І
Все меншає відкладеного часу
до переправи у реальну мить
не перший раз, але одного разу,
коли душа у небо полетить
неміряне, незнане, неозоре,
не оране за пам’яті людей,
що "у біді, у радості і в горі
готуються за дальнє синє море"
задля реалізації ідей
на згарищі надій, любові, віри,
на капищі хаосу й суєти,
на фініші до спокою і миру,
де небо оголосить вищу міру
іуді за не спалені мости.

                    ІІ
Ідуть за волю до кінця не черті,
за віру – не лакеї сатани,
не демони корупції й війни...
любов стає заручницею честі,
надія не рятує від біди,
та ідемо... невідомо куди,
минаючи дорогою до смерті
історією мічені сліди.
Ще не відомо, що там попереду,
яка то ложка дьогтю в бочці меду,
коли ще є чужа мені рідня,
надії убиваюча щодня.
Тому зупинки є. На півдорозі
оцінюємо пройдені літа,
пригадуємо, чи були свята
і празники на отчому порозі,
аж поки не застукає в дорозі
пора осіння... пізня... золота.

                    ІІІ
Ми емігранти і переселенці
у кращий світ. Радіємо безпеці,
усупереч, а може й завдяки
негоціантам з легкої руки
Європи... в апогеї пієтету:
заслужені і визнані митці,
відомі і не визнані поети,
пасіонарні воїни-бійці
незримого і видимого фронту,
відомі й невідомі патріоти,
що кинули у воду ті кінці,
які іще не канули у лету...
...................................................
палаючі тотеми на воді
це символи химерної свободи
любителів совкової породи –
еліти, приналежної орді.
Як не тасуй колоду свого роду,
а не окрасять землю чудаки
на букву ем... тому, усе таки,
хай вічно дують на холодну воду
або пливуть по ній на всі боки
як деякі улюбленці народу,
як талі води на чотири броди
за течією вічної ріки.

01.2026

Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

                    І
Допоки є свої у цьому світі,
до кого ще не спалені мости,
у засвіти нема коли іти,
але й на місці ніколи сидіти
душі, яка від осені до літа
сумує у полоні самоти.
Пригоди і на тіло вистачає,
буває, і на голову свою
усім, кого рулетка забавляє,
увидіти у рідному краю,
як знову у нерівному бою
історія можливого кульгає.

                    ІІ
Ой, не рятує слово від сусід,
а то й рідні по очужілій кро́ві
і тих, що відмежовуються від
поезії... бояться безголові
почути правду... є напоготові
оксюморони – і гарячий лід,
і реквієми українській мові...
..................................................
Боюся, що не більшає людей,
які від парти школи і до тризни
виховували плем’я молоде,
готове умирати за Вітчизну.
Яке і по дорозі на війну
за отчий дім із ароматом диму,
не забуває запах євшану́
і купину озер неопалиму.
І цим перемагаємо... коли
не одинокі воїни у полі
покликані відстоювати долю,
аби не умирали, а жили
і убивали ворога за волю
не Божі, а реальні янголи́.

                    ІІІ
Колись жили-були усі щасливі
тим, що ярма не виділи в упор,
надію мали на російське диво,
яке за врожаї на нашій ниві
чинило грабежі й голодомор.
Життя – це іспит і само собою
не помагає ілюзійний світ
освоювати Отчий заповіт
і поки є у нації герої,
екзамени, затіяні москвою,
перездаємо третю сотню літ.

05.2025

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

                І
Не втихають залпи канонади
і немає вихідного дня,
щоб над головешкою громади
небо не озвучила русня.

Виє чахлий вилупок геєни,
в унісон – лакеї сатани,
а над Україною – сирени
виють серенадою війни.

Підвиває наше і собаче
як агітаційний апарат,
що з народу висунуте, наче,
і не засувається назад.

Гавкають на символи свободи
брехуни, злодії, лайдаки...
запасаємо вогонь і воду,
бо живі іще мертвечуки.

Маємо запаси повні відра,
і свічки готуємо щодня...
убиває не лернейська гідра,
а русо-азійська маячня.

Убивають цербери бульдога,
що розперезали пояси
за дешевий кусень ковбаси...

десь геракли збилися з дороги,
та на цій путі до перемоги
стоїмо, бо мусимо, єси.

                ІІ
Стоїмо, але... кому на славу?
Метикує офісна шпана,
що заслуга їхня – це вина...
та не зупиняється лукавий,
поки дійде їм, яку державу
залишає по собі війна.

Віримо, у Бога є сокира,
плаха, де Він голови зітне
нині у плішивого вампіра,
далі – у фальшивого еміра
із Оману... осудіть мене,
ні за що, якщо я, окаянний,
не вбачаю, що за цю оману
кара Божа їх не омине.

                ІІІ
Але є сміливі та уперті,
що не постояли за ціну,
як не є, а маємо померти –
це як вирок за чужу вину.
Ми були усякі... і не треба
міряти аршинами путі
до едему, де усі святі...
кожне виживає ради себе
і за того, що уже із неба
помагає іншим у житті.

Та не миряться нащадки Ноя,
бо нема ума у москаля...
.........................
багатіє міфами земля,
щоб не переводились герої,
а захисники нової Трої
викурили гідру із кремля.

07.2024

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж за обрії круговерть юги.

Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не закінчити пісню ворожби.

Ох „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой, зустрілись ми
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
А тепер мені, як забутися?!
І кричи-волай - не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас!

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалобі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, і п’янкі слова
про твої думки і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюся,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе, що дав
Бог на радість нам,
Я віддав твоїм
Огняним очам!”

2009 - 2024

* * *
Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо із головою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! Та просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Тож і не сахаймось на лихій дорозі.
І знайдеться й серце, що не заморозить.
А заночувати і копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя?!

Дві стомлені душі зійшлися за столом
Під абажуром мрій і марних сподівань,
Щоб спробувати сум загоїти вином
І хоч на певний час звільнитись від вагань.

У виразах облич і марнотраті слів –
Оголені думки і спраглі почуття,
Бо щастя збудувать з них жоден не зумів,
А зустрічі оці – коротке забуття.

Як візьме хміль своє, їм закортить ураз
Здолати самоту переплетінням тіл.
Домовились давно, що все це – без образ.
Хотіла так вона. А він – її хотів.

Чому б їм назавжди докупи не зійтись,
Позбутися того, що висне тягарем?
Але минулих клятв уже їм не зректись.
Лишилось у вині сердець топити щем.

