Мобільний знову на ходу,
Голівоньку морочить.
Не клич мене, я не прийду
До тебе серед ночі.

Тепер мені по бузині,
Кого ти там щасливиш —
Готую джем у вихідні —
Смачний десерт зі сливи.

На жаль, твоя гірка печаль
Тремку сльозу не будить.
Мовчить засмучений рояль:
Затишно, млосно всюди.

Блажений спокій огорнув
Щенячу душу пледом.
Велику платимо ціну
За дьоготь в бочці меду.

Вдивляюсь в небо голубе,
Наповнюю вітрила.
І слава Богу, що тебе
Я вчасно розкусила.

А де ж ти був, коли оба
В мені ятрила рану?
Змінила зачіску... Пробач!
Та іншою не стану!

09.07.2026р

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

До зустрічі вчорашній
чи підібрати риму
Або
Фотографом
увічнити на знімку
знайомі мені образи:

Тут Фенікс
повсталий з попелу
відтворить посмішку
на давніх своїх устах

А поруч сяде Німфа
що злетіла з високá…

І щось тяжке, земне
розтане в пирогах.

1983

Розшарпана, розхристана, розколота,
Кривавляться рубці серпа і молота.
Чужі й свої у ордах поєдналися,
Шматують хижо те, що позасталося.

Ненавидять чи люблять - то однаково
І кожен постріл в груди й спину - знаковий.
Смакують кров і нею упиваються
Чужі й свої - ніхто із них не кається.

 може праведним було
 може і ніяким
 те дитинство та село
 і коти й собаки
 при колодязі цебро
 грядка з огірками
 бур’яни уздовж і проз
 силосної ями
 кури гуси ще птахи
 комбікорм і тирса
 непонятні матюки
 кінь з дороги збився
 комашня і спів жабів
 скоро надвечір’я
 хай би ще чогось узрів
 ще у щось повірив
 небом їздять чумаки
 зі своєю сіллю
 у мішку де сіль дірки
 просипають сіють
 

 
Колись у шахтарських пагорбах, що у Дакоті
Жив був юнак на ім’я Рокі Ракун
Раз його подруга втікла із якимось зухвальцем
І, звісно, Рокі страждав
Мовби заціпило геть
Казав ”Найду, хай там як“
Оце, прибувши до міста, він
Зняв собі кут у місцевім салуні
 
Рокі Ракун кімнатку замкнув
Із Ґідеоном in quarto
У Рокі весь час є гвинтівка в руках
А сам він жадає одплати
 
Суперник у нім прокинув інстинкти
Увівши його даму серця
Що звали Маґіл, скорочено Ліл
Усяко відому, як Ненсі
Оце вона й легінь що звав себе Деном
Селянську танцюльку стрибали
Рокі ввалився і лихо скривився
Казав ”Дені-бой, чуєш, стривай-но“
Був Деніїл меткий і стрелив як стій
І Рокі під стінку сконав-ох
 
Лікар з’явився штиняючи джином
Чистішу спитав скатертину
Казав ”Рокі, ти стрів небезрадного“
А Рокі ”Док, усього-то подряпина
І я одужаю, здужаю, док, уже якось зумію“
 
Оце Рокі Ракун у кімнатці замкнувся
Із Ґідеоном тим самим
І Ґідеон лагідно не заважав
Щоби Рокі вертався до тями
 
 
 
 
 
 
 
 

На кожному вікні - кімнатні квіти
І за вікном встелили грядку всю.
Я буду як вони життю радіти,
Вбирати в себе завжди цю красу.

І насолоджуватись нею до останку,
Писати вірші та добро творить.
Душі потреба. а не забаганка -
Не існувати - повноцінно жить.

2017 р.

