Часом бувають дні довгі й важкеленні, ніби стара дублянка,

Що до землі зимної припечатують

І не дають дихнуть,

Ні голови підвести,

Дні, безкiнечні, ніби віки-роки,

Коли навпомацки

Шукаю

Твоєї міцної

Линви,

Твоєї руки

У лабіринтах снів,

Як мишка лабораторна

Повторно проходжу маршрут

Спіралі, тори, стрічка Мьобіуса

А потім бац: на переднім сидінні

В автобусі, який знову везе мене туди,

Де найменше бути хочу...

Бо там немає тебе, а значить знову брaкуватиме кисню,

Тож я знову зависну в чататах на FB чи Вконтакті,

Затираючи клаву до дір, пишучи мужчинам_жінкам_дівчатам,

лише би не відчувати Торрічелівої порожнечі на місці

серцевої чакри чи solar plexus, яка надсилає

в неозорий Всесвіт поклик про порятунок SOS,

бо кінчається прана в моїх балонах,

бо без тебе я захолону,

непотрібна нікому в трьох світах Снігова Королева...

Опоры в жизни - все наперечёт.
Пойти ещё штук восемь завести.
Глядит в фантасмагорию слегка
Мой шаг, мой шар, мой пробный парафраз.

Гуляя леопардовый эфир
По смятым и несмятым простыням,
В стихах напротив так и не нашёл
Мелодию некошеной зари.

Почти шепча, как если ни о чём,
В засумерки, в окрестный антураж
Вернулся и просыпался собой,
Как сон земли, как острая звезда.

Кому-то не понравится? И пусть.
Исландским краем что-то в этом есть.
Японским садом это хорошо.
Я сам и сам с тобою посижу.

Моё внутри так просится наверх -
Хотя бы краем глаза посмотреть,
Хотя бы кроем фразы пережить,
Хотя бы дождь по кромке переждать.

2012

1. Тіберій на острові Капрі

Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.

2. Еміль Берінг на острові Капрі

Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…

3. Владімір Лєнін на острові Капрі

Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…

4. Максим Горький на острові Капрі

Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.

5. Комптон МакКензі на острові Капрі

Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…

6. Лючія Бозе на острові Капрі

Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»

Примітки:

Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.

Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.

Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.

Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».

Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.

Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!

Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.

Соки носила синові,
Що – на морській косі.
Пахла сливово, цитриново...
І шепотіла:"Ти сій...".

І обростала клятвами,
Вибачень – щільний стос.
Врази на серці – плямами –
Не від штормів, не від гроз.

Спрагло хотіла спокою,
Вже не пурпурних вітрил.
Що ж ти клюєш її, соколе,
Поміж янтарних мірил?

Скарб – у мішечках і нішах.
Внукам – конструктор, пістоль...
Віршем укрилась півгрішна
Мигдалеока Ассоль.

В слоїках мокнуть оливи.
Ряден пацьорки руді.
Цятки на шибах по зливі.
Пахне корицею дім...

Хвилі течуть у волосся.
Аркуш важкий, мов пісок.
Все, що бажала, – збулося.
Спурхнути б їй поміж сов!

Хто її буде шукати?
Мрево густюще, як мед.
Рейвах, омани, відкати...
Фальш – кордарон, флавамед...

Сукні носила сріблясті.
Грея стрічала з морів.
Молиться:"Боже, не впасти б...".
Шовк пурпуровий зопрів.


2012

скількми іуд блукає по світу скільки мерзотних іуд
Майстре чекаю на дОслів та cерце сховано гратами
шати тривог наче із вин кроволюбні ридають гармати
чується в пам’яті голос що схожий на визрілу ту

в чорнім плащі наготою сміється заснуте вогнями тіло
до забуття завмирає серце у вірних небес Маргарити
Майстре вона так хоче з тобою додихати дорадіти
і твій останній роман заховать сатані під крильма

відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи

усі прихильні адреси усі рубіни до золотого фейскбуку
і ти не заходиш в мої онімілі ночами хвилини і вимкнуті букви
не плачу борюся синцями що діти беруть у поганах на руку
як Понтій Пілат що сидить і віками болить голова набухана
слухає
коли буде нова луна
і в слові Божім озветься
його вина
слів йог сліз його і крові вина
Іешуі Га-Ноцра

