Стихи 1 декабря 2013 14:05:48
Автор: Славiк
Про гріхи
...

Дарунок долі,а чи біда ?

Достоту блага і без труда

Усе, що легко тобі далося

Спливає вмить й тебе потопить наче вода

...

Слова тобі, що славлять ницість

То нагла підлість і бійся їх

Ти тільки дух і твоя якість

Нести його не взявши гріх

...



Не гріх украсти - в злодіїв маски

Не гріх убити - у собі злість

Не гріх і зрада - своїй гордині

У себе віра - то теж не гріх

Драгдилер грудень вже фасує дози,
І відкладає в хмари до пори.
Вже майже «нуль» і голі верболози
Ламають «гастролюючі» вітри.

Тендітні вільхи туляться лякливо
До берега байдужої ріки,
Де алканавт-народ допивши пиво
Порозбивав мордяки і пляшки.

Осінній плюмбум мчить між берегами,
Нагадуючи всім, що все тече…
На нім червоно- жовті орігамі
Вербові, і кленові… Ще і ще…

Колись тут гарно сонечко світило
І гріло душу, й відганяло жах…
Та грудень прийде й зробить чорне діло,
Розгорне «білий» щедро по світах!

І там, серед безкрайнього морозу,
Вдихаючи грудневі білі сни,
Як нарик кінчений загнусь від «передозу»,
Чи в безнадійнім стані коматозу
Заціпенію я аж до весни!

Душа не вмістить всіх моїх валіз.
Я й зараз відкладаю їх на потім.
І знову їду, зустрічаю потяг…
А що ви хочете, щоб я для вас привіз?

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!

дощить, вертає на сумне…

питає, чи налити чаю
дівча захекане, мене,
яке працює із відчаю
не на учительських хлібах,
а у вагончику-чаївні,
хоча і пед.. але не мед
життя
сучасної
царівни…

В її літах іще б літати,
свою шукати пектораль,
вершити неозорі верші –

Але вона готує чай.
Рахує витрату і решту...

Танцует женщина вдали,
Не будит мысль ее Дали:
Ее давно уж не тревожит,
Что может быть, а что не может.

Танцует женщина. И в танце,
Так словно в приоткрытом ранце
Видны для всех ее печали,
Мгновенья радости вначале.

И вдруг - царевна несмеяна.
Она сама не хочет рану
Всем напоказ. Но тут, увы, -
Сценарий пишут с высоты...

19/10/2013

Мы в дерьме копаемся.
Ищем жизнь.
В грязь лицом мы привыкли падать.

Вон стервятников стая
над нами кружит,
нас считая за гниль и падаль.

Но мы все улыбаемся.
Видим свет.
Пускай руки в говне по локти.

И собачий лай
примем мы за “Привет”
Им пожмем холодные когти..

Хіба ж я знала, що так буде?
Хіба ж я знала, Львове любий?
Хіба хто знав?

Ніхто не знав, що доля жартівниця,
що те життя - пуста криниця...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав як ляже карта,
і враз всім стане не до жартів...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав якою буде рима,
про що цей вірш, й слова ті дивні...
Ніхто не знав...

Ні я, ніхто, ніхто не знав!
Не знав і ти, мій любий Львове,
і ти не знав...

Львів, 2013

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013

Кажеш,що душа твоя страждає?
Але чому?
Чи рідна дитина на твоїх руках помирає?
Чи може ти не маєш де зігрітись у холодну зиму?

А чи знаєш ти,дурна дівчино,
Що таке бути без грошей?
Коли не маєш ні копійки на шматок хлібини
І біля тебе нема близьких людей

Тебе кинув хлопець чи вдарили батьки?
Ох,вибач,це така біда
Ще гірше,ніж ставити в церкві свічки
За тих,кого поряд давно нема

Звідки тобі,тупа дурепо,знати
Що таке бути сиротою?
Коли не можеш сказати:
"Мамо,я хочу бути назавжди з тобою"

Коли на твоїх очах дворова тварина стікає кров'ю
А ти не можеш їй допомогти,бо сама лежиш майже непритомна
І не можеш її приділити любов'ю
Та й звернутись на допомогу,тому що сама бездомна

То ж закрий свій рот і насолоджуйся життям
До поки в тебе є дві руки,дві ноги,зір,слух і вміння розмовляти
Бо комусь цього Бог не дав.


