Священна квітко чистоти,
У літеплі ріки –
Як добре прижилася ти
І, схоже, на вікИ!

Оберігаймо чистоту
Природи і душі,
Бо десь і лотоси цвітуть,
А десь – лиш комиші…

05.07.2020

Відкланялось небо.
Відмріяли віти.
Відкрили зірки свої очі до ночі.
І стишився вітер,
Прилігши де-небудь.

Та сон не летить ані словом, ні птахом
Із далей далеких, із далей предвічних.
І знову щемливо заплакала свічка.
І знову рибина в глибокім потічку
Співатиме пісню Молочного Шляху.

20.01.2020р.

Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
не спробую ніяк відповісти́.
Ти дякуєш за ці святі світи –
і більш на волі жити не дозволиш!
Ще тихше…
я збираюсь з раю
йти…

Четвер, 11 серпня 2005 р., Богдани́

Вам не здолати нас, тяжкі часи,
Бо ми у добровільному полоні
Кохання і цвітіння, і краси,
У таїні і магії гармоній.

А ця весна – комусь вона страшна –
Коронавірусу жахливе лихо…
Та я іду з тобою, не одна,
Ми щось таке наспівуємо тихо.

Нас не лякає пандемія ця…
Що маска й рукавички для поета?
Ти рятував сьогодні горобця,
Який, чомусь, заплутався в тенетах.

Ти бджілку на кульбабці привітав,
Помітив анемони ледь розквітлі
І Пастернака вірші прочитав –
Осяяв душу романтичним світлом…

Тому мені без тебе меркне світ,
Ніхто й ніщо уже не тішить більше.
Зігрій мене на схилі сивих літ,
Мій спомине, для серця наймиліший!

15.05. 2020

Вуста, помадою так старанно відтиснені
в кінці листа твого, нагадують печать.
Солодкий логотип любові й відстані
наказує писати і чекать.

Отак ти за́вжди б’єш найбільшим козирем
полки думок моїх, які вступили в гру –
на лід крихкий… У темнім теплім озері
вони займуть позицію стару.

Кохана ніч, твої вуста зображено,
на диво, я́сно-я́сним пам’ятником дня.
Беру папір, розлукою ображений,
і прямо в губи ці… цілую я.

6 грудня 1995 р., Київ

Ех, петрові батоги…
– Що ж ти, Петре, наробив?
Батоги чудові, синьокольорові
Розгубив ти, друже.

А Петро й не тужить:
– З жовтою люцерною...
Легко і спацерно їм,
В путь мандрують знову,
Літньовеселкову.

Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина від’Я зоренить…

7 серпня 1990 р., Київ

Твоя величність білошоколадна,
П'янкодухмяна, ноти кардамону,
І я до вуст твоїх торкаюсь ніжно,
Полетимо у височінь бездонну...

Два птаха, дві зорі, і темінь неба,
І світ в задумі дивиться у вічі:
Чому як вогники палають поруч,
То кожен з них сяйливіший удвічі?...

Моя величність чорношоколадна,
З корицею і запахом ванілі,
Давай полетимо у небо швидше,
Туди, де наші прабатьки зоріли...

Сумлінно нічка в небесах працює,
А місяць - то її станок для пряжі,
Давай з тобою в небо помандруєм,
Нехай вплітає в ковдру долі наші...

Ти кажеш, ніч ця пахне кардамоном,
А всесвіт з ніжноподихом малини...
В обіймах твоїх глибочінь бездонна,
І я зорею в наше небо лину...

Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орга́н;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,
хвороба квіткою горить;
смішно надіятись на паперовий клаптик,
він не помістить краплю, що переповнила…
мить,
тяжку годину зливши воєдино
з ерою і людиною,
яких люблю,
яку ловлю думками,
яких прошу думками,
де пророки вийшли на фехтування
і закололи чомусь мене,
яку чую! та не…

Тому тільки твій дзвоник,
а не десь зітхання,
і слів декілька,
а не сліз злива,
і подих альбіоновий : торк.
Лише така підтримка.
О, я такий щасливий,
що строк гідності моєї
за час цієї руйнації
не строк.

28 липня 1992 р. (автору 23 роки), Київ

Як незасіяна рілля,
до злив і сонця збайдужіла,
так само довга скна твоя
без сильного, як сі́м’я, тіла.

