Незавершені малюнки,
Недороблені справи,
Філіжанка холодної недопитої кави...
Кудись поспішаємо,
Кудись вирушаємо
У вирій життя...
Летимо про долю забувши,
Мчимо своїм серцем поснувши
Святеє кидаймо знов в забуття.
Святеє - то творчість,
Святеє - то щирість,
Святе - то кохання,
Що приходить наче востаннє,
Святе - то наші діти,
Що будуть за нами святе боронити.
Про то забуваймо,
Кудись вирушаймо.
Але озирнувшись,
Назад повернувшись
Дороби свої справи,
Допий свою каву,
А в малюнку змалюй найкраще життя.

Казали:
“Оди
Для поета –
Зло!
Негідно це –
Присвячувати оди!
Для того оди –
Справжнє
Творче
Тло,
Хто мірку
Благородства
Втратив
Зроду.”

Панове,
Не до місця
Ваші кпини.
Ми
Ницості
Напилися
Сповна:
Бо пам`ятаєм
Зрадника
Тичину,
Бо не омита
Рильського
Вина.

Поет від віри
Просто
Має Крила.
Поету вірити –
Це дихати
І жить.
Поет – це той,
Кого лиш осліпили,
Але не змусили
Догідливо
Служить.

По кручах,
Барикадах
І Вандеях
Ідуть когось
Поети
Прославлять…

Несоромно
Вмирати
За ідею –
Їй соромно
Нещиро
Присягать.

26.01.14

біля витоку мрійного щастя
Бог стояв усміхаючись нам
і любові небесної настрій
білим квітом буяв тут і там

в облюбованій сонцем лазурі
під осяння святого лиця
розганяючи думи понурі
щебетали птахами серця

буйні грози їх не налякали
і принад заворожливий блиск
розставання осиливши далі
ті у ласку довічну злилúсь

тепле літо і осінь холодна
і обличчя зими крижане
все мине і пощезне в безодні
лиш кохання повік не мине

ти зі мною це щастя велике
вдвох стежиною радості йти
під надійним покровом Владики
до життя золотої мети

27 01 14

Такого, як він більш немає.
Б’ється птах у холодне вікно.
Мати сина завжди чекає, –
Син в чужині спочинув давно.

Так раптово ввірвалася куля,
Коли ніс він душі знамено.
А у лісі кувала зозуля,
І здавалось, що смерті назло.

2005

Межу олійники й колесніченки
Упевнено-нахабно перейшли.

…Забули, мо`, що Ліні й Симоненку
Каски оті потрібні не були.

І кинули комусь ганебну зіґу:
“Автівок – ісключітєльно по пять!”

…Оно Свобода йде автопробігом.
У нім авто – мільйонів сорок п`ять.

“Все здєлано на общіе патреби,
Обдумано, ніяк не впопихах…”


…Ісусу, що возносився до Неба,
Завадою не став кривавий цвях.

21.01.14

Був меч
І плуг.
Століття – мов на крилах.
Мінялися
Одежі
Й королі.
Давав
Мечеві плуг
Цілющу силу,
А меч йому –
Лиш кров
Плугатарів.

А плуг і спроби
Не робив
Пручаться,
Коли той меч
Гарчав:
“Твоє – моє!”
І меч кричав йому
Перекуваться, -
За те, мабуть
Що плуг
Лише дає.

Уже не так
Виблискують
Кокарди.
По-іншому
Вже дзвонять
Дзвонарі.
Та вічна правда,
Історична правда
Усі крапки
Розставила
Над “і”.

Розносив меч
Криваве
Лихоліття.
Робив усе осяяне –
Чумним.
Тепер –
Лежить в землі
Забутим сміттям,
Іржавіє
Непотребом
Сумним.

Як роси,
Що народжуються
Вранці,
Як пам`ятник живий
Плугатарю,
Рясніє плуг
У запашній
Буханці,
Вкарбований
У Космос
Та зорю.

19.10.14

Взяв рюкзак –
Пішов у Гори,
Все, тепер зі мною ліс говорить.

Все, отут моя поляна!
Тут собою знову стану!

2012р.

В тіні півмісяця сховалася тривога
Чи то од Бога
Ота дорога,
Котра манить слідами, що попереду?

А там під схиленими вербами
Розсипалася перлами-
Слізьми завмерлими
Чиясь прихована любов. Підкрався вечір.

Мороз-художник вже планує втечу.
А чи доречно
У порожнечу
Втікати свідком? Трохи зачекай!

Сніги ..сніги…сліди ведуть у рай
Не спокушай!
Не проганяй!
Любов не терпить ігор за життя…

Любов…
Не терпить
ігор
Не смій, не замерзай!
Любов безсила в битві за життя…
Зіграй нам, місяцю, журливої, зіграй…

Казали, сміх – то амнезія серця.
Заміна крові на медичну плазму.
Казали: сміх приходить після герцю
Під проводом іронії й сарказму.

