воскресаю
підслухавши розмови птахів
я фенікс що проспав своє народження

живлюсь подихом місяця
марширую в одну ногу
з дощами

у дзеркалах калюж
бачу паралельні світи

маю під ногами павутину стежок
а над головою ковші із меду

я завше була тут
в Едемі

тому сміливо із променів
сплітаю німб

2016

мене знову повертає
в ірискове минуле

де пахне топленим молоком
і дитячою казкою

я заклеїла всі виходи зефіром

бо не хочу йти звідти
де втіха моя та імбирний сміх

і іграшки залоскочені до смерті

2016

жителі міст
люблять ніч
тому спицями
із чортового колеса
в’яжуть темряву

і повечерявши супом
із супутникових тарілок
йдуть вимикати зорі

кладуть їх до кишень
мов ліхтарики
аби ніщо не заважало їм
молитися сатурну
і ще десятку планет
із верхівок своїх телевеж


між ними тисячі
світлових кроків
між ними мільйони років

навіть найгучніший крик
не досягне неба

тому говори пошепки

так щоб чув лише ти

розмова із самим собою
це майже те саме
що й розмова із богами

04.12.2016.

Чорне сонце чорного року,
Чорний хліб – тільки в мріях,
Тільки у снах,
А наяву – смерть. Тільки.
І прапор кольору крові
Над сільрадою-домовиною,
Де сидять вурдалаки-зайди,
Що прийшли забирати останнє,
Останнє зернятко,
Останнє,
Що прийшли-принесли
Смерть.
Чорну, як все (окрім прапора)
У цій державі привидів,
Що блукають, блукають, блукають
І сіють, сіють, сіють
Смерть.
І може нічого вже не лишилось
Людям нашим до землі звиклим:
У долонях, які колись
Тримали хліб і зерна для чорнозему
Нині пустка:
Дарували б хоча б чорну мітку:
Нам, у долоню кожному,
Але шкода їм навіть це:
Вони вирішили, що нам
Не можна бути,
Не можна орати,
Не можна дихати,
Не можна співати і вишивати,
Не можна жити.
Вони вирішили саме так:
Хоча знали:
Ті, хто виживуть
Не будуть про це
Співати своїх сумних пісень
А лише
Зуміють взяти до рук
Скоростріли.
У майбутньому.

Шеймасу Гіні. Щиро.

Час рахувати вальдшнепів,
Час рахувати кожен шматок торфу
Між двома світанками і
Двома спалахами вогню
У цегляній пічці з високим комином,
Доки не почалось полювання,
Доки лисиць хвости пухнасті
Червоніють, як листя кленів,
А кулі – гирьками у долонях
Вагітніють смертю банальною
(Як на шальках терезів
Важчає завтрашній день
Мірою і динаріями
У руці чорного вершника)
Серед мурів замку Мечів
Пейлу блідого:
Кожному есквайру могилу,
Кожному графу склеп,
Кожному віконту дідизни шмат
Від нього – від Олівера.
Серед мурів замку Мечів –
Вотчини давно мертвого архієпископа,
Схопленого інквізицією,
Так само незатишно копачам картоплі,
Як незатишно квакам зеленим
(Не квакерам, ні, вони не тутешні)
У шлунку білої чаплі,
Що летить над озерами
Прудкої форелі червоних плям.
Добраніч, Шеймасе!
Добра безсонна ірландська ніч,
Ти як завше, ти знову занурюєш
У чорнильницю днів і ночей
Рушницю пера.
Птахи перелітні літер
Знову рядками на полі паперу
Білому,
Як сніги сорок дев’ятого року
(Сторінки-торфовища).
Гаряче
Від слів твоїх повітряних-вітряних,
Як жарко від печі старої хатинки,
Що стоїть серед пустищ
Ірландії.
Шеймасе! Ти пишеш рядки восени:
Вічної осені ночі й дощів: таки нашої.
Серед ночі будь-який вірш
Стає невловимим на дотик
І в темряві тане.
Для тебе пітьма домівка,
Свічка – сестра. Але де там. Але годі:
Таки сунуть мішки пацюками
І покидьки Кромвеля синьобороді
Таки тут – за вікном. Бо більше їм ніде
Пантрувати за нами.
Налий мені чаю. Терпкого ірландського чаю.
Кинь туди жменю суниць:
Сухих, запашних і п’янких:
Збираних на болотах –
На тих самих де банші кричать,
На тих самих – вальдшнепових.
Шеймасе! Наша писемність
Є лише квола спроба
Не розчинитись в безодні
Ночі. У нашій ірландській глині
Надто багато нарито, накопано
І закопано, сховано
Чи то кістяків королів чи нас самих.
Шеймасе…
А там на болотах
Жінка блукає в зеленому платті.
Блукає, блукає, блукає…
Шеймасе! Ми напишем про це…

1988

Джозефу Броду. Щиро.