Дірявий абажур погаснув над столом,
Недопалки й пляшки – в сміттєвому відрі.
В надії зберегти від зустрічі тепло
Дві стомлені душі прощались на зорі…

Жовтень 2023 року

ІКолись були батиї і мамаї...
а нині що? Корупція вбиває,
а те, що мімікрує угорі:
парафія диявола, гундяї
і наймані царі та упирі,
яким ніде аналогів немає,
хапають у хижацькі пазурі.
Ця акція займає два етапи –
обожнювання ідола і фарс.
Московією правили не раз
скажені параноїки, сатрапи
і... маємо: допоки є кацапи,
у пекло тихо котиться земля,
Європу облюбовують арапи,
китайці опановують здаля
уже свою євро-азійську мапу,
язичники, які наймають папу,
канонізують мафію кремля.

ІІМи не учені, але є під боком
непрошений учитель-єзуїт,
який дає історії уроки...
за ніс водили нас не сорок років,
а нищили багато сотень літ.
Ніяке плем’я іншого народу
не витерпіло більшої біди
як посполиті Києвого роду
у боротьбі за волю і свободу
супроти ненависної орди.
Не каємося... і як діти Божі
з любові до людей, а не зі зла,
допоки не розвіється імла,
вилущуємо на кожусі воші
та дякуємо «кацапні хорошій»
і за науку, й за її пуйла.

ІІІНаука ця на світовому ринку
усупереч умовному відмінку
усе-таки дорожчає, зате
показуємо файні результати...
...................................................
ще є кому на дзеркало пеняти,
та нація міцніє і росте.

09.2023

Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...

Де води потік стрімкий,
Верби під горою
Стояв козак молодий
З дівчиной стрункою.

Пригорнув її до себе,
Птаха спів там лине.
Не хотів казать, а треба
Про лиху годину.

Вже набігли хмари в небі,
Вітер теж підійнявся.
Як же так сказать далебі,
Плач, щоб не здійнявся.

А вона ж моя миленька,
Сердцем відчуває.
Що дорога далеченька
Десь мене чекає.

Та я все таки наважусь,
Серце стисло миттю.
Закололо, не поскаржусь.
Бо ще треба жити.

То ж рішуче я сказав
Вже своїй миленькій:
Йду долати ворогів,
Ти чекай серденько!

Ідемо' боротись браття,
Воювать з Пітьмою.
І нема назад вороття
Діставаймо зброю!

Підкую свого коня,
Та й зберу лаштунки.
Є кольчуга - то броня
Мо'го порятунку.

Візьму шаблю, що давно
Вже мене чекає.
Загартую. Тут горно
Полум'ям все сяє.

Не забуду взять пістоля,
Порох, з пів - горщечка
Ой не легка в мене доля.
В полі пріє гречка.

Нема часу покосити.
Дозріває й жито.
Треба Темряву здолати,
Силу, волю вжити.

Та й удача необхідна.
Куди нам без неї,
Козаків загони здібних,
З рідної оселі.

Порятунку ж потребу'є
Вся наша вкраїна.
Усе всередині вирує,
Хай Пітьма та згине!!!

03.07.2022 р.

Причепилася ніч-смола
До стремен і мого сідла.
І до того ж кобилка чала
Норовиста була і щодуху мчала.
А чи думав кобили хвіст
Про палкий жеребиний твіст?
Мабуть, так, хоч і шерсть пекла,
Бо та ніч, як смола, по спині текла.
А чи думав я, чи гадав,
Що в коня я кобилку вкрав?
Як бретельки, тріщать загони.
Б'ється там ошалілий коник.
Та між нами і ним простяглися гони.
Буде десь мені щира дівка.
Цій кобилці стрімка мандрівка.
Танцюристу ж твісту -
Конику вороному,
Жевжику молодому ,
Хлопчику запальному -
Від бублика дірка.
Знаю я чоловічий шал,
Що несе, як дев'ятий вал.
Не піддайся, коню, злобі:
Поверну я під ранок кобилку тобі.

...І новий розділ в книзі не почато, адже ї немає,
Дитя давно уже зачато, в дитя майбутнього немає.
Над ліжком схилиться мати, співа колискову,
Напроти, в кріслі гойдається батько, уявляє як дитя буде дорослим,
а дитя буде дорослим вже зовсім скоро.

Зовсім скоро робитиме вибір,
Буде, ставати на граблі.
Оголене тіло, оголена доля чи оголені шаблі?

Кожен вибір, вимагає втрати;
Кожен з них, тотожний жертві цілеспалення для ілюмінації іншим, тобіж самострати.

Скоро школа, навчання.
Буде потрібно раненько вставати.
Потім друзі, кохання, нові і нові люди, постійна зміна оточення.
Підліткові переживання і безтурботні юнацькі збочення.

Далі серйозні справи й серйозні проблеми, доросле життя, робота,
співмешканці і безпросвітні клопи і клопоти; несвідоме, палке поклоніння Гору і так немов в циклічній матриці, немов по єгипетському колу.

Дитя буде рухатись по лінії вибору,
на щось сподіватись, запам'ятовувати стрічки, що мати співає,
але остання, що жінка мугикає, мов пророцтво богів:"..при будь якому вибору - майбутнього, сину, в тебе немає..."

Отож спи моє дитя - нехай тривога й біль зникає, ти ще таке мале, в тебе є час, до того, як усвідомиш це, усвідомиш, що майбутнього немає..

І я гойдатиму тебе, бачу як батько напроти вже куняє,
Ти ще не чуєш, як тебе хтось зве, ти тільки наш, тішся думкою, що ніхто тебе не знає..
2022

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Купувати – не вбивати,
та тремтять рашисти,
бо хоробрі маркітанти
теж не ликом шиті.

Платять воїни за щастя
непомірне мито,
їхня дама тої масті,
що поможе жити.

Одягати – це не мука –
вистачає тями,
осягається наука
бути матерями.

Вистачає сили духу
вийти проти смерті
у воєнну завірюху
героїням Брехта.

Ні, не кожне умирає
в боротьбі за волю
і п'янку свободу краю...

поки воїни у полі,
куражу їм вистачає
і лихої долі.

05/22

ІНе радують мене ворожі трупи,
засмучує героїка війни...
а хочеться із рідними укупі
ще раз біля вцілілої халупи
послухати мелодії весни.

Аби туди не падали ракети,
аби пізнати тиші іншу суть...
і вечорами, як усі поети,
видумувати оди і сонети
про ті рої, що наче, ще гудуть.

