Я підхопив тугу неначе нежить
Життя минає і це не бентежить
Ще сміх є який мене звеселя
Мій друже забери мене звідсіля

Бо з кожним кроком втрачаю нитку
На небі сірім вже зір не видко
Обов'язок пильний за мною стежить
В житті випадковім неначе нежить

Як спогад про ранні двори споришеві
В тобі не загинув як дихає ще він
Мов мрія що мчить у блакитні поля
Мій друже забери мене звідсіля

Дні мої вперті, задовгі, сердиті.
Заздрю віддавна тобі, Олоферне:
Голову мужню зітнула Юдита
Й подих тобі вже ніхто не верне.

Те, що я є, - не моя провина.
З глини крихкої я - празький голем.
Нащо сухотна рука равина
Серце моє оживила болем?

Тіло до тіла і прах до праху.
Наче німий порохнявий демон,
Я розглядаю обличчя страху,
І в невідомість удвох ми йдемо.

Я всех их звала шаловливо
И они сходили с ума, только так
Какая ты милая, постоянно твердили
Я красила ногти зимой на ногах

Но он в адресной был записан иначе
По ночам всё учила его телефон
Но так свидание мне не назначил
И я предпочла сексу сон

Ночью не могу уснуть
Утром не могу проснуться
В 4:30 дворники убирают улицу
Соскребая снег, прочищают путь
Кто они, будущие писатели великие?
Бывшие зеки?
Где моё циничное
В 4:30
Обморок тоже
Случится попозже
Я не уснула
Как он приснился
Я не проснулась
Как же влюбилась?
Но в настоящее время
Надо верить
Эй, на улице, нужно немного
Всего-то
Чистые дороги
Короткие, долгие
Солью посыпьте, чтобы не падать
Слёзы нельзя вытирать
Вечно ты плачешь
Как же иначе?
4:30
Дворники убирают
А кто мы такие, чтобы спать?

Тело просит жрать
Кулёк шоколада
Кулёк любовников или любовниц
Сама природа твердит тебе «надо»
Живот так устроен, что может большим стать
А может и лопнуть

він – сутулий, у сірім пальті-футлярі,
йде вклонитись у ноги зорі полярній,
мінус вісім та іній на окулярах,
порятуй мене, дівчинко, від зими…

світлоока, заплутана в чорний шалик,
рятувати нітрохи не поспішала:
білий вечір-пустун ароматом шалу
лоскотав її ніздрі, та не п’янив…

він сутулився більше й ворон лякався:
тільки біль головний від отих вакацій,
монітор би під очі та чай на таці,
але мучить і вабить його вона

так дитинно: зі скарбу - квиток на потяг,
так далека від програшів і джек-потів,
залишає солодке завжди на потім,
з лабіринту виводить його у снах,

з білостінного, де снігопади-вої
не залишать ні нитки на нім живої,
і загорнутий у крижанім сувої
він потріскає дрібно під чобітком…

і почав затинаючись: «вір – не вір, я…»,
про вогонь у каміні й нові сузір’я,
тільки шалик – за нею, мов чорне пір’я…

тільки спогад -
і зірка
на Nebo.com

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Певне, ти не чекаєш, а я необачно приїду,
Хоч у серці твоєму для мене куточка нема.
Ми з тобою наліпимо сніговиків - гомінідів,
І в каміні горітиме наш віртуальний роман.
Ти мені докорятимеш за недоречне свавілля,
І за те, що без тебе я дихати й жити могла,
А коли вже у душах вгамуються збурені хвилі,
Ми серця напуватимем з росного грей-джерела.
Досхочу наковтаємось віршів, озону й любові,
Я "живцем" закохаюсь у твій божевільний шансон,
А на небі мов смайлики зорі зійдуть кольорові...
Жаль, що вимкне світанок з мережі улюблений сон.

