Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.

Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Спів змії чи рондель павука.

Вуж повзе, як мудрець величавий,
Що глаголить послання віків.
Мудрість сива фортецю розчавить,
Що не знала заков і замків.

7 липня 2025

Бува, дорветься хтось до влади і вважа,
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він святим
І долі світу одним помахом вершить.
Всіх непокірних має право покорить,
А, якщо ні – то і зі світу всіх звести.
Країни цілі одним порухом знести,
Які не хочуть за його наказом жить.
Мільйони може він нещадно розтоптать,
Залити кров’ю, щоб піднятись над всіма.
На щастя, вічного у світі цім нема.
Йому, як іншим теж доводиться вмирать.
І всі ідеї, що носився з ними він.
І сам він також (то відомо всім давно)
Вже скоро стануть звичайнісіньким лайном.
Бо шлях такий пройшов далеко не один…
Був, кажуть люди, в давнину один народ,
Жив, як і всі народи, між своїх боліт.
Не чув про нього до пори весь білий світ.
Що людям пхатись в болота оті? Та от
З‘явився вождь у них. Плюгавенький такий,
Але жорстокий і підступний, справжній звір.
Не стало спокою в краю тім із тих пір,
Бо ж він за трон переживав постійно свій.
Всіх претендентів потихеньку прибирав.
Кого отруїть, кому вбивцю підішле.
Хоча маленьке та на всіх страшенно зле.
Вже скоро всіх, кого підозрював, здолав .
Став гоноровий, бо ж суперників нема.
Себе великим розумакою вважав,
Ніяких думок, навіть чути не бажав,
Тому і радників розумних не тримав.
Все тільки «Я» та «Я». І скоро той народ
У те повірив та молитись став на нього.
Але правителю було замало того.
Щоби насмішникам навкруг закрити рот,
Він на сусідів з військом відданим напав.
І ті вбивали, катували, грабували.
І задоволення від того, схоже мали.
Їм їхній вождь тоді іще милішим став.
А він на троні набундючений сидів.
Корона набік, аж на вуха наповзає.
Та він на те уваги зовсім не звертає.
Бо вже й над світом панувати захотів.
Йому подобалось, коли, після війни
Йому до ніг ворожі голови складали.
Від них смерділо та його то чарувало.
І за ті смерті він господарів винив,
Що не здалися, йому опір учиняли.
Були б живі, вражались величі б його.
А сраколизи так і бігали кругом,
Наперебій всі його велич вихваляли.
Тож він ще більше свого носа задирав.
Та свою «велич» розповсюджував по світу,
Все нові землі намагався покорити,
Щоб ті народи його «геній» осявав.
Якось до нього ясновидця привели,
Якого десь в якомусь краї захопили.
Про нього в світі вже давненько говорили,
Що, справді боги йому дар такий дали –
Майбутнє бачить. Тож правитель захотів
Його почути. Та й, щоб всі на світі знали,
Якого мудрого вождя би вони мали,
Якби він світ увесь, нарешті покорив.
Зі свого трону вождь глядів на мудреця
Та крива посмішка вуста його кривила.
Тож його велич оту мудрість покорила.
Йому й божественність вже, мабуть до лиця.
Отож спитав: - Ти, кажуть, бачиш майбуття?!
Скажи, чи буду я в майбутньому великим?
Чи то ім‘я моє прославиться навіки?
В чомусь великому продовжиться життя?
Мудрець спокійно так на нього поглядів:
- Так, і по смерті ти залишишся великим.
В чомусь величному відродишся навіки!
Легкою посмішкою, втім, вуста скривив…
Пройшли роки, прийшов вождеві смертний час.
Йому величне погребіння влаштували.
Перед розкішного палацу закопали,
Аби ходити, поклонятися щораз.
Ще час минув, нові правителі прийшли.
Про того скоро вже і забувати стали.
Навкруг палацу лісом все позаростало.
Не видно, що колись і люди тут жили.
Якось мандрівці пробиралися крізь ліс.
Аж чують, сморід, наче щось велике здохло.
І то недавно, ще до мумії не всохло.
Вони поближче підійшли, прикривши ніс.
Аж бачать, квітка величезна, вогняна
Росте між лісу. Звідти смородом і тягне,
Мов квітка смерть зусюди притягнути прагне.
Комах дзижчання з тої квітки долина.
Які літають, смерть притягує усіх,
Які уже у лапи смерті тої впали.
І відвертала квітка та, і чарувала.
Та хто би довго сморід витримати міг?
Подивувавшись, шлях продовжили ті свій,
Про дивну квітку стрічним всім розповідали.
Хоч і не знали, все ж правителя згадали,
Що відродився у великій квітці тій.

