О як же я до тебе лину,
як притуляюся до губ...

Кохання вибивала клином —
я сподiвалася, що схлине,
але прорвалось надглибинне
і переклинило жагу!

Так добре у твоїм полонi,
я не пручаюся, о нi...
Бажання починає гони,
тепер не скоро охолону.

Пройдусь дощем ледь-ледь солоним
по несподiванiй веснi.
Я не пручаюся, о нi...

16.05.2017

Ти до мене лиш крок —
й в менi.
Я ж до тебе все йду
i йду.
Ти вiд мене
п’янiй —
сп’янiй,
не притишуючи
ходу.
Ти вiд мене не вiдступай,
ти вiд мене не вiдмовляйсь.
Ти неспійманий птах,
мiй птах,
я нескорене янголя.

Йду, сповiльнюючи ходу,
я до тебе — у ритмi "blues".
Та нiяк не дiйду...
Йду... Йду!!!
А давно ж як люблю,
люблю...

03.05.2017

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

Ой летіло щастячко через пліт,
Зерняточко гойне несло у світ.
Поки вибігала із хати я,
Щастячко завіялось у поля.
Виглядаю щастячко я тепер
В понедiлок, в середу і в четвер.
Вже й сукенку вишиту одягла,
Щоб зустріти щастячко край села.


17.03.2017

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Я не йєті, але я живу
біля лісу, а не у Парижі.
Я шукаю бабу снігову
і стаю на палиці і лижі.
               У мене є і вуса, й борода,
               і до зими претензії немає.
               Ярило сяє, сіє Коляда,
               а Берендей поляни накриває.
Завірюха обрій замела,
інеєм завіяла дороги.
Їду по околиці села,
аж іде снігуронька-небога.
               – А Ви куди намилили лижню?
               – А я… шерше... Снігуроньку шукаю.
               – О, мій месьє, на цьому авеню
               ніякої Снігуроньки немає.
І помчала пасія моя
по лижні у снігові замети
мрією земного житія,
за якою бігають поети.
               Але услід натура бойова.
               – Ану-ка, дєда, уступі дароґу!
               Іноязична… Баба… Снігова!
               І я тоді беру у руки ноги.
Адже я шукаю не нову,
а свою утіху під ялинку.
Ігнорую бабу снігову
і – гайда! Піймаємо сніжинку!
               А я її – ось-ось і дожену.
               Але вона не дуже і тікає.
               Таку Снігурку я не омину,
               бо іншої уже не доганяю.
А мені ще рано у Аїд.
Порадію ще на цьому світі.
І нехай я нібито і дід,
а мені ще є кого зігріти.
               А я за нею когутом іду.
               І хай сміються кури і кумири,
               що я собі на щастя і біду
               ще не цураюсь дідової віри.

2002,2017

Коли переболить земне
і одійде усе таємне,
згадайте, що нема мене,
коли почуєте про мене.

Душа моя усе одно
проб’ється зеленню сумління,
де сіяла своє зерно
і на поля, і на каміння.

Аби рівняти кожен міг
стезі, що падають під ноги,
в надії, що одна із них,
всього одна – веде до Бога.

І хай не буде їй кінця,
аби ішли до нас у гості
веселі люблячі серця
і при житті, і на погості.

Тоді й зійде душа моя
нехай у полі, та на волі
ще оживуть, такі як я,
для іншої моєї долі.

14.01.2017

Слова - Світлани Костюк

За гранітним вітром – висохла трава…
За похмурим сонцем – надмогильна тиша…
Ненька Україна зранено-жива
Хлопчикам загиблим заповіти пише…

Хлопчикам полеглим маки відцвітуть…
У полях далеких ворон досі кряче…
Вантажі двохсоті…роздоріжжя й путь…
І оте знайоме: потерпи, козаче…

У туманнім небі цятки журавлів….
На душі неспокій і тяжка молитва…
Важко проводжати на той світ синів…
Бо іще не час їм…бо триває битва…

Ой матусю мила, як тобі тепер…
На шматки роздерта, розіп`ята всує…
Доки дух свободи в серці не помер –
Закричу над світом, може хто почує…

==================

Виконали пісню на слова Світлани Костюк «За гранітним вітром» учні Нововолинського ліцею 2-го грудня 2015 р. у Нововолинську, в Палаці культури на творчому вечорі Світлани Костюк під назвою “Є цінність життя в неповторності кожної миті”.

