мрію … про
світ, у якому немає болю,
мрію ...
   
світ, у якому немає зброї.


    - Ото дивачка, регочуться «знавці»…

колись диваки мріяли про політ,
сьогодні юнаки майже буденно сідають у зореліт.
2012-02-06

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

Розвіявся білий сніг
Легкого попелу
Від згаслого вогнища
Тривких відносин.
І стали такими помітними
Міські птахи
З маленькими сірими очима.
І стала такою не потрібною
Друга подушка у ліжку,
На якому досі вчувається
Непомірне дихання спокою.
Тепер, так подовгу
Швидкі, довжелезні хмари
Ховають під собою
Прямокутні багатоповерхівки.
А в жовтому світлі вікон навпроти
Жінки зраджують своїм чоловікам,
Доки їх тупуваті дітки
Мріють про гори з шоколадних цукерок
Та глибокі ріки ванільного сиропу.
І цього непотребу ніяк не здихатись наодинці.

Ти вічно сумніваєшся у тому,
Що серцем відчуваю я постійно.
Моя частинка крихітна у тебе –
Ніколи вас нікому не віддам.

Моя живиця завжди із тобою,
А я один, та сумніви жену.
Чому ти допускаєш їх до себе? –
Люблю тебе. Одну тебе люблю.

Тебе ж лякають вигадані зради:
Заради молодої геть пішов…
Чому ж не пам’ятаєш: я тобою
Страждаю, надихаюся, живу.

Ти вигадай, що я з тобою разом –
Буває, що збуваються слова…


2012

мороз був
студено
любий доньки-гсти прийшов
аг на дворі-сти то гпече
пустива їх до хижі
посідави вони си до пічі
і бавляться
як малі діточки
добавивись цмоки
то мі маю щастя -
гонунуки - дві любі
мої ягі дочки...
щастя вам в Різдво
мої гарні діточки -
щасти! щасти! щасти!
1982-2012р.

Знаходимо друзів в єднанні думок
зустріла тебе друже наш лохматий
дивлюся на сина на тебе
клоуни два просто розбишаки
і дуже приемно знати
ти заради людей готовий життя віддати своє
щаслива та подруга буде
бо вона матиме живе...

Зима править шляхи хитромудрі
Доля ставить нам коми крапки
двое зустрілись незабаром новорічні свята
по волі небес усе ожива
сніжинки в'ють думок рої...
2011р.

Подруги гадають - хто ж він
вони не знають те
що відомо лише мені і...
палають їх серця любов'ю
як боляче знати це йому
у глибокій тиші він волає
до вас в нестямнім танкУ...
2011р.

заприсягла волошка горній тиші
бризнула радість з-під ппелюсток вій
в мені - волошка запалила ніжність
сповідаюсь у любові таємно
Единокоханій
Богом звільнений - бродяга шалений
2011р.

Подихом - крила
і душа до океану злетіла
вслухайся...
Серця орган в басах стихає до нечуття
але відчуття зберігаються.
Енергія думки по октавам проходить
вібрує і зростає знов до нечуття
та емоції кружляють
проникають до твого серця
воно кришталевої чистоти
палає в полум'ї Світла
Единотвого легіня любові.
Вічуваеш і запитуеш
що тобі робити
як бути?
Твое таємне і святе
Серце відповідь знає.
2011р.

Місяць-легінь Світла
До Великого Воза впрягся
Безодня Вічності - джерело скарбів
Всецарствіє Господьнє
як Син INRI
Тобі доземно уклонюсь.
2011р.

гречний ясноокий мріє
про щастя потайне
в його ностальгійному вирі
негаснуть надії
німа самотина пряде видіння
чарує пара лебедина
тіло до тіла
зливаються дві свічі...

коли душу ніжно відкривають
зойк благальний вистражданного серця
воно щемить - жаданна мить

звездная русалка покорила дракона
но разделяет их тьма
у нее голубые глаза
но ведь ты львица сестра
куда ей до тебя
он предан лиш тебе
сейчас всегда во всем везде
при всех обстоятельствах жизни
зрит ясный месяц на охоте
долга пылают чувства верности
он один СемьЯ тебе
тебе во имя Мира любви
он твой один из тысячи...
как и ты - маг волшебной мысли
сохранить Свет ви рождены