у мові що вже проросла гомінкою лозою і печеним хлібом
той Майстер шукає досвітки вбиває глухі і старі телефони
і хай в нього будуть коханка сумна й синьоока хай з троном
я всеодно озиватимусь ніжною смужкою мирного німбу

вона ж Маргарита
і горда її підкова
а я лише я
о Майстре прийди
принеси мені наші квіти
хоч мудрі не просять
і чимсь ми із нею схожі
ще й досі
як голі
як чесні
як босі

плащі вже чекають і коні що риють копитами землю
він скоро поверне він всім роздає лукаві і спраглі дарунки
скоріш забери мене снігом різдвяним у змучені долею руки
моїй Маргариті гарячого трунку відьмацького зела

бо відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи
візьми ж мене в нагороду
я горда

Сидить замислена людена,
немовби статуя Родена;
стоять задуманії люде
й клопочуться: що з нього буде ? :)

А чи підеш ти манівцем,
а чи зупинишся -
не покидатиме той трем,
дощем не виллється;

чи ти повіриш у сльозу,
чи сльози висхли всі,
чи скажеш: я Тебе знайду
чи знов помилишся,

розтявши словом навмання
крихку і віддану,
манірним принципом життя,
як вірнопідданий

чужих імперій і ідей,
таких обіграних,
і де той меч і хто Арей
чи Троя пімщена?

чи тятивою грає лук,
чи все узгоджено
долішнім викиднем сих мук,
горішнім подивом,

згораєш виром почуття,
а думи мертві всі,
а чин і слава як сміття –
такі непевні дні...

яке ім’я ти дав тоді
тонкій, як марево?
в її очах, в очах її –
відбиток зарева,

в піснях її, в її словах
твої півподиху,
в таких уїдливих часах
чи раб, чи воїн ти?

Я-нічия, і в цьому є свій сенс:
Назавжди залишаюся жаданою.
І кожен, дійсно,небайдужий "Man"
Мене вважає дивною примарою.

Ніхто не стане на заваді моїх дій .
Я можу рухатися впевнено, тактовно.
Ніхто тепер не перетне моїх надій.
В життя моє не влізе безкоштовно.

1.
Різноголоссями думок так просто
розвітриться зайвими „ВИБАЧ” на постіль.
2.
Та крижму твою я стягнула з грудей,
не біль пригорнувся – а жук скарабей.
3.
Нещадним дощем від ін’єкції в очі,
не буду більш дихати – серце не хоче...

18.11.2012

Лілії і левкої
У її волоссі святковім,
Віола її голос,
Рухи тонкий танок.

У колі навколо неї
Метелики і лелітки,
Веселки в етері літнім
Рікою лазурі линуть.

І дихає тихий вітер
Понад обрії і надії.
І увечері неодмінно
На вічах у неї ірій.

І пітьма обіймає його.

Ні, я не відаю іншої віри,
І я не маю інакшої мрії,
Аніж іти із тобою,
Іти за тобою усюди,
У краї і часи, до межі.
За тобою лише і з тобою,
І не мати інакшої мрії,
І не відати іншої віри,
І невартісної мети.

І ми індіанці твої
На березі бірюзовім,
Конкістадори твої
На галеоні важкім
І неофіти навік
У житі твоїм,
Уві млі твоїй,
І софісти, у твому
Великому сні,
У зоряному сні.

Тихо-тихо.
Отак
Я вертаю видані за ніч
Слова.

Порух і вічність, порох і велич,
Біле і зле.
Небо омите і горе убите,
Лихо і сміх.
Берег і море, легіт і доля,
Далеч і лет.

І рубінова є зоря, і золоті зорі є,
І гіацинтова тінь...

Та нема тебе.
Бо нема що казати тобі.

Ти вище слів.

