Коли я думаю про все,
процес виходить з-під контролю –
я переходжу на есе:
пишу про вибір, час і долю.

А потім згадую про сенс,
святого вуйка із мотивом.
Нема афекту – раптом: Бемс!...
і я в ряду з щурячим рилом.

А ще про цілі і мету
(до них не близько ноги бити),
і про свою… ач, правоту,
щоби повчальників дражнити.

А наостанок про святе,
про душу, Бога і спокуси,
і замовкаю. То таке –
вагання хибного укуси.

Отак, подумаєш про все,
воно в ніщо тікає спішно,
і те ніщо його несе
туди де лячно, а не смішно…

02.01.2020

Зустріч з Петром - це завжди, наче удар під дих.
Біографія в нього скидалася на житія святих.
Він бачив в жінках лиш спокусу та гріх
І тому намагався не дивитись на них.
Та байдужість з жостокістю ваблять багато жінок.
З тих, що звикли до гематом і ламання кісток.
З тих, що прощають зрадників, притискаючи їх до грудей.
З тих, що плачуть від щастя, коли в них хтось бачить людей.
Петро мав себе за мученика, вважав, що поруч з ним бути - рай.
Казав своїй жінці: "Що значить померла? Давай воскресай!
Вставай, неробо, твій чоловік зголоднів.
А ти тут лежиш і мовчиш вже декілька днів".
Та жінка лежала й не рухалась: в неї пробите тім'я.
Петро не був апостолом - їх ріднило хіба що ім'я.
Із жалем подумав, що треба купляти вінок.
А жінка? Чорт з нею, на світі багато жінок.

жовтень, 2018

місто розтерзане лежало і гнило
в битому склі відбивався світанок
мозок помер але рухалось тіло
воно бажало чогось наостанок
м’яса та крові, хліба та поту
хочу нажертись аж до нудоти
гасла, ідеї, про життя міркування
в мене єдиний інстинкт – споживання
я місту потрібна як серцю тромби
кожен день мені – стіни в’язниці
замість мене на роботу вийшов зомбі
та ніхто не помітив різниці

листопад, 2018

Куди іти у полі без дороги
На сході тьма і спалахи грози
На заході позбивані пороги
І повені від ситої сльози
Агов актори слуги трубадури
Вилазьте із обридливих мереж
Анумо разом будувати мури
І варту виставляти біля веж
Тримати будем щиру оборону
Від тих данайців що несуть дари
Поміж яких замацана корона
І наше щастя на рахунок Три

02.01.2020

І знову ошуканець Рік Новий
навішує локшину на ялинки.
Ти хочеш щастя? Ось тобі, лови -
класичне «Олів’є» і кусень шинки…

31.12.2019

Ні слова про біду –
війну, оману, владу.
Стерильно опишу
красоти зоосаду.
Кому потрібна кров?
Кому потрібні бахи?
Вже краще про любов,
про квіти, охи, ахи…
Нехай слизька стезя
від болю і негоди,
немає у Отця
поганої природи.
Тому про рай душі
(а пекло зачекає)
пишу німі вірші,
а дідько помагає…
26.12.2019

І глухому багато-що можна,
і сліпому дозволено все.
А видюще й освічене – кожне
забуває, куди їх несе.

Пам’ятаємо тюрми і Крути,
і занесений меч москаля.
А чому яничара й манкурта
в Україні ще носить земля?

Нам усе із Росією ясно.
Залишається крок за малим.
Я не знаю, чому одночасно
треба бути і добрим, і злим.

Можна слухати і не почути,
і не бачити, що за мана
у Криму – ця «російська весна».

Але зраду не можна забути
і не можна кацапами бути,
поки все ще триває війна.

12/19

Значить так!
Не смі́ти мені казати "ні"!
Я не терплю заборон!
Я ваші закони, достойні фіґні,
змету під свій трон!
Я змету і спалю їх,
як бруд у вогні
мойого вивільненого жала!
Хай кричатиме хтось,
хто підпав під цей гнів,
що в мені благородства мало,
що я тиран або самодур,
що стою на землі без правил!
Але, вибачайте, від ваших тортур
усе моє тіло справа – червона заграва!
а зліва – синя олива!

Я, ставши царем своїх думок,
державцем безмежної сили,
зриваю з мойого законного замку замо́к
і умиваюсь з милом
після ваших каправих очей і рук,
заполощених трупним гноєм.
В тятиві є стріла,
і стрілятиме лук
по гнилих і блюзнірських законах!

