Пройде час і вже не болітиме.
Я більш не відчую тієї хвилини,
коли Ти, нарешті, прокинувся
у своєму великому ліжку
в якійсь невідомій галактиці…

Як легко кохати на відстані,
відбиваючи дійсність
в дзеркалах кривих
вигорілих фотознімків.
2012р.

Ти десь там далеко лежиш
на незручному ліжку
і мрії дитячі крихтами із сухарів
впинаються в стомлене тіло,
аби нагадати тобі,
що воно таки все ще живе.
2016р.

До золотої середини
далеке наше житіє,
коли і тріщину дає,
і випробовує людину.

Немає у людей мети
іти усім до ідеалу.
Іржа жовтавого металу
не заміняє золотий.

І зодчий обирає глину.
Але не вивільнить із уз
сучасну діву Магдалину
майбутній чоловік Ісус.

Як не описуй те майбутнє,
немає віщого пера,
де є історія добра.
Усі рої обсіли трутні.

Немає муки каяття.
А є – то мало запоруки,
що буде іншому наука
його історія життя.

Усе повторюється знову.
У зрізі розтину вини
чинушами стають чини,
а комарі жадають крові.

Немає Божої любові
на території війни.

Остання ера сатани
тріщить по золоту основи...

До чорно-білого готові.
А сняться кольорові сни.

06.2016

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

Малює життя мою долю, фарби кладе на основу.
Кажу йому - отам, в полi, бачу я волошкову –
Синю таку, незабутню. … Мовчить, нiчого не каже.

А ще он оту, сивеньку? – чи то вона вже зелена –
То льон лягає од вiтру i очi мої збиває.
Я спалахів хочу в серці таких, щоб душа світліла,
І щастя ув очі ясні, і радощів, і натхнення.

I хочу ще, хочу, хочу, ти чуєш, художнику, де ти?!..
I знову мовчить. Нiчого – може йому виднiше.
Може, хтось краще бачить, як воно буде згодом,
Коли все збереться докупи i стане видна картина.

Але… часом… так гадаю, що десь, колись – на світанку,
Або десь удень чи ввечір – гляну я на творiння
Художника i зненацька для тОго творця та й для себе
Такого понамалюю, що сяйвом заграє небо
I скаже – ось так же треба!!!

Тодi невдалий художник – вiддасть менi пензлi в руки,
Скаже - малюй, Ларисо, сама, мо' вийде щось гарне.
Художнику, може... зараз?.. Заки я ще бачу колiр,
I поки я чую фарби, i очi мої ще яснi –
Дозволь менi положити хоч кiлька мазкiв на долю
Таких, щоб душа раділа -
І кольором триєдиним.


Мовчиш...
А я таки маю
У серці крихту надії –
І фарби просяться в душу…
І очi малюють мрiю...

18.09.2014

Я знесилена диким вітром –
він в обійми мене узяв.
Чую пуп’янок нерозквітлий
серед скошених перших трав.
Чи живий цвіт, чи ні – не знаю,
чи завмер в летаргії - сні.
Тихе слово у світ злітає –
наче липи бджолиний спів.

Повернуло життя на собаче
і старече біда стереже.
Та не вию, не ту́жу, не плачу,
що до осені близько уже.

Бо і пісня уже не зігріє
і не вигоїть рани сонет,
як немає у серці надії
доживати, як вміє, поет.

І не буде відомо нікому,
що веде у поезію ту,
і чого повертаю додому
пішака на останню версту?

О мої віршомовні поети,
мотивація є. В колії,
по дорозі у шати її,
де не ходять відомі і метри,
на дузі із п'яти кілометрів
я верстаю рядочки свої.

Навіщо тратити слова
Не доброзичливі , не щирі
Навіщо трепітна душа
Ховається у цім мотиві

Усім так прагнеться любить
Усім так віриться в кохання
Так хочеться на повну жить
У час палкого сподівання

Образа вміє ошукать
Ввести в оману легковірних
Вона зухвалих благодать
Болюча кривда світлих , вірних

І не питай , і не чекай
Не знайдеш відповідям раду
Усе що станеться , нехай
Чим гірше тут , там дяка раю.
2016 рік.