Пам’ятаєш, Джозефе,
Як ловили ми хвіст кентавра
В лагуні брудній Венеції масок?
Пам’ятаєш, Джозефе,
Холодний вітер Гіпербореї,
Не блаженної – злої,
З деревами, з яких вміють тесати хрести
(Тільки хрести)
Люди з чорними тінями?
І море – тему для афіш-есеїв
І місце почвар?
І книгу товсту слів пошматованих
Мови сасанех,
І мушлі, позбирані для віршів
Мішками
Не на цьому березі, а на химерному –
Тріасовому і
Ти говорив, що час - це холод,
Не знаю чому,
Без пошани
Ти мислив про Час і про вічність,
Зневажав басилевсів
І писав, що холод поцінований простором.
Тобі снилися сни про зиму й мороз,
І смак журавлини не остогид:
Тільки не нашої,
Не журавлів,
Не ірландської.
Джозефе!
Ти хотів, щоби тіло твоє – одяг цей
Поховали в прозорості.
Джозефе…

Мене переслідують
безязикі дурні перед телеекраном.
Бовдури схилились перед екраном, телебовдури
змагаються в обізнаності світу.
Вони впізнають дикторів, запхнений у
минуле й миттєве, як не зловити погляд
офіціантки у кафе?
З моменту народження
мені були заповідані мільйони легіонів
споживачів. Зграї руйнівних
духів удаваної рутини, я
керую масами чужих вух. Глядачі
заворожують, сотні тисяч здійнятих рук.
"Як завше", сповідую "бу-бу-бу",
я вмираю до завтра.

2016

Тільки пустеля.
Ось все що лишається
Вам в подарунок від долі.
У спадок. У дар.
Така дідизна одвічна:
Пустеля. Од краю до краю.
Од зубатого місяця
До сонця черствого й жорстокого.
Тільки пустеля.
Замість води в клепсидру
Насипайте пісок
(Хай тече-струменить
А не капає воском прозорим),
Замість пшениці в мішки
Насипайте піску
(Бо треба така: для арени,
Для колізеїв, для гладіаторів,
Левів, тиранів, патриціїв,
І навіть плебеїв: «Хліба й видовищ!»)
Тільки пустеля.
Нема лабіринтів. Все просто.
Бреди – від зорі до зорі навпростець,
Від води до води: якої не вистачить
Навіть на келих
Сухого колодязя,
Не те що верблюду
(Якого ти взяв для зразка
Довести, що ти – то не він,
Бо ти – бедуїн,
Майстер наметів,
І просто пустельник).
Замість квітки візьми
Гілку сухої колючки
І подаруй музі блідій мовчазній,
Що з шерсті овець і верблюдів
Плете тобі килим.
Чи саван…

Палючі сумні погляди у потилицю, тобі
дедалі важче робити легку посмішку на обличчі.
Різні люди продовжують стояти за тобою.
Вони низпадають до тебе, охочі радити будь-що,
прикриваються тобою, начебто, спілкуються,
провокують у тобі незнану музику, слідкують,
оперують тобою, препарують тебе,
підкреслюють ти про них нічого не знаєш, іноді лікують...
Ти йдеш відганяючи ці думки...
Нагле вбивство, яке ми називаємо "Вушка", триває.
А ти як це б назвав?

2014

Мертві вершники
Скачуть на білих конях
Туди – назустріч заграві,
Назустріч світанкам багряним,
Музика: стукіт копит
І елегія сонця-кобзи
У якої обірвані струни.
Ми вірили – Бог почує
Коли-небудь нашу пісню –
Пісню вершників мертвих,
Що стисли навіки шаблі
У своїх скам’янілих правицях.
Над слідами копит
Серце моє летить
Над слідами коней білих,
Які несуть вершників мертвих
У синю безодню неба.
Серце моє грішне
Забарвлене соком брусниці,
Забарвлене сонцем заграви
Вторить звукам копит,
Коней, як сніг білих,
Що несуть побратимів мертвих
У безмежну блакить вічності.
У вугільнім мороці ночі,
У рожевій імлі світанків,
У синій воді вечора
У білій прозорості дня
Я буду черленим серцем
Співати стукіт копит
Коней, як Галактика білих,
Що несуть вершників мертвих –
Воїнів синього степу,
Воїнів вільного сокола,
Воїнів вічної пісні.

Коли замовкнеш моє серце?
Коли затихнеш, згасиш стукіт
Як гасне свічка, коли гусне тьма?
Коли в обіймах світла
Перетворишся в мовчання?
Я запитав це в кедра, що поему
Складає і співає споконвік
Вже не одне століття – там,
В обіймах вітру, на скелястих брилах
Ґорґан замшілих, що луною досі
Повторюють слова повстанців,
І серед туманів, що поглинають все,
Як губка, як вогкий старечий Час.
Я запитав і марно чекаю одкровення,
Я – блукалець,
Я – короткий спалах у пітьмі
Доріг чи то шляхів, чи то стежин
Нізвідки в нікуди. Іспанця Федеріко
Цікавило одне старе питання. Одне. Лише.
А мене цікавить, крім цього віковічного,
Коли
Не буде чути тупіт окупантів –
Чобіт свинцевих тупіт по моїй землі?
Коли?
Та кедр мовчить
Чи може я не чую, як він промовив:
«Та тоді
Як ти – бо більше нікому –
Проженеш цих зайд з землі
Яку тобі даровано, яка твоя.
І вже тоді мовчи у віковічній тиші,
І вже тоді в потоці світла гасни,
Там, за межею України,
З межею степу, лісу, води і неба.
Там.