Кому подібне на словах донести,
Хто сприйме це на віру відтепер,
Коли в людини з принципами й честю
Є вибір: сміх чи скроня й револьвер.

Сміяться з болю – не бридке свавілля
І не один з підвидів божевіль.
Сміятися від щирого безсилля –
Лише броня від обстрілу безсиль.

Сміятись – то неначе до скоринки
Тобі хтось душу снігом залатав.
Сміялась навіть Леся Українка –
У неї сміх крізь сльози випинав.

Тож смійтесь – аби горем не чадіти.
Вкладайте в сміх елеґію сумну.
Ніколи мур душевний із ґраніту
Не зсиплеться від моху й бур`яну.

18.01.14

Враз відпали всі проблеми,
Стало тихо на душі
Все іде отут як треба!
Я пишу собі вірші :)

2012р.

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Ми – яничари. Гвардія. Еліта.
Маестро болю й музики наруг.
Нам – крові пити… Тільки крові пити…
Але – міцний утримує ланцюг.

Ми – яничари. Бувші полонені.
Нам шабля, а не лялька – з колисок.
Собаки ми. Без жон і наречених.
Не нам – трава, і літо, і бузок,

Бо скальпами пропахло наше літо,
І добра нам лиш палена трава.
Колись комусь були малі ми діти…
Та що усохло – вже не ожива.

Угорські, сербські, українські бранці,
Осмалені вітрами забуття…
А потім – вбивці, потім – новобранці.
Ні суму, ні зірок, ні каяття.

Колись була священна нам – калина.
Тепер – священний місяць Рамадан.
Колись – перлина, нині же – руїна,
Та ще в долоні гострий ятаган.

Ми – яничари. Строгі наші сурми.
Не треба нам від битви срібняків.
Коли якесь містечко взяли штурмом,
То вирізали навіть жебраків.

Ми кинули в пожар камінну браму.
Радів – бо переміг же! – наш султан.
А потім – увірвалися до храму
Місцевої общини християн.

..В минулому – угорці, українці.
На срібних лезах – кров жінок, сиріт.
Ми – яничари, дикі чужовірці –
Спинились біля храмових воріт…

Що то за чари, дивні, дивні чари?..
Що то за досі невідома мить?..
Ми – яничари. Дикі яничари.
Та що, та що це в серці нам щемить?

14.01.14

Де проходить незримий рубіж
Між майбутнім і важко-минулим,
Ти розгублений досі стоїш
Осокором самотнім. Заснули

Почуття. Не турбує їх час...
Тільки інколи, наче в тумані,
Щось знайоме відчуєш, і враз
Все зникає. Лише на світанні,

Як недовгий, пожаданий сон
Твою душу огорне і тіло,
Бачиш погляд мій вірний, і знов
Його губиш, прокинувшись. Біло

Замітає завія сліди,
Спраглі мрії, палкі сподівання.
Ти покликав мене у кохання,
Тільки сам забарився прийти.

12. 2013

У січні ввічливому опади зліпи,
але щоб не дощі товкли акрилові,
а сяяли і сіяли надіями сніги,
і мріями, і зорями окрилювали!

11.01.2014

Ріка іде. Червонії кашкети
Змінилися на темно-голубі.
Як легко пристосованим поетам
За щось творити! Думаю в журбі:

Поквапився із висловом Булгаков.
Рукописи горять у вічнім русі.
Творіть, панегіричнії писаки!
Ви – рупори чиїхось революцій.

Прошу тебе, о Музо, моя віро!
Артерію вві сні мені приріж,
Якщо я в смертнім приступі зневіри
Писатиму колись партійний вірш.

13 листопада 2013

У лекалах душі – паралелі,
пересічні, дотичні, криві,
що, немов міражі у пустелі,
нереально реально живі.
Геометрія думки і слова,
теореми земних почуттів,
де любові логічна будова
і єднання небесних світів.

Сніг об’явився – у природі свято:
Усіх і білими, і гарними зробив.
Розтала жовч у ясеня крилаток,
Іржа втекла з акації бобів…

Радійте, а жаліти не потрібно
Сосну зажурену, сумну озимину.
Усім зима подарувала срібло,
І тільки їм, зеленим – сивину.

12/2010

Де чисті, як проміння, пальці бога
Легенько доторкаються землі,
Де зоряно-планетний кровообіг
Тактовно відбивають дзиґарі,

Де сови на повітряному пір`ї
Розносять сновидіння до шибок,
Де сивий маг у мантії сузір`їв
До хащі загадково робить крок,

Де писаний ясою хвіст комети
Чумацький Шлях виплескує веслом,
Де попід горбом, у низькім наметі,
Виковує мечі казковий гном,

Де люмпени поводяться, як графи,
Де обрій захлинається од мрев,
Де навіть взимку затишно жирафам,
Де продиху нема від королев,

Де біла щира людяність – первинна,
Де влада у долонях мудреців,
Лише отам Поет, Співець Сумління,
Не гнаний усіма і звідусіль.