2013

Захворіла осінь, знов грипує,
Жаром листя пихкає навколо,
Кволо посміхається: ах, люди,
Вітер заганяє у стодолу…

Цілу зиму буду тихо спати,
Розгрібати сіно у дрімоті,
Цілувати,ніжно обіймати
Літо-спогад, літо-щастя
буду…

А весною вигляну у шпарку,
Порадію сонячному блиску
І засну так солодко, як варто
Всім в чеканні зустрічі, що близько

Захворіла осінь, щось бурмочить,
Збилось листя, вже не має жару,
Усмішка змінилася на сльози.
Не красуня. І без макіяжу…

26.09.2013

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

У каждого из на планете живущих есть
как минимум одна замечательная черта.
Черта закрытого (увы, очень редко) рта.
Из-за которой, правда, ни высказаться, ни поесть.

2013

Теорія – яке чудове слово:
нагадує жіночі імена,
рікою мелодійною мина…
є ти й вона… та не про неї мова.

Хоча усі охоплює основи
собою ця логічна дивина,
але керує нами не вона,
а его (надиктовує умови).

Йому хороші гонор та пиха,
і до смаку амбіція лиха,
і у кишені милі грошенята…

Але охоти бути без гріха
у нас, теоретично, не відняти…
і течія ніколи не стиха.

Я ўсю вайну ў падполле прасядзеў.
І не таму не выхадзіў, што бздзеў.
Зачынены быў жонкай на замок,
каб немцам выдаць нашых я не змог.

2013

И в руке должна быть сила,
Должен быть огонь в глазах,
Что б ,как жизнь не колотила,
Удержаться на ногах!
Должен быть ты крепок духом,
Свежим должен быть твой ум.
И во встречах, и в разлуках,
И под тиском древних дум.
Должно сердце вечно биться,
В душе музыка играть.
Что б ты мог в момент влюбиться ,
В другой – все переиграть!
Верен будь народным лирам ,
И уважай античность,
Что бы смело всему миру
Мог заявить: « Я – личность!»
Сделав, что б всего не мало
И оставив добрый след,
Что бы просто, без обмана ,
Мог сказать : « Я – человек!»
15.02.2013

серед поетів славу хтось хтось гроші полюбля
і з-поміж них нема такого хто не полюбляв би бля...

2013

Скніти любиш,
голубиш свої проблеми,
І слони шестилапі
кружляють навколо німбом.
На «пропащій країні» запали клеми.
Наче й добра бажаєш,
і лиха не зичиш ніби,
та у двері рушницею,
а не хлібом,
твоє око спливає
назустріч приблудним рибам.

Небо сіре
не стане сіромі синім:
там, де сирість розводять,
усе просякає цвіллю.
Навіть радість
підніме тебе на кпини,
бо ти хитрий метелик,
той самий,
що зветься міллю:
цілиш гризлом
у ближнє тобі довкілля,
щоби вгрузнути зручно
і плакати про безсилля.

Скімлиш, квилиш:
«Вкраїно моя рідненька»…
Віртуальну, абстрактну,
заслинив хрестоматійно…
Але цідиш
крізь зуби в пихаті жменьки:
«Ці плебеї – бидлота…
доцільно загнати в стійло…»
При нагоді,
розвісивши побрехеньки,
зрадиш їх і країну –
____________            стократ уже
___________________               спродану
_________________________                  неньку...

Півроку до півроку..і вже й прожив, неначе...
до першого уроку..якого й не побачив
вертаєшся думками і згадуєш насилу...
той час, коли настачив душі на зиму силос...
бо годувати треба щоранку і щовечір...
сю внутрішню амебу у чорноті чернечій,
що причаїлась доки ти ще живий хоч трохи...
колись ти ганив спокій і шив взувачку блохам..
і знав, що не минеться чуття мурах лоскотних..
у грудях серце б*ється... прадавньої істоти
шукаючи відлуння у власних пориваннях,
в солодких мріях юні... у темному старанні
любовного напалму...
а зараз...чисте зілля і краплі валер*яни...
і вдоволь зимних видів, пейзажів для покути...
наш бог нас ненавидів і не хотів почути
ніколи, ні за яких найтребніших обставин
він викинув нас голих і байку про нірвану
шепнув аби для "пташки" чи так...кому до сміху
і дав життя нам наше, і дав людську нам втіху...
і казку про небесне буття чи пробування...
Воскреснув!.. і воскресне? з колін підніме й твані
незвідану ще досі і лячну досі силу
земля їх носить… коби їх небо ще зносило...

