Раз, два, три.
Трави кричать: «Зітри».
З неба пейзаж осінній.
В дуба живе голосіння
Вічної з вітром гри.

Чотири.
Птаха благають вирію.
Поки ще небо синє
З м’ячиком апельсина.

П’ять, шість, сім.
Спека набридла всім.
Крім.
Мене, термометра, кицьки.
Й нашої рахівнички.

2012

Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…

Ех, Ви людоньки, рідненькі,
Милі мої простодушні, -
В Нас Земля - одна є ненька,
Хоча ви, напевно, в курсі.

В Нас життя одне – маленьке -
Це також Ви підучили,
Тож ідіть вперед легенько,
Вам на зустріч прийдуть сили.

Коли пишу від серденька,
То це є, напевно, щирість.
Ех, Ви, людоньки, рідненькі, -
Я ж із Вами всіма виріс.

Ми страждаємо в печалі,
Сміємося, коли добре,
Так було, є й буде далі,
Тож приймаймо це хоробро.

Простота життя - у кайфі,
Весь секрет - в одному слові,
Коли вже немає зайвих,
Коли Всі живуть - в Любові.

2012

Вже майже рік не вживаю тютюн
чи цей табак, чи той нікотин
Коли один я в роздумах був
То мною очолював дим
Вже майже рік не вживатиму бруд
То це означає що десь переміг?
Та іншими стежками заходжу у блуд
Забруднюю розум, хоч тіло зберіг
На один атом
Зустрічатиму фатум
Власну поразку
Вередливо-прекрасну перемогу
Бути вільним водночас ставити себе у рамки?
Заборони залишають уламки?
Чи зашивають рани?
Як кратер вулкану
Ось-ось зірвешся
Але живеться…

2012

Я супутник, який через тенета
Приймає клієнтів, людей із планети,
Віддаючи себе у користування,
Спочатку у безвідсоткове кредитування,
Потім віддаю себе у борг
Без права на повернення - і це не виняток!

Я супутник але більше без я
Тому, що втрати несе цей із’ян,
Я супутник тільки я - це ярлик,
Супутник тіла і розуму – сполучник;
Учень, вічний учасник
Боротьби у самому собі.
Ввічливий хіба тоді, коли тіло у біді -
Де була голова?
Спокуслива тьма у розумі –
Це сиропне болото, солодка конкретика,
Супутник лікує діабетика!

Спрямована енергія проб’є заметіль,
Ввійти у реальність, думки саме ті,
Свободи учень від негативних емоцій,
Доброзичливість на першому кроці,
Співчуття завжди в яскравому боці,
Порозуміння мудрості шукають і досі.

Я супутник, яким керує організм –
Тіло і розум, душею у сльози
Через вірші, через прозу,
Через радість за інших,
за всіх інших присутніх на планеті
ллються вірші!

Вже набридло дивитись по ящику опери –
Оці соплі і сльози або просто сміття
Хай буду летіти в піке чи у штопори
Аби було справжнім все моє життя…
2013

Замкнуте коло планети
Краде з повітря мрії.
Вій напівхибні злети
Смутком осіннім віють.

Мозок земної кулі
Не переробить Ікарів.
Віршів обгортки заснулі
Не потребують слави.

Нащо молитись до неба -
Крила роз’їті пилом.
Вирватись з кола треба.
Дати свободу крилам.

Обручем сходиться вічність.
Плаче світанок воском.
Крила від пилу розчисти
Й не погуби у роздріб.

Хочеш – в’їдайся в асфальти,
Розмінюй хвилини дешеві.
Замкнуте коло фальші
Як і Земля – forever*.

Рватись. Не рватись. Вити.
Різати пальці об сфери.
Бавити снами квіти,
Вдихаючи пил портьєрів.

Падаєш в сонячний вирій.
Байдуже спродуєш пір’я…
В кожного з нас є крила.
Та не усі в них вірять.



2009

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Промине ця тиша, зникне,
знов почую голос-піснеспад,
розмаїття слів тактильне
перевищить градуси принад.

