Не пройдена моя судьба.
Не сожжены еще бумаги.
И не идет пока мольба,
Хотя покинуты очаги.

Не выпито еще вино.
Торфетка с планом осырела.
Я слушаю опять Кино.
Не ощущая свого тела.

06.06.16.

♥ ♥ ♥
Закутки душі твоєї
Освічу.
Лебедітимеш, як завше, –
Я прощу.
Шепотітиме зірниця:
Ще побудь…
Та втікатиме жар-птиця.
Що ж, забудь.
Не зігрію більше рук я
Вже тобі.
Хвиля щастя – море муки,
Далебі.
Не світи, ой місяченьку,
Не світи:
Бо йде милий – не коханий,
Не святий!
Всі слова і зарікання
Розгублю…
Зрозумію, коли втрачу,
Чи люблю…
(© Любов Сердунич)

Є у світі три дороги
однієї долі,
що від отчого порогу
і на небо, і на волю,
і одна – до Бога.

Є якою йти одному,
є куди – юрбою.
А піде – у невідому.
Усе одно – за водою,
до чужого дому.

Було кому не радіти
як ішов із хати.
За літами кане літо.
І нема кому чекати,
і нікуди діти.

Ніхто його не спитає,
чи буває тепло?
Сам не знає, що шукає.
І не хочеться у пекло,
і немає раю.

                              03.2017

Чи ми зустрінемось в садах,
отих небесних, на дозвіллі,
де -- ані вузькості, ні цвілі,
яка збирається в кутках
земних життів, що поросли
турбот чіпкими бур’янами, --
ми їх прополюєм роками
й відходим, ніби не жили?..

Як юний запал повернуть,
і віру в те, що все можливо,
і що життя – веселе диво,
привітна, тепла каламуть,
в якій зустрінемось не раз,
здолавши всі бічні проблеми.
А озирнешся раптом – де ми?
Відлинув гомін, менше нас.

...Надходить тихе відкриття,
коли вже пусто за столами:
нікчемний побут – це життя,
і так заведено не нами.
Могутня крапля розсікла,
сточила в порох і потраву
єднання наше й нашу славу,
що так ніколи й не прийшла.

2017

Вірні друзі, – на ціле життя, –
у червоній записані книзі
на путі по скресаючій кризі
із минулого у майбуття.

І мої – і близькі, і далекі
мимохідь залітають у сни,
як птахи із чужої весни –
одинокі підбиті лелеки.

А ключі розтають вдалині
голосами пророчої пісні,
що недовго чекати мені,
поки рак за горою не свисне.

Посилає сигнали весна,
а на серці тривога і туга.
Десь у когось забрала війна
і єдиного сина, і друга.

А у небі летять журавлі.
Все кружляє по вічному колу.

Лелечата побігли у школу
і гуртуються друзі малі.

Ну чому на єдиній землі
не буває, –
               навіки, –
                              ніколи?

                              03.2017

Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...

Піду русалкам віднесу
Любов свою нерадісну:
В безвиході вже темним духом стала.
Ви не ридайте,солов’ї,
Нема їй на землі путі,
Журавлику, не засти шлях до ставу!


Прощай, любов, не осуди!
Набідкались з тобою ми.
З такими грайся, як сама, сльотами!
…Злетіли з криком журавлі,
Урвали пісню солов’ї,
А запашна рілля болотом стала.


Серед боліт в глухім маю
Я переможниця стою,
Така вдоволена, така свобідна!
… Нема ні місяця, ні зір,
Не чути співу солов’їв.
Нема ‒ ну й що? Яка біда?
І не потрібні.
2017

