В інституті алкогольнім,
У лікеро-горілчанім,
Завершився монотонний
Семестр денного навчання.

Ось прийшов спудей на іспит,
Викладач повідомляє: -
Будем визначати вмісти
Того, що я наливаю.

Простягає йому шкалик:-
От, будь ласка, перша вправа.
Вицмулив спудей помалу:-
Це, звичайно, «Кюрасао».

Шкалик у руці вже другий,
Спудей далі бенкетує,
Випиває без напруги: -
Мене сидром не здивуєш.

Викладач всміхнувся хитро,
Щось у шкалик наливає:-
Маю цілого ще літра,
Випий трохи, чи вгадаєш?

Випив - вирячились очі,
Дихання у горлі стало: -
Але це народна творчість.
Ми її ще не вивчали…


22.10.2026

Всовуєм руки у хмари марудно-осінні —
руки бере у судоми сльозлива сльота.
Місяць за хмарами зрікся від власної тіні,
відблиски шибки промерзлої вечір всотав.
(у хмарі марудній)

Зранку на небо вискакує сонце брикливе
й заспані очі нам рвучко лоскоче до сліз:
«Як забуваєте наглості літньої зливи,
так теж забудьте осінніх дощів алогізм».
(вигукує сонце)

Старий дідусь сидів переді мною,
Борідку сиву нетерпляче м‘яв,
Немов слова потрібні підбирав
Й не міг знайти. І паузою тою
Мене все більш і більш інтригував:
Що ж саме хоче мені розказати,
Чого би я іще не можу знати?
А я ж був певен, що багато знав.
І щось нове не сподівавсь почуть.
Та й час на мої розпити кінчався.
Достатньо інформації набрався.
Для книги й забагато вже, мабуть.
Дідусь останнім в моїм списку був.
Тож я й заїхав та і став питати,
Що може він з минулого згадати.
Не думав, щоби нове щось почув.
Дідусь, нарешті зважився, немов,
Поглянув в очі і спитав спокійно:
- Скажіть, а ви щось чули про Саліну?
Я в пам‘яті ту назву не знайшов,
Отож, знизав плечима і сказав:
- Не чув. А що про неї маю знати?
І де, скажіть, Саліна та на карті?
Дідусь всміхнувся гірко і почав:
- На Самбірщині місце є одне
Біля містечка Доброміль. Там шахти
Колись були, щоб сіль в них добувати…
Те, звісно зацікавило мене:
- А що ті шахти? Що таке у них,
Щоби про них могли поговорити?
Мене цікавлять москалями вбиті
При комуняках. Що у шахтах тих?
- Могила братська у одній із них,
Де двадцять тисяч поховали люду
За кілька днів, - щось захрипіло в грудях
Старого. Він раптово, мов застиг,
Згадавши, певно щось в житті таке,
Яке йому довіку не забути
І стислись кулаки до болю люто,
Бо згадування було нелегке.
- І що ж було там саме, розкажіть?! –
Мене уже цікавість розпирала.
Дідусь почав розповідать помалу
Те, що йому вдалося пережить:
- Ще до війни ці шахти працювали.
Трудились люди, добували сіль,
Везли й в краї віддалені звідсіль.
Про шахти ці по всій Європі знали.
В тридцять дев‘ятім москалі прийшли,
Одну із шахт невдовзі вже закрили,
Колючим дротом всю обгородили.
Там лиш еНКаВееСники були,
Які за дріт нікого не пускали.
Часом машини їхали туди.
Та ми не відчували в тім біди.
Можливо, там щось цінне добували.
Війна вже відчувалася в той час.
Тривога у повітрі вже кружляла
І всі чогось трагічного чекали.
Тривога та дістала, навіть нас,
Тоді іще дівчат і хлопчаків.
Мабуть, що від дорослих передалось
Те відчуття. Страшна гроза збиралась…-
Спинили діда роздуми гіркі.
Замовк на хвильку та сльозу змахнув
Непрохану, яка скотилась з ока, -
Уже перед війною того року
(Наказ такий, мабуть з Москви прибув)
Закрили шахти, людям повеліли
Сидіти вдома… А машини йшли,
Брезентом вкриті. Що вони везли,
Ніхто не знав. Сліди хіба лишили
Криваві за собою… Та якось,
Директор повелів всім передати
Аби прийшли на шахту по зарплату.
Війна тоді була уже ось-ось.
Тож тато задоволений помчав
На шахту, щоб живу копійку мати…
Вже в темряві аж повернувся тато
І вигляд, мов вернувся з пекла, мав:
Потріскалися губи й почорніли,
І очі мертві… Згодом розповів,
Що по дорозі він дівчат зустрів.
Ті бігли з шахти (там також робили).
Сказали тату не ходить туди,
Там справжнє пекло. Йому страшно стало,
Бо звідти крики, постріли лунали.
Вертати страшно у село. Куди?
Зійшли з дороги та шугнули в ліс.
І звідти, справді справжнє пекло вздріли:
Людей стріляли, молотками били,
Прикладами. Кров розливалась скрізь.
Убитих чи іще когось живих
Одразу в соляний розкоп кидали.
Вони за тим у страху споглядали
І жоден з місця зрушити не зміг…
Кати можливих свідків прибирали.
Чи знав хтось про їх злочини, чи ні,
Їм свідки були будь-які страшні
І далі жити прав вони не мали…
А потім почалась ота війна.
Уже німецькі літаки літали.
А тут селом з Перемишля прогнали
Колону «полонених». Новина
На ноги підняла усе село.
Всі думали, що, мабуть німців гнали.
Отож всі подивитись вибігали.
Та німців там і близько не було.
Ми вибігли із мамою й сестрою
Поглянути. Колона довга йшла,
Передня вже аж за селом була,
А задня ще ховалась за горою.
А люди всі замучені ішли,
Утомлені, побиті. Так їх жалко.
Й мордаті конвоїри уздовж валки.
Куди вони нещасний люд вели?
Тут мама похопилась: - Та ж голодні.
Принесла з дому хліба, підійшла
І хліб той полоненому дала.
Другі теж потяглись, спинити годі.
Тут конвоїр підскочив: - Ти чєго?
- Та хочу лиш людей нагодувати.
Бо ж жалко. Що їм, з голоду вмирати?
- Тагда давай в калону к ним бягом! –
Вхопив за руку і штовхнув до тих
Нещасних. Ми заплакали з сестрою.