«And due to the crisis –
who knows where Christ is..»
(Ю. Лазірко)

вантажівка летить -
наближається час вакацій,
а надворі сльота – і стемніло від провокацій,
і немає кому божевілля замкнути в карцер,
бо свобода: внизу - хаос, німота - вгорі,
і вистрибують глупі ставки в невинній грі

чи то нічка зіткала б якусь гамівну сорочку,
чи то взяв на приціл би півень шалену квочку,
чи діждемо у мирі, люди, Нового рочку?
каламутить ріку скоцюблений білоперст,
і черва осоружна суне за сотні верст…

огорнула думки пітьма і роз’їла мізки:
плямувати усіх! і усюди шукати зиски!
у Миколи, бува, не знайшлося такої різки…
у гостиннім куті зневажено хліб і сіль,
через діри вилазить крадене звідусіль,

чи кричи чи мовчи – все одно, як об мур горохом,
і виходять із нір потвори, зарослі мохом,
під овчиною – кігті, а сорому - анітрохи…

але станемо поряд – і згине сердитий рик,
і насічкою січень поставить на руку рік.

Оті години з подругами ранні,
шматочки сну, потоплені в горнятах, -
дає неділя свято – і до свята.
При добрій новині чи свіжій рані -
спіши в кубельце кавових пиятик .

Спіши в кубло, що звили цокотухи,
де пелюшки уже і ще – не в моді;
де слово й думка зріють на свободі,
дарма сторонній нашорошить вуха,
йому нитки зв'язати в ціле годі,

бо невтямки таємні ритуали,
страшать оці химерні знаки, назви,
що ляжуть павутиною одразу…
Та відьми - якби там не називали -
сердечні сестри,
не ляльки у стразах.

Ці кавоманки - руйнівниці гребель
розділять cум увесь на рівні скиби,
неначе жартома - утім несхибно.
І кожна забере одну для себе -
пірне в горня
і замовчить
як риба

Усередині мене ростуть дерева,
З них спадає листя,
Пересохле, як в осіннім лісі,
Мало б щось лишитись.
Сльози не можуть триматись,
Бо сили зосталось на те,
Щоб кінець відпустити і полетіти,
Розбитись об землю в пусте.

Пташкою сонце прямує на мене
І дзьобом своїм
Розтуляє ми заспані вічі,
Дивлюся, ніби у дим.

А ми летимо...

Над смереками із лелеками,
У часи, де я мала.
В казки вірила, і довірилась,
А спинитися не змогла.
Із лелеками, за далекими
І самотніми слідах днів,
В що я вірила розгубилося,
Й птахи прийняли у свій клин.

У середині мене ростуть дерева,
З них спадає листя. Осінь
У душі вселилась, і душа змирилась,
Й постаріла вдосталь.
А життя, як сон:
Хочеться проснутись інколи,
Але час минає, я все забуваю,
Крила підіймаю білі.

І ми летимо...

Следы копыт на облаках,
Сквозь них струится слабый свет.
В безвольно тлеющих лучах
Один исход, один ответ.

Ты, сердце небес, летающий конь,
Увидишь меня – возьми в свою свиту.
Надёжным крылом взовьётся ладонь,
На полосы режа тучей ракиты.

В бездонности глаз храним коридор,
В нём сотни дверей, риторика, тайны.
Уйти бы с тобой – таков приговор,
Скиталец воздушный, мой странник.

Прейди же за мной, свобода моя…
Тебя я заставить не в силах.
Изящен твой стан, грациозно пленя,
Вьётся алмазная грива.

В безвольном беге облаков
Застыл изгиб подковы.
Ещё недавно там был конь –
Мы разминулись снова.

И туч кружева распустит вода,
Лишь знай, что всегда буду ждать
Свободный полёт в туманную явь,
Пока я умею мечтать.

Флейта грала все тихше,
Танув сонячний вир.
Сльози, великі, мов вишні,
Втер сивочубий сатир.

Пісні задумлена згадка
Плила крізь заспаний став.
Як він малим козенятком
Вперше на світі кохав.

Як із богами надмінно
Він сперечатися міг.
І як роками покірно
Зносив удари доріг.

Вгору піднявши знамена,
Як звіром кидався в бій.
Коней хапав за стремена,
Воїнів жалив, мов змій.

Все це було, ніби вчора,
Чи кілька років назад?
Флейта зажурена й квола
Плакала теж на свій лад.

Сонце понурене зникло.
Став засинав, гаснув вир.
Зойкнула флейта і стихла. –
Спав і останній сатир.

Недописані лейтмотиви,
Я дивлюся в вас, мов в свічадо,
Розправляю побиті крила
І вплітаюся ними в грати.