Ноєм
був цар після потопу.
Хай мокрим спочатку ступали стопи,
але перейшовши болото й розруху,
ноги станцюють на місці, де сухо.

Бо хто на колінах –
не чує ніг!
Закони ж людей –
усередині них.

І якщо я на себе беру багато,
значить так:
лише те, що не зміг не брати!

24 листопада 1993 р., Київ

Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.
А на очах мара-облуда,
а на вустах запір чуттів,
і кожний перший – не іуда,
і кожний другий поготів.

Її за хвостик щур кусає:
- Давай, ледащо, гоу геть!
Бо він себе за мачо має.
Як не послуха – буде смерть…
Почни із себе – знак питання.
Усяка влада від небес?
І кожен раз любов остання –
квичить кабан, брехав і пес.
Король щурів і щуроловів,
він об’єднає всіх підряд,
і поведе песиголових
мовчання слухати ягнят…

У ті роки, що вже минули
і у наступні, ач… – фак ю!
Боги померли чи поснули
після вечірки в стилі ню?
У цьому східному бедламі
щурів не менше, ніж свиней.
Пошлю листівку далай-ламі,
нехай розкаже про людей.
А ще про сонце із артерій
безперестанного Буття,
про сон душі і крах імперій,
і біль нестерпний як життя…

11.12.2019

Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів − о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів −
допомагало подолати втому,
втішало їхнє сяєво і спів.

Чи листя, чи сніжинок зорепади,
чи квітів карнавали, чи плодів −
всім занепалим шал їх серенади
журбу і золотив, і солодив.

Співали полум’яні їх овали:
«О панни, ви ж не хворі, не старі!»
Похмурих перехожих лікували
ноктюрном променистим ліхтарі.

2017

Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався
осколками усміхнених дзеркал.

О, браво, біс! Фермату - на акорд,
і світлим спогадом нехай біліють скроні:
була моя рука в твоїй долоні…
Все інше – заяложений кросворд.

Вона лежала у своїй піжамі.
Коли заснула, їй наснився заміж,
І принц на сірім в яблуках коні -
Що тільки не побачиш уві сні!
Усе казкове і усе хороше,
Єдинорог, любов, великі гроші,
Магічний ліс, і пісня лісова,
І все, чого на світі не бува.
Наснилось їй, що зникли біль та біди,
Що ввічливо вітаються сусіди,
Що на Поділ побудували міст,
Пофарбували фарбою під’їзд,
І що зима всього чотири тижні,
Що за вікном пейзажі дивовижні,
Атлантика впадає у Дніпро,
(До них одна зупинка на метро),
У світі мир, і злагода, і згода,
Diversity, inclusion, і свобода,
А долар продають по двадцять два,
І все, чого в природі не бува.
Їй снились парки, вулиці охайні,
Несамовите і палке кохання,
Що ніби пальма під вікном росте,
І що egalité і liberté,
Що в жовтні вже гарячі батареї,
Що знову помирились дві Кореї,
Що ліфт працює й соловей співа,
І все, чого не буде й не бува.
Втім, як це не бува? Ще й як буває!
І тане сніг, і соловей співає,
І варто тільки забажати - ах!
І буде щастя у твоїх руках.
Аби у серці розквітали квіти,
Цього лишень потрібно захотіти -
І буде мир і спокій навкруги,
І крига скресне, зрушаться сніги,
І будуть чудеса, і мрії дивні,
І сонечко, мов ювілейна гривня,
Засяє над тобою, золоте,
Еgalité настане з liberté,
І стразами зірки прикрасять небо -
Це теж залежить виключно від тебе!
І туга пройде, і журба мине...
...Не прокидатись - от що головне!

Шанували тіло й загубили душу…
Я би і заплакав, та сміятись мушу.
Без душі потішно – не бере ядуха.
Дістаю локшину, вішаю на вуха.
Світ стає навшпиньки і росте угору.
Потім йде до храму випити кагору.
У сусіда скрута, затуляю очі.
А у мене лихо, той сусід регоче.
Забирайте душу, не чіпайте тіло.
Не гатіть на сполох, не моє це діло…

23.11.2019

Усі ми дурні… чи не так?
Ну і розумні паралельно.
А ще віщує зодіак,
що ця дуальність не смертельна.
Перерахуємо АйКью
і відведемо всі підозри.
Спочатку I, а потім You –
старі, як світ, антиморфози…

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

6 березня 1995 р., Київ.

