***
І увігнав я меч у серце каменя,
І зойкнула твердиня із віків.
Брехню свою історія забанила –
На щит черлений білий голуб сів.

Хоч не йому про мир носити вісточку!
Та міф живучий, правда – ледь жива.
Лекала є – я міфів сотню виточу.
Я маю право, зброю і слова.

Ще ідолів потрібно переплавити,
Вдягти у шаровари – щоб на сміх.
Це вороги підсовують нам правила,
А ми, слабкі, хапаємось за них.

Твердині душ змагаються з музеями:
Хто більш візьме чужого, а своє
Усе роздасть безхатченкам. І де ми?
І що у нас, крім мімікрії, є?

Хоч є ще меч – його потрібно взяти!
А є ще слава вкрадена від нас.
Але крім того, є фігня, малята,
Про неї знає більше дід Панас.

А я скажу, щоб ви не сумнівалися:
Свій меч уже тримаю у руці.
Не дам гібридним помислам підкрастися –
Хай гаснуть, наче кулі в молоці.

Моя земля – мої закони й правила!
Я сильний і без бою не впаду!
А хто не згідний – хай нап’ється палива,
А краще – хай прямує........ (ви праві!).

18.05.17

Кожен звук на землі залишає свій слід,
Тисячі їх лунає щомиті.
Чорне слово червивий породжує плід,
І любові обламує віті.

Слово гніву - то завжди отруйна стріла,
Недостойна ціна за провину.
Не лікує хворобу злостива хула,
А побільшує раку пухлину.

Зло ховає свій писок у мудрий рядок
Та епітети, начебто, чулі.
Але прагне поживи злоби кровосток,
І ворушиться в пазусі дуля.

Час іде.Ти вертаєш по власних слідах
Употьмах. І не чути ні звуку.
А дорога знайома незвично пуста,
І нема кому тиснути руку.

А обабіч дороги - високий паркан
Упирається в місяць і зорі.
Це - майбутнє твоє. Рукотворний капкан.
Персональний душі лепрозорій.

Аби точно потрапило слово у ціль -
Вибирай. Але не помилися:
СЛОВО - камінь у підлій і мстивій руці.
СЛОВО - ліки та радісна пісня.

17.05.2017 р.

У задзеркаллі власної душі
Нема ні в кого місця для обману.
Учинок кожен слід там полишив,
І мироточать незакриті рани.

Глибока вирва - то моє дитя.
А рівчаки - сліди страшної зради.
І контрапунктом, крізь усе життя,
Хвороби нерозірвані снаряди.

В саду душі обламане гілля,
Воно цупкі пізнало смерті руки.
Живе у ньому матінка моя
Німотним свідком вічної розлуки.

Від заздрості - подряпини легкі,
Брехні липкої вицвілі патьоки.
І камінь посередині важкий
Мені довічно мулятиме око.

Бо то мій гріх. У валуні сльоза.
Старий менгір нечистого сумління.
І крячуть невмолимі небеса:
"Ще прийде час збирати те каміння."

Чи Господу тягар той донесу?
Навряд чи він мене зустріне тепло.
Якщо пробачить - душу я спасу.
А не простить - мене чекає пекло.

16.05.2017 р.

Приїхала кохана в Україну…
«Лети до неї!» - хтось шепоче в сні.
А я – мов ігнорую цю новину,
А я вдаю, що байдуже мені.

І сила, мовби сила таємнича -
Мої думки штовхає на вокзал.
На захід манить, у дорогу кличе,
Та сумнів лютий душу затерзав.

Нічого не повернеться, нічого.
І ласки, навіть поглядом – не жди!
Свою пописуй лірику убогу
Й забудь туди дорогу назавжди.

Ще й інша думка крає безупину,
Немов між нас проведена межа –
Чужою вже їй стала Україна
Й мені «кохана» вже давно – чужа!

14.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Заквітував, запінився мій сад!
Аж вітерець зашпортався у вишні.
Розчулено заплакав виноград,
Бджола нектар висотує поспішно.

Гроза весняна впала на село,
У небесах співає жайворина.
Травневий день виповнює тепло,
До сонця кожна тягнеться билина.

Та ніч прийшла. Рогачик уповні,
І дишлом догори підняло Воза:
Як боляче дивитися мені,
Що все скувало надміцним морозом.

Мертвіють грона прямо на очах,
Заціпеніло похилились ружі,
Горіх від болю мовчки закричав,
Промерзли вглиб баюри та калюжі.

Навіки ув окопі друг заснув.
І мама спить - вона уже не з сином.
На небі зустрічає цю весну
Моя донька, зоря моя єдина.

Колючий іній взяв у кліщі віть.
Кілок із льоду увігнало в груди...
Бодай на день або хоча б на мить
О, як же хочу нині я заснути.

Доокола покошена стерня
Нежданим убілилася морозом.
І нишком утирає п'ятірня
Із криги серця виплавлені сльози.

13.05.2017 р.

За горою вечоріє. Свято
укриває тогою ночей…
...............................
І війни немає. І багато
зорями палаючих очей.

