Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.

Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-під гніздів'я незвично каміння у пил розсипається.
Ти подай мені руки, натруджені й щемно мозолисті -
Я торкну їх устами досіль незнайомої страдниці.

Ми - два серця, два голоси, та з однією надією:
У чотири крила несемо її вперто над бурею.
Сном одним не спимо, і одною душею боліємо.
Ми з тобою дві мрії, розгублені й кимось обдурені

Пташиний мікс звенить по гаю,
З туману сонце вирина,
Шпаки на всі лади співають -
Прийшла весна!

Між співом тим сирена дико
Відлунням котиться з війни,
Ти, вітре, по окопах тихо
Теплом війни.

Торкнися поцілунком рідних,
За плечі ніжно обійми -
Нескорених, хоробрих, гідних!
Закрий крильми

Святої нашої любові
Від куль, вогню і хижих рук.
Та хай змететься з поля бою
Ворожий крук.
03.2022!!!

Думки важкі, в рядки, немов у скали,
Складаються базальтові слова...
Птах до гнізда вернувся, і співа
Вже кольору рожевого набрали

Бруньки у яблунь - пелюсткИ тендітні
На волю хочуть, запахом сп'янить,
І суму тінь розвіється на мить,
А в скалах дум важких сади заквітнуть.

Від квіту того буде ждати осінь
Плодів духмяних в сонячних боках.
До сонця піднімають на гілках
Своє цвітіння ранні абрикоси.

Бо йде весна, не йти вона не може,
Насіння з рук земля прогріта жде,
Обпалена, розбомблена - цвіте,
Й шепоче вітер - поможи нам Боже ...
04.2022.

Позичили очей в Сірка,
Про гідність, честь не чули зроду.
І кинули свої війська
У пащу дикому народу.

Щоби підтримав і кричав
Про їхню вічну перемогу.
І двоголове їх курча
Порушило усі чертоги

Країни іншої. Тепер,
Свої зібравши дикі сили,
Оцей воєнний вояжер
Копає тут свої могили.

Очей позичили в Сірка
Й пішли сусідів убивати.
І не здригнулася рука,
Коли горіли люди, хати.

Та ненадовго виклик цей,
Бо прийде їм страшенна кара.
Спотворить програш їм лице,
І здохне, врешті, той нездара.

Що хтів перевернути світ,
Собі загарбати країну,
Оту, що тисячі вже літ
Козацьку має Україну.

Її уберегли волхви,
Землі святої світлі діти,
Щоб ми могли через рови
Життю спокійному радіти.

І берегти народ від бід
І ненажерливих сусідів.
Тисячолітній родовід
Не перерветься вже завсіди.
12.04.24

У вірші давно не просилося слово,
Завмерло під гулом сирен знахабнілих,
Встромилося ціпко в колючку тернову.
Та гомін пташиний розплескався, й знову
Подумала - ось воно, слово казкове!
Аж ні. Заніміло.

Бо в ньому відчулися присмаки чаду,
Оселі згорілі, дороги без краю.
А чи повернулась там пташка до саду,
Де кицька забута гнізду буде рада,
Де будуть незірвані яблука падать?
То слово - "не знаю"

Самотньо зависло, зронило трикрапку.
Пташине ураз обірвало сюрчання
Хрипким звукорядом, що ворон накаркав,
Повідавши чуте від тітки-пліткарки
Про те, як колись тут недоля-митарка
Гуляла востаннє.

Та знову руїни за садом розквітлим,
Розорює гнізда покинута кішка,
І котяться, котяться долі по світу.
Спориш застелився на залишку сліду,
Й до хати без вікон заледве помітна
Плететься доріжка.

То промінь по ній пробіжиться, то повів,
То Мурка голодна, що пташку учула.
І загубиться сумом окутане слово
Про райдугу, квіти, про пломінь любові,
Про щастя і радість. Та я його знову
Шукаю в минулім.

Знов вийшло сонце. Наче й не було
цієї довгої безжальної зими.
Чому ж хрестами, вбитими в минуле,
подвір’я так препишно поросло?