Кацапа видає не сила духу,
а п’яна неупевнена хода
і перегар, коли воно під муху
і язикате, і туге на вухо
не чує, що Росія – це орда.

Це видає і дика поведінка.
Але існує нація така,
що має самодура-василіска.
Нема ума, вважаємо – каліка
реалізує місію совка.

Це люті раті, мафії і зграї,
які не зупиняє ні межа,
ані біда замученого краю.
Бойовики-жандарми-поліцаї
та рицарі сокири і ножа.

Парафії не вистачає Риму,
а Вові – бути на чолі подій,
якими управляє лиходій.
Усі койоти заодно із ними.
Вони жахають скрепами своїми,
осміяні у величі своїй.

11/19

В бабине літо, у шаль міжсезоння,
кутає землю рудий листопад.
В ніч тет-а-тет розмовляю з безсонням.
подумки - йду, повертаюсь назад.

Речі збираю,  складаю у шафу.
Двері зачинені, навстіж - балкон.
Ранок не стримати, птахою з даху,
він все одно перетне рубікон.

Місто прокинулось, мабуть,  о п'ятій,
Спалось йому, чи мені те здалось?
Небо спросоння на обрус зім'ятий
знов розілляло малиновий морс.

Хмари ховають за обрієм зливу,
ти у душі оковиту також.
Наскрізь пронизую чорну, зрадливу,
тільки її не очистить цей дощ.

Постріл очима, шаленство одчаю.
Книгу життя дочитала, авжеж.
Надто багато про тебе я знаю,
рано чи пізно за те мене вб'єш.

2019р

Останні тихі Жовтня кроки
відходять в шепотінні трав.
У золоті грайливих барв,
Які для кожного листочка
яскраву виткану сорочку
подарували всім на втіху,
як застереження від лиха.
Не встигнемо «моргнути оком»,
ось-ось відійдуть Жовтня кроки…

Відчутні рухи Листопада
в пер`ебігу кошлатих хмар.
Чи це від них густий туман
заполонив усе навколо?
Зімкнувши в своєрідне коло
кущі, дерева та будинки,
думки невтішні, навіть вчинки.
Шукаємо мерщій поради
тепер наразі в Листопада!

29.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102904976

Камінь металевий – троном у воді
гіркій, гірській, іржавій.
Мокрій королеві мало володінь,
королеві-жабі.

Тіняви густої мало з берегів –
темниць, в’язниць гіллястих.
Склеп очеретяний уночі згорів
з королем у ластах.

Крижані потоки вимивають бруд,
гілля, гнилля, останки.
В жабу цьої ночі цілив Робін Гуд
не з луку, а з танку.

Майже все згоріло, а вона жива,
слизька, близька до стресу,
волом трембіто́вно владу обійма –
відправляє месу.

На поминках зранку їла комарів,
своїх, чужих, усяких!
Жаби акапе́лло в пам’ять королів
лопались від страху.

Їх не залякала обвуглена яв,
лякав сам стан безвладдя.
Реквієм повсюдно в траурі стояв
і кректав достатньо.

Уцілілий камінь, металевий трон,
тримав її величність.
А вона свистіла в гільзу, чий патрон
ранить в око звичність.

8, 13, 14 вересня 1994 р., Київ

За мотивами
телесеріалу «Наречена зі Стамбулу»

Немає розуму у гніві!
А почуття заслав туман,
Що скупчує в душі обман.
Пусті всі рухи, неумілі.

У гніві швидкість надвисока!
Не діють гальма аж ніяк.
Суцільний, неспроможний жах
Закриє пеленою око:

Замилиться, не бачить правди:
Навколо тільки вороги.
До стану скручує дуги.
Реальність зникла десь насправді.

Немає розуму у гніві!
Коли ж розвіється туман?
Дійд`еш до розуму ти сам?
Крокуєш по життєвій ниві…

Не потрапляв у справжню зливу:
Обмиє з голови до ніг!
Нестриманий відчуєш біг
Усіх клітиночок у тілі.

В обставинах незрозумілих
знайди правдивих кілька слів.
Порадник нікудишній, гнів!
Не завжди й друга зрозумієш.

