як укласти цей жаль
у нічим не стурбоване речення
що не день
то скрижаль
розлітається
від понівечення
що не мить
то паде
пекло з неба
небожою карою
і немає ніде
позбігатися янголу хмарою

як ділити цей біль
в переповнених вщент бомбосховищах
флюгер віри в собі
відчуває всі тембри становища
вибух вибуху
брат
а сестер
називають шрапнелями
є ще сили в добра
бо проблискує світ
під панелями

він тримається ще
і звучить для нескорених піснею
хоч який дикий щем
і година минає неслізною
місто страчених мрій
омивається кров'ю
у згарищах
що не ніч
упирі
забирають у тебе
товариша

та не вічне багно
що від сонця засхне
і відвалиться
та не стане злим сном
ця руїна
це спокою звалище
доки пам'ять жива
не оплакані ще упокоєні
як укласти в словах
Батьківщину
що в кожному воїні

26 Квітня, 2022

янголе
сліпий і бепорадний
не шукай притулку
поміж слів
бо вони розгублені
у саднах
їм бракує місця
на землі

в них немає
відчуття безпеки
голубиних гнізд
і воркотінь
янголе
який ж ти недалекий
з вибором багатим
у святі

зайвими
не називаєш втрати
марною
ти нарікаєш прю
і забув
як сам бував солдатом
боронив
нескорену зорю

крил не пожалій
закрити небо
білий пух посиплеться
не град
я ж молитимусь
за себе
і за тебе
і за день
без вибухів
і втрат

янголе
в повітряних тривогах
голос твій
обачний
і сухий
але день
гартує перемогу
кожна мить
оговтує
страхи

29 Березня 2022

аби не знали
люті вороги
і не втішалося
вісткою лихо
ми розливаємось
за береги
наші герої
помирають
тихо

ми випромінюємо
Боже я
вкладаємо
у кожну дію
право
це наша сила
віра
і земля
у сонячних
і місячних
загравах

ми нагодуємо
всіх голубів
які здаватимуться
миром світу
а ви не бійтеся
вікрити у собі
бажання
небо від смертей
закрити

а ви
так хочете
ціною нас
притамувати
зло
мовчки ви
риби
та вже давно
за вами йде війна
вона постукає
у ваші шиби

ці крила янголів
не на опал
ці очі матерів
безмежно щирі
і світлий день
що до землі припав
нанизує на мить
політ
у вирій

25 Березня 2022

вперед
в запеклий бій
то ми
а з нами
непоборні душі
у серці
гнів
і біль
що крицю
і цю кривду
перетрушать

а з нами Бог
болить
кричить
з руїн останніх
Волновахи
в Охтирці
смерч
не спить
та
Харків наш
і Київ
стане
прахом

для сміттеєзвалищ
доль
така вона
спокута
Маріуполь
та зазнає престол
піке в безодню
в ступор

і ми
свідомі втрат
стискаємо в п'ястук
набуте
рідне
і ми
сестра
і брат
і в єдності
вся наша
сила
й гідність
Слава Україні!
Разом ми непереможні!

24 Березня 2022

Я людина чи не людина?
Я частина... Чого частина?
Я шматок часового кола?
Я істота? Грибок? Машина?

Там де мали стричати крила
тільки рвані шматки акрилу.
В цьому тільки моя провина?
Я людина чи не людина?

Я живу за малюнком долі
затуляю свою реальність
Де подіти себе від болю?
Сором - нова моя модальність.

Я людина чи не людина?
Нащо руки марати в казки
якщо паніка безупинно
наближає до дна поразки?

Серед сотень таких же встану
В тиху чергу на скотобойні.
Нащо бігти від цього стану,
якщо щастя ми недостойні?

Не призводить ця ніч до ранку,
зникли карти, думки, дороги.
Я людина чи лист на ґанку?
Де ховаються перемоги?

Розійшлася, негодо, розпатланою завірюхою.
Наскладала повсюди заметів, тужила в жалобі.
І всю ніч у безсонні твої побивання я слухала,
Й обіймала у думці солдата в зимовім окопі.