Отут жили ромашки. У траві
повсюд кульбабки із берізками рясніли.
Знов сяє сонце. У спустілому дворі
ростуть хрести. Хрести ростуть живі.

Хтось зерня їх у дворище завіз.
Щоб посадити, виламав ворота.
Знов світить сонце та нема нікого
полити ті хрести потічком свіжих сліз.

Вони цвітуть. Незлічимі ряди,
й нові періодично виростають.
Над ними сонце безтурботно сяє.
Знов видно сонце понад паростю біди.

26.03.24

Знов гулкі тривоги звуки
Повзуть Україною,
Янгол крильцем прикриває
Візочок з дитиною.

Притуляє зайчика
До грудей синочок,
З мамою іде квапливо,
Хоч спатоньки хоче.

Он дівчатонька-двійнята,
Рюкзачки на плечах,
Знову смуток оселився
В очицях малечі.

Сестра братика веде,
Йдуть трохи повільно,
Їх доноситься розмова:
"....Україна вільна..."

Вже "відбою" гучні звуки
Стеляться країною.
Чи оселя уціліла
В матусі з дитиною?

Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише́ свавілля - пекла дно.
Орди нена́висть... вже не має меж розгул.

Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божевільні цілі.
Втрачаєм рівновагу від тяжких вістей.

Побої полонених, катування...
Не підкорити ворогу простий народ,
Хоч стільки переніс в цім існуванні,
І ріки материнських сліз течуть, скорбот.

Безстрашні наші хлопці в обороні,
В гарячих епіцентрах йдуть бої щодня
За рідних, матерів, синів і доньок,
І за людей, що знищила лиха війна.

Одне лиш радує, що кара бу́де.
На путіна арешт вже ордер видав суд.
Геть із землі вкраїнської, приблуди.
Ніколи не пробачить злочини вам люд.

Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих

У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Стирає брус. І серце біль пече.

Три дні підряд зливало сльози небо.
І ось пливеш над сотнями голів.
Палає сонце на останній требі,
Як ти для всіх в житті своїм горів.

Я бачив сильних і не зламних
Я бачив тонких і гнучких
Багатих бідних і розумних
Тупеньких мудрих і дурних
Я знав червоних, навіть білих
А помаранчевим сам був
Тепер блакитна зелень сірих
На демократію табу
Наклала, як в кутку собака
І ходить радісно в лайні
А той хто ржав, уже поплакав
Бо втратив ноги на війні.
Ось так живемо від Майдану
І до Майдану… номер три.
Чи ж знов порвемо ми кайдани
Чи все ж присплять нас у труні???

Полущилось небо хмарами,
І важко чадИть туман.
У передранкове марево
Розлився світанку жбан.

Зірки, що недавно блимали,
Згубилися між лушпин.
Зарожевіло за спинами
Засмучених тополин.

Дорога до сходу котиться,
Не стихла й на мить за ніч.
І променів перші дотики
Фарбують вершки обіч.

Як хвилями, поле скибами,
Малює розмітку тінь.
І котиться гравій з вибоїн
Облущеної путі.

В гіллЯ, як у коси чесані
Накинула чад журба.
І третьою сходить вЕсною
Червоного сонця жбан.

А пісня пташина гулові
Почулася лиш на мить,
Про те, як селом обвугленим
Із півдня весна спішить.

Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

Б'є вітром у вікно - чи дощ, чи сльози?
І небо хмуре в шибку заглядає.
Птах у саду - співає, чи голосить?
Чи грім, чи гул війни - доносить з далі?

Чи може сон усе це - й зникне з ніччю?
І лютий сонце розіллє надворі...
То лиш приснився - біль і страх і відчай,
Війни немає, і немає горя.

Ми всі щасливі у весняних планах,
Ранкова кава, і усе, як звично,
Вечірня мелодрама на екранах,
І знову - ранок, пурхає синичка.

Що це не сон - не віриться і досі.
Що це війна, а не відлуння грому.
Чи то співає птаха, чи голосить -
Про те, що бачила, вертаючись додому.
04.2022.