Моя любов мене карає
Не зупиняє , і не вчить
Усе що знає все втрачає
Бо тільки так вона горить

Крізь полум*я , потоки бруду
Вона свій пробиває шлях
Хоч терпить відчайдушну муку
Рятує необачність втрат

Їй заздрять , і не мають втоми
Пророчать , обливають в слід
А вона сильна від утоми
Бо сліпить її ніжний цвіт

Любов моя будь непокірна
Будь іншою , картай себе
Я знаю ти моя , ти вільна
Давай всим привід знати це.
2016 рік.

шукати тебе в тумані
знаходити і губити
вертатися і вертати
радіти ізнов ізнов
питати і випивати
мовчання твоє надійне
і ніжністю розбавляти
чекання незвичний смак

Тиняюся, як пісня Сольвейг – загублено і мелодійно,
а ти, Пер Гюнте, все у мандрах, на списах зраджених сердець.
Яка дошкульна ця морока -- шукати довго, безнадійно
що намагався -– в хвилю темну— “тобою виразить творець”!*.

Стара Осе -- у вічнім домі, а я чекаю і співаю,
і стесую, йдучи по колу, усі нерівності й кути.
Якщо мене ти не застанеш — зустрінемось в пустельнім краю,
де лиця сірих мегалітів в бездонні дивляться світи.

Стою норвезькою сосною -- корінням вросла і пасивна.
Час зволікає біля мене й дрібними рухами гострить
те, що розділить нас з тобою — від серця серце є відривне.
Я озиратимуся довго-- мигливий образ твій вхопить...

*вираз із драми Генріха Ібсена «Пер Гюнт»

2015

Час мінливості і непевності,
мов сипучі піски -- реальності,
відлетілої одностайності
спотикання подолом темності,

щоб спішити вперед, де гамірно,
від осель із сумними ларами
чи в гіпнозі людськими хмарами
за сопілкою йти із Гамельна.

Час, в якому дражливі жителі
починають війну за спогади,
бо підламуються світогляди,
мов античні колони Крітові.

Обертається у зацвілий крам
спадок той, що дідами зібраний,
світ — у хаосі, наче зібганий.
..."Ще не було так", — видається нам.

2016

Уже зів'яли проліски і ряст
і нагадає нам Еклезіаст, –
нема нічого, що не проминає.
І сон-травою знову облітає
яса краси, що радує на час
відведеного у юдолі раю.

Усе й усіх овіює весна:
плугатаря у полі, чабана,
і окриляє воїна надія.
Не вписується у весну війна…
Линяє на палітрі полотна
жіноче щастя і дитяча мрія.

І наче сяє сонце угорі,
і рани омивають знахарі,
і нібито уже сміються діти,
і виплакали горе матері...
Але коли воюють упирі,
то не уміють ангели радіти.

Не забуяє облетілий цвіт,
коли чорніє знову білий світ
і у сумне минуле повертає.
І туманіє сива голова,
що на весні уже і рік, і два
надія
            ще пожити
                              умирає.

04.2016

дивна зима снігу нема тихо
вітер вві сні шепче пісні сонно
а на столі з тво’ї землі груша
запах тонкий чимось п’янким вабить
груша хмільна кличе вона в літо
сонячний слід боком на плід влігся
в руки візьму в серце прийму диво
а за вікном чує тепло вітер
він уві сні шепче пісні сонно
дивна зима снігу нема тихо
а на столі з мо’ї землі груша
в руки візьму в серце прийму диво

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

Літає Муза уві сні
у таїні земного раю.
Та не співаються пісні,
коли єдиної немає.

Лети, омріяна моя,
у сни оманою ясною.
Тебе одну чекаю я
цією ранньою весною.

Піймали пасію мою
тенета бабиного літа.
А я із Музою стою
і не умію обігріти.

Минає літечко моє
і, приморожене зимою,
іде у Лету житіє,
а я – у осінь.
               За журбою.

2010-16

Кличе осінь у бабине літо,
а весна у минуле вертає.
І не знаю, чи треба радіти,
що кохання моє не минає?
               Як ти, мій голубе сизий?
               Де ти? Озвися увись.
               Я ще чекаю у вирії візи.
               Ось воно – наше колись.
Полонянка чужого народу –
я до тебе у думці літаю,
поки в’яне мальована врода,
поки літо жіноче минає.
               Мрією, соколе милий,
               перелітаю моря.
               Де пролітають ключі журавлині,
               там і журавка твоя.
Повернутись ніколи не пізно.
Та не можу весною у осінь.
Ми стаємо далекі і різні.
Не квітує любов на морозі.
               Можу у мріях літати,
               та у полоні надій
               не долетіти до нашої хати
               птасі далекій твоїй.

