Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зійде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі, у нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

2003

Я піду до річеньки
Стрічати зірочки,
Зазирать як падають,
Ловити їх жменями.
Наберу у пазуху
Оцих бризок-вогників
Затанцюю радісний,
Зрадію до смерті.
Поженусь за райдугой,
Злечу по-під хмарами,
Передам по радіо:
"Прощай, рідна Батьківщино".
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна вгамує.
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна, весна.
Я біду не вижену,
Сама з мене вискочить,
Побіжим, покотимся,
Заведемо бесіду.
Наберусь хороброщів,
Спитаю у горя:
"Чи мене не викине
Упасти у море?"
Забіжу до Зіночки,
Хильнемо по чарочці,
Поведуся лагідно,
Поділюся жалощами.
Всесвіту пронизливий,
Відкрий правди трішечки:
"Чи мене не вистачить
Загинути по весні?"
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна - гуй.
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна, весна.

Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

Жовтень 2003

Все було розмірене і просто.
Скрип трамваю, сизі паркани…
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з’явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв: “Невже не пізнаєте?"
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тиснувся цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
— Що у цього хлопця там за справа?
— Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.

Так і кохаю - з відстані,
вичистивши від мешканців
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємин радості
у володінні мрією.

Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
серед отих, що маються,
світом сюди позичені,
дико кому і сутінно
в місті мені присвяченім.

Та не до них, бо - солодко
і на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводок
тисячелюбопристрасті -
руслом обіймів огненних
лину з проханням милості.


2002