Гриць Янківська - [
2025.11.22
15:37
]
Дорога до серця. Вітер карбує
"Дорога до серця. Вітер карбує" – цикл поезій 2021-2024рр зі збірки "Паморозопоезія"
Картина Тетяни Молодої 2025р.
Грубі сливи
Грубі сливи зриваються долу.
Сьогоніч не сплю.
Загусло в очах, сповільнилося
і сталося добре мені.
Не в етер, в повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В пітьму падаю.
А на ранок уже пліткуватимуть,
як чорні сливи та я
застрягли пітьмі у горлі.
Виплюнь же!
10.01.2021
Принципи
І вони на мені напнули
білий прапор. А в білу книгу
записали: це – щоб не дули
злі вітри у вітрила бригу.
Чи жадали цим збити з плигу?
Адже й добрі давно не дули!
О! Вони мене ще прив'яжуть,
мов записку до лапи птиці,
а до неї приставлять стражу,
ще й розсиплють мішки пшениці.
Тільки вдосвіта громовиці
щось мені про свободу скажуть.
Та вони по мені заплачуть,
коли втрачу.
14.01.2021
Дорога до серця
Не добре, – кажу, – жалобне!
Серце твоє оздобне,
Віра твоя на зламі,
молитви́ – гамір.
Пісня твоя їдка,
мука – вивертка.
А вона мовчить.
А за тим – ячить:
вчора вчили жити,
позавчора –
вмирати.
Та як тобі, як тобі, ввірена, розказати,
що в нього не варто ні вірити, ні вкладати –
у слово солодке, що шкода його не взяти,
у слово важке, що спробуй його підняти!
Глибоко вп'яте
слово кляте.
Ти є дзеркалом власних бід,
несповна наспівна людино!
Що є біль твій – це є твій плід.
Ось провина:
ти чекала, що з серця хлине
та затопить світ
любов.
Не затопила.
Недолюбила.
Швидко скінчилася
пісня ця:
Ти мені – мила!
Ти мені, мила,
цілий вік снилася
без кінця!
Ні!
Нелюбов тобі!
Не дива тобі!
Ми прийшли самі
та йдемо самі.
На порозі змін
озирнися.
Кажуть, у світі давно вже переплелися
добро і зло, правда й брехня,
впевненість та несвідомість.
Отже, зраджують всі, навіть ті,
що не кличуть зрад,
навіть ті, що її не помітять в момент і після,
навіть ті, що шукають (чому ж не знаходять ради?)
в людині вістря.
Та вселенна не має вад і не пробачає вад!
Все забере.
А натомість –
ще раз ділися!
Знаю дорогу до серця пекла,
встелену чесними помилками,
щирими помислами, зірками
й квітами з голови.
Кожного разу мої надії
падають просто у серце пекла!
Б'юся за право, січа запекла,
тихо надіятись.
Різні та пізні ми в кожнім разі
на розуміння себе й від себе.
Знаю дорогу, що йде від неба
в світ і нижче.
Добре, – кажу їй, – добре!
Серце твоє хоробре,
віра твоя – мов пломінь,
молитви вагомі,
пісня твоя витка,
мука – вигадка!
16.01.2021
На гілці крук
Прочахли простори зими
і ми.
Набрались птиці таїни
вгорі.
Кого шукаєш? Взір підводиш до верхів.
На гілці крук глядить убік,
в людини вік встромляє дзьоб,
як в сіру пасмугу між днем і днем,
у сіре небо.
Почахли трави. Вдалині
погасли таборів огні.
Перекажи привіт мені хоч сном, хоч снігом!
Біліє все і білих дум
лягає паволока-слід –
це я зникаю в просторах зими.
18.01.2021
Вітровії
Надірвали вуха моїм садам
божевільні, з півночі бо, чужі
вітровії, й нищили, як орда
зголодніла, вигостривши ножі.
Я ж – як дерево, зроджене на межі,
йшла б, та вперлась в вирок моя хода.
Мов хламида, кинута не плече
Богу, північ безкраєм тріпотить,
рветься долу, вивернеться умить,
аж у грудях Господу запече.
Сад зачує – свистом біду рече
вітер дичці, що на межі стримить.
Може, зломить вздовж її по хребту,
може, вирве з коренем й кине вбік,
Та, мов древній праведний чоловік,
сад заклявся: здужаю, зацвіту!
Я – лиш мітка, нагадка про мету.
Вітровії – випроб на довгий вік.
23.01.2021
Пошук
У пошуку потрібних слів
з'являлись символи та рухи.
Спліталося волосся в довгі коси
з примхливим вітром
у пошуку міцних зв'язків.
Подув,
пасмо,
подув –
тріада нескінченності над тілом і стихією.
Сюїта вічності –
зрив,
політ,
падіння.
Шепітні далі.
Й далі,
далі ще шепотіння.
Крапка тиші над пошуком слів.
Шш!
Крапка тиші над рухом.
Подув,
пасмо,
подув –
розплітаються коси тіла й стихії.
25.01.2021
Євангеліста
Чому у стінах твоєго міста
так рідко просто, так часто пізно?
Удовам терпне в душі невіста.
Холодний камінь сіріє грізно.
І наче нарізно тінь та тіло,
аж розминуться на перехрестях,
та одночасно обом боліло
його падіння чи пак – безчестя.
Та, ще до літа, в тісних провулках
зірвуть одежу з безбарвних істин,
відмиють тло, де, зітруть до цурки,
цитує райтер євангеліста.
І стане пусто, мов свіжа власність,
занадто чисто, без риси хисту.
Барвистий пазур проткне сучасність
аж після першого падолисту.
А доти – ділять в баюр люстерках
благословення вдова і дівка,
а тінь від тіла чекає смерку,
щоб повернути свою домівку.
26.01.2021
Сніг на голову
І сипле сніг на голову і ніч,
на пелюстки торішнього бутона,
на в'язку снів, на риску білих пліч,
на мерзлі ґрона.
І сипле слів покришені шматки
поет, мов свіжий хліб на годівницю, –
на все безлюддя та на слух в'язкий,
на ковзаницю.
І сипле душі щедро з рукава
романтик Бог на сніговиті доли,
на цвітники, олімпи, а бува –
на частоколи.
27.01.2021
На серпневих галявинах
Попри мене тут люди стаються тихими.
Попри мене тут низько літають соколи.
Звірі кажуть: ось щойно втекли від лиха ми,
як від здобичі з помислами високими.
Я ж до них прихиляюся дещо лагідно,
дещо боязко, наче до річки бистрої,
і кажу: не рішити цього нам змагами.
Хай залишиться той, хто всього лиш вистоїть!
Підуть павзами враз, як по плесу колами,
дві приречені думки: чиясь й неправильна.
Тож попробуй згадай, ким були ще вчора ми,
ким цвіли на серпневих жарких галявинах.
Попри те – на обличчі малюю усмішку,
попри що не знайдуться в словах і хитрощах.
І промовлять: зібралися мокрі сумішки.
Хай же з нас вони слізьми нарешті видощать!
27.01.2021
Дівчата танцюють шимі
"Дівчата зрізають коси
І туго шнурують берці,
Їм щастя приснилось, здалося,
Кровить забинтоване серце."
Олена Задорожна
Дівчата танцюють шимі у бліндажі
під реви машин. Приблуда, як ситий шейх,
лежить кароокий в поросі та іржі
жаских ночей.
Дівчата брязкочуть лезами від ножів,
пацьорки й спідниці монетні перевелись.
Хвилини затишшя – що вишивка по межі
тепер й колись.
Дівчата окреслюють музику, як завій,
короткими рухами втягують животи.
Розмотують в серці мрію, у думці – рій,
в руках – бинти.
Дівчата зрізають коси і йдуть у бій.
Приблуда вслухається в рипи чобіт і шин.
Як хочеш, щоб знали, хто ти, чужий чи свій, –
пиши!
28.01.2021
Блюз на вулиці
Надто багато років ми молилися Господу.
Це здавалося таким важливим!
Зазвичай серце при цьому направду вискакувало з грудей.
Це був вдячний біль
раз по раз,
наче блюз на вулиці.
Якщо рахувати до сьогодні – це надто довго.
Ох, надто довго!
Зазвичай ми хотіли повторити її –
цю молитву на вулиці,
ми вгадували її поміж капелюхів і капюшонів,
наче грали в певну гру,
грали на нервах вітру холодний блюз.