хто ти дівчинко моя тепла хто ти добра моя любов
чи білява циганка чи сонце брудного прожилку Індії
танці ранкові птахами вривалися у свіжий озон
осінню змерзла аж погляд жовтів як мідії

бо барабанила по-жіночому коли треба і ще не можна
люди раді сукенці рухливій від вільного буку
білим одягом гріла кров та простреленим подорожником
мовчала і дихала депресивно
словам цілувала руки

а вчора падав блюзом посріблений камінь із перснем
її колишніх малюнків підібраних до наївності щедро
далі стояла мов гола вишня останньою пресою
напевне знала що він без тебе не зможе мертвим

йому потрібна весела жінка що що й камінь точить
що розбереться в бажаннях й білених простирадлах
і одягне синьоке сарі на спину зимну і не зурочить
лежати буде йому на грудях
сіяти сином

неначе
руда сльота
раменами рам
з гардин
не тінь
а душа
з кута
в протоки зайшла
судин

легені
вітрила слів
тамують в пориві
ґніт
світ свічкою
не згорів
невменно звучить
в мені

невкладистий
невпрогорт
невпору
невпоспіх теж
цей тихий
палій аорт
зусюди
наносить меж

обличчя
нап’ялить він
і кольору
нажене
ми з вікнами
візаві
за ними
здригає
нерв

струна контра_басна
лю
гуде невиводно
вчуй
судинне моє
болю
крещендо струнке
дощу


7 Листопада, 2012

Хто хоча б раз народився, той хоча б раз помре.
Вибач – від мене легке алкогольне амбре.
Втім, для мужчини то є нормальна річ.
Надто під вечір – ніч, наче кітч – навстріч.

Хто хоча б раз оступався, падав лицем в лайно,
Надто – в присутності жінки, знає, як то воно.
Добре, що випив – збувся очей Сірко.
Стрілив – не вибив, знов чомусь в молоко…

Довго на протязі – от і кон'юнктивіт.
Довго, на протязі майже ста тисяч літ,
Тільки родився й жодного разу не вмер.
Може хоча б сьогодні, може хоча б тепер…

Встану, ледь-ледь – на коліна (геть страмоти кліше!)
Руку їй поцілую, злегка – пальці лише:
Вибач, сказав би слово – хворість гортань дере.
Ні, не напився знову, то лиш легке амбре...

Задзеркалля богиня Богемія
дзвінколунко легкою ходой,
переможеш у любій агонії,
поцілунком Шираз заспокой.

Зачаровано гляну крізь хміль
на пакунок: помітно деталь –
етикетку із словом "fragile!"*,
подарунок мій, чеський кришталь.

* fragile! (фр.) – не кидати!
03.11.2012

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:

Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.

я давно вже не вірю нікому
навіть снам що нейтральні як води
я поставив вже крапку а коми
хай розставить всевишній господар
без апострофу пишу «з любов’ю»
коли «вип’ю» але ще не «п’яний»
я за нього боротись готовий
та писати слова полум’яні
я не буду - в граматиці зовсім
наголошую там де прийдеться
хоч із неба дощем сипле осінь
накопичую літо на серці
то ж чи варто писати чорнилом
розділові поставивши знаки
коли часом заходжу із тилу
й літеральні виловлюю раки

...інд і луни мокрі голубі
а голова, тіло, день і ніч Елад -
в далечІні.
не до літа волога.
і було гірко минулі дні...

...а «маха» – тіл Едем.
і на граніті
суті всесвіту: сіті нар – Гані мед.
Еліта хама?!

...не те любив. осінні сови. бюлетень...

досконалості марно шукати
але змістом крокують чудово
під мотив бойовий «ати – бати»
і забуте і знайдене слово

і позицій не здам навіть в комі
коли крапка прийде неозора
бо знайду ще нові паліндроми
коли в слові шукатиму корінь

Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки
Багряним і жовтим вогнем.
Поети-єретики горять на цих вогнищах,
Які розпалює Торквемада жовтень.
Падолист-єзуїт ставить крапку
У цьому вироку сезону інквізитора.
І тільки їжаки – старі конкістадори
Вирушають на реконкісту
Раю зими, де спати будуть
Сном безпробудним
До часів весни ренесансу
Чи то до квітня бароко.
Я перед цим автодафе
Одягну черевики Ван Гога.
Але краще б я костур повісив
У південних горах,
Одягнув би рясу слів
Старого Сенеки,
І під парасолькою Стої
Мислив би про вогонь
Чи то сонця, чи то Галактики
Чорний, як оповідки Сфіфта…

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

По той бік дзеркала –
Друзі, брати і коти,
По той бік дзеркала –
Коханки та колежанки,
По цей бік дзеркала –
Єдиний співбесідник
Зі свічкою в руках
Так само сивий
Так само мовчазний.
І тільки в біле вбраний
А я в чорне.
Граємо в шахи
Без поля та фігур,
Без клітинок ночі-дня
І навіть без короля.
Без слів і посмішок
І навіть без годинника.
Ваш хід, маестро…

