В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Мені сниться сон!
Але не про туманний Лондон,
Чи без крайні Американські Штати.
Мені приснився льон,
Що квітне біля батьківської хати!..
Там біля хвіртки стоїть матір,
Неначе виглядає когось.
І я біжу на зустріч, щоб сказати:
"Мамо, я дома, слава богу!..".
Але мені не добігти, не добігти,
Бо як тільки біжу, прокидаюся!..
І думаю, чому не зміг дійти,
Добігти до матусі?..
Знову вечори настільки темні,
Що не зрозуміти де знаходжусь...
Поклич мене мамо тихо по імені,
Щоб я повернувся!

(пісня)

неба блакить
сонячна мить
та що ми зберегли
доле моя
де ти де я
в серці кружляє лист

в казці обійм
віру в собі
танець малює наш
є тільки ми в цей час
поки жива струна

а за вікном все замело
так ніби й світу не було
стежок не видно в ті сади
де море ласк і теплоти

де ми немов дощі сліпі
не залишаєм по собі
в тиші окрилену розлукою печаль

у самоті
з тіні у тінь
переливаються
дні золоті
і заметіль
серця тримається

в казці обійм
віру в собі
танець малює наш
є тільки ми в цей час
поки жива струна

в казці обійм

18 Грудня, 2018

1
Хто їсть фрукти непомиті,
й рук не миє - добре робить.
Він найкращий друг на світі
мі-мі-мі-мі-мі-мікроба.

Поклади немите в ротик,
оближи брудне й побачиш,
як стрибну я в твій животик
і відчуєш, як там скачу.

Хоба!

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоп!

2
Гляньте швидко в мікроскопчик.
Там на вас чекає диво:
Всім привіт! Це я – мікробчик,
і розумний і красивий!

Ні-ні-ні, не лийте воду,
киньте мило, не жартуйте.
Чистоти боюсь я зроду.
А-я-яй, ой-ой, рятуйте !

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик, я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоба-хоп!

3
Як з мікробами дружити?
Від мікробів лиш хвороби.
Ми не хочемо хворіти.
Утікайте всі мікроби!

Приспів:
Будем ручки завжди з милом мити, щоб
не добрався до животиків мікроб.
Ми здорові й чемні діти,
і не хочемо хворіти.
Мікробахам -барабахам скажем «стоп!»

Посилання на відео: https://www.youtube.com/watch?v=MyRB4-K1gS8

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Вже чуприна моя - поле припорошене,
І на ній чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила сніжком голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою,
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя сивина білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7508 р. (Від Трипілля) (2002)

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усере́дині кожного,
кожен ти всереди́ні наступного.
Я пішла від скупого й заможного,
я пішла від рогатого й крупного.

Серце – морзе адреси зворотної,
розум – море любові минулої.
Ієроґліф актриси скорботної –
знак-гарпун над душею-акулою.

Плач фольклорний людини жіночої,
сміх класичний актриси народної –
результати вистави наочної,
роль собаки без літери жодної.

Начиталась я, наіснувалась я
у квартирі чужій засекреченій,
чаю з медом понапивалась я
від хвороб, на які ти приречений.

З однієї маленької чашки
чай удвох будем пити роками
не з тобою, а з тим, з ким не важко
йти на ти між пустими рядками.

5 лютого 1996 р. Київ

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися нам.
Почуття нас загнали в казку
і тримають на прив’язі там.

Ми тверезі, дорослі люди,
не поділимо пасочки́,
на орелі гойдатися будем
і кривлятися, мов дурачки.

Це хронічним стає й ритуальним.
Але зветься любов’ю це.
Серце рветься вулканом стобальним
і лякає ймовірним кінцем.

5 березня 1995 р., Київ

***
Вікторіє, журо моя! О, серце, не ридай
І рабською покорою – любові, не карай.

Ганьбою опорочене лишаємо юрмі;
Оманою зурочене, щезає у пітьмі;

Лукавої історії минає чорний час,
що у їдкому полум’ї не опікає нас.

За пеленою темною яріє світла мить,
Та раною смертельною у грудях ще ятрить:

В пориві духу вищому, чужій душі на зло
Усі тенета нищимо і їх – як не було!

