Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023

Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.

Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Явився парадоксом навесні.

Що нам робити з цим нежданим ритмом?
Куди втекти від Господа гримас?
Космічний холод падає нестримно
У хаотичність й невгамовність мас.

2 квітня 2023

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Останній сніг вже сходить із арени,
Як сивина, як марево із хвиль,
Що напливає з підсвідомих терен.
Не розрізниш, де правда, а де цвіль.

Останній сніг напливами прибою
Нечутно попід двері підповза,
Де зло й добро злилися у двобої.
У гулі не почуєш крики "за".

Останній сніг, як барс чи як пантера,
Під ноги ніжно й лагідно приліг.
Немовби білими грудьми Венера,
Останній сніг закриє твій поріг.

1 березня 2023

«Ні» чи «Так», а Всесвіт – проти.
Не буває «Так» чи «Ні».
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається питання:
«Хто насправді є святим?»

Той, хто тве́рдить, той, хто певнить,
хто попе́ред на коні,
заведе, зведе, зате́мнить!
То є правда? «Так» чи «Ні»?

Хто хоро́ниться, чаїться,
людям шепче переляк,
за великий світ боїться!
То брехня? То «Ні» чи «Так»?

Мабуть «Чи»! Бо Всесвіт – проти.
Швидше вищу мову вчи!
Правда – час, брехня – це «хто́ ти»,
і мовчи, бо в центрі – Чи.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.

Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
Явивши небес письмена.

Я хочу пірнути туди,
До краю небесних святинь.
Сніги замітають сліди,
Ховають надії до скринь.

Слова упадуть назавжди
В яругах крутих, як змія.
Лиш тільки прозріння не жди,
Воно розчинилось в полях.

20 лютого 2023

Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.

Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Вони заспівають про вічний початок.

Уламки любові, немов камінці
Коштовні й такі непоправно розбиті.
Ти бережно їх потримаєш в руці
Й відпустиш, неначе небачені квіти.

4 лютого 2023

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Хоч би скільки тікав я від тебе,
Марна спроба від тебе втекти.
Я мов бранець у пазурах неба,
І дорогу назад не знайти.

Я тікаю, тікаю, тікаю,
Повертаючись знову туди,
Звідки я відійшов у безкрає
Мандрування без сенсу й мети.

Я тікаю і знову на місці
Опиняюся, грузну, стою.
У розтерзанім середмісті
Я шукаю краси течію.

27 листопада 2022

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Перший сніг, як послання Бога.
Перший сніг - полотно небес.
І розкриє дорога строга
Пустоту недалеких словес.

Перший сніг ліг невинно й сонно.
Перший сніг, ніби скромний жест.
І листів непрочитаних сонми
Проглядають крізь білий текст.

Перший сніг, ніби марево хворе,
Мовби привида помах руки.
Перший сніг відкриває море,
Де впадають трагічні віки.

23 листопада 2022

Старість стримувалась,
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.

За єдино безсмертного хлопця –
чий феномен простий –
йдеться в повістях допотопства:
«Ось і тепер він живий».

Обручку срібну знімає
і на нитці шовковій гойдає:
«…Тільки палаючий віхоть тростини
і велика печера,
і неодружений хтось,
здається, геолог…
ні;
здається, первісна людина,
ні;
химера якась квола…
в однині.
Йде.
Порода пахне лосьйоном,
кухнею
і дітьми.
Ми –
наскельні малюнки
в скафандрах.
Він –
живий дотепер.

