Вибухи дронів...
Сон - мовби випалена земля
у вирвах від снарядів
і віспою від розривних куль.
Вибухи дістануть тебе
де завгодно,
як наймані вбивці,
як небачена пошесть.
Після будь-яких вибухів
настає нірвана тиші,
оргазм тиші,
розливне море тиші,
штиль духу.
На спокійній гладіні води
пишуться найвидатніші поеми,
симфонії тиші.
А найгучніші вибухи
відбуваються в серці,
розриваючи міокард спокою,
аорту крикливих гасел.
Чи повернеться світ
у первісну точку творення,
коли запанує
остаточна тиша?

20 травня 2025

І кажуть всі мені,
що добрий я –
дивуються…
А мені ж смішно! –
Злують.
А я добрий – хай кажуть…

20 червня 1989 р., Київ

Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
на білому аркуші?
Наслідки прозріння
чи пустощів, наслідки
безсонних ночей пошуків
чи випаленої пустелі?
Білий аркуш паперу
може стати
несходимим мінним полем.
Білий аркуш сповнений
несподіванок і див,
білий аркуш стане
кросвордом невідомості,
ребусом тиші,
мелодією непізнаного,
голосом волаючого
у пустелі. Білий аркуш
стане білим криком
посеред мовчання космосу.
Білий аркуш чаїть у собі
стільки нереалізованих
можливостей,
стільки глибин,
стільки покладів!
Білий аркуш поросте
білими квітами,
які вдарять
прозрінням у мозок.

19 березня 2025

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Луг укрився туманом,
як вічним сном.
Туман прийшов несподівано,
невчасно, зненацька,
мов апоплексичний удар.
Туман укрив нас
вічними міфами і легендами.
Туман проникає
у нашу свідомість,
у кожну пору
нашого тіла.
Туман простягає свої лапи
у найдальші закутки,
до найпотаємнішого,
до того, що ми сховали
від стороннього ока.
У його неозорій ваті
заплутаються думки і слова,
у його магмі
потонуть почуття.
Туман стане чудовиськом
і водночас аморфною сутністю,
яка розпадається.
Він візьме у свої обійми
і вже не відпустить.

13 жовтня 2024

Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
яка сама стала питанням,
як хворий на паперті.
Старий парк зруйнований,
як старі спогади,
які переплелися
із модеоними віяннями.
Старий парк нагадує місто,
яке потонуло
під пісками часу,
яке втратило голос
і перейшло на шепіт.
Його зашкарублими пальцями
творилася історія,
як дума без кінця.

20 серпня 2024

Старому немає з ким говорити,
його ровесники померли.
Тільки з тишею,
тільки з вічністю,
тільки з німотою.
Його кімнатою
ходить навшпиньках
вічний голос,
шелестить крилами.
Спогади покриваються пилом,
ніби гранітними брилами.
Старий говорить
зі своєю тінню,
зі своїм двійником,
другим "я", alter ego.
Старий говорить
зі своїм антисвітом,
із космосом протилежностей.
Старий розмовляє
зі своїм дзеркалом,
зі своїм відбитком,
і слова його
тануть у задзеркаллі,
як далекі кораблі.

1 серпня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відірваними один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
у пустелі. Тріщина
у стиску рук.
Падають камінці,
уламки цегли
із колись цілісного моноліту.
Сиплеться штукатурка,
як знецвнені слова.
Колишні клятви
девальвували
і втратили вартість.
Тріщина у стиску рук -
це тріщина свідомості,
це тектонічний злам,
який проходить душами.
Тріщина, яку не усунути,
не замазати, на світі
ще не придуманий
такий розчин.
Коли від тріщини
посипляться уламки серця,
розпадеться
людська особистість.
І в цьому розпаді
народиться нова самість.