05.2022

Наполеон Москву «завоював»...
Адольф Європу кинув у руїни...
ну, а пуйло животик надірвав
у суїциді проти України.
             Ой, немає ума у нащадків орди,
            осліпила усіх оковита.
             Эй, московіє, брись! Вимітайся! Іди
            ...у фарватері свого корита.
Та хоч кілок на лобі їй теши,
а на чуже усе ще ласі свині.
Немає у кацапії душі –
лише інстинкти, та і ті звірині.
            Ми із піснею ворога били не раз,             та, на жаль, не давили як гниду.             Ей, парафіє пекла, а хто це за вас             відспіває собі панахиду?
На вас чекає лава у суді
і на віки дурною буде слава,
але радійте, мудаки Чуді,
йдучи слідами Сталіна і Мао.            
             У злодіїв іще вистачає ума
            йти розбоєм на биту дорогу,             та чекає тюрма, і сума, і чума
            цю імперію злу та убогу.
Багато вас лишилось без імен,
що у землі отримали медалі.
Не лізьте баранами на рожен!
Ми об'єднали світ, а ви – пропали.
            І було би у небі чистіше, якби
            сатани не боялась Європа...             хай щезають у пеклі запеклі раби
            і ніщо не рятує холопа!

03.2022

1. - Чому жовтіє листя?
Куди біжить струмок?
Чом олені плямисті?
І падає сніжок
Чому такий пухнастий? -
Цікавиться щодня
Допитливе, смугасте,
Веселе тигреня ( повтор. двічі)
2. - Чому співає птиця?
Вдивляється в пітьму
Й пояснює тигриця
Стотисячне "чому".
- Де ходить лев гривастий? -
Запитує щодня
Довірливе, смугасте,
Маленьке тигреня (двічі)
3. Про всі важливі речі
Питає без вагань,
Й надвечір у малечі
Ще купа запитань.
Скрипить сніжок сріблястий,
Навчається щодня
Допитливе, смугасте,
Розумне тигреня (двічі)

Лютий 2022 р.

Сяє вогнями ledo вечірнє місто.
Сотні машин біжать, наче кров по венах.
Маєш життєве кредо?
Цьому таксисту байдуже в кедах ти,
Чи на лабутенах.

Місто немовби вбралось в яскраві шати,
Вабить заможним лоском, святковим блиском,
Тільки не варто декому поспішати
Аплодувати місту, немов артисту.

Зблякне з приходом ранку нічна омана,
Вся мішура фальшива і позолота.
Сіро й буденно ув органзі туману
Місто почне щоденні свої турботи.

Повз галасливі ятки і вічний сморід
Люди-мурахи тягнуть свої проблеми.
Модних крамниць десятки й болючі теми:
Здирництво, безгрошів'я, затори, ковід.

Місто зі скла й бетону ковзне байдужо
Поглядом перехожих, з людської зграї.
Гордо несе корону, жалю не знає.
Місто слабких ламає, цінує мужніх.

Купу взуття стоптати, теж божевільним бути,
Щоби його кохати, щоби його відчути -
Тишу тінистих парків, свіжість рясних фонтанів!
Несамовитий Харків, місто - моє кохання!
Харкове, палке моє кохання!

Попри всі наші дикі сварки з Олександром Сушком, настає момент у житті, коли в нього вривається смерть близької людини, і відбувається переоцінка духовних і життєвих цінностей, коли вона, смерть, урівнює всіх і примирює ворогуючі сторони. Такою сумною подією в житті Олександра Сушка стала смерть його рідного брата Віктора Сушка, який і мені був добрим другом і старшим товаришем по багатьох наших спільних концертних виступах у як мінімум 8-ми регіонах України. Віктор написав музику до 4-х пісень на мої слова, і ці пісні у виконанні братів - Сушків Віктора і Олександра - постійно звучали у наших виступах. З нами брала участь у концертах і заслужена артистка естрадного мистецтва України Алла Васик. Віктор Сушко був більше музикантом, у дуеті братів співав другим голосом і був концертмейстером. Читцем і ведучим концертів, виконавцем першої партії в дуеті братів був Олександр Сушко. Алла Васик і я, тоді співак-бандурист, були окремими концертними одиницями. Разом ми складали концертний гурт, який я жартома називав "Морські еноти" після нашого виступу у морському місті на Донеччині Маріуполі. Чому єноти? Може тому, що це - рідкісні і милі тварини.