Ідемо ми до тебе, Тарасе, за словом, за духом.
Щоб торкатися віршів не тільки очима - душею,
Повсякчас мерехтіння минати облудно дешеве.
Пильно слухати світ, уявляти, як ти його слухав.

Мова-зброя твоя хай додасть нам палкої наснаги.
Бо забули себе. У чужі подавались околи
Та шукали достатку. А неміч свою побороли?
Вгамували до волі тобою оспівану спрагу?

То ж у тебе, Тарасе, черпаємо силу і нині.
Ти із кручі дніпровської чуєш війни канонаду.
То ми стали до бою за волю, за землю, за правду.
Довго сліпли та глухли.
І платимо борг Україні.

Мої тривоги - у тернАх плоди.
Пройшла зима, вони ростуть і далі.
Не білий цвіт весни їх породив,
І то не Бог злощасну зав'язь дав їм.

Несу їх. Маю нерви за гілля.
Тримаюся. Бо набирають соку
Щомісяця, щороку, і гримлять
Війни відлунням їхні сиві бОки.

І я від них важнію. А терплю,
Надіюся - гіркі плоди нестерпні
Обірвуться, і втопчуться в ріллю,
Й ніколи більше не посходять терни.

Потягнулись до сонця озимі напружені стебла-
В мирну землю пшениця посіяна ще восени.
Знову грім - то не злива збирається ждана і тепла.
Знову котиться полем загрозливий голос війни.

Підминають під себе стебло знавіснілі зетанки,
Підіймається вибух до неба - з чорнОзему пил.
Тут заліза і тіла пшениця обгорне останки...
На зеленому полі воронки, мов сотні могил

Залишає війна.
А зерно проростало щосили,
Убираючи жовтня тепло, листопада росу.
Ти заплатиш й за поле, що танки твої замісили,
Окрім плати за кров і невинну дитячу сльозу,

Окрім плати за те, що десь батько чи син вже не дома,
Десь коханий чи брат не вернУться на рідний поріг.
Будеш довго платить, ще і внуків розплата ця стомить.
...
Ну а поки - лягай, тут, в озимих, обабіч доріг.
05.2022.

Димлять довкола виднокраї,
Вогонь роздмухують вітри,
Післанці смерті скрізь чигають
І стрімко падають згори.

Їх спорядили наче й люди,
Що народились на землі.
Не бусурмани, не Іуди,
А православні москалі.

Такі святі вони і божі,
Про братню цвенькають любов,
А по ділах – на дідьків схожі,
А на руках – ще свіжа кров.

Вам то не боляче, бо ви – далеко?
Бо це не з вами, бозна де, чуже?
Бо ваша власна ледь надтріснута безпека
суцвіттями нечуйності цвіте?

Два роки вже. Уважне споглядання.
Подачки помочі. Промови співчуття.
Співучасть в людожерському жуванні
покинутого у біді життя.

Яке ж м’ясце вам більше до вподоби?
В наявності сьогодні немовля.
Ну ж бо жеріть, насичуйтесь, панове.
Як носить вас, дворушників, земля?

Вдається ж вам дивитися й не бачить.
Чи профітами заліпило зір?
Не щезне ваша головна нестача –
не відає насичення упир.

Було далеко, може стати ближчим.
Було чужим – наблизитись впритул.
Будинок. Ніч. Влучання. Попелище.
Господь засудження промовити забув.

03.03.24

Відповідатимуть за все!
Горітимуть в огні геєни
За всіх невинно убієнних –
Ніщо від кари не спасе.

І буде суд. І буде кара.
І лю́дський суд. І Божий суд.
І буревії занесуть
Сліди московської почвари.

Жартуна́ – керувати собою
обирали зі сміхом дядьки;
і коли уже йшлося до бою –
він усім обіцяв шашлики.

А дядьки – геть наївні, як діти!
Рахувати їм щось – не з руки...
От і йдуть – за свій кошт боронити
і Кринки́, й будь-які Шашлики.

Зате лідер – завзяття не втратив,
не прогаяв нагоду таки:
«панібратів» (та й не панібратів) –
перетворює на шашлики.

