(Присвячується Наталі Козуб)

Вікна кав'ярні, неначе портал у життя:
Хтось коло ятки купує троянди червоні,
Котить бабуся в рожевім візочку дитя,
І на ходу щось записує у телефоні.

Мама біжить, щоб впіймати малих втікачів,
Щулиться бідний студент у пальтечку легкому...
Жінка за столиком витягла зв'язку ключів -
Все, що у неї лишилось від рідного дому.

24.02.2023р.

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

У кожного своє посильне мито,
якщо це не полон і кабала
у кігтях двоголового орла.
Примушені диявола любити,
на лобній площі оніміли діти,
оточені парафією зла.

Юрба іуд напевне добре знає,
де ділися дітей оцих батьки,
які із Маріуполя, таки,
та гадина запрошує до раю...
одна дитина вуха затуляє,
аби не чути їхні матюки.

02.2023

Знову землю вкриває чорним покривом дим.
По окопам б'є ворог залпом «Градів» рясним.
За бої всі запеклі і за тонни брехні
Хай горітимуть в пеклі кожен день москалі.

В небі синім не гуси, а «Шахіди» летять.
На полях серед проса ППМ-и лежать.
І вмирають солдати, і палають мости –
Ворог нашу країну розпина на хресті.

За героїв загиблих, за згорілі міста
Нам по повній заплатить ця проклята орда.
Збройні сили країни, наші доньки й сини,
Захистіть Україну, поверніться з війни.


22.02.2023 р.

присвячую В.

із дерев осипається попіл,
холодний вітер змушує ховати
підборіддя за комір.
у темноті з’являється тінь,
що блукає тут при найменшій нагоді.

його кроки важкі,
його одяг змішався
з брудом, кров‘ю і потом,
його руки покрилися тріщинами,
зморшки стали ще глибшими,
брови - насупленними,
а погляд - пустим.
він залишив домашні турботи
до кращих часів,
які ніколи вже не настануть.

він закурює.
кладе автомат,
знімає рюкзак
і бронежилет,
пробитий трохи нижче серця.
очі виїдає дим сигарет,
але він не звертає уваги -
остання затяжка завжди найсмачніша.
про що він думає зараз?
можливо, про свій будинок у моря
або про те,
що не встиг зробити раніше.
про ту саму дівчину,
якій так і не освідчився.
про побратимів,
яких він залишив.

його не лякає звук
гусениць танків,
розриви снарядів
чи гул авіації.
він загартований пеклом:
Іловайськ та Дебальцеве,
бої за Мощун, Чернігів
і знову Донбас.
він повернувся туди,
звідки все починалося.

його душа назавжди залишиться
прикутою тут в цьому місті.
пам‘ять про нього -
в серцях тих, з ким
стояв пліч-о-пліч
в холодних, вогких окопах,
тих заради, кого він бився,
і віддав найдорожче.
нехай його згадають прості громадяни,
нехай згадають політики,
нехай в школах про нього розповідають
люди, які його знали й любили.

і якщо я вже пишу про нього,
то згадаю всіх, хто загинув.
хто пройшов через пітьму
та продовжує йти крізь неї.
в той, час коли
солдати оберігають
наше майбутнє -
митці кладуть це в свої болючі сюжети.

але ця історія не про війну.
ця історія про самопожертву.

серпень'22, лютий'23

Звертаючись прямо до Бога
я кличу себе звідусіль
навколо лунає тривога,
характер твердий – це та сіль.
Від себе прийшов визволяти
сусід, бо в себе він ніхто,
а ладні на нім заробляти,
бодай хоч на смерті, і хто?
Чому йому треба померти
в далекім від дому краю?
Чому він готовий до смерті,
залишивши стежку свою?
Стрічають його дуже вперті,
що виросли змалку в краю
і з болем дають йому вмерти,
закривши родину свою.
За правду і відданість Богу,
за все, що від Нього в нас є
плекаймо в душі перемогу
і твердо стоїм за своє!

