Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

перекинувся ранок росою
розсипає цвіт
в льоті кінь
із-за лісу протяжне
виття…

2026

У 22 він став чемпіоном Європи з баскетболу!
Здавалося, для високого симпатичного блондина відкриваються чудові перспективи…

Після завершення спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника… Але у розквіті сил одержав важку травму хребта, пов‘язану з ушкодженням спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя. Як нерідко буває у таких страшних випадках, багато хто тоді відвернувся від нього. Проте він все витримав. Був тривалий бій із недугою і, нарешті, перемога над нею!

Згодом на підставі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більше ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.

…Вже понад десять років Миколи Йосиповича немає серед нас. Але залишився його образ - світлої й напрочуд вольової людини. Центрового з піднебесся…

Не думайте, що всіма забутий,
передчасно не кличте лікаря…
Той не буде до ліжка прикутий,
хто літати покликаний.

Так, не буде до ліжка прикутий
попри будь-яку люту скруту…
На гамлетівське «бути - не бути?»
відповідає: «Бути!».

2026 рік

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона ж не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Понесло колесó крізь лісок, через осінь;
загубилось у нетрях похмурих сосен.

січень 2012

Жінок вродливих є багато,
Та мені потрібна Ти.
Життя без Тебе — то як страта,
Де ламаються кістки.
У янголів, якщо відірвеш крила,
Вони слабшими стають.
Без твого кохання, мила,
Клітини всі в мені помруть.
Я, наче янгол, що безкрилий,
Зі спини кров стікає вниз,
Без тебе світ мені немилий,
І сенс життя злий демон згриз.
Я хочу дарувати квіти,
Аби лиш ти їх прийняла.
Я хочу, щоб щасливі були діти,
І щоб закінчилась війна,
Та найбільше я жадаю,
Щоб разом були ми в житті,
Бо я так тебе кохаю,
Що був би разом й в небутті.
Я б залюбки з тобою разом,
Прожив би тисячу років.
А потім помандрували б зразу
До невідомих нам світів,
Де ми — енергія пречиста,
Де ми самі є — Почуття,
Де ми сяйвом є барвистим,
Де ми —це екзистенція життя.
27.11.2024.

 
люцифер сем кіт сіаму
усе поблизу тебе він
усе він біля ніг
 
сутність цього кота не пояснити
 
дженіфер джентіл чарівнице
ти ліворуч він праворуч
оу ні
 
сутність цього кота не пояснити
 
чуєш люце море кличе
бути вельми корабельним
будь-де хай там де
 
сутність цього кота не пояснити
 
у ніч прокрадаючись пісками
примарно ховаючись
певно знайдений з тобою знай
 
сутність цього кота не пояснити
 
 
 
 
 
 
 
 

Ніжилась
всю ніч
між зірок
що танули
на тілі моєму
Чумацький шлях
манливий за собою
здавалося
торкався до плечей
наганяючи
завтрашній день
де має було
прокинутись мені?

2010

В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
А наостанок ще й поцілувати ніжно.
І так допоки не засопе у ліжку.

Хвилюють води,
Всюди тишина,
Та промінь сонця
Поміж пір'я хмар
І вістрям розтинає синеву.

Любов — вода.
У мене синє море.
Здається, це безкраї почуття.
Цей тихий голос — я сама.
Тебе шукаю — та нема.

Ти стукаєш?
Чи це у серці?
Ти бачиш?
То веди мене.

Та все дарма…
Якщо ти бачиш й чуєш,
То люблю лиш я.

Море — міраж,
Любов — обман,
Та нам на згадку
Дарувала сотні ран.

04.07.2026

Я не хочу дивитись в обличчя абсурду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.

Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду, хуртечу і травень.
Лиш тоді я побачу задавнену травму.

А мінливе обличчя епохи колише
Тихий вітер, неначе віднайдені вірші.
Супроводжують лицарі добрі і вірні
Ту епоху, яку обминатимуть вирви.