Це мій сон. І що то він віщує?
Може, наобіцяні дощі?
Чую, – ляп! А грому ще не чую.
Не везе ще Бозя калачі.

Білочка наярює лушпиння
зав'язі опалих абрикос.
А мене нагайкою по спині
обігрів наопашки мороз.

Ягоди-зелепухи й горіхи
всіяні золою Колими.
І уже до літа – не до сміху.
Це і є корупція зими.

І даремно кукає зозуля.
Не буває ранньої весни.
Ось тобі ота велика дуля,
що на груші буде восени.

Сон у руку. Дякую на слові,
що життя усміхнене мені.
Я радію сонцю і весні
і
   …говію.
                 Пуп'янки готові.
Почекаю іншої любові,
поки чорнотою –
                            по стіні.

                              05.2017

Глянь, як сонце пестить гай,
Як сміються теплі води!
Що таке отой бабай
Проти величі Природи?!

Я розкажу не дуже добру казку,
Вона - мара, лише одні слова...
Коли прийшла пора вдягнути каску -
Тікала геть од призову глитва.

Щурі ховали полохливі писки,
Батьки совали звично хабаря.
Боявся брати чоловік повістку,
Йому держава геть до ліхтаря.

Удалині зітхали міномети,
Шматки братів злітали до небес.
Сусіду завтра вділено померти,
Але у когось інший інтерес.

Жона у хаті. Ще маленькі діти.
Продати треба щітки для пупків.
А вуха заклада від динаміту,
Ще зуб із рота випаде хиткий.

А вранці - танк ворожий на порозі,
Порізано худобу на обід,
Торгівля жвава вся почила в Бозі,
І діти стали схожі на сиріт.

Сповзає у страху байдужа маска,
Вуста зімкнулись в лінію криву...
Не бійся, друже! Це всього лиш казка.
А, може, так буває наяву?

09.05.2017р.

І знову видива весни
навіюють думки печальні.
На воду спущені човни...
Чекають подорожі дальні...

Але – іржаві якорі.
Ріка у гавані не скресла.
А волоцюги байдарі
і капітани сушать весла.

Уже – не ті. Усе не ті
авантюристи і паяци
займають гори золоті
і домуровують палаци.

Нема ні пуху, ні пера
у очеретах на Орелі
і води сивого Дніпра
являють інші акварелі.

Доп'ялись п'явки до крові́.
І не романтики регати
шукають явища нові,
а флібустьєри і пірати.

Тузи допилюють ліси
на яхти, палуби й піроги.
І від минулої краси
стоять обабіч некрологи.

Усе поховано на дні:
козацькі чайки, курені,
коші, оази і затоки.

Пересихає Учансу…
Яку небачену красу
з’їдає завидюще око!

                              2017

Я написав цю пісню для оркестра.
Є партії для скрипки та фагота.
Але один не впорався маестро:
В мелодію вплелась фальшива нота.

Розхвилювалися небесні сфери,
Пісенна муза засичала змієм:
Все вірно написав я на папері
Але звучить музична аритмія.

Завмерли слухачі в розчаруванні,
Не має пісня легкості польоту.
Зіпсовано божественне звучання,
З гармонії облізла позолота.

Життя зіграти незрівнянно важче,
Без репетицій партії ведемо.
Його прожити прагнемо найкраще,
Своїм трудом майструємо Едеми.

Я для людей працюю без спочину.
Для них творити - це моя робота.
Аби колись не кинули у спину:
Твоє життя - одна фальшива нота.

08.05.2017 р.

У хорі жаб не чути солов'я.
Паруються знетямлено лупаті.
І вухо прикриває длань моя:
Я - зайвий на болотяному святі.

Вони уголос квакають про мух,
Оспівують свого кохання ложе.
Намарно свій напружую я слух -
Гармонії почути геть не можу.

Мелодії творю, здається, вік.
Науку цю не на папері знаю.
Але мій розум не сприймає крик,
Від модуляцій гвалту знемагає.

А там палкі вирують почуття,
Летять увись поеми у руладах:
Свої пісні у жаби про життя,
Її боги у них не бачать вади.

Є божество своє у солов'я,
Якому він піснями душу гріє.
Але чому в цьому випадку я
Його як свого брата розумію?

07.05.2017 р

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Маю меду інде цілі діжі,
та без дьогтю смак уже не той.
Де брешу, а де і правду ріжу,
знає це ліричний мій герой.

Удає, що і не помічає,
як його оцінює ...Поет.
Іноді шоковані бабаї
за такий високий пієтет.

Він і неборака, і гульвіса,
і філософ темного села…
Напускаю димову завісу,
щоб нечиста сила обійшла.

А куди мені його подіти,
коли він ще – і вона, й воно
іноді волочаться по світу?
І немає ради все одно.

Бо яке воно іде позаду?
Краще – все, що інші, те і ми.
І, не обіймаючи посаду,
виживає якось між людьми.

Не гукає зайву допомогу,
поки сам собі ще командир,
а йому рушати у дорогу –
наче козаку у монастир.