26 червня 2024

Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Коли ти стаєш нічим,
ти стаєш усім.
Ти зникнув
із телефонних довідників,
розстрільних списків,
членів профспілки...
Ти перетворився
на березову кору,
шелест трави
і голос ріки.
Ти став придорожньою
приблудною собакою,
який біжить невідомо куди.
Ти став утраченим сенсом,
який розчинився в лісі.

12 червня 2024

Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
і папери. Дух минулого,
як лихий привид,
проникає скрізь,
руйнуючи гармонію свідомості.
Дух минулого - як чвари,
як невідомий небезпнчний вірус.
Почесний директор стоїть,
мов тінь, голос чоловіка
надірвався і охрип,
він став сиплим
і ледве чутним.
На нього не звертають
увагу, він перегорнута
сторінка історії,
пожовклий торішній листок.
Почесний директор,
як раритет із музею,
стоїть, укрившись пилом.
Так минуле заговорить
голосом скрипки,
нечутним у навколишній
метушні. Почесний директор
дає непотрібні поради,
як оракул античного світу.
Це голос совісті,
який усі забули.
Почесний директор
укривається могильною травою
і йде зі своєю епохою.

7 червня 2024

Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
у ліпшому разі
якісь фрагменти чи уривки,
а епоха вислизнула з рук,
найдорожчі спогади
протекли між пальців
і від них нічого не лишилося.
Тепер ми полюємо
за старими фотографіями,
як за коштовними скарбами,
які зариті на мінному полі
любові та ненависті,
сумнівів і погорди.
Як зробити
знімок для вічності?
Нещадний час
стирає найдорожчі контури,
риси облич, усмішки,
а згодом і саму енергетику,
яка розлітається
аморфною хмарою.
Я хочу зробити
фотографію для вічності,
стоячи над прірвою,
у якій вирує хаос,
який руйнує все.
Хаос простягує руки,
але він нічого не може
зробити для вічності,
це протилежні основи,
від зіткнення яких
іскрить. Фотографія
для вічності,
як і вірш для вічності
лежить на дні прірви,
у безмежності трав.

3 червня 2024

Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
до глибини душі.
Сонце не залишає
нічого живого,
перетворюючи землю
на пустелю.
Так не хочеться,
аби починався
робочий тиждень
із його метушнею.
Нехай люди поринуть
у нічну гармонію,
у казку ночі.
Нехай не буде
денної тривоги,
а лише нічне царство мрій.
Замість денної втоми -
нічна ерекція,
нічні любощі.
Замість денної пустелі -
нічне озеро спокою,
у яке зануриться
риба пізнання,
на дні якого
будуть повзати
раки сумніву.
Нічне колихання очерету -
ніби гра невидимих гітар.
Нічна музика -
замість денного виснаження.
Краще нічне народження,
ніж денне згасання
під нещадними променями
сонця.

3 червня 2024

Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
у миготливості атомів,
на базарі, де розпадаються
сенси, де все знецінюється,
девальвуються почуття,
скомпрометований розум.
Ти шукаєш дівчину
у фальшивому безглуздому
театрі, де згнили декорації
і диявол править бал,
де змішалися актори
і глядачі. Театр вийшов
на вулиці і став
їхньою частиною. Чи можна
знайти красу серед безчестя,
на торгах, на біржі?
Вона втонула, як діамант
у багні. А тепер шукай її
серед шинки й винограду,
у розливному морі
вульгарності, у всесвітньому
борделі. Головне
на цьому торжищі -
не втратити самого себе,
бо й ти можеш стати
торгашем, і тобою
можуть почати торгувати.
На ринку ти можеш знайти
лише бліді манекени
справжньої краси,
лише рабинь і наложниць.
Кафа нікуди не дівалася,
вона перемістилася в часі.
На ринку продаються всі:
письменники, журналісти,
автори, політики...
І ось ти розгубився
перед цим безглуздям
і велелюддям, де все
розпадається на атоми,
де розпадаються
краса і правда
і вже не лишилося
нічого святого.