17.02.2023 четвертий страннік

Хочу у люльку - Божу долоньку:
Хай колисає стомлену соньку.
Хочу у люльці заснути калачиком,
Далі прокинутись сонячним м'ячиком.
Хочу рожевих і місячних снів,
І чарівник щоби радо зустрів.
Маю до нього прохання єдине:
Хай переможе в війні Україна,
Нехай додому повернеться татко
І приголубить своє зайченятко.

Росія вірує в царя
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоро́сівський вар’ят,
Бо вибору нема.

Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.
Коли ж чортяки їх візьмуть
І їхні душі упадуть
В клозет на букву зет.

Потріскує гілля, палаючи у вогні .
Заварює зілля в чавунному казані
Відунка стара - волосся, мов
Сизий дим.
Полин і кора - цілюще бува гірким.
Загрозливі тіні звиваються уночі.
Різким хихотінням лякають руді сичі.
Страшна моровиця збирає рясний врожай.
Кому там не спиться?
Ховайся або тікай!
Прозорий пергамент шкіри
В рясних візерунках рун.
Вітри продувають діри, на бантині кіт Мовчун.
Подалі від злого ока захована хижа ця,
Скаженого людововка і найманого ловця.
У хижі під кволим дахом
Чекають, що принесе
Того, хто позбувся страху,
Чи може утратив все .
Бо тільки такі сміливці, які без царя живуть,
Зі словом, твердішим криці,
Тернистий торують путь.
Когось таки та й наверне
Молитва з усіх-усюд.
- Він обраний, характерник, -
Врятований мовить люд.
О.Л.
Лютий 2023 рік

В сховищах таємної кімнати,
В мотлоху і баночках від вакси
Той, кого не можна називати,
Жадібно ховає горокракси.

В дзеркалі холодному Яцрес(а),
Ніби найвеличніший з драконів,
Він вершить свою криваву месу,
Сидячи на золотому троні.

Військо кровопивці носферату -
Зграя смертежерів-людоловів.
Той, кого не можна називати,
Захмелілий від людської крові.

Зілля і магічні амулети
Не врятують більше від навали!
Вірус завойовує планету.
Рвуть повітря "смерчі" і "кинджали"

Чорний сморід закриває сонце,
Десь у високості ворон кряче.
Жменька відчайдушних оборонців....
Суне степом рать мерців ходячих...

Минають в тривозі і ночі, і дні.
Спустошені землі, у небі вогні…
Не віримо досі,
Що це саме з нами.
Нена́висть та сльози, -
На жаль, так буває.

Хтось іще не награвся в війну,
Хтось життя загубив серед поля.
Дехто досі кричить: «Не піду!»
Чи за безцінь вже душу свою
Продав чорту «за мір» у неволі.

Покинуті села, згорілі міста…
Де правду шукати? Чи правди нема?
Течуть ріки крові,
Смерть ходить слідами.
А сироти, вдови –
Чому так буває?

Чи зітліла в серцях доброта?
Може, чуйність із розумом стерті?
І дітей забирає війна…
Чи поможуть тим людям слова,
Хто не жив ще, а вже бачив сме́рті?

Не розрадить ніщо й не утішить
Ні вдову, ні заплакану маму.
Їм сказав би: «Буває і гірше»,
Тільки гірше уже не буває…



2014р.; 2022р.

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

"Так, кохана, все чудово
Твій ласкавий голос змушує мене жити
Не чути вже пострілів з гармат
Так, я скоро вже повернуся додому

Так, кохана, ми підемо в кіно
І в кафе улюблене зайдемо
У батьків не були ми давно
Ні, нізащо не впадемо

Все, кохана, я побіг
Кличуть мене побратими"
А потім там він і поліг
В тому пеклі на полі бою...


