Як хочеться мені на карантині
Найтоншу сукню бережно вдягти,
Браслет і кришталеві намистини.
- Корону? – запитаєш ти.

Я ще не встигла на престол вступити
Свого напівпочатого життя
І не побачила, якими стануть діти,
Якою поряд з ними буду я.

Я ще недокохала чоловіка,
Так мало часу ми провели вдвох.
Між нашими руками гори й ріки,
Пустеля – це до зустрічі пролог.

Довершу образ свій, вдягну я маску
Та рукавички, не забуду спрей.
І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
До мене не підходь, домовились?
- Окей!

У карантині горе не біда –
і на поези вистачає часу,
і на городи, як тече вода,
а суще небо б’є у тулумбаси.

Квітує все – моє і нічиє:
вороняче, совине і лелече.
Кує зозуля – віку додає,
а соловейко опери щебече.

Лопату в руки і – відпочивай!
Нема чого на долю нарікати,
що ідемо колоною до хати...
На вулиці перемагає Май!

Гудуть рої, але не носять меду,
гуляють тучі, а дощі не йдуть.
Не свято у трудящого, а муть...

Зелене ще не застує поету –
попе́реду усе, що попере́ду,
куди отару наймити ведуть.

01/05/20

Реліквія Божа, на бомжа схожа,
винесена на показ,
на сонці згоріла –
юрма уздріла
анафемовий екстаз!

Тіла́ і потилиці суятило.
Ти́снулося до небес.
Культові бані худо́бим дибом!
Буде*!! –
Христос Воскрес!

Асиметрична і холерова
переруїнена длань
зійшла,
схопила нашу корову
і утворила – лань!

Усе село золотавим зе́лом
горіло і цвіло,
я маком став, а сусіда – кленом,
і перевеслом – весло.

Стозоро стало і просторово,
винесено на показ,
я правив Трійцю, сусіда – Покрову,
було все доречним,
якраз!..

Колись, як в печері зробили двері,
сховавши там власний прах, –
баби́ волали про те, що мали,..
бо то був не Бог, – а страх…

29–30 травня 1993 р., Київ

_________________
* досить (поліське)

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Із Обухова пані нервова,
Повернувшись учора зі Львова,
Пригрозила мені у приваті
На Фейсбуці заблокувати:
«Припиняй-но, мовляв, і негайно
З вчителиць насміхатись он-лайнових!»
І просила ій подзвонити,
Щойно це перестану робити.
Тільки номер свій не вказала -
Ну до чого ж панянка зухвала!

20.04.2020

                   І
Не лунає великодня пісня…
Публіка – за брамою церков…
дихаємо сажею Полісся –
в Україні є запаси дров.
Запалили капища погани,
а природа захищає храм,
у який ідуть парафіяни
як у пекло Єва та Адам.

От і насуває Божа кара
за гріхи великі і малі.
Братія Московії і Лаври
величає хана у Кремлі.

                   ІІ
Ну, а я окроплюю оазу
у моєму тихому саду.
Як то файно, що до цього часу
я не у раю і не в аду.

Чую рій і Великодню месу...
бачу у барвінку первоцвіт...
і мене вітає живопліт,
де(нехай це буде не для преси)
маю меркантильні інтереси –
причащаю душу і живіт.


19.04.20

Де ти ріс, коханий о’нарцис?
Де це швидко так сніги розтанули?
Крапкою між ординат-абсцис
ти відміть на карті, щоби знали ми.

Як люблю я квіти весняні!
Сонце їх плекає до кондиції.
Запахи тонкі і чарівні
втихомирять всі мої амбіції.

Мій нарцисе, де ти був розцвів?,
там, мабуть, не бігають тролейбуси…
Чао в тім, що зникне флорофіл,
перш ніж осягнеш помийок ребуси.

5 лютого 1992 р., Київ

Піст потішний. Бог понурий.
Замість анґелів – тортури.
Крає плоть і смокче соки
зле лесбійство й зависоке.

