Останній раз ходила по гриби.
Сумують тихі верби край болота.
Високі сосни вийшли на горби.
З берізок облетіла позолота.

О, сірий день, холодна далина,
пронизана стрілою-колією,
і сосни, що співають, мов струна,
натягнута між небом і землею.

О, рідна земле! Дай мені снаги
здолати зиму і здобути весну!
Хай нині я закована в сніги -
напровесні, немов трава, воскресну.

І літо знов дарунки принесе,
а осінь в золоту покличе казку...
Мій щедрий лісе, дякую за все.
До зустрічі. Чекай мене. Будь ласка.

2017

У тиші найгучніший резонанс.
Минає ніч, а я не засинаю,
Старі скрижалі, знесені з Синаю,
Голгофа переписує для нас.

Любов’ю переспівує закон,
Що буде нам духовним камертоном,
Хай час і стугонітиме потому –
Вона звучить зі статуй і з ікон.

Звучить, коли є мир і йде війна,
Коли за неї нищать і вмирають,
До пекла тягнуть, прагнучи до раю,
Забувши – ненав’язлива вона.

Це ми її саджаємо на трон.
Любов, яка смиренна, хоч бездонна –
Наскільки Богородиця, Мадонна
Не схожа на піднесених матрон.

Вона не знає фальші і гримас.
Хто миє ноги – руки не вмиває,
Дає і не очікує навзаєм,
Голгофа – не Синай і не Парнас.

А ніч перетинає Рубікон.
Від розбрату навалюється втома,
Фома – не більш не менш – латинський Thomas,
Закон любові – жертвенний закон.

Лиш тиша ця – гучніша канонад.
В неділю, в час весіннього розмаю –
Христос Воскрес! І я прекрасно знаю,
Що Він з любов’ю дивиться на нас.

Переливаю у слова
у лінії-овали літер
печаль. Робота не нова...
Осінній день. Гульвіса вітер
з дерев мереживо зрива.

Наївних образів рядки:
жаринка сонця дотліває,
латаття прихистку шукає
на дні глибокої ріки.

Погасне квітка золота,
під невблаганною водою...
Отак – без тебе, чи з тобою –
мене огорне самота.

Як не старалась – не змогла
зламати цю стіну незриму.
Чом я не Мавка? Я б на зиму
суху вербу собі знайшла.

І там би спала до весни.
і споглядала білі сни.

2017

Весняний вернісаж: картини, де розквітлих
розрадить, надихне краса міцна рослин -
яскравих, запальних. Де крокус, як розвідник.
Де пролісок, немов ясної сині син.

Весняний вернісаж, де вранішні фіалки
і пшінка, і нарцис до бджілок і джмелів
звертаються: "Скоріш пірнайте і співайте,
щоб наш нектар хмільний від чар і чвар звільнив!"

Весняний вернісаж, де просить абрикоса:
"Хай кроки і думки високі і легкі
засвітяться у всіх. А збірку цю прикрасять,
мов квіти весняні, окрилені рядки!"

04.2019

Сонце і Місяць побачили нас.
Вкрилися зеленню спалені ниви.
Знову помчить, обганяючи час,
кінь молодий, вороний, білогривий.

Падає степ під копита коня,
і не спинити шаленого бігу
чорної ночі і білого дня,
чорного неба і білого снігу.

Крешуться іскри з-під чорних копит,
гриву туманом над степом розвіє...
Та від єдиного слова згорить
нива, любовним засіяна зіллям.

Місяць і Сонце сміються з гори.
Вирвати б серце, щоб так не боліло!
Знову два ко́льори, два кольори́ -
чорне і біле. Чорне і біле...

2010

Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями
клюють вітри.

Дзвіниця. Тіні звіра.

Се тіло поривається,
і дихає,
і знає бути
золотою рибою.
Крізь подихи і продихи
як тихо є.
Як голосно ворушить
серце
глибами.

Ми хочемо правди, обравши оману?
Шеренги затятих гримлять в барабани…
Ми хочемо ладу у дикому полі?
На рани минулі насиплемо солі…
Ми хочемо Бога в полоні безвір’я?
У сонному небі погасли сузір’я…
Ми хочемо пісні, джерельного слова?
Шансон ріже вуха – така наша мова...
Ми хочемо хліба, видовищ і жартів?
Останніх є досить у слуг олігархів…

Ми хочемо щастя. Чи є, хто не хоче?
Зростили надію… а дідько регоче…

17.04.2019

Абрикоси, розумієш, розцвіли.
І блакить, і синь цілують пелюстками!
А злотисті бджоли і джмелі
у обіймах у дзвінких їх постискали!