Знову осінь садами гуляє, золотим багрянцем горнеться до ніг, з вітром перекотиполе ланами ганяє, дощиком колючим кропить мій поріг.
І туманом смутку душу огортає, а думки за літом тягнуться услід, бо вже так судилось, бо така вже доля, якщо дощ колючий - то на мій поріг...
Як листок зів'ялий, то на серце впаде, і пекучий промінь його обпече, та воно в тополі, що в бурю лиш гнеться, узяло і мужність, і гнучке плече. А тепло від сонця, що крізь дощ сміється, ласку спило з квітки при битій дорозі, яку кожен скубне, до землі пригне.А вона встає й красою для людей цвіте.
Кожне серце щастя хоче, мріє і бажає, бо вінок любові його уквітчає. Та не так, не так як в мріях у житті буває. Не завжди нам його доля із троянд сплітає. Є у ньому терен і лаврова віть і сльози гіркої капелька бринить. Є тепло незгасної людської доброти й повінь весняної блакиті з висоти.
І радості хвилину виспівують пташки, а сум туманно-мжичний зникає в долини. Здається, зірка щастя ось-ось прилине з далеких доріг... Та знову дощ осінній крапить на мій поріг.
2005р.

Аналіз цього твору читай - Саландяк Я Анонім, аналітика, "Мандри в космосі -2", Образ тексту.

Зупинись!
Оглянися.
Що ти сьогодні лишив по собі на Землі? Який слід?
Шматочок Радості чи крихту Любові -
тоді ти – на шляху до Людини,
на шляху творення Прекрасного в світі.

Ти зробив щось бридке чи огидне. –
Отямся!
Адже в кращому випадку ти можеш зустріти
всього сто весен (зим) на цій планеті.
2011.10.

Знаєш, мала, іноді тішить
Вдивлятися у знімок, на якому ти.
Ніби це щось змінить.
Смішно, правда?
Йому ж вже чотири роки.
А знаєш, ще постійно нудить,
Коли з усмішкою вітаються люди,
Які ревно чекали цю мить –
Суки, фарбовані паскуди,
Чіпляються на шию, мене нестерпно злить!
Ти ж знаєш, знаєш?
Я й досі… Розумієш?
Іноді так відчутно
Нав’язлива думка царапає – люблю,
Байдужою струною нерва.
Блядь, як болить…
Від болю замість серця
У склянці тане лід
Від теплого «Black Velvet»

Я стрижень ,
Вісь твоєї суті…

Мені, мов оберти планети,
Солодкі порухи твої…

Мов сонця цмоком
Грію груди
Й рамена трепетні твої …

Коли ти зникнеш із орбіти,
Рум’янець плоті вкриє мла…

Веди мене овалом щастя,
Солодка вільгосте чуттів…

І хай не втомиться ніколи
Блаженна вісь мого єства…

26.09.11.

БИЛИНА ПРО СТАТІ

Ми йдемо до річки,
А вона завжди від нас тікає.
А ми приходимо, здоганяємо її
І насолоджуємося в ній...
Їй боляче, бо по душі її ходимо,
Ступаючи в нюю, каламутимо
Намулом нашим земним
Її чисту душу,
А коли вона звикає,
Приймає нас, пробачає
І дарує ласку свою,
Ми, награвшись доволі,
Виходимо з неї,
Знов наступаючи ногами
На підвалини її теплá,
На дно душі чистої...
І вона знов тікає,
І не може втекти,
Бо надто милості в ній,
Бо душа в ній кінця-краю не має.
Їй залишається лише плакати.
Постійно плакати
Й мокрою бути з цего.
А ми ж так любимо цюю мокротy.
Сльози її прісними стали довіку,
Бо солі вже не вистачило в очах
На наші насолоди...
А нам так хoроше ловити те,
Що від нас тікає, ніжити того,
Кому ми небaжані,
Покидати тих,
Хто дав насолодитися собою
І прагне кохати...

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

Усе в житті так швидкоплинно. Ми народжуємось , дорослішаємо , закохуємось, старіємо та помираємо. Так в контексті цих чотирьох слів можна було вставити ще дуже багато важливих речей в нашому житті. Але я не вважаю за необхідне це робити - оскільки усе інше це лише похідне від цих чотирьох слів. Іноді здається що я сів в якийсь швидкісний поїзд , коли дивлюсь у вікно стараючись розглянути усе довкола, що так швидко проноситься – то бачу лише контури розмитих речей що проносяться перед моїми очима так невгамовно та безупинно. Іноді хочеться сказати стій не тікай, побігти за тим черговим деревом у полі , серед якого проноситься мій поїзд. Від зупинки до зупинки лише кілька годин. Та я не хочу їхати туди на кінцеву станцію – туди де починається світло та закінчується тунель. Я хочу зупинити свій поїзд , вистрибнути десь у полі .., й лягти під тим деревом на м’якій зеленій траві і нічого взагалі не робити не думати .. просто дивитись у синю безодню безкрайого неба.