Підніми мене з вітром, здійми білокрилою птахою,
Я полину туди, де на варті ти студиш хлопчину.
Тобі теж, мабуть, жаль його, бо завівала і плакала,
Ніби каялась в тім, що зима, й холодити повинна.

Схаменися на ранок, уляжся снігами іскристими.
Змінять хлопця на варті, зігріють і чаєм, і сміхом.
А в окопах ворожих ти постіль морозяну вистели,
Снігову Королеву пошли ворогам для утіхи .

Нічне повітря. Черги з автоматів.
Дзижчання. Вибухи. Свідомість ходуном.
Та як ви досі, виродки прокляті,
своїм псевдоімперським розумом
нездатні уторопати – насилля,
любов із примусу, братерство крізь кулак –
все ваше «богом» схвалене свавілля –
то людськості у вашій плоті повний брак.
Ви – нелюди.
Не люди, щось інакше.
Не варвари – до них не доросли.
Дегенерати. Як ще?
Людьми мабуть ніколи й не були.
Залякуєте.
Страх – убивча зброя.
Супроти ж те, що дужче у сто крат.
Незламне, українське – воля.
Ти знаєш, що це значить, руський «брат»?
Не знаєш, бо звідкіль тобі це знати?
Тож подивись хоча б у словнику.
Це слово означає – обирати
собі життя та жити, «братику».
Це значить дихати на повні груди.
Повітрям дихати, не затхлістю тюрми.
І бачити можливості повсюди
для гідних справ зі світом і з людьми.
Для гідних справ.
Ти чуєш це, рашисте,
котрому нищення – мета всього життя,
на двох ногах ходячий бездуховний пристрій,
увімкнутий без жодного пуття.
Навіщо? – можеш ти сформулювати?
Навіщо ти уродився на світ?
Стріляти, руйнувати, убивати,
псевдо-царька отримавши завіт?
І як воно, чи радісно живеться?
Чи тішить й надихає результат,
коли бундючне зазіхання на безсмертя
скукобилось в містке дегенерат?
Ви можете завдати ще чимало лиха,
відважить нам чималий час страждань –
для виродків, мабуть, вагома втіха,
достатня і для власних помирань.
І боротьба, напевне, буде довга,
хоч точиться вже декілька століть.
Завдання Україні дане Богом –
від руzких нелюдів очищувати світ.

25.11.23

Спочинок після бою. Личко в сажі .
Зухвалі очі. У губах - стеблина.
На касці - порох. Скільки вона важить,
Твоя корона - жменя янголина?

Безхмарне синє небо і ромашки.
З гармати вітер дим здмухнув старанно.
Ще броник підіймає подих важко,
Та сміхом із грудей летить сопрано.

Дзвінке і чисте, райдужно дівоче,
Вливається струмком в перепочинок,
І баритон завітрений муркоче
Устами жартівливого хлопчини.

Сідає тиша поміж трави сизі.
Птахи давно покинули прилісок.
Обшкурених дерев біліють списи,
Брунькується на стовбурах залізо.

Спочинок. І дівочий голос ллється,
Аж небо вухо- хмару приклонило.
Схилилась квітка до маленьких берців,
А вітер витирає їх від пилу.

Речей багато у бутті не стало.
Де музика? Веселка? Зорепад?
Слова глухі, із присмаком металу.
Моя любов тримає автомат.

Нема розради у погожім ранку,
Весна не в радість й мрійник - листопад.
Чуття німі, розтали забаганки.
Моя любов тримає автомат.

Бо там, де сонця схід, там лиха жерло.
Звідтіль навалу чинить супостат,
Народ сусідній, підлий, кровожерний,
Й моя любов тримає автомат.

Як не знати, про що ти мовчиш, тісно зціпивши
губи.
І щетина, немов із дороги далекої пил.
Дай погладжу чоло, і зберу з нього сполохи,
любий,
Хай в долоні стече гіркота, яку ти не допив .

Як розвіється сниво, з його крижаного полону
Я тебе заберу, і цілунком зігрію м'яким.
Обійми і повір в те, що ніжність моя не схолола.
І зболілі серця не розіб'є тужба на друзки.

