Проспати можна все на світі:
Історію, чарівну мить,
Проспати сонце у зерні,
Коли земля красу творить.

Проспати вирішальний, гострий,
Фатальний, неповторний час,
Проспати доленосний голос,
Який з глибин звучить до нас.

Так мить на частки розпадеться,
І не збереш прозоре скло.
Розсипалися мрії скельця,
Навік упавши у зело.

Проспиш видіння і пророцтва,
Інсайти, спалахи глибин.
Як жест невидимий промовця,
Відійде мить в пучину днин.

20 вересня 2025

У весни, як і в жінки характер мінливий:
То привітно і сонячно, то задощить.
Та не буде ніхто без обох них щасливий,
Бо коли вони поруч то пісня бринить.

Солов"ями витьохкує серденько кожне
Та всміхаються очі, в них радість сія.
Без весни та без жінки сумне все й порожнє,
Всім відомо - вони ж бо окраса життя.

2018 р.

Ще зорі сплять у темнім небі
І не парує ще роса, -
Ще не торкнулась довгих стебел
Моя нагострена коса.
Ще світ увесь неначе вимер
І лиш сіріє спроквола, -
Ще лиш шурхоче невидимий
Кажан, у пошуках дупла.
Ще тільки запахи знайомі
Розвіюють мою нуду,
А я, далеко вже від дому,
На синюватий розсвіт жду...
30.03.26

заїбали ці згарки емоцій —
що топчем каблуком об паркет.
заїбали ці згадки мелодій,
які я нотами кладу у пакет.

я дуже хочу взяти кастет
і вибити ним на тілі портрет —
на згадку про наш сюжет
на який нам не стало касет.

а ще бажаю дістати предмет —
що в грудині насмерть замерз.
положити байдуже під прес —
і вирізати з життя цей абсцес.

 
Перша дівчино, яку любив
Настав час заспівати тобі
Прощальну пісню
Мені було сімнадцять, як тебе стрів я
 
Ми не бачилися часто, майнули роки
Востаннє, коли бачив тебе, ти прийняла
Ісуса
Та згадую волосся твоє руде, поміж нами
І твої уста цілував я
 
Хочу, щоби ти знала, ми ще мали зростати
Ти мала би знати, мене чекали, о там-десь
 
І, напевно, ти заміжня вже, будинок, і при нім автівка
І ти перетворилася на жінку, незнайому і дорослу
Якби я зараз лежав поруч
Мене не було би тут
 
Ми розсталися непросто
Я їхав до Британії з гітарою
Закохуватися у людей
Хоча не бажав їх бачити, утім
 
І я про тебе думав би
Якогось сумного ранку
Або у самотню північ
Уявляючи обличчя твоє
 
Хочу, щоби ти знала, мене чекали, о там-десь
Ти мала би знати, ми ще мали зростати
 
І, напевно, ти заміжня вже, будинок і діти
І ти перетворилася на жінку, незнайому і дорослу
Якби я зараз лежав поруч
Я не стримався би
 
Атож, ні разу не спав із тобою
Хоча ми любилися тисячі разів
Але ми були підлітками, нікуди було піти
Проте, на тих пагорбах і біля вод розмаїтих
Ти усе збирала квіти, хай не пахнуть мені вони
 
Хочу, щоби ти знала, мене чекали, о там-десь
Ти мала би знати, ми ще мали зростати
 
Тож, прощавай, перша любове, сподіваюся, все гаразд
Вже у мене є мила жінка
Можливо, матимемо дітей із нею
Вона гарна
І моя, правдиво, подруга, так
 
 
 
 
 
 
 
 

У третім класі вчитель дітям каже:
- Сьогодні розповім цікаве дуже.
Ми будем вчити нині земноводні.
Подвійний спосіб в них життя в природі.
Розмова в нас про тих, що спритні й дужі.
Живуть і у воді вони й на суші.
Можливо, здогадаєтеся, хто то?
Чи , може, знає хтось такі істоти?
Усі мовчать, байдужі до науки.
Малий на задній парті тягне руку.
Хлопчак несміло каже тихо й чемно:
- Я думаю, що то матроси, певно.

29.03.2026

Тобі щось інакше порадити важко,
Коли до вподоби модерний Wolf Cut.
Коса - не твоє і шовкова застяжка -
Це те, що існує для інших дівчат.

За мною і ходять, і саме такі ось,
Яким я неначе амурний гайдай.
Не з ними робитиму те, що наснилось,
Збирайся вертатись, а не пропадай.

Весна в Україні, як ваша у Штатах,
Є паморозь ранішня, схожа на шліх…
Залишений шалик утримує запах
Парфумів, я знаю, що тільки твоїх.

Вертайся назад, бо на серці так тяжко,
Як ще не бувало до тебе ніде.
Чекаю терпляче, сполохана пташко,
А час у дорозі ‐ надумав і йде...

