Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.

Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Даруючи лиш посмішки криві.

Химерні трунки лиш беруть за горло,
А душу не лікують, не спасуть.
Ідеш у ніч, як виснажений Гоголь,
Ковтаючи лиш мутну каламуть.

Ідеш у ніч, немов на вірну плаху,
А кат зачитує усі гріхи.
Слова злетіли невловимим прахом.
Стоять апостоли і пастухи.

14 квітня 2025

Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.

Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Пророчий дар чи берло супостата.

Диктує ніч закони й одкровення,
Диктує письмена неопалимі
І протікає, як жага у венах,
Втикаючи списи в болючі рими.

Диктує ніч свою палку сваволю,
В гортані слова спалюючи все,
Дарує волю небесам і полю,
Куди сваволя долі занесе.

12 квітня 2025

Я хованка, донечка домового,
уся золотиста, і трохи рудого.
Живу поміж поверхами і світами,
достатньо далеко від тата і мами.

Мій колір – відтінки, смаки – розмаїті,
умію складати події і миті.
Готова виходжувати й чаклувати.
Люблю гарні запахи й світлі кімнати.

Охоча до знахідок і дивування.
Ціную у інших тонке виховання.
Тому поміж люду не часто буваю,
хоч є і такі, з ким сідаю до чаю.

А як затихають цікаві розмови,
із кішками бавлюсь у хованки й лови.
А там і мандрую по сяйних доріжках
в плащі на застіжках і з крильцями в ніжках.

Цілком товариська й легка, наче пташка,
не злопам'ятли́ва, і не барабашка.
Але як трапляється несправедливість,
то не сподівайтесь від мене на милість!

У світі моєму тому все і добре,
що в кожної хованки серце хоробре!
А що через це хлопці в нас лінькуваті,
то лиш тимчасові мінливості статі.

Удома вдягнуся в індиго - достоту,
за звичну миліше воно теракоту,
весняними звабами задухмянію,
подавши своєму обранцю надію.

О, я ще чимало могла би додати
усе ж бо не так, аніж звикли гадати -
бо ми із одної великої казки,
де зайві страждання, покрови і маски.

Що значить - опинитися в ніщо,
Де світ бере невидимий початок,
Де пустка пануватиме без щогл,
Де розквітатиме поляна згадок?

З нічого не народиться цей світ,
Здоровий глузд підказує лякливо.
А з того Бог передавав привіт
Людині, ніби лозунги прориву.

З нічого народилися буття,
Вселенський задум і космічний виклик.
Тепер іде в ніщо без каяття
Те, що зродилось у всесвітній вирві.

9 квітня 2025

Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.

Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
Прикладаючи сіль до ран.

Час змете тимчасову марноту,
Спорудивши умить нову.
Він розіб'є об стіл позолоту
І розсипле слова у траву.

Час - суддя невсипущий, грізний,
Чатовий біля стін тюрми.
Він буває безбарвно різний.
Невіддільні від нього ми,

Ніби в'язні у казематах,
У кайданах німі раби.
Перетворює на автомати
Час людей, утворивши горби.

У пустелі палючій, нещадній
Порятунку від нього нема.
Прийде віхола, ніби щастя.
А в душі поселилась зима.

9 квітня 2025

Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.

Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
Які породжують криві дзеркала.

А зранку все прозоре і німе,
Немов старі запилені картини.
В спіралях часу прокричить земне
Й божественне призначення людини.

Не хочу прокидатись у дощі
І навіжений, невблаганний вітер,
Що проникає до глибин душі,
Руйнуючи призначення і віру.

7 квітня 2025

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.

Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних світів,
Подолавши споруджені небом товсті перепони,
А земні подолавши упевнено і поготів.

І пізнавши до дна небуття, ти пізнаєш цвітіння
І буяння життя, невтолимий і ясний порив.
Вип'єш часу вина, увійшовши в палке безгоміння
І відкинувши сумніви, наче болючий нарив.

Увійшовши у білий налив невідомих історій
І вдихнувши їх пахощі, мовби небесний нектар,
Ти здолаєш тенета ненависті, злоби, апорій
І відчуєш страждання, як посланий Господом дар.