Та іде, бо мусить ще ходити,
ворушити палицею світ
і смішити гоноровий рід,
заробляти на державу мито
і на шило – мило, шито-крито,
поміняти на останку літ.

                              06.05.2017

Яка ж краса у лісі навесні!
У первоцвіти вдягнені галяви!
Але псує картину цю мені
Лише один старий пеньок трухлявий.

Поросле мохом для вужів кубло
Колись було могутнім осокором.
На нім птахи ставали на крило,
У верховітті щебетали хором.

Жувала вистромляють павуки,
Сотають нить аби піймати муху.
Урок наочно зрію я гіркий
Як час з усього робить потеруху.

До раю переступимо поріг
Коли на те блага Господня воля.
Пощо жалі? Вони - торішній сніг:
Хай теше майстер з дуба бандеролю.

Лабета смерті кріпкі та не злі,
І з кожним днем вона стає все ближче.
Лише боюся жити на землі
І не живим, і ще не мертвим пнищем.

Аби ніколи більше не співав,
За звичкою носив до рота ложку.
Привчав свій розум до дурних потрав,
Байдужим до людей ставав потрошку.

Аби лежав з напхатим борлаком,
Оглух до світу та чужого крику.
А дехто вік живе таким пеньком,
Не піднімає заспані повіки.

Скажу для всіх лише одним рядком:
Ми (не пітьми!) - ясного сонця діти.
Не варто бути всхолим штурпаком,
Вже краще як зоря умить згоріти.

05.05.2014 р.

Наші санкції – у дії.
«Євро-Рашії» не буде,
але є така надія,
що від імені Росії
заспівають наші люди.

І герою буде слава
як раніше це бувало.
А тому – давайте бали,
адже ми – одна держава.
Ну хіба і цього мало?

Адже ми усі – у ямі…
Нумо, візою лякати,
і приводячи до тями,
може і не треба прямо
на минуле натякати.

Бо воно і так відоме.
І по Божому закону
є покарою дурному
і байдуже, чи удома,
чи на виїзді у зону.

Показати і явити, –
ось то ми які на Раші, –
можуть і чужі, і наші,
і не те, що фаворити,
і не епігони Няші.

Заслуговують «герої»
вищої – одної міри:
і любителі-ізгої,
і таланти параної,
і каліки, і кумири.

Хай Росія не ховає
й надуває іншу бульку.
Хай на Раші надихає
Аню, Вєру, Йосю – Путька.
Хай краса перемагає
безпардонні оборудки.

                              05.2017

У цьому світі вічних перемін
Ми- в'язні. Час - то наші грати.
Усе він перетворює на тлін,
Лишаючи плачі та біль утрати.

Він данину бере собі щодня,
Таврує на чолі глибокі зморшки.
І столяра майстерна п'ятірня
Уже для домовини теше дошки.

Учора був моторним юнаком,
Сьогодні - сили п'ють старечі болі.
А завтра - цвях у віко молотком
Тобі у гроб заб'є нечула доля.

Один лиш крок - і вже тебе нема.
Грошву за труд отримають музики.
І ти вже там, де морок і пітьма
Нарешті упокоїшся навіки.

В один лиш бік це крутиться кіно,
А ми у ньому тільки епізоди.
Порушити нікому не дано
Закони рівноваги і природи.

Допоки не торкнулося гниття
Та не сумують на могилі дітки,
Поетові належить за життя
Своїх думок залишити відбитки.

28.04.2017р.

У кожного народу свій Христос,
Свої Пілати і свої Іуди.
Накидали своїх гріхів обоз,
І понесли чужим богам до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія або князь
Краде потроху бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого крова.
У рай (не свій!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І Бог чужу молитву не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

Живе зі мною поруч пан.
Але не можу я збагнути,
Чому в пітьмі через паркан
Летять брудні шматки отрути.

То пісню я не так пишу,
Сумну змальовую картину.
Щодня сатирою грішу,
Сміюсь, немовби без причини.

Ще - дилетант і віршомаз,
Богемі , наче прищ у гузні.
"Любитель", а не "майстер-клас",
Такі ж невдахи мої друзі.

І геть приземлена душа -
Не одірвалася від рала.
Пишу не "вІрша", а "віршА",
Їм хліб із часником і салом.

Що не виспівую хвалу,
Не ласий до чужої слави.
Слухняно слухаю хулу
З відкритим ротом як роззява.

Світлина ось така моя
Приносить панові утіху.
Мене ж турбує аби я
Не прищепив гидкої пихи.

Нехай жбурляє кізяки
І шпетить в очі й поза очі:
Свою правицю і думки
Бруднити злобою не хочу.


25.04.2017 р.

Кричали чайки, наче ті коти,
І билися за вкрадену рибину,
Стовбурчили загривки та хвости,
І клацали дзьобами безупину.

Не помічали в приступах жаги
Затоптану, скалічену чайчину.
Стирчала кістка в неї із ноги,
Бо посестри зламали їй коліно.

Коли ж її затихнув голосок
Й рибина щезла у чиємусь роті,
Прийшла пора упасти на пісок
Й її шматкам розтерзаної плоті.