Сидять старі на осонні, кістки свої гріють.
Про те, про се розмовляють, про молодість мріють,
Коли ще було в них сили весь день працювати,
І до ранку до самого потім танцювати.
Сидять, курять самокрутки, мирно розмовляють,
Коли тут повз них Секлета – вредна баба пхає.
Та, що заздрісна страшенно, ще й зла, як собака.
З ким полаятись шукає, кого хоч обгавка.
В селі й зв’язуватись з нею вже ніхто не хоче,
Так вона когось облає ще і поза очі.
Така уже чорнорота - не приведи Боже.
І тут іде, дідів бачить, стриматись не може:
- Бач, розсілись, дармоїди! Мабуть, вже й хильнули?!
А ви батюшку у церкві у неділю чули?
Казав він, як Бог Адама виліпив із глини.
Отож, хочеться вам, клятим, у житті єдино –
Свого глечика налити. А в пустому дзбані,
Що ви звете головою, лиш думки погані… -
Щось хотіла ще додати, але Гнат озвався.
Він спокійно у Секлети у тої спитався:
- А ти проповідь, Секлето до кінця діждала?
Бо там батюшка казав нам, як жінка постала.
- Звісно ж чула, - та з викликом, - із ребра Адама
Зробив Господь йому жінку серед раю прямо.
- Бачу, бабо, що у церкві ти ворон рахуєш,
Бо, що батюшка говорить, ти зовсім не чуєш.
- Як не чую? – Дуже просто, бо ж зовсім інакше
Тоді батюшка повідав про творення ваше.
- Як інакше? – і Секлета аж рота відкрила.
- Бач, не чула ти нічого. А нам говорила…
Ну, та добре. Отож, слухай, як там було діло.
Створив Господь нашу Землю, як врем’я наспіло.
Створив ліси, створив води та живність у краї.
Створив також і Адама та й пустив до раю.
Живе Адам. Усе має, адже рай навколо.
Та чомусь часом сумує. Сяде під кущ голий,
Про щось думає, неначе чогось ще бажає.
Раптом Господь як подума: «Та жінки ж немає!
Як же бідному без жінки – тільки сумувати.
То й надумався, нарешті, жінку тому дати.
Та не хотів відкривати йому таємницю.
Нехай якось ляже спати, а, коли проспиться,
Лиш відкриє очі й жінка перед ним постане.
Ото радісно Адаму з того часу стане.
Тож уклавсь Адам під кущик й захропів небога.
А Господь тихцем підкрався до сонного його,
Розкрив груди, ребро щоби у Адама взяти.
Поклав його позад себе, став груди зшивати.
А ту біг якраз собака та й ребро те внюхав,
Схопив його у пащеку та й помчав щодуху.
Бог побачив та й кинувся бігом доганяти,
Щоби здобич у собаки тієї забрати.
А той пес хитрющий вдався, через пліт метнувся,
Ледве Господь до хвостяки його дотягнувся.
Потяг за хвоста до себе та перестарався,
Утік пес з ребром. У Бога лиш хвіст і зостався.
Що лишилося робити? Іще ребро брати?
Як без двох ребер Адаму жити-поживати?
А тоді по лобі ляснув себе: - Що ж гадаю?
Адже я он хвіст собачий у руках тримаю.
Зробив Господь Адамові Єву з хвоста того.
Дуже гарна, скажу прямо, вийшла жінка в нього.
А волосся таке довге, наче хвіст собачий…
- Ти все брешеш, старий дурню,телепню чортячий!
Здумав мене одурити?! Та того не буде!
Я про твої побрехеньки рознесу повсюди!
Щоб ти, іроде, сказився! Щоби не діждався!
Щоби тебе заціпило! А щоби ти всрався!..
Довго іще проклинала скажена Секлета.
Думаєте, Гнат злякався того крику? Де там.
Він на теє: - Бачте, правда була про собаку.
Он в Секлеті й проявилось – як собака гавка.

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце... Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті: (підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку) За склом – привид весни. Сад заціпенів у німому крику. Він боїться прокинутися, боїться побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим)

Голос Пам’яті(сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата... вона дихає. Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Це не просто стіни – це непохитні обереги Роду.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль на гартовану сталь. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, щоб відчути: ми ще живі!..

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не просто рідні – це живі ікони, писані вогнем і сльозою. У їхніх поглядах – попіл спалених міст і сталь, яку не зігнути.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння тримається за глибину. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої ночі.


Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки горить вогонь у печі, палахкоче свіча – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Макоша вже допряла нитку нашої Перемоги.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом. Бо ми – іскри, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють заклинання в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні погасають об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна ворожа сокира не займала нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз'ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***