6 квітня 2025

Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.

Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
Те янгольське крило стосиле.

Куди години відпливуть?
В яку безодню чи у прірву?
Не зрозуміємо ми суть,
Таємну, дику, богорівну.

Спливли години в нікуди,
У небуття. А їх нам жалко.
Пірнають мрії назавжди
У Стікс, який ударить жалом.

4 квітня 2025

(роздум)

Демократія вмирає в темряві,
коли людство живе в брехні,
коли істини втрачені терміни
коли слабне народу гнів.
Ось наразі, як приклад, зі Штатами:
проковтнув той народ брехню,
проти клану не зміг повстати він,
і живе по його меню.

Ближчим прикладом є партократія
там де гетьмана гетьман з’їв,
де чужа із своїх кланократія
тих партійних мерзот-крадіїв,
де корупція влади є нормою,
як і норма – провладний суд,
влада кланова змістом і формою
на корупції варить суп.

Демократія, як кланократія –
не розумніший спосіб життя.
Кланократів прожерлива братія
незабаром піде на сміття.

Хто на зміну прийде світом правити?
Гегемон із рабів, чи панів гегемон?
Чи мудрець, якій буде орати і ралити
поки виростить «миру закон»,
в який кожна повірить держава і нація?..

Та спасати чи буде нам рація
світ, який перейде рубікон?..

Бо до того все йде… тими кроками,
що спинити не може і Бог,
та й народ побіднішав пророками,
а правителі – вбивця та лох*.
Не зупинять і віри… всі тисячі,
коли світом заграється псих,
не важливо хто свЯтіші, ці чи ці,
спасе ВІРА ОДНА І ДЛЯ ВСІХ .

З цього можна почати очищення
душ забруднених брудом брехні.
Цим ми зможем уникнути знищення
у останній всесвітній війні.
Ми не будемо бавитись війнами,
зрозуміємо дурість війни,
і на вільній землі будем вільними
з правом не визнавати вини,
ту, дитяті присуджену вірою
до народження, людства вину.
У єдиную віру всі «Вірую»
скажем Богу, хто правду збагнув.

Всім суспільством у людство повіримо,
(не суспільство тварин, а суспільство богів).
Будем вдячні і лісу і звіру ми,
і не матимемо ми ворогів.
І всесвітній зберемо консиліум,
якій владу розумну знайде
із людей, для людей і як мінімум
із розумних і чесних людей.

Якщо ж в тисячу вірувань вірити,
тобто в тисячу різних богів,
будем віру по злочину міряти,
перед злочином мати борги.
Ще до цього додасться монархія,
диктатура і цар-комуніст,
його віри зміцніє єпархія,
і добро мати злочину зміст.
………………………………..

Післяслово

Роздум має і користь і висновок,
вже ніхто не врятує від нас
окрім нас, ту планету, що високо
нас підносить в неспокою час.

Грудень 2025

*Путло і Трамп.

Лютий залишив мороз,
Наче відгомін погроз.

Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.

Він з собою забере
Все нікчемне і старе.

Не спинити часу біг,
Мовби усевладний гріх.

Час усе перепере.
І розумне, і дурне,

Божевільне і нове,
Зруйнувавши реноме.

Не спинити цей потік,
Що нас вічністю пропік.

Не здається часоплин,
Наче невблаганний млин.

3 березня 2025

Я іду крізь незміряне поле
Несходимих і вічних снігів.
Я шукаю вселенської волі,
Що не має стійких берегів.

Ген далеко у полі безмежнім
Постає споважнілий монах.
Він здолав маяки обережні
І обмежений, бережний страх.

Він покличе у далі зникомі,
У нестійкість, несталість морів.
І проляжуть шляхи невідомі,
Плинна мудрість легких кураїв.

Так нестале набуде конкретність
І слова набуватимуть плоть.
Так буття переможно і ревно
Входить в те, що призначив Господь.

23 лютого 2025

Ця сльота так трагічно зимова
Увірвалась з незнаних глибин,
Відібрала провісницьке слово,
Мов дарунок таємних вершин.