Птахи злетіли важко в небеса
Мені крильми махнувши на прощання,
Пропали десь гармонія й краса
Під супровід взаємопожирання.

Зненавидів я чайок. Незлюбив.
Сталеві очі, жадібні до крові,
Виповнюють мене відраза й гнів,
Що в них немає справжньої любові.

Холодна ж бо у лютості краса,
Байдужа і до болю оніміла.
Нехай летять собі під небеса,
Поміж вітрами точать свої крила.

лютий 2017 р.

Я прошу Богів моїх одверто –
Скільки тих уже лишилось днів –
Дайте швидше Ви мені померти,
Щоб мій друг, нарешті порадів.

Щоб мій друг – ого! – повеселився –
Ви мене убийте на війні.
Йому дайте гарну молодицю
І лишіть купатись у багні.

Він не любить гарного нічого,
Любить, як навколо йде війна.
Як стає навколо все убогим,
Як свиню – не тягнуть! – із лайна.

Хай собі купається і рохче,
Хай жирує в рідному гною.
Бо метати бісер їй у очі –
Все одно, що цілувать змію.

Дайте смерті, тільки не зненацька –
Щоб од болю вив я, гриз траву.
Щоб ментальність другова – хохляцька –
Тішилася щастям наяву.

«Він он здох, а я дивись, живий ще.
Білу, горду кістку їсть черва.
Вже не він, а я од нього вище!» –
Мовить друг мій отакі слова.

На поминках скаже він «у тузі»,
Що ми разом рвались у АТО,
Що були із ним – найкращі друзі,
І любив мене він, як ніхто.

І куди до нас «жидам пархатим»!
Люблять один одного вони.
І не вміють друзів убивати
Злим не тихим словом, без війни.

20.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Багато маємо поетів
і поетес. Нехай не тьма,
а заяложених сюжетів
у їх поезії нема.

Поезію диктує небо –
і ця ідея не нова.
Але надіємось на себе,
допоки Муза ще жива.

І як годити цій чаклунці,
не переходячи на мат,
коли у кожній свіжій думці
як не повтор, то плагіат.

Одною лівою ногою,
не залишаючи слідів,
ідуть в історію юрмою
факіри вишуканих слів.

І не одна узріє Кая.
Зійде полуда із очей,
коли зоїла видаляє,
аби покаявся і цей.

Питається, а що читати,
якщо поезія – яса?

Куди дівається краса,
якщо її не описати?

А може – тихо помовча́ти,
коли говіють небеса?

                              04.2017

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Вточити крові – це як два по два,
охаяти – те саме, як два пальці...
Але які вражаючі слова
у глибині душі неандертальця!

Вони ще є, хоча й не у норі
і, як усі, бажають пити-їсти.
Від них усі паяци, і царі,
і вегетаріанці-пацифісти.

Недолею нав’язана рідня,
що янгола сльозою умиває,
рятує на пожежі кошеня
і ближнього за долари вбиває.

Хвала Ісусу, ще великий піст,
який усіх примушує до миру.
І хай мене полюбить атеїст
за те, що я не їм його за віру.

І хай його чекає аналой,
аби із храму – у високе небо.
Літературний – все одно герой,
що іноді вдивляється у себе

і думає, – лукавого боюсь,
і наговору, і лихого ока,
і заготівлі білого оброку…

Яка мироточива наша Русь!
Але, буває, хочеться чомусь
напитися березового соку.

                              04.2017

В хаті скрипка грає
В горах вітер свище
Плаче молода дівчина
Бо не може вийти,
Мати не пускає
А там молодий бурлака на сопілці грає,
Заміж її кличе.
А вона Калина,
Та така вродлива,
А така пихата...
Бо вона принцеса
Із сім'ї знатної,
А він простий хлопака,
То куди за нього?
У нього ні колу, ні двору, ні коня сідого.
Та любив сердечний її нетямуще.
Довго бігав принижався,
Та згоря втопився.
Вона ж безсердечна і сльози не пролила.
Та через тиждень
Свадьбу з іншим згатила

Між нами – Я і Ти, суб’єкти і мірила,
критерії провин, помилок, правоти;
безсилля сподівань і звинувачень сила,
а може навпаки – немає Я і Ти…

29.03.2017

Кане час у Лету – постаріє Сонце.
Скільки тих мільярдів? Швидко промине…
Встанеш рано-вранці, глянеш у віконце:
небо паленіє, плавиться земне.

Роздобріє Сонце. Статусом гіганта
козиряти зможе в колі інших зір.
Подихом палючим, пальцями мутанта
забреде наосліп у хазяйській двір.

Стане трохи жарко, а точніше дуже.
У сусіда-бевзя запалає дім.
Висохне від палу глибочінь-калюжа,
що посеред двору заважала всім.

Ось такі прогнози нам дає наука.
Поки ще не пізно, то робімо щось.
Погребицю глибше рити є спонука.
Авто-землерийку ще б позичив хтось…

Зачинитись в льосі на велику клямку?
Сонце погуляє й забереться геть?…
У сузір’ї Овна вічність тягне лямку
із живого раю у задуху-смерть.