Плоть і пліть. Язик і віра.
Тіло терпить. Тіло – міра.
Не спокутується в Бога
перевірена тривога.

Гак – і знак на шкурі часу
колесує ласу масу.
Щоб від болю не кричати –
поцілуймося, дівчата!

Цвіт бездумний. Світ бездімний.
Різні – всі, а гріх – подібний.
Ми – дими після зими.
Скоро Паска там, де ми.

18 лютого 2007 р., Київ

Не вдивляйся
в безодню
темної ночі,
Бо не побачиш
нічого,
Не дивись
у безодню
місячної ночі:
Може безодня
теж
подивитись захоче,
Не дивись
у безодню ,
коли місяць уповні -
Вона буде вдивлятись
у тебе
і душу безоднею
сповнить.

Я темної ночі
вдивлявся в безодню,
Темрява, морок -
справжнісінька збродня,
Місячної ночі
в безодню вдивлявся,
Вона подивилась,
та я не злякався...

Був місяць уповні
учора,
Безодня сказала:
"Яка ж ти потвора!"

Хто із безоднею
Грає
У півжмурки ,
Буде тому
Непереливки!

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Уся компанія моя –
як не лелека, то синиця...
І де ті циніки взялися,
якщо усі такі як я?

Із далини усе одно,
кого послати до Ереба,
коли чорніюче гузно,
буває, ляпає із неба.

Бо я і є апологет
читацького імунітету,
коли задрипані сюжети
клонує нібито поет.

Аполітичні чистоплюї
одне одному сучать дулі,
але співають в унісон,
бо не багато треба тями
себе вважати павичами...
і в цьому – є таки – резон.

03/20

Сиджу один, мені дрімота в поміч.
І думи не гадаю, пиво п’ю.
Оце кицюня умостилась обіч,
та я її шаную і люблю.
Бо муркотить і не проха налити.
В умовах ізоляції – це плюс.
Бо є ліміт і як його ділити?
Самому не стає. Ти згідна, Мусь?
А та сидить і ліжко масажує,
і безтурботно жмуриться у світ.
Неначе каже: всі суєти всує
(її то оповів фейсбучний кіт)…
Хіба не так? Скажіть бо, що неправда
і сенс життя в щоденній суєті:
учора справи, нині теж і завтра…
А я, туман, з котом на самоті,
і наче випав з вічного процесу
вселенської земної метушні.
Кінчаються запаси пива й TESSy,
а тут і далі карантинні дні…
26.03.2020

БО Ж НЕ В ТРЕНДАХ ПОЕЗІЯ
(До дня поезії )

"Не віршами єдиними " ,
Хтось мені заперечував ,
В наші дні до поезії ,
Вже минув інтерес ,
Калліопа з Евтерпою
жити в міфах приречені
А всесвітніми трендами
Запрягає прогрес...

На ютюбі у блогерів де
мільйони переглядів ,
Монологи приземлені і сюжети прості ,
Залишились в історії ямби разом з хореями..
А фейсбук не окрилюють поетичні пости...

І змінилася лірика на дозвілля " Words танкове "
Замість пісні лунає оцифрованим репом .
В "instagram" зустрічати ходять роси світАнкові .
На екранах айфонів сяє зоряне небо ....

І крокують мережею віртуальні романтики .
Безкінечними стежками розважальних світлин ,
У примарних іллюзіях ефемерної вбраності ,
У буденності , пошуку сенсаційних новин ..

Запитати одне лише хочу я скептиків ,
Що співають про скорий спочинок віршам ,
Вже коли Арістотель написав про "поетику" ,
Де був диво фейсбук ,телеграмм , інстаграм ?

Може буде цікаво що Данте Аліг'єрі ,
На творіння "КОМЕДІЇ " надихнуло в свій час ?
Знаю точно що то не "СВАТИ" й не "ІНТЕРНИ"
З примітивного гумору зліплений фарс ....

Чи коли "Українка " словом рідним
нам мовила ,
І вустами чарівних лісових берегинь ,
Як була б вона зараз неприємно здивована,
Глибиною печерності розважальних світлин .