Ця сльота розчинила всі мислі,
Розчинила і радість, і сум.
І сніги наповзають невтішні,
Ніби згусток Всевишнього дум.

Потонула в калюжах тривога,
Потонули натхнення і шал.
І на місце єдиного Бога
Знов приходить неситий Ваал.

15 лютого 2025

Прожитий рік ступає в час минулий.
Ще крок із ним, іще у ньому мить.
Освітлення його останній люмен
Незбутими надіями струмить.

Його немов би зустрічали тільки:
Із поглядом туринського коня -
Важким і довгим, що сльозою стік би,
Як хто б лише над ним батіг здійняв,

Як хто б йому спустив на спину різку.
Та вже іде, із тяжкістю в торбах,
Де зло в добавці та біда в привіску.
Ступай собі, й не перша ще доба.

Залиш в криниці воду, в небі світло,
Вогонь на цурці, їжу на столі,
І звук життя, гучніший шуму вітру,
Що те життя понищити б волів.

Із поглядом важким і довгим вперто
Дорогами побитими чвалав.
Сліди твої із пам'яті зітерти
Немає ані сили ані прав.

Обшарпане просолене від плАчу
Сідло старе, прикушена вузда.
І тягнеться гарба обвинувачень,
Які візниця спіхом наскидАв.

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.

У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
Де совість править в сотнях лиць.

Шукаю я часи первісні,
Де править ніжність і краса.
Чекаю я від неба звістки,
Як вистраждані чудеса.

22 січня 2025

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.

Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Чекаєш, як дива, самої зими.

А вулиці нині пустельні й безсніжні,
Побриті під бокс і закуті в ніщо.
Не падає сніг на акації ніжні.
І вже не надіється світ ні на що.

12 січня 2025

Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.

Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Крізь плач і розпачливий стогін.

Ітимеш уже в нікуди,
У безвість, в ніщо, в невідомість.
А сніг постирає сліди,
Немов недописану повість.

Ітимеш у розпад, в туман,
У розпач, у сни, у кошмари.
Ітимеш у біль і обман,
На слово зникоме примари.

9 січня 2025

Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.

Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Що тримає Всесвіт у руках.

Не сховаєшся в далеких далях,
Не сховаєшся у пралісах,
Не сховаєшся в легких печалях,
Не сховаєшся у злих вітрах.

Тільки серце тихо відгукнеться
На мандрівку дивну без кінця.
Тільки голос тихо озоветься
На саму безмежність без лиця.

6 січня 2025

Засніжені вершини гір -
Шпилі, що пронизають небо.
Куди лише сягає зір,
Лечу я поглядом до тебе.

Засніжені вершини гір
На вістрях доброту тримають.
Ти зачаровано повір
В любов, що гори обіймає.

Засніжені ясні шпилі
Щось тихо й голосно говорять.
Сягає сивина землі
І лине далі, аж до моря.

Сягну глибокодумність скель,
Хоч їх збагнути я не можу.
Торкнутися небесних стель
Думками, що на гори схожі.

3 січня 2025

Володимиру Діброві

О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.

Нема. Нема. Невже повимирали ви,
неначе пресловутий динозавр?
Пішли на дно та обросли коралами -
Лук'ян Гервасій Опанас Назар

Параска Домна Феодора та Горпина...
Порозтавали мов торішній сніг.
Вже не писатиме про вас чудових книг
новий Шевченко... Часу безупинно

кружляє колесо - й раптовий рекетир
посаду обіймає робінгуда.
За димними стовпами ходять люди,
але червоні хвилі розкотить

новітньому пророку не під силу.
Програма оголошує прогноз.
'Веселка' видає 'Спінет і Силос'.
Хому читають (але це здалось).

І тільки по зусиллі нелюдськім,
чи з перепою дуже гидко стане:
в обличчі Джорджа бачиться Яким
і за повії абрисом м'яким

ввижається 'малюточка Оксана'.

Заблукав я в епохах минулих.
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.

Я поринув у первісні брили,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
Що пророчі слова прокричить.

Я шукаю нетлінного слова
І мелодій розкутих, як мить.
Відокремлю від слова полову
Й пил віків, що над нами шумить.

