Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
Поодинокі дерева
відчувають наближення
нових часів.
Вітер нової доби
зносить їхнє листя.
Він по-новому
просякнутий димом.
Поодинокі дерева -
як нечисленні солдати
на полі бою,
утомлені, виснажені,
які ледве ворушать
руками і ногами.
Поодинокі дерева
розкидують свої знамена,
як епос життя і смерті.

9 жовтня 2024

Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
ніби магмою жахливої енергетики.
І так озеро стане
нездоланними океаном,
у якому заблукає
не один Магеллан.
Озеро стане
важкою перепоною,
несходимим лісом
із тисячами багнетів
страху і сумніву.
Озеро складається
із крапельок
невиражених слів,
які разом становлять
нерозривну поему.

7 жовтня 2024

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
мов комод. Колишню музику
заповнила невизначена, безлика
вата, мелодію замінили гроші.
Творець помер, на його місце
прийшов ділок. Він сам
перетворився на зручні
домашні капці. У ньому
були зачатки бунтаря,
революціонера. А тепер
молодий чоловік став схожим
на порожню посудину,
у якій може звучати
лише чиєсь відлуння.
Творчість перетворилася
на її сурогат,
молодик відчував,
як повільно помирає.
І замість звучання гітар
рефреном звучать
стрекотання ножиць.

22 вересня 2024

Ми дивимось на світло,
якого немає, -
світло погаслих зірок.
Але так само згасає світло
від людей, воно поглинається
киплячою магмою небуття.
Ми дивимося на світло
домівок, але потрібних людей
там немає, залишилися
лише їхні тіні,
відлуння голосів,
тріщини розпаду,
шепіт відсутності.
Ми даремно намагаємося
уловити втрачене світло,
воно вислизає крізь пальці,
як білий пісок.
Можливо, десь відбулася
космічна катастрофа,
і згасле світло -
це лише відчайдушні крики.
Світло погаслих зірок
нас зігріває
у вічній мерзлоті,
коли вже ніщо не гріє.
Світло погаслих зірок -
це крики загиблих про допомогу
у вселенській битві.
Світло погаслих зірок
стає крижинами на льоту
і падає на дно океану.

3 вересня 2024

Стоїш на крутому березі,
дивишся у воду
і опускаєш у неї
пожовкле листя і квіти,
як листи в невідомість.
Чи дістануться вони адресата?
Хто буде цим адресатом?
Бог чи зруйноване обличчя часу?
Вітер зриває листя з дерев
і жбурляє у твоє обличчя,
ніби ляпаси майбутньої осені,
мов удари нездійсненності.
Прощаєшся з літом,
як із утраченими можливостями.
Це літо ніколи не повернеться,
як спущений у воду листок.
Береш до рук жовтий листок,
як перепустку до паралельного світу,
ніби гортаєш жовту книгу
буття й небуття,
жовту книгу розлук і прощань.

30 серпня 2024

Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
яка сама стала питанням,
як хворий на паперті.
Старий парк зруйнований,
як старі спогади,
які переплелися
із модеоними віяннями.
Старий парк нагадує місто,
яке потонуло
під пісками часу,
яке втратило голос
і перейшло на шепіт.
Його зашкарублими пальцями
творилася історія,
як дума без кінця.

20 серпня 2024

Старому немає з ким говорити,
його ровесники померли.
Тільки з тишею,
тільки з вічністю,
тільки з німотою.
Його кімнатою
ходить навшпиньках
вічний голос,
шелестить крилами.
Спогади покриваються пилом,
ніби гранітними брилами.
Старий говорить
зі своєю тінню,
зі своїм двійником,
другим "я", alter ego.
Старий говорить
зі своїм антисвітом,
із космосом протилежностей.
Старий розмовляє
зі своїм дзеркалом,
зі своїм відбитком,
і слова його
тануть у задзеркаллі,
як далекі кораблі.