27 травня 2024

Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
де я хотів би
знайти прихисток.
Вокзал став
Вавилонською вежею,
яка веде невідомо куди,
яка веде до вершин абсурду.
Він знав часи
біблійного стовпотворіння,
але тепер його відвідують
поодинокі гості.
І здебільшого він зачинений,
як річ у собі.
Вокзал став
самотнім бичем,
відкинутим
на узбіччя історії.
Він упився отрутою віків.
Над ним пролітає
неприкаяний листок,
як послання вічності.
Ларки не працюють.
Люди зникли.
Лише віхола часу
замітає зникомі сліди.

24 травня 2024

Скільки часу ми втрачаємо
на сон! Як шкода,
що безліч годин
іде в нікуди.
Сон - це ніби інша реальність,
але часом така моторошна.
Важко зрозуміти,
яка реальність є справжньою:
денна чи нічна.
Можливо, денна реальність
є ілюзорною, а насправді
ми спимо. І все-таки
скільки років сну
змивається у Стікс,
зливаючись із мазутом.
Ми пливемо рікою сну,
напорюючись на рифи,
на мілину, наш човен
грузне в муляці.
Човен губиться в очереті
миттєвих, уривчастих
сновидінь, які мерехтять
кінострічкою. Ріка сну
може бути повноводною,
а може перетворитися
на струмок, штовхаючи
у пустелю безсоння,
у випалені піски
кошмарів, якими
повзають змії та скорпіони.
Кошмари нагадують
вогненні стовпи
посеред пустелі,
вони невідома кара Бога.
Сон може бути прокляттям,
а може бути благословінням.
Важкий сон, як похмілля,
як злочини віків,
тягне каменем
на дно колодязя.
І легкий сон, мов пилок,
який лягає
на крило ангела.
Ріка сну зовсім зміліла,
вона мучить
безводністю безсоння,
його порожнечею.
В очеретах сну
заблукав човен губ,
а вічність випарувалася
з останньою водою.
Ріка сну шумить
єрихонською трубою.
Ріка сну
пестливо біжить,
як доторки губ
до жіночих грудей.

21 травня 2024

Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,
а черепками.
Вони падають із дзенькотом
на бруківку,
ніби знецінена валюта.
Голосіння старого
схожі на прокламації
збанкрутілих політиків,
виснучи пожовклими
листівками на стінах,
як розп'яття надії.
Горіх просить милостиню
у неба, а воно вдаряє
жорстоким холодом,
льодяними дощами,
пекельним градом.
Горіх - як самотній солдат
на полі абсурду,
як Дон Кіхот,
який розбився
об вітряк ілюзій.

19 травня 2024

Чому молода дівчина
так часто буває на кладовищі?
Чому вона ходить туди
щоразу? Молодість і небуття -
що може бути
більш протилежним?
Пам'ять, яка застрягла
у глибоких тріщинах граніту,
і буйство плоті,
у якої все попереду.
Молодість так приваблює
розпад. Це змія,
яка кусає себе за хвіст.
Чи це не початок хвороби?
Замість короткої спідниці
у дівчини довга чорна сукня.
Усі принади сховала
похмура скорбота.
І молодість входить
у царство тотального суму.
Замість юнака
дівчину обіймає
невситима смерть,
замість палких долонь
молодого коханця -
клени, укриті забуттям.
Після роботи
замість шарварку кав'ярні
вона входить
у застиглість і незмінність,
у яких тотальний провал
у невідомість і непізнаність.
Замість модних шлягерів -
одноманітна музика,
яка звучить
звідусіль і нізвідки,
яку озвучують
чорні янголи
скорботи і помсти.
Дівчина подружилася
з ангелом смерті,
пішла у монастир небуття,
і в цьому ствердилася
вітальність,
яка повисла на гілках
цвинтарних дерев.