Зазираю у книги священні
І не можу дістатися дна.
Відкидаю кайдани буденні.
П'ю з ріки неземного вина.

1 січня 2025

Зима ударила у бруд
Лицем в безсилості нещасній.
І бруд заполоняє брук,
Мов Брут з ножем несвоєчасним.

Зима пірнула у абсурд
І стала стала осінню неждано.
І Божий замисел заглух
Під брудом, ніби покривалом.

Повільно відступа зима
Під тиском бруду і стихії.
І побудована тюрма
Вже не укриється в завії.

Зима утворить нищівне
Стовпотворіння Вавилона.
На чистий аркуш упаде
Тавро тривалого полону.

23 грудня 2024

І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова

не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян

в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують

І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною

Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь

Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов

Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі

що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... “О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" -
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу

він озирнувся - площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси

і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.

Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім’ятий м’ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.

І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п’яним він
тамтешньому народу видавався.

А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи

Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
“стискає горло зраднику любов”
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині

бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей - а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
“Навіщо...” поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних

і чув як у душі останнє мре
і жалить у п’яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
1798 р.

Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібненько, знак за знаком.

І друзі, ті, яких зумів надбати,
та не зумів затримати, ідуть
від мене геть: мої нудні дебати
із богом - у душі колотять муть
із дна, і всі злостивляться довкола
на мене й господа, який забув мене
своїм добром, а злом не обмине.
Сиджу, душею мертвий, тілом голий.

Акриди лазять по руках, і в голові
вошва кипить. Всі жити мають право,
але не я. Слова тулю криві
і небу кидаю, що може буть не здраво,
та чи мені боятися когось?
Свого злодійника зневажив остаточно.
Нехай він благ колодязь, і пророчих
сказань, і тихо плине мовби Рось-

ріка в одне з сестрицею Сулою.
Мені молитись нікому, бо я -
я - Іов. Наче хряк лежу у гною
й на бога хоркаю, якого ся бояв
у дні, як доля лагідно віталась,
й мене ще не чурались люди.
Які ще там спасуть мене талмуди?
Я клав на них великий палець.

Мов Іов серед гною - я в душі
копаюся нечистими руками
вони болять, вони мені дрижать
од нетерпіння видобути камінь
з болота серця - збудувати в ньому
собі оселю вірну, наче смерть.
Але стопроклята мовчить до мене твердь,
і сльози - очі колють, мов солома...
1798 р.

Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Як стане тінь під Лисою горою
Хоч іноді за мене помолись.

Шмагає вітер, виє псом бродячим,
Якому снився знов потертий плащ
Того, кого вже пів життя не бачив,
Давно не відчував його тепла,
між ніжок заяложених стола
Не чатував на свій кусок терпляче.
З тих пір чужа долоня не лягла
На слід ошийника, а може то й на краще:
Ноги чужої кпинів не побачив.
Але ж там тільки вітер та імла.

Почулося мені виття плачливе,
Привиділися рядна і дими,
І той безвинно тихий юродИвий,
Що так собака сумував за ним.
Жахливий сон. Вернися, обійми
У час, який гірке збирає жниво
Для фатуму, та бавиться людьми.
Ти помолись за мене - так важливо
Почути поруч на краю обриву
Твій подих - ніби захист від зими.

Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Народиться злобний Ваал
Між вилиць незміряних скал.

Народиться в муках божок,
Який піднесе нам урок.

Ти прийдеш в пустелю віків,
Зламавши могуття замків.

19 листопада 2024

Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один

Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
З’їдають кілометри мою машину

Make yourself at home again
Долинає з колонок, як духовне зваблення
Your body will be whole again
І швидкість вже не має жодного значення

Весь простір стиснуто до розмірів шосе
Співай, американська дівчино, співай про все
Ця поїздка не має початку і не має кінця
Співай, ця музика для тих у кого є душа

Стан піднесення і стан вмирання
Так почуваються ті хто пізнав кохання
Так почуваються зовсім молоді і трохи старі
Розчиняюсь у музиці і в цьому путі

One more night. One more night.
Співає чорний хлопець
I'll be right in the day. I'll be alright.
Підспівую йому мовчки,
Тримаюсь за своє кермо
Співай британцю! Виймай моє серце.
Плаче, бачиш? Оце воно!

