Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.

Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!

10 грудня 1994 р., Київ

Із сліз пахучі квіти виростають,
Та краще би не лити гірких сліз,
А потім їх дощі все поливають,
Й співає їм плакучий верболіз.

А сльози ті, неначе намистини,
Що котяться з очей, немов з джерел,
Вони, неначе росяні краплини,
І вітер по щоках їх десь розтер.

Але на землю деякі вже впали,
І проросли там квітами вони,
Та головне, щоб квітів тих не рвали,
Бо стогін прозвучить від їх струни.

Сльозини-квіти дуже особливі,
Їх не посадить жоден садівник.
Як сльози лити – то лише щасливі,
Щоб в жодну квітку біль наш не проник.

29.01.2020 р.

Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…
яка ти, яка ти!
З котами, неначе з дітьми.
Не сміла признання мої
лякати
на хвилях нової пітьми.

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив,
гамуючи крик чи зойк.

Схватила б ти зараз
мене за руку
і повела, повела…
А знаєш,
що перша моя злука
такою гидкою була:

Якою ціною,
ціною якою
від неї мені відкупитись?
Рукою якою,
якою рукою
від неї мені відхреститись?

Це смішно, як сміх,
і сніжно, як сніг!
Не вмію я мрії
ронити до ніг…

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив!
А інше було, мов змовк.

13–14 лютого 1992 р., Київ

Я знов очей своїх не стулю
В нічку кохання цю чудову,
Тебе до себе я притулю
І заспіваю колискову.

ПРИСПІВ

Моя єдина, люба і кохана,
За тебе долі дякую завжди.
Краса твоя ні з чим є незрівнянна,
Свій вогник щастя у мені знайди.
Моя Богине ніжна і жадана,
Краса твоя в полон мене взяла,
Ти долею і Богом мені дана,
Й вуаль кохання ти вже одягла.

До вуст медових доторкнуся,
Я в ту мить чомусь зніяковів.
До тебе люба притулюся,
Ніжно обійняти захотів.

ПРИСПІВ

А очі твої – намистини,
Наче діаманти два блищать,
Нам солов’їна пісня лине,
Хочу тебе ніжно цілувать.

ПРИСПІВ

10.12.2019 р.

Цілу нічку вона не згаса,
Мов гердану сяйлива окраса…
Це – дорога кудись – в небеса –
Чарівлива неонова траса.

Мов каміння коштовного гра
Щирозлотне кольє увінчала –
Лівий берег старого Дніпра –
Як до серця твойого причалу.

Ніжну мрію свою молоду
Я вбираю, як Боже причастя.
І до тебе дорогою йду,
Золотою дорогою щастя!

26 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

На обличчя накладаєш
грим старий
і навіки покидаєш
хутір мій.

Чи тебе чи цілувати
чи клясти́,
чи себе опанувати
й провести?..

Сядьмо з білої карети
в чорну знов.
День обожнює секрети,
ніч – любов.

Чи тебе чи цілувати
чи прокля́сти,
чи себе опанувати
чи пропасти?..

Сядьмо з чорної карети
в білу знов.
Ніч обожнює секрети,
день – любов.

Біля дзеркала розколото
стоїш.
Забираєш кожне золото,
облиш.

8 грудня 1995 р., Київ

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,
Від якої вже й сліду нема.

Витинанки-будинки… Квадрати
Вікон світяться, чується сміх…
Поцілунками хтось лоскотати
Буде шиї коханих своїх.

Це любов розтопила вже й кригу,
І на серці в зими відлягло…
Замість холоду лютого й снігу –
Біла нічка дарує тепло.

25 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...

Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,
І квіткою ти розцвіла.

Хай у тяжку годину, мила,
Тебе вгорне моє крило.
Віллє у серце спокій, силу…
Щоб всі напасті відвело

На болота і чорториї,
Провалля дикі поміж гір.
І сонце променем омиє,
Немов би щастям, ніжний зір.