…Щось в печері раптово
схвилювало повітря,
це на вулиці час
помер…
Ні.
Це малюнки нас
на стіні.
Ні.
Це підземна ріка Луна
провалилася в озеро Тиші…
впала в озеро?
ні…
провисла.
Значить, це не вона
повітря в печері колише.
Це ще глибше –
на березі озера Тиші
дикий кіт, помираючи, випустив дух.
У-у-ух…
Як він потрапив туди?
Від біди – до біди.
Ні.
Може, це деґрадація людини
у глибини?
Ні.
Може, світ невідомий у тій глибині?
Ні.
Може, світ протилежний?
Ні!
Кіт обрав.
Він без вогню на кінцях тростини
повз у глибини.
А ми…?
йдемо попід люстрами кришталевими
під куполами печер
поза часами –
і ніхто не помер.
А чому..?
Бо ти є свідком,
і не бачиш нитки,
на якій гойдається обручка,
срібний маятник
благополуччя…»

Чи гіпноз є належним відбитком
константи?
«Подивіться уважно.
Я – Ваша мати…»
Так навіщо у вірші писати про хлопця?
«Це не вірш,
а остання з казок допотопства».

17–19 квітня 1995 р., Богдани́

у гіллі ялини чи туї
сполохано мостяться сови
і небо флюорисціює
і ночі засві(д)чує слово

на місце де царствене сонце
планету удень обертало
в ілюзію світу – у сон цей –
викочує місяць кружало

на психоделічній картині
що ніч у повітрі зіткала
зміїться по плесу стежина
скидаючи луску з опалів

якби хтось так випадком вийшов
в цю пору на берег безсоння
й підставив би втомленій тиші
м’яку прохолодну долоню

і гладив би тишу по гриві
мугикав би їй колискову –
ілюзія світу красиво
у світ обернулася б знову

та в гіллі ялини чи туї
скінчили мостится сови –
нічого ніщо не віщує
дрімає вколисане слово

за метеоданими Раю –
триватиме ніч аж до ранку
і місяць в кишеню сховає
і сонцю відслонить фіранку

земним копошінням як треба
рулюють у вишніх етерах…
з якого дивацтва враз небу
забаглось вдивлятись у берег?

03.05.25

Напевне, віщі сни
збуваються... для мене
наступної весни
не буде вже війни
як мовиться, напевне.
Та поки у вікні
щезають тіні темні,
являються мені
видіння навісні –
у цю лиху годину
вся косоока рать
на поле Кия рине.
Зигзицями ячать
крилата діва Сирин
і птиця Гамаюн:
іде скажений гун –
утілення Аттіли...
і рукописи рун,
і ворон Говорун
у далечі віків
цей час наворожили:
на капищі богів
язичницьке кадило
і поміж ворогів
своя нечиста сила,
єгипетська мара
сучасної Ізіди...
і вигорять моря,
та із пітьми аїду
Ярилова зоря
над океаном зійде.
І вернуться сини,
і неодмінно щезне
поріддя сатани
лихе, лукаве, темне,
яке кудись веде...
і, може бути, потім
не устоять ніде
дияволи во плоті,
опудало руде
і шапіто на дроті.

05.2025

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

Очі піском вимили,
Поміж грудьми яму вирили.
Слова — поглядом вимовив:
“Що я собі видумав?..”

Кохання в прірву кинули,
Наврочили злими силами.
Долю з-під лавки видали,
Повідомлення моє — видали!

Шепотом церковним вимоли:
“Індульгенцію купи з вірою”.
Спали на кострі відьму, ти —
Та віддасться за гріхи твої…

Очисти простір білою шавлією —
Не буде спокою твоєму крокові.
Буде проклято кожне дзеркало:
На перекладені вчора вмерла я.

03.05.2025. 02:55

                        І
Ніколи кажуть не кажи, – ніколи.
Не має сенсу парадигма ця,
немає ні початку, ні кінця
абсурду, що вертається по колу
сансарою во ім’я гаманця.
Америка «кришує» Україну
як рекетир і поки тліє край,
росія заглядає за Дунай,
ну а Європа хоче половину
усього, що у полум’ї руїни
бажає теж присвоїти Китай.
Ця візія опереджає карму,
яка нікого вже не омине
як і невідворотна Божа кара
і по заслузі буде кожній тварі,
коли Арей війною полихне.