О, ні, я знову нап'юся, згадуючи
про минуле, Вільний час, її біль... звільни
мене! Я Не знаю з ким я зараз... Бачиш
я можу співпереживати... і сміх, і гріх,
чотири стіни, чайник закипів...

2016

Всім вбитим за правду.

Година -
Найтемніша година ночі
Перетворює вулиці на жертовники,
Перетворює серця на срібні дзвони,
Слова на крики протесту,
Життя - на офіру.
Як добре, що в оцій темряві,
В оцій годині пилу,
Який не дає людям дихати,
Ми страх викинули
На смітник як непотріб.
Світ хитає
А ми самотні
На цьому кораблі переповненому.
І кожне подвір’я - уламок ковчегу,
Шматок буття дерев’яного,
На яких пливемо на хвилях хвилин,
Бо знаємо: краще вмерти вільними,
Аніж жити рабами.
Ця думка - це наш останній прапор
Над барикадами людяності.
І кожен рядок - одкровення,
І кожен плащ - саван,
І кожна мить - Влоля.
Наші серця це зорі,
Які будуть світити довіку,
Навіть найтемнішої ночі
Вони не згаснуть
І будуть на небосхилі
Тоді
Як здохне останній диктатор.

Біле крило в високому чистому небі -
Воно тріпоче доти,
Доки стукає невгамовне серце,
Вітер його піднімає,
Вітер його шматує,
Вітер його несе в краї далекі, незнані.
Вітер чужий, нетутешній,
Вітер з іншого світу,
Де живуть танцюючі тіні,
Живуть, сміються, співають
Пісню шаленої вічності.
Вдягнемо ми білі шати
Шати прочан і друїдів,
Здіймемо білі вітрила,
Полетимо як птахи -
Вільні, легкі і нестримні
Над морем холодним, прозорим
Назустріч п’янкій волі
Назустріч новій Вітчизні,
Назустріч новому часу,
Назустріч Царству Свободи.
Готуйте човен, ірландці!
Ладнайте човна-птаха,
Здіймайте вітрило-мрію...

Мій шлях гірко мигдалевий -
До землі помаранчів-каменів,
До краю тужливих дзвонів,
Про які не запитують,
Де кожна халупа - кастілло,
А кожен жебрак - каштелян,
Де грона оливкові краплинами ртуті.
Надто сухо для очей втомлених
Віслючків і загнаний коней
(Яких пристрілюють)
Надто вітряно для копачів могил,
Тому брили і камені,
Тому кулям надто просторо
Для польоту від серця до серця,
А вино надто солодке,
Бо так не буває:
Біле сонце і земля жовта:
Лише трохи крові биків на арені.
Там вічно тешуть хрести камінні
На полі війни горожанської,
А художники марять,
Бо з вікон глухих
Визира Торквемада,
А поетам - по кулі,
Бо дихати нічим -
Повітря спалене
Вогнями чужих автодафе.
Країна гостей-вандалів,
Там не цвітуть проліски,
Там камені дикі
Ростуть злими менгірами.
..........................................
Мій шлях мигдалевий
В оту країну камінну
Бо я теж божевільний вершник...

Великдень. 1916. Сто років минуло…

Ніч блукала вулицями
Старого хворого міста
(Ніч – ця стара жебрачка
В свитині латаній
З патлами нечесаними Часом –
З руками – стрілками годинника,
З очима – банькуватими сновидами –
Блукала)
А потім пагорбами –
Саме цими – зеленими,
Саме оцими
(Вирийте на вершині кожного
Криницю глибоку,
Щоб зазирнути в саме потойбіччя,
Рийте кротами сліпими, рийте!)
Блукала
Збираючи зорі в свою торбу діряву,
Дмухаючи на Місяць-жарівку
Чи лямпу гасову
(Кожна лямпа – нафтарня)
Своїми вустами пошерхлими,
Подихом сухим-сухотним
Дихала
Часом
Кроносом нечесаним.
А ми думали темно
А ми думали ніч
А то нам насправді
Повиколювали нам очі
Зайди в червоних мундирах -
Покидьки Кромвеля
(Їх гнилі човни не втопило
Море ірландське студене,
Чи то не студене, а лише солоне)
А ми біля пошти
Над якою прапор мальований гірчицею
А ми так – лише хотіли по кулі в серце
Після Великодня,
А ми так – бо весна, а ми лишень так –
Чомусь померти вирішили
Чи то стати темою
Для пісні чи для то для стогону
Куликів на болотах
І завивання вітру.
Ми так – для теми
Ловили серцями кулі
З гавкаючих англійських крісів…
Бо ж понеділок - поливаний.

Місто клаптиків неба –
Місто якого ніколи не існувало,
Ніде і ніколи
Крім хіба що темних куточків
Уривків пам’яті скрипаля-блукальця,
Що грає між дахами і вікнами
У світ нездійсненого
Все ті ж мелодії дощу.
Коли я чую його музику:
Рапсодії жовтого листя,
Зникає докучливе бажання –
Тікати з міста холодного дихання,
Де світло зачиняють у комірчинах,
У скриньках з вирізаним ножем візерунком,
Де світло замикається в коло –
Зачароване, замкнуте і нескінченне.
Місто розтинає ріка
У мінливому світлі сутінків:
Там злагодив я човник,
Щоб плисти назустріч прощанню.
І вкотре,
Вкотре торкались весла
Води цієї холодної річки часу
Але завжди
Я повертався назад –
В місто холодного дихання
Каменів кольору вічних сутінків,
Бо мушу я слухати
Голос кроків втомлених ніг
Взутих в шкіряні черевики
На вулицях мовчання.