Тут інший підійшов до нас конвойний,
Сказав тому: - Стареньку відпусти.
Бо ж діти плачуть. Той аж озвірів:
- Сєйчас і дєті будут тут в калонє!
- Не смій чіпати їх! Вони сторонні! –
З колони вивів маму й відпустив.
А люди всі подалі відійшли,
Щоб під гарячу руку не потрапить.
Колона йшла і йшла. Людей багато.
Не знали ми куди їх повели
Та до Саліни повернули їх.
Іти за ними людям страшно було.
А згодом довго там мотори гу́ли.
Щоб ми, мабуть не чули криків тих,
Які звідтіль доносились. В ті дні
Селом машин проїхало багато.
І всі на соляні звертали шахти,
Сліди криваві лишили одні.
Вже на четвертий день усі війська
Радянські подались на схід. Прибули
Слідом словаки, що за німців були.
Скоріш словацька розвідка така.
Почувши про Саліну від людей,
Вони з людьми на шахти подалися.
По витоптаній вщент траві пройшлися,
Знайшли розкоп засипаний той, де
Людей живих і мертвих поховали.
Як ми почули, кинулись туди.
Побачити, Господь не приведи
Ще раз оту картину. Скрізь лежали
Одежі купи… різної… в крові.
Хтось зазирнув небавом до костьолу
І крик нелюдський розлетівсь навколо.
Туди негайно ринули живі.
Там на стіні людину розіп‘яли
І кров‘ю всю підлогу залило,
По щиколотку аж її було.
Це ж скільки отут люду повбивали?
А тут від шахти крики донеслись.
Всі кинулись туди. Вже розкопали.
Там трупи аж під самий верх лежали.
А там розкоп же сотню метрів вниз
Й п’ять метрів шириною…Скільки люду
Лежало там? То страшно і гадать.
Взялись потроху верхніх витягать.
Видовища ніколи не забуду.
Хоча дорослі й гнали нас малих
Та ми за тим дивилися здалека.
І бачили, як людям там нелегко.
Бо ж сморід смерті гнав від шахти їх.
Проте дістали десь з півсотні тіл.
Їх тут же недалеко й поховали.
Та більше діставати вже не стали,
Не стачило ніяких людських сил.
Вже трупи розкладатись почали.
А спека тільки в тому помагала…
Тож шахту чимскоріше закопали.
Хоч баченим шоковані були
Та все ж якусь насипали могилу
Над тими, кого витягли і хрест
Поставили. Він там і досі десь,
Як комуняки досі не звалили.
Село не спало, мабуть усю ніч,
Про те страхіття тільки й говорили.
Невинно там замучених жаліли.
Бо ж жалість до невинних звісна річ.
А десь на другий чи на третій день
Знайшли у лісі люди чоловіка,
Що вижив в пеклі… Дивина велика.
Хто ж тим, не поцікавившись, пройде?
Той чоловік страшне розповідав.
Їх всіх до шахти нелюди пригнали.
Жінок усіх одразу відібрали.
Чоловікам же сад за пастку став.
Поки жінок в костелі убивали,
Без пострілів. Взялись за молотки,
З яких стирчали гострії гвіздки,
І молотками в голови довбали.
Живих і мертвих у розкоп тягли
Й туди жбурляли. А чоловіків
В саду усіх зібрали між рядків
Так, що нікуди дітись не могли.
А кулемети між дерев стояли,
Як коридор – то шлях єдиний їм.
І всіх погнали коридором тим,
Де зусібіч їх кулі зустрічали.
Коли упав останній, почали,
Кого одразу тут же добивати,
Кого живим у шахту ту кидати.
Його живим теж кинули були.
На щастя, він лежав під самий верх.
Як опритомнів, уже темно стало.
Тож він із ями вибрався помалу.
Та дивувався дуже, що не вмер…
Уже при німцях пронеслись чутки,
Що тих могил в Галичині багато.
Сліди взялися кляті замітати,
Бо ж мали рило у пуху-таки.
Чимало люду вислали в Сибір,
Чимало у в‘язницях ще тримали.
А, як війна, часу уже не мали,
Тож діяли, неначе дикий звір.
І із в‘язниць невинних тисячі
На волю відпускати не схотіли,
Коли вже німці близько підступили.
Неначе таті діяли вночі.
Вбивали там, де можна убивать,
Аби лише живими не лишати,
Бо ж зла вчинили людям тим багато
І ті їх не збиралися прощать. -
Замовк старий. І я сидів, мовчав.
Перед очима те страшне стояло,
Що люди в пеклі тім переживали.
Нарешті я не витримав, спитав:
- А та могила досі там стоїть?
- Як москалі вернулись, хрест зламали,
Могилу із землею розрівняли.
То людям було важко зрозуміть.
Збиралися і насипали знов.
І ставили хреста… Але затято
Знов москалі те брались руйнувати.
Затоптували ту невинну кров.
Але небавом знову хрест стояв
На насипу, аби всі люди знали
І пам’ять про те місце не вмирала.
Нагадуванням була чорних справ,
Які творили в краї москалі,
Щоб звести, врешті весь народ в могилу.
Щоб ми ніколи допускать не сміли
На нашій клятих правити землі.

І
Поки ще летять літа мої,
мрію наші витоки вернути,
де течуть цілющі ручаї
та джерела у чужі краї
і колись проявлене й забуте
повертає на круги свої.

ІІ
Хочеться у клас тієї школи,
де на першій парті при вікні
та, яку не забував ніколи,
вперше усміхнулася мені.

Та немає ще машини часу
і не має сліду течія,
у яку ступав одного разу
як на цьому фото житія...
хлопчаки – веселі водолази
також усміхаються як я.

А за кадром виступає інша
героїня авторського вірша...
певно наближалася гроза
і вона тягла до перелазу
нашого упертого Пегаса,
байдуже, що то була коза...
.................................................
ой, чого лиш не було раніше,
та мені, веселому, не смішно
і ятрить непрохана сльоза,
що і досі їду до Парнасу,
а її найпершою із класу
у воді забрали небеса.

ІІІ
«Точить бережечки тиха хвиля»
і тече невідомо куди,
душі розділяючи… на милі,
за якими чути, – гиля-гиля,
сірі гуси, гиля до води.