нема розгадок - жінка золота
в тропічну ніч із опахалом плине
і квітнуть зорі мов п’янкі жарини
і в скроні хвиля б’є як марнота
виписує в клітинки слово з піни
краплинами збігаються хвилини
і зібгана у крилах висота
і ти не той і «та» уже не та
а скільки того літа - раз і спас:
і не спасуть ні яблука ні маки
й торішнє листя зібране на млаках
чекає процедур як жінка спа
по жилах тіла зОлота сіртаки
ховають таїни холодні знаки
і в па-де-де впаде правічне «па»
немов колосся житнього снопа

...і головою розбиваєм стіни -
манкурти прагнуть крові - де той (к)Рим?
і не мовчи-кричи
чи
вічне говори
як «отче наш» - як от чи... зміни_міни
прийдуть з низів а не з «пеньків з гори»
як осені безжальні кольори
і неба триб і тризуб жовто-синій
де в лініях - життя без паралельних ліній
ламається неначе алюміній
нема розгадок - правди слів нема
коли у душах пам’яті зима

Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…

Мій старий кіт –
Сірий як місто вікінгів,
В молодості носив ім’я Казанова
По праву своєї шляхетної вольності.
Він теж трубадур –
Поет сирого і вітряного березня.
Він теж, як і я, ночі збирає жменями
В комірчину своєї пам’яті,
Слухає вірші темряви
Тихим шарудінням
Довгохвостих зайд.
І теж вірші пише
Ночами безсонними
Нікому їх не читаючи
Навіть мені – прочанину
З одної святої землі до іншої.
Тільки добре йому –
Монаху вусатому –
Про сенс життя він не думає,
У глухій пітьмі ліхтар не засвічує,
У густій чорноті живе
Як у домі своїм,
Не тужить про те, що все втрачено…


Примітки:
* - «Блаженні незаплямовані: основа слова твого істинна, і вічний будь-який суд правди твоєї.» (Пс. 118, 1, 160) (лат.)

Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…

мізерія замішала на брехні
попасти хоче у кожний шлунок
і нинішня осінь в іранській хні
від Бога чекає на поцілунок
пеньки пеньками - професори
хто з них дубовий а хто із липи
відчуй їх гнилість і розберись
по їх тату як у мистецтві типів
хрести на банях на повну грудь
їм гріють змій у розритім кублі
маразму суть у світи несуть
в квадрати камер у зони в кубі

Без гриму, без прикрас,
без права відступити,
луна лиш ніжних фраз,
і жити – не любити?

Кохання без підборів,
Так награно жартуєш,
Сумління без докорів –
Його ж ти не почуєш.

Самотність не сама
І місяць не у рамі,
Прекрасная відьма
Складає оригамі.

Кохання без підборів,
Кохання без make-up(у) –
Нема серед соборів,
Не сподівайсь не мапу.

02.10.2012

я усвідомлював з гіркотою,
відпльовуючись ві̀ршами постмодерну:
ріки, наповнені кислотою,
не перетворити на воду озерну

зношені кеди початку століття
вже ні про що нікому не скажуть
гей, позбавляйся старого лахміття
воно тебе, друже, лише вантажить

братські стосунки, чисте кохання
перетворились в суцвіття ілюзій
все, що лишилось – тривале чекання
змін на рятувальному крузі

вечір дзижчить надокучливим джмелем -
швидше б від нього уже відмахнутись
ніч постає нескінченним тунелем
в котрому нам до рання не зітнутись

наші душевні розмови на кухні
якось ладнали пересічні справи
коли ми гучно здіймали кухлі
за процвітання і велич держави

кухні тепер залишились далеко
десь на початку лихих дев’яностих
коли нас турбувала державна безпека –
ми цих розмов вже наїлись вдосталь

все, що я можу – плювати влучно
віршами в пики усім негодам
бути байдужим сьогодні зручно
мабуть я спробую дещо згодом

2012

цей біль є не більше ніж
обставини ойкумени
а встромлений в спину ніж -
антена позаду мене
сприймає усе навкруг
і скрапує відчуттями
що час мій найближчий друг
зв'язок окровив між нами
і ребрами б я відчув
в чім сила підрядних речень:
хто жив діалогом течій -
собі запалив свічу