Примітки:

* - «у замкненому світлі
плив я назустріч прощанню
весла приготувавши
щоб повернутись назад»
(Ганнес Віораль) (нім.)

У залізних печерах
Люди запалюють світло
(але стає
тільки ще більш темніше,
бо ще більше коле око
Оця Пітьма),
Вечір чорною фарбою
Розмальовує світ дикунів.
У кожній малій печерці
Кожен мисливець джунглів
Таки кам’яних,
(Чи то, даруйте,
Степів холодних,
Бо Льодовикова ера
Таки не хоче завершитись)
Запалює синій вогник,
І смажить шматочки здобичі.
Завтра вони знову
Будуть вершити танці -
Таки свої - ритуальні,
Таки оті - одвічні,
Будуть просити бога
Повелителя полювання
Дарувати велику здобич -
Великого й залізного мамонта.
А темрява все густішає...
А морок таки сповнює
Те, що колись назвуть
Оці троглодити-мисливці
Душею...


Примітки:

Хотів написати замість «мамонтів» слово «мамутів», але подумав що ніхто не зрозуміє. Даруйте мені за це. Більше так робити не буду. Буду писати так як пишеться....

Ще примітка - серед дикунів теж трапляються поети. Але їхні родаки розглядають їх лише як об’єкт для жертвоприношень.

Даруйте мені, друзі, я думав за вікном середньовіччя почалося, воно ні - в головах у деяких «людей» кам’яний вік - і то палеоліт...

Ранок – це важкий камінь,
Який ми кладемо в підмурок
Світу урочистих забаганок
Старого опудала – морського вітру:
Він надто солений для мрій
Чи сніданку – того – пілатового,
Отого, що між іншим –
Між креветками та соусом
Віддати наказ про страту
Чи вирішити почати війну.
Світ сотворено – ні,
Зовсім не як іграшку
Для дивака сивого Бога
Чи для мавполюдини –
Дитя злого й жорстокого.
Дощі читаю як книгу –
Краплі сторінками прозорими,
Дистильованими, але чистими –
Вже краще таке читати
Аніж нісенітниці злого фанатика,
Що вважає себе пророком
Вавилону модернового
(Офіра шаленій Іштар
Чи то Інанні, а потім Молоху
І Мардуку – бо зіккурат
Білокам’яний чи то червоноцегловий),
А краще дивитися синьо
(Море як дощ – нескінченне),
Бо там втопилися камені,
Які знайшли після сотворення
Світу сього хворого,
Які так і не використали
Для мурування підмурків дому,
Що вже ніколи не знайдемо,
Навіть якщо будемо його
Шукати…

Ніч-комірчина – одна,
Самотня, як сокіл – бо в Небі
Всі стаємо самотніми, лише час
Отой, що без берегів, без рінні ріка,
Час – без, Час – без нас?
Один човен – для скрипаля:
Фарбований, розмальований, розцяцькований –
Най пливе, най несе його течія (часу, часом).
Ніколи.
(Бо час – завжди, а це – ніколи).
Другий човен – для зайців,
Вуханів позачасових – бо що вічне як час –
Заєць. Отой, що на місяці. Отой – Юе Ту.
Отой, що зі ступою,
Отой, що товче китайщину
Ваших слів непотрібних:
Товщина, товчисько (не вовчисько) – тлумиво.
Заєць. Хоч він має сенс.
Посадив я колись дерево –
Дерево небуття.
Нині витесую човен – таки з його деревини
Чорної. Чи то білої…
Для кого майструю я третій човен? Для кого?
Кину на його дзвінке днище годинника –
Може якось повірю,
Що оця ріка (таки прозора, таки холодна)
Не по колу крутиться, а в якийсь
Океан вливається:
Океан нірвани…

Серед темряви цієї комірчини-світу
(Хоч неозорої, але таки комірчини)
Лунають дві ноти (звуки скрипки),
Я в того скрипаля запитував,
Чому грає таку сумну мелодію,
І чому тільки дві ноти так довго звучать,
Коли рвуться струни – наче ножем різані,
Я того скрипаля просив:
Зіграй мені «Брудне старе місто»,
Або «Моллі Меллоун», або «Росу туману»,
Чи хай уже буде - «П’яного моряка»,
Я тому скрипалю казав:
Ми не вміємо слухати,
Люди поглухли, а ти скрипку,
Люди жебрають, а ти про радість,
Люди риють могили, а ти весільної.
Та він чомусь посміхався,
Нічого мені не відказував,
Той скрипаль – з сумними очима,
З чорною скрипкою,
У білий хітон вбраний,
З бородою кольору Галактики
І такою ж довгою,
І де там джигу, де там чардаша -
Тільки дві ноти дарував мені.
Чи то не мені - Порожнечі,
Чи то не Порожнечі - собі,
Чи то не дарував, а просто плакав -
За нами - невдахами...

