Наум Лисиця (1932-2013, Україна)

Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Щоби вогонь у нас не згас,
хмизу підкинь.

В мокрих наметах друзі сплять,
крім чергових навкруг багать.
Сосни гудуть в імлі в цей час,
й вітру орга́н не вщух.
Ні́де ні сісти, ні лягти,
скільки ж у світі є сльоти...
Слухай, давай станцюєм вальс
в ритмі дощу!

В небі під хмарами – пітьма,
в небі і про́світу нема,
а під ногами – не паркет,
а череда калюж.
Та зігріває нині нас
цей недоречний ніби вальс,
і наша зірка між планет
сяє чимдуж.

(2026)оооооооооо

Удосвіта шибки задеренчали
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
Він, виючи по-бабському на хату,
Не намагався стримувати сліз
І на собі, крім хатнього халата,
Кудись анічогісінько не ніс.
Цей дід повік самотній, наче палець,
І аж занадто на усе скупий, -
Не кинувся за іншими у далеч,
Хоч відчуття боязні не пропив.
Дід не спішив чкурнути якнайдалі
Від язиків нещадного вогню, -
Немов його до тину прив'язали,
Неначе закували у броню...
06.05.26

Зустрів тебе на перехресті,
Відбиток на палкому серці.
Будем з вечора до рання
Вживати еліксир кохання.

Ти стогнеш, а очі прикриті,
Під повіками вузькі зіниці.
Та я і сам, подібно змію,
Іклами впиваюсь в шию.

До себе міцно я притисну —
Знімай скоріш свою білизну.
Підкоряюся капризу,
Як зверху, так і знизу.

А за обрієм світанок,
Поцілуєш наостанок.
Повертайся в темні води,
Не позбутися щоб вроди.

І в наступний повний місяць
Поспішай, не забарися!
Щоб журба раптово не спіткала,
Стань солодким ритуалом.

І знов до себе я притисну —
Ти знімеш зайву цю білизну.
Підкорюсь твоєму я капризу,
Як зверху, так і знизу.


2025

О Боже, о Боже, о Боже!
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!

Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
Зростають в розмірах мої зіниці!

І це ж вони не АІшні!
Їх навіть можна реально помацать!
Жаль, вже відцвітають вишні,
Та добре, що вже плюс двадцять!

Коло покинутої хати старий колодязь,
з якого більше не п'ють ні люди, ні звірі.
Інколи птаха сідає на тряхлий рипучий обід,
гойдаючись у вишнім небеснім ефірі.

Вітер крутить зотліле колесо.
Линуть між хмари веселі пташині співи.
Хтось гукає знеможеним голосом,
хтось потайки сміється і плаче
у порожній садибі.

Заростає обійстя дикою м'ятою.
На світанку Марія доїть руду корову.
Кішка гріється на ґанку із кошенятами.
Світло прозоре просякає садибу знову.

Іван, приклавши руки до очей, дивиться,
як над горами котиться променисте світило.
Вітер крутить зотліле небесне колесо.
Хтось доглядає квіти дбайливо.

Ледве чутно цебенить і співає вода
у зболілих гирлах старої криниці,
у темних витоках золота —
переливаючись через запилені вінця.

2026

 життя картини поллока
 але усе мине
 розвидніє за мороком
 земне таке земне
 і хліба житнє золото
 і молоко і мед
 з-під ніг злітають голуби
 дідок травицю жне
 дерева прохолодою
 стрічають і мене
 

 
Питання – що робити з цим
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
Ти маєш страх, і сором теж
Чи хто казав хоч раз тобі оце, о це ж
Примара матері зринає з-за пліч
Обличчя – лід, і навіть холодніш
Говорячи
«Цього не можна, бо це рушить звичаї
У школі вивчені»
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
Любов між нами є очевидною
На думці в мене єдина відповідь
Сестри браття, у воді ще
Все, із часом, трохи інші
Далебі, чому не пробувати щось нове
Як ви шалені є
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
 
 
 
 
 
 
 

Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.

Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!

Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.

