Гармонія розладнується
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
загиджена шерсть брутальності.
Ми не можемо бути вільними
від людей, які наповнюють нас
духовним шлаком,
який потім вибухає
неозорим морем
сміттєвих полігонів.
Хворобливе зерно
проростає в нас і стає
цілим полем чортополоху.
Краса і потворність -
як антиподи, які не можуть
один без одного.
Чарівна троянда виростає
із купи мотлоху.
Серце людини перероджується
під дією невідомих землетрусів.
Остання крапля краси, як кинджал,
вривається в серце.

7 грудня 2023

Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
волі й ненависті!
Мудрість каменя розсікає
твердиню віків,
вона проходить там,
де безсилий меч.
Мудрість каменя така байдужа,
така маєстатична
до всіх благань,
до всіх звернень.
Вона самодостатня, як Сфінкс.
До неї не докричишся,
не проб'єш твердої броні
оборони, наче брам космосу.
Коли від каменя впаде шматок,
у світі відбудуться катаклізми,
перевороти, стихійні лиха.
Мудрість каменя ніщо
не може похитнути,
ніби чатового на варті світобудови.

7 грудня 2023

Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
коштовні камені краси.
У ньому задихається
усе живе, крізь смог
не можна продертися
до вершин смислу.
У ріці задихаються риби,
вибиваючись на берег.
Крізь хмару тютюнового диму
диявол простягне своє берло,
але воно виявиться пасткою.
Не можна приймати від нього
жодних дарунків, усі вони
втявляться черепками,
вино буде отрутою,
а вода занурить до вічного сну.
Хмара диму
створює світ кривих дзеркал.
Прийти до чистої галявини
майже неможливо.
Усе завалене сміттям,
пляшками, пакетами.
Подих чистого повітря
буде милістю небес,
виграшем у лотерею.
Цей демонічний кросворд
зводить із глузду,
штовхаючи у прірву абсурду.
Остання затяжка
стане човном Харона.

5 грудня 2023

Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
Хто розшифрує їх?
Старі речі іноді зітхають,
згадують про минуле.
Будинок, про який усі забули,
відродиться старими голосами.
Яка фонотека вмістить їх?
Коли нічого не залишиться,
до нас будуть промовляти
старі голоси.
Голоси відчаю, любові, розлуки,
сподівання, віри, натхнення...
Навіть старий диван
має свій голос,
лише не кожен
може його почути.
Голоси будуть
найвищою нагородою,
свідченням про минуле,
на яке не вистачить
істориків. Вони
простягають руки.
Коли голоси розпадаються,
це найбільше горе.
Поки вони є,
пам'ять жива.

4 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023

Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
зв'язок поколінь,
зв'язок часів?
Тепер старий розмовляє
лише із дзеркалом,
намагаючись побачити в ньому
відблиски минулого,
почути голоси померлих,
але бачить у дзеркалі
лише дим
спалених сигарет
чи згорілих почуттів.
Ровесники десь там,
на іншому березі,
махають руками,
проте їх розділяє серпанок,
простір із розбитого скла.
І старий тоне
у руїнах спогадів,
серед битої цегли,
продираючись в інший простір
камінням згаслої любові.

21 жовтня 2023

Блок спалює свої щоденники.
Ми ніколи не дізнаємося
про таємницю "Скіфів"
і "Дванадцяти".
Це те саме, що Гоголь
спалює 2-й том "Мертвих душ".
Блок спалює свої щоденники.
Спалює важливі одкровення,
спалює те, що не можна
друкувати, спалює
свої помилки, прозріння
та ілюзії,
спалює те, що не можна
відродити, спалює відповіді
на вічні питання.
Якби ми їх прочитали,
то могли б уникнути
стількох історичних помилок,
але ми їх не прочитаємо,
вони ніколи не воскреснуть
із попелу, не заговорять до нас
мовою тиші, мовою
біблійних пророцтв,
мовою юродивих на паперті.
Тільки згорілі аркуші
ворушать мертвими устами
і безсило намагаються
щось сказати...

8 жовтня 2023

Мій телефон вимкнувся.
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
і обличчя. Я зник
із мапи світу.
Я - риба, яку проковтнула
невідомість і безвість.
Мене немає. Я більше
не набір літер,
а безтілесний дух,
хмара без імені і прізвища.
Мене немає і водночас
я скрізь, розкинутий
невидимими частинами нейтрино,
як невідісланими листами коханих.
Я - мандрівник
у пошуках неіснуючого сенсу
у лісі небачених сутностей.
Мене підбере в долоні
сама невідомість
і відкриє світові,
але неможливо буде сказати,
хто я. Моє ім'я
пролунає лісами й полями
гучним хоралом вітру,
і це буде найкраща ода
славі в безслав'ї.

28 вересня 2023

Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
у ньому відкриються
приховані сутності.
Тут буде найкраще
місце для медитації
серед навколишнього пекла.
Можна буде скинути
утому і брехню,
як ліс скидає листя.
Оголеність і беззахисність
людини і лісу
зазирнуть один в одного.
Оголеність нерва,
як натягнута струна,
буде вібрувати
із ритмами космосу.
Залишається втопити
у поодинокій зелені лісу
всю фальш і облуду
і разом із ними
частину своєї особистості,
яка зіллється з безликістю
і водночас найвиразнішим
лицем лісу.
Розходяться кола
зеленою водою гаю,
ніби кола мудрості
на дереві космосу.

28 вересня 2023

Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
наче туман над озером.
Де той чарівник,
який відкриє оголеність
сутності?
Де той психоаналітик,
який виведе із лабіринту
облудних ідей?
Листя спадає з тополі,
як подолані комплекси.
Листя спадає з тополі,
як думки, які назавжди
зникають у землі.
Залишається сухий кістяк,
який падає
гучним знаком оклику.