Іще не вечір та вже йшло до того.
Десь сонце загубилося в хмарка́х.
Між пагорбами пролягла дорога,
Що звалась з давніх пір Поліський шлях.
Вела з Підгайців через Старе Місто,
Загайці в Новосілку, звідтіля
Вже далі на Тернопіль, з нього, звісно,
Де аж Поліська тягнеться земля.
Хоч шлях і битий, але в ту годину
Самотньо й пусто досить виглядав.
Проїдеш і не стрінувши людини.
Хоч іще зранку, видно по слідах,
Проїхало тут чималенько люду.
Тепер же лише кілька козаків
Легкому вітру підставляли груди.
Найстарший, вже немолодих років
Козак із оселедцем зовсім сивим
На коні чорному перед усіх скакав.
За ним молодші правували живо.
Старого все ж ніхто не обганяв.
Загальці проминули, Старе Місто,
На пагорб на високий піднялись.
Уже Підгайці перед ними близько.
І тут найстарший раптом зупинивсь.
Поглянув вправо і перехрестився
На три кургани, що обіч стоять.
Загін маленький також зупинився.
Мовчали, не наважившись спитать
Про ті кургани. Щось, мабуть, важливе
Пов‘язане із ними в козака.
Там побратими сплять його, можливо.
Тож кожен мовчки поглядав, чекав.
Старий щось тихо шепотів про себе.
Чи то молився, чи з кимсь говорив,
Іноді позираючи на небо.
Та молодим не чутно було слів.
Нарешті рушив знову по дорозі
У бік Підгайців. Молоді за ним.
Один козак, утриматись не в змозі,
Погнав вперед, зрівнявшись зі старим
Та й запитав: - А що то за кургани?
Старий, немов прокинувшись зі сну,
На молодого лише скоса глянув.
- То, синку, спогад про одну війну,
Яких прийшлось багато пережити
Народу українському, який
Хотів в своїй державі, власній жити.
За те і став з сусідами на бій.
Та жадібних сусідів так багато.
І кожен тягне пазурі собі,
Щоб Україну на шматки порвати.
Вже скільки нас лягло у боротьбі.
А їй кінця не видно, а ні краю.
Весь Правий берег пусткою лежить.
Руїною недарма ж називають,
Бо тут і, справді, неможливо жить.
Постійні війни землю сплюндрували,
Людей, немов худобу, розтягли.
Кого до Криму у ясир забрали,
Кого на Лівий берег відвели.
Гетьманів ціла купа розвелася.
Теж помогли добряче ворогам.
Без того Україна б не здалася,
Якби для когось не була, як крам,
Яким вони постійно торгували,
Аби лиш ухопити булаву.
І братню кров річками проливали,
Кроїли Україну ще живу.
Не так багато було поміж тими,
Хто би про неї, як про матір дбав.
Словами «захищали» лиш одними,
На ділі кожен свій шматок урвав…
А в тих курганах мої побратими,
Які прийшли, щоб ляхам дати бій.
Лягла свобода наша разом з ними….-
Старий поправив оселедець свій,
Що подих вітру на обличчя кинув.
Огледівся, а вже всі козаки
Не десь йому далеко поза спину,
А обступили із усіх боків
І слухають, не пропускають слова.
- Так розкажіть, як все воно було!
- Ох, не коротка, хлопці, то розмова.
Давайте, як про те уже зайшло,
В корчму заїдем, щоб перепочити.
Там я усе вам і переповім…
В корчмі, як закінчили їсти, пити,
Старий козак почав казати їм:
- Було то, хлопці, саме в тому році,
Як москалі нас ляхам продали.
Собі забрали землі на тім боці,
А ляхам правий берег віддали,
Хоча ж клялися нам допомагати.
Та звідки віра клятим москалям?
Їм легко слово дати і забрати.
То вам не чесний гонористий лях.
Отож, Андрусів розділив країну,
Надвоє по-живому розідрав,
Але не змусив стати на коліна.
По тому гетьман Дорошенко став
Собі нових союзників шукати,
Бо тим вже віри зовсім не було.
Рішив султану за васала стати.
Як не кажи, але то менше зло,
Аніж прокляті москалі чи ляхи.
Он молдовани вже віки живуть
Попід султаном. І живуть без страху,
Що їх у мусульманство заженуть,
Як то женуть у католицтво ляхи.
Тим більше, під султаном кримський хан.
Перед ордою аж трясе від страху
І москалів, і ляхів. Молдован
Ті не чіпають, щоб не злить султана.
Султан і Україну захистить.
Без його згоди нападать не стане