Поспи іще, вогню одвічний,
Спи,
Ще встигнемо згоріти,
Спопелитись - спи,
Ще встигнемо ми по своїй жарині
Принести в пічку Духу,
Спи,
Ще темрява не визріла плодом важким,
Іще не гнуться віти,
Розлогого древища небуття,
Ще досі в чорноті зоріють цятки
Світів,
Спи огнище всепоглинаюче,
Дрімай до часу, аж допоки
Не вчинить край і не поставить
Крапку заключну огненну
Всевида Час всепочатковий
І таємний, аж допоки всі безміри
Не скажуть муралям:
«Довершено!»

А ми - ще гріємо замерзлі руки,
Кістки старечі, зледенілий кухлик
На тому вогнищі:
Що тліє, що лише віщує
Пожежу світову прийдешню.

Людські слова
Падають на скляну поверхню
Кришталевих дзеркал людських душ -
Розбивають
На тисячі скалок.
Людські слова
Вони іноді кулями,
Іноді оливними гирями
Чи круглими гарматними ядрами
Наповненими палаючим порохом.
Людські слова
Іноді гострим лезом
Перукаря божевільного
По горлу людської долі,
Іноді колючими голками їжаків-невдах,
Чи єхидн кволоступів,
Чи зубами рептилії безногої гнучкоспинної
Двозубої та лускатошкірої
В п’яту ахіллесову буття нашого.
Іноді втекти хочеться
Від чорних жахних слів людей,
Слухати слова старого бороданя явора,
Чи мрійника ясена,
Чи клена - сміхотуна рудого,
Слухати
Дерев гомінких слова,
Слова крука-філософа
І паяца горобчика.
У них слова кращі,
Мудріші й доречніші,
Зрозуміліші й добріші.
Нажаль...

Я знав людину,
Що народилася в Місті Снігу,
Де люди були як люди
І жили як жили,
А потім стали сніговиками –
Сніговими бабами і дідами –
Відмороженими
З морквинами-носами
І капелюхами-відрами,
І думають, як то добре
Було б, чи то буде, чи то є
Весь світ заморозити,
І було Місто Снігу – забавка
Чи то весела розвага,
А нині холод (очі скляні),
І було Місто Снігу – ковзанка,
А нині – байдужість і ненависть
До всього, що тепле,
До сердець гарячих
Сповнених мріями.
І було – ґринджоли й димар,
Нині серця заморожені,
Нині вічна зима – в Місті Снігу,
Нині смерть крижана
Навіть без королеви
Навіть без мамутів
Чи волохатоногів носорожених –
Нині вічна зима
Нині тільки неандертальці
Без’язикі, щелепороті
З очима снігової імли
Живуть-існують самоїдствують
У Місті Снігу.

У даному випадку –
це вже не просто ревнощі,
це вже банальна заздрість
до можливості пересування
тільки добре освітленим шляхом,
до здатності задовольнятись
просто синицею в жмені.
І, взагалі, – до існування такої синиці,
якій би баглось оселитись в моїх долонях…
Тільки для чого усі ці претензії
до власних дивацтв,
або до чиєїсь «нормальності»,
якщо ти так добре знаєш,
що, якраз у той самий момент,
коли ти пригорнеш до серця
(хай і добре вгодовану,
та, все одно, синицю) –
тебе однозначно потягне
блукати вузькою стежиною,
позбавленою маркувань,
на вельми поважній відстані
від помешкань і ліхтарів?
2016р.

Все довольно банально:
Зазеркалье в пределах собственной головы
Иногда бывает поинтереснее лабиринта,
Но далеко не всегда (увы)
Витиеватость его коридоров длинных
Уравновешена дверью в реальность.
2016р.

Я жив у місті,
Яке збудував вітер.
Нагромадив кам’яниці-прихистки
Для людей-номадів,
Що звикли ховатись під землю
І накривати голову очеретом.
Тепер камінь вітру-масона -
Каменяра вільного.
Він гуляє вулицями
Разом з кудлатими псами -
Чорними розенкрейцерами,
Волохатими Фаустами.
Ратуша й храми, дзвіниці й пивниці
Збудовані з дикого каменя -
Такого дикого, що навіть пікти
Здаються поруч з ним джентльменами
Чи то просто есквайрами, чи то лендлордами
Епохи цнотливої Вікторіанської
(Civitas erit victoria in aeterna!)
Я жив у місті,
Де вітер був лорд-мером
І вуличним музикантом,
Награючи свої безнадійні мелодії
Катеринкою межичасся,
Я жив в столиці
Короля без імені і титулів
І навіть без тіні.
Місто вічного холоду,
(Не Единбург Семи Вітрів - ні)
Де будинки не затишок,
А лише фортеці
Вождів
Гордих крижанооких кланів.
А під ногами планета,
А під планетою порожнеча
Нескінченна і темна,
Як комірчини у місті,
Яке будував вітер.
Я жив у місті.
Я жив.