ІІ
Дожовує Америка-Європа
і досі недожовані зв'язки
із мафією раші. Філантропи!
Говорячи на язиці Езопа,
«макронізуються» політики.

Велика допомога і донині
триває... та віщають голоси
старі романси про нові часи –
як не суди, а українці винні,
що на росії мало ковбаси.

І доять, і лікують Україну:
то мир давай, то море розблокуй,
то не марай гидке лице кретину,
то Азії подай свою хлібину,
то Африку від голоду рятуй.

ІІІА про бої неначе і не чути...
Тайга палає і валує дим...
Та хай горять буряти і якути
укупі з параноїком своїм.
Ну, а кому ще вистачає глузду
миритися... порада є усім –
напитися цикути і забути,
як догорає уцілілий дім.

05.2022

ІДо себе ми не кликали біди,
але її хотіли біси вражі –
агенти віроломної орди.
Яка змія не повзає сюди,
криваві залишаючи сліди,
та шельму Бог усе одно покаже.

ІІКуратори «південної русі»:
свої повії і чужі рашисти,
паяци сатани у всій красі,
миряни і лукаві пацифісти –
одним єлеєм мазані усі,
і нинішні, і бувші пофігісти.

Ну, чим же русофіли не брати
на фоні озвірілої навали?
Їм а-я-яй у Раді показали,
за срібняками є куди іти –
працює каса в кулуарах зали.

Байдужість виправдовує себе –
їй не пасує жовто-голубе
і не потрібно німця, ляха, турка...
то нате! Обіймайте брата-урку!

О, як же я ненавиджу тебе –
і юду, й неотесаного чурку.

ІІІТому і труни тешемо, таки,
і мусимо ховати окупанта,
бо ми у вірі, як і козаки,
брати азовські – вічні вояки...
радійте фарсеї і пілати,
що є кому за волю умирати,
та не щурам у владі завдяки...
..............................
якщо Європа хоче помагати,
давайте їм гармати й літаки,
а євро є кому намалювати.

05.2022

ІМи лишаємо наші сліди
на землі – у бою, на орбіті –
є дорога ясна до мети
і надія на інші світи,
поки зорі у темряві світять.

ІІІ немає сузір'їв таких,
до яких не долинуть сигнали
інших цивілізацій земних,
що раніше були і... пропали.

Їхні душі, якщо не вони,
десь освоїли екзопланету
і тепер, як сигнали від них,
до Землі долітають комети.

Може, видумали думколіт,
що літає від світла скоріше...
може, їхня ракета – болід,
що не раз уже падав раніше.

У науки немає межі
і теорії є неймовірні,
та... спускаємось... ми ще чужі
між собою в одному подвір'ї.

ІІІ
Ще кує по серпу молоток,
і убивці не сіли за ґрати...
половина народу – совок,
половина – готові вмирати.

Та надіємось на майбуття
за оралами вічної ниви,
поки віримо у неможливе –
що, хоча у юдолі буття
боягузи гальмують життя,
та прискорюють світло сміливі.

29.01.2022

Мріяли поети
про свої знамена
і за них умерти
думали напевне.
    Бачимо Мазепу,
    чуєм отамана, –
    всі герої степу
    воїни Майдану.
Щоб не майоріли
прапори ворожі,
маєм душу й тіло,
Бог нам допоможе.
    Батько нам – Шевченко,
    Україна – мати,
    а за рідну неньку
    треба воювати.
Виють московити
на щити – зі сходу,
треба боронити
волю і свободу.
    Наш девіз, – Петлюра
    буде нам за брата!
    Проти самодура
    маєм воювати.
Ми усі «укропи»,
«разом нас багато»,
Ми уже – Європа,
будемо у НАТО.
    Прапор наш – Бандера!
    Віоуємо свято, –
    проти мародера
    мусимо стояти.

29.10.2021

прокидайся вже осінь — говорять тобі
А і Б повсідались давно на трубі
мов коти — духи тепломережі
прохолодне повітря тобі далебі
вже рідніше тепла що пульсує в трубі
понад те що в душі і одежі

А і Б невгамовні — я осінь люблю
як ніколи щодень кожну крихту ловлю
світла крихту тепла і любові
мій горобчику хвацький хутчіше збирай
стиглих літер терпкий передзимній врожай
ми ж іще до зими не готові

ще мороз не загнав на горище тебе
де під комином гріється А обіч Б
і непотріб прекрасний старіє
ні оптичних старезних ні мідяних труб
тут давно споглядають книжковий ютуб
Данте Рільке Тарас і Вергілій

ні війни ні самотності нам ще нема
а зима? та ще де там блукає зима?
ще триває безцінна облога
зусібіч навмання долинає до нас
світла пісня про час не зупинений час
довга пісня — спасибі що довга

Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

Поки є ще радощі й жалі
і немає часу лиш на себе,
то нічого іншого й не треба...
ну, хіба-що – миру на землі
і чекати манної із неба.
Та ятрять тривога і жура
і висить на кінчику пера
вся моя дорога особиста
від, – у-а!.. у-а... і до, – ура! –
перемоги: дежавю дитинства,
до і після, вимучений біль...
а сьогодні – той водорозділ
між минулим і останнім часом,
де очікує багато діл
і за тином, і за перелазом,
де ніяк не досягти мені
пішим по утоптаній лижні
до рекорду чемпіона-аса,
що літає десь на чорній трасі.
Та не мрія спати не дає,
а усе не сказане моє,
що переросло у несказанне
до кінця негадане, неждане,
білої ворони житіє,
що ніде не заварило кашу...
Не відомо, ні який я син,
ні чому ось так, а не інакше
я іду до фінішу один,
залишаючи своє та наше
«Отче наш», амінь і заповіт
та гілля червоної калини...
Ради мене не зів’яне квіт,
не упадуть зорі із орбіт
на озера, гори і долини...
та коли у Бозі відпочину,
відійде зі мною цілий світ
від появи в ньому до кончини.

02.2021

І
Фантазія вигадує Наяду
у піняві ігристого вина...
Персея... Оріона... Аріадну...
А що, коли у пам'яті війна
нагадує Іспанію... Гренаду?

ІІ
Осіння Мойра усікає дні
і засіває небо неозоре
вечірньою імлою у вікні
і маяками в зоряному морі.

А ніч-циганка чорна і густа
вигадує у цій кофейній гущі
то місяця усміхнені уста,
то каравели у небесній пущі.