08.01.14

       
Запі́знюсь я до вас десь літ отак на тридцять,
а може й на віки.
Хіба не все одно,
коли нема чого у світ химер дивитись
через прорубане у всі світи вікно?
         Без віри і надій не варто сподіватись
         на промисел, який належить лиш Йому.
         Не маю перед ким і нині сповідатись
         і нести на вівтар не відаю кому.
Той досягне висот, а той, мамоні вірний,
піде у ремесло в догоду суєті,
а душі неземні уже почили з миром,
аби тепер зійти сонцями за Сибіром,
як палімпсести дня в тюремній темноті.
         Розвиднилось.
                  Авжеж.
                           І хтось би й роздивився,
         які чини надбав цей блудний людський син,
         чи низько їм услід покірно поклонився,
         як вимагає час і їх високий чин.
Аби у дні яси напучував учитель,
як вижити в краю, де віє суховій,
допоки у раю готує вирок свій
Єдиний на усіх небесний покровитель...
         Бо, як на те, й росли.
         Не те, що пагін мій,
         що у спекотні дні не в’янув, а в негоду
         без цілі манівцем свій поступ торував
         не там, де стали ви пророками народу,
         чий «вопіющий глас» минуле таврував.
Так само, як тоді, такі ж великодушні,
прощаєте й тепер наругу ворогам...
У всі смутні часи ви не були байдужі
і не роняли честь під чоботи совкам.
         Ідеться не про те, як різними шляхами
         веде життя від слів до невідкладних справ.
         Ми у однім краю колисані вітрами
         у диханні гаїв і пахощах отав.
Та не чекає там зелена рута-м’ята,
де родить лобода й отрава бузини...
         У нас одна на всіх ділянка розпочата,
         де вруняться поля і зорані лани,
         де присудом життя послужить запорука,
         що милує людей на перехресті доль,
         де вчасно подають на щастя дружню руку,
         щоб злились у одне – зусилля різних воль.
Чи збудеться, чи ні – прихилюся за вами,
коли не поміщусь на лавці запасній
спокутати гріхи – ділитися думками.
І з далини тоді долине голос мій,
коли переступлю межу тисячоліття
і, може, поміж нас не проведуть межі,
і на сторожі дня тих сівачів помітять,
що кожен, як один, чатують рубежі.
         Де всім, не для слівця, болить за батьківщину –
         той спільний оберіг без меж, без берегів,
         бо там надія є, що серце України
         ще вирветься живцем із хижих пазурів.
Де плем'я молоде доплямкує ідеї,
чекаючи панів, що їсти роздадуть,
аби припали всі до миски однієї
і вчилися, дурні, як мелене жують.
         Та тверезіє кров.
         І люди є трудящі
         на радощі землі, і дітям...
І собі
зарадять у біді, – навчаться жити краще
ніж у минулі дні, і не підуть ніза́що –
за «придане» своє у вічній боротьбі.
........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
коли не буде проти
ніхто за той майдан, де ідол упаде,
коли побачу, – є
                     за ким іти,
                                    а доти
прямуємо туди, куди життя веде.
........................................................................
         Запізнюсь я до вас...,
         бо соромно дивитись
         у очі, що зорять із жовтих сторінок.
         І певно рано ще, – давай, на посошок.
         Бо ще від перемог прийдеться похмелитись...,
         ...хоча у бурдюку ще булькає вино,
         і є кому з живих
низенько поклонитись,
         і є ще ті між них,
         кому не все одно.
.............................................................................
Я ще іду до вас. А ви все далі й далі
сузір’ями плеяд у дальніх небесах...
І котиться зоря солоної печалі,
що нікому щодня стояти на часах.
         А, може – на Майдан?
         Бо ні з ким по дорозі
         за славу козаків супроти москалів.
Різдво – для барикад.
         Ми знову у облозі.
Осатанілий хам чатує десь на розі
за срібняки з корит заслужених совків.

                  1993-2013

Мабуть, лихої слави я володар,
Мабуть, людина ница, далебі! –
Якщо всілякі грамотні заброди
Кричать про це на кожному стовпі.

Це все за те, що п`яний я буваю,
Що прощення у бога не молю,
Що вправно в підлабузників стріляю
І що дивлюсь в обличчя королю;

За те, що пил студентських фоліантів
І мертвий попіл схоластичних книг
Змінив на авантюрності вагантів
І на живу поезію доріг.

Перо й пістоль мені були суддями,
А не пажі паризьких сеньйорит.
Кохав я гучно, буйно, до нестями
В богемних колах у сімнадцять літ.