1 серпня 2024

Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
через десятки віків
в інших обрисах і формах.
Чиїсь поцілунки, як пелюстки,
поховані під битою цеглою.
Чиїсь зітхання назавжди
знайшли спочинок
під незворушним бетоном.
Ми також уламки
чиїхось світів,
які живуть у різних головах.
Зі старим парком
руйнується старий світ,
стара цивілізація,
старий життєвий уклад.
Споруди стають
більш сучасними
і водночас позбавленими душі.
Старий парк - як давній Вавилон,
похований під пісками часу.
Старий парк пускає паростки
у минуле, пронизуючи пам'ять.
Хтось може згадати
першу близькість у парку,
коли крізь нудоту зборів
проступає сперма радості.
Старий парк пронизують
щупальця ненависті
і паростки любові.
На старих руїнах може
народитися нове письмо,
нові літери віри та надії.
Бита цегла стане
джерелом натхнення
для нових соборів.

23 липня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відірваними один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
у пустелі. Тріщина
у стиску рук.
Падають камінці,
уламки цегли
із колись цілісного моноліту.
Сиплеться штукатурка,
як знецвнені слова.
Колишні клятви
девальвували
і втратили вартість.
Тріщина у стиску рук -
це тріщина свідомості,
це тектонічний злам,
який проходить душами.
Тріщина, яку не усунути,
не замазати, на світі
ще не придуманий
такий розчин.
Коли від тріщини
посипляться уламки серця,
розпадеться
людська особистість.
І в цьому розпаді
народиться нова самість.

26 червня 2024

Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
ніби класична мелодія
у какофонії попси.
Голос віків легко налякати,
і він зникне
у кучугурах сміття.
Так важливо його
не загубити і зберегти,
як давню коштовність.
Те, що ми так давно чекали,
може бути легко втрачене.
Чи не загубиться голос віків
у мільонах другорядних голосів?
Чи не втратить він
свою первозданність,
чистоту джерел?
Голос віків не повинен бути
заглушений голосом
тимчасової метушні.
Це витвір мистецтва,
на який наповзає розруха.
Це простягнута рука
із глибин Всесвіту.

20 червня 2024

Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Коли ти стаєш нічим,
ти стаєш усім.
Ти зникнув
із телефонних довідників,
розстрільних списків,
членів профспілки...
Ти перетворився
на березову кору,
шелест трави
і голос ріки.
Ти став придорожньою
приблудною собакою,
який біжить невідомо куди.
Ти став утраченим сенсом,
який розчинився в лісі.

12 червня 2024

Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
На це місто з потойбічного
Квіткового раю
І бавиться яблуком –
Зеленим, як все, що зростає
І має надію бути.
Отой шпак
Хвостом (довгим як Вічність) вказував
На початок
(Не всього звісно, тільки дечого),
А дзьобом лічив трамваї
(Бо трамвай не подія,
Навіть якщо він гуркоче колесами,
А лише причина
Думок чотирьох жінок,
Що вдягнені в сіре).
І тільки смугастий кіт
Подумав, що то не шпак, а годинник,
Який вказує кількість хвилин
До Великого Одкровення.
Шкода, що той кіт не знає абетки,
Жодного знаку клинопису,
Жодного ієрогліфа,
Кострубатого, наче сліди фламінго,
Інакше він прочитав би
На сторінках-цеглинках глиняних книг,
На бамбукових дощечках
Казку про патріарха Ноя*,
Що майстрував корабель без вітрил,
Без керма і компаса:
Бо всі пливуть навмання,
Байдуже, то Судний День
Чи Скорботна П’ятниця,
Чи просто четвер,
Коли падав дощ**.

Примітки:
Тут мова йде про мед, зібраний з гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum L.). Хто не коштував такого меду думає, що життя це стежина з одної квіткової галявини до іншої. Є ще мед зі каштану їстівного (Castanea sativa Mill., 1768) – то зовсім інша річ, що навіває духмяні сни.
* - плавання Ноя, то була насправді містерія, а зовсім не порятунок потопаючих зайців. Зайців-потопельників рятував дід Мазай, хоча він теж був Ноєм.
** - дощ може падати будь-якого дні – не тільки в четвер. Добре, що в країні Шумер дощі падали вряди-годи, інакше б їхні глиняні таблички розмокли і ми би нічого не довідались. Між іншим, серед шотландських масонів та богемських містиків ходять вперті чутки, що всесвітній потоп почався саме в четвер.

Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
і папери. Дух минулого,
як лихий привид,
проникає скрізь,
руйнуючи гармонію свідомості.
Дух минулого - як чвари,
як невідомий небезпнчний вірус.
Почесний директор стоїть,
мов тінь, голос чоловіка
надірвався і охрип,
він став сиплим
і ледве чутним.
На нього не звертають
увагу, він перегорнута
сторінка історії,
пожовклий торішній листок.
Почесний директор,
як раритет із музею,
стоїть, укрившись пилом.
Так минуле заговорить
голосом скрипки,
нечутним у навколишній
метушні. Почесний директор
дає непотрібні поради,
як оракул античного світу.
Це голос совісті,
який усі забули.
Почесний директор
укривається могильною травою
і йде зі своєю епохою.

7 червня 2024

Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
Про неї забули.
Мертва сторінка
схована під заростями
давнього дрімучого лісу.
Сюди давно ніхто не заходив,
як у покинуту хатину
у гущавині дерев,
де колись зупинялися
мисливці. Мертва сторінка
видає сигнали "SOS!"
із океану забуття.
Вона затягує,
як Бермудський трикутник,
людей і речі.
Вона поглинає,
мов чорна діра,
цілі планети.
Мертва сторінка
промовляє мертвим голосом,
простягає кістяну руку
і розвалюється,
як струхлявілий скелет.
Вона може породити
лише мертву зону мовчання,
де тонуть усі паростки
людського духу, де назавжди
замовкають голоси,
де натхнення покривається
павутиною страху, де пориви
обтягнуті колючим дротом.

6 червня 2024

Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
над прірвою пізнання,
любові, відчаю...
Ти хапаєшся
за останні шматки часу,
який залишився,
ти хапаєш
уривки слів Бога,
уривки натхнення,
залишки осяяння.
Лише над прірвою
усвідомлюєш важливість
кожної хвилини,
важливість того,
що раніше не цінував.
Над прірвою ти стаєш
жебраком, який просить
милість неба,
який хоче другого життя,
другого шансу,
на дні торби в якого
лише мідяки,
голос тиші
і голос хаосу.

4 червня 2024

Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
у ліпшому разі
якісь фрагменти чи уривки,
а епоха вислизнула з рук,
найдорожчі спогади
протекли між пальців
і від них нічого не лишилося.
Тепер ми полюємо
за старими фотографіями,
як за коштовними скарбами,
які зариті на мінному полі
любові та ненависті,
сумнівів і погорди.
Як зробити
знімок для вічності?
Нещадний час
стирає найдорожчі контури,
риси облич, усмішки,
а згодом і саму енергетику,
яка розлітається
аморфною хмарою.
Я хочу зробити
фотографію для вічності,
стоячи над прірвою,
у якій вирує хаос,
який руйнує все.
Хаос простягує руки,
але він нічого не може
зробити для вічності,
це протилежні основи,
від зіткнення яких
іскрить. Фотографія
для вічності,
як і вірш для вічності
лежить на дні прірви,
у безмежності трав.

3 червня 2024

Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
до глибини душі.
Сонце не залишає
нічого живого,
перетворюючи землю
на пустелю.
Так не хочеться,
аби починався
робочий тиждень
із його метушнею.
Нехай люди поринуть
у нічну гармонію,
у казку ночі.
Нехай не буде
денної тривоги,
а лише нічне царство мрій.
Замість денної втоми -
нічна ерекція,
нічні любощі.
Замість денної пустелі -
нічне озеро спокою,
у яке зануриться
риба пізнання,
на дні якого
будуть повзати
раки сумніву.
Нічне колихання очерету -
ніби гра невидимих гітар.
Нічна музика -
замість денного виснаження.
Краще нічне народження,
ніж денне згасання
під нещадними променями
сонця.