10 жовтня 2022р

темна ніч, над містом роїться клуб густого диму
горять тіла заморених людей
кожен з них на вік лишив свою родину
лиш звістку принесе тренований лакей

кати, які свинцем лікують анемію
які псують загальностале консоме
чи може я чогось не розумію
бо терорист-асвабадітель своїм спасенієм воплоджує все зле

чи їх чекали на землі незламній і одвічній ?
лиш ті, хто за союз продав б і власого отця
наш час-життя в пригоді динамічній
і кожен з нас має боротись до кінця

2023

Ти вклонятись не вмів
Ані кулям, ані ворогам,
І у вічність пішов
Як і жив, не схиливши коліна.

Ані сльози, ні гнів
Не зарадять прощальним словам.
Ти своє не дожив,
Аби вічно жила Україна.

На колінах зустріли твою домовину
Благала мати:" Синочку, вставай"
Забрала війна молодого хлопчину
Кричали рідні і друзі :"Прощавай"

Не обіймеш,ти,ніжно матусю свою
Сльози пролила вона над холодним тілом твоїм
Загинув,ти,воїн,в кривавім бою!
Загинув,ти,в полі безкраїм!

Твій рідний дім та рідний поріг
Заночуєш ти тут вже востаннє
Молились ми та Бог не застеріг
Вшануєм ми пам'ять твою на Хвилині мовчання.

Залишились вони під руїнами дому
Зранку ще проживали щасливе життя
Комусь доведеться залишитись одному
А хтось не дочекався і повноліття

Вони жили,раділи,сміялись
Святкували новорічні свята
Вони вже майже не боялись
Неживі вже їхні вуста


2023
Вірш посвячений загиблим людям унаслідок ракетного удару в Дніпрі 14.01.2023

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Ой, не журися
Мила Орися.
Краще почни співати,
Про те як пішов воювати
Твій чоловік!
І розкажи своїй малечі,
Про Щедрий, добрий вечір.
І про подальшу перемогу,
Яка дає змогу
Майбутньому поколінню,
Шлях до життя спокійного!
І вільну Україну,
І щастя довгого.
Ой, не плач Катруся,
Краще йди щедрувати!!!

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Чорна земля розрита,
Чорна земля розрита.
Молодого юнака на війні вбито.
Гей, на війні вбито.
Схилилися верби над ним,
Схилилися тополі над ним.
І говорять: "Господи, чому саме він? 
Йому би ще жити,
Дівчину любити.
А в нього перша куля влучила,
В нього перша куля влучила"...
Вітер віє по долині. Гей, гей.
Нікому похоронити дитину. Гей, гей.
Нікому похоронити.
Ой, ті верби, як ті свічки горять.
Ой, ті тополі над ним стоять.
Стоять, як мати, сестра і кохана.
Стоять як над хворим, але він не встане...
Чорна земля розрита,
Чорна земля розрита.
Молодого юнака на війні вбито.

Війна війною,
А кохання без розпорядку
Ввійде в душу молоду,
Непрохано і нежданно.
І будуть цвісти перли
В кожному моєму рядку,
В якому правда життя...
І зустрівши сьогоднішній ранок
Під обстрілом, думав про неї
Весь час. Господи, це смішно,
Але на війні життя продовжується,
Як це дивно б не звучало.
Під градами, квітнуть зорі перлами
І своїм світлом дивовижним
Покладуть Коханню начало.

"Паляниця! Паляниця!
Вимовляю як годиться.
Попри відстань, попри втому
Ми приїхали додому.
Будем тата тут чекати
Й ЗСУ допомагати.
Чи потрібна вам підмога?
Зроблю все для перемоги!
Я дорослий. Я вже зможу.
Я вам гарно допоможу.
Підставлятиму плече
Коли холодно й пече!"
Усміхнувся прикордонник:
Підростає оборонник!

Вона мені наказує: «Пиши!».
І я пишу для неї палко так,
неначе подих свій лишив
над обрію кінцем, у споминах.

На столі зіжмаканий папір,
баняк чорнил, слід від білил.
Пилові круги, мов на перекір,
як прототипи вицвівших світил.

Бліде проміння, проблиски води,
вогке повітря, острах чужини.
І ледь палають воскові свічки,
а я пишу рядки великі та малі.

Вона стоїть і в очі заглядає,
шукає сяйво в нічному раю.
Ним живиться та ним зітхає,
я лиш відбиток тьмяний відбираю.

Навпомацки творити та ще справа,
коли за спокоєм стоїть омана.
Війна пашіє бентегою й сум'яттям,
молоді митці згуртовані багаттям.

Вона не скорить інтелектуальну працю.
Ні, не зламає милий рідний край.
І на заваді постмодерністському завзяттю,
не здужає повісити брехні кайдан!

07.12.22

Цей новорічний сон –
Не інше, як прикмета.
Цей сон іще би раз
Проглянув залюбки:

У путіна потрапила ракета
І путін розлетівся на шматки.

Намалюю Україну, у якій нема війни.
Де живуть усі щасливі її дочки і сини.
Ми хочем жити, посміхатись, радіти, вчитись кожен день.
До школи йти і не боятись,
звуків тих страшних сирен.
Ми просто діти, українці!
Чому застала нас війна?
Не забирайте в нас дитинство!
Ми так дорослі вже сповна.
Вже знаємо ми слів багато:
тривога, танки, укриття,
валіза, Джавелін, ракета...
Таке доросле в нас життя.
Вже скоро свято Миколая.
І я нічого не прошу.
Лише тихенько, на віконці
малюнок свій я залишу...

Тебе убили виродки за те,
Що ти не покорився їм без бою.
За те, що боронив своє, святе
І став на прю з рашистською ордою.

О, скільки безневинних, молодих,
Убила ти, імперіє безбожна,
Тавро на словоблудниках твоїх,
Розплати меч занесений над кожним.

І знову постраждали люди...
невинні люди...їх будови...
Цей розстріл був невипадковим-
вони нас знищують усюди...
Це-не комп'ютерна ігра!
Це-наживо всіх поховали!
Розтрощили і розіп'яли
обламками залізних грат!
Тварюки, ви ,бодай, не люди!
Ви-збоченці! Ви-супостати!
Ви- виродки, кати прокляті!
У вас мірзенна суть Іуди!
Ваш судний день не за горами:
не вспіє зойкнуть хворий розум,
як встромить смертную занозу
караюча рука між нами!

Безмозка рать рабів осатанілих
Руйнує все довкола, як завжди́.
Шматує душу, розриває тіло,
Аби по нас пощезли і сліди.

Та наш народ – то не юрба холопів,
Що в зад цілує батюшку-царя.
Орда безсила супроти Європи
І не поможуть полчища бурят.

Не віднайти сибірського шамана,
Який би вивів орків із пітьми.
І пропаде імперія погана
На манівцях Сибіру і зими.

Тебе немає, друже, ти загинув,
так просто зник, упавши з висоти.
Ти тільки й встиг, що душі наші вийняв
на огляд Бога з антинімоти.

Ти нанівець розбився – і розсипав
чимало мрій, сяйни́х сердець, погрудь.
Мов пташеня з гнізда, додому випав –
на смертний одр у невимо́вну путь!

Безповоротно згорблено прикуто
усіх обабіч чорної труни.
Комусь ти – смерть, комусь – тяжка покута,
а винен випадок без жодної вини!

10 серпня 2002 р., Богдани́

я тобі наспівую
хочеш
то послухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

Господом ділилися
і пайком останнім
як іти на ворога
ставити хрести
тим що відмолилися
і пішли в незнане
де занадто дорого
щось комусь нести

світлом поверталися
частували залпом
ой важке повітрячко
від свинцю і душ
як вам болю малося
хрестиком на мапі
чи гінцем для вісточок
що у щем ведуть

ми платили за наказ
душами
й бідою
отака то
круговерть
білий день
такий
була добра лава нас
залишились двоє
з тою
що не спинить смерть
без оков чеки

ой збирайтесь
дітоньки
я вас не залишу
пальці вже розтиснуті
небо вільне
теж
скільки того світонька
вибухне
і тиша
і не встигне свиснути
куля
із ТеТе

чи тобі наспівую
але хочеш
слухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

глянь на небо чистеє
і пшеницю вільну
що від вітру хилиться
сонце колос п’є
у волошці вистояв
той хто духом сильний
той за ким зболілося
серденько моє

5 Грудня, 2018

зійшлося небо
хрестиком в прицілі
шукає виходу
по болю
з голови
я бачу
як душа скидає тіло
себе видушує
у видих
за рови

за вигорілу
лінію довіри
де пролягає
зціпеніння сердець
в яких
не ототожнюється
міра
а крик
ура
в запеклий бій веде

за маків цвіт
я їхніх три гвоздики
до перших сутінок
на полі покладу
отих
яких сюди
ніхто не кликав
які несли
в похміллі дикому
біду

відтяг затвор
і гільза покотилась
а запах пороху
повзе вужем в бліндаж
комусь
в минулу ніч
кохання снилось
а зранку чвиркала
під берцями вода

а тут
забракло
подиху
і світла
усі дороги
поховалися у тьму
у грудях
квітка відчаю
розквітла
її
з собою
на останній суд
візьму

і голоситиму
ось відчай
Боже
я пес-приблуда
що у реп'яхах провин
моя душа
на вістря в рані
схожа
а замість серця
шрами
ями
і рови

мене до скону
оминала тиша
та тіней кошених
не назбирав курган
лишень отих
від хрестика
що дише
за маків цвіт
за те
святе
но пасаран

4 Грудня, 2018

Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)

не бійтеся
любі
я не завиню
вам світла тривкого
в прибулому світі
пробачте
за слів несподіване ню
в притупленім праві
піти й
не боліти

той біль повногрудий
три бою ковтки
то вдихи напалму
і видихи смерті
то гнів ціпеніє
у пальцях руки
і гул не вщухає
навколо
уперто

а поруч зі мною
лежить побратим
цигарку ділили ми
з ним
перед раєм
не знаю до чого
тим ранам рости
що рясно
мов маки
цвітуть-відцвітають

стривай
побратиме
нема вже доріг
он бачиш
на небі
ту тліючу цятку
це наші мовчання
причал
і поріг
нас
Богу війна
вже дарує
на згадку

ми станемо
спомином
поміж людей
з якими вплітали
життя
в перемогу
стривай
побратиме
ще п'ять нас іде
ще п'ять поспішає
невчасно
не в ногу

хай миті змаліли
аж видно стерню
дитинство
що маминим співом
зігріте
не бійтеся
любі
я не завиню
вам світла тривкого
в прибулому світі

6 Червня, 2018

Дитсадок був — Івасик Телесик --
Цегли битої купа між паль.
Чий то скімлить загублений песик,
А в очах квітне квітка — Печаль?

Що за крила в траві розпростерті? -
Бачиш оком розгубленим ти.
Нашим діткам - “солодкі цукерки”
Роздавали московські “брати”.

Шлють гостинці вони “превеселі” --
ТЕЦ розбомблені, вогники свіч...
Щоб у нас, як у них у оселях
Залягала полярна вже ніч.

Не прийде Дід Мороз більше з клунком
У життя ваше, дітки, легке.
А ведмідь бурий всим “подарунки”
Присилатиме — торби ракет.

О Боги, як же далі нам жити?
Кров і сльози, і пекло, і жаль...
Над землею, над купами вбитих
Розростається квітка Печаль.

Але що це? Вогненним салютом
Шерсть ведмедя палає густа.
І тікає з Херсона він люто --
Дістає наших воїнів мста.

Чує звір надпотужну харизму,
Топить біль свій в кривавій ріці.
Бо навкруг чудеса героїзму
ЗСУ проявляють бійці.

Щоб минули тривожні ці миті,
І розвіялась темрява зла,
Бийтесь вої, як несамовиті,
Квітка Радість у нас щоб цвіла!

2 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Не зможуть темні московити
Пітьмою світла загасити.
Допоки свічі наші світять,
То ніц не світить московитам.

Навести лад в своїй росії – напевне, справа заскладна.
Ось і надумали рашисти сусідського цупнуть майна.
Напрактиковане віками надбання дикої орди
вдиратися в чужі домівки «це наші землі!»…

Нелюди.

І лізе скаженіла зграя, пиха крапотить із кликів.
Двоногі наче, а за суттю нашестя куцих шкідників.
Чого торкаються – все гине: гниє, марніє, умира.
То що таке оця росія? Нещасть невситима діра?

Пишаються своєю злістю, погрози сиплють, як зерно.
Усупереч ознакам роду всередині саме лайно.
І після свіжої підлоти «ми к вам з добром. Ми вам брати!»
дивуються, що їм не раді, що їх не люблять…

Нелюди.

Зійшлися в остаточнім бою дератизатор і пацюк.
Із чим воює Україна? Женімо геть оцих тварюк!
Наводьте лад в своїй юдолі чи рознесіть її к дідькам.
А в цій землі знайдеться місце лиш вашим трощеним кісткам!

02.11.22

Породжені війною розуми свідомих,
землі своєї праведних творців,
вони є з болю, крові й куль ворожих,
тіла викувані з молитв.
Могильнії міста катованих життів
та сенси поміж тихих слів,
квітчанії поля думок страждалих,
останній материний спів.
Що бачиш ти в снах полеглих?
Пекельне зарево прийдешніх днів
чи шлях свобод вельми п'янких?


Авторка: Валерія Ворона
26.08.22

Скільки мов пам'ятаєш нині?
А у мене лишилась - рідна.
...Як там осінь в твоїй країні -
Золота, не дуже ковідна?

Золота і у нас. Дощило,
Трохи небо промило зболене.
Живемо. Й де беруться сили -
Із землі? Кажуть, тут намолено.

Медом мазано. Сила ллється
Із землі, що ми точно звільнимо.
Ти не слухай брехні. Слухай серце,
Що потужно пульсує хвилями.

Знаєш, лжа, і біда, з'єднавшись,
Не питають кордонів, друже.
Слухай серце моє, як завше,
Listen to my heart, as usually.

Рідна мова
в моєму
мозку,
Зрозумієш
мою
єдину,
Нескориму:
мій ворог -
Moskow.
Чуєш,
в серці моїм -
Україна.

20.11.2022

Хай завтра московія стане болотом,
Де кумкають жаби і виють вовки,
Бо вже допекла ця паскудна сволота
На довгі роки наперед.
На віки.

Нехай би казились собі в кацапстані
І там захлинались у власнім лайні.
Аж ні – насилають недолюдків п’яних
Щоб знищити світ у пекельній війні.

То згинь же навіки, імперіє клята,
Хай щезне твій слід між лісів і боліт.
Не будеш у нашім краю панувати
Ніколи – допоки існує цей світ.

Шляху за переправою немає,
коли його второвує війна,
та є ще характерники у краї
і в Конотопі – відьма не одна.

Загатять води, наведуть понтони
і виведуть сухими із води
непереможні у бою загони
супроти іга клятої орди.

У ворога лукавого і злого
відвоювати маємо своє,
важкою буде обрана дорога,
та є ще сила і відвага є.

Для перемоги треба небагато –
дорізати одного супостата,
а там – чи НАТО буде у кремлі,
чи Україна завоює НАТО,
але... «і буде син, і буде мати...»,
і мир настане по усій землі.

11/22

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

Це не механіка, а жива істота:
благає, ридає, криком кричить…
Вона - цілодобова про нас турбота
і вранці, і вдень, особливо вночі.

Вона над нами - всевидюче око:
бачить, як наші міста руйнують,
вбивають дітей як, гвалтують жінок…
Це наша сьогоднішня алілуя!

Вона із нами від часів Гомера -
без вихідних, щоденна робота -
стоїть на заваді кривавій ері…
Ні, не механіка, це жива істота!