27 вересня 2023

Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
частина твого тіла
стане талісманом щастя.
Тебе нема, ти існуєш
лише в моїй пам'яті
чарівною хмарою,
почуттями, згустками емоцій.
Лише б спогади не стали
ядучим смогом,
у якому не можна
продихнути, у якому
насилу продираються
автомобілі, смогом
від перегорілих почуттів,
від сподівань,
які не справдилися.
Зона твого мовчання
стане сейсмічною зоною,
у якій губляться
літаки і вертольоти.
Твої 175 см
стануть 175 кілометрами
болю і розлуки.
І кожен сантиметр
стане проваллям у невідомість,
прірвою самотності.
175 см стануть
175 кроками в пекло.
175 спроб побудувати щастя
обернуться фіаско.
175 ходів
у лабіринті Мінотавра.
175 криків
потопельника в озері.
175 жестів безнадії.
175 гримас обличчя.
Залишається поставити
175 крапок у кінці тексту.

22 вересня 2023

Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Це анігіляція
справжнього і наносного.
Самовираження сутностей.
Є сподівання,
що на тонкій голці свідомості
нарешті вирине справжнє "я".
Воно буде хитке, слабке,
як новонароджена дитина.
Воно буде помирати
у реанімації, але ним
треба дорожити.
Це буде миттєвий спалах
між вічністю і цим світом,
але його треба впіймати,
як райського птаха,
вислухати, як пророка,
зазирнути йому в очі
по той бік добра і зла.
Тільки так ми пізнаємо себе,
очистимося в купальському вогні
любові і проклять,
сподівань і ненависті.

18 вересня 2023

Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
у першоматерію,
злилася з таємницею,
потрапила до задзеркалля,
до тенет потойбіччя.
До неї не докричатися,
а листи виснуть
у в'язких сітях
невідомої матерії.
Її шепоти і стогони
назавжди закарбувалися
у першопам'яті,
її обличчя обпекло
сітківку ока,
як спалах первісного вибуху,
її слова стали
забутим одкровенням,
апокрифами пристрасті,
вільними віршами озер і лісів.
Її величні 175 см
розчинилися у протоплазмі,
повернувшись до зиготи.
Так краса перетворюється
на труху, а минуле
стає ілюзією,
ніби його не існувало.
У глибинних водах пам'яті
майорить розпливчастий образ,
недосяжний і втрачений.

17 вересня 2023

Я шукаю істину в лісі,
де нічого не відбувається,
а насправді відбуваються
найважливіші події
у царстві духу.
Я шукаю слова, які загубилися,
звуки, які ввібралися в землю,
образи, які вкрилися листям.
Істина стає примарною,
невидимою, ледь уловимою,
але вона існує
у невідомій нам мові.
Істина вислизає з рук,
як торішній листок,
як промінь між тополями,
як подих ночі.
Істину неможливо вкласти,
у слова, її не можна
передати, а лише відчути
шурхіт її пристрасної сукні
у магічному танці.
Істина віддаляється, як гетера,
мов запальна коханка,
ніч із якою незабутня,
але ти майже нічого
не пам'ятаєш, спогади
майорять і розпадаються.
Істину можна шукати
лише в чомусь мінливому,
нетривкому, зникомому.
Вона постає перед тобою
могутнім деревом у лісі
і знову заводить у туман.

15 вересня 2023

Сон має своє чистилище
і пекло, а рай провалився
крізь щілини пам'яті.
Сон - це природний наркоз
з проваллями в потойбіччя.
Хто може сказати,
що є справжньою реальністю:
цей світ чи сон?
Можливо, сон - це і є
справжня реальність,
а ми заблукали
у тенетах буденності,
банальності і профанного світу.
Сон - це втрачені можливості
і народження невідомо для чого.
Сон вкидає тебе
у свою павутину
і нікуди не відпускає.
Сон веде тебе
зарослими вологими стежками
в обіймах густого лісу.
Сон - це вузька стежина,
якою проходиш,
як лезом бритви.
Варто похитнутися
в один чи інший бік -
і повернення назад не буде,
можна пірнути
у повне небуття,
ніби в океан.

31 серпня 2023

Як почути голоси
із царства мовчання?
Коли впаде камінь
у плесо мовчання,
ми почуємо резонанс,
який відлунить
у всьому світі.
Царство мовчання
поросло травою,
як загиблими звуками.
Як знайти первозданне
серед бур'янів,
як розчистити його
від нашарувань бруду, сміття?
Царство мовчання
серед метушні й поп-музики,
серед невгамовного галасу.
Його не чути,
але своїм корінням
воно проникає скрізь.
Скоро вікно
між цим світом і ним
буде зачинине, тож спіши
почути останню
прощальну мелодію від нього.

17 серпня 2023

Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
говорити від мого імені,
вони видають себе за мене.
Якщо очі - дзеркало душі,
то вони мають на це
повне право.
Окуляри підробляють
мій підпис, говорять
моїм голосом, пестять
моїми руками.
Я вже перестаю бути собою
і стаю окулярами,
нас уже не розрізнити,
окуляри - моє alter ego.
До зали заходить мій двійник,
насправді це перевдягнені
окуляри, дістає пістолет
і стріляє в мене,
поставивши крапку
у плутанині.

30 липня 2023

Коли всі слова вже сказані,
приходить туман мовчання.
У ньому живуть
невідомі істоти,
губляться рукописи,
зникають голоси,
розчиняються надії.
У ньому ворушить клешнями
невідомість, невизначеність,
те майбутнє, яке вибухає
осяйним вогнем,
який засліплює
новим одкровенням,
новим пророцтвом.
Коли всі слова вже сказані,
землю полонить пустеля
із поодинокими
колючими рослинами
мовчання, німоти.
У ній летить лише самум,
який породить
не нового пророка,
а нового ідола.