І ти там скоро будеш в кумпанії старечій
а зараз...юди й люди...
у шкурах не овечих, а вовчих у кутюрній
обробці модерновій...яскраві і гламурні
холодні до розмови не вбраної у шати..
і нікому почути...і нікого спитати..
нічого не вартує у світі сьогоденнім..
а матері годують з потроєним натхенням
своїм тілесним болем і білою тугою
дітей, що будуть вбиті байдужістю й покоєм...
що до зими нездатні, ще зовсім не готові..
без силосу..без сили..без почуттів..без крові...

Ніяк не оминеш
в дорозі ями,
хай навіть обкладеш
її х...ями.

2013

Чомусь усі з мандатами
є, як один, мордатими,
а ті, хто свій на паті -
лупаті та дупаті.

2013

Намісники..а чи месники?.. Господи, стільки питань
розлітаються хрестиками, тушаться в сметані..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім… -
шию строї вершникам.. по погоді й моді..

куховарю труєним – не троянським дітям.
І шукаю схованки, де б себе подіти,
де б ховатись.. Боляче.. Янгол тихо плаче..
Ланцюги примножуєм на життя собаче

Коб ножем розчиркати цю тяжку стільницю
і зробити картою, і пустити кицю
у стольград найпершою – на удачу білу…
але ж…як карасиків - на виделку й вила

піднімуть мов знамено вороги й підблюдки,
діти інших вершників, з іншої маршрутки,
у вбранні напитому золотим мусліном,
зроблені із доброго, твердого поліна….

Їм театрів…бубликів… букваря – до грубки
І м’ясця придатного щоб до м'ясо.рубки…

Без надії томляться вершники у строях…
по погоді й моді, годні до двобою..

Годні до намісництва і до помсти-жури.
Та співають лірники, промовляють джури:
не буває верхній пан на два ока ситим
не давай дітей у бій – втратиш свої діти

шию строї вершникам.. по погоді й моді..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім…
розлітаються хрестики! тушаться у сметані

А молитви безнадійні і…всі святі самозвані!

Крім киці,
в тітоньки Насті
ще й циці -
білі й пухнасті.

2013

Нас рими пов’язали. Вже роки

Пройшли з тих пір, коли кохання крало

У нас години ночі. І ріки

Тієї в Міжсезонні було мало.

Аби напитися очей і слів.

Та Серпень знав, що робить. Достеменно.

Він у вінок сонетів нас уплів.

Тож рідко бачимось, зате натхненно.

У нас любов одна на фестиваль.

І що нам відстань, статуси і штампи?

Не боїмося осуду. Нехай

Пліткують. Всі, їх знаєш сам ти.

Верлібром відзовуся, хоч і важко

Тобі сприйметься він, бо жити звик в піснях.

Я засинала під твою «Неказку»…

А в тебе був «Непоцілунок» на губах…

Ці вулиці, немов темні коридори
Такі довгі, тихі й темні водночас.
Ти розумієш - тут немає простору
Ще й хтось плюне прямо між очі...

2013

Над холодним облупленим каменем
Обіймуться химери нічні.
І вінком, помарнілим та зв’яленим,
Вітер битиме брили німі.

Шелестітиме вітами дерево,
Світло місяця через гілля
Осяйне ненажерливе черево -
Ваше лоно, о мати-земля.

Хто укрився гранітною ковдрою? -
Чи стомився вже справді? Чи ні?
Чи ходою окрилено-гордою
Зустрічати ще б сонячні дні,

Перемоги буденні… А значення?
Спопелили роки нанівець…
Смерть означила місце побачення –
І шукала шляхи навпростець.

Їй немає різниці ніякої,
Ким ти був – чи бідняк, багатій...
Пом’янули увечері чаркою,
І розтали сліди в забутті...

Позбираю розгублені задуми.
Не на тижні… не завтра… тепер!
Щоб не стало життя тільки датами
На плиті: «народився-помер».