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Я гадав, наснилося мені,
Ніби десь є фабрика брехні.
Та вона існує наяву
І ведуть сліди її в москву.

Там шизують мало не щодня –
Все нова вигулькує брехня.
Соловйовий брєд на киселі –
Так уміють тільки москалі.

Верещать, що рашку на зорі
Бойові обсіли комарі.
Загризають гірше за вовків
Доблесних російських вояків.

З комарів намножились стрільці –
Агресивні біо-горобці.
Їхні зграї – страхітлива хрєнь,
Бомбардують рашку кожен день.

Тож піде невдовзі псу під хвіст
Недобитий кримський їхній міст,
А затим завалиться цілком
Вся параша вкупі із пуйлом.

Вже давно б їх трясця узяла,
Якби не поплічники пуйла.
Мінськ, Пхеньян, Пекін і Тегеран
Підшивають лапті росіян.

Та дарма дуріють брехуни –
Язиком не виграти війни.
Буде снитись довго їм Хер-сон,
На концерт закличе їх кобзон.

Приблуднику, навколо глуха ніч.
Чого стоїш примарою, що хочеш?
Сьогоднішнє з усіх твоїх обличь
найосоружніше. Кого ти ним зурочиш?

Мовчить і дивиться. Зіниці – чорна мла,
затягує в свої клейкі тенета.
Із них не вирватись, розпука в них звила
просякнутого сумир’ям намета.

Не ворухнеться чорна шпара – рот,
що як провалля в висохлому степу,
родильна зала знегод і скорбот,
зневірою закладеного склепу.

Звисають руки чорними плітями.
І ніби не погрожують, але
страхи вилазять, гострими зубами
шматують серце в кров’яне желе.

Шмати перебирають чорні кігті.
Розтягують, уносять у пітьму.
Пульсуючі жаданням жити крихти
формують вперто лінію пряму.

Приблуднику, світанок забарився.
Але імла, хоч сильна і лячна,
не нездолана, доки не змірився,
не безнадійна, хоч яка щемна.

15.09.22

Я хочу чути музику без слів
Коли нічого не потрібно говорити
Сидіти вовком і на місяць вити
Відлунь чекати від далеких берегів

Чому не можна, щоб вони жили
Хороші люди, з добрими очима
Війна як тінь, що ходить за плечима
І мов чума викошує тили

Шматки металу зграями летять
З вогнем, громами, зливою і градом
В окопи й бліндажі вповзають гадом
Вкусити, хто за рідний край стоять

Цим злим потворам точно все одно
Кому й для чого вік земний вривають
Як сильно ждуть їх, моляться, кохають
Хто сіль землі, зерно її й вино
...

Ми завинили в тому, що у час
Коли, як Гамлет, мали обирати
Не поспішали голови складати
Хрест на Голгофу понесли без нас
...

Життя триває, міниться, дзвенить
Дитячий щебет, душу розриває
Калина гілками новими приростає
Аби не дати жертву цю зганьбить
...

2022

Це боляче – дивитись у вікно,
на коливання листя в вітру дмухах
і чути рев ракет в оглухлих вухах,
і бачити, як застигає в муках
повітря, як збирається вино
в паруючі пагубою калюжі,
як руки поспішають небайдужі,
достоту знаючи, не встигнуть все одно.

За тим вікном, колись, ішло життя.
Світанки розносило по домівках,
цілунки залишало на маківках,
в вітальних розсилаючи листівках
обране запопадливо ім’я,
поки не здибало націлені гвинтівки
і не розпалося на друзки та уривки,
розкидані навкруги навмання.

І це вікно тепер лиш клапоть скла,
що відділяє мари від кошмару,
плівка тонка над вирвою тартару,
не знаючого світла і добра.
Це боляче – дивитись на примару
і чути голосіння в пустоті,
і відчувати спазми в животі,
ставати раз за разом чорним гаром,
лишаючись в позаскляній плоті.

12.10.22