3 червня 2024

Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
у миготливості атомів,
на базарі, де розпадаються
сенси, де все знецінюється,
девальвуються почуття,
скомпрометований розум.
Ти шукаєш дівчину
у фальшивому безглуздому
театрі, де згнили декорації
і диявол править бал,
де змішалися актори
і глядачі. Театр вийшов
на вулиці і став
їхньою частиною. Чи можна
знайти красу серед безчестя,
на торгах, на біржі?
Вона втонула, як діамант
у багні. А тепер шукай її
серед шинки й винограду,
у розливному морі
вульгарності, у всесвітньому
борделі. Головне
на цьому торжищі -
не втратити самого себе,
бо й ти можеш стати
торгашем, і тобою
можуть почати торгувати.
На ринку ти можеш знайти
лише бліді манекени
справжньої краси,
лише рабинь і наложниць.
Кафа нікуди не дівалася,
вона перемістилася в часі.
На ринку продаються всі:
письменники, журналісти,
автори, політики...
І ось ти розгубився
перед цим безглуздям
і велелюддям, де все
розпадається на атоми,
де розпадаються
краса і правда
і вже не лишилося
нічого святого.

27 травня 2024

Куди я біжу? Навіщо?
Чи більше я намагаюся
відірватися від місця втечі,
тим більше наближаюся
до нього. Подорожній,
який мені трапиться,
також біжить від чогось?
Від своїх гризот,
від своєї невтоленості,
від своєї безодні.
Ми всі від чогось тікаємо.
Це постійний броунівський рух
утікачів. Ми боягузи,
тому що боїмося
розривів у своїй душі.
Я біжу, вдихаю аромат степу,
запахи свободи
і невгамовної спраги.
Степ став для мене
безмежним космосом,
у галактиках якого
можна заблукати.
Степ став для мене
утіленням вичерпаності,
утіленням висохлості
внутрішніх джерел.
Степ хоче пити,
і ніхто не проллє на нього
води, не вгамує
несамовитий крик відчаю.
Він простягує язик до неба,
і на нього падають зірки,
проливаючись плачем.
Степ своїми літерами
пише мої вірші,
які може прочитати
лише сонце.
Спраглий язик степу
стане мотузкою для моїх слів.
Мій двійник, моє alter ego
в особі подорожнього
і стане мрїм особистим
катом, який приведе мене
на плаху німоти.
Найстрашніше, коли біжиш
від власних слів,
вимовлених колись,
які наздоганяють тебе
шуліками.
Я йду на голос тиші,
я шукаю радості у скорботі
і мінорні мелодії
під час бенкету.
Я напорююсь на лезо мовчання
і клинок самотності.
Я вслухаюсь у тишу вибуху
і шукаю кратери
на землі безгоміння.

7 травня 2024

Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
із якого все вийшло,
розсипатись на шматки,
які неможливо зібрати.
І таке повернення
є найбільшим самадхі,
найбільшою нірваною.
Повернутися до пуповини,
із якої ти вийшов,
до тієї точки,
із якої все вибухнуло.
Повернутися до першоречовини,
яка створила твій розум,
повернутися до першосутності,
яка запліднила буття.
Коли ти розпадаєшся,
то заново формуєшся.
Розпад відбувається в усьому:
у мистецтві, у політиці.
Поезія розпаду стане
передднем нових звершень,
нового етапу,
до якого ти поклав
розбите каміння.
І коли ти розпадешся
на частини,
як Рафаель Сальвадора Далі,
це і буде новим населенням,
відкриттям нової людини.

6 травня 2024

Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
яке загубилося вві сні.
Ми знаємо лише
окремі літери,
які намагаємося
ухопити за хвіст.
Ми вдихаємо аромат
зниклого слова,
ауру відсутності.
Хвіст ящірки -
уламок того смислу,
який ми втратили.
Ящірка пролізе там,
де не пролізе динозавр.
Це тонкі грані,
яких ми не помічаємо.
Це лезо розуму
для посвячених.
Найдрібніша істота
може стати богом смислу.
Ми намагаємося впіймати
ящірку, як невловиму мить,
як лінію
між життям і смертю.
І вона залишає нам хвіст,
як оманливу перемогу,
як пафосні слова,
які приховують найголовніше,
як бенкет диявола,
мов зовнішню оболонку,
під якою тріщить будова.
Останні прощальні звуки
не повернуть
привабливість її луски,
привабливість таємниці.