В житті минеться чорна смуга,
Розсипле світло синя вись.
Коханням сяятимеш вдруге
Яскравіше, аніж колись!

21 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Збав ходу, і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе, півночі, півроку,
півжиття без знаття проведу.

Ти розгледь, це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш благати –
зачекати мене, пригадати,
ледь почути, відчути ледь-ледь.

Як давно я тобі все одно,
ще давнішою є ця наївність,
ще старішою є ця невинність
і любов, за якою я йшов.

У траві, де мій біль – деревій
білі кетяги ллє за тобою,
я стою після смерті з косою,
сміх! і поспіх удаваний твій.

Поспішай, і мене залишай
у місцині прегарній, претихій;
що ж, якщо це єдиний наш вихід,
не зважай на любов – зневажай!

28 квітня 1996 р., Пуща-Водиця

Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд
І вибухнуть можу відразу.

Не слухаєш більше і очі мовчать,
Знов зла натворили для втечі
Й стомившись від крику, постійних повчань,
Збираю поволі всі речі.

А далі самотність і сто днів жалЮ,
Й нестерпно байдужа розлука...
Хто першим вгамує гординю свою?
Пробачить - це радість чи мука?

17.01.2020

Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…
В нім був і є ще справжній рай.

Не забирай останню втіху -
Найбільше золото душі.
Нехай невідворотне лихо
Йде в болота і спориші.

Не забирай, о доле, серце.
Воно у нас – одне на двох.
Нехай лунає щастя скерцо,
Світ позбавляючи тривог.

Тримай його в своїй долоньці,
Як найдорожчу із перлин.
Не забирай із неба сонце,
Хай теплим буде часу плин.

…Вже небо все дощами плаче
І тьма, і мряка навкруги.
І розпач тисне так, неначе
Нам заздрили самі … Боги.

… Мені сувора доля зрання
Явила суть мого життя –
Боги нам шлють випробування,
Гартують силу почуття!

17 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
"Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
стежечку в рай
і довкілля його –
щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
Без гріхів далі легш мандрувати…"

11 листопада 1996 р., Київ

А міст, взагалі, не існує у світі, –
їх просто малюють, а потім будують.
Є тло, на якому дерева у цвіті.
Є тло, за яким ці дерева зимують.

І фон всюди білий, і всюди спокійний,
сніги в позолоті, мов зуби у роті…
як Сонце в будинку засне на хвилинку,
відразу відтіниться місто в роботі.

Відтіниться місто в роботі, – в пейзажі,
в олії, пастелі, гуаші, у сажі.
Ти чорною сажею намалювала
будинок, де Сонце моє спочивало.

Я знов із Ним вийду на вулиці міста,
я плачу від щастя, що сажі не бачу,
я можу розсипати ясне намисто,
вхопивши за шию Його необачно.

Я можу Його цілувати при людях.
Якщо намалюєш це сажею, мила, –
це буде вночі, і неправдою буде.
Я так поцілую, щоб ти зрозуміла.

І вийду по тлу до високого буку,
а далі за нього лиш Сонце заходить,
візьми мою руку, тягни мою руку –
за буком не Сонце, а Місяць холодить…

А міст – не буває, зовсім не існує,
їх просто будують, а потім – руїни.
Якщо я тебе ще хоч раз намалюю,
то Сонцем лише і велику картину.

5 червня 1994 року, Київ

Відстань.
Кілометрів триста.
Шлях суботній,
аж в останніх числах
літа
з вересневим листям…
Так самотньо..
Так це серце стисла
відстань –
між листо́м і листом –
з текстом
непростого змісту,..
з жестом
від антре́-артиста…

Відстань,
ні брудна, ні чиста,
бо зворотня –
істинно плямиста…
… Пристань –
у минуле виступ,
у безодню
тьмяно-променисту…
Звісно, –
я до тебе свисну,
блисну
здалеку намистом…
Міцно –
серцем стисну відстань!