Під кручею, улігшись горілиць,
Я бачу, що, як кубками на таці, -
Гранчасті бані храмів і дзвіниць
В проміннях сонця пишно золотяться.
А вище них - незміряна блакить,
Жива і чиста, ніби милість Божа, -
Красою заохочує так жить,
Що просьбі я відмовити не можу.
09.07.26

Летовиська душа - наскрізний протяг,
твій запізнілий - з-поміж хмар - літак.
- Привіт. Це ж ти!
- Ну, звісно, ж я - та годі
стояти тут - ходім усім увспак.

А потім ще було: і раллі й кросинг,
і казино, і казинаки, і..
ще встиг нам заспівати Оззі Осборн -
наживо - все яріло навкруги.

В готелі "Каліфорнія" - в шик-румі -
олією писала твій портрет...
як жаль, що сервісмен - в яркім костюмі-
застукав - недотéпкуватий, ет.

Просив безхатько копійки на пиво,
а ми йому півсотні віддали.
Нам так якось було тоді щасливо -
медвяно так, мов слої бахлави.

Пилюжна траса, вигріті асфальти,
гайвейні змії нас несли у дзен.
Аяуаска - лет, ялинки в пальтах,
зівсюдизвучне зориво пісень.

І ти сказав: мала, в твоїх обіймах,
мене по- пацанячому несе -
в усіх моїх віршищах вітровійних,
у всіх моїх розгойданих ессе.

Лунарну повню змінювало сонце,
летіли дні в шаманськім лігві див.
До ніг тулились рута і пасльонці,
плили по небі риби - що кити.

Хай цьогоріч ми не зустрілись - хай же -
бувають стрічі раз на все життя -
з котрих немає порятунку - майже -
і вже з котрих не має вороття.

Яка різниця скільки пасток, горбищ
і скільки нам ,до біса, сотень літ.
Я дякую за вечори кагорні -
за твій таємний - за оцей приліт.

Сонце дивилось на нас
дуже похмуро,
без усілякого схвалення.
Зручно було вважати,
що плями
сяючий лик затьмарили,
що то тимчасово,
й пройде незабаром…
Сонце вже вибухає,
а ми все ще думаємо,
що живемо.

2026

В зимовім краю квітка росла,
Хоч зла хуртовина її замела,
Та квітка страждала, але ще жила
І чекала, поки прийде весна.
Ту квітку сильно мучив мороз,
А листя з’їдав лютий некроз,
Вона не здавалась і далі жила,
Бо вірила, що недарма розквіла.
Мріяла квітка про черенки,
Та вийшло все взагалі навпаки,
Бо весна все одно не прийшла,
І мрії квітки їла імла.
То квітка кохання й квітка вогню
Що мріє зігріти душу твою,
Бо ти для неї — весна,
Ти для неї,як сонце ясна,
Ти для неї, як спів всіх птахів,
Ти для неї — життя черенків,
Ти для неї — радість життя,
Без тебе вона — піде в небуття…
06.12.2024

Пробіжка на морозі - це подорож неждана,
Стрибок у невідоме, оновлення душі.
Вона тебе підносить у простір первозданний,
А збоку вболівають замерзлі спориші.

Ти не втечеш, напевно, від лютої юдолі,
Від фатуму, що висне, немов небесний карб,
Від тої нетривкої жорстокої сваволі,
Що оберне на мотлох дорогоцінний скарб.

Пробіжка на морозі - пробіжка у майбутнє,
Та на ногах кайдани невтомно дзеленчать.
Минуле дороге, болюче й незабутнє
Кладе на юну стежку стурбовану печать.

Дай Боже не спіткнутись у швидкісній гонитві.
Шляхи ведуть до Риму, мов у стражденний рай.
Дай Боже не запнутись у боротьбі й молитві,
В яких поставить крапку цей неповторний край.

20 січня 2026

ти не поспішай
по сигаретці бігти вогник
треба подумати
попіл осипається
не поспішаючи
треба подумати
мені потрібен твій погляд
але твоя квапливість
збиває попіл та дим
дим не розвіявся
треба ж
треба подумати

2020

Не ловіть мене, як рибку срібну —
Вислизну на глибину із рук.
На шалені витівки ще здібна
Лиш, коли почую серця стук.
Есемески сиплються горохом,
Синь у бороду, а біс в ребро.
Аватарку виклали нівроку,
Та з перини сиплеться перо.
Тож не зазирайте так далеко —
Разом ще і кави не пили.
Спілкуватись в інтернеті легко,
Та не факт, що стрінемось колись.
Не планую завгодя нічого —
бо війна кладе малят в труну.
Може, завтра я побачу Бога,
Чи у лютім пеклі сатану?
В нашім віці про любов чи варто
Мислити, не те, що говорить?
Штучні фото догорять, як ватра,
І порвуться, наче ветха нить.
Бачили мене без макіяжу,
Кволою опісля терапій?
Зазирнувши в очі, лиш розкажеш,
З ким збирала пахощі надій.
Поховала неземне кохання,
А тепер плекаю — самоту.
У прекрасних серенадах травня
Загубили жінку саме ту.
Як піймаєте на вудку, знаю,
Чим це може обернутись враз.
Віднайшла в поезії розмаю
Млосну тишу і прекрасний вальс.
Поки ще горіх не розкусили,
Розгадали таїну душі —
Не ламайте зуби, друже сивий,
В озері мутнім ловіть лящів.

07.07.2026р.

Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ – безжальній війні,
ракетам у небі!
 
НІ – цинічній брехні
про «диктаторів» і «агресорів»!
Вмій сказати НІ
навіть під пресом!
 
Вмій надії сказати ТАК
перед очима Всевишнього,
про свіжі хрести пам‘ятаючи
на воїнських кладовищах…
 
ТАК – восьмирічній Олександрі,
якій ракетою відрізало ногу,
але повернулась в спортивне завтра,
дякуючи лікарям і Богу.
 
ТАК – кажемо із щирим болем
світлій памяті поета і кардіолога
Володимира Волікова –
не повернувся з мінного поля.
 
Зелене світло, будь ласка!
ТАК, наші  мужні мами!
Під ридання сирени везуть коляски
з маленькими громадянами…
 
Вмій сказати НІ,
коли ТАК вимагають від тебе:
НІ – безжальній війні,
ракетам у небі!

2026 рік

Проганяю ілюзії,
Позбуваюсь надій,
Бо з невірною музою
Я уже сам не свій.
Більш її не затримую,
Не продовжую гру, -
Сам справляюся з римами
І помалу творю.
І полегшено дихаю,
І дарма хліб не їм,
І стаю радо втіхою
Онучатам своїм.
08.07.26

Серед гiр заховавшись вiд свiту,
Зупинився збентежений час.
Вiн собi не дозволив любити,
Аби вогник в душi не погас.

Сонце й мiсяць за руки взялися,
Танцувавши на небi щодня.
"На шляху, тiльки не помилися", -
Гомонiли десь зорi здаля.

Обвиває, обкручує спокiй,
Нiжним дотиком пальцiв своїх.
Почуття, пронеслися, крiзь роки,
Залишившись в долонях моїх.

Тiльки лiто навколо шепоче:
"Поспiшай! Серце успiхiв хоче".

Дуже дивно:
В місячному сяйві
Сніг летить
В прозорих небесах.

То не сніг з небес злітає
То дiдусь старий та сивий
Попіл з люльки вибиває,
Та роздмухує щосили.

То не місяць в небі сяє,
То своїм премудрим оком
Дід на попіл задивився,
Та замисливсь ненароком…

Тихо-тихо стало скрізь:
Він нам казку зараз розповість…

1974

Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнув би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй сьогодні: "Дзуськи!"
Допоки нових Єрмаків
Плодитиме незміряне болото
На подив отетерілої Європи,
Що дивиться на диво це
З -поза золотих мішків,
Лиш час од часу згадуючи
Турботи й людські клопоти.
А навалитися б гуртом
На фюрера нового,
Повторивши віраж Історії?

Так сяйво пам’яті про видихи і вдихи
Є перевтіленням бар’єру срібних сфер,
Бомонд малих отих у спогляданні грифів
Є узбережжям всесвіту вогню без барвників,
Та те що бачить він – не бачимо допіру -
Так мабуть треба, в тому радості нема,
Тікай до скель, готуй птахам офіру,
Нехай спокутують дурниці крадькома!

Немає сенсу врешті у кінці еклоги -
Казав Плутарх, збираючи букет,
Жінок не збуджують диванні носороги,
Самі займенники не створюють сонет!

Кажи і ти мені про те, що ще не знаю,
Краплак закатуй в банку прозапас -
Є чудодійною для всіх реклама раю,
Як тінь від дерева життя в дороговказ …

сон по дузі губ
ковзає ще
її волосся вранці
капризніше
ніж вона сама
торкаючись себе
недовірливо
через щілинки очей
дивиться у дзеркало
наводить стрілки сонце
неквапливо
сходить

2026

Як йдеш крізь терня до зірок –
То мимохіть торкаєш неба.
В захмарних розсипах думок
Знаходиш завжди щось для себе.

Євангеліє – акровірш

Є правди писані життя розумінням
Вірою на струнах мальованих словом
А надійні ноти на стежках терпіння
Неначе ікони батьківської мови
Горді бо вписані в плащаницю кров’ю
Емоційним світлом вписані в сторіччя
Люди принижали невіри любов’ю
Ішли зором волі не кроком каліки
Єднала їх правда через усі віки.
У32/84

Так зрісся з домом, що уже не хочу
Виходити нікуди, хоч убий,
Іти в полон до золотої ночі
Чи відбивати виклики юрби.

У цьому домі радість безумовна
І безкінечна, ніби океан.
Прозріння незглибиме, неспростовне
Чар-зілля прикладатиме до ран.

У цьому домі висохла оаза,
На денці чаші краплі каяття.
І ти стоїш у ньому, ніби в'язень,
Якого полонило небуття.

У цьому домі дим святих ілюзій,
Уривки правди, мов шматки газет,
І візії невидимих алюзій,
Які звільняють з бісівських тенет.

У цьому домі святість і порочність,
Тюрма і храм, свобода і полон.
І головне - це не втрачати точність,
Відкинувши іржавість заборон.

17 січня 2026

Зельними, густими коридорами -
йду без одіяння, шалю, станика -
легшати зі звуками прозорими.
Мною причащаються комарики.

Вивірки несуть гриби та ласощі,
звурджуються обрії віддалені.
Де ви нині, сови усезнаючі -
прилітайте - випливемо з гавані

хвилями човнярити до спокою,
в теплім оці ватри розчинятися -
(будь розпругий, довколе, допоки я
іскру крешу зі сухої палиці)

Виростаю з тіла, наче паросток
в простір, де шуми зникають з'юрблені,
де нема ні смерті, ані старості...
в зародках боги майбутні люляють.

Там...отам, межа кінців утрачена -
ані безморалі, ні моральності.
Сто моїх котів перевідьмачених -
топчуть незнання кільчаті зарості.

Як ідеш- ходім. По тому полечку -
по ріці тій, де розквітли лотоси,
де усе простіше - зайві гордощі -
в зельний дім - за межі Уробороса.

Я з тобою — в розвідку, а ти
Чи підеш зі мною на край світу,
Де немає горя, самоти
І блищать цирконієм самшити?

Де гойдає древній океан
Паперовий човник безнадії,
А хмільних очей терпкий дурман
Паморочливо лоскоче вії.

Де закоханих єднає — шлюб,
Причащає солодом любові,
В присмерку вмирає сонцелюб
Й воскресає на світанку знову.

Де минуле мохом поросло,
Кануло у спогадах мовчання.
Чародій ворожить на Таро
І пророчить неземне кохання.

Розпускаю кучері руді
Та скидаю з себе чорне плаття,
Щоб камінчики пускати по воді,
Захлинатися в обіймах щастя.

06.07.2026р

А високі флокси стали всі стіною,
Лише червоніють квіточки вгорі,
Ніби розмовляють вони із тобою
Про те, як чудово нині надворі.

Зеленіють трави, достигають вишні,
П"янить і дурманить липи диво-цвіт.
Флокси як віночки чи букети пишні
Так милують влітку вже багато літ.
2020 р.

Кривавим почерком накреслені
Шляхи проходження ракет,
Та знов лише слова улесливі
Про помочі новий пакет.
Постійно рішення вовтузячи,
Смертей продовжуєте час, -
Ви хочте нам здаватись друзями,
Здійнявши хвилі втішних фраз.
Але іще ніхто балістику
Словами в небі не збивав, -
Тож не розводьте казуїстики,
Щоб не було для скарг підстав.
07.07.26

Значніше старший найдавніших зíрок хащів
Ковзáючи крилами поміж сущим та не сущим,
Розкривши втаємничені повіки,
летить на Землю яйцекладний,
небачено величний темний ящір.
Залиш надії,
кожен живородний!

2026

Я вмикаю інтонацію
Зачаровано-піднесену.
А душа - в реанімації
Білим кольором закреслена.

Ані ноти суму в голосі,
Кожний звук - залізна палиця.
А душа тихенько молиться
І до стелі піднімається.

А душа жила за ґратами,
Без надії та претензії.
Скільки ролей ще я гратиму
На свою акторську пенсію?

Підлаштую інтонацію
Та сховаю сльози тихо я,
Бо душа в реанімації
Вже не стогне. І не дихає.

 
Є
 
Гов, агов, агов, агов
Торкнися, бейбі
Чи не видиш, не страхаюсь я?
О що ти їй наобіцяв?
І що вона тобі сказала?
О що ти їй наобіцяв?
 
Тебе я любитиму
Поки небо із дощем
Тебе я любитиму
Поки не впадуть зірки
Тобі й мені
 
Гов, агов, агов, агов
Торкнися, бейбі
Чи не видиш, не страхаюсь я?
О що ти їй наобіцяв?
І що вона тобі сказала?
О що ти їй наобіцяв?
 
Тебе я любитиму
Поки небо із дощем
Тебе я любитиму
Поки не впадуть зірки
Тобі й мені
 
Тебе я любитиму
Поки небо із дощем
Тебе я любитиму
Поки не впадуть зірки
Тобі й мені
 
Сильніше за бруд
 
 
 
 
 
 
 
 

Усміхалась
надривалась
сумувала
не сварила
налітатись
не спішила
відлітала
відлітала
відлітала

душа

2024

Така застиглість і драглистість.
Ми грузнемо у цих лісах,
Там, де промчався юний лицар
У лабіринтах, наче птах.
Попереду важка гонитва,
Нудна, протяжна суєта.
Попереду запекла битва,
Аж квітне стогін у вустах.
Попереду у чистім полі
Зустріну вершника біди,
Який рушатиме з неволі
І кане в безвість назавжди.
За ним же легіон численний
Ітиме в латах, при списах.
І страх горітиме черлений,
Як прапори у небесах.

13 січня 2026

Як же її звали, діву Бондарівну?
Ту, що честь тримала цілої Вкраїни.
Ту, що, мов царівна, у колі дівочім
Можновладцю кинула в безсоромні очі:
“Ой не згоден пан Каньовський мене цілувати,
Тільки згоден пан Каньовський мене розбувати!
Ой волю ж я,пан Каньовський, в сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі на цім світі жити! “
А чи ж знала Бондарівна, що в шляхтича-ката
За відмову від покори готова й розплата?
Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці
Та й вистрілив Бондарівні в гордії зіниці.
Прицілився пан Каньовський і вже спересердя
Влучив кралі Бондарівні в самісіньке серце.
...Ударила Україна в усі дзвони тужно,-
Захлинеться в своїй крові шляхта осоружна.

Рятує слово доки ллється-
Вбиває розум доки ллє,
Та то не правда–лиш здається!
А Всесвіт пнеться у своє!

Шовковий ворс пливи над градом,
Серед ампірного рев’ю,
Камінний отвір будь кошлатим,
Схиляй вербу до вівтарю.

Чарує дощик східців зграя,
Чарує зграю мокрий сніг,
Стожари неба серце крають,
Шумить з конопель оберіг.

Жупан надії стільниковий,
Гарячих змістів м’ятний схлип,
Шукай у митях нетипове
Як теплу темінь чайний гриб…

 гаразд
 усе
 простіш мабуть
 питво та їжа
 писанина
 а потім час іще у путь
 де нас дива чекають
 вірно
 відомі та безвісні мислі
 дивацькі повороти тем
 бо час іти і ми ідем
 стрічаючи свічада різні
 вітаючи братів сестер
 у свому розмаїтті рівних
 харизматичних і дозвільних
 і щастя осягає щем
 і все надміру тут тепер
 і все в усім безмежність
 світла
 оце розпочалося літо
 мангали соковитий дим
 і той
 невимушений чин
 що руни ритуали древні
 без треби
 обійми мене
 плече відчувши на плечі
 неквапно лагідно
 натхненно
 

В лабіринтах дрімучих вітрів заблукати…
та маритись марно у радощах невагомих.

2026

Фантик зворотнього,згорнутий примхою часу,
Вовчого сліду рясніє горохом в поснуле,
Кожної миті, щоразу зриваючи саван,
Шепіт хтонічний рятує забуте минуле.

Вийди на шлях не засмученим в хутрі із фугу
В напівчоботях, що вказують шлях до останку,
Не віднімай від грудей гостру косу - півзігнуту руку-
Міцно тримай доленосне в пітьмі за горлянку.

Майже побічно, солодший за дотик до вуха
Хвостика котика, в сяйві крихких діамантів,
Рухайся повз аби личити запиту духу,
Лихо лякаючи врешті під блиск транспарантів…

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Зібралися діди якось в Клима біля двору.
Вже сонечко понад лісом було на ту пору.
Ще сутінки не настали та вже йшло до того.
Череда понад дворами стоптала дорогу.
Несла молоко із паші, пастух йшов позаду.
Хоч втомлений та з дідами привітався радо.
А у них якраз про відьом тривала розмова.
Тема, мабуть для дідів тих далеко не нова.
Хтось у відьом отих вірив, хтось тільки плювався,
Бо із відьмами ніколи в житті не стрічався.
Клим ні з ким не сперечався, тільки мовчки слухав.
Та не витримав і каже до зневір тих сухо:
- Для вам відьми, бачу, наче інопланетяни.
«Не буває! То все брехні!» - кожен із вас тягне.
А я бачив, хоч маленьким був ще на ту пору
Так, як звідси до отого сусідського двору.
Кажете, що не буває – бо ж ви не стрічали.
А стрічали, то уваги, мабуть не звертали.
А я – малий, як побачив, досі пам‘ятаю.
В існування відьм я вірю, бо напевно знаю!
- Розкажи, - діди насіли, - теж хочем почути.
- Розказати? – Клим питає, - так тому і бути.
Відьми взагалі бувають вроджені й навче́ні.
А від того – роблять шкоду вони людям чи ні.
Вроджена ніколи шкоди не зробить другому.
Не візьме чуже і свого не віддасть нікому.
Може хворь полікувати та біду відвести,
Пристріт зняти чи то хмари дощові принести.
А навчена – то зла відьма, вона робить шкоду:
Змій напустить чи зурочить когось при нагоді,
Молоко спинити може, корову здоїти
Так, що й краплі господарці потім не лишити.
Як не зробить комусь шкоди – то ходить, як хвора…
Отож, було то все то в далеку тепер уже пору.
Я малий ще був, надвечір додому прибився
(Пас гусей та біля річки з друзями возився).
А в сусідки прямо горе – череду пригнали
Та чомусь її корова молока не дала.
Вим‘я повне аж розперло і корова мука.
Видно, що ото для неї неймовірні муки.
Молоко ж не відпускає, хоч сусідка б‘ється,
Давить дійки та і краплі в дійницю не ллється.
Жінка в сльози. Моя мати до неї помчала.
- Біжи бігом до Микити! – сусідці сказала.
Той Микита край села жив і на всьому знався.
Хто би у біду потрапив – до нього звертався.
Людям він худобу порав, трави знав і хворі.
Був ветеринар і лікар один на ту пору.
Хоча ніде не учився, але вмів багато.
Відьмак вроджений, напевно, міг би я сказати.
Прийшов скоро той Микита, корову оглянув.
Бачить, що корові бідній уже геть погано.
Пита проте у сусідки: - Хтось у двір заходив?
- Та Варвара Копильчиха вже перед заходом.
Тільки-но прийшла корова. – Усе зрозуміло,
То вона твоїй корові шкоду і зробила.
До корови повернувся, став їй щось робити.
Заспокоїлась корова, перестала вити.
Тож сусідка бігом сіла та її здоїла.
Зійшлись люди серед двору та загомоніли.
- То Варвара усе робить! – їм Микита каже.
- Вона відьма! – загули всі, - От ми їй покажем!
- А ви її упіймайте! – Микита сміється, -
Вона ж відьма, в руки просто отак не дається.
Перетвориться в собаку чи в кота – не знаю.
Хто подума, що то відьма? Хто її впіймає?
- Та не може того бути, щоб з жінки собака.
Та не зробить із людини то сила ніяка?!
Не став з ними сперечатись у дворі Микита.
Сказав: - Добре. Доведу вам. Треба потерпіти.
Кілька днів минуло з того, як сусідка шепче:
- Приказав усім Микита зібратись надвечір
До Варвари під засіку, щоб вона не знала.
Заховались та в щілини мовчки зазирали.
Щоб ні слова та ні звуку. Заледве стемніло,
Всі сусіди під стіною засіки сиділи.
Я за мамою подався, що й вона не знала.
Якби не вестися тихо, то, може б прогнала.
А так мовчки насварилась. Сидимо, чекаєм.
Чого саме, того, звісно нічого не знаєм.
І Микита поміж нами, прихопив десь люшню.
Мабуть, зайшов по дорозі до кума в конюшню.
Тож чекали й дочекались. З‘явилась Варвара.
Зайшла, двері причинила, в руках ножів пара.
Озирнулась. Що ми бачим, то, мабуть не знала.
У підлогу дерев’яну ножі повстромляла.
Прокотилася між ними…і очам не вірю,
Була така собі жінка, а зробилась звіром.
Пес рудий зробився з неї, стоїть, позирає.
Коли саме тут Микита двері відчиняє.
Тою люшнею узявся він собаку бити
Смертним боєм. А їй лише скавчати та вити.
Метається по засіці та до дверей пхає.
А Микита її лупить і не пропускає.
Вже побив її до того, що вона й упала.
Важко дихала й тихенько про себе скавчала.
Тоді лиш Микита кинув ту собаку бити
Та й пішов. А ми зостались за нею слідити.
Довгий час вона лежала, приходила в тяму.
Потім ледве піднялася та й до дверей прямо.
Походила двором трохи, в засіку вернулась,
Між ножами прокотилась й в жінку обернулась.
Шкандибаючи, заледве у хату попхала.
Тоді уже ми по хатах розходитись стали.
Хтось з сусідів до Варвари став стукать, одначе
Та не вийшла, ніхто її в той вечір не бачив.
А вже вранці завітали – то страшно глядіти:
Вся в синцях, кривавих ранах, геть уся побита.
Вона, кажуть, ледве ноги там пересувала.
Та науку, видно добре ту запам‘ятала.
Ще до речі, як Микита став ту відьму бити,
Хтось з сусідів був зібрався в засіку забігти,
Щоби відьму врятувати. Хто ж там його знає:
Може насмерть оту відьму Микита вбиває.
Та Микита велів зразу, щоб ніхто не пхався
І ножа, не дай то Боже, ніхто не торкався.
Бо, як вирвати ножа, то (хоч відьма й погана),
Вона жінкою з собаки ніколи не стане.
Тож провчив Микита відьму. Вона тиха стала.
Але й люди вже ніколи її на чіпали
І не лаялися з нею, бо зурочить, клята
І не будеш знати, звідки на лихо чекати.

Якщо би акварелевим потьоком
зненацька розтеклася згіркла Ява:
і той пречистий надим першокроку,
і тягла довгота земного сплаву,
доріг - зміїсті кубла та роптіння,
пробіли днів, ночей печерна пустка,
життя і врожаїв осінні стини,
луна свічад, іконні лики тусклі...
Чи залишились хоч би спроби ревні
між тих потьоків розчитати задум,
що світ оцей надсадний - недаремний,
що є у ньому незглибима вартість.

Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

перекинувся ранок росою
розсипає цвіт
в льоті кінь
із-за лісу протяжне
виття…

2026

У 22 він став чемпіоном Європи з баскетболу!
Здавалося, для високого симпатичного блондина відкриваються чудові перспективи…

Після завершення спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника… Але у розквіті сил одержав важку травму хребта, пов‘язану з ушкодженням спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя. Як нерідко буває у таких страшних випадках, багато хто тоді відвернувся від нього. Проте він все витримав. Був тривалий бій із недугою і, нарешті, перемога над нею!

Згодом на підставі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більше ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.

…Вже понад десять років Миколи Йосиповича немає серед нас. Але залишився його образ - світлої й напрочуд вольової людини. Центрового з піднебесся…

Не думайте, що всіма забутий,
передчасно не кличте лікаря…
Той не буде до ліжка прикутий,
хто літати покликаний.

Так, не буде до ліжка прикутий
попри будь-яку люту скруту…
На гамлетівське «бути - не бути?»
відповідає: «Бути!».

2026 рік

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона ж не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Понесло колесó крізь лісок, через осінь;
загубилось у нетрях похмурих сосен.

січень 2012

Жінок вродливих є багато,
Та мені потрібна Ти.
Життя без Тебе — то як страта,
Де ламаються кістки.
У янголів, якщо відірвеш крила,
Вони слабшими стають.
Без твого кохання, мила,
Клітини всі в мені помруть.
Я, наче янгол, що безкрилий,
Зі спини кров стікає вниз,
Без тебе світ мені немилий,
І сенс життя злий демон згриз.
Я хочу дарувати квіти,
Аби лиш ти їх прийняла.
Я хочу, щоб щасливі були діти,
І щоб закінчилась війна,
Та найбільше я жадаю,
Щоб разом були ми в житті,
Бо я так тебе кохаю,
Що був би разом й в небутті.
Я б залюбки з тобою разом,
Прожив би тисячу років.
А потім помандрували б зразу
До невідомих нам світів,
Де ми — енергія пречиста,
Де ми самі є — Почуття,
Де ми сяйвом є барвистим,
Де ми —це екзистенція життя.
27.11.2024.

 
люцифер сем кіт сіаму
усе поблизу тебе він
усе він біля ніг
 
сутність цього кота не пояснити
 
дженіфер джентіл чарівнице
ти ліворуч він праворуч
оу ні
 
сутність цього кота не пояснити
 
чуєш люце море кличе
бути вельми корабельним
будь-де хай там де
 
сутність цього кота не пояснити
 
у ніч прокрадаючись пісками
примарно ховаючись
певно знайдений з тобою знай
 
сутність цього кота не пояснити
 
 
 
 
 
 
 
 

Ніжилась
всю ніч
між зірок
що танули
на тілі моєму
Чумацький шлях
манливий за собою
здавалося
торкався до плечей
наганяючи
завтрашній день
де має було
прокинутись мені?

2010

В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
А наостанок ще й поцілувати ніжно.
І так допоки не засопе у ліжку.