Гуркоче грім в ковальні Бога,
Стоять вої з кісьми до плеч,
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.

І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес,
Меча окропила Покрова,
А рід нарік його Чаркес.

Приспів:
На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Чаркес - чарівний меч Арея -
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею
І Русь він щиро захищав.

Тримав Гатило**, Богом даний,
Тримали витязі князі.
Тримали лицарі-гетьмани,
А зраз він в твоїй руці.

На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Я один в одній хатині,
і минає ще один
новорічний вечір зимній
із лубочної картини,
синій вечір – у щілині
занавісок і гардин.
Іній пише візерунки
на прозорому вікні.
І спокусливі стосунки,
і торішні подарунки,
і недавні поцілунки
пригадаються мені.
Хороводами сніжинок
запорошене вікно.
І немає ні хатинок,
ні засніжених стежинок...
А досада від помилок
не минає все одно.
На віконній хрестовині
леденіє тінь сумна.
І щемить у серцевині,
наче скло у деревині,
та, не прощена донині,
ще стара моя вина.
І неждано за порогом
тінь твоя прошелестить,
і неначе ненароком,
тишу міряючи кроком,
привітати з Но́вим роком
завітає-залетить,
таїною оповита
у прозорому вбранні,
ніби інеєм укрита,
наче росами умита
і з таких матерій шита,
що й малюнки на вікні.

                              2001,12.2016

У небі канареєчка літа,
І співа прямо в небозвід.
А ми підемо вип’єм, погуляєм,
У цьому все життя ј, увесь наш резон!

Нас чекають панночки-коханки.
Життя таке, що просто мармелад.
То заграј, заграј же нам, гітарко,
На веселиј дуже, та вельми лад!

Моя мамця серце добре ма,
І татусько мають магазин.
І вони мене не ображають,
Бо один у них я — шикарниј син!

          10.12.2016

Я так люблю вербиченьку плакучу,
Вона вітає першою весну.
Сумна краса ніколи не наскучить,
Хоч як спішу, але не промину.

Голублю щиро й трепетно руками,
Свою сердечну ніжність передам,
Краси її тендітної торкаюсь
І довго в ній дзвенить жива вода.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Коли душа миналась і страждала,
Її від всього світу загорну.
Верба за мене плакала, ридала
І воскрешала у душі весну.

І вже не знаю я - у у тій вербичці -
Сумую, плачу чи вона в мені.
А в ній жіноче серце буде биться,
Плакуча ніжність житиме в мені.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Прошу слухати усіх, кому охота,
про нечувану відвагу Дон Кіхота.
В турнірах і боях,
на званих вечорах
ще майорить його непереможний стяг.

І нехай усі на світі будуть проти,
нерозлучні дульцінеї й донкіхоти.
Як луки і поля,
як небо і земля,
як одинокий місяць і ясна зоря.

Не надійні небеса і позолота.
Та стійка любов і вірність Донкіхота.
І він у білий світ
несе, як заповіт,
її чаруючий, її коханий цвіт.

І тому-то, сеньйорити, і того-то
у бою вінчає доля Донкіхота.
Чекайте до вінця
та бережіть серця.
А лицарі стійкі і вірні до кінця.


                              1996,2016

Маємо, що маємо, – забудьмо.
Хай наснагу інше додає,
наше буйне стоголосе, – будьмо!
Отоді і маємо своє.
             А ми такі, що нас не подолати.
             У рідній хаті воля – над усе.
             Ми козаки. Вітчизна – наша мати,
             а віра перемогу принесе.
Як у лузі зацвіте калина,
оживає пісня голосна.
Залунає мова солов'їна –
заквітує і її весна.
             А ми такі, що нас не подолати,
             бо Україна-мати – над усе.
             Ми козаки, атланти і таланти,
             а рідна мова націю спасе.
І далекі велеси-бояни,
і мої діди із могікан
вийдуть ще сухими з океану.
І заграє море-океан.
             А ми такі, що нас не подолати.
             І поки Україна – над усе
             ми маємо її обороняти,
             а шабля нам свободу принесе.