Не чарують візії минулі.
Теренами поросли стежки,
чагарі займають бережки,
відкіля ще чую, – гулі-гулі,
голуби-хлоп’ята, що у мулі,
і русалка-муза... на віки.

10.2026

 до чого розмовляли ми
 душевно та сердечно
 в сарайчику покривленім
 із мордами овечими
 про що розказували ми
 розпачливо неґречно
 що зиму пережити би
 а там безпечна втеча
 весною де нема причин
 немає ворожнечі
 натомість є блаженна тінь
 смарагдова святечна
 де всякий міг би щось найти
 на тій душевній пажиті
 й на пагорбі оце ще
 

А хризантеми на ромашки схожі
Зацвіли у мене під вікном.
Бо осінь-матінка і тепла. і погожа
Встеляє все багряним килимком.

Пелюсточок торкнулись промінці,
Це сонечко послало їх зігріти.
І бавляться, неначе малі діти
Та по моїй ковзнули ще руці.

Літечка бабиного настала пора,
Снує його срібляста павутина.
Осене! Дай нам миру і добра
Та щастя хай летить. немов пташина.

2026 р.

Оспіваний дощами долі,
Він тишу колисав поволі,
І верби мав за парасолі
І не тримався берегів,

Де ранком панував Овідій
Під наглядом дурних сусідів,
Що салом заїдали мідій
І в дощ недобирали слів.

Ходи за ним за довгі дужки,
Слідами запашної юшки,
Шукай за рогом світу смужки,
Як слід отари сірий вовк.

Як сила, що веде розмову
Про сміх і гріх світобудови,
Про користь марноти й полови,
Як гусінь, що пряде свій шовк.

Ракети знову грізно і гаряче
Шугали понад містом цілу ніч,
Роїлися і падали, неначе
Летіти далі їм було невміч.
Свистячі згуки, вибухи підступні
До мене долітали звідусіль, -
Дрижали стіни, мов дверима гупав
Отой сусід, що полюбляє хміль.
Схвильовано стрічаючись зі смертю,
Поклони бив до самої землі,
Аби в її обійми розпростерті
Не втрапити в освітленій імлі.
Не знаю досі, як не впав у безум
Я уночі під вогняним дощем,
Бо той сусід мій голосом тверезим
На весь під'їзд вигукував: "Живем!.."
22.10.26

Білий туман торОчиться
Стьожками між ліщиною,
Скочується у брижі.
Галасами сорочими -
Сваркою безпричинною,
Ранок шматує тишу.

Зібрані листям, шелестно
Краплі туману ковзають
І добавляють втоми
Опаду, що у челенджі
Квапно насталої осені
В сивім тумані тоне.

Що не впаде, сороками
Буде моторно стріпане.
В осипі ж затерпати
Стане недовго, поки не
Втішить когось горіхами
В сірому листопаді.

Я прийшов у ліс сьогодні
По гриби, бо я голодний.
Але ж це не в тому плані:
Я ж не хотів "грибів в сметані".

Ондо білі, а там- лисички,
Та я не маю такої звички
Брати все, що попадеться
Бо я шукаю своїм серцем.

Просто я
люблю збирати гриби
Просто я
люблю збирати гриби

Ходжу лісом неозорим
і шукаю мухомори.
Але щось усе даремно
А вже скоро буде темно!

Печериці-шампіньйони,
маслюків, опеньків тонни,
а червоних мухоморів
не знаходжу!Горе-горе!!

Просто всі
побігли шукати гриби
Просто всі
пішли шукати гриби

Де ж мої ви,червоненькі
Хоч великі, хоч маленькі?
Я ж без вас уже не можу,
я зовсім поїхав, схоже!

Я давно вже
Звик шукати гриби
Я давно вже
Звик шукати гриби

Та щось червоне заблистіло
Я подумав: буде діло?!
Але то була машина
Із червоними очима.

Поліцаї налетіли,
Мої руки затремтіли,
Мої ноги утікали,
Та шакали наздогнали

Більше я
Не буду шукати гриби
Більше я
Не буду шукати гриби

Я згадую у лютому сніги,
Немов фантом примарний і нещасний.
Припливом на піщані береги
Нахлине пристрасть гостра і нещадна.

Сніг пропікав до глибини душі
Прадавнім лезом і сарматським списом.
Тепер до нас промовлять спориші
Словами із невизначеним блиском.

Сніги пішли, як лицарі небес.
Іде весна правдива, непорочна.
Сніги пішли, як у блакить Кортес.
Це диво не спаплюжать, не зурочать.

30 березня 2026

 
Що робиться на гіацинтовій хаті
Що робиться на гіацинтовій, га
На радість левам, ей
У цей день
 
Вірю в нового друга, без претензії
Вірю в нового друга, без проблем отих
Мені потрібен друг
Що без вимоги
Кімната з ванною чиста
Гадаю, хтось є поблизу
Цей хтось мене переслідує, певно
Еге
 
Куди подівся той червовий валет
Куди подівся той червовий валет
Єдина карта, що із неї я ходив би, та й таке
 
І я вірю усе, що друг новий найдеться
І я вірю усе, що друг новий найдеться
І я вірю усе, що друг новий найдеться
Нарешті
 
 
 
 
 
 
 
 

Степи давно не мають пруфу, —
Шкодують блазням ковдри духу,
Ховають погляди від згуб
Вовків самотніх в літній дуб.
Вистава йде... Повільна тиша.
Над жолудем голодна миша,
Частково справжня, наче ми,
Світ наближає до чуми,
Старішої за Гіменея,
За блиск, гротеск, за ахінею.
Допіру глянеш вглиб кори,
А там… дороги і двори,
Життя комах на крам багате,
Руді мурахи, як солдати
Держави хитрого грача,
Що грає ними у квача…

 він не / імʼя /
 і не / іще імʼя /
 і до усього
 підходить він геть інакше
 тобі поезія
 йому маячня хоча
 те саме необовʼязково завше
 ще він торкається сердець
 у спосіб власний
 хоча бува
 поминає і господа
 ісуса христа нашого всує
 але що саме не всує
 у божевільні
 прийдешній вчорашній оцій
 саме цього для нас
 ісус христос господь наш
 і не зʼясує
 бо при суті є паморок похибка пані
 що прокидається чи претендує
 чи провокує чи підноситься
 чи переживає радо нас
 заперечує нівечить
 плюндрує
 принадно
 бо нас і немає
 і наші речі
 це речі забуті
 загублені будь-чиї
 жодному більш не цікаві
 вкупі із іменами
 із ідеями із
 заморочками навіть
 будь-якими
 але ритм цей
 пасує до втрат він
 пасує до слабкості він
 нам
 пасує
 