Неподілене із СУМЛІННЯМ,
Недоказане із КОХАННЯМ,
Чому кожне нове прозріння
Видається мені останнім?

Неполохані хащі БОЛЮ
Продираюсь крізь них до ПРАВДИ.
Відпустити себе на волю
Відчуваю: не маю права.

Із обіймів сліпого СУМУ
Вириваюсь, біжу по колу.
Море критики, стіни глуму
Знов чекають на мене долу.

РАДІСТЬ, ВІДЧАЙ – одна монета.
Кину, знайду – усе моє.
Розбить душу всю на куплети
Силу маю, а сенс ще є?

Недописані лейтмотиви...
Ще наївні й місцями кволі.
От байдужої корективи
Не почути би вам ніколи!

Куди відлинає казка,
Зраджена серцем людським,
Коли прагматична маска
Твердіє, мов дуб на нім?
Хочеш, ми попливемо в небо
На білім пухкім кораблі?
Дай руку, повір у себе,
Відштовхнися від пут землі.

Високо десь, в небокраї,
Де в обрій стікаються ніч й білий день,
Тремтячи, довічно марять
Затравлені мрії цинічних людей.
А хочеш летіти крізь море,
Мов душі на спокуття?
Там дніє, занурена в морок,
Колиска Всього Життя.

Та мрії повільно гинуть,
Перевтілюють в сни дива:
Русалок усіх – на піну,
Легенди – в прості слова.
А хочеш заплющить очі
Й піти в чарівні світи,
Де кожен бере, що хоче,
А думи його – мости.

Бо тут помирають феї
Під зірок бліде мерехтіння,
В сірих шовкових алеях,
На заспаних квітосплетіннях,
І йдуть по стежках - сузір’ях
В утопічні святі країни,
Де є лише казка й мрійник,
Як хочеш, пішли за ними.

Не мар, наче вітер, крильми,
Повір – і твої вони.
Не бійся, будь інфантильним,
За щастям своїм женись,
Очі заплющуй, дай руку,
На нас зачекавсь корабель,
Життя первородне і звуки –
Веснянки малих добрих фей.

Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Протягом останніх десяти хвилин
Я Вас дуже любила.
Я дивилась на Вас і бачила дзеркала.
По усьому Вашому тілі
Знайшли своє місце дзеркала.
В долонях, щоках, на вухах.
Ви блищали, наче осяяний сонцем
Солдат з золотого пилу.
Таким я бачила Вас
Протягом десяти хвилин.
І дивувалася,
- Чому не відриваю погляду?..

- Тому що це чари,
Моя зачарована Рапунцель.
З висоти вежі ти торкаєшся місяця,
Твоє волосся посипане сріблом
І шкіра напівпрозора. Блакитна кров,
Повіки твої з бурштину,
Моя Золота Рапунцель…
05.11.08

(Амурові)
Що нас чекає, ти не думав, милий?
Коли оці солоно- сірі хмари
Вже виплачуть, нарешті, до останку,
Свої потоки чорно- білих сліз?
І горизонт, скалічено- похилий,
Просяде тінню як імла –примара,
В один з холодних мряковитих ранків
На перетлілий думкою карниз?

Що нас чекає, ти не думав, милий,
Коли порветься та тоненька нитка,
Де щастя ми нанизували спільно
З тобою рік у рік, і день у день?
Коли не стане вже у неба сили,
Триматися так високо й зенітно,
Коли воно утомлено і щільно
Нам на серця і голови впаде?

Ні ти не думав. То тобі й не страшно.
Не думати- не боляче й не жаско,
Не придивлятись- то біди й не видно,
І взагалі, ти не клаустрофоб...
А я збираю вогкість неба в чашу,
А я міняю ниточку на ліску,
А я тримаю, бо каріатида
Високе небо, не упало щоб...

