Я перенесу перстень з руки на руку.
Зі своєї руки на руку свою.
Не зумів перенести так само розлуку.
Ой, тепер без любові у золоті п’ю.

Ой, у золоті п’ю.
Ой, у золоті золотому.
Зі своєї руки на руку твою
не буде потому…

12 травня 1994 р., Київ

Нехай тобі іще не сто
і ти не юний, а зелений,
але не може так ніхто
подати шляпу і пальто,
аби явитися джентльменом.

Зарадить лицар у біді,
та не радітиму авансом.
Сміялись люди ще тоді
як рогоносець на суді
іменувався Санчо Панса.

Нехай такі ми не одні
на полі бою біля гаю.
Але сподобалось мені
що мій ідальго на коні
мене очима обіймає.

Я ще не цураюся роботи,
як умію, коротаю час
і сьогодні покладу на ноти
ямби та хореї... про запас.

Є надія, що і ти не проти.
Але поки мрія не збулась,
перше діло кожного пілота –
це літати, а дівчата – зась.

Йду у літо, у літа, у Лету...
і тому... тому що ми поети,
кожне буде, як у небі ас,
поки є оказія у нас
і надія бути у дуеті,
наче перший і останній раз.

02/21

Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
Снуєш забобонів попону –
та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
тебе до ново́го полону!

Зимові гілки, ніби нерви дерев.
Ажурні будівлі, мов вази.
І ми попри час – молоде та старе –
форсуєм шляхи й перелази.

Ми любі у шлюбі, якого нема
і, мабуть, ніколи не буде.
Ти – літо чи осінь. А я вже зима.
Я – кінь з сивиною повсюди.

8 лютого 2006 р., Київ

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам гриви,
і холод тріскався, і паморозь цвіла
в твоїх очах, не схожих на оливи,
бо вже зима на цій землі була.

Вона гуляла у сніжки з роками,
які позаду ковзались не в лад,
які попадали і ходять з синяками,
обтрушуючи наш з тобою зад.

Але знімай! свою зимо́ву одіж,
щоб спогади звільнились від хутра,
в яких ти неодягненою ходиш
у водах, у вогнях і у вітрах.

Якщо я щем сьогоднішній ще маю
на цій землі, де ти ходою йшла,
мов серед саду, ніби серед маю, –
то, може, ти зі мною теж жила?

10 грудня 1994 р., Київ

Заснула ніч на підвіконні
Золотокосої зорі,
Гаптує місяць схили сонні,
Проливши промінь по горі.
Десь гасне дума одиноко,
Охлявши від розрад і зрад,
І за сльозою тужить око
Морганням вигаслих лампад.
Сурмлять розхристані завії,
Зриваючи останній лист.
Повзуть імли ядучі змії
Поміж вітрів сонливий свист.
Щезає світ у прірву чорну
Під віщі схлипи дрімоти…
Та я не п'ю ту цвіть мінорну,
Бо в моїм серці сяєш ти.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Примирявся Лютий із Весною….
- Чом свої відводиш ясні очі?
Ми навіки пара із тобою,
Ти ж і в бік мій глянути не хочеш….

- Чую тільки тихе дорікання
В листопадовім торішнім листі,
А твого шаленого кохання
Я не відчуваю навіть зблизька…

Де обійми лютого морозу
І танок шалений хуртовини?
Без заметів як монах без ризи....
Лютий ти? Чи лагідна сніжина?

Чом ховаєш вітру буйну силу,
Під замком тримаєш сніг сріблястий?
Не жалійся, як тобі, мій милий,
Жаль для мене білий килим класти….

…Розгулялися вітри на волі,
Задзвенів мороз під сонцем ясним…
- Закружляю віхолою в полі,
Подивися ж, моя Весно красна,

До ладу все! Зустріч із тобою
Лиш на день дозволено щороку…
Поруч тебе - на добу коротку,
Потім рік спливатиме жагою...

Тільки раз коханим випадає
Хоч на мить поринути в обійми…..
Як життя в морози завмирає,
Сніг так тане в сонячнім промінні….

Покликання свого не розумію.
Занедбані слова, уривки почуттів.
І тільки ти, кого кохати вмію,
для мене став ознакою світів.

Мій частоколе по огрудах серця!
Мій вірний ляче в стані німоти!
Я розповім про тебе після герця,
який зламає наші два світи.

