Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026

Н K

Скоро осінь...за вікнами серпень
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.

А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
Все ж пульсує душа твоя й тіло.

Щире серце ще полум'ям грає,
І зігріє когось, безперечно.
Залишився серпневий окраєць,
А попереду - осінь сердечна.

Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
Значить це, що ти підріс,
тож не треба зайвих сліз.
Ти — маленьке жабеня
остаточно вже пів дня.
Ти — амфібія тепер.
Навіть рибі носа втер!»

2017

 падати із тобою
 або літати
 дальше та більше
 аніж я гадав
 сумніватися
 але чому би не
 стриваючи
 із нетерплячим
 сумом
 відкритий чек
 як довго ще
 припали ще цикути
 дай спокій
 прийми за честь
 навіть якщо тебе
 от-от знудить
 усе є не тим
 чим намагається
 бути
 авжеж ключове
 слово тут
 ʻ є ʼ
 

Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,

Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Розставив усе по місцях.

Оточений тиграми й левами,
Я хочу подихати ще
Дощами холодно-жовтневими,
Що змиють нудотні кліше

Байдужості, заздрості, сірості
Зі зболених душ і сердець.
Стежки нерозгадані, звивисті -
Супроти шляхів напростець.

Живу, ніби ще репетирую,
Як буде пливти мій паром
Туди, де з прозорою вірою
Лунав дев'яностий псалом...

Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?

Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Не знав зовсім я ще таких слів.

Кінозал зі широким форматом,
Бачу поряд Тебе я у снах…
Як приємно усе пригадати -
Років наших буяла весна……