Боже, хай випаде дощ
Помиє землю
І вимиє з неї найкращих найдобріших людей
Хай помиє поганих і злих
Прошу тебе боже
Хай випаде дощ
З твоїх небес
На нашу грішну землю
І прошу тебе ще
Аби той дощ
Пах небом
Свіжестю хмар
Прохолодою блакиті
Прошу
Хай випаде такий дощ
Після якого
Ми змогли б
Стати чистими добрими
Словами і душею
Хай дощ помиє
Нашу пам’ять
Хай вимиє з неї
Всю погань
Яка заважає нам
Любити один одного
Яка містить в собі
Спогади про минулі
Болі та рани
Після цього дощу
Брат полюбить сестру
А сестра брата
Тварини
Перестануть жерти тварин
Ми забудим смак та запах крові
І згадаєм смак
Яблук томатів
Молока меду
Джерельної води
Трав’яного чаю
Тільки після такого дощу
З твоїх боже небес
Запанує в світі любов
І помре
Ненависть


7 квітня 2016

У цьому місті
Так багато щурів
І так мало людей,
І всі так зазирають затято
(І щурі і люди)
У віконечка сірих будинків,
Що виходять виключно
В парк атракціонів,
Де все поламано
Крім однієї машинки
Чи то каруселі
Чи то круговерті
Чи то просто безумства:
Там лише одна конячка
На якій катається лисий карлик,
А ще купа щурів
Бігають і попискують,
Сподіваючись, що той карлик,
Якого всі називають Крабом
Кине щось їм із недоїдків.
А всім нетутешнім,
Точніше не тамтешнім
Сумно так на те все дивитися,
Навіть не сумно, а огидно,
Особливо коли той карлик
Заради розваги
Когось із людей вбиває,
Чи бавиться у війну -
В єдину гру йому знайому,
А сумна конячка ірже
Все ту саму нісенітницю,
А карлик все міряє
Трикутну шапочку,
Думає, що він корсиканець,
А люди все шкодують,
Що божевільня давно зачинена,
І в парку атракціонів ліхтарів замало -
Всі зламані.
І тьма все гусне
Надвечір.

Після кривавих боїв та критики,
Я прийду, і ти залікуєш всі мої рани.
Я тобі розповім про те, які всі слабкі та нитики,
А потім вип'ю чаю, встану
І піду геть. Геть настільки далеко,
Що сам заплутаюся там.
І знаєш, навіть за Стоунхеджем чи біля Мекки,
Я б абсолютно все віддав,
Щоб просто так усіх покритикувати та побити,
Щоб отримати серйозні травми,
Щоб мене знайшли десь у лісі чи полі жита,
Щоб ти знову залікувала мене та напоїла чаєм,
Щоб я вже вкотре розповідав про слабких,
Про те, як я десь біля Месопотамії чи Індокитаю
Тихо помер, народився, зник
І прийшов знову попити трішки чаю,
Трішки полікувати старі рани,
Трішки наблизитися до раю.
А потім знову піду. Ніби-то занадто рано,
Але мені байдуже зовсім,
Бо потрібно встигнути ще побити кілька пик,
Поки не настали весна або осінь,
Поки ти ще забуваєш мій лик.
Я піду і не повернуся, можливо.
Буду десь в буддистському храмі пити пиво.
Але ти й надалі так само
Наливатимеш мені чаю й лікуватимеш рани.

2014

И ниспровергнут был в озеро серное, смолой кипящее,
Весь балаган
И следом был ниспровергнут
Надсмотрщик над балаганом
И было ему имя Савик

И явился Илья
Валерьевич
Кормильцев
И была в его деснице книга раскрытая
И слова были в той книге:
«И я засмеялся от счастья, что этот мир у меня не отнять»
И засмеялся Илья своим же словам
И отнял у себя свой же мир
Раздавив его ногтем безымянного пальца шуйцы своей

P.S. И не заменил Илья батарейки -
И не стала эта музыка вечной

(2012)

Між двома темними безоднями,
Між двома нескінченностями,
На мить зазирнув я у мить світла,
У мить кольорів і запахів,
Звуків і дотиків,
Я з’явився на мить
У цю смужку світла
З очима повними радості
А тут – у чорному небі
Мідні змії,
На хворій землі –
Залізні почвари,
Люди сповнені ненависті,
Квіти, заплямовані кров’ю,
Очі сповнені жахом.
Залишу я вам свої –
На згадку –
Навіть не окуляри – очі,
Дивіться крізь них на світ,
Щоб побачити:
Небо синє і воду прозору,
Квіти маленьких радостей:
Нехай це і не справжнє –
Вигадане, але воно існувало
У моїй свідомості...

Білі птахи дзьобають темряву
(Чорніють кінця крил),
Лишаючи у темряві дірки –
Колись крізь них зазирне сонце,
І запросить білих чапель
(Не тільки чорногузів-лелек)
На це болото зневіри,
На водоймище журби,
Але наразі тільки лелеки
Дзьобають цю темряву,
Забуваючи про своє покликання:
Приносити немовлят до колисок:
Бо темрява
Занадто чорна у цьому світі,
Щоб у нього могли прийти немовлята
І дивитись розплющеними очима
В оце Ніщо,
Де жодного промінчика:
Тільки птахи – чорні і сірі,
Строкаті та кольорові
Інколи намагаються
Щось проспівати:
Думають, що то затемнення
Світила нашого байдужого,
А не тьма віковічна
На цій землі нещасній....

