Український спец.признач. -
Вороги від нас всі в скач!
Ти в АТО і я в АТО!
Не замінить нас ніхто!
Я в строю і ти в строю -
Ворогів я всіх уб'ю!
Підем швидко по слідах!
І навієм на них страх!
Най поплачуть і скавчать -
Матимуть тавро-печать!
Ненько наша Україна!
Спец.признач цінуй,як сина!
Будьмо неньку боронить
Ворогів розіб'єм вмить!
10 лютого 2016

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів хрестив,
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте кобзарі.

7501 р. (Від Трипілля) 1995 р.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Знову я сюди приходжу, знову,
Де не раз на лавочці сидів.
У саду яснім, передзимовім
Пагони погнало молоді.

По траві побігли світлі тіні –
Мов гілля продовжують старе.
Традиційні в нашій Україні
У садах оці ряди дерев.

Вітерець тут листячко ворушить,
День химерні відсвіти плете.
Як батьки тут – яблуні і груші
І молодші стовбури – дітей!

Є тут і ділянка для онуків –
Мов навшпиньки витяглась рідня.
Кожне з них так легко, без принуки
Простягло до сонця рученя.

Може хоч для них колись настане
На землі оцій стражденній рай.
І як захід – знов прийде світанок –
Усміхнеться тихо небокрай.

27.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
де будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

Слоав А. Станіславська, музика і виконання В. Сірий

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Доля не вінчає нас на довго.
Все колись кінчається, на жаль.
Ти розвій усі мої тривоги,
щоб не полонила нас печаль.

А ти мені сіяти будеш
із високості далини.
Якщо про мене не забудеш,
то прилітай у мої сни.

Я так само буду прилітати
через ріки, доли і поля,
щоб могли ми разом пригадати
пісню про журавку й журавля.

А я тобі співати буду
і з далини, і з висоти,
бо я ніколи не забуду,
що є завжди у мене ти.

Поки ще до осені далеко,
подаруй мені весняні дні,
де про тебе журавлі-лелеки
з вирію курликають мені.

А нам ще довго буде снитись
далечина минулих днів,
аж поки будемо дивитись
на перелітних журавлів.

2012

Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа.
Я ж тебе кохаю, мила, досі -
Ти для мене юна й молода.

Я ж тебе сьогодні, в день святковий,
Коли ти забула, скільки літ …
Відведу у дивний світ казковий -
У бентежний, неповторний світ.

А літа летять у сині далі,
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!

І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву.
І повір, кохана, це не спомин
Я тебе кохаю наяву.

Пам’ятаєш, біля моря вечір,
Коли хвилі лащились до ніг,
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг.

То були такі душевні муки!
Та ти знаєш, я не златоуст.
Я несміло взяв тебе за руки
Й перший раз торкнувся твоїх уст…

То було немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і в дев’яносто літ.

За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…

2013 р.

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Нехай весна твоя, країна, стала інша –
Душа є садом у дворі старому,
І хай фату він одягає рідше,
Йому лишатись вічно молодому.

А писк сухий – ти ним не обманися –
Смертельним стати може твій порок –
Скрип гойдалок, лунай, не припинися,
Здіймайся в небо голубів хлопок…

Країна, тим скажіть, хто нагострився,
Невідділимі від Русі ми жодним роком,
І то не кров, а просто просочився
Платок вишнево-калиновим соком.

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

В королівстві, де все тихо і мирно,
Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур,
Десь узявся дикий вепр неймовірний -
Може, буйвіл, може, бик, може, тур.

Сам король мав печію, також астму,
Та ще й кашель лютий ледь його не добив, -
A тим часом нечестивець смугастий
Їв одних, а інших в ліс волочив.

Видає тоді король три декрети:
"Звіра знищити пора нанівець!
А хто наважиться на це, у кареті
Ще й принцесу повезе під вінець".

І в зневіреній до краю державі -
Як увійдеш, навскоси й навпростець -
У зажурі відчайдух жив недбалий,
Кращий з кращих, та опальний, стрілець.

На долівці розляглись люди й шкури,
То співали, то мед-пиво пили -
Засурмили у дворі трубадури,
Хап стрільця - і у палац повели.