22 липня 2023

Вишня, заросла бур'янами
і дикими деревами, -
це тендітність,
заросла грубістю.
Вона далеко від людей,
від цивілізації,
ніхто її не бачить,
ніби забуту сутність.
Нікого вона не годує
своїми плодами,
які зморщилися
і стали терпкими.
Вишня злилася
із дикими деревами
і стала безликою,
так поглинає красу
усепереможна сірість.
Вишня стоїть на вітрі,
як останнє милосердя
в охопленому ненавистю світі.
Вишня нікому не дарує ягоди,
тільки вічності.
Вона стоїть
замурованою незайманою
красунею, яку полонить вітер.
Але об її кістку зламає зуб
ще не один філософ,
так залишаються таємниці
нікому не підвладними...

12 липня 2023

Ви повинні сказати
за нас усіх, загиблих.
Чи Ви зможете це зробити?
Чи Вам це під силу?
Ви повинні подати
різні голоси війни.
Тільки так вони зіллються
у симфонію,
хоч це симфонія смерті.
Здавалося б, це непоєднуване.
Музика і смерть.
Що може бути
більш суперечливе?
Музика, яка руйнує і вбиває.
Це дуже важко -
поселитися в духовні світи
людей, яких немає,
яких не можна відновити.
Навіть жива людина -
непізнаний космос,
а що вже казати про мертву?
І так важко піднятися
над мовою ненависті
до чогось загальнолюдського,
побачити його
над воєнними і політичними
баталіями.

8 липня 2023

Де міститься душа трави?
У стеблині, у квітах, у листках?
Коли ми залишаємося
зовсім самотніми,
єдиний вихід - пірнути
у душу трави.
Вона безпородна і безбарвна,
говорить розпливчастими фразами,
жестами, які ми не розуміємо.
Але спробуй її викорінити!
У тебе нічого не вийде,
ти зазнаєш поразки
перед її невиразністю.
Душа трави проникає
у найпотаємніші закутки,
шпарини. Її женеш від себе,
як неприємні спогади,
і кличеш до себе, мов лікаря.
Душа трави звучатиме до тебе
у цілковитій тиші,
коли вже нічого не хочеш
слухати.

7 липня 2023

Занедбаний сад, як заросла
недоглянута борода старого.
У ній лежать
уламки смислів,
збиті літаки історії,
квитки в ніщо,
ненаписані книги,
невиголошені промови,
нереалізовані гасла.
Занехаяний сад чаїть у собі
слова, які не проросли,
які не стали поезією.
Запущений сад ховає в собі
сон віків, який не здійсниться,
кінокадри невідзнятого фільму,
неіснуючі фотографії,
автографи невідомих поетів,
ненадіслані листи про кохання,
нивидимі тіні минулого.
Занедбаний сад - це занедбана
історія, занедбана філософія,
пожовклі збанкрутілі книжки,
які стають гумусом
для прийдешнього.

5 липня 2023

Від красивої акторки
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
і не руйнується?
Багатий купець подарував їй
розкішний особняк,
який досі є визначною пам'яткою
міста, а врода актриси
розвіялася, утілившись
у невидиму енергетику,
контури якої невідомі.
Краса зникла, мов нейтрино,
ніби її вкрали розбійники
з "Тисячі і одної ночі".
Вона навіки стала таємницею.
Що нам лишається?
Хапатись за її шлейф,
який вислизає з рук,
шукати її тінь, яка відсувається...

19 червня 2023

Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
у розбитій цеглі.
Новорічні іграшки валяються
як знак несправджених ілюзій.
Крізь них проростає трава,
як листи в майбутнє
без адресата, невідомо кому,
як простягнуті
для рукостискання долоні -
часу чи безчасся.
Новорічні іграшки -
як уламки дитинства,
яке безповоротно минуло.
І тепер вони говорять
дитячими голосами
у світі дорослих,
який їх не розуміє.
Новорічні іграшки -
бажання дива
у світі буденності
і трівіальності,
у світі буржуазної прози.
Нехай диво відбудеться
бодай у нашій уяві,
якщо реальність
розбиває його на шматки.

21 травня 2023

Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
шипіння чи модуляції,
які не мають нічого спільного
з тобою. Хто я?
Проникаєш усередину себе,
як усередину криниці,
у пошуках правильної відповіді
і не знаходиш її.
Пошуки можуть тривати
довго, навіть усе життя.
"Хто я?" - лунає голос
у глибину колодязя
і відлунює, стаючи бетонним.
Невідомо, кому ставити
це питання. Деревам,
полям, лугам?
Але це питання
уже містить у собі
відповідь.

21 травня 2023

Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
доходять лише
ледь зрозумілі звуки,
стогони, буркотіння.
Ти намагаєшся скласти мозаїку
із розрізнених звуків,
але нічого не виходить.
Те, що вмерло в минулому,
не відродиться знову,
мертве не стане живим.
Ти хочеш підібрати
із паростків трави
речення, проте губиться
щось важливе, істотне.
Скільки води втекло!
Що ти хочеш знайти
у цій безглуздій воді?
Якщо там були голоси,
то вони потонули,
їх неможливо почути.
Тому залишається
тільки впасти в траву
і вдихнути аромат
із розрізнених звуків.

15 травня 2023

Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
Рафаеля чи Веласкеса?
В океані темряви не прогляне
проблиск надії,
помах коханої руки.
Філософія світла не зіткнеться
із філософією темряви,
це дві полярності.
У цьому безконечному плаванні
у глибинах океану пітьми
не знайти спочинок.
І коли зустрінуться два світи -
світла і темряви,
відбудеться великий вибух,
який поклав початок
усього сущого.