20.08. 2026

Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
Тож збере Микола «молодь» - сімдесятилітніх
Та ото і починає їх розуму вчити.
Що тепер не те, що було, геть усе змінилось.
А як же у його роки молодії жи́лось!
От і тепер на осонні діди рядком всілись,
Про одне-друге згадали та й розговорились.
Стали жалітись на старість, на неміч грішити,
Що іноді так діймає, що не хочеш жити.
- От би молодість вернути! – зітхнув дід Данило.
Діди мовчки закивали, теж того хотіли.
Тут Микола одізвався: - Що там говорити?
От колись, говорять люди, ще вміли робити
Зі старого молодого… - Та не може бути!
- Не бажаєте ви, бачу про таке почути?!
Діди миттю й відступились: - Та хто його знає?
В житті, кажуть старі люди, всякого буває.
Й на Миколу поглядають. Микола всміхнувся,
Підкрутив свої вже сиві, що аж білі вуса:
- Ну, то слухайте. Було то, як ще Січ стояла.
Запорожці у степах цих силу й владу мали.
Жив коваль між запорожців. Не такий, як нині.
Тепер такі повелися – то п‘яні, як свині,
То шахраї. А отой був ковалем від Бога –
Не дурив, не пив – робота аж кипіла в нього.
Кував коней усій Січі. Лиш благословлялось
На світ – в нього кузня відчинялась.
Ще козаки бува очі тільки продирають,
А коваль уже у кузні молоточком грає.
Та біда, хоч працював він від ранку до ночі,
Хоча димом виїдало його карі очі,
Та не надбав геть нічого, окрім, звісно, втоми.
Бідняком був. Із багатства лиш дрантя на ньому.
А висіло в його кузні, кажуть дві картини.
На одній свята Марія та Ісус-дитина.
А на другій чорт з рогами. Та перша висіла
Проти дверей, там на цвяшок її почепили.
Друга прямо над дверима. Як коваль заходить,
Похреститься на ікону й «Отче наш» заводить.
А молитву як закінчить, розвернеться, значить
Та і плюне дуже смачно у пику чортячу…
От удосвіта до кузні він якось приходить.
А надворі ще так темно, щось побачить годі.
Відімкнув він в кузні двері, та Божому лику
Помолився, як і завше, харкнув чорту в пику.
Тільки молот взяв у руки, десь парубок взявся
І здоровий, і красивий. Стояв, усміхався.
На обличчі чорні вуса вилискують в нього
І на вид трохи смаглявий. Та й більше нічого.
- Здоров, дядьку! – Здоров, хлопче! – Час добрий кувати
Тобі й не перекувати, грошей торбу мати.
- Добре кажеш та недобре щось воно виходить…
- А чому так? - Та товчуся зранку на господі,
Але крім оцього дрантя нічого не маю.
І чому так? Що робити? Того я не знаю.
- Жалко мені тебе, дядьку, бо ж скверна наука,
Мабуть в тебе – тільки й маєш надію на руки.
От коли б ти знав науку – оту, що я знаю,
Вдарив лихом би об землю, - той відповідає.
- А яка ж твоя наука? – О, я знаю того,
Як зробити молодого разом зі старого!
- Ти і, справді, таке можеш? – Чого б мав брехати?
- А мене тої науки ти зможеш навчати?!
- Не хотілось би… Одначе, жаль же тебе дуже…
Знаєш що: ходи зі мною по світові, друже!
Будеш пильно придивлятись, як я роблю справу,
То й навчишся так робити, як потрібно… - Справді?!
Я готовий. Замкнув кузню й подалися краєм.
Дійшли слободи одної, в місцевих питають:
- А чи слобода це панська? – Панська, - кажуть люди.
- І пан є? Старий, напевно?! – З дев‘яносто буде.
- Ну, то наш. Ходім до нього. Прийшли, заявили
Хто такі. Пан із палацу виповза насилу.
Старий, зморщений, ледь ноги криві вже волочить.
Став питатися у гостей, чого вони хочуть.
- Та шукаємо роботу. – Що здатні робити?
- Зі старого молодого можем сотворити.
Старий панок аж підскочив: - Умієте, справді?!
То зробіть же молодого з мене, Бога ради!
- А що дасьте? – Що візьмете?- став панок крутити.
- Ну, тисячу карбованців, щоб омолодити.
Бо ви ж дуже вже старезні. – Вісімсот і згода?!
- Струмент дорогий, тож дарма витрачати шкода.
Сюди-туди – сторгувались за тисячу, звісно.
Парубок дістав із торби палицю залізну
Та як влупить пана в лоба. Порізав на шмаття.
Поскладав шматки у діжку та і став мішати.
Налив води у ту діжку, попелом посипав.
Мішав-мішав, мішав-мішав, потім плюнув-дунув
Та як крикне, наче його кудись півень клюнув:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Як вискочить молоденький із діжки отої.
Такий, наче літ сімнадцять. Як став танцювати.
Такий радий був тисячу парубку віддати.
Взяв той гроші, ковалеві рішив частку дати.
Свої чомусь на могилі здумав закопати.
Пішли далі. Ідуть-ідуть, в слободу приходять.