Там король йому прокашляв: "Не буду
Я мораль тобі читати, стрілець, -
Та коли застрелиш ти чуду-юду,
То й принцесу поведеш під вінець".

A стрілець: "Так це хіба нагорода?!
Краще взяв би я портвейну відро!
А принцесу під вінець - не погоджусь,
Бо помножу звіра й так на зеро!"

A король: "Кажу тобі, годі!
A як ні, то запру тебе в тюрму!
Королівського вона усе ж роду!.."
A стрілець: "Та хоч убий - не візьму!"

І допоки з ним король сперечався,
Зжер жінок ну майже всіх і курчат
І до замку короля підібрався
Вищезгаданий вже бик-супостат.

Що ж, забрав стрілець портвейн із собою,
Чуду-юду вмить поклав - і, на сміх,
Вкрив принцесу з королем ще й ганьбою -
Хоч опальний, та усе ж кращий всіх.


30.07.15

Пахнуть липи медвяно і хмільно
В серці – збудження радісний щем.
І рука твоя ніжно й повільно,
Як у вальсі, ляга на плече.

Всесвіт чулий летить понад нами,
Ніч шепоче мені: «Приголуб!»
І сп`янілий, торкаюсь губами
До твоїх нецілованих губ.

Пахнуть коси медвяно, духмяно,
Сіножать засина поміж плес,
І здається, в тобі я розтану,
Наче хмарка у сині небес.

Ніч заснула і впала на груди,
Засина поміж трав вітерець,
І нічого навкруг нас не чути,
Окрім стукоту наших сердець.

Я не можу із пам `яті стерти
Ніч, коханням наповнену вщерть…
Я хотів би від щастя померти,
Бо ж кохання сильніше за смерть.

Ніч зітхає і млосно і хмільно,
Сіножать ожива поміж плес,
І згорають, як роки, повільно
Зорі в куполі синіх небес.

2008 р.

Нам не судилось бути разом.
У рай повернення не жди.
Образ глибокі метастази
Кохання вбили назавжди.

Така сумна пора відчужень,
Ця осінь жовтий лист зімне.
Ти в далеч дивишся байдуже -
Не хочеш бачити мене.

Обоє ми - тонкі натури,
Де тонко – рветься, - каже Бог.
Слова, нестерпні, як тортури,
В серця ужалили обох.

Здригнулось небо сполотніле…
«Прощайтеся!» - нам грім сказав.
На жовтім листі затремтіла
Дощу бурштинова сльоза…

4.03.7523 р. (2015)

Не поруч я , не поруч ти
Ще тягнуться до сонця пелюстки
Не чую я , не кажеш ти
Ще наша зустріч обира шляхи

Де я стою , там ти ідеш
Тобою марить а ти не ждеш
Чим я живу , ти не збагнеш
По течії один пливеш

Моя любов твоя душа
І не повторна , і не земна
Візьми її вона одна
Для тебе вічна за життя...
2015р.

Зійшлися восени, як чорнобривці зрілі
Одним погідним днем всі кольори зуміли
Ввібрати з дивини гаптованого літа,
Коли в нас не було і гадки, щоб зустрітись...

Приспів:
Бурштинові зірки накрили нас з тобою,
Відбившись у душі шаленого прибою;
А почуття зайшли з настояного цвіту...
Які ж вони терпкі ці доленосні квіти... Двічі

Розвісила пора мережку з павутиння,
Щоб не подумав хтось, що ми у чомусь винні.
Адже зайшли у цвіт якОсь так...ненароком:
Від погляду очей - до неземних потоків...

Приспів.

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

мій синій коню мій синій коню мій синій коню
лети галопом неси до сонця я не борОню
життя минає мій синій коню життя минає
немає вітру немає волі чудес немає

точи копита мій синій коню точи копита
вже наша воля на всіх майданах кістьми прибита
вже наша воля на сірих площах на всіх знаменах
чи підіймемо чи піднесемо чи ті рамена

мій синій коню гарячий коню іскриста гриво
якщо Вкраїна насправді вільна чом нещаслива
чом нещаслива чого сумує і гірко плаче
а хтось покірний покірно радить терпи козаче

а скільки ж можна мій синій коню уже терпіти
онуки просять батьки не можуть не вірять діти
неси нас коню де вольна воля під небесами
добудем щастя добудем долю Боги із нами

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.

Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.

Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...


Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.

"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.*

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

Бачу, ти засмучена, зашарілась,
ніби хтось назвав тебе "просто дикою"
чи "провокаційною Еврідікою"...
чи твої араби на щось жалілись?

Знаєш, люди всюди тепер змаліли
(Ще Сосо** згноїв, мабуть, кращі зерна):
от у нас - що вище й розкішніш вілли,
то двонога фауна в них мізерніш.

Вже мені жалівся і "Вор в законє"
каже, світ розклався, як свідчать дані.
І нема "понятій" ні тут, ні в зоні,
як було в совєцькі часи недавні:

ще як на Подолі стояв "Ударник",
той кінотеатричок дерев"яний,
де ми з ним дивились кіно бездарне,
Все ж оптимістичне - щоб люд не в"янув.


... Глянь, таки світає. А перед ранком
(ні, я не про напад якийсь серцевий),
перед ранком, мабуть, ми всі підранки,
а твоє лице постає взірцевим.

Євросвіт ясніє вже євроличком
(Хоч Жадан казав би про європопу),
крихітко-кровинко, моя величність,
ти моя фіранка, моя Європо!..

2014

Текст пісні:

Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі…
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…

Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь,
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…

Тут знов цвіте каштан,
так дивно, уявляєш?
Яка ж бо в нім жага
нестримна до життя!..
У тебе також є -
грудьми бо затуляєш
цей світ такий хиткий
від кроку в небуття…

У нас пройшла гроза…
осіння і без грому,
лиш блискавки стрімкі
шугали вдалині...
Солдатику, скоріш
живим вертай додому…
А поки… тиха ніч
хай горне в мирнім сні.

Залишився один, в безнадії
( Ти ж пішла у далекі світи).
Я тепер не зустріну і в мрії,
То ж хоч в сни завітай мої ти.

Принеси мені голос свій з вітром,
Посміхнися ночами з небес,
Бо на серці так тоскно і гірко –
Я ж від неба чекаю чудес.

Я не можу полинуть в ті далі,
Обійняти хоч душу твою,
То ж приснись мені, мила, в печалі,
В тихім щасті тебе пізнаю.

Мені вітер шепоче про тебе,
Я ж тебе виглядаю одну,
То ж прийди у мій сон хоч із неба,
Поки вічним я сном не засну.

Я ніколи не думав, кохана,
Про безодні світів навісні.
Бо я жити тоді перестану,
Як тебе не зустріну вві сні.

І так хочу, щоб сон не кінчався,
Як дарунок від Бога, з небес,
Я з тобою вві сні зустрічався
І від щастя душею воскрес.

Ценятся и ныне
куклы заводные
и притом особенно в Крыму.
Приютили зеки
гомо-человеки
дамочку с работой на дому.
Как-то захотели
прыщ на самом деле
Гоблин и зелёный капитан.
Но хотела раньше
капитанша Няша,
чтобы до колен висел наган.
Урка с Пидораши
обещал на Няше, –
будешь прокуроршей, чтоб я жил.
Но явилась сволочь
типа Янукович
и на Няшу глазик положил.
И нашёлся Вовка
в кожаной дублёнке
чаще именуемый – Хелло.
У гиганта секса, –
говорила пресса –
завсегда имеется бабло.
Жабой опа-опа
плюхает Жирьопа.
Всем охота Няшу обнимать.
Пыжится Лавруха,
у него – непруха,
урка отстрелялся, так сказать.
Чтоб не шухериться,
чё там мелочится?
Шлёпнули чем надо по столу.
Тухлые душонки
Яныки и Пшонки
подарили Таврию Хеллу.
Взяли всю верхушку
в Киеве на пушку.
Армия оставила свой дом.
Путя-император
и дегенераты
завладели крымским общаком.
Путя – сексапильный.
Ларион – дебильный.
И на кассе некому рулить.
За оплот и Рашу,
и за Няшу нашу
порешили Няшу отличить.
Путя обаяньем
отвлекал вниманье,
превратив Донбасс в металлолом.
Стала таки Няша
ДОПРа отаманша
управлять малиной и баблом.
Стало очень плохо
олигархам-лохам.
Все же на дешёвку повелись.
Кончилась рулетка,
оробел Ахметка,
Куче хоть возьми да застрелись.
Наступает Раша.
Веселеет Няша.
Сходу заарканила татар.
И решили урки
сделать Няшу Муркой,
чтобы отвечала за базар.
Что же вы хотите?
Как тут не судите,
за неё ничё ни дать, ни взять.
Рази шо Гаага
вспомнит о Гулаге,
где и ей век воли не видать.
И за беспределы
заведут ей дело.
Дэнги пацанам давай-давай,
или на парашу
усадовят Няшу,
а тады и Ялту поминай.
                              02.2015