13 травня 2023

Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здатний
на справжню прозу,
на справжню творчість.
Він розбиває комп'ютер об стінку,
бере аркуш паперу, але
усе марно, нічого не виходить,
талант вивітрився.
Навіщо митець спопелив його
на тупі серіали?
Навіщо він служив
золотому тільцю?
Талант розбитими черепками
валявся біля його ніг,
але неможливо було
нічого зібрати докупи.
Митець плакав
над зруйнованим собою,
і сльози вкривали
розбиті черепки.

12 травня 2023

Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
Воно затягує у свої пастки
і робить в'язнем любові.
Така приваблива танцівниця
може завести у хащі пристрасті,
щоб не виходити з них.
І коли на сцені з твого тіла
відлетить останній одяг,
ми станемо по-справжньому
вільними.

10 травня 2023

Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
не лаврами, а пожовклим листям,
йому потрібні оплески
тільки від дерев. Своє ім'я
поет хоче увічнити
лише на березовій корі,
увійти тільки в історію дуба
і поставити відбиток свого герба
тільки на пеньку, який буде
найвищим суддею.
Поет зробив усе,
аби його якнайшвидше забули.
Хто був цей чоловік,
який писав вірші? Які дівчата
звертали на нього свої погляди?
Поет повернувся
до джерел, до першовитоків
у намаганні напитися
чистої води. Якимось людям
він потрібний, хтось його шукає,
але поета надійно стереже ліс
і не відпускає.

3 травня 2023

Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
терпкий смак лісових ягід,
проте наше почуття
може побити град.
Ми вкрали прометеївський вогонь,
який здатен спопелити душу.
В озері любові
ми не торкаємося дна,
а якщо це станеться,
то нас виштовхує на поверхню
спустошення і мить дива
минає. У буденності
відбувається вибух
потойбічного метеориту,
який невідомо звідки береться
і невідомо куди зникає.

29 квітня 2023

Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
правилами етикету,
масовими стереотипами.
Куди ще телефонувати,
як не до самого себе?
Це найвірніший адресат.
Це єдиний друг, у якому
ти можеш бути певен.
Раптом зателефонуєш
до власного Я,
а там порожнеча,
його вже немає,
а є лише фантом,
лише видимість
і автовідповідач
замість самого себе.
Що тоді робити?
Куди телефонувати?
Хіба що в серце Всесвіту.
Набираєш свій номер -
і чуєш протяжні гудки,
нескінченні,
як людське страждання,
як очікування смертної кари,
як безпомічна людина
у лабетах бюрократії.
Телефонуєш до власного Я,
мов до останнього арбітра,
до судді, якого немає.
Більше двонити нема куди.
Телефонна книжка закінчилася.
Наостанок лише
телефонний апокаліпсис
неіснуючими літерами.

13 квітня 2023

Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
не донесуться слова пророка.
Ти став глухим,
якому недоступна
уся гармонія світу.
Ти закинутий
у далеке заслання.
Ти - мов Діоген
у бочці абсурду,
яка нагадує глибокий колодязь,
у який сипляться
монети людської безнадії,
і жодна з них
не стане золотою чи срібною.
Ти закинутий, як Робінзон Крузо
без свого П'ятниці,
але цей острів розпливчатий,
аморфний, невідчутний,
такий, що поглинає
усі людські емоції,
і на їхньому місці
залишається пустеля.
Це зона, до якої
не доходять сигнали,
особливо "SOS!",
лише колючі трави
розуміють її мову.
І ось ти тут,
спраглий, виснажений,
у невтішному просторі
простягуєш руку
невідомо кому.

13 квітня 2023

Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
розуму й люті,
несамовитої стихії.
Чоловік відчув себе чужим
на цьому полі битви,
цілковито зайвим елементом
у записах Бога,
він захотів викреслити себе
із шахівниці.
Він розколовся і розпався
між двох вогнів
і тепер прямував
у цілковите ніщо.

11 квітня 2023

Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", "Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
Це відрядження із квитком
в один кінець,
він виїхав на дачу,
із якої немає вороття,
він зник
у безлюдних просторах
війни, у лісі,
поламаному снарядами,
він щез у нетрях
Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса,
куди не заїжджає поліція,
він зробив
пластичну операцію
і зник у горах
Латинської Америки,
він заблукав
в африканських джунглях.
Поет загубився
у лабіринтах пізнання,
у прадавніх текстах
і новітніх постмодерних
віяннях, не поставивши
крапки у кінці твору
власного життя.

11 квітня 2023

Дерево згнило і впало,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
який зазнав катастрофи.
Дерево впало, покосилося,
як солдат на полі бою
у війні абсурду.
Що залишилося від нього?
Мудрість, ієрогліфи якої
неможливо прочитати,
те послання, яке зависло
між гілками і кричить
невідомою мовою.
Дерево борсається
у павутині
невідомих субстанцій,
непізнаних сутностей
і доповзає пораненим
на берег пересохлої ріки.

16 березня 2023

Я хотів би одружитися
з усіма своїми коханими
і справити гучне весілля.
Нікого не можна розлюбити,
кого по-справжньому любив.
Треба вийняти з денця пам'яті
ті вогненні почуття,
які затоплять все навколо,
треба дістати зерна,
які ще проростуть.
Не можна залити вино
у старі міхи, але почуття
ніколи не були старими міхами,
а тільки живим,
вічно новим вином.
Нехай буде гучне весілля!
Вина стане на всіх.
Алкоголь затопить
усі негаразди і гризоти.
І таке весілля
буде найбільшим протестом,
найбільшим антивесіллям,
але воно ствердить
те невмируще,
що залишилося в душі.
Гості можуть залишатися
на великому майдані
і танцювати навколо вогнища.
А ми самі будемо
альфою і омегою,
початком і кінцем.