- А чи панська слобода ця? – питають народу.
- Панська. – А хто: пан чи пані тут володарюють?
- Пані та така старезна. Літ за сотню, - чують.
- Оце й наша, - пораділи й пішли заявляти,
Що у слободу прибули роботи шукати.
От виносять до них пані стару на подушках.
Така страшна, така суха, мов світ її душить.
- Що ви хочете? – питає. – Роботу шукаєм.
Старих людей в молоденьких ми перетворяєм.
- Справді? – Справді! – Зробіть ласку для мене велику –
Зробіть з мене молоденьку, бо вже літ без ліку.
- То це можна. Дві тисячі карбованців варто.
- Може, півтори достатньо? – стала торгувати.
- Ні, бо струмент дорогий в нас, а ви старувата.
Торгувались, домовились дві тисячі взяти.
Витяг парубок знов довбню та пані по лобі.
Вона й впала, не всигнувши вигукнути: «Пробі!»
Парубок порізав тіло, став в діжку вкладати,
Налив води, всипав попіл та й давай мішати.
Мішав-мішав, плюнув-дунув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Й вийшла діва молоденька, та така вже гарна.
Віддала негайно гроші, бо ж трата не марна.
Взяли вони в пані гроші, бігом поділили,
Парубок знов свою частку зарив у могилу.
Пішли далі, знайшли пана десь іще старого,
І зробили з нього знову хлопця молодого.
Коваль бачить, що наука і не мудра зовсім.
Якби сам за теє взявся, то б легко вдалося.
Лягли спати при дорозі. Парубок дрімає,
А коваль усе на нього скоса позирає.
Заснув той, коваль тихенько на ноги піднявся
Та й скоренько світ за очі по шляху подався.
Знайшов слободу, в місцевих узявся питати:
- Чи є пан у вас? – Є, - кажуть, - та такий вже клятий.
- А старий? - Та йому років сімдесят десь буде.
- Оце й мій! – коваль говорить, - де він, добрі люди?
Прийшов та й питає пана. От пан і виходить.
Худий-худий ще й згорблений, і його аж водить.
- Що ти хочеш? – Я роботу, панночку, шукаю.
- На яку роботу здатен? – пан його питає.
- Та можу я молодого зробить зі старого.
- Справді, можеш? – здивовано глянув пан на нього.
- Справді, можу! – А яку ти за те хочеш плату?
- Тисячу, - коваль говорить. – Та то забагато!
Візьми вісімсот?! – Не можу…я то і не проти
Та дорогий надто струмент для ції роботи.
Торгувались й на тисячі, все одно зійшлися.
Витяг коваль довбню, вдарив, пан і повалився.
Порізав на шмаття пана, покидав у діжку,
Налив води та попелу додав туди трішки.
Взяв мішалку та й мішає. Мішав та дивився,
Чи то пан у отій діжці вже омолодився.
Як втомився, свиснув, крикнув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Та не сталося нічого, ніхто і не скочив.
Міша далі, піт вже йому заливає очі.
Намішався, свиснув, крикнув та махнув рукою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Знов нічого не виходить. Він утретє взявся.
Та нічого не змінилось, як він не старався.
Що робити? Діти пана уже насідають,
Нехай їм живого батька бігом повертає,
Бо зашлють аж до Сибіру. Той став говорити:
- Зачекайте. Старий дуже, не встиг укипіти.
Та і знов давай мішати. Вже й ніч наступає.
Вже у бідного мішати і сили немає.
Сів, замислився, про долю почав горювати,
Бо ж прийдеться у Сибіру віку доживати.
Коли хтось торкнув за руку, коваль оглядівся,
Аж то парубок, що десь там в степу залишився.
- Чому, дядьку, зажурився? – коваля питає.
- Ой, голубчику мій славний, що робить – не знаю?!
Покарала мене доля на довічні муки.
Думав я, що вже навчився твоєї науки.
Втік від тебе та й узявся так само робити.
Вбив людину і не можу тепер воскресити.
Поможи ти, будь ласкавий! Повік не забуду!
Виручи з біди і вдячним усе життя буду!
Парубок собі задумавсь, а чоловік просить.
Так вмовляє, так вмовляє, ледве не голосить.
- Я – говорить юнак, - зможу у нагоді статираду дати,
Але ти за теє маєш зарок один дати.
- Дам, який лиш забажаєш! Який тобі треба?
- Пам’ятаєш ту картину, що висить у тебе
В кузні прямо над дверима. – Як не пам‘ятати?!
- Обіцяєш, що не будеш на неї плювати?!
- То ти?.. – коваль здогадався, хто в людській подобі.
Та нема куди діватись, викрутитись щоби.
- Ой, не буду я плювати повік, обіцяю!
Ну, що було із тим паном, того я не знаю.
Але коваль з того часу до скончання віку
Вже ніколи не плювався чортові у пику.
Ще і людям казав: - Бога ви не забувайте,
Але й чорта, що б не було, теж не зобижайте!
Ото поміж запорожців все розповідалось,
І до нашого аж часу тепер передалось.