Мені туди ще, наче, не пора...
На покуті зітхають обереги.
Очима Вія зиркає мара...
луна – війною... автоматні черги.

Реалії гіркіші полину...
які наївні ми були учора,
коли і не гадали, що війну
наворожили п’ятикутні зорі.

ІІІ
Та ось уже зоріє у вікні,
щезають волохаті сіроманці
і не смеркає на душі мені,
що сутінки щезають аж уранці.

Усьому є і міра, і межа...
Ось і Ярило порає у хаті
і проганяє тіні пелехаті...

А люта пам’ять ріже без ножа –
за обріями нація чужа
заточує його на свого брата.

10.2020

I
Мої брати, що старшими ставали,
втопивши Україну у крові,
ви і сьогодні люті канібали,
любителі монгольської навали,
які не мають ґлею в голові.

І печеніги, й половці, невірні
язичники на капищі чужім
ви кажете, що ми із вами рідні,
тому що й досі і дурні, і бідні
печемо одинакові коржі.

II
Історія не гладить по головці...
ми – Гуляй-поле, ну а ви – «котовці» ,
убивці, яничари, барани,
песиголовці роду сатани,
тюремщики, чекісти, поліцаї,
ганебнішого імені немає,
що заслужили ваші пахани
дурного племені, але не мого роду,
яким і є московія-орда,
де що не хам, то хан і тамада...
раби, що не вмирали за свободу,
опричники, злодії і сексоти,
що не бояться Божого суда.

III
Ми воїни із прадідів-дідів
і не лякає Україну молох
безпам’ятних у сказі москалів.

Росія є усього світу ворог,
та є ще у порохівницях порох,
аби вернути землі козаків.

07/20

З циклу «Химерні Сновидіння»


Фрагмент невловимого
готичного сну…
Пізня осінь переходить
у весну.

***

Полонив
хлопця замок
готичний…
Боком яким
до цього
хлопець дотичний?

В замку – кривава криниця,
Навкруги – упирі, упириці…

«Кров із нього пити
неочищену,
Через фільтр із кісток
не пропущену –
Зовсім це не комільфо,
Це, панове, моветон,
Несмак незугарний» -
Голос,
наче деренчить
Пилка циркулярна.

«Нам позаздрить сам Мордор,
Келихи сюди
з «Бордо!»*
Келих бранцю і рабу,
Хай порушить він «табу!»
Пий, козел банькатий,
Вип’єш – будеш «з нас один», **
Лицар, Ночі Паладин!

Зась – байдикувати,
Всім – бенкетувати!»

Келих мучить хлоп
в руках,
Упирі в азарті,
Лузи у столах,
в кутках,
Наче на більярді.
В лузу хлопець вилив кров –

Розляглось гарчання,
Рик цей стіни розколов:
«Йду на полювання!»

Похмурий підземелля вид,
Без пам’яті красуня,
Це юна королева,
Над нею вже давно висить,
Хитається «система»***,
А що у вені мерехтить? –
То – голка кришталева…
У жили чорна кров струмить,
Дівча міцніє кожну мить -
Нечиста сила геть біжить…

Розколотий нечистих мир -
Страшний прокинувся
дрампір!****
Рятуйтеся, хто може.
Хай Чорнобог поможе!

«Прокинься, хлопче,
від біди,
Але без мене
нікуди
Піти не зможеш!»

Отакий от – СОН,
Готика – Бач!

……………….

*З кров’ю
** «Один з нас!»
***Для переливання крові
****Той, хто п’є кров вампірів

Героя обирає не юрма,
а час і, може, неосяжне небо...
Його зорю запалює пітьма,
якщо це на землі, буває, треба.

І падає комета Жанни Д’арк,
згорає астероїд Галілея,
сузір’ями цвіте червоний мак
у сяйві слави вічної алеї.

Не забуває воїна народ
і пам'ятає ще небесну сотню...
Хоча і не цінується сьогодні
Майдан і неубитий патріот.

Сакральну жертву, обрану навічно,
ні куля не бере, ані кинджал.

Показує з екрану кінозал
не той, що треба, образ історичний...

катований морально і фізично
із ешафоту йде на п'єдестал.

05.20

З циклу – «Химерні світи»

Кажуть, є жінки-бійці,
рід яких древніший
за амазонок.

З химерних хронік.

***

«Прокинься, дівчино, ти спиш,
чи йдеш кудись!» --

«Ти хто? Чому так темно?» --

«Страшно?» --

«Не страшно, дивно!
я сновида стала?» --

«Здається, що за хлопцем ти сумуєш,
Тому і ніч тобі не в ніч».--

«Ти нявка? Мучити прийшла
І збиткуватись наді мною…» --

«Відьми над лісом цим
пролітають,
Та сідати бояться,
Пробігають вовкулаки,
не люди і не звірі,
для нас вони – дурненькі
блазні…

Але,
я іншої породи,
І віри найдавнішої:
Я – діва-воїн
з древньої громади,
яка зустрічала народження
Сварога,
яка вітала бога
християнського».

«Якщо - мара ти, вбий
і якнайшвидше,
мук позбав,
та тільки
з мене
упирицю не роби!» --

«Не вмію, не проси ( жарт),
а краще прийми вітання
від коханого -
любові поцілунок». --

«Цілунок? Від дівчини! Боже збав!» --

«Так він казав, так просив,
Мене він цілував
невинними хлоп’ячими
устами,
він передав тобі
невинний свій цілунок,
а мене
цілунок цей пече вогнем,
Бо зберігаю я чуже,
Скоріш своє ти забери.»

«Як же дівчину
дівчині
цілувати,
щоб відчути
коханого цілунок!?"

…Вже майже зовсім
зблизились уста,
Як спалахнуло полум’я пекуче
між ними…

Ось дівчина відчула
цілунок-подих милого,
Сяють очі, гояться рани,
А діва-воїн,
неначе сп’яніла трохи,

Шепоче –
«Ми природу не ображали,
передали цілунок хлопця,
не торкаючись,
через вогонь кохання!
Твій хлопець перший
у борні,
Залишити не може
побратимів,
На допомогу воякам
ми зберемо
Із воїнів - дівчат загін
сталевий…

Віки, віки,
Занадто довго ми
Із бою не виходили
зі злом,
Забули вже, яка вона -
Любов,
Кохання ваше нагадало
нам,
Заради чого варто
жить
на світі.»

«О, чудо – діви,
з вами я піду,
Знайду коханого,
ми вдвох
до бою станемо,
Або
загинемо зі славою
удвох!»