Вона сиділа на даху
І то було їй до смаку,
Вона сиділа та дивилася на сонце.
В її очах був сум і щем
І задихалась від проблем
Давно вже мріяла стрибнути у віконце…
Щодня виходила на дах,
Щоб обернутися на прах,
Та не наважившись ридала у хустину.
Так тривало який час,
І узрів її в анфас
Художник,що мріяв про шедеври та картини.
Він малював її у профіль,малював її в амфас,
Малював її він довго,
Малював її не раз -
Художник,що був родом із Монмартра.
І поки той там малював,
Митець пісні пером писав,
Щоб їй їх заспівати,як Синатра.
Повернувшись один раз,
Вона побачила в той час:
Біля дверей лежали лист і ще картина.
В листі не було інших тем,
Окрім «позбутися проблем»,
Зізнань і пісень про вічнеє кохання.
Душа її вмить розцвіла,
Сльоза від щастя потекла
І подивилася вона на ту картину.
Так їй сподобалась вона,
Що її голос застогнав,
І закортіло народити собі сина.
І вийшла заміж за митця,
Вродила сина від творця отої самої чудової картини…
Один її все малював,
Митець вірші їй все писав
І ревнував її скажено, як Отелло.
І ось урвавсь терпець митця
Та відправив к праотцям
Коханця та порубане на друски її тіло.
Ще її сина порубав
І ту картину розірвав -
Померла дівчина — здійснилась її мрія.
Митець плакав і ридав,
Волосся своє він зривав -
Бо вперше сильно покохав,
Та з'ясувалося, що дівчина — повія.

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

Не плач за тим хто не жалкує
Сліпий від власної ваги
Не йди за тим хто вже не чує
Помер від пустоцвіту гри

Лети чим далі , забувайся
Не ранься лезом самоти
Забудь не варте , розкривайся
Цвітінню гідної весни

Тоді і станеш помічати
Тоді і станеш вірить в те
Що цілить там , де хоче знати
Твоє кохання , чи чуже.
2016р.

Він поруч, але вся його душа
обвіяна холодними вітрами,
чужинне щось блакитними дарами
манить її, як здиблене лоша.
Луною поміж нами — дисонанс,
і нарізно течуть життєві ріки,
мовчання білосніжні зимні піки
розріджують сумний останній шанс.
Це сталося не вчора і не тут,
далеко, поза межами прозріння,
вродилась таїна нерозуміння
і танучих, як сніг, родинних пут.
Привільно, без вузди і без гроша,
далеко від залишеного дому
блукає по орбітах незнайомих
зухвале неприборкане лоша.

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Я обіцяла бути — й не була,
приїхати хотіла — й не з’явилась.
Якоїсь ночі, року і числа
не при мені життя твоє зносилось.

І як з жалю не падала б я ниць,
ні наша вдвох історія, ні фатум,
ні кулі, що злітають в дні річниць
не виправлять вкоріненого факту.

І рана не затягнеться в мені
гоїнням ані першим, ані другим,
і ти не раз навернешся у сні
докірливим і безголосим другом.

2016

На лiтнiй терасi звучала мелодiя «Бiтлз»,
Я слухала мовчки твiй лагiдний голос, який
Наспівував тихо про день у вчорашньому літі,
Про гру у кохання, що грою ніяк не було.

Годинник в менi вiдраховував митi останнi,
Непрохані сльози мовчали на віях тремких,
Бриніло вчорашнє, хотіло зайти у сьогодні,
Та час невмолимий розлукою серце прирік.

Вишневе варення тонуло в морозивi плавно,
Я слухала «Бiтлз» i бачила, як навкруги
Слова про одвiчне лягали прощальним акордом
На лiтнє повiтря, на губи солодкi твої.

2014

Засіває бурею циклон
не перелопачені райони,
де на ладан дихає озон
грозової і сухої зони.

Побуріли трави та кущі
і суха ожина догорає.
Цикли – суховії і дощі,
а потопу поки-що немає.

Пів-лопати прийняла земля.
Півсела орошені сльозою.
Пріє переорана рілля
інде кров’ю, де-не-де водою.

І антициклони навісні,
і циклони хмурі і гарячі –
це лише оказії на дачі.

А чому поезії сумні?
Бо убиті двоє на війні
і немає іншої удачі.