В цей печальний день - день поховання Віктора Сушка, (помер позавчора, відірвався тромб) пропоную Вашій увазі сумну пісню про любов на музику Віктора Сушка і мої слова "Запечалюся я за тобою" (аранжування Євгена Клименка, відео - теж покійного ПМівця , поета і кліпмейкера Олексія Тичка.

Висиха душі криниця,
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду у село.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

Сяду з Вами на порозі,
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як Природа,
Як вечеря на столі.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

І хоч так мені привітно,
Та щемить душа сама:
Я ще літо, я ще літо,
А батьки — уже зима.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

коли тобою світ вже відболить
як сад грозою в літнім завіконні
коли любов’ю випалена мить
золою опадатиме в безсоння

я відбиратиму у тиші ніч
і вибиратиму для слова клітку
а зрізи крил гоїтиме мені
твого тепла вгасаюча лелітка

до сну забутого приб’юсь чолом
як човен без рибалки безпорадний
що має статится з твоїм теплом
моя ще недоспівана баладо

кому тепер я подарую бій
що серце розголошує натхненно
стає глибоким видих по тобі
сніжинки щедро уквітчають вени

я зупиняюся немов життя
світлиною прикутою на спалах
ховаю у блокнотик почуття
у ямби і хореї у несталість

світ катеринку крутить і пливе
до перших нот бентежної стихії
твоя лелітка раптом оживе
і по щоці покотиться надія

я загадаю сто тобі бажань
і сто свічок палитиму до ранку
хай розмивається у них межа
де будувалися пісочні замки

17 Лютого, 2017

І вже до тебе я холодний лід.
Слід невловимий ти спіймала
в зіницях втомлених моїх.
Взірцем була – блюзнірством стала
глевка принада для дурного хлопця…
Ковтаєш музику сліпого сонця
і губи-п’явки з болем роздуваєш,
маленькі руки, пальчики-уламки
ламаєш далі…
йдеш, гукаєш
і міст хитаєш галасливим сумом.
Обсотаний фатою і фатумом
великий бюст, мов танк, на мене суне.
І вже під гусениці я лягаю – еть!..
В мій гострий лід стріляють дула-очі –
я розлітаюся на краплі сліз дівочих
і регочу, бо чую, що лечу
від тебе геть.

20 липня 1991 р., Київ

Я заблукала у серпневому бажанні
під зорепадом по нічному дну.
Я запросила, любий мій, тебе востаннє
у передпокій до свойого сну.

Давно не чула я признань таких солодких
і в поцілунках довгих не була.
Невже я сплю на глибині ночей коротких,
а десь любов зорею пропливла?

Приспів:

Серпневі сни –
мого бажання цвіт.
Серпневі сни –
бездумний наш політ.

Ще сплять вони,
а я весь час люблю.
Серпневі сни,
продовжте ніч мою!

Я заблукала у серпневому бажанні
під зорепадом по нічному дну.
Ти зрозумій, коханий мій, моє прохання,
а я всі почуття твої збагну.

Приспів.

Я стану вірною, щоб завтра впасти з неба
у зорепаді до твоїх долонь.
Я стану вічною, якщо тобі це треба –
і сни серпнево допливуть аж до безсонь.

Приспів.

13 вересня 1999 р., Богдани́

Через океани
з рифів і лагун
їду по банани,
каву та тютюн.

Там, де гори й ріки,
сам не знаю де,
райська Коста-Ріка
українця жде.

На всесвітній карнавал!
Прямо з корабля – на бал!

Приспів:

Коста-Ріка, Коста-Ріка –
справжній рай для чоловіка!
Полум’яні сеньйорити
і блакитні кораблі.

Коста-Ріка, Коста-Ріка –
відшукаю бухту дику.
Вічне сонце, вічне літо,
як кохання на землі!

Огорнулась пристань
в сонця обідок.
Пальма золотиста
тягне в холодок.

Залишу́сь до ранку
зовсім без монет.
Там костеріканки
й стукіт кастаньєт!

Я до вас на карнавал!
Прямо з корабля – на бал!

Приспів.

7 грудня 1997 р., Київ

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Прийди, в мій дім старий постукай,
спочинок дай душі.
Стає нестерпною розлука,
коли ідуть дощі.

Приспів:

Є тут у мене тобі сюрприз:
серце, що тоне в шаленому танці,
руки – назустріч і крок – на карниз.
Хай дощ цілує нам кінчики пальців.

Дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ…

Вночі тут затишно і тепло,
тут ще живе любов.
Все, що, здавалося, померло,
назви коханням знов.

Приспів.

Нехай погасне мокре місто
в далекій суєті.
Хай серце молотом іскристим
проб’є по темноті.

Я був веселим – став монахом
твоїх сумних очей.
Твій поцілунок повен страху,
бо ти хотіла б ще.

Приспів.

1, 15 листопада 1995 р., Київ

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019 р.

Батьку, ти один у мене є,
А матусі більше вже немає.
Ти здоров`я бережи своє,
Не спіши іти за небокраї.
Ти завжди є синові взірцем
У родині, в праці – гордість роду.
Бо завжди відмінним є борцем
За свободу рідного народу.

ПРИСПІВ:
Батьку мій ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

На твоєму дружньому плечі
Змалку був я: грали у футбола,
Ти мене писати вірші вчив
І уся пишалась мною школа.
Не Морозов Павлик мій герой,
Бо від тебе слушні чув поради,
Гріх найтяжчий чинить в світі той,
Хто свою родину підло зрадив.

ПРИСПІВ:
Батьку мій, ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

Коли кажуть: «Я не ревную», – не вірте.
Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
немов миші, нала́джують хо́ди повсюди, –
і от ревнощі вже: голос, вуха і груди,
і хода́ не та, і очі сволочі,
і тривога за завтрашні дні і ночі.
А якщо, не дай Бог, хтось підійде збоку
і спитає, прискіпливо скалячи око:
«Ну, ревнуєш?! Я вбив би давно за таке», –
погляд змінює фокус на тіло п’янке,
осоружніє шкіра м’яка й еластична,
йде охота на всіх підозрілих – дотичних!
Усихає любов на податливім ґрунті,
на врожайному сонці, дощовім перепутті, –
і ти кажеш собі: слід любов пережити,
з ким завгодно, крім неї, на світі дружити…
Нищать ревнощі факти і аксесуари,
палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.
Лиш у снах, засушивши шалені уривки,
чуєш голос не свій: «Я ревную?! – Ніскільки!»

21 березня 1995 р., Київ

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Покликання свого не розумію.
Занедбані слова, уривки почуттів.
І тільки ти, кого кохати вмію,
для мене став ознакою світів.

Мій частоколе по огрудах серця!
Мій вірний ляче в стані німоти!
Я розповім про тебе після герця,
який зламає наші два світи.

Загину скоро у твоїй долині
з твоєю жінкою, яка тепер моя.
Ми всі віднині несусвітно винні.
Моє дитя – але твоє ім’я.

28 березня 2004 р., Київ

Її вікно – щоразу без завіс,
щоранку навстіж дзенькає шибками,
щоб у бінокль закохано дививсь
один дивак з підступними думками.

Роздягнена – прасує білий бант,
руками плаває по тілу, по тканині,
по хвилях звукових, де нині Гайдн
розвіює її вбрання інтимні.

Вона озвучено стоїть перед вікном;
свій білий бант на чубчику, мов квітку,
з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
бо той дивак є невідступним свідком.

11 січня 1995 р., Київ

Ти малював любов уві сні.
Ти цілував у вуста ясні.
Випий мої сльози – і лети.
Вітер – мій художник, а не ти.

Там,
уві сні,
коханим ти став мені.

Ти, мов огнем, мене обіймав –
ніч стала днем, ти коханим став.
Рано перший дотик, перший звук.
Ранок після тебе йде до рук.

Приспів 1:

Не сон мій прийшов.
Не сон, а любов.
Дозволь, мій коханий,
я засну в твоїх обіймах знов.

Любов уві сні.
Любов уві сні.
Мовчи, я благаю –
залишай себе у мені.

Кожен твій день – це свято моє.
Ясно одне – ти насправді є.
Ма́буть, тільки анґели і Бог
знають те, куди йдемо ми вдвох.

Приспів 1.

Зорі впали нам до ніг –
тихо спитаю: я́к ти зміг?
Кохай мене так, ніби це останній раз!
Сон відходить.
Бачиш,
сонце сходить, сонце сходить
для нас!

Приспів 2:

Не сон – а любов.
Не сон – а любов.
Тепер, мій коханий,
я засну в твоїх обіймах знов.