Як довго, як неокрильно довго ми шукали Господа!
Та, якщо відштовхуватися від сьогодні, –
це ще не кінець.
Він ховається від нас під чужим одягом,
проте, скільки не хапали б людей за рукави,
коли вони обертаються –
ми все ще бачимо спини,
чорні, наче космічні діри.
Це насторожує.
Коли ми бачимо таке, то знову й знову хочемо молитися,
довго-довго молитися Господу
і раз по раз ковтати вдячний біль тому,
що Він повертає нас до Себе.
Ох, як це прекрасно! Як прекрасно!
Це – наче блюз на вулиці.
29.01.2021
Пряжа
Я – останнє ягня в отарі і від мене чекали шерсти.
Та згубила свою сережку – як не мічена, то нічийна.
Ми з вівчаркою йшли у парі пів життя і чотири версти.
Ставив він на орла, та решку я впіймала й всміхнулась: вий на..!
Тож на першім узліссі сльози йому втерла об власну вовну,
відсікла його погляд вірний, похрестила, як просить звичай.
Він хазяйські зачув повози чи осілості тягу кровну –
аж закляк: і заклад є спірним, й відступати тепер не личить.
А в мені от на кожнім згині, повороті чи навіть зламі
і життя, і доріг, і долі – прокидається впертий геній,
що боронить лишатись в нині, надсилати листівки мамі,
і нашіптує: тільки в полі буде щастя тобі, шаленій!
В мене стало негусто друзів, я їх пряла собі на потім,
зберігала в сухому місці, щоб надовше лишались гожі.
Тож либонь не в моїй заслузі, що собака цей, з прутом в роті,
розгубив всі найліпші вівці, бо носив мені буйні рожі.
Був травневий погідний ранок, загоралося вище й вище,
і у мене, подібно сонцю, загорялося у очицях.
Я йому випікала рану. Власне, вірність собаку й нищить.
Відтепер нас обох єднає тільки злочину таємниця.
30.01.2021
Перекреслені
"Покликуй до Мене і тобі відповім, і тобі розповім
про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!" Єр.33:3
Станеш, як речення вздовж перекреслене, між людьми.
Скажеш до Господа, наче до автора: де це ми?
Хтось прочитає і зверху посиплеться сніг, як сміх.
Ляжеш на білому вбитою думкою: як Ти міг!
Чемно чи з відчаю в жменю згребеш з-під ніг крапку-злість.
Автор продовжить з великої букви й не відповість.
Схочеш йотованих слізьми позбутися, кинеш: я!
І споглядатимеш, як переступлять твоє ім'я.
Скільки їх, Боже мій, поспіхом вписаних в чорновик?!
Світ до котрих, як до сталого вислову, більше звик?
Хто це чорнить кого, мов розтікається з ручки туш?
Стануть, мов речення, криком завершені, й ані руш!
03.02.2021
Неспинно в нікуди
“Та ось він вийде навпроти тебе, і побачить тебе,
і зрадіє він у серці своїм" Вих.4:14
Я далі йшов.
Високих трав буяли спини.
Я їх ломив і я не бачив в тім провини.
Палав терновий кущ і не згорав, –
тебе обрав!
Я чув вогонь,
як чують грім понад собою,
та дорожив своєю звичною ходою.
Пощо тобі ступати без мети?
Услід веди!
І я повів.
За мною йшли поля і ріки.
Питали, – доки? Відповів, що це навіки.
Вони мене лишили на краю,
та не стою.
Іду один,
відкинув роздуми і втому,
бо маю шлях в нікуди та не маю дому.
Я знаю, що вогнем промовив дух:
життя – це рух.
04.02.2021
Пташка крук
Сумні сади
в цей час передвесняний.
Сполохані серця – пташині зграї –
осядуть на антенах і дахах.
Круки крокують в бій по сірім небі.
Сполохані круки плямлять окіл.
І ти, мов пташка.
Крук хіба ж не пташка?!
Плямиш крильми, кружляєш неспокійно,
летиш завійно на свою війну,
щоб долу впасти.
Серце полохливе,
не сій цієї смути над чолом!
Чорнот у хмарах досить. Будь, як просвіт
в сумних садах з осілим воронням!
В зачин весни нехай же крячуть: досить!
Хіба ж не пташка крук?
05.02.2021
Хилить до сну
Це світло ліхтаря – медова ложка,
що вітру язики її оближуть,
а темінь доокола – як сторожка
чи перші сіни в непрогріту хижу.
Хилить до сну, –
Ну ж бо! Погаси його, як зорю відцвілу!
Кинь долу, лицем у сніг,
хай летить і летить – пелюстки гнилі,
кольори розмиті, аромати вбиті,
іскри слабкі для пожежі, затінку стерті межі.
Лижи йому потилицю, а не вражене око!
Бажаннями невідгаданими виколи, най стече!
Соненя неопірене всідається на плече
та й,
ще сторож сторожу несе, рожу мені несе, –
щебече.
Гей, соненятку, випало чи з гнізда,
що тримаєшся так невпевнено?
Світло повіє – вже тремтиш.
А мені ж твій щебет – карамельний хрускіт,
солодко бо!
Не проміняю на трошки, на ложку, на діжку меду.
Майже схилив.
Чи перші сіни в незнайому хижу,
чи подоріжжя в електричних дротах,
чи вітром по мені узята нота –
в усьому сон і я його наближу!
Розбиває ліхтар.
13.02.2021
Марія
"зійде Сонце Праведности та лікування
в промінях Його" Мл.4:2
На згині й перетині всіх вітрів
стоїть Марія,
тримає тижневий налиплий сніг
і повне небо.
Розкинула руки долонями вверх.
Дивись, порожні! –
впевняє мене, на перечіпки злу,
зі стислим ротом.
Ти брешеш! – кричу, підвернувши ногу, –
не кожен любий!
Я бачила тих, що самі зостались,
хто ж їх покинув?
І в теплі часи я, бувало, йшла
повз тебе в квітах,
й тоді, як тепер, спотикались люди
в словах і вчинках.
Пригадую, якось в серпневий день
висіла спека,
цвіли гладіолуси, багряніли
посеред циній,
біліли лілеї тобі до пари
і дужо пахли,
а поміж гвоздик велюрово ніжних
стриміли мальви.
І ти височіла над буйним садом,
що раптом виріс
у центрі асфальтно-сірого міста
людей побожних,
які ще від квітня смиренно й радо
несли вазони,
прикрасити щоби твоє лице
чи задобрити.
Дві дівчини, нігті – терновий кущ,
волосся – просо,
два символи східні блищали в них
попід пупками,
а відблиски їхні, як два мечі,
рубали простір
від рогу до рогу, аж в склисту ціль
моєго ока,
спинились на злитках чи злата, чи
уявних звершень,
спиною до лона, з якого сходить
нам Сонце Правди,
й окреслилось три, а вдивлялись в два,
обличчя в фото.
Не втямлю, тебе чи себе згубили
на фоні квітів?
Здалося, в ту мить поспадали стебла,
як шар примарний,
з букетів пахучих й мого цвітного
комбінезону,
аж я нахилилась мару підняти –
пучок тендітний,
і так розхитався мій шлях, мов рушив
у инший вимір.
Тоді я від тебе чекала слів
й опала цвітом.
Сьогодні ж, поглянь, перемерзлі чиїсь
лежать ромашки.
Нападає зверху на них кількасот
людей і років.
На кожне падіння ти руки зведеш
й змовчиш, Маріє.
17.02.2021
SOS
Отак і зникне дужкою між слів,
що – тятива напнута, пасмо нерва.
З вогких долонь йде лінія долів
поміж дрібніші, зжмакані, як мерва.
Отак й замовкне записом в блокнот,
що – слід пташиний, постук телеграфу.
Три крапки, три тире, три крапки й от –
коротке свідчення задавненого страху.
Отак й забудуть пунктом в списку справ,
що – зайвий клопіт, ґудзик непришитий.
Вона – його, а він – її обрав,
та поміж вибору забули просто жити.
18.02.2021
Близькі до прекрасного
"Це сталося однієї сльотавої ночі в листопаді,
коли я побачив що моя людина завершена"
М.Шеллі "Франкенштайн, або Сучасний Прометей"
Мов перед Пасхою стіни – забілимо
словом слова: мовчи!