3 травня 2024

Телефон, викинутий у плесо озера,
ніби потонула під водою
Атлантида. Скільки болю і відчаю
пішло під воду! Що змушує
різко кинути телефон
невідомо куди, у прірву?
Це невмотивований імпульс,
який пробігає тілом.
Ми кидаємо в потойбічну пітьму
марноту цього світу.
Я замилувався колодою,
наполовину покритою водою,
і захотів позбутися того,
що руйнує красу.
Краса і космос єдині
і неподільні, а цивілізація
створює пластмасовість,
створює шиучність.
А телефон і є втіленням
диявольського логосу,
путами, які вкривають
розум, тому в плесі озера
йому саме місце.
Нехай він укриється
водоростями, тоді, можливо,
цивілізація оздоровиться.
Нехай у водоростях потонуть
кошмарні сни тисячоліть,
чаклунство історії.
Потонулий телефон
із номерами, явками, паролями.
Це спроба викреслити себе
із цього світу,
спроба загубилися в ньому.
Останні бульбашки телефону
летять угору,
як стогони Всесвіту.

11 квітня 2024

Краса, схована в сірий,
невиразний одяг,
стирається під дією часу,
стає одноманітною.
Що залишається від колишнього
пульсування, буйства водограю?
Краса обростає жиром,
ніби непотрібною бронею,
мовби латами рицаря
із розбитої армії.
Поруч із чоловіком-кабанчиком
врода жінки також руйнується,
вона стає зайвим додатком,
квіткою на звалищі.
Брутальність кабанчика
трактором зносить красу.
І тепер є лише її залишки,
як діаманти в багнюці.
Чи можуть вирости
квіти на звалищі?
Можуть, але вони будуть
так само спотвореними,
кривими, покрученими,
як життя,
яке їх породило.
Зі смітника визирає
рука вічності,
як останній шанс
на порятунок.

29 березня 2024

Проблиск в очах поета,
крізь смог повсякдення,
засипаний
снігом буденності,
коли його ніхто не чекав.
Проблиск крізь дим
фальшивих цінностей,
крізь хащі тоталітаризму,
крізь какофонію
масової культури,
примітивної попси,
проблиск, який заглушають
сирени дебілізму,
улюлюкання натовпу,
проблиск, який спалахнув
і може погаснути.
Божа іскра
у мутній воді.
Хто його може оцінити?
Лише обрані,
лише жерці мистецтва.
Він може розтанути
так само несподівано,
як народився.
Лише мить
відокремлює його
від пітьми ночі,
від всепоглинаючої
безодні. Завдання обраних -
зберегти його,
пронести, немов свічу,
крізь темні води
банальності й цинізму,
стоячи на крутому березі
під шаленим вітром,
який задмухує найсвятіше.
Це блискавка,
яка розколює дуб мудрості.
Проблиск розтане
у безконечності,
ніби крапля
у космічному хаосі.

15 березня 2024

Несподівано випав сніг,
коли зима вже закінчилася.
Останні конвульсії зими.
Відчуваєш ностальгію
за її красою, яка минає.
Повінь зими відступає
дуже повільно.
Військо зими потрощене
і лежить у траві.
Крізь кістки зими
проростає весна.
Вона невмолимо наближається,
її ніщо не може спинити,
навіть смерть.
Вона невідворотна, як фатум.
Її слова важкі,
як тавро долі.
Залишки снігу,
ніби острівці нерозталої мрії.
Останній подих зими
свіжий і морозний,
він бадьорить для нової дії.
Проростають проліски,
як забуті смисли.
І останній крик приреченого
у гаях буде звучати
як голос волаючого в пустелі.

13 березня 2024

У вихорі готичних алюзій
Темних, як шпарка,
В яку кидає Час невблаганний
Золотий таляр Сонце,
У безодні іберійських метафор*,
Куди провалився будинок,
Що стояв на семи вітрах
Епохи молокоїда Аттіли:
Вапняковий дім-прихисток,
В якому зірвало дах-череповище,
Коли вітер писання
Був нещадний до літер
Неохайних пророків,
Що жили за отам – за рікою**
І кидали дірявий невід
У каламуть свавільних ночей
Епохи безхатьок
Чи то пастухів-номадів.
Вчора
Ми писали білою крейдою***
Маленькі кінічні істини****
На скелі нетяги сови,
Що здавалась незламною
Твердю часів творіння,
А нині танцюють тіні
На стільниках бджолиних –
Тіні чорного диму.
Ми ласуємо подихом вітру –
Осіннього (як усе нині)
І гадаємо: може ми теж бджоли,
Що марно шукали нектар,
Марно літали над Римом,
Над луками запашної Аркадії,
Думку міняли на крейцер
Цісаря. І співали сонату.