03.2017

Якби я знав, якби я міг,
то був би юно-мудрим,
а так глузує сивий сніг
над житієм осудним.

Але утім… так завше є –
чогось нема в комплекті.
Лямур, дружище, – не твоє,
бо ти в сімейній секті.

Дивлюся й бачу та не йму –
етичні перешкоди.
Сиджу собі, у вус не дму
у поетичній цноті.

Але жага, немов багно,
затягує у мрію.
Ось монітор, у світ вікно,
а там таке узрію…

Навіщо ерос те утяв?
Панянка майже гола!
А хай би дідько та й узяв
ці еротичні кола!

У них блукати можна вік
у пошуках мішені,
а ти – звичайний чоловік
без ліхтаря в кишені…

Таке насниться на біду –
дружина скаже: годі!
Куди, скажіть, тоді піду
у мнимій осолоді?...

Ото ж бо є… а ще: еге ж –
падіння із престолу.
Шукаю спіднє між одеж
на ту дівчину голу.

03.03.2017

І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

І
Агітація

Ніякому нічим не докучаю.
Усякому радію уві сні.
Ну – не літаю... Але крила маю.
А що іще лишається мені?

Ну що іще, як не писати вірші?
Ну хай і рветься іноді тонке.
Але кому від того буде гірше,
коли моє шугає у піке?

Ну помічаю дещо недолуге,
про що мовчати, ну буває, гріх.
Ну обійду на повороті друга,
але хіба це ображає всіх?

Ну от візьму й понатикаю: збіги,
рашизми, ізми тощо, ну то що –
мені за це іти у вищу лігу,
аби явити, що таке ніщо?

Ну намалюю ради епатажу
одну копицю невідомих слів,
ну, не поїду, поки не помажу,
коли поетофобу надоїв.

Ну, рию землю і пиляю дрова,
і не шаную язикатий рід,
ну, заримую слово до любові,
аби уже не каятись, що дід.

Ну не умію я копати яму,
або іти у ногу як усі,
але умію видувати гаму,
на сонечку ходити по росі.

То вилізайте і дивіться вгору,
і запихайте іншого на дно.
Ну уявіть, що ви моє кіно
і не пишіть, а думайте прозоро.
Яке кому від того буде горе,
що не читають люди все одно?

ІІ
Апробації імітації
Я дуже мирний до пори,
коли біда мені – не горе
і на іронію з нори
буває по коліно море.

Надія є, що омине
мої путі та веремія,
яка спокушує мене
укоротити жало змія.

Адже, коли у парвеню
язик не прикусити вчасно,
то і коню буває ясно,
що уявляє це нещасне,
яке сидить у позі ню.

Ну і нехай. Про що я, власне?
Слова – то іскри із вогню,
що родять полум'я незгасне.

ІІІ
Апеляції на інсинуації
Біда, коли паяци-ерудити
уміють і дурниці городити,
і заглядати у чужий город.
І не поймеш, за що його судити,
і де кого чекає ешафот?

Коли Феміді затулити очі,
то true & false дають одне зеро
і протяги якої-небудь ночі
доточують оказії сорочі
і усікають гусяче перо.

На бестію пера немає ради.
Але яка підсудному досада
за скоєні й не скоєні діла...

І як не согрішити у гордині,
коли усе прощається людині,
яка тебе до цього довела?

                              03.2017

Що мені – тенета, гак,
Пастка і решітка…
Я ніхто, ніде, ніяк,
Ні-про-що й нізвідки…

27.10.2016

Човни… комфортні кораблі…
Яхтсмени… гондольєри…
І я, ніяка на їх тлі,
Прикута до галери…

27.10.2016

Спішать до мисливця опеньки.
Годує господаря грядка.
А в когось – «чарівна» кишенька.
А в когось – «чарівна» шухлядка.

12.10.2016

Я – ідіот?! А чом і ні?
Із давньогрецької: особа,
яка в свої приватні дні
заради «Ми» не тратить лоба.

Нехай усе побив би грець,
ознаки тої не зрікаюсь.
Це не діагноз, а гравець.
А хто із мудрих скаже: каюсь?!...

Багато з них давно в умі
вознесли догми в постулати,
живуть осяяні в пітьмі
новонароджені пілати.

Феміди слово є закон,
а чи слухняне право-дишло,
в якому правда – моветон:
само собою якось вийшло…

І нині маєм те, що є,
що не згубили по дорозі,
коли згрібали в міх своє,
а ще чуже, хто був у змозі.

Я не покину жур святих
заради свята на омані.
Із глини зліплю трьох дурних
і їжачка, що у тумані…

17.03.2017

Стомився день і впав додолу
тонкими тінями доріг.
Люд повертався із футболу
і спотикався о поріг.

Недільний вечір: пиво п'ється
і галасує дітвора,
хмільна стежина криво в'ється
у межах рідного двора.