26 лютого 2023

Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
який дозріває
на дереві.
Яке з цих мовчань
обереш ти?
Мовчання, як вичерпаність,
чи мовчання, як наповненість,
коли слова
зовсім зайві.
Мовчання - як дурість
чи як мудрість.
Обидва з цих мовчань
перебувають у криниці
людського розуміння,
у криниці, із якої
води начерпує Бог.

16 лютого 2023

Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як слова, які проб'ються
крізь потужні заслони,
мовби паролі від усіх замків,
як шифри космосу.
Хоч би скільки
ти ховався від снігової маси,
утеукти від неї неможливо,
вона знайде тебе скрізь,
як образ, який людина
ховає від совісті.
Снігова маса тисне на тебе
мільонами військових атак,
вона штрикає тебе
гострими багнетами.
Снігова маса аморфна,
незрозуміла, в'язка,
ти поринаєш у неї,
як у заплутані теорії
вищого розуму,
які непідвладні
людському розумінню.
Снігова маса обступає тебе,
як усесвітній потоп,
у якому ти -
безсилий Ной.
А твій ковчег -
залишки здорового глузду,
які потонули
у розгулі безумства.

6 лютого 2023

Пройдеш мільонний раз
знайомими вулицями міста
пізно вночі,
коли вже ніхто не ходить.
Що ти там хочеш побачити?
Хто промовить до тебе?
Хто дасть відповіді на питання?
Самотні вулиці -
як величезна Сахара духу.
Невже ти думаєш, що зараз
тобі скажуть те,
що не сказали в дитинстві,
що зараз заговорить голос,
який мовчав десятиліттями?
Він вирине,
ніби з глибокої криниці,
і скаже щось сутнісне.
Ти можеш крикнути,
але не почуєш навіть відлуння,
твої звуки потонуть
у мовчанні Всесвіту,
у вселенській німоті,
яка поглинає все.
Вулиці стануть
лабіринтом Мінотавра,
із якого немає виходу.
Знайомі вулиці -
такі знайомі і такі незнайомі,
ворожі, холодні.
Їхнім слизьким льодом
так легко спіткнутися,
мов на сцені вистави
без режисера і автора.

22 грудня 2022

Прозорий зимовий ліс -
ніби видовище прозорих смислів.
У ньому не можна
нічого впіймати,
лише порожнечу,
лише відлуння слабких надій.
Прозорий зимовий ліс
оголює і розкриває тебе повністю.
Невидимий погляд, ніби кинджал,
прорізає час і простір.
У цьому прозорому лісі
не можна приховати
жодні думки, жодні почуття,
найменші порухи душі й плоті.
Прозорий зимовий ліс -
мовби космос, який зазнав
катастрофи. І з'ясується,
що за цією прозорістю
нічого не стоїть, що вона
нічого не може народити.

20 грудня 2022

За завісою таємниці
не можна нічого дізнатися
про тебе.
Туди не долітають сигнали,
птахи і літаки.
Що за нею?
Напевно, аномальна зона,
де все щезає чи розпадається.
За завісою таємниці
маски, клоуни і повний набір
театру абсурду.
За нею немає
довгоочікуваного острова,
а лише великий концтабір
людських надій.
Перш ніж туди потрапити,
подумай, чи потрібна
тобі та завіса,
чи краще бути мандрівником
без будь-яких сподівань
на її відкриття.

13 грудня 2022

Між засохлих трав
розлита морська піна.
Це хвилі самого космосу.
Це прибій відчаю.
Чи здатна така піна
народити нову красу,
нову Афродіту?
Чи вона породить
нову смуту, пітьму століть?
Морська піна, із якої
народилося буття,
основа основ.
Вона застигла
у невагомості,
хоча б тут час зупинився.
Морська піна втратила
свої творчі спроможності,
вона завмерла до пори до часу,
вона чаїть у собі
невикористані можливості.
Так сніг, уособлення смерті,
може стати підґрунтям життя.
Те, що сковує
у своїх залізних лабетах,
може випустити на свободу,
може стати джерелом творення.
Сніг відкриває
свої тендентні вуста,
щоб сказати несподівані слова,
які повисають у німоті.

8 січня 2023

Скільки разів заходиш у нього -
і завжди ніби вперше.
Це відчуття свіжості
ніколи не минає.
Переламаєш гілку,
ніби голку Кощія,
у якій таїться
сенс Всесвіту. Зазирнеш
у дупло, відкривши дух
уселенських потрясінь.
Ти заходиш у ліс, мов до замку,
який нікому не відомий.
Ти заходиш до іншого простору,
іншої субстанції.
Чи зможу я щось додати
до письмен Бога?
Я слухаю музику лісу,
як у величній філармонії.
Лише надломленість гілки
завершить симфонію.

23 грудня 2022

У процесах природи
можна побачити
процеси історії,
народження і розпад,
створення імперій
та їхній розвал,
пік і руйнування цивілізацій.
Варто пройти лише
сто метрів, аби збагнути
важливі істини, потрібно
лише зазирнути вглиб.
А для цього далеко йти не треба.
Станеш біля купи хмизу
і побачиш у ній
тріумф і розпад
Римської імперії.
Гілки хмизу
будуть нагадувати
списи ворожих армій,
а залишені листки -
прапори. Історія
у тебе під ногами,
не розтопчи її,
не поруш рівновагу,
не породи трагедію.
Варто зробити крок -
і опинишся
в іншій цивілізації,
в іншій культурі.
Ти стоїш над ямою,
як над прірвою історії.