Примітки:
* - після Мігеля де Сервантеса Сааведри всі метафори стали трохи іберійськими на смак – лишають терпкий запах оливок, мигдалю та рудого пилу.
** - можливо, Рейном, можливо, Істром, чи, взагалі, можливо, Стіксом, хто зна…
*** - буває ще кольорова крейда. Нею писати маленькі істини на скелях вічності не варто.
**** - після Зенона Елейського всі істини стали трохи кінічними (ну, зовсім трохи). Мені самому іноді хочеться поселитися в глиняній діжці.

Повернутися додому на руїни
і шукати смисл
у розбитому камінні.
Повернутися додому
і не зустріти обіймів оселі,
а замість них
зяятиме кістяк
зі смертельною посмішкою
і розкинутими руками.
Повернення додому
до тих сутностей,
яких давно вже немає,
до тих слів,
які розчинилися в повітрі.
Повернення додому -
у рідний попіл.
На попіл перетворилося
усе дороге тобі.
Попіл, як пісок часу,
замітає спогади,
замітає рукописи,
які горять.
Повернення додому -
у нікуди, у ніщо,
у порожнечу, яка говорить
пошерхлими губами,
пересохлими від спраги.

6 березня 2024

У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
я ловив, ніби кульку,
недосяжну мрію, я заходив
у недобудовані будинки,
у напівзруйновані хати,
і на мене накочувався
дим майбутніх подій.
Що залишилися від того часу?
Він потонув у серпанку забуття,
лише окремі ноти
звучать у какофонії.
Марно намагатися впіймати
минуле за хвіст,
марно прагнути
відтворити його запах,
воно все одно вислизне
і побіжить полем незбагненності.

24 січня 2024

Осіння новела,
Що написана на поверхні озера
(А хтось називав його дзеркалом),
Слова,
Що виводили не бузиновим чорнилом,
А жовтим листям, що падало
На сіру ртуть спокою,
Повість про народ човнів, яку
Хотілось забути, але не виходило,
Хотілось закреслити, але було марно,
Хотілось зневажити (хоч трохи),
Але де там,
Хотілось закреслити, але несила.
Лишається тільки наспівувати
Солону пісню чашника-зброєносця
Торкаючись мідних струн кото*
І мріяти про тихе мовчання
Уважного пастуха Сонце.
Окраєць вересневої пустки –
Ним ласували вигнанці круки,
Що жили під годинником ратуші
Мертвого міста писарів,
А нині над озером вічної тиші,
А нині на сухому дереві відчуження
Пророчать про щось лиховісне
Своєю мовою крику –
Пронизливою, як заперечення
Буття нашого неохайного.
Народ човнів**
Мені нагадує чапель-рибалок,
Що перекреслюють поему Неба
Крилами – сірими як саме життя,
Відвертими, як довершення
Холодного цвітіння латаття***.

Примітки:
* - чому кото? Тому, що за вікном осінь, а кото – це направду осінній інструмент, сумний наче холодний вітер. Ірландські píobán чи fidheall надто веселі інструменти для цієї пори і часу…
** - Fear a' Bháta – хто ж іще…
*** - лотоси в наших сумних краях не цвітуть. Може тому ми і не вміємо забувати. Нічого. Тому латаття – і мед з цих водяних лілій, який назбирали бджоли озер…

Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
Ліпше за все скажуть кайдани,
як мова повсталого раба.
І кожен їхній дзенькіт,
як слова промовця,
звернені до натовпу.
А їхня іржа, як пил
старих манускриптів.
Вона скаже більше
за теперішні одноденьки.
У ній чаїться дух
вічного Спартака.
Тільки ставши вигнанцем
звідусюди, людина може
пізнати себе в пустелі,
тільки там вона дійде
до глибини мовчання,
тільки там вона вип'є
останню краплю космосу,
яка вгамує спрагу
і стане поштовхом
до творчості.