Океан ЛЮБОВІ...
Здавалось, варто лишень віднайти туди дорогу, стежку, стежинку, просто прим’яту траву у тому напрямку – і ти вже там, бо незнане внутрішнє чуття невмовко тягнуло туди…
Бували миті, коли весь гармидер внутрішнього простору вклякав, обривався на півзвукові – і було чути шурхіт хвиль Океану – лише крок відділяв тебе від них.

Але...

А коли ти попри все втрапляв туди, пірнав у… -

тут була Вічність, здавалась, що це уже НА-В-І-К-И, не треба гребти, не треба зусиль – ти ж бо в
Л-Ю-Б-О-В-І.

Але…

Океан – це океан. Це ще не Всесвіт… ЛЮБОВІ.

До Всесвіту ще треба дійти, здійнятися, подолати (в собі) несправжнє, несуттєве, не…

І коли цього не зробити,

приб’єшся випадковою, непомітною спочатку, течією до
гавані Застояної води.

На її поверхні ледь помітні брижі,
і затхлий запах не проникає миттєво в твоє єство, а
поволеньки,
клітина за клітиною
підкорює собі
тебе.

А ти, заколисаний мрійливими мареннями першої миті занурення в Океан,
хитаєшся-гойдаєшся на його хвилях, який потроху
(бо без твоїх зусиль)
маліє і міліє …

І от вривається непрохане невідомо звідки і…

Океан – зник.

А може, то був і не Океан? – думаєш ти.- Може то просто болото, яке я прийняв за Океан. А його зовсім і не існує?

І ти починаєш «нове життя»…
з «новим, болотяним, баченням»,
смородом і
полюванням на здобич.

А Океан?

Сумно зітхали хвилі, порожньо гойдаючись у піднебессі. Стукали у твоє зачинене серце, приходили у снах.
    Щезни, Маро! - казав ти.
    Почуй мене! – казав Океан. – Гребти треба і при попутному вітрі. Гребти треба завжди.
І тоді випливеш. І тоді здіймешся.
У ЛЮБОВІ…

Але...

2011-07
.

Ти мене проводжаєш дощем,
Міражем виникаючи зрідка
По дорозі із раю.

То, здається, що ти на вогні
Витанцьовуєш,
Сало печеш
І приносиш на таці,
То зникаєш в ранковій імлі,
То виходиш із дому у ніч,
Чи тікаєш на танці.
На кислотному музики дні
Ловиш перли розради – вони…
Всі вони – міражі.

Міражі
Виростають між нами.

То привидиться море і пляж,
То на площі гарячий форсаж –
Все міраж.
Все – міраж!

Проводжаєш мене міражем,
Сумно дивишся мокрими вікнами…
А на хмари проміння тече
Із-за обрію.
Так не хочеться їхати… Ранок
Намальовано повниться фарбами
Із новими бажаннями й звабами.
Сірі хмари біліють уже…

Накрапає все дужче і дужче
І здається (це знову міраж?),
Ніби дощ цей –
З твоєї подушки…
Ніби день –
На зіницях вітраж.


2011

Отак і наші сни з тобою…
Ті сни, що б’ються, ніби в бурю
Віти, у сліпі вікна.
…Отак і наші сни.
В них – впевненість,
Що травень
Посіяв в лоно ночі
Насіння пісні,
Ніжний і дикий
Крик факелу,
Кохання, що дивиться
У даль,
Світанок й горизонт
Щоб відшукати…
(2010)

Потяг, мов течія,
Яка несе:
Кому дівчину, лелечиху,
Кому хлопця, лелека,
А мамі – серцебиття,
І не важливо куди він їде
Туди
Чи звідтіля.

Повітря пахне
свіжим молоком…
Коня хмар загнали.

Чом Ви, Мамо, на квіти так пильно задивились?
Дивлюсь, як на пелюстках зморшки з’являються.
А навіщо Вам це?
Бо не можу їх бачити на твоєму чолі.

В ранковiй медитацiї пульсу ,бездорiжжя вчорашнiх думок здається приречено випадковим. Сьогоднi я знову ладен сперечатися з власною упевненiстю,чи конкурувати з iлюмiнацiєю райдуг. Розвiнчанi моїм безсонням мрiї як пластилiн пiд гарячими пальцями що давно уже непiдкорюються iмпульсам почуттiв.Саме через це, назвивай мене своїм пiдкаблучником... коли не можеш коханим,і я ним буду,навiть якщо для цього доведеться покласти своє серце пiд кирзовий чобiт самоошуканства.Я ж кохаю тебе....кохаю....недосяжну,глибоку...вростаючу корiнням в це терпке весняне небо,щоб напитися вiчнотi.

Я – дитина!
Домалював фантазії роги
й злякався.
Напевне дитина.

Я – юнак!
Домалював фантазії обличчя
й закохався.
Напевне юнак.

Я – молодий!
Домалював фантазії ноги
й заблукав.
Напевне молодий.

Я – дорослий!
Домалював фантазії кулак
й стійко терплю її побої.
Напевне дорослий.

Я – старий!
Домалював фантазії роги
й регочу з неї.
Напевне старий.

Де край у полонини?
Там, де вівці перелічені?
Де край у полонини?
Там, де небо хмари до смерек припинає?
Де край у полонини?
Там, де зорі росою вмиваються?
Де край у полонини?
Там, де вітер із бескиду вовком виє?
Де край у полонини?
Там, де сопілку гуцула чути!

Одягла сина у вишиту сорочку,
Спровадила до нареченої,
Сіла, а голка й досі руки коле...

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
І тут рибина,
І там рибина.
Та чайка уподобала собі кита.
Сіла на нього, та й дзьобає потроху,
А чи з’їсть?

Кит пливе морем.
Випускає фонтани.
Співає свою пісню.
Але щось його муляє.
Озирнувся, аж то чайка
Спину дзьобом длубає.
Пірнув кит на глибину.
Піднявся на поверхню,
А чайки немає.
Знову пливе,
Знову фонтани випускає,
Знову пісню співає,
А спину ще більше муляє,
Чайка ж бо з неї нечисть збирала?

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
Там рибину спіймає,
Сям рибину спіймає,
А все свого кита виглядає,
Який би не пірнав!

Кам’яні сади
без застиглого сторожа,
який знайомий
із місцевими примарами…

Сонце випалило більше знаків,
ніж існує звуків,
бо дієслова до історії
перманентні…

Кам’яні сади не цвітуть,
щоб їхні сліди не вистежили
людомудри із лупами…

Стеблини-антени трав
транслюють музику цикад…

Життя записане на волосині,
що летить по вітру…

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Одна медуза криває на ніжку ліву,
Друга німа, а третя – не має одного ока,
Іншим ж нічого не бачить,
Але танцює вона найщиріш з-поміж інших,
Найщиріше танцює вальс.

Коли я заплющую очі, чую звук хвиль,
То медузи мої за морем сумують,
Коли я заплющую очі, бачу кола барв різних,
Бачу кола.

Коли хочу угледіти щось правдиво цікаве,
Лягаю на землю й заплющую очі
Й залишаю привідкритою дрібну щілину
Крізь котру споглядаю світ.

У моїй голові живуть птахи чудернацькі
В покручених кованих клітях залізних,
Що не знають симетрії й не відають часу.
Коли мені сумно, я відчиняю котрусь із клітей
Й слухаю пісню пташиної волі.
Мовчки записую трелі на великі мотки бобін
І до підвалу відношу, щоб пилом припали.
Якщо прослухати котрусь з тих пісень навиворіт,
То світ зупиниться й вмовкне.

Коли бачу світлини, на котрих постаті людські
Поруч з деревами, що тихесенько квітнуть,
Розумію, наскільки ми нікчемні на їхньому тлі,
Наскільки недосконалі й позірні. Не до сконали?

Коли море застане вас тілом теплим своїм,
А чи тілом холодним застане –
Затанцюйте вальс на морському дні
З рибами
Й мушлями для медуз моїх,
Що сумують за морем.
Вони усміхнуться вдячно
І мовчки, кульгаючи, не промовлять ні слова,
Лиш сліпенька єдиним оком своїм підморгне,
Бо шумітиме море в моїй голові.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.

Я впервые в жизни знаю
чего хочется и что мне надо
На самом деле все просто –
Каждое утро просыпаться рядом
И твои золотые волосы
щекотали б мне ночью нос
пусть бы даже умом я тронулся
в аромате твоих волос
Разгадать прямоту твоих чувств
в нежной улыбке с легким изгибом
Я бы выучил наизусть
И ходил бы с профессорским видом
Кто-то радовался, кто б завидовал
что твою отгадал загадку.
Любопытные так и не видели
Как я волосы взяв в охапку
Прижимал тебя поближе
И мы стали единым целым
Вот теперь ты родная слышишь
Мои главные в жизни цели.
23.04.2011 А.Хромов

життя людини нагадує
(але тільки здаля)
пісковий годинник:
у верхній чаші –
білий пісок мрій (це майбутнє)
у нижній –
золотий пісок спогадів (це минуле)
і –
так здається здалеку –
годинник працює як годиться:
меншає з часом піску
у верхній чаші
бо піщинки пересипаються
до чаші нижньої

але наблизившись
бачиш що цей годинник
є неправильний:
мало які піщинки з чаші мрій
залишають її
а більшість піщинок
що наповнюють чашу спогадів
з’являються невідь-звідки
у вузькому перешийку теперішнього

і розумієш
що за такої будови годинника
всьому піску ніколи не пересипатись
із чаші до чаші

але знаєш
що однієї миті
цей годинник усе-таки зупиниться
і нічия рука
не переверне його

тієї миті
золотий пісок у нижній чаші
перетвориться на землю
а білий пісок у верхній чаші –
на пару
що з неї зіткано хмарини в небі
2005

Ми бачимось надто рідко, щоб зватись друзями.
Наші зустрічі надто довгі, як для простих знайомих.
Вітер за північ шарпне золотаве пасмо
Твого волосся. Тебе вже чекають інші
Ті, хто вбачає у тобі блондинку фарбовану.
А потім стогнуть - звиклим до сурогатів
Не по зубах щось справжнє... Вони зникають,
Ти не помітиш, ти вже будеш далеко.
Променем. Звуком. Я тішу себе не часто
Що ми розуміємось. Це як малюнки наосліп.
Я і не знаю, якими вітрами долі
Тебе прибиває. Твоя траекторія руху
Позаорбітна, а часом - позажиттєва.

Та твої вірші часто заходять до мене,
Коли вже вкотре тебе не застануть вдома.

Усміхнулося сонце,
Задзвеніла сяйвом берізка,
Наче Богом цілована.*

27.03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

...відчувала себе коханкою
якій щастя виділяють
порціями
а ніч скуйовджена
стукала у вікно
жалібною гілкою
а він собі спав
відкинувшись на подушки
            і щулилась
            тулячись до ковдри
            і притискала
            до рота пальці
            щоб не заплакати
але сльози
котились
котились солоними згустками
образи
розчарування
і терпкої забутої ніжності
що загубилась у його
розміреному диханні

2001

п.с. можна сприймати як своєрідне продовження теми, піднятої в поезії "Ода роботі" Ніни Сіль - http://maysterni.com/publication.php?id=59902 :)))

Поезіє, ти ще в мені жива?
Ще не обрізав крила
цей сва-
      вільний світ?
2011-03-19

Я знаю, ти – відлуння.
Порожня кімната стомилась
мовчанням і
вигадала тебе.
– І я вже не можу піти…
Я доторкаюсь до холодних стін,
вслухаюсь,
жадібно дихаючи
        повітрям,
у якому твої слова.
Я вже не піду звідси.
        …О німа безлика кам’яна вітальня!
        Віддай мені тінь його голосу…

Сиві пелюстки попелу
падають, падають
на долоні…
Чорна Квітка
помирає.
        Крап…
Сльоза.
Остання…За Вогнем,
що вже помер –
Її спаливши…
але Він
був першим,
хто Її торкнувся…


2002

моя душа –
протягнута струна
між мною і тобою…
між двома нашими розлуками…
між твоїми і моїми вустами розкритими
і диханням одним між ними…

2011

спрагло стискаючи слухавку
відчувати дотик твого голосу
занурюючись у слова
як риба у воду
дихати ним сліпо
гублячи зміст
всотуючи
замість розчиненого кисню
його відтінки і напівтони
пити бездумно і жадібно
розчинившись у темряві
і відчувати лише божевільно п'янку і рідну
його глибину...

2004

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

сади
вишневі усмішки
у вишнях – небо
три вишеньки
в дитячій
на стіні
квітує літо
йде уявним степом
на стрітення
з весною…

Це ти маленькою цяткою
в атласі світу
у правій півкулі мозку
бавишся моїми думками
то хитрощами
то любощами
вивідуючи таємні маршрути
Це ти меридіанами звивин
мандруєш моєю підсвідомістю
відкриваючи острови нових почуттів
у «тихому» океані моєї душі
Це ти мій колумб мій магелан
палкий шукач найкоротшого шляху
від душі до плоті і навпаки
Це ти
але пам’ятай що
це я дозволяю тобі цю подорож
поки

Війне щемом – я
Заздрю вітру, що пестить
Твоє волосся.

8.02.7518 р. (Від Трипілля) (2011)