Я бреду під ними,а вони такі холодні(зірки)... Їм пофіг,що я сама серед темних вулиць,що бродячі пси,відчуваючи мою жорстокість,оминають мене... Їм начхати,що я промерзла і шукаю короткий шлях до дому...
Починаю розуміти,чому ми ,люди, всі такі чужі...

Затьмарена душа метеликом тремтливим прагне
до людей, що начебто уже творцями стали
умілими й різці для скелі неприступної життя
роздобули, та й відсікають зайве так майстерно, ніби
посланцями від Бога є,
щочасно мудрими.

Гай-гай, затьмарена душа... Забула
дароване тобі і власні сили. Не там
шукаєш те, чого так прагнеш.
Космічний злет, тобі властивий,
відчуй в собі...
2004

Відчуваю:
про-
тікає час
єством, і тілом, і душею
весняним паводком
заполонивши...
2010-02-23

Страшно побачити
в погляді дорогу,
Навіть, якщо вона схожа
на казкову стежку
з царством веселості
в кінці подорожі.
Насправді, страшніше
помітити в рідних очах
крапку обрію,
Крапку, яка пояснює ВСЕ
і здається остаточною.
Ціль таких обріїв -
тікати від минулого
і пізнавати себе
через себе ж.
Дорога приємніша,
Вона не знищує душу –
…Іди!..

        Щастя
не їздить в білому лімузині…
        Щастя
не ходить пішки.
        Щастя
д а р у є   к р и л а!
2004

Поволеньки заповзає сірий туман у вечірнє місто,
хапає перехожих за поли, питаючи:
        "Ви мене кликали?"Сідає на переднє скло машин,зазираючи людям в очі:         "Ви мене кликали?"Хвилями клубочиться біля будинків:         "Ви мене кликали?"
Але
     його
     ніхто             не кликав...

І тоді мокріє асфальт, листя й стовбури дерев;

лінії електропередач розвішують сушитися туманові сльози...
Ви
мене     ...?
      А         може...?

Спека надворі.
Душу замело
снігом.

2010

Темна ніч закриває
Бачення світу.
Зоряне небо
Нагадує про ще нездійсненні мрії.
Примітивність набридла,
Юридична освіта спустошує
Й не дає відірватись,
Не дає полетіти у небо...
Ніжне віяння вітру,
Щира посмішка,
Залежна свобода - це не біль.
Біль - це егоїзм та відчай.

11 грудня 2010 року Божого

Ти одна,
Бо ти хотіла бути сама.
Свобода в твоїй голові -
Це однина.

Ти сама сидиш і переживаєш,
Турбуєшся про це, про те,
Про загальне благо.
Не парся і розслабся.
Все гаразд.. справді.

12 липня 2009 року Божого

інколи ангели плачуть від людської зневіри
їхні сльози так довго летять нам під ноги
що стають маленькими розпеченими сонцями
ангели старанно поливають сонячне насіння
воно проростає кульбабами
з тягучими слізьми в судинах замість крові
інколи вони повертають нам віру але завжди
залишають на молитовно складених долонях
слізний слід від свого стебла
він не змивається довго-довго
коли сльози-кульбаби повернули планеті
всю радість і наснагу своїх
трошки згірклих сонячних променів вони хочуть
знову злетіти до ангелів
від людського подиху або силкування вітру
розправляються
їхні безбарвні крила
і несе їх повітря
і ангели довго потім не плачуть

червень, 2006

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Мені кажуть, що доля жорстоко сміється над нами,
Що вона нам не дарує нічого, але обіцяє все.
Здається, що щастя так доступно,
І тягнуть руку - і опиняються в дурнях
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Але хто ж, хто мені сказав, що завжди любив мене?
Не можу згадати, це було пізно вночі,
Я знову чую голос, але риси обличчя розпливаються,
«Він вас любить, це секрет, не кажіть йому, що я вам це сказав»
Бачиш, дехто мені сказав ...

... Що ти мене любив, мені про тебе точно сказали ...
... Що ти мене любив, чи можливо це? ..

Мені кажуть, що наші життя не мають особливого сенсу,
Вони проходять у мить, як в'януть троянди.
Мені кажуть, що наш час спливає,
Що на наш жаль, він із собою все забирає
Однак, дехто мені сказав ...

... що ти все-таки мене любиш,
хтось, хто мені сказав, що ти все-таки мене любиш.
Чи можливо це? ..