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026

Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
бараболю споле:
огірки, томати.
Заясніє поле
літом пелехатим.
У снопи духмяні
зав'яжу тумани,
китиці шавлії,
кучерявий сонях —
пагінець надії
у моїх долонях.

20.08.2026р

Лугом широким, де м"ята пахуча,
Вело буйногривих своїх
Тепле барвисте літо квітуче
І на ніч залишило їх.

Щоб коники пили джерельную воду,
Змогли досхочу напастись,
Бо скоро йому вирушати в дорогу,
То ж хай набираються сил.

І понесуть вони літо далеко,
Забравши з собою тепло,
Куди ластівки відлітають й лелеки,
Щоб тим веселіше було

Перечекати зиму сувору,
Щоб дні не такі вже й сумні
І повертатись до рідного дому
Та до своєї землі.

2018 р.

Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Зіпрів отак, неначе чаєм
Зумів спросоння обпектись, -
Повитий спекою, шукаю
Очима затінок якийсь.
Мощусь під липою на лавці,
Допоки жде на тіло тлін, -
Грушевий квас шумує в склянці
І розпрямляє липа тінь.
20.08.26

А слово так спритно зловило предмет…
якого за словом і зовсім немає ...

2026

Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.

Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
вночі.

Як сонцем не крути, любов недосконала
у перелюбстві розчиняє міражі.
То ти мене ловив, а я тебе спіймала
на лжі.


19.08.2026р

Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.

Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
В надії ще впіймати, певно, літо.

19.08.2026

 
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
 
Ось убивця на дорозі
За мізки в нього жаба порска
Такий лінивий день
Бав собі дітей
Підвезеш чужинця, знай
Сім’я твоя сконає
Убивця на дорозі
 
Ти усе люби мене
Ти усе люби мене
Прихились плечем
Поясни як є
Від тебе світ залежить
& Життя без меж
Ти люби мене
 
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли все добре вже лягло
і суєта вже вгамувалась
приходить час
для мене…
чорніший за чорний
і в ньому — Місяць ...
і так легко
зіллюся я
з місячним світлом
та силуетом Божества
або Нічного Звіра
по вашим снам
пройдусь
і сріблом осиплю…

2026

 скажи мені скажи
 чого нейметься вітру
 за вікнами хлипкими
 розсохлими дверми
 що він прожити мав
 що саме донести
 і що із цим робити
 на світі вітровім
 ошатно безпросвітнім
 учора завтра нині
 втрачаючи години
 років тотожних діб
 вслухаючись у вітер
 лункий безмовний
 прикрий
 

Поклич мене зажуреним сонетом -
І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.

Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
Зі світла почнемо свою добу.

Поклич мене замисленим квартоном...
Прийду! Вина пів келиха залиш!
Нас коронує осінь гірко-сонна,
З тобою допишу останній вірш.

Сусідський кіт зайшов до хати,
хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...

Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?

2010

Яка палка гармонія і дикість
Цієї пари, що руйнує світ
І трощить скелі, мов несамовитість!
Летить у небо пристрасть, як болід.
Вони злились, не можуть зупинитись
На березі, мов непоборной цвіт.

Такий коханець гарний і потужний
В обійми взяв, як у міцний полон.
А діва стогне і по морю тужить,
В яке її веде сам Аполлон.
Порвалися у кіфареда струни
Оспівувать жагу тендітних лон.

Хай море оспіває - там багато
Глибинної енергії небес.
Приймають хвилі, як дбайлива мати,
Закоханих між небезпечних лез.
Ніхто не буде їх уже картати.
Навколо пальми грають полонез.

17 лютого 2026

Наближається вже осінь,
Раз у мене за вікном
Зароїлись дружно оси,
Зграї ластівок кругом.
Вже затьмарюється далеч
І по травах суне дим, -
І тривожно кряка галич
На городи та сади.
На пожовклих травах роси
І в повітрі яблук дух, -
Наближається вже осінь,
Літо стишує ходу...
19.08.26

 у сутінок
 вагоміших відлуннях
 чи вистачить мені
 завзяття чи снаги
 казати щось посутньо
 і невмисне
 зворушуючись
 напростець углиб
 виходячи із дому
 чи із бару
 на самоті
 авжеж на самоті
 у тьмяну синь
 магічну цю примарну
 в усім знайому
 та щоразу іншу синь
 котра тобі назустріч
 променадно
 розходиться неквапно
 через мить
 а ти осмислюєш
 ледь чутний
 забуттєво давній
 ладан
 у самоті
 нічних
 обіймах
 тьми
 

Гребці налягають на весла -
Їх ваблять в імлі вечорниці,
Шахрай невеликого зросту
Готує для них печериці,

Корма розчиняється стрімко
Легкою тендітною в кучках
У піні мигдальній Одетти,
У бульбашках вогких, летючих,

У трюмі корови і кози...
Воли дослухаються горну,
Танцює невидимий Стендаль,
І чорним червоне ялозить.