                        ІІ
Об’єднуються нації навколо
ідей добра супроти осі зла,
та істина у тому не мала,
що поки влада набиває воло,
зомбований електорат спроквола
вже доїдає крихти зі стола
і вишиває голому сорочку...
на перемогу скинемось потрошку,
а поки роздягають до гола,
наклеюємо фіґові листочки,
якщо штани оказія зняла.
У цій неімовірній веремії
явилися новітні лицедії,
що мають індульгенції старі,
аби союз мамони й содомії
оте несите бидло угорі,
усе ще не ударене по тім’ю.
не п’яло на очиці каптурі
нової інквізиції держави.
На мапі світу є вже не одна
така, яку годує сатана...
і не одним героям вічна слава:
кому – почесна, а кому – дурна.
Закони є, але немає права
показувати, де чия вина.
Лакеї, сраколизи, маловіри,
іуди і нувориші еліт
у кузні часу викували звіра
троянського, що розділяє світ.
У світлі майже кожної події
збуваються видіння Єремії:
на свято місце сіли упирі,
у рясах біси гидять вівтарі,
престолами завідують злодії,
а тронами – юродиві царі.

                        ІІІ
У боротьбі за фейкові ідеї
не сходять із арени фарисеї,
та викине, якщо не поглине
їх час у цій воєнній епопеї
добра і зла...........................
........... не доганяє людство,
якою є причина самогубства
і хто коли порушує закон.
Та не лякає їх Армагеддон,
упевнена парафія у тому,
що і її теляті золотому
везе, коли воно двох маток ссе
та б’є поклони ідолу дурдому,
який із раю на коні блідому
її в зелене пекло повезе.

04/25

Час покинув свій,
долаючи втому…
Я - у Києві
сто років тому.

Усміхнені квіти на клумбах.
Трамваїв густоголосся.
Міліціонери на тумбах
завмерли, як колОси.

Ось ця чарівна пані,
яка вибирає буси
прямо з вітрини - останні,
можливо, моя прабабуся.

А з цим малюком у колясці,
що так зворушливо плаче,
ми розминемось у часі…
Пробач, не до побачення!

Володимир, на хрест спершись,
як то кажуть, камо грядеши,
здається, побачив першим
нас - прийдешніх…

Вночі на дніпровські схили
падає срібне намисто…
Валер‘ян Підмогильний
«Місто».

2025 рік

Ще не уміють пересічні люди
єднати сили із останніх сил
у симбіозі Заратустри, Будди
та Ієгови.. на один копил.

Та уповають люди пересічні
і віруючі на одного з трьох...
у цьому світі нації не вічні
і люди теж... і триєдиний Бог,

і та земля, якої їм не треба
ані у небі, ані у раю...
якщо до раю пішки як до неба,
то й живемо як у чужім краю.

Подейкують на морі і на суші –
земля і небо об’ єднають душі
як обереги сили і снаги,
та де-не-де на суші і на морі
усе, що суще в радості і горі,
нагадує, що люди – не боги.

03.2025

Життя немов кардіограма,
У ньому все в одне злилось:
Комедія,фарс і драма,
Фарбами емоцій розтеклось,
Любов,боротьба,максимальна відвертість,
Дружня підтримка і власна упертість,
Максималізм і безкомпромісність,
Витримка і екзамен на міцність,
Я молекула світла,небезпечний реактор,
Промінь сонця і хмара дощу,
Мчу безупину,сміюсь досхочу,
Цукор малини і гіркота полину,
Коктейлем гремучим в мені прокиплять,
Імпульси совісті дружньо не сплять,
Знаю,попереду довга дорога,
Через терни пройду до зірок,
Вітром перелечу я пороги,
Зроблю в майбутнє окрилений крок,
Так,я не казка з хепіендом,
І обличчя не з яскравим брендом,
Я в вирі мрії,ясності й думок,
Розсію посмішкою злого пекла смог,
Блискучим світлом світ наповню,
І радість з щастям в нього привнесу!