19 серпня 2006 р., Богдани́

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , і погляду плай
Відвертість приймає свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плай
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох неповторних уже половин

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Зламаю плани!
Більше незалежна!
А думка, що?
Закрийте книжку зараз…

А тим, хто залишається, – скажу…

В останні дні, які ламають грудень,
і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
я все одно Життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!

Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
людей, у голові яких збагатство!
Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
бо чресла світлості тримають наше братство.

Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
Хитаймося на кладці й на дорозі!
Живімо й думаймо про справедливий нарис,
повіданий в неодноріднім Бозі.

15 грудня 2007 р., Київ

Ступаю по крАю, що крок, то помИлка,
Спинитися годі, туман в голові
І я розчиняюсь у темряві стрімко,
Самотньо спазмую у серці, в крові.

Ти можеш пробачить, чи схочеш спинити,
Забути провину і власний маршрут,
Минути цю зИму, дожити до літа,
Згорнути минуле, довіру вернуть?

І я на краЮ, а між нами та ж прірва,
Потворні слова із стотисяч «пробач»...
Сьогодні ж Різдво, а я вірю так в диво,
Ти ж пОдружка віддана серед невдач...

07.01.2020

Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
Сни-сніги во зимі.
Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

Десь у висях божественних поміж астральних світил
місяць-мім, сонце-мім
ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

На арені Сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
сію звізди дзвінкі.
Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
Діти ветхих віків
засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

7 січня 1996 р., Київ

Різдво в теплі. Перетрудився грудень,
так ніби був найкращим двірником, –
відлигу висушив, пустивши сонце в груди,
злизав льоди відмерзлим язиком.
Мо’ завтра в лісі вискочать опеньки,
й розкажуть їжаки останні сни,
як грудень розлюбив зиму стареньку
й атлантикою дихав до весни?
Він вивів на коричневу дорогу
у рік новий здивованих людей,
які вперед ішли далеко й довго,
але морозу не знайшли ніде́.
І навіть січень, заступивши стиха,
нікого не побив і не посік.
Мабуть, ми стільки натерпілись лиха,
що вже настав найлегший теплий рік?

19 грудня 1994 р., Київ

Оскільки зима – це пора грітися,
вживати запаси раніше здобутого –
дозвольте мені біля вас розговітися
і вдати з себе всім тілом прикутого?

Відмінно готуєте, тепло вдягаєте,
кладете в найкращі свої подушки.
Але все одно – ви мене не знаєте –
а може, я той, хто збирає вершки?

Я – альпініст, я долаю вершини
й падаю часто до ніг жінок.
Бувають то гори зо́ три аршини,
то зо́ три гори – один тільки крок.

Я чесно зізнався – тому й лишуся.
Хай скресне мороз, і розправиться море,
хай світ закишить у квітневому дусі –
ми рушимо з вами в Альпійські гори.

Але якщо ви боятися схочете,
то зможете знизу дивитися – ввись.
Якщо замерзатиму – ви розлоскочете
самим лише поглядом – тільки дивись!

Бо ваше тепло дорівнює щастю!
Це ж фокус – упасти з гори й не розбитися!
Це знак завести́ альпіністську династію, –
оскільки зима і пора грітися…

26 грудня 1996 р., Київ

Ну от і все. І знов печальних
Миттєвостей додаш мені,
Коли з моєї спочивальні
Ідеш у далеч в дні сумні.

Ну от і все. І знов розлука
Лещадним холодом бере.
Так ніби це – останні муки
І подих мій навік завмер.

Ну от і все. І графоманів
Тріумф над гробом ллється ввись.
Їх прикладай хоч всіх – до рани,
Тепер всі в дружбі поклялись.

А доти нищили запекло,
Влаштовуючи день за днем
Ще за життя – потворне пекло,
Мов тортуруючи вогнем.

Ну от і все. Війна війною
Минулася. Душа щемить –
Заплачеш ти одна за мною
В мою останню скорбну мить.