І сам цей туман - ніби шпиль таємниці,
Яка не склрилась, не падала ницо.

Туман - наче суть, що захована в мові,
Надмірній, барвистій, як страчене море.

15 листопада 2025

Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.

Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У церкві святої Ірини.

Життя, наче птахи розкрилена мить,
Просвітлено з темряви плине.
І дух воскресає, і свічка горить
У церкві святої Ірини.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.

В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
В топонімах ховались тут незримо.

А на раменах довгий амулет,
Рушник на голові з пісного тіста,
Кандели дві, нефритовий браслет
І широта душі імажиніста…

Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».

Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
у ненаситній ватрі.

Котилось сонце за лани...
Дорога кривиною.
На чорній смузі борозни
прощалися з тобою.

Губила сльози осяйні,
немов верба сутула.
Ридала скрипка у мені,
та я її не чула.

30.04.2026р

Цвіте, цвіте яблуневий,
Сяєш ти у день травневий
Рожевими зірочками
У садочку тата й мами.

Їх давно уже немає.
А яблуньки розквітають.
Що садили їхні руки
Для дітей та для онуків.

Яблуневий цвіте гарний.
Спогади летять птахами.
Тихо на плече сідають
І моє серденько крають.

Отой цвіт рожево-білий
Додає наснаги й сили
І любити, і творити,
Попри негаразди - жити.

2026 р.

Передпокій літа - травень духовитий
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби ще учора зимно не було.
Якнайкращий вияв нещодавніх марень,
Бачиться чудово з дня у день мені
Цей зелений красень - росянистий травень
І його магічні сили чарівні.
05.05.26

А в руках моїх фрукт божественний дозрів.
Там, у саду, зірвав я декілька плодів.
Перший скуштував — і одразу я зрадів,
Почав розуміти краще задуми богів.

Задуми ці — не дурниці:
В тілах наших — храм.
Світ — чудовий сон, що сниться
Мені і навіть вам.

А поза садом є земля, де дикуни живуть,
За досвідом туди, до них, я вирушив у путь.
Захопливо спостерігаю і вивчаю їхню суть,
Та, на жаль, крізь бетон там квіти не ростуть.

Замість квітів — всюди сіті,
В які потрапляють всі,
Хто розуміє, що є різниця,
А перешкоди — в голові.

А коли я надивився на їх побут без прикрас,
Вирішив, що на контакт треба вийти хоча б раз.
З’ївши другий плід, поділитись прийшов час,
Що багатогранний світ — і він увесь для нас.

Яка прикрість мені відкрилась:
Своє знання головне
Показати я не в силах,
Бо їхнє плем’я все сліпе.

А з розпачу тоді я вжив останній, третій плід.
Щось жахливе пережив — до смерті близький тріп.
У маренні шукав я сад, та зустрівся мені дід,
Перекривши шлях, сказав, що зловживати так не слід.

І з ним присівши біля підніжжя,
Почув багато я речей:
Життя та смерть, кохання й потойбіччя
Та справжню суть людей.


2022

Дражнити ведмедя погано,
Не варто дражнити ведмедя.
Дражнив якось ведмедя Фєдя-
Ну і де тепер цей ваш Фєдя?

Дражніть краще власну дружину,
Або назвіть тещу "мамо!",
Але дражнити ведмедя-
Це однозначно погано!

Будете дражнити ведмедя-
Він вам відкусить руку,
Його за це можуть прибити,
Та ж ви проживете безруким,

Якщо не помрете нагло
Від втрати великої крові.
Вважєйте, я вас попередив,
На цьому лишайтесь здорові!

Не витримує кишка
Сатиричну штангу.
А зате мої прогнози -
Як у баби Ванги!

Ще трішки, і засвітиться каштан,
Свічки запалить білі в канделябрах.
Між іншими каштан - ошатний пан,
Що живиться у потаємних надрах.

Шипи у квітах настовбурчив глід -
Дивись, перестраховуйся як слід!

Плетуть кущі мережива бузкові.
Все ж буде ок, бузок? Ловлю на слові!

