Тривожно, як перед смерканням,
безпечно, як у снах дитячих,
і ясно, як під сонцем раннім,
і легко, перед смертю наче.
То образ твій мене тривожить,
то твої очі обіймають,
на сонце твоє серце схоже.
Жива чи вмерла? І не знаю.
Перлини чорної ожини
даруй цілунком необачним.
З початку світу я — дружина
твоя усім чуттям гарячим.
І ліс, що нас так пригортає,
без слів допомагає бути.
Ще звуки зріють у гортані,
а з вишини вже пісню чути.
Барвінком стежки перевиті,
полон бентежить і тримає.
Одні в цілісінькому світі.
Адам і Єва в Новім Раї.
Прости, що яблуко таємне
я піднесу тобі так само.
Мені простиш усе, напевно,
єдиний крізь віки, Адаме.

1996

Чуєш, кличу тебе — відлітаймо удвох!
Поки люди сліпі, не розгнівався Бог!
Ти півсерця украв, то усе відбери!
Відлітаймо, допоки попутні вітри.
У зворотні шляхи дощ веселку кладе...
Ніж отам, затишніше не буде ніде, —
ніж отам — у прозорому леготі сфер.
Поки кличу тебе! Поки клич не помер.

2000

(балада)
Коли ми діда виряджали в світ,
з якого він не вернеться додому,
родині довелось строїть обід,
бо куховарка теж в селі другому
варила похоронний борщ...
І обряджальниці, на лихо, похворіли...
Тож поки йшов селом байдужий дощ,
рідня сама рядила рідне тіло.
Ніхто тоді не смів заголосить,
бабуся наче приросла до тиші.
Пішла у вічне небо тяжка мить
крізь сволок, дах й над дахом —
голі вишні.
Коли я дідові на лікоть одягла,
осінчака, що він любив, рукавчик,
то раптом серце паморозь взяла
від того, що у пам'яті побачила.
Це я аж ниньки дожила нужди
узяти діда руку в свою руку!
Проте живій і мертвому куди
не йти — не обійти розлуку!
Я ж сотні стежечок за ним ішла!
Ще кирзяки його мені у пояс
були, — "Агов! Яриночко мала!
Ходім бичечка припинать у поле!"
А потім діти вже мої такі
по стежці лопотіли за прадідом.
Він їм зроняв веселі і м'які
слова. Вони ж тому раділи
і довіряли дідовим слідам,
старому лісапетові і... скибці
із медом. Може, тому, діду, вам
тепер спокійно й безтурботно спиться.
Ось тільки не прощу своїм рокам,
що діда рук живих не потримала.
Якби не цього піджачка рукав,
то і тепер руки б його не мала.
А в ній заснув великий дідів труд.
Лише торкнулась і збагнула силу
того дідівства... Й видихнули груди,
і вдячні сльози рученьку зросили.
А потім після всього ув обід
прощальне коливо ходило між столами.
Мені ж, неначе, у куточку дід
підсьорбував борщем разом із нами.
Та, жаль, я не помітила, коли
він повз мене пішов отак навмисне,
щоб не помітили. А правнуки малі
попростягали — "Хочем каші!" — миски.


1992

Христе моя, моя тиха прабабцю,
як ти далеко! Іздалеку сниш.
Можна спитаю, чи внучці пробачиш,
що не торкнулась колись
ручок твоїх, що на костур спирались,
сивеньких кісок твоїх,
спечених вуст, що так чисто співали
пісень, молитов святих.
Вітер тебе, бадилинку віджилу
гнув, знову гнув — аж ламав.
А ти всміхалася — волю двожилу
Бог тобі з долею дав.
Житка така!.. Чи хтось інший би вижив?
Сліз!.. Та ти їх берегла.
Мабуть, то ти усміхаєшся з висі
синяво — цим берегам
ніжної Унави, правнукам-квітам —
притулку гріхів не клянеш...
Може, хоч чистою слізкою звідти
до мене на щоку капнеш?