Що за химерії одверті?
Любов не пекло наша – рай!
Цей сон – як брат молодший смерті –
В обіймах, люба, завмирай!

3 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
у невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
щоб я відчув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
з найвищої сосни старого лісу,
як з кожним днем слабішала хода
і як кружляла, боячись завіси:
аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
на Божий суд свою нестримну старість.

Беріть її, Боги! У Ваших небесах
вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
уже сплелось гніздечко голубине.

28 лютого 1989 р., Київ

Ледь вітерець гілки колише….
Сад зачаївся відалік.
І мовчки, у зимовій тиші
Веде ударам дзвонів лік.

І пролітає понад садом
Далеко в темряві літак.
І знову очі дивом надить
Сяйна вервечка золота.

Аж затремтіла тихо ліра,
Краси вбираючи огром.
Коштовності од ювеліра
Хтось виставив поза Дніпром.

Переливаються вогнями,
Щораз приваблюючи зір.
Мов небо впало перед нами
Й розсипало жарини зір!

2 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти́, після якої – злет!

Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній – акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.

2 січня 2004 р., Київ

Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
пролізши в збірки прямокутне черево.

Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

Спочатку я пейзажі розстелю,
а там – хай сам, наскільки будеш мужнім ти –
нафантазуєш те, що я зроблю,
щоб не зненавидіти нам, щоб не збайдужіти.

16 серпня 1996 р., Київ

Ти для мене – квітка у саду,
Я тебе так ніжно доглядаю.
Одверну напасті і біду –
Квітни вічно у моєму раю.

Чарівлива, свіжа, як весна,
Що мені аж відбирає мову.
Ти цвістимеш, вродонько ясна,
І в моєму - у саду зимовім.

Бо любов – як сонце весняне,
Життєдайні в небі креслить кола.
І в серцях аж доти не мине,
Доки нею дихає довкола!

30 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Гірлянди словес на ялині гри –
цей Новий рік.

"Скільки новин, подарунків, чудес!"
цей Новий рік.

Перший сюрприз – грошова одиниця;
цей Новий рік.

Другий сюрприз – мокра потилиця;
цей Новий рік.

Третій сюрприз – перевиборів гонка;
цей Новий рік.

Четвертий сюрприз – розквіт Ґонконґа;
цей Новий рік.

П’ятий сюрприз – золоті запаси;
цей Новий рік.

Шостий сюрприз – на військові припаси;
цей Новий рік.

Сьомий сюрприз – урожай в Україні;
цей Новий рік.

Восьмий сюрприз – ой, наїлися свині;
цей Новий рік.

Дев’ятий сюрприз – я похуд, бо голодний;
цей Новий рік.

Десятий сюрприз – у риму – холодний
цей Новий рік.

Далі сюрпризів ще ціла вервечка
в рік кабана, пацюка чи овечки…

24 листопада 1993 р., Київ

Мечеть.
Коралові орнаменти небес.
Магометанства молитовна сквира.
Сердешний дервіш, вирізавши хрест,
міняється з туристом на сокиру.

Коран.
А за курганом риє ураган
братерські ями догори ногами.
Мов постріли злилися в балаган,
скавчать чутки́ над бритво-голова́ми.

Плече-в-плече.
І чорну аличу пече
світило лежебоке у долині.
Палає алича.
Горить мечеть.
Сердешний дервіш розганяє свині.

3 вересня 1993 р., Київ

У темний вечір я спіткав тебе –
як сонце серед ночі!
В очах твоїх я бавлюся тепер –
і потонути хочу!

Ти світлий сяй! І розум голубий…
З тобою легше мати,
ніж загубити чи піти в двобій,
чи тупо вимирати…

Мій Іскандере – втілився й живеш
на тій межі, де зорі знову Со́нця!
Ти поводир, якого не знайде́ш!
Ікона і віконце!

22 червня 2007 р., Київ

Дійду до крапки на дні калюжі.
Заграю на флейті етюд.
Так мені крихітно, так мені тужно
під сонцем уранових руд!