...То ж не звертай на хибний шлях!
Не забивай останній цвях
в стосунки, наведи там лад
та й зрозумієш: хто твій брат?
Хто ворог? Хто найкращий друг?
І не складай в безсиллі рук!

Мораль у байки є проста:
У гніві не змикай вуста!

23.10.2019
Свідоцтво про публикацію №119102304866

Поетові журитися не варто,
що він ще не відбійний молоток,
і поки у душі палає ватра,
у ньому, може, жевріє пророк.

Щезають невідомі і ведомі,
яким удача додає снаги,
ну, а вони – ідилію у домі,
а не ведмежі послуги слуги.

Але не знаю, що із того буде,
коли на все лице одна пиха
нечеми, що усе іще коха’
і ріже мову, ідучи у люди.

Чого лише уява не дала!?
Ось на папері нібито людина,
але у позі сизого орла
висовується чорна половина.

А ось – усі сатирики юрби
співаючі, танцюючі і лисі.
А уявімо, що було б, якби
і ці були з бандурою і сизі?

Усім пообіцяю булаву...
А пророкую – партію єдину
на сцені, на арені... наяву.

Я не приватизую Україну
любов’ю спекулюючого сина,
а нею неділимою живу.

10/19

Із щедрістю осінь дарує оздобу:
Багрянцю та й золота їй не шкодА!
Подекуди блискає жовтим вода,
Бо листячко вперто туди погляда.
Хизуються, гарну показують вроду
осика й тополя: гарненькі, нівроку.
Шикуються парами, радують зір
палітрою барв : безліч в ній кольорів.
Зеленому дякують всі навздогін,
Бо більшість втрачається вже, тільки збоку
Ялинки та сосни стоять у чеканні:
А що, як замінить їм осінь вбрання?
Сипне позолоти, ось так, навмання?
Даремні, на жаль, всі у них сподівання.
Не можуть здійснитись окремі бажання.
До Всесвіту лиш риторичні питання ???!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102108216

Повертають воїни-сини
в Україну, «із Дону додому»,
де немає нібито війни,
хоч і не упевнені у тому.

Сонце України у диму,
автомати не дають осічки
і у Раді, наче у Криму,
бігають зелені чоловічки.

Не поможе на межі стіна,
поки сатана уріже дуба.
Нація обрала пацана,
а Росія знову має зуба.

Овоч поміняли на зело.
Ну і що? Америка не знає.
Раша хоче мати, що було,
та у неї формули немає.

Невідомо, що іще клопу
заманеться у лиху годину
і чому гундяєву-попу
маємо платити десятину?

І таке було уже не раз –
є свобода, та немає раті,
отамана обирає час,
а у нього – шоу на шпагаті.

Ясно, що готується тюрма
і нема уже у тому толку –
поміняти Бобіка на вовка.

Полонених у Росії – тьма,
а у нас диявола нема
реалізувати рокіровку.

10/19

В прогнози повірити – справа невдячна.
Сприймати не треба нам їх однозначно.
В чеканні: повинні вже рушити зливи!
Та небо безхмарне, тому неможливо!

Прогнози не тільки стосовно погоди.
Робити їх так полюбляють в народі:
Приватне життя та й політики жерла
усе перемелють, поки ще не вмерло.

Всі сфери життя охопили прогнози:
Від них дратівливість приходить, неврози.
Бо кожне життя – це зачинена скриня.
Відкрити її може лиш господиня.

Життя – таємниця, під наглядом Бога.
Окреслить Він кожному в світі дорогу!
Надію не втрачено: все буде добре!
Бажання є вчинки робити хоробрі!

…Див`а все ж бувають – здійснились прогнози!
Сьогодні затримав нас дощ на порозі…

29.09.2019
Свидетельство о публикации №119092904499

Вони робляться згорбленими та старими
Ті чоловіки які колись ходили прямо
Першими у них помирають надії
Потім - мами

Непомітно виростають діти
Раптом підвищують голосИ
Кричать їм «Ну що розумієш ТИ
У цьому вирі у цьому світі?!»
Вони припиняють розуміти
Вони починають старіти та кам‘яніти
Потроху вгрузають у землю
Набуваючи рембрантівських рис
Ті чоловіки які колись ходили прямо
І знову стають красивими ніби
Маленькі пересувні храми
Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
Й наче сам воскресаєш їх німбом освітлений

Першим у тих чоловіків сивіє волосся
Далі — плями повзуть темним — по світлому
Шкіра шершавіє й робиться фактурною
Буцім дубове корито

Вони ще багато могли б сказати
Та — розучилися говорити
Мовчання живих буває проймаюче чутним
Але їх нікому почути

Вони відходять кожен своєї пори
Ветха двірничка змітає за ними двори

Слідами коліс на мокрому шосе
Авто за автом – оце й життя усе....