без алгоритму алкоголь
є рідиною
і вміст торкаємо його
душі струною
і настає самобуття
як антитеза
яким сухим тече життя
коли тверезий?
алаверди – рука тремтить
хай жиє! будьмо!
життя без градусів це мить
і свято в будні

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

де осіяння помст гряде
нема основ для розуміння
мораль потворна у створінні
де бруд у золоті і де
засохла кров дерев осінніх
перетікає з ночі в день
і знову в ніч - ця ніч страшна
кровава майбуттям громами
у темнім небі понад нами
у душах і у склі вікна
бо в холоді нової рами
є пізнання що нині нам
немає вибору бо дах
збудований для нас з олжі
немає цілості в іржі
старезних і дірявих блях
і в цьому є найбільший жах
та вірю - змиють бруд і страх
дощі яким нема межі!

немає правди
і знов Пілати
чергову жертву
ведуть на страту
мораль віджила
а сила сили
і волі й слову
рубає крила

Вскочив от резкого звонка,
Я снова села на диван.
И по груди сползла рука:
Какой немыслимый обман!
Который день пытаюсь я
Не ждать тебя, не вспоминать.
И эту боль, в душе тая,
Пытаюсь из себя изгнать!
Старалась быть тебе опорой,
Пыталась я тебя понять,
А нанесла немало "сору"
В избу, где мне уж не убрать!
Но лишь вчера я поняла:
Твоя любовь была - ИГРА!
Игра немыслемых страстей,
Игра обдуманных речей...
Теперь в "игру" вернулся "быт".
Теперь лишь разум победит!
А "та" любовь спокойно спит-
Никто ее не возвратит...
Игривый тон, надменный взгляд-
Ты был безумно встречам рад!
Но не вернуть всего назад
Путем заученных терад...
Но из любого негатива
Извлечь полезное "зерно"
(Пусть даже я слегка строптива),
Пожалуй, Богом мне дано.
И я не стану отрекаться
От пережитых чувств и слов.
И, если очень постараться,
То можно воскресить любовь!
Среди руин и груды пепла
Пробьется радости росток!
Моя душа "в боях" окрепла
И путь свой держит на Восток!
Там, на границе дня и ночи,
Я обреку покой и мудрость,
(Достигну многих полномочий),
И светлый ум и духа бодрость.
Из искры разгориться пламя-
Его вмещу в свои ладони
И гордо пронесу, как знамя,
Как Вечный Трепетный Огонь!

Мені подруга з Англії листа
прислала сповненого болю.
Вона писала: "Олю, дорога,
я бідність проміняла на неволю.
У бідності своя є висота -
вона немилосердна, та свята.

Похмуро тут, як в наш осінній день,
із моря вітер завжди віє,
у свята не співають тут пісень,
по нашому ніхто не розуміє".
Я відповіла подрузі своїй:
"Ще гірше, як не розуміє свій!"



2012р.

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…

(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)

Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

Кирпичи никогда не кончатся,
Как рассветы встречают запахом,
Мои бледные смотрят серпухи,
И в захмарье с тоскою ворочатся.

Я курю, на бумаге монтирую,
Я пишу ощущения отчасти,
Мои бледные смотрят серпухи,
Они знают, куда мне не хочется.

«В преступление снега-обапола,
Ударенье ума о бессилие!»
Мои бледные смотрят серпухи,
Как перо об язык кровоточится.

Блуждаю не напросто в замысле,
Окно открывается заново,
Мои красные смотрят серпухи,
Им ведь тоже сегодня не ночится.

Этот мир в состоянии заново…
Как и я: « За новорождение!»,
Мои черные смотрят серпухи,
Как рассветы встречают запахом.