Буде ранок дощем заливати пусте завіконня,
Де останній листок, як прив'язаний жаль до гілля,
Де і хмари пливуть, ніби нашим неспокоєм повні,
Де і вітер не знає, дмухнути на нас звідкіля.

Ти мене обійми і повір, що негода скінчиться,
Наше щастя вернеться дорогою щирих молінь.
А що там, за вікном, як колись, нам не буде
різниці.
То ж віддай темні думи нічні у долоні мої .

Чому ж не сонячно, хоч світить сонце за́вжди,
Пронизуючи вістрям дні змарнілі.
Десятий рік вже тлумляться чужинці-зайди,
Розкривши суть хижацько-озвірілу.
Зомбовані на сказ кремлівською пітьмою,
З московії підступні блудять вбивці,
Не вникнувши в диктаторську жахливу змову,
Воюють недобиті кровопивці.
І цей загарбників непотріб жде погибель,
Бо зайві на землі - це сто відсотків.
Потворні наміри у цих триклятих гицлів -
У прах, катів мерзенні руки всохнуть.
Розплата бу́де, й наближається щоденно
За юнь розстріляну , крихке дитинство,
Бо українці мають переможців гени,
То ж не залишиться ворожих тіней.

Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Наче подиху тривога горлова
над зітханням і хмільними тостами,
непозначена кінцева вузлова
висі над розкритими пригорщами.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами, -

линуть в осінь, невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями:
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями,

що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

Штрих-код вузьких безлистих тополин,
Дорога збита, небо олов'яне,
Руду стерню обабіч застелив
Похмурий день приземистим туманом.

Летять у схід кроваво вогняний
Колони бойових зелених коней,
І материнське "Боже, сохрани"
Вплітається у гул їх монотонний.

За склом оброшеним у молодих очах
Іскриться сміх дорожніх перегуків.
Дай , Боже, їх додому зустрічать
Живих, здорових і незламних духом.

Давай розфарбуємо день за вікном,
За тріснутим склом, поміж смужками- скотчами
Змалюємо те, що так бачити хочемо,
З уривків, дарованих ранішнім сном
Згадаємо разом війною столочену
Не кинуту мрію. То ж фарби подай
І я розмалюю веселками згарища,
Штрихами зелено- блакитними - далечі,
Ти тільки уважно дивися в ту даль-
Там мрія. Жива. Усміхнися, побачивши.

Нехай напише про війну
Той, хто не свідок, а учасник,
Для кого бій – немов причастя,
Хто дивом оминув труну.

Хотілося б, щоб написав
Отой, Герой посмертно нині,
Хто гасло “слава Україні!”
В обличчя кату прокричав.

На жаль, звідтіль не написать.
А певен я: були б охочі
Відкрити нам із вами очі,
Святую правду розказать.

Тоді би їх я попросив:
Як про війну писати будуть,
Хай написати не забудуть
Про тих, хто нас занапастив.

Про тих, хто армію розкрав,
Хто Незалежність нашу зрадив,
Розпалювати завжди радив
Ворожість, сварки і розбрат.

Щоб прозвучали імена
Тих шпигунів-політиканів,
Хто так підставив нас із вами,
Чия у цій війні вина.

Хто заробляє на смертях,
Знущаючись з людського горя,
Щоб не пробачили ніколи
Вини нащадки їм в віках!

Але нехай замовкнуть ті,
За шоу хто війну вважають
І для піару зневажають
У душах почуття святі.

А як закінчимо війну,
Настане наша Перемога,
Прошу вас: не гнівімо Бога
І пам’ятаймо їй ціну!

2023 рік

Тут у дворі кота спалила
одна скотина.
Добре зв’язала, потім обли́ла
його бензином.
І підпалила, і довго дивилась
на смертні муки.
Грала в війну – уявляла людину,
свербіли руки…

22 червня 1989 р., Київ

Продовжується клята війна,
Друга осінь ледве кульгає…
Під ракетні удари вона
Своє листя знову скидає.

А яскраві на небі зірки
Чують гул сирен по країні
І вже ночі холодні такі,
Що не гріє чай на коліні.

Осінь чує як кулі свистять,
Дає вітер на допомогу
І вони в інший бік всі летять,
Наближаючи перемогу.