Загину скоро у твоїй долині
з твоєю жінкою, яка тепер моя.
Ми всі віднині несусвітно винні.
Моє дитя – але твоє ім’я.

28 березня 2004 р., Київ

Той, хто гарячими руками
торкається мене щоночі
і, наче в сніг лягає, –
гадає,
що цілуючи мої хвороби,
літає.
На видноколі мертвих почуттів
я з ним суворий і одноманітний,
я – лев ледачий,
він – макака спритний;
між нами все, що важко припинити –
дурний ти!
Ти такий дурний,
що якось крила мав обрізані до крові
і присягнув чужій любові.

25 липня 1992 р., Київ

Сад похнюплений знову стоїть,
Мов сердечна відкрилась рана.
Із птахами у теплі краї
Відлетіла моя кохана.

І вечірня зоря догоря,
І від суму тоне у хмарі,
Відлетіла кудись за моря,
І в прозорому ходить сарі.*

Від печалі ніяк не засну,
Починаю далі сивіти.
Я чекаю тебе, як весну,
Як чекають змучені віти

Коли сонце розтопить той сніг,
Що вагою довго неволив,
Що лапатими клаптями ліг,
І ламав, і гнув їх додолу.

Я звільнюсь від обіймів зими,
Наче лицар — від обладунку.
Обів’ємося люба, крильми,
І зіллємося у цілунку!



11 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Над світом цим, сотвореним з каміння,
Води, землі, трави, дерев, рослин,
Повітря... он заблискало проміння -
То сіє стріли Афродіти син.

Ерот — маленький хлопчик — Бог Кохання -
Насправді наймогутніший з усіх.
Бо навіть Зевс од щастя раювання
Ніяк в житті відмовитись не міг.

І він передбачав появу внука,
І стріл його непереможний лет.
І як серця той поціляє з лука -
Про це напише не один поет.

І наказав Ерота умертвити
Доньці своїй. Та матері любов -
Прекрасної Богині Афродіти -
Знайшла йому в лісах надійний схов.

І серед звірів ріс Ерот жорстоким,
І стрілами вражав усе живе.
Бо є талант. І є несхибне око,
Що на любовне полювання зве.

І розлилось навкруг кохання море,
Ліси прекрасні, луки зацвіли.
У них усе — і радощі, і горе,
І сонця світло, й темрява імли.

І сам Ерот душею усією,
Любовним трунком сповнив серце вщерть -
Бо найвродливішу кохав Псіхею,
І їй послала Афродіта смерть.

Бо заздрила красі її чудесній...
Ерот хотів померти од жалів.
Псіхея з волі Зевса враз воскресне -
Онука він свойого пожалів.

Війна* Ерота статую розбила,
І бог Арей крутив тут вихор бур.
Та знов — з оргскла** — Ерот розправив крила,
То скульптор київський зробив — Дідур.

...Вознісся Бог над озером, камінням,
Над суєтою всіх мирських турбот.
Летять чудесні стріли, як проміння -
Бог є любов — говорить нам Ерот.

*Мається на увазі Друга світова війна (1939-1945 рр.)

**Статуя Ерота раніше була виготовлена з мармуру.

26 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?

За тобою йдучи слід у слід,
не встигаю на те, як зникаєш.
Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
тілько день погориш – й облітаєш?

Розчинити чотири стіни?
Заманити Усіх, окрім те́бе?
(Пийте, Всі, за присутність вини
і банальну відсутність потреби!)

Обернутись на гострий граніт?
На сумний барельєф чи погруддя?
(Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
до підніжжя, мов до правосуддя?)

Як було, так не буде ніяк!
Три розлуки, як три зорепади!
І вчетверте я висіяв мак
під зірки для кохання і зради.

Тілько це вже – без сумніву – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
Серце б’ється від кроків твоїх,
чи наступиш на нього ти завтра?

27 липня 2002 р., Богдани́

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

8 квітня 1989 р., Київ

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

На могилу з трав великих, синіх,
чебрецем затоплену високим,
на мохи сухі і пересрібні –
ти кладеш середньовічні кроки.

На зозулин льон сніжинки ллються,
мов кульбаби пізні облітають.
Хмари снігові за літом б’ються –
на могилу пух і прах лягають.

Ой, яка ж вона висока, мамо!
Ой, привіт, мій любий предку, свідку!
На правічний сніг, що ліг між нами, –
я кладу хоч кам’яну, а квітку.