Так само сиплеться сніжок,
з якого зими ліплять за́мок,
розтане, й знов – на посошóк –
із року в рік усе так само.

Якби ж дійти туди, де ти,
і не злякати сивиною
зафантазовані світи
твоєю місячною скною!

Якби ж засіяти пустир
зерном од нашої сполуки!
Якби ж за мріями – у вир!
Якби ж нам крила – а не руки!..

Щó вже цей спізнений привіт?
Йому лише луна радіє,
де ліс наріс по схилах літ
на Мисі Доброї Надії!..

П’ятниця, 23 вересня 2005 р., Богдани́

Мов гілочка плакуча,
ти тулишся до мене,
але під нами – круча,
в ній глибина – шалена,
неміряна тривога,
невиказана правда,
немов життя без Бога
чи доля безпорадна!
Пере́д немає ходу,
назад не повернуся!
Але в таку погоду
я вуст твоїх торкнуся –
хай та́м єдиний вихід,
і там єдина про́ща,
де ми і сльози тихі,
і туга найдорожча.

16 січня 2001 р., Київ

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…
Картину згадую Куїнджі*.

Де барви місяця ясні
Були так змішані уміло,
Що він ярів на полотні,
Немов лампадка підсвітила.

Неначе ти у вишині
Тримаєш світ оцей в долоньці.
І світиш у житті мені
Ясніше місяця і сонця.

*Архип Куїнджі – відомий український і російський художник, автор картини «Місячна ніч на Дніпрі».

4 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Хто слова породив,
І що це за диво:
Чому слово "матуся"
Сяє грайливо?

Доброусмішка світла
На обличчі від "тато",
І серденько сміється
Золотистокрилато.

Слово "брат" і "сестра" -
Найясніші у світі:
І дитинства всміхаються
Сонячні миті.

А солодке та стишенне
Слово "коханний" -
Веселкове барвистя,
Різноцвіття жадане.

Оберемок проміння
Пригорну до душі:
Слово ніжне "синочок"
Світлом лльється в тиші.

Хто й коли, невідомо,
Утворив ці слова,
Але сила у них
Надзвичайна, жива.

Ясне "дякую" птахою
В небо здійметься,
І почує сердечко
Як Всесвіт озветься....

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила,
бо й ти вигадував приходити щоночі.

Як вабить ніч – так день пересторога,
але хіба даремним є терпіння,
коли в екстазі тратяться пороги
в походах до найвищого склепіння.

Ти щедрий, поки тьма, де я примара.
Ось день, і знов переді мною – скнара.

23 липня 1995 р., Київ

Ми є тихо щасливими
І завжди потай кохаємо
Любимо, тепло коли є нам
Та в холод
чому?
забуваємо

Що космос
Це козир душі
Вона продається окремо
Часами
За сіру гривню
Частіше
За синє небо
Чарівна
Я тобі брешу
Насправді
Тільки за тебе

2020

А зоря поки ходить по колу
Як і кожен у тому житті
Народився, згодом — і знову
Залишає нам щось по собі

2020

Я плекаю тебе,
із розсади думок вибираю одну –
найміцнішу,
за короткий сезон
здобуваю фантазії рідкісний сорт,
ці реальні плоди
я до столу подам якнайшвидше,
поки бажаний смак,
той, що сам так і проситься в рот.

Ласуй стиглим добром,
пам’ятай, хто для нього підґрунтя
удобрив безплідне,
спокушайся й куштуй
свіжий фрукт з леонардо-да-вінчевих фарб,
хай ясниться твій ум,
що за ґранню колізій не видний,
що думкам-літакам
подає до приземлення трап.

16, 19–20 вересня 1995 р., Богдани́

Вже вогко у саду, вечірня прохолода
Із низу підкрадається, неначе кіт.
Приємний вітерець дарує насолоду,
Літаючи вгорі поміж зелених віт.

Бува, котрусь із них ураз високо здійме*,
Й розкрилюється гілка, так немов летить.
І розкриває трепетно свої обійми,
Хоча триває це лише коротку мить.

Й життя коротке наше – злет його чудовий,
Мов долі вітерцем підніметься колись.
Й на мент осяє світ веселкою любові,
То усміхається і розквітає вись.
*ЗдІйме – авторський наголос.

23 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мо’ років з п’ятнадцять ніхто не співав.
Село вимирало поволі.
Давно вже весілля ніхто не справляв,
лиш по́минки в лісі та в полі.