15 травня 2024

Із кущів простягаються
сотні рук.
Це руки мовчання.
Катарсис дерев
дає необмежені можливості.
Синтаксис тополь
помножений
на пунктуацію кленів.
Глибинна граматика дощу
змиє страждання.
Із кущів простягається крик.
Він нагадує спалах
наднової зірки.
Любов проростає
тендітними пагонами дерев.
Трава пробивається
крізь асфальт упереджень
і змертвілих поглядів.
Ліс стане твердинею
людської особистості.
Він стане
на обороні гідності.
Гострими багнетами
ліс підніме високу думку
на суд сонця.
Об шпилі мовчання
розіб'ються словоблудство
і кришталева пиха.
В озеро мовчання
упадуть сльози
чистого відчаю.
У філіжанку кави радості
упаде коньяк мудрості.
Ніщо не зрушить
спокійної гладіні озера,
у якому спочила вічність,
у якому потонуло
стільки людських страждань,
на дні якого лежать
кораблі невідомих Колумбів
і повзають краби сумніву.

10 травня 2024

Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
хоча їх теж будуть вивчати
в підручниках історії.
Ці руїни не будуть
витвором мистецтва,
а скоріше, витвором божевілля.
Луна безперешкодно
котиться містом,
їй нічого не заважає.
Замість міста став пустир.
Руїни підіймають угору
безсилі руки, голос руїни,
ледве охриплий, низький,
хоче щось сказати.
Безсила мука відобразилась
на втомленому обличчі руїни.
Горло руїни хоче пити.
Така сила безсилля.
Таке торжество поразки розуму.
Руїна розкидала свої кістки,
шматки рук і ніг,
вона розкинулася скрізь
суцільним виттям біди,
суцвіттям ненависті,
сузір'ям болю.
Нехай ліпше руїни мовчать.
Бо коли вони заговорять,
тоді настане всім кінець.

26 грудня 2023

Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
зі своїм двійником.
Лайдак збирає пляшки,
як окрайці думок.
Шляхами їздять "Жигулі",
як недобиті мамонти.
Навколо бруд, який уїдається
у душу, бруд, у якому
тонуть аркуші з віршами,
тоне поезія і виповзає
задушлива проза.
Пожовклий листок у калюжі -
як останній вірш-утопленик.
Провінція має пропите обличчя,
посічене шрамами.
Від нього на кілометри
доноситься запах тютюну.
Він тікав від провінції,
а насправді тікав від себе,
тікав від кривавої рани
своєї душі, від звіра,
який кричав у ньому,
від сутінок у самому собі.
І осіннє листя кажанами
наздоганяло його
з болісними спогадами,
які він хотів забути,
зі стогонами і криками,
із пекельним помахом крил.
Спогади налітають
нездоланними примарами.
Вони показують свої кігті,
які нещадно шматують плоть.
Спогади мають руки і ноги,
вони мають ікла,
які вгризаються в горло.
Провінція стає
застійним болотом для спогадів.
Болото вирощує монстрів,
вирощує привидів.
Старі, вицвілі фотографії
провінції стають реальністю,
бо вона застигла на місці.
Старі привиди встають із могил,
бо їхній час ніколи
не закінчувався. Минуле
стало вічною сучасністю.
Так вгрузаєш у багно,
як у мертвотні теорії,
у віджилі уявлення,
кліше, стереотипи.
Багно розповзається, мов ризома,
як вічна пастка буття.
Ти йдеш непрохідною дорогою,
як постмодерною реальністю,
як вічними викликами
і нерозв'язними питаннями.
Звернути нікуди не можна.
Ризома розпадається.
Кросворд потрапив у колапсоїд.
У провінції можна відпочити
від цивілізації, від безумної
гонитви мегаполісу,
але ж цивілізація вдарить тебе
тупим вістрям клинка,
коли ти цього зовсім не очікував.
Провінція розлита по лицях,
вони різні, але зливаються в одне.
І часто це обличчя - безликість
або застигла стандартна маска.
Так важко знайти омріяні
чисті душі, тому що вони
укриті мулом. І все-таки
особистість може зрости
у провінції з її захланністю,
пригніченням індивідуальності
і культом сірої маси.
Вона зростає всупереч
жорстким звірячим законам.
І де їй зростати,
як не в середовищі,
яке чинить опір?
І особистість, укрита сміттям
і зарита в землю,
все-таки не здається.
Її вже стратили
і майже поховали, але вона
вистромлює із землі кулак.
І творчі пориви
не зітліють під стогами
соломи. Фашизм сірої маси
не всевладний. Диктатура
посередності повинна бути
подолана. Кримінальні люмпени
не будуть правити бал.
А я, укритий листям,
все-таки не здаюсь ночі,
не здаюсь болоту.