Абрикоси, відчуваєш, розцвіли.
І хоч сумніви давить не перестали,
ти повір мені: і болі, і жалі
відлетять у небуття із пелюстками.

04.2016

Білі сльози -
наповнення, Боже,
тонкострунних вишневих дерев
вже опісля зимової прози.
Вже опісля...
(Сніги ж і морози!)
Вже опісля всіх мрев.

Так душа затужавіла плаче,
як минається їй страдна путь.
Люди йдуть, розглядаються, бачать...
Що їм, людям?
Цвітіння неначе.
А душі?
То навернення в суть.

Сім голубів у сонячній ріці
подрібнені на крихти сонця й щастя.
Опісля бур, опісля манівців
мені чи голубам - святе причастя.

Сім голубів нарощені з води,
такі ж прозорі і такі ж хвилинні,

як ранок цей блаженно-золотий,
як я, на трохи птаха і дитина.

Так безборонно стигнуть кольори
Крізь плинодні і дні - зів'ялі жмутки.
О смертонько, боли мені, боли,
І не боли, і не виболюй смутку.

То човником безбарвним, і малим,
І зморшкуватим, і недавньо-давнім
Перебрідаю броди чи столи,
Виписуючи путь свою астральну.

Стоять у вазі стебла без човнів,
Неначе вежі, пустки, поторочі.
Човнята подались в сузір’я Псів
Крізь тьму, і смерть, і безбережжя ночі.

А стебла доторкаються до хмар.
Помежи пальців – перелітні зграї.
Ворона кине звичне «кар» і «кар».
А стебла? Знову квітами зростають.

Ця котиків зелена брунькогіль
мене зачепить: «Ну ж бо, усміхнися!»
І буде тепло. І ввійде у сіль
мій корінь перший, зісланий із висі.

А корінь другий глицею впаде,
і стане щоглами високорунних сосен,
І запитає: «Пагоне, ти де,
моя дитино?.. Хоч таки доросла...»

А корінь третій, втомлене крило,
повернеться із дальніх переміщень.
«Ну що, дитино, як воно було
в сипких світах, задуманих на вічність?»

Вона
цю мить, здається, бачила вві сні
(і упізнання вразило, як хворість),
була у ній не звична випадковість,
а щось кільцеве, і на вишині
підозри -- що отак саме життя
не йде нікуди, тільки лиш по колу,
набридлі міти нам являє знову
і видає за свіжі відкриття --
відчула, як потьмарилась її
свідомість, що колись була ясною,
й предмети карусельною юрбою
поплили у немитому вікні
обмежених можливостей душі
щось цілісно і вірно відчувати,
і раптом їй схотілося тікати
від заданості...
Вкрадливий рушій
всього, що зупинилося на мить,
посунув враз годинникові стрілки,
ввімкнув шуми екрану, стук тарілки,
шепнув їй про обов’язок крутить –
-- засапано – педалі денних справ
(пісок з руки пересипати в руку),
вона убік штовхнула лже-науку
про весь отой surreal (дивний) стан,
і знов навколо все було нове,
а кожна мить рутини -- неповторна.
Буденності благословенні жорна,
хай труд ваш неоспіваний живе!

Я не встигла сказати банальне "Привіт"
І не встигну сказати жахливе "Прощай".
Я стою...і стоїть біля мене весь світ!
А на серці осіла болюча печаль...


Не обійму тебе,не заварю нам чай,
Не побачу уже очі ясні й сумні.
І десятки років вкрила чорна вуаль,
Залишивши лиш фото старі на стіні.


Свічка тихо горить,я стою і мовчу.
Завтра знов новий день,робота,сім`я,
А в душі я ридаю й безтямно кричу!
Як за тебе хтось молиться,знай,що це я.


2019

День за днем летить навперегін...
Квапляться хвилини і секунди!
Комусь в житті трапляється свій дзвін,
А хтось у нім лишається попутним...


І так той час іде невпинно,невблаганно!
Веде нас доля різними шляхами...
Новорожденному ще жити притаманно,
а хтось іде у вічність зі своїми орденами.


Чи встиг ти все сказати,все зробити?
Насіяти добра по всьому світу?
Усіх пустити в серце й полюбити?
Спіши...бо раптом можеш не успіти.

Мені так дивно: див нема.
Святі з усмішкою печалі.
Чернечі посох і сума
на поміч духу в райські далі.
Життя – предтеча? Ява – сон?
Дощі холодні, зорепади…
Душа відступника – притон
і не знаходить він відради.