9 червня 1995 р., Київ

Її вікно – щоразу без завіс,
щоранку навстіж дзенькає шибками,
щоб у бінокль закохано дививсь
один дивак з підступними думками.

Роздягнена – прасує білий бант,
руками плаває по тілу, по тканині,
по хвилях звукових, де нині Гайдн
розвіює її вбрання інтимні.

Вона озвучено стоїть перед вікном;
свій білий бант на чубчику, мов квітку,
з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
бо той дивак є невідступним свідком.

11 січня 1995 р., Київ

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

_______________________
* ц. брама – церковна брама

21 січня 1998, Київ

Вийшла з тільця білої кицьки
душа інша.
Мудрість її невимовна
зачаїлася, наче миша.
Розпливлися зіниці –
й немає різниці,
чайне перш?.. чи блакито́вне?..
згасло вічко моєї киці…

Снігом падай – і не лякайся,
і не кайся.
Ще раз, хоч як, повернися,
пригорнися – й зостанься.
Замурчи біля серця –
й на мене не сердься…
Хмарко біла, ген, у висі!
На цій грі зосередься!..

19 липня 2006 р., Київ

Возлетіла птаха
сама
не у вирій.
Розгойдала крила
і лягла на небо.
Возлетіла птаха…
Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу плаху…
Під снігами вітер
коси травам чеше,
за мої пристріти
ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде –
де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі,
вирви мені серце –
сам пісень наврочив
серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо:
сам не заспіваю,
як немає птахи –
то й пісень не маю.

11 листопада 1992 р., Київ

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
її мак упритул розтулений.

Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
сію-сію я з ностальґією,
сходить-сходиться, стало-сталося:
смерть сховалася в чорну лілію.

11, 14 червня 1995 р., Київ

Ти малював любов уві сні.
Ти цілував у вуста ясні.
Випий мої сльози – і лети.
Вітер – мій художник, а не ти.

Там,
уві сні,
коханим ти став мені.

Ти, мов огнем, мене обіймав –
ніч стала днем, ти коханим став.
Рано перший дотик, перший звук.
Ранок після тебе йде до рук.

Приспів 1:

Не сон мій прийшов.
Не сон, а любов.
Дозволь, мій коханий,
я засну в твоїх обіймах знов.

Любов уві сні.
Любов уві сні.
Мовчи, я благаю –
залишай себе у мені.

Кожен твій день – це свято моє.
Ясно одне – ти насправді є.
Ма́буть, тільки анґели і Бог
знають те, куди йдемо ми вдвох.

Приспів 1.

Зорі впали нам до ніг –
тихо спитаю: я́к ти зміг?
Кохай мене так, ніби це останній раз!
Сон відходить.
Бачиш,
сонце сходить, сонце сходить
для нас!

Приспів 2:

Не сон – а любов.
Не сон – а любов.
Тепер, мій коханий,
я засну в твоїх обіймах знов.

Любов уві сні.
Любов уві сні.
Мовчи, я благаю –
ти залишай себе,
ти залишай,
ти залишай себе у мені!

…Не залишай мене́ уві сні.
…уві сні.

9 лютого 1996 р., Київ

Фон червоний.
Ліхтарі гой-да, гой-да!!
Униз головами, на довгих цепах,
мов лампади…
Скриплять очі,
відчиняючись, мов стопудові две-рі,
і зачиняючись…
Що буде з тобою?
Мабуть, ще не знаю.
Страшне́…

Але вчора шпаки прилетіли.
Станув сніг, і в глибокім колодязі
небо з’явилось блакитне,
і пташки спливали по нім.
Сьогодні вони вже деінде.
Знова лід, у колодязі лід.

І прощай, моє селище гар-не…

7 березня 1998 р., Київ

Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.

Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Я – вас, майбутніх, вартовий.

Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.
Чекаю совісті-підлизи
й засвідчення: поет помер…

24 квітня 1998 р.,
с. Поляна, Свалявський район, Закарпатська обл.

Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.

Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
Весна прийшла, неначе ти!