Побажати щастя - марно.
Відпустить?! Нізащо, не з душі!
Почуття звучать піано,
розфарбують з часом тло дощів.

Ще дует...в обіймах мрії,
так безстрашно гратися теплом,
забагато НАС ще тліє,
подаруй мені себе зі сном.

03.04.2013

хай квітень хай гумові чоботи і рибацькі човни
вирулюють на платформи метро обкидане піском
я вже не можу цієї зими що заглядає крізь скло
я не витримую холодильної камери місяцин

де у кожному місяці мело сніжинками озвіріло
прокинулись звірі і люди розпитували синоптику
у якому місці знаходять траву що росте із кнопок
захованого комп’ютера що не втрачає віри

у абрикосовий цвіт і сонце яке ніколи не бреше
у те що задубілі носи долають набридливий нежить
і на кульбабові килими форуми незалежні
виганяють пари закоханих у легких одежах

я хочу носити сандалики в криницю пускати коси
час переведено на годину квітневого рівнодення
закутий кригою Київ неначе обдертий терен
свої смішні окуляри у квітня на довір просить

допекли вітамінні чаї і коли в горлі дере застуда
урбаністика міста до того чорна як загнані коні
принеси мені із кіоску квітів де продавчиня Тоня
плакала мов дівчисько бо пароль до весни це люди

бо вона впала і впало серце
а в мене скільки того вже серця

Ми в одному човні.
Ти тримаєш мені
Парасолю, весло… Чорносливом
Сипле хвилі ріка,
Рік за роком стіка-
Є у море холодним відливом.

Небо виткала ніч,
Прохолода до пліч
Відчуття швидкоплинності тулить,
Десь позаду весна
І нічого не зна-
Є маленька гармошка із Тули.

П’є мелодію шум,
До знекровлених дум
Навертаються втомлені сльози.
Ти – натхненне дівча,
Що надривно вивча-
Є слова, що звикають до позик.

Затихає гармонь,
Невідомість до скронь
Неминучістю сивою липне.
Вчора була зима,
А вже червень зника-
Є в осінньо-наближений липень.

Ти у ньому уже,
Ну а я під ножем
Дощової сліпої печалі.
І надії нема,
Лиш кохання змива-
Є наближення чорної далі…

31.03.13

повінь повік і блаженне мовчання втечі
видихи кольорів чи замріяна осторонь
ти загортаєш мене яструбом брів на плечах
марево срібних борів хилитає постіль

ох заморочив голову пелюстками жасмине
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене наче грудну дитину
питимеш сто ночей віхол ошатних застуду

із теплого молока та молочаєвих сліз
руни тремтливих русалок родяться на руці
кожне тримке бажання із вогнища віршів
автографами цілунків ти попадаєш в ціль

ох ворожбите звідки несло твій слід
в ранах лежать дозрілі коханням яблука
я збираю їх в пелену пестощам на обід
ти на пістрявім коні збиваєш їх шаблею

у замшевих чобітках по колінця в сніги
хоч би до купи зібрати вироки і думки
ніколи куштувати чорних пліток шоколад
шовком лягає слово швидко у файл рункий
віддана гордість ангелам як непотрібна гра

крутиться-вертиться колесом все життя
жили натягнуті темпом яскравих діл
люди неначе діти чекають на зарплатню
людям потрібна підтримка хліба мого і води
в кожному власне причастя зачинене в біль

замшеві чобітки в ранній хвилинці дня
третій поверх садочку в три сніжинки політ
вибачте в мене донечка хвилею у балет
в сина у теквондо зрушує свій зореліт
ну а те що не їла врешті пустим- пусте

біла білизна сохне слідкуючи як сніжить
борщ на плиті і пляцок та трояндовий крем
капає на коржі та віртуозна Жизель
зі скромних віршів моїх із слів виганяє зле
вибачте що я жінка а не згорілий джем

що під праскою оживає його зелена сорочка
рукава пручаються а на руці калатає годинник
устигнути залишити іще ягідку золотинки
в єдиному вихідному уста кохавити безупинно
знімати замшеві чобітки ласкавити рими

вони не мають права запізнитися і порудіти
Доброго дня Ірино Миколаївно і Павле і Аню
іще десятки очей шукають барви із рясту
і несуть свої перемоги страхи поривання
тремтить у серці любов
заходьте будь ласка

у замшевих чобітках по колінця в сніги
хоч би до купи зібрати вироки і думки
ніколи куштувати чорних пліток шоколад
шовком лягає слово швидко у файл рункий
віддана гордість ангелам як непотрібна гра

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

Я подихом лечу у далечінь,
змарновані польоти не врахую,
напомацки звільню вчорашнє „ні”,
лиш мрією дощенту співісную.