(Лютий 2024)

Суцільна чорнота. Ніхто не відав,
Що нелюди пришлють кривавий вітер.
Одеса плаче і нема споко́ю.
Який мерзотник злодіяння скоїв
У березневу першу нічку сонну,
В будинок запустивши смерті дрони.
Руїни і завали - сон навічно,
Ніколи діти не розплющать вічки.
Невинні янголята...Біль проймає.
У когось вбито підло батька й маму.
Одеса плаче, у гіркій жалобі,
Але нескорена ворожій пробі.

не складається
якось
братику
уціліти
наступному
авелю
у війни
своя математика
і свої
недотримані
правила
стріляючи мені
в потилицю
не забудь відхилитися
каїне
кров
як бризне в очі
по вилиці
сповзатиме
неохайно
знаємо
ми обоє
вразливість відстані
в притаманності
ставати кривдою
я
незрячість твоя
і відданість
ідеалам
що пахнуть
не битвою
а бажаннями
скаженілими
ґвалтуваннями
геть божевільними
то над прірвою
так присіли ми
небеса
не здаються вже
щільними
то в мені
ще на подих
відчаю
у тобі
насолода
з погордою
руки зв'язані
в добрих звичаях
у традиціях
в пекло всіх
мордою
ой не відаєш
чорна душенько
що чекатиме тебе
за прірвою
за заламані
долі
й рученьки
за хрипіння
гортанне
враз вирване
плач
і скрегіт зубів
увічнений
ця константа для мук
у приреченні
а я
догоратриму свічами
новоприбулим
та понівеченим
онде янголи
в очі глянули
та твої
глевкі брили каменю
то вони
в мої тихо канули
поки білий світ
чужим
не став мені

14 Лютого, 2023

Осяває свічка віртуальна
Слід від одлетілої душі,
А убивці, підлі і реальні –
Ось вони, втішаються в олжі.

О, які вони багатоликі –
І святі, і грішні, і страшні,
І цивілізовані і дикі,
Моляться і богу й сатані.

Убивають ближніх і далеких –
Їм авансом прощено гріхи.
Світ не усвідомив небезпеки,
Провертає з вбивцями торги.

Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в прірві праведності тиша.
На землі тепер стражденній, наче пекло.

Дошкуляє невідомість, лихо спеки.
Втома нелюдська. Сумую: як ти, друже?
Лиш би ти живий, хвилююсь дуже-дуже...
Пролетів вгорі зажурений лелека.

Боротьба не припиняється,
Україна – поле бою.
І найгірше розпаляються
У розбірках між собою.

Як себе перекалічимо –
Ворогам робити нічого.

Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні з бідняцьких халуп?
Не за сина одного взиває молитвою мати -
Просить світу усьому простити на Бога хулу.

Обгоріле крило ще біліє, хоч ледве тримає.
Вперто помах тяжіє, залізо спадає із хмар.
Молитов тих сильнішого в світі нічого немає.
Піднімаються ввись і спадають пером на вівтар.
18.02.2024.

Блищить спокусливо мій табельний ПМ.
Сталь вороне́на в колір снігової хмари.
У нім – чотири пари рішення дилем.
А як не вистачить, є ще чотири пари.

Шістнадцять шансів поборотися зі злом,
Набитих дозами свинцю по дев’ять грамів.
Для себе не зали́шу, що б там не було,
Я жодного із них, хоч сам мішенню стану.

Усе – по ворогу! Спокійно, без вагань –
Негоже козакові в битві нервувати.
А схиблю – то не треба зойків і ридань.
Ми мусим з гідністю і жити, й помирати.

Нехай мою підніме зброю побратим,
Теплом руки своєї хай її зігріє,
Бо я такий на цьому полі не один –
На єдність і звитягу вся наша надія!

Допоки гріють руки вороне́ну міць,
Ми ні на дюйм не спустим синьо-жовтий прапор,
А люті вороги, упавши долілиць,
Відчують переможне: «Нас не подолати!».

Лютий 2024 року

Два роки війни – а сини сатани
Іще не наситились кров’ю війни,
Іще їм замало руїн і смертей,
Іще не набридло вбивати людей.