Діон Трефович ©

Ангели чують наші думки,
Наші турботи і наші бажання,
Ангели чують наші думки,
І посилають нам віру й кохання,
Ангели бачать неспокій душі,
І закривають крилом від нещастя,
Доленосні моменти настільки крихкі,
Їх зберегти можуть серця старання,
Ангели знають про наше життя,
Світло дарують,наснагу,підтримку,
І у сяйві мирського буття,
Лишають всередині теплий відбиток!

Діон Трефович ©

Мої слова - то шурхіт очеретів,
Ріка, що з небом змішана тече.
Відбиток в ній купальниці відвертий,
Дивися, не здіймаючи очей.

На плесі - брижі, значить слово вітер.
Під берегом пісок - то слово час.
Верба у воду мочить пару літер-
Любов і Ласку день мені припас.

Слова злітають пухом лебединим,
Тоді в терновий падають байрак.
Слова малюють на щоці краплини
Дощу чи сліз, я пробую на смак.

Слова зі страху, що й не повторити.
Вони як тінь, я їх не обмину,
Плетуться вслід, й лише слова молитви
Розвіюють ту чорну пелену.

Бувають і тверді слова, то - кремінь,
Й легкі, як пил, що струшений із ніг.
Та жодне не написано даремно,
Бо всі вони зродилися в мені.

На хвості червоного дракона,
висне рік зеленої змії
і ятріють сльози-ручаї,
бо зі сходу дме не по сезону
буйний вітер і душа холоне
за краї розорені мої.
В Україні з усієї сили
виє завірюха світова,
та весна... перемагає змія
і ось-ось відлигою повіє...
утікає баба снігова
і зима до літа покотила –
ранками яснішає Ярило
як небесна свічка воскова,
то зігріє, то як мрія тане
і надією без вороття
гасне учорашнє майбуття,
нібито, уперше не настане
гадане, обіцяне й неждане
протягом наступного життя.

02.2025

пізно копаєте опівдні могили пусті
сором із чатами перевіряє пости
кидає кості голодним лопатам мов кість
пасмуги бронзових змій патиновану злість

золото лаврів палетки очниці інталій
пострахами черепів спалахнуть прапорці
знову незнайдене втоплене в жменю деталей
вишуканости розкоші в порожній руці

сторони світу опівдні беруться до танцю
крутять та й так що і смерть виставлятиме бранців
маги жерці ворожбити за вашої згоди
захід мені долучив половину зі сходу

часові від сотворіння рости і рости
хитрістю сором хоронить монети і брошки
та не знайшовши (побачать: могили пусті)
ляжуть в погребну постіль
мов для них моя ноша

2023 р.

Каламар перевернуто

Місто встало й стоїть
се певна річ Троя
шари передмість
по колу повторюючись
змащені світлом ліхтарним
наосліп облудним
вливається суміш контрастна
і вулиці в сутінках
один подих тому
вийшовши з берегів
стискаються вздовж тротуарів
де берег тепер насідає
мов брили дорійців
буквальністю темних часів

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
Чи нині – вже завтра?

Дерева ростуть сталагмітами
в парку застиглих чорнил
сльотавости опій всотає галуззя
запівніч отямиться парк
у сріблí глосолалій
Затягнуться світлом зіниці –
ще дві затяжки
з кров’ю качається суміш контрастна
по околам
і серце тужаве щільніше за кість
душа поміж крил у хребет розвороту
тасьмою вп’ялася там сніг ліг раніше
цементуючи літери
сенси лабільні

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
нині – вже завтра

До брами до брами


2023

диме перцевий повз валку очей схаменись
скільки не є молодик розтяв параван смерку
і принагідно пречисті стожари до сліз
палахкотіли пекучі а вперті ж уперті

поштовх спиняли сліпі невідпорні часи
аби до купи зібралась множинність одразу –
руки руківʼя леміш – це сливе ти єси
що його б стало зорати чекання левкасу

і розчинитись бо в нині постало б колись
себто початок і голод спрагливого звіра
звіра котрий випростовувався і моливсь
стрягнучи в гумус – твоє сполотніле безвірʼя

2023 р.