Хмари граються з сонцем мило:
То далеко, то поруч із ним.
А у бою не зрозуміло:
Чи то хмари під сонцем, чи дим…

Друга осінь ледве кульгає,
Залишаючи холодні сни…
Я не думаю – точно знаю,
Що це остання осінь війни.

20.10.2023.

Сіра тінь мене тримає,
сіра тінь.
Вона біля мене,
але я один.

Вона у поглядах,
на площі, у метро.
Вона перетворює
все на зеро.

Сіра тінь вповзає кров'ю
в наші дні.
Сіра тінь замість ікони
на стіні.

Я бажаю миру,
але все гримить!
Сіра тінь вповзає кров'ю
у цілий світ.

Буде день,
коли закінчиться війна.
Сіру тінь розвіє
сонечко з вiкна.

Як добре, що у ці часи
Чути поетів голоси,
Як добре, що у них є дар
Покласти слово на вівтар.

На жаль словом не змінити
Нам державного діяча,
Римою не зупинити
Загарбника та палача.

Тож не потрібно мовчати –
Свою правду кажіть всюди,
Щоб цю правду могли знати
На всім світі наші люди.

Можливо, слово не спасе
Від того, що непокоїть,
Не передасть жахливе все,
Але, може, заспокоїть?..

Тому, поети, не мовчіть –
Римуйте думи у слова,
Про Україну розкажіть,
Бо ще Поезія жива!

09.10.2023.

Я нічого не боюся,
Бо рука в руці татуся,
Він мене обороняє -
Україну захищає.

Я нікого не боюся,
Я до татечка горнуся
І кажу йому тихенько:
"Я доросла, не маленька,
Ще чекатиму на тебе,
Україні поміч треба.

Так пишаюся тобою:
За широкою спиною
Наша люба і єдина
Рідна Неня-Україна."

Я ніколи не боюся,
Лиш за татечка молюся...

Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Спалені городища
Вітер баский розвіє.
Тліють на попелищах
Марні чиїсь надії.
Десь, на крихкому денці
Розпачу і скорботи
Гріє змарніле серце
Сонячна позолота.

Вересень 2023 р.

Війну перетворили на ток-шоу,
Жартуємо в мережі,немов Бернард Шоу.
Ухилянтів розплодилось, як собак,
Населенню у військкоматах все не так!
-"ВІЙСЬКОВИМ ПЛАТЯТЬ СОТКУ, А Я - ЖЕБРАК!",
-Так підіть, позаробляйте на війні!
- Краще най солдати, а я - ні!"....
Як це все набридло, аж за край!
Хочеться поїхати за небограй,
Щоб це все не бачити, аж ніяк
Й тих всіх ухилянтів, яким все не так...

Які у біса ви брати,
Коли ви вбивці й лиходії,
Багна мокшанського чорти,
Лжепастирі і лжемесії.

Мертвонароджена брехня
Вам колискової співала,
Недодержавна маячня
Пропиті мізки полоскала.

Ви захлинетеся лайном
Неправедності і облуди.
Коли ви підете на дно
Зітхнуть, нарешті, вільно люди.

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
змарнотратили час коли була вона ще відносно мала
вже дебела гігантська м’язиста і злобою хвора
невситимо нестримно смакуюче зла

їй у радість встромляти в живе свої ікла
драти в шмаття життям обдаровану плоть
вона дужа почвара та ще й до безкарності звикла
збіса важко цю сучу мерзоту збороть

ось у тій стороні проживають славетні звитяжці
що колись зголосились боронити світ від потвор
бо вони чільні лицарі ті що підхожі найкраще
позбуватись почвар припиняти почварів терор

та чомусь не ідуть хоча вислали добрий топірчик
обіцяють за місяць прислати іще
це ж неважко отій кровожерній потворі
тим топірчиком трохи подряпать лице

це її вгомонить це заставить її припинити
може навіть домовитись з нею удасться хто зна
почекаємо є на звитяжність ліміти
на комфорту шкалі за геройство в наш час зависока ціна

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
а у тій стороні ті хто здатен спинити її
як же трапилось так що сьогодні іще одне горе
принесла ця гидота зболілій вкраїнській землі

Літо лащиться тихо хвилею
І трави шовковистим дотиком,
Синій ранок мене окрилює,
Я здіймаюсь у хмари подумки.