Затягнуло димом просинь,
Стогне змучена земля
І в глухого Бога просить
Покарати москаля.
За усі дитячі сльози,
За зруйновані міста, -
За погрози і за грози,
І за спалені жита.
Хай настане Божа кара
Для злочинців будь-коли
І повисне чорна хмара
Над імперією мли.
Хай розвіє вітер волі
Цей їдкий до кашлю чад,
Що спинився серед поля
І проникнув трохи в сад.
Не щебече більше пташка
У розквітлому гіллі,
Проживати дуже важко
На пораненій землі.
Почорнілі з горя люди
Тужно дивляться на схід -
Запеклися їхні груди
Від причинених їм бід.
21.10.26

Здається іншим світ під жовтим листям.
Коли імлисто
у тихім плачі
старі невдачі
спадають мрякою з будинків та дерев,
він виглядає, начебто завмер.
Без літніх барв у сирості холодній
згорнувся кволо
час на терасі.
В надбитій чашці
вчорашній чай зберіг ще якось слід тепла.
Я відчуваю — осінь нас взяла
під варту мжички й сірого туману.
Отак безжально...
Звело у скронях,
а на долонях
лишився дощ… Немовби зовсім нежива
моя душа, коли тебе нема…


19.10.2026

 

Як тут чарівно, мамо, як чарівно,
У жовте листя увібралася царівна!
Кленовий лист, тонкі вербові віти,
Вільха і буки прагнуть золотіти.
Краплини срібла на багрянім листі,
Думки прозорі, стишені і чисті...
Мережки хмар - тендітне павутиння,
І павучками сонячне проміння...
Як тут прекрасно, мамо, як прекрасно!
Карпатська осінь усміхнулась красно...

Густий туман укутав перехрестя,
Сховав орієнтири і шляхи.
Чи зможеш ти дійти до Евресту
І подолати всі свої страхи?

Не видно далі аніж на пів кроку.
Праворуч і ліворуч є межа.
Туман розлив відвагу. Змокнув?
Чи справжній ти, а не якийсь ханжа?

Куди іти, коли існує міра?
Яку з доріг обрати серед хмар?
Всередині шукай хоч крихту віри.
Щоб розпалити вогник чи ліхтар.

Туман ховає поки ще майбутнє.
Він вчить іти на дотик і на слух.
І як би не було доволі скрутно,
Іди, де дихає й росте твій дух.

До нового звикнути нелегко.
Хоч гостинний край — не вдома все ж.
І неначе в ірії лелека
про гніздечко пам’ять бережеш...

Та нема домівки, вже й не буде —
перетнуло зло зворотну путь.
Нелюдське вчиняють нині люди.
Інші — на Голгофу хрест несуть.
Бачать їх з Америки, Європи:
«Може, ізнекровляться, впадуть
і звестися вже не зроблять спроби?
Ми втомились».
А вони... ідуть.

2026, 10 жовтня

Підійде понеділок, і для битви
Здійматися напружено пора.
Запеклим бути в боротьбі й молитві.
Під натиском розсиплеться гора.
У круговерті боротьби і смутку,
Тріумфів, катаклізмів і невдач,
У круговерті радощів і муки
Заглянь у серце, зрозумій, пробач.
У круговерті розуму й безумства,
Кохання, пристрасті і німоти
Здіймайся на висоти вільнодумства
І зрозумієш душу висоти.
А в понеділок на арену битви
Під шум юрби і вереск ворогів
Ти вийдеш гладіатором молитви
Так, як ріка виходить з берегів.

29 березня 2026

Не зліть Україну,
ви – держиморди!
Подавитесь кров’ю
своєї породи…
Землі захотілось? –
в землі нажеретесь.
В чию таку милість
Вкраїною претесь?
Кацапи та янкі
поділять могилу,
з ними – всілякі
з ворожого тилу:
киргизи, буряти
та ще й пів-чеченця.
Ворог заклятий
згниє чи спечеться…
Жаліти? – ні кого,
прийшли не ті гості.
Ми сильні від Бога,
і сильні – у помсті.

Лютий 2025

Уночі, задумою обнятий,
Через скло вглядаючись у тьму,
Починаю сам себе питати:
Де, коли, навіщо і чому?
Де зникають на світанні зорі?
І коли не буде бігти час?
І навіщо в світі стільки горя
І чому знаходить лихо нас?
Тьма німа. Ні натяку, ні звуку,
Лиш годинник міряє життя;
Ніч кладу я на вівтар науки,
Прагнучи зробити відкриття.
Хоч мовчить навпроти чорна бездна,
Світло істини розвіє тьму
І колись, я впевнений, воскресне
Відповідь на "де", "коли", "чому"...
20.10.26

 могли би стрітися класично
 все за програмою курити пити і т. д.
 у цій ледь індивідуальній притчі
 ніхто нікого особливо не зведе
 немає жодних таємниць
 є недомовленість і таємничість
 па-де-труа не зовсім па-де-де
 ця таємничість
 у манерах радше ввічливість
 одвічна і довічна
 її ціну ніхто з нас не складе
 немає смислу
 є початок падолисту
 все перестворюється
 умирає і паде
 пора упасти і упасти звісно
 і безневинно впасти
 вже хто–де
 не зазіхаючи на особисте
 не шкодуючи
 і листя шурхотить
 як шурхотіти здатне
 тільки листя
 коли ти падаєш
 коли я падаю
 через безвісне
 золоте безвісне
 

Я в море заходжу, у розум кипучий
Для вищого смислу і вічних благань.
Заходжу у задум потужний, сліпучий,
У поле безмежне надсадних волань.

Візьму у долоні солоні печалі,
Солоні розлуки, солоні гріхи.
В цю мить у затоці невтомно кричали
Минулі тривоги, забуті роки.