осідлати дракона – сум’яття нап'ясти
і пірнути з розгону
у горно світань,
оксамитом вітрів пов’язати зап'ястя,
і вдихати політ, як украдене щастя,
ці шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк,
посивілий провидець,
неприкаяний серед вовків і людей
я би шепіт тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих,
чи погляд, що видасть,
не питала,
куди ця дорога веде

за тобою, волосся та острах - у вузол,
і долоню голубить руків'я меча,
не за таляри куплена жінка чи муза -
вибухають сузір'я і ріки у руслах,
коли ти
мимоволі
торкнешся плеча;

коли відчай з узди випускаєш
на волю -
чи то місяць уповні, чи в голову хміль
нагадає холодне повітря - нас двоє
мій загублений воїне -
вороже мій

снова октябрьское горькое небо
дрожь медных жил в бирюзовой жаровне
пущены в стеклах зеленые стрелы
луковым солнцем белоголовым

костного света артритные пальцы
склеили дни слюдяной паутиной
легкие дышат серебрянным тальком
пороха листьев иссиня-осинных

снова надорвано сердце герани
мучают полдень бледные звезды
вновь тишина расцветает кострами
в небе горят корабельные сосны

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

на молитовнику - пальці тонкі
сльози
на срібних тарелях
по лабіринту блукають роки
мандри
за шрифтом Брейля

опір – на попіл
а тугу – на пил
тіло – за ними по колу
те що Творець недбало ліпив
те що зникоме і кволе

скільки топтати на втіху вітрам
наст зеленого рясту?
у сповідальниці хижа мара
потай укрилась під рясу

крізь віконечко кігті повзуть
мить – і лукавий пригорне
в мороці чорному ніби мазут
кучері – збурене горно

Ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Меняем обличия
Загоняем мерзости
В кубы
Без выхода
Мой маленький сот
Сотни других
Маленьких комнат
Будет сдвиг
Порвутся стены
Раскроется рот
А может просто порежутся вены
И без сомнений
Дерзостей тонна
Целое море
Выльется на кого-то
И станет легче
Но ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Запрячем в кубы
В одинаковые соты
Свои чувства
Мерзости.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земмля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Павук залежний від павутини
Ковтаю пігулки .головоломка.
Порожній присмак миттєвої днини
Періодична ломка.
Критичне мовчання . загублені суті.
Блукання завмерло на першому місяці.
Йому я здалася безвимірно сплутана -
Свої сотні років просиджено в клітці.
Закриті відкриті. Очі з орбіти.
Прокручую спогади, змелюю мозок.
Ковтаю від світу брутальні відповіді.
Блюю від передозу.

...Старенька казка, бабусин светрик
Хата у джемі з запахом лісу.
Спалені начерки, схований вітер
В кишеню серця-
в порожнє місце.

Цвинтар моєї спадковості
Вустами холодного болю
Втрата свідомості
Молиться
Безвихідь моєї любові
Марлевою пов’язкою
Венами на обід ввечері
Стрибає з даху моє щастя
розбитись приречене...

в очах, втомлених від незмінності,
проповзають червоними зміями тріщини..
набридає в собі замикатися
і в страхіттях висіти на виселиці...
...це тобі – просто смуток, а мені –сперті повені.
Де мовчання лікує лиш тоді, коли боляче...
І феномен ілюзії – реальніше дійсності:
Безперечно, ти правий у своїй недоторканності...
Я цнотливо торкаюсь твого відображення,
Я годуюся маревом, лікуюсь питаннями.
Вони кращі за будь-які літери-відповіді....
Вони ліпші за будь-які наслідки...
(гірші лише за твоє мочання.)
і весна дихає маніакальністю:
її щастя – плід сюрреальності.
Я в ній розтікаюся венами,
Запихуючись галюциногенами.
А в очах, втомлених від незмінності
Залягає принцип дзеркальності:
Імітація вмотивованих пристрастей...
Мій стержень кохання – плід сюрреальності.

Янголе, ти опускаєш крила...
Крилами тануть густі озера
Радіус Сонця – струною подертої скрипки..
Кинуті в воду криваві гвоздики...
Крила лиш
лишаються повзти по стелі
ліжко спостерігає за струмом
музика скрипки зриває паркани
нирки відмиті на чорному ринку.

Богові треба прості забаганки:
Китицю глузду тримай у секреті
Тінню...