Там, у ногах, небезпека мурашить
останню із двох смертей.
Не догодивши ні вашим, ні нашим:
життя – то брудний Бродвей…

Якби хоча жменьку снігу в руки,
а то все пече, пече…
Не флейта зламалась – зламались звуки,
не кров – а душа тече…

Якщо ж не по-чесному – я не вмираю.
Усім вистачає квитків?
Я більше нічого вам не зіграю.
Завіса навіки-віків!..

25 січня 1990 р., Київ

Був я соняхом ще до Івана
та і досі ношу його бриль.
Як Ван-Гог не курю я кальяну,
а краду колоски як Василь.

У городі літа промайнули
і пригадую іноді я
мої винаходи у минулій
біографії багатія.

Ми ховали картоплю у ямі,
на печі берегли врожаї...
мене сонце катало на рамі,
поки соняхи зріли мої.

Пам'ятаю свою лісапету:
посере́дині руль – олівець,
соняшнина одна попереду
і позаду такий же кінець.

І ганяв я на ній по дорозі,
аж пилюка стояла стовпом,
обганяючи Олю на возі,
що махала мені батогом.

Не побіг я тоді у поети.
На фанері у небо літав,
інженерію не поміняв...

але Олі писав я сонети,
а таємні її силуети
у альбомі її малював.

12/19

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
З неба дощ золотою шрапнеллю
розстріляв ту скорботу мою,
ту твою неспокійну душу,
яка сум обернула на страх,
ту, яку я обрати мушу,
щоб тримати під Богом в очах.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
Я ніколи не буду мішенню,
бо озброєний віри стаю,
бо тримаючи душу в обіймах,
ту, яка залетіла на мить,
я не зраджу цих страхів інтимних,
я не зможу тебе розлюбить.

7 липня 1995 р., Київ

Зірка упала у очі -
теплі з тобою в нас ночі.
Місяць упав у серденько
і усміхнувся, мов ненька.
Хмари упали у душу,
тишу таку не порушу,
буду між ними літати,
щастя своє сповивати.
Вірші мостились в долоні,
в рими горнулися сонні...

Лише метелик ночі
крилами хизувався,
І на моругі крила
стомлено Янгол глядів...

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.

Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?

Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!

19 квітня 2001 р., Київ

Ні, я люблю. І зрада була.
І напевне, що зрада була велика.
Але пригадай, я́к ти жила,
коли не було ні любові, ні лиха?

Більш ні на думку не йди вперед –
кого я кохаю чи ні – здогадайся,
є на стіні ще більший портрет,
з якого сьогодні мені – посміхайся.

Така розлука, мов на Сибір!
і ґіґантських розма́хів досягло серце!
хто його так – сам перевір,
якщо ти боєць – відчиню цю фортецю.

7 лютого 1996 р., Київ

Довго йде з тебе піт,
я тебе обіймаю,
твій солоний привіт
я вустами займаю,
закликаю в свій світ,
у натруджені надра,
де десятками літ
понапинано шатра
з тих блакитних тканин,
у яких без вагання
я готовий один
йти на кожне кохання..;
в мене внук є і син,
і бувала дружина,
з одурманених вин
обирала провину,
спершу – першу любов,
нерозбірливу й гожу,
згодом, після розмов –
другу, гожу й заможну,
але третя, що знов
призвела до мовчання –
це твій розум прийшов,
це тверезе кохання.
То ж, готуйся зайти
до блакитного лона.
Чи лякаєшся ти,
моя крихто солона?
Маю досвід старий,
як поквапити юних.
Отже, очі закрий –
удаваймо поснулих.

1 травня 1996 р., Київ

Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Нині знаю - звикаєш до всього,
Та торкнути живе мимохідь
Первоцвітом, між нами (нікого)
Через сім літ

Ще пульсуєш під шкірою скрізь,
Ще розхитуєш межі тактильно,
Наполохали щастя колись,
Час, напевно, збирати каміння
За сім століть

13.12.2019

Сонячний зайчик – пустуне́ць
з мене – на тебе,
з тебе – на мене!