Він був теслею.
Зайшов якось у глухе село,
Де вирощували оливки
Гіркі як саме життя,
І віслюки дивилися на суху траву
Сумними очима втомлених,
Де хати мурували з каменів,
Що випалені жорстоким сонцем,
І стали, як саме сонце жовтими,
Де виноградники зрошували
Краплями каламутної води смутку.
Він зайшов у село
Кам’яних скринь-будинків
У день нечастої радості:
Молоді люди ставали дорослими,
Самі тягар життя нести вирішили
І для журби й праці дітей плодити
(Радість).
І от з приводу такої оказії
Люди втомленого селища
Вином утробу свою наповняли,
Штучними веселощами
Свій мозок розпалювали.
Але вина не стало
На всю юрбу, що радості прагнула
І тоді той тесля,
Якось так легко й невимушено
Міхи водою наповнити звелівши
Раптом у вино воду перевтілив.
Але народ п’яний не зауважив
Навіть
Невтямки було йому,
Що то було чудо…

Люди заліза
Нині під сонцем Апокаліпсису
Йдуть по своїй землі,
Згадуючи дощ,
Як благодать неба.
Люди заліза:
Небо Аустерліца
Нині висить над Донецьком.
Присмак горілої криці
Відчувають люди заліза.
Малюємо над спраглим степом
Знак нестримний вогню.

Огненний кінь копитом топче
Запашну траву спогадів,
Духмяний чебрець слів,
Терпкий безсмертник казок.
Огненна грива тріпоче на вітрі сонця,
Залізна вуздечка брязкає дзвоном одкровення,
У западинах від копит
Виблискує вода наших гріхів,
Що збиралась краплями
З обважнілих хмар сьогодення
Нажаханого, як облуда чорної віри
Сліпих лжепророків
З берегів каламутної ріки.
Кінь огненний
Спалює солом’яну стріху «сьогодні»,
Перетворює вигадку «завтра»
На жменю чорного попелу,
Що стане добривом
Для родючого поля «післязавтра».
Згораємо у вогні нашого часу –
Доби коня огненного –
Доби Армагедону –
Долини річки Кальміусу.

Ми виноградарі колючої лози,
Що росте на безплідному полі,
Ми винороби чорного вина часу.
Зрізуємо грона достиглі,
Що тяжіють запереченнями,
Сталевими гострими інструментами,
Чавимо сік з цих важких ягід
І робимо гірке вино-трунок
У кам’яних діжках Небуття
Тесаних з гостролистого клена
З листям лезом,
Що ріс на роздоріжжі Долі –
Перехресті нескінченних доріг,
Що обирали вершники
Сивих коней межичасся.
Ми виноградарі:
Ця земля здатна плодоносити
Тільки терпкі грона ночі
Для густого непрозорого напою –
Впивайтеся ним, божевільні!
Ніхто з нас не знав, що судилось
Плекати залізну іржаву лозу,
Садити отруйні сірі кущі
На землі, що не хоче нічого приймати
У свої зрихлені нутрощі
Крім оцих зерен.

Сьогодні тиша роздає подарунки:
Кожному схимнику і жебраку
По одному рожевому зайцю:
З величезними вухами-парасольками,
Якими він прикриє Всесвіт
Щоб не поглухли всі
Від сурми Судного Дня.
Сьогодні (не вчора) тиша з торбою:
Цяцькованою-строкатою,
Кольоровою і залатаною,
Вистачить всім подарунків:
І пастухам волохатих тижнів,
І королям безлюдних земель,
І капітанам загиблих кораблів,
Що спочивають
На самому глибокому дні темряви.
Кожному тиша подарує
Іграшкового зайчика,
Бо з живими вуханями я попливу
На дерев’яному човні мрій
Вздовж промінчика Місяця
До острова сподівань,
Де будемо ми слухати
І чекати…

У сутінкову епоху –
Сіру, як миша Аполлона,
Огидну, як хвіст щура,
Що несе гуму у кожне кам’яне місто
Шарлатан сутінковий
Став популярнішим
Аніж паяц торговища
У країні холодної темряви,
У країні одвічної сирості
(Не лісів дрімучих, а свідомості),
Що гущавіє тижневими вершками
Молока хворої корови демагогії
Чи то словоблудства.
Сутінковий шарлатан
Кульгавим карликом
Дарує всім закоханість
У самознищення,
Руйнування та здичавіння.
Він прийшов з темряви,
З селища чуді,
Що згубилось за болотами,
Прийшов на торжище,
Де продавали віру
І завів всіх у сутінки
Буття чи то свідомості.

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак

Свиснув на горі Я

Прийшов немов злодій

- Хто-хто з хатки вас вигнав,
Біднятка?
Хто-хто грозився тупу-тупу ногами,
Сколоти вас рогами,
Ніжками затоптати,
Хвостиком замести,
Щоб вам була смерть?

А нема смерті

Набрехали вам

Повертайтесь до хатки,
Дітки

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак
Як прийду – то буде знак:

Мов блискавка зі Сходу та аж до Заходу

(2013)

Як колись...
Коли життя було жорстоке і безбарвне,
Коли страждала за тобою...
І у мить...
Спинилася на лінії конфлікту,
Все вже немає значення сьогодні.
Чому? Спитаєш...
Та просто грані небуття змінились,
І перестали існувати.
Чи ти не знаєш,
Що лине мить, години, дні,
І поклик серця спалює, зринає...
Вже не колись,
По-іншому дивлюсь на білий світ,
На долю, на любов, на несвідоме...
Та треба йти,
Не зупинятись,
І, можливо, стріну на дорозі,
Нову надію, безконечність, слово...
З Тобою йти, і бути там, де Ти...

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

Ми, мабуть, таки божевільні –
Розкидаємо листки всюди з віршами…
Календар завмирає з сірими днями,
Годинник перестає битись об стіну,
І люди заводять свій механізм на роботу,
Сплять, йдучи по вулиці,
І вже сонце в небі нічному світиться…
Це людина.
Все людина рухає, переставляє, змінює.
А сама стоїть і дивиться,
Давиться світлом ламп, у скло захованих,
Та все дивується…
Таки божевільна.

Ми шукали ідеали – всього мало нам було. Ми співали, ми кохали, та шукали ідеали.
Ми усіх людей питали, ми питали неба. Ми шукали, ми шукали!..
Але ми, дурнí, не знали,
що вже їх –
не треба.

2014-2015

нащо зібрав каміння і розгатив греблю
я ж так берегла оберіг мурний
укривала епітеліальністю її усю
сонце затуляла волоссям
аби тільки цільним лишилося пристанище надійне
вітри псами дикими рвали їй мязи розкидували плаєм
і знову цокали каменюки у білім подолі
крешучи пісню каменяра розіп’ятого
вода мертва затхла вода карбувала на округлостя її
заповіді свої на зеленаво барвуючи
фортеця неприступного пристанища упала
ти мури порозбивав поглядом торкаючи стан шовковий
викрав каміння вивіз за межу і межі усі відомі
юдою зрадливо пестив уста мареновим алізарином устелені
де почуття відчуттєво нетривкі твої
в котрих присягав і точилося миро із очей
пішов пішки проштрикнувши наостанок
списом римлянина неголеного тиждень
чи день була чи ніч
не кинув навіть альфа клич
за невидимо зриму провину вкарав укотре
і квилить зранене срібною кулею вовче єство моє
і ховаю в долонях цикорійний кварц
останній із виду свого уцілілий
як писанку чистобезкінечноврочисто зодягнену
як всесвіт неосяжну і як макове зерня
що стернею покотом пішло і не згубилося
і докотилося до ніг перекотиполем
і рукам боляче
і устам спрагло
і очам слізно
і кропиться писанка прозорістю
і добре од цього
і брила зсередини розсипається
святОсвячує відчуваю це
2015

Холодний вітер заповзає під шкіру.

Сніг із полонини, ніби кіт,
Злизує сметану тепла із тарілки ранку.

Цвіт ранньої груші скучає за бджолами,
Що обурюються голосно у вуликах,
Доїдаючи вчорашній мед.

А я минулорічного із дна банки
Нашкребу дерев’яною ложкою
І намащу ним лезо променя,
Що схожий на слово.

Може зігріюся розмовою з тобою.

Очищу душу…

Умию лице цвітом вишні,
Що летить у небо.

18.04.15

поїхав шапіто
одиноку самотність межи очі кинув
невідворотність покинутої ляльки
останню насмішливу посмішку
самими кутиками губ обкусаних у кров
у спадок лишивши по собі
лялечко безтурботно щаслива колись
як житимеш далі
у далині відблиски вечірніх свічок міста
відбивають сяйво діамантових крапельок
галактики твоєї монодичної
молю не зрони коштовність душі
не дай розбитися і розлитися потопом собі
тримайся дівчинко
я у тобі з тобою
я
ти
єдине ціле
ми
2015

не жбурляють як тару порожню
пляшку розпиту на двох
добротного еліксиру густого
яким захлиналися обоє в урну
якщо кохають

цупке нитковиння жиловен душі
не виривають зубом нестерпнобільним
душі котра в ногу ішла
не шматують єство
якщо кохають

у просторі без явних географічних
координатОзнак і обмежень
завуальованої дійсності
не добивають словом лопатою
якщо кохають

обірвана фраза гримнула дверима
угаптувала путь холоднечі
і вироком зробилася...
за тебе краща інша кожна
ликуй уже я переможена

2015

* * *

випромінюю
сподівання
ти
сумніви
прозорими
пармезану скибками
на хліб душі
розкладаєш

на вологому ватмані неба
сонце аквареллю
розпливається

хмари
серветками вологими
думки
на склі патьоками
каміння
помилками гострими
день
завершують

я у тобі
народився вже
раною ранку
ніжного
слова метеликом
райдужним
сном до сніданку
пізнього
пісні цілунком
присмаком
меду
гірчиці
всесвіту

26.01.15

Ти викручуєш собі руки
і не бачиш попереду світла,
сидиш і малюєш малюнки,
у яких є тепло й доброта.
На підлозі роздерта бумага,
на столі ще невипита кава.
Ще невипита і вже холодна,
скоро виллється все на папір,
але жде його доля та сама,
як холодна гірка твоя кава,
потече все у водопровід...
Так і ці малюнки твої,
що витають, як мрії сумні.
Захолонуть розкішнії барви,
як холодна гірка твоя кава,
побулькоче у водопровід.

11.01.15