Поет помирає від прози життя,
каштани і клени запалюють свічі,
бо не до значних поетичних звитяг,
якщо «Київстар» попередила двічі.

Його не тривожить артрозів шантаж,
його не лякають неврозів погрози –
Поет помирає від прози життя,
Поет помирає від побуту прози.

Зів’яли пісні, засихає сонет,
якщо негаразди обсіли всілякі.
Поета обличчя пісне і сумне:
томати чомусь несолоні в салаті!

Проблем завдяки надважкому ярму,
не просяться рими в поему чи в оду,
бо треба негайно зробити йому
у полудень літній гарячою воду.

Поет помирає в страшній німоті,
серпнева краса неоспівана плаче.
Мотив патетичний, токсичний мотив
збудив, засмутив: «Забодав! Я неначе

в пустелі безкрайній!» − Поет закричав.
«О, друзі! – в облозі ворожої прози!»
За Музою і за Пегасом печаль
погаслу рясними сльозами зволожив.

Поет помирає від прози життя.
Щоб дару з нуждою в бою не померти –
пришліть саквояжі взуття і шмаття
і в крупних купюрах валюту в конверті!

Щоб творчість його про квітучі сади
над буднями й нами сіяла зорею –
потрібно державі Поета завжди
в теплиці тримати чи в оранжереї!

2019

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

18–24 лютого 1995 р., Київ

Та чи вона у мене є –
тендітна Муза легкокрила?
Сапа, граблі, лопата, вила –
ото напевно що моє.

Мені дісталася міцна
від славних пращурів основа:
не німфа біломармурова,
а скіфська баба кам’яна.

Пегас, запряжений у віз,
на цей Парнас мене завіз.

2018

1
І справді геть похолодало.
Сіренький котик, ще малюк,
потершись об штани невдало,
приліг зігрітися на люк.

2
Де скошена отава, кошеня
у синь, уже не зоряну, злітало
на крильцях вдячності, бо я щодня
сумлінно дарував йому сніданок.

Проте сьогодні не приніс чомусь.
Набридло, мабуть, дійсно, скільки можна?!
Ти інших слізним нявканням примусь.
З тим відійшов. Але душа тривожна.

Знервована. Махнув і налякав.
І кошеня забігло і затихло.
Але в ту ж мить здійнявся ураган
і рикати став велетенським тигром.

І не лише у нашому дворі
(про це я прочитаю в Інтернеті):
і в Крюкові на Деєвській горі,
по всій країні, на усій планеті.

Та найгучніше в Чилі і Перу,
та найлютіше у Перу і Чилі.
Задушений, замучений помру
зі Всесвітом по скупості причині.

О, як нам жити хочеться! Скоріш!
В крамницю залетів цілодобову.
Сіренькому – сирок. « Будь ласка, їж!» -
Я промовляв безцінному до болю.

Надія звеселя і затуля.
А кошеня поїло і простило.
І милим муркотіння звіддаля
пробачила Земля, і сталось диво:

на всій планеті вітер злий затих,
лиш ледь-ледь віяв у Перу і Чилі…
Ми всі відповідаємо за тих,
кого так необачно приручили.


08.2016

Було колись: бродили по отаві,
літа летіли, літепло текло,
носило нас у заводі лукаві..
На бистрині зламалося весло.

Не утопився я у тому вирі,
вона сухою вийшла із води...
Її несе на інший берег віри,
а я уже не плаваю туди.

Ще маю сили і плекаю мрії,
що видибаю проти течії,
тенета оминаючи її...

Вогонь душі чуже не обігріє.
Ідеї буйні темної стихії
хай оминають гавані мої.

07/19

І
Нема коли сміятися, панове.
Усе, що мали, в Лету загуло.
Іще такого радісного шоу
і на, і в Україні не було.

ІІЧого недобачали, те почули.
І ось вона оказія яка –
іде телепортація в минуле
сучасної свідомості совка.
Колись телемузеї озадачать –
показувати істину юрбі.
Нащадки не зомбовані побачать,
які були ми іноді тупі,
коли такі опудала обрали
Європі та Америці на сміх.
Усі заангажовані канали
вітають з перемогою усіх.