27 листопада 2022

2025
Глава 1
Мы похоронили её возле дерева в лесу
Раннее летнее утро. На улице уже тепло, вероятно, днем станет только хуже. Я умываюсь, чищу зубы, причесываюсь. На завтраке впервые за день увидела Сашу с его трехлетним братом Костей, и дождавшись пока они получат еду, я подозвала их к себе за стол, и мы начали завтракать. У каждого история прибытия в детдом разная, но конкретно они здесь потому, что их родители погибли в аварии еще до того, как Косте исполнился год, а родственникам они оказались не нужны.
В начале Саше было невероятно тяжело свыкнуться с новой реальностью, он был агрессивным, почти не ел и ни с кем не разговаривал. Любые попытки поговорить с ним заканчивались посыланием нахуй в разной форме, вне зависимости от возраста, статуса и намерений человека. Позже, переболев утрату, он сам пришел к директору детского дома с просьбой отправить его в психиатрическую клинику. В психушку его никто не отправил, но уже полтора года он общается с психологом и психотерапевтом.
На завтраке было объявлено, что на следующей неделе весь детский дом едет в цирк в соседний город, моим сопровождающим назначили воспитателя старшей группы девочек, (у нас старшая группа это 14-18 лет) звали её Марина Ивановна. Дети подняли радостный гул, который прервала та самая Марина Ивановна.
Строгой её не назовешь даже близко, она скорее была всем как мама: всю мою жизнь она помогала мне и поддерживала, иногда советами, иногда делом. Даже для Саши она смогла стать близким другом, что уж говорить о остальных, в общей массе менее травмированных детях.
— Слышала, в новостях сегодня говорили, что вирус какой-то появился? – я услышала разговор двух воспитателей.
— Да вроде же сказали, что это новая форма бешенства. Опять прививки детям ставить заставят, да и всё.
— Не знаю, пугает меня это, еще и непонятно как передается, кто-то говорит через слюну, кто-то говорит вообще всеми способами еще и не только от животных.
— Успокойся ты, было бы всё так плохо людей бы уже эвакуировать начали в какой-нибудь охраняемый лагерь.
Ко мне подошла Марина Ивановна:
— Роза, Саша, на всякий случай соберите свои вещи, найдите бутылки и куртки. Бутылки в мусорках должны быть, их помойте и наполните водой, а куртки лежат в кладовке в подвале, возьмите по 2 на каждого.
Звучало это всё как какой-то бред, но учитывая всю мою жизнь до этого - не слушать её у меня причин не было. Я взяла у неё ключи и быстро доев пошла вместе с Сашей выполнять её поручения. К обеду всё было готово. В столовой к нам подсела Марина Ивановна.
— Вы всё сделали?
Мы с Сашей кивнули.
— Что случилось? – спросила я.
— Не знаю, у меня брат в полиции работает, сегодня их всех заставили прийти на работу для «обсуждения порядка действий при чрезвычайных ситуациях в связи с новой болезнью».
— А полиция то тут при чём? Это же проблемы врачей. — возразил Саша
— Вот именно что, если болезнь не лечится и распространяется слишком быстро, она перестает быть проблемой только врачей.
— Вы всех детей предупредили? — почему-то я заволновалась за практически незнакомых мне 250-300 человек.
— я предупредила воспитателей, большинство мне не поверило. Если начать предупреждать всех детей, то может начаться паника, и мы не спасем никого.
— а сколько у нас есть времени?
— думаю день или два, за это время либо всё станет более-менее спокойно, либо заразится еще больше людей, а власти просто побегут спасать себя, наплевав на людей.
Власти на людей действительно наплевали и выбрали спасать себя. Через сутки изолированные зараженные вырвались из больничного карантина и пошли заражать весь город. Ни полиции, ни тем более военных не было, ранним утром они добрались и до нас. Пока дети спали они начали ломиться в закрытое здание, охранник включил сигнализацию, не зная, что в основном они ориентируются на звук. Окна панорамных дверей входа в здание были разбиты огромной толпой агрессивных и на вид начавших гнить людей. От звука сигнализации все проснулись.
Марина Ивановна в этот день ночевала на работе, потому что смена ночного дежурства была на ней. Я выбежала искать ее, взяв рюкзак с куртками и водой, накинув на себя джинсовую куртку и надев штаны из той же ткани. В коридоре я увидела воспитателя, она уже была с Сашей, который искал меня глазами, и Костей на руках.
— Роза! К нам беги! — Сказала Марина.
Я побежала в их сторону, прямо передо мной пронеслась девочка, которую я видела вчера вечером сидящей на балконе, кажется, она что-то рисовала. На огромной скорости она вылетела в стеклянное окно, а за ней довольно быстро шло то, что еще недавно было человеком, из-за плохой группировки она упала на асфальт и ударилась головой, уже через 20 секунд её, потерявшую сознание начали есть люди, больше напоминавшие трупы. Мне повезло успеть быстро пробежать за его спиной.
— куда бежать? Дайте сумку, у вас и так Костя на руках.
Я взяла её спортивную сумку, по всей видимости там была одежда.
— идем к запасному выходу, я вчера его открыла на всякий случай. — сказала она, пока я снимала с её плеча сумку.
— а дальше куда? — поинтересовался Саша.
— в лес, а там придумаем.
— я сбегала туда пару раз, там есть маленькая хижина на берегу реки, вроде даже с печкой, но на двери замок, пойдем в него?
— да, идем туда. Замок крепкий?
Мы продолжили разговор идя быстрым шагом.
— не очень, топором можно постараться сбить.
— значит сейчас в каморку дворника, там есть топор, ключи прямо возле входа, за кирпичом.