23 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

О, вража душе!
О, харци́зо люта!
О, лиходійко з мармуровим серцем!
Різдвя́на стужа
чорта в свято втрутить –
мій затишок шовковий роздереться,
трусне́ться пам’ять,
заімля́ться скроні,
непрошені думки заколядують,
тебе покваплять
ве́рхи на драконі,
тебе, харцизо, мною нагодують!
Ти явиш сили
чорні ореоли,
де в засідках – скаженство вуст блудливих,
де чудом схилиш
в ароматні смоли,
щоб я кипів у почуттях примхливих.
Таке кохання –
із джерел мерто́вних,
бо що краса твоя? – упир під нею.
Бо що бажання? –
вогнище жертовне,
в якім кремуєш ти бутон лілеї.
Я полоні́ю,
потюпцем крадуся,
намацуючи слід чужого серця
по тьмах, де скніють
го́рдощі в задусі,
де вихід мій навряд чи одверзе́ться.
Любов від впливом –
не просте злодійство –
панічний час з преображенним гадом!
З волоссям сивим
ледь живе дитинство
покірно служить за старим обрядом.

3–5 жовтня 1995 р., Київ

Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
і кілька видінь.

Власне безхитря
на сніг покладу,
в я́сне повітря
увесь увійду.

Десь розпочнеться,
хоч з кимось, хоч знов,
кілька Венецій
і кілька розмов.

3 серпня 2001 р., Богдани́

Не гніти мені душу,
замовкни, та й годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомалунґм і говерл!!

Як душа прагне волі,
а серце – любові,
мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
так крізь темряву болю,
крізь двері дубові,
я ступлю – і злечу в світло вічних життів!

Що робитиму там?
Жаль, того не згадаю!
Скільки повних разів зрину так між зірок?
Дещо випало й нам,
з чим тебе і вітаю.
Тут – година: там – вік, тут – до Сонця, –
там – крок!
Ти прокинешся зранку,
ображена вчора…
У прочинені вікна посиплеться пух.
Сніг засяє на ґанку,
мов постіль прозора.
Відімкнися – уві́йде не тіло, а дух…

Середа, 2 листопада 2005 р., Богдани́

Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!

А вище – ти, розгадана навпі́л,
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.

11 січня 2002 р., Київ

Не відмов мені.
Не зумов мене.
Щось мине в огні.
Хтось огнем майне.

Серце прокляне
кожну дію злу,
кожну частку "не-",
збільшено малу.

Снігом по селу
не ходи сама.
Ніч зведе к’ столу,
на якім зима.

На мені нема
жодної вини.
Звідки війська тьма
і печать війни?

5 березня 2005 р., Київ

Надворі сніг, надворі сніг,
Іде зима, як чарівниця.
Іскринки падають до ніг,
В усіх людей світліють лиця.

І колихання срібних віт,
І теплі усміхи святкові...
Біліє світ, радіє світ,
Немов юнак — своїй обнові.

В обійми справжньої зими
Ходімо й ми гуляти, люба.
Пухнастий сяє оксамит,
Відливом голубим голубить.

Відлуння сміху молоде,
Цілунки на морознім раї...
Кіт білий шлях нам перейде,
І щастя в гості завітає!

15 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Ой, не треба, не треба, не треба
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…

Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на сусідній дорозі
хтось і я.

Не дивися на нас, не давися
недоспіваним словом своїм.
Ми, над шляхом, з пожухлого листя
зводим дім.

Я кладу інші руки на груди,
інший ранок знаходжу в очах.
Кожне слово достойне споруди,
навіть жах.

12 травня 1995 р., Київ

Беріз обійми чарівливі
Мене зустріли у саду.
На це я милуватись диво
Щоразу стежкою іду.

Усі усміхнені і ніжні...
Такі розкрилені вони.
І ваблять очі дивовижно
І в час холодний цей нічний.

Від захвату німіє вечір...
І я згадав ті щемні дні,
Коли розсипала на плечі
Ти, люба, коси осяйні.

Коли габою голубою
Повите сонце в небесах.
І ми розчулені з тобою,
І трепет чути в голосах.

Немов у пахощах медунки,
Далекі від мирських тривог,
Аж умліваємо в цілунках,
Гілками сплетені удвох.

12 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся –
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Де ти, мріє?
Я у тебе вірю!
Я дійду до краю
зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю,
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай.

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Здрастуй, щастя!
Золоте причастя!
Молоде кохання,
перше і останнє!
Здрастуй, мріє?
Я у тебе вірив –
і дійшов до краю
зоряного раю!

12 серпня 1995 р., Богдани́

Вечірній Київ чарівливий,
Вогнями ніжно засвітивсь.
Неону краплі, наче диво-
Перлини поскидала вись.