У місті каменю, повітряних фортець,
Де скеля понад прірвою звиса,
Тисячолітній вітер, лагідний митець,
Відточує вікно у небеса.

Промінням сонця сяє перламутр,
Крізь моху й черепашнику рядно,
І плющ по стінах повиває смуток
За Джанике, змахнувшою крилом.

Мов срібна гілочка, вона була струнка,
У спраги час лихий, у листопад смертей,
Крізь тінь розщелини діставшись до струмка,
Живильної води принесла для людей.

І, стомлена від темряви й туги,
Від трепету хвороби в серці стін,
Востаннє озирнулась навкруги,
За сонцем полетіла навздогін.

На високій кручі, де трава зелена
Закохалась осінь в молодого клена.
Закохалась осінь та й він закохався,
Її дивним чарам та словам піддався.
Шепотіла осінь клену про кохання,
Виконати рада всі його бажання.
Одягнула клена в золоті одежі
Аби усі знали кому він належить.
Осені в коханні клен також звірявся.
Молодий, гарячий, що в тому він знався?
Думав, що і справді покохав навіки,
Говорив, що піде за моря, за ріки
Аби з нею бути. Та прийшла година,
Мала розлучатись з ним одна-єдина.
Він їй клявся щиро, що чекати буде,
Що своє кохання повік не забуде.
Розтяглась розлука холодом, зимою,
Стояв клен на вітрі один над рікою.
Стояв та дивився де поділась мила.
Та розлука в нього відбирала сили.
Все ж зима не вічна, проминула скоро.
Йшла весна, до нього забрела на гору.
Молода та гарна, весело сміялась.
В молодого клена миттю закохалась.
Клен очей від неї відвести не годен,
Ще в житті не бачив він такої вроди.
Одягнув найкраще клен зелене плаття,
Під вінець готовий із весною стати.
Що ж – воно й не дивно : молоді, гарячі.
А над ними небо гірко-гірко плаче.
То далека осінь десь одна сумує
І до стрічі з кленом місяці рахує.
Пролетіло літо, врешті та година,
Коли осінь з кленом стрітися повинні.
Йде вона до клена, золото у косах.
Він весною марить, геть забув про осінь.
Як побачив ту, що у коханні клявся,
Засоромивсь миттю, багрянцем узявся.
І стоїть червоний, відвертає очі,
Начебто крізь землю провалитись хоче.
І лихого, наче на душі не має
Та мовчить, не каже, що вже не кохає.
Так тепер щороку клен стрічає осінь.
З сорому, напевно, червоніє й досі.

                   I
У дні Різдва, коли у високості
ярило-ладо осіняє світ,
іде Василь до братії у гості
на свят-вечерю вже багато літ.

Іде ще молодий, красивий, гордий,
несе гарячу душу на вівтар
своєї нені, у її господі
являє світу свій високий дар.

Сіяючі протуберанці серця –
палаючий і досі оберіг.
Але і Бог, як у людей ведеться,
на цій стезі його не уберіг.

Його убила партія народу
за щире слово, за любов щемку
одну-єдину на його віку
у боротьбі за волю і свободу.

                   II
Ой не одного мучили за те,
що обирали поприще святе,
молилися не ідолу, а Музі...
У казематі отруїли Стуса,
а Симоненка «вчили карате»
опричники скаженого Союзу,

І не одні ідеї москаля
на капищі, на бойні і на прощі
косили не одного Василя.
Смішили не оті партійні мощі,
а дві калоші на Червоній площі
у показній мізерії Кремля.

                   III
Незламний дух формує наше кредо,
саме життя огранює девіз –
хоча б на постать бути попереду
партійної єпархії лакиз...
..................................................
...але – куті не передати меду,
наповнюючи істиною зміст.

                 Епілог
Його іще живого поховали
у карцері серійні канібали,
але і досі небо, і земля,
і неземні Маріїні хорали
озвучують ідеї Василя,
винищуючи іродові зали.

06.01.20

До заручин я на Росі росла,
іменуюсь Україною,
нареченою у Кия була
і вірною, і єдиною.

Діва-мати – то хрещена моя.
У Дніпрі і я хрестилася,
а на Січі гартувалася
і волею окропилася.

Віру-правду захищала одна,
не одного мала ворога.
І хоча моя броня не міцна,
а орда платила дорого.

Мала я і воєвод, і князів,
та царями розпиналася,
і мій Київ од навали горів,
поки сили набиралася.

А гетьмани спокушали мене
і ризами, і турботою...
І ясніло моє небо ясне
голубою позолотою.

Частувала воріженьків своїх,
научена і одурена...
В Конотопі напувала я їх
за кровавицю Батурина.

Не всі воли мають ясла свої.
Не всі вівці окотилися.
Убивали мене гості мої...
Удовою залишилася.

Та рятують мої діти мене
і лихе не пам’ятається,
і Америка іще пом’яне,
а Європа ще покається.

..............................................
Не всі люди мають хати свої,
не всі діти народилися.

Ой любили мене гості мої,
поки Богу я молилася.

Та ніколи не загину я,
хоч і досі є ще зрадники.

Іменують берегинею,
бо сини мої – не пасинки.

04/19

Напишуть поети
пісні, і сонети,
та білого вальсу рядки
про дівчину милу і тиху могилу,
де мирно лежать вояки.

Співаємо пісню одну,
на інші не маємо часу.
Та не зупиняє війну
мелодія білого вальсу.

Були ми ліричні,
та іноді звично
ішли у одному строю
або у атаку за цінності вічні
і рідну Вітчизну свою.

Не чули ми, – браво! –
коли воювали
за кожну щілину і п'ядь,
але у окопі ми теж танцювали,
де кулі і досі летять.

А нині ми зрілі,
міцні, задубілі
спочинемо у споришах.
Танцюють над нами акації білі
і лине у небо душа.

Немає у пісні кінця
і пауз у білого вальсу,
аби пам'ятали серця
мелодії іншого часу.

03/19

Націоналісти – не брати
колоністу п'ятої колони.
Ідемо до світлої мети
як усі передові загони.

Кажуть, що у нашому строю
затесались вороги народу.
Тільки, хто – у кожному бою
захищає волю і свободу?

Хто поклав свої життя до ніг
на бруківці лютого Майдану,
а на сході зупинити зміг
найманців кривавого тирана?

Ми жадали кращої пори,
а не «кузню» й торбу шоколаду.
Наші гасла, наші прапори
на віки озброїли громаду.