2012

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Як у тумані даленіє пам’ять
оазою німого дежавю.
Чи не тому і досі сльози кануть,
що іноді не радує, а ранить
усе, чим дорожу я і живу?

І ні на що уже не претендую
і маю те, що явно заслужив.
А як і ні – допишу, домалюю,
аби герой мій жив і не тужив
із лірою моєю одесную.

І поки, Боже, Ти іще єси,
іду я од лукавого у люди
десятою дорогою усюди,
де є ще відображення краси,
яка мені поезією буде.

І поки ще скрипить перо моє,
і на порозі в інше житіє
зоря ранкова п’є у травах роси,
я бачу за коловоротом днів
усі дороги пройдених років,
жнива, отави і мої покоси.

2010-2016

Не каюся, що я – із могікан,
але актор палаючого віку
дописую не п’єсу, не роман,
а реквієм людині-чоловіку.

Які бували лицарі-мужі!
Які були мелодії тривожні,
і як не добачали душу кожну!
Але і нині брати рубежі
без ризику і вироку не можна.

І як летять до вирію роки
від самого початку і до краю,
біля якого облизня піймаю…

Усе минуле кане у віки…
Але найцікавіші сторінки,
як дії п’єси, все перегортаю.

02.2016

Діждалися! Навшпиньки по льоду -
еквілібристика осклілими стежками.
Мірило віддалі - «дійду?» чи «не дійду?»
І щосекунди рефлекторне: «Мамо!»

Безсніжний грудень, чорні вечори,
і темінь доокіл, хоч палець в око…
І раптом сніг, як відповідь згори
на мій самотньо-здитинілий поклик.

Блакить без упину, нон-стоп блакить,
крізь золото й охру – просинь,
цілую розчулено кожну мить,
бо вперше закохана і осінь…
2001р.

Карти лягали – збирала карти,
тебе чекала – чекала марно…
А осінь кресала багряні іскри
зеленим листям об жовте листя,
сльозами й пучками – об піаніно.
І чулися ясно вдячним стінам
навіть у найтихішій ноті
уламки ілюзій і попіл емоцій.
2001р.

Діти, ясла, школа, інститути…
Опісля рахуємо роки,
щоб уже ніколи не забути,
що і ми були випускники.

П'ятдесят, як рік один, минає
і літа, як снігом замело.
І уже майбутнього немає,
і минуле – наче й не було

Де ви, однокашники недавні?
Утираю насухо сльозу.
Йдуть у Лету душі православні –
хто під шум, а хто і у грозу.

Думали, – щасливе покоління.
Ні тобі війни, ані суми.
Душу опекла зоря прозріння.
Ми були. А будемо – не ми.

Думали, – усе іде по колу
і зійде́мось, як було, у школі
у післявоєнний перший клас.

П'ятдесят, як бігали ще босі.
Сімдесятий кожному на носі,
а війна війнула і на нас.

12.2015

Як немає долі, то не буде й волі.
Як не піднімайся, а чекає дно.
Як не намагайся вибитись у люди,
а не помічають люди все одно.

Не обов'язково бути отаманом,
генієм, героєм, бардом голосним.
Все одно не будеш усіма відразу.
Все одно підемо у кінці ніким.

Все одно читають вірші одиниці.
Все одно співають не твої пісні.
Все одно? А може – безвісті пропали,
полягли рядками на чужій війні?

2015

палахкотіла як свіча на вітрі злому
крізь час і чад і листопад і дику втому
секунди жмутками листків в`язали будні
і миті ці мені були вже незабутні...
а я стояла на вітрах не трепетала
любов світилася в очах любов палала
була сильнішою стократ за всі незгоди
була немов осінній сад і тихі води
немов поліське джерело під журавлями
що гублять втомлене крило летять над нами
була кривавником густим пучечком м`яти
ніхто мене у тому сні не смів спиняти...
твоєю стала а чи ні - сама не знаю...
жила мелодія в мені відлунням раю...
жила любов до цих людей до світу цього
душа босоніж в небо йшла - шукати Бога...

Я мрію ще, чи просто заспана?
За спиною – смоляна темрява,
кришталь здається діамантом,
а діамант здається краплею
роси, що вогко відокремлює
шовк ночі від льняного ранку.
2004р.

Я правда, й мене купують,
Я кривда, й мене продають,
Я совість, мене катують,
А я не вода, але всі мене п’ють.