Я стіна, назустріч вітру пливу себе я знайду... Ніщо не зламає, звук тепла лунає ... Серце - барабан... В голові дурман, піду покурю, за стіною знайду ту одну, сонце плаче - тіло дрижить ... запамятаю цю мить, свобода одна - вибору більше нема...Ні завжди є, що вибирати .. Мені на все це наплювати... Я стіна -- на зустріч долі біжу -- знайду ту одну ..Біжу її дожену, музика тихо мелодію свою навіває, вона то там, то тут ніхто точно не знає.. навіщо тобі всеодно наплювати ...знання - це сила,а тобі цього не знати кого збирась я догнати...

Вона загадкова і чарівна -
Суцільна таємниця.
Вона запалює у мені прекрасне почуття
А потім іде...
Чому? - Я не знаю.
Чому на серці радість,
А на обличчі усмішка
Коли вона поруч з тобою?
Вона така красива -
Це правда.
Знаю, що це інколи важко побачити.
Вона бачить те, що не бачу я.
Вона розуміє суть, а я не розумію.
Вона вміє радіти навіть коли горе,
А я в такі моменти падаю.
Вона справедливо критикує і направляє мене
Щоб я не впав у яму.
Вона примушує мене бути лагідним і добрим.
Вона пробуджує мужність і відганяє лінь.
Вона є зі мною, щоб зі мною не сталось...

2009

Я маю мрію.
Я прокидаюсь - і бачу тебе.
Ти спиш легким передранковим сном, і перші промінці заплутались у твоєму розкуйовдженому волоссі. Ти мружишся, накриваєшся з головою ковдрою, та все ж трішки посміхаєшся щойно народженному дню - і я посміхаюсь. Але тільки тобі.
Я маю візію.
Я озираюсь - і бачу тебе.
Ти у випадковому вікні випадкового автобуса. Дивишся великими очима. В них саме обурення і нерозуміння. Твої губи трішки розтулені - ти часто дихаєш і щось шепочеш. Я не чую. Ти кладеш долоню на скло. Воно, певно, холодне. Дощ.
Я маю спогад.
Він у твоєму імені.
Я чую його - і бачу тебе.
Ти усюди, куди б не втікала. На всій землі немає мені місця, де не було б тебе, нема мені мрії без тебе, і спогади інші нічого не варті. Ти у моїй крові і на темному боці повік. Кожен день моє серце стискають невидимі руки. І воно буде битись допоки я маю цей спогад.
2009р.

Карати себе вічно?
Ні я не згодна з цим!
Благати про прощення?
Я ж знаю не простить.
Замурувати двері,
І вічним сном поснуть?
Чи зачинити серце,
І морю віддать ключ?

Як тільки сонце сходить у голові - все це.
Хоч тяжко і без цього,
Та це не перепона –
Любити і хотіти,
Відчути радість й біль
Та смуток нероздільний
Який так й б є до сліз.
Я знаю це проблеми
Лиш юної душі
Та чистий вік –
Зелений
Знайомить нас з цим всім.
Та буде час й зустріним
Постійність світову,
Ми мило усміхнемось,
І крикнемо – збагнув!
Оті слова що матір казала в давнині,
Оті з переживанням,
І дрожжю у руці
Нарешті ми збагнули у зрілому житті.
Нема у нас вже страху,
І біль пропала в мить,
А є серйозність духу
І справжність почуттів.
Коли в його долоні лежить моя рука.
В моїх очах майбутнє,
І шлях в нове життя
Пізнала я це точно,
І хочу щоб збагнув,
Той кожен молодисько
Що типу знає путь.
Чи знає він що буде,
Коли в його очах
Постане та постійність
У образі дівча?

Я не знав її зовсім.
На концерт Бутусова вона прийшла одна.
Мені здалося, що вона сумна і трохи самотня.
Ця дівчина (років двадцяти двох на вигляд)
Попрохала у мене бінокль,
Щоб подивитися на музикантів на сцені.
Ввічливо подякувала…
Я подумав: одна на концерті. Дивно якось…
А В’ячеслав Бутусов співав:
«В комнате с белым потолком,
С правом на надежду…»

(2009)

цей затінок сонцем наповнений
нагадує тишу якою мовчиш
до мене

сушу на дощі своє волосся
що мокрими пасмами прилягає до скронь
а бачу сонце

воно стікає по мені
кольоровими клаптиками
з яких пошию картату ковдру
аби теплом вкритися
і нового дня чекати

занурю у нього руки по лікті
прийдешнього зачерпну повні пригорщі
голос свій напою
і промовлю

що

ти
сонцем
наповнений...