Бо їх надихає злочинство батьків,
Проклятих у світі на віки віків,
Таких же убивць і таких же катюг –
Зійшов «русскій дух» на диявольських слуг.

... Новий рік, пора чудес, дарунків на свята, сніг літає за вікном, одна мати, жінка, та дитина, тихо плаче в унісон...
"Його везуть двухсотим" - сказав гучно телефон.
"НІ, не вірю, я у сні" - вмить стікає по стіні
Але правду гірко прийнять, так же гірко як і всим, поки мерзнуть хлопці за країну, хтось святкує новий рік. Щастя, буря, мить емоцій, навіть сліз. Одна мати й жінка не святкує, думи тягнуть їх вниз.
І поки хтось святкує, розривая глотку на шматки, хтось у мракі тихо плаче, змінивши цифру в календарі ...
💔

28.12.2023

Привітайте його з Днем народження,
Як вітали матуся і тато,
Привітайте його з Днем народження,
Вже немає кому вітати.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітала раніше дівчИна,
Як отримав важке поранення,
Стала іншому гарна дружина.
Привітайте його з Днем народження,
Як вітали колеги і друзі...
Забарилися, підзабули:
Україна в журбі та тузі...
Побратимів слова підбадьорливі,
Наказове хірурга: "Живи!",
Капелановий погляд проникливий,
Хрест в долоні ... Терпи і неси...
Все згадалось у День народження,
Кому вірив, кого любив...
"Привітайте мене з Днем народження,
Я ...ніколи ще так не просив...."

Я і північ. І з нами тиша.
Ці незвично безмовні ночі
Журно просяться у вікно.
Знову жду - ти мені напишеш
Що мене цілувати хочеш,
Я для тебе - хмільне вино.

Знов проснусь на твоїй подушці,
Зовсім мокрій, та я ж не плачу,
Бо не плакати ти просив.
Я слухняна. То північ тужить,
Ти ж приїдеш і не побачиш
Сліду жодного від сльози.

А заправлену чемно постіль
Не тривожать твої зізнання,
Тихо сум постелився в ній.
Із подушки вдихаю досі
Дух сигари, як мить останню
У розлуці цій затяжній.

Ми з тобою удвох на фото,
Ніби вчора такі щасливі.
Тільки світ в одну мить змінивсь.
Не було в наших планах фронту,
Від кохання ми ждали дива.

Буду спати. А ти приснись...
06.2022.

Пролився знову у кімнату захід,
А з ним тривога болісно-гірка,
Малює променем останнім сонце знаки
На стінах, відбиває від зеркал.

Розсипались по стелі самоцвіти,
Як бризки від шматочків кришталю.
Так хочеться сміятись і радіти
І говорити, що тебе люблю.

Здається, промайне знайома постать
Ген за вікном. Ключі звенять в замку...
А захід свій багрянець ллє на пОстіль,
Самотність вистеляючи щемку.

Палає спека обрієм кривавим.
Горить на сході дикий смерч війни.
У надвечір'ї я у двох загравах.
...І ти мені за день не подзвонив.
06.2022.

Комусь життя під сонцем гріє душу,
Комусь дощем шмагає раз по раз
І залишає тільки незабудки,
Не розкриваючи замків і брам.

Не кожному щастить. Хитросплетіння,
Немов морозом влітку обдає,
Не залишаючи знайомі тіні,
Круті лиш береги, то ж рани є.

Нахабно світ до дна фальшивий досі.
Не схибити б і не зійти з путі,
Бо задуми тирана, ніби оси,
Криваво жалять - пруться до мети.

Війна лютує. Сподівань є ж віра.
Земля розп'ята - йде сміливець в бій
За всіх живих. Знешкодить, звісно, звірство,
Що ласе на чуже. Чи вщухне біль?

У білий аркуш а-четвертого формату
Французьким «паркером» вкарбовую печаль…
Як вам ведеться в потойбі́ччі, мамо й тату?
Чи добре прийняла́ вас паралельна даль?