21 грудня 2023

Гармонія розладнується
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
загиджена шерсть брутальності.
Ми не можемо бути вільними
від людей, які наповнюють нас
духовним шлаком,
який потім вибухає
неозорим морем
сміттєвих полігонів.
Хворобливе зерно
проростає в нас і стає
цілим полем чортополоху.
Краса і потворність -
як антиподи, які не можуть
один без одного.
Чарівна троянда виростає
із купи мотлоху.
Серце людини перероджується
під дією невідомих землетрусів.
Остання крапля краси, як кинджал,
вривається в серце.

7 грудня 2023

Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
волі й ненависті!
Мудрість каменя розсікає
твердиню віків,
вона проходить там,
де безсилий меч.
Мудрість каменя така байдужа,
така маєстатична
до всіх благань,
до всіх звернень.
Вона самодостатня, як Сфінкс.
До неї не докричишся,
не проб'єш твердої броні
оборони, наче брам космосу.
Коли від каменя впаде шматок,
у світі відбудуться катаклізми,
перевороти, стихійні лиха.
Мудрість каменя ніщо
не може похитнути,
ніби чатового на варті світобудови.

7 грудня 2023

Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
коштовні камені краси.
У ньому задихається
усе живе, крізь смог
не можна продертися
до вершин смислу.
У ріці задихаються риби,
вибиваючись на берег.
Крізь хмару тютюнового диму
диявол простягне своє берло,
але воно виявиться пасткою.
Не можна приймати від нього
жодних дарунків, усі вони
втявляться черепками,
вино буде отрутою,
а вода занурить до вічного сну.
Хмара диму
створює світ кривих дзеркал.
Прийти до чистої галявини
майже неможливо.
Усе завалене сміттям,
пляшками, пакетами.
Подих чистого повітря
буде милістю небес,
виграшем у лотерею.
Цей демонічний кросворд
зводить із глузду,
штовхаючи у прірву абсурду.
Остання затяжка
стане човном Харона.

5 грудня 2023

Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
Хто розшифрує їх?
Старі речі іноді зітхають,
згадують про минуле.
Будинок, про який усі забули,
відродиться старими голосами.
Яка фонотека вмістить їх?
Коли нічого не залишиться,
до нас будуть промовляти
старі голоси.
Голоси відчаю, любові, розлуки,
сподівання, віри, натхнення...
Навіть старий диван
має свій голос,
лише не кожен
може його почути.
Голоси будуть
найвищою нагородою,
свідченням про минуле,
на яке не вистачить
істориків. Вони
простягають руки.
Коли голоси розпадаються,
це найбільше горе.
Поки вони є,
пам'ять жива.

4 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023

Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
зв'язок поколінь,
зв'язок часів?
Тепер старий розмовляє
лише із дзеркалом,
намагаючись побачити в ньому
відблиски минулого,
почути голоси померлих,
але бачить у дзеркалі
лише дим
спалених сигарет
чи згорілих почуттів.
Ровесники десь там,
на іншому березі,
махають руками,
проте їх розділяє серпанок,
простір із розбитого скла.
І старий тоне
у руїнах спогадів,
серед битої цегли,
продираючись в інший простір
камінням згаслої любові.