ІІІОй заживемо! Наші буратіни
і папи карли виграють війну,
якщо очолять «рашеську весну»...
На заході намуляють коліна,
на сході об’єднають Україну
у мать свою – тайгу і цілину.

07/19

ІНе хоч війни, то не бажай і миру
своєму опоненту, та однак
не зачіпай публічного кумира
і спи собі спокійно як хом’як.

Не редагуй, не реагуй, не лайся,
хвали зозулю, не полюй на зайця
і ти – найневідоміший поет!

Із іншими когутами не бийся,
а от на очі публіки явися
і це – найідеальніший дует.

ІІЯкщо не роджений поетом,
то не рони даремно сліз,
а як душа не має лету,
то у поезію не лізь.

Не допоможе ані мова,
ані талан, ані язик.
Якщо не володієш словом,
то і поезії – гаплик.

І ні на що не сподівайся...
Як не радій і як не кайся,
якої ради не проси –
немає більшої яси
як уночі шукати щастя
або у немочі – краси.

ІІІНе зарікаюсь, що і я сьогодні,
а то і завтра, будучи на споді,
усім пернатим муляти почну.
Усе буває завдяки свободі!

Але досаду маємо одну –
якщо нахаби все іще у моді
і не даємо ляпаса на сході,
то ясно, що програємо війну.

07/19

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

Літа не додають до віку,
а віднімають те, що є.
А як рокам немає ліку,
то й інтересу не стає.

Немає часу у людини,
коли ще дибає за двох.
А до лихої йде години –
то ось тобі і епілог.

Тоді і видавай негайно
томи, поему напиши
або есе і оду файну...
Але нікуди не спіши.

Рони як дуб весною листя
свої останні сторінки
і... не барися у ярки...

Під полинами є ще місце...
А як нічого не боїшся,
проси у милої руки.

06/19

Відомі з досвіду гіркого
найкращі ліки від страждань -
літр пива й сущену тарань
взяла й вжила, але нічого
не вийшло, - не допомага!
Та й чи потрібна допомога?
Нехай вимучує тривога,
нехай неспокій обляга,
нехай! Народяться нові, -
пробач, такі невправні, - рими…
Гудуть джмелями золотими
твої рядки у голові.


2018 р.

І
Юрмі байдужій не пасують вірші,
а небайдужим випадає більше
іти в атаку на ворожий дот.

За мир уже воюють наші діти.
А от якби мені помолодіти,
то був би там, де й кожен патріот.

Нема кому інакше як народу
відстоювати волю і свободу.
Але немає щастя на землі.

Були більшовики і комуністи,
колаборанти і сепаратисти,
а нині - – українські москалі.

ІІ
Якщо ізгої запалили хату,
не забуваймо місію свою.
Московію ніяк не подолати
інакше як у рівному бою.

Не подарує доля як на таці
і ложку меду, і любов до праці,
і карму серця, і тепло долонь...

Не дай то, Боже, жодному бурлаці
за пайку їжі гинути в атаці
і йти за Україну у вогонь.

ІІІ
Не ганю тих, у кого карта бита,
але не граю за «команду Зе»,
яка таємно в Рашію повзе...

Не допікайте, пацифісти ситі.
Я каюсь, що і Жукова валити,
а заодно і Гепу – не везе.

Мене такого народила мати.
І може й мушу дітям нагадати,
які то є герої на війні.

Але даруйте чесному мені,
що й досі я не міг завоювати
почесне право на свої пісні.

06/19

Кажуть, що творчий створився тандем.
Дружба міцніла впродовж день за днем.
Дуже цікаво: була там спокуса?
Так! Дуже гарні, привабливі вуса:
Саме вони так зворушили жінку,
З розуму, наче зійшла, на хвилинку.

Тільки недовго тривав цей тандем.
Зрублене древо – залишився пень.
Пожалкувала наразі красуня:
Стала порожньою спільна їх клуня.
Знову вона випробовує долю:
І почуває себе молодою.

Пень неспроможний, старіє щодня,
Тільки борги та набігла пеня.

03.06.2019
Свидетельство о публикации №119060305428

І
Майже тиша у музи еліти –
ні Езопа, ні міні-поем...
Не чіпають зоїли-піїти
заяложених іншими тем.

