Марять водами ятері,
на узбіччях лежать шкатулки.
Йти у напрямку від зорі
кам’янистим сільським провулком,

оминути ламкий спориш,
озирнутися коло хати
на зорю – і нічого більш
по дорозі не оминати.

07.07.2015

- …і хоча я не власник –
для тебе важливого –
імені,
і хоча через це
ти не бачиш моєї біди
і т.д., і т.і., але все-таки
допоможи мені
будяком у каміння тужаве твоє
прорости.

- Ти питаєш, чому я тебе –
безіменного –
видибав
на зболілому плугом та бурями
солончаку;
ти гадаєш, я хочу, аби ти зарікся
і видубів,
проминаючи вік у своєму гіркому кутку,
і тому ти не міг, як усі у свій час,
обирати між
високосними втратами
та манівцем тишини –

але я не очікував, що
ти так довго
страждатимеш –
як рілля, коли їй забагато
найшло
сарани,

ніби ниюча тріщина в щелепі левіафановій
чи піщина під надлишком сонця
посеред піску,
непомічена помилка, крихітна і позапланова,
неприборкана літера у чорновому рядку.

04.07.2015

Це моя мала ода смерті!

1
Ні, не вмерти,
лише майнути до початку початків.
Посеред безоглядної німоти,
печерної пустоти
вихід до волі єству найти .

2
Вряди-годи
серця кволий стук
і здавлений повітря ковток у горлі,
промінь в зіницях ще не стух
Його зародок жевріє в жерлі.

3
Волога, сира стеля.
Не марним стане мій відхід.
Відійти хочу до вищих сфер,
скористатися нагодою світанку,
очистити свідомість у лоні печер.

4
І творячи легенду,
Прагну змінити світ,
Спадок предків возз'єднати воєдино,
Щоб зродився новий міт,
Нині себе старого я покину.

5
Непохований навік,
себе не прирік на погибель.
Звільнитися би від печерних кайданів
Долаючи варни щабель...
Чи стрітить святитель із кола рахманів?

6
На брунатно-зеленому мохові
Присів межи галасу , крякоту.
Дамся чути воронові,
Най витягне з печерного мороку,
Обміняю волю на мідний гріш…

Вороне, віднеси мою сутність мерщій, скоріш…

Біла зима самоти
сивої долі
тихо питає, – де ти?
– Там, де розводять мости.
А із неволі
тяжко до тебе іти.
Чую недолю гірку,
бачу обличчя.
Ти і не ти у вінку
у непробудному сні
ночі і лічені дні
того сторіччя,
що проминуло як сон
білої ночі
тими очима ікон,
що дивували здавен –
як у берези на клен,
дивляться очі.
Потім у іншому сні
музика грала
тільки тобі і мені,
як у німому кіно
так незабутньо давно…
І перестала.

                              2012

…а у тому випадку, якщо ми
атомом поголимо планету,
я, не давши пеклу рятівному
витіснити з нутрощів естета,
на рудому згарищі готелю
приручу безрідного собаку,
щоби він завів мене в пустелю
імені Пустого Бензобаку,

де з уламків ми зведемо хижу,
у якій поселимося з ним і
обживатимемо бездоріжжя
без твердого розміру та рими,
рудиментів спаленого світу –

їх ми забуватимемо разом,
зрідка прислухаючись до вітру
імені Обірваного Джазу.

22.06.2015

Так як досі вишколу не пройшов,
тобто ще не оббивав підошов
об цю виболілу чорну кору,
а лише в раю стрибав на пару –

як наказує тобі командарм,
ти покинеш певну з білих казарм
і заселишся у тіло, аби
стати власником людської стопи.

Ця стопа – із найзрадливіших стоп:
не геройствуй, бо повісять на стовп,
якщо будеш сподіватись на хрест;

озирайся – lupus est, lupus est,
і найліпше з цим змиритися, чи –
готуватись до суми на плечі.

Не тримай на мене зла – є режим.
Я його створив, інакше – нажив;
я не хочу, щоби ти саме від
необачності став ніби релікт,
антикварна ігнорована річ,
елемент усіх широких узбіч,

і тому проводжу цей інструктаж
з огляду на невагомий твій стаж,
з огляду на дивні очі твої,
надто вперті, і т.д., і т.і.

19.06.2015

Втеча у тишу.Солона сльозина. Туман.
Бавиться вітер зеленим лісам на потіху.
Сонях в долонях - як сонце...Оптичний обман?..
Ми переходимо долю, як втрачену віху...
В надрах глибоких покоїться теплий бурштин.
Грона акацій такі терпкувато-медові...
Дуже важливо душі, коли ти не один...
Дуже важливо, коли ув обіймах любові...
Вислизну в тишу і долю свою обману...
Стану сильніша...громам і димам на поталу.
Ви зачаруєтесь, скажете тихо : "Ну й ну...
Дивна ця жінка, що вірить у мрію зів`ялу...
Дивна ця жінка...жертовна якась...не така...
Світ цей для неї - якесь нереальне роздолля...
Цвітом лілеї тремтить у повітрі рука...
Воля у рухах, у серці...у зреченні воля..."
Жовтим лататтям відсвічує озеро й став...
Жевріє щастя в багряних обіймах півоній...
Бути для неї УСІМ...Ти ним став чи не став?
Чи потонув десь на дні у сльозині солоній?
В жовтій галузці тужавіє біла печаль...
Пахне соснова кора, як живиця роздмухана...
Важко втрачати...То жаль Вам також чи не жаль?
Зрониться пісня услід, як легенда підслухана.
Зрониться пісня і ляже собі горілиць ...
Вкриється цвітом , горошком або конюшиною.
Ноти високі крізь марево тіней і лиць
Вам проспівають - вона почувається винною...
Винною в тім, що цей сонячний світ не такий...
Винною в тім, що любов на землі огрубіла...
Навіть у тому, що в грунт цей - глевкий, нетривкий,
Пісня її упаде -
лебедина
і біла...

2015.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.

"Святої Жаби стережися дзвонів", - він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж - далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі - страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
"Святої Жаби стережися дзвонів". Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
"Святої Жаби стережися дзвонів" - і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

Перелітні зі стажем відстають поступово,
бо на зміну пейзажу насувається повид,
затіняє затоки та зірки над полями,
розсипає воронки та напалмові плями,
випускає з будинків, огороджених дротом,
наче з чорної скриньки, свою чорну роботу,
що нікому-нікому не відома в обличчя,
бо із нею знайомі лиш чорнобильські миші;

але все ж не лікуй ти білий шум у аорті –
це найвище, що чути дозволяється плоті,
а також показник,що ти і досі не стер це
хворобливо принишкле опромінене серце.

29.05.2015

Зима. І сонця західного полум'я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум'ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях -
Вздовж веж та стін йдучі, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

огорнений тобою
докронений до верші
зростаю знову вперше
вкорінююся вперше

знеможений у скерцо
прохромлений до стигми
гортаю парадигму
стікаю в парадигму
життя...

мій тихий доме
це я... і біль-утома

Я Оля космонавтка
Я новий турбостарт
Літаю дуже швидко
У космосі принад

Я Оля марсіанка
Новітній зорехід
Астральний дережабель
Ментальний усеїд

Відверта спрага мучить
Нових ідей пізнань
Я Оля біоробот
У космосі Інь-Янь

Вдягну собі сандалі
Літатиму у них
Я Оля астронавтка
Я НеоКосмопсих

У подорож астральну
Скафандер одягнУ
Скарби і філософські камені
В тих просторах знайду

А може хтось бажає
Зімною мандрувать
То разом політаєм
І тих скарбів шукать

Ти, що була, єси і довіку будеш недостатньо рівною,
аби зрівнятися з блідою непрасованою периною

хоча би за кількістю складок; ти, чиї хвилясті вибоїни
поглиблюються, бо – верхи, на колесах чи пішки – тобою ми

користуємось без найменшої ніжності й тим паче сорому,
іноді пропускаючи вперед найбільш незграбного й сонного;

ти, повна торгашами, зуроченими й лівими охочими,
навряд чи здатна пояснити, в чому саме з тобою схожі ми;

ти, нагодована іржавими старорежимними мінами,
навряд чи спроможна сказати, як саме з тобою відмінні ми,

хоча тут немає ніякої глибинної семіотики:
просто рано чи пізно до тебе навідаються ремонтники,

а ті, що йшли по тобі – дотлівають у розламах і тріщинах,
себе втішаючи копійковим шансом потрапити вище них.

18.05.2015

Безсонна ніч попереду
Позаду тихий день
І сонце впало в середу
А середа в четвер
Бездушні мрії марення
Щоденне каяття
Залишилось у пам'яті
Чиєсь-моє буття
У росах травах скошених
Шукала свої сни
Ховала їх у пазухи
В комори до весни
Збирала сонця промені
І блискавиць вогонь
Втікаючи від поглядів
Від дотиків долонь
Спинити не наважилась
Хвилину а чи мить
Од віку скільки створено
Нехай собі біжить
І крила хоч загублені
Та знайдені у снах
Думок сум'яття рубане
Відтворене в віршах
По вінця вже наповнена
Грааль душі свята
Дитиною всміхається
Стареча самота
Причинно так блукаючи
У вимірах часу́
Спиняюся помо́люся
А потім далі йду

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях -
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в'язові я довго оглядав -
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди - і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

В години певні сутінків вечірніх -
Частіше восени - гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний - у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори, і аромат - тих, що вкривають Нітон:
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

Правда - сміялась
Журба - відверталась
Мрія - втікала
Любов - забувала
Радість - ридала
Сльози - летіли
В очі - з минулих
Вітрів - запізнілих
Криком - знімілих
Серцем - змілілих
Життя - залишалось
В очі - сміялось
Зі смертю - браталось

Коли ти уб’єш надію
Почнеться нова епоха.
Ти більше не будеш просити
Ні в чорта її, ні в Бога.
Ти більше не будеш благати,
А тому, що є, радіти.
Ти більше не будеш вмирати…
Твій шлях лиш один: це жити.
«Надія вмирає остання!» -
Вважають духом убогі
І несуть хрести сподівань,
Щоб звести їх на Гологофі…
Та тільки на тій Голгофі
Вмирають дарма нараз.
Воскреснути можуть боги -
Людина живе лиш раз.
Насправді є більш важливе,
Ніж сотні пустих надій.
Щоб бути в житті щасливим
Ти краще надію вбий!
14.05.2015 р.

Біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар –
для землі все одно що
непомічений дар
чи розхитана вія:
дуне вітер, і ві-
тром назавжди розмиє,
рознесе швартові,
і поріже канати,
і затопить борти –

наче варто карати
за взяття висоти,
наче скоєно замах,
і ніщо – поготів
невагомий уламок –
не досягне ґрунтів,

тобто пройде повз очі,
як розвіяний пар,
біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар.

13.05.2015

Я -система,
Антена, емблема!
Я-система,
Картина, поема!

Напишіть, створіть мене, намалюйте,
Вивчайте,критикуйте, систематизуйте!
Удосконалюйте, очищуйте, друкуйте,
Читайте, бачте,спостерігайте, чуйте!
Я Ваша екосистема-рятуйте!!!

Вкраду у свої вічі сонце,
Вкраду у свої вуха вітер,
Вкраду в свої долоні дощик,
Вкраду у свої ніздрі квіти.
Вкраду у серце все, що бачу,
А що не бачу-візьму,
Вкраду себе. тоді заплачу,
Крадіжку сліз солених здійсню.
Вкраду собі життя на волі,
Вкраду також собі струмочок,
А камінці вкрадуть підошви
Колись украдених постолів.

Спини мене, мій Ангеле, спини...
Кругом весняно так і сонцецвітно...
Чого ж душа, як птаха перелітна,
Втікає у свої космічні сни?..
Спини її, спини її, спини...
...Життя земне подібне теж на сни,
Де можна грати ролі і не грати...
Де вільно продаються автомати,
Де соловейко не_співати звик...
Життя земне - жахливий бойовик...
...Спиніть його, спиніть його, спиніть,-
Цей фільм, де режисери - не від Бога,
Де кров`ю юних скроплена дорога,
Ікони кровоточать на стіні...
Спиніть його, спиніть його, спиніть...
...Життя таке прекрасне й таємниче,
В нім світла вистачає і тепла,
Аби ЛЮБОВ у серці ожила
І освітила душі і обличчя ...

Поставьте тут дверь
А за ней нарисуйте черту
Ей Богу, я больше чем раз
Туда никогда не войду

Я больше чем мир нарисую замок,
И никто не перешагнет за порог.

Ты хочешь быть вечным странником? – Будь
Отправляясь в путь, не смей обернуться назад
Все забудь и не обессудь

Сказав він, що воно прийде о третій, уночі -
Зійде до нас з церковного подвір'я.
Я розпалив на всеньку ніч дубове гілля,
І переконував себе, що ці слова пусті.

Я, звісно, за невіґласа його вважав-
Такого, що лише говорить марно,
Не знаючи таємний знак прадавній -
Той знак, що форми з темряви звільняв.

Та що міг знати він! - а все ж, я вогнище палив,
І ось вже Лев небесний десь сховався раптом,
І згасло полум'я, і морок охопив кімнату:
Над Сіконком годинник тричі баштовий пробив.

Тут за дверима гуркіт я почув незграбний,
І опалив мене вогонь шалений правди.

Очі - Засмальцьовані
Душі - Зкавальцьовані
Вуха - Закупорені
Егом - Поневолені
Дрантям - Короновані
Мріями - Оголені
Думами - Відтворені
Прагненням - Впокорені
Тілом - Нагороджені
Снами - Пошматовані
Душі - Замасковані
Спрагою - Заморені
Нелюбов'ю - Втомлені
Вірою - Оновлені
І Любов'ю - Створені

Чи крадькома, чи ненароком,
Загляну майже в серце, майже оком.
Погляну майже в ніч глибоку,
Відчую нежиття і майже спокій.
Проросте деревій і заквітне каміння,
Буде день, буде ніч, наче слайди, видіння
І заплющити очі я захочу на мить,
Запалити дозволю, що одвіку горить...
Безпідставні омани, відкриваючи світ
Нагадали дочасу майже визнану річ:

ХТО РОДИВСЯ ІЗ ЛОНА
ХТО ЛІПИВСЯ ІЗ ГЛИНИ
МАЙЖЕ ВСІ У КОРОНАХ
Всі могутньо-безсилі...

Незнайдене - Загублене
Нешукане - Нестворене
Загублене - Дароване
Шановане - Оновлене
Мовчазне - Помірковане
Крикливе - Замасковане
Відкрите - Намальоване
Закрите - Закорковане
Померле - Ненасичене
Воскресле - Віри сповнене
Щасливе - Безтурботливе
Миттєве - Несплановане
Приємне - Безкористливе
Недійсне - Ще не бачене
Земне - Тяжіння сповнене
Тяжінням - Все пробачене

Навіть тоді, коли мене
Уже не буде, я прийду.
До тебе, знай.
І ти з прихованими
Краплями в очах
Мене чекай.
Я стану янголом,
Щоб опинитися з тобою знов.
І ти пізнаєш
Неземну мою любов.
Ти бачитимеш тільки
Зорі, не мене.
І не почуєш в тиші
Мої кроки.
Я увійду до тебе
Крізь вікно,
І ти відчуєш мій
Крилатий дотик...

2015

Воно було старим, коли ще Вавилон був юним;
Ніхто не знає скільки часу воно лежало у землі,
Коли кінці-кінців наткнулись шуфлі пошукові
на блоки із граніту та вивели його на світ.
Була там кладена підлога та основи-стіни,
й розтрощені колони та скульптури, різьблені щоб показати
вигадливих істот із давнини
що світ безлюдний бачили.

І ось тоді побачили ми кам’яні сходини, у низ крокуючі
через завалені ворота з карбованого доломіту
У темну гавань мороку нічного
Де древні знаки та одвічні таємниці хмурі.
Ми путь розчистили - та вдалися до втечі дикої
Коли почули знизу якісь вашкезні кроки.

Небо, розрізане чорними хмарами,
Прагне сховати блакить.
У відблисках сонця, у заході золота
Сутінкам ніч не спинить.

Кроками тихими, бархатом вишита,
Ніжно ступає вона.
Місяць, душа її, з темної сутності
Світлом з небес вирина.

2015

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури -
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось - сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

Йдеш ти по вулиці,
щось тебе спиняє.
Ще би два кроки -
й ось тебе немає...

Тяжка каменюка,
з будівлі фасаду,
в повітря пірнула:
"Знайду і попаду!"

Поштовх у груди,
подих завмирає.
Гранітне ядро
асфальт пробиває.

Голод холодний
міць пожирає.
Тріщини глибокі
на землі лишає.

"Везіння! Удача!" -
думки в голові.
А білі крила
знов не помічені...

Робота ангела
тяжко минає.
Про неї так ніхто
і не згадає.

Коли все погано -
молимо й благаєм,
а як тільки добре -
себе восхваляєм.

Та щастя такого
в житті не буває.
Ти або щасливчик,
або сам за все відповідаєш.

Янгола погляд
тебе стереже,
щодня і щоночі
від бід береже.

Вдячність лиш твоя
серце зігріє.
Барв невдоволення -
на шмаття розірве.

Ніч на 30 березня 2015 року — Львів

Я заплющую очі і бачу казки,
Незнайомі і дивні кольорові світи.
Як же час загадковий у них зрозуміть,
Я там вічність знаходжусь чи тільки-но мить?
В ньому я не така, яка є на Землі,
Я такою була не у цьому житті.
Я без голосу можу співати пісні,
І без крил полетіти у зорі ясні,
Я танцюю без тіла шалений танок,
Що поєднує сонце містком до зірок.
Я наповнююсь світлом у темряві ночі
І бачу весь Всесвіт крізь заплющені очі.
І я знаю усе! Таємниці немає,
Існування всього дещо міцно тримає.
Всесвіт дихає нею, завмирає і знов
Випиває усю - ту, що зветься Любов.

2013

Благословен, хто йде в ім`я Господнє,*
Себе Йому віддавши до остатку.
Ще цілий вік чекати Великодня.
Ще цілий світ від болю до початку.

Ще кожен день подарувати небу,
Очиститися кров`ю і водою...
У прагненні народження для Тебе
Вже нині нероз`єднані з Тобою.
28.03.10р.

*Церковні мотиви Квітної Неділі.

До теми зі статті Я. Стратія про філософію Григорія Сковороди:"Розв`язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а праця за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призводить до злагодженого функціонування суспільства." (Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник. Київ. Університетське видавництво "Пульсари", 2002)

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.
Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», - сміявся він, - «коли ще мав ти очі!»

Від міста Ветлі Джон десь в милі проживав -
Вгорі, де пагорбів тісний гурток зібрався.
Він серед нас розумним не вважався,
Бо свою ферму цілковито занедбав.
Весь час він витрачав на книги чудернацькі,
Що на горищі дому власного знайшов.
Незвичний вираз з часом на лице його зійшов –
Казали люди, його погляд став дивацьким.

Коли почав він вити по ночах,
Три хлопці з Ейлсбері пішли його забрати -
Щоб шкоди він собі не встиг завдати -
Але назад принесли тільки власний страх,
Бо бачили: два плазуни з тим Ветлі говорили,
А потім на великих крилах чорних відлетіли.

Поезія для мене - та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю.
Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не чутися рабом
Буденщини.
Найперше я віншую
Лиш те, що власним виносив горбом, -
Життєвий досвід!
Дехто посміхнеться,
Читаючи наївні ці рядки...
Мені не все задумане вдається -
І я це звірив досвідом гірким.
Не заздрю ані-ні лауреатам -
На власній гілці тихо цвірінчу,
І самота лірична, мовчкувата
Мене, мов брата, гладить по плечу.

Юна жриця вогню. Їй жертовний вінець до лиця.
Юній жриці він доля, як вічні оті три кути.
Їй заввиграшки небо на пальцях прозорих нести,
І легкий білий кінь, і звабливі незнані світи.

Проминає ріка, а чи, може, її береги.
Кінь в бігу, і йому так тепліє ласкавість долонь.
Світлий зайчик чи два – перестрибом до кращих осонь.
Як горить ревній жриці натхненний високий вогонь!

Але то ще не втома – то спішна у руслі вода.
І жаги перелесника опік – сомнамбула снів.
І здригнулись долоні од надміру вищих дарів.
І потомлений кінь перейти рубежу не зумів.

Та вогонь береже сива жриця, і ті три кути.
Їй ріка доторкнулась чола, мов причаєний тать.
А в котромусь куті (знає жриця) для неї лежать
Два весла і човна недовіршена вічна печать.

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
"Я Посланець Його" - мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


Світанок нас з землею закрутив,
А небеса палали полум’ям примарним.
Я бачила, як пащу темний світ розкрив,
Коли кружляв планети чорні та безправні.
Небачений їх жах вмить охопив в безславному та рабському кружлянні.


Безкраїми морями я пливла
Під небом злим у сірих хмар лахмітті,
Яке зиґзаґом блискавка рвала,
Істерику приносячи в жахіттях.
А демони невидимі стогнали, бажаючи з води на волю вийти.


Стрімко бігла я оленем через гілки
Посивілих, древніх гаїв,
А дуби відчували владні кроки
Там, де жоден ступити не смів.
І летіла я звідти, а погляд згори мою спину нахабно свердлив.


Спотикалася я у печерах гірських,
Там, де пустка й безпліддя землі.
І пила я з фонтанів смердючих, брудних,
Що течуть у болотні краї.
А видіння мої у глибинах озер краще б і не з’являлись мені.


У порожній палац, оповитий плющем,
Увійшла я, великим блукаючи залом,
Коли місяць холодний, торкнувшись речей,
Силуети творив своїм світлом яскравим.
Пригадати фігури, що були на стіні, ні бажання, ні сили я зовсім не маю.


Розглядала, дивуючись, я у вікно
Стоги сіна, трухляві й гнилі,
Та будинки великі – ціле село
На заклятій могильній землі.
А від урн мармурових білих рядів я жадала почути пісні.


Я блукала в гробницях століть,
Я летіла на крилах жахів,
Де Ереб в своїй злобі димить,
Де вершини в полоні снігів,
Та у землях, де сонце пустельне не лишає нікого в живих.


Я старою була, коли перші царі
Біля Нілу сідали на трони величні.
Я старою була о тій давній порі,
Коли я, лише я, була хитра й двулична.
А людина блаженна жила без турбот у тоді ще квітучій землі Арктичній.


Так, великим був гріх мого духу,
І велика за нього розплата.
Небеса не врятують від муки,
А в могилу не прийде розрада.
З нескінченних еонів вже хлопають крила безжальної темної страти.


Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


2015.

відкривайте мене в моїх посмішках сонцем цілованих
ніжних кутиках вуст до яких не торкнулись роки
ще у книгах у віршах на згадку колись подарованих
у бездонні очей і легкому тремтінні руки...

не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
у тайнописі серця - акорди надривно сумні
я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені...

я в ромашкових веснах напевно колись заблудилася
у смарагдовім царстві зеленої вічно сосни
мене тут не було я літала я просто наснилася
ви не вірте у дійсність яка роз_чаровує сни...

не шукайте слідів моїх марно вони ще невидимі
просто слухайте вітер і шепіт пшеничних колось
просто будьте душі моїй навіть на відстані вірними
пам`ятайте...та так... як нікому іще не вдалось...

Межа і міра – раціон,
бо більше домислу, ніж правди.
Ідуть торги, аукціон
ніяк не менше, аніж завжди.
Не зброя – слово, але біль
цілком реально дошкуляє.
Мов у розпечену купіль
душа оголена пірнає.
Її б чуттям – бронежилет,
щоб рикошетили образи;
до рук – заточений стилет,
разити погляди і фрази.
А уночі душа живе
у світі зоряної ласки,
де перемир’я снігове
ховає сон до міні-казки.
Перетинаються шляхи,
слова, бажання і надії,
а крізь віки летять птахи
послання миру від месії –
любити інших, як себе
(без благодійної подяки),
якщо лиш в серці не цабе
зарозумілої ознаки.

16.02.2015