Ще лякає факельна хода
проводу Шухевича й Бандери,
та не боїтеся, що орда
поведе в обійми есесеру.

Бійтесь у собі ярма совка.
У юрмі шукайте супостата.
Є мета і місія тяжка
по дорозі у ЄС та НАТО.

Ми не обираємо, а нас
обирає незворотній час,
що розворушив інертні маси.
Нація майбутнього гряде.
Б'ють набатом, аж луна іде,
долі і свободи тулумбаси.

03/19

Комусь здається світ наш дивним,
щоб жити в ньому, треба бути сильним,
Але відчути треба все,
тоді життя щось принесе...

Життя- це простір, сенс буття,
часова хвиля, ритм серцебиття.
Все було добре, та Вона...
відкрила сенс мого життя!

Не відриваючись від книг,
я прочитав багато з них,
та познайомившись із нею,
я знав, вона буде моєю!

Я довго думаю, гадаю,
ну що ж до неї відчуваю?
До дум своїх я прислухався,
здається, в неї закохався.

Почав шукати я щоночі,
хто про кохання щось бурмоче,
в книжках шукав вірші, загадки,
хоча, я мав свої здогадки.

І все ж, нічого не знайшов,
додому я ні з чим прийшов.
Але на ранок зрозумів:
відгадку я знайти зумів!

Кохання- це глибока сила,
вона мене цим спокусила,
це птиця сонця та вогню,
Яскраві мрії під час сну.

Тому я довго не барився,
від щастя я аж заіскрився.
Коли сміливості набрався,
Я в коханні їй зізнався.

Вселенная полна надежд и власти,
Была пьяна тобой когда-то,
Джордано Бруно.
Звезды, океаны.
И день закрыл глаза,
И Рим уснул пьянящим сном магнолий.
И тянутся к рукам цветущим
Две ласковые розы:
Цветы земли лучистых дней,
Что умрут повстречавшись с морозом.
И келья ждет с дороги безустанной.
И в кельи монастырской,
Вдруг озарил мечты
Прекрасен свет,
И видит Джордано:
С души улетает туман,
И видит он ясные звезды,
И синеву очей,
Густых ресниц дрожанье,
И уст малиновое пламя ,
И очертания женственных шелков.
Колышется над ним
Мечты рассвет,
Горячих перс дыханье,
Во мраморной груди
Огней надежды трепетанье.
Дыханье все глубже и глубже,
И чаще взрывается сердце,
И нежней поцелуи и ниже,
Струну сильней сжимает
Живая скрипка
Тела
Гроб все ближе кует,
Леденящая смерть.
Я расскажу тебе, Джордано:
Что изучить вселенную-
Как пробежать минутой вечность…
Как женщину познать-
Как изучить ее любовь
Сквозь молчание бед и разлуки.
Но, все равно, Джордано, знай:
Вселенная на миг к тебе сегодня ближе,
Она услышала тебя,
Раздвинув занавес
Огней великих.
Вон, видишь- там дорога
Комет горячих нитей.
Вселенная - хрусталь,
Сердцебиенье разума,
Движений блики,
Сознанье вечности великой,
Налит загадкой лебединый крест.
Разгадка – уст прикосновенье,
Фонтан неистовых страстей.
Люби меня: познай,
Каждую минуту,
Знай вспышку вечности великой,
На музыку страстей: на ноты положи.
За годом год уйдет
Как за секундою мгновенье.
Душа полна сближенья
Взорвется песней на века-
Люби меня.
Осколки дня тебе…
Подарок – вечность лета…
Люби меня:
Я - часть вселенной,
А может быть она сама…
Люби меня:
Я уплету тебе в фрагменты мысли
Жизнь,
В нейронов сети брошу неба синеву,
И медиаторов живые хороводы
Вплету в галактику возлюбленной зари.
Ты слышишь шепот
Мой
В своей груди?
Охрипло время
От тоски…
В молчаньи келии судьбы.
Прощай, беги
Туда, где любят знанье,
Не оставайся в кельи инквизиций-
Пустое сердце не пощадит тебя.
Не возвращайся
Даже
Если душа неумолимо
Зовет домой,
Не остывая никогда.
Пылает небо звездами,
Вокруг холодная стена.
-«Ну, здравствуй, мой любимый,
К тебе Вселенная проститься
Пришла…
Пои меня любовью дивною,
И будь упрямым до конца.»

Пылает огонь – пылает Джордано,
Веревки впиваются игламы в грудь.
Люди веков, на костре инквизиций
Вселенная горько сгорает,
И небо лучится,
И гневно планеты вздыхают.
Целый мир, населенный людьми,
На костре и кресте на века усыпает…
На века угасает в огне.
Пылает Джордано, пылает…пылает…
И, жизнь там пылает,
И, смерть там пылает сама!
И благой огонь сжигает сердца.
Пылает планета - пылает судьба.
Пылает вселенная время
Без начал и конца…
Пылает Джордано
И мукою сердца пылает земля.

Скоро памятник люди воздвигнут тебе,
Те люди, что в мысли обломках,
Землей пробежали творца.
Те люди, что в вещую обитель
К тебе повидаться пришли.
Пылают мечты- меняются мысли
Во пламени искры,
Приближается небо
И слышится звон святой и пречистый.
И годы сквозь время пылают, летя,
И пусть мы секунда
Отнята у вечного время,
Мы знаем: давно изучили
Великое чувство,
Давно мы познали Творца.
И крылья для неба-
Подарок его.
Без любви не бывает познанья,
И нету открытий великих.
Без огня, без любви,
Умирают сердца…
Без юных открытий
Страдает земля,
И ищет открытий Творца.

Когда отец святой
Потной рукой,
Приподнес тебе крест
Не без лика.
Закрыл ты глаза,
И больше не видел
Как пала святыня со злата,
Немая как сталь
У власти забвенья
И вечности ног.

Пусть будет навеки свобода
И небо- святитель ее.
И будут земные народы
Касаться свободной ладонью
Горячей, великой звезды.