Так що прошу я щиро , не будьте пророками
Встане скраплене римами рідне слово в віршах ,
Милозвучне навіть в своїй одинокості ..
Бо ж не в трендах поезія , бо ж вона у серцях...

Олександр Квітень
м.Мукачево .

Немає перепони і табу
нацькованій агресії зі сходу,
коли ведуть зомбовану юрбу
фальшиві слуги іншого народу.

Московія увічнила чмиря.
І малороси, і паяци раді,
що захищають коміка-царя
«азірови» і «дєвочкі» у владі.

Лукаві і смішні поводирі
займають територію отари.
Вовки й шакали виють угорі,
у низині чатують яничари.

Моря і землі ділять москалі,
не забувають інтереси німця...

Аматори терору – сомалійці,
а хунта засідає у Кремлі...

Європа «коронує» українця,
аби щезав із рідної землі.

03/20

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

Лютневого вечора стались див`а:
в нудьгу дощову завітала гроза.
Не витівка Неба… та й зовсім не жарт:
такий передчасний весна бере старт!
Звичайно, від подиву, зникли слова!
Наразі помружилась вербна лоза.
Від спалаху скверик бадьоріший став!
Птахи причаїлися в зелені трав.

…Зимових залишилось тільки два дні.
Властива гроза лиш травневій весні…

27.02.2020

Сліпі не бачать: в нашім краї
страшний не вірус із Китаю,
бо більша є у нас загроза -
зелена неміч вражає розум.

Колись ти говорив мені приємності,
Бажав мене щомиті, і не раз,
А нині, уникаючи взаємності,
Волієш економити за газ.

Дощ, провокуючи, має свій задум.
Зараз мерщій перевтілиться в сніг.
Хутко проводиться слушна нарада.
Білі сніжинки охочі до втіх.
Збіглись в намети, не видно доріг.

Тільки наразі зростає тривога.
Кликати треба найшвидше мороз.
Спізниться: перешкоджають дороги.
Втримати сніг конче треба для нас.
Квапитись буде міцний ловелас.

Лютий в чеканні, здається важливим,
бо завершальний в зимовій порі.
Радісним буде вважатись, щасливим,
тільки коли полютує згори,
крапку поставивши в календарі.
Виграє може зимове парі?
Лічені в нього залишились дні:
владне кермо передати весні!

05.02.2020

Нестерпні діти — вони ростуть повільно роблять усе не так

Вічно розсунута постіль розкидані черевики доводять до сказу
Помальовані книги зошити брудні кишені крихти крихти на столі
У них синці подряпини й інколи температура і шмарклі о боже

Вони ще навіть не розмовляють а вже дістають як можуть
Вони ще зовсім малі й усяку погань до рота вишпортують із землі
Вони не хочуть вчити вірші на пам‘ять із першого разу

Вони катують кота а кіт катує мене
Коли ж вони виростуть й усе це мине мине
Я стану своєю — собі господинею — дому
Піду до театру на каву — з такого дурдому
Виберусь у доросле життя барвисте й хмільне
Й кіт нарешті припинить ненавидіти мене

Заслана постіль черевики під нитку доводять до сказу
Нові книги без плям зошити чисті порожні кишені пустка на столі
Всі ночі спокійні тихі минають швидше потягів у метро о боже

Вони не телефонують ніколи хоча не складно можуть —
Умовні відстані не так багато часових поясів на кульці-Землі...
Чекаєш чекаєш не спиш та чекаєш марно знову і марно щоразу

Вони не катують кота кіт катує мене
Минули роки та вже скоро життя промине
Я стала своєю — собі господинею — дому
В театри ходила й на каву — такого дурдому
Нема більш як це сьогодення доросле й хмільне
Лиш кіт дяка богу так само не зносить мене