Пара? Па-ра-па-пара. Парап.
Пара? Па-ра-па-пара. Пара-п.

            І
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.

            ІІ
Із минулого бачу сьогодні
невеселі картини життя,
вивертаю зі споду назовні
і гадаю собі по долоні,
чи реальне моє майбуття
і таке, що не кане у лету,
і сяке, що іде до кінця,
і лишає свої силуети,
поки є ще акини-поети,
світлі душі і щирі серця.

            ІІІ
Є і їхні, й мої охоронці,
що примушує далі іти
і заради ясної мети
за ескізами неба і сонця
малювати таємні світи,
де реалії певне-що інші,
ніж сьогодні, учора, раніше
у видінні або уві сні,
де відведене місце й мені...
..............................................
та немає ідилії раю
і по вірі моїй виживаю
на своїй кулуарній війні.

11.2025

Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди.

Закаркає - шукаю парасолю я.
Погоду слухай - змокнутим ходи.
Була її прогнозів монополія,
Коли садили верби ще діди.

Стара верба. Сучками небо колеться.
Не гнеться долу пагін молодий,
Як в час, коли трудились на околиці
Ворона й молоді мої діди.

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

Повертаюсь по колу в колишні кордони.
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.

Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем, покинутим завжди.
В очі небу дивлюся, такий неборак.

І мене земляками зустрінуть привільно
Наша воля свята і земний оберіг.
Усміхаються зорі глибинно, привітно
І доносять мені те, що в серці зберіг.

Повертаюсь по колу крізь пастку апорій,
Крізь болота сум'ять, парадоксів рої.
Так велику історію з сотні історій
Я створю, щоб цвіли ці величні краї.

16 вересня 2024

Братам по крові і братам по духу

Ми білі ворони
у цьому суспільстві,
ми сіль України,
йдемо звідусіль.
Із возом моїм
поєднається віз твій,
ми з півдня Вкраїною
возимо сіль.
Тим шляхом Чумацьким,
тим возом із сіллю —
по чорному небу,
по чорній землі
любов веземо
і надію, і силу —
до Сонця, до Сонця! —
у вічній імлі.
Ми сіль України,
і наша робота —
пройти ту ворожу
заплутану путь.
Загибель братів,
по загиблих скорбота —
ніщо не зупинить,
ми — совість і суть.

Лютий, 2008

Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.

Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
інакше – упадемо в розпусту.

Липовий цвіт заварити умієш? –
Завари липовий цвіт.
Запий мене їм і зрозумієш,
скільки згоріло літ.

24 листопада 1993 р., Київ

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ

світло упорядкованих електрокуль
хаотичне мислення і
блукання у пошуках краси
тихо, ледве чути власний пульс

блискавки теорій та ідей
від неможливих до
«а чом би й ні?»
досліджував Одіссей

сколихнути б відображення у воді
тіні житлових мікрорайонів
пусті місця скупчення людей
бурлеск асиметричних балконів

перший закон термодинаміки
циклічність подій
шкільні теми із ботаніки

це електричні метаморфози?

відрізок, промінь, чи пряма
і чи сталий рівень прогресії
яка різниця?
хіба не достатньо лиш… повітря?

зупинка, сфокусований кадр
смачне повітря, теплий дотик
шелестить у листі котик
піти купити молока

08.2025

Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.

Ти візьми мою руку, коли в тому буде потреба.
Якщо я захитаюся навіть від зайвої ноші,
То не бійся, устоюй. Тонкі під ромашками стебла,
А негода лише нагинає, зламати не може.

Опирайся на плечі. Вагаєшся - що за рамена,
Бо на них ніби й хустка шалянова тисне вагою.
Що й коли я нестиму, не знаю сама достеменно.
А залишені тяжкістю садна молитвою гою.

Відчуваю, як важко тобі та примножую сили.
Обіпертись не бійся, міцнію від дотику того.
Кажуть: ти б із плечей все, крім теплої хустки, струсила.
Тільки ж вітер такий, що здимає легких із дороги.

Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.