2012

Людям говорив,
Що дерева теж португальці.
Людям говорив,
Що кожне дзеркало – двері
З однієї порожнечі до іншої.
Людям говорив,
Що коти знають Істину
Десь від нас назавжди заховану.
Людям говорив,
Що кожна квітка – то Васко да Гама,
Що пливе на кораблі вікна у потойбічну Індію.
Людям говорив,
Що кожна смерека то старий вчитель,
Що відає про Шлях
Невідомої осені.
Людям говорив,
Що Ван Гог лише прочинив двері.
А вони не вірили…

(Світлина автора віршів)

В електричці розмовляли двоє глухонімих,
Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.
Її пальці казали: Я втомилася – ми давно не були разо́м.
Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?
Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,
І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!
Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,
Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:
Ні, не вірю – я бачила тебе з нею знову,
І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!
Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!
Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.
Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,
Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!
Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,
І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.
Але пес не розуміє мови глухонімих,
І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них…
Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,
Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!
Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!
Бідна тваринка… Хай уже ми, але чому вони…
І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.
Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,
що здатна народжувати і вбивати.
Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,
І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.
Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,
І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.
І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них…
Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих…


Серпень - вересень 2012

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

Що я можу один?
Можу гори звернути,
Можу змінити світ,
розтопити лід рік та долин.

І могутньою голубою стихією,
Спінивши брудну каламуть,
Весь непотріб піднявши,
Знести в море з неймовірною силою.

Оновившись, українська земля
Зацвіте різнобарвними квітами,
Наповниться добром і теплом,
Наче відвідавши чарівного зілля.

І люди, не зовсім розумні тварини,
Будуть радіти - як діти бездумно,
брататися, обніматися один з одним,
стрічаю-чи нову, світлу днину.

А поки що, наполегливо та вперто,
потрібно долати повсякденність горя,
мертвецьку, заяложену журбу одвічну
Говорячи з Богом занадто відверто.

Я. Мамай.24.08.12р

Сила Слова спроможна схилити
Сите серце служити слабим,
Свою совість стражденним скорити,
Сяйвом світла сочитись сліпим.

26.08.12

Брунатний південь, сіре верховіття.
Стучать копита, гойдає в сідлі,
Минає час, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Скінчився ліс, пішли зачахлі хати,
А далі замки, мури, вітряки.
Їх можна буде завтра занедбати.
Я їду далі… повз роки й роки.

Розграблена садиба – дім сільради,
Селянський хлів – з розібраних фортець.
Усе, що є нічийним, можна брати –
Епохи мовчки стрінуть свій кінець.

Я їду далі, бачу хмарочоси:
Дзеркальний панцир відбиває світ,
Пройдуть роки, дощі, сонця і грози –
І їх не буде через сотню літ.

Не буде «пам’яток архітектури»,
Із того, що сьогодні височить.
Та вічними здаються давні мури –
Фортеці помирають стоячи.

Холодна ніч, дерева снігом вкриті.
Стучать копита, гойдає в сідлі.
А час іде, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Наше нічне меління,
Розмови змістовні
До ранку
Ти знаєш, у тебе є вміння,
Лишати мене, як рану.
Щось примарне ловити руками,
Сподіваючись на успіх,
Я не знаю що це між нами
Я не знаю і дуже боюся.
Я боюся отак і лишитися,
Без жодної твоєї відповіді,
Дорогою далі котитися
І думати все "А ти де?".
В моїй голові вже напхано
Думок, як солодкої вати.
Ти знаєш, я зрозуміла -
Тебе не буває багато.

(2012)

Сновидю нею
Шепчуся із
Друзями-сторінками
Тупого і(-)нету

Місто ковтає
Пащею лева.
Камінь, камінь, -
Ба, сонця не треба

Казав дядечко
Тичина
"Партія світить"..
А хлеба, то нету

Ось так і
У нас
Стосунки - роками,
Любові ж не треба...
2012

Для кого старатися?
Чорна душа у юрби.
Їй аби погратися
На пожарищі і журбі.

Плюгаві перевертні,
Амбітні-ї тварини,
Батьків – «думи» відверті,
Втратили – «дикі свині».

За для кого розбивати
Серце трудне гаряче?
Людей в людях не впізнати,
Усе, варвари ледачі.

Полохливі як зайці,
Дякуючи Батькові-Богу.
Здичавілі найманці,
В багно втоптали ноги.

Долати моря й гори
В зиму люту буремну
Вгризатися зубами в горе
Тверде та буденне,
Буду:

- Заради одного хлопця,
який сяє неначе Сонце!
- За ради однієї дівчини,
Яка є моєю Вітчизною!

Які прийдуть мені на могилу
Через тисячу років пройдуть,
Ковилою сивою, до загину
обіймаючи увесь світ широкий.

Я.Мамай.01.07.12р