Мину я кари, бо немає кари
Так само, як і докорів питтю.
Скорився я бокалу і сигарі,
Бо не хотів коритися життю.

Усі слова од вас – брехня, лабети.
Ув іншій площині правдиві зерна:
Коли король почне цінить поетів,
Покину я задимлену таверну!

04.01.14

О зблиски з волі Божої містичні! -
нагально янголяті тчуть весну,
яку придумав ти, сліпий язичник,
вдихнувши запах ночі й полину.
Твої скарби, вчорашні немовлята,
сьогодні зростом - до вершини див.
І хтось такий, як віддане розп'яття,
благає в тебе хліба і води,
і дрібку віри, і любові жменьку
за мить лишень до грому з виднокіл,
а три свічі - три голоски тоненькі
змітають рими заспані на діл.

2014р.

Для пари призначалися колись,
У часі загубилися з тобою.
Із долею ставали у двобої.
Поранені, нескорені – зійшлись!

І не було рідніших у житті,
Бо хто ще міг ясніше розуміти?
Беззахисні. наївні, наче діти,
Жили у чарівному забутті.

Ти – юності яскравий ідеал,
Царевич із бабусиної казки,
Король поезії, маестро ласки!
Та пізно я знайшла цей ареал...

А ще банальні заздрощі богів!
Вони такого щастя не прощали – .
Творили перешкоди і завали
Минулого несплачених боргів...

2014

Намалюй мої сни
Навесні, восени.
Все хлюпочуть дощі
У криниці душі.
Серце рветься з грудей
До великих ідей.
Серце рветься з грудей
До людей, до людей.
Поросли вдалині
Придорожні вогні.
Ось стоїть стариган –
Сивочолий Туман.
Від малого струмка
Розлилася ріка.
Темний Ліс кожну мить
Про своє гомонить.
Ось зелена гроза –
Соковита лоза.
Дуб семивіковий,
Шкода тільки, сухий.
І скажіть, ну хіба
Не красуня Верба?
Свій веселий сонет
Шелестить Очерет.
Ясноока біда –
Молода Лобода...
Сни мальовані ті –
Промінь сонця в пітьмі.
Зігрівають вони
Від Весни до Весни.
2007

Прийшла зима в наш тихий сад
Так несподівано раптово
Зі снігом - піснею цикад
Холодна пані гонорова
Прийшла зима в наш тихий сад…

Торкала золота стежок,
Молитв осінньої печалі.
І стиха долинав ріжок
Дзвінкого літа на причалі.
Торкала золота стежок…

Марніла синя оболонь
І вікнами всміхалась хата.
А хуга сіяла з долонь
Свої червінці та дукати.
Марніла синя оболонь…

Горить морозу білий хмиз
І димом куряться узвишшя
А вітру невловимий свист
Доносить голос бездоріжжя.
Горить морозу білий хмиз…
2013

мій коню мій друже що грива твоя аж до зір
тримай мене дужче тримай бо сідельця немає
бо кожен мій день блискавично якось проминає
між тіней і звуків і сотень солоних зневір
неси мене коню неси в позахмарні світи
де холод і тиша і вітру прозорі вітрила
допоки у серці останню свічу не згасила
допоки воно здатне навіть стражданням цвісти
...а даль голуба і волошками міниться небо
і дивиться вслід наче мати старенька земля
у ранах як в квітах душа ну чого ще їй треба
промінчик від сонця чи зоряний крик журавля?..
01.01.2014

Зима в мені шукає місця,
Прогону в серці для юги,
Немов уже років зо двісті
Плавбою ражу береги.
Та манить сонячна відлига
Жагою згадок і світлин,
Аби я час нещадний виграв
І стишив мли розгульний плин,
Щоб, звівши перше і останнє,
Добу цвітіння і плодів,
Я на вітрильнику кохання
В обіймах долі молодів.

30.12.13.

Я був патріотом держави своєї
Та кидавсь гучними словами,
Що буду навіки пов`язаний з нею –
У щасті та в прі з ворогами.

Було так, допоки мене пригрівала
Отая країна заможна;
Допоки кишені мої напувала,
Допоки я жив як вельможний.

Я дуже поглиблено вивчив Сосюру,
Щоб патріотизмом блистіти.
Я клявся: за мову піду на тортури,
Лиш варто вітчизні схотіти.

Та ось прокотилася хвиля навали;
Навколо – благальне волання,
І з кожним наступним все тонші ставали
Мої гаманцеві надбання.

Та майже ніхто не постав до рушниці –
Даремно вітчизна волала.
Не можу я пити з брудної криниці:
Держава моя занепала.

Можливо, злякався; можливо, не стало
В мені бойового горіння;
Можливо, мене моя доля зламала, -
Я зрадив своє покоління

Та нині в Парижі веду свою повість.
Тепер я свою Батьківщину –
Простить хай мене півжива моя совість –
Здалека люблю до загину.