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

Мне говорили: она ужасна
Мне говорили: не хочу её знать
Она людей разрывает на части
Она заставляет с собой воевать
Мне говорили: её не осилить
Она как заноза, надолго застряв
И сильные люди мне говорили
Что душит им горло она как удав
Мне говорили: она уничтожит
Все твои мысли кроме одной
Эту на ксероксе в тыщах размножит

Не слишком ли много о ней было слов?
Мне кажется, что ощутил я любовь

Движение ночного поезда
Опьянённому сродни
Плавится масло
Пытаюсь слизать мысли
Когда мир только начался
Был вкусным
Голодный
Ел что попало
Путь проложил металлический
Когда темно и глаза закрываются
Жди, скоро
Эндорфиническая
Нежно вернёт к началу
Двадцать пятого кадра
Яблоню сорвёт с корнем
Плод её созреет завтра
Но вкус молока
Ты больше не вспомнишь

Замість повітря – мед.
Ходимо з кошиками в кишенях,
Їмо,
Насолоджуємось…
Завтра знову вогонь
З-за горизонту.
У вигляді жовтого сонця -
Величезний омлет…
Їмо,
Споживачі…
23.02.08

Жовтими промінчиками очей
Блідо-рожеві троянди
Спостерігають за
Мною і ним у вітальні.
Чверть години тому
Я поставила їх у кошик
Додавати кімнаті витонченості.
Він приніс їх заради любові
До мистецтва німого кіно.
21.04.08

Ось небо. Вічне і завжди мінливе.
Над горизонтом - хмар хвиляста грива.
За ними інша хмара височіє,
Її вершина, наче сніг, біліє.
Над усіма здіймається та хмара,
Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить - і не лишилось сліду
Від цього неземного краєвиду.

З-під купи хмизу в"ється цівка диму.
Дим стелеться і сіється між сосон,
І крони їх у сивому серпанку.
Жучок біжить від вогнища щосили.
Вогнем взялась зелена вітка хвої,
Затріскотіла, пихнула й погасла.
Та знизу, з-під гілок випурхує живий
Червоний язичок вічнорухливий.
Притух, і раптом спалахнуло
З усіх щілин, заструменіло вгору
І - гоготить багаття!
Язик вогню, роздмухуваний вітром,
Схопився за оцупок деревини.
Мов здобич звірова, запручалася гілка
І тріснула пучком яскравих іскор,
Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів"ях сосон
Несеться здалеку і вдалині зникає.

Частка вогню від решти відділилась,
Пірнула у траву і згасла без поживи.
Вершечок гілки, сизий і крихкий,
Розпався попелом. Навколо жаром диха,
Потріскує деінде ще вогонь.
Перегоріло.
За мить, для ока невловиму,
Вмирають і спалахують нові
Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

Мов дрантя й шмаття потоптати її душу
у світлі місяця, під музику ночей.
Брехня. Нечесність. Ти не бійся. Заворушу
війська для бою переможного — з плечей
впаде обов'язок миритися догматам,
і жити чітко за інструкцією. Ти
своєю ревністю прикув її, лещатам
змиритися — змирилася. Давай, лети!
Ти ж вільний птах, не те що... А вона... Сидить
в кайданах параної й страху зморена
контролем, мов під вартою. Єдина мить -
з темниці вийшла з вигуком “Не зборена!”

Нарешті, Господи, відкрились в неї очі,
вдихнула свіжість ще не зниклої роси,
повірила в численні сни, що мов пророчі
застерігали... Далі сам неси
свої нездійснені фантазії-ідеї.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

Марю........................................................
тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

хмари........................................................
по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

жаром........................................................
що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

21 Листопада 2008

Так попастись у павутину сирих під’їздів,
так попастись – і для історій навік пропасти,
стати з ними одної крові, одної касти,
позабувши про те, що ми генетично різні,

позабувши про те, що з ними не вип’єш кави,
залишати листа у порожній пивній пляшчині,
щоб вони – тільки очі бетонні свої відчинять –
розгорнули його цегляними_до_пліч руками

і, не втямивши ні словечка, – ковтнули тупо
і розмоклі рядочки, і грудки синюшних літер,
аби їх без кінця і краю в нутрі варити,
наче бульбу в мундирах або капустяну зупу,

чи підслухані щохвилинно нудні балачки,
обивателів цих під’їздів – тюремних камер -
про дієві прийоми очищення труб чи карми,
хто свистить на горі, або скільки до неба рачки,

скільки літ, скільки зим, чи достатньо для раю віри...
Так попастись у цих під’їздів отерплі лапи!
І будильник лунає лунко, немовби ляпас,
тільки люди – лише опудала
вбитих
звірів.