На нас орда. А разом зможем бить
І москалів, і ляхів. Бо вже ж били.
Хоч те нелегко було зрозуміть.
Бо ж скільки ті ординці зла вчинили,
Хіба про те забудешся за мить?!
Але самим нам, звісно, не встоя́ти.
Занадто сильні вороги у нас.
Тож довелось султана в поміч звати.
Нелегкий вибір у нелегкий час.
Тоді і ляхам непереливки було.
Ледь з Любомирським справилась держава.
Все зі скарбниці на оте пішло.
Яка там в Україну ще виправа,
Коли військам немає чим платить?
Тож Дорошенко тим і скористався.
Полки збирати у похід велить.
Хан кримський прийти в поміч обіцявся.
Ще і султан приправив яничар.
Хай небагато – та усе ж потуга.
Навряд чи Польща втримає удар,
Відкотять кляті ляхи аж до Бугу.
Так ми гадали. Бо усе, що мав
Собєський – польний гетьман в Україні –
То тисяч двадцять війська назшкрібав.
Та ми в полках похідних мали нині
Двадцять чотири тисячі. До них
Три тисячі додайте яничарів.
Та тридцять тисяч ще ординців злих.
Та ми на отих ляхів як ударим!
У вересні ми рушили в похід.
Орда до нас спішила Чорним шляхом,
Аж пилюгою затягло весь схід.
Десь там збирали свої сили ляхи.
Собєський спершу в Кам’янці сидів,
Аби до Львова перекрить дорогу.
Коли ж наш шлях, нарешті зрозумів,
То часу ледве вистачило в нього,
Аби Підгаєць досягти бігом.
Там вирішив він, врешті, битву дати.
Та війська він не взяв, проте, всього,
Велів шляхи загонам захищати,
Щоби орда не розорила край.
Коли татари не союзні були,
Так само й ми робили, зазвичай.
Ми поки про загони ті не чули.
Дізнались, де Собєський той сидить,
Вже на підході, тож не оминули.
В тилу вороже військо залишить
Ми не могли, отож і завернули.
В Підгайцях стіни бачили міцні?
Рови, вали надійно захищають.
А то зовсім немало у війні.
Та ляхи не за стінами чигають.
Височину за містом зайняли.
Місцевість та, як бачили, горбиста.
Татари б їх з боків не обійшли,
Бо береги у річки болотисті.
Густі ліси із півдня – не пройти,
Яри глибокі, а на дні потоки.
Ставки в тилу – і там не обійти.
Ми до Підгаєць прямували поки,
Вже ляхи понасипали валів,
Ровів та шанців встигли накопати.
Тож за валами тими лях засів,
Назустріч нам поставивши гармати.
Ми з ходу не вступили з ним у бій.
Спинилось військо, пагорби зайняло.
Татари густо кублились, як рій.
Козаки справа за потоком стали.
Не надто гарне поле перед нас.
Орді не було місця розвернутись,
Щоб скубати тих ляхів раз по раз.
І нам прийдеться лоб у лоб зіткнутись.
Подумавши, як краще учинить,
Щоб ляхів звідти викурить, здолати,
Керім-Гераю гетьман наш велить
З ордою уздовж шляху наступати,
Що з міста тягне аж до Бережан.
Орда повинна ляхів відтягнути,
Щоб головним він наступом вважав
Оті потуги. Як орда закрутить
Танок смертельний, змусить ляхів тих
Супроти неї усі сили кинуть,
Тоді вже вдарять козаки на них,
Через потік прорвуться попід стіни,
Відріжуть ляхів і вже їм гаплик…
Орда на шанці кинулась юрмою,
Бо ж розгорнутись не давав потік –
Один і другий – вузьке місце бою.
На неї ляхи вдарили з гармат,
Рушниці з шанців упритул їй били.
Але орда не рахувала втрат
Та насідала, диким воєм вила.
Тоді хоругви вдарили в юрму.
Татар хоч більше, та ж не розвернутись.
І тисли ляхи ту орду тому,
До шанців не давали їй добутись.
Гармати ж густо сипали з валів
В юрму татарську, сотнями вбивали.
Топталися татари дуже злі,
Та змоги, щоб пробитися, не мали.
У розпал бою вдарили полки
Козацькі. Швидко з пагорба спустились,
Ще ворог не очухався поки
І до потічка у яру пробились.
Кіннота ляхів вдарила на нас
Та ми її потроху відтіснили
Аж до Загайців. Але у цей час
На нас хоругви нові налетіли.
Кривавим дуже скоро став потік.
Хоч ми і бились з ворогом завзято.
Та вже ішов на сотні смерті лік.
Тож нам назад прийшлося відступати.
Та тут татари звідкись узялись,
Хоругви ті по полю розметали.