2013

наллялися болем та славою зрошені пилом заплави
із мороку черні та дрантя піднялася сіра чота
шляхетні туманом держави суцільні нескорені лави
ішли під знаменням крові та блідого прямого хреста

ми кроки точили і золото з чистої пили криниці
і кожний полив отим золотом свій почорнілий ефес
летіли крильми за слідами блакитно-правічних галицій
що скресли під шкірою терпко-волячої руни SS

ми вправно косили неправильні душі прямою косою
і душі приємно волали, і зимно бринів нам кришталь
і наш капелан-сіромаха все кликав постати до бою
роланду задумано-тихому пісню хрипів нахтіґаль

26.12.13

Коли я вмер, то вже не чув
Ні галасу борні,
Ні вітру, що піснями дув
Усе чомусь мені.

Не нехтував я підлим злом,
Вина доволі пив.
Отак, можливо, загалом,
Сконати заслужив.

Та хто із нас не забувавсь
У бурому питті?
…Моє холодне тіло враз
Піднімуть на щиті.

Вже вовча накидка моя
Спадатиме зо пліч…
Один ривок – і знову я
Вступаю в люту січ.

Для волоцюги – не карай! –
Я дам гучний бенкет.
Не витримають Пекло й Рай
Моїх смішних тенет.

Кайдани істин та основ
Я кину в синій вир,
І відрощу я очі знов
На місці чорних дір.

І відрощу я очі знов
На місці чорних дір…
23.12.13

І мряка, і тумани... І негода
За вікнами моїми ворожила.
А у душі застигла прохолода
У відчаї розлуки затужила.

Здавалося, дощі хотіли змити
Усі мої утіхи і печалі,
Та голосу кохані оксамити
У телефоні піснею звучали...

І сяяло тоді усе навколо,
Тумани осідали чарівливі.
Вчувалось вітру віртуозне соло –
Все тануло у невимовнім диві!

2013

Твій трепет уст, в очах весь світ
І сторінки пожовклі біографії.
З душі, мов з гілки, одлітає квіт
На чорній з білим фотографії.

Волосся шовк хвилюється зернисто
І шелестить, як шелестить мигдаль,
А осінь вже вбирає у манисто
Твій загадковий погляд, що у даль.

В туман, в останню велич саду,
Той синій погляд лине без зіниць.
Сурмлять кістками крони про відраду,
Останні сльози розкидавши долілиць.

Шкода, що листя не почує
Того плачу, і не торкне долонь.
Воно лиш жде, що хтось ним прокрокує,
І невід’ємне візьме у полон.

І хтось прийшов. Зодягнений у чорне.
Він грав для тебе. Боже, як він грав.
Здавалося, та музика загорне
В обійми снів і загадкових трав.

Його мелодія лунала фантастично,
Поволі клавіші пришвидшували біг.
Актор пив по-французьки еротично,
Вином із тебе спрагу втамувать не міг.

Він випив все і причинив рояль,
Сховавши ноти й чар в омерту мафії.
А ти лишилась з поглядом у даль
На чорній з білим фотографії.

Дівчина з очима, як небо, вільними.
До неї щовесни прилітало птаство,
Змощуючи у волоссі гілками ванільними
Готичні гнізда, як химерні абатства.

У неї в косах заплутувались радіохвилі,
Полохаючи заспаних метеликів і мушок.
Вона хрустіла скоринками, знятими з грилю,
Гортаючи книжку на горці м’яких подушок.

Вона чекала на сніг і дивилась феєрверки,
Рахуючи дні до Нового року по календарю майя.
І вірила, що все-таки знайде цукерки
Під подушкою на Миколая.

2013

Опадають у пам'ять уперто сніги,
Замітає майбутнє брутально, без жалю
І стежини до тебе у тьмі не знайти.
А шукати до іншої, ні - не бажаю.

У печалі я: ліра – зітліла, німа.
У мені, чи у небі мовчання причина.
І у залі погаслій Пегаса нема,
А із музою ніч і зима розлучила.

О, не муч, не дави, зимонько, а дивуй,
Заміни себе злу на усміхнену, світлу.
А інакше у савані сивому зникну.
І почула зима: душу має живу,
То ж і подарувала мені рандеву
У сіянні весняно-весільному снігу.

У саду яблуневому, білому сні,
На землі, у душі зацвіло, як у небі.
Заіскрився усмішками ніжними сніг.
Небеса принесли пелюстки яблуневі.

Я запалюю в небі зорею тебе.
І стає снігопад яблунево-ласкавим,
Хай лютує зима, замітає і дме.
До весни і до тебе іду пелюстками!