Хоч вірю я, що вам дано спостерігати,
Ба, навіть більше – захищать живих від зла,
Та все ж насмілився листа вам написати,
У холод втаврувати часточку тепла.

Живемо непогано… Головне – живемо!
І горя, й радості достатньо на усіх.
Якби ж то не війна… Все інше – не проблема.
Шепніть Йому про це, від мертвих і живих…

До церкви ходимо. Приносим панахиди
І ставимо свічки́, щоб був вам упокій.
Просіть Його, хай заборонить бомбоскиди,
Хай установить назавжди́ тривог відбій.

Як спосіб знаєте, прошу вас повідомить,
Що́ Він вважає хибним в наших молитва́х.
Чому не б’ється зло російське у судомах,
Життя у смерть стікає воском по свічка́х?

Наприкінці́ листа пишу Йому постскриптум
Із вдячністю, що досі не призвав мене:
Допоки ми живі, то будуть і моли́тви,
А як загинемо, хай Він нас пом’яне…

Лютий 2024 року

Пам'ятаєш, як з неба упасти могли тільки зорі?
Ми, закохані, їм довіряли бажання і мрії.
Ти мене обнімав, я у сильних руках тихо мліла...
Чи то з нами було? Плине наша ріка обміліла,
Скаламучені води війною ховає від взору.

Скроні мовби з густого туману давно вже у тебе.
Я торкаю губами їх мовчки, та чи заспокоюсь.
Знову видалась зоряна ніч невимовно гіркою.
Ти, тремтячу мене, обгортаєш своєю рукою.
...
Чи хотіло грозитися бомбами зоряне небо?

Чи хотіла земля розквітати скривавленим
маком?
Підставляти поля під удари залізного смерчу?
Проростати хрестами і пахнути ворогом-
смердом,
Тим, хто хоче усе, що вона народила, зітерти?
...
В сильні руки твої я укотре ховаюся з ляку.

Тримаю в руках вишиванку і гладжу лляне полотно,
З тобою, мій любий синочку, отак не сиділи давно.
Запалює вечір погожий дві зірки в німому вікні,
Мої запитання бентежні залишаться десь в глибині.

Ти виріс, мій хлопчику, виріс, і я так пишаюсь тобою,
Твій вибір іти воювати мене оповинув журбою,
Зчорнів білий світ, і неспокій підступно у серце проник,
Розчахнуто душу надвоє, у горлі застряв дикий крик.

А ти, усміхаючись, кажеш: « Матусю, ті йдуть, хто достоєн,
Йдуть кращі із кращих звитяжців, хто вірить, що в серці він воїн.
А зрештою, знаєш, що кожен свою обирає Голготу,
Бо хтось же повинен робити складну, небезпечну роботу.

Бо батьківську землю плюндрує підступний, облудливий ворог,
Чи ж личитиме українцям ховатись де-нéбудь по норах,
Бо те, що навіки у серці – вітчизну, родину і віру,
Ніколи не дам розтоптати московському дикому звіру.

Чи вдасться кому полічити отих, хто уже на війні,
В холодних окопах, в руїнах, під обстрілом та у вогні?
Я знаю, що важко нам буде. Молися, Господь щоб зберіг.
Молися за тих, хто народить. Молися за тих, хто поліг.

Не маємо права поразки заради майбутніх дітей.
Вкраїна не здасться ординцям і виборе завтрашній день.
Вгамуєм навалу жорстоку. Ганьбою не вкрию ім'я,
Бо хто захистить тебе, мамо? Бо хто ж захистить, як не я?

Це доля синів - для вітчизни здобути в борні перемогу,
Я твій оберіг-вишиванку візьму із собою в дорогу.
Вже перше проміння ранкове освічує пів небокраю...»
Гойднулась у погляді вічність:
- Чекатиму…
- Благословляю!