Й ці ляхи до Загайців подались,
Де вже одні хоругви ляські стали.
Але Керім-Герай почав здавать.
Великі втрати, мусив відступити.
Собєський миттю витрішив послать
Усю кінноту, щоб козацтво бити.
Сюди ж обозну челядь всю послав.
Гармати густо вдарили. З Загайців
Лях кінними хоругвами напав.
Тож звідусіль прийшлось обороняться.
У видолинку поміж двох горбів,
Поміж потоком й Підгаєцьким ставом,
Затиснуті юрмою ворогів…
Нелегкі наші видалися справи.
Але пробились, врешті до своїх.
А вже і вечір…Вщухло поле бою.
Тоді взялись збирати, хто поліг.
А смерть пройшлася хвацько із косою.
Татари вбитих по хатах знесли
Й Загай ці й Старе Місто запалили.
У них такі, бач, звичаї були.
Ми ж вирили над шляхом три могили
На пагорбі високому і всіх
Загиблих в тих могилах поховали.
Кургани три насипали над них.
Щоб люди про героїв пам‘ятали.
Там і товариш мій - Карпо лежить,
З яким ми солі по півпуда з‘їли.
А я не зміг за смерть його помстить,
Хоч ляха ми добити всі хотіли.
Та гетьман тоді вирішив, що й так
Лягло козацтва у бою багато.
Не став на ранок битися. Однак,
Рішив те ляське військо облягати.
Навряд чи в них запаси є харчів.
Поголодують з тиждень-два від сили.
Тож сторожити всі шляхи велів,
Аби обози в місто не ходили.
Щодня у герцях сходилися ми
Із ляхами, як то було іздавна.
Боями коротали дні тими.
Для нас – козаків то є звична справа.
Татарам же на місці не всидіть.
Їм здобич треба, тож і розбрелися,
Щоб крамом свої підсумки набить,
Людей хапати у ясир взялися.
Але Собєський – дуже хитрий пес.
Він здогадався про все те зарані.
Тож полк в Підгайці він привів не весь.
Велів, нехай малі загони стануть,
Татарам перекриють всі шляхи.
Тож не один чамбул пішов на лови
Та повернувся битий і лихий,
Неначе пес побитий, одне слово.
З-під Збаража вертались, Бережан,
Бо там «гостинно» ляхи їх зустріли.
Та й люд місцевий зовсім не бажав,
Щоб ми й татари в їх краю «гостили».
Обози наші «патрали», бува,
Та «вовчі ями» на дорогах рили.
Ні дня спокою «ворог» не давав,
Хоч ми для них же справу цю робили?!
Обложені ж поляки кожен раз
Вигадували, щоб татар лякати.
Хотіли, щоб покинули ті нас.
То в них бочівки бралися кидати
Обсмолені. То «бовдури» візьмуть,
Поставлять на колеса й з них стріляють,
Немов картеччю то гармати б‘ють.
То новою підмогою лякають.
Чутки пускають, що ідуть полки
Уже зі Львова, щоб їх виручати.
Орда не піддавалася поки,
Хоча набридло їй вже тут стирчати.
Та ми б дотисли ляхів все одно…
Якби ж свої не вдарили у спину.
Отак буває у житті воно.
Здавалось, що вже лях і на колінах.
А тут зненацька донеслись чутки:
Сірко із Рогом у Криму гуляють.
Пішов Сірко, а з ним січовики
І вже аули у Криму палають.
Не знаю, що його на те сподвигло:
Чи дурість, чи ненависть до татар,
Чи москалі так наструнчити встигли
Його нанести підлий той удар.
Цар недарма ж листа прислав по тому,
Говорять, де Сірка за те хвалив.
А, може давній гнів сидів у ньому
На Дорошенка – тож так і вчинив?!
Того не знаю. Та з чуток тих клятих
Татари розлютились, просто жах.
І нас були готові розтерзати.
А тим одразу ж скористався лях.
З татарами домовився швиденько,
Щоб ті зібрались та й на Крим пішли.
А що тоді лишалось Дорошенку?
Ні, сили битись в нас іще були.
Та ж, як татари вернуться до Криму,
Ті ляхи, що засіли по шляхах,
Зберуться та й ударять нам у спину.
Прийняти бій в таких умовах – жах.
Подумавши, пішов на перемир’я
І гетьман з ляхом. Що ж було робить?
Він в перемогу вже так сильно вірив
Та змушений був, врешті, відступить.
Татари поверталися до Криму,
Ясир чималий по шляху тягли.
Домовився Собєський, наче з ними,
Щоб вони вільно той полон взяли.
Сльозами й кров’ю вмилась Україна.
Зусюди крик і стогін долітав.
А вже вставала на весь зріст Руїна,
І села поглинаючи, й міста.