Любов уві сні.
Любов уві сні.
Мовчи, я благаю –
ти залишай себе,
ти залишай,
ти залишай себе у мені!

…Не залишай мене́ уві сні.
…уві сні.

9 лютого 1996 р., Київ

Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.
R
Макові зернята
Хрумали малята
І сальце масненьке
Різали тоненько.
Тупу-тупу ніжки.
- Змерзли? Анітрішки!
Разом веселіше,
Знає кожна миша.

Танцювала до зорі
Мишача родина!
Смакувала дітворі
Мамина гостина.
R
Макові зернята
Схрумали малята,
І сальце масненьке
З'їлося хутенько.
Тупу-тупу ніжки.
- Змерзли? Анітрішки!
Разом веселіше,
Знає кожна миша.

Ой, не треба, не треба, не треба
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…

Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на сусідній дорозі
хтось і я.

Не дивися на нас, не давися
недоспіваним словом своїм.
Ми, над шляхом, з пожухлого листя
зводим дім.

Я кладу інші руки на груди,
інший ранок знаходжу в очах.
Кожне слово достойне споруди,
навіть жах.

12 травня 1995 р., Київ

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

У залах тихих дух мигдальний,
старий ледачий вітерець
ховає локон свій овальний
під мій ажурний комірець.

Я ніч провів у кріслі слави,
в оточенні важких портьєр.
З щурячим зморщеним оскалом
нам ноги лиже бультер’єр.

Я експонат твого музею,
новé центральне полотно.
З гидкою пристрастю твоєю
весь двір обізнаний давно.

Твої слова – французькі вина –
як хочеш, так і розумій.
Я просто золота дитина,
яку вже викрав з раю змій.

9–10 листопада 1995 р., Київ

До себе нічка-чарівниця приманила.
У теплі луки срібну стрічку заплела.
На плесі зоряне намисто променилось.
Купальське вогнище у споминах пала.

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Над вогнем радісно стрибали.
Миті нам не забути ці.

Чи то соромлячись, ховавсь за хмари місяць.
Чи навмання їх табунцями підганяв.
Я говорив: “Пливи, русалочко, не бійся.
Адже сьогодні нас Перун охороня!”

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Ти моя зіронько кохана.
Чари нам не забути ці.

Ми не змогли усіх пісень переспівати.
Зате для нас чарівна квітка зацвіла.
Купальська ватра буде душі зігрівати.
Сварожич-вітер нашу пісню заспівав.

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Ти моя ладонько кохана.
Слізонька сяє на щоці.

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше плем’я чужоземне
обрав для всіх своїх ознак.

Я б осоромився накраще
сліпим жебрацтвом чи тавром,
отриманим напризволяще,
чи просто б став комусь рабом.

Але звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

Бо й далі ти чатуєш серцем
мій кожний погляд, кожний крок,
щоб часом у раптовім герці
гори не взяв презлий пророк.

Щоб сміх (не недолугий стогін)
витав в обрамленнях ікон,
глядиш мої думки убогі –
і підкоряється Дракон!

Щасливий я – усе твоїм є!
Нещасний я – усе моє!
Вертаю в Стародавній Рим я,
щоб знала ти, ким раб твій є.

6 листопада 2002 р., Київ

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Маршрутами і коридорами вагань,
чи зволіканнями трасуючи безодні,
нам збито капсулі на кожному патроні!
Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
На цім снобродстві, вталеному в сон
твого далекого розчуленого тіла!
Усе, крім тебе, моя зоре мила!

Ми вичерпали ризику ліміт.
Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
Північний захід і південний схід…
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
Лише для нас початок – то кінець.

27 квітня 2003 р., Київ

1
Промінь – сонця ковток.
Море гладить пісок,
стелить стежку вузьку.
Слід на піску
лине за небокрай.
Здоганяй
чи зникай,
тільки не….
Не забувай.
Тільки не забувай.
Тільки не забувай.
Пам’ятай

2
Далеч – небо моє.
Вечір морем стає,
сушить срібне весло,
пахне терпко зело.
Все, що було,
лине за небокрай.
Здоганяй
чи зникай,
тільки не..
Не забувай.
Дотик не забувай.
Подих не забувай.
Пам’ятай.