Керована дурниця: два + нуль,
за звичними „не варто” повернуся –
палкими поцілунками катуй,
збентеж лютневу (досі) ляльку Русю.

18.03.2013

Із піни, попелу і сліз,
сестра двоюрідна Венери,
взяла француженок манери:
любов її - Париж, Париж...

А він шукав її таку –
пихату Стеллу по кав’ярнях,
збивав колінця у блуканнях,
ліпив грайливо із піску...

Горіхи всюди, карамель,
ріка обгорток шоколаду,
нема його, як в домі ладу;
один, хоч поряд спить Шанель.

О, мила Любо, із села,
як ти любила, як чекала,
мене й Париж як проклинала!

Щодня згоратиму до тла...

14.03.2013

і сниться тобі
що
тобі
що тобі
що тобі ще
прагнеться мати для щастя?
може якоїсь іще зайвини?
може війни?
може просто портвейну й
вина рікою потроху із порту
рвучко
вертаєш на роздоріжжя
знову задкуєш
знову додому
рівно о п’ятій
сімнадцять
не темно
невтомно
не в тім’я
тебе не пом’яне
ні митник
ні хай йому грець ні лихий
хилиться опріч
законів і правил
хвалиться хто
тобі
хто тобі
хто
тебе снить
ніби боснію
чи вже нехай
балаклею
чи може все-таки дай
їй додивитися
цю ахінею -
хай собі має
чи на увазі
чи в іншому разі
має удосталь
хай собі стрибає
рибою босха
хай собі лоба наб’є
або носа
може потому
зі шкаликом рому
під каламбур
буріме з румбамбаром
бармен бридкий
принесе їй доляри
для дзвонаря
який бемкає Бітлз
близько до неба
й до бога багато
скарг
апеляцій
доган
і вимог
гамірно й гомінко
в вусі у нього
може й самому
богові час
спати і снити
що все в нас гаразд?

Я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах,
коли населення вбоге виходить, немов з печери
і дідо в старих, перемотаних шматкою, шкарбанах
видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю
коли смердючі цівки снігу і не снігу-
стікають, немов пиво горлянкою біса
який прийшов подивитися на це лігво,
на це місто у екскрементах пост марксизму…
на блямби неонові, заляпані брудом гойності,
грязюкою чистоправди у мареві псевдо байок..
тут бог не проїде, ці вулички надто промовисті
Хіба що цей бог сталевий – заправський материй байкер..

Калюжі замутнені, непрозоро-тлусті
Як плями серед вуличного песимізму
Відображають залишки таунгордості
Ранковий мейк ап нічної діви стриптизу
Такий має вид у променях світанкової зірки
В протуберанцях сонця на диво блищить спотворене
Її обличчя як марево, наче солодка сірка
Абсентної ночі Вулі зі снів Мерфі-Уорена…

Піски сахари, що гоїли слизькість вулиць
лежать принижено...символи вчорашнього..
і лиш коти, затиснені між чарами киць
готуючись до відбору рукопашного -
волають і верещать про вічне щоночі, про бутнє
про довгі котячі мрії із риб'ячими хвостами
їм пофік увесь цей постмарксизм, гнилий як зуби кутні
в дев'яносторічної діви...стриптизерки й путани

а зранку, бачучи у вікні - ні до чого
не припасовану сірість як мамалигу
я хочу снігу, пилу, чи нові чоботи
і переспати з тобою оцю відлигу

День перший
Хоч ще зима – запахло медом,
ковтком тепла у цю негоду.