У сутінках я майбуття помітив.
Воно нічим не втішило мене.
Його красою міг би я змінити -
її ж усе недобре омине.
Та не зібрав краси я - ось і квити.
І захід Сонця віддає вогнем.
За втраченим, не стрітим, не прожитим -
до обрію багряноликий щем.

Так перша ніжна позолота
Торкнеться кленів і беріз.
Пробудиться дружина Лота
У сяйві нескоримих сліз.

Торкнуться віяння епохи
Думок, сердець, облич і слів.
Порветься пристрасть Архілоха
З далеких грецьких берегів.

Торкнеться час повільноплинно,
Наблизивши кінцеву мить.
Так просуваються невпинно
Роковані слова століть.

18 вересня 2025

Як побудувати між нами міцну стіну?..
Можливо, нарешті зупинить вона війну.
В моєму серці ти розпочав криваву бійку —
Загадаю я бажання… на впалу війку.

Сумую за своєю римською імперією…
Закінчу молитву — довгою містерією.
Було щось божественне в твоїх очах —
Тому плачу… згадуючи їх по ночах.

Сумую я за своїм впалим Римом.
Життя моє не закінчиться миром —
Якщо й продовжуватиму цю боротьбу,
Вбиватиму почуття… поки сама не помру.

Македонський завойовав весь світ —
В душі — апокаліпсис, не бачу просвіт.
Тяжко боротися самій з собою…
Ніхто в житті не стане тобою.

Подай мені руку — можливо, пробачу…
Якщо відданість в тобі побачу.
В коханні ти був моїм рабом —
В раю ж став ангельським крилом.

За свою залежність потраплю у пекло…
Без тебе не буде більше мені тепло.
Грітиме там мене вічний мороз —
Хоч заведе туди любовний гіпноз.

В місто Ромула немає мені входу —
Коли не розірву прокляття свого роду.
З Амуром змагатимусь довіку —
Поки Аїд не візьме під свою опіку.

Ахерон там стане моїм домом…
Мене більше не налякати громом.
Ти ж пливтимеш прямо в Лету —
І тільки на межі… дійдемо паритету.

21.02.26

 поет сидить мов павук
 тчучи свої павутини
 радо вітаючи будь-яких мух
 висисає їх із хітину
 а ще між ребрами книг
 наслухає серцебиття
 знуджених необережних тих
 читачів що летять летять
 

У ніч на 28 березня 2026 року Одеса зазнала потужної масованої атаки.
Так, у пологовому будинку №5 після влучання «шахеда» в центр будівлі зруйнувано покрівлю та перекриття між поверхами. Медичний персонал евакуював до сховища 32 пацієнток і 22 новонароджених.
Лікарі піднялися на дах будівлі і гасили пожежу…

Хтось намагається будинок життя
перетворити на будинок страхУ…

Евакуювати встигли всіх в укриття.
Гасили вогонь лікарі на даху
після навмисного удару вражого
з брандспойтами і вогнегасниками -
самовіддано і відважно,
й, найголовніше, вчасно…

Усі двадцять два малюки -
дай, Боже, їм небесної сили -
виростуть ще й ті козаки:
гідні, потужні й щасливі!

2026 рік

Горіхи розпустили чорні крила
Воронячі на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила.
Та в голих вітах трудиться Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрастному гіллі,
(Те викували дужі ковалі
Із чавуну), по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

Там зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жАгою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.

Години, дні, роки без тебе,
Без теплих пестощів твоїх, -
Це тільки в казці завжди лебідь
Не упадає тихо в гріх.
Це тільки в мріях м'яко й гладко
Лягає твій життєвий шлях,
А наяву - броди і кладки,
І переслідування страх.
Життя - це всесвіт таємничий,
Це - нічка зоряна й німа, -
До каяття чому не кличеш,
Невже пробачення нема?
Чи, може, з часом вже забула
Про обіцянку давню ти?..
З моїх думок не йде минуле,
Ніяк від нього не втекти.
29.03.26

Цезар Солодар (1909-1992; народився й провів юність в Україні)

Принесли у землянку посилку –
    й мов дихнуло чимсь близьким.
І на серці заграла сопілка,
    і згадався рідний дім...

        Бо відправлення поштове –
        так надписане воно:
        «Чи Павло́ві, чи Петро́ві,
        чи Миколі – все одно...»

Я – не перший, не другий й не третій,
    тим не менш, посилці рад.
Тож не буду тримати в секреті:
    я – надійний адресат.

        Щирі вам мої вітання!
        Усвідомив я давно:
        хто ви – Клавдія, чи Таня,
        чи Оксана – все одно.

Щоб відзначити нашу побіду,
    треба стрінутися нам.
Я до вас неодмінно приїду...
    Та куди? Не знаю сам.

        Це поза́очне знайомство –
        де продовжиться воно?
        Може, в Томську, може, в Омську,
        може, в Тулі – все одно!

(2026)оооооо

дельфіни під шкірою
плавниками лоскочуть суть.
кити збиваються в тромби
і повільно гниють.

птиця миру згоріла —
на згарищах наших емоцій.
Персефона воліла
нам дати замість агоній —
спокій.

а ми в Стіксі
на стиці
між живим і — існуєм.
втикаємо спиці
і втрачаєм цілунок.

2026

Довгоочікуване сонце
Весну розбурхує зі сну –
Новий етап у вічній гонці,
Та люди в ній не марафонці,
А гонка матиме ціну.

Комусь природно бігти стадом,
А пастир хто? Диявол, Бог?
Чи інший хтось під цим нарядом –
Шляхетний зовні, гад – за складом –
До пастви з безліччю вимог.