Немов заховані в кулак,
і мла, і світло завше поруч.
Дві сторони – один п’ятак.
Між ними ранок, мрії обруч.
І ми затиснуті у час,
неначе слово в лоні речень.
Біжить рядок і гонить нас
шляхами віри, ваг і зречень…

02.2019

«На небо, що плавиться воском»,
Іде по зірковій косі
Старий прокуратор і тоскно
Ходу споглядає Месір.
За ним розчинилась у повні
Фігура любимого пса,
Почуто Пілатову сповідь
І двох прийняли небеса.
Не біле, не чорне, а сіре
Сумління, яке він умив.
Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно проґавлену мить?!

І знов королева на лови,
Лиш гинуть і діти, і пси:
Навідліг зерно від полови, –
Тому замість Генріха син,
Од трути пітніючи кров’ю,
Чіплявся за сукню сестри,
Яку супроводив Коров’єв
Крізь пекло придворних інтриг
На бал, де цілують коліно
Насельники древніх могил,
Де вкотре «У захваті!»… тліном
Й взуттям із чужої ноги.

О, скільки б Майстри не писали
Євангелій від сатани,
Месіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»
Та Фауст у серці посів,
Відкинувши менторський посох,
Улігся в найглибший з пазів.
Опісля... то був її вибір,
Бо гріх дітовбивства душив.
А Генріх на шабаші випив
Миттєвість своєї душі.

Це ліхтарів таємні письмена
зриває вітер, в ніч жене причинно.
Війна снігів, миттєвостей війна.
У цій війні хтось плаче, мов дитина.

А письмена впираються «під дих»,
аж тисне в груди, млояться завії.
Проз другу ніч – елегій вищий стих.
Проз третю ніч – молитва до Марії.

Падуть рої сніжинок у сувій.
І слів нема, нема числа і ліку.
Іде війна миттєвостей і мрій.
Одну лиш ніч, і віч
-ність, і
довіку.

місяць схожий на келих повний вина й туману
зорі розсипались салом на сковорідці
сонце дрімає у запічку мертво-п'яне
хмари як чоботи
тонуть у синій річці
неба

мені не треба навіть снів при такій яві
пасу небесних корів горілиць поночі
мої реальні світи не всякій уяві
під силу
не кожен це бачити схоче
треба визнати врешті
решті людей не до небесних корів —
їм аби земного узяти сповна
зібрати усю свою решту
не потопити човна
моя ж душа бездонна тому
що світ навколо неї не має дна
немає стін
перепон немає
щоночі ви засинаєте —
а я відлітаю
у цьому різниця між нами
смисли наших цілей —
ви хочете бути ситими
виспаними умитими
закоханими багатими

я — хоча би цілою
не розіп'ятою

За пихату зневагу і купу образ аз воздам,
Недовіри вручаю заочно віршований вотум.
Ви мене знецікавили повністю, мудра мадам,
І читати творіння безсмертні убили охоту.

Це - розплата за підлий і мстивий у душу плювок,
Руки друга в кишенях, не хочуть здоровкатись навіть.
Розбігаються пахолки і цілувальників полк,
Від шматочків пітьми поступово очиститься пам'ять.

Пробачаю усе. Огортаюсь у зоряну шаль,
Прохолодою ночі споліскую думи гіркаві.
Нащо тиснете й досі на серце, немов на педаль?
Краще йдіть у садочок свій кинутий сіяти мальви.

Відпочити бажаю од вереску хвильку одну,
Від мурашок вельбучних втомивсь одгризатися велет.
Зняв навроки гаргарячі, тишею в тирло хлюпнув
І на місяць пожбурив за коси настирливий шепіт.

Я для вас недосяжний. Звільнився урешті від пут,
Забирайте і вірші, і торби з грошима, і лахи,
І чалапайте далі, полюйте деінде - не тут,
Місце зайняте сонцем і мною - обпаленим злом вогнептахом.

09.01.2019р.

Ці кола… вужче, ширше, рівно.
За роком рік минає час.
Життя духовне і комірне.
Дві шістки в прикупі – я пас.

Молюся, марю, медитую.
Я повернуся за віки.
Нагода буде – не спасую
Два рази поспіль не з руки…

07.01.2019

Життя-графіті уві сні,
ілюзій формули і догми.
Крива ховається на дні,
маскує горб у ситі форми.

А на поверхні сто ідей.
І сто руїн – дорога зречень.
Пустеля щастя без людей
і дрібка хибних заперечень.

А далі небо-висота.
Світ затуляють чорні крила.
Де скорбно стулені вуста,
ідея вічності безсила.

А вище неба тільки ми –
чергова правда без омани.
І гріш останній із суми.
На свято кари, може, стане…

12.2018

Дні повертаються мов бумеранги.
Партія йде до логічного пата.
Тижні судьбі загинають фаланги.
Миті у вічність летять водоспадом.