День другий
Холодна кава в крихтах льоду
зігріє змерзле кволе тіло.
Не ти любив! Нестерпно, милий!

День третій
А я жила, а я боліла,
кроїла серце, щоб на тебе,
писала кров’ю ледве-ледве,
літаю й досі гола в небо.

День четвертий
Чекає хтось мене? Хто-небудь?
Ти палиш. Димно у кімнаті,
піджак зім’ятий твій картатий...
Це сльози? Раптом ти страждаєш?
Не йдеш та руку ще тримаєш.

День п’ятий
Всі зради й біль тобі прощаю.
Не сніг, а дощ і це зимою,
ще жеврію одним тобою,
і лиш за сонцем я сумую.
Ну все, пора, свій пульс гальмую...
Підняли галас, не врятують,
твій крик лише: „Живи! Люблю я!”

День шостий
............................................

День сьомий
Вже не зима – так пахне медом,
ковток тепла в таку погоду,
ми знову разом влітку згодом...

19.02.2013

коли вже зібрався подалі то їдь скоріше
ці анемічні сніги скували схололу землю
їдь куди заманеться я стану віршем
у постілі самотою вимішувать акварелі

з синім волоссям зими очима блакитними
на прозорих руках носити трійнят зимових
стояти на ганку голою мерзлою непомітною
закритою книгою залишатися серед втоми

іти по нитці потім падати на пухнаті хмари
тягнути за чорного чуба твою невмілу роботу
слухати поночі як стогне сумна гітара
і чужий чоловік її струни для мене золотить

дитяче проміння засне під крилами вірними
зігріє холодне тіло крислата до щему казка
і буде битися серденько синьою сливою
і слово на східця чекатиме в місячних стразах

У серце поранений
лежу у кривавих сльозах,
не маючи зцілення
стікаю любов’ю в словах.

Одна ти на світі цім,
єдині з тобою у всьому,
убивці ми, найманці
загинемо вдвох пів на сьому...

Не привітавши падіння і милиці,
вирвешся вітром з аркана та жаху
в царство експромтів і стилів за крильцями
янголів-ранків, що зцілять невдаху.
Що тобі піктові сни між собаками -
білі та чорні, а спільно – криваві?
Доля, як верес, і погляди маками -
ніби хоронять чужинці в загравах
душу твою і картату симфонію
музи, що трунком, ривки в піднебесся.

Згодом нестямно уславиш агонію
з порухом ницим, різким і… вселенським.

2012р.

Ночь, за окном пригорюнился месяц жалкий.
В тихий тринадцатый год накануне свалки
Мальчику снятся настурции и фиалки.

Мальчику снится начало другого века,
Множество проводов, фонари, аптека,
Ещё - телефоны Nokia, окна Veka...

К самому чрезвычайному на подлёте
В медленном розоперстом водовороте
Мальчику снится смеющийся Гарри Поттер.

Вот такой коленкор, Коленкур, вот такая пьеса.
Как неявственный символ незыблемого прогресса,
Прыснет девка в окне снующего "мерседеса".

В полушариях мальчика зажигают ночные клубы,
Кто-то торопится, кто-то ругается зло и грубо
И влюблённые внятно целуются губы в губы.

А потом всё куда это завертелось? Помчалось, глядь-ка -
Кремль, с трибуны вещает бровастый дядька,
Вверх ракета сигает, ансамбль идёт вприсядку.

Закричали сквозь лай "ферботен", вонюче горит чего-то,
Много танков и самолётов, куда-то бежит пехота,
В голосе Левитана крепчают стальные ноты.

Так, что еле успел отгреметь выпускной в июне.
Рабочий с колхозницей - бэтмены полнолуний.
В развалочку нэпманы, как тараканы, пускают слюни.

Прикольный броневичок расплевался свинцом в картину,
Весёлые бородачи тащат сельдь в путину,
На Зимний насели норманы или льдины.

И от всей беготни голова мальчика как-то вскипает резко,
И с экрана вдруг пропадают цветные фрески,
Исчезают поля, подстанции, перелески.
Всё, ничего этого не было -
Тюли, кружево, занавески.