23-26.12. 2013

Ми на відстані безіменній,
Морок ночі й прихований жаль,
А я шлю тобі одкровення,
Здрастуй,таточку, не прощай.

Над вікном твоя вишня мерзне,
Хай пробачить мені, проте,
Так вже затишно й тепло-тепло,
Що очима твоїми цвіте.

Вже Різдвяні ступають кроки,
Та ялинка моя німа
Десь красується без тривоги
Серед лісу. А я одна.

На вишневі бруньки дивлюся,
Виглядаю узимку май,
Не сумую, живу й сміюся,
Тільки ти хоч у сни заглядай.

21.12.2013

Розпишу, розкраю стелю,
Розмалюю усі стіни,
Щоб у нас на підвіконні
Ластів’ята стукотіли.

Щоби під вікном розквітла
Пишная бузкова квітка,
А з вікна, щоб солов’їна
В поле кликала сопілка.

Щоб напроти розгорнулись
Хвилями високі трави.
Поміж них жовтіло б море
Соковитої кульбаби.

Зліва – щоби тихі роси
Й колосків переливання.
Вітер здалеку доносить
Трепет кінського іржання.

За дверима пісня лине,
Вдаль пливуть дівочі коси.
Чути клекіт журавлиний –
На порозі тиха осінь.

А зі стелі осінь ллється,
Дім любов'ю зігріває.
Лиш хурделиця все б’ється –
За вікном зима триває.

2006

Лише несказані слова
Зігріють завтра чи сьогодні.
Лише несказані слова –
Такі жаркі, такі холодні.
Лише несказані слова …

Немов духмяна кропива,
Слова, несказані «під руку»,
Немов духмяна кропива:
Для балакучого – наука.
Немов духмяна кропива…

Неначе музика, складні
Й приємні, мов гітарне соло.
Лише несказані слова
Втамують спрагу й сушать горло.
Неначе музика, складні…

І серед ночі, взявши плаш
Серед словесної пустелі
І серед ночі взявши плащ,
Розтану в темряві алеї.
І серед ночі, взявши плащ…

Кудлатим вітром полетіть
Над золотавими полями
У вихорі все закрутить.
Зійтися в морі кораблями.
Кудлатим вітром полетіть…

Бо тільки вітер, мов сова,
Нічними далями кочує
Мої несказані слова
Ніхто, крім мене, не почує.
Бо тільки вітер мов сова…

2007

На вулиці каштанів,
Між гамірних порош,
Твій погляд упіймаю,
Коли скінчиться дощ.

І кутиками рота
Всміхнешся: «Ну то що ж?»
Зустрілись випадково,
Коли скінчився дощ.

І підемо гуляти
Вздовж нескінченних площ,
Узявшися за руки,
Коли скінчиться дощ.

І буде танцювати –
Мов панна між вельмож,
На вушко щось шептати,
Коли скінчиться дощ.

І щезнемо без сліду
Серед пліток і прощ,
Ось так воно і буде,
Коли скінчиться дощ.

2006

Вірш про нерозділені почуття


...сумний - нудний - плаксивий...


З твоїх слів рветься слізьми гарячими біль...

Не гаси всі надії... залиш хоч одну... хоч намить...

Після снів знов реальність, розвіявся хміль...

Ти у снах залишилась, а я тут де у серці щимить...



Іще мить і вже ніч, і я знову у сні

Бачу мрію і бачу що здійснення є десь...

Ти даруєш тепло, пірнаєш в обійми мені...

І до ранку живу... і до ранку ми разом

Напевне

Маленьке, заквітчано-миле, -
Небесно-блакитнії очі, -
Підняло голівку щосили:
“Поетом зробитися хочу!”

Іскристо-привітно радіє:
Гадає, що буду повчати.
Немов я пройшов буревії,
Щоб право на пиху мати!

Малече! Навчися любити,
Вглядатися в світлу нов…
Чому тобі хочеться лити
Отую віршовану кров?

Поет – самогубець сумлінний,
Душа – його ціль та знаряддя.
Поет – напівголе створіння.
Нехитре у нього приладдя.

Він правдою душі випалює…
А як же власна душа? –
Беззахисна жовта конвалія,
Пелюстки з відливом в жар.

Малече… Живи як люди.
Хай сонячним буде твій день.
Поети – такі самі люди…
Чи ангели серед людей.

Пахтітиме квітка євшану
У тебе на срібних скронях.
Поети вмирають рано.
Мабуть, поспішають додому.

12 листопада 2013 р.

Не велич сонця у тривожнім ранку -
Жбурляє тіні чорний мінарет.
По вулиці сумній гуркочуть танки
Під мінометний акомпанемент.

Чужі порядки та жорстоку віру
Ми не вітали – далося взнаки…
Супроти гноблення й заради миру
Абатство бомбами вітають літаки.

Куди сирітці? - спить на барикаді,
Будинки оточив колючий дріт…
Ми толерантні й, безумовно, раді
Гостинно братній стрінути нарід.

Ми проти рабського безправного фашизму!
Не буде литися безглуздо наша кров,
Бо прапор інтернаціоналізму
Нависне над руїнами церков.

Ми раді попелу на рідних білих вербах,
І майбуттю у димі та імлі,
І що ми, серби, чистокровні серби, -
Вигнанці вже на предківській землі.

Чи мали ми прабатьківський закон
Змінити на догідливе блюзнірство?..
Чи маємо радіти, що Марко
Вже не король своєму королівству?

Змінили. Пораділи. На світанку
Здіймає шпилі в небо мінарет.
По вулиці сумній гуркочуть танки,
І сербський гімн співає міномет.

16.12.13

Мимоволі приходить зажура німа,
І у гаї гілля не шелесне.
І печаль мою душу усю обніма,
Хмари тиснуть життя безнебесне.

Знов я знов у лещатах нудних самоти,
В`ялий сніг – наче квіти на гробі…
Щастя вмерле моє – саме ти, саме ти,
Ходжу в темряви вічній жалобі.

І що вдіяти можуть гіркі ці слова?
Тихо плачу тепер за тобою –
Я тебе за життя, як святу, поховав,
Ти, як свічка, гориш над труною.


15.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Там, де сірість нездоланні брили
Стоунхенджем виклала в кільце,
Хіба що Мефістофелю під силу
Втримать своє істинне лице.

Кураж, і жар, і замашна лукавість!
І хор брудних думок, і ненависть зневір!
Під лезами суспільної облави
Стаю я сам – веселий лицемір.

Що інше в цій безвиході я маю,
Як слухать сірий рейвах знов і знов?..
З мойого черепу обличчя видирають
Та інше – маску – лагодять на кров.

13 листопада 2013

Слухай сюди, неофіте.
Візьми ритуальний ніж.
Він буде в руці тремтіти.
Націливши вену – ріж.

Боляче? Біль минущий.
Ти його в жертву приніс:
Долоні – колись загребущі –
Несе на вівтар піаніст;

Метелик – творіння неба,
Метелику небо миле.
Щоб сяяти поряд із Фебом,
Несе він у жертву – крила.

Ти – майстер правдивого ордену.
Вмирай же або пиши!..
Поет віддає Мефістофелю
Кров своєї душі.

Ти всохнеш над фоліантом,
Задушений власною римою…
Виявляється, некроманти –
Наші друзі та побратими.

Ти став добровільно на путь.
Обирай, як найшвидше вмерти.
Поезія – чорний культ.
Неофіти – чергові жертви.

Тебе на крутих перевалах
Голодна змете сарана…
Раптово – строфу досконалу
Знесе на хвості Сатана.

27.2013

Пихаті, поважні, сп`янілі від винного диму,
Калігою бурою топчете землю богів.
Регочете, попелом сіючи нашу озиму
І ріжучи бидло, що кинуло спалений хлів.

Осміяні вами сказання дідівські шумливі,
Острижені коси сирітливих наших дівиць.
Тіла омиваєте в нашім ячмінному пиві,
А потім під стогоном неба спите горілиць.

Неначе не гріли вас давні холодні колони,
З-під мороку котрих поринули ви у ліси;
А нам – аби сяйну теплінь прабатьківського лона
Будили уранці не ваші, а наші пси.

Веде вас пузатий, закутий у лати патрицій, -
Та лати оті не пощерблені бурями гір,
Не рубані-биті мечами, як варварські ниці
Щити й наколінники, шиті з ведмежих шкір.

Колись-бо набридне вам хрускіт кісток під ногами,
І скинуть солдати торбини з ослаблених спин;
На горбі крутому зведете ви табірні рами
В надії на чесно заслужений вами спочин.

Ви будете кидати погляд бентежний у хащі,
Втираючи піт на брудному, засмаглім лиці…
Не вірте чуткам – наше військо очолять найкращі,
Не ті, хто знатніший чи в кого товсті гаманці.

Нам зови наляканих битвою аквіліферів
Приємніші навіть за стогони рейнських вод.
Ніхто не відступить, бо різати легіонерів
Разом з усіма буде вибраний радою вождь.

Не встигнуть забити тривогу чванливі горністи,
Знамена центурій візьме до обіймів пісок…
Нарешті грабоване вами зелене намисто
На шиї повернеться наших коханих жінок.

Поріже дрібненько старійшина жовту стеблину
І кине в багаття, і бачитиме в пелені,
Як марять імлисто на спечених римських руїнах,
Затьмаривши статуї, дикі германські вогні.

12.12.13

Королеви лихої указ:
«У зимі це кохання не діє»
І вогонь у зіниці угас,
і у нас умирає надія.

Обираємо юні поля,
опираємося на довкілля.
Я не хочу, кохана моя,
про надію казати: «Покійна».

Опираємося на поля,
на лани, що лягли в непокорі.
Порятую, кохана моя,
бо весни загорівся маяк
у зимовому чорному горі.

Бо один із ланів зупинив
і зціляє печальний сценарій:
у зеленому озимини
і запалює, і звеселяє.

І природа, учора сумна,
вже сьогодні святково радіє,
і сіяє нам озимина,
і у нас оживає надія!

12.2013

До солі життя


...


Я вірю що прийде щасливий кінець

Кінець коли прийде - я буду щасливий

Щасливий я буду, хай йому грець !!!

Життя покладу, а так воно й буде !!!

А що ще для щастя ? Бійка і воля

Кохана щоб поряд і друг не підводив

Щоб щастя знайти то ще мало до солі

До солі життя - тільки тиша на подив

Лише тихенько в долонях тримати

Щоб не злякалось шаленого сміху

Донести б лише до порожньої хати

І щастям її наповняти не лихом

Перо. Поет. Налиті жаром вени.
Колисаний у вогнищі камін.
Танцюють рими, наче навіжені,
Під мислі оперетний передзвін.

Мелодія дере на шмаття душу…
Безумству строф не знайдеться вінець.
Ніхто старих законів не порушить –
М’ятежникам готують рішенець.

Поет усміхнений… Підняті мутні очі…
Листи зім`ято… Кинуто в камін…
Обвугленії рими не захочуть
Збудити оперетний передзвін.

Сумний поет виходить на задвірок,
Гіркую правду топить у вині.
Рядки, що підписали собі вирок,
Згоряють у камінному вогні.
15.2013

Провісники бунту, борні та неспокою, -
Ніхто серед вас не святий.
І ти, команданте, сміливий пророку,
Усяке робив, старий.

Не нам ті ідеї ставить на осуд –
Їх перевірив час.
Посохли тлінню червоні роси,
Ослаб і змарнів пегас.

Та хутко постань з-попід аеропорту,
Недопалком в того жбурни,
Хто плюне у пам`ять твоєї когорти
І в пам`ять старої війни.

Ти ніс на береті зорю комуніста –
Та мріяв про справжні зорі.
Які звинувачення? Ідеалістам
Усе вибачає історія.

Гвинтівка приносить одну лише шкоду,
Але не цурайся критики.
Любов і визнання твойого народу
Вільним були від політики.

Багатства минущі тобі не потрібні –
У революційному жарі
Ти землю Болівії стрів як рідну,
Затиснувши в роті сигару.

На Кубі тобі присвятили паради…
Здійняв руку вгору кат.
На щастя-на горе, не бачив зраду
Фідель, твій вірний камрат.

Ти спиш у могилі. Не бійся за Кубу.
Вона ще боротись готова.
Якщо буде треба – то вигострить зуби,
Вже звиклі до смаку крові.

Гвинтівки начистять старі компанерос,
Розносячи дим сигар;
Комусь хитрувато моргне С`єнфуегос,
Місцевий травлячи жарт.

І знову барбудос – веселі, кошлаті –
У манграх здобудуть смерть.
Ти можеш за Кубу спокійно спати.
Над Кубою – твій берет.


24.2013

“Та годі вже! Спустись з небес на землю!” –
Кричить біднота, шкіриться з жалю.
Я землю від небес не відокремлю,
Поезію від них не відділю.

Таких я бачив. Себе опустили
Самі додолу. Боже їх прости!
То ангели, що в них відтяли крила.
То демони, що втратили хвости.

Хіба я можу вимінять блискучі
Краї, осяяні святим промінням Феба?
Із неба падають. Падіння те болюче.
Я хочу залишитися на небі.

14 листопада 2013 р.

Хрустіли, надриваючись, ратища,
Тримаючи шовки блідих знамен…
Оточений, лежить на бойовищі
Закутий в обладунки сюзерен.

“Як хочеш жити – падай на коліна”, -
Сказав один, скрививши чорний рот.

“Ім`я моє мені дорогоцінне…
Який тоді з мене вельможний лорд,

Коли і честь, і прапор, і вельможність,
Свою проливши кров, я запродам?
Зрадливість і присяга – не тотожність.
Ось відповідь моя твоїм словам.

На славу цілься, кате, не промаж.
Сховай кудись нелюдський свій оскал.
Я звершив перед королем омаж, -
З тих пір – до смерті – я його васал.

Похороніть мене як є – у латах,
Якщо не мародери, далебі!
Не знатиме стерв`ятник, де клювати –
Бо кров та вірність на моїм гербі.

Міледі, не чіпай гарячі вени,
Отримавши гірку нещасну звістку.
Чеснота й добрість – лорди-суверени –
Заплачуть на моєму обеліску.”

28/2013