Візьму у долоні самотню безмежність,
Фатальну приреченість, подвиг і крах.
Потоне у хвилях стійка обережність,
Сп'янівши в далеких запеклих гріхах.

Візьму у долоні невтілені вірші,
Які протікають між пальців униз.
Їх легіт несе, як невтомлена вічність.
Ці вірші допишуть самотність і бриз.

28 березня 2026

З дев'ятого поверху зрію нову
тутешньої днини картину барвисту.
Дощ срібними згардами та падолистом
оздоблює зеленкувату траву.

Так дивно, бо літо, здається, стекло
іржавою хною по спраглій землиці,
а квіти буяють, соснові ялиці
лоскочуть лапатими вітами тло.

Хмарини зібрали валізи в вояж,
в серпанку хлюпочеться бабине літо,
розвіює вітер полову крізь сито,
зникає у тінях яскравий міраж.

Сполохане серце стискає жура,
захрипло волає вороняча зграя.
В жахливі реалії ніч повертає,
думки огортає маркітна мара.

В будинку навпроти ясні світлячки
по черзі спалахують в шибах картонних,
ворушать обвуглені штори фантоми,
запалює світ поминальні свічки.

18.10.2026р

Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!

Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
Кантилени між дерев.

В надрах марення і злагоди,
Над нудьгою неосуджений,
Полином у руті з м’ятою,
Як непевний конокрад,

Смуток свій з калини-ягоди
Занесу,як слід засушений
Сліз під стріхою кирпатою
У дівочий виноград…

збираю горіхи
ходячи колами попід деревом
зігнута наче бабця

вони сховалися добре —
в чорно-зелених слизьких кожушках
з налиплою землею
під брунатним листям

підошвами зношених калош
відчуваю їх краще
аніж сприймаю зором
а горіхи міцні — не тріскають
під вагою мого тіла

гілки горіхові
звільнені від тягаря
ледь помітно
наближаються до неба

свобода —
це відсутність відповідальності
шепочуть з присвистом

а мені відповісти нічого:
кишені моєї куртки відстовбурчилися
немовби щоки хом'яка
а шкіра довкола нігтів почорніла

останній ковток терпкого повітря
перед поверненням додому
на смак як свобода

18.10.2026

варто трохи затриматися тут
аби подивитися як усихає кукурудза
як зеленіє молода трава
під прохолодними дощами
як раптово спалахують кущі калини
і тихо плачуть кривавими сльозами
у вітряні дні

варто трохи затриматися тут
бо ці зміни сподівані та звичні
про них можна без болю у грудях
думати перед сном

вони поволі оголюють сталість —
плин ріки занадто прудкої
щоб довірити їй своє тіло
з гіркою насіниною у формі серця

18.10.2026

В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Вітер затих у верхів'ях,
Спокій даруючи травам
Там, де сова величаво
Струшує роси на пір'я.
19.10.26

 околиця бозна-яких років
 дім на околиці
 що переслідує вві сні
 відвідувачі-тіні
 їх розмови чудернацькі
 і що насправді знаєш ти
 і що потрібно знати
 немов поет що твердить
 все рядки ті й самі
 мов рондель але воно
 ніякий не рондель
 немає відчуття біди
 чи щастя
 узагалі немає
 жодних відчуттів
 під лемент
 з віддалі птахів
 неперелітних мабуть
 ще зринають назви
 або щось таке як імена
 які не зберігає памʼять
 іще неясно звідки
 певність наче все це
 проминає
 вітру також там нема
 

Хтось любить пити каву,
Хтось любить їсти суп,
Хтось полюбляє бутерброди,
А хтось без хліба ковбасу.

А я люблю з дитинства-
Ви тільки не впадіть-
З'їдаю я щоранку
Просто манку! Ну просто манку!!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка
Мені лише вона підходить!

Хтось любить пити пиво
Із рибою чи без,
А мій організм до нього
Вже втратив інтерес

Не п'ю я ані лаггер,
Не п'ю я навіть ель,
Я випиваю зранку
Води простої склянку!

А потім я з'їдаю
просто манку!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка-
Мені лише вона підходить!

18.10.2026

Йшла громадянська уже другий рік.
«Червоні», «білі», іноземні сили
Країну кров‘ю уже вщерть залили.
Схилялась перемога в один бік,
А потім в другий. Страшно в Україні.
Її всі хочуть під собою мать,
Бо ж хтось країну має годувать.
Хоч ми вже забажали бути вільні,
Та хто ж відпустить. І туди-сюди,
То наступають, а то відступають,
Грабують по дорозі, убивають,
Криваві залишаючи сліди.
А українці поміж тих вогнів
Металися та прихисток шукали.
«Батьки» із них загони формували,
Щоб вижити якось у тій війні.
То до одних хилились, то до інших.
Та ті і ті, звичайно ж москалі.
Їм вірити не можна взагалі,
Бо просто зманять і одурять лише.
Так і з Махно було. Таврійський край
Був, наче його вотчина. Аж поки
Попер Денікін. Пхався крок за кроком,
Й пощади ніякої не чекай.
Махно рішив з «червоними» зійтися.
«Свої» ж, неначе, за народ стоять.
Отож рішив «червоним» помагать.
З Денікіним вже відчайдушно бився.
Тримав їх натиск… аж поки «червоні»
Набрались сили. Не потрібен став.
Отримувати зброю перестав.
А як без зброї бути в обороні?
Тож мусив відступати і його
У зраді звинуватили «червоні»,
Поставили умить поза законом.
Він ледь життя порятував свого.
Подавсь з своїм загоном у степи,
Щоб знов селян на битву піднімати.
Одна проблема – нічим воювати.
Тож він на захід далі відступив.
Денікін же зненацька як попер,
Чого «червоні» зовсім не чекали.
Перед «білогвардійцями» втікали,
Вже про Махна жаліючи тепер.
Денікінці вже Харків узяли,
Вже Май-Маєвський до Орла дістався.
Вже Мамонтов із корпусом прорвався,
В тилах «червоних», наче ніж пройшли
Крізь масло. Вже дорога на Москву,
Здавалося Денікіну відкрита.
І Київ удалося захопити.
Денікінці вже на Житомир рвуть,
Де уряд УеНеР іще тримавсь.
Одесу узяли. Війська Слащьова
Свою дорогу поливали кров’ю.
Махно від них заледве відбивась.
Бо ж не було чим. Хто б набої дав?
Він міг би усю Таврію підняти.
Та де для того війська зброю взяти?
Отож Махно з боями відступав.
Все ж війська він поповнював свого.
Селян «червоні» в армію загнали,
Тепер аж у Росію відступали.
Махно ж робити не збиравсь того.
Збирався в Україні воювать
Хоч проти всіх. Тож військо розбігалось
«Червоне» і з махновцями єдналось.
Знов армію вдалось йому зібрать.
Та що з того, як нічим воювати?
Гвинтівки є – набоїв ніде взять.
Гармати є – немає чим стрілять.
Доводиться постійно відступати.
За військом ціла армія селян
Теж сунула шляхами польовими.
Жінки і діти на возах із ними,
Стада худоби. Начебто земля
Знялася і кудись іде-бреде.
Для себе якийсь прихисток шукає.
Але другого, крім Махна не знає.
Отож іде, де «батько» всіх веде.
Позаду війська і позаду тих
Загони, які відступ прикривають.
Вони спокою ані дня не мають.
Боїв кривавих не злічити їх.
У вересні до Умані дійшли.
Тут саме січові стрільці стояли,
Що УеНеР кордони захищали.
Вони переговори почали.
Хоч українці були ті і ті,
Але в боях кривавих зустрічались.
У кожного свої зарубки мались,
Забути важко в мирному житті.
Та ж тут війна. Про Катеринослав,
Де скільки крові довелось пролити,
Забулися, бо ж треба далі жити,
Бо ж ворог спільний вже на Умань пхав.
Тож домовлятись мусили. І от
Махно вже із Петлюрою в союзі.
Не вороги, хоча й не вірні друзі.
Махно отримав зброю від щедрот
Військ УеНеР. Вже є чим воювати.
Петлюра шмат їм фронту наділив.
Єдине що лишень заборонив,
Так то за анархізм агітувати.
Поранених махновців узяли
До госпіталів Умані. Аж «білі»
Зненацька усім військом налетіли
І штурмувати Умань почали.
Слащьов вже перемогу свою бачив,
Уже хрестів, медалей зготував,
Що в Умані усім вручати мав.
Легкою та здавалася задача.
Та напоролись на зустрічний бій.
За села бились. То одні займали,
То інші їх з боями вибивали.
Дзижчали кулі, мов бджолиний рій.
Та, як кусали, то до смерті всіх.
Все ж «білі» поступово гору брали.
Махновців із позицій відтісняли.
Скляров зненацька взяти Умань зміг.
Не втрималися січові стрільці.
Хоч мужньо бились та були розбиті
І мусили із міста відступити.
Без захисту лишилися бійці,
Що ранені в госпіталях лежали.
Їх вирубали «білі» козаки.
То для Махна був результат гіркий.
Було погано та ще гірше стало.
Його війська в напівкотел попали.
Із трьох сторін оточені були.
Здавалось, «білі» вже перемогли,
Вони розгрому повного чекали.
Сказав Слащьов, що «візьмуть за три дні»
(У москалів то у крові, здається),
Уже Махно ніяк не відіб‘ється
І буде їм, як у страшному сні.
На другий день атакували ті
І другі та усе без результату.
Ворожих шанців не вдалося взяти.
Спинила ніч атаки ті пусті.
Вночі під Перегонівкою враз
Стовпи вогненні в небо піднялися,
Якісь пекельні вітри подалися.
Здавалося, що зупинився час.
Махновці, наче справжні хазяї
З собою мін дві тисячі возили…
Морських. І де б, здавалось, примінили?
А от, бач раптом і згодились їм.
Поки у шоці «біляки» були,
Махновське військо разом піднялося
І у атаку скору подалося.
Їх «білі» зупинити не змогли.
Бо ж там безвусі юнаки стояли.
Атака враз зім‘яла їх ряди.
Криваві залишаючи сліди,
На півдні «білі» швидко відступали.
На півночі кіннота узяла
Зненацька Умань. Козаків рубали,
Забитих їм поранених згадали.
І гнали по кривавих їх слідах.
На ранок в Перегонівці лишень
Тримались «білі». Там полки стояли
Із офіцерів і вогнем стрічали
Із кулеметів – всяк жива мішень.
Зашпортались махновці: що робить?
Іти на кулемети і вмирати
Чи на свою кінноту зачекати,
Що мала Умань скоро вже звільнить?
Аж тут Махно з‘явився. Сотня з ним
Лиш охорони. Крізь ряди промчався
Й на шанці «білих» полем він помчався.
А сотня слідом. Стало сором всім.
Всі, як один в атаку піднялись,
Хоч дощ свинцевий бився їм у груди.
Але про смерть, немов забули люди,
І страхові вони не піддались.
Хоч кулемети не змовкали та
Косили їх, немов коса пшеницю,
Але ніхто не зміг вже зупиниться.
Бо ж «батько» першим у атаку встав.
А тут якраз примчала і кіннота,
Що «білякам» ударила у тил.
Хоча у тих було ще вдосталь сил
Та воювати вже пройшла охота.
Бо опинились поміж двох вогнів.
Одні скоріше руки піднімали,
Адже бажання помирать не мали.
Другі, що долю бачили в війні,
Рубались до останнього й лягали,
Під шаблями кривавими вмирали.
А два полки зібралися в каре,
Аби собі дорогу пробивати,
Щоби життя і честь порятувати.
Здавалось, що ніщо їх не бере.
Йшли, як прийдеться: зорана земля
Чи то дорога та все відбивались,
Неначе звір підбитий огризались,
Скрізь кров’ю поливаючи поля.
Махновці слідом за тим «звіром» йшли
Та не стріляли – не було набоїв.
Бува кіннота налетить юрбою
Та поруба… Відбитися змогли.
Ряди зімкнули і простують далі.
Аж доки черга до гармат дійшла,
Що протиставить «зграя» та могла?
Картеччю упритул всіх розстріляли.
Надвечір закінчився той погром.
Поля всі до Синюхи від Ятрані
Укрились трупом. І, куди не глянеш,
Лиш зграї чорні вороння кругом.
Їх вісімнадцять тисяч там лягло.
А ще п‘ять тисяч «білих» полонили.
Та, допитавши, згодом відпустили,
Якщо погон в них, звісно не було.
Розбили «білих». Шлях перед Махно
Лежав відкритий. Десь був там Денікін,
Тили прикрити йому було ніким.
Де військо? Рвалось до Москви воно.
Й Махно подавсь по Таврії гулять.
Міста, містечка, села визволяти,
Денікіну шляхи перерізати,
Щоб не було чим військо годувать.
І миттю грізна армія ота
Розбилась, розкололася, розбіглась.
Денікінці огледітись не встигли,
Як їм Махно вже прищемив хвоста.
«Червоні» скористатись тим змогли
І наступ на Денікіна почали.
А потім на весь світ іще кричали,
Що то вони самі перемогли.
Та що з них взяти? Звісно – брехуни.
Крадуть усе і, навіть перемоги.
Для них нічого не бува святого,
Бо підлі від віків були вони.

Небо написано Петефі,
Хмари бажань.
Так, вже нелегко нам.
Ніжності грань.

Так, вже нам холодно,
Осінь то є.
Вітер б'є молотом,
Пісня Матьє.

Поле сумує за колосом.
Протяг загув,
Ніби виспівує голосно
Шарль Азнавур.

Осені — більше і більше,
Лист на поріг.
В небі розкидані вірші...
Й Шандора вірш.

Сонце пробивається крізь крону,
Між зеленим листям — буре листя.
Скоро повертатися додому...
Повіває запахом захристя,

І осінніх яблук, що упали,
І городом, зібраним учора.
Пагорби стоять, мов перевали —
Попереду Тугаєві гори.

Все минає, та, мені здається,
Ця хвилина буде вічно, завжди.
Хвиля на ставу тихо сміється,
Поховалися у мулі жаби.

Горобці не поспішають в стріху.
Звук цикади — музика цікава.
І горіхи шлють усім привіти,
І цикорій пахне — наша кава.

В небі ні хмарини, чисто-чисто.
Десь у полі у шпаків застілля.
Горобини ягоди — намисто.
Квіти, трави, вересень, неділя.

Такий посивилій юнак передчасно,
Самотній мислитель, творець і поет.
Так брили віків напосіли, мов гасло
Забутих, але невиправних прикмет.

Юнак молодий весь укрився снігами
Важезних страждань і глибоких думок.
Він жертву віддав перед злими богами,
Але не засвоїв пекельний урок.

В соліднім костюмі, доцент чи професор,
Іде коридором у гулі понять.
Попереду шум демонічних процесій
І галас невпинних, запеклих проклять.

Його стереже костомаха з косою
На всіх перехрестях, незнаних шляхах.
Чоло укривається млосно росою.
Мислитель іде, як поранений птах.

27 березня 2026

 
Що це змінить?
Що це змінить?
Що це змінить?
Чому не змінить?
Чом за тобою йду
Куди ти ведеш?
 
Подібного не бачив ти ніколи у житті
На небо вознестися, й повернутися живим
Дай про це розповісти (і світ дозволив би)
О, часу дай, вибрати
Водяники співають у ліловій рідині
Мавпи в синій пудрі моляться страхам нічним
 
Чорна Королева тут, указуючи радо
Фай, Чорна Королево, марш у спільним ряді
Ось це, ось те, розмір утисне
(Марш Чорної Королеви)
 
Кинь їх до комори
Там, де неслухняні хлопці
Ніґерського цукру ще
Дітячої олійки трохи
 
Чорніш, чорніш
Кожен ніготь рук і ніг, ми усього лише почали
І те, і це, мороку цього іще
(О, Марш Чорної Королеви)
 
О, тепер насичусь я
Ти моя цукерка, бейбі
Тістечко моє із начинкою
 
Чийсь голос іззаду, що нагадує
Розправ свої крила, будь як ангел
Знеси мені зо швидкістю світла, так
(Іще дещицю радості й любові)
Або усе, що робиш, має волю
І причину, і сутність
(Іще дещиця радості й любові)
У всякій у душі
Існує чоловік, що скоро
Оманить і викриє
Але іще в життєві у свому
Знесе тобі любові
 
Лівицею правлю, й правицею, отже
Владар усіх темряв, Королева ночі
Я маю силу
І Марш Чорної Королеви
Моє життя у руці твоїй, і фоу, і фай
Я буду, ким ти захочеш, обернуся, ким бажаєш
Поганий хлопець, твій поганий хлопець
Марш Чорної Королеви
А-ах, а-ах
 
Вірна свому стилю
Вульгарна і огидна
Фай, Чорна Королева, татý на пирогах
І варить і пече, і крапок над ı не ставить
(Вірна лідерка)
 
Забудь свої підспівки й колискові
Віддайся містові у блищаковій повні
Танці із дияволом, митці заграють
Усіх до біса вас і руки, що в руках
Бо час мені йти, ужеж-бо
(Ла ла ла ла назавжди) назавжди
А-ах, а-ах
 
 
 
 
 
 
 
 

Там, де очi закритi вiд свiту,
Замурованi всi почуття,
Я iз сонцем могла говорити,
Як маленьке, наївне дитя.

Нiч i день зупинилися в часi,
На годиннику стрiлка стоїть.
Бились хмари i свiтло в екстазi,
Щоб вiдчути емоцiї мить.

Затремтiла схвильовано стеля:
Не витримує зболений дах.
Озирнувшись навколо - пустеля..
Я її залишила у снах.

І
Всі пишуть, аж буває лячно
від перебору слів без ком
та інших очевидних норм...
не думаю, що мова вдячна
грамотіям за цей прийом.
Мабуть, гадають герострати,
що тільки так, а не інак
запобігають плагіату
і що таке перекладати
захоче будь-який мастак.

ІІ
Насіли на свої есеї
говоруни і фарисеї
і їм таке пасує, бо
це є найвищі ешелони –
любителі та епігони
Аполлінера і Рембо.
Кому доведено, ті знають,
що рукописи не згорають
із язиком у боротьбі...
ці тези обраної теми
як соло на чужій трубі
я адресую і собі
і загалом, але й окремо
як антиподу із богеми,
де видно пана по губі.

ІІІ
Умилася сльозою Муза
біля месіра на балу,
осоловіли любі друзі
і Ярославна на валу
виспівує собі хвалу
та епітафії Карузо.
У кого не поїде дах
від репетицій Мельпомени,
що косо дивиться зі сцени
на мене? Але я не маг...
..............................................
поет з народу – це не фах,
природа не міняє гени,
та вистачає бідолах
під перевернуті знамена.