Літо пестить лілейним подихом,
Розмаїттям тече трояндовим,
Я злітаю до сонця подумки,
Усміхнусь охоронцю- янголу.

Ні, війною пропахло літечко,
І здригнуся укотре подумки:
Скільки янголів там скалічених
Б'ються болісно в небі сполохом!

Я стомлюся кружляти подумки,
Поміж крил, що тремтять судомою.
Й на поля, де заквітли соняхи
Упаду, як метелик стомлений.

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Як лячно всесвітом блукати - там печаль.
Чому ж я досі так молюся тихо?
Чи молитов своїх побачу віхи
В холодній бездні, де не скресла крига
СтрахУ, що в чорну сховано перкаль.
Війна - вовчиця завиває дико,
І плодить новий виводок вовчат,
Де кожне - лихо.
Вилизує, щоб дати силу вдиху.
Про смерть кричать.

А дорога котилася в захід, багрянцем залита.
Кучкувались над нею хмарини- жарптиці у вирій.
Шепотіли уста неутомно тихеньку молитву .
А в дитячих наївних очах- там захоплення щире.

Бо цікаво усе- і машини, й міста- що за диво!
Так багато кругом ще небаченого дітлахами!
Та у мами сльоза по щоці покотилась зрадливо,
І чомусь, ледь помітно, рука затремтіла у мами.

А дорога звивалася і у пригоди манила,
Під колеса лягали мости.
- Ми ж такі будували
На своїй залізниці! Допоки казкове Страшило
Нам не вибило вікна, і ми не втекли до підвалу.
...
Кучкувались в нечитаній казці жарптиці у вирій.
Усміхалася мама, цілуючи сонячний чубчик .
А як пташка поранена болісно квилить і квилить,
Для туристів малих невідомо було і нечутно.

Неймовірна нині українська жінка:
Берегиня роду, справжня, добра, щира.
Не ховається за чоловічу спину,
Поруч у бою- на захист стала миру.

Володіє вміло супер- джавеліном.
Не втрачає гідність, б'є орду з прицілу.
Це свята Мадонна, пригортає сина,
Прикриває тілом під тяжким обстрілом.

Волонтерка мужня, возить допомогу.
Руки ніжні сплели кілометри сіток.
Блокпости в підтримці. У душі із Богом.
Ки́дає коктейлі у ворожу силу.

І бронежилети доставляє хлопцям,
Випікає хліб, смаколики духмяні.
Є у неї зброя - сильне , мудре слово.
Надзвичайна жінка і найкраща мама.

2022 р.

Де присмаки гіркого диму
Ріллю торкають здичавілу,
Там поле мінами вродило.
У плач впадаючи надривний,
П'ятсотим ранком засіріло .

П'ятсотий день позолотився
Присушеною ковилою.
Там плоттю вражою гнилою
Скажена ласує лисиця .
П'ятсота ніч сідає млою.

Немилосердний біль не вигоїти словом,
Таких цілющих слів немає на землі.
Ненависть хай звучить антонімом любові,
Хай кара із небес впаде на москалів.

Хай випече вогонь поріддя зловороже,
Пощезне їхній рід віднині і повік.
Цим виродкам ніхто пробачити не зможе,
Аби-но жоден з них розплати не уник.

Сирена затягла виття:
- Ракети! Всім до укриття!
Реальність ця щоденна.
Що ти живий, що я живу,
Найперше, дяка ЗСУ
А ще - гучним сиренам.

Вони під сонцем і дощем
Ревуть і стогнуть ще і ще,
Всі сповнені турботи.
Сирено, ти мене прости,
Та вірю я, що скоро ти
Лишишся без роботи.

23.07.23 р.

Буяє травневе цвітіння природи,
Але сьогодення тривожне у нас.
Війна ненаситна життя п'є, мов воду.
Повітря задимлене, ночі без сну.

Від вибухів бомб і ракетних ударів
Здригається ненька- родюча земля.
Орда кровожадібна лізе удавом,
Керує хижак божевільний з кремля.