"...Прийшла в твоє серце..."
Софія Стасюк

Замріяний
За зорями...
Знесилений
За горами,
Засмучений
За кручами,
Із мріями
Обручений...
Твоїх очей
За чарами
Не сплю ночей
Покараний...

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

В літо 6590 (1082). Помер Осінь, князь половецький.
Повість Врем"яних Літ


Це тризна за Осенем, половецьким князем.
Горять очі днів червоним екстазом.

Заходжу нахабно, мрійливий злодій,
в утроби його погребальних лодій.

Очі його - як вода непочата,
у згортках глибоких його чорна шата.

Закляття шепочу я, маг чорноризний,
щоб мить не минала солодкої тризни.

захід озолотив
золою вкрите
сіре за віконня сирої осині
досить
згадувати досі
про мене
проминуло
ти все ще живеш минулим?
я твоє захоплення
восени захоплений
залишив на піску
сліди
вислідиш
знімеш на плівку
вчиниш ґвалт
зґвалтуєш
брудне дівчисько
ніби
холодні долоні
зігріти
падає листя
майже вогонь
годі злитися
може це злочин
серце відчинене

ти мовчала… «не йди» не звучало із вуст, та чекав я -
як чекають на про'щення поруху зрошених вій…
мій відспіваний дух – під акомпанемент мирослав’я -
сповідався під образом божим в кутку безнадій.

бані дощ обмивав,догорала свічками правічність -
ти зректися не встигла,бо крилос зберіг ще сліди…
я молився тобі – і у скронях луною магічно
великоднім калаталом било не чуте «не йди».

і здавалось мені – хоругви почорніли хрещаті
від мовчальних молитв, від несказаних осінню слів…
прилечу мов на крилах і завжди я буду чекати,
щоб почути із крилоса знов твій надірваний спів.

То скільки часу дихати на ладан,
в питаннях просто в лоб - знаходити себе?
Перекладаю рай, мов хрест, на плечі саду,
де листя згублене останньої балади
і вітер змін його, мов припутнів, гребе.

Як у молитвах розгубив небесне,
то голотеча на оглядини - як тут.
Не розпинатимуть і не воскресну,
та б`ють об Лету, серця повні, весла -
переганяють човен по бедламі в кут.

Вже бачу все, немов напився світу
і він в мені життям невичерпно тече.
І я його теплом аж до кісток прошитий,
перераховую на пальцях миті,
бо рай не перекладено з моїх плечей.

Щасливий той, у кого серце - храмом,
хто відчуває біль - і власний і чужий,
кого чекає не на небі мама -
де жорна - очі, де усе так само.
А як чекає там - то скільки того "жий".

14 Листопада 2008

І навіть коли сонце нас зрадить,

Ридати ти не будеш, ластівко,

А просто мовчки складеш крила в польоті.


І ті, що бажають твоїх солоних сліз,

Радіти не зможуть, навіть втративши,

А ти згори,всміхаючись, дивитимешся на смертних.


І навіть коли світ цей стане воістину диким,

Розчулити тебе не вдасться навіть дитячим крикам,

А тільки викликати ледь-ледь помітну посмішку Джоконди.

Хай лежать вони недострілені,
а горить душа перевтіленням.
Не в кирилиці - то латинкою
мати-й-мачуху материнкою

називатиму, щоб не гнівалась,
щоби думала - позабув колись
молоко в крові - де подіти то,
що так проситься під епітетом,

що не знає як поділитися,
перекраятись через митниці,
що як виросло - стало крицею,
безсердечною нестолицею.

Тільки роджені - а вже сироти,
ще не сказані - скажуть - іроди.
Що ж - як виросли не в кирилиці
зі словами на куцих милицях.

Що німим-німе - кров`ю виллється -
сором вижене та й на вилиці
і змиватиме з міни почесті,
наділятиме однобокістю.

Думка виросла не в кирилиці
і латинками б`ються крила ці.
А як виб`ються, то триватиме
буриме "ні-ме" - мова матина.

13 Листопада 2008