І про дерева мріє деревій,
Очами травня дивлячись з-під вій.

04.05.2о26

 смак має значення однак
 естетики христові рани
 хтось каравани дерибанить
 красиво та не аби-як
 уп’явся снайпер у приціл
 утримуючи зброю рівно
 і реагуючи підшкірно
 полює вишукану ціль
 оце гуляє моцарт п’яний
 комусь жбурляючи мідяк
 той самий жест недбало всяк
 захоплює у дон-жуані
 ще-ігуана перспективно
 ледь видима з-за скель і хвиль
 згорнувши випрямля свій хвіст
 граційно холодно й хітливо
 

У вас чудова рідна мова

яку я бачу на фейсбуку

читаю кожне ваше слово

й приймаю усі ваші звуки

так гарно ви про теплий травень

про квіти на життя дорогах

про Україну яка кривавить

через ординського ворога

не пишете у вас обави

буде не буде перемога

нині не всі про її славу

й молитву до нашого Бога

вклоняюсь вам за гарне слово

Та ще щоб суть була здорова.

04.05.2026р.

Напишу вам віланелу,
І частівку, і сонет…
Станцював би тарантелу -
Та не стану - я ж поет!

Я розбурхую болото!
«Рясно-згасне-передчасно»…
Ось така моя робота -
«Власна, вчасна і прекрасна»!

2026 рік

Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!

Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кожні іменини.

Там на ослоні - глечики старі,
А я — засмагла, боса, невгамовна —
Рахую зорі (не роки) вгорі,
Які на смак — як ягоди шовкові.
Лиш тінь від хати довшає щораз,
І пахне м’ята вечором і степом...
Там зупинився на порозі час,
Щоб я колись вернулася до себе.

Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.

І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Величність статуй і чоло сумне.

Крізь цвіль і гній прорветься люте слово,
А праведник прорветься крізь кордон.
Впадуть споруди фальшу, як полова,
Зламавши катехізис заборон.

14 листопада 2025

Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.

Мовчать Пенати*, страх Господній,

Але двоногий неземний
Гримить нам голос тераподний* -
Гучний, звабливий ,чарівний.

Вовки пустують, вівці бродять ,
Аж ось до гаю давній скіф,
Неначе Дійсний Фін заходить,
Віраха* поруч разом з ним!

Вона- не ти! - тривка, мінорна,
Немов ікона чудотворна
У гуні з кольором лляним,

Ховає сіль нерукотворну,
Як ханукія жидотворна
Як гнів із поглядом скляним…

Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
Люба воду набирає
з ветхої криниці.
Доокола спраглим плаєм
поле колоситься.
Йде межею, аж відерце
хлюпа водограєм,
а сусідка щирим серцем
жіночку питає
ту, в якої руки — стебла,
коромисло гнеться:
«Чи не бачиш, що у тебе
вже старі відерця?
Принесеш додому мила
на деньці́ з лихвою —
всю стежину окропила
свіжою водою.»
Зиркнула — і дійно ржаві,
засмутилась трохи.
Навкруги сухі отави
стеляться широко.
Птаха в небі не співає —
причаїлась в гущі.
Десь за синім небокраєм
йдуть дощі цілющі,
а тут котиться посуха
перекотиполем,
легіт стомлений, ледь духу,
у жаливі стогне.
Курява в густім безмежжі
дихає смолою,
тополин зелені вежі
плачуть за водою.
Зажурилась бідна жінка,
почала моли́ться.
Із дірявих відер дзвінко
скрапує живиця.
Зрошує водою ниви
і сади й городи —
ветхі відра оживили
ца́рину природи.
Зацвіли волошки рясно,
заясніли луки,
у смарагдах одночасно
сяють незабудки.
Польові хвощі, ромашки,
те́рени, самшити —
на руках добру неважко
дощ грибний носити.
На прекрасну полонину
впали срібні роси.
Маки жінка, як дитина,
заплітає в коси.
Скрізь квітує край чудесний,
бо Любов ще й досі
на пере́веслах небесних
в цебрах воду носить.