1991

Уклякнув час, хоч і всесильний він,
уклякнув в чорно-білім простім фото;
попід верандою серед жоржин
дідусь з бабусею стоять — навпроти
життя. Уже не бачачи мене?
Та я їх погляд часто зустрічаю:
в нім і дитяче, і збентежене, й сумне
серед квіток осіннього розмаю.
Мої старенькі несміливо обнялись,
запрошені для знімку, щоб онуки
дивилися на карточку колись
і не боялись вічної розлуки
із рідними, що вже пішли за час,
де чорно-біла пам'ять знає точно,
хто нас любив і жив заради нас,
хто звідти дивиться то ніжно, то пророчо.
І знов підкажуть щось мені тепер
мої невтомні життєохоронці:
— Хай Бог і доля бережуть тебе,
і щоб собі себе знайшла під сонцем.

1997

Я його не бачила у смерті.
Бачила по смерті — неживим.
Сиві крила муки розпростерті,
батьку мій, над обійстям твоїм!
Став маленьким, висох і здитинів.
В пелюшках соснових спати ліг.
Покидати не хотів, але покинув,
бо життя вже витримать не міг.
Попрощатися я мушу. Ти ж — не можеш.
Все завмерло: кроки, стогін, пульс.
Диханням безсилим не стривожиш.
А твоєї смерті ще боюсь,
ніби ще вона тебе чатує,
хоче визбирати по краплині все твоє,
ніби в моїм серці тебе чує...
Вже зозуленька тобі не закує...
Поросте весною молодило.
Павучок стежок не заплете.
Я ходитиму до тебе на могилу:
я прийду, любов моя прийде.
Вже сороковини наступили,
і наступить рік — без тебе весь.
Батьку! Хоч в землі ти, у могилі,
болем серця ти в мені воскрес!

1997

І посадили хрест на батьковій могилі,
слізьми полляли і пішли додому.
Життя вляглося в серці відболілім —
його не чути ні мені, нікому.
Засклили квіти від морозу душу.
Вже груддя трохи осіда на груди.
Повторюю — він вмер. Я вірить мушу,
що він пішов, що вже його не буде.
Все думала: біль пройде, не заплачу.
І буду згадувать про батька легко.
Тим думам не до вирію одначе.
Вони в мені зимують — не лелеки.
Вони ж бо! На крилах тримають смуток
і на хресті в'ють гнізда в завірюху...
Але хіба для болю є закуток?
Біль — ніби батько сам. Чи стане духу
його прогнати в сутінки спокою?..
Я молода, жива, але з тобою,
мій батьку! Жаль у серці не втихає.
Мені весь світ болить. Бо де ж тебе немає?..

1997

Мій батьку, друже мій далекий,
в незвіданих світах...
Чи бачиш зблизька лет лелеки?
Чи вже пройшов крізь жах?
Чи маєш спокій і блаженство?
Чи добре там тобі?
Чи вже оплакав світ скажений?
Чи ще тут у юрбі
блукаєш — не знаходиш тиші
утомленій душі?..
Із-за плеча мого читаєш
мої вірші?..

1997

В димах густих, убраная монашкою,
до тебе осінь на могилу забреде,
останньою іще провіда пташкою,
а потім далі простором піде,
залишивши на спомин темні трави
своїх слідів.
Лине іржавої отрави
на хрестики покинутих дідів.
І заплете у свої коси спокій
до суму, тиші, безпробудних снів.
А сосни, виструнчені часом, сонцеокі,
торкнуться крил і пісень журавлів.
Ця осінь кладовищенська затишна
поверх вбрання монашки одягне
вінок останній: вишукано-пишний...
Чи кожен серцем цю красу збагне?


1997

Розкрита книго скошеного поля,
пошерхлі сторінки і забуття!
Як над тобою розчахнулась доля,
і в зернах згублених зіщулилось життя!
Повигорала, посіріла нишком.
Де сила травнем сіяних рядків?
Злив, бур'янів, знічевленого — з лишком
серед стерні покошених років.
Не наступи на колосок згасання —
в нім жевріє любов і божество...
Просіється й воно квітневим ранням —
оптимістичне і живе єство.
А зараз сторінок не перегорнеш,
трима стерня колюча фоліант.
І тиша-пустка туманцем огорне
набряклий осінню сердечний діамант.
Ходи! Шукай написане і тлінне.
До болю ноги впертістю втоми.
Адже надія все одно полине
у весну нову крізь стужінь зими.
Розкрита книго! Виживи, проростай!
Не бійся бурі, сніговиць і злив.
Читаю і читати все не доста, —
тут Вічний Бог свої рядки лишив.