Близяться строки збирати каміння.
Вірш добігає останньої рими.
Просить рукописів паща каміна.
Ми в цьому світі лише пілігрими.

Сниться преставлена батькова мати.
Ворон сполохав зозулю – та й годі!
Щойно навідались мірку знімати,
Шиють незмінний атласовий одяг.

Прагнуть завчасно робити заміри
Поки людина влаштовує будні,
Поки планує. Утім, Dies irae
Все ж нагадає, що дні перебутні.

Може, направду, для деяких добре,
Й знати останню хвилину не варто –
Час, у який розсуваючи обрій,
З’являться духи, щоб взяти під варту.

Будьмо! допоки костюм недошитий,
Жити живими життя, що відлічено.
Лиш не для того, щоб все доспожити,
А долюбити і доль не скалічити.

От і все. Через тисячу років аж біль відпустив,
Чорнорота ненависть не глипає поглядом вовчим.
Цю дорогу закрито навічно, згоріли мости,
Повертатися зась. А насправді - цього і не хочу.

Одгриміло весілля, затихнули скрипка й гобой,
У алькові сусідовім жінчина мнеться запаска.
Під колодою в кільця скрутилась гадюка-любов:
Стережись, чоловіче! Обійми коханої - пастка!

Зрада - підла. В'їдається в нерв кислота,
Розчиняє довіру, обвуглює спільне майбутнє.
В буді пса доживають свій вік дві каблучки й фата,
Геть повію-жону! Хай із Богом іде поміж люди.

Часу обмаль. Вгрузає у землю хатина стара
І жаготи немає до єв молодих і лукавих.
"Умертвити невірну!" - підказують Тора й Коран,
Я і справді святий,- просто вилив як гущу від кави.

Взимку в донечки шлюб, в добровільну іде кабалу,
Йде у гості сусідка, війнуло з порога любов'ю.
Велелюбний Амур випускає із лука стрілу,
Океан почуттів накриває мене з головою.

20.12.2018р.

Усе своє? Свого не маю,
бо це – ілюзія, обман,
що є своє, синонім паю,
і ти йому господар, пан…
Життя довіку хижооке,
і загребуще, і цупке.
Вага «свого» на дно глибоке
людину вабить, кличе, зве…
і обростаєш ти речами,
своєю звичкою до них,
де щастя міряють на грами
оздоб на тіло золотих.

Усе своє?... Візьмеш до Бога,
коли загасне свічка днів?
Чи донесеш? Важка дорога
до царства яблук і вогнів…
Дійдеш туди і голий босий
постанеш правдою життя,
вмокнувши ноги в чорні роси,
перед таїнами буття…

То світиться сніг проти ночі.
А ніч – поза сніг перейти.
Гілки – рукава-поторочі.
Торкнеш їх окрайцями ти,
Окрайцями снів, течією
Солодкої тиші в шибках,
Ти похапцем глянеш - і глею
Нічного наб’ється в думках.

Та світиться сніг проти ночі,
І кіт попросився піти.
Ти – боса, ти – здивлені очі.
У вузол збираєш кути
І йдеш мовчазними садами,
Завдавши кути на плече.
Кіт, сторож високої брами,
Сліди на снігу прорече.

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

Зима достигає натужно й незримо
у крипті своїх відображень і дихань.
Ще осінь. Ще подихи ті невловимі.
Ще тихо.

Ще тихо ріки чорна смуга ізблисне,
і парк перекотить ріку-багряницю,
і покрик ворони відбудеться лишнім.
Насниться.

Насниться далеке, давно перебуле,
що в серце із літ, наче лист, налипає.
Зима достигає прийдешнім минулим.
Зими
ще немає.

я вас не кохала… згасає заграва у млі
ховаються тіні у миті життєвих розколин
заходить зоря над полями і ніби на спомин
у келих ставка насипає несказаних слів

та ніч не настала вона мов надія впливла
ми з вами ходили під липами гріючи сутінь
і все говорили про щось неважливе по суті
звучала взаємність хоча і фальшиво не в лад

я вас не хотіла – падіння ніколи не зліт
а просто лягала в долоні довірливим воском
та гості у сни прилітали героями Босха
сюжети недобрі страхіття – насмішливо злі

лиш душу мою розпанахали ви… не по швах
та дух застрочив і укотре усе оверложив
він сам собі кат адвокат і прокрустове ложе
а рана жива під рубцями кривого шитва

я вас не любила і це вже навідмаш як «плі!»
той звук що пронизує миттю вертає до тями
і ти вже не ти а летиш над всіма почуттями
отими що в келих із перстнів підсипали сплін