10 січня 2026

4 липня народилася видатна українська поетеса Тетяна Левицька.
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не збулося. В кожному Вашому вірші завжди відкриваю для себе щось нове. Ваша поезія - це не тілька щира сповідь душі, а й вершина естетики та краси! Обіймаю Вас міцно!

Мене, зшитого за незнаними лекалами,
заносить подумки до петель річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Для усвідомлення мого і міркувань
багато їх, але й не досить,
а мій талан земний –
долати невідомості дорогу.
Потік петляє так, мов генний код,
десь незатійливо, і кожний вигин –
немов катрен глибокого вірша,
де я не автор – ні, а зримий відблиск.
Ширяючи над руслами річок,
на водній гладі неодмінно бачу
донині ще не пізнаний прогал.
Ріка відхилиться й на сто вісімдесят,
якщо такий ухил, і це можливо,
чи так закладено було
Завбачливо в її природну силу.

* * *

основа основ

Гвинтики і шайби,
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.

Міст асоціацій -
Білий, жовтий, синій -
Збуджений і хворий,
Наче блудний син,
Із каміння долі
У чужій кишені
В нескінченно довгий
Кольоровий тин.

Очі парубочі ,
В язиках припливу,
Ще занадто сині,
Щоб тривожить дух.
Розум-то облуда!-
Примха тамагочі ,
Що згризає спокій,
Як блоха кожух…

 поліція моралі
 міліція скорботи
 мене не помічали
 я брав порядні ноти
 нот усього дванадцять
 апостолів так само
 євангеліє збацать
 із греком іоанном
 гешефт як є реальний
 і віфлеємська зірка
 над цим районом
 спальним
 тебе веде кудись-то
 можливо до пустелі
 до манни при акридах
 пітьми що м’яко стелить
 а там ридає ридма
 

Пливуть за роками
Осінні тумани
У каламутну безодню небес.
Вже дихає в спину
Доба часоплину,
І тесля вистругує з ясена хрест.

Небіжчики кличуть
У даль таємничу,
І зиркає ворон у шибку мою.
Не рано й не пізно
Прощатися слізно
Із тими, кого за крок не впізнаю.

Деменція в домі
Шукає знайомих
І не знаходить питомих облич.
Навіщо триматись
За кут у кімнаті?
Усе, що не встигла зробити, облиш.

Пора пролистати
Сторінку строкату —
Минуле життя не повториш на біс.
Мчить потяг циклічно
У зоряну вічність,
Витягую душу свою з-під коліс.

04.07.2026р.

Сьогодні, 4 липня, йому могло б виповнитися 68 років.

Схоже, справжнім поетам не дуже цікаво на цій грішній землі, адже їхнє покликання - літати…
Він відправився у свій політ у 50.

Римарук
римо-рух

слово-вир
пращур-зір

долі рок
болю крок

терни мук
Римарук

2026 рік

За мною вслід плететься щодоби,
Знесилене неспинною ходою, -
Усе оте, що я уже зробив
У вічній боротьбі з самим собою.
Минулим справам не веду лічби,
Просиджуючи цілі дні за чаєм, -
Лише в думках з'являється "якби",
Та і "чому" нікуди не зникає.
У безкінечних грозах протиріч,
Я розумію чітко вже, одначе, -
Знайти єдино правильне невміч
Було колись, а нині і тим паче.
04.07.26

Зоряне світло лине повільно і тихо.
Але дуже довго та далеко.
Адже воно вічне, воно всеосяжне.

Цедра, оранж, ківі, bossa nova,
І метелик — вільний спокій, лет.
Тиша літа — як основ основа.
У саду задумливий поет.

Пише лист коханій, може, вірші...
Музика метеликів — їх рій,
Що здається диханням. Все більше
Заколихує у тиші медяній.

Я лише відкрию тихо вікна,
Щоб поглянути на диво те,
І на того в білім чоловіка,
Й на життя до простоти просте.