1992

Ось вересень притишився, присів
край двору на старенькому ослоні.
Зажмурився від власної краси,
позначив ясно листя на осонні.
І задивився у рясний квітник —
там айстри теплі бджілок колисали.
Сам у собі сховавсь, принишк...
Бриля його криси пообвисали.
Шовково срібляться і солодко тремтять
тонкі і лоскотливі нитки.
Вітрам, дощам — іще не час, ще сплять,
легенькі ще хмаринок свитки.
Тепло у золото вгорта
рясний плодами сад. Солодкі
дзвончасті груші оберта
вібрація земних мелодій,
що дотікають — скоро вже
лише вустам залишать спогад
незгубних сонячних пожеж...
У падалиці десь на споді
чаїться зимовість ночей.
Роса блакитно-сонно-терпка.
Чіпляє вересень знічев'я
"бабине літечко" на терен.
Прозориться, себе віддавши
сердечний вересень для всіх.
Замріявся б отак назавжди,
аби ж то зміг.

1999

Симфонія сумного дива.
Утомлені пюпітри крон.
Багато днів шовкова злива
хоронить поцілунки грон
ще молодого винограду.
Аж сонце заховала виш
від серпня дощової влади.
Ти, серцю, плакати облиш!
Коли б ти ще натхнення знало,
якби не задощило світ?
Так порожньо в душі і мало
віршів у місяці ясні.
Веселі візерунки родять
веселий настрій. А думки
ідуть із дощових мелодій
до скрипки одинокої руки.

1997

Вже осінь об'їжджа для себе
золотогривого коня,
а вітер запинає небо
крикливим чорним воронням.
Десь плине музика і гасить
туман "за здравіє" свічки.
Ідуть розлуки передчасні
в мої роки.
Стежки траву на себе горнуть.
Гілки навітрено гудуть.
На чорні крони круки чорні,
як кара Божа, упадуть.
Ще мальви квіточка остання
Прощально дивиться у сад.
Але й вона ось-ось розтане.
Іде зимовий сонцекрад.

2001

Хто пасинкує твій пречистий сад,
співаче синьоокого Полісся?
Хто доглядає яблуневих чад,
бо ти втомився — з вирієм вознісся...
Хто косить бур'яни, що увійшли
у сад і п'ють дорогоцінні соки?
Повторить хто зарайдужне "курли"?
Не кожен візьме ноту, бо висока.
Покличу всіх лелек, усіх птахів,
щоб оживили простір серцеспівом,
щоб кожен з них прещиро захотів
збудити сад — і плодовитий, і красивий.


1996

"Гей, вересню, дорога не близька!.." —
гукають вересня сини жаркого літа.
Колесами легенького візка
торкнулось літо до стежок нагрітих,
а потім вище — кронами — до хмар —
і ковзь промінням — в схованку світила,
де яблук і вишень тримає жар
старезне сонце, аж йому несила!
Тримає до наступного тепла.
А вересень зиркнув з-під капелюха —
така блакить в той погляд потекла,
не втримавшись вгорі...
"Гей, літо, слухай,
усьому черга! Я ще забарюсь,
мої останні дні іще далеко!.."
Каштани і горіхи "лусь" та "лусь"
об землю — наче обпеклись об деко.
Цеберко ранок тонким склом прикрив,
а день те скло злизав, як кіт вершечка.
Лиш сум лелечий десь заговорив
під самим Богом довгими вервечками.

1999

Запахло яблуками. Хто і скільки раз
складав передосінній тузі вірші?
Із слів простих, знайомих, без прикрас.
Не скажеш, ніж сама природа, більше.
А у душі легенько в унісон
ця сама пісня в кожному співає.
Запахло яблуками. Яблуко, як сон —
це... Сонце яблучне звисає.

2001

Пахне осінь нагідками,
пахне квітка дощами.
Не врятується квітка —
обернеться в печаль.
Перейде у тумани,
білі сни і сніги.
Стане словом нежданим,
що ховали боги.

2001

Бузок метеликів мільйони
зловив за ніжний повідок:
вони накрили свіжі крони,
заметелили весь садок.
І тішать небо тихим сяйвом,
і зорі напувають вщент.
Людське отут — несправжньо-зайве,
тому легкий у серці щем
від неможливості ділити
з природою натхнення те...
І може лиш рядком пролитись
любов. Бо щиро одцвіте.