6 січня 2024

Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
хоча їх теж будуть вивчати
в підручниках історії.
Ці руїни не будуть
витвором мистецтва,
а скоріше, витвором божевілля.
Луна безперешкодно
котиться містом,
їй нічого не заважає.
Замість міста став пустир.
Руїни підіймають угору
безсилі руки, голос руїни,
ледве охриплий, низький,
хоче щось сказати.
Безсила мука відобразилась
на втомленому обличчі руїни.
Горло руїни хоче пити.
Така сила безсилля.
Таке торжество поразки розуму.
Руїна розкидала свої кістки,
шматки рук і ніг,
вона розкинулася скрізь
суцільним виттям біди,
суцвіттям ненависті,
сузір'ям болю.
Нехай ліпше руїни мовчать.
Бо коли вони заговорять,
тоді настане всім кінець.

26 грудня 2023

Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
добро і зло, правду і кривду.
Щоденник дощу
пишеться барабанним дробом.
Літопис дощу
розтікається калюжами.
Апокриф дощу схований
під товстими шарами бруду.
Скільки страждання
увібрали в себе дощі!
Скільки непромовлених слів
вони у собі чаять!
Дощі відкривають мартиролог
забутих імен.
Кожна крапля падає,
як причаєна бомба.
Дощі пишуть золотими буквами
історію нествореного світу,
вони пишуть
неіснуючими літерами
те, що не можна вимовити.
Дощі падають за комір
нагадуванням про вічне зло.
Хоч би скільки писалася
поема дощу, їй немає кінця,
а початок загубився
у Божому задумі.
І ці слова вже не слова,
а краплі, які хочуть сказати
невідомо що, які будуть
невизнаними апокрифами
у гуркоті грому.

22 грудня 2023

Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
зі своїм двійником.
Лайдак збирає пляшки,
як окрайці думок.
Шляхами їздять "Жигулі",
як недобиті мамонти.
Навколо бруд, який уїдається
у душу, бруд, у якому
тонуть аркуші з віршами,
тоне поезія і виповзає
задушлива проза.
Пожовклий листок у калюжі -
як останній вірш-утопленик.
Провінція має пропите обличчя,
посічене шрамами.
Від нього на кілометри
доноситься запах тютюну.
Він тікав від провінції,
а насправді тікав від себе,
тікав від кривавої рани
своєї душі, від звіра,
який кричав у ньому,
від сутінок у самому собі.
І осіннє листя кажанами
наздоганяло його
з болісними спогадами,
які він хотів забути,
зі стогонами і криками,
із пекельним помахом крил.
Спогади налітають
нездоланними примарами.
Вони показують свої кігті,
які нещадно шматують плоть.
Спогади мають руки і ноги,
вони мають ікла,
які вгризаються в горло.
Провінція стає
застійним болотом для спогадів.
Болото вирощує монстрів,
вирощує привидів.
Старі, вицвілі фотографії
провінції стають реальністю,
бо вона застигла на місці.
Старі привиди встають із могил,
бо їхній час ніколи
не закінчувався. Минуле
стало вічною сучасністю.
Так вгрузаєш у багно,
як у мертвотні теорії,
у віджилі уявлення,
кліше, стереотипи.
Багно розповзається, мов ризома,
як вічна пастка буття.
Ти йдеш непрохідною дорогою,
як постмодерною реальністю,
як вічними викликами
і нерозв'язними питаннями.
Звернути нікуди не можна.
Ризома розпадається.
Кросворд потрапив у колапсоїд.
У провінції можна відпочити
від цивілізації, від безумної
гонитви мегаполісу,
але ж цивілізація вдарить тебе
тупим вістрям клинка,
коли ти цього зовсім не очікував.
Провінція розлита по лицях,
вони різні, але зливаються в одне.
І часто це обличчя - безликість
або застигла стандартна маска.
Так важко знайти омріяні
чисті душі, тому що вони
укриті мулом. І все-таки
особистість може зрости
у провінції з її захланністю,
пригніченням індивідуальності
і культом сірої маси.
Вона зростає всупереч
жорстким звірячим законам.
І де їй зростати,
як не в середовищі,
яке чинить опір?
І особистість, укрита сміттям
і зарита в землю,
все-таки не здається.
Її вже стратили
і майже поховали, але вона
вистромлює із землі кулак.
І творчі пориви
не зітліють під стогами
соломи. Фашизм сірої маси
не всевладний. Диктатура
посередності повинна бути
подолана. Кримінальні люмпени
не будуть правити бал.
А я, укритий листям,
все-таки не здаюсь ночі,
не здаюсь болоту.