Гінгема з Бастиндою - в сумці!
Історія світу– в дрібницях!
Злови себе ранком на думці,
Здіймаючись в гору по східцях…

В нього чоботи вкрилися пилом,
аж до бронзи засмагло чоло,
і утома на плечах, як брила…
Так вертає наш дід у село.
Лише зрідка їздить машиною,
запрягає нечасто й коня,
путівцем прошкує і нивою,
щоб посіяти не навмання,
щоб почути, як дихає колос,
набираючись сили й ваги.
Розрізняє тут кожен голос —
потаємне йому до снаги.
Увесь вік агрономом трудиться,
на війну лиш перерва була…
Йде увечері дід по вулиці,
наче плутає крок ковила, —
щось у грудях болить йому й коле
(мабуть, скоро по ньому вже дзвін).
Та не може лишити дід поле,
бо до жнив не дожив іще він.
І нічого не просить у Бога,
хіба тільки ще трохи дощів,
а в жнива не розмило б дорогу, —
щоби вдосталь для всіх врожаїв.
Вересень, 2021

В вечірнім небосхилі є
тривалі миті
коли природа мріє
в загадковій тиші

2026

Ураз погода зіпсувалась.
Потоки бруду, як вулкан.
Чи зможе у багнюці Вагнер
Створити музику? Чи Кант
Спроможен думати, як варвар?
Абсурд виконує канкан.

Потоки бруду полилися
У душі і на тротуар.
Відлига грає пізнім Лістом.
Крадеться лисом наш звіздар.
Похмурим і торішнім листям
Вульгарність пре із Ніагар.

Народження весни потворне.
Воно не може породить
Барвисті кетяги і грона,
Мов неповторну вічну мить.
Тому найвища нагорода -
Це острів у морях століть.

16 лютого 2026

Переглядаючи недавні матчі останнього чемпіонату світу з футболу, інколи ловив себе на думці, що легендарні київські динамівці й сьогодні не загубилися б на смарагдовому полі. І справді, які імена: Андрій Біба, Юрій Войнов, Віктор Серебряніков, Володимир Мунтян, Олег Блохін, Олександр Заваров, Ігор Бєланов!..

Блискучий голкіпер київського «Динамо» 60-х Віктор Банніков буквально зачаровував неймовірними стрибками, реакцією і пластичністю. Один із найкращих у тогочасній футбольній Європі!
Завжди виступав у чорному светрі, за що отримав ім‘я - київська пантера.
Один хлопчик (тепер уже, звісна річ, літній чоловік) на традиційне запитання: «Ким ти хочеш стати?» відповів: «Банніковим»…

Незнаний вже фанами й фантиками,
ясна річ, зовсім інша ера,
воротар-чудодій Віктор Банніков -
київська пантера.

Ось в дев‘ятку летить на межі,
політ здається останнім…
Ким ти хочеш стати, скажи?
Банніковим!

2026 рік

А високі флокси стали всі стіною,
Лише червоніють квіточки вгорі,
Ніби розмовляють вони із тобою
Про те, як чудово нині надворі:

Зеленіють трави й достигають вишні,
П"янить і дурманить липи диво-цвіт.
Флокси як віночки чи букети пишні
Так милують влітку вже багато літ.

2020 р.

А високі флокси стали всі стіною,
Лише червоніють квіточки вгорі,
Ніби розмовляють вони із тобою
Про те, як чудово нині надворі:

Зеленіють трави й достигають вишні,
П"янить і дурманить липи диво-цвіт.
Флокси як віночки чи букети пишні
Так милують влітку вже багато літ.

2020 р.

Теплом та світлом увіходить
У літню пору в хату він
І просить всіх, немов господар,
Іти у поле на поклін.
У цей період не минає
Його увага кожен дім, -
То защебече щиглів зграя,
То півень гучно піє всім.
То за вікном так дзенькне-гримне,
Що усміх зробиться ясним,
Бо ранок весело й нестримно
Від нас жене подалі сни.
18.08.26

 
Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
Студент приїжджий відати хотів
Що таке справді є
Слони бігають із левами
Колом Пікаділльським?
 