2000

На крок іще врости у рідний простір,
на камені перепочивши сміху.
Свої зліпи докупи кості,
затоптані манкуртові на втіху.
Забийся серцем і порань вуста
отими скалками, що не зберем докупи.
Усе не час! То сліпота-сльота,
то градом заздрість по судинах лупить.
Міцнієм тупістю.
А ти, а ти, а ти
вертайся, Стусе, вороном лети!
Не матимеш сльози, то кров'ю рани вмиєш,
не матимеш сльози, Славутичем сповнієш.
Зламай стрілу, що в пастку горла встрягла,
а до землі торкни долоні спраглі.
На крок по кроку — у життя. Крізь смерть.
На звук, на зойк, іще на чверть.
Ось кручі київські — ось материнські груди,
он у облуді ще маленькі люди.
Спада проміння чорна кровотеча.
Свободи духу, повернись, предтечо!

2000

Кожен день — поезії епоха.
Кожен вірш — епоха диких мрій.
В кожнім дні володарюю трохи
на планеті зболеній своїй.
І перо від гострих поцілунків
у знемозі зронить крапки три.
В них ще зазвучать прозоро-лунко
дзвони позазоряних вітрів.
Час розплавлений
вздовж свічки розтечеться,
подолавши миті ста смертей.
Кожен день з поезії почнеться
й помиратиме в мені, як Прометей.

1997

Якщо і є десь теплий сніг,
то це — у ваших віршах.
Він на моєму серці ліг —
на серці стало тихше.
Яким великим може бути
маленький простір щастя,
якщо його отак здобути,
як вдих повітря, вдасться.
Примарного шкідлива хіть
обікрадає крила,
і вже тоді найменшу мить
затамувать несила.
А ви пускаєте у сад
своїх дерев коханих.
Хто побував там, думкам лад
на довгий час дістане.
Я знаю щирості ціну —
вона неоціненна.
Тоненьку срібную струну
кров омива натхненно.
Чи хтось почує ваш рядок,
як я його почула?
Іду під яблунь холодок,
де розтуля розчулено
рожева квітка душу всю
до бджіл, до зір зарошених!
Багата я на ту красу...
У вашій чистій осені
ще травень, ще мрійлива синь,
ще журавлі не квапляться.
Така прозора синь (не тінь!)
небес у кожній крапельці.

1996

Голосів павутина і поглядів мла —
не прорвеш їх зорею, що пада.
Виповзають мільйони гадюк із кубла,
переймаючи обрії чадом.
Очманіти самі не бояться отак.
І чавити їх — марне зусилля.
Що у темряві розуму дрібний світляк?
Що свіча проти чаду свавілля?
Все заткали, усе перетнули давно.
Ще, паскуди, на душ вертикалі
своїх лозунгів диких чіпляють лайно.
Як збороти снобів і вандалів?
Сум вітрів і дерев стоголосо реве,
ще серця чиїсь дзвонами сходять.
Ще сумління одчаю у глумі живе,
та втекли в землю чистії води!
Скоро серце добра розірветься з жалю,
згурдить кров перестиглу ядисько.
Вже і я переплутаним слідом стелю,
а далека гроза раптом близько.
Як сичання зміїне ласкавить нутро!
Як німієш усупереч силі!
Тільки й чуєш — твоє розм'якає ядро,
розчиняється в ядові хвилі.
І чолом твоїм повзає смрадна й важка,
вигинається-пнеться (ач! лебідь!)
.................................
В далечінь-височінь утікає ріка
сліз, вертаючи душу на небо...
...а внизу —
голосів павутина і поглядів мла...

2002

Зерниною згубитись у ріллі
і колоском зрадіти на світанку!
Зламатись промінцем на склі,
підзолотивши даль серпанком.
Всипати в душу всіх щедрот,
радіти — не перерадіти,
життів увібравши кількасот,
одним життям людським прожити.
І перейти не в смерть навік,
а в шелест, в гроно, в спів пташиний.
Буття до... Незліченний лік
і незбагненний дар людини.