Що він і хто?!
Не приховуй його на колі́нцях у себе!

Уїдливе вухате сонечко,
маленький метлявий гризун,
що в очі лізе
і ко́леться
сліпучою шерсткою,
настирливо ризикує
позбутися двох зайвих вух!

Що він і хто?!
Не приховуй когось на колінцях у себе!

Зацькований мисливець у високих чоботях,
з рушницею напоготові,
до ночі бігатиму по кімнаті
і розстрілюватиму
зелені, мов ліс, шпалери,
засніжені лінії гардин,
кришталеві фужери в серванті,
запилені стелажі з поетичними спадками,
портрети співробітників,
автопортрет і тебе, –
усе неживе, що оживало
в грайливому баловнищі
цієї округленої ясноти́.

Що він і хто?!
Розстріляю і спатиму.
Спокійно.

І тоді уранці на колінцях твоїх
я рахуватиму гільзи,
а з-за пояса тягтимуться вуха
великого запатентованого світла.

Це моя здобич.
Це я здобуду день, коли ніхто і ніколи
не наважиться зазіхати на наші скарби!
на моє мужнє ставлення до твоїх колінець!

29 січня 1994 р., Київ

Однаково тобі.
Твій океан великий.
Ти маєш право на свої глибини.
Та надто вже багато скарбів тоне
в твоїй буремності,
що нею спокушаєш
найбільший спокій мертвого каміння.
Хто зміг би так бездумно покохати?
Не знаю я….
Мов поплавок на хвилях,
купався я в твоїй п’янкій принаді,
корали, перли, скрині золоті
щодня стрічав,
я дихати не думав навіть,
бо вічна ти, а я такий, як всі –
однаковий тобі…
На глибині, на дні
я сліз своїх солоних не відрізню
і не відчую, мабуть,
виблискування срібною лускою
у кожній хвильці місяця сумного,
що ти його щоночі зустрічала.
Така глибінь, русалко, наді мною,
такі тенета і така байдужість!
Я зосереджусь на своїй провині –
у кожній римі,
що колись стулила
тебе й мене в одну рожеву казку…
Хай завтра й ти відмовишся від ролі:
твій океан великий, як безумство,
як Всесвіт поміж мною і тобою.
Його любов’ю звати я не смію,
він – скоєна луна мойого болю.

10 червня, 11–12 грудня 1991 р., Київ

Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.
Там є?

Похіть веде нас на цей подвиг.
Очі ночі сухі.
Камінь упав на мої ноги –
і я при тобі.

Я проковтну увесь твій біль,
бо сивим – не боюсь.
Зате, коли трафить зима чи сніг,
ти видихни літо з легень.

Але побійся носити ноти
усіх моїх пісень:
голос проріжеш в своєму горлі
на все.

У мене є одна лишня струна,
яку прокляли усі.
Якби ти знала, яка вона,
то плакала б уві сні.

Не обертала б мене в свою віру,
красиву і нетривку,
а мовчки при долі своїй сиділа б,
раділа б дзвінку…

Але я німію, коли щасливий.
Тільки мозок пульсує це;
він завжди пояснював дивне вміння
щасливим кінцем,

він завжди боявся свободи слова
навколо власних справ,
він завжди запевняв, що моя свобода
це – те, ким я став,

і що повіє тепер за одною одна,
одна за одною – ти…
А так цвіте ще багато модних,
розумних та не пустих.

І мій мозок – мій.
І я – це я.
І струни ніхто не рве.
Нащо мені твої слова?
Мовчи…

Я в світло виллю даремні стіни
і на вікні напишу
велику літеру
чи ціле ім’я
твого фокстер’єра.
Піду.

