Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

Інколи люди не можуть бути разом
іноді ми не можемо бути з людьми
яких любимо, - тому і сумуємо

Ви б хотіли жити у світі де не має смутку?

Якщо б не було смутку ми б не знали радості кохання ..
А кохання це те заради чого вартує жити

Але не дивлячись на всі складності двоє людей,
які дійсно хочуть бути разом знайдуть для цього

Інколи люди не можуть бути разом
іноді ми не можемо бути з людьми
яких любимо, - тому і сумуємо

Ви б хотіли жити у світі де не має смутку?

Якщо б не було смутку ми б не знали радості кохання ..
А кохання це те заради чого вартує жити

Але не дивлячись на всі складності двоє людей,
які дійсно хочуть бути разом знайдуть для цього

Чому і вночі,
здається, мені сяє
сонечко? Тому,
що цього року вперше
зовеш мене «Коханий!»

24.01.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Блакитне море
Над кучерявою лисиною
Часто перетворюється
На невпізнаний об'єкт.
Зелене небо тікає
Від мене до мене.
Так-тук лякає
З'їсти перед сном.
А синьо-жовтий прапор
Нашої країни лежить
На засинаючих
Карпатських горах.

2010 р.Б.

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Самообман.

Она сказала, не поверил,
Да, верить это глупо иногда.
Пускай любовь всей её жизни,
Но недоверие грызёт.

Поверить, допустить желанье,
Всё то, что добивался я.
И сердце греет фраза,
Желание купить цветок.

В глазах при встрече, троеточие,
Она ответа и не ждёт.
Всё просто, вырвал из контекста,
Её слова всего насмешка.

Но греет душу пониманье,
Её слова, слова насмешки,
Признанье чувства скрытого в душе,
Самообман и восхищенье, что нужно мне?

Николай Блоха 12.05.7519 год (12.01.2011)

Я обожаю желтую маршрутку
госномер 35-47
Я так ее люблю,
что готов об этом рассказывать всем
про ужасно обычный понедельник,
декабрь, холодное утро
и я, как всегда, бездельник –
проснулся поздно, собрался шустро.
Когда я запрыгнул в автобус –
мы оказались рядом,
с расстояния полуметра
она в упор стреляла взглядом.
Я проглотил язык,
подкосились ноги.
Словно за минуту –
Растаял этот час в дороге.
Я пропустил свою остановку
и очнулся уже на конечной
Приглашение на кофе звучало неловко –
Но все равно услышал «Да, конечно!»
Я пил американо,
а она эспрессо,
и в своей синей шапочке
была как таблеточка от стресса.
Я даже подумал: «Наверно наркоманка!» -
Когда услышал ее смешок.
И было совсем не жалко
Что наши следы заметает снежок.

2010

ВЕРХОВИНКА
... взимку я замерзаю без тебе – і грудень
тихо в сон мій прийде, заколише ласкаво
і лишить
дрібку ніжності сніжної,
віко сивого-сивого суму...
Чи ти любиш цей сніг, цей мороз, оцей біль,
цю самотність – усюди?

ГАННА ОСАДКО
...ледь тепла грубка, грубий светер, грудень
калатальцем калатає надворі,
на пальці хукає і потемки шкребе
у шибку закоцюблу...
звісно, пустиш,
бо що ж йому, блукальцеві без роду,
у цих снігах ходити до світання?
...запариш чаю - м"ята, материнка,
постелиш постіль білу, як душа...
найвище щастя - це відігрівати
руками_тілом_серцем золотим
отого, що...
отого, з ким...
до кого...
отого,
що ім"я його
мовчу...

ВЕРХОВИНКА
...мовчу й чекаю...
Грудню сивобровий,
мій хлопчику заблуканий, далекий,
проталини на шибці закоцюблій –
сніжить, сніжить і замітає стежку...
І пусто. Ні словечка, ні слідочка...
Приходь же, любий, не блукай світами.
...Докину дров у грубку, витру сльози.
Світає вже. Чекаю і мовчу...

2010-11

обіймай мої квіти-плаття
натхненно і жадібно
як вранці чашку гарячого
із щирим завзяттям
незрячого
бачити вітер у шторах
ніби в заторах
чи як сніг вибиває вікно


позбирай хвилини з підлоги
залишиться одна струна
на якій ранок зіграв
клич на допомогу
обіймав
подушки, що знають моє волосся
і які ми будували хмарочоси
з тендітного до крику почуття


24.12.10

Гаряча-волога королева
Зачаровує своїм убранням.
Вона, зла та брехлива
Поєднує вірність і зраду,
Змушує мене не обирати,
Але дивитися на
Її золотисте вбрання.

Осіння королева захищає
Мене, - кому ж
Ще мила така
Гаряча-мокра вона...

2010 р. Б.

А уночі
Соняшники схиляють свої голівки і
Дивляться на Місяць
І тоді вони називаються
Місяшниками,

А я приходжу
Опівночі
І зриваю їм голівки.

І не говори мені,
Що я дивлюсь на Місяць,
Поки він сходить,

Бо я дивлюсь на Схід
І чекаю,
Поки зійде Сонце.