Мы забрали из каморки топор и пошли в лес, путь занял не более двадцати минут, перейдя через узенький мостик мы подошли к дверям хижины. На удивление, дойти сюда было довольно легко, и замок на двери просто поддался, слетев через ударов 10.
Уставшие и голодные мы положили Сашу и Костю на кровать, которая была в домике, а сами легли на пол, постелив куртки. Утром разожгли костер благодаря зажигалке, которую недавно купила Марина Ивановна.
— а где ваш сын? — поинтересовалась я, сев на землю возле костра.
— не знаю, ночью он не взял трубку когда я звонила, а с собой телефон я забыла взять. — Марина вздохнула.
— что будем делать теперь? – спросила я, встав и зайдя в дом в поисках котелка.
— нужно пойти в город, найти лекарства, еду и оружие.
— мы еще домик не обследовали, может тут что-то есть.
— нормальных лекарств тут точно нет, еды мы тут тоже много не найдем, максимум сушеные травы или немного крупы. Пару дней мы тут протянем на ягодах и грибах, но лучше пойдем в город завтра же.
— а с Костей что делать? — спросил Саша, вышедший со мной из домика.
— ты с ним и останешься, одного его оставлять нельзя, а Роза полезнее будет в городе, потому что старше.
В этот день мы решили тщательно обследовать хижину, нашли довольно большой таз, в котором лежали сушеная полынь и мята, небольшую лопату, пятилитровую бутылку сухарей черного хлеба и баночку соли. В лесу нашли немного грибов и сварили их, добавив в бульон чуть сухарей и соли. Суп получился отвратительный, но это была первая еда за сутки, поэтому даже Костя поел.
— Роза, ты собралась? – спросила меня воспитатель со школьным портфелем на спине.
— Да, я готова. Можем идти. — ответила я, накидывая пустой рюкзак на плечи.
До города мы шли примерно 40 минут, во второй половине пути нам стало скучно идти в тишине. поэтому мы начали полушёпотом беседовать.
— Мне так стыдно. — Марина начала разговор.
— Что? Почему? — поинтересовалась я, смотря по сторонам.
— Столько детей умерло и еще умрет, я могла спасти больше, но испугалась что меня посчитают сумасшедшей с паранойей. — она тяжело вздохнула.
— Вы сами говорили, что всех спасти не сможете, даже если каким-то чудом вы смогли бы спасти хотя бы половину, то винили бы себя за то, что спасли только половину. — я попыталась её успокоить.
— Наверно… наверно да, думаю ты права, но перестать винить себя я не могу. — снова тяжелый вздох, но с дрожащим выдохом.
— Всё, давайте будем потише, город уже близко. — продолжать разговор было опасно.
Мы стали довольно быстро идти по переулкам заброшенного города, где-то горели разбитые машины, периодически были слышны выстрелы и крики, либо это были мародеры и их жертвы, либо чудесные спасители, и зная, какие люди мрази, я больше верила в первый вариант. Спустя 20 минут ходьбы по переулкам города мы дошли до аптеки.
— Сейчас идем быстро, но тихо, старайся пригибаться, я слышала выстрелы. — проинструктировала меня бывшая воспитательница.
— Хорошо, я вас поняла. — ответила я.
— Давай на «ты», так быстрее. — предложила Марина
Я кивнула, и мы пошли до аптеки, внутри было темно, поэтому первым делом решили найти выключатель, но я услышала чьи-то шаги и уже через секунду почувствовала, как ко мне приставили пистолет.
— бля, а заебись ты тему придумал Серый! Реально сами приперлись и какие! Горячая милфочка и её доченька, красота, на! — Харчок полетел на пол и со шлепком размазался по полу аптеки.
— Да я сам такого улова не ожидал, ёпт! — второй мужчина подошел ко мне держа одной рукой Марину за грудь и шею, а второй держа пистолет у её виска.
— Мужики, нам проблемы не нужны, просто скажите, что вам от нас надо, мы всё сделаем и уйдем. — дрожащим голосом, сказала марина, подняв руки вверх
— А ты быстро смекаешь! Раздевайтесь, чё! Хули с вас еще взять то? — приказал урод, державший Марину.
— Серый, ну не! Растянем удовольствие! Трахнем сначала дочку на глазах мамаши, а потом и её саму. — ответил своему приятелю, расстёгивая ширинку, мужчина, державший меня.
— Чт…?! — не успела возразить я.
— Роза, раздевайся. — спокойно ответила Марина, как будто веря, что на изнасиловании всё закончится.
— Дело твоя мамашка говорит! И без выкрутасов блять. Ваши теплые тела нас тоже вполне устроят. — жестом показав, чтобы я начала раздеваться, мужчина без имени
Выбора не было, я со слезами на глазах сняла джинсовую куртку, футболку, затем штаны, оставшись только в трусах и бюстгалтере.
— А ты чё встала? Давай-ка тоже не отлынивай, дрочи. — приказал Марине человек с кличкой «Серый».
— пусть сосёт, заодно и дочь научит. — смеясь, предложил безымянный бандит.
— слушай, а можно. На колени встань и рот открой, блядота. — надавив на плечо Марины, сказал насильник.
Я стояла столбом, внутри как будто что-то не давало мне продолжить раздеваться, хотя я понимала, что сейчас от этого зависит моя жизнь. Мне просто хотелось проснуться, проснуться в месте, в котором никому кроме Саши, его брата и Марины была не интересна ни в каком плане. До этого часа я каждый раз, когда видела, как жертвы изнасилований винят себя считала их полными идиотами, но теперь я не могу винить никого, кроме себя, хотя одновременно понимаю, что у меня нет выбора, как бы сильно я не хотела этого избежать. Меня привела в чувство стягивающаяся лямка лифчика и звуки рвотных позывов Марины.
— Я… я сама. — выбора точно больше не было. Я полностью разделась.