Під яким парасолем не йшов,
по яких під’їздах не переховувався,
які дерева не зустрічав,
у які очі не зазирав,
у якій руці не тримав,
де не спав би –
всюди сум.

У тонкій поволоці я ще тонший.
Зліва – ніч, справа – день.
В епіцентрі – серйозний удар
по мені.
Далі сум.

Голубий Хрещатик від дощів літніх.
Імлисті очі увечері спати хочуть.
Ще учора тріщали від побаченого.
Нині сум.

А завтра їдуть машини,
клубками сонце за сонцем завтра,
фонтани водою Дніпровою граються,
хлопчик угледить мій сум
і ніколи не стане дорослим завтра.
Може, мені не гоже так про себе?..

Люба, зірви мене з дерева, мов грушу.
Я на ньому можу згнити, а не впаду.
Ти професійна діячка
найбільшого в світі профсоюзу
потенційних убивць.
Зірви мою біду.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Піду я…

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб!

Будинки згуртувалися з очей моїх упасти.
Спасителько моя, це літо називається?!
За мною вернеш гори – горизонти
ти – лагідна печаль,
ти – милостива муть…

Лівою – раз!
Правою – два!
Обома – три!
Стриб!

А не висохне взуття.
А не висохне волосся.
Не можна повернуть
тих рук сухих ще допотопних.

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб.

Не повертаюся!..
до жінки…
А найсумніше те,
що звідти я,
де в лугу декольте
під сонцем сонць метелики цвітуть.

12 червня 1994 р., Київ

Норма – це навіть жіноче ім’я.
Тепер унормований я.
Губи запеклися кров’ю,
розцілованою любов’ю,
одсмоктаними ночами
напівкарими очами,
начвертьтурецьким голосінням,
увосьмеро вмощеним в гроб волосінням.
Норма. З неї багато нещастя.
Розпльовано – горя вдосталь
і вічний кастинґ
перед очима
Афін і Риму,
Києва ще старого,
Токіо через дорогу
і сатанинського Вашинґтону.
Трясця на то́му –
як казав мій учитель!
Годі смердіти!
Норма!

13 квітня 2004 р., Київ

Повільно ми гаснем мов з воску свіча
Що в темряві нас веде безвідказно
Щастить, коли ця свіча не одна
Якщо одна— то світло навіки погасло
 
Летить попіл сигарет, дим
В пітьмі чийсь силует, а свічка гасне.
Той силует собі мовчить, немов би марево безсоння
А вогник гасне й мерехтить мов ніби сонечко з просоння
 
Той силует уже не сам, їх декілька стоїть в пітьмі
Вони чекають як один коли настане їхня мить...
Коли помре моє везіння, коли учухнуть голоси
Які тримають в цьому світі таких як я й таких як ти.

Їх більшає навколо мене, хоч коло крейдою малюй
Та не врятує це від смерті, хоч ти молися і чаклуй.
Свіча все гасне, мерехтить, летить нетлінний попіл сигарети
В кімнаті цигарковий дим приховує в собі всі силуети.
 
Усі вже сплять—попи, сани
І ніби завмерли чорти, але один не завмер досі
Це Люцифер в людській подобі.
Заходить чітко, кроки тихі, приємний голос, це так дивно
 
У божий храм заходить сміло, адже від нього лиш одна
Лишилась назва в цих стінах.
Упрямий погляд, сині очі
Бліденька шкіра «все що хочеш» каже зроблю.
 