Лиш сива трава соловіла під ніч,
заспівана стомленим вітром.
Лиш баба старезна, залізши на піч,
пищала в порожню макітру.

Про пісню не знали онуки міські.
На літо, коли приїжджали,
усім, чим завгодно, звільняли мізки:
а так, щоб співать – не співали…

І раптом під вечір я чую – хори́
з далекого хутору линуть!,
ту пісню прадавню про три явори,
які під грозою загинуть.

Жінки мали тугу, бо мали любов,
і серце моє розривали –
воно пригадало ту музику знов,
мов знов у дитинство вертало.

Я голос знайшов, мов од хати ключі,
загублені бабою в лузі.
Я пам’ять зберіг – і пливу в далечінь,
де предки в кріпацькій напрузі.

Тремтливі хори вже замовкли давно,
а я, притулившись до ґанку,
співаю, що знаю, пірнувши на дно
дня, вечора, ночі і ранку.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Кому не страшно зранку проспати?

Кому не страшно пропустити машину?

Кому не страшно сказати?

Я тебе люблю

Я твоя людина

2020

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш,
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
Це любов твоя.
А я?
– Лечу шукати свіжу липку.

20 травня 1991 р., Київ

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ.
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Сумувати сьогодні не стану –
Оспіваю заплакані дні:
На зеленій долоні каштану
Пізня свічечка сяє мені.

Це життя і страшне, і прекрасне –
Неповторна в нім блискавка-мить.
І багаття колищнє не гасне –
Десь жаринка остання болить…

2020

Над морем поздіймалися вітрила
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!

Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.

Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.

Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…

Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.

Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…

28 листопада 1998 р., Київ

Понавизбирує цитат
моя любов у твій підручник,
душа напише реферат
про те, який з Амура лучник!

А на високому вікні
ту мить, коли ввійду на іспит,
розтануть вірші льодяні –
і буде вуст гарячий виступ!

Усе складу тобі до ніг!
І не чекатиму оцінки!
Я бачу рух думок твоїх,
коли цвітуть очей барвінки!

Ти вчиш мене, всім серцем вчиш,
долати власні загороди.
У порівняннях сотень тиш –
зерно такої нагороди!

Комусь – гризот бджолиний рій,
комусь – недо́їдки зі столу.
А ми сховали море мрій
в одну маленьку матіолу.

30 січня 2001 р., Київ

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Опісля півночі прокидається
нестерпна жага до слів.
Чи як воно називається,
коли тобі не до снів?

Слова розквітають квітами,
гуляючи на полях.
Кружляють у танці літери
на аркуші і в думках.

Ти бачиш їх дивні образи
і чуєш дзвінкий цей сміх,
коли збираєш у фрази
сумбур розмаїття їх.

І цілу ніч тебе натхнення
по своїх обріях веде...
Сю довгу ніч, аж поки сонце
зійде.

2020.

Сьогодні небочко змерзло,
Хмарин у небі багато,
На себе воно натягнуло
Ковдру з пухкої вати.
В хмариноньках грілися зорі
І тихо казки шепотіли,
Їх погляди неозорі
Палали від того щосили.
Промінцем так легко писалось
Про сяйво чарівно-небесне,
Поетам сьогодні не спалось -
Гляділи як зіроньки скресли,
Як світло пробилось крізь хмари,
Як місяць палає велично,
Як небо зігрілося миттю,
Як римами дихає вічне...

Розбуджу тебе вночі,
поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
утворивши штучну нішу,
покладу в старий гамак,
розхитаю, розтривожу,
розпитаю, що не так?
що для тебе ще я можу?
Теплим серпнем догоджу,
довгим вереснем утішу,
сніжним днем наздожену –
так ніколи й не зали́шу.
Не покину рідний рай
цих очей перепочилих –
молодий шумливий гай
повний дотиків чутливих.
Цю найвранішню зорю,
цю – царівну, цю – чарі́вну
задурю, заговорю:
"Будь моєю! Будь все рі́вно!.. "
Тиху відповідь твою
я присплю і розсміюся –
я люблю тебе, люблю…
ранку, ранку я боюся.

8 березня 1996 р., Київ

І ти одна, і я один,
а сонце гляне із-за хмари,
гадаю, – що за карантин,
коли тобі немає пари?