Зірки попадали додолу,
Дніпра укрили береги,
Доріжку світла ясночолу
Проклало небо навкруги.

Рядочок цяточок сяйнистий -
То низка ліхтарів чи свіч.
Немовби одягла намисто
Приваблива чаклунка-ніч.

9 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Епістоляр я, епістоляр,
конвертами обвішаний.
Листи надсилаючи, зовсім охляв
на тлі паперових вирішень.

Щодня я чатую біля вікна,
очікуючи голуба,
що пахне чорнилом – тим сортом вина,
яке з задоволенням пробував.

Невже у безодню я кидаю лист,
де літери плавні і сіпані?
Мовчання – мороз, що понтонить міст
на то́й бік, де мрії приспані.

Примари моїх паперових злук
зимують на тому мо́сті,
жонґлюючи в холоді замкнених рук
краплинками млості.

Співавторе мій, розтули вуста –
адреса до болю проста…

31 жовтня 1993 р., Київ

Знайдете див у парку ви чимало...
І ось іще, погляньте, дивина.
Вона увагу здавна привертала -
Незвичний камінь в образі слона.

І хочу розказати вам про те я -
Морський божок цей — Посейдона син
Явився нам під іменем Протея,
Багатогранний і цікавий він.

Наділений талантом був Пророка,
Богів усемогутніх волю знав.
І таємницю зберігав, аж доки
Могла буть нерозкритою вона.

Паріс — Єлену — ми це пам’ятаєм -
У Менелая викрав, у царя,
Зі Спарти ця красуня золотая
Полинула у Трою, за моря.

А Менелай не знав про те нічого,
Калхаса віщого питав усе.
І той сказав: знайди Протея-бога,
Лиш він правдиву вістку принесе.

Ледь не кусав правитель Спарти лікті,
Бо пошуків та доля — нелегка.
Знайшов божка морського аж в Єгипті,
А той усе від нього утікав.

Протей — великий майстер перевтілень -
Рослин подобу, звірів прибирав.
Та стиснув Менелай його щосили,
І припинилась в хованки ця гра.

Він розповів ахейському герою,
Куди його дружина утекла.
І що в майбутньому чекає Трою -
Огорне попелу її імла.

А ще Протей кузеном був Тантала,
Про нескінченні муки його знав.
Ті, що боги йому приготували,
Й застиг від горя в образі слона.

З богів — єдиний — жив на морі й суші,
Різноманітність по життю вела.
Він мав тонку і артистичну душу,
Багатогранним був його талант.

14 грудня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
А далі – без тебе, а далі – дорога.

В імлі передчасно поси́віли скроні,
бо місяць старий має профіль кулястий
і гріє, вморожений в сонячнім лоні
засніжений шлях золотисто-сріблястий.

На тлі перехресть, між пітьмою і світлом,
мов сонце і місяць у вранішню пору,
поріднені ми так розлучені підло:
я вниз упаду – ти підіймешся вгору!

31 липня 2002 р., Богдани́

Не лишайся сама –
перекинеться ліжко.
Йде погрітись зима –
заморозишся нишком.

Не стогни в однині –
це до старості звуки.
Покорися мені –
приручи мої руки.

Не будуй перепон
з ковдр і по́душок з баю.
Мов товарний вагон
я тебе розгрузаю.

Ти відходиш в аске́з,
а в екстаз потрапляєш.
Пахнеш терпко, як без,
пахнеш – і умовляєш.

19 червня 1995 р., Київ

я добре не знаю її –
не вийшло пізнати
юна дівчина років середніх
білява дрібна
коси бавовни квітка або
вовна
очі сині
справді сині не для слівця
сині як вицвіла
хустка
лиця

вуста – оксамитова
ясна пастель
коли ніби насухо витерте –
не говірка
ця дівчина тиха ріка
її акварельна рука жестикулює
наче навколо німа
стіна
з якою їй домовлятися про союз

живе утраченим –
я трохи її боюся
але чим довше на неї дивлюсь –
тим виразніше проступає
вона із глибин
свого дна

мінчанка киянка
в долонях – донька і сни
красиві плаття –
екіпаж у минулі часи
ілюмінація час від часу дружніх
розмов
про неважливі речі про все чудово
вона нагадує пташку
з води й роси
їй не позичати краси

якби я обирала дороговкази
шляху свого то
хотіла б зустріти її знову

© Тата Рівна, 2020

Он каменем завалена печера,
Там Одіссей був у недобрий час.
У Поліфема зріст, як Гуллівера,
На луках кіз він і овечок пас.