Сколько нужно вечности?
Чтоб молчание забыть…
Сколько нужно нежности?
Чтоб опять любить.
Ты мне - тишины мелодию;
Я тебе - звучание взамен.
Что же вдруг весною юною
Слышался тот звон?
Он же был вселенною
Я была – сама собой.
Что же вдруг за слабость милую
Разорвался этот, между нами, взор…
Сколько нужно времени?
Тысячи шагов…
Чтоб назад до милого
Чтоб без слов…
И под серцем крыльями
Во вселенной огонек лихой…
Как с тобой забыли мы
Что было под утренней звездой?..
Что же нам оставили
Время да любовь?
Как под утро я расстаяла
Говоря с тобой…
Что меня заставило?..
Что было потом?
Пусть вернется временно…
Пусть навек с тобой.
Как тебя ласкала я!
Как звучал зарницы звон.
Как же была мила я,
А тепер душа - камень да огонь.
Прокричу я вечности,
Так что в небе эха звон,
Млечном по пути,-
Ты опять мне нежность
Ту же подари!

...Той день минув...
І стала ніч сліпа.
Почуй!
І вслухайся в слова:
Історія людей.
Тих, що були, і вже нема.
Колись і ми ввільлємось
В просто слово...
Історія людей:
Історія із святості й пороку;
І не поступиться той день ні кроку...
Той день, що впав сьогодні
На твоє ясне чоло.
І ти тепер єство, що стрепенулось,
Тихо, й знов, в утробі майбуття:
Тепер,під пісні, зір вестиме в вічність,
Той день, малюючи тебе крізь забуття...
...Той день єси і юний, і старий,
Мов его бога.
Коли в колиску положив,
Коли в труну проводив.
...І був той день німий,
І ніч сліпа була йому до пари.
І як ті двоє переспали
В печері неба голубій
І пара духів-голубів
Упала ним на груди:
Каїн і Авель.
І перший їх дім.
І перші сльози,
І перший сміх.
Крізь верболози
В наш дім німий,
у нашу хату, землю нашу...
І в ніч сліпу, в нашу ніч...
Той день, коли була свята вагіна,
І зводилися храми для повій,
І падали у сніг крихкий
Умерлі на очах тяжкого колізею;
І як горіли відьми на чумному пожарищі;
Душилися "не люде" під тупіт
Кроків ідолів живих...
І виживали бога ради, і чорта ради,
І ради дня, - німого дня.
І зачиналися під світло зір:
І прозрівала ніч, і були зорі їй за очі...
...І в шостий день творінь
Світанок розбудив
Од холоду нічного, і од химерних
І блаженних снів Живих...
І ми родились у світанок,
І йшли у той же самий день...
...Історія людей...

Вигнав Бог Адама з раю
За малу провину.
До землі - нового краю.
І його дружину.

Пожалілись ті на долю,
На важкі напасті.
Став Адам орати поле,
Став худобу пасти.

Заселили його діти
Всі поля й горбочки,
Не лишилося у світі
Дикого куточку.

Щоб удосталь добувати
М'ясо, хутро, шкіру.
Взялись звірів убивати -
І забули міру.

Виросли хліви без ліку
Для тварин тюрмою.
Полились у море ріки
Свинячого гною.

Далі - острови пляшкові
Тягнуться без краю,
Пелюшки одноразові
Хвиля колихає.

День у день морські глибини
Вичищають трали.
Вже порожньо. До рибини
Живину зібрали.

Виросли сміттєві гори
Поряд із містами.
Розпускають мертвий сморід
Навкруги верстами.

Палять газ, мазут, вугілля,
Листя на узбіччі.
Струменять дими в довкілля
У нове сторіччя.

Та Земля обтрусить скверну
Як собака воду.
І життя собі поверне -
Без людей природу.

2018

І
Минає диво. Ще гудуть рої,
і обіймає ялівець ялину,
та вітер обціловує калину...

А я ніколи – кучері її...
Чи це майбутні спогади мої,
чи у минуле заглядаю-лину?

ІI
Після війни жили ми на горі.
У школі, що учили, те і знали.
Росли не бур'янами. На Купала
калачики у кожному дворі
буяли, то й і ми не умирали.

У археологічному гуртку
нас майже долучали до науки,
коли вели розкопки на кутку,
находячи то голову людську,
то людоїдом з' їдені молюски.

Були ми як недомірки – одні,
а інші – із отих, які великі
і язикаті тим, що без'язикі...
І невідомо, за що кацапні
ми і тоді ще умивали пики.

Та то пусте. У пам'яті моїй
мале дівча учительки вдовиці,
яке не спокусив ніякий змій,
не скаламутив молодий напій
джерельної цілющої криниці.

IIІ
Давно уже у сивому селі
обох немає. Нас похоронили.
Нікому ми не любі і не милі,

І, може, перелітні журавлі
лишають ще по грудочці землі
і на її, і на моїй могилі.

09.2018

Не вистачає зітхань
Обрію золотого,
Шуму морського,
Зоряних оповідань -
Вишию я дорогу.

Вранці не чуть волинки,
Ані птахів не чуть,
Де ж розквітання суть,
Тільки роси краплинки
По вікнах моїх течуть.

Човен гойдає річка,
І, наче Леді Шалот,
Шукаю кохання код,
Згасне остання свічка.
Небо - блакитний льод.

Лицар чола торкнеться,
Холод відчує мій,
І нездійснених мрій,
Ключ не знайде від серця,
Але він буде мій
Ланцелот.

2018

Як на білому камені в Чорному морі
У кістлявих руках незабутньої mori,
Тридцять років у вирві сирої могили
Козаки про свободу Пречисту молили.

Працювали затяжко в тенетах неволі,
Де писали припливи кристалами солі
Записки для відправи своїх проскомидій,
Омиваючи хвилями крихітки мідій.

Возглашали вітри про замучені душі
І лежали мов проскури стулені мушлі.
Та нарешті Марія спустилась до келій,
Що чорніли в провалині білої скелі.

Наче місяць шовками огорнену діву
Привернуло відлуння козачого співу.
Опалили єство баритонові струми,
Нагадали їй батька проникливі думи.

І зійшла наче в пекло у шатах серпанка
В розкіш вдягнена жінка - султанова бранка.
Подивитись на тих, що натягують луки,
Поціляючи в серце загострені звуки.

Гей мужі, запорожці, у чреві темниці!
Духом величні, тілом занедбані, ниці,
Чи не знаєте Ви, що за день в Україні
Що за свято іде, що розспівують нині?

Ми нічого не знаємо. Звідки нам знати?!
Що за день. Як там батько, чи поруч ще мати.
Чи збирають жнива. Може верба розквітла.
Нам щодень наче ніч, ми не бачимо світла.