Ані піти удвох у ліс,
ані податися у поле...
Як файно нам було колись,
коли ми бігали до школи!

Не на уроки – у поля,
де ще розкошували маки,
а ми були такі ніякі...

А як дивитися здаля,
то помагає ще Ілля
у баняку варити раки.

06.20

Перша.
Її світлість.
Акварельний силует.
Ще контур з-під п’ят,
і от – вже витонченість,
ще трохи і лет!..
Та кіс дика ліана
хвоста покинула в джунґлях;
він зачепився за пальму,
упав, обійняв другу,
заплутався у корінні
і колючках акацій,
наповз на слонові бивні
(загрозу тамтешніх плантацій), –
і вперта слоняча вдача
скуйовдила фарби волосся,
і ярусів непрохіддя
спинили її першість…
Тепер там цілі види
на рівні аматорства джунґлів
малюють
емблему цнотливості
на довгому-довгому-довгому шлейфі
сукні її першості.
О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
на горизонтах чийого
завмерли колібрі,
на оберегах чийого
лелеками сплять фламінґо
і, густо міняючи ноги, падають
у болото, –
чому ти така прозора?..
В мажорах відверто відвертого ору
під лемент циганського кодла
мусону гидлива злива
розсуне басейн Гангу.
Всі в курсі: це буде скоро,
не в міру тяглося же довго.
І стане Святою чи Богом
світлість її перша!

11 грудня 1992 р., Київ

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Поклич мене в свій сон, благаю,
Під звук небесного роялю
Моє там серце заспіває
Як віддано тебе кохає:
Романс для двох….

Зови мене в свій сон, благаю,
Натхненно пензлем намалюю,
Як в пошуках тебе мандрую
Країною надій, рожевих мрій:
Ескіз для двох…

Проси мене в сій сон, благаю,
Там розповім як смуток тоне
У погляді озер бездонних –
Твоїх очей: сюжет для двох….

Ховала ніч закохані дощі
удалині, ген-ген поза лісами.
Ми втрьох зустрілися й мовчали без причин,
порозумілися – й співали все те ж са́ме .

Ця вірна пара і єди́н поет
спинили час розмовою про Всесвіт –
бо в кожного душа відчула злет
крізь дотики в мрійливому блаженстві.

Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.
Нехай далеко з кимось буде бій,
але між нами – тут злиття духовне!

Дай, Боже, вам так само, як мені,
цінити ночі й зустрічати дні!

субота, 18 серпня 2007 р., Богдани́

У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться вірші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на "ти",
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –
постійний гріх чи нинішнє прозріння?

Тебе я не прокличу більше так,
як рік тому чи триста літ потому,
коли комусь сподобається смак
початків найнаївнішого тому.

Хай помилково розреґулював
я наші болі на дві різні долі,
хай я не все по правді змалював,
а й винуватив сам себе в крамолі…

Бо як обра́за піде в небуття,
я попрошу когось на тебе схожу –
хай розкладе рядки мого життя
і зносить потайки в твою прихожу.

1 січня 1998 р., Київ

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що місяцем зійде і упаде на полюсі,
не в фотографії, що жовкне на підлозі…

В незмозі!..

2 квітня 1992 р., Київ

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал.

19 червня 1993 р., Київ

Сни мину –
й повернуся до нього.
Промайну
до чола осяйного.
І до вуст
світанковим цілунком
підіймусь
спасом над порятунком.
Горнеш ти
мою душу під себе,
мов світи,
що загарбати треба.
Зупини
темні очі і руки.
І збагни,
звідки наші розлуки…

7 грудня 2010 р., Київ

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блаженні.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть…
Постукайте тихо у двері.

23 жовтня 1995 р., Київ

А сад навколо зеленню заллятий,
Трава густа зросла, неначе ліс.
Немов нема кому вже доглядати,
І він увесь неголений заріс.

Зелена борода укрила щоки,
Ступає по м`яких щоках нога.
Ввійду у ту гущавину високу,
По пояс де-не-де вона сяга.

І хочеться зариться з головою,
І поглядом пірнути в небеса…
Коханая, чому ти не зі мною?!
Ми б тішились удвох… Яка краса!

Поглянь у тім саду бузкові очі,
Волосся із черемхи кличе в схов.
Усе навкруг буя, кохання хоче,
Цвіте і пахне ніжністю любов.

15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору.
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з цього світла і мною ж умилась.
Воцарилась, як рання зоря,
од печери не чорно, не зря,
не мале́нько, а так достеменно –
сонно ні́чно і свято денно!

29 березня 2004 р., Київ

Знову хмари сильний вітер
З виляском погнав у даль.
На хитливих темних вітах –
Насурмонена печаль.

І бузок цвіте навколо –
Розгойдався вусібіч.
Гнеться в боки і додолу,
Аж торкається до пліч.

Ніби просить захистити
І зігріти просить він.
Фіолетовому цвіту
Не дожити до сивин.

Відчуває смерть неначе
Проминуща ця краса.
Тихо кетягами плаче
В спохмурнілі небеса.

12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти життя в пеленý збирала:
роси, сльози, німби, фібри.
Лантух тепер ущерть.
І не лякає смерть?
І не лякає смерть.

Чому ж я, леле-бабусю,
смерті твоєї боюся?
Я з пелени твоєї
ноги спустив на землю,
я із руки твоєї
спрагу мою гамував.
Не перекриє й гребля
поту моїх предків –
кожен твій день казав.
Мову моїх предків
Бог мені не подав…
переказала бабуся,
переспівала бабуся.
І от я тепер став.
І от я тепер став?

Леле, прошу, не треба
очима мріяти небо.
Ти зашепчи мені ляк.
Дай з пелени – роси.
Дай з пелени – сльози.

Бо як я тоді, як?
Бо як же тоді, як?

11 січня 1992 р., Київ

Я дивуюся, що вже четвертий рік
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого потоку.
Дай мені сльозу за вдячний сум.
Дай мені хоч ще чотири роки!

7 лютого 2004 р., Київ

Знову скрізь химерних ліній плетиво –
І черемхи і бузку – вогні.
На душі мені так фіолетово,
І так тепло й радісно мені.

Піниться весна п`янкими хвилями,
Пахощі розлиті навкруги.
В небо підіймають і окрилюють…
Друзями мов стали вороги.

Дивовижно: з «ахами» і «охами»
Аромати веселять людей.
І пливе душа моя закохана,
Ніби виривається з грудей.

Аж під лоба оченька закочує
Ув обіймах милая моя.
Світ увесь тепер обняти хочу я,
Що красою й ніжністю сія.

5 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я всі ночі не сплю,
мов палаю в котлі…
З кожним віршем лягаю на ноти…
Так страждаю й люблю,
як ніхто на землі!..
Й до сих пір сумніваюся: хто́ ти?..

24 січня 2007 р., Київ

Ридає дощик аж до рана,
Любов даруючи садам,
Я за твою сльозу, кохана,
Всю кров, повір, свою віддам.

Лиш не печалься. Думам кволим
Ти душу не даруй свою.
Хай серце, виповнене болем,
Усе розчиниться в маю,

В його медовому цвітінні…
В долонях теплих принесу
Отого цвіту, щоб і тіні
Не було смутку, щоб красу –

Оцю голівку, ручки, ніжки,
Чарівні оченьки твої –
Поїв собою. Щоб усмішка
Розквітла знову й солов`ї

Тобі витьохкували трелі,
І сум утік у темний схов.
Думки вернулися веселі,
І щастя з ними, і любов.

1 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Деінде, та вже не в мене
лишайся й лишайся на́ ніч.
Деінде, де зло знаме́нне
усіх зажене в пара́ліч.
Деінде, де гори й доли
у го́рі і до́лі вкупі,
або у сумній гондолі,
або у веселій ступі!..

Покинь моє серце літнє,
як сонна весна відходить.
Це сонце – моє, обіднє!
Це жито – для мене, родить!
А ти вже таке не рідне,
загублене в кожнім слові…
деінде, де-де, деінде…
забуду тебе в любові!

7 лютого 2001 р., Київ

Два ключі на пам’ять, без яких
не буває ні зими, ні літа.
Каруселька диптихів моїх,
де твою тривогу за́́вжди вбито!

Дві ціни, і на одне́ і те́ ж,
ті, що ти і я так ріжно склали,
ні від вогких стін, ні від пожеж
так шедеврів цих і не сховали!

Двоє діток, спільних панацей,
схожих то на тебе, то на мене,
ні в музей, ні навіть в мавзолей
не здадуть моє життя шалене!

8 лютого 2001 р., Київ

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́