21 жовтня 2023

Блок спалює свої щоденники.
Ми ніколи не дізнаємося
про таємницю "Скіфів"
і "Дванадцяти".
Це те саме, що Гоголь
спалює 2-й том "Мертвих душ".
Блок спалює свої щоденники.
Спалює важливі одкровення,
спалює те, що не можна
друкувати, спалює
свої помилки, прозріння
та ілюзії,
спалює те, що не можна
відродити, спалює відповіді
на вічні питання.
Якби ми їх прочитали,
то могли б уникнути
стількох історичних помилок,
але ми їх не прочитаємо,
вони ніколи не воскреснуть
із попелу, не заговорять до нас
мовою тиші, мовою
біблійних пророцтв,
мовою юродивих на паперті.
Тільки згорілі аркуші
ворушать мертвими устами
і безсило намагаються
щось сказати...

8 жовтня 2023

Мій телефон вимкнувся.
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
і обличчя. Я зник
із мапи світу.
Я - риба, яку проковтнула
невідомість і безвість.
Мене немає. Я більше
не набір літер,
а безтілесний дух,
хмара без імені і прізвища.
Мене немає і водночас
я скрізь, розкинутий
невидимими частинами нейтрино,
як невідісланими листами коханих.
Я - мандрівник
у пошуках неіснуючого сенсу
у лісі небачених сутностей.
Мене підбере в долоні
сама невідомість
і відкриє світові,
але неможливо буде сказати,
хто я. Моє ім'я
пролунає лісами й полями
гучним хоралом вітру,
і це буде найкраща ода
славі в безслав'ї.

28 вересня 2023

Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
у ньому відкриються
приховані сутності.
Тут буде найкраще
місце для медитації
серед навколишнього пекла.
Можна буде скинути
утому і брехню,
як ліс скидає листя.
Оголеність і беззахисність
людини і лісу
зазирнуть один в одного.
Оголеність нерва,
як натягнута струна,
буде вібрувати
із ритмами космосу.
Залишається втопити
у поодинокій зелені лісу
всю фальш і облуду
і разом із ними
частину своєї особистості,
яка зіллється з безликістю
і водночас найвиразнішим
лицем лісу.
Розходяться кола
зеленою водою гаю,
ніби кола мудрості
на дереві космосу.

28 вересня 2023

Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
наче туман над озером.
Де той чарівник,
який відкриє оголеність
сутності?
Де той психоаналітик,
який виведе із лабіринту
облудних ідей?
Листя спадає з тополі,
як подолані комплекси.
Листя спадає з тополі,
як думки, які назавжди
зникають у землі.
Залишається сухий кістяк,
який падає
гучним знаком оклику.

27 вересня 2023

Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
частина твого тіла
стане талісманом щастя.
Тебе нема, ти існуєш
лише в моїй пам'яті
чарівною хмарою,
почуттями, згустками емоцій.
Лише б спогади не стали
ядучим смогом,
у якому не можна
продихнути, у якому
насилу продираються
автомобілі, смогом
від перегорілих почуттів,
від сподівань,
які не справдилися.
Зона твого мовчання
стане сейсмічною зоною,
у якій губляться
літаки і вертольоти.
Твої 175 см
стануть 175 кілометрами
болю і розлуки.
І кожен сантиметр
стане проваллям у невідомість,
прірвою самотності.
175 см стануть
175 кроками в пекло.
175 спроб побудувати щастя
обернуться фіаско.
175 ходів
у лабіринті Мінотавра.
175 криків
потопельника в озері.
175 жестів безнадії.
175 гримас обличчя.
Залишається поставити
175 крапок у кінці тексту.

22 вересня 2023

Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Це анігіляція
справжнього і наносного.
Самовираження сутностей.
Є сподівання,
що на тонкій голці свідомості
нарешті вирине справжнє "я".
Воно буде хитке, слабке,
як новонароджена дитина.
Воно буде помирати
у реанімації, але ним
треба дорожити.
Це буде миттєвий спалах
між вічністю і цим світом,
але його треба впіймати,
як райського птаха,
вислухати, як пророка,
зазирнути йому в очі
по той бік добра і зла.
Тільки так ми пізнаємо себе,
очистимося в купальському вогні
любові і проклять,
сподівань і ненависті.