11.2016

За Вашим часом це було вже пізно.
О тій порі не слід було дзвонити,
та я дзвінок так довго відкладала,
додаючи годин отой десяток.
І мала я одне лиш запитання —
чи Ви мій лист одержали останній
(листи чомусь так часто не доходять,
а надто ті — з поштівками чи фото...).
І я почула Ваш старечий голос —
розгублений, хоч Ви іще не спали.
Мені здалось, що Ви мене, далеку,
неначе й не одразу упізнали,
а потім засоромились, і стиха,
із поспіхом догідливим, сказали:
«Так, так, одержав лист, усе в порядку.
Як справи, чи усе у тебе добре?»
І потім, коли трубку я поклала,
сиділа я спустошена, роздерта
на клаптики свідомості, в якої
не стало лету. Все зійшло на шелест
сухого листя, і у нім гуділа
зненацька усвідомлена реальність...
Я Вас втрачаю — мій, з дитинства, друже!
Я Вас втрачаю — рідний мій знайомцю,
що був містком для мене в світ дорослих,
чий погляд був — ясного оксамиту
запрошенням у чоловічу ніжність
(хоч не лише — збагнула я — для мене,
але й мене також вінчав на царство!..).
Що буду я у світі цім робити,
без Вас, мій світлий лицарю любові,
що поклонявся загадці жіноцтва
усюди, хоч би де її побачив?..
Як далі мені йти по цій дорозі
до тої віхи, позначки чи миті,
де далечінь між датами народжень,
уже не означатиме нічого?
Чи варто йти, як Вас не дожену я,
коли дійду, то Вас уже не буде,
перехилюсь за край лункої прірви,
гукатиму — та Ви не обізветесь.
О бідний мій, невірний, любий друже,
стою на місці — і біжу за Вами...
Чому я так невдало подзвонила?
За Вашим часом це було вже пізно...

2014

Не я сумую, а душа моя.
І їй, одній, ще боляче дивитись
на те уявне, що воліє снитись
за зримою каймою житія.

Коли я маму уві сні побачу,
радію, звісно, а якщо і плачу,
то візія минає уві сні.
І легше просинатися мені.

Або, буває, що почую тата,
і оживе моя дитяча хата
веселкою осоння на воді
і піснею про чайку у біді.

А то побачу брата ще живого
і разом попрацюємо за нього
на нашій вольній ниві, у бою
за ойкумену бойову свою.

І дивина – не завітають сестри,
які на Раші ні живі, ні мертві.
коли уже не радує «страна»,
а душі спокушає сатана.

А наяву неначе, у долоні
тримаю руцю ще малої доні,
а з рук її прямує до наук
єдиний мій і незалежний внук.

А то у сни негаданої сили
зайдуть сини, яких не народили.
І туга очі застує мені,
що можуть їх убити на війні.

У небі юні друзі виглядають,
чи долечу, коли у сні літаю,
чи обіймаю біженку села,
коли вона ще нічия була.

А може і вона ще виглядає,
радіє, що сумую я зі сну,
і забуваю не її одну –
гоноровиту панію із краю,
де ми уже обоє на краю,
а я ще воду із веселки п'ю.

09.2016

Байдуже пишеш – відповідь приходить,
вкладаєш душу – слова не почуєш.
Стежками невідомими кочує
послання електронної природи.

Листком осіннім, пущеним за вітром,
сухими ланцюжками кодування...
Це плід мого смішного сподівання,
мій віхоть випроміненого світла.

Гудуть вітри, однаково застудні,
обманюють надії перелесні
чи то на електроннім перехресті,
чи то на чорноземному безлюдді.

2016

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще тепла
По-літньому…
Пора перехідна –
Пругкі іще соняшникові стебла
І кукурудза восконаливна
Ще зеленіє.
Грона ж калинові
Ще не звогнились –
Ліс не запалав,
Не запалив ще плавні приставкові,
Не вилився в один червоний сплав.
Помовчимо увечері під тином,
Затінені кущавістю садів…
Для глибшої ліричності картини
Якби ж оце я ще й помолодів!
Якби ж оце й красуня Катерина
Могла присісти поряд!
Отоді
Воістину куїнджівська картина
Тут ожила б, як в роки молоді.