Опам'ятався ледве після бою,
присипаний землею, поряд зброя.
Будяччя закололо в ліву руку.
Нікого поруч, небо...і ні звуку.
Своє лиш чути серце, стукотіло.
О, мав би він хоча б маленькі крила,
то полетів би звідси до хатини.
...Вже перша зірка сяє, і родина
збирається до столу на Святвечір-
діду́х, кутя із медом. Ось предтеча,
Бо Божий Син родився. Спів вертепу...
Молитва і думки в холоднім степі,
що дав йому притулок серед ночі.
- Земля тверда, не м'яко, - він шепоче. -
Де ж побратими? (Раптом ...кроки чути.)
- Здалося. Він покинутий, забутий.
Ліхтарик засвітив в обличчя прямо.
- Живий хлопчина! Ніби руки мами
торкнулися, пі́дняли і поне́сли.
Врятований! Усмішка в піднебесся.

Прошуміли сірі крила ,
Знявши бризки.
Сірі гуси пролетіли
Низько-низько

Махом дужим зачіпали
Тихе плесо
Й розчинялися печаллю
В піднебессі.

Сірі гуси, сірі думи,
Їм на південь
Понад морем, понад сумом -
Не обійдеш.

Тільки б вище ви летіли!
Досі вперто
Шкірить берег обгорілий
В небо смертю.

Її рука свідомо тягнеться по зброю.
Свідомо. Не гибіє, не дрижить.
Вона іде у бій. У бій за волю.
Вона рішила битися, щоб жить.

Щоб жить.
І мати змогу обирати
– на власний смак, за власний гарт –
собі життя.
Вбирати його, його виражати
– довільно –
від початку до кінця.

У неї шрами і шорсткі долоні.
Вона давно забула про мейкап.
І ночі неціловано-безсонні.
І пристрасть пломеніє у очах.

Триває бій. Вона воює люто.
Незламна й вперта. Ніжна та крихка.
Щоб жить.
Щоб обирати.
Щоб відчути
– опісля –,
як пригорнути милого потягнеться рука.

27.01.24

Моє ти натхнення! Дозволь тобі чуба погладити,
Вдивитися в очі, торкнутись худої щоки.
Емоції - вітру сонетами, сонця сонатами!
Із ними тебе зустрічаю в обіймах палких.

Моя ти утіхо! У тебе синець - мені боляче.
МозОля на пальцях, що мали б торкати рояль.
Все миттю побачу. Та тЕпло від Божої помочі,
Її обереги-молитви над нами роять.

Моя ти надіє! Сніжинки на скронях не станули,
Суворість наклала печатку тобі поміж брів.
Та я обіцяю, ми знову щасливими станемо,
Як тільки повіримо в те, що пожар відгорів.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Хлопці не сплять, в окопах на варті.
Що ця війна покаже їм завтра?

Снайперські кулі цілять підступно,
Ворог сховався онде за куп'ям.

Схід у кривавих корчиться ранах,
Молодість гине, де ж той світанок?

Боже, на тебе тільки надія,
Щоб не були скалічені мрії.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Людське милує око сонях у цвітінні,
Безмежне поле - річка золотиста.
Стебельця сильні прикипіли до коріння,
Небесні шати ніби із батисту.

Яка ж краса! Але один нюанс абсурду:
Не вбивча спека це й не урагани,
Приблуд учинки чорні - більше вбити люду,
Скалічити невинних. Серцю - рани.

В міжряддях затаїлись міни. Не підходьте!
Вороже плем'я утікало знову.
Зіпсоване, оскаженіле.Плач природи -
Краса болюча - сльози світанкові.

Стелить осінь у далечі синями
Прохолодними.
Так хотілося знову просить мені
В неї подиву:

Де від кожного дня, що у заході
Тоне барвами
Забивається серце у захваті
Небувалому.

Чи багато таких мені осеней
Подаровано?
Над цією ж тугою проносяться
Чорні ворони .

Над цією ж тривоги сиренами
Порозливані.
Тяжкі думи, у смуток спелéнані
Поросли в мені.

20.09.2022.

Сіріє ранок. Як же ти далеко!
Торкнеться вилиць прохолода ніжно.
Якби покликав- вирушила б пішки
До тебе в даль ,у ніч ,у дощ, у спеку,
Усі стежки в одну дорогу сплівши.