18 вересня 2023

Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
у першоматерію,
злилася з таємницею,
потрапила до задзеркалля,
до тенет потойбіччя.
До неї не докричатися,
а листи виснуть
у в'язких сітях
невідомої матерії.
Її шепоти і стогони
назавжди закарбувалися
у першопам'яті,
її обличчя обпекло
сітківку ока,
як спалах первісного вибуху,
її слова стали
забутим одкровенням,
апокрифами пристрасті,
вільними віршами озер і лісів.
Її величні 175 см
розчинилися у протоплазмі,
повернувшись до зиготи.
Так краса перетворюється
на труху, а минуле
стає ілюзією,
ніби його не існувало.
У глибинних водах пам'яті
майорить розпливчастий образ,
недосяжний і втрачений.

17 вересня 2023

Я шукаю істину в лісі,
де нічого не відбувається,
а насправді відбуваються
найважливіші події
у царстві духу.
Я шукаю слова, які загубилися,
звуки, які ввібралися в землю,
образи, які вкрилися листям.
Істина стає примарною,
невидимою, ледь уловимою,
але вона існує
у невідомій нам мові.
Істина вислизає з рук,
як торішній листок,
як промінь між тополями,
як подих ночі.
Істину неможливо вкласти,
у слова, її не можна
передати, а лише відчути
шурхіт її пристрасної сукні
у магічному танці.
Істина віддаляється, як гетера,
мов запальна коханка,
ніч із якою незабутня,
але ти майже нічого
не пам'ятаєш, спогади
майорять і розпадаються.
Істину можна шукати
лише в чомусь мінливому,
нетривкому, зникомому.
Вона постає перед тобою
могутнім деревом у лісі
і знову заводить у туман.

15 вересня 2023

Сон має своє чистилище
і пекло, а рай провалився
крізь щілини пам'яті.
Сон - це природний наркоз
з проваллями в потойбіччя.
Хто може сказати,
що є справжньою реальністю:
цей світ чи сон?
Можливо, сон - це і є
справжня реальність,
а ми заблукали
у тенетах буденності,
банальності і профанного світу.
Сон - це втрачені можливості
і народження невідомо для чого.
Сон вкидає тебе
у свою павутину
і нікуди не відпускає.
Сон веде тебе
зарослими вологими стежками
в обіймах густого лісу.
Сон - це вузька стежина,
якою проходиш,
як лезом бритви.
Варто похитнутися
в один чи інший бік -
і повернення назад не буде,
можна пірнути
у повне небуття,
ніби в океан.

31 серпня 2023

Як почути голоси
із царства мовчання?
Коли впаде камінь
у плесо мовчання,
ми почуємо резонанс,
який відлунить
у всьому світі.
Царство мовчання
поросло травою,
як загиблими звуками.
Як знайти первозданне
серед бур'янів,
як розчистити його
від нашарувань бруду, сміття?
Царство мовчання
серед метушні й поп-музики,
серед невгамовного галасу.
Його не чути,
але своїм корінням
воно проникає скрізь.
Скоро вікно
між цим світом і ним
буде зачинине, тож спіши
почути останню
прощальну мелодію від нього.

17 серпня 2023

Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
говорити від мого імені,
вони видають себе за мене.
Якщо очі - дзеркало душі,
то вони мають на це
повне право.
Окуляри підробляють
мій підпис, говорять
моїм голосом, пестять
моїми руками.
Я вже перестаю бути собою
і стаю окулярами,
нас уже не розрізнити,
окуляри - моє alter ego.
До зали заходить мій двійник,
насправді це перевдягнені
окуляри, дістає пістолет
і стріляє в мене,
поставивши крапку
у плутанині.