13.09.2010

...конверти –
в архівних женевських папках
марки –
в музейному ліхтенштейні
а тут
за півкроку
до урвища
спинилася древня хатина
і листоноша не ходить
та вже ж і адреси немає
тільки
клята цивілізація
оманливо щирить ікла
бо знову
у пащі принтера
біло-пустельні аркуші
А-4
байдуже чекають
(їх не торкалась Твоя рука)
зранку емейлом
транс
портуєш серце
трансліт вмикаєш
щоб зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує еліптичною орбітою
навколо зірки Байдужості
сузір’я Неминучості
... а в перших рядках...
... і в останніх рядках...
сльозинка розплавила літери
це так по-земному банально
аж оскомина
на душі

1.
квіти
вибагливі, екзотичні
пишаються, пестять, палають
розмай наших зустрічей - квіти
відкритість, беззахисність, спека


2.
мушлі
гарячі, вологі
ваблять, шепочуть, жадають
вуста твої - мушлі солоні
відвертість, вогонь, глибина


3.
вітер
розхристаний, безтурботний
тулиться, горнеться, лине
вітер живе у твоєму волоссі
стихія, свобода, осінь


4.
кава
досвітня, густа
гірчить, обпікає, кличе
в цілунках твоїх - кави присмак
безсоння, багаття, шовк


5.
оливи
лискучі, пряні
зриваються, котяться, будять
слова твої - стиглі оливи
історія, амфори, німфи


6.
вогонь
життєдайний, правічний
тече, огортає, колише
твій голос - вогонь у морози
затишок, спокій, надія


7.
ніжність
тремтлива, чуттєва
бринить, розливається, пінить
ніжність - тепло на подушці
ромашки, світання, ти

2010 р.

...І був він темним боком місяця,
Таємничим кружалом, що якоїсь невиліковно хворої осені
Шубовснуло з пробитого дощами неба
В колодязну прірву, сколихнувши ряску спогадів.
Я саме вичерпувала відрами ніч,
Настояну на безсоннях заплаканих зозуль
Та сполоханих цивілізацією мавок.


...І був він плямами на стиглому тілі сонця,
Вугільно-болючими рваними ранами,
Що перетворювали розпечене,немов черінь, світило
На стомленого дога-долматинця,
Який мусив чатувати розсипану серед хмар тишу,
Але брутально заснув і прогавив:
Малиновий гвалт мовчання заливав порожнечу.


...І був він мелодією сп'янілого вітру,
Що обтрушував мрії і зорі,
Ніби рожеві пелюстки в мереживах яблуневих садів;
Симфонією страху падіння, ноктюрном відчаю злету,
Військовою дисципліною гам, безладним асорті імпровізацій.
...І була я краплею, променем, нотою
В тому місті,де нас не було.

2007 р.

Я бреду під ними,а вони такі холодні(зірки)... Їм пофіг,що я сама серед темних вулиць,що бродячі пси,відчуваючи мою жорстокість,оминають мене... Їм начхати,що я промерзла і шукаю короткий шлях до дому...
Починаю розуміти,чому ми ,люди, всі такі чужі...

Затьмарена душа метеликом тремтливим прагне
до людей, що начебто уже творцями стали
умілими й різці для скелі неприступної життя
роздобули, та й відсікають зайве так майстерно, ніби
посланцями від Бога є,
щочасно мудрими.

Гай-гай, затьмарена душа... Забула
дароване тобі і власні сили. Не там
шукаєш те, чого так прагнеш.
Космічний злет, тобі властивий,
відчуй в собі...
2004

Відчуваю:
про-
тікає час
єством, і тілом, і душею
весняним паводком
заполонивши...
2010-02-23

Страшно побачити
в погляді дорогу,
Навіть, якщо вона схожа
на казкову стежку
з царством веселості
в кінці подорожі.
Насправді, страшніше
помітити в рідних очах
крапку обрію,
Крапку, яка пояснює ВСЕ
і здається остаточною.
Ціль таких обріїв -
тікати від минулого
і пізнавати себе
через себе ж.
Дорога приємніша,
Вона не знищує душу –
…Іди!..

        Щастя
не їздить в білому лімузині…
        Щастя
не ходить пішки.
        Щастя
д а р у є   к р и л а!
2004

Поволеньки заповзає сірий туман у вечірнє місто,
хапає перехожих за поли, питаючи:
        "Ви мене кликали?"Сідає на переднє скло машин,зазираючи людям в очі:         "Ви мене кликали?"Хвилями клубочиться біля будинків:         "Ви мене кликали?"
Але
     його
     ніхто             не кликав...

І тоді мокріє асфальт, листя й стовбури дерев;

лінії електропередач розвішують сушитися туманові сльози...
Ви
мене     ...?
      А         може...?

Спека надворі.
Душу замело
снігом.

2010

Темна ніч закриває
Бачення світу.
Зоряне небо
Нагадує про ще нездійсненні мрії.
Примітивність набридла,
Юридична освіта спустошує
Й не дає відірватись,
Не дає полетіти у небо...
Ніжне віяння вітру,
Щира посмішка,
Залежна свобода - це не біль.
Біль - це егоїзм та відчай.