Неповторного не повторяю –
не почують аматора дня.
І галоп на алюр не міняю –
є Пегас, та немає коня.

Так би й жити у тихій оазі
і не чути ні, – браво! ні, – фас!
Та у сфері реалій наразі
віртуальне чіпляє не раз.

Як, буває, не заримувати
холостий поетичний рядок?
«Десь у Африці є Емірати...»
Ну, а далі – напам’ять урок:

«У Елладі немає героїв,
до Ітаки подався Еней,
одіссеї ограбили Трою,
а Росію... нехай – Соловей...»

Уявили метафори преси –
сь і є елегійна строфа...
І об’єднують нас інтереси,
за які воювати – лафа.

ІІ
Майже тиша на вежі Олімпу –
ані до-ре-мі, ні мі-ре-до...
заримую до музики німфу,
а до неї зійде й Посейдон.

Не повторюю неповториме.
Не притягую ритми і рими
ні за вуха, ані за узду...

Ось такі заяложені думи.
Критикуйте, бо я не розумний.
Обганяйте! А я ще іду.

05/19

Ти - співробітниця проста,
яку і "босс" і "босски" бісять.
Ти - мрійниця. Тому й пристав
гарненький молоденький місяць.

Він — цар, напевно, хмар отих,
які чинити мусять опір,
допоки лл'є у вушка опій.
Високий, дужий молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

А ти, від сяєва хмільна,
змивала погляди з вікна,
службову місію виконувала.
Та частка вольності втекла.
І там, за рамою віконною

туди стрілою полетить,
де мчить небесним містом «опель».
Красивий, стильний молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

Згадала пагони душі,
розквітлі, звідусіль душили
машини гарні та чужі,
і магазини, і мужчини.

А ти ні з чим. А де знайти,
з яким і хміль, і біль поділите?
Є в офісі одинаки,
та не такі. А на годиннику

доспів «шабаш». У мушлю «марш!»
І там розкішно повечеряти
із місяцем, що пес, ні, паж.
Нехай блищить. Від пана й челяді

у власній мушлі передих.
Нехай спочинуть установи.
Чудовий, милий молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

А ти з романом долети
до Франції, добра, мчи далі.
Стендаля стильні сторінки
твої жага й журба читали.

Чуже кохання потекло
у сон, де всі тебе хвалили,
де з мужиком і бутіком
була з шикарними своїми.
Будильник ляскав батогом.
Церкви за мріями дзвонили.

Пропав мужик. Агов, бутік!
У пам'яті альбом утік,
де спроби визволити з роби.
Пощез і гарний молодик,
але, на щастя: вузьколобий.

2017

Стихає «Отче наш...» у хороводі націй.
І не байдуже тим, кому не все одно,
як будуть павуки кусатися у банці,
які з усіх усюд окупували дно.

Оточення одне міняється на інше.
Куди не подивись – однаково брудне.
Банкіри і бомжі хвилюються найбільше,
навіщо і кого Феміда не мине.

Ховає пазурі і наставляє роги
усе, що має все і шкіру не одну,
займає і партер, і лаву запасну...

Народу до лиця умити руки й ноги,
зашорити більмо і обожати того,
хто вийде на «тропу» очолити війну..

05/19

Cяє даль зорею золотою,
наміри окрилює міцні.
Конюшина злету салютує,
ми весні даруємо пісні.

Забуваємо, що у неволі
і жури, і сумніву жили.
Ніби отамани, анемони
на бої ведуть і на бали!

12.05.2012

Його я називала Кленом.
Чомусь сподобався мені:
За те, мабуть, що був зелений.
В осінньому стояв саду.
У жовтих барвах там дерева
Принишкли, наче уві сні.
Не чутно вітряного реву:
Свій рух сповільнив у ряду.

Так трапилось, що помилилась.
Насправді звався він Шовкун.
Надії бажані згубились.
Зима постукала у дім.
Звичайно, не сама, з Морозом.
Він неабиякий дикун:
Зелене листя заморозив,
Попадали, на подив всім.

Така подія сталась в Клена
Чи Шовкуна, не знаю вже.
Зосталась мрія лиш блаженна:
Повинна дочекатись я
Весни наступної і літа!
Час плине швидко: та невже?
Бруньки з’являються на вітах.
В зелених барвах вся земля!

11.05.2019
Свидетельство о публикации №119051106299

Як добре крихитній мурасі,
на враження на свіжі ласій:
не треба вирушати в гори.
На смутком-сивиною хворих

у щирім захваті погляне
і загордитися примусить
кульбаб окрилені монблани,
врочисті грициків ельбруси!

30.04.- 01.05.2019

Ні сузір`я не заводять,
ні з хмаринками гульба.
Погляд ніжний незабудок
чи палкий, п`янкий кульбаб -

чий обрати? Дні і ночі
плаче грицик-однолюб.
Ні в кіно піти не хоче,
ні на блуд, а ні на клуб

нумізматів. Навіть звати
перестали. Вибачай,
бо у друзів буде свято,
в тебе - втома і печаль.

Доля вдарила чому так?
Пропустив похід у паб!
Ніжний погляд незабудок
чи палкий, п`янкий кульбаб

чий обрати? Гірко плаче,
заливається слізьми.
Ліки ти візьми найкращі
в поліклініці Весни.

Де припише-знищить смуток
мудрий Квітень-ескулап:
"Ніжний погляд незабудок
і палкий, п`янкий кульбаб!"

04.2019

Життя у межах парадигми
обсіли мрії, наче стигми,
на тлі зелених сподівань
після зневіри і блукань.
За чистоту, за честь і цноту,
за плідну для людей роботу
нас закликає феномен,
слуга народу й шоумен...
Двадцять одне або блек-джек –
міняю мозок на флеш бек.
Кидаю голос у щілину.
Рятуймо, браття, Україну!

В руці два тузи… о-ба-на!
Щастить нетямі з бодуна.
Вже двадцять два і час настав:
«кінець епохам» хтось казав.
І замовчав, бо зуб незгідний –
такий живий і дуже рідний,
останній зуб в плеяді рота,
тотем присяг від Саваота…

25.04.2019

Доле наша доле перекоти поле
А у полі вітер та гіркий полин
Їдуть чумаченьки привезуть нам солі
Сипати на рани вибивати клин
А у небі зорі мерехтять як мрії
Світить та не гріє сонмище вогнів
Буде непогода мжичкою засіє
Виросте осуда із минулих днів
Поки що за паєм до факірів луди
Станемо у чергу як не раз було
Защемить у серці запече у груди
Трохи затуманить думами чоло
Нам би байду хліба та цинічних жартів
Нам би віртуальну віру без жури
Виграти у дідька ризики у карти
І почати жити на рахунок три…

23.04.2019

Яка ця зелень соковита,
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.

Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа
нам доведеться всім уплав!

04.2016

І мечами, і свічками кличете:
"З криці й висі принципи візьми!"
Пізно, милі білопінні грицики,
білолиці лицарі весни!

Ви, напевно, зиму всю батрачили,
та зусилля не в пусту потрачені
на роботу й квітоінститут,
бо ростуть і на піску патриції,
принци і під стінами цвітуть.

Грицики - ви сильні і граційні!
Закохався в січні і забув:
не замовив у весни-кравчині
ні жабо весільне, ні жагу.

Вашими розкішними розетками
(бо чітка натура і чіпка)
ніжні килимки на луках зіткані
з тихих за кульбабками зітхань.

Вами розфарбованою зіркою
не зникай, натхнення. І нехай
тричі заповіти перепишете,
поки знищить посмішки смітник -
спромоглись ви, білокрилі грицики,
обрій темнохмарний освітлить!


04.2019

Вертаємо у ті часи,
коли були ми селюками
і майоріло перед нами
майбутнє в маєві краси.

Минають весни і літа
і юні роки відлетіли,
та не досягнута мета,
угодна і душі, і тілу.

Нема нікого на посту,
аби не лізли до корита
свинячі рила неумиті...
Не оминути суєту.

Не зрозуміти каламутне,
що вимагає одкоша.
Наляпане і недоступне
нехай викреслює душа.

А що порадує? Нічого
немає іншого як ці
слова... Та ще дорога,
яка веде на манівці.

А скоєне не поміняти.
Діла говорять за слова.
Усе обіцяне – халва,
тому і оцету багато.

Та агітують пустомелі
за недолуге казна-що...
У рейтингу – або ніщо,
або паяци-менестрелі.

Успішні – коміки-шути
та перехвалені поети –
очільники-авторитети...

І думаєш, – кудою йти,
якщо ознаки висоти
церковні миші інтернету?

04/19