Хоч важко щоденно, здолаємо лихо.
На захисті вірні і до́ньки й сини.
Діждемося миру, то ж буде скрізь тихо.
У колос вберуться пшеничні лани.

І рідна країна найкращою стане.
У час переможний ми щастя зведем.
Ятритимуть тільки нанесені рани:
На жаль, не повернемо вбитих людей.

2022р.

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене сльози горохом, як тільки втрачаю надію .
Але навіть не знала, яка в мене сильна рука,
Донедавна я думала, лиш обіймати умію.

Та за муки безпомічних, за охололе маля,
За синів, хто в багнюці в окопах, в бою і в полоні,
Хто гарячою кров'ю оброшує рідні поля-
Хватить духу зімкнути на шиї сталеві долоні.

Ну от і він, останній день весни
Але війна, як безкінечний лютий
Сирени уриваються у сни
Вмирають дні та йдуть у вічність люди
Де ти, Маріє? Розп'яли Азовсталь
За те, що не зігнулась до Пилата
Як праведна то жертва і свята
Чом віра й мова наша теж розп'ята?
Не вірю в Бога, що убив свого
Єдиного й улюбленого Сина
а вірю в ЗСУ і ТРО
І що воскресла наша Україна
Воскресла Україна навесні
В крові, пилюці, змучена, розп’ята
І душі наші, і пісні сумні
Та будемо веселих ще співати.

31 травня 2022р., 97 доба повномаштабної війни

Приходить страх. Він, опівнічний морок,
Обкутує відлуннями новин,
Стає заціпенінням восковИм.
Та де найти вогню, щоб засвітити?
А за вікном і ранок ще нескоро,
Безсоння у думки застиглі влито,
І проступає там війни потвора .

На стелі тінь, із тіней найсіріша,
Набридлива й небажана, як цвіль.
Незрозуміла, бо взялась звідкіль?
Запалюю свічу Стретенську, гнітом
Вона до мене затріщить у тиші,
Озветься, обіцяючи горіти,
Й нарешті теплим світлом заколише.

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Щойно вітер свіжий
Завітав з-за рогу,
Я свої печалі скинула сама.
Стелиться обніжок,
І ляга під ноги,
Спокій ненадовго душу обійма.

Лагідно та ніжно
Відігнав тривогу.
Хоч, у когось поряд є вона, дарма.
Гіркоту полишив
За моїм порогом,
Щастя у долонях миті потримав.

Літо щиро тішить
Липень босоногий,
Трави, обважнілі у дощах, лама.
І чуття колишні,
Без перестороги,
Палко огортають барвами всіма.

Стоголоса тиша.
Ти така недовга!
Тільки но бриніла, і тебе нема...
Звук повітря ріже,
То сирена стогне,
Ворог смерть крилату вгору підійма.

12-16 липня 2023 року

ной ходив по воді
і пускав голубів,
ті шукали дахи замулені
затонулих домів,
що живими були.
не закликані гулі-гулями
голу_
билися в піну
і носили насіння
недозбираних соняхів
з чорних мінних полів.
ніби огріхи. о_гріхи!
перший гріх полетів –

ной ходив по воді
і топив голубів,
обернувши на воду вітряне.
ной палкий молодий
зазирав у дзьоби:
чи у волах застрягло вірою.
і чи матимуть сили
плазувати на крилах
дном піщаним,
барха_
намисти_
намитих кісток,
чи постанусть озябрені
в араратський херсон.

ной ходив по воді
і ловив голубів
гарпунами, на вудку, вершами.
мілиною бродив
і пірнав у глибінь,
та розмиті сліди, бо стерли їх
переламані пера.
нанизавши умер_
лихословити господа
за порожній ковчег,
тихо славити гаспида
за пожертви зі жертв.

ной ходив по воді
і сушив голубів,
почепив їх собі за спиною.
і немов золоті
видавались юрбі,
і здавалися знову мир_
ними врешті пишався
той, хто порухом пальця
на одвірках замулених
залишає фетиш.
і закликані гулі-гулями
голуби висихали в хрести.

ной любив голубів.