Приватизує сонця світло,
Привласнить пахощі весни,
Та стаду досі не набридло.
Йому життя сумну палітру
Забарвлять вигадки рясні.

Пустою величчю пишатись.
Копитом в карту світову!
Зіпрілим сіном годуватись
І відчувать огидну радість,
Паскудячи живу траву.

Ця біомаса революцій,
Хіба що гідна на забій.
У невгамовній м'ясорубці,
З вождями їхніми у купці,
Фінал отримають такий!

22.03.2026р.

коли весна як осінь
і зупинився час
небесні коси косять
все більше нас із нас
і сивина як просинь
і небо як рілля
і зоряно голосить
душа за кожним я
і кожен крик як рана
і кожен біль пече
і лють зшиває рвано
безкрилене плече
і сліпить сіллю очі
несплаканих прощань
і крицю в серці точить
із рішень і вагань
вогнем горить спиняє
орду чужого зла
усіх часів на краї
весною без тепла...

Ми зараз - як пуритани
Живем у розлуці нашій.
Молімось - і час настане,
Як вимре сердечний шашіль.

І зверне судьба на вдачу,
А серце заб'ється лунко,
Як тільки тебе побачу,
Моя неповторна юнко.

А я не хвалій лукавий,
Ти краща за всіх на світі.
Розлуці нема підстави,
Ми нею, погодься, ситі.

Вода пробиває камінь,
Любов не боїться тріщин,
У злагоді нашій навіть,
Є смислом життя найвищим.

Сниться мені небо —
Лагідно-блакитне,
Все довкола сяє,
Все таке привітне.

Сниться мені тато,
Йдемо разом в лісі,
Сниться мені мама —
Садимо нарциси.

Сниться старший братик —
Поруч, на природі,
Шепочу щасливо:
«Вдома… Не на Сході».

І яка ж чудова
Моїх снів дорога —
Мандрував би вічно…
Та реве «Тривога».

Чи можна стерти те, що не було?
Що лиш в уяві дихало і квітло.
А пам'ять - світло,зламане на скло,
Де кожен спалах - вигадка й молитва.

Твій шепіт - чи відлуння тишини?
В уяві ти сама його створила?
Любов живе не в дотикові, - ні,
А в тім, що серце вигадать зуміло.

Ілюзія - самообману стан,
Вона не гасне, залишивши зраду.
Не перейде розчарування грань.
Оптичної облуди мрійна влада.

І сон розсипав павутиння днів,
І ранок стер невидимі причини,
Та залишився присмак між рядків,
Як доказ, що любили без людини.

Так осінь повільно відійде
У млу, невідомість, туман.
Здійсниться небачене дійство
В танку невідомих примар.

Навшпиньках відходить осінній
Казковий і лагідний дим,
Який принесе нам спасіння
У час неминаючих зим.

У пеленах осені сонце
Народить новітні слова.
Прокинеться зранена совість
І ввійде в законні права.

Так осінь з листами у вічність
Навшпиньках підійде до нас.
І так невблаганності вірність
Дарує небесний екстаз.

16 вересня 2025

 якщо бажаєте речей складніших
 інтриги жодної нема отут
 добропорядно уживаючи отрут
 а ще римуючи сяйливе слово ніцше
 ви знаєте усе що звете суть
 і перекласти сподіваєтесь у вірші
 але наступна рима гірше
 щодо подальшої іще суцільна лють
 розважує розсяює розніжує
 франко шевченко українка
 костенко томенчук або федюк
 бажан жадан шувалова чи крук
 всі ці достойники крутіше пишуть
 лишивши вам обжинки на хвилинку
 

Мене будили вдосвіта дорослих
У сінях, чи надворі, голоси, -
І досі не забувся мамин посміх,
Коли їй зрана помогти просивсь.
Стелився шлях у світанковім світлі, -
Неслося всюди мукання корів
І чулося, як шурхотіли мітли
Та підсвинки кувікали з хлівів.
Сріблом іскрились росянисті трави
І вогкістю тягнуло від ріки,
Де довго й радо сірий качур плавав,
Хоч воду пробирали дрижаки.
А ще я бачив далеч бірюзову
І відчував завихреність вітрів, -
І чув діброви радісну розмову
З пшеничним полем під пташиний спів.
28.03.26

Окупанти вдарили по собачому притулку «Дай лапу, друже» у Запоріжжі.
Є багато поранених і загиблих тварин. Собак із травмами терміново доправляють у ветклініки…



Сирена тривогою мучить:

увага, знов небезпека!

Дрон у притулок влучив

для бездомних песиків…



Пливе над хмарами стайка 

нікому тут непотрібних.

У чорному небі тануть

зорі, мов сльози срібні…

2026 рік

Весняний вітер ще бува холодний
З дрібним дощем і навіть снігом теж.
Та залишилося йому недовго
Бешкетувати. Вже тепло іде.