30.04.2026р.

Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
04.05.26

Сиділи втрьох: у першого повсюди змови,
А другий впевнений у штучності буття.
А я додав, що зранку усвідомив —
Переживання та матерія породжують життя.

Перший каже: ми — продовження проміння.
А в другого вмістився космос на папері.
Бесіда серед дерев — пускаємо коріння.
Слухаєм подеколи, що кажуть "Двері".

І я згадав,
Як був малим, мені казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минули — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи.

Першому потрібен дах і ще автівка —
Є певні правила для цієї гри.
Другий перебив: тут і зараз — найкраща це домівка,
Ще б усвідомлено дихати і розрізняти кольори.

А я сидів між ними і слухав посередині.
Триматись середини — це про кожну справу.
Підсумував, сказавши: «Дні, що нам відведені,
Вартують, щоб їх не провести під заставу».

Перший запитав: хто для нас є еталон?
Другий міркував, що всім треба прийти до тями.
Я додав: «Для нас Державу заповів Платон»,
І місце під сонцем плутають з робочими місцями.

А потім наступила тиша велична і раптова.
Якщо ми тут — то це щось значить.
Є ми, а є вони — і не кажи ні слова!
Та ми не ті, кого вони в нас бачать…

Ну а мені давно казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минають — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи,
Та поки не забиті цвяхи…


2025

 хмаровиння білий плин
 і самотній пароплав
 я шукав себе за цим
 де-не-де або деінде
 коли бачив моряків
 зважувався і питав
 а чи хто не зна який
 пароплав прибув сьогодні
 знано є життя в містах
 нам його пізнати годі
 словесами із вистав
 тут ніяк не обернешся
 не читав би у книжках
 про безмежні океани
 працював собі о так
 із грошима одружився б
 сулейманом собі став би
 

Я запитав в Ісуса: ти тут був
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!

Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.

Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
удерся в твій ефір!

Весь вірш трималась за кота,
а котик пас мишей.
Один поет, душа проста,
читав себе лише.

Не зрозуміла б ти його,
якби не білий кіт,
який стрибнув з кутка свого
у ночі перехід.

Так вірші з прозою злягли
на диво без біди.
Ти не пручалась – ви змогли…
лише щосереди.

8 листопада 2004 р., Київ

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.

Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж опинився.
Мав походження шляхетне і освіту гарну,
Міг й глухого вговорити… Та потратив марно
Свої здібності. Нічого в житті не добився,
На історії задвірках, врешті й опинився.
Не про Україну думав, а власну кар’єру,
Всім готовий був служити той Павло Тетеря.
Чигирин, Москва, Варшава – не перебирався,
Від одного до другого увесь час мотався.
Коли Павло народився – то ніхто не знає,
Але таке на ту пору з багатьма буває.
Ніхто ж не зна, хто виб’ється високо літати,
А хто стане непомітно життя проживати.
Та те, що ніхто не знає, не може згадати,
Коли саме довелося Павлу помирати,
Так багато нам говорить. Не проста ж людина,
Був же гетьманом відомим колись в Україні.
А помер десь невідомо, ніхто й не заплакав.
Отака була Тетері від народу дяка.
Та й із прізвищем у нього теж незрозуміло:
Чи Тетеря, чи Моржковський? А ще угляділи
У реєстрах, що Мошковський він також писався.
Та для нас він був Тетеря, таким і зостався.
Народивсь скоріше в бідній шляхетській родині,
Таких родин чималенько було в Україні.
Вчився в уніатській школі, вибився у люди,
Влаштувавшись урядовцем до луцького суду.
Уже тоді придивлявся та зв‘язки заводив,
Бо ж життя все просидіти у суді не згоден.
Хотів більшого, амбіцій було забагато.
Щоб пробитися нагору, зв‘язки ж треба мати.
Не знаю, чи помогли би ті зв‘язки Павлові,
Чи замовив би за нього нагорі хтось слово.
Він і сам не надто вірив та не сподівався,
Але тут на Україні Хмельницький піднявся.
Запалала Україна. Розділились люди.
Хто за Хмеля, хто за ляхів воювати буде.
Вишневецький, Кисіль стали ляхів захищати.
Та ж вони були й до цього знані і багаті.
А отакі, як Тетеря перспектив не мали.
Хто ж до Хмеля приєднався – полковники стали.
Їм і почесті, і слава. Молодий, амбітний.
Чого ж йому в урядовцях у Луцьку сидіти?
Схотів спробувати щастя, до Хмеля подався.
Звісно, з шаблею на ляхів у бій не кидався.
Таких, як він освічених, як не шанувати.
Тож в полку переяславськім став писарювати.
Бував часто в Чигирині, знайомства заводив.
Зумів себе показати так добре, що згодом
До стольного Чигирина писарем забрали.
У Виговського Івана роботи навалом.
Треба зв‘язки з закордоном було розвивати.
А Тетеря народився, немов дипломатом.
Умів і поговорити, умів і вмовляти,
Умів і пораду гарну Виговському дати.
Сам Хмельницький став Тетерю скоро цінувати,
Навіть, місії важливі йому доручати.
Саме він з Тимошем їздив сватати Розанду,
Хоч в Молдові українців стрічали не радо.
З володарем семиградським довелось рядити,
Щоби якось ту Молдову на двох поділити.
Скоро Ракоці із Хмелем горщики побили.
Та Тетеря потихеньку, якось поміж ділом
Продовжував переписку, щоб Хмель не дізнався.
А раптом би той Ракоці колись і придався.
Кажуть, що теля покірне аж двох мамок смокче.
Ото якраз про Тетерю. Заводив охоче
Він знайомства поміж знатних – колись та згодиться.
Тож, коли Павло надумав вперше одружиться,
Узяв сестру Виговського за себе Тетяну.
З начальством породичався – то вже непогано.
Вже не знаю, де поділась та перша дружина.
Чи померла, чи то, може, Павло її кинув,
Бо удруге одружився вже на доньці Хмеля,
На Олені. Отакі от маневри веселі.
А була ота Олена на той час вдовою -
Брат Виговського Данило уже упокоївсь.
Не кохання шукав, тільки вигоди для себе,
То для власної кар‘єри йому було треба.
Та то трохи ми забігли наперед, одначе.
Хмель, услужливість Тетері таку як побачив,
То полковником поставив у Переяславі,
Хоч постійно помагав він гетьману у справах.
Зустрічав бояр московських, що встигли припхати