21 грудня 2023

Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Ставши німим, буду
новим Ціцероном
і надихатиму маси.
Упавши на саме дно,
стану по-справжньому
незалежним і вільним.
Поразки будуть перемогами,
а перемоги - поразками.
Де грань між безумством
і новим мисленням?
І новий ковчег віднесе тебе
до нового пізнання.

20 грудня 2023

Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
пізнати нові світи,
пізнати нові сутності.
У маренні відкриється те,
що недоступно
здоровому глузду,
ти вимовиш
поему поля,
епос лісів,
сагу річок,
ту лірику, яка непідвладна
звичайній мові,
це буде література
новими буквами,
новими словами.
І останній зойк,
як оргазм природи,
буде промовлений,
коли ти, знесилений,
упадеш на кучугури снігу,
аби поставити крапку
у творі,
написаному полем.

16 грудня 2023

Я вкриюсь теплою ковдрою снігу
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
урятують лише білі кучугури.
Зі снігу можна виліпити
дівчину мрії чи нову реальність.
Замети снігу стануть
вічним одягом, якого
не торкнеться час.
Крижаний світ стане
уособленням незмінності,
непорушності.
Коли все у світі руйнується,
недоторканими стануть
лише витвори снігу.
Коли все поринуло в марноту,
величність зберігає лише сніг.
Льодові пам'ятники непідвладні
кон'юнктурі епохи.
Сніг простягує білі пальці
як запрошення до вічної творчості.

12 грудня 2023

Я в'язну в снігах, ніби в пісках часу.
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
із якої не можна вибратись.
У снігах я шукаю вільний світ,
я шукаю споріднену душу.
Сніги закривають видимість,
і я потрапляю до позачасся,
у координати, у яких
не можна зрозуміти,
який це рік чи епоха.
Усе зливається в безлику масу,
у картину, яку створила стихія.
Сніг ліпить мене таким,
як йому потрібно.
Я стану скульптурою,
яка буде показувати напрямок руху
іншим, але для себе
я його не знайшов. Світ стає
сніговим потоком. Сніг тече
у пісочному годиннику вічності.
Сніг виліплює
апокаліптичне майбутнє,
яке поступово стає сучасністю.
Я забув, яка сьогодні дата,
бо екран застилає сніг
безмежним білим полем.

12 грудня 2023

Сойка-віщунка
Пророчить журбу
(Бо осінь – як тінь неминуча)
(Бо трохи малярством
Заповнює вічність
Гончар кулястих глеків
Бородатий філософ –
Майстер Бо).
У пошуках квітів осінніх
(Що пахнуть холодом)
На березі водяних курочок
І дірявих човнів
Знайшов кам’яні сандалі
Поета глиняних істин,
Що вмів сумувати
(Бо все проходить,
Минає, як цвіт латаття
На воді спокою
Чи на річці Ідігна,
Що тече з очей Тіамат).
Збираю по краплям
У розмальований синім глек
Медову офіру
Повелителю черевиків –
Божеству в крилатих мештах
(Чи то мокасинах,
Бо кожен бог черевиків
Ледь-ледь Маніту).
А на скелястій горі
(Може й оливній*),
Де росте самотнє дерево
(Можливо, інжир**)
Живе смугастий кіт-мислитель,
Що над усе любив
Баклажани***.

Примітки:
* - Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.
** - Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.
*** - мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…

Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
Хто розшифрує їх?
Старі речі іноді зітхають,
згадують про минуле.
Будинок, про який усі забули,
відродиться старими голосами.
Яка фонотека вмістить їх?
Коли нічого не залишиться,
до нас будуть промовляти
старі голоси.
Голоси відчаю, любові, розлуки,
сподівання, віри, натхнення...
Навіть старий диван
має свій голос,
лише не кожен
може його почути.
Голоси будуть
найвищою нагородою,
свідченням про минуле,
на яке не вистачить
істориків. Вони
простягають руки.
Коли голоси розпадаються,
це найбільше горе.
Поки вони є,
пам'ять жива.

4 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023