Він навряд здогадується знову,
Що за ним спостерігаю я.
Похилився трохи лиш до столу,
Угорі метелик все кружля.

Я закрию певно вже віконце.
Вірші — з ким такого не було?
Лиш подяка за привітне сонце,
І подяка за таке тепло.

Спокій по кімнаті розільється.
Тут і зараз — все, а не навспак.
Білі крильця, хай тобі живеться!
Bossa nova, цедри й ківі смак.

Між дерев. Линуть краплі дощу.
Тільки крячуть десь галки самотньо.
Я не взяв парасолю сьогодні,
І усіх я сьогодні прощу.

І за все. Голубі сокирки
Похилили від крапель аж стебла.
Дощ холодний. А все-таки тепло,
За плечима блукають роки.

Скільки різних людей я зустрів.
Так, було добрих з них значно більше.
І заходиться дощ ще сильніше,
Ніби сльози зелених борів.

Грім і блискавка. Чутно ген рев.
То озоном повіє, то глиця.
Я б хотів так отут залишитись.
Линуть краплі дощу. Між дерев.

Липовий чай і лимон —
Знані тепер натюрморти.
Ні, я простий, я не гордий.
Котиться десь фаетон.

Ні, незамріяний я.
І не гурман навіть літа.
Просто так солодко квітне
Місяць з липневим ім'ям.

На відстані руки,
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.

27.06.2026

Говори до мене тонкосердно -
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.

Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
Чи душа утікла від заскук.

Говори до мене простодухо -
мовою прозорих повелінь.
наче, першопростору не рухав
ні чортополох, ані полин.

Говори, щоб не перелилася
в хмару - не сплила у потойкрай.
Плином невибагливого щастя
говори - мовчанням не карай.

Скільки вже тих коробок, огризків, віршів,
І більших, і гнивших, і зліших, і гірших - не знищиш.
Парад недописаних думок-гостей у блокноті.
Звісно ж, бо цим блукальцям не місце в моєму роті.

Келих за келихом, язик за язик, психіатр за психіатром.
Ось тобі нова тема для твого нового цинічного жарту.
Якщо його жерти ще стане жертвам літературним твоїм сил.
Хто тебе записати це все взагалі просив?

Квантовий положняк розклад поїздів не колише.
Вийде - так заєбісь, не вийде - мовчи тихіше.
У наступному житті думаю все ж спробувать варто
Стати в чийомусь стаканчику невкусним хуйовим лате-артом.

Я з балкону дивлюся на темний проспект.
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.

Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серце, бо щось відчуває...
Ніч сьогодні самотня, а я - поготів.

Всі шляхи перерізані. Думка летить.
Поринають у сон темні спальні райони.
Мов на себе вночі я дивлюся з балкону
Та шовкову рубаю сокирою нить.

В цій реальності усмішки щирих облич -
Непомітні, невчасні, сліпі та вторинні.
Хто би що не казав, а лягає старіння
На волосся і душу, як ця темна ніч.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Нехай гнітить невиплаканий жаль
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.

Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
Зросте нове —  жорстоке й невблаганне.

Шукати годі крайніх і вини,
Благаючи пощади у відлуння.
Минеться все, настануть інші будні,
Прорізавшись із смутку давнини.


© Олег Герман

03.07.2026

Зачарую тебе словами,
Дивним поглядом зваблю теж,
Мов крилом обніму руками,
Бо кохаю тебе без меж.

Відігрію твою я душу,
Що замерзла у самоті.
Я повинна, ти чуєш, мушу
Все віддати тобі в житті,

Чого ти так чекав всі роки:
Ніжність, ласку, вгамую біль.
І щасливою буду, допоки
Поруч ти, найдорожчий мій.

2017 р.

Із глибокої криниці
Зачерпну відром водиці
І нестерпну спрагу прожену, -
Обмочивши трохи вуса,
Сам вдоволено нап'юся,
Потім дам напитися коню.
Після довгої дороги,
Хай спочине прудконогий
До самого досвіту в ярку, -
Ще далеко мандрувати
До залишеної хати
По шляхах тернистих козаку.
У боях збагнувши сутнє,
Любо вірити в майбутнє,
Щоб невдовзі досягти мети, -
І тому невипадково
Далі цокають підкови
Та стають привабними світи.
03.07.26

Молю тебе, о Матір Мого Болю,
Попроси кохання у старих богів.
Най тебе кохання окутає імлою,
Приведе до мене у плащі із слів.
Най ми вже будьмо разом
В реальності і в снах,
Кохання будуть фрази,
Оформлені в віршах.
Візьмеш від мене квіти,
Ромашки, як колись,
І щоб були в нас діти,
І щастя пішло в вись.
24.11.2024

А щось чи буде ще?
Не відаю, що далі…
Я вгору впав за обрії та хмари.
І там, де зірка промениста,
крокую шаховим конем,—
без варіантів та дилем;
скрізь і ніде, при всьому не при чом.
Земля пухнаста
на моєму кладовúщі...

2026

Я думав, що то тільки сон —
Вчорашній день, часи минулі,
Дерева у парку поснулі,
Серця, що б'ються в унісон.

Та рано встав і враз уздрів:
Троянда, пелюстки пастельні,
Така, як та, що у цукерні,
Де ми були багато днів
Тому...

Тому я тут, у цій країні,
У цих світах, у цій гостині
Дощів і обрисів, і смут.
І трав, лісів, озер, де риби,
І з круч звисають глини скиби,
І в кропиві струмки течуть.

Отут, посеред цього краму,
Де місце сонцю є і гаму,
Де зустрічей й прощань є суть.

Та ми до цього всього ласі —
Живі, натхненні і прекрасні
В ярах, по кручах і морях,
На парусах, при якорях,
В цукерні тій п'ємо бурбон...

Я думав, що то тільки сон.

Під сонцем рясним розповсюдила тіло гора.
Хребтів обгорілих розкинула довгії ноги,
А поміж цих ніг невеличка чорніє нора –
В тунель залізничний дарує зануритись змогу.
На тлі оксамиту зеленого килиму втіх,
З гостинністю навіть, властивою тільки охочим,
Чекає на потяг. Для неї спокуса і гріх –
Слова незнайомі, що пахнуть нестерпно жіночим.
Яли́нкові вії примружують очі озер:
Блакитних, мрійливих, наповнених сонцем і небом.
Спадає на думку: «до чого веде режисер?»
Природа вважає – нема в режисерах потреби!

29.07.2026р.

Осокори, жовтий колос,
Шум акацій, лет вітрів.
Мантри подумки і вголос,
Бісики між чорних брів.

Крутиться жива планета
Сенсів і координат.
Дух захоплює від лету
На межі, де зміна дат.

Небо. Сірі хмари.
Цвенькають стрижі.
Очі темно-карі,
Зорі на межі.

Проводжає червень
Цвіт. Пелюсток лет,
Мов перше кохання
Чи хвости комет.

Банально все вертає на круги,
Та інший час стає на циферблаті.
І те, чому раніш були ми раді, —
Лиш долі вже оплачені борги.

Колись комусь хтось квіти дарував,
І квіти ті — ромашки і лілеї.
Та ті часи пройшли. Й човни з Пірею
Пішли. І вік нових портів настав.

І в споминах, і в думах, і у снах
Пригадуємо різні щемні миті,
Вертаємо у ті місця, мов діти,
Де щастя, радість і була весна.

Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
Він на неї і не гляне. Її заздрість мучить.
Усе дума, як би їй так хвилину улуччить
Та й у себе закохати парубка отого.
Вибрались якось дівчата удвох дня одного
На город цибулю рвати. Подруга зірвала
Одну стрілку й до подруги жартувати стала:
- Спорим, ти листка не зможеш ковтнути оцього?!
- Чом не зможу? – засміялась дівчина із того.
А та її піддражнює: - Не ковтнеш, їй Богу!
Та вхопила та й ковтнула, не бачила того,
Що маленьке ящірятко в тій стрілці сиділо.
Посміялись та і далі роботу робили.
А та ящірка в утробі рости розпочала,
Кров із дівчини отої потихеньку ссала.
Стала сохнути дівчина, на очах згасати.
Перестала їсти, пити, зібралась вмирати.
Хлопця того відганяє, аби не приходив,
Бо вважала, що удвох їм бути далі годі.
- Нащо я тобі потрібна?! –хлопцеві казала, -
Подивися, в селі дівчат гарненьких чимало.
Але він все одно ходить, бо ж дуже кохає.
Хоч і бачить, що дівчина день за днем згасає.
Не іде на вечорниці, приходить до хати.
Сядуть собі під хатою тихо розмовляти.
А то у весняну днину став її прохати:
- Пішли, сходимо до лісу. Чого тут стирчати?
Бач, на вулиці як гарно, сонце пригріває.
А у лісі так чудово, так пташки співають!
Мати стала відмовляти: - Куди їй ходити?
Така слаба, що і кроку не зможе зробити.
А він: - Я її, як треба, на руках нестиму!
Мати дума: «Хай ідуть вже. Що робити з ними?»
Відпустила. Пішли вони по лісі блукати,
Слухати пташині співи, квіточки збирати.
Походили, вона й каже: - Щось недобре стало.
Постели мені ряднинку, щоби я поспала.
Постелив хлопець ряднину. Лягла та й заснула
На сонечку і, здавалось, їй так гарно було.
Щоби їй не заважати, хлопець в ліс подався.
Поблукав. Коли ж вернувся, то перелякався.
Дівчина з відкритим ротом на ряднині спала,
Ящірка велика з рота в неї виглядала.
Очі витріщила, прямо на нього гляділа.
Хлопець застиг з переляку, крок ступить не сила.
А ящірка подумала та й в кущі шмигнула.
Дівчина поспала ще, а потім зітхнула
І відкрила очі, каже парубкові тому:
- Ой, наснилося усяке мені в сні страшному.
Ніби ящірка велика вслід за мною гнала,
А я страшно налякалась й від неї втікала.
- То ти, справді утікала…- сам не свій він мовить.
А вона раптом схопилась, відчуття чудове.
Каже: - А ходім додому, бо так їсти хочу!
Засвітились зірочками колись тьмяні очі.
Повернулися додому, вона за стіл сіла
І усе, що мати ставить, з апетитом з‘їла.
І відтоді стала їсти й поправлятись стала.
А вже скоро батьки хлопця і сватів заслали.
Хоча батько й сумнівався: - Що ж ти робиш, хлопче?
Вона ж слаба, скоро, мабуть, помирати схоче?!
Хлопець тільки посміхнувся: - Люблю її, тату.
І нічого більше батьку він не став казати.
Її матері у тому тільки і зізнався
Про випадок, що у лісі з дівчиною стався.
Одружились вони скоро. Гарна вийшла пара.
Десь живуть вони і досі щасливо і гарно.

 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Почуй моління ти мої
Почуй моління ти мої
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
 
 
 
 
 
 
 

На Купала, ворожбитної ночі,
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...

Де ти милий, знати хочу -
й не знаю,
В чарівної диво-ночі
питаю.
Чи згадав мене, зібравшись
до бою?
Моє серденько, як завше,
з тобою.

Плинь, віночку, з чужокраю
у море,
Наші землі ворог крає,
там горе.
Ой, волошки мої сині
з травою...
Хочу бути в Україні
з тобою.

27.05.26

Пора міняти це постільне,
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.

У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
Від повноводної ріки.

Оце постільне пам'ятає
Вогонь жаги, і шал заклять,
І вигуки аж до Китаю,
Бажання в небі панувать.

На аркушах старих напишеш
Нову добу, новий роман,
Який увійде в горду тишу,
Мов незбагненний океан.

9 січня 2026

Хтось пише вірші
й вирощує квіти,
над новими будинками
зводить дах…
А дехто спроможний -
лише гатити
вночі ракетами
по мирних містах.

2026 рік

 я не зустрівся із тобою
 цьогоріч
 пишу вірша про це
 і взагалі віршую
 останній раз
 я вийшов просто в ніч
 казала ти усе
 між нами по феншую
 та я сягнув
 воєнні барабани
 тебе зачарували силоміць
 у ніч іти була
 одверта слабкість
 хоча
 зенітні розсипи зірниць
 нема тут раціо
 є жертви або втрати
 ремарк якого полюбляєш ти
 вірніше біженець
 аніж
 солдат який зненавидів
 прибічників війни
 нам не здолати встояти
 хоча б
 не більш
 тобі не треба це пояснювати
 все ж тобі миліш
 оплакувати гірко так
 зітхати
 а штиб цивільний
 мій
 дратує лиш
 

Аби ми у снах не загрузли
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
Вглядаюся в зранене небо,
Вслухаюся в галас навкруг,
Щоб правду сказати де-небудь
Комусь без усяких потуг.
02.07.26

Все життя — це є точка в простóрі часів
лише цяточка серед світів,—
що містять себе в інтервал порожнечі,—
таких же дивних, як і зорі
серед мерехтливих небес.

2024

Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?

Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.

О, де мою стражденну душу носить?
У трав'янистих барвах оксамиту
Вже інших буде липень веселити,
Хлопчисько молодий, дзвінкоголосий...
Нема, кому зібрати абрикоси.

Нас вабив мед, немов чаклун хвилин,
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.

Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
Керманичам планиди між вітрил!

Усе вже завтра — вчора і тепер,
Рум’яна шалу у густих цукрах,
І панівне, як вічне у четвер,
Як дивна хімія цілунку на губах...

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце струмує у небо- із темної скрині -
над горем...і збитим війною у друзки горням,

над полем сперіщеним кулями, житом убитим
і другом - полеглим вночі за світанок новий...
і попри усе сходить сяйво над болем і літом -
онімблює квітку велінням своїм горовим.

Тобою, світанку, остання надія живіє,
тобою буття зарубцьовує шрамлену плоть.
Твоєю росою - з-під соняха теплої вії -
скресається з ночі обранене тьмою живло

Із люмінесцентних сцен сьогодні —
На дротах самотні горобці,
І граки подалі в прохолоді
Заховались, зерна — мов в руці.

Спека далі ще наполягає.
Вітер, заспокой мені лице.
Холодок — далеко десь у гаї —
Недолуга думка, певно, це.

Краплі з фляги на вуста, що спраглі.
Літо, пожалій цей балаган.
Очерети лиш скриплять, мов шаблі,
І чекають на нічний туман.

Так в житті усе перемагає
Пристрасть і потреб пекучий щем.
В спеку дощ чекаємо, мов з раю,
І тепла, коли зима січе.

Я хочу упасти в траву з головою,
Лежати і слухати гомін пісень,
Як явір про щось розмовляє з водою,
А лагідний бриз проводжає цей день.

І будуть до ранку блукати примари,
Ховатися в стріхах малі горобці,
Та буде це потім, а зараз лиш хмари,
І жовта кульбаба у мене в руці.

Це тільки у літа барвистий початок.
І лагідно вітер куйовдить сади.
Але ми навчилися вже помічати
І стали частіше ходити сюди.

Де трави зелені і поле зелене,
І день випливає, як той океан.
Здається, що щастя з'явилося в мене,
Із літом новий у мене роман.

Та як відлунають співучі цикади,
І стане стерня, і зберуть урожай,
То й літо прощатися буде вже з садом,
І осінь нова завітає в наш край.

Не зможемо швидко забути ці миті,
Й коли листопадів поринуть вогні,
Згадаємо в полі лагідні квіти
І трав запашних волошкові пісні.