12.2016

На вулиці старенький музикант
Сумний мотив виводить на струні.
Потертий фрак, пошарпаний футляр,
Монетний дзвін на бархатному дні.

Приспів
Благословенна мить –
Це музика звучить,
І лине у блакить
Невпинно.
Мелодія сумна,
І схлипує струна
Любов в житті одна
Єдина.

Мелодія летить поміж дерев,
На брук лягає, наче в напівсні.
За мить її недбало підбере
Байдужий шум людської метушні.

Чому ж в мені ця музика звучить,
Немов малює дивне полотно?
Старий скрипаль уміє роз`ятрить
В душі любов, що втрачена давно.

2016

Матiоловий запах на вечiрнє повiтря лягає.
А по ньому поверх пташка тугу свою сповива, -
Може ти прилетіла, прилетіла до мене, матусю,
Може пiсню твою зараз чую в своєму саду…

Де ти, мамо?.. Далеко водить душу твою синє небо…
Бачиш – внуки уже на своє пiднялися крило?
Глянь – калина набралась, вже набралася повного цвiту,
I барвiнок стрімкий в'є до хати дорiжку легку.

Подивися очима ти моїми на вишню пiд плотом,
Ти садила її у останнiй свiй рiк на землi.
І цей спогад сильнiшим, і цей спогад сильнішим не буде,
Як молитви мої, що до Бога щоденно ношу.

Спи, голубко рідненька. Кажуть, роки усе забирають.
Кажуть, бiль стане меншим, i висохнуть сльози колись.
Може й так... Але вiчно буде плакати бiлим цвiтiнням -
Як у пiснi колишнiй – твоя вишня, матусю, в саду.

Маленький ковток живодайної тиші
Рятує думки від непотребу слів.
Прискіпливі тіні неприйнятих рішень
Турбують сумління, безжальні і злі.

Тому не тримається певно в сідлі
Розпачливий розум і плентає пішим,
І страшно палити усі кораблі,
Майбутнє від цього, на жаль, не видніше.

Вузли перепуть і витки віражів,
І манять уяву, і душу тривожать.
А сумніви в’ються, неначе вужі,

І логіка їх подолати чи зможе?
Лякають падіння і травми чужі,
І міряє світ під прокрустове ложе…

2016

Я іду до школи,
Стрімко – не спроквола.
Швидше крок, швидше крок –
Бо лунає вже дзвінок.

Вчителі хороші,
Прагнуть – не за гроші –
Нас навчить, нас навчить,
До науки долучить.

Є куток у класі,
Ми до нього ласі:
Де куток, там горох,
Ой, який смачний куток.

У кутку веселім
Зробимо оселю.
Раз куток, два куток –
І закінчився урок.

Я іду до школи,
Вже не до футболу.
Раз урок, два урок,
Ой, який веселий крок!

28.10.2016

А на улице день-день,
А под ивою тень-тень,
И по небу плывёт след
Наших прожитых лет.
Я смотрю тебе вслед-вслед –
На душе моей свет-свет,
И признанье шепчу я,
Что навеки твоя.
А на сердце легко так,
И, как пёрышко, мой шаг,
Облаков невесом бег,
И так будет вовек.
Будет солнечным день-день,
Будет ивы манить тень,
В небеса уплывать след
Вместе прожитых лет.

Це був вечір справжніх див
Очі він тобі відкрив
І упала пелена
Ти тепер, як я, земна
Став недійсним твій квиток
Від землі і до зірок
Хтось наклав на тебе штраф
Ти маршрут свій не прогав

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Ти занурилась в той стан
Який нас усіх дістав
Я казав цей стан не твій
Для принцес і для повій
Натиснула ти на дно
Вийшло все як у кіно
Думала дістанеш торт
Тебе ж кинуло за борт

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

Прилети, я чекаю тебе так давно, звiдусiль виглядаючи.
Прилети, тут твiй дiм, вiн незайманий був, i вiн буде твоїм завжди.
Прилети, твої крила хай вiтер тримає i сонце веде тебе.
Прилети, хай дорога простелиться в серце моє, не спиняючи.

I тодi обiйму я тебе, як дитину, як щастя небеснеє.
I тодi притулю до душi, вколихаю я тихими спiвами.
I тодi задивлюсь на обличчя твоє, як на небо iз зорями.
I тодi мої губи на ньому залишать цiлунки дорiжками.