В Переяслав, Україну щоби прив‘язати
До Московії. А потім Богдан посилає
У Москву, нехай з царем там договір ладнає.
Він і тут від своїх звичок не зміг відступитись.
Вже не знаю, чим цареві вдалось прислужитись,
Та отримав привілея від царя на Смілу.
Хоча привілей не мав той ніякої сили,
Бо ж землею в Україні Хмель розпоряджався.
Щоби гетьман про дарунок отой не дізнався,
Грамоту оту Тетері прийшлось закопати.
Та по смерті Богдановій кинувся шукати,
А та грамота зотліла. Довелось просити
«Царя-батюшку» сердечно її відновити.
Як помер великий гетьман, то питання стало,
Кому саме би козацтво булаву віддало.
Сам Богдан свого Юрася з булавою бачив.
Але, окрім свого сина називав, одначе
І Виговського, й Мартина Пушкаря. Між ними
І Тетерю, який мріяв булаву отримать.
Та, поки в Москві Тетеря з царем «домовлявся»,
Щоби гетьманом затвердив, врешті той Юрася,
Старшина козацька швидко усе переграла
І Виговського Івана гетьманом обрала.
Повернувсь з Москви Тетеря, що було робити?
Тому гетьману новому довелось служити.
Від Москви почав Виговський скоро відвертати,
Із поляками, подумав, краще справу мати.
І Тетеря поряд, наче ж йому помагає,
Але також із Москвою зв‘язків не втрачає.
І, при тому із Виговським горщики побили,
Бо Виговські йому, бачте, майна не вділили.
Все ж Виговський з Тетерею мусив мати справу
І писарем генеральним недарма поставив,
Бо ж розумний був, чортяка, зв’язків купу має.
Тож в таких важких умовах нехай помагає.
Тут зібралися поляки знову воювати,
Треба було тій напасті якось раду дати.
А хто краще то зуміє? Хто в тім досвід має?
Тож Тетерю домовлятись гетьман відправляє.
Півроку мотавсь Тетеря: Чигирин – Варшава.
Все ж на літо домовився, вирішилась справа.
У Гадячі підписали все, що домовлялись.
Хоч виконувати ляхи того не збирались.
Не схотіли українців за рівних вважати,
Довелося Україні й далі воювати.
Сам Тетеря доїздився до ляхів, що кинув
І полковництво і, врешті, саму Україну.
У Варшаві влаштувався, експертом зробився.
Бо ж хто краще в українських справах розумівся?
Вже здавалось, мить спокою у житті настала:
Є маєтки, служба, гроші. Хіба ж тобі мало?
Ще й одружений на доньці Хмеля… Та, одначе
Він себе із булавою гетьманською бачить.
А тут ляхи під Чудновим москалів розбили
І Юрася Хмельниченка до себе зманили.
Козаків уже дістало москальське нахабство,
Що тягли їх, не питались у Московське царство.
Тож король послав Тетерю знов до Чигирина,
Бо ж йому була потрібна там своя людина.
Та й Юрась просив за нього, хотів, як і тато,
При собі в часи нелегкі порадника мати.
Скоро писарем поставив його генеральним…
Але гетьманство Юрася видалось провальним.
Не мав він ні сили волі, ні того таланту,
Щоб старшину і козацтво в кулаці тримати.
Тож у монастир подався. Булаву зоставив
У Тетері, замість нього щоб той далі правив.
Становище наказного гетьмана, одначе,
Не подобалось Тетері, бо ж він себе бачив
Справжнім гетьманом, якого на раді обрали.
Щоб йому козацька рада булаву ту дала.
Були, правда, конкуренти булаву ту взяти.
Іван Нечай, що так само був у Хмеля зятем.
Хтось Виговського ще думав гетьманом обрати.
Усе вирішили гроші. Взявся роздавати
Їх Тетеря, щоб старшину хоч переманити.
Сипав грішми, аби лише голоси купити.
Не своїми сипав. Жінка принесла в приданім.
Гроші й стали аргументом виборів останнім.
Хоча козаки Тетерю знали й не любили.
Але гроші свою справу врешті-решт зробили.
Не козаки ж обирали, а лише старшина,
Бо козацтво б не обрало бісового сина.
Кажуть, винесли Тетерю у кріслі на люди,
Старшина ревла осанну йому на всі груди.
А козаки узялися шапками жбурляти.