Хто ми і що ми тут зрештою ділимо,
в часі новім почин?
Бога сучасники, часто – причасники
неусвідомлених тайн.
На певен лад один одному власники,
творимо, як Франкенштайн,
майже живих і близьких до прекрасного,
щоб у сльотаву ніч
вгледіти: ось завершили нещасного!
Звіра? Людину? – Річ.
18.02.2021
Електрички. Карантинне
Вже повні калюжі, а очі – такі спустілі.
Повіє байдужістю, отже – пора втікати.
Мені надто тісно у цьому дрібному тілі!
Мені надто пусто довкола своєї хати!
Втомилась чекати! Втомилась чекати!
Втомилась чекати!
А на заході – електрички
ріжуть світу яремні вени.
Сонце плюхнеться в тазик річки,
це відомо вже достеменно.
Я би в нім полоскала ноги
і стрясала з колін потьоки.
Вкрайте кусник мені дороги!
Скиньте цій анемічній вроки!
Грубо-грубо себе заштопав
горизонтним шнуром посадок
аж від Львівщини до Європи
без побічних трагічних гадок.
І червлені його кінцівки
в антилагідних рукавицях
розмастять дві солоні цівки
по сумних досконало лицях.
Час – небилиця! Час – небилиця!
Час – небилиця!
Бо його не було й не буде в людських долонях.
Володіння мої розверзлися снігом талим.
Повертаю на захід, наче вечірній сонях,
стиглу голову. Стніть її так, як і сонцю стяли.
22.02.2021
Підліткові плакати. Трагедії сучасності
Відпустити сльозу, крізь порізи стікати,
як березовий сік у чужі животи.
Обдирати лозу, підліткові плакати,
що не кожен – це рік, що не пруття – це ти.
І не мати мети, і даремно шукати
в анонімних листах із завданнями йти
в гаражі, на мости... І не вміти спитати
про відвагу і страх. І прощальні пости
без люблю,
без прости
...
..
.
22.02.2021
Щось крилате
Щось крилате вилетить з мого рота,
сяде онде скраєчку на галузу
і знущається. Боже, чи з'їду з глузду,
чи припиниться ця нудота?
Хтось без обрису вийде з моєго тіла,
стане збоку і креше, і роздуває.
Пропонує, вдає, що мене не знає.
Не палю, – кажу. Стільки й діла.
Десь під вечір вгамується невгамовне
чи прикинеться тихим про людське око.
Все ж вливатиму в себе святі молока,
докіль вчую, що серце – повне.
Відживу. Заночую в батьківській хаті,
заколисана дзвоником янголяток.
Зранку вийму щось побгане аж з-під п'яток.
Серце, що ж бо! – Галдять крилаті.
01.03.2021
Людина без жодних рис
Людина без жодних рис проходила завжди повз,
щоранку в той самий час з-за рогу і далі вниз.
Людину без жодних рис я слухала, мов прогноз,
якщо на відході чхне – чекати службових криз.
Я знала її ходу і мірку широких пліч.
Я вивчила кут руки, що хвацько бере рюкзак.
Я бачила, з ким стоїть, коли заступає ніч,
і чула потужний рик, мов зграю веде вожак.
Людину без жодних рис від мене ховав картуз,
під чорним його крилом чорніла очей діра.
Я вічно з обличчям ниць, мов випав з колоди туз,
здибала цей хід чорнот, на тім і кінчалась гра.
Людина без жодних рис кусала мої шляхи,
втинала мої стежки, вминала мою стопу.
Як зодчий нових істот, брела між старі цехи,
допоки навпроти я вдавала впритул сліпу.
Мені до снаги слова і всі ритуали двох,
що спрощують суть речей, пом'якшують душ тертя,
та те, що вгамує дух, – спричинить переполох
й протест у моїм нутрі із вектором на чуття.
Аж ось, грозового дня, з нашестям дощів-плащів,
мій погляд зустрів чужий, що цілився, наче спис.
Так він перерізав нить – опору думок-плющів,
котрі цінували лиш людину без жодних рис.
03.03.2021
Березневий сплін
Наче обійми кволі – б'ється в вікно галуза.
Березень докоряє: дужче бо, молода!
Пише по конденсату пальцем питання муза:
як розтопити серце – те, що давно вода?
Витру волоссям скруту склистого поля бою
й хукатиму, допоки ока не змружить ніч.
Вижену мляву музу, станусь сама собою
й вгледжу на власний подив – є хтось мене опріч.
З гойністю сеї стрічі важко держати згоду,
адже либонь не друзі двоє у пастці стін.
Наче обійми кволі, вилиже з ока воду
вмілий гравець абсурду – цей березневий сплін.
04.03.2021
Сумнівам ні
Помирати щоразу не зразу, шукаючи з ким би,
бо раба голови своєї.
Не вмирай, а що-небудь роби!
Найгірший день, це мій найгірший день
нерішень, де
понарізані ромбами між ребром і ребром –
прірва, яма, діра... Рукою торкай!
Там кістка – тверда як вирок: на каторгу! Гууу...
Прикладися мені до грудей, дитино мала!
Прикладися мені до вирви, рани, чужа дитино, руками!
"Ами, ами..."
Бачиш, як з мене тут сходять грами?
В лялі проблеми, а ти не будь, як вона,
краще слухайся мами!
Хвостики два – направду антени.
Що вони визначають, німба діаметр?
Прикладися мені до грудей, дитино свята!
Що вони мені шлють до свята?
"Ата, ата... "
Твої оченята?
Спитайся, чим я заслужила такого (якого) ката?
До восьмого все ж доживу, хоча й зачастила вмирати.
Хай не буде тоді компліментів, тюльпанів, дарів,
перекажи, нехай лишень не збирають
по світі моїх боргів!
Сум. Сум у мені. Суму мені! Сум, уме, ні! Але і сумнівам – ні!
Як виживу, розкажіть, чи досі існує гнів?
Чи збагатився хоч хтось моїми смішними втратами?
06.03.2021
Час їсти їжу
А зранку проснуся з дірою в тілі.
За ніч не заштопали, бо не сміли.
Який експонат – голубе на білім!
Сміються, – коли прилетіли?
Та ні, я земна, просто дещо дивна.
Ну викиньте врешті, коли набридну!
Ця посмішка звична, тому й пасивна.
Вдягла її вже завидна.
А ніч в мені, ніч в мені!.. Боже, Боже!
Взиваю намарно, як баба Роза.
Ти дав мені тіло чи дещо схоже,
уклав би ще розум!
Я маю п'ять пальців і ще п'ять пальців.
Я чую, як час по моїх судинах..!
Я знаю слова і пишу слова ці,
доросла дитина.
Воістину, їстиму нині їжу,
а завтра – дивитимусь людям в очі.
Коли вже, коли вже мене розріжуть,
щоб розглядали охочі?!
07.03.2021
Затемна
Перевернути подушку холодним боком!
Медитувати на штучних цеглин стіну!
Не забувати про суще повсюди око!
Не дозволяти себе засмоктати дну!
Якщо дивитись затемна в діру шкарпетки,
то можна вгледіти всесвіт і глибину.
Чи так дивлюсь я на дивне звання поетки,
як на розраду та радість свою єдну?
У мене вкрали (забрали) та вже й продали.
Мене згубили, не вбили, не вберегли.
Неперетравні направду часи настали,
які хіба що нам лиґнути до снаги.
Я їх жую, мов рапатий пучок волосся,
а нігтем ріжу по стінах несправжні шви.
З порогу кажуть: що мусило, те збулося.
Відлежуй нині, а завтра – вставай, живи!
07.03.2021
Чорні перли ночі
Все в порядку, дівчино, все в порядку! –
ніч влягається кутиком простирадла,
мов дарує улюблену чоколядку,
і питається: чом ти мені не рада?
Я кажу їй: ноче, бо ти бездушна!
Повсинали, як зернята в животятах,
у тобі наші душі. Хоч там не руш нас!
Вже історія доста тобою втята.
Все даремно, дівчино, все даремно, –
ніч сідає, мов кіт на краєчок ліжка,
і нашіптує снище жаске у дрему:
ти сама по собі, отже – також кішка!
І виводжує вервечки котеняток,
що нанизані густо, мов чорні перли.