30 липня 2023

Коли всі слова вже сказані,
приходить туман мовчання.
У ньому живуть
невідомі істоти,
губляться рукописи,
зникають голоси,
розчиняються надії.
У ньому ворушить клешнями
невідомість, невизначеність,
те майбутнє, яке вибухає
осяйним вогнем,
який засліплює
новим одкровенням,
новим пророцтвом.
Коли всі слова вже сказані,
землю полонить пустеля
із поодинокими
колючими рослинами
мовчання, німоти.
У ній летить лише самум,
який породить
не нового пророка,
а нового ідола.

22 липня 2023

Вишня, заросла бур'янами
і дикими деревами, -
це тендітність,
заросла грубістю.
Вона далеко від людей,
від цивілізації,
ніхто її не бачить,
ніби забуту сутність.
Нікого вона не годує
своїми плодами,
які зморщилися
і стали терпкими.
Вишня злилася
із дикими деревами
і стала безликою,
так поглинає красу
усепереможна сірість.
Вишня стоїть на вітрі,
як останнє милосердя
в охопленому ненавистю світі.
Вишня нікому не дарує ягоди,
тільки вічності.
Вона стоїть
замурованою незайманою
красунею, яку полонить вітер.
Але об її кістку зламає зуб
ще не один філософ,
так залишаються таємниці
нікому не підвладними...

12 липня 2023

Ви повинні сказати
за нас усіх, загиблих.
Чи Ви зможете це зробити?
Чи Вам це під силу?
Ви повинні подати
різні голоси війни.
Тільки так вони зіллються
у симфонію,
хоч це симфонія смерті.
Здавалося б, це непоєднуване.
Музика і смерть.
Що може бути
більш суперечливе?
Музика, яка руйнує і вбиває.
Це дуже важко -
поселитися в духовні світи
людей, яких немає,
яких не можна відновити.
Навіть жива людина -
непізнаний космос,
а що вже казати про мертву?
І так важко піднятися
над мовою ненависті
до чогось загальнолюдського,
побачити його
над воєнними і політичними
баталіями.

8 липня 2023

Де міститься душа трави?
У стеблині, у квітах, у листках?
Коли ми залишаємося
зовсім самотніми,
єдиний вихід - пірнути
у душу трави.
Вона безпородна і безбарвна,
говорить розпливчастими фразами,
жестами, які ми не розуміємо.
Але спробуй її викорінити!
У тебе нічого не вийде,
ти зазнаєш поразки
перед її невиразністю.
Душа трави проникає
у найпотаємніші закутки,
шпарини. Її женеш від себе,
як неприємні спогади,
і кличеш до себе, мов лікаря.
Душа трави звучатиме до тебе
у цілковитій тиші,
коли вже нічого не хочеш
слухати.

7 липня 2023

Занедбаний сад, як заросла
недоглянута борода старого.
У ній лежать
уламки смислів,
збиті літаки історії,
квитки в ніщо,
ненаписані книги,
невиголошені промови,
нереалізовані гасла.
Занехаяний сад чаїть у собі
слова, які не проросли,
які не стали поезією.
Запущений сад ховає в собі
сон віків, який не здійсниться,
кінокадри невідзнятого фільму,
неіснуючі фотографії,
автографи невідомих поетів,
ненадіслані листи про кохання,
нивидимі тіні минулого.
Занедбаний сад - це занедбана
історія, занедбана філософія,
пожовклі збанкрутілі книжки,
які стають гумусом
для прийдешнього.

5 липня 2023

Від красивої акторки
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
і не руйнується?
Багатий купець подарував їй
розкішний особняк,
який досі є визначною пам'яткою
міста, а врода актриси
розвіялася, утілившись
у невидиму енергетику,
контури якої невідомі.
Краса зникла, мов нейтрино,
ніби її вкрали розбійники
з "Тисячі і одної ночі".
Вона навіки стала таємницею.
Що нам лишається?
Хапатись за її шлейф,
який вислизає з рук,
шукати її тінь, яка відсувається...

19 червня 2023