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

На віях дощ. І солоніє мить.
І бліднуть сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ..

Вже мій чуб, вже мій чуб - поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем.
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта.
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Разухарилась русская душенька.
Ей всё мало, – даёшь мордобой!
Из дубинушкой двинул Иудушка
на соседушек целой ордой.

               Пу-пу-пупу,
               о-о-оо!
               Уху-ху-ху,
               ло-ло-лоло!

Кабы-токобы да тараканишки,
одолели бы нищую рвань.
Ополчились дурашки-Иванушки, –
нать-ка, выкуси Тмутаракань.

               Рашія – зло усі віки,
               має бабло – у дві руки.
               Ріками зла сльози течуть,
               зорі Кремля в пекло ведуть.

Закудыкивают путь-дороженьки
незатейливых боевиков:
– Ты куды, заводной, от молодушки?
Разве мало у Рашии вдов?

Отчегой-то вся Русь бестолковая.
От угара дуреет балда.
Ох и зимушка нынче суровая.
Одолела дурашек беда.

               Рашія – зло усі віки,
               має бабло – у дві руки.
               Вой за Урал вот уже год, –
               чтоб ты пропал клятый урод.

Ой, война ты моя окаянная.
Гум-конвои идут бечевой.
Ой, не вой же за мною родня моя,
коль двухсотым вернусь я домой.

               Пу-пу-пупу,
               о-о-оо!
               У-ху-хуху,
               ло-ло-лоло!

                              11.2014

Наполеону отдали Москву.
Адольфу на съедение Отчизну.
А Путя опоздал на рандеву.
Не стала на колени Украина.

               Отощало залётное племя орды
               на кровавых паях московита.
               Эй, Россия, очнись! Остаются следы
               от грозящего миру бандита.

Хоть гимны пой, хоть оды ей пиши,
а миновали пиететы моде.
В России мы не чаяли души,
а чуяли звериное отродье.

               Мы по Пресне под песни ходили не раз.
               Отошли запевалы лихие.
               Эй, исчадие ада, кто будет за вас
               отпевать панихиду России?

А Вы у всей планеты позади
и люди забывают, – Раша, браво! –
с тех пор как ваши чудики с Чуди́
идут следами Сталина и Мао.

               Россияне, не надо большого ума,
               чтобы жить хорошо и красиво.
               Не спасёт ни тюрьма, ни сума, ни чума
               неугодную Богу Россию.

Не каждый наворует миллион,
и карлики не выдают медали.
Не лезьте баранами на рожон.
Объединится мир и вы – пропали.

               Вы такой православный огромный народ,
               но тяжёлое бремя мессии.
               Вы рабы, если правит Россией урод.
               Россияне, спасите Россию!

                              11.2014

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.


------
Пісня написана в 1993 році
Виконана Ярославом Чорногузом в 2013 (Запис – Руслан Шевченко)
Можна подивитися кліпи - наш і Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=sPkKbqFOrSs
http://www.youtube.com/watch?v=zGyZojGJUyg


=====================

А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення
За розтрачене сонечко, зламану гілочку,
Недослухану казку і злякану білочку,
За матусині зморщечки, дощик непроханий,
За промінчик обірваний, ранок сполоханий,
За усе, що згадала і все, що забулося...
Я до нього іздалеку знов повернулася.
Я надіялась: встигнеться. Я не знала, що втратила.
Причаївся бузок за старенькою хатою.
Між зеленого листя - із сонця мережечка.
До землі притулилась загублена стежечка.
Вже не хлипає серце - збентежено стишилось:
Тут, у цьому садку, найдорожче залишилось.
... А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення.
А із яблунь прив'ялі пелюсточки капали.
Ми стояли з дитинством, обнявшись, і плакали...