Попереду хтось крокує,
Не думай, а слідом іди,
Він кожного з нас почує
І позатуляє роти.

Чого ж тебе, правдо, купують?
А кривду чому продають?
За що тебе, совість, катують,
За що твого брата б’ють?

Хто змушує правду ховати?
Сліпого й німого вдавати?
Усе вибачати й терпіти, терпіти,
Коли ж ти збираєшся жити?

(присп.)

Розлютись і піднімайся,
Розлютись і не мовчи,
Не вагайся, наближайся до мети.
Годі марити даремно,
Борони країну ревно!
Покажіть, якого роду ви, брати!


Київ, червень 2012

Не боюсь знайти – і знов згубити.
Не боюсь шукати й не знайти.
І Тебе я не боюсь любити,
знаючи, що вже не любиш Ти.

Не боюсь раптового тремтіння,
вихлюпаного з мого вікна.
Я боюсь себе і розуміння,
що минеться й це, бо все мина…
2005р.

Антисердечна аритмія
нагадує урочу мить,
коли і тіло оніміє.
Зніяковіла пам'ять ниє.
Душа це чує і болить.
               Зоріє.
               Місяця немає
               і сутеніє за вікном.
               Світає!
               ...Поки не смеркає.
Полями вітер пролітає
і сіє вруна за селом.
               Заурожа́їлось. Дощіє –
               іде і лиє
               по росі.
Кочують хмари як отари.
Б’є шумовиння у литаври.
Відлунює на ноті сі
струна живучої гітари.
               Життя минає в унісон
               погоді. Нічого чекати.
               Зринають постаті і дати,
               як тільки-що – хороший сон,
               який не можу пригадати.
Чи то були учителі?
А може новосели раю?
На гущі дощовій гадаю,
кого лишаю на землі,
кого у виріъ чекаю.
               І уповаю
               на Отця.
І уві сні усе літаю.
І не чекає молодця
чиєсь осіннє, – баю-баю...
Моя ідилія минає,
але триває до кінця.

                              11.2015

Я просто мовчу.
Мовчу про свій біль.
У душі кричу.
Думки звідусіль.

Мовчу про проблеми,
Які їдять мозок.
Одвічні дилеми
Без всяких підказок.

Мовчу про страхи
І про таємниці.
А комусь розказати...
Їм всім без різниці.

Мовчу я про те,
Що рве зсередини -
Про зради, образи,
Про душу людини.

Я буду мовчати,
Бо, знаю, інакше,
Будуть сипати сіль
В мої рани багатше.

В вікнах навпроти недавно робили ремонт,
плакали вікна крейдяним безладдям і пилом.
А вже сьогодні окреслився чітко кордон,
що розмежовує дім для живих і могили.
Ще позавчора з’явились фіранки нові.
Нова косметика, миючий засіб зі спиртом,
а вже сьогодні по той бік стекла – vis-à-vis
дама, яка не сприймає ніякого флірту
і недомовок. І часто буває права,
не довіряючи ні почуттям, ні словам.
2008р.

Зима завжди є невчасною…
Я її планувала зустріти
усмішкою, відчуваючи,
як хутро лоскоче щоки,
червоні в морозному перці.
Аж губи рясніють клюквенно:
цілуй – так смакує вітер,
що гладив брунькам спинки…
Та я вигинаюсь дзвінко,
бо стільки вільного місця
є зараз межи шкірою
моєю й легкою тканиною,
що має зарадити холоду…
Бодай, і не так, та ж зустрілися.

Ну от, ти й прийшла, зимо….
2008р.

Я дивилась на дощ. Я слухала джаз.
Чорний кіт перетнув кришталевий потічок.
А ти десь сидів у машині.
Фари натемно – тільки джаз.
Голосніше приймач увімкнено.
Слухав і думав, що я,
парасолю тримаючи міцно,
стрибатиму через калюжі
до самого того моменту,
доки таки не відчую, що дощ
зайшовся осінньою зливою…

І в цей час ти побачив,
що кіт перетнув
той самий сріблястий потічок.
2009р.