Ячмінь, пшениця, жито, інші злаки
Без сіяча родила тут земля.
Узяв поживу добру цар Ітаки,
І спрагу у струмку задовольняв.

Води набрав чимало у дорогу,
Овець і кіз повів з собою він.
Дав барана у жертву Зевсу-богу
Щоб допливли додому всі живі -

І Одіссей, і воїни відважні...
Та спершу у печеру цю зайшли.
Прийшов циклоп, і греків двох засмажив,
Він на гостей непроханих був злий.

Засмажив, з’їв, і молоком запивши,
Серед печери влаштував нічліг.
Хотіли греки вбить його сміліші,
Та камінь з входу зсунуть не могли.

Заночували. Вранці знов напасті -
Убив і з’їв ще двох товаришів
Той Поліфем. Вхід завалив і пасти
Свої отари в лузі поспішив.

Від бога велет мав одне лиш око -
Посеред лоба кліпало воно.
Замислив мстити Одіссей жорстоко,
Зробив гостряк із палиці. В лайно

Вмочив його, чекати став приходу
Господаря овець і баранів.
І людожер собі знов на догоду
Двох воїнів засмажив на вогні.

Тоді вина підніс йому аж тричі
У чаші хитромудрий гість Ніхто.
Так Одіссей назвався. І обличчя
В усмішці розпливлось разів аж сто.

“Я з’їм тебе останнім, - чуєш, гостю?
Таким дарунок буде мій тобі -
Сказав убивця й знову ліг у постіль
Заснув. Ахейці мліли у мольбі

Просили порятунку із полону,
І палицю загострену взяли,
І в око увігнали із розгону,
Циклопа кинули у царство мли.

Він став сліпим. І заревів од болю
І побратимів кликав дорогих.
Всі збіглись. Кажуть: хто вчинив сваволю?
- Ніхто, - сказав він. І почувся сміх.

- Ну раз ніхто, навіщо нас покликав?
Он Посейдон, могутній батько твій
Якщо ти хворий, одведе хай лихо,
Підступним зайдам дасть на морі бій!

...З печери вибрались під баранами,
Хоч Поліфем наосліп мацав їх.
На виході із житла. Та богами
Покараний, затримати не зміг.

І вождь ахейців закричав із моря:
- Знай, Поліфеме, осліпив тебе
Цар Одіссей, Ітаки він господар,
Бо людожерством ти зганьбив себе.

Від люті Поліфем хапав каміння,
Відламував од скель, кидав на звук
Розгніваний щосили в море синє...
Та не попав, і не завдав він мук.

Така легенда — про слона і муху -
Повідав нам повчальний міф оцей.
Маленький Одіссей був велет духу,
Циклоп-гігант по духу був пігмей!

9-10 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли горить престол, і ти – на ні́м,
і слуги мчать з палаючого замку,
я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
я́к не купитись на таку приманку?!

Гнівись – хай швидше вигорить усе,
і я нехай згорю дотла з тобою!
Хай вітер наші душі віднесе
на свіжу землю для ново́го бою!

Я залишусь без ніг і голови,
твій меч мене розтрощить на уламки,
але ти сам попросиш: "Оживи",
бо я любов, а ти́ – останки замку.

Знов радо йду од тебе геть та геть,
бо вірно знаю, я́к мене багато,
ще більше стане, бо маленька – смерть,
а все Велике вміло вигравати!

10 березня 1999 р., Київ

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я винуватий!
Обнадійнува́тий…

28 березня 2004 р., Київ

І

Дванадцять лап, шестиголова,
І в три ряди зубиська — рот...
Це Сцілла мореплавців ловить,
І тут її похмурий грот.

Плив корабель колись повз неї
Ахейський в нещасливий час.
Шість кращих воїв Одіссея
Чудовисько ковтнуло враз.

Печера у великій скелі,
На захід звернена в Ереб -
Аїда царство невеселе -
Там Сцілла все живе жере.

На відстані стріли польоту,
Куди людський сягає зір,
Живе Харібда там навпроти -
Чудовисько, і крутить вир.