Зігріє трави, квіти і комашок,
Дерев торкнуться промінці ясні.
І тішитиуться вони весні,
Всі аж світитимуться радістю і щастям.

2017 р.

***
Поїздів вітальний звук,
перші промені весни.
Серце б'ється, чую стук -
це душа лишає сни.

А позаду лиш за крок:
млявість дня і талий сніг,
велік схований в куток,
плями суму, бруд доріг...

Зникли зорі у ковша,
сонця промені ясні.
Робить заспана душа
крок у напрямку весни.

 
Ти стояла на межі свого пір’я
Політ обираючи
Усміхався я із подивом чи в силах
Помахати на прощання
Коли усе пройшло –
Се загоїлося до літа
Опісля прощань
Всі чуття що ми пережили
Із них лишився плач
Бейбі залишився плач
Бейбі залишився плач
 
Стояти намагався з усіх сил
Але і спотикався і падав я
Непросто сміятися тягнучись
До обійм любові знайденої
Коли усе пройшло –
І якщо би я жив без тебе
Знаєш умирав би
І якщо я сказав би люблю
Якщо я сказав би
Бейбі як оце сказав би
Бейбі як оце сказав би
Бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

З'їдає душу болісна саркома.
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.

Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
В жахітті нескінченному чи сні.

Несеться крізь веселу "кукарачу"
Відлуння заштампованих порад:
"Будь сильним! Знай, чоловіки не плачуть!"
Ніхто не плаче. Сльози - не формат.

Іде весна, омріяна відлига,
Та відступили люті холоди.
Відкрита на столі Червона Книга.
Святу любов я вписую туди.

Без майбуття, о, щемна яв!
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.

Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
Як тиха ніч огорне дім.

Тобі я мила не була.
Ти остогид. Тягнулась мука.
Любов, заручниця розпуки,
Повільно сповнювалась зла.

Як брат. Мовчиш. Ми мов німі.
Та, як зустрінемось очима.
Клянусь, що зможу невловимо
Розплавити граніт в вогні.

16-20 березня 2026 року.

Пробудження, немов із поля битви
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.

Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
У боліснім народженні судьби.

Це прокидання - відкидання масок,
Відхід від штампів, пройдених шляхів.
Прокинуться колись оспалі маси
Для творчості із глибини віків.

14 вересня 2025

 у неміч кануть сни
 і сяєво на сході
 розвидніється ніч
 понад полями дим
 нездалі та цупкі
 народжені до вроди
 слова усе не ті
 але усе ж ходім
 про безміри ясні
 і величальні дзвони
 я розповім тобі
 або не розповім
 

Казковий світ дитячого життя,
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити видінням.
27.03.26

Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!

Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Серце, що боротися не в силах.

Ми гуляли Маріїнським парком,
Не розгублені в дрібних турботах.
Цілував нас вересень так палко,
Пристрасно, мов травня перший подих.

Поцілунок нас підняв ще вище,
Майже до самісінького раю.
Я тобі читав незграбні вірші,
Щось про осінь. Вже не пам'ятаю.

Тільки день. І знову шум вокзалу.
Висновки зарано ще робити.
Щось мені в дорогу ти поклала,
Я був дотиком твоїм зігрітий.

Знаєш, я тепер пишу про інше...
Зникли всі надії за дверима.
Не зустрілися з тобою більше.
Ми були занадто молодими.

Сам себе запитую з журою:
Ми були? Чи не було нас зовсім?
Ти кудись побігла за весною...
А мене навіки вкрала осінь...

В рожевім кришталі
Сіяють дні і ночі,
"Мій друже, mon ami":
Говорять її очі.
Австрійська лілія
В саду версальському —
Самотня Лівія
На капищі поганському.
Хто ж знав, хто ж знав,
Що за мою любов
Моє життя забрав
Народ мій стрімголов.
Що я зробить могла,
Коли кругом потоп,
Коли кругом імла,
Й Париж мов той окоп.
Розніжена балами,
Ридала в Тріаноні:
Розтоптана ногами
Й сплюндрована в погоні.
Я жінка, я людина —
Марія-громадянка.
Холодна гільйотина,
А я — її коханка.

Ви всі мене цураєтесь
То мабуть є за що,
Може колись відступитесь,
Але тепер — нізащо.

Шляху назад нема,
Злітає голова!

24 жовтня 2023

Це море лупасить хвилями,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.

Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
з усякими там деталями.

А мрія, що вмить розбилася,
такою була жаданою…
У серці твоїм лишилася
болючою досі раною.

Всі смутки твої невдавані
від болю того безмовного
хай линуть в далекі гавані,
до моря твого зимового.

(лютий 2026)

Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.

У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
бовваніють у німбах розмаю.

На хмарині Господь відпускає гріхи
тим, кому не судилося пекло.
Вириває з грудей пирії, реп'яхи
і слідкує, щоб сонце не смеркло.

Топче ряст на околиці ночі зоря,
вітер хилить розніжені верби.
Там немає війни і того упиря,
що п'є кров з милосердного неба.

26.03.2026р.

Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!

Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
Солодких відгуків багато.

Скрізь оприлюднюють рядки
Самі приховані таланти!
Геть граматичні словники
Та застарілі фоліанти!

Запам'ятайте головне:
Щоб стати визнаним поетом,
Сьогодні треба лиш одне -
Підключення до Інтернету.

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – укра́їнський шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.

Моє рідне місто
спалили дочи́ста,
в неволі ворожій лишилась сім’я.
І, сповнений суму,
гадаю я думу:
до чого сплюндрована доля моя!

Кому це розкажеш?
Нікого не вразиш,
бо кожний вже знає, що́ значить війна.
У кожного – горе,
велике, як море,
так само без краю, так само без дна...

Я бачу руїни
і кров України –
і прагнення помсти мене спопеля.
Злощуся до дрожу,
і жити не можу,
допоки не звільнена рідна земля!

(2026)

Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.

Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.

Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
І на багатія нічим не схожий.

Направду це не так, воно інакше -
Побачимось якщо, скажу востаннє:
Багатство - тільки ти й кохання наше,
І сіль життя - у нашому єднанні.

Нам випала на двох єдина участь,
Коли нема тебе, безмірно мучусь.

Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.

Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Минулих болів і турботи.

Так вислизають із-під ніг
Можливості, надії, шанси,
Наближуючи той поріг,
Де не писатимуться станси.

Так розтає пророча тінь,
Яку ми так і не пізнали.
Натомість хижий чародій
Збиратиме роззяв до зали.

Важливі люди проминуть
Повз нас, немов пісок крізь пальці.
Нам лаштуватися у путь,
Як у нові химерні танці.

13 вересня 2025

Зливаєш сотні тонн потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!

Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!

Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!

Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!

20 грудня 2000 р., Київ

А на гіллі верби старої,
Немов на гойдалці-колисці.
Мавка, що схожа із весною
Біля води сиділа близько.

А біля неї Лукаш-вітер
Грав про кохання так натхненно
На чарівній своїй сопілці
І заворожував серденько.

Вона замріяно всміхалась,
Слухала музику казкову,
Про все на світі забувала,
Була щаслива від любові.

2019 р.

Серед ранкової краси
Різноманітної природи
Я - блиск сріблястої роси
І плавний подув прохолоди.
Я голос чистої води
І ніжний запах конюшини
Отут, куди тебе водив
Та заціловував невпинно.
Я - дотик вірної руки
І серця люблячого щирість, -
Я - жар яскравий і палкий,
Повік живий, як Божа милість.
З дитинства щедрий, мов земля,
І пустотливий, ніби вітер, -
Я - мрія давнішня твоя, -
Твого щоденного пів світу.
26.03.26

Римовано буяють квіти
І не чекають на антракт.
Поезією треба жити,
І з нею дихати у такт!

Давати їй святу присягу,
Коли планета вся - чужа!
Поезія - це не розвага!
Це та беззахисна душа,
Яка крихкий будує панцир,
Що зруйнувати можна вмить!
Нас на земні не кличе танці,
На крилах в небеса летить.

Вона збирає по краплинках
Відлуння полум'яних слів.
Поезія - це не розминка
Для недалеких пліткарів.

Вона - розрада і тривога,
Корона літа і зими.
Не смійте витирати ноги,
Її топтати чобітьми!

Сьогодні квітень синьоокий -
Відвертий, щирий візаві.
Хай у серцях тремтить неспокій,
Який підкаже: ми - живі.

Живе на згарищі кохання
Усупереч глухим світам.
І ставить незручні питання,
Шукати відповіді - нам.

Поезія - шляхетна панна,
Тонка, немов квітнева віть.
До товстошкірих - невблаганна...
Ви нею дихайте й живіть!

І п’є весна солодкий сік берези,
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.

Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
І не знайти для неї точних слів.

Її відчуєш в іскрах мого зору,
У серці, що палає і в душі,
Немов весна — ясна і кольорова.
До мене з чистим серцем поспіши.

Так сон повільно, ніжно тане,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.

У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
Вві сні небачені слова.

Чарівна паличка постане
Вві сні крізь біль і німоту.
Прозріння прийде у тумані,
Впіймавши сутність на льоту.

Вві сні відкриється таємне,
Приховане в золі сум'ять.
Крізь хащі непролазні, темні
Долинуть голоси розп'ять.


12 вересня 2025

Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
"Баю, баю..." - не змовкає
Колисковий ніжний спів, -
Це її любов безкрая
Так долає втому й гнів.
Віє духом тополиним
Від одкритого вікна, -
Пестить приспівами сина
Мати зрана дотемна.
Уникає сильних рухів,
Не зривається на крик, -
Лиш, бува, зітхає глухо,
Геть не змінюючи лик.
"Баю, баю..." не змовкає
Колисковий мамин спів,
Бо її любов безкрая
Так долає втому й гнів...
25.03.26