Немає правди де подіти.
Своєї правди перебір.
Щодо чужої – вражі діти
ведуть до суду на розбір.
А там сліпа, як «день», Феміда
і аргументів тонни дві.
Французьку «знає» син сусіда:
- Така ач, дядьку, селяві.
Така, така, аби не гірша.
Земля одна, планет аж дві.
І я живу на тій, що більша,
бо там є правди се ля ві…

11.2018

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Просто тому що кришталеві черевички стерлися в скельця
Просто тому що життя — це твій вершник твій пан
У нього — батіг у нього овес у нього все що врешті-решт має сенс
А тобі — решта
Твої вії давно не віяла твої вії посеред балу перетворилися на решета
Витікає море з твоїх очей й вишиває біллю
Світлотінями моделює чи то скісний хрест чи ламане дерево
На щоках- і лишає слід на ранах твоїх білою сіллю

Ти даремно бігла цим колесом хитким теремом
Виховання казали тобі бракує —бути чемною
Хисту казали тобі бракує — повторюєшся темами
Світла казали тобі бракує — помреш темною

І ніхто не відкрив що вижити ще те благо що даремно ти
Бігла старим рипучим колесом приймаючи його за пишний терем
Приймаючи за даровані хутра власний хвіст
Приймаючи за слова осанни протяжний свист
Батога вершника свого превелебного пана

Ти остання
Інші майбуть вже впали — безталанні клячі
Ти остання —
Інші давно прозріли узріли бачать
Дивлять в саму суть речей у саму їх сіль
І не плутають з біллю біль
Не напитують про мистецтво серед трупняків та іншої гнилі
Не шукають тепла душевного у могилі
Не біжать зашорені й очумілі —
Гривами в лентах а спинами в милі... ти епічна дурепа
За відвертість надмірну прости
Пошукати ще треба таких як ти... й не знайти
Моя дівчинко інструктована в серце самого чорта вишита там решетилівською морокою — взором чистим

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Ця дорога перетворюється на червоний рушник без вивороту
А дні втрачають числа

Смисли стають стислими ніби відкритий куб Левітта Сола
Хрип твого відчаю переливається у соло

Бо це ти остання — інші давно зійшли з дистанції пекло надто близько
Що ж
Біжи
Біс із тобою дурне дівчисько
Дні посіріли ніби нитка-куниця лагідне полотно зносилось у шмату
Ніби і є ще порох в порохівницях
Але крім себе нікого стріляти

Сни твої стають неймовірними як літаючі люди Марка Шагала
Тільки в кольорі зовсім не так густо — твоя історія червоноязика gusto della busco Жаклін де Жонг
Лонгрід із постперестроєчних талонів
Покажи мені свої долоні псевдо мадам Вонг
Бо здається твої Олімпи Голгофи Говерли Фудзі — не більш як затерті сцени в Кантоні
І решетилівські зірочки на лініях де замість ліній — гілки хмелика
Ти зійдеш з дистанції зійдеш із розуму зійдеш на пси
Дівчинко із крильцями метелика
Дівчинко блажена єси

Сірі, раптові двері
В нікуди.
В які не ввійти.
Чи забуті всіма
Чи то не знані ніким.
Тижні-секунди.
Тисячоліття-роки.
Двері кривди. Ніщоти. Болю.
Вий. Молися.
Мовчи.
Оце.
Ти.

Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або деміургів
Світ цей надто закритий — тюряга для спинних не впертих
Світло небагатьом хто уміє розплющити очі
Світло тільки тим — хто хоче

Ваші ж очі заплющені
Муркотіння заглушене галушками штифтами вкручене у піднебіння
Ваші горлянки — склепи
Наші — склепіння божествених нервів
Ми — проміння —
Ви як мертві —
Спини та животи на поверхні
Над поверхнею моря над цілим усім океаном
Ваші спини — кліше
Медузи Горгони ваших душ — тлусті пуза

Сподіватись на більше — нізвідки
У Всесвіту
Більше немає програми захисту непотрібних свідків

Ви — планктон ви дрібнота і тільки тому бездоганно
Уникаєте сітки
Списів та стріл куль ножів і плювків звідусюди
Постсовкові «гертруди» в дисгармонії плинній —
Пандора всередині вас
Церемонізалежні поклоновкалічені усічені задовго до золотого січення
Дорогесенькі люди — пандемія планети сіра холера землі —
Мої любі

А поету усе це зайве
Ви буденність — ми будівничі
Нас не спинять ваші віче чи наш відчай
Навіть хаосу крик у вільгу вічність —

У поета є дивне завдання — войовниче вольовниче —
Вам планети даруючи проектуючи та будуючи
Руйнуючи і лікуючи оперуючи чи емігруючи в іншу систему координат —
Затуливши собою сонце чи явивши собою сонце
Насадивши спаливши або написавши божественний сад
Не порушити ненароком
Пересічність
Ваших довічних шляхів до пекла
Вашої доброї дороги в ваш персональний ад!

24.08.2018











- [ ]

Покреслені долоні, сходами з розуму.
Місяць поволі рушає, востаннє.
Спаленілий вітер засміченим пилом
Відлуння. Розчахнуте лезо сцени.
Пітьму оголено. Кропив'яні стебла.
Шелесткі змії. Шаленіючі орхідеї.
Золочені горлянки, барабанні садна.
Дзвони розбиті між поворотом
шосейним і закинутим автомобільним
цвинтарем. Досвітні промерзлі зорі.
Пасма доріг у гарячкових гримасах.
Порожні голоси безодні. Більш ні сло

Я зайду в твою осінь агатовим бабиним літом,
Поки ліс твій не вихолов повністю і не пожовк.
Ти зустрінеш мене листопадом неписаних літер,
Огорнешся у сяєво тепле, ніжніше за шовк.

Дочекайся, прошу, наші долі – нещадні маруди,
Навісне́ хмаровиння заломить в заграві ману:
Ти поринеш у неї, торкаючи сонячні груди,
Бурштином розіллєшся насподі в п’янкому лану.

Я пройду твою стежку – не буде потому і сліду
Від солоних дощів і заблудлих чужих підошов.
Упокорено ляжу відтінком в чуттєву палітру
І промінням зцілую звабливо прострочений шов.

Най мінятиме маятник вкотре свою амплітуду,
Най заврунить зима всі ліси в аскетичну чалму.
Я намріюсь тобі – втім, ніколи твоєю не буду,
Я з тобою не збудусь, напевне, ти знаєш чому.

Під акорди вересня веселі
на літзборах, в полі, у пивній
о, поете з долею Єсеніна,
дріб`язкове ти забути вмій.

А природа, з холодом упоравшись,
атмосферу створює думкам
сонячну. Та затанцює скоро вже
осінь Айседорою Дункан.

09.2018

Це місто – п’яне, це місто – сонне.
І ти, і я – застигли в бетоні.
Між нас – ліхтарі, між нас антени
і сни, що чатують по закутках темних.

Асфальтні ріки, човни-маршрутки,
клумб - островів запорошене хутро.
І де шукати того хлопчину
з глибокими, люблячими очима?
2018р.

Тобі й не снилось
як зорі серпневі згоряли до тла.
Мені лишилась
лише зола.
Листок золотий, що в долоні бринить,
вітер осінній гойдає.
В холодній блакиті він зникне за мить.
І я його відпускаю.
За небокраєм,
напевно, щось бачить він з висоти.
Того не знаєм:
ні я, ні ти.
Хоч як би хотіла спинити цю мить, –
та тільки так не буває.
Не озирайся. Мені відболить.
Іди, доки я відпускаю!
2018р.

розбиті голови-кавуни купами горами повсюди курганами насипані
перекриті перериті дороги перебиті знаки перетиснені артерії
мітинги ринки риштування котловани буде вам діти бонусом паб у бункері коха за те що паличка коха в річці усті — як у аромаванній

містом пройти проїхати пролетіти не під силу й птасі яка долала дніпро
про це літо ти скажеш що воно було гарячим червоним липким швидко сохло
це літо пропахло кров’ю та кавуновим соком ніби борделями лондонське сохо
це місто у стилі бохо засипане листям пилюкою кісточками блохами обжите нагадує первородний гуртожиток
уживане тимчасово постійно оббите обдерте упите уперте — ой, бляха, це ж бохо —
все вірно — стиліст левел бог і власне ось він не бомж це — будьмо знайомі, боже!
на шаховій сій площині ти ж за білих — інакше не можеш? чи можеш?
бо білих чомусь цього разу немає — червоні руді зелені доріг кольору поту та слини
а білих мов крила твоїх янголяток мов синовий саван мов пір’я твоєї перини —
немає!
то вибери колір собі до вподоби зелений як шмарклі червоний як сік кавунових голів чи сірий мов очі померлої риби — який же?
мій боже ти знову цю місію партію битву програєш.... так жаль...ходи вже!

скрутилося місто котом і мурчить ніби ситий вдоволений звісно ж кастрований звісно ж (усе по скрижалях) породистий перс чи британець чи хто там іще
священні корови на мерсах лендроверах бентлі бугатті порше
ганяють собі проти шерсті без жодних на те перепон — ніби й шудри але навпаки
у гідри лернейської сотня голів і вони — з тої сотні таки і ще сотні таких —
провінційних та професійних людей-людоловів із документами на право вибуху вибору індульгенціями та розп’яттями
а піпл як піпл — хавають та ховають своїх у яскравому конфетті
повсюди їх голови — ніби й не хочеш а тягне підбити з ноги —
курганами горами купами вічна могила урбанізованих душ
це літо мені цього літа не до снаги —
занадто гаряче червоне липке швидко сохне та пахне борделями тільки без сохо гуде неприкаяним дрифтом несправним ліфтом
страшне ніби постскриптум буденної щоденної гільйотинізації смердить каналізацією

я мрію в осінь у листя зірчасте сонце упасти спиною щоб дрифтерам покрутило шини повітря запахло вільгістю й апельсинами
читати салмана рудші з дорослим нарешті сином і пити какао
а просто зараз — у душ —

розріж кавуна — пом’янемо це літо як ніби й годиться у світлі найкращих треш-традицій
немає чому радіти — ми стали протерміновані ще на одне літо давно не діти багаж завеликий — розпакуванню не підлягає можна возити туди-сюди з осені — в зиму з зими — у весну з весни — у літо подіти нікуди — літати задорого зарано — у бітум —

коханий! давай розпакуємо хоча би лиця — візьмемо травневі сповнені надій й сталого тепла
а там вже як піде була не була ця гра ніби сон на шпицях
я білими граю завше але сьогодні немає білих я пам’ятаю авжеж

мій боже я знову цю місію партію битву програю.... так — я теж!

1
Ні, багрянцем серця не запалять
ці листки, у холодній іржі.
Та зігріє про золото пам`ять
і про зорі в долоні вірші.
2
У тиші, у мушлі прозорій,
під вартою муз на Парнас
по місту йду, мислю про зорі.
У висі подбайте про нас.

08.09.2018

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

Територія соняха ще суголосна бджолі.
Територія смислів означена картою поля.
Ті –
володарі смерті, великі-великі царі.
Ці –
лягали у соняхи і помирали поволі.

Територію смислів запише вогненна бджола,
у високому небі запише прозоро і біло.
Нас нема вже.
Нема нас.
Давно і недавно нема.
Ми у корені вклякли,
і корені випили тіло.

Територія смерті доспіє у сонцеквітках,
у бджолі,
що раптово буває так схожа на кулю.
Паленів у цілунку не сонях,
а сонячний птах,
і літа ще кувала далека й самотня зозуля.

Все ще незалежні од «Свободи»,
суверенні волею небес,
марять «Батьківщиною» народи,
поки Дух держави не воскрес.

Бачили уже, що купували
і за що купилися самі,
п’ятий рік чергової навали
і трьохсотий буде у ярмі.

Та ніяк не дійдемо до тями,
що усе ще бідні, бо дурні...
Може, поміняємо місцями
кольори державні на хатні?

Раді, що пшеницею і морем
обіймає і біду, і горе
наша ойкумена. Все одно
ще не помічає сонця й неба
хлібороб, якому, ой, не треба
опускатись вірою на дно.

24.08.2018

З Нею траплялися вірші.
Вони снили Їй ночі (себто спали в одному ліжку).
Втирали Їй оцтом лоба, рятуючи від застуд.
Минало усе і усі, а вони були поруч, вони залишались тут,
аби вартувати мрії, самотність і тишу.
І в тій тиші, обмежений стелею, космос одразу глибшав…
Крізь жорсткий синтетичний килим трава проростала…
Чоловіки, котрі йшли за нею, направду жадали віршів
(хоч на ранок більшість із них жодного слова не пам’ятала).
Коли простір тріщав по швах від критичного рівня щирості –
вірші нахабно вдирались в усі пустоти і спогади,
траплялось – ховали по закутках речі і плутали дати.
Але, попри всі ці жарти, – беззастережно їй вірили
і не проминали про це, принагідно, усім нагадати.
Й коли тіні лілові в ліхтарному світлі колишуться,
сподіваючись марно, що стомлене місто, нарешті, засне,
Вона тішиться з того, що вірші тут, може, й залишаться...
Навіть, коли й Вона непомітно мине.
2018р.

Це місто сердешне миле ніби умите Матір’ю
Стереометрія простору під паттернами дощу – під останніми краплями –
Така…. –
Німби ліхтарних стовпів – остовпів алкоголік-гуляка і я остовпіла –
Змито усю провінційність місто оголене стерео огорнуте небом стерво
Захоплене у полон сірих калюж й холодного подиху –
Озонової хвилі – дихай! Кричить мені місто. – Дивна ти дика ти –
Ось твій декатилен хвора на все горло птахо. Краплі важкі мов тахо*…
Наче удар важковаговика
З верби з берези граба та дуба з кожної гілки з кожного даху
З кожного помаху крил з кожного капелюха з кожного божого духа –
Краплі важкі мов тахо… вбито задуху збиту пилюку пущено до водостоків
Надмірний об’єм кровотоку стоки мого міста знову бурлитимуть мовби після
Битви двох велетенських Моріарті на полі їх власної морфійної брані
Дощ місту вимив вуха дощ йому вимив рани дощ був його Іоаном
Залиті вулиці заснули заколисані оргАном дощу – ця ніч для спасенних
Бредемо із песиком булькаю черевиками – блажен хто йде
Вузькою смужкою суші між рукавів Океану
Ми йдемо по дощу
Я впаду – і наступним дощем встану
Я вимию вуха мого міста я вимию його рани я буду його Іоаном
Його стереометрією простору
Коли мені на смужці вузькій
Світла у світі Ра не стане

Краплі важкі мов тахо —
Падай
Птахо...


*тахо - українські патрони для мисливської зброї

Надійшла із тьми хвилина зла,
Крок - і провалився в темну прірву.
Важко полетіти без крила.
Я ж - літаю. Думав - неможливо.

На хвилинку, втомлений, приліг -
Увігнали ніж по саму гарду.
Вогнептаха гномик переміг,
Пір'ячко засовує у лантух.

Кров спинилась. Буде шрам твердий,
З неба голос: - О, мій сину рідний!
Ти - поет! Мольфар-чаклун! Лети!
Мають силу Бога душі світлі!

Вітерець легкий здіймає чуб,
Бачу сонце і шматочок Лети.
Завтра всесвіт зранку облечу,
На сьогодні досить і планети.

19.07.2018р.

…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Дай хвилю щастя, блискіт супокою,
Душі, що так втомилася пливти
Супроти хвиль збуруненого часу…
Розтане біль поволі… не відразу –
Огорне тіло тепла течія…
У центрі всесвіту я мовби й нічия,
Та це не зовсім так… моє коріння
Глибоко так прони́зало ґрунти –
Мені нелегко проти вітру йти
Перед заходом сонця в надвечір’ї…

…і ти мій друже, в диханні офірнім
Моя єдина пристань… мій маяк
І сила невпокореного духа…
Твоя душа мою печаль підслуха –
І мовчки піднесе ковток води…

Прилинь сюди… прилинь хутчій сюди…
На побережжя бездиханне болю…

…благословім щодня панянку-Долю
За те, що нам запалює вогні
Посеред бурі в ясній далині, -
І множить нам літа й буяння крони…
Я вірю, друже, в світло оборонне
Що нас в розпутті… в темряві веде,
Коли Прядильниця життя з ниток пряде, -
Пребудь мені у хвилях цих зі мною,
Мій друже милий, ласкою німою
Мене приклич на тисячі імен…

Зніми тягар із втомлених рамен,
Коли в багряних сонць не стане меж, -
Пребудь мені, мій милий друже, теж,
Коли болід* всі зорі переймуть, -
У центрі Всесвіту… у космосі, в тумані,
Посеред зір, в буремнім океані, -
…і ти, коханий, будь мені…
…пребудь!...



18 червня 2018 року, імпровізація.

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

Пісня Життя… ці святкові пташині акорди,
що волають з вершин: «пробудись!»…
Посилає Зима, наче луни, розталі офорти:
– Мамо… мамо… прокинься
і дзвінко співай, як колись…

На Голоску* в ліску вже весна владарює, о диво –
геть же, геть, заметілі, щезайте і йдіть в небуття…

Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені голосом маминим Пісню Життя!..

Проспівай мені, мамо, лікуй і образи, і рани,
Наче воду цілющу на втомлені чола пролий…
Ця Зима промине - і Весна, наче пава, постане,
і народиться ранок… голублений і голубий…

Ми усі на Землі – в нетрях часу лишень подорожні –
Та в розкрилених наших дзвінких і квітучих устах
Зріють чари хмільні… і слова визрівають неложні…
І зринає у небо з’ясніле стривожений Птах…

На Голоску в ліску вже весна владарює, о диво! –
Вже й веснянка-паняночка,
наче лу́на з небес, з небуття…
Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені вдосвіта зраночку
Пісню Життя!..

– Гей, веснянко-паняночко, у рожевім серпаночку,
пробуди мою мамочку – з небуття у буття…

…Вдосвіта зраночку
прощебечи мені, мамочко,
Пісню Життя:

«Ку-ку, ку-ку, птичко мала,
Ти нам співала, правду сказала,
Зникла, зникла, зникла Зима».


5 червня 2018