Ковтає воду й вивергає
За день по тричі аж воно.
Той вир доводить до одчаю,
І корабель іде на дно.
ІІ
Грот Західний чи Роздумів ще зветься,
Про нього кажуть отакі слова:
Хто був хоч раз в подвійній небезпеці -
Між Сціллою й Харібдою бував.

6 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

викинь свій календар суїцидальних справ
нас чекає
мила моя сестра
вода і сонце
вітер та сіль
і білі слова дитинства
і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

плаття китайські — твоє
з качатами моє
червоне
жаба якою ми годували
бабу
Галю
пиво на кучері
рожева каністра з вином
терновим
та дикий
нестримний шал
липневого
першого
балу

викинь свій календар суїцидальних справ
скоро тобі поверне його медсестра —
грузнемо-грузнемо —
вгрузаємо у пісок
ось тобі полюси —
ставки-луг
ти допаси свою
я на росу встаю
хлопчик чорнявий нам принесе грушок

що у сухому залишку? —
сніг-трава
липи які не мовчали
шовковиці-драми

і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

і спогади що
перетворились
на храми

2020

– Засмучений, приречений,
занурений бездонно,
безсонням забезпечений
без Вас, моя Мадонно!

Зіллюсь дурними винами
над злими напівснами.
Дітьми́ дорогоцінними
не тішуся, як Вами!

Не втішу я, не вбачу вже
зорею оповиту
в п’янкий та золотий дюшес
Любов мою блакиту.

Скрі́зь титул невимо́вний Ваш –
на канделябрі кожнім,
на кожній книзі, в кожній з чаш –
і скрізь думки безбожні!

Коли хоча б одну сльозу –
полегшало б на вічність!
Але коли б на цю грозу –
Її Високу Світлість!..

– Без паніки… Вона вже тут…

12 лютого 1999 р., Київ

Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.
А Чоловіку чи Жінці –
нічого не винен я.

Нехай розтану в сніжинці,
десь на стежинці
серед чужинців.
А Чоловіку чи Жінці –
не дам я своє ім’я.

3 серпня 2003 р., Богдани́

Сізіфовий камінь. Вершина вгорі,
А ніби звалився додолу.
Це він заснував грецьке місто Корінф,
Був бога вітрів син — Еола.

Втручався Сізіф у діяння Богів -
Зевс викрав красуню Егіну
У бога Асопа доньку і хотів
Сховати й на острів полинув.

Річками Асоп відав. Хитрий Сізіф
Дізнався про ту таємницю,
Повідав Асопу щоб той у Корінф
Провів благодатну водицю.

Розгнівався Зевс на Сізіфа і Смерть
Послав до державного мужа.
Сізіф не дрімав, підстеріг і круть-верть -
Узяв на ланцюг її дужий.

І люди вмирать перестали. Й Арей
Війни бог звільнив Смерть-подругу.
Сізіфа відвів же у царство тіней -
Покара така за наругу.

І тут врятувався корінфський крутій,
Меропі, дружині сказавши
Його не ховати в могилі своїй,
І жертв не приносить, як завше.

Аїд розгубивсь од новацій отих,
З такого ганебного вчинку,
Й на землю Сізіфа тоді відпустив,
За все покарав його жінку.

Сізіф бенкетує в Корінфі, воскрес,
Співають пісні йому й оди.
Та раптом з Олімпу приходить Гермес
Й на суд його Божий відводить.

І винесли вирок безсмерті йому -
Котить вгору камінь великий.
Вгорі він зривається вниз, у пітьму...
Сізіф йде котить знов — довіку!

30 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я зрозумів зими нестачу,
коли бажав тобі: "На вдачу!"
на червні впавши у глибінь.
Я знав уже чому тобі
сніги і я́сний холод милі,
чому арханґели – безкрилі,
коли приходять чорні дні.
Відомий біль тепер мені –
і я тужу́ю за минулим,
де спало тіло і не чуло,
як будуть різати його
за зло нове гріха твого!

5 вересня 1999 р., Київ

Не лякайся й не лякай мене.
Куди ніч, туди і сни урочі.
Темрява нікого не мине,
та не попадаймо їй на очі.
Так упали карти... у Царя...
сказано у ветхому завіті,
що усе мине на цьому світі,
пощезають гори і моря
і настане зоряна пора...
І тоді засяють у зеніті
поряд... я і ти – моя зоря.

12/20