Я, зрадивши весну,
Осінню пору
Обрав собі за подругу й жону,
Люблю її найперше за покору
І вірність непорушно-кам’яну
І неостудно-теплу…

Цим прологом
Я розпочну осінній марафон
Своїх думок і звітів перед Богом
В живому храмі, в шелесті ікон,
Мальованих природою для мене,
Щоб я молився словом і рядком
За все зелене ще і все черлене,
Й за ту комашку сонну під листком.

2006

Неспокій мій ховається між слів.
Вітрила напівсферами тугими,
зловивши безпритульні білі рими,
несуть мій корабель від островів,
і він безладно хилиться набік
від вітру, неприп’ятого у танці,
страхи у перестудній лихоманці
розхитують нервовий його біг.
Страждає без гармонії душа
і прагне рятівної рівноваги,
у морі знань судомиться від спраги
жебрачкою без цвілого гроша.
Сум’яття розчленований вантаж
зсувається від борту і до борту,
і в корабля націлившись аорту
загрожує його і екіпаж
пустить на дно...
Розгойдані думки
плин руху, гризучись,перебивають,
високу щоглу зосліпу ламають
і кидаються пінно навтьоки.
Подерлися канати назавжди,
і вітер, що у просторах гуляє,
безвладний корабель мій нахиляє
до холоду зеленої води.

2016

Нема палітри золотої,
але її веселка сяє,
малює ауру весною,
як літо зиму доганяє.

Роки понурими волами
ідуть до осені нової.
І не минає із роками
незадоволення собою.

Немає тої у «покоях»,
з якою не минає літо.
І ні ударити, – по конях,
ані за вітром полетіти.

А та й собі усе горює.
Роки ідуть. Краса линяє.
Не помагає, – алілуя!
І пари вірної немає.

Не повінчаються, бо пізно,
не поєднаються, бо різні,
хоча й однакова недоля.
Ані ґазди, ані кубіти.
Йому – нема куди летіти,
а їй – шукати вітра в полі.

2011

Не поміняти течію ріки.
Не пізно пригадати, що забули,
якщо перегорнути сторінки,
якими освітилося минуле.

Нічого особливого, хоча
свої літа до когось приміряли
і мріяли, бувало, по ночах,
коли кохані очі ще сіяли.

І ось тісні дороги житія
стулили не поєднане до купи:
його, роками вже багатія,
її – уже з мітлою біля ступи.

Ой не міняє модний туалет
ні дідуся, ні сивої бабусі.
Та на її усмішку усміхнувся
колись недооцінений поет.

Поговорили. Інше пригадали.
Жалілись на безжалісні літа,
якими їх життя обдарувало –
його за те, що обіцяв не мало,
її за те, що не була свята.

У нього – ані каплі ностальгії,
у неї – ні на іншого надії,
ні на свою окремішню стезю.
І згадує напівзабутий образ,
і чує ще його прощальний голос,
тихенько витираючи сльозу.

2010

Минає літо. Все минає,
що починається весною.
І все, чого душа бажає,
тече у Лету за водою.

Душа оплакує минуле
і на майбутнє уповає.
А серце, наче і не чуло,
що без утрати не буває.

Умите кольорами крові,
перемагає жовто-синє
і за законами любові
парує літнє і осіннє.

З'їдає обрії червоне.
Але і юне, і зелене
очима-зорями ікони
із ночі дивиться на мене.

І просинаються романи,
коли надія не остання,
і посипаємо на рани
солоні присмаки кохання.

Але описуються інші
незримі та неповторимі,
як у навіяному вірші
ніколи не вмирущі рими.

І як її жагучі очі
палають інеєм Стожари
тієї однієї ночі,
що й досі ще дарує чари.

І не одна жива надія
покличе осінню до себе,
коли одна-єдина мрія
закине аж на сьоме небо.

І буде істина у слові,
як уявлялося раніше.

Але ніколи не утішить,
умите кольорами крові.

Немає вічної любові,
а першу не замінить інша.