Нестерпні діти — вони виросли швидко роблять усе не так

Я - побічний ефект
Не вдалий експеримент мутації
Я хвороба, що з'їдає з середини
Я фальшива як декорації
Мої слова не варті й копійки
Я паперова як "Міста" Ґріна
Кожної ночі біля барної стійки
Піднімаю рівень свого ендорфіну
А ти досі віриш в мою ідеальність
Я ж бо цитую класиків
Знай лиш анархія й аморальність
Живуть на дні душі моєї в будинках із ананасиків
Я як глюк від галюциногенок
Поки прикипаєш до мене поглядом -вбиваю
Кидаю під машини, ріжу, та на шию замок
Чіпляю
І ти плентаєшся в пекло за мною
Худим силуетом,своєю кривою ходою
Тонеш у лаві бо ходити по ній не вмієш
Як старі фотографії в ногах моїх тлієш
І
розчиняєшся
в мені.
2018

                    І
Гуляю в основному наодинці.
Компанії немає і – зима.
Нав'язуюся кожній українці,
а їх, дивуюсь, наче і нема.

Буває, усміхаюся дівчатам
і не зважаю на флюїди дам,
які уміють посилати матом
і обіцяють тільки-но фігвам.

Мені то що? Я шпацірую мощі,
і до усього поступово звик,
і не питаю у німих заїк,
чому у лісі, як на Красній площі,
існує окацаплений язик.

                    ІІ
Шановні фарисеї-пацифісти,
ви бачите, – попереду нас рать?
Так учать окаянні пофігісти
і залишки російської еліти,
яку чекає «родіна» і «мать».

Сучасники мої, самаритяни,
невже і ви на службі у орди
як деякі язичники-погани?
Уже навіщо лісові цигани,
а й ті – як не кацапи, то жиди.

                    ІІІ
Тут ні до чого капища Сінаю.
Ахейці пам’ятають про дари
данайців. Із далекої пори
історія і досі убиває.
Це не біда, що брата я не маю,
та лихо, що немає і сестри.

01/20

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Природа, речі, ми і час…
І бумеранг навколо долі.
Як мало доброго у нас,
в театрі слів, де ситі ролі.
Європа чиста і пуста.
Надія вічно неумита.
У нас зажурені вуста.
Розрада суму – оковита…
Десь усередині в душі
надрив бажань, натуга всує,
і графоманії вірші,
і, навіть, мрія не смакує.
Ми заблукали в час глухий.
Кричи у пустку, хто почує?
Вік повертає на круги,
де шулер дурнями махлює.
Немає Бога, можна все?
Але ж божественне усюди…
Воно нас терпить і везе,
та утішає: добрі люди!
А люди дивляться ефір,
з думок будують власні вежі,
і досягають чорних дір,
пізнавши «правду» із мережі…

21.01.2020

Повіває тепло
Як було восени.
На осонні – зело.
Ні зими, ні весни.

Щось у лісі не те.
Поздихали вовки.
Омела не цвіте,
А лоза – навпаки.

І не ті кольори,
І – у голову хміль.
Насолили майстри –
Є і рани, і сіль.

Що собі не роби –
Ні туди, ні сюди...
От пірнути б якби
За обійми біди.

****************
До Йордану сама
Доливаю води.
Ополонки нема,
Щоб упасти туди.

2020

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Коли я думаю про все,
процес виходить з-під контролю –
я переходжу на есе:
пишу про вибір, час і долю.

А потім згадую про сенс,
святого вуйка із мотивом.
Нема афекту – раптом: Бемс!...
і я в ряду з щурячим рилом.

А ще про цілі і мету
(до них не близько ноги бити),
і про свою… ач, правоту,
щоби повчальників дражнити.

А наостанок про святе,
про душу, Бога і спокуси,
і замовкаю. То таке –
вагання хибного укуси.

Отак, подумаєш про все,
воно в ніщо тікає спішно,
і те ніщо його несе
туди де лячно, а не смішно…

02.01.2020

Зустріч з Петром - це завжди, наче удар під дих.
Біографія в нього скидалася на житія святих.
Він бачив в жінках лиш спокусу та гріх
І тому намагався не дивитись на них.
Та байдужість з жостокістю ваблять багато жінок.
З тих, що звикли до гематом і ламання кісток.
З тих, що прощають зрадників, притискаючи їх до грудей.
З тих, що плачуть від щастя, коли в них хтось бачить людей.
Петро мав себе за мученика, вважав, що поруч з ним бути - рай.
Казав своїй жінці: "Що значить померла? Давай воскресай!
Вставай, неробо, твій чоловік зголоднів.
А ти тут лежиш і мовчиш вже декілька днів".
Та жінка лежала й не рухалась: в неї пробите тім'я.
Петро не був апостолом - їх ріднило хіба що ім'я.
Із жалем подумав, що треба купляти вінок.
А жінка? Чорт з нею, на світі багато жінок.

жовтень, 2018

місто розтерзане лежало і гнило
в битому склі відбивався світанок
мозок помер але рухалось тіло
воно бажало чогось наостанок
м’яса та крові, хліба та поту
хочу нажертись аж до нудоти
гасла, ідеї, про життя міркування
в мене єдиний інстинкт – споживання
я місту потрібна як серцю тромби
кожен день мені – стіни в’язниці
замість мене на роботу вийшов зомбі
та ніхто не помітив різниці

листопад, 2018

Куди іти у полі без дороги
На сході тьма і спалахи грози
На заході позбивані пороги
І повені від ситої сльози
Агов актори слуги трубадури
Вилазьте із обридливих мереж
Анумо разом будувати мури
І варту виставляти біля веж
Тримати будем щиру оборону
Від тих данайців що несуть дари
Поміж яких замацана корона
І наше щастя на рахунок Три

02.01.2020

І знову ошуканець Рік Новий
навішує локшину на ялинки.
Ти хочеш щастя? Ось тобі, лови -
класичне «Олів’є» і кусень шинки…

31.12.2019

Ні слова про біду –
війну, оману, владу.
Стерильно опишу
красоти зоосаду.
Кому потрібна кров?
Кому потрібні бахи?
Вже краще про любов,
про квіти, охи, ахи…
Нехай слизька стезя
від болю і негоди,
немає у Отця
поганої природи.
Тому про рай душі
(а пекло зачекає)
пишу німі вірші,
а дідько помагає…
26.12.2019

І глухому багато-що можна,
і сліпому дозволено все.
А видюще й освічене – кожне
забуває, куди їх несе.

Пам’ятаємо тюрми і Крути,
і занесений меч москаля.
А чому яничара й манкурта
в Україні ще носить земля?

Нам усе із Росією ясно.
Залишається крок за малим.
Я не знаю, чому одночасно
треба бути і добрим, і злим.

Можна слухати і не почути,
і не бачити, що за мана
у Криму – ця «російська весна».

Але зраду не можна забути
і не можна кацапами бути,
поки все ще триває війна.

12/19

Значить так!
Не смі́ти мені казати "ні"!
Я не терплю заборон!
Я ваші закони, достойні фіґні,
змету під свій трон!
Я змету і спалю їх,
як бруд у вогні
мойого вивільненого жала!
Хай кричатиме хтось,
хто підпав під цей гнів,
що в мені благородства мало,
що я тиран або самодур,
що стою на землі без правил!
Але, вибачайте, від ваших тортур
усе моє тіло справа – червона заграва!
а зліва – синя олива!

Я, ставши царем своїх думок,
державцем безмежної сили,
зриваю з мойого законного замку замо́к
і умиваюсь з милом
після ваших каправих очей і рук,
заполощених трупним гноєм.
В тятиві є стріла,
і стрілятиме лук
по гнилих і блюзнірських законах!

Ноєм
був цар після потопу.
Хай мокрим спочатку ступали стопи,
але перейшовши болото й розруху,
ноги станцюють на місці, де сухо.

Бо хто на колінах –
не чує ніг!
Закони ж людей –
усередині них.

І якщо я на себе беру багато,
значить так:
лише те, що не зміг не брати!

24 листопада 1993 р., Київ

Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.
А на очах мара-облуда,
а на вустах запір чуттів,
і кожний перший – не іуда,
і кожний другий поготів.

Її за хвостик щур кусає:
- Давай, ледащо, гоу геть!
Бо він себе за мачо має.
Як не послуха – буде смерть…
Почни із себе – знак питання.
Усяка влада від небес?
І кожен раз любов остання –
квичить кабан, брехав і пес.
Король щурів і щуроловів,
він об’єднає всіх підряд,
і поведе песиголових
мовчання слухати ягнят…

У ті роки, що вже минули
і у наступні, ач… – фак ю!
Боги померли чи поснули
після вечірки в стилі ню?
У цьому східному бедламі
щурів не менше, ніж свиней.
Пошлю листівку далай-ламі,
нехай розкаже про людей.
А ще про сонце із артерій
безперестанного Буття,
про сон душі і крах імперій,
і біль нестерпний як життя…

11.12.2019

Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів − о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів −
допомагало подолати втому,
втішало їхнє сяєво і спів.

Чи листя, чи сніжинок зорепади,
чи квітів карнавали, чи плодів −
всім занепалим шал їх серенади
журбу і золотив, і солодив.

Співали полум’яні їх овали:
«О панни, ви ж не хворі, не старі!»
Похмурих перехожих лікували
ноктюрном променистим ліхтарі.

2017

Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався
осколками усміхнених дзеркал.

О, браво, біс! Фермату - на акорд,
і світлим спогадом нехай біліють скроні:
була моя рука в твоїй долоні…
Все інше – заяложений кросворд.

Вона лежала у своїй піжамі.
Коли заснула, їй наснився заміж,
І принц на сірім в яблуках коні -
Що тільки не побачиш уві сні!
Усе казкове і усе хороше,
Єдинорог, любов, великі гроші,
Магічний ліс, і пісня лісова,
І все, чого на світі не бува.
Наснилось їй, що зникли біль та біди,
Що ввічливо вітаються сусіди,
Що на Поділ побудували міст,
Пофарбували фарбою під’їзд,
І що зима всього чотири тижні,
Що за вікном пейзажі дивовижні,
Атлантика впадає у Дніпро,
(До них одна зупинка на метро),
У світі мир, і злагода, і згода,
Diversity, inclusion, і свобода,
А долар продають по двадцять два,
І все, чого в природі не бува.
Їй снились парки, вулиці охайні,
Несамовите і палке кохання,
Що ніби пальма під вікном росте,
І що egalité і liberté,
Що в жовтні вже гарячі батареї,
Що знову помирились дві Кореї,
Що ліфт працює й соловей співа,
І все, чого не буде й не бува.
Втім, як це не бува? Ще й як буває!
І тане сніг, і соловей співає,
І варто тільки забажати - ах!
І буде щастя у твоїх руках.
Аби у серці розквітали квіти,
Цього лишень потрібно захотіти -
І буде мир і спокій навкруги,
І крига скресне, зрушаться сніги,
І будуть чудеса, і мрії дивні,
І сонечко, мов ювілейна гривня,
Засяє над тобою, золоте,
Еgalité настане з liberté,
І стразами зірки прикрасять небо -
Це теж залежить виключно від тебе!
І туга пройде, і журба мине...
...Не прокидатись - от що головне!

Шанували тіло й загубили душу…
Я би і заплакав, та сміятись мушу.
Без душі потішно – не бере ядуха.
Дістаю локшину, вішаю на вуха.
Світ стає навшпиньки і росте угору.
Потім йде до храму випити кагору.
У сусіда скрута, затуляю очі.
А у мене лихо, той сусід регоче.
Забирайте душу, не чіпайте тіло.
Не гатіть на сполох, не моє це діло…

23.11.2019

Усі ми дурні… чи не так?
Ну і розумні паралельно.
А ще віщує зодіак,
що ця дуальність не смертельна.
Перерахуємо АйКью
і відведемо всі підозри.
Спочатку I, а потім You –
старі, як світ, антиморфози…

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

6 березня 1995 р., Київ.

Кацапа видає не сила духу,
а п’яна неупевнена хода
і перегар, коли воно під муху
і язикате, і туге на вухо
не чує, що Росія – це орда.

Це видає і дика поведінка.
Але існує нація така,
що має самодура-василіска.
Нема ума, вважаємо – каліка
реалізує місію совка.

Це люті раті, мафії і зграї,
які не зупиняє ні межа,
ані біда замученого краю.
Бойовики-жандарми-поліцаї
та рицарі сокири і ножа.

Парафії не вистачає Риму,
а Вові – бути на чолі подій,
якими управляє лиходій.
Усі койоти заодно із ними.
Вони жахають скрепами своїми,
осміяні у величі своїй.

11/19

В бабине літо, у шаль міжсезоння,
кутає землю рудий листопад.
В ніч тет-а-тет розмовляю з безсонням.
подумки - йду, повертаюсь назад.

Речі збираю,  складаю у шафу.
Двері зачинені, навстіж - балкон.
Ранок не стримати, птахою з даху,
він все одно перетне рубікон.

Місто прокинулось, мабуть,  о п'ятій,
Спалось йому, чи мені те здалось?
Небо спросоння на обрус зім'ятий
знов розілляло малиновий морс.

Хмари ховають за обрієм зливу,
ти у душі оковиту також.
Наскрізь пронизую чорну, зрадливу,
тільки її не очистить цей дощ.

Постріл очима, шаленство одчаю.
Книгу життя дочитала, авжеж.
Надто багато про тебе я знаю,
рано чи пізно за те мене вб'єш.

2019р

Останні тихі Жовтня кроки
відходять в шепотінні трав.
У золоті грайливих барв,
Які для кожного листочка
яскраву виткану сорочку
подарували всім на втіху,
як застереження від лиха.
Не встигнемо «моргнути оком»,
ось-ось відійдуть Жовтня кроки…

Відчутні рухи Листопада
в пер`ебігу кошлатих хмар.
Чи це від них густий туман
заполонив усе навколо?
Зімкнувши в своєрідне коло
кущі, дерева та будинки,
думки невтішні, навіть вчинки.
Шукаємо мерщій поради
тепер наразі в Листопада!

29.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102904976

Камінь металевий – троном у воді
гіркій, гірській, іржавій.
Мокрій королеві мало володінь,
королеві-жабі.

Тіняви густої мало з берегів –
темниць, в’язниць гіллястих.
Склеп очеретяний уночі згорів
з королем у ластах.

Крижані потоки вимивають бруд,
гілля, гнилля, останки.
В жабу цьої ночі цілив Робін Гуд
не з луку, а з танку.

Майже все згоріло, а вона жива,
слизька, близька до стресу,
волом трембіто́вно владу обійма –
відправляє месу.

На поминках зранку їла комарів,
своїх, чужих, усяких!
Жаби акапе́лло в пам’ять королів
лопались від страху.

Їх не залякала обвуглена яв,
лякав сам стан безвладдя.
Реквієм повсюдно в траурі стояв
і кректав достатньо.

Уцілілий камінь, металевий трон,
тримав її величність.
А вона свистіла в гільзу, чий патрон
ранить в око звичність.

8, 13, 14 вересня 1994 р., Київ

За мотивами
телесеріалу «Наречена зі Стамбулу»

Немає розуму у гніві!
А почуття заслав туман,
Що скупчує в душі обман.
Пусті всі рухи, неумілі.

У гніві швидкість надвисока!
Не діють гальма аж ніяк.
Суцільний, неспроможний жах
Закриє пеленою око:

Замилиться, не бачить правди:
Навколо тільки вороги.
До стану скручує дуги.
Реальність зникла десь насправді.

Немає розуму у гніві!
Коли ж розвіється туман?
Дійд`еш до розуму ти сам?
Крокуєш по життєвій ниві…

Не потрапляв у справжню зливу:
Обмиє з голови до ніг!
Нестриманий відчуєш біг
Усіх клітиночок у тілі.

В обставинах незрозумілих
знайди правдивих кілька слів.
Порадник нікудишній, гнів!
Не завжди й друга зрозумієш.

...То ж не звертай на хибний шлях!
Не забивай останній цвях
в стосунки, наведи там лад
та й зрозумієш: хто твій брат?
Хто ворог? Хто найкращий друг?
І не складай в безсиллі рук!

Мораль у байки є проста:
У гніві не змикай вуста!

23.10.2019
Свідоцтво про публикацію №119102304866

Поетові журитися не варто,
що він ще не відбійний молоток,
і поки у душі палає ватра,
у ньому, може, жевріє пророк.

Щезають невідомі і ведомі,
яким удача додає снаги,
ну, а вони – ідилію у домі,
а не ведмежі послуги слуги.

Але не знаю, що із того буде,
коли на все лице одна пиха
нечеми, що усе іще коха’
і ріже мову, ідучи у люди.

Чого лише уява не дала!?
Ось на папері нібито людина,
але у позі сизого орла
висовується чорна половина.

А ось – усі сатирики юрби
співаючі, танцюючі і лисі.
А уявімо, що було б, якби
і ці були з бандурою і сизі?

Усім пообіцяю булаву...
А пророкую – партію єдину
на сцені, на арені... наяву.

Я не приватизую Україну
любов’ю спекулюючого сина,
а нею неділимою живу.

10/19

Із щедрістю осінь дарує оздобу:
Багрянцю та й золота їй не шкодА!
Подекуди блискає жовтим вода,
Бо листячко вперто туди погляда.
Хизуються, гарну показують вроду
осика й тополя: гарненькі, нівроку.
Шикуються парами, радують зір
палітрою барв : безліч в ній кольорів.
Зеленому дякують всі навздогін,
Бо більшість втрачається вже, тільки збоку
Ялинки та сосни стоять у чеканні:
А що, як замінить їм осінь вбрання?
Сипне позолоти, ось так, навмання?
Даремні, на жаль, всі у них сподівання.
Не можуть здійснитись окремі бажання.
До Всесвіту лиш риторичні питання ???!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102108216

Повертають воїни-сини
в Україну, «із Дону додому»,
де немає нібито війни,
хоч і не упевнені у тому.

Сонце України у диму,
автомати не дають осічки
і у Раді, наче у Криму,
бігають зелені чоловічки.

Не поможе на межі стіна,
поки сатана уріже дуба.
Нація обрала пацана,
а Росія знову має зуба.

Овоч поміняли на зело.
Ну і що? Америка не знає.
Раша хоче мати, що було,
та у неї формули немає.

Невідомо, що іще клопу
заманеться у лиху годину
і чому гундяєву-попу
маємо платити десятину?

І таке було уже не раз –
є свобода, та немає раті,
отамана обирає час,
а у нього – шоу на шпагаті.

Ясно, що готується тюрма
і нема уже у тому толку –
поміняти Бобіка на вовка.

Полонених у Росії – тьма,
а у нас диявола нема
реалізувати рокіровку.

10/19

В прогнози повірити – справа невдячна.
Сприймати не треба нам їх однозначно.
В чеканні: повинні вже рушити зливи!
Та небо безхмарне, тому неможливо!

Прогнози не тільки стосовно погоди.
Робити їх так полюбляють в народі:
Приватне життя та й політики жерла
усе перемелють, поки ще не вмерло.

Всі сфери життя охопили прогнози:
Від них дратівливість приходить, неврози.
Бо кожне життя – це зачинена скриня.
Відкрити її може лиш господиня.

Життя – таємниця, під наглядом Бога.
Окреслить Він кожному в світі дорогу!
Надію не втрачено: все буде добре!
Бажання є вчинки робити хоробрі!

…Див`а все ж бувають – здійснились прогнози!
Сьогодні затримав нас дощ на порозі…

29.09.2019
Свидетельство о публикации №119092904499