Чи впала б росяною краплею в долоню,
Чи раннім птахом сіла полохливо,
І першого проміння світлим дивом
Торкнула б рано посивілі скроні,
Розвіявши твоє про себе сниво

Передранкове.
День приходить спішно.
Короткий чистий ранок- ніби подих,
Колосся стигне і поля золотить,
І солов'їна виспівана пісня .
...
А я усе чекаю добрі вісті,
Дивлюсь туди, де сонце вічне сходить.

2022.07.

Дозволь мені дожити до весни,
Молю Тебе я, Господи Всевишній!
Побачити в садах цвітіння вишень,
У рідний край вернутися з війни.

Дозволь дружину й до́ньку обійнять,
Могилам батька-матері вклонитись
І до старого дуба прихилитись.
Дай щастя у поверненні пізнать!

Грішу я часто. Але хто святий?
Один лиш Ти – кажу Тобі відверто.
Хоч мало свіч поставив я у церкві,
Та наміру не мав Тебе гнівить.

Дозволь мені вернутися з війни!
Все інше маю у житті від Тебе –
Земля в ногах, над головою небо,
Надія знов дожити до весни.

Січень 2024 року

До всього здатна звикнути людина,
Злетівши в небо чи діставши дна.
У твердженні цім виняток єдиний –
Війна.

Забути можна все і не згадати,
Не наладнавши пам’яті струну.
Єдине, що не варто забувати –
Війну.

Властиво людям інших пробачати,
Зрікатись непідтриманих ідей.
Та вбивцям не простить довіку мати
Дітей…

В жахливих снах щоночі хай приходять
Герої наші, доньки і сини,
Тим, хто на їх смертях вогонь розводить
Війни.

До горизонту стелиться дорога,
Куди веде – не видно в далині.
Кінцем хай стане наша Перемога
Війні!

Січень 2024 року

Я себе не жаліла для тебе і вчора, й сьогодні .
Ще до того, як досвіток всівся мені на фіранку,
Розливаючи хвилі тривожні буремного сходу,
Полилася молитва гаряча моя на світанку.

Бо не час залишати для себе таємно сокрите.
Розливаюся вся, в сподіванні на сили душевні,
Віддаюся тобі до останньої краплі та крихти,
До останньої думки, і , мабуть, гроша у кишені.

Повелителю- Дню, куций, хмурий, лютнево холодний ,
Підіймаю до хмари мольбу, бо така моя варта:
У надії віддатись тобі до останку й сьогодні,
І наповнитись знову по вінця, чекаючи завтра .

Чи то хмари несли на собі, чи за хмари чіплялись-
Дикі стомлені гуси, їх ледве помітний косяк
У шифоні рожевого заходу висів зів'яло,
Й опустивши нерівні краї, під сирену закляк.

Я візьму їх в долоню, торкнувши віконні гардини,
Зупинюся налякано в мідному відблиску дня.
А гусиний косяк тонко сплетені руки розкинув,
Ніби ними тривогу, що мчала у небі, спиняв.
03.2023.

На вітрилах бабиного літа
сто хрестів Ґеоргія і я.
Полети і ти повз колорити
орденів у павутинстві дня?
Торт великий на столі накритім –
це твоя незаймана земля,
зупини десант на верховітті
кремового павутинства дня.
Маєш ніж і їж, і не цурайся,
поки не заче́рствіла рілля –
ти ж герой поваленого царства,
ти ж павук у павутинстві дня!
Так бракує бабиного літа,
грудень парить з хмарами узвар –
от-от-от на голову корито
тим, хто літом вигриз бабин яр.

22 грудня 1992 р., Київ

Україні сутужно без мови,
Як і тоскно мамі без дітей.
А чужинське зловороже слово –
Мов кілок, забитий до грудей.

Діти, чужомовні яничари,
Ворогам лизали постоли
Дивно їм: «За віщо та покара,
Адже ми покірними були.

Адже ми стелилися під ноги,
Позичали очі у сірка,
Піррову клепали Перемогу,
Ще й тепер валяємо дурка».

Отакого ви і заслужили –
Носії холуйства і пихи.
Вибір ваш ...
Руїни і могили
Та іще не прощені гріхи.