07.2016

Пройде час і вже не болітиме.
Я більш не відчую тієї хвилини,
коли Ти, нарешті, прокинувся
у своєму великому ліжку
в якійсь невідомій галактиці…

Як легко кохати на відстані,
відбиваючи дійсність
в дзеркалах кривих
вигорілих фотознімків.
2012р.

Ти десь там далеко лежиш
на незручному ліжку
і мрії дитячі крихтами із сухарів
впинаються в стомлене тіло,
аби нагадати тобі,
що воно таки все ще живе.
2016р.

До золотої середини
далеке наше житіє,
коли і тріщину дає,
і випробовує людину.

Немає у людей мети
іти усім до ідеалу.
Іржа жовтавого металу
не заміняє золотий.

І зодчий обирає глину.
Але не вивільнить із уз
сучасну діву Магдалину
майбутній чоловік Ісус.

Як не описуй те майбутнє,
немає віщого пера,
де є історія добра.
Усі рої обсіли трутні.

Немає муки каяття.
А є – то мало запоруки,
що буде іншому наука
його історія життя.

Усе повторюється знову.
У зрізі розтину вини
чинушами стають чини,
а комарі жадають крові.

Немає Божої любові
на території війни.

Остання ера сатани
тріщить по золоту основи...

До чорно-білого готові.
А сняться кольорові сни.

06.2016

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

Малює життя мою долю, фарби кладе на основу.
Кажу йому - отам, в полi, бачу я волошкову –
Синю таку, незабутню. … Мовчить, нiчого не каже.

А ще он оту, сивеньку? – чи то вона вже зелена –
То льон лягає од вiтру i очi мої збиває.
Я спалахів хочу в серці таких, щоб душа світліла,
І щастя ув очі ясні, і радощів, і натхнення.

I хочу ще, хочу, хочу, ти чуєш, художнику, де ти?!..
I знову мовчить. Нiчого – може йому виднiше.
Може, хтось краще бачить, як воно буде згодом,
Коли все збереться докупи i стане видна картина.

Але… часом… так гадаю, що десь, колись – на світанку,
Або десь удень чи ввечір – гляну я на творiння
Художника i зненацька для тОго творця та й для себе
Такого понамалюю, що сяйвом заграє небо
I скаже – ось так же треба!!!

Тодi невдалий художник – вiддасть менi пензлi в руки,
Скаже - малюй, Ларисо, сама, мо' вийде щось гарне.
Художнику, може... зараз?.. Заки я ще бачу колiр,
I поки я чую фарби, i очi мої ще яснi –
Дозволь менi положити хоч кiлька мазкiв на долю
Таких, щоб душа раділа -
І кольором триєдиним.


Мовчиш...
А я таки маю
У серці крихту надії –
І фарби просяться в душу…
І очi малюють мрiю...

18.09.2014

Я знесилена диким вітром –
він в обійми мене узяв.
Чую пуп’янок нерозквітлий
серед скошених перших трав.
Чи живий цвіт, чи ні – не знаю,
чи завмер в летаргії - сні.
Тихе слово у світ злітає –
наче липи бджолиний спів.

Повернуло життя на собаче
і старече біда стереже.
Та не вию, не ту́жу, не плачу,
що до осені близько уже.

Бо і пісня уже не зігріє
і не вигоїть рани сонет,
як немає у серці надії
доживати, як вміє, поет.

І не буде відомо нікому,
що веде у поезію ту,
і чого повертаю додому
пішака на останню версту?

О мої віршомовні поети,
мотивація є. В колії,
по дорозі у шати її,
де не ходять відомі і метри,
на дузі із п'яти кілометрів
я верстаю рядочки свої.

Навіщо тратити слова
Не доброзичливі , не щирі
Навіщо трепітна душа
Ховається у цім мотиві

Усім так прагнеться любить
Усім так віриться в кохання
Так хочеться на повну жить
У час палкого сподівання

Образа вміє ошукать
Ввести в оману легковірних
Вона зухвалих благодать
Болюча кривда світлих , вірних

І не питай , і не чекай
Не знайдеш відповідям раду
Усе що станеться , нехай
Чим гірше тут , там дяка раю.
2016 рік.

Моя любов мене карає
Не зупиняє , і не вчить
Усе що знає все втрачає
Бо тільки так вона горить

Крізь полум*я , потоки бруду
Вона свій пробиває шлях
Хоч терпить відчайдушну муку
Рятує необачність втрат

Їй заздрять , і не мають втоми
Пророчать , обливають в слід
А вона сильна від утоми
Бо сліпить її ніжний цвіт

Любов моя будь непокірна
Будь іншою , картай себе
Я знаю ти моя , ти вільна
Давай всим привід знати це.
2016 рік.

шукати тебе в тумані
знаходити і губити
вертатися і вертати
радіти ізнов ізнов
питати і випивати
мовчання твоє надійне
і ніжністю розбавляти
чекання незвичний смак

Тиняюся, як пісня Сольвейг – загублено і мелодійно,
а ти, Пер Гюнте, все у мандрах, на списах зраджених сердець.
Яка дошкульна ця морока -- шукати довго, безнадійно
що намагався -– в хвилю темну— “тобою виразить творець”!*.

Стара Осе -- у вічнім домі, а я чекаю і співаю,
і стесую, йдучи по колу, усі нерівності й кути.
Якщо мене ти не застанеш — зустрінемось в пустельнім краю,
де лиця сірих мегалітів в бездонні дивляться світи.

Стою норвезькою сосною -- корінням вросла і пасивна.
Час зволікає біля мене й дрібними рухами гострить
те, що розділить нас з тобою — від серця серце є відривне.
Я озиратимуся довго-- мигливий образ твій вхопить...

*вираз із драми Генріха Ібсена «Пер Гюнт»

2015

Час мінливості і непевності,
мов сипучі піски -- реальності,
відлетілої одностайності
спотикання подолом темності,

щоб спішити вперед, де гамірно,
від осель із сумними ларами
чи в гіпнозі людськими хмарами
за сопілкою йти із Гамельна.

Час, в якому дражливі жителі
починають війну за спогади,
бо підламуються світогляди,
мов античні колони Крітові.

Обертається у зацвілий крам
спадок той, що дідами зібраний,
світ — у хаосі, наче зібганий.
..."Ще не було так", — видається нам.

2016

Уже зів'яли проліски і ряст
і нагадає нам Еклезіаст, –
нема нічого, що не проминає.
І сон-травою знову облітає
яса краси, що радує на час
відведеного у юдолі раю.

Усе й усіх овіює весна:
плугатаря у полі, чабана,
і окриляє воїна надія.
Не вписується у весну війна…
Линяє на палітрі полотна
жіноче щастя і дитяча мрія.

І наче сяє сонце угорі,
і рани омивають знахарі,
і нібито уже сміються діти,
і виплакали горе матері...
Але коли воюють упирі,
то не уміють ангели радіти.

Не забуяє облетілий цвіт,
коли чорніє знову білий світ
і у сумне минуле повертає.
І туманіє сива голова,
що на весні уже і рік, і два
надія
            ще пожити
                              умирає.

04.2016

дивна зима снігу нема тихо
вітер вві сні шепче пісні сонно
а на столі з тво’ї землі груша
запах тонкий чимось п’янким вабить
груша хмільна кличе вона в літо
сонячний слід боком на плід влігся
в руки візьму в серце прийму диво
а за вікном чує тепло вітер
він уві сні шепче пісні сонно
дивна зима снігу нема тихо
а на столі з мо’ї землі груша
в руки візьму в серце прийму диво

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

Літає Муза уві сні
у таїні земного раю.
Та не співаються пісні,
коли єдиної немає.

Лети, омріяна моя,
у сни оманою ясною.
Тебе одну чекаю я
цією ранньою весною.

Піймали пасію мою
тенета бабиного літа.
А я із Музою стою
і не умію обігріти.

Минає літечко моє
і, приморожене зимою,
іде у Лету житіє,
а я – у осінь.
               За журбою.

2010-16

Кличе осінь у бабине літо,
а весна у минуле вертає.
І не знаю, чи треба радіти,
що кохання моє не минає?
               Як ти, мій голубе сизий?
               Де ти? Озвися увись.
               Я ще чекаю у вирії візи.
               Ось воно – наше колись.
Полонянка чужого народу –
я до тебе у думці літаю,
поки в’яне мальована врода,
поки літо жіноче минає.
               Мрією, соколе милий,
               перелітаю моря.
               Де пролітають ключі журавлині,
               там і журавка твоя.
Повернутись ніколи не пізно.
Та не можу весною у осінь.
Ми стаємо далекі і різні.
Не квітує любов на морозі.
               Можу у мріях літати,
               та у полоні надій
               не долетіти до нашої хати
               птасі далекій твоїй.

2012

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Як у тумані даленіє пам’ять
оазою німого дежавю.
Чи не тому і досі сльози кануть,
що іноді не радує, а ранить
усе, чим дорожу я і живу?

І ні на що уже не претендую
і маю те, що явно заслужив.
А як і ні – допишу, домалюю,
аби герой мій жив і не тужив
із лірою моєю одесную.

І поки, Боже, Ти іще єси,
іду я од лукавого у люди
десятою дорогою усюди,
де є ще відображення краси,
яка мені поезією буде.

І поки ще скрипить перо моє,
і на порозі в інше житіє
зоря ранкова п’є у травах роси,
я бачу за коловоротом днів
усі дороги пройдених років,
жнива, отави і мої покоси.

2010-2016

Не каюся, що я – із могікан,
але актор палаючого віку
дописую не п’єсу, не роман,
а реквієм людині-чоловіку.

Які бували лицарі-мужі!
Які були мелодії тривожні,
і як не добачали душу кожну!
Але і нині брати рубежі
без ризику і вироку не можна.

І як летять до вирію роки
від самого початку і до краю,
біля якого облизня піймаю…

Усе минуле кане у віки…
Але найцікавіші сторінки,
як дії п’єси, все перегортаю.

02.2016

Діждалися! Навшпиньки по льоду -
еквілібристика осклілими стежками.
Мірило віддалі - «дійду?» чи «не дійду?»
І щосекунди рефлекторне: «Мамо!»

Безсніжний грудень, чорні вечори,
і темінь доокіл, хоч палець в око…
І раптом сніг, як відповідь згори
на мій самотньо-здитинілий поклик.

Блакить без упину, нон-стоп блакить,
крізь золото й охру – просинь,
цілую розчулено кожну мить,
бо вперше закохана і осінь…
2001р.

Карти лягали – збирала карти,
тебе чекала – чекала марно…
А осінь кресала багряні іскри
зеленим листям об жовте листя,
сльозами й пучками – об піаніно.
І чулися ясно вдячним стінам
навіть у найтихішій ноті
уламки ілюзій і попіл емоцій.
2001р.

Діти, ясла, школа, інститути…
Опісля рахуємо роки,
щоб уже ніколи не забути,
що і ми були випускники.

П'ятдесят, як рік один, минає
і літа, як снігом замело.
І уже майбутнього немає,
і минуле – наче й не було

Де ви, однокашники недавні?
Утираю насухо сльозу.
Йдуть у Лету душі православні –
хто під шум, а хто і у грозу.

Думали, – щасливе покоління.
Ні тобі війни, ані суми.
Душу опекла зоря прозріння.
Ми були. А будемо – не ми.

Думали, – усе іде по колу
і зійде́мось, як було, у школі
у післявоєнний перший клас.

П'ятдесят, як бігали ще босі.
Сімдесятий кожному на носі,
а війна війнула і на нас.

12.2015

Як немає долі, то не буде й волі.
Як не піднімайся, а чекає дно.
Як не намагайся вибитись у люди,
а не помічають люди все одно.

Не обов'язково бути отаманом,
генієм, героєм, бардом голосним.
Все одно не будеш усіма відразу.
Все одно підемо у кінці ніким.

Все одно читають вірші одиниці.
Все одно співають не твої пісні.
Все одно? А може – безвісті пропали,
полягли рядками на чужій війні?

2015