Вийшовши до ставу
У сонці міг я бачити
Сто школярок щонайменше
У носовички ридаючих
Навіщо знати їм, що я – школярик
 
Вусата пані радила мені
Не зчиняти ремства
Бо мені нечемність
Лише зашкодить
А тут і розвідник курей
Його борода руда
Його сестра крута, фургона водить
 
Сміючись газонові
Забив я лунки в гольфі
Сорок два трудівника трудили
Порпались у злоті
Навіщо знати їм, що я – Худий Джон Сілвер
 
Джонні-Доробало кружляв оце
У чорним, що чад, плащі
Його поцупивши у
Снігової баби
Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
 
Вийшовши до ставу
У сонці міг я бачити
Зі сто школярок щонайменше
У носовички ридаючих
Навіщо знати їм, що я – школярик
 
 
 
 
 
 
 
 

Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

 хоч не упевнений
 а все блукав би знаєш
 світ заочі
 стежками або так
 абищо не шукаючи
 бездарно
 між стін байдужих
 серед вуличних собак
 під хмарами зі сонцем
 неяскравим
 шрифтами написами
 сторінками ще книжок
 при тямі безумовно
 із чуттями
 через легкий екстаз
 чи навіть шок
 стрічав би власне я
 заледве знане
 дивився би на себе
 з-за плеча
 не слухав жодного
 як-от потрібно саме
 про що молитись
 і по чім свіча
 що є розумним
 і належним явно
 кому я винен апріорі
 щось
 для чого непотрібні
 ці блукання
 чому йому нічого
 не вдалось
 

Не віриться, що нині понеділок
І невгамовна, вічна суєта.
Біжить юрба, як зграя жвавих білок.
Тривога окуповує міста.
Цей вічний, нескінченній понеділок
Простягся на долонях самоти.
Крізь хащі міста, як новітній Ділан,
Ідеш кудись без ясної мети.
У понеділок ти летиш на гонку,
Врізаючись у кригу давніх снів.
Захована у переметах гордість
Воскеснула у завірюсі днів.
Цей понеділок гонить на галеру,
У рабство, у ненависну тюрму.
В пустелі не побачиш ти гетеру,
А змучену приреченість саму.

16 лютого 2026

Де забагато аґрусу між згаяних
Алегоричність притаманна всім,
В апартаментах лицарів незайманих,
Де на бандурах висохлий зефір

І …ніч тримає ворона над прірвою,
А прірва прикидається бузком,
Густими полуничними сиропами,
Хизуючись із Вічності зв’язком.


І там … у меланхолії невпізнаних,
Де тіні відрізняються від душ,
Коли вони карбують крок обізнаних,
Які кричать у спину: Ані руш!-

Хоч ти не обривай мене, закохана,
Із серця гострих скалок не виймай,
Хай шал натхнення між бандур сполоханих
Додасть нам сили вірити у рай…

Вечір розчиняє фарби в сутінках
кішкою з'явлюсь на дереві
на самій верхівці
гілочка не обломиться піді мною
тінь дерева вкаже дорогу
ковзаючи змійкою введе в ніч
від тиші заплющу очі
і все зникне

2026

Ранку раночку, ти як брат мені.
Тихо дзенькає еСеМеС.
Ніч лякала - для серця матиме
Сотні жал і десятки лез.

Нахвалялася, все те гамузом
В сон розірваний зажене.
Закровавиться страху галасом
У сережках моїх шпінель:

Розтечеться, жалка, подушкою,
Добираючись до грудей.
Стане зойком в губах прикушених,
І тривогою загуде.

Ніч лякала і так грозилася
Чимось вдарити навідліт.
Ти ж подав мені промінь милості,
Ранку добрий. Ловлю "Привіт".

Моє м'язисте тіло
На пляжі загоріло.

Стрибнути вище голови
не вимагайте, люди.
В моїй ви шкурі не були,
не розтинали груди.

Та не пройшли моїх доріг,
нудотних хімій сорок.
Я бачила кривавий сніг
і на долонях порох.

Псує поезія сумна
вам настрій легкокрилий,
та не моя у тім вина,
що бачу скрізь могили.

Розбиті села та міста,
вдовинний відчай крику.
Хіба ж я повна сирота —
безродна та безлика?

Переживаю за дітей,
онуків, землю рідну.
Виймаю скалки із грудей
курсивом відповідним.

Від злості, Боже, борони,
бо я не з тих, що з скраю.
Танцюйте на кістках війни,
я сльози позбираю!

28.07.2026р

Хоча іще квітують квіти
І сонцем повняться плоди, -
Уже тепла позбувся вітер,
А я менш пріє від ходи.
Уже геть зовсім непрозора
Поза рікою далечінь, -
Вже гублять листя осокори
І я лисію не один.
Ще сонце може засліпити,
Та не сиджу вже голяка,
Бо тільки згадкою про літо
Синіє стишена ріка.
Хоч око зваблює природа
І вухо тішить пташки спів, -
Повсюди прибрані городи,
Щоночі більше гарних снів.
17.08.26

Гріховна та недосконала
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.

Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
В тягучу твань.

Ціпок згубила — не лякати ж
Людей м'яких?
Міняла тишу на сонату,
А смерть на вдих.

Воліла щастя, супокою,
Кохання теж.
Та за рахманною рікою —
Зола пожеж.

За гаванню — бентежне море
Твоїх невдач,
Штормить вітрами непокори,
Та більш не плач.

Хоч молодість не знає броду,
А старість — літ,
Ти маєш ще одну нагоду
Пізнати світ.

16.08.2026

Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.

І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
їм випурхнуть піснями...

Та не знайшла учора слів,
хоч як я їх шукала,
лиш у невипитих дощів
краплинок попрохала.

А ви не стріли, як колись,
мене з тим на порозі,
бо йшли за обрієм кудись
по неземній дорозі.

Ще неокрилені пісні
розгублено блукали.
...А краплі боляче мені
долоні обпікали.

2010, грудень

Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.

Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
У думці – де правда, де здравиця.

Наснага убита принукою
Писати, по суті, однакове.
Тому і можливість відшукую
Відбутись у прозі Аксаковим.

Та все ж і рядка не писатиму
Про хтивість і ласку дівочую.
Таких я знімаю по-всякому,
І лагідністю заохочую.

Навіщо займатись писаннями,
І щось про інтимне патякати?
Займімось ділами прадавніми,
І будьмо майстрами завзятими.

 як ми сиділи на трибуні
 на стадіоні авангард
 що також міг би зватись юність
 в країні сумнозвісних рад
 у день із дощиком серпневим
 що до обіду вже ущух
 як ми сиділи просто неба
 усіх побачень і розлук
 було нам затишно і зручно
 у вогкім літеплі земнім
 а наша випадкова дружба
 не вимагала проб чи змін
 було нам затишно мовчати
 про що завгодно сам на сам
 хоч згодом я тебе утратив
 ми досі там і досі там
 

У Києві, москалів тим щоб подратувати,
Одну з вулиць ім‘ям новим рішили назвати –
Кубанської України. Москальщина злиться
І, хто знає, чим в майбутнім воно закінчиться.
Раптом вулицю назвали, ідею заклали
Й через роки Кубань, справді українська стала.
Звісно, силою ті землі ми б не відбирали,
Як то москалі із Кримом нашим поступали.
Але ж раптом оті люди, що там проживають,
Історію цього краю справжню пригадають.
Що колись на оці землі Катерина клята
Повеліла запорозьких козаків заслати,
Щоб вони на Україні народ не мутили,
А отут кордон від горців стійко боронили.
Так з‘явилися кубанські козаки в тім краї,
Що мовою своїх предків й досі розмовляють.
Жили собі у станицях, землі обробляли
Та із горцями постійно вони воювали.
Царю вірою служили, аж пора настала
І царя у московітів врешті-решт не стало.
Поки ішла колотнеча – чия влада й сила,
То більшовики нахабно владу захопили.
І пішла в рознос Росія – кожен свого прагне,
Кожен за свою ідею незалежну тягне.
Було так і на Кубані, коли зрозуміли,
Що більшовики «навіки» у столиці сіли.
Зібрали козацьку раду – під загальну згоду
Республіку Самостійну Кубанську Народну
Всі разом проголосили. Але того мало,
Бо більшовики все більше сюди носа пхали.
Щоби їм протистояти, треба силу мати.
Треба собі союзника в боротьбі шукати.
А хто, як не Україна союзник надійний?
На той час проголосила, що вона вже вільна.
Що з Росією не хоче вона справу мати,
Хоче жити самостійно, вільно працювати.
Тож за кілька днів зібралась та козацька рада,
З Україною єднатись вирішила радо.
Щоби разом воювати, разом вільно жити,
Бо ж разом, як кажуть люди й батька легше бити.
Звісно, із таким порядком не всі були згодні.
Було там селян багато, що вічно голодні,
Бо не могли землю мати, лиш орендували,
По закону на козацьку землю прав не мали.
Та і «білі» генерали, що тут окопались,
Відпускати від Росії край цей не збирались.
А більшовики голоту під прапори звали,
Щоби та за інтереси їхні воювала.
Тож козаки опинились між двома вогнями:
З півночі голота пхає із більшовиками,
А тут «білі» генерали порядки наводять.
Треба з кимось поєднатись, бо вистоять годі.
Козакам «білогвардійці» ближчими здалися,
Тож єднатися із ними вони і взялися.
Генерали із них військо собі формували
І за справу генералів вони воювали.
Тих, хто був за самостійність, ті зі світу звели,
А далі «спасать Росію» козацтво повели.
Козаки за чужі землі воювать не стали,
Більшість на Кубань на рідну назад повтікали.
Без козаків генералам годі воювати,
Довелося їм з боями назад відступати.
А що то дало козацтву? «Червоні» припхали
І розправу над козацтвом скоро влаштували.
«Розкозачили» спочатку, права відібрали,
Потім землю, а активних у Сибір заслали.
Сюди ж на родючі землі, щоб їх заселяти,
Москалів з нечорнозем‘я завезли багато.
Відношення до козацтва ті, звісно не мали,
Але себе козаками гордо називали.
Коли сюди прийшли німці, ці «козаки» радо
Формувалися в «козацькі» полки і бригади
Та за німців воювали, їм вірно служили.
Темну пляму на козацькім званні залишили.
Комуняки, аби далі не ризикувати,
Узялися край швиденько «русифікувати».
Школи всі позакривали українські, звісно,
Посадили, постріляли «українців» злісних.
Хоч на суржику і досі там люди говорять,
Українство з того краю «видавлять» не скоро.
А ті «ряжені», що звуться кубанські козаки
Та відношень до козацтва не мають ніяких,
Вірно владі московітів беруться служити.
(Зрозуміло, бо ж порода у них – московіти)
Як москалі в Крим припхали, Донбас збунтували,
То ці «козаки» негайно «на поміч» примчали.
Так само, як на Кубані, вбивать українство,
Демонструючи підступність, нахабство і звірство.
Задля того їх плодила та московська влада,
І тепер свій хліб почвари відробляють радо.
Та старання їх даремні. Прийде та година,
Що єдині , врешті стануть Кубань й Україна.