2012

У горизонта нет ни конца, ни начала.
Через некоторое время
Мы перекинемся на новые здания.
Мужайся!
Из глубины сознания
Надвигается нечто,
Чего раньше оно само даже не замечало.

Кто бы знал, что у тебя в голове
Новые территории.
Выплыли не то Магелланы,
Не то Кардиганы,
А скорее всего - Макинтоши,
Чтобы нанести их на карту.
То-то закат был вчера нехороший,
То-то в глазах твоих копошилось море и
Всё поддавалось некоторому нездоровому,
Ненормированному ещё азарту.

У! Какие льдины!
Какие большие льдины
Уплывают по кругу, но скоро достигнут Африки.
Надо сказать, у тебя довольно плотные графики.
И ещё более скорые,
Ещё более неотвратимые именины.

2012

Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:

Січневе море дихає словами,
Січневий місяць злодієм старим
У сни мої монгольськими ногами
Вдирається. І ритором нудним
Мені буркоче про нудьгу та необхідність
Пасти отари літер на полях книжок.
Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
Пегаса-орача і сядь на моріжок
Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
І пошукай стежок
Тонких як лезо, плутаних як час.
І подивися на зимових горобців,
Навчись книжки ковтати як вони зерно
Збирай колекцію своїх химерних снів.
На шибку дихай. І цінуй вино…

Є такі міста, в які повертаюсь щодня

подумки.

Думаю – а яка нині погода в Парижі?

Скільки людей на Монмартрі?

Чи сидить індіанка зі своєю трубою

На вичовганих плитах перед Центром Помпіду?

Чи лине її музика вгору, до голубів,

Чи падає вниз листям кленовим?

Чи стелеться туманом по гранітних кайданах ріки,

чи випадає росою на ґанок кавярні,

де сиділи закутані в пледи ми,

ті, яким надусе потрібне кохання,

світло оте незгасиме, доторки, подихи, шепіт,

від яких шаленієш враз і хочеться щанайшвидше

у свою тимчасову хату, власне будь-який дім тимчасовий,

щоб пірнути у позачас наших любощів казкових...

Для чого міста, де нема любові?

Часом бувають дні довгі й важкеленні, ніби стара дублянка,

Що до землі зимної припечатують

І не дають дихнуть,

Ні голови підвести,

Дні, безкiнечні, ніби віки-роки,

Коли навпомацки

Шукаю

Твоєї міцної

Линви,

Твоєї руки

У лабіринтах снів,

Як мишка лабораторна

Повторно проходжу маршрут

Спіралі, тори, стрічка Мьобіуса

А потім бац: на переднім сидінні

В автобусі, який знову везе мене туди,

Де найменше бути хочу...

Бо там немає тебе, а значить знову брaкуватиме кисню,

Тож я знову зависну в чататах на FB чи Вконтакті,

Затираючи клаву до дір, пишучи мужчинам_жінкам_дівчатам,

лише би не відчувати Торрічелівої порожнечі на місці

серцевої чакри чи solar plexus, яка надсилає

в неозорий Всесвіт поклик про порятунок SOS,

бо кінчається прана в моїх балонах,

бо без тебе я захолону,

непотрібна нікому в трьох світах Снігова Королева...

Опоры в жизни - все наперечёт.
Пойти ещё штук восемь завести.
Глядит в фантасмагорию слегка
Мой шаг, мой шар, мой пробный парафраз.

Гуляя леопардовый эфир
По смятым и несмятым простыням,
В стихах напротив так и не нашёл
Мелодию некошеной зари.

Почти шепча, как если ни о чём,
В засумерки, в окрестный антураж
Вернулся и просыпался собой,
Как сон земли, как острая звезда.

Кому-то не понравится? И пусть.
Исландским краем что-то в этом есть.
Японским садом это хорошо.
Я сам и сам с тобою посижу.

Моё внутри так просится наверх -
Хотя бы краем глаза посмотреть,
Хотя бы кроем фразы пережить,
Хотя бы дождь по кромке переждать.