3
Заки вернеш сюди,
море змиє сліди.
Слухай серце і йди.
Бачиш стежку вузьку?
Слід на піску
лине за небокрай.
Здоганяй,
не зникай,
чуєш, не….
Не забувай.
Голос не забувай.
Усміх не забувай.
Ти пам’ятай.

В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним білоруський ВІА "ПЕСНЯРИ", в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня "Спадчына" ("СПАДЩИНА") за поезією Янки Купали "Родны край", написаної в 1918 році.

Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".

Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді "ПЕСНЯРИ" виконують" свою "Спадчыну".

https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc

Янка Купала. Рідний край (1918)

Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.

Про неї бають казки-сни
Веснянії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.

Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці покотом …

І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.

І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…

Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.

Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…

19 серпня 2020 року.
ЯБЛУНЕВИЙ СПАС

Не взнаки́ тобі плакати,
названий брате.
Я з тобою, як з матір’ю
разом ридаю.
А сміюся – без тебе,
бо іншого знаю,
і тепер з ним одним
я, як є, винуватий.
Я без нього вже марю
й гублюся без тебе.
Ой, у силі своїй чоловічій
ховаюсь.
Не лечу, не цілуюсь,
до вуст не питаюсь,
а на хвилях гойдаюся
білий, як лебідь.
Знаєш,
де всі гріхи я збираю докупи?
На вокзалі, в холодному кріслі,
і плачу.
Я тебе не зіста́рю
і більш не побачу.
Твій перон тихо рушить.
Так розбрат наступить.

15 березня, 2004 р., Київ,
9 вересня 2004 р. Богдани́

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

«О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб удворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…»

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.


Помолимось за тих, які тілами

Нам вистеляли путь до перемог.

Вони вже не побачать очі мами

І не погасять в них вогню тривог.


В Барвінковім, у Києві. Із ними

В серцях були родини, діти, бог.

За всіх померлих у холодні зими,

Що йшли у бій без остраху, знемог.


Помолимось за тих, чиї онуки

Їм свічку нині ставлять на столі.

Вони зазнали стільки горя й муки

Й невпізнані лежать в сирій землі.


Помолимося, люди, за солдата,

Який безвусим вийшов за поріг,

Якого так і не діждалась мати,

Усе чекає із чужих доріг.


Помолимось за тих, хто у сибірах

Помер, убитий владою катів.

За тих, що із війни прийшли до миру

Каліками під Валаамський спів.


За тих, хто умирав в отих катівнях

Всього за п’ять пшеничних колосків.

За тих, кого погнали з Криворівні

В ГУЛАГ, забути рідну мову, спів.


Помолимось за всіх сьогодні, люди.

Померлі - гнані вітром ковили.

В думках вони злітались звідусюди

До краю, де вкраїнцями були.

11.05.20

Що, скажи, це за край?..

За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Деінде, та вже не в мене
лишайся й лишайся на́ ніч.
Деінде, де зло знаме́нне
усіх зажене в пара́ліч.
Деінде, де гори й доли
у го́рі і до́лі вкупі,
або у сумній гондолі,
або у веселій ступі!..

Покинь моє серце літнє,
як сонна весна відходить.
Це сонце – моє, обіднє!
Це жито – для мене, родить!
А ти вже таке не рідне,
загублене в кожнім слові…
деінде, де-де, деінде…
забуду тебе в любові!

7 лютого 2001 р., Київ

Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
у спільному Співі усі поєднались єства,
і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

Не знаю, як може Краса та рости із імли,
не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?

Драгуни – дні, драгуни – дні
то по тобі, то по мені!
Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
женуть по снігу, по весні
з обрубком нас у стремені
космічні коні навісні,
годин – хвилини, років – дні.

Хай на війні – не на війні,
а у тобі і у мені
ці щохвилини і щодні,
мов струси мозку кам’яні,
децибелують сатані
свої прощання голосні.

Повернеш – ні. Устигнеш – ні!
Бо завжди відстані одні
до горизонту, де вогні
то по тобі, то по мені!

11 січня 1992 р., Київ

Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

Я – глина. Ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.
Життя істот – предовгий серіал,
в якому тільки титри обминули.

Між серіями чорно повсякчас.
Ми знов з’являємось, лише одкриєм очі:
то Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить.

Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння…

Я так люблю той запах від весни,
що будить зранку, вітерцем тріпоче:
"Ну що, філософе, сьогодні віщі сни
тебе не налякали серед ночі?"

7 серпня 1990 р., Київ