11 грудня 2010 року Божого

Ти одна,
Бо ти хотіла бути сама.
Свобода в твоїй голові -
Це однина.

Ти сама сидиш і переживаєш,
Турбуєшся про це, про те,
Про загальне благо.
Не парся і розслабся.
Все гаразд.. справді.

12 липня 2009 року Божого

інколи ангели плачуть від людської зневіри
їхні сльози так довго летять нам під ноги
що стають маленькими розпеченими сонцями
ангели старанно поливають сонячне насіння
воно проростає кульбабами
з тягучими слізьми в судинах замість крові
інколи вони повертають нам віру але завжди
залишають на молитовно складених долонях
слізний слід від свого стебла
він не змивається довго-довго
коли сльози-кульбаби повернули планеті
всю радість і наснагу своїх
трошки згірклих сонячних променів вони хочуть
знову злетіти до ангелів
від людського подиху або силкування вітру
розправляються
їхні безбарвні крила
і несе їх повітря
і ангели довго потім не плачуть

червень, 2006

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Мені кажуть, що доля жорстоко сміється над нами,
Що вона нам не дарує нічого, але обіцяє все.
Здається, що щастя так доступно,
І тягнуть руку - і опиняються в дурнях
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Але хто ж, хто мені сказав, що завжди любив мене?
Не можу згадати, це було пізно вночі,
Я знову чую голос, але риси обличчя розпливаються,
«Він вас любить, це секрет, не кажіть йому, що я вам це сказав»
Бачиш, дехто мені сказав ...

... Що ти мене любив, мені про тебе точно сказали ...
... Що ти мене любив, чи можливо це? ..

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Я стіна, назустріч вітру пливу себе я знайду... Ніщо не зламає, звук тепла лунає ... Серце - барабан... В голові дурман, піду покурю, за стіною знайду ту одну, сонце плаче - тіло дрижить ... запамятаю цю мить, свобода одна - вибору більше нема...Ні завжди є, що вибирати .. Мені на все це наплювати... Я стіна -- на зустріч долі біжу -- знайду ту одну ..Біжу її дожену, музика тихо мелодію свою навіває, вона то там, то тут ніхто точно не знає.. навіщо тобі всеодно наплювати ...знання - це сила,а тобі цього не знати кого збирась я догнати...

Вона загадкова і чарівна -
Суцільна таємниця.
Вона запалює у мені прекрасне почуття
А потім іде...
Чому? - Я не знаю.
Чому на серці радість,
А на обличчі усмішка
Коли вона поруч з тобою?
Вона така красива -
Це правда.
Знаю, що це інколи важко побачити.
Вона бачить те, що не бачу я.
Вона розуміє суть, а я не розумію.
Вона вміє радіти навіть коли горе,
А я в такі моменти падаю.
Вона справедливо критикує і направляє мене
Щоб я не впав у яму.
Вона примушує мене бути лагідним і добрим.
Вона пробуджує мужність і відганяє лінь.
Вона є зі мною, щоб зі мною не сталось...

2009

Я маю мрію.
Я прокидаюсь - і бачу тебе.
Ти спиш легким передранковим сном, і перші промінці заплутались у твоєму розкуйовдженому волоссі. Ти мружишся, накриваєшся з головою ковдрою, та все ж трішки посміхаєшся щойно народженному дню - і я посміхаюсь. Але тільки тобі.
Я маю візію.
Я озираюсь - і бачу тебе.
Ти у випадковому вікні випадкового автобуса. Дивишся великими очима. В них саме обурення і нерозуміння. Твої губи трішки розтулені - ти часто дихаєш і щось шепочеш. Я не чую. Ти кладеш долоню на скло. Воно, певно, холодне. Дощ.
Я маю спогад.
Він у твоєму імені.
Я чую його - і бачу тебе.
Ти усюди, куди б не втікала. На всій землі немає мені місця, де не було б тебе, нема мені мрії без тебе, і спогади інші нічого не варті. Ти у моїй крові і на темному боці повік. Кожен день моє серце стискають невидимі руки. І воно буде битись допоки я маю цей спогад.
2009р.

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

Я не знав її зовсім.
На концерт Бутусова вона прийшла одна.
Мені здалося, що вона сумна і трохи самотня.
Ця дівчина (років двадцяти двох на вигляд)
Попрохала у мене бінокль,
Щоб подивитися на музикантів на сцені.
Ввічливо подякувала…
Я подумав: одна на концерті. Дивно якось…
А В’ячеслав Бутусов співав:
«В комнате с белым потолком,
С правом на надежду…»

(2009)

цей затінок сонцем наповнений
нагадує тишу якою мовчиш
до мене

сушу на дощі своє волосся
що мокрими пасмами прилягає до скронь
а бачу сонце

воно стікає по мені
кольоровими клаптиками
з яких пошию картату ковдру
аби теплом вкритися
і нового дня чекати

занурю у нього руки по лікті
прийдешнього зачерпну повні пригорщі
голос свій напою
і промовлю

що

ти
сонцем
наповнений...