А я сижу ні кроку вліво
І навіть погляд не підняв
Мовчу, чекаю ще що скаже
А він мовчить ніби не зна що і додати
 
Присів на стільчик... й гасне свічка.
Від погляду його нетлінний згасає факел
 Питає—бачиш? І знову видно
У тьмі усі страхи на світі, пітьми всі діти
 
А мені байдуже—сижу, нікроку вліво...
Питаю—є сенс жити в світі?
Ти розкажи, ти ж Сатана
Ти знаєш таємниці всі єства
 
Сховались монстри, запалала одна свіча
А Люцифер мовчить та погляд свій сховав
Не знаю я ваш сенс єства
Ви тут лиш мучитесь на світі, і ні тортури й пекла муки
Вас не лякають хоч і будуть ці муки вічні...
 
Кладе долоню він на стіл, на ній червоний перстень блище
І нам до ранку ближче й ближче, уже світає.
І дістає нетлінну книгу
Їй ніби вже багато літ, обкладинка пилом покрита
Й пошарпані в ній сторінки.
 
У ній вся наша боротьба... її писали переможці
Ми в ній злочинці і каторжні у нас діла.
І дістає в мить Сатана стареньку книгу.
 
Це була Біблія моя, вона мені як сенс життя...
Гортає книгу Сатана, «а все ж було зовсім не так...»
І замовкає. Скупа сльозинка потекла...
Він каже—сенс життя у тому
Щоб шось залишить за собою
І щоб це щось відображало
Тебе самого… ти ж все сумуєш...
Я—каже—знаю, чом сумуєш
Бо ти ще досі не відпустиш...
Гортає далі сторінки
Не зможу я тебе забрати
Бо ти свою душу продати
Вже умудрився, не мені
А тій дівчині чорнобровій
Та не кохатиме вона
Тебе, окаянна душа
Тож це без сенсу...

Ти тільки не мовчи. Звучи! Гори!
Дарма, що день хлюпоче сумом сірим.
Як так - не вірити? У соломинці віра!
У ріг життя згинає? Ні, у ліру!
Бери і грай, ще хтось чекає гри.

А щоб не вгамувала німота,
Ганебний шепіт виривай із горла.
Заглушений громами, лийся горном.
Жени від себе тишу ілюзорну,
Щоб звичним животтям покір не став.

Зніміти не посмій, бо кожен звук,
Запертий у тобі, не дасть дихнути.
Мелодія притишиться забута.
Струна порветься, і накине путо
На крила мрій і на спроможність рук.

Якщо й чорнила змиються в хлющах,
Не витримає лист негод осінніх,
Слова ж твої залишаться насінням.
А жати будеш те, що сам посіяв.
А сіяв ти тоді, коли звучав.

Де соловей співав, та хутко змовк,
Де місяця відбиток бовваніє
Серед напівзаплющених зірОк,
У чагарях нічних моїх думок
Біла сова шукала для гніздів'я
Безпечне місце - висидіть надію.

Як біле розправлялося крило,
В совину мудрість, як у білі чари,
Повірила, й забула про печалі.
І голову до мене підняло
Пташа-надія. Радо зустрічає.
А я йому бажаю, щоб росло.

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Він продирався крізь насмішки і біль,
крізь зраду, сум і знущання…
Був кожен день - гладіаторський бій
за виживання.

Але він вистояв і переміг,
у серці свічкою проніс любов -
священний, єдиний цей оберіг…
Його звали Йов.

2024 рік

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

   Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
    Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
    Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
    Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

    Чи буває від природи так жорстока красота?
    Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
    Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
    Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

    Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
    Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
    Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
    Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

    Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
    Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
    А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
    Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

    Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
    Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
    Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
    А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

    Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
    Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
    Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
    Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

    Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
    Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
    Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
    Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

    Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
    Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
    Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
    Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

    З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
    І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
    Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
    Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

    Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
    Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
    Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
   Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

30 червня - День усіх Святих українського народу


Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях чорно-білих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!

Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

Виріс я у селі на Сулі,
Де черемха і вишня цвіли.
Крім села і моєї Сули,
Більш нічого не знав на землі.
Знав іще: в ясеновім гаю
Є сунична галява одна –
Там поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
Я пішов по широких світах,
Зустрічався зі злом і з добром,
Подружився з величним Дніпром,
Прописавсь у великих містах.
Снилась часто в забутім гаю
Та галява тіниста й сумна,
Де поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
За плечима роки і роки,
Немалі й невеликі гріхи.
Та постійно доводять шляхи
До села, до моєї ріки.
Я прижився в донецькім краю,
Тільки ж спомин зрина і зрина:
Десь поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах…

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

Серце моє, переб’єшся.
Любов моя, переб’єшся.

Переб’єшся, як пташка у путах?
Як увесь весільний посуд, переб’єшся?

Як народи за межу, переб’єшся?
Як нове щось народжу, переб’єшся?

А якщо не народжу, переб’єшся?

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

24 листопада 1993 р., Київ

А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люляло спокій.

Ось так, легковажно зірвавшись, він буде літати,
Забуде про те, як лежав у лискучих долонях.
На те він і вітер - бездумний, міцний і крилатий!
Та зміниться настрій - поверне в гіллясті пенати,
Під небом безхмарним, в якому лиш слід купідона
Пір'їною білою, й листя ворушиться сонно.

Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого́ дитинства змило
Дощем-часом у тайну́ скрижаль.

Найріднішим йду на світі містом...
По́рух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим листям
Юність моя просить другий шанс.

Над величним Бугом древнє місто,
Ти - моєї сутности Грааль.
Сонм пові́дай предковічних істин
Тополиним шепотом, Сока́ль.

2010

Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
«Тату, колискову...»

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

26 жовтня 1996 р., Київ

О мить! І я в тобі колись розтану,
Та розіллюся сотнею струмків.
Вертаються травою води талі,
Просочуються в бруньки боязкі.

Ти вічна, мите! В плині трансформацій,
В постійному згасанніб - то не тлін!
Так хочеться віддатися сповна цій
Весні початку нових перемін.

Заквітло. Мить, й пелЮстки сіє гілка,
Де перший лист ховає зав'язь. Мить -
І літо розлилося по узгірку,
Достиглою ожиною пахтить.

Метелик, що пірнув у мить надії
Чи налітався, а уже висить
Десятком лялечок, де сонце гріє
Нове імаго дивної краси.

А мить за миттю відквітує літо
У райдугах і травах степових,
Та на підмостки золотава вийде,
Продефілює пишно, й не зловить...

Мить задощить, і миттю захолодить,
Метелик-гусінь вклякне у корчі,
Чекатиме, допоки талі води
Відродяться, життя роздаючи.
03.2023.

Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –
то кожен обирає на свій смак.

Пломінь яскравий. Ніч, а наче день.
А розпочнеться ранок, чи помітиш?
Ті доленосні полум’яні квіти
не завжди передвісники біди.

Що каже доля подарунком цим?
Спопелить прагне чи квітчає дім?

11.08.22

Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Давати тепло.
Любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Вітри дмуть у різні сторони,
на різні боки хитають.
Приносять послання ворони,
урочисто їх вручають.
Вручають різкими поривами,
дрижанням й хитанням стін,
мжичкою, хлющею, зливою –
потребою перемін.

Ти чуєш, вітри збираються,
сильнішає їхній тиск?
Залежане видувається,
міняючи обрис та вміст.
Міняючи на незвідане,
хвилююче та звабне,
прозове, а може й з римами,
що сповнить і надихне.

Вітри ті не зважать, не зглянуться,
чекаєш ти їх чи ні.
Налинуть, святково одягнені
в одежі свої видувні.
Ти можеш втекти, ховаючись
від цих невгамовних вітрів
й вдивлятись їм вслід, гадаючи
що саме ти упустив.

09.02.24

нічого невиправного нема
все, що болить, є засоби зцілити
всміхається засніжено зима
підказує – любити

у заметіль, опісля хуртовин,
в нашаруваннях льоду
немає для окриження причин
й не бýло – зроду

нестача загостряється тепла
нерозумінням, що із цим робити
зима шугою душу обтяла
й повторює – любити

28.12.23