1993

Ты способна любить?...

Ты способна любить постоянно?
Не предать, не уйти, не забыть?
Коль любовью напьешься ты пьяной,
Ты готова любить постоянно?

Я люблю, но люблю я спокойно.
Я уверен, я знаю, что ждать
От себя. Не забыть. Не предать.
Только ты не способна- спокойно.

Ты же любишь себя, не меня.
В осознании этим напуган.
Кто вошел, тот не выйдет из круга.
Докажи, что ты любишь меня.

Я- весь мир, преломленный в тебе.
Сквозь меня, как сквозь призму познаешь
Жар желания, что обретаешь
В час, когда я всецело в тебе.

А затем ты, возможно, уйдешь.
Это путь бесконечного поиска.
Это дивов желания происки.
Докажи мне, что ты не уйдешь.

Я задам тебе этот вопрос.
На него ты, возможно, ответишь,
Только так, что сама не заметишь,
Как бессмысленным станет вопрос...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493885
рубрика: Лирика любви
дата поступления 21.04.2014
автор: Сокольник

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обніму тебе.

Пахощами безу
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

7521 р. (Від Трипілля) (2013) Конча Озерна під Києвом.

Не піддавайся журбі,
Це ж не хвилина остання,
Я подарую тобі
Квіти весняні кохання.

Пісня цих квітів проста,
В серці відлунює лунко,
Там пелюстки, як уста,
Хочуть жагучих цілунків.

ПРИСПІВ:

Тож хай закрутить він нас –
З вечора і аж до рання
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

Квіти, розкішні, як ти,
Ніжністю так осіянні,
Казка у них – теплоти –
Квіти кохання не в`януть.

О дивовижна їх суть,
Я ж бо розкрить її мушу,
Квіти кохання цвітуть
Вічністю в люблячих душах.

ПРИСПІВ:

Тож хай закрутить він нас –
З вечора і аж до рання –
Квітів чарівних цей вальс,
Вальс пелюстковий кохання.

24.03.7520 р. (Від Трипілля) (2012) Київ

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти...

Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця...
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.

1914

Вечір надворі, ніч наступає,
Вийди, дівчино, серце бажає,
Чистеє небо зіроньки вкрили,
Вийди до мене, дівчино мила.

Дай подивитись в яснії очі,
Стан твій обняти гнучкий, дівочий,
Глянути в личко - біле, чудове,
На коси довгі, на чорні брови.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою,
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.

Грає вітер колосками,
Нахиля їх долі,
Я прийшов сюди із сльозами
Тяжкої недолі.

Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати, ридати
За тобою, мила.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом
Тяжко за тобою.

Запечалюся я за тобою*
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.

4.04.7518 р. (2010) Конча Озерна

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Люди спиваються найчастіше з приводу
Різдвяних свят, або
Некерованої любові.
Вона не фарбує лице –
У неї поламані руки.
І доки голоси гранітної плитки,
Викладеної у Львові,
Триватимуть з дзвонарями
Святого Юра о шостій
Ранку,
Доти їй існувати у цьому
Місті,
Доти їй в ньому бути.

Що керує тобою, окрім розуміння,
Що життя це лише періодичне
Відчуття глибини,
Розпачі в ньому такі ж тужливі
Як порожнеча у підводних
Човнах,
Двісті метрів по тому закінчився
Дощ, після цього почнуться
Сніги,
Вдихай їх своїми надірваними
Грудьми,
Видихай їх у кожного з нас.

Триста шістдесят сім –
Це рік і ще одна ніч,
Рівно настільки вистачить
Наших легень, тому
Вона прокидається у цьому
Місті – у ньому січень,
І щось калатає у неї в серці,
Скоріше серпень,
Скоріше серпень,
У серпні зростуться
Руки.


2014 р.


http://vk.com/myroslavgoncharukkhomyn?w=wall-68657073_112

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)