Розпалився конюх у кошарі,
Затопив стоячою водою
Пічку, наче ковдру від клошарів,
В обладунках справжнього героя.

Був би Яковом,то мабуть мав би невід -
Пугачем співав на довгим ставом,
Хвилями біблійного сувою,
Як віщун ходив би пароплавом-

Так одні й ті самі негаразди
Радують, як добре долучитись
До стигматів - дивних і прекрасних,
Щоб у щасті раптом не спочити…

Звір не біжить у нору
Звір починає біг
Час завмирає
Чекає

Згадую ім'я своє
але слово зносить
Потоп

Повітря наповнилось пилом
хрускіт гілки сухий у задусі
Вогонь зароджується опівдні

Згадую ім'я своє
томиться вогонь у Землі

День у волозі нічній приховав
тіні постійні та вічні

Згадую ім'я своє
світлом далекої Зірки

2024

1

Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?

Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з попелу Струмінь Дзеркальний постане!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

Над колискою міста - небесний легкий балдахін.
Як би сильно його не кромсали "шахеди" й "орлани",
Він вціліє й побачить свою Перемогу жадану!
Як же буде багато його переможних світлин!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

2

Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух
Не дозволить упасти і здатися. Темно навкруг,
Але гени твої - особливі, і ти - нездоланний.

Заховавши за спиною ніж та залізні кайдани,
Часто ворог тобі усміхався. Казав, що він - друг.
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух!

Тільки в єдності сила! Тобі героїзм Богом даний!
Бережи неповторність! Не слухай чужинців-папуг.
І тоді переможеш! На місці руїн та розрух
Відбудуєш майбутнє для Петрика, Лесі, Оксани...
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

3

Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Незалежна країна з жахіття кривавих годин
Полетить вільним птахом туди, де нема чорних смуг.

Розірветься навіки омани ворожий ланцюг,
Не зупиниться правди святої нескорений млин.
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

Запульсують життям і Дніпро, і Токмачка, і Буг,
Буде срібно-живильною вічна краса стромовин.
Усміхнись, Українонько! Та не ховай карабін -
І тоді вже ніхто не ламатиме мирний твій плуг!
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026