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

Де височить Чумацький шлях,
лунає пісня українська.
І сяє у палких серцях
неопалима наша зірка.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

І поки наші рубежі
оберігає світла зірка,
нехай на відстані душі
у небесах сіяє Квітка.

І хай співають козаки –
американці України.
Нас об’єднала на віки
небесна Квітка Чураївна.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

2014

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Ми зустрілись з тобою неждано
У моєму, за містом, саду...
Сподіваюсь і досі, кохана,
Що побачу тебе молоду.

Бачу, певний - належиш другому –
Самотою за обрій пішов.
Бо у домі своїм, як в чужому,
Сподіваюсь на першу любов.

Хоч і знаю, що див не буває
Навіть в цім, у казковім раю
Та я вперто, як мрію, чекаю
На кохану, на першу, свою.

І тепер, коли роки на схилі,
Але мрія незмінна моя.
Я любитиму все ж до могили,
Поки ряст піді мною й земля.

Не лишав й не втрачав я надії
(Бо я твердо упевнений в цім).
Якщо тут не здійснилися мрії
То здійсняться, кохана, на тім.

Я зустрівся з тобою неждано...
В марноті одсвітилось життя.
Та я вірю і мрію, кохана,
В учорашнє своє майбуття.

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Літає Муза уві сні
у таїні земного раю.
Та не співаються пісні,
коли єдиної немає.

Лети, омріяна моя,
у сни оманою ясною.
Тебе одну чекаю я
цією ранньою весною.

Піймали пасію мою
тенета бабиного літа.
А я із Музою стою
і не умію обігріти.

Минає літечко моє
і, приморожене зимою,
іде у Лету житіє,
а я – у осінь.
               За журбою.

2010-16

Український спец.признач. -
Вороги від нас всі в скач!
Ти в АТО і я в АТО!
Не замінить нас ніхто!
Я в строю і ти в строю -
Ворогів я всіх уб'ю!
Підем швидко по слідах!
І навієм на них страх!
Най поплачуть і скавчать -
Матимуть тавро-печать!
Ненько наша Україна!
Спец.признач цінуй,як сина!
Будьмо неньку боронить
Ворогів розіб'єм вмить!
10 лютого 2016

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів хрестив,
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте кобзарі.

7501 р. (Від Трипілля) 1995 р.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Знову я сюди приходжу, знову,
Де не раз на лавочці сидів.
У саду яснім, передзимовім
Пагони погнало молоді.

По траві побігли світлі тіні –
Мов гілля продовжують старе.
Традиційні в нашій Україні
У садах оці ряди дерев.

Вітерець тут листячко ворушить,
День химерні відсвіти плете.
Як батьки тут – яблуні і груші
І молодші стовбури – дітей!

Є тут і ділянка для онуків –
Мов навшпиньки витяглась рідня.
Кожне з них так легко, без принуки
Простягло до сонця рученя.

Може хоч для них колись настане
На землі оцій стражденній рай.
І як захід – знов прийде світанок –
Усміхнеться тихо небокрай.

27.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
де будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

Слоав А. Станіславська, музика і виконання В. Сірий

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за межі небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Доля не вінчає нас на довго.
Все колись кінчається, на жаль.
Ти розвій усі мої тривоги,
щоб не полонила нас печаль.

А ти мені сіяти будеш
із високості далини.
Якщо про мене не забудеш,
то прилітай у мої сни.

Я так само буду прилітати
через ріки, доли і поля,
щоб могли ми разом пригадати
пісню про журавку й журавля.

А я тобі співати буду
і з далини, і з висоти,
бо я ніколи не забуду,
що є завжди у мене ти.

Поки ще до осені далеко,
подаруй мені весняні дні,
де про тебе журавлі-лелеки
з вирію курликають мені.

А нам ще довго буде снитись
далечина минулих днів,
аж поки будемо дивитись
на перелітних журавлів.

2012

Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа.
Я ж тебе кохаю, мила, досі -
Ти для мене юна й молода.

Я ж тебе сьогодні, в день святковий,
Коли ти забула, скільки літ …
Відведу у дивний світ казковий -
У бентежний, неповторний світ.

А літа летять у сині далі,
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!

І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву.
І повір, кохана, це не спомин
Я тебе кохаю наяву.

Пам’ятаєш, біля моря вечір,
Коли хвилі лащились до ніг,
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг.

То були такі душевні муки!
Та ти знаєш, я не златоуст.
Я несміло взяв тебе за руки
Й перший раз торкнувся твоїх уст…

То було немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і в дев’яносто літ.

За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…

2013 р.

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Нехай весна твоя, країна, стала інша –
Душа є садом у дворі старому,
І хай фату він одягає рідше,
Йому лишатись вічно молодому.

А писк сухий – ти ним не обманися –
Смертельним стати може твій порок –
Скрип гойдалок, лунай, не припинися,
Здіймайся в небо голубів хлопок…

Країна, тим скажіть, хто нагострився,
Невідділимі від Русі ми жодним роком,
І то не кров, а просто просочився
Платок вишнево-калиновим соком.

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

В королівстві, де все тихо і мирно,
Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур,
Десь узявся дикий вепр неймовірний -
Може, буйвіл, може, бик, може, тур.

Сам король мав печію, також астму,
Та ще й кашель лютий ледь його не добив, -
A тим часом нечестивець смугастий
Їв одних, а інших в ліс волочив.

Видає тоді король три декрети:
"Звіра знищити пора нанівець!
А хто наважиться на це, у кареті
Ще й принцесу повезе під вінець".

І в зневіреній до краю державі -
Як увійдеш, навскоси й навпростець -
У зажурі відчайдух жив недбалий,
Кращий з кращих, та опальний, стрілець.

На долівці розляглись люди й шкури,
То співали, то мед-пиво пили -
Засурмили у дворі трубадури,
Хап стрільця - і у палац повели.

Там король йому прокашляв: "Не буду
Я мораль тобі читати, стрілець, -
Та коли застрелиш ти чуду-юду,
То й принцесу поведеш під вінець".

A стрілець: "Так це хіба нагорода?!
Краще взяв би я портвейну відро!
А принцесу під вінець - не погоджусь,
Бо помножу звіра й так на зеро!"

A король: "Кажу тобі, годі!
A як ні, то запру тебе в тюрму!
Королівського вона усе ж роду!.."
A стрілець: "Та хоч убий - не візьму!"

І допоки з ним король сперечався,
Зжер жінок ну майже всіх і курчат
І до замку короля підібрався
Вищезгаданий вже бик-супостат.

Що ж, забрав стрілець портвейн із собою,
Чуду-юду вмить поклав - і, на сміх,
Вкрив принцесу з королем ще й ганьбою -
Хоч опальний, та усе ж кращий всіх.


30.07.15

Пахнуть липи медвяно і хмільно
В серці – збудження радісний щем.
І рука твоя ніжно й повільно,
Як у вальсі, ляга на плече.

Всесвіт чулий летить понад нами,
Ніч шепоче мені: «Приголуб!»
І сп`янілий, торкаюсь губами
До твоїх нецілованих губ.

Пахнуть коси медвяно, духмяно,
Сіножать засина поміж плес,
І здається, в тобі я розтану,
Наче хмарка у сині небес.

Ніч заснула і впала на груди,
Засина поміж трав вітерець,
І нічого навкруг нас не чути,
Окрім стукоту наших сердець.

Я не можу із пам `яті стерти
Ніч, коханням наповнену вщерть…
Я хотів би від щастя померти,
Бо ж кохання сильніше за смерть.

Ніч зітхає і млосно і хмільно,
Сіножать ожива поміж плес,
І згорають, як роки, повільно
Зорі в куполі синіх небес.

2008 р.

Нам не судилось бути разом.
У рай повернення не жди.
Образ глибокі метастази
Кохання вбили назавжди.

Така сумна пора відчужень,
Ця осінь жовтий лист зімне.
Ти в далеч дивишся байдуже -
Не хочеш бачити мене.

Обоє ми - тонкі натури,
Де тонко – рветься, - каже Бог.
Слова, нестерпні, як тортури,
В серця ужалили обох.

Здригнулось небо сполотніле…
«Прощайтеся!» - нам грім сказав.
На жовтім листі затремтіла
Дощу бурштинова сльоза…

4.03.7523 р. (2015)