Он развернул меня спиной к себе, нагнув так чтобы локтями я уперлась в подоконник, поставил пистолет на предохранитель и положил его рядом с моим лицом, спустил штаны и плюнул на руку, я почувствовала самое противное и неприятное прикосновение в своей жизни. Он убрал руку, я сжалась еще сильнее, но услышала, как Серый закричал и выстрелил, его пистолет упал на пол и отскочил ко мне, он, скорчившись от боли, держался за пенис. Я быстро схватила пистолет с подоконника, и, сняв предохранитель, выстрелила в голову создателя моей самой большой психической травмы, а затем и во второго мужчину.
— Роза, всё нормально?
— Да… он ничего н-не успел сделать. — тяжело дыша, ответила я, начав одеваться.
— Держи, вытрись. — Марина кинула мне бинт.
— Спасибо. На тебе кровь? — меня резко перестало волновать собственное состояние, я села на колени рядом со своим спасителем.
— А? Что? Наверное, это от него. — спокойно ответила она, но в ее кофте была дырка, прямо посередине кровяного пятна под ребрами справа.
— Дай я посмотрю. — обеспокоенно сказала я, снимая с неё верхнюю одежду
— Нет, кхе-кхе — Марина покашляла и тяжело вдохнула. — видимо реально ранил, посмотри, как там.
Справа под ребрами было пулевое ранение.
— У тебя похоже печень ранена ты сейчас умрешь от внутреннего кровотечения, я… я не знаю, что делать, прости, прости это я виновата. — меня начала наполнять паника, я сделала вдох. — Боже какая же я сука, вместо того чтобы сразу пистолет с подоконника и убить его, я испугалась и реально трахаться с ним собралась, я ебаная малолетняя эгоистичная шлюха, лучше бы меня убили. — Паника превратилась в истерику и громкий плачь.
— Тише, всё хорошо, успокойся, а то нас обоих сожрут. Вытирайся и дай бинт обратно.
Пока я вытирала с себя чужие слюни она продолжила.
— Тебе всего четырнадцать, ты ничего не могла сделать кроме как не сопротивляться, это было самое грамотное… — тяжелый вдох. — …решение, которое ты могла принять, ты умничка, я тобой горжусь. Найди еще спирт.
Я дала ей моток бинта и баночку спирта.
— В любом случае кто-то из них бы выстрелил, учитывая, что пистолет возле тебя не был у них в руках, это была бы я. — Она глотнула спирт.
— Мне… мне так плохо, я просто хочу, чтобы это всё было сном. — Я снова начала плакать.
— Иди ко мне я тебя обниму. — Марина потянула меня к себе, и я легла на пол приобняв её. — в таких ситуациях, если есть кому тебя спасать, лучше соглашайся и… — Опять тяжелый вдох. — …делай всё, что тебе скажут, правильнее и взрослее решения нет. Мхм…! — Марина начала заталкивать бинт в рану, чтобы кровь медленнее наполняла брюшную полость.
— Роза, одевайся, а то замерзнешь. — сказала она мне, когда увидела, что я немного успокоилась.
Я послушала её, надела обратно трусы, лифчик, джинсы, футболку, куртку и обувь.
— Нужно брать лекарства уходить, я долго не продержусь, а в таком состоянии ты одна не дойдешь, помоги встать. — Марина стёрла всё мои надежды на то, что она выживет, но если бы я опять заплакала, мы бы обе умерли еще раньше.
Мы вышли из аптеки с 2 рюкзаками и снова пошли переулками до домика в лесу, по пути разговаривая, но этот разговор был скорее прощанием.
— Старайтесь не соваться в город и по возможности найдите себе группу детей, с которыми получится объединиться. — сказала Марина, когда мы зашли в переулок.
— Зачем именно детей? — спросила я, закинув ее руку повыше на плечи.
— Они с большим шансом вас примут, а учитывая, что ты разбираешься в лекарствах - уж тем более.
— хорошо. — кивнула я.
— воду обязательно кипятите, прежде чем пить, старайтесь мыться хотя бы раз в неделю, Костю мойте каждые три дня. Чаще мойте руки и убирайтесь в доме, так вы немного реже будете болеть. Иммунитет у вас скорее всего ослабнет, поэтому старайтесь пить или колоть витамины после лечения.
Мы почти дошли до леса.
— Саше расскажи всё, как было, врать ему нет смысла, этот разговор укрепит вашу дружбу и повысит доверие к друг другу. Подожди, я устала, дай присесть.
— Давай до леса дойдем, там безопаснее. Навалишься спиной на какое-нибудь дерево и сядешь. — возразила я.
— хорошо, попробую.
Мы дошли до леса и Марина села возле дерева, ей стало еще хуже, и она начала тяжело дышать.
— У вас нет времени по мне скучать, чтобы было легче старайтесь отвлекать себя делом. А ты постарайся переболеть и пережить то, что было в аптеке, если надо будет поплакать – поплачь, если рассказать кому-то — расскажи, но не держи это в себе.
— Пожалуйста, не умирай! — не знаю какой раз за день я заплакала.
— Тсс… всё хорошо, я не умираю, просто устала, всё хорошо, Роза. Помни что теперь не все взрослые мужики насильники и растлители, добрые люди будут, но их будет мало, не отказывайся от их помощи и старайся помогать взамен
— Хорошо, я поняла. — со слезами на глазах я кивнула.
— Молодец, не скучай по мне долго и не забывай мои слова, Роз.
Я лежала на груди Марины, обнимая её, и услышала, как её сердце сделало последний удар, а легкие выпустили последний глоток воздуха, умер один из трех человек во всём мире, кому я была не безразлична, умер тот, благодаря кому я жива и не изнасилована.
Я считала её мамой, умерла моя мама, мама, которая с самого раннего детства поддерживала меня. Я закрыла её глаза, поцеловала её тело и пошла к дому.
Продолжение вечера я плохо помню, помню, как плакал Саша, я, Костя, помню, что рассказала Саше что произошло, но что конкретно я говорила мой мозг стёр из памяти.
Утром мы пошли копать могилу, процесс казался вечным, а её бездыханное тело заставляло слезы заливать глаза, мы похоронили её возле дерева в лесу.

Ніщо так не нагадує війну,
як тихий мир твого страшно́го сну.

10 листопада 1995 р., Київ