2012

1. Тіберій на острові Капрі

Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.

2. Еміль Берінг на острові Капрі

Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…

3. Владімір Лєнін на острові Капрі

Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…

4. Максим Горький на острові Капрі

Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.

5. Комптон МакКензі на острові Капрі

Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…

6. Лючія Бозе на острові Капрі

Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»

Примітки:

Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.

Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.

Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.

Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».

Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.

Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!

Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.

Соки носила синові,
Що – на морській косі.
Пахла сливово, цитриново...
І шепотіла:"Ти сій...".

І обростала клятвами,
Вибачень – щільний стос.
Врази на серці – плямами –
Не від штормів, не від гроз.

Спрагло хотіла спокою,
Вже не пурпурних вітрил.
Що ж ти клюєш її, соколе,
Поміж янтарних мірил?

Скарб – у мішечках і нішах.
Внукам – конструктор, пістоль...
Віршем укрилась півгрішна
Мигдалеока Ассоль.

В слоїках мокнуть оливи.
Ряден пацьорки руді.
Цятки на шибах по зливі.
Пахне корицею дім...

Хвилі течуть у волосся.
Аркуш важкий, мов пісок.
Все, що бажала, – збулося.
Спурхнути б їй поміж сов!

Хто її буде шукати?
Мрево густюще, як мед.
Рейвах, омани, відкати...
Фальш – кордарон, флавамед...

Сукні носила сріблясті.
Грея стрічала з морів.
Молиться:"Боже, не впасти б...".
Шовк пурпуровий зопрів.


2012

скількми іуд блукає по світу скільки мерзотних іуд
Майстре чекаю на дОслів та cерце сховано гратами
шати тривог наче із вин кроволюбні ридають гармати
чується в пам’яті голос що схожий на визрілу ту

в чорнім плащі наготою сміється заснуте вогнями тіло
до забуття завмирає серце у вірних небес Маргарити
Майстре вона так хоче з тобою додихати дорадіти
і твій останній роман заховать сатані під крильма

відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи

усі прихильні адреси усі рубіни до золотого фейскбуку
і ти не заходиш в мої онімілі ночами хвилини і вимкнуті букви
не плачу борюся синцями що діти беруть у поганах на руку
як Понтій Пілат що сидить і віками болить голова набухана
слухає
коли буде нова луна
і в слові Божім озветься
його вина
слів йог сліз його і крові вина
Іешуі Га-Ноцра

у мові що вже проросла гомінкою лозою і печеним хлібом
той Майстер шукає досвітки вбиває глухі і старі телефони
і хай в нього будуть коханка сумна й синьоока хай з троном
я всеодно озиватимусь ніжною смужкою мирного німбу

вона ж Маргарита
і горда її підкова
а я лише я
о Майстре прийди
принеси мені наші квіти
хоч мудрі не просять
і чимсь ми із нею схожі
ще й досі
як голі
як чесні
як босі

плащі вже чекають і коні що риють копитами землю
він скоро поверне він всім роздає лукаві і спраглі дарунки
скоріш забери мене снігом різдвяним у змучені долею руки
моїй Маргариті гарячого трунку відьмацького зела

бо відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи
візьми ж мене в нагороду
я горда

Сидить замислена людена,
немовби статуя Родена;
стоять задуманії люде
й клопочуться: що з нього буде ? :)

А чи підеш ти манівцем,
а чи зупинишся -
не покидатиме той трем,
дощем не виллється;

чи ти повіриш у сльозу,
чи сльози висхли всі,
чи скажеш: я Тебе знайду
чи знов помилишся,

розтявши словом навмання
крихку і віддану,
манірним принципом життя,
як вірнопідданий

чужих імперій і ідей,
таких обіграних,
і де той меч і хто Арей
чи Троя пімщена?

чи тятивою грає лук,
чи все узгоджено
долішнім викиднем сих мук,
горішнім подивом,

згораєш виром почуття,
а думи мертві всі,
а чин і слава як сміття –
такі непевні дні...

яке ім’я ти дав тоді
тонкій, як марево?
в її очах, в очах її –
відбиток зарева,

в піснях її, в її словах
твої півподиху,
в таких уїдливих часах
чи раб, чи воїн ти?

Я-нічия, і в цьому є свій сенс:
Назавжди залишаюся жаданою.
І кожен, дійсно,небайдужий "Man"
Мене вважає дивною примарою.

Ніхто не стане на заваді моїх дій .
Я можу рухатися впевнено, тактовно.
Ніхто тепер не перетне моїх надій.
В життя моє не влізе безкоштовно.

1.
Різноголоссями думок так просто
розвітриться зайвими „ВИБАЧ” на постіль.
2.
Та крижму твою я стягнула з грудей,
не біль пригорнувся – а жук скарабей.
3.
Нещадним дощем від ін’єкції в очі,
не буду більш дихати – серце не хоче...

18.11.2012

Лілії і левкої
У її волоссі святковім,
Віола її голос,
Рухи тонкий танок.

У колі навколо неї
Метелики і лелітки,
Веселки в етері літнім
Рікою лазурі линуть.

І дихає тихий вітер
Понад обрії і надії.
І увечері неодмінно
На вічах у неї ірій.

І пітьма обіймає його.

Ні, я не відаю іншої віри,
І я не маю інакшої мрії,
Аніж іти із тобою,
Іти за тобою усюди,
У краї і часи, до межі.
За тобою лише і з тобою,
І не мати інакшої мрії,
І не відати іншої віри,
І невартісної мети.

І ми індіанці твої
На березі бірюзовім,
Конкістадори твої
На галеоні важкім
І неофіти навік
У житі твоїм,
Уві млі твоїй,
І софісти, у твому
Великому сні,
У зоряному сні.

Тихо-тихо.
Отак
Я вертаю видані за ніч
Слова.

Порух і вічність, порох і велич,
Біле і зле.
Небо омите і горе убите,
Лихо і сміх.
Берег і море, легіт і доля,
Далеч і лет.

І рубінова є зоря, і золоті зорі є,
І гіацинтова тінь...

Та нема тебе.
Бо нема що казати тобі.

Ти вище слів.

хто ти дівчинко моя тепла хто ти добра моя любов
чи білява циганка чи сонце брудного прожилку Індії
танці ранкові птахами вривалися у свіжий озон
осінню змерзла аж погляд жовтів як мідії

бо барабанила по-жіночому коли треба і ще не можна
люди раді сукенці рухливій від вільного буку
білим одягом гріла кров та простреленим подорожником
мовчала і дихала депресивно
словам цілувала руки

а вчора падав блюзом посріблений камінь із перснем
її колишніх малюнків підібраних до наївності щедро
далі стояла мов гола вишня останньою пресою
напевне знала що він без тебе не зможе мертвим

йому потрібна весела жінка що що й камінь точить
що розбереться в бажаннях й білених простирадлах
і одягне синьоке сарі на спину зимну і не зурочить
лежати буде йому на грудях
сіяти сином

неначе
руда сльота
раменами рам
з гардин
не тінь
а душа
з кута
в протоки зайшла
судин

легені
вітрила слів
тамують в пориві
ґніт
світ свічкою
не згорів
невменно звучить
в мені

невкладистий
невпрогорт
невпору
невпоспіх теж
цей тихий
палій аорт
зусюди
наносить меж

обличчя
нап’ялить він
і кольору
нажене
ми з вікнами
візаві
за ними
здригає
нерв

струна контра_басна
лю
гуде невиводно
вчуй
судинне моє
болю
крещендо струнке
дощу


7 Листопада, 2012

Хто хоча б раз народився, той хоча б раз помре.
Вибач – від мене легке алкогольне амбре.
Втім, для мужчини то є нормальна річ.
Надто під вечір – ніч, наче кітч – навстріч.

Хто хоча б раз оступався, падав лицем в лайно,
Надто – в присутності жінки, знає, як то воно.
Добре, що випив – збувся очей Сірко.
Стрілив – не вибив, знов чомусь в молоко…

Довго на протязі – от і кон'юнктивіт.
Довго, на протязі майже ста тисяч літ,
Тільки родився й жодного разу не вмер.
Може хоча б сьогодні, може хоча б тепер…

Встану, ледь-ледь – на коліна (геть страмоти кліше!)
Руку їй поцілую, злегка – пальці лише:
Вибач, сказав би слово – хворість гортань дере.
Ні, не напився знову, то лиш легке амбре...