Від спалених листів, немов від листя,
потягне димом, вогкістю і млістю,
і холодом і тлінню. Тільки рук
ніхто з нас не зігріє край багаття
і більш ніхто із вітром в унісон
не мріятиме… Хто тобі сказав,
що вигадати можна лиш майбутнє?
Це все не так. Моя білявка-пам’ять
кохається з минулим привселюдно,
ховаючись за рятівне «люблю»,
стонадцять довгих літ. Тому сьогодні
пектимемо картоплю у багатті,
на недогарках «вірю» і «чекаю».
А ти налий вина по самі вінця
із мною відкоркованої пляшки
«Весна – Кафе – Мітяєв – «Хванчкара».
І бачитиме тільки стиглий місяць,
що більше не лишилося ні краплі
на дні: я все, нарешті, допила…
2010р.

Гострими лезами телевеж
подрано подушку хмар і з небес
сиплеться сніг у глибокі двори.
Зводиш обличчя своє догори –
і, наче,
летиш
у міжсніжний
простір.
2014р.

Осінній день, замріяна ріка
в облямуванні з бронзи, а не з золота.
І темна гладь тремтить, немов од холоду,
від доторку вербового листка.
2015.

голубиний політ
рими біг
солі смак на губах
далебі

ноти блюзу
на вітру трубі
видуває цей день
голубий

ноти блюзу
на вітру трубі
видуває цей день
голубий

кожна думка
сама по собі
кожне слово
гербарій для мрій

то тобі
квіти втіх
болю мій
барви дня
крила сну
серця бій

то тобі
квіти втіх
болю мій
барви дня
крила сну
серця бій

ти не гострий
і ще не тупий
то так просто
візьми
і надпий

спи
мій болю колисаний
спи
не губи
мої сни
не губи

спи
мій болю колисаний
спи
не губи
мої сни
не губи

то так легко
устати
й піти
та не в силах
палити мости

поміж нас
стільки болю мій
днів
у яких
ми з тобою
одні

поміж нас
стільки болю мій
днів
у яких
ми з тобою
одні

1 Жовтня 2015

А він поїхав, вона знову
вдома лишилася сама,
нема кому сказати й слово
та чи її в цьому вина.
Одна-однісінька, нікого,
лиш кіт дрімає на вікні
і віє холодом з порогу,
холоне кава на столі.
Затихло все, лиш чути шелех
і дим з ментолом проплива,
а у руках неспитий келих
п`янкого терпкого вина…

листопад 2015

Яку не обирай дорогу,
а доля все одно одна.
Проснувся рано, – слава Богу!
А ні – то де її вина?

Усе журбою даленіє
на роздоріжжі суєти
і запорошує світи,
аж поки чорне побіліє.

Жовтіє в'януче зело
і укриває листопадом
усе, що ніби й не було
перед буянням і парадом.

Буває, що іде у сни.
Але ніколи не буває
у неї злої чужини,
аж поки рідне покусає.

Тоді не мила і вона.
На небо марно сподіватись,
і поки сниться ще весна,
не поспішаю просинатись.

Буяє літо затяжне,
і осінь пізня, і дочасна
здається не така нещасна...

Але очікує мене
не так веселе, як сумне
усе, що тліє, а не гасне.

>center>11.2015

вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
вже в цій осені стільки п`янкого неспитого суму
на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
на семи небесах закодовано мрію віків...
обважнілими гронами падають зорі з небес
сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
розкошує війна у жорстокому полум`ї битви
а Месія розп`ятий у душах іще не воскрес...
і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
і обпалене листя і світлого світу канва
і дорога до СЛОВА...

Ось Ви сидите навпроти і дивитесь пильно на мене,
На руки мої тремтливі...Говорим про се... про те...
Пускаєте вміло стріли у душу - пташа зелене,
А я все чекаю чуда ( воно ж, мабуть, золоте...)
Ми зараз такі далекі...І як Вам це пояснити,
Що звичних подій не буває між космосом і людьми...
Що можна життя перебути, а можна - перелетіти...
А можна відчути раптом, що ельфи - це також ми...
Що світ - осяйне роздолля, наповнене кольорами,
Кохання - невинний дотик до магії надвисот...
При втечі Боги задумали усе, що тепер між нами,
Усе, що було і буде, як частку своїх щедрот...
Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
Так хочеться полетіти...
Тому...
відпустіть
мене.

Лежить в покої стомлена земля,
навколо розгулялася негода,
оголена, неначе немовля,
зніма вбрання зажурена природа.

Короткі ночі ,зорі мерехтять,
мов світлячки купаються у морі,
простягнеш руку – й зможеш ти дістать
безкрає небо й загадкові зорі.