Ти була ще під ребрами неньки закута,
Ми тягли вже неволі знедолення пута.
Нас ув’язнено тут довше, ніж тобі років,
І не матиме вирок ні краю, ні строків

Я скажу вам, мужі, нині вдома скорбота.
Бо сьогодні день страти, а завтра субота.
Не проста ця Субота. Велика Господня.
Всі чекають неділі, пісень Великодня

Проклинаємо, дівко! Щоб щастя не мала!
Ти знущатись прийшла, чи нам горя замало?!
Проміняла свій ґанок на мармур веранди.
Нам поверне Софію молитва Оранти!

І поцілить катів постріл Божого гніву,
Залунають лади візантійського співу,
Розбіжиться гарем по кутках анфілади.
Хай не буде над нами ісламської влади!

Гей, мужі, запорожці, не треба прокльону!
Я в шовках не забула батьківського льону.
Як лунатиме спів з мінаретів мечетей,
Відімкну я засуви. І ви утечете…

Підіймайтеся тільки відкриється брама!
Помоліться Тому, хто помер за Адама,
Хто Різдвом розпочав відлік нашої ери,
Забирайте на пристані ваші галери!

І гребіть, ви гребці, на той бік цього моря!
Богуслав не минайте, хто буде з ним поряд.
Відшукайте там баню, високі колони
Що нагадують камінь цей біло-солоний.

Оспівайте на паперті вашу нескору.
Хай почує священник на хорах собору.
І дізнаються рідні - жива їх Маруся.
Я лелекою думи додому вернуся.

Заспіває кобзар, що попівна зробила.
Промайнуть над хрестом два сповідницькі крила.
Не відчує ніхто, крім невтішного тата,
Що була в Страсну П’ятницю ще одна страта.

так тихо за вікном.
клеймом
страшний фантом прощання,
що голосить.
ліхтар стоїть - мовчить,
і пам'ять ще ячить,
та їсти вже не просить.
зима сей рік, немов
розхристана любов,
і паморозь по жилах.
маленький птах знання
злітає навмання,
бо чує, де могила.
бо той, хто вже пішов
не відає, що кров
його давно пропаща.
він спорудив свій дім
і, поселившись в нім,
приніс туди нещастя.
він сина проростив
і враз занапастив,
не впоравшись з собою
(на сміх такі отці,
що горді на лиці
й не дружать з головою).
і болісна луна
хапає брехуна -
"святого" казанову -
в луні дитячий плач
і відчай від невдач
та батька настанови.
так тихо за вікном.
клеймом
страшний фантом
прощання,
що голосить,
бо не дано нести
свій хрест через мости
тому,
хто пекло носить.

До Бога недалеко тій сім'ї,
яка не лише молиться, а дбає
за чисті біографії свої,
які самій історії лишає.

Купається Дніпро у осоці,
а у саду дитя гуляє босе,
і яблуко солодке у руці
обсіли роєм ненаситні оси.

Ідуть степами дикими поля,
освоєні і зорані дідами.
А нині це розорена земля
чужими загребущими руками.

Несповідимі стезі і путі
від Бугу і Дунаю аж до Бога.
Єдине перепуття у житті –
у небеса нараяна дорога.

Не рахували зорі чумаки.
Віки ішли і чайки і комоні
із Хортиці козачої до Дону.
Але путі до раю не такі –
до апокаліпсису – ой близькі,
і до сучасного Армагеддону.

                                      30.01.2018

Юносте, Ваша Величносте,
Божих Дарів благодать…
Як мені з погляду вічности
прахом твоїм відридать?
… Стогнуть вітри буреломнії –
плем’я зухвале гряде!..
Де ви, могили бездомнії –
звідки той голос іде?..

Через віки допотопнії,
через дими бойовищ –
лиш…
надписи плинуть надгробнії
у небеса кладовищ…

Ранки поманять туманами,
стане на ди́би доба…
Душі з кровавими ранами,
по́що вам сіра юрба?
По́що вам… роки до старості,
по́що безпуття жалі…
Світлі дари досконалості
Юності в часі малі.

Мла́ді тіла недолюблені,
пилом укриті століть –
тут…
ваші кохані розгублені,
їх о прощення моліть!

… А буря – громами гримавими –
зу́ра* січа́ на порі…
Страсними душами правими –
сяйво на Красній Горі…
Мить – і розступляться камені,
Мить – і отверзнуть уста…
Юносте… Праведні Авелі,
ваша жертовність – свята!

… Буря себе не повторює,
не полиша ні на мить –
Ви…
в сяючім світлі героями
в танучі ранки летіть…


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

                   І
Немає на сайті
великої теми.
Тому я писати-
му міні-поему.

Готові програми,
ідеї і ролі.
А ми і не тями-
ли нашої долі.

Немає надії
на біс і на браво.
Але порадіє-
мо за ноу-хау.

                   ІІ
Гортаю охоче
Інету сторінку.
– Ідеї не хоче-
мо. Маємо жінку.

Попав Казанова
до неї в тенета.
Не хоче замови-
ти щось за поета.

Оплутати чара-
ми кожна готова.
А от за гусара
немає ні слова.

                   ІІІ
Уранці сусіда
урветься до хати.
Увечері їде-
мо долю шукати.

Як дикі древляни
червоної юшки
жадають погани-
ми бути злодюжки.

Ворожка навроче:
не маєте мізок,
а Ігоря хоче-
те – поміж берізок?

Орошені кров’ю
усі перелази.
Ідемо покоя-
ми. Будемо разом.

                   ІV
Але напоїла
хорошого мила
і крилами біли-
ми очі закрила.

У синє повите
її покривало.
А жовто-блакитно-
го не помічала.

Неділя – у Гриця,
у неї – програма.
Оплакує лица-
ря пікова дама.

                                      01.2018

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Ви чули?
               Ви чули, як осінню
                              падає листя
із кучерів сивих,
               із кучерів білих беріз?
І ронить калина
                   червона калина
                                      намисто
і капає,
        капає море зачаєних сліз.

Це осінь ридає,
              це осінь орошує поле.
А ви пам'ятаєте
                     кру і курли
                                 журавлів?
На білому світі немає,
                          немає ніколи,
коли не чекає
              із вирію
                          мати
                                    синів.

Буває
       війною риплять
                    дерев'яні протези,
коли повертає у бій
                         атакуюча ніч.
Але не у цьому,
             не в тому, –
                         як мовиться, –
                                          річ...
Ви бачили як
             усміхаються
                               білі берези,
коли оживає
              поранене серце
                                   юначе?
А мати радіє і плаче, –
                  тримайся, козаче!
Радіє і плаче,
          і плаче од радості стріч.

                                      28.10.2017