Задзеркалля богиня Богемія
дзвінколунко легкою ходой,
переможеш у любій агонії,
поцілунком Шираз заспокой.

Зачаровано гляну крізь хміль
на пакунок: помітно деталь –
етикетку із словом "fragile!"*,
подарунок мій, чеський кришталь.

* fragile! (фр.) – не кидати!
03.11.2012

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:

Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.

я давно вже не вірю нікому
навіть снам що нейтральні як води
я поставив вже крапку а коми
хай розставить всевишній господар
без апострофу пишу «з любов’ю»
коли «вип’ю» але ще не «п’яний»
я за нього боротись готовий
та писати слова полум’яні
я не буду - в граматиці зовсім
наголошую там де прийдеться
хоч із неба дощем сипле осінь
накопичую літо на серці
то ж чи варто писати чорнилом
розділові поставивши знаки
коли часом заходжу із тилу
й літеральні виловлюю раки

...інд і луни мокрі голубі
а голова, тіло, день і ніч Елад -
в далечІні.
не до літа волога.
і було гірко минулі дні...

...а «маха» – тіл Едем.
і на граніті
суті всесвіту: сіті нар – Гані мед.
Еліта хама?!

...не те любив. осінні сови. бюлетень...

досконалості марно шукати
але змістом крокують чудово
під мотив бойовий «ати – бати»
і забуте і знайдене слово

і позицій не здам навіть в комі
коли крапка прийде неозора
бо знайду ще нові паліндроми
коли в слові шукатиму корінь

Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки
Багряним і жовтим вогнем.
Поети-єретики горять на цих вогнищах,
Які розпалює Торквемада жовтень.
Падолист-єзуїт ставить крапку
У цьому вироку сезону інквізитора.
І тільки їжаки – старі конкістадори
Вирушають на реконкісту
Раю зими, де спати будуть
Сном безпробудним
До часів весни ренесансу
Чи то до квітня бароко.
Я перед цим автодафе
Одягну черевики Ван Гога.
Але краще б я костур повісив
У південних горах,
Одягнув би рясу слів
Старого Сенеки,
І під парасолькою Стої
Мислив би про вогонь
Чи то сонця, чи то Галактики
Чорний, як оповідки Сфіфта…

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

По той бік дзеркала –
Друзі, брати і коти,
По той бік дзеркала –
Коханки та колежанки,
По цей бік дзеркала –
Єдиний співбесідник
Зі свічкою в руках
Так само сивий
Так само мовчазний.
І тільки в біле вбраний
А я в чорне.
Граємо в шахи
Без поля та фігур,
Без клітинок ночі-дня
І навіть без короля.
Без слів і посмішок
І навіть без годинника.
Ваш хід, маестро…

нема розгадок - жінка золота
в тропічну ніч із опахалом плине
і квітнуть зорі мов п’янкі жарини
і в скроні хвиля б’є як марнота
виписує в клітинки слово з піни
краплинами збігаються хвилини
і зібгана у крилах висота
і ти не той і «та» уже не та
а скільки того літа - раз і спас:
і не спасуть ні яблука ні маки
й торішнє листя зібране на млаках
чекає процедур як жінка спа
по жилах тіла зОлота сіртаки
ховають таїни холодні знаки
і в па-де-де впаде правічне «па»
немов колосся житнього снопа

...і головою розбиваєм стіни -
манкурти прагнуть крові - де той (к)Рим?
і не мовчи-кричи
чи
вічне говори
як «отче наш» - як от чи... зміни_міни
прийдуть з низів а не з «пеньків з гори»
як осені безжальні кольори
і неба триб і тризуб жовто-синій
де в лініях - життя без паралельних ліній
ламається неначе алюміній
нема розгадок - правди слів нема
коли у душах пам’яті зима