1995

Жбурнула жменю калинових сліз
остання пісня лебедина.
Я хочу в ній знайомих слів.
Не лебідь я — лише людина.
Вже закривавлена душа.
Тьмяніє в томику пір'їна.
Поети перекласти не спішать
для людства пісню лебедину.
У неї музика своїх глибин,
що в небесах не має дна спокою.
Хоч доживеш до холоду сивин,
писатимеш пером, але рукою.


1993

Це воля? Та неволя відчутніша.
Прозорі грати, непрозора тиша.
Повітря, як смола, вдихнути важко.
А судді хто? Ганьки й Палажки.
Куди не йдеш — натикнешся на кордони
нещирих посмішок і "як живеш?"
За кожен крок — по камінцю прокльонів —
за кожен звук. Хіба не упадеш?
Чи, може, інші власники пегасів
не зізнаються, що навколішки "ідуть"?
Я не брешу собі, такій невдасі, —
навпомацки коліньми моя путь.
Упоперек хребта — рука сильніша,
на шиї — зашморг: "Отуто пасись!"
Прозорі грати — непрозора тиша.
Де ж воля? У майбутньому. Колись.

1995

Долоня піврозгорнута тремтить —
тремтять терпкого полину листочки.
Котрусь там понадсоту мить
ловлю у просторі «себе подоби» точку.
Чомусь відчутніша від мене і трава,
що міниться од вітерцю русально,
і гілки тонкозвучна тятива,
обтяжена, як ліхтарями карнавальними,
хрумкими сливами, і біг
стурбованих комах твердими стеблами...
Якби ж цей світ мене сподобить міг,
як я — його, моїми взятись тембрами.
Первісний гріх дзеркала відвернув,
щоб світ мого не всотав ані зблиску!
Обламуючи нігті об дерну,
тягнуся до вершини... Ніби близько
наповнена світанками бджола,
й западинка між стебельцем і листям,
і насінина, що у яблуці жила,
й кавун,
що від торкання враз розхристався.
Усе красою і довершеністю вже
відкрите окові. Для розуму — закрите!
Одвічні тайни у малому береже
високий світ близького і тендітного.

1992

Сохла душа. У приречених пензлів
сила згоріла. Дні в прірву зливались.
Погляд гостріший, ніж промінь на лезі.
Лебеді-музи на сповідь злітались.
Матінко! Отче! Чи дихати треба?
Бо ж попіл на скроні, на очі лягає.
Чи, може, сюди нахилилось небо?
Чи, може, мене вже віддавна немає?
Мав волю неволю собі обирати.
Мав право із серця точити живицю.
Чи то вже на груди попадали грати?
А пітьми украли перо із правиці?
Що мить — то любов —
безпорадна, жертовна.
У митях розірвано серце згасає.
Маленька сльоза лиш теплом моїм повна...
Помру, а вона мить останню осяє.
ТАМ знову в'язниця чи воля жадана?
Рятуй мою душу, Вкраїно кохана!
Рятуй, бережи, Піднебесся Окрасо!
Молись за стражденного сина Тараса!

1999

Багрянця мить і сяйво жовтизни
розсипались з осінньої казни
на білий світ, на очі і серця:
тепло і радість річкотоком без кінця.
О світла осінь у вінку квіток!
Між берегами почуттів місток.
Між радістю й печаллю, як вуаль,
де гаптувало золото і посмішку, і жаль.
Ти — вечір року, тихий падолист,
глибокий дзвін дзеркальності небес.
Акомпанує витончений органіст,
щоб оспівати, осене, тебе...
Коли ж утомлений твій пензлик
стане вмить,
у кожного на серці защемить.
Та спогади повернуться в тепло,
яке знов буде, як уже було.

1993

Наснилося, що випав перший сніг.
А сон цвіте і не боїться стужі.
Бо ж гість непроханий не зміг
убити те, за чим уява тужить.
Коли немає квітів надворі,
до квітів — серце і думки — до квітів
летять. Розтанув сніг, згорів:
прийшов у сон, а сон живе у літі!
Отам комахою легенькою лечу,
а кожна квітка — то планета раю,
де п'ю нектар солодкий досхочу,
вустами рими сонячні збираю.



1999

Калини ягідка у ямку над ключицею
упала до мене: холодна і тремка.
Її ось щойно над глибокою криницею
старезний кущ за тім'ячко тримав.

1991

Мрію жити і навчитись жити.
Як дерева, додавати вітам
приросту щорічного корону.
Від речей буденного полону
захистити серце і свідомість,
посадити квіти там натомість.
Джерела пульсацію відчути.
А творити благородно і розкуто.
Жити під благословенням Божим,
з немовлятком бути схожою.
І коли прийде пора прощання,
знати ціну долі і здолання.


1998

Світ відчиняє вікна в нас,
коли ми відчиняєм вікна в світ.
Вікном душі пливе невпинний час,
не беручи нікого в свій політ.
Ми залишаємось собою — це закон —
як вчора, як тому багато літ.
Ми стоїмо біля своїх вікон,
ми стоїмо... Але мінливий світ
в оману вводить нас. Містичний рух!
І знов здається: ми уже не ті...
Так молитовно зводим стебла рук,
зіщулившись у власному житті.
Ми жадібно живем, глитаючи себе,
зухвало хочем світ увесь увібрать.
А білий світ — од вікон до небес —
у часі нас об'єднуюча стать.
Світ відчиняє вікна в нас...

1992

Летить і летить за вітром
листочок. Прощально тріпоче.
Засумували віти,
засумували очі.
Тенькає прохолода.
Сіре тече із блакиті.
Часу душі не шкода.
Шкода останньої миті.

1993

Я вже давно в долоню власній долі
поклала свічки куций недогарок.
Я вже давно на вибіленім полі
розкидала голодних чорних галок.
Я ненависть впустила у багнюку
І заздрість кинула напризволяще.
Хай чисте серце гріє праву руку,
якій пером косити темні хащі.
1991

Голос променем відбивається від стіни,
від тиші плеса відсахнувся.
В небеса
раптовою стрілою вторгся істини,
вернувся блискавицею, — стесав
півдерева.
І втомлено у трави
упав — поранений смертельно птах.
Він вистраждав комусь октаву —
на власний ризик і на людський страх.
Ні, не пропав. Як голка у судину,
вколовся і закляк. Ще черга надійде
збудити болем обрану людину,
щоб та збудила неглухих людей.
Та голосу того бояться більше,
ніж люблять. І грішать затамувати.
О! скільки гине музики і віршів,
хоч прагнемо того не помічати!
Бо так спокійно існувати безголосим!
З німою кров'ю і німою волею!
А голос ще живе,
а голос просить,
що просить болю!


1993

Все, що ти можеш зробити —
Це померти в моїй душі.
Сльози — як сталактити —
Пам’ятник завершили.

Осінь така доленосна.
Осінь така ясна.
Віриш у слово ДОСИТЬ.
Більше не віриш снам.

Випаде сніг на Покрову.
Вимерзне радість тепла.
Більше ні слова. Ні слова,
Що я любити могла.

2008

Холодний вітер угортає плечі.
Осінь листям лине до лиця.
Стають коштовними прості й буденні речі
Й пророчими уживані слівця.

Шепоче вересень дощем мені у спину.
За тебе поглядом тримаюсь зусюсил.
Та твої очі — випалена глина.
Дай Боже, щоб не взяв їх собі син.

2008

Осінь.
Сосни.
Серед них —
Клен, гаряча жовтня свічка.
Вір-не вір, а буде сніг.
Свічка пропаде у нічку.

Але покіля горить,
Поки гріє і тривожить.
Хай горить. Горіння мить
На бажання жити множить.

2008

Ніч мене витрачає.
П’є мої сни, як вино.
І над схололим чаєм
Темно холоне вікно.

Я ж так живу необачно.
Дні наче ночі стають.
І прокидатися лячно.
Ранок темний, як лють.

Снами… Снами у постіль.
Спати про всіх, про все…
Може колись, як постріл,
Щось таки воскресе…

2008

Крізь голу яблуню — іще голіша даль.
Вразливе неприкрите небо плаче.
Грім розірвав напиняний перкаль,
І дощ линув безжальний і незрячий.

А я не встигла заховатися. І де?!
Ускрізь оселя осені і смутку.
І дощ іде. Й моє життя іде.
І вітер в почорнілу плаче лутку.

Оселя похлинулася дощем.
А яблуня — як думка — в сутінь кане.
Невже у цьому ТЕМНОМУ іще
МОЄ врятується й світанками настане?

2008

Опівдні Київ у метро ще позіхає…
У підземеллі жебрає баян.
Над ними вікна й стіни занехаяні —
Фасад у квітах, а в душі бур’ян.
Але як добре, що в неділю вранці
Столиця тиха, втомлена… Як я.
Повз мене «лексуси». Повз мене голодранці.
Бруківка піді мною, як змія.
Мудра змія. Де голова — не видко.
Терпляча — то з хребтом, то без хребта.
Я в Києві. Поліська дика квітка.
Тому в столиці сонце — не сльота.

2008

Я перейду на новий стиль
І не свої завчу манери.
Сховаю душу в темний шпиль
До настання нової ери.

Буду чинити грішний глум
Над Божим паростком мистецтва.
Який-бо сум, який-бо сум
Триматиме в лещатах серце!

Але не час. Але не час
Сонцям розверзти свою душу.
Час із назбираних прикрас
На сльози порох струшувать.

2008

Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь.
Ти мене штовхни –
запливуть човни
в річку ту,
де немає хвиль,
лиш потоки крил,
опір уст.
Сонця – ніби скла.
Бите скло, я склав
золоту
осінь – аби ти
в ній могла знайти
кольори
для своїх очей.
Очі для грудей –
світу ритм.
Помовчав за тих
хто не міг, затих,
поріднів.
Промовчи і ти,
треба далі йти
по ріллі.
Проростав в тобі
просто став... і біль
порідів,
перестав цвісти.
Пера, став, і ти.
Лебедів,
лепетав і сох,
лепету – на двох
насушив.
Око кинув десь,
знати б – де впаде.
Ні душі.
Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь...

19 Лютого 2010

Хочу бути для тебе і д о л о м
ідеальним, стерильним від зла
не п'ю, не грішу, не обідаю
моя формула дуже проста...

хочу бути:    для тебе
      __________
     і д о л о м

2010

Перекоти, коте, перекотиполе –
перекоти долю з лисої стерні.
Все погризли миші, тільки крихти болю
залишили їсти втомленій мені.

Кіт дві долі котить, лапами штовхає,
сонячні ворсинки сліплять кожен крок.
Миші правлять полем, нами – лиш нехаї
перекотиполем змотують клубок.

2008

I
Посивію. загублені лиця.
твої фрески. тіні сині.
арабески. знову сипляться
есемески. мантри.
глиця. слово мов спиця.
«тобі не спиться?»
лукава і горда зигзиця
на всі випадки молодиця
холоне в серці розпечена
криця
«мені не спиться!»
сліпнуть зіниці.

II
Під монотонний стукіт твого серця
ахну. мрії-невдахи
пішли на плаху
доброї пастви
полетять птаством
до чергової пастки
райської пустки
а Бог у відпустці
і янголи в масках
розкажуть їм казку
на всі зразки
полетять назирці
зоріти з мріями
в омріяні виміри
холодні і стримані
[…]

III
І прийдуть апостоли
в часі посту
розкажуть секрети
колишніх поетів
про їхні мрії:
марення тишею
захоплення голосом
сонячним колесом
як місяць посиплеться
сріблястою зливою
до рук твоїх
перезрілими сливами
оманливим снивом
гріхи омиють
бо підуть апостоли
у WEB-мережу
зруйнують всі межі
підуть за межу
раєм обмежену
розкидають вежі
прорвуть пелену.
2010

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

«Стань королевою вечора…»
Дарина Важинська «Марґінес»

Стань королевою вечора
week-fashion party у Львові
стань моїм храмом всія часів
та поволі зневолюй. поволі
згуби мою душу й відпродай її
чи навіки їй стань в’язницею
стань моїм золотом
та не блискотом-златом
дорогою прикрасою совісті
тишею, невагомою тишею,
щоб кантата твоїх каблучків
зазвучала органними залами
хай транслюють тебе каналами
і запишуть у всі аннали
як мою королеву вечора.
2010

что нам сопутствует
что нам не кажется
все перебесится
все перемажется

полотна белые
и льды не тронуты
держи дистанцию
в пределах комнаты

за кистью голоса
мокнув признания
беги сомкнуть круги
и состояния

скрывая черное
словами пестрыми
рисуй себя с себя
как-будто вымер мир

а небо-на-глоток
дрожит меняя цвет
осталось на мазок
на посошок совет

вот краска красная
просохла – ссадины
в ней столько чистого
как в сердце родины

12 Февраля 2010