А дома щастя: зла дружина
і «Огонёк» за давній рік.
На ньому глянцева світлина
і молодий ще чоловік

в юрбі(у касці і спецівці)
вітає радісно когось,
а той, ватаг(навколо вівці),
віщує пафосно про щось…

Про щось таке, у що й не вірить,
але є статус і статут,
є гастрономи із кефіром
і секретар, отой, що Брут…

Пройшли літа, як сон минули,
усохла значимість життя.
жилаві руки вже збагнули –
не буде свята-вороття

в оте минуле, що найкраще
(брехня солодка і липка)…
Стає із кожним роком важче
іти з футболу без ціпка.

І після пива(old tradition),
як кажуть люди за бугром.
Дружині – жменю чорних вишень,
щоб солодилась за столом…

16.03.2017

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

як у склянці вина не на жарт заштормило
учинилася пря балачок і обмов
навіжений кричав капітана на мило
а цунамі в хмелю розтрощило любов
і несла течія із провалля на гребінь
а із висі жаги у замулене дно
і міняло життя світлі лики на темінь
оживало мари чорно-біле кіно

чайки зоряних мрій кораблі закликали
в тихі гавані слів без циклонів і бур
та уламки образ і зарифлені жала
переводили курс на вербальний сумбур

філософія дна аксіом не шукала
мушлю істинних дум колупала ножем
і дістала б уже та хмільні аксакали
утомились в борні за тверезий тотем
все затихло під рань і зірки потьмяніли
на скляних берегах непрозорі слова
наче юдині сни вони душу обсіли
і картала себе капітан-голова…

28.02.2017

Все було колись інакше – люди, звичаї, природа.
В полі мамонти ходили – із печері видно добре.
На стіні висіли бивні. Старших вельми поважали
і смачну цукрову кістку їм, беззубим, віддавали.
А ті кістку не жували, а цілу за раз ковтали
і від того лиш мудріли, і поетами ставали.
А чого ще після ситі біля огнища робити,
як наївшись маслаками, та й шедеври не творити?

А тепер жада щезає, більше мамонтів не видно.
Чи пішли у сиві гори, чи за клімат стало стидно?
На стіні – шпалери-фото або просто голі діви.
Тішать слух кумири року, не у моді чулі співи.
І поети затаїлись, певно, кісточки бракує.
Лиш мізерія затятих ще вірші римує всує.
Ай-Ті світ заполонило, нема спасу від прогресу.
Панахида за минулим у майбутнє править месу

А гряде химерне завтра, чи поети повернуться?
Генетичні клони часу із Ай-Кью машин зіткнуться.
І усе тоді спочатку, ну, звичайно, що інакше.
Десь у царині наживи віднайдуться ті, що натще
гучно крикнуть в обшир висі: гей ви, мамонти зіркові,
а слабО писати вірша на своїй прадавній мові!?
А назад – могильна тиша, не зудить поезій муха,
поетичні зуби-бивні ситно хрумкає ропуха.

О, часи і люди в часі! О, поети без перуки!
В полі мамонти не ходять, підупали і спонуки…

23.02.2017

Нічого особистого це бізнес
І біль війни лиш паралель яви
Людина мрії гроші офіс фітнес
І збурення загалу йду на ви…
Та не пішов безпечніше чекати
На сонці плями затулили світ
Сичі і пуги влізли у дебати
У медоносів одібрали мід
Тепер от ділять порівну чи різно
В пропорціях до сили і ваги
Аби собі і челяді не пісно
Аби було натхнення і снаги
Кричати гучно що ми переможці
На горло покараємо убивць
І тут же поруч бариші торговці
І статус лиха – пів-країни ниць
Нічого особистого – до влади
Приходять …мени ситі хитруни
Маніпулятори життя і правди
Жалібники лежачих у труні

Пильнують пси людей і біомасу
Витьохкує солодкий соловей
Падіння слів з високого Парнасу
Азохен вей міняють на окей…

21.02.2017

У світі, повному спокус,
нічого вічного немає.
І воїн ти й не боягуз,
а слава з іншими гуляє.

Опалиш душу чи уста,
а інший матиме науку,
що не літає без хвоста
і пір’я сокориста курка.

Якщо кумі не угодив,
то й куму будеш нехороший.
Якщо пеню не уплатив,
ще глибше сядеш у калошу.

І не Мюнхаузен, і не
уріжеш ненароком дуба,
а із біди, яка й мине,
не витягнеш себе за чуба.

Усе, що маєш – трин-трава.
Якщо себе не перескочиш,
не уповай на ті слова,
якими оправдатись хочеш.

Але на долю не пеняй,
що маєш все, що попереду:
за віхоть слави – путь у Лету.

Доточуй крила і літай.
Усе, що «сумно аж за край»,
пасує іноді поету.

                              02.2017

Пісень без ліку в ту весну
Переспівала я тому,
Кому що до що соль, що Бах що лях ‒ те саме!
А скільки віршів я тоді
Понаскладала, щоб радів,
А він: ти б краще все те толком розказала…

Гніздо зі мною інший звив,
Знавець і римів, і ладів,
Ревнитель досконалості в усьому.
Пишу я вірші лиш у сні
І не співаю вже пісні,
Бо в нього біль зубний, як схиблю на чверть тону.