Вспію стиснути в жмені ниток з десяток,
решта – сиплються долу, мов щойно вмерли.
І викрикую: ноче, ти – чорна відьма!
Тягнеш хвіст свій, аж рвуться меридіани.
Най вкривають нам очі біленькі більма!
Вже роз'ятрені доста пітьмою рани.
Все минеться, дівчино, все минеться, –
ніч задобрює ту, що лежить під боком.
Аніж серце, як грубе намисто, врветься –
най закотиться в темінь мою глибоко!
12.03.2021
Квіти страху
Страх прилітає до мене щоночі сивавим птахом.
Знаю якого йому насипа́ти зерна та сміху.
Все виграє, добре грає направду, в слова і шахи.
Я ж – червонію, коли махлюю, йому на втіху.
Страх виїдає мою вечерю й запалі груди.
Каже: несмачно, та нащо має цей хліб пропасти!
Що не співає – усе зі змістом в мій бік огуди.
Світ заступає своєю тінню і сон почасти.
Страх начитався либонь чи Андерсена, чи Гріммів,
пообіцяв, що облишить на певних чудних умовах:
маю три спроби, аби назвати його по-імені,
або ж поцілити звіром ув око собі на ловах.
Я зберігаю для нього в покутті чарівну клітку.
Довго плела її з грубих лозинок чужої віри,
так вони кажуть, в мою п'янку, нерозкриту квітку.
Та завеликими є для страху в плетінні діри.
Страх і сьогодні навідатись має о мить на першу,
я назначала йому побачення, мов коханцю.
Знаю, очікує мало, втім – я себе перевершу,
вже ось рощу троянди у грудях своєму бранцю.
25.03.2021
Перші грози
"Ми втомились як ніколи від зими"
Андрій Хливнюк
Небо розтяли
перші грози.
Мамо,
знайдеш мене, де й покинула.
Крокусів скуті пелюстки
поснули,
либонь нездужали.
Друга весна самотництва,
сьома – війни.
Квітень.
Віддаль гримить.
Віддаль – стинають квіти.
Віддаль – шаленими бджолами кулі – в груди.
Перші грози...
Ні, не забудемо!
Лий, зливо, лий!
І навряд чи я буду тим...
Але ким я була?
Де і колись – знаходжу
перші блискавки.
Де і торік – вичікую
зцілення.
Небо, нащо тобі війна?
Мамо, нащо тобі очищення?
Злива зла.
02.04.2021
Гра у осінь
Стоп! Кроку немає більше. Перше кліше
шляху пунктиром прострочено для нащадків.
Ми тут ходили подавно, тепер – cherchez.
Ми в порядку.
Ми тут ходили під крилами. Вічність – жарт.
Сивими пасмами грає етюд в волоссі.
Кроку немає й направду – це перший фарт
в грі у осінь.
Стоп!
15.06.2021
Твердість це
Перекочувати на долоні пророслу горошину,
аж доки вона не зачепиться корінцем
за одну зі змінених в часі ліній:
долі, життя, серця...
Вибір найменшої
стане між нас єдиним.
Поміж нею і мною
не залишиться таємниць.
Перекочувати, допоки
не зламаю в ній те,
що носить початок майбутнього.
На полях посічених
не чекають сходу.
17.08.2021
Як полюбити котів
День, як риба у морі, глибоководна,
пливе швидко, та не помітно оку, не виляє хвостом.
Коли ти приходиш до мене хитра й голодна –
відчуваю себе котом.
Ти корислива і непомірно багатодітна.
Мімікрія тебе затягує у асфальт.
Ну а я, вся така висока і непривітна,
не ведуся на твій бездоганний альт.
Так вже склалося, ми булькочемо в череві тої риби,
як відірвані органи. Всесвіт – як під орга́н,
в м'якість часу та простору пнуться колючі глиби.
День між риб подібний на непривітну оту,
яку називають катран.
Хижий день, тому тут немає ні добрих, ані сторонніх,
на цих сходах є тільки ми і наш вибір сюди прийти.
Найстрункішим є рішення тебе полюбити у цьому гулкому бездонні.
Магазин навпроти. Молоко за тридцять.
Набридли голодні коти.
21.09.2021
Осіння сучукрліт
Вітряний день. Вистрільний. Так, прекрасний!
Здуй мене, вітре, геть!
Де мені, вітре, смерть?
Власне,
необережна, не зацікавлена і те пе –
кого гребе?
Калюжний день.
Лужний, еге ж, не масляний.
Кинь мене між калюж,
будуть замісто руж.
Що нам до стужі, дню? На вітамінах же ж!
Виграшний день,
амбівертний, так мовити би.
Небо – гуаш, замастилася.
Люди – гриби,
душаться в хвойних оліях, ефірних, як під кущем.
Йтиму не в ногу з часом,
лишуся із дощем.
24.09.2021
Ступати в біле світло місяця
Так просто є
ступати в біле світло місяця
з темним опівнічним серцем.
Наче воскресіння словом –
ця хода звільнення та спустошення.
Адже пустка душі –
це не найстрашніша з кар
для тих,
котрі люблять.
Біль – це не стояти без шкіри
під струменем з перевернутої
небесної сільниці,
це залишатися вмисно, щоб забути,
звідки ти вийшов.
На третій сходинці від низу,
такій привабливо чистій,
можна просидіти вічність,
обіймати веселого пса
і повільно,
втрачаючи пильність,
відійти
легким і впокореним,
заспокоєним.
Сидіти так вічно, щоб не бачити,
як за місячним водоспадом
наставатиме ранок,
в який оплакуватимуть тих,
що не вийшли під світло.
19.10.2021
Fuga
Засинаєш на лівому боці, натягнена, як струна,
а на ранок знаходиш під сходами серце птаха.
День оспалий повториться вкотре, так в горах пройде руна,
під фуги Баха.
Таємниці, котрих ти не визнала, всипалися між пер
й закривавлені липнуть до пальців, всякчас тремтячих.
Відмиватимеш їх перед дзеркалом й вгледиш себе тепер
посеред зрячих.
Задля цього звивалися листя та вітер в гулкий орга́н.
Задля цього ввійшла у сьогодні вчорашня втеча.
Задля цього стояла над птахом і серце складала з ран
та порожнечі.
22.10.2021
Коли храми горять
Хай храми горять, коли храми горять. Ти – слухай:
на землю відчужену вкотиться жовте сонце,
на сонце невгріте накинеться чорна скруха,
на скруху нічну зійде полум'ям звістка: сон це!
Холодно й сухо.
Так час в лікарняних палатах доходить краю.
Так ріжуть дерева незгодні згрібати листя.
Так вивершене полотно для нових стирають.
Так фени загірні розлякують доли млисті.
Так проганяють з раю.
24.10.2021
Руман
"не давайте святого псам" Мт.7:6
Подай мені сили, Господи, і спаси!
Я вкотре втікаю, страхи – мої дикі пси.
Спромоги подай, жеби стримати викрик: фас!
Виграти час.
Я – скуток уявного, закуток власних мрій.
В марунках, як в дрантищах. Господи, та не зрій
се пустище волі, зроби хоч би щось, зроби
зо свої раби!
Кущами крізь груди росте моя давня суть –
створив єси айстрову, та не во ймення рвуть
Твоє, о мій Господи, ці святотатські пси
квіту з роси.
Господи, воскреси!
04.01.2022
На чернетці життя
На чернетці життя – лиця, яких не забути.
На віршах – шрами від олівця.
Боже, воздай кінця дням затяжної смути!
В руках мені мнуться послання янголів: не спасти!
В очах мені хтось запалює, попеліють їхні листи.
Почах дивний зв'язок, що викільчувався з сердець.
Боже, пам'яті та сподівання подай з другого боку кінець!
Боже пам'яті, покажи як маю тобі молитися!
Срібло спогаду рідшає від торкання руками пожадними.
Лик Твій в сніжному небі сребристо до мене світиться.
Боже жадности, споможи загарбати, споможи!
Вже й зима розтягнулася тістом на чорного ґрунту деку,
аж ген далеко, тож спечи її!
Вже й замарений ліс нарядився до свят врочисто,
тож освяти!
Вже й ріка моя вперта втомилася на гору витоків плисти.
Боже чемности,
Боже милостивий,
відпусти!
10.01.2022
Безсмертник
Скляні скарби
На заході,
де табуни коней ночують під старими мостами,
а одинокі сіроманці проводжають поночах подорожніх,
завиваючи місячну пісню,
густий верболіз ховає блискучу мрію,
підвішену на найнижчій гілляці найвищого дерева.
Подібна до смарагду вона сяє,
відкидає на пагорби та серпантинні дороги
обнадійливий промінь майбутнього,
вколює чужих і далеких
здогадом недосяжности.
Шматок зеленого скельця
над пучком золотого безсмертника
стереже привид минулого дівчинки,
з голосом, подібним до музики вітру,
зі сміхом, подібним до дзенькоту скла,
досі живої,
досі живої.
І випурхують з-під дерев'яних хрестиків мертві пташки
між іржання та шум верболозу,
бо радісно вдома.
Гриць
Шляхом непротоптаним аж ген за край
між травами-травами дехто йде.
За пагорбом-пагорбом – тихий рай
– сунична галявина.
А десь позад нього – гніздо лелек,
краєчок села завернув під ліс,
за водонапірною баштою – сонце хилиться.
І згарище-згарище між суниць.
І далечі-далечі. І весна.
І він, що не вперше долає світ
від смерті до смерті.
Його пам'ятатимуть диваком.
Його забуватимуть тільки так.
Та вічність не раз ще закине додому
друга місцевих собак –
прозорого чоловіка.
Яфори
Кичеро, кичеро, що дивишся спантеличено
на село моє, як на моє чоло,
зарости мене, кичеро, мов чумні тіла колись –
соснами, ялівцями!..
Ягоди до лиця мені.
Зелений до тями, кажуть, як ліки серцеві.
Осьо мені, кичеро, випало на удачу
мати твою фотокартку, оспівувати розпачливо.
Ще б не забутися, кичеро, для чого це все було –
розлучилися аж навік.
Та ти мене згадуй, люба,
хоч за дня, а хоч вичером.
11-12.01.2022
Народженим біля ріки
"Rolling along, rolling along, rolling along"
Sam Cooke
Починайте свій тиждень з нами,
агов, ті, що народилися біля ріки!
І нехай буде так
ще багато-багато часу!
Немовлята дев'яностих, діти сумної мами,
відшукайте голови власних коней,
одягніть їх на добрі палиці
і мерщій відкривати світ!
Гей, ви, що народилися біля ріки,
прислу́хайтеся до неї: зміни вже близько!
Безнадійні нащадки своїх матерів,
букартята та пестійнята, ми з вами усі однакові,
ми мчимося бозна-куди,
ми досі не знаємо, чого від нас хочуть.
Витягайте з кишень своїх горобців –
сірі запаски сердець,
касово-офісно-мерчендайзерні театрали!
Вимагайте своїх вихідних і нумо творити зміни!
Народжені біля ріки, танцюймо під Сема Кука!
31.01.2022
Вечірня щастю
Вечір. Службу править вітер.
Хор: гу-гу, гу-гу...
Може, зранку забуяють квіти
на снігу?
Я забула, як просити щастя
у богів
для померлих, для живих, а дасться –
й для снігів.
Поночіло. Вітер дме кадилом
у вікно.
Щастя, щастя, де ти заблудило?
Чи давно?
Йду до сну, як діти до причастя,
без покут.
Що ж, попрошу у богів для щастя
власний кут.
04.02.2022
Вітер карбує
"Лий, зливо, лий
Відмивай нас всіх від бруду"
Андрій Хливнюк
Вітер карбує портрети на даху.
Листя – провісник: фур!
Восьма річниця лютневого жаху
звихриться з цих фігур.
Кров’ю зі стріхи зимової зливи,
наглою кров'ю – час.
Боже обтяжливий, Боже важливий,
Вимий нарешті нас!
Вітер карбує обличчя сторожі,
риси міняє в гнів.
Сто, як один, металевістю схожі –
творить війни синів.
Ангели пам'яті, дотик в них – молот,
й листя завійне це –
сходять додолу лютневим розколом,
досі війні в лице.
18.02.2022
З пригорщі птаха
Випускає із пригорщі птаху, мов перший постріл,
що застрягне в найближчому стовбурі, наче в горлі,
аж закуриться з рота туманом скорботний простір,
аж викручує плоть, мов поламані крила орлі.
Випускає наступну і сиплються з крони вишні,
та в падінні чи м'якнуть, чи щось їх до соку душить.
І сортує на сущі, безвісні, живі, невтішні,
що назвати б їх – ягоди, та називає – душі.
Випускає останню і пурханням зносить миті,
аж лягають дерева із вивернутим корінням.
І клює птаха вишні доспілі, а каже, – вбиті!
бо в жалобі готують дочасне оте розговіння.
23.02.2022
Мирний голуб
Пам'яті О.Р. (Роксани Ужван)
В темну годину до Тебе світлий голуб возноситься.
Господи, упокій!
І милуйся росою останньою
на розлогій красі її вій!
Дослухайся, як слово ві́ршами сиплеться
з найщедріших уст!
Доню Твою улюблену
вже сьогодні до Раю впустять
янголи, янголи, янголи...
І ось на одного побільшало.
Боже, ось Ти – Справедливий,
що не дав їй узріти гіршого
від болю її нестерпного.
Але годі бо, годі, стерпло!
Ось ще один
мирний голуб Твій.
Господи!
Господи!
Господи,
упокій!
24.02.2022
За нас страсти
"і тим, що в гробах, життя дарував"
Чую:
прибийте ненависть свою до хреста!
А сама у собі: конайте!
З кожної рани на тілі Людського Сина
витікає густа
моя провина.
І храм, наче гріб.
Вітражі, мов присипане віко землею,
що ворог металом гарячим розгріб.
Сорок днів не просити торкнутись єлею
чолом своїм,
бити чолом своїм,
затерпати чолом своїм
і всією душею,
не жадати золота й тиші цієї для душ колиски,
іконного блиску очей,
мокрих у знак прощення,
не чекати, що гріб передчасно розкриють,
допоки у нім не забракне кисню.
Чотирнадцять разів у поклоні:
Притерпівий, не милуй, не милуй, не милуй!
11.03.2022
Ефект Елізи
"I see"
Eliza
Слів не вернеш назад. Пам'ять – град і чернеча хустка.
Все докупи збирай: мерзлі ягоди та залізо.
Що ж, коли ти помреш, у мені зродять вишні-згустки.
Що ж, коли я помру, ти зрадієш: прощай, Елізо!
Слів не приймеш назад! Нить життя – павукова праця.
Від вузла до вузла наростає примарність втечі.
Що ж, як станеш на край, хай дов'яже її мій пацяр!
Що ж, як стану на край, сміливіше штовхай у плечі.
15.03.2022
Стокротки
Розбудили траву, але ж пальцями, не граблями!
Відігрілися врешті, та промені – як мечі.
І за віщо, за віщо стокроток кладуть до ями,
голубів – між корчі?!
На холодній землі хай лежить моє серце й чує,
як встромляють ножі в невкорінені ще тіла,
як воюють мужі, як молитва за них воює,
спалюючи дотла
першу втому, останню межу та страшну зневіру,
і розсіює попіл цей добривом для квіток.
Розбудили весну, тож протне врешті черево звіру
правди росток.
19.03.2022
Жива
І вмерла би просто собі на полі
отут, отут!
Та грішно псувати цей свято-чорний
промерзлий ґрунт.
І вмерла би просто собі у лісі
отам, отам!
Та сором отак годувати бісів
на зло богам.
І вмерла би, вмерла би! Вмерла! Вмерла
чи ще жива?
Ще навіть не сіяли, як криваві
прийшли жнива.
Та щойно зготовилася вмирати,
спустивши злість,
як вистрілив миттю родючий пагін:
він відповість!
05.04.2022
Кошик для радості
"Пізнаєш істину – ввійде тоді у кров твою сонце" Григорій Сковорода
"Та не могла його більше ховати" Вих.2:3
Темне сонце сідає в човен і обирає курс.
Темні води несуть його, темні води.
Будеш, сонце, про мрію згадкою
там – за обрієм, з пересадкою
на китів-братів, на вітрів плече,
на русалчин хвіст, хай тебе несе,
кругле сонце, в чужий живіт!
Темні води – вагання матері,
люлі-люлі, собі гойдаються.
Мертві води – байдужість матері,
що за звичкою: а-а, – маятник,
ритм тримають, та йдуть на спад.
Стережися, зотліла грудочко,
руки в річку цю не занурюй, бо
станеш місивом, рибкам стравою,
мамці попустом, вітцю посміхом,
що тебе зачав, він тебе зачав ген у космосі.
Будь послушним – зникай в човні!
Я сама тебе від берега відштовхувала.
Намочилася в пояс, задихана і розпатлана.
Я сама тебе, шлякувала, а все ж – гасила.
Порятуєшся, порятуєшся, прощавай!
14.04.2022
В радості. Червоні бутони
Симптом повітряної тривоги в правому передсерді
загострюється опівночі та в прокльонах.
La vita è nel tripudio! – Шановний Джузеппе Верді,
це недоступна зона.
Коли мені в грудях булькає, наче на дощ в калабані
плюскається малесеньке пташенятко,
я хутко пригадую тих, що їх називаю – кохані,
ще й підганяю гадку:
спішися, спішися, думко, ракети – птахи крилаті.
Хоч булькання м'яко мучить, та розмах крила – калічить.
Хай стіни мене запишуть, як спомин: хтось жив в цій хаті.
Хай вивчать мене ікони і в спадок собі полічать.
Осьо я – під лівим оком
Мадонни!
Садів не садила вчасно, сушник не зрізала вчасно.
Червоні бутони щасниць ще поки в мені цвітуть.
27.04.2022
Сьомий вітер
Атож, між маків зродиться душа!
Не перший рік, як обіцяла бути,
та вітер з гір й ці виверти покути...
Бо пелюстками легше опада...
Ти! Ти! Ти обіцяй, розкутий,
що віднесеш опале без гроша,
помічнику мій, вихідцю з осмути!
Вже сьомий вітер, а душі й не чути.
03.06.2022
Дощового дня
Дощового,
здається, двадцять другого дня
я залишила правду для захмарного Бога.
А що й освітилося в поодиноких променях сонця –
того достатньо людині
для життя в неправді й ненависті.
Бо така вже людина,
ненависть – її ім'я.
А Бог, отже, любов.
Тож до Божої сутності в кожному з нас
розміряно лишень на крок.
Тут варто себе запитати,
чому ж не ступають його цілісні,
душею ходячі?
І відповіддю буде
уявна картина сором'язливості,
на якій чотирирічне дівча
затискає підборіддя в плече
і вискубує з пальчиків руки
неіснуючі бур'янці,
а пальчиками ноги
проводить довкола себе
півкруглу лінію безпечності,
бо все ніяк не наважиться взяти в дорослих
таку бажану простягнуту цукерку.
Так виглядає він – той самий крок,
якого ніколи не здолає маловірне
людське дитя.
Та що ж тоді бентежить розум чоловіка,
котрий прийняв своє слабке єство,
чи не зворотний шлях? –
Богові крок до людини.
Єдиносміливий вільно стає ненавистю.
Єдинонезатятий,
хоч Ти не гордися бути таким диваком,
як отой невідомець, що ходить щоранку
однією й тією ж вулицею,
камінці розглядає.
Без очікувань на оживання каменю –
люби мене!
09.06.2022
Маки біля хрестів
Червень приносить спогади, як поразку,
маками осипається під хрести.
Вицвілий рік. Уцілів єс, то й маєш ласку.
А ні – то прощайся, йди.
Хто лиш придумав усі ці хрести та маки?!
Хто лиш розкреслив вічність на ці роки?!
Я потримаю долоню відкритою, заки
всиплються мимо руки.
09.06.2022
Випалена трава
Гууу...
Не хрущі покришили тишу,
автостради гул.
Спека – чорна ріка, каже: я вас вколишу,
в сморід асфальту розплавленого і в страх
запеленаю тісно.
Не боїтеся? Ну, звісно –
війна!
Полудень мляво шукає затінок попід найнижчою стріхою,
а по центральній вулиці йде мовчазний монах.
Що йому тут шукати в ложці води,
правду чи справедливість?
Просити більшого?
Діти з м'ячем пробитим, старий з черешнями,
на білій стіні червоні літери:
не діждіть біди!
У верховітті – лінивий вітер.
Добре, хоч не здимає пісок розпечений.
Добре тут і безпечно!
Ситно, тому й не шкода –
стара простягає монаху збан з молоком:
напийся, на!
Аякже, знаємо, що війна.
Хтось на стіні дописав:
по коліна в московській крові – вперед!
Старі головою схвально хитають: так!
Тут всілякі проходять і в кожного інше кредо.
Про прощення також гиворили не раз, роздавали буклети,
але полудень нам очей не засліплює. Присядь, перепочинь.
Трохи посушливо. Та і куди нам тепер спішити?
Випалена трава – скосили занадто коротко.
Випалена трава – війна.
26.06.2022
Перетлінь війни
Ох!
Перекотибог по липневій спеці.
П'ятий місяць біг, п'ятий місяць здох
смілим в небезпеці.
Самосум зацвів.
Якщо ти – посів, я тебе пожну
серпом перетліні.
Пазуху дощу – серпень навзамін.
Безсердечна нині.
28.07.2022
Thabor
"Бо не знав, що казати, бо були перелякані" Мк.9:6
– Добре бути нам тут, Господи!
Поставимо ж три намети:
для Тебе, Мойсея й Іллі...
– Петре, не говори дурні!
Що є матерія для сяйва Духу,
який ти надумав під нею сховати
чи то для захисту, чи то для догоджання?!
– То ви будете його хоронити?
– Кого, попіл?
Жінко, не будь наївною і не розводься на тему.
Полудень в лісі чорний, як і вчорашнє згарище.
Нам пощастило вистрибнути чи не для того, щоб нині
переповісти обставини перше, ніж випаде вмерти.
Свої не відомо чи й будуть. Їхні за N кілометрів,
та чуємо, що наближаються. Ліс не найглибша схованка.
– Не розряджай телефона!
– Хех, дитя! Словом, можливо, ця плинність найкра...
– Добре бути їм там, Господи!
Розкладімо ж три намети:
для Віри в швидку перемогу, для Завзяття і для Незламності.
Що є плоть, щоб за нею ховали
сяєво Волі живої?!
Хай витають у чорному лісі, невидимі для ворогів,
а як діждуть наступників – сміливо у них вселяються!
– Петре, Петре...
Господи,
якими словами до Тебе молитися,
коли втілив вічність для грішників
в очікуванні звісток,
а вічність для праведників –
у несвідомості?!
21.08.2022
Природи гості
На ока дно
опадає.
Тут все – одно,
і жалі, і кручі.
Пий з ока заздрість до них ядучу,
бо ось, єдині в думках і рості,
у свіжий вітер встромляють пальці –
природи гості.
Бачу їх.
Опадають на ока дно
отруйною рідиною.
Наче дзбан з молоком,
обома руками
око перехиляю
жадібно.
25.08.2022
Сотворіння
"і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло“ Бут.3:5
І сталася зброя.
І закінчено восьмий день.
І було її стільки ж, як риби в морях,
річках та озерах,
як птаства на небі, плазунів й звірини на землі,
за родом її, як за їхнім, кожного родом.
І побачив Господь, що добре воно –
мати у світі попарно
живого та мертвого.
І досотворив її стільки ж,
як людей між людей
за родами їхніми,
а за подобою – слова.
І був вечір, і був ранок.
І сталося вбивство.
День нелічений.
01.09.2022
Абиякосінньо про втрату
Бо що зачинається восени – виживе лиш восени, тому триває недовго.
Натякає: облиш почуття, подібне на відчай, і далі вже іншою йди!
Пам'ятаєш, як виносила і народила декілька добрих
і безтурботних на цих самих шляхах годин?
Так буває, коли розхитаність настроїв заколисує
власне невдоволення і невідповідність вимог
потребам. Відтак всинаєш, звикаєш і врешті вписуєш
цю нестабільність у розклад під пунктом "тривога".
І тоді здається, що осінь з її насиченими барвами
вигадана саме для романтизації втрати та для загадковості.
А легка сповільненість слів, кивків голови, ходи, й терпкі аромати –
це те, що вартує смерті, та водночас – тривати довго й промовисто.
Адже все пізнається у порівнянні, відчувається на контрасті.
Людське дихання стає подібним до полум’я в сирості й холоді.
А чого нам, людям, в такій атмосфері жадати, як не власної винятковості?
І кого ж за її відсутність карати, кого, як не себе, перетворювати на спогад?
05.09.2022
На шпицях горожі
Нікому ніхто не згадається через вічність,
мов ґрона хисткі, позриваються в трави розсипом.
Та досі між листя пожухле, немов у вічі,
вглядаюся довго-довго щоранку з просипом.
Отут мені стало духу зректися істини.
Отут мені бракло моці зректися роду.
Отут імена ваші впнулися в горло вістрями,
як шпиці горожі у м'якоть гнилого плоду.
23.09.2022
Віршів замки
Для того, хто зник чи хто просто замовк, – привіт!
В Карпатах, говорять, вже сніг. Нескінченний лютий.
А в нас тут по аркушах білих пройшовся роззутий
поет чи художник, бо, власне, невидний слід.
Куди ти, по що ти, за ким, чи кого ти від?
Тікають тепер не години, не дні – роки!
Усе за Михальдою: час – порожнисті карсти.
А ми тут, поети, все силуємося вкрасти
хоч краплю невпинного словом своїм лунким,
та сильне Ніщо і даремні віршів замки.
Для того, хто зник чи хто просто замовк, нема
ні осені в зливах й цього вересневого спліну,
ні спогадів літніх, в надіях відродження тліну,
ні спроб докричатися, кожна з яких дарма,
ні часу, ні аркушів, що на обох – зима.
25.09.2022
Мені на ум
О сум! О сум! З якої ти комети
пилом спав
на сонні душі, на причали Лети,
мені на ум,
на силуети постатей в очікуванні
добрих слів, старих маршрутів,
втоми дощів затяжних,
спасіння втечею?
Нащо ти впав на них
тінню чернечою?
О суме! О суме,
ну ж, надоум мене,
заражений космоглуме,
комаху земну!
26.09.2022
Очікування
Та коли б ти отут стояла,
як примара, як пара, німб чи
всохла яблінка, хутро вівче,
чи гукала до мене: дівче,
подай води!
Я би, бабо, тебе й не взнала.
Тільки палицю криву й грубу,
і подерту не раз спідницю,
замащений, як ніч, фартух,
те, як дивишся прямо й руба,
а в руках провертаєш спиці,
аж тоді засмієшся гучно,
так, що виб'єш з грудини дух.
Все без тебе бло прикро й скучно.
Як наввіриться, бабо, в хмарах, –
приходи!
29.09.2022
Витята
Просто вирізана по олівцю.
Боже, нащо накреслив Ти долю цю?
Не причина, не наслідок – поміж, лінія,
що про неї так сухо, як опис Плінія:
мала стільки-то років у розпорядку,
закінчилася вчора, все за порядком!
Просто вирізана поміж людей.
Боже, краще б Ти серце з її грудей!..
Не слідила, не шкодила, не кляла,
помилок не зробила, бо не змогла.
Мала безлік запасів страхів й терпіння.
Була витята вчора з сирим насінням.
03.10.2022
Чоловік часів
Хто ти,
зруйнований храм при дорозі
чи, з занімілою до осені рукою,
прошак непевний?
Чоловік часів
просторих, мов різновиди гріха.
У закутку снування думки –
мара, подібна на оту з лиця,
що все не знає скону.
Календарі, мов згрубша вчеплені фіранки,
лякають давністю незмінюваних сенсів:
байдуже, байдуже, байдуже,
в порох зітреться серце!
Та допоки
ще плоть жива –
нехай гуляє в ній остудний вітер,
що приблудить з гір.
Ах, якби смерть давала обіцянки,
мов дрібні монети, –
все оновив би в стінах цих занедбаних!
Що коштує сьогодні вмерти раз,
аби лиш тінь, котра вмирає від початку,
нарешті в них впокоїлася?
03.11.2022
Молитва
Тримаюся за Твій голос,
як за намисто з битого скла,
що врешті переріже долоні.
Хистке, переливчасте – сягає неба.
Не бачу йому початку,
спустив бо так давно,
цуралася бо так довго,
хоч знала,
що одна не встою на сипучому
ґрунті заперечень.
Голос Твій – дзвін церковний,
чужий і незвичний,
злякав мене дужче, аніж мовчання, Господи.
Голос Твій воплотив мою душу
на іншому кінці безконечності,
і враз тут бездушною стала.
Отямся! Отямся! Отямся!
Він мовить, та ще не кличе!
Він – молитва твоя.
Тримайся за Його голос!
03.11.2022
Приходитимуть люди
Бо не видно просвітку.
Темінь, темінь темна я.
Змучена й даремна я,
ох, яка ж даремна я,
змучена й слабка!
Вичікують.
Завтра приходитимуть люди,
питатимуться, чому засмучена.
Розумніші скажуть: облиште!
Мудріші спробують обійняти.
А вона лиш очі підведе,
а плечі ще більше осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не вразлива чи?
Диваки, хіба ж не розумієте,
її не існує!
Втомлюють.
Вечори осінні – моя душа.
Місяць – мій супровідник.
Шкода тільки, шлях вечора куций,
бо, може, і віджила б чимось темним,
скажімо – ніжкою лавиці
чи тінню стовпа, від якої
даремно усі ухиляються,
бо пропустила б крізь себе й так,
безтілесна,
та в ній тут більше присутності,
аніж в мені.
Розбурхують.
Просвіток ховався за дахом
чужого дому та одинокою ялиною.
Янгол небесний ще вирізав трафаретки,
за якими вирізатимуть трафаретки,
за якими вирізатимуть крила,
для яких вирізатимуть людей,
та вже ладен був кинути ножиці
гострим кінцем донизу,
щоб пробити над нею темряву.
Він знав її тепер такою самою,
як і вічність до того.
А вона вдарила його рукавицею,
розмітаючи бліки
перед очима.
Відходять.
А потім
усе минулося
і сіло дожидатися
проминання інших.
04.11.2022
Перед миттю
"і вивели його, і поставили поза містом" Бут.19:16
Сходить сонце по пагорбах вниз,
а у мене груди оголені,
остуділі під плямами солі, що сталась зі сліз.
Ось же, сонце, на пагорбах хмиз
і кущі, як я, обездолені.
Підбирай на багаття земне, бо з собою не зніс
той, що йшов перед миттю отут,
просто з снища мого відпертого.
Він був босим і вибіг раптом, не упереди́ла.
Йому слово моє, наче прут.
Цього пруття, на дрібно стертого,
наламала ще поночі вірна його немила.
Він від тебе, а ти чи за ним?
Він від мене, а я – повсюдами,
аж іскриться під п'ятами, але ніщо не займеться.
А чи плакала я за таким,
чи з очей соляними спорудами
осипався на груди кожен, хто озирнеться?
04.11.2022
Перед світанком
"Хто буде намагатися спасти своє життя,
той його погубить; а хто його погубить,
той збереже його живим" Лк.17:33
Осягну, затуляючись рукавом,
від палючого сонця начебто,
павутинячу суть речей:
міцність плетива – у найтоншому.
Все побачено, всім пробачено.
Неповторення долі узору
при повторенні шляху.
Так темно
буває задля...
Так пусто
буває задля...
Так нестерпно
буває задля
неосяжних мрією змін.
Не наважуюся на рух.
Мереживо в сяєві
відіб'ється печаттю здобутків.
Так втрачаються перед світанком.
Чи не до цього йшла,
опираючись на примарне?
Ось же я –
плоттю окреслена,
сотворінням прекрасна!
15.11.2022
Навпомацки
Залишайся на лінії,
доки твої тіні
не зачнуть проростати у синьому закутку
поля зору того, хто слухає.
Простір знехтує розумінням
власного виміру.
Уява постане матерією,
думка – дотиком,
темінь – звитком живого проміння,
щойно зрізаного,
пахучого.
Окремість – обгортковим шурхотом.
Даруй!
Світло присутності
крізь невідомість навпомацки,
наче пальці уздовж стіни,
натрапить на теплі вуста,
що мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути разом –
означає бути.
Навіть коли до німоти затулиш їх –
будь знанням!
29.11.2022
Слова-серпокрильці
Майстерно так триматися межі,
кришити побіч вічності хвилини.
Отут я відречуся половини
своїх земель, нехай лишень стрижі
видзьобувати втрачене полинуть.
Бо й перелітні знехтували ціль,
котрої досягти мені несила.
Отут я серце в потемках носила.
Отут їх відступитися просила,
бо серпокрильно сікли звідусіль.
Вхопіть ясне, що виклювали з віч,
й гніздіться, гостродзьобі, за межею!
Не ріжуть плоть, коли ножі з іржею,
і не годують правдоспівних лжею.
Отам бо день, а з цього боку – ніч.
Осінь 2022 - літо 2023
Природа речей
Зневіра змовкає.
Те, для чого немає ні назви, ні втілення,
спиняє реальність собою,
всеціло заповнює простір.
Темрява, що проникає крізь твердь матерії,
застигає смолою.
Якщо ти – дерево,
по якому вона тече,
де тобі корінь?
Бачу тебе міцним, нездоланним.
Вперше вклоняюся сумнівам
у власному розумінні
природи речей.
Вперше
годжуся бути дурною,
щоб слухати, слухати, слухати,
допитуватися і
дивуватися простоті
світобудови.
Чи справді трава зелена, бо так поживніше для корів?
Чи справді за нашим пагорбом немає нічого, крім пасовищ?
Чи справді тебе споглядати – єдине моє призначення?
Вірую у те, що бачу, – в дерево, що без кореня.
06.12.2022
Світло слова
"і ті троє — одно" Ів.5:8
Запалюють у мені
світло слова
вустами незнайомими,
не вражаючими,
не хвилюючими,
аби проясніло в очах і на серці.
Хто вони:
дух, кров і вода?
Чи рідні мені ці троє?
Нашіптую з острахом:
рознесіть,
не розтратьте дорогою
свідчення істини.
Злуда там,
де розмовляють самі з собою.
Обман там,
де мовлять просто та швидко.
Цінність там,
де змітають перше і друге
власним іменем.
Не відкидаю свого заплямованого,
як не цуралася вмисне плямити.
Воно – долоня любові.
Ним зігрібаю крихти
розгубленості у рішеннях.
Ним прокладаю дорогу
до самітного спокою.
Ним всотую відчай
усього неможливого.
Ним полегшую гарячку
хворобливої пристрасті.
Ним не болітиму, коли прикладете
до втомленого чола.
Вони слухають, запам'ятовують
і беруться виконувати.
Додаю сили їм
власною вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А натомість вони
розганяють мурах з мого тім'я –
провини й образи.
Промовляй до нас! –
Закликають дбайливо ці троє,
єдині свідки мої.
07.12.2022
Давня прогулянка
"День проживши, дякую Тобі, Господи,
і вечора прошу з ніччю без гріха, подай мені"
Душе моя багряна, луки в маках,
як давня прогулянка, відголоском сюрчавим
оживлять тебе, палаючу.
День мине –
проспіваєш йому прощальної.
Інший мине –
вснеш нероззутою.
А над отими зрідненими, над полями –
туга моя ширяє, давніше загублена,
і пурпуровими пасмами проявиться,
ще ти й від сну не відійдеш.
Отак порізно з нею ви тулитеся
до неприступного світу.
Отак порізно ви – туга й душа,
і десь помежи вами я –
поетка безлика.
21.01.2023
Квітом на граніт
В твоїх очах, Маріє, повен світ.
Та що по лицях є тобі пролитим?
А я стою навпроти без сльози.
Нехай не з квітів, та не порази
букет імен, загорнутий в молитву,
як підійматимеш з моїх тремтячих губ!
Мале і зріле – кожне приголуб!
Нехай не знають, сіллю чи медами
з кривавих тріщин злизувала їх.
Маріє, та якби він тільки міг
цвісти довіку, зрізаний словами,
і не опасти квітом на граніт!
04.07.2023
Супутники тиші
Чуєш покій? Тебе немає.
Ніколи тебе не було!
Спадень б'ється об плесо неспинності
смаглим своїм чолом.
Серпень в сутінках, тиші супутнику, –
все, що додержав світ
для обряду твого ненародження,
вклавши собі в живіт,
в темні води. У темних водах, в які
явність стікає з жил,
плинь до берега ти чи від берега –
всяко лиш збавиш сил
власну течію, що не приречена
світу студити кров.
Серпень покоєм сам нарочито це
черево розпоров.
30.08.2023
Мара Рута
"Не звіть мене Ноомі, звіть мене Мара, бо велику
гіркоту зробив мені Всемогутній" Рут.1:20
"куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я" Рут.1:16
Куди підеш ти – туди я піду.
Чужа, неповинна
жінко – тінь моя, таліт з осуду,
матір моєго сина,
жоно мужа мого несотвореного,
невінчана удово,
не йменуй як давніш єство горя мого,
вигадай мені слово!
02.09.2023
В час невідомости
Бо коли Тобі ще виявляти свою всесильність,
як не в час перетертої плоті з землею, пилом,
у краях, де политі червоним степи ковильні,
де нехрещених вірою – відданістю хрестили,
і з гріхом позбавляли мови, любови, імені.
Випадають в молитві з розгорнутої долоні,
по кутках України втрачаються намистини:
дерев'яні, криваві, сталеві, пісні, солоні,
бо розірвана вервиця сина, раба, людини.
Тож нанизуй натомість намолені не схололі.
Тож зліпи його, Господи, заново та навіки,
де не ділять добу на окрайці, м'якушку, плісень,
через руки присяжного вірного чоловіка,
що по-чесному крає, вмочує в чорне місиво
білі скиби приречення, викуплення, везіння.
Бо коли Тобі ще направляти заблудлі душі,
як не в час невідомости: де він? Живий чи згинув?
І бо що ці думки, як не свисти Твої пастуші,
що крізь відчаю потемки в рідні серця долинуть:
обізветься дзвінком, обійдеться легшим, виживе!
18.09.2023
На здичавілих яблуньках
Цей півень з-поза ранку
горланить голосом предків:
не забувай шляхів до місця сили!
Там, на здичавілих яблуньках,
досі висять імена –
кислі й терпкі,
тверді та пирскливі,
що зриваються у невикошені трави,
а здається, наче у вухо землі,
трусом виштовхують тяму
з доглянутих снів:
пробудися, дитя!
ти – пам'ять роду!
16.06.2024
Тиходзвін
До перемог не доведи!
Розтрать мене на півдорозі!
Як імена, спочилі в Бозі,
як занапащені роди,
як розгороджені сади,
що дряпають достиглу згадку –
ослобони мою знемогу!
Верцадла б'ються об пороги,
не годні не діждати змін.
Моєї думки тиходзвін,
моя потуго тонколоза,
заклятий спадку!
23.07.2024
Відпочинок
Відпочинеш, прислонившись до святкових передзвонів,
щоб тілесність волі й духу вкарбувалася в іконі.
Світлий воїне розрухи, рушний стовпе неопертих,
розкажи хиткому світу, як убитому не вмерти!
Розкажи застиглим в миті, як плисти поміж знетями,
як розжитись перехрестям з заґратованої ями,
як виймати з ока краплю, щоб не втратила причини,
як нищівно дзвонить в дзвони, прислонившись, відпочинок.
15.08.2024
По подвиг
Мій воїн гряде по подвиг пісками, неначе прахом.
Осколками ломлять птаху маршрут на прямий політ.
Простуй, мій відважний воє! Відвага – потужна зброя.
Що тужна самітність шляху – те многість прийдешніх літ.
Хай лижуть солоний погляд правічні правдиві хвилі!
Хай стрічні вітри корчують коріння твоїм врагам!
Спочинеш опісля, брате! Хто подвиг зумів підняти,
той мусить його безслідно розвіяти, наче прах.
22.08.2024
Дорога до серця
Дійшла, аж дивлюся –
там дівча справедливе,
роздає гостинці не порівно,
а по вірі.
29.10.2024
Повен добра і сміху
Господи всемогутній, повен добра та сміху,
викури тиш за мене, випий задум потіху,
викричи, вибий, виплач слово моє останнє,
Господи, повен кисню, Господи бездихання!
Ким мені в силі чутись, нападом чи упадком?
Господи своєчасся, Господи безпорядку!
Господи, повен згоди, заступу та приймання,
вивільни і запевни: ця німота – остання!
03.11.2024
Рейтинги: Народний
- ( - )
| "Майстерень"
- ( - )
ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Огляд
Executed in 0.8254 seconds