Війна між нами. Біженцями долі.
Не сонцю перша скрипка золота.
Останній зойк минувшин і магнолій –
і сім печатей миттю на вустах.

Серця давно – синхронні ікебани,
що підхопило річище руде.
Човни діряві, і вітрила рвані,
і Бог у бухті сонячній не жде.

2013р.

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

1

є дні весни що тануть у гештальті
їх обережна і легка хода,
сполошені птахи обличчя ставу,
і погляди з тривогою в очах


є дні весни, і сон в вузьких зіницях,
і чорнозем, що завтра розцвіте,
і впевненість твоя, що світ цей вже -- змінився,
і кожному своє, хоч і воно пройде


2

як вод дзвінкий ручай,
що точить камінь серця,
і пастухи буття
із глоду і зерна

людина що біжить
і схили карадагу,
румовища осель,
з яких одна твоя


3

Ти вмієш відчувати
полин, і як ніхто
озерних вікон айстри,
синіючий цикорій

ти вмієш будувати --
є глина і вогонь,
і зачиняти браму
поміж добром і злом.


-
2013

Ось коли бажання потонути у підземеллі правди
В тунелі кривди кидають крихти
Які хочеться жерти, але соромно брати
Совість здатна не тільки по руках бити
Критик, критика, закрити там
За замками сімома, аксіома ліні
Пропогандує вигідну політку
Програмує раб раба тирана
Теорема теракту власних фільмів
Особистих думок , поглядів вражень
Плюс зверху засоби впливів
Джерел мереж вірусних заражень
Метафори загарбники загарбали в полон
Сон, відсутність сна у сні
Постійний шум викликає прокльон
Коли б відразу це зрозуміли всі
Суть зубної пасти в тюбик
Вичавлювати речовини доказів
Голова скажений кубик-рубик
На фестивалі плітків і показів
Фокуси з ракурсів епідемії профіля
Незбагнена будова тлумачить релігію
Наскільки прекрасно цвіте магнолія
Настільки відчайдушна операція «Валькірія»
Територія простору часто неосяжна
Коли не чують то кричи у рупор
Мене судитиме суд присяжних
За вирок отриманий отримаю кубок


Під мостом гуляє вітер
Який веде діалог неодноразово
Сонцем спалені бетонні плити
В кольорових розписах показово
Поза ембріона на дні явища
Куди ховають первістки життя
Скажи хто ж так пищав
Щоб отримати порцію почуття?
Не мовчи, занадто тупе слово
То кричи надриваючи гланди
Тільки птахи чують соло
Із дна каналізації правди
Щось залишаю про себе на згадку
Загорнуте в брутально бульварну пресу
Продовжую записувати загадку
щоб звільнитися від власного пресу


2012

Ну немає мені оправдання -
Краще мерзнути в холодній ночі,
Знову напишу оповідання,
Як емоції палити в печі.

Чи точніше як емоції палять,
Заряджають бажання й думки,
Бо в середині так крутять і давлять…
Я збагнув – це триває роки!

Наче в’язень приватної «зони»
Гірше, хворий «шостої» палати,
Це відверття не зробить прозорим,
Щоб відразу почали співчувати.

Я занедбаний, ще й неохайний,
Ех, негоже, так про себе - не можна,
Щоби стати гостем проханим,
Йду на зустріч дорогам тривожним.

І боротися, і кидати гранати,
Ой, не буду і в окопах сидіти,
Перестану в емоції грати,
Прийму все або стану терпіти.

Тоді зможу агресії відмовити,
Пройду скрізь або повз цього стану,
Якби це ще й усвідомити -
Тоді зовсім іншим я стану!

2012

Ніяк ми не поділимо свої
обов"язки - заваджують амбіції, -
новітні "палії" і "колії"
над створенням примари-коаліції
колінця витинають...
Холуї
московської -
до всього -
"опозиції"!


2006

Вони бачать його наскрізь,
А він хоче бути сильним,
Тільки заважає слабкість
І зриває маски щільно

Вони ріжуть його словом,
Щоб і він замовк - навічно
І винити тут нікого,
Окрім себе, як це звично!