Тіні на стінах швидко вистигнуть.
Слова ти забудеш сама.
Більше у тебе ніхто не вистрелить.
Буде зима…

19 листопада – 24 грудня 1990 р., Київ

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Нехай життя б котилося
безмежно й нетурботно –
тіла єднали з душами
суцільний океан!
Нехай би все світилося
дзвінке й мільярдновольтне –
закони з місця б зрушили
у свій законний стан!

Знаття б пустопорожнього
зі слізної кормиги
з минулим розгубилося:
не сліпки – подивись!
Щоб кожен бачив кожного,
читав думки, мов книги!
А небо розступилося
для злетів у надвись!

2 жовтня 1993 р., Київ (початок),
30 вересня 2008 р., Богдани́

Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

29 червня 1996 р., Богдани́

Відмежуйся від мене, звіре!
Не полохай безликих ще сліз
І тремтячи (помітно) сили
Позбавляєш, зробивши надріз.

Я не плачу, ти бачиш, крига
Замережила серце живе,
До лиця мені одяг білий,
Безіменну скрізь іменем звеш.

Не наближуйся надто, звіре,
Бо розтанути здатна душа.
Застороги печатки зІтреш,
Непомітно зникає межа...

Я твоя, як сто літ до цього!
Чи змінилося щось? Нічого...

06.12.2019

Не розумію. Що це? Фа́тум?
Зла доля чи такий собі маразм
як дивний прояв особистої історії
у схемах світових надбань?
Чи дату цю запам’ятати?
Чи, може, мій тривкий екстаз
лише чиєсь самозакохане повторення?
І не потрібно жодних знань ані бажань?

Не слід цвісти, густи, співати,
кудись іти, давати і вмирати?
Покинути тумани, сонце, роси –
і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

Велике льодовите небо!..
Не розумію, що це! Фатум!
Тоді продовження я жодного б не зрів!
Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
натомість здав би, ніби так і треба!
Продовження не можна було б мати!..
До того ж, я співавторів зустрів
з єдиного фатального каналу..,

які хто малював, хто музику складав,
чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
підкорений і вдячний за цю дикість,
за творчу голосну багатоликість!

Чи просто вчився сенсу просто неба!
Невже тоді вже жер край неба фатум?..
В однім котлі варився з тими я,
напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
хто потім з мене мав корисливу потребу,
хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
з предорогими ді́тьми золотими!

Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
у небі, морі-океані, суходолі,
цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
Лише у закутку, де миші і коти!

Тепер чолом об землю я не б’юся.
Лише дивуюся. Це фатум?
Чи від вина – вина, чи від горілки?
Від чоловіка чи від жінки йде провина?
П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
Бо хочу бути ще на щось придатним,
комусь змінити одяг чи підстилку,
води подати й оминути трясовину…

На озері мого печалю – лід.
Під льодом – шторм і скоро льодохід!
Замерзлі сльози наростають скрізь,
де не було ані журби колись..,

десь у північнім небі вічно льодовитім!
Після розмов з самим собою – фатум?
Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
і темінь цю знезорену, знежиту
зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
розправившись повік з чужим морозом!
Хай буде так!..

Та й знов за круглу браму місяця майне,
зали́шивши на фа́тумів мене..,
чекаючи, чи щось нове завбачу,
чи, може, просто, зупинюся вдячно…

Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
ніби мале божа…

24 липня 2007 р., Богдани́

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маїта телесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

2 липня 1994 р., Київ

Тотальна руйнація мене як індивіду:
Приспала свою душу, збудила голоси,
Що прониза мене, як море нереїди,
Стріля у мене стріли, кида в мене списи.

І лежачи у ліжку я пошепки співаю
Пісні, які всі чули, які вже відгули.
Натхнення є, та сил уже немає.
Не ліжко - павутина, що сплели павуки.

Снують вони сі сіті, гласи зривають душу.
Я мрію і в останнє зіниці закрива.
Хоч знаю, що з полону я вибратися мушу,
Не ворухнусь і лишу се тіло спочивать.

30.11.2019

Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.

28 серпня 1995 р., Київ

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани