З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Сказав той демон, що мене він поверне додому.
Ті сутінкові землі я згадував насилу:
Небесний вітер там гуляв би терасами пласкими,
Та б’ється він дарма об балюстраду мармурову.
Внизу ж, удалині, під тісним павутинням
Із куполів та веж, розкинулося море.
Ще раз – мені він говорив – на ті прадавні гори
Я підіймусь, щоб з них почути відголосся піни.

Він все це обіцяв; як тільки сонце згасло,
Ми увійшли у землі вогняних басейнів,
Де на червоно-золотих престолах безіменні
Боги здригалися в страхах за долю власну.
І, врешті, море ми почули в порожній, чорній ночі.
«Це був твій дім», - сміявся він, - «коли ще мав ти очі!»

Від міста Ветлі Джон десь в милі проживав -
Вгорі, де пагорбів тісний гурток зібрався.
Він серед нас розумним не вважався,
Бо свою ферму цілковито занедбав.
Весь час він витрачав на книги чудернацькі,
Що на горищі дому власного знайшов.
Незвичний вираз з часом на лице його зійшов –
Казали люди, його погляд став дивацьким.

Коли почав він вити по ночах,
Три хлопці з Ейлсбері пішли його забрати -
Щоб шкоди він собі не встиг завдати -
Але назад принесли тільки власний страх,
Бо бачили: два плазуни з тим Ветлі говорили,
А потім на великих крилах чорних відлетіли.

Поезія для мене - та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю.
Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не чутися рабом
Буденщини.
Найперше я віншую
Лиш те, що власним виносив горбом, -
Життєвий досвід!
Дехто посміхнеться,
Читаючи наївні ці рядки...
Мені не все задумане вдається -
І я це звірив досвідом гірким.
Не заздрю ані-ні лауреатам -
На власній гілці тихо цвірінчу,
І самота лірична, мовчкувата
Мене, мов брата, гладить по плечу.

Юна жриця вогню. Їй жертовний вінець до лиця.
Юній жриці він доля, як вічні оті три кути.
Їй заввиграшки небо на пальцях прозорих нести,
І легкий білий кінь, і звабливі незнані світи.

Проминає ріка, а чи, може, її береги.
Кінь в бігу, і йому так тепліє ласкавість долонь.
Світлий зайчик чи два – перестрибом до кращих осонь.
Як горить ревній жриці натхненний високий вогонь!

Але то ще не втома – то спішна у руслі вода.
І жаги перелесника опік – сомнамбула снів.
І здригнулись долоні од надміру вищих дарів.
І потомлений кінь перейти рубежу не зумів.

Та вогонь береже сива жриця, і ті три кути.
Їй ріка доторкнулась чола, мов причаєний тать.
А в котромусь куті (знає жриця) для неї лежать
Два весла і човна недовіршена вічна печать.

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
"Я Посланець Його" - мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


Світанок нас з землею закрутив,
А небеса палали полум’ям примарним.
Я бачила, як пащу темний світ розкрив,
Коли кружляв планети чорні та безправні.
Небачений їх жах вмить охопив в безславному та рабському кружлянні.


Безкраїми морями я пливла
Під небом злим у сірих хмар лахмітті,
Яке зиґзаґом блискавка рвала,
Істерику приносячи в жахіттях.
А демони невидимі стогнали, бажаючи з води на волю вийти.


Стрімко бігла я оленем через гілки
Посивілих, древніх гаїв,
А дуби відчували владні кроки
Там, де жоден ступити не смів.
І летіла я звідти, а погляд згори мою спину нахабно свердлив.


Спотикалася я у печерах гірських,
Там, де пустка й безпліддя землі.
І пила я з фонтанів смердючих, брудних,
Що течуть у болотні краї.
А видіння мої у глибинах озер краще б і не з’являлись мені.


У порожній палац, оповитий плющем,
Увійшла я, великим блукаючи залом,
Коли місяць холодний, торкнувшись речей,
Силуети творив своїм світлом яскравим.
Пригадати фігури, що були на стіні, ні бажання, ні сили я зовсім не маю.


Розглядала, дивуючись, я у вікно
Стоги сіна, трухляві й гнилі,
Та будинки великі – ціле село
На заклятій могильній землі.
А від урн мармурових білих рядів я жадала почути пісні.


Я блукала в гробницях століть,
Я летіла на крилах жахів,
Де Ереб в своїй злобі димить,
Де вершини в полоні снігів,
Та у землях, де сонце пустельне не лишає нікого в живих.


Я старою була, коли перші царі
Біля Нілу сідали на трони величні.
Я старою була о тій давній порі,
Коли я, лише я, була хитра й двулична.
А людина блаженна жила без турбот у тоді ще квітучій землі Арктичній.


Так, великим був гріх мого духу,
І велика за нього розплата.
Небеса не врятують від муки,
А в могилу не прийде розрада.
З нескінченних еонів вже хлопають крила безжальної темної страти.


Крізь браму снів, де упирі чатують,
В безодню ночі з місяцем блідим,
Життя мої незлічені простують,
І все звучить під поглядом моїм.
До сходу сонця, через крики та борню, мій світ стає безглуздим та страшним.


2015.

відкривайте мене в моїх посмішках сонцем цілованих
ніжних кутиках вуст до яких не торкнулись роки
ще у книгах у віршах на згадку колись подарованих
у бездонні очей і легкому тремтінні руки...

не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
у тайнописі серця - акорди надривно сумні
я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені...

я в ромашкових веснах напевно колись заблудилася
у смарагдовім царстві зеленої вічно сосни
мене тут не було я літала я просто наснилася
ви не вірте у дійсність яка роз_чаровує сни...

не шукайте слідів моїх марно вони ще невидимі
просто слухайте вітер і шепіт пшеничних колось
просто будьте душі моїй навіть на відстані вірними
пам`ятайте...та так... як нікому іще не вдалось...

Межа і міра – раціон,
бо більше домислу, ніж правди.
Ідуть торги, аукціон
ніяк не менше, аніж завжди.
Не зброя – слово, але біль
цілком реально дошкуляє.
Мов у розпечену купіль
душа оголена пірнає.
Її б чуттям – бронежилет,
щоб рикошетили образи;
до рук – заточений стилет,
разити погляди і фрази.
А уночі душа живе
у світі зоряної ласки,
де перемир’я снігове
ховає сон до міні-казки.
Перетинаються шляхи,
слова, бажання і надії,
а крізь віки летять птахи
послання миру від месії –
любити інших, як себе
(без благодійної подяки),
якщо лиш в серці не цабе
зарозумілої ознаки.

16.02.2015

Півсвіту плаче, півсвіту скаче.
А що удієш? Таке життя.
Ось тут весілля, ось плине кАча.
Дороги щастя і небуття.

Пирують гулі, дзвенять бокали.
І п’яний гомін, веселий сміх.
А поруч горе. Його портали
відкриті навстіж у білий сніг.

Нечулі цифри. За ними долі.
Ядуха раю чи біль земний?
Насип на рану дещицю солі.
Пектиме яро – іще живий…
04.02.2015

Сеанс важливий - зцілення любов`ю...
Я медитую на семи вітрах....
Все, що пекло вогнем , мечем і кров`ю,
Міняю знов на райдуги в очах...
Міняю на просвітлене мовчання,
На тисячі енергій при свічі....
На самопізнання і осяяння,
На сповіді при зорях уночі...
На застережні космосу сигнали,
На дар любити світ цей попри все...
На ті слова, яких ще не сказали,
На те добро, що кожен з нас несе...
Ще на тепло і на душевний спокій,
Гармонію у Всесвіті й собі...
І щастя на струні такій високій,
Як небеса одвічно молоді...
2015

Прийму вогонь, як естафету духу,
І як палити - то нехай горить!
Душа - струна для послуху і слуху
І хай звучить та нескінченна мить,
Та без страху, без болю, без сум`яття.
Моя любов - моє мале розп`яття,
А хто вже любить, того не болить!
2006р.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Не мудреці, учені та поети
на троні світу. «Золота» орда
собі купує владні еполети,
і це найбільша із усіх біда.

Не ум благий, а фарисейські лікті,
уміння «Я» творити із словес
і розкидати ошуканства сіті –
ось путь ординця до земних небес.

Із тих висот лигають собі сили,
щоб вічно панувати, як царі.
А унизу криваво рвуться жили
від спротиву до тих, що угорі.

30.01.2015

Таке собі життя – у просторі і часі,
у сяйних кольорах, смерканні та імлі.
Такі собі чуття – до світлотіні ласі,
багатоликі діти: ніякі, добрі, злі.

Зима із білих мрій. І «їнь» супроти неба.
Байдужий погляд зір із далини віків.
Коли прийде КоЗа, згорить найтонша клема
гармонії надій і блуду язиків.

А поки що лежи в руїнах, Вавилоне.
Із пазурів кляття сочи у хижу кров.
Усе було колись – майбутнє, Слово, клони
із тезою війни: убий чужу любов…

29.01.2015

Втрати і набутки, паралелі днів,
у суму дорожню – це життя архів.
Час минає швидко – важчає сума,
і чогось бракує, і когось нема…
За спиною вибір – множити на нуль,
напереді ями – схованки від куль,
тих, що не вбивають, та приносять страх:
ось душа полине і зотліє прах.
Втрати не вернути й надбання такі,
що не розумієш, гожі чи гіркі.
Далина дороги і мільйони ніг
топчуть тротуари і кривавий сніг
Над усім цим небо і зоріє світ.
А якби спочатку і не рвати плід?
І ходити вічно в пахощах садка,
де немає болю тужного рядка.
де Едем пакують у життя сувій,
у кущах сумирно доживає Змій.
Але так не сталось – запали свічу
і подякуй Богу: Господи, живу…
А навпроти «Князя» – чиєсь мирне «Я»,
добігає ера синього Коня.
Миротворців досить, миру лиш катма
і ржавіє кров’ю друга вже зима.
Веремія скону із сліпих вогнів –
втрати і набутки у суму років.

26.01.2015

Це, по правдi сказати, нiякий не снiг:
просто зверху печальний сідий комбриг
поголився і струшує піну з лиця.

Пригадавши того мерця,
він подумав:

"Не варто, мабуть, було.
Це міг бути вивих або перелом,
кара совісті, розуму чи, врешті-решт,
неочікуваний арешт,
бо чимало тікає з казарм у степи,
бо чимало не має такої стопи,
що, йдучи по самотній дорозі, не
перехилиться, не ворухне
жодним пальцем. Я знаю, що наробив;
це тому, що гадав, ніби мало брил
надмогильних, а ще - бо в останні дні
зносить башню старому мені
мною ж і розкручена карусель;
ні до кого звернутись, аби усе
поміняти, бо я - адресат і спочин
і проклять, і звертань, і плачів."

Його погляд затримується на мить,
бритва в татуйованих пальцях тремтить
і летить в рукомийник. Минувши поріз,
щось червоне стікає униз.

18.01.15

У цьому світі я бував не раз.
У генах закарбовані навіки
і доля, і недоля чоловіка,
що часом зупиняються на час,
коли у небесах скресають ріки.

Усе піде так само як прийшло.
Хіба я знаю, хто ще затіває
цю веремію з Дону до Дунаю
і навіває все, що вже було,
і що не переживши, поховаю?

Опора коронації сім’ї
лишилась упослідженою тими,
що нібито – союзники мої,
які уже оплакують її
і ниють за «єдиним, нерушимим».

Усе, що появилось у брехні,
ховається за істиною здавна.
Долина Іордану у вогні...
А речники у Артеміди й фавна
усі гріхи приписують мені.

Лукаве убиває наповал.
Бездарність ігнорує суть і норму.
Таланти калатають у кімвал.
Хаос організується у форму.
Гармонія формує ідеал.

Але, наполягаючи на цьому,
тікаю із полону суєти
до гавані, де за́тишно одному...
Іде пора іти у ті світи,
з яких не повертаються додому.

Останній раунд буде все одно.
Але іду із вірою у казку,
що пантоміма міма у кіно,
якому остовпіти не дано,
не означає ще мою поразку.

Махаю персональним прапорцем
і поринаю у свою оазу,
освистаний юрмою й цього разу.

Та поки не покараний за це,
показую сугестії лице
її невиліковної прокази.

                              20.2015

вода що присутня була у Йордані
що тілом дотична до вічного раю
що лики іконні навік пам'ятає
вона проминає
біжить у долоні
до Бога
я входжу
страхи залишивши
страхи що трясуться на березі людно
вона доторкально
вона обпікає
в субстанцію істин
до дна
неоскудно

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

ламати себе було надзвичайно важко
ламати себе було непомірно боляче
а як же тобі моя душе маленька пташко
коли по живому коли як вогнем пече
а стеля сіріла і нижче усе схилялася
і бракло повітря і вії ставали попелом
і та що ще вчора сильною надто звалася
палила усе і змітала із серця зопалу
їй листям тремким каштани услід стелилися
і бігти хотілось рятунок шукаючи в просторі
душа заніміла затерпла а ще побіліла вся
як крапелька воску на черствій церковній проскурці
таке відчуття руйнівне як стихія збурена
убити його непросто позбутися звісно теж
вже зрадженим легше вже легше сліпим і обдуреним
себе визволяти із кров`ю і сіллю означених меж
а хмарка осіння махала услід хустинкою
пожовклий листочок метеликом спав на спітнілому склі
зізнаюсь я плакала я ще лишалася жінкою
що ставить печать на собі з кровним підписом «ні»…
11.2014.

Кожен щем, кожен порух i вiтер, i кожне обличчя,
степiнь близькостi з котрим здавався менi вищим за
близькiсть неба й комети, i кожне розгойдане вiче,
закипiле всерединi мене, i кожна сльоза,

забракована за неспроможнiсть котитися бростю
власних вiй (бо наступне зруйнує i спалить усе) -
це найлiпшi мої фiгуранти у списках на розстрiл
у застiнках, обмежених певним з моїх передсердь.

Палiмпсести внизу на бетонi - проста параноя:
те, що дряпає - вид забороненого багажу.
Треба мати талант, аби рiвно вести пiд конвоєм.
Я веду пiд конвоєм - а значить, уже не пишу.

15.01.15

Ходи-ходи, високий тихий світе.
Ходи-ходи в далеку синю даль.
Розвіє вітер – мій? – минуле літо
І захворіє серце на печаль.

Немає ліку і числа немає,
Є тільки вибір – хід від себе – ввись.
В чиєму серці я себе ховаю?
Чий плач над тілом місяцем завис?

Недовге світло, біле, поминальне.
Всі сорок днів, ще три – і вже по тім.
Летів у хмарах місяць, як востаннє.
А вільний дух від місяця летів.
28.09.07.

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

… і хочеться вірити: зоряний пил
стрункої орбіти
не має так само, як серця і жил –
блимкі сателіти,

та кожна пилина і метеорит
(і зорі, почасти)
курсують незмірену темряву літ
у пошуках щастя,

допоки у якості вічних завад
місткі картотеки
не стверджуватимуть, що є міліард
холодних парсеків –

неначе межа, і що сенсу нема
триматися віри,
адже між курсуючими обома –
лише чорні діри,

що не дозволятимуть їм віднайти –

льодами окуту,

аби відігріти безликі пласти
самотнього ґрунту.

17.12.14

Лінивий час втікає у пісок
і висихає на долонях мрії,
зове у тишу сонних подушок,
бере в полон бажання, руки, вії.

Цинічний час висміює усе
і біле одягає в чорні шати
та ниць душі на публіку несе,
натільне шмаття виставляє з хати.

Байдужий час минає біль і сум,
не озирнеться на «Помилуй, Боже…»,
бо є життя і є одвічний тлум,
і хай справує кожен, хто як може.

Панічний час боїться всіх і все
і крик «Рятуйте!» носить у кишені.
У білий день задвірками повзе,
тамуючи від видиху легені.

Лукавий час обмане, заведе
і у багні спокушеного кине,
діяння грішні видасть за святе
запросить до неправди на гостини.

Непевний час – ні віри, ні доріг;
блукати, не знайти, не осягнути.
Навколо ходить звір «багаторіг»
у пошуках примарної спокути.

Мінливий час – немов один за всіх
і звідусіль лунають застороги:
що вчора жменя, то сьогодні міх;
що вчора лаз, сьогодні вже дороги.

Разючий час – і розбрат, і війна,
і зубожіння краю та родини.
Убити Змія, далі – посівна
зубами у ріллю людської днини.

Злодійський час – безкарності вино
смакує і наповнює бокали.
Ясон і Ка поцупили руно
і нинішні натхнення теж дістали.

Дволикий час – багатий на жнива
людських чеснот, що визріли у вади.
Обіцянки наповнюють слова,
а ті сідлають пафосні посади.

А вічний час на персні мудреця
свої гріховні зирить іпостасі
і витирає маски із лиця,
неначе дошку вчителька у класі.
30.12.2014

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

Можна по сніжочку
босими ногами...
Душе в сповиточку,
неба спозарана
причаститись гоже
в нашепті молитви.
Ну а там - на землю,
ну а з тим - до битви.

Вечір, він питає:
- Душе, як велося?
Стеле простирадло,
гладить по волоссю.
Доторки до втоми,
доторки до тіла.
- Душе невагома,
ти куди злетіла?

Чи я можу піти трохи далі від того що бачу
Треба бути святим і опертя шукати на дні
Обійти марноту полічити здобутків нестачу
Відцуратись дарів запалити офірні вогні
Все іде як іде і нема мені жодного діла
Хто коли і за що чи з відомих лиш Богу причин
Наближає своє конфесійне до грішного тіла
І вливає єство у тіснину крутих величин
Все буття наче міф про святе непорочне і щире
А навколо сади із пороку спокус і бажань
Є лиш правда одна у душі не шукаючи миру
Не врятуєш себе від ілюзій пустих сподівань
27.12.2014

В трёх тайнах Мира – Вечное Начало…
Остановитесь! Злобу прогоните!
Отбросьте прочь бездушия забрало
И тьму огнём сердечным осветите.

Пусть упадут пред вами на колени
Лжебоги, что гнездились в ваших душах.
Уж слышен Глас из глубины Вселенной, -
В устоях Лжи он равновесие нарушил.

Пусть, наконец, сольются воедино
Любовь Земная с Духом изначальным
В единой сути Огненной годины…
Три тайны Мира в гранях эпохальных
Откроются для тех, кто поднялся над пеплом
Страстей земных, над фарисейством в Вере,
Над стоном жажды, над гордыней блеклой–
Да, распахнутся им благословенны двери!
Три тайны сохранённые – нетленны –
Откроются для тех, кто в одеяньи белом
Пройдёт сквозь тучи пепла неизменным,
Оставшись телом и душою зрелым.

И тот, кто луч Святых энергий
Вдохнул в себя с молитвой сокровенной
И отдаёт потоком чудо – добросердья
Через любовь земную неподдельно,
Тем облегчая муки искупленья
Грехов земных, в которых Суть хоронят…
Кто не готов – пусть сердце не затронут
Три Тайны: Тьмы, Огня и Вознесенья…

Я слушаю время.Стучит метроном -
Движенье судьбы отмеряет.
А вечность своими глазами кругом
На суетность нашу взирает.

Но ритм задаётся совсем не такой
Каким-бы хотел его слышать.
И время смеётся над жизнью людской,-
Его назначение выше
Понятий извечных для нас и простых,
Как новой зари восхожденье,
Последнего вздоха того кто затих
И первых ростков появленье.

Безудержно льются слепые дожди-
Природа себя повторяет,
А время выходит на виражи,
Как-будто себя догоняет.

А всё ведь пройдёт! Лишь останется прах
От нас и других поколений.
И каждый носить будет тягостный страх
Перед неистовством времени.

Оно возвратит всё на круги-своя:
Откроются старые двери,
А на пороге вновь встретят тебя
Надежда с сестрою Неверьем...

Стучит метроном. За ударом - удар,
Как вечного сердца биенье.
Ложится на воду мерцанье Стожар
Реки пронизающей время.

Как древний старик, опершись на клюку,
Бессилье своё проклиная,
В глубоком раздумьи гляжу на реку.
Величье её созерцая...

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

я душу заховаю поза часом
що сиплеться крізь пальці як пісок
і буду насолоджуватись щастям
тоненьким як дитячий голосок
і буду завмирати вже при згадці
твоїх слідів у золоті заграв
твоїх зникань у всюдисущій мряці
чи слів яких ти вкотре не сказав
я зможу заховатися надовго
лишаючи на корах письмена
і щиро-щиро гомоніти з Богом
про найдорожчі серцю імена…

Как на школьной доске
белым пишем по чёрному,
или чёрным по белому
свою бренную вязь.
Из крестов и нулей
письмена беспризорные,
но не можем найти
в них желанную связь.

День грешит, как вандал,
отражаясь в ночи́.
Погружаясь в себя
неосознанно будим,
То, что спит до поры
и упорно молчит
под порогом души
и лузгой словоблудия.

И оставшись вдвоём
сам с собою воистину,
разрывая покров
пережитого дня,
оголяем свой нерв
ощущений, как выстрелы
в постижении тайн
о себе для себя…
Ночь – покинутый храм
с темнотой устрашающей,
с литургией без слов,
с алтарём без икон.
И беснуется дух
всё собой облекающий
от истока Начал
с добиблейских времён…
Ухнул филин – вещун
и рука нервно вздрогнула.
Заметался пожар
в переулках души.
И открылись глаза
родниками холодными;
чей-то голос, как ментор
загнусавил в тиши...

Тень качнулась в углу –
полоснула по зеркалу,
И сломавшись шагнула
в зазеркальный проём,
засиневший пятном,
как окно предрассветное,
удаляясь в туннель,
чтоб вернуться потом…

Может там, за стеклом
все ответы положены
и лежат до поры
в зазеркальи чужом.
Ночь бушует во мне
океаном встревоженным
и качает меня
будто в кубе пустом…

Всё случится потом
с суетой безутешною,
когда кончится вязь
под холодной рукой.
Вдруг откроется дверь
на пороге Предвечного,
где кончается то,
что зовётся судьбой…

Окраєць початку. Немає кінця.
Котел мега-часу - ні дна, ні вінця.
Бульйон(за рецептом «любов і тепло»)
скипає жагою і піниться зло.
І вариво мліє із місива душ,
танцюють панянки з кафе «Мулен Руж».
Стріляють, вбивають – то каїна слід,
за нить павутинки чіпляється світ.
І крізь, де воїтель, немає добра,
і серце сумує. А, може, це гра
між раєм і пеклом, де німб на кону
і сонми лукавих на святість одну?
Невже треба крові, щоб виграти сон,
в якому обол вимагає Харон?
Усюди – непевне, невідань літа,
від роду до віку – суєт суєта.
У безвість геєни, у вічний розмай.
Є чорне і біле - тропу обирай...

15.12.2014

в саду спокус негожий день сльота
на кирзаках пудові гирі грязі
пізнання путь завів у болота
уже запізно з гирями у князі

а хтось устиг без яблук і труда
як на нічну останню електричку
услід сичать спокушені літа
до раю пропонуючи відмичку

у погребі запаси із оман
з надії і розвінчаної віри
і приятель гранчастий істукан
на схилі віку устаканив міри

даруйте учорашні надбання
червлені зорі і космічні кроки
натще видіння випили зрання
і кличуть у минуле лже-пророки

туман у полі річкою імла
і у душі гостює часто темінь
життя мігрує в розпач із тепла
терпцю щоразу попустивши ремінь

утім усе кінчається колись
і паски зотлівають в іго-часі
нема месії яблуні молись
і хай бояться боси на Парнасі

14.12.2014

Сонце, сосни, крила за плечима,
гайвороння світле вар'єте.
Ми до себе свято запросили
і чекали - ось воно прийде.

Та не вийшло, не розквітло свято,
тільки запалало - зацвісти,
як його нещадно стали рвати
із мого минулого дзвінки!

Пуп'янки, суцвіття шматували,
із доспілих ягідок пиріг...
Сподівання збігли за тумани,
парус мрій у вітрі битви зліг.

Чи фатальні рани, чи летальні -
спорожніє намірів казна,
і кохання - у часу лікарні -
виживе,одужає хто зна?

Та раділо сонце, бо не злими,
щоб не затужити уночі,
по шматочку свята понесли ми,
ти - в долоні, я - у кулаці.

22.11 - 11.12.2014

Журнали з глянцю пропонують
стандарти кращого життя.
Там веселяться, не нудьгують,
смакують їдло і пиття.
Всі з білосніжними зубами
і соковитими губами
на пляжах з жовтими пісками –
усі з тугими гаманцями.
Там довгоногі молодиці,
які не мали ще дітей,
без целюліта на сідницях
і без звисаючих грудей.
Там яхти, «тачки», інтер’єри
з металопластика і скла.
Там наймодніші модельєри
І гори хутра, шкір, тряп’я́.
Там вілли, дачі, і будинки,
В яких розваги без кінця…
Не впишеться у цю картинку
Портрет (чи книжка) мудреця.

=============

З циклу "СМС-переписка Пті-Ох"

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в білім небі.
Поки краплею постанем,
нашим буде білий танець.
Перш, ніж краплею зіллятись,
станем серцем розмовляти.
Поки станемо ставати,
будем тихо розтавати.

Коли танути ми будем,
сніжне різьблення забудем.
І у сонячнім промінні
станем іншим устремлінням.
Суне сива хмара тінню,
наш політ - лише падіння.
Ми хмаринкою легкою
в небо злинемо з тобою.

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в зимнім небі.
Там, де нас морозом ткали,
ми молитвою постали,
блиском іскорки легкої
тихо линем чистотою.
Щоби білий світ укрити,
з небом будем говорити.

12.11.1012р.

"усамітнився світ од тебе"...*
десь весілля а десь війна
білі ангели в синім небі
обопільна чиясь вина
на скрижалях душі не іній
згустки болю і самота
два журавлики "наш" і "їхній"
і опрірвлена висота
"усамітнився світ" та й годі
стогнуть ранки в кривавій млі
а майданами МАТИ ходить
слід шукає
від журавлів...

Колего, у чорних водах перебувають риби,
обравши орієнтиром повну відсутність руху.
Щоб якось від них відрізнятись, мілітаристські верлібри
давай із тобою складати й поширювати фейсбуком.

Колего, з рухливого довгого списку сержантів запасу
ніколи ніхто не буде викреслювати поетів.
І саме тому ми скоро надягнемо списані каски,
прийнявши вчення про стилос
як першооснову стилета,

отримавши в якості ґрунту чоботи, кимось терті,
отримавши в якості права пару розписок і штампів,
отримавши в якості м’язів АК 74-тий,
отримавши в якості віри накази далекого штабу.

Не знаю, що нас чекає. Рівень окопів нижчий
за рівень моря, за рівень, хоч якось доступний бореям.
Колего, наш брат не любить бачити те, що пише,
не втіленим у катрени, а втіленим у траншеї.

Я думаю, фактор повернення сильно від нас не залежить.
Але якщо все-таки вдасться вийти на рідні маршрути,
я кину писати зовсім.
Ти станеш писати менше.
Хіба що про літо й метеликів.

Просто аби забути.

06.12.14

Там,де полотна ще білі,
На митця очікує смуток.
І де слова живуть не щирі,
Ховаєтся світ у закуток.

Там,де сніги ще холодні,-
Справжнє чудо існує живе.
І там,де барви природні,-
Щастя у руки летить,пливе.

Там,де усміхнені люди,
На творця очікує Муза.
Та сльози існують усюди,-
То руки стискає мотузка.

Живе натхнення у миті,-
Від сонця у небі блакитнім.
Коли почуття уже вбиті,
Вірші не такі оксамитні...

Три старці, три - у них вербовий посох,
і рушники, і чорний-чорний кіт.
- Що, старці, вам, простоволосі, босі?
Звідкіль? З яких прогорнених вже літ?

Та одійшли. І посох залишили,
а ще кота, і білі рушники.
А ми стояли і були безсилі
збагнути слів зчудовані рядки:

"Чолом, живі. Для миру і зі Слова
Прийміть оці дорожні береги.
Наспіє вік - приходьте на розмову.
Настане час для меду із перги."

Дрімав наш кіт і все мотав на вуса.
А посох ріс в обагрену ріку.
Ішли у дім стежки, зірки, спокуси.
А рушники лежали у кутку.

Ота ріка. Чому вона багряна?
А рушники? Для них нема покуть?
А час для меду? Він коли настане?
Опісля всіх знедолених розпуть?

Разом із відчаєм приходять сподівання
на порятунок в майбутті, на кращу долю.
Оманливе, пасивне уповання
веде до розпачу, безвихіді і болю.

Надія - це єдина наша власність,
розрада, віра в правду і прогрес,
по суті, підсолоджена сучасність,
ілюзія про праведість небес.

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

Совість в людини, має бути чиста,
Проте, не так як "чиста" пустота.
Вона повина бути золотиста,
Не заплямована й цілком проста.

Нам до життя, інструкцій, не додали,
Бо з ними ми були б уже не ті.
Що є погано, ми би зроду знали,
Але не зустрічали б у житті.

Здається, ідеально все було б,
Не знаєш болю- значить не завдаш...
Та вижити так людство не могло б,
Бо зник би весь душевний досвід наш.

Лише як крапля смутку в душі є,
І сумніви, і біль, і горя муки,
Ми починаєм цінувать своє,
І розуміти прикрості розлуки.

Твій біль-породжує твою любов,
Лише пізнавши горе, зрозумієш,
Як стигне в жилах твоя тепла кров,
Коли людину так згубити вмієш.

От так і совість, буде золота,
Коли ти вже спіткнувся об пороги,
І зрозумів, що це тропа не та,
Але вже стер об неї свої ноги.

Лише коли у серці й на душі,
Одним мотивом, тихо щось заграє,
І вирве з інших, всі твої ножі,
Ти зрозумієш- совість так співає.

Тому не бійся падати в житті,
Бо тільки так, навчишся підніматись.
Згадай, що всі, оті, земні святі,
Були за крок, щоб Сатані віддатись.

05/01/14

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!