А як затужиться співать,
Я починаю міркувать:
Контраст разючий тут – аж моторошно стало:
Між ними сплутав десь путі
Той, з ким співали б від душі…
О доле, доле, чом ти в мандрах заблукала?

2016

За батярським мотивом.

Філіжанка гуцульська – як обрій між пальцями
і громами, й дощами посічений часто.
Хто смакує з такої, той матиме рацію,
бо й гірке неспотворене інколи – щастям.

Басанунка*, зав’язана бантом, – окрасою
вишиванці та горлу, тремкому над ранком…
А поки що тебе ота нічка привласнила,
що її ти вважав за надійну фіранку.

На дубові столи похилилися голови
пранащадків опришків. Розбурхані тіні
напівсонно з чубами зіграють у холиво,**
усміхаючи пащу старого каміна.

Захмелілі не цнотою здавна багатими…
Моложава шинкарка, близнючка негоди,
чи не всіх парубків подивує... трійнятами,***
од яких і гультяй не відмовиться жоден.

2017р.

*Стрічка, яку зав’язують біла коміра вишитої сорочки;
**гра у хованку;
***карпатський посуд з найкращими стравами, до складу якого входять три горщики, з’єднані спільним вухом.

У тлумі, шумі, гамі – драма,
а чи комедія життя?
Уїдлива до всього дама,
а чи веселощів дитя?

Буває, перша пустить сльози,
в журу сповиє кожен кут,
а іншій(сміх, вино і рози)
немає часу для покут.

Терплю обох, а що робити?
Це настроєве. В різний час
вони ідуть мене любити,
а я, виходить – ловелас…

2017

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона –
мами татова принцеса поетеса
і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата й боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
я знаю де перемога де зрада розбираюся у сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

28.01.2017

О, Боже!
ридав би й Данте
скрючений в три погибелі
у склянім своїм гробу –

цю юрбу не зупинять провалля
чи діжі із тістом замішаним на крові
я знаю що всі вистави грані для натовпу
для дикунства граного
мають криваві грані

дайте мені
панночко
дайте
касирко перигідрольна
два квитки у першім ряду
на новітню божественну трагі-
комедію
дайте відваги
я тебе малий проведу
червоніє як прапор куліса
п'єса бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

заковтую слину
тримаюсь за бильця крісла у першім ряду
тримаю прямесенько спину
найменшу краплину поту найменшу сльозину
впійману язиком
вицмулюю наче в угарі –
люта спрага бере
за грудки за шкибари
гробарі лихварі дримбарі злидарі
у отарі оцій – і царів й кобзарів!
всі віншують до пана до господа́ря
душить горло
пивбаром –
вінчати такі лицедійства

місто котиться містом
у пристінках все як і все
без чудес –
просто голий театр
пустодрама лукавства
ти чого зізнавайся
малий
розігнав розлякав свою паству?

між холопами й панством
знову бистра вода
закипів Черемош –
українська запінилась Лета
на планеті моїй
вже не вижити без пістолета
без кривавих монет чи живого диявола в буді
я не буду молитись малий
іудам молитись не буду

фуршетів страшуся фінальних
де лакеї розвозять нутрощі на тацях
де припудрені голови височіють на блюдах
мов екзотичні цяці
серед статуй льодяного бару
поміж дам із келихами
між мужчин у метеликах
я чекаю пришестя твого малий
несу
черевики завтра з ремонту буденно
парасолю розкрито –
дожидаю попутного вітру
ситом міряю всесвіт
та душу свою неситу
ситом міряє бог благодать
для дітей ненаситливих
в сито я тобі хочу
любові своєї насипати

як воскреснеш – мене проведи
поведи мене світом
поводи мене між людьми
полови мене ситом
не пускай мене до паяцтва
до пишного панства
до блискучого натовпу
першого ряду
за ту кулісу

як воскреснеш – я дам тобі води
забурлить Черемош
попливуть по нім гроби
ти туди не ходи – твої янголи
бурю здіймуть крильми
увійдуть по коліна в дно каменисте
цю юрбу не зупинить мирна вода
ця юрба – не чиста!
це – орда!

як воскреснеш
малий
візьми мої черевики
некрасиво босим відвідувати вистави
і коли ти воскреснеш
затям
від світла твойого лику
цього темного яву навіки не стане

але поки ти мертвий
поки ти у своїм склянім гробу
у своїй лляній плащаниці
я тебе за руку візьму
я тебе проведу
я навчу тебе розпізнавати лиця
наших вулиць та міст будинків вікон кімнат
гробарів лихвалів злидарів – володарів світу

місто котиться містом
захмарює небо червоніє як прапор куліса
б'ють поклони актори й актриси
п'єси бога про біса
чи біса про біса
чи біс там його там розбере…

2017

Ач, бентего ти, бентего!
Золота моя жура
дотягнулася до неба…
Проганяти вже пора
марну долю в сиві гори,
в сині доли і світи.
Одним словом – в неозоре.
Іншим словом: хоч куди!
Хай голодна чупакабра
з’їсть оту печаль-нуду.
Я ж її зелені жабра
на гілляці у саду
почеплю, як засторогу
надоїдливим чуттям,
що освоїли немогу,
наче пошту вісті-спам…

26.01.2017

Вектор щастя, ера сили,
а душа… у тінь пішла.
Ми кохали, нас любили
біля броду, джерела…

А тепер інакші зорі
(євро, долари, рублі)
напоїли кізку Дорі,
розважаються у злі.