І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Над румОвищем шкарубким.

Сонце ковзає в обрій стомлено,
Ллється променем вощаним.
Оглядаюсь, шукаю: хто ж мене
Звинувачує без вини?

Кривда сонна - в череп'я злякано.
Заюшило у небозвід.
І не видно вини ніякої,
Замість неї досади слід

Шкарубкий. У вощанім промені
Лиш заграва тече бліда.
А я все озираюсь: хто б мене
Перед осінню оправдав?

Материк.
Атмосфера.
Зирк!!!
Птеродактиль – Неандерталець.
Далі
просто
людей
п
о
т
і
к,
ударяючих
палець
о
б
палець

31 січня 1993 р., Київ

Ця тиша, що гучніша громовиці,
Чорніша ночі та хмуріша тучі,
Уперто огорнутись норовиться
В холодний сон і в очевидь гнітючу.

Мені б її, як то було раніше,
В обидві жмені, щоб текла елеєм.
А я боюся нинішньої тиші,
Гоню, щоб не назвалася моєю.

Відмахуюся словом, що зродилось.
Кричу його. І диво - б'ється в дрізки
Беззвучної мани чуття зрадливе,
Й летить мені з етеру тепла вістка.

За кожним кроком біль долаю,
крокую хворим в небуття,
і босоніж дійду до раю,
до пекла — вистачить взуття.
Байдуже вже, куди крокую,
дивлюсь — позаду все життя.
Ні літ, ні днів не наторгую,
бо сам у себе все відтяв.
Не так жилось, не так писалось,
не те у пам’яті лягло,
що розцвіло — не зав’язалось,
а решта зовсім не цвіло…

…та ні, то так… на себе наклеп,
я вірю, слово ще цвіте,
на дні осяде бруду накип —
і людство прийме слово те.
Тому пишу, ще є година,
чи трохи більше… на життя.
Поки живу — я ще людина,
помру — частина небуття.

Серпень, 2023

Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.

Сну розкидані крихти змітаються кавою чорною.
Піднімається світло, і айстри підпалює синь.
Що там, Боже, Ти мелеш небесними синіми жорнами?
Сині скельця розбитих надій ніч і день переповнили.
Що Ти, Боже, назавтра по наших молитвах даси?

Я хочу затьмарити мозок,
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.

Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
Усю повноту каяття.

Та розум згасити не здатні
Всі пекла потуги страшні.
Впаде переможений зрадник
На полі в палкій боротьбі.

Кулак підійматиме розум
З руїн, із уламків цеглин.
Він здатен розширити розмах
З кутка до вселенських вершин.

Отрута для тіла і духу
Відступить, як військо німе.
Лише для чутливого слуху
Безодня відкриє себе.

29 листопада 2023

Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.

Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Який виходить, як поважний жрець.

Тут голос розчиняється у ваті
Невизначеності і німоти.
Ідеш у невідомість, як заклятий,
Без жодної вагомої мети.

28 листопада 2023

У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.

Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
Куди впадуть незлічені роки.

Ця посмішка - завершення процесу,
Округлість долі, кпини небуття.
Як вияви фатального ексцесу,
Це буде крапка в сяйві каяття.

27 серпня 2022

Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.

Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
Немов у незбагненні небеса.

І твій талант на сцені чи у битві
Покаже незвичайну гостроту.
Коли заходить сонце у молитві,
Світи проходять через німоту.

13 листопада 2023

Іду у ліс розбійницький, таємний
Там, де чекає лезо і клинок.
І тільки так досягнеш цілей певних
Без жодних перепонів і морок.

Приймає ліс екзамен доленосний,
І винесе він вирок, як тиран.
А ти ітимеш крізь серпанок млосний
У безгомінності кривавих ран.

Ініціація німого лісу -
Це найжорстокіший шлях у нікуди.
А листя сиплеться у горло бісу
І залишає трепетні сліди.

8 листопада 2023

Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.

У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Яка промовляє, як мудре видання.

У ризику є повноцінне життя.
Над прірвою ти пізнаєш найповніше
Ціну існування і сенс небуття,
Які ти вливаєш в розпечені вірші.

8 листопада 2023