Він любити хоче землю
Рідну мову, чисте небо
Обіймати кожне серце,
Кожним пальцем дотик легкий

Нести світло, яке має,
Адже Всесвіт дає спокій
Бачить зірки ще палають
І рум’янець красить щоки

Є чудове і дбайливе,
Лише треба зупинитись,
Бо всі в метушні можливо
І не встигають подивитись

В очі, зазирнути,
крізь одяг,
Під шкіру.
Де бігає кров
Була б на все тільки воля,
То до любові залишалося менше ніж крок

2012

Я знав багато слів,
Та не сказав нічого…
Я змарнував багато днів
Хоч вистачило би одного…

Я довго думав, аналізував
Ховав у серці тугу
Хоча ловив насправді гав
Й шукав причину другу

Мені зривало дах
З депресії впадав у нерви
І переслідував все страх
Чому всі ІНШІ - стерви

В яких шукав ТОБІ заміну
Та головне я знаю
Чому, від інших на відміну,
ТОБІ я не сказав кохаю…..

Це повернення сезону дощів -
Вікна кричать моєї домівки.
Хто ж ти така яка без ключів
Входить до оселі чоловіка і жінки?

А давай без імен –
Коливають парфуми урбану образ,
У вікнах вогонь дає Прометей,
Щоб відчепити груду образ.

Суєта це не ми, німий
Той, хто метушню відчуває, як спокій
Своїм повсякденним словом - не мий -
І зустрічатимеш простору дотик.

Галасливі квартири в полоні сімей
Паливом тхнуть гнітючої сірки,
Вікна кричать стоном людей -
Миттю від цього падають зірки.

Б’ють капюшони дурманом на сполох,
Крони дерев активують багаття,
Найкращим вчителем стане ворог.
Погляд ведеться на спокусливе плаття,

Буря спокою кидає зародок
В глибинну ущелину засухи везіння.
Це посилання – винагорода -
Без оголошення на потрясіння,

Спасибі, спасибі за кожну мить,
За кожну новину, за кожний подих
Навіть, коли нестерпно болить.
Я споглядатиму Єдиного дотик

І не наосліп, нів’якому разі,
Авангард вірний вказує напрямок,
Смакую буттям в нічному джазі,
Яке показово виставлено на ярмарок.

Тут безкоштовна осіння цнота
У струнах незграбного контрабасу,
Кожна краплина - це нота,
Яка змиває будь-яку образу.

2012

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…

У страны моей взяли всю кровушку
И народ мой отдали в приют
На святую златую коронушку
Нечистотами горько плюют….

У моих тополей нету племени
И у птиц отобрали столбы…
И пустили леса стоелейные
На гробы..на гробы..на гробы…

Ветродувы – на ставке с процентами,
Трубадуры, как прежде, в цене
И младенцы ценны лишь плацентою
В этой новой и грустной стране…

Выйди в сад и пойми меня, матушка –
А в саду благодать…тишина…
Отчего не в саду нашем, матушка,
Похоронена наша страна?

На могиле ее – толпы топчутся,
Барабаны гремят и ревут…
Ее вены открытые сочатся,
Пищу воронам диким дают….

Выйди в сад и пойми меня, матушка
Отчего на душе моей гром
Отчего мне не сладки оладушки
И тоскую я здесь отчего…
2007

Ні слова назад не заберу -
Це мій Бермуд,
Слухач ти друг,
Єдиний гість присутній тут,
З тобою чесний і відвертий
Хоч ми і перехожі.
Тобі даю всі почуття хороші
І неважливо твоє ім’я,
Положення в суспільстві
Тут ціль одна,
Коли прозора відстань.

Не припиняти скарг
І збільшувати власний простір
Або шукати скарб,
Як жити просто
Невимушено…

(тук-тук)
Відчинено у мене
Ось тут в кутку
Тримаю жадібність, її лілею
Або тримаю за горлянку
Цю панянку,
Яка із скупістю заводить п’янку,
Не вірю, в жодний їх «останній» раз!
Ось тане рай!
В іншому кутку засипаний осудливістю, грубістю!
Засуджую всіх
Без винятку!
Отримую від цього кайф!
Аж лячно…
Бо в третьому кутку Бурмуда – смуток…
Пропасти, зникнути,
Упасти й вимкнути,
Так легко
Борсатись в болоті
Так просто,
Піддатися під вплив
Лише, щоб прийняли!
Відчути важливість власної персони,
А я не можу так,
Не можу бути сонним
Й боротися не можу -
Я мирний воїн

2012

Що б не звалилося на плечі…
Яка була б його вагомість…
Є тільки дві нестерпні речі –
Приреченість і невідомість.

2013

І знову дощ… І знову сум…
І безнадійна мжичка…
Холодні краплі, наче струм,
По тілі за незвички.
Жене захмарна круговерть
Нові, нові потоки...
Заливши ними землю вщерть,
Вгамується. Та поки
Періщать у вікно рясні
Росиночки стакато –
Співає реквієм весні
Травнева канонада.
Упало цвіту кілька жмень,
Схилила ніжки зелень.
Поплачеться востаннє день
І привітає червень.
Не сльози, а мільйони страз
Розсипало довкола.
Кінець одного раз у раз
Початок… вічне коло.

Не варто дітям шкодувати книг -
У них дива і досвід всього світу
В них чародійник – хочеш? Зробить літо
а хочеш? - Зиму ти знайдеш у них…

у книгах мудрі-мудрі цьоці й дяді
сховали все, в чім були багаті,
і навіть (прикро, але все ж) багаття
тепліше з них, хоч книги не горять…

ви зекономте на усім, що body
хай пшикне вам колега стиха: псих!
Але ж купіть нових хороших книг
Або старих хороших книг..сьогодні..

Нехай душа окрилиться від тих
Чужих думок, що стали вже своїми
Шляхи земні лишаються простими –
Не варто дітям шкодувати книг…

Життя неспинне, Україна гине -
Земля твоїх блаженних і святих…
А знаєш ХТО їй дулом чуха спину?..
Ті, що колись відмовились від них..

Історій дивних, трішки неправдивих,
Героїв, схильних до пригод смішних,
Веселих і напружених інтриг…
Які до серця перейшли із книг…

Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов грабіжну
абордажну на віях твоїх -
Не вірю. Я в голос вию,
ніби живо вирвані жили
ніби вибір жене рулетка -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати у металі?! –
витесати із ялини?! я
цими руками зумію все. Й
не загину! Чуєш? – виживу.
Просто на зло годинникам
і копітким жовтявим свічкам.
Хай догорає старий фітиль,
Стрілку нервить, сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка, розуміння
банальне про заідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворене тло урба душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, кобзарі незрячі…
Ти не думай...ти пробач мені…
Просто плюнь і пробач мені.
2 чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені
стріли. Ті, що не вміли знайти
те, що самі ж і згубили.

Просто окремі люди,
Холодні немов зброя.
Ні! Не єдина душа! –
їх двоє!…

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
неутеплена гола коробка,
в ній коти витанцьовують вальси,
в ній трава проросла крізь цеглини,
в ній птахи оселились, літають,
бо ж даху немає.
Якщо зверху дивитись –
всі люди – малі мишенята,
гноми, карли. Щоранку
свої покидаючи шпари,
поспішають, біжать. Наче час
їх життя вже скінчився.
Цей невистиглий світ,
як невиспана жінка дозріла –
повновида, хотяща,
та сповнені очі печаллю…
залишилась сама серед
білого-білого моря
почуттів і зневірених кіс,
що гаптують подушку.

Коли дивишся зверху –
все місто-то наче один
незавершений дім,
чи забута господарем хата.
Без жалю замете і завіє,
без туги заколише довіку –
цю жебрачку, будівлю холодну,
цю повію під небом неквапним.


Коли дивишся вгору –
то сонце, неначе п’ятак,
лиш чистіший стократ
за оті, що в кишенях белькочуть.
Підніми оченята, поквап
подив, подих, знання про незнане.
Розпізнай з висоти свого лету
І те місто, і сонце побач.

Хочеш бути довершеним –
місце собі на землі
обери не долинне,
щоб битим не стати зненацька.
Розторочуй, скорочуй свій шмат
До єдиної грубої нитки,
І пусти по ній всю свою кров,
І все тіло своє обв’яжи. Примотай
Його до горизонту
І зависни довіку між сонцем
та отим невибагливим домом,
що уже пророста крізь цеглини.