14.07.2023

День прошмигнув, ніби миша прожогом.
Ніч-одиначка - володарка світу.
Сон десь блукає за хатнім порогом,
Зорі на мапі небесній розквітли.

Місячне сяйво на шибах, як фольга,
Тиша з безсонням у парі зійшлися.
Чом у думках несподівані вольти?
Не вистачає його у світлиці.

Осінь притихла в нічному полоні.
Серце тріпоче листочком багряним.
Вчора пішов у воєнній колоні,
Туга скрегоче - роз'ятрена рана.

Рідну Вкраїну йому захищати.
Осінь шепоче: живим повернися.
Тиша...Безсоння...Утомлена мати.
Віра й надія в молитві злилися.

2019 р.

Матусю, рідненька!
Додому ніколи
вже не повернуся, -
у танку згорів.
Прости, моя ненько!
В серпневому полі
Зі смертю зустрітися
Я не хотів.

Та доля нещадно
мій шлях обірвала
на нашій, стікаючій
кров`ю землі.
Буремні лещата
війни зруйнували
усі мої мрії,
надії мої.

Тобі не діждатись
від мене онуків,
бо я одружитися
так і не встиг.
Довічною стала
з тобою розлука,
що горем торкнулася
скроней твоїх.

Не плач, моя мамо!
Від тебе нікуди
уже не піду, -
залишусь спочивать.
Землиця рідненька
упаде на груди,
і буде мене
відтепер обіймать.

Я жити хотів,
я любив тебе дуже!
Та нашу Вкраїну
пішов захищать,
і спів солов`їний...
Той вибух порушив,
так стрімко спалив
моє юне життя.

На вранішню землю
упала росиця,
і сонце ласкаве
повільно встає...
В тім полі пшениця
буя й колоситься,
шепочучи Ім`я
прекрасне твоє.

09.08.2014 року

Життя у ритмі- гарнітура в вухах,
Там музика лише, нема війни.
Та певно, що немає і вини,
Перед такими ж молодими, як вони
Хто більше музику ніколи не послуха,

Для кого всі закінчились вечірки,
Побачення, цілунки , і за тим
Усе , що у життя могло прийти,
Та не прийшло. А матимеш все ти.
Постій у тиші. Може, стане гірко?

ІГроза у небі, а дощу немає,
вигадую, що це луна війни,
а думаю, що це вона минає.
Зростаємо захисниками краю
і меншаємо, поки Бог карає
навалою «російської весни»,
аби запам’ятали малороси,
які її чекали, хто вони –
оці недораховані відсотки
електорату, типу – барани...
але, нічого... ідемо потрошку
у НАТО... але проти – баби йошки
угорські, вибачайте... орбани́.

ІІЧекаємо на літо... і на осінь.
Перевзуваємось, уже не босі,
якщо зима... і нічия весна,
але чекати всує і не треба...
уже відомо – армія міцна,
коли усі за кожного й за себе,
але не ті, що мають мирне небо
за долари, бо це, таки, шпана –
еліта недото́ркана, чумна,
непіймані за вуха ухилянти,
яким забороняється стріляти,
зайці, які тікають за кордон...
і браві ухажори-уклоністи,
і дуже релігійні пацифісти
і ті, кому не писаний закон.

IIІ
У нас багато шуму із нічого,
у них бояться привиду лайна.
Гроза у небі – це, таки, луна
від гуркоту розгніваного Бога,
який узрів, яка кому ціна
у цьому світі, де рятують ноги
із армії... але, чия вина,
кому у бурній гавані погано?
................................................
На що уже хороші росіяни,
але дорога на... усім одна.

07.2023

Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...

Молюся за людей загиблих
Від авіаударів і від куль,
Від вчинків окупантів хибних,
Не приховають орки звірства в мул.

Молюсь за воїнів вкраїнських,
Що віддали життя своє за мир.
І кожного ім'я нетлінне
До смерті не забудем ні на мить.

Молюсь за Збройні Сили України,
За всіх, хто у бою, захисників.
Дай, Боже, повернутись у родини
Живими до дітей і матерів.

Молюсь за всіх людей стареньких,
Які удруге бачили війну,
За сльози України-неньки,
І ворогом розстріляну весну.

Молюся за дітей і внуків,
За найдорожче у моїм житті,
Щоби ракетні чорні круки
Розгромлені були у пустоті.

Молюся, Боже, я до тебе.
Дай захист кожному під час біди.
І Перемогу, й мирне небо.
Врятуй мою країну від орди.

Відбувся день. Він сходить із підмостків.
Не варто кликати його на біс. І
Так вижити було у нім непросто!
А під розшиту зорями завісу
Гуде сирена. Ніби пісня бісів-
Їм грає лихо.

Придумав сатана сценарій жахів.
Приносить лиш йому вистава зиски.
А дощ змивав підмостки й гірко плакав.
Чи ж бачить світ- там небезпечно слизько!
Одна на всіх земля, крихка колиска ,
Гойдає тихо .
2023.03.

найболючіший день починається в тисячний раз.
сонце робить обхід, повертаючись збочено в лютий.
повтікали вогні із захоплених смогом терас –
не струсити мару, не зірвати дрантя, не вдихнути.

час їде, шкутильгає, вдивляється із-за кутів,
мимохіть каламутить пилюку, добуту в щілинах.
не говорить нічого, обрюзгнув, зважнів, спохмурнів
почувається кволим і немічним. знає, що гине.

десь в окопі за обрієм тихо сидить полуніч.
нашорошила вуха, залежна від доброго звуку.
темно ззовні та хижий роз’ятрений клич
непокоїть й страшить, обіцяє насильницьку злуку.

несвітанок прийде, несміливо загляне в вікно.
календар на стіні відчитається – все іще лютий.
значить жити у лютому люто, якщо це дано.
обирати із люттю нескорене Бути!

05.07.23

Конає забита росія,
Спускає задушливий дух.
Ніхто її не пожаліє,
Ніхто їй, паскудній, не друг.

Над агонізуючим тілом
Сусід не заплаче, не ждіть,
Ухопить він спритно і вміло
Усе, що погано лежить.

Зостанеться пам’ять недобра
Про підле поріддя орди...
Ятритимуть рани ще довго,
Кривавитимуть сліди.

ІРеліквії прапращурів-дідів,
що найдені у сховищі віків,
даруються історії навіки..
і найцінніші – зіткані зі слів,
нанесені рукою чоловіка
на бересту, на олов’яну плівку,
а жінкою із роду сіячів
добра, культури раннього бароко,
що радує і досі наше око –
на полотно одеж і рушників.

ІІАле і досі ще існують орки –
нахабні, віроломні племена...
і досі не будується стіна,
як у Китаї, вічна і висока.
Такі сусіди. Їм усе ще треба:
ікони наші, мощі, письмена,
аби себе прославити у себе,
що це вони велика Русь одна
від Піренеїв і до краю неба,
готові докопатися до дна
Дніпрового... попри усі загати
і вивезти у темні каземати
кричущу правду...
                бо на те й війна.

ІІІАле, нічого... маємо напам’ять
історії, що ранять і болять,
і рукописи є, що не горять,
а вірою й надією палають
і манять душі у мої краї,
де ще гудуть моїх думок рої...
готує небувалі фоліанти
фантазія і мрія емігранта,
аби почули рідні і свої
живої мови різні варіанти,
якщо не полінуються читати
і ширити алюзії мої.

07.2023

Заграва малиновим джемом намазала вікна .
О, як полюбляє Настуня малиновий джем!
І сонечко завжди до неї лилося привітно
У західні шИбки, малюючись там вітражем.

Багато у нього роботи осінньої днини,
Та впав чомусь погляд сьогодні в засмучений сад:
На стежку обсипала ягоди пізня малина,
А яблука, соком налиті , і досі висять.

Тому й заглядає так пильно в кімнату Настуні:
Мала господиня не встигла зібрати дарів,
Якими воно вже вдесяте щоліта частує.
Ось так дивувалось, допоки і не відгорів

Останній промінчик, відбившись у тріснутій шибці.
А місяць - той бачив, не світиться в домі давно.
Він знає, Настуня далеко, й щоночі їй сниться
Малинова стежка і сад за найкращим вікном.