Час іде і нас минає,
розпорошує на тло.
Опадає листя в гаї.
Муза стукає у скло:

- Уставайте, годі скніти!
Хто живий, камон… іди
(у теплі не зле сидіти)
світ за очі… у світи.

Намальовані личини.
Флеш і моб в театрі ню.
Презентація гостини.
Віртуози із меню.

Кожен вік міняє вдачі,
суті мислень і речей,
і нав’язує задачі –
непокоїти людей.

Так, інакше, із ланцями,
із ваганнями на дні,
набігають дні-цунамі,
п’яти лижуть пси-вогні.

Миро висне над душею.
Чи освячена вона?
Йдуть дощі у Піренеях.
Щастя випито сповна.

А тепер – лихе похмілля,
пів-народу на ножах.
Заробітку труйне зілля
посила країну нах…

Тихше, тихше… Бог почує.
Сміхоторбу котить сон.
Скільки мук… аби не всує.
Пий від болю цитрамон…

23.01.2017

Бентего моя неозора,
Моя непозбувна печаль,
Піду у далекі гори,
Де бурі ведмеді ричать.

Нехай на шляху буреломи,
Нехай буревії в лице,
Для мене це все ні по чому,
Не холодно і не пече.


17.01.17

і пінгвіни у центральному парку Мангеттена
й крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не обиралось мамою
знають що крила богом дані та богом узяті
крила які не літають які виглядають із плаття
які натирають спину й трохи шию
аж виє допоки вия

і гіппопотами й гіппопотути котики та шиншили
усі рогаті хвостаті зубаті патлаті колючі милі
які плетуться півдня тридцять метрів
і ті що долають за долі секунди милю
тваринки комашки пташки павучки та жучки
усі вони знають що бути поетом
тверезим поетом це досить сумно таки

в наш час не читають книжок коли є інтернет
в наш час коли є інтернет не читають й газет
ніхто не читає нікого крім себе самого
крім вузького кола принюханих френдів своїх
вірші чи романи чи п'єси лежать як коржі
щасливого торта на святі пустої душі

пустої як пустка неначе відпустка
на нашу смішну мінімальну зарплату
причесана трішки для селфі приведена швидко до ладу
неначе й доладно
а може і ні
усе як в кіно
чи в кіні
у нашому українському кіні…

пінгвіни у центральному парку Мангеттена
крокодили з сафарі-парку на Самуї
знають що народити поета
не планувалось мамою
мама й тато хотіли вагомої долі
мама й тато бажали відомого шляху
лікарем вчителем перукарем чи бляха
хоча би завмагом якогось універмагу
а тут тобі нате – рядками повзуть вірші
немовби нашестя малесеньких вужів
які в ритмі танцю бочком все бочком бочком
рядочком рядочком рядком повзком

і кожного разу коли я буваю сама
кожного разу коли за вікном зима
чи літо чи осінь чи нявкаюча
на розрив
весна
чи інша якась пора неземна
я мовчки собі кажу я кажу у себе
все сталося так як сталося так як треба
і значить на небі є бог
він живе певно там на небі
й дивиться він на нас робить усе як треба
кожному він дарує невидимі ваги
кладе на них всякого для рівноваги
завмагам вантажить універмаги
перукарям гребінці та шинйони
філологам – усі п'ятдсят томів Франка
учителям – олівець та поему Макаренка
а поетам він вантажить їхні рядки
писані на машинці шкрябані від руки
вбиті у файли заховані в ноутбуки
літературні муки

причесані трішки для селфі приведені швидко до ладу
неначе і складно
а може й нескладно
складні чи поскладані стосами звуки
творчості
бо кожен поет сам собі бог і творець
бо кожен поет під богом комашка ница
бо кожен поет у рядках вирізняє лиця
і кожен поет знає що знову оці слова – не ті
усе як в житті…
у приЗемленому житті
у центральних парках мангеттенів
на Самуї у сафарі-парках
у містах коморах у гетто
у скиртах цирках в хибарках
кругом де живуть поети
там гойдається лелекою бог на хмарках
п'є небесний коньяк палить небесні цигарки
жартує із мамами й татами
підкидаючи їм рожевощоких поетиків
одного – на сорок завмагів
чи трьох терапевтів дільничних
і сіються між людьми поети
пшеничкою

а коли сходить зерно по веснах
родить по осенях
все що не виклювали птахи
що не згнило у ріллі -
вітер розносить...

08.12.2016

чекаю читаю пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх на вудочки
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи
притираю спокій придушую душу
подушкою
прикриваю ковдрою
живу як живуть на суші
риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха та зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь