Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!

Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Шевченківської премії!

Ви пишете все гірше й гірше,
Талант дорівнює нулю.
А я під кожним власним віршем
Завзято сам себе хвалю!

Смакує черговий мій опус,
Неначе дороге вино.
У книжці трудовій є запис:
Працюю генієм давно!

У мене певна є освіта,
А Вас сюди хто підпустив?
Я сам собі дарую квіти
За силу всіх моїх рядків.

Біда! Мені мій промінь літній
Вже відморозила зима.
Боюся стати безробітним -
Вакансій в Нобеля нема!

Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.

Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
не плачуть, що їм боляче.

Є світлі, в погляді яких
волошки квітнуть змалечку.
І злі, що в полина́х гірких,
голки встромляють в лялечки*.

Романтик розбиває лід
і тішиться сонетами.
А гаспид лютий — Божий світ
зрешечує ракетами.

Є збайдужілий та скупий —
в них хата скраю табору.
А я зайду у кут глухий,
щоб зняти совість з зашморгу.

Отак живу серед ягниць,
вовків, шалених нелюдів.
Вдивляюсь в небо горілиць,
де там кружляють лебеді.

Лялечка* — мається на увазі лялька вуду.

15.01.2025

 
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Дюжина саксів & контрабас
Жде у перерві барабанщик
Дівчиноньку із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Тато вишли грошей
Я винайду спосіб ще
Мені потрібні шанси
А бейбі охоча до танців
 
Ей ей ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, якось вже б змирились.
Вже би шаблями, можливо, чогось і добились.
А тепер за тим минулим аж болить у грудях.
Стали пізно розуміти – що то царська ласка.
Як потрапили в обійми, то вирватись годі.
- Так, Свириде, москалі, бач, іншої породи.
А ми до них прихилились…Така неув’язка.
Коби ж знати? Позітхали. Свирид починає:
- Важко ж було розібратись. Та ж і ляхи кляті.
Не схотіли нас за рівних собі визнавати.
Бач, литвини із ляхами рівні права мають.
Їм правами поступились, з нами – не схотіли.
А були б ми разом, хто би посмів нас чіпати.
Могли б кожному сусіду добре в зуби дати.
Бо не було б по Європах рівної нам сили.
- Хіба ж тільки вина ляхів? А чим кращі наші?
Я говорю про старшину. Хто до кого тягся.
Той за рублі у московське ярмо хутко впрягся.
Той тягнув до ляхів воза. Заварилась каша.
При Хмелеві разом були. Кого велів – били.
І ніхто не смів супроти і слова сказати.
А не стало – кожен прагнув булаву тримати.
І козацтво, і країну вони й розділили.
А що ми – прості козаки могли розуміти?
Старшина на те й старшина – вела за собою.
І довела – один з одним ставали до бою.
А ворогам залишалось прийти та й ділити.
- І я про те, - Свирид знову, - скільки сил поклали,
Скільки своїх положили в ворожнечі братній.
Що нас голими руками можна було брати,
Бо ми, навіть опиратись уже сил не мали.
Та що там ми. І старшина, полковники, часом
У тій усій веремії теж не розуміли,
За ким ішли, задля чого витрачали сили.
Землю кров’ю козацькою поливали рясно.
Богуна усе не можу я ніяк забути.
І розумний, і сміливий, а все, бач метався.
Так до кінця життя, певно і не розібрався
Із ким, власне в колотнечі отій має бути.
- А ти добре Богуна знав? - Так я з його полку.
Разом стільки у походах, стільки пережили.
На моїх очах Івана ляхи і убили.
Не зміг спасти, та й від того було б мало толку.
- Розкажи, як воно сталось? Як усе то було?
Ми то чули, що загинув. Що ляхи убили.
А за що? Чому раптово? Ми не розуміли.
Та і скільки пліток різних про те усе чули.

- Коли ляхи під Чудновим москалів побили
Та їхнього воєводу в полон захопили,
Рішив король, аби часу дарма не втрачати,
А піти на Лівий берег москалів ганяти.
Те, що зима попереду, його не спиняло.
Хоча в ті часи зимою все ж не воювали.
Отож, грошей не жаліли, жовнірів найняли.
І драгунів, і гусарів, і піхоту мали.
Ще й Тетеря - новий гетьман прибув і з полками,
Досвідченими в боях з тими ж таки москалями.
Ще і татар запросили, а ті й не вагались –
Тисяч двадцять Україну грабувать припхались.
Богун пішов з Тетерею, нам із ним прийшлося.
Отож, вже у листопаді військо й подалося.
Не на Київ. Аби часу під ним не втрачати,
Король вирішив, що краще його оминати.
Повернули ми на Ржищів, там Дніпро здолали.
Вже таки тоді добрячі холоди настали.
Москалі тоді не встигли ще сили набратись,
Тож мусили перед нами хутко відступатись.
Ромодановський не зваживсь з нами в бій вступити,
Брюховецький, зрозуміло, теж не в тім’я битий.
Котилися перед нами з полками своїми.
А ми міста й села брали, йшли слідом за ними.
Ті і опір не чинили. Хіба що татарам,
Бо то ж були, всі то знали, людолови ста́рі.
При королю намагались все ж не нахабніти
І подалі з очей його людей полонити.
Король знав про те, одначе з тим мусив миритись.
Бо без татар з москалями важко буде битись.
Не всі міста відчинили перед нас ворота.
Ніжин, а за ним Батурин не мали охоти.
Та вже ж зима, ми стирчати попід них не стали.
Не здалися – і Бог з ними, просто оминали.
Потім будем розбиратись. Глухова дістались
Вже в двадцятих числах січня. Та там і зостались.
Місто встигло зготуватись. Посад попалили,
Самі в замок відступили та й в ньому засіли.
Були там полки козацькі, з трьох полків зібрались.
Кілька сот стрільців московських в замку окопались.
Керував усім тим, кажуть полковник Дворецький,
Що й не думав, що сидіти в місті доведеться,
Просто собі з Москви їхав та й застряг у місті,
Коли туди про наш наступ долетіли вісті.
Перший тиждень ми спокійно місто облягали.
Рили шанці та по місту із гармат стріляли.
В ляськім таборі постійно банкети збирали
Та пиячили і близькі села грабували.
А татарам попід містом сидіть не бажалось,
Шастали навкруг по селах, добра наживались.
Тихцем ясир полонили й на Крим відправляли.
А ми, звісно, про те знали – що думати мали?
Чи хотілося нам дуже братів воювати?
Грабувати людей своїх клятим помагати?!
Минув тиждень, королеві сидіти набридло
Під якимсь «мізерним містом», де засіло бидло.
Велів поробить підкопи, порох закладати
Та і стіни тим порохом скоріш підірвати.
Кажуть, в місті за тим часом козаки знайшлися,
Які вирішили: краще би ляхам здалися.
Тож Дворецького схопили, аби місто здати.
Проте кинулись козаки, міщани й солдати
Та й Дворецького відбили, а тих всіх побили.
Ми ж не знали й під стінами спокійно сиділи.
Хоча, хто зна? Богун, бачив, ходив, наче хмара.
Видавалося, що, наче він сам себе сварить.
Якось викликав до себе мене та й питає:
- Ти, я чув, доволі вправно із лука стріляєш?
- Можу вцілити в монету, навіть зі ста кроків.
- Добре. Але про розмову маєш забуть поки.
На другий день на світанку враз загуркотіло
І в двох місцях мури замку в повітря злетіли.
В один пролом подалися найманці і ляхи,
Подерлися у пролом той, неначе мурахи.
Сам Собеський штурм очолив, повів їх на стіни.
А за ним уже й Тетеря полки наші двинув.
Підняв Богун полк й подався під Водні ворота,
Аби в пролом увірватись та місто збороти.
Перед тим мене підкликав, велів лука взяти
І стрілу до сагайдака тихенько сховати.
Папірець на ній маленький, прив’язаний міцно.
- Як під’їдемо під стіни, то стріляй у місто.
Як удасться, то поцілься, щоб кудись устряла,
А то упаде під ноги і, вважай, пропала.
Поки найманці і ляхи пролом штурмували,
Ми до другого пролому всім полком помчали.
Та не велів Богун лізти до пролому того.
Ми туди-сюди гасали лише мимо нього,
Щось кричали та угору з мушкетів стріляли.
Як казали потім ляхи: «номер відбували».
А я дістав свого лука та й у місто стрілив,
Бачив, як стріла в якомусь вже стовпі стриміла.
А ми ото погасали та й назад вернулись.
А для ляхів їх атака лихом обернулась.
Перш за все там поряд гребля і кругом болото.
А пролом невдалий вийшов. Козаки навпроти
Барикаду спорудили, витягли гармати
Та в нападників взялися картеччю стріляти.
Купу ляхів положили, найманців багато.
Довелося із пролому ляхам відступати.
Король, звісно, розізлився, що місто не взяли,
Велів усім, аби новий приступ готували.
За тим часом стали вісті грізні долітати.
Кримський хан у поміч ляхам збиравсь виступати,
Так Сірко на Крим наскочив. Хану не до того.
Та й татари з-під Глухова зібрались в дорогу.
А тут іще Брюховецький рушив із полками,
Під Батурином з’єднався уже з москалями.
Та й до Глухова попхали. А міста, що вчора
Королеві присягали, піднялися скоро,
Знов від ляхів відвернулись, царю присягнули.
Так, що чутки, скажу прямо, невеселі були.
А ще ж король на литвинів поміч сподівався.
Та москаль зі своїм військом до Литви ввірвався
Й довелося тим литвинам від них відбиватись.
Тож на поміч від них марно було й сподіватись.
Тим не менше, король рішив спробу ще зробити,
Щоб атакою урешті місто захопити.
Восьме лютого, здається. Ще сонце не встало.
А ляхи уже до штурму військо зготували.
Поробили знов підкопи, пороху заклали.
Де збирались підірвати, вже війська стояли.
Ще й поставили гармати в тих місцях навпроти,
Щоби спершу оборонців їх вогнем збороти.
Десь о шостій ранку раптом стало вибухати.
Ще пилюга не осіла, взялись штурмувати.
Хто зна, як воно там було: чи не там копали,
Чи то, може не весь порох одразу зірвали.
Тільки ляхи підступились під стіни, як раптом,
Земля взялась попід ними на дибки ставати.
Поки ляхи зрозуміли, поки розбирались,
Оборонці вже до бою в місті зготувались.
За будинками засіли, на стінах розбитих,
В наступаючих мушкетним вогнем взялись бити.
А, як ляхи зазівались, то на них напали.
Не витримали того ляхи та і повтікали.
А ми знову удавали: ляхам помагаєм –
Попід стінами товчемся та вгору стріляєм.
Ще і діжки із порохом під стіни лишили,
Наче порохом тим стіни зірвати хотіли.
Звісно, порох той урешті глухівцям дістався.
Видно, Богун і до цього діла теж доклався.
Ляхи були злі страшенно. Та що їм робити?
Довелося з-під Глухова війську відступити.
Та вже не по тій дорозі, що сюди дістались.
Ромодан із Брюховецьким уже поєднались
І шлях той перерізали. Табори згорнули
І на північ, на Московію спершу повернули.
Зайшли в Сєвськ. Та іти далі вже сили не було,
Отож, звідти на Новгород-Сіверський звернули.
Іти довелось холодним та голодним краєм.
Ще й москалі з козаками часом нападають.
Від холоду люди гинуть та коні здихають,
Адже чим їх годувати у війська немає.
Ляхи злі, король сердитий, взялися шукати
На кому би за поразку своє зло зігнати.
А хтось, видно, нашептав вже на Богуна, тому
Повелів король до нього з’явитися йому.
Богун, наче відчував щось, якесь собі лихо,
Тож велів мені одному разом із ним їхать.
Під’їхали до шатра вже, де король знаходивсь,
Бачимо, загін при зброї вже до нас підходить.
Та на обох позирають очиськами злими.
Офіцер з якимсь папером вийшов перед ними.
Богун мені: - Розвертайся, ушиватись треба!
Я миттєво розвернувся, чую позад себе
Раптом постріли з мушкетів. Тільки озирнувся,
А кінь Богуна зненацька, неначе спіткнувся
І той полетів на землю. Хотів повертати,
Аби Богуна до себе на коня узяти.
Та він кричить: - Тікай, дурню! Мені не поможеш,
А сам тепер через мене загинути можеш!
А і, справді, знов мушкети ляхи зарядили.
Я й пустив коня галопом з усієї сили.
Кулі мимо пролетіли, жодна не попала.
Певно, що свята Покрова мене врятувала.
А вже Богуна відтоді живим я не бачив,
Видно, навік обірвалась там доля козача.

Ось і свічада вод
заслонені щільно зимою.
Над синьою глибиною
синь незглибима висот.

Навіть прозорість ураз
згустилась до болю біло,
смеркання аж засвітліло —
і призупинився час.

Той час, що усе береже.
Той час, що сліди замітає
того, що назад не вертає
і не повернеться уже.

2022

А ти схід сонця вранці не проспи,
Таке видовище не упусти, мій друже
І поцілунком промінь золотий
Тебе зігріє. Це приємно дуже.

Як викотиться стиглим гарбузом
На той баштан блакитний та безмежний
Яскраве сонце. То й забудеш сон,
Бо полонить краса ця і бентежить.

То ж величавістю його милуйся ти,
Захопленню такому меж немає.
Прошу, схід сонця вранці не проспи,
Бо лише тут красу таку пізнаєш.

2020 р.

Нарешті ми у Дантовому пеклі:
обман і зрада поглинають все,
бо під ногами цінності поблеклі,
навкруг ворони каркають запекло…
Куди стрімнина нас оця несе?

Дамо і далі ми себе дурити
отим паяцам, вуркам, шахраям,
що прижились чи рвуться до корита?
Вони уже пустили нас по світу,
розпорошили по чужих краях!.

Тримають люд за бидло нувориші,
іде країна вроздріб з молотка,
а навкруги – лише могильна тиша,
рядки небесні кров’ю доля пише
під вибухи… Надія на війська.

Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Щось не зробив я в житті іще.
Знає про це лиш Всевишній напевне,
Тай по дорозі до Себе на Землю верне.

Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.

Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Співає в плесі спокоєм невпинним.

Так хочеться зануритися в час,
У вік свободи і розвою думки,
Щоб спалах у душі повік не згас,
Бо правду жодна кривда не роздушить.

14 квітня 2025

Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.

Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Десь між Різдвом й наступним Новим роком.

Заготував труну, хреста, вінки
І оплатив завчасно панахиду,
Бо тричі смерть торкалася руки
І блимала очиськами несито.

Куща в опалубку вже висадив сусід,
Йому за це дав цебро бараболі.
Із того світу передам привіт
Калиновими китицями болю.

18.01.2026р.

Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.

Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Як аркани стискають обманом.

Скибі зимовій ніхто не здасться.
Досі льодовий двобій триває.
Небо скляніє і рама давить.
Люди ж сталеві, неначе сваї.

На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.

Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І відштовхнулись з порожнечі…

Наш мрійний злет, цікавий злет…
Таких раз-два… навколо світу
Ніяких офісних прикмет,
Ані ліцензій, ані звіту…

І ми, омріяні із мрій,
Як вже невидимі, але ж бо
У нас свій кодекс-однострій
І колія своя, належно…
14.01.2026.

З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять повнили новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились тремкими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло з димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

надбаннями іду в життя
прозорі вони або й ні
все таки бачене сміття
стає як напрям в чужині

я своїм зором в книгах рию
а в них про нас подих брехні
історію пишуть злодії
а ми чомусь весь час німі

хоч радянщина відійшла
хоч зірок вкрила нова хмара
народ керують до ярма

ново зроджені яничари
яких вабить сморід рубля
так як і фальшиві долари
17.01.2026р.

Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.

Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Вовняне одіяло.

Я засинав щогодини,
Та ти щоразу будила:
Ти ж не прийшов сюди спати,-
Посміхаючись, говорила.

Ти була пружна і тепла,
Пахла любов'ю і морем,
Час пролітав швидко,
Ранок настав скоро.

Я би, звісно, лишився,
Та треба було на роботу.
Стояв на зупинці, пив каву
І думав, що ти і хто ти?


Після роботи на крилах
Летів до твого будинку,
Сам собі обіцяв, що тільки
Зайду на одну лиш хвилинку.

Піднявся на ліфті. Квартира
Сто вісімдесять друга.
Дзвонив, мов скажений, у двері.
Відчинила якась подруга.

- Чего тебе надобно, старче?-
Приблизно так запитала.
-Вибачте, я до Неї...
Здається, її звати Алла.

- Нема тут ніякої Алли,
І не було ніколи.
Вам пити шкідливо, юначе,
Хоч щось, міцніше за колу.

Я обійшов всі будинки,
А в них - відповідні квартири.
- Ні-ні, не знаєм такої!-
Ось і все, що мені говорили.

Знов на зупинці п'ю каву.
-Сходив би ти в церкву, юначе,-
Промовив старий бариста,-
Бо залетів ти, я бачу.

Вона час від часу приходить,
Заводить собі мужчину.
Тобі пофартило, а люди
Кидаються під машини.

Чи на смітнику їх знаходять,
Без краплі крові, без лімфи.
То відьма, нечиста сила,
Проклята пекельна німфа!

Я тут за десять років
Багатьом, як ти, робив каву.
То ж якщо ти живий ще досі-
Втікай хоч би й в іншу державу!..

Силует продавця кави
Розтанув в вечірніх тінях...
Заціпенівши, я дякував
Своєму провидінню.

Якщо розповідь бариста
Правдива хоч трохи була...
Святая ж ти Діво Пречиста,
Спасибі, що вберегла!

Що мої тіло і душу
Упириці не віддала!
На мене ще ждуть-не діждуться
Великі і славні діла!

Поступово мене відпускало,
Кофеїн робив свою справу.
От умів же старий цей бариста
Робити смачну каву.

Я допив і зіжмакав стаканчик..
Добра кава, й ціна в нього чесна...
До зупинки майже беззвучно
Підкотила нова чорна "тесла".

І знайомий до болю голос
Проник в кожну мою хромосому.
Мозком знав я: потрібно втікати,
Та всі м'язи скувала судома.

-Вибач, що довелося чекати,
В мене справи були термінові.
А тепер я до ранку вільна
Й хочу знову твоєї любові.

А на того старого дурня
Ти поменше звертай уваги.
Його нещодавно добряче побили,
І дах поїхав у бідолаги.

Налетіла толпа малолєток,
Не із нашого, з іншого міста,
Віддубасили, гроші забрали,
Чудом лиш врятувався бариста.


І знов ніч була, як остання,
Морем нафти кохання палало,
Морем нафти палало кохання,
А на ранок мене не стало....

Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.

Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійна отара,
Де Зевс пастухом невмолимо стоїть.

Попасти під дощ - це абсурд чи порядок,
Це випадок чи недовчений урок?
Під стріли невдач і дошкільних поразок
Ти йдеш крізь дощі, ніби сивий пророк.

13 квітня 2025

Отакої, суддів судять!
У відставці? При ділах!
А вони вже інших будуть
розбирати… в пух і прах!

Цілий рік колядували,
брали мило хабарі,
але їм цього замало –
упіймалися у грі…

Бо пора платить податки,
звітувать настав їх час,
та не сходиться по статках
в декларації баланс.

А вони за тії статки
люто будуть воювать!
Не в окопах – для порядку:
в кабінетах, їхню мать.

Бо корупція їх мати,
батько в них – олігархат!
І таких, на жаль, багато…
Як не брат, то кум чи сват.

Хай уже давно почили
всі «зелені піджаки»,
та корупція зростила
бур’яну нові рядки!.

Без сапи – не обійтися,
у город прорвався цап.
Лише дивно, де ділися:
гербіцид, НАБУ і САП?

17.01.2026

Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу

Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Гостріше списа кожне слово

Святкує холод свій зима
Смакує довго, ненаситно
Та й міцно-міцно обійма'
І пута ті геть непривітні


2026 рік

Із Леоніда Сергєєва

Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:

– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино!
Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! –
допоки на світі живуть різні звірі...

А другий тарган, на імення Серьога,
давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога,
він п’є дихлофос із осколка балона,
і це бадьорить таргана-чемпіона:

– Славухо, не треба! Я все розумію.
Тому, може, й здався зеленому змію.
Мені, може, прикро за нашу квартиру!
Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро!

Бо скільки живе по кутках паразитів!
І тих, що постійно, і тих, що в транзиті.
І всі вони крадуть, від них – вся розруха!
«Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха.

Серьога іще відсьорбнув дихлофосу:
– Блощиць – не виношу! Вони кровососи!
Казав їм: «Ви залишки мали б здавати,
тоді б ви вважались по крові співбрати!»

Та ці упирі – як води в рот набрали.
Їй-богу, втопив би у дезінсекталі!
Бо кров можна пити в людей безкінечно,
та треба ж – із приязню, тепло й сердечно!

А клята зараза, розносник зарази?
Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу!
Дзижчить без кінця синантропна ця муха,
причім – поціляє навмисно у вуха!

Виточує шашіль всі меблі до стружки,
хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки;
а міль над текстилем із вовни глумиться,
над нашим, над західним, – їй без різниці...

Серьога сварився і лапками дри́ґав,
кричав, що покаже усім цим ханигам,
що зніме з усіх довгоносиків скальпи
і враз відірве павукам педипальпи...

І, взявши горілий сірник як дрючину,
на кишла блошині в атаку він ринув;
та том невідомо якого видання
вчавив у шпалери співця покаяння.

Він був незлий таки тарган!
Він був незлий таки тарган!!
Він був незлий таки тарган!!!
Він був незлий... Але – тарган.

(2025)

пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила

хоч ніколи
слухати
нашипотіле
даруй мені
Боже
не падати
силу

хай сонце
вітає дорогу
до тебе
а місяць
і зорі
осріблюють небо

хай очі
приваблені
вибухом
цвіту
вдивляються
глибше
у закутки
літа
у прихистки
слова
і хащі облуди
у всім необачнім
твій світ
не осудять
у всім недалекім
примарність побачать

пробач мені
Боже
за те
що я плачу
коли за майданом
хрести
з прапорами
витрушують спокій
зі дзвоном
у храмі
прокльони витають
народжені в згубі

ти десь забарився
між хмарами
любий
таки завагався
на власних терезах
ідеш по душі
мов ступаєш
на лезо
спадаєш
на скроні
збентеженим стуком

шануй мене
Боже
як відстань
розлуку

Це стадо є. Воно було і буде
ще довго. Доки не помре?
Уже подай розп’ятого Іуду!
А що ж Христос? Та біс його бери!

Байдуже кінь. Їм головне попона,
розшита галунами. Шик і блиск.
Ще – свята треба. Жертви і ікони!
У цім жага і писк, і ціль, і зиск.

Ми цю війну напевно заслужили,
воно давно до того вже ішло.
Суцільна тьма і як гриби могили,
а у пустелі – дівчина з веслом!.

Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.

Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Пророчий дар чи берло супостата.

Диктує ніч закони й одкровення,
Диктує письмена неопалимі
І протікає, як жага у венах,
Втикаючи списи в болючі рими.

Диктує ніч свою палку сваволю,
В гортані слова спалюючи все,
Дарує волю небесам і полю,
Куди сваволя долі занесе.

12 квітня 2025

 
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
 
оу кінець скорий невідомий воїне
кінець є скорий невідомий воїне ох-о
 
марш!
загоне стій!
готуй зброю!
 
могила ось невідомий воїне
звісивший на чиїсь плечі голову
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
куля й шолом нанівець
 
і кінець є скорий
війна недовга
кінець є скорий
війна недовга
 
кінець скорий бейбі
усе скоро бейбі
о усе ненадовго є
усе недовго ахаха
усе скоро
атож і все бейбі
оу оу йє
усе недовго
усе скоро
є-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.

Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Іди під захист мого слова пледу.

Іди сюди, вгорну тебе крилом,
Синівським серцем, люба, обігрію.
У полум'ї його згоряє зло,
Яке несе жахна орда Батия.

Кажу - страхіття витримать зумій -
Таке випробування йде із висі.
Вмикнули раптом світло, Боже мій.
І я від радості аж просльозився.

15 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Ходять чутки, що колись люди могли знати
Коли саме, в який день будуть помирати.
Ото якось Бог спустивсь, взяв людську подобу,
Подивитись захотів, що ж рід людський робить.
Іде, бачить дід старий тин собі ладнає,
Патики лиш де-не-де в землю устромляє.
Привітався Бог, пита: - Що ж за тин у тебе?
- Мені ж жити ще три дні, кращого й не треба.
- Так роби ж і для людей. Другим далі жити.
- Той, кому ще довго жить, і буде робити.
А у мене лиш три дні… - й далі тин ладнає…
Проминуло ті три дні, рік і два минає,
А той дід все ще живе. Довелось старому
Будувати тин новий, міцний навкруг дому.
Бог зробив, щоб ми жили і собі, і людям,
І з тих пір ніхто не знав, скільки жити буде.

мова рідна в кожний день
хай оспівує дитині
словами рідних пісень
про все те що в Україні
було вчора й тому рік
буде завтра якщо нині
народ вип’є правди сік
в своїй хаті в родині
мова рідна то життя
українського народу
з нею наше майбуття
і боротьба за свободу
коли край в руках війни
коли в крові людські тіла
рідна мова здійснить сни
і зростить в народі крила
08.01.2026р.

А час цей моральність затер
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.

Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
є сумніви - марний цей пошук!

Сум'яття: не склалось, мабуть,
їх, істинних, все таки мало
в епоху, порожня де суть
щоденною данністю стала.

Де б'ють гуманізм повсякчас,
де мислення в шорах і путах,
де підлість почута не раз,
а совість відверто забута.

Де слову всяк вчинок не брат,
а дружба у спогадах лИше,
Де золота дзвін у стократ
життів міліонів цінніше.

І де голоснішими ті,
яким би мовчати, несила...
Як часто в людській маєті
себе почуваю безкрило.


Та все ж я продовжу маршрут,
і йтиму вперед, без упину
за мить осіянну: вже тут!
Земляни! Стрічайте Людину!


9-12 січня 2026 року

Сядемо, запалимо свічки.
Руки складені у форму для молитви.
Та слова, що виринають звідкись,
мають смак прогірклий та бридкий.

Хочеться картати – нам за що?
Скільки можна? Скільки ще? Де брати
сили відмовлятись помирати
з кожною з загашених свічок?

Їх уже так боляче багато
цих недогарків в вінці застиглих сліз.
Вимрячився свіжозгаслий ліс,
а свічки продовжують згасати.

Мати Божа, в той пресвітлий день
ти тримала на руках надію.
Як ти почувалася, Маріє,
знаючи, що далі тебе жде?

Знаючи, що цю твою свічу
буде теж погашено жорстко
й дуже рано по земному строку,
чи ти сподівалась – захищу;

чи погодившись із неусувним після,
всю себе вмістила у цю мить,
вдаючи відважно – не щемить
серце пред майбутнім горевмісним?

Кожен день, поки свіча горить,
дійсно, дуже цінний. Особливий.
Ще й тому, що дивиться сміливо
на згасання неминучу мить.

24/25.12.25

Я все чекаю дива з невідомості,
Немовби пароксизми випадковості.
Впаду у сніг чи в зелень-мураву,
Впаду в надію ледь іще живу.
І стану крапкою у дивній повісті,
Немов непогасимий спалах совісті.

Я дива жду в задушливій буденності.
Шукаю знаки вищої натхненності.
Вони ж пропали в безнадійнім дні.
Лише чигають ворони сумні.
Виходжу в поле, повнім неозорості,
В насиченій божественній прозорості.

11 квітня 2025

Лист кленовий. лист кленовий
Усе падає додолу.
Я зберу оті листочки
І сплету собі віночок.

Вишиваночку вберуся,
Перед люстерком покручуся,
Чобітки червоні взую,
Ними теж я похизуюсь.

Коли музику почую,
То весело затанцюю,
Заспіваю гарно й дзвінко,
Бо я справжня українка.

2016 р.

Уже добре утоптаний сніг
Під ногами порипує в тих,
Кого холод злякати не зміг
І не змусив гуляти не йти.
А надворі - сама білизна
Проти сонця блищить, наче скло, -
Тішить очі мої дотемна
Вкрите снігом промерзле село...
15.01.26

Мільйонами світять у небі зірки,
Освітлюють і умирають.
Кохання всевишнє пройде крізь віки -
Без нього життя немає.

У небі яріє там зірка твоя -
Дощ, хмари, туман пробиває.
Вона мені денно і нощно сія -
Без тебе життя немає.

До тебе, я знаю, не жив - животів,
Як дерево, що усихає.
Коріння коханням мій Бог напоїв -
Без тебе життя немає.

Ти скрізь: і у місті, в селі, у гаях -
Твій подих мене овіває.
У наших найкращих у світі піснях -
Без тебе життя немає.

Розпусним, зрадливим я був наяву,
Ти вірила в краще, я знаю -
Прощала, і ось лиш тобою живу -
Без тебе життя немає.

Прокляття горілці пошлю й Сатані -
У сварку нас люту вганяє.
І хочеться вмерти без світла мені -
Без тебе життя немає.

Коли умліваєм в обіймах удвох,
То більшого щастя не знаю!
Немов на Олімпі - Богиня і Бог,
Без тебе життя немає.

Стою на колінах, немов на межі -
Молюся, Богів заклинаю -
Кохання до смерті моє збережіть -
Без нього життя немає!

14 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

Моє варення їсть оса,
Допоки їм я суп.
Варення буду їсти сам,
Я прожену осу.

Осу я миттю зачавлю,
Вона поганий гість
Чого осу я не люблю?
Моє варення їсть.

А ну, оса, злітай! А ну!
Бо зачавлю за мить.
Хвилину дам тобі одну,
Мою зазнаєш хіть…

Варення липне, як смола,
Зліпилось все в пиріг –
Чотири зліплених крила
І шість шершавих ніг.

Я від оси звільнив наш сад.
Цю радість тату понесу.
Лежить безпомічна оса,
Я переміг осу.

Та навкруги все стихло вмить,
Не чути співу птиць.
Ніщо не скаче, не летить,
І все неначе спить…

В плачу я помочі прошУ –
беріть варення, їжте суп!
Помию крила, просушу,
Звільню мою осу.

Лети, оса! Лети на лук,
до квітів сонячних лети.
Весь світ зелений – то наш друг.
У ньому – я і ти.

12.01.2026

Мене болить
Лиш я не плачу
Приймаю все що Бог дає
Душа не спить
А очі бачать
Все те що було і що є

Роки пливуть
І відпливають
Я на вершку одного зних
Приймаю суть
І вам співаю
Мій голос поки що не втих

Роки батьків
Роки матерів
Стеляться в кожний тихий день
Шукаю слів
Щоб на папері
Викарбувати тінь пісень

Віру свою
І рідну мову
Приймав і пестив в усі дні
Я сліз не ллю
Бо батьків слово
Зберіг як святість в чужині

Біль не приснув
Причин шукаю
Він промине я проживу
Все що збагнув
Все те що маю
Всім вам брати сестри несу

Народ хай жне
Правд Божих ниву
І творить хліб з всіх Божих піль
Знає своє
Й буде щасливим
Хоч рани є і сиплють сіль.

І буде все гаразд.
Надіюсь, вірю… також
Відклеїться маразм —
Принаймні з аміаку…

Гаразди, зазвичай,
Без усмішки не ходять
Маразм з маразмом, хай…
Хоча б не верховодять

Але й без них ніяк
Зустрінуть, усміхнися
Якщо вже аміак —
Пропахнеш, не журися…

З «лапшою» не жартуй.
Гадаю, буде важче.
В гараздом поміркуй —
Сьогодні це найкраще…

У кожного свій шлях.
Із вибором складніше.
Щкодуєш, що не птах?
Хто знає, може й ліпше…

Полиште то Землі
На глибині двох метрів…
Допоки ще земні…
Допоки ще не мертві…
09.01.2026.

Не можу я зібратися докупи.
Увага розлітається, мов дим,
Розшарпаний, розбитий і закутий
В розряди вибухів, як пілігрим.
Я думкою літаю поверхово,
Не здатний осягнути глибину.
Вона бреде, немов бідак, по колу,
Не в змозі усвідомити вину.

Коли ж настане необхідний спалах
І розітне ристалище проблем,
Розвіє кволість вирішень оспалих
І тяглість нерозв'язаних дилем?
Нехай промчиться смерч, стрімкий, нестримний
І сколихне прогнилість марноти.
Хай шпага думки протикає риму,
З якою буде вічність лиш на "ти".

10 квітня 2025

Здається чистим резюме зими,
Бо жодної не видно плями.
Але в хурделиці - кохання мис,
І лід блищить на свіжих зламах.

- Безвізово пройти б крізь заметіль,
Вину б зітерти й світло-тіні.
Та спростувати аксіому кіл
І відродить нові клітини, -

Так плинули думки через сніги,
І серце допікала туга...
Зимове резюме, додай снаги -
Хтось прагне подолати хугу.

Коло товаришів неохоче ширив:
Навіщо смутку додавати тим,
Кому не скоро ще до вирію
В далеку путь? Не був святим,
Але й не надто грішним.
Полюбляв тишу замість слів невтішних.
Просив : «Не кладіть у труну-тюрму,
Спаліть і попіл розвійте понад степом.
Вийде зайчатко вдосвіта, скаже: «Тепло!»

Сонце зирить з-поза хмари,
Повіває морозцем, -
Прогуляюсь трохи зараз,
Помилуюсь гожим днем.
Через гай піду до річки, -
Може, зайця сполохну,
Чи козулям невеличким
Улаштую метушню.
Між деревами - підмерзла,
Листям встелена, земля
На якій, неначе пензлем,
Клен малює щось гіллям.
Ось на стовбурі сніжинка,
Біля неї - ще одна
Появилась, мов квітинка
Дивовижна і ясна.
Навстріч подуви повітря,
А позаду - кроків шум, -
Напівтемно, напівсвітло
Й дуже гарно - не брешу...
14.01.26

Упірнула нічка в річку,
І сріблястий ранок
Ніжно так прошепотів:
"Поспішай на ганок.

Нумо, чобітки вдягни,
Светрик, рукавички,
Вже на тебе зачекались
Співочі синички.

Вже прикраси білосніжні
Одягли дерева,
І засніжена черешня,
Наче королева."

Ой, яка чарівна мить!
Ковдра біла, аж блищить!
І синичок дружня пісня
Дзвінкорадісно звучить!

Перекотивсь із снігу в сніг,
Дивлюсь, а він не розгубився…
Ніяк второпати не міг
З яких причин заметушився…
Ну вітерець як вітерець.
Сніжить собі… На дворі ж січень.
Ну, що сказати, молодець.
Таке життя тут, чоловіче…
А десь гримить вже п’ятий рік,
А поруч відгуки гриміння
І погляд змучений калік,
І день у день Богослужіння…
Сніжить… сніжить… сніжить… сніжить —
Ніяк второпати не можу
Чому мені… мене болить,
Можливо ти щось знаєш, Боже?..
13.01.2026.

А міжсезоння пам*ятало жінку,
З якою в радість осінь і зима,
Її жіночність, голосу відтінки,-
І серце тріпотіло крадькома.

На перехресті розчинилась зустріч.
Банальність диму, а чи долі шлях?
Невиграна іще солодкість мусту
Звабливо залишалась на губах.

Зимового дощу одежа сіра.
Вологістю спадала на асфальт.
І тільки час тримав краплин мірило,
А в шумі чувся досі рідний альт.

Коли тобі дають-
Це так приємно!
А не дають - то боляче і зле,
І ще ж, до того, темно!


То ж дайте світла!
Дайте, дайте, дайте!
Без світла ми, напевне, помремо,
Як мегабайти.

Я хованка, донечка домового,
уся золотиста, і трохи рудого.
Живу поміж поверхами і світами,
достатньо далеко від тата і мами.

Мій колір – відтінки, смаки – розмаїті,
умію складати події і миті.
Готова виходжувати й чаклувати.
Люблю гарні запахи й світлі кімнати.

Охоча до знахідок і дивування.
Ціную у інших тонке виховання.
Тому поміж люду не часто буваю,
хоч є і такі, з ким сідаю до чаю.

А як затихають цікаві розмови,
із кішками бавлюсь у хованки й лови.
А там і мандрую по сяйних доріжках
в плащі на застіжках і з крильцями в ніжках.

Цілком товариська й легка, наче пташка,
не злопам'ятли́ва, і не барабашка.
Але як трапляється несправедливість,
то не сподівайтесь від мене на милість!

У світі моєму тому все і добре,
що в кожної хованки серце хоробре!
А що через це хлопці в нас лінькуваті,
то лиш тимчасові мінливості статі.

Удома вдягнуся в індиго - достоту,
за звичну миліше воно теракоту,
весняними звабами задухмянію,
подавши своєму обранцю надію.

О, я ще чимало могла би додати
усе ж бо не так, аніж звикли гадати -
бо ми із одної великої казки,
де зайві страждання, покрови і маски.

 
Пані, ви питаєте, чому він любить, як так
Цікаво, що він хоче іще, адже щойно брав
Хлопче, у неї є чим гратися & є іграшок удоста
Жіночі очі глипають, із пальцями у клею
Її уста татуювання нумо йди до мене
Кремова засмага, що тане в її душовій
Паперові сукні, спалах, вона губиться у млі
Не змінюйтеся, пані, він любить ігри ці
Бо щойно він постригся і позичив би перуку
Зав’язує із наркотою, вени йому пухнуть
Свої картини він продав би, але ринок незграбний
Йому заплатять ще два грами
Він відає абстрактні драми
 
Не змінюйтеся люди, хай у тім був сенс
Самі собі найкращі іграшки, із дистанційним сенсором
Створені одне для одного, made in Japan
Із масним осердям барбі, автоматичний кен
Не змінюйтеся люди
Не пхайтеся у фен
Не змінюйтеся люди, хай у тім був сенс
Аж поки ця імперія загине
За сміхом вашим луснуть стіни
 
 
 
 
 
 
 
 

Без кори про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в дерев,-різні:
У кого ще з дитинства осяйні,
А в інших – лиш в дозрілім віці.
Та попри все трудитись має чоловік,
А не застрявши у минулім,
І то найкращий з доказів усіх,
Що людську кору гідно він проніс,
Богом наділену для людства.

А січневий день морозний
Витискає з очей сльози,
Вітер вовком завива.
Кучугур понамітало,
Всюди біло-біло стало,
Справжня надворі зима.

Виграє усе й іскриться,
Ніби срібная жар-птиця
Помахала нам крилом,
Сипала сліпучий іній
Із відтіночком блакитним
Й зникла швидко за селом.

Хруснула соснова гілка,
Там пробігла руда білка
І струсила з хвої сніг.
Хуртовина вже втомилась,
Відпочити примостилась
Серед засніжених доріг.

2026 р.

Із Леоніда Сергєєва

Обійму Наталію
за об’ємну талію:
«Давай, – скажу, – Наталіє,
махнемо́ в Анталію!»

Мою долоню з талії
скидує Наталія,
каже: «Фі – Анталія,
хочу до Італії!

Бо у тій Анталії –
наче на вокзалі я,
навкруг – чужі реалії,
і чманію далі я...»

Але твердіше сталі я,
тож кажу: «Наталіє!
Чого ти, як фекалія,
ганиш ту Анталію?

В тебе, вибач, талія –
вже не для Італії,
тож міркуй, Наталіє,
швидше про Анталію!..»

...А ну́ її, каналію,
покличу краще Галю я:
хоч і ширша талія,
та згодна й на Анталію!

(2025)

                    І
Все меншає відкладеного часу
до переправи у реальну мить
не перший раз, але одного разу,
коли душа у небо полетить
неміряне, незнане, неозоре,
не оране за пам’яті людей,
що "у біді, у радості і в горі
готуються за дальнє синє море"
задля реалізації ідей
на згарищі надій, любові, віри,
на капищі хаосу й суєти,
на фініші до спокою і миру,
де небо оголосить вищу міру
іуді за не спалені мости.

                    ІІ
Ідуть за волю до кінця не черті,
за віру – не лакеї сатани,
не демони корупції й війни...
любов стає заручницею честі,
надія не рятує від біди,
та ідемо... невідомо куди,
минаючи дорогою до смерті
історією мічені сліди.
Ще не відомо, що там попереду,
яка то ложка дьогтю в бочці меду,
коли ще є чужа мені рідня,
надії убиваюча щодня.
Тому зупинки є. На півдорозі
оцінюємо пройдені літа,
пригадуємо, чи були свята
і празники на отчому порозі,
аж поки не застукає в дорозі
пора осіння... пізня... золота.

                    ІІІ
Ми емігранти і переселенці
у кращий світ. Радіємо безпеці,
усупереч, а може й завдяки
негоціантам з легкої руки
Європи... в апогеї пієтету:
заслужені і визнані митці,
відомі і не визнані поети,
пасіонарні воїни-бійці
незримого і видимого фронту,
відомі й невідомі патріоти,
що кинули у воду ті кінці,
які іще не канули у лету...
...................................................
палаючі тотеми на воді
це символи химерної свободи
любителів совкової породи –
еліти, приналежної орді.
Як не тасуй колоду свого роду,
а не окрасять землю чудаки
на букву ем... тому, усе таки,
хай вічно дують на холодну воду
або пливуть по ній на всі боки
як деякі улюбленці народу,
як талі води на чотири броди
за течією вічної ріки.

01.2026

Сунеться хмара волосся,
блискавка б’є з очей.
Від зливи втекти вдалося,
а від кохання ще.

Чи вартий твій подих гнівний
сніжних цнотливих вуст?
Якщо я у чомусь винний –
може ж, чомусь навчусь?

Хочеш ти біса торкнутись,
чути як шерсть росте,
в незаймане тіло вткнутись,
пити тепло просте?

Хочеш, я вийду із себе
звіром, що кинув ліс,
як з музики б вийшов Вебер,
як схимник з печер ліз?

Бажаєш найняти вітер –
гніву вже повен млин!
Легені мої відкриті
тільки на п’ять хвилин.

Далі ця злість недоречна,
далі один лечу.
Далі розмова сердечна
з тим, кого сам навчу.

7 липня 1996 р., Богдани́