…навіщо ти заходиш в цей під'їзд? -
старий будинок, сходи дерев'яні,
ляльки у вікнах, посмішки криві,
беззубі двері шамкають безсило,
подагрою скалічене коліно
перил…

…а голуби не полишають гнізд…
і зараз, тут - хоч гості не призвані,
а сміють жити. Теплої крові
вливають в цегляні старечі жили,
подякуй їм уклінно,
не мори…

…купи ще фарби, білої - для рам,
зеленої - на двері і на сходи,
віддай їм трохи сил - тебе колись
у школу проводжали, скреготіли
як пізно вертався з вечорниць -
то сум і є…

…чи був далеко, чи ходив не там -
і сталося! - він просто вийшов з моди,
старий твій дім…а птахи прижились,
і туркотять, як завжди туркотіли.
Й на даху співає горілиць
життя твоє…

для нього місця в серці вже нема,
лиш клопотів - нові апартаменти,
чекають, перші кроки робить син...
Cтрибай, твій потяг рушив - ти чуєш, свист?
і спогади нові, ласкавші
наче…

…а щось трима… Воно таки трима!
якийсь фабричний брак твоєї ленти
примушує сюди прийти. Один
навіщось ти заходиш у цей під'їзд,
із фарбою у торбі. Сморід. Миші.
Привіт,
юначе…

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

На переході доріг і прощ, в еклектиці словоблуддя
шукаю сліди вогненності, завислі у слові: «Забу-у-удь…».
Ти – інший, ти – можеш виснути, у просторі жити нулем.
Я - не така… Ми по-різному в режимі «онлайн» живем.

Непереможені клаптики, котрі не складають ціле.
Ти будеш моїм неспокоєм, зерном у плодах незрілих.
Навіщо – сама не знатиму... Було недостатньо пожеж?
Знеможена… А безсилою вогонь хіба віднайдеш?

У передзвонах ліричних струн – з минулого у майбутнє
Стежинно розшиті лінії стирають твою присутність.
За крок до наступної миті – пробачу, забуду, зітру.
Вогненність у мить повернення прийму як наступну гру.

2013

Стрілки зійшлися в годиннику –
Фініш дорівнює старту.
Час, як лихвар у обміннику,
Прийме сьогодні за завтра.

Знову прийдешнє вмонтовує
В себе невидиму пастку.
Що як спіткнуся раптово і…
Що як не зможу не впасти?

Думку в байдужість укутавши,
Черствість узявши, як лати,
Можна уникнути труднощів.
Можна сховатись. А варто?!

Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»...
Карбую над собою перемогу
У цьому світі, де банкнотів шал
Заволодів піснями й молитвами,
Де править зло якийсь відьомський бал,
Відверто насміхаючись над нами.
Де плачуть зорі та кровить блакить,
А спокій справжній лиш на кладовищі.
І де душа нестерпно так болить,
Немов жаринка десь на попелищі…
І де зігрітись навіть не дають,
Бо ніби між людей, але самотній…
І де щодня твою вбивають суть,
(І не лякає навіть суд Господній).
Де правді народитись не дано,
Добро наївне прихистку шукає…
А всім буває просто все одно…
...І це вбиває…

Пригадалася уранці бранці,
Наче в божевільній лихоманці.
Мальовнича батьківська оселя…
І вона… щаслива та весела…
Пригадалось, як малою боса
Оббивала світанкові роси,
Гралася в садочку біля хати,
Як її шукали брат і тато.
І як пустотливу вечорами,
Довго укладала спати мама –
Пестила, співала колискову…
Ті слова далекі знову, знову,
Наче в божевільній лихоманці
Вкотре на устах німіли бранці.
Марево наповнило дитинством…
Спогади низалися намистом
І зачервоніли, мов коралі –
Кров’ю рідних, жахами, а далі…
Далі рабство шкірилося звіром.
Розпачі, безсилля і зневіра,
Ятрячи чимдуж віч-на-віч ніччю,
виплакали, виплекали відчай.
Матір, батько, брат у домовині…
А вона жива… За те провина –
Затупіле лезо – ріже-ріже.
Ніж іржавий – рани досі свіжі.
Чи зцілити вдасться?… Грай, музико!
І сховає сміх відлуння крику…
Наче в божевільній лихоманці,
Забуття даруй у танці бранці.

То було давно… І наостанок…
А хіба тепер немає бранок?