10.2026

Із літа в ще одну незнану осінь
Так сторожко, що забиває дух,
Ступаю крок. Іще один. Іду
Із відчуттям: оголена і боса
Душею, та із легкістю підношусь
Над переляком, що осів у фосі.
Знайду у втаємниченім сліду
Дорогу до старого віадука.
Він, як колода, лишаєм обріс,
І так давно не відчував коліс,
Не пульсував під залізничним стуком,
Дрезини цокоту досвітнього не слухав,
Та тихо береже в щілинах бруку
Пилини з того, що надійно ніс.

Печальна ніжність днів осінніх,
Кришталь повітря, синь без меж, -
І листопади жовтопінні,
І пурпурові бурі теж.
Повсюди - тиша і чекання,
І перших приморозків дим, -
І самота безперестанна,
І зігрівання від ходи.
Та кожен лист, що тихо пада,
Шепоче правду про земне:
Оця печаль - також відрада,
Бо все мине, усе мине...
18.10.26

 осінь що у неквапному свому процесі
 між сецесією і каскадом процесій
 прибирає за літом
 мотлох його коштовний
 і не проти яких фотосесій
 все це звісне поетам
 до їхньої честі
 вечори розмальовані крайоном
 богемним
 на районі де все невесело мовби
 бог із ним цим районом дрімотним
 у порожнечі й самотності десь
 перетнемося
 не переймаючись
 безпечно
 при певному сенсі
 осінню що у неквапному далі процесі
 поміж мисливцями
 що поспішають на пристрасні
 лови свої коштовні
 приречені
 

Ну, а це що за дивак?
Упізнати його як?

У брунатному вбранні
ще й подібний до свині.

Хвостик — скручений гачок.
Має бути й «п’ятачок».

Придивляюся: та ні —
голова не як в свині.

Тоді що ж це за один?
Родом з гір він чи з долин?

Біографія яка
у товстого дивака?

Чи насінням висівався,
чи у світ з розсади п’явся?

Як із сонечком дружив?
І яку водичку пив?

Слухав музику чи ні,
чи сподобались пісні,

що бджола йому співала,
чи нудився від вокалу?..

«Не впізнали жовтяка,
на насіння огірка?» —

обізвалася сусідка,
щойно вийшовши з повітки.

О-он чому так забарився,
Ледь Хро-хроком не зробився!

2016

Спокійне кохання у зрілому віці
Тече, як ріка повноводна і тиха,
Без вибухів і катаклізмів сторіччя,
Ховаючи у позапросторі лихо.

Спокійне кохання прийнятне людині
Таке, як є. Не потрібні прикраси.
Пливуть, як човни, тихоплинні години
І тонуть у плесі, далекі від маси.

Та раптом на рифи любов наштовхнеться,
І човен здригнеться, покинувши розум.
Постануть, як сіті, натягнені нерви
На сцені, де правлять безглуздя і розмах.

27 березня 2026

***
Було - хизувався, що дока життя.
було - ображався на себе, нікчему.
До хмар підіймали удач почуття,
поразки неждані вертали на землю.

Було - немов янгол свій захист забрав,
утомлені крила сховав за спиною.
І я на коліна покірно вставав,
молив, щоб пробачив, не нехтував мною.

Було – як монах я, із себе гнав чорта.
І каявся щиро і знову грішив.
А мрії штовхали із зони комфорту,
у прозі буденній шукати вірші.

Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі, -
Я збирався йти без тебе
Навстріч збудженій зимі.
Та лише подався з хати,
Як спинився за дверми,
Бо почав тепло втрачати
Задалеко до зими.
Ключ обтяжував кишеню,
Очі зиркали кругом, -
Ти всміхалася до мене
І світилася теплом.
Не протримався без тебе
І годину гонор мій, -
Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі...
17.10.26

 на правах інтермедії
 побути поетом
 побути красивою осінню
 побути жовтнем
 курити якусь целюлозу
 майже тирсу якусь
 але ж
 перечитуючи епістолярії
 поетичні поезійні
 про осінні
 чуття зволожені
 зі сивиною у міксі
 громадити стоси книжок
 поезійних
 древніх і всяких іще
 дарованих і підписаних
 непідписаних і недарованих
 але теж дорогих серцю
 сезон бо
 що із того що слова
 заяложені
 рими брутально нестерпні
 що з того що усі ми тут
 перехожі
 нізвідки й нікуди
 що із того
 

 
чи ти прокидався із чуттями
щось помінялося явно
розірвано циклічне часосприйняття
 
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
 
не крапає сльоза, хай забринить
пам’яті друзів, що на цвинтарі
усе нестерпно у пригніченості цій
 
і демонічний безлад ухопив тебе
і демонічний безлад ухопив тебе
 
як би дізнатися явно
а це кохання, чи не самозамилування
 
гай, гай, стривай бо
якось прокинешся й дізнаєш
поруч у ліжку вона отут
усе руйнує усміх, о на кутикові уст
 
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
цей демонічний безлад ухопив тебе
 
цей демонічний безлад . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

***

Прилинула хмаринка, а звідкіля — хто зна?..
На обширі безкрайнім самісінька-одна.

Купалася в блакиті, у сяйві золотім
над втомленим од сонця, над квітником моїм.

А вітерець лукавий уздрів її одну,
тихцем узяв на крила, поніс у далину.

Зіщулилися квіти, прив’яли полини —
ой, вітре, вітре, вітре хмаринку поверни!

Нам затінок жаданий, нам тінь, немов життя.
А вітер не зважає — схмелів до забуття,

несе хмаринку далі, подалі за поля,
щось промовляє, звабник, не розбереш здаля.

2014, вересень

Малює осінь філігранно:
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.

Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
В бездонній неба диво-арці.

Вдивляється, смакує каву,
Нанизує прикраси справно.
У вечір - золотом стікає...
...Малює осінь філігранно.

Тихо жоржиною
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.

Сонячних зайчиків
ласкаво тобі нашепчу.
Крилець метеликів
на очі твої покладу.
Подарую свого
серця стук.
Ранок народиться
без розлук.

Ранок народиться —
казкою квітки жоржини.
Ранок народиться —
сонцем на крильцях ожилих.