Осінній подих стеле килими,
тремтять від холоду листочки верболозу,
висить на дереві, чекаючи зими
забуте яблуко, ціловане морозом.

Два в одному -
це про шампунь і бальзам,
три в одному -
сказано про не дам
як в старенькій сентенції
про значну абстиненцію.

Також ще про рахунки, раунди і поцілунки.
Перший -
це було все незнайомо, райдужно і кольорово.
Другий -
розпачливо навіщось,
і зі сьозами знову.

А третій раунд і не відбувся,
хоч був останнім.
Третє – дорожче, ніж перше і друге,
найважче і
на прощання.
24.09.2015

На шиях – хрести, покурили та й сплюнули.
І Патріка день вийшов зовсім нерадісний...
Когось унітазом убили, не кулями...
Відтоді в газетах “святими” прозвалися...
Чому саме їх Ти обрав на роль месників?
Чи кращих у світі немає, о Господи?!
Звичайні ірландці в гівняній Америці!
Працюють, бухають і месу вистоюють...
“Усе, що негідне – те маємо знищити,
Щоб добре усе могло розцвісти!”
На їхніх руках – “Справедливість” та “Істина”!
“And shepherds we shall be, O my Lord, for Thee”!

(2012)

                              І
Вона явилася незримо
і на осонні берегів
копицями ладує рими
багряно-сизих дум і слів.

Крадеться ночами марою
із бездощів'я до зими,
і віє димом і війною
із пащі хижої пітьми.

Та поки день іще не вечір,
іде лісами Берендей
і знаки зимної предтечі
бринять у пам'яті людей.

Іще палають чорнобривці,
і айстри ще не одцвіли,
і накриваються столи.

Не відлетіли ще жар-птиці
і з урожаєм на полиці
немає бідкатись коли.

                              ІІ
Раніше вечоріти стало,
пізніше ранішня зоря
запалює своє кресало
у сивині календаря.

Затуманіло синє небо
і одіялами лягло
захмар’я, цуплячи на себе
все, що розвіює село.

Ці клунки доганяє вітер
і котить по сухій траві
на пам'ять осені-вдові
пелюстки і зів'ялі квіти –
усе, що подарує літо
своїй суворій візаві.

                              ІІІ
Що день грядущий нам готує?
Не знає осінь. А зима,
що буде, те і подарує,
коли серійного нема.

Комусь березової каші,
а нам до хліба ще й вода,
бо не дай, Боже, будуть наші,
то буде й золота орда.

Єднає бідних і багатих
воєнна осінь на жнива.
Але не може об'єднати
убивча пісня бойова.

Але готуємось до бою.
Така оказія з людьми,
що осінь кличе за собою
у Ирій сивої зими.

Опа́демо як жовте листя
під шатра хмизу і трави.
І не виходить з голови,
чому у небі урочисто,
чому не вистачає хисту
іти до осені живим?

               09.2015

Шкільний дзвінок до класу кличе,
він не мовчатиме і дня,
вбрання святкове тобі личить
та ти подумай про знання.

Бо вересень теплом зігріє
і жовтень золотом вкрива,
а листопад дощем умиє
і ось зими уже пора.

Нас пригостять свята різдвяні,
з коханням Валентин віта,
теплом зігріють дні весняні,
бузок навколо розквіта.

Швиденько рік шкільний проходить
для наших донечок, синів
і на поріг уже виходять -
в дорогу дзвоник задзвенів…

Маскувався обрій неба
Холодним став ранок
Фарба зелені померкла
Змінив фон світанок

Над полями , і ярами
Річками , ставками
Покривалами тумани
Думки загадками

Тішать душу краєвиди
Вражає цей спокій
Ці багряні колорити
Мій лагідний обрій

Ключ курличе журавлиний
В спілкуванні осінь
Відлітає час невпинний
Зливає дощ повінь

Я до тебе , ти до мене
Єдина , і вірна
Залишаю біля себе
Цю мудлрість - що вічна.
2015р.

Релігія моїх прохань
Потужна сила самосуду
Мов загнана граційна лань
Я вікупляти гріх цей буду

Між тим що буде , і було
Ті зорі серед дня не сяють
Черпаю долі ткане зло
За солод тіні сіль збирають

І томить , хилиться до сну
Зусилля віддаються марно
Я з цим умовами живу
Де з осудом , де бездоганно

Я виставлю на продаж все
І щоб мені не говорили
Віддам на користь тільки те
За що так віддано любили.
2015р.