Якби швидко не забрали, могли б закидати.
Щоби народ вгомонити, дріб‘язок кидали
Та барилами горілки роти затикали.
А коли король дізнався, дуже здивувався,
Адже дозволу Тетеря в нього не спитався.
Щоб король не був сердитий, то писати взявся:
Булаву дали насильно, хоч він відмовлявся.
Щоби ту гірку пігулку ще й підсолодити,
Заходився Україну до Польщі тулити.
Почав Яна-Казимира у листах вмовляти
Спільно з ним Лівобережжя також приєднати.
Під своєю булавою об‘єднати щоби
Україну. Не усім то, правда до вподоби.
Не всі прагли клятим ляхам знову підкорятись,
Деякі полки за зброю, навіть стали братись.
Та Тетеря зумів швидко розправитись з ними.
А тут і король припхався з полками своїми.
Рушили Лівобережжя вони воювати,
Хоч вже осінь наступила, стало холодати.
Козаки лівобережні коритись не стали.
Що там міста, навіть села лиш приступом брали.
Велись ляхи і татари з народом жорстоко,
Тож любов чекати дарма було з того боку.
Хоч Тетеря намагався, слав універсали,
Вони гетьману не надто були помагали.
Вів полки свої Тетеря та все озирався,
Чи хто булаву у нього забрать не збирався.
Виговського запідозрив, що той хоче й досі
Стати гетьманом. Тож ляхам написав доноса.
Ті не довго марудились, взяли й розстріляли.
Та Тетері щось від того спокійніш не стало.
Бо ж Богун живий ще, може він претендувати
На булаву. І на нього довелось писати.
Того ляхи теж схопили й розстріляли скоро.
А тут Юрась Хмельниченко озвавсь на ту пору.
Хоч і монах, але ж може булави схотіти.
Написав. Поляки й того мусили схопити.
Правда, хоч не розстріляли… Може й треба було,
Скільки б біди України отим відвернули.
Дійшли ляхи до Глухова та Сєвськ обложили.
Але зима прийшла люта, витримать несила.
Ще і рік був неврожайний, тож голодно було.
І не витримали ляхи, назад повернули.
Повернувся і Тетеря теж до Чигирина.
Та, полишили заледве ляхи Україну,
Як козацтво піднялося, не могло простити,
Що поміг Тетеря ляхам Богуна згубити.
Та й з поляками не надто в козаків складалось.
Не всі ляхи відступили. З Чарнецьким зостались
Іще ті, що пантрувати мали Україну.
А велися так жорстоко. Тож, Сірко як кинув
Клич піднятися й прогнати Тетерю і ляхів,
Піднялись на правім боці всі полки без страху.
Й лівобічні доєднались, москалі припхали.
Вони теж на правий берег свої плани мали.
Хоч Тетеря відбивався, ляхи помагали
Та все більше з усіх боків його обступали.
Ляхам стало не до нього, в самих бунт почався,
Любомирський саме проти короля піднявся.
Тож, залишивши Ханенка наказним на правім,
Взявши булаву, Тетеря подавсь до Варшави.
Прихопив іще клейноди, сподівався скоро
Повернутись. Та вже пізно було на ту пору.
Ляхи помочі не дали. Король, хоч поставив
Його старостою, щоб він в Україні правив.
Та хто ж його туди пустить? Хіба що зарплата
Ішла йому. Не з голоду ж йому помирати?
А поки він лизоблюдив, під ляхами слався,
Без маєтків в Україні врешті-решт зостався.
Захопили ті маєтки якіїсь магнати.
Спробуй-но тепер ті землі у них відібрати.
І судився, і пороги оббивав високі
Та підтримки не отримав ні з якого боку.
В ляхів клопоту й без нього тоді вистачало.
А хто він? Колишній гетьман? Та ж таких чимало!
Розізливсь на них Тетеря, до турків подався.
Натравить на ляхів турок, мабуть, сподівався.
Нічого з того не вийшло. Турки не схотіли
Воювати. А Тетерю раптом отруїли.
Мабуть, то були поляки, що турок боялись,
Відвести війни загрозу, певно, сподівались.
Отож, скільки він потратив амбітної сили,
Але сам собі при тому викопав могилу.
Де похований, то досі ніхто і не знає.
З тими, хто багато хоче, отаке буває.

Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)

Па́ри у та́нці кружляють закохано,
серце сповняють пісні́.
Рвуться у ві́кна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Та́нець кружляє з веселою силою,
квітка жива на плечі.
Погляд ловлю однокурсниці милої,
біля стіни стоячи.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Люба, тобі присвячу свою працю я,
щось незвичайне створю:
вирощу в Арктиці білу акацію,
з неба дістану зорю!

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

(2026)

Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.

Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати.

Ковток холодної води...
У ньому - біль гіркої втрати,
Такий, що можна й промовчати
Про інші різні холоди!
Здається, холод - назавжди...

Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.

Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Престижу вищого. А от все це нащо?

Вище голови не вдалося підстрибнути
І святішим за Папу Римського стати
Як не пнувся, як не старався я.
Добре, хоч не втрапив за ґрати.

"Багато хочеш - мало получиш!"-
Була в нашім дитинстві така фраза.
Як правило, доля така в тих,
У кого на прапорі - "Все й одразу!"

 
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
 
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
 
Ей, будь ласка
О, легко, бейбі
До утіхи
 
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Кажу, прошу, вислухайте, діти
Бо вам колись-небудь виправляти світ
 
Вислухайте, діти
Вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Бо вам колись-небудь виправляти світ, ха
 
Ей, до утіхи
І до ночі
Прошу, вислухайте, діти
Кажу, прошу, вислухайте, діти
Потіште, ей, потіште
О, благаю
 
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Будь ласка, діти
Нумо, слухайте
Нумо, діти
 
 
 
 
 
 
 
 

(звернення поета України
до суспільства планети Земля)

Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
(дивись з попкорном на дивані).
Цивілізації – є доказ –
в згасанні чорнім, чи нірвані*
О скільки їх по всій планеті
цивілізацій напівсплячих,
які навчали нас на злеті,
тепер мовчать, у прірві наче!
Їм що війна, що смерть – байдуже,
думки мізерні, дії ниці.
Тому і ти в закланні, друже,
вже і у тебе цілять вбивці.

*нірвана на санскриті згасання

Травень 2026 р.

Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…

Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
на інших тоді нас…ти.

А потім, як боксерські груші,
лупцює всі «чорні душі»!
Про колір своєї душі
мовчить…
Запитаю у ШІ.

P.S.
Між іншим, «Записки дяді Жори» ніхто не вилучає.
Можливо, й у цього жартівливого вірша є шанс на життя…

2026 рік

Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
Господь пасе овець на видноколі,
апостоли не п'ють Ісуса кров.
У кожнім закутку душі людської
панує — радість, щастя і любов.
Ти там, де солов'ї у райській хащі
виспівують рулади неземні,
цвітуть в садах півонії найкращі…
Навіщо ж залишив сльозу мені,
війни кривавий слід на ребрах неба,
розбите серце, сповнене жалів,
завію квітня і листочок клена
у чорній грудці мерзлої землі.

29.04.2026р

Рідна моя вкраїнська земле-мамо!
Я відчуваю як тобі болить,
Міни тобі на груди тиснуть і снаряди,
А ти, свята мусиш усе терпіть.

Ще трішки і твої сини та доньки
Позбавлять свою ненечку від мук,
Почуєш ти палкий їх серця стук,
Засяє над тобою миру сонце.

Та залікують всі пекучі рани
І подорожники зелені й спориші,
Заколосишся, рідна ти хлібами,
Від пісні потепліє на душі.

2022 р.

То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То на світ дивлюсь привітно,
То байдуже мружу зір, -
То нікому непримітний,
То яскравий аж надмір.
Я, лукавити не звиклий,
Зараз правду говорю,
Що життю кидаю виклик
І продовжую з ним гру...
03.05.26

Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!

 я дійсно знаю
 про сніги
 про відчуття відлиги
 подячний сонцю
 що колись
 зринає з-поза криги
 у цім нема фальшивих нот
 мій пульс ритмічний рівний
 ти боже мій
 erbarme dich mein gott
 усі твої пробіли
 через книги
 хмари та життя
 нехай там як
 мене піднесуть із ніщот
 чи із ганьби
 чи із нудоти
 о що ти перейшов хома
 о що не перейшов ти
 

Окинувши поглядом небо,
Сідлаю ракету.
Зі швидкістю світла
Взяв курс на восьму планету.
Нептун відомий тим,
Що там алмазами дощить.
Я знаю: найбільший кристал
Здобути пощастить.

По усіяному зірками
Космосу темному полотні
Мчуся вперед, і мене
Супроводжують позаземні вогні.
Продовжую прориватись
Крізь простір я та час.
Тут раю нема, але
Янгол мій вартий найбільшої з прикрас.

Ось я до володінь твоїх дістався,
Володарю морів.
Твоя велич захопила дух —
Мені бракує слів.
А супутників твоїх багато,
Я б став одним із них:
Небесним вічним тілом
Серед світів чужих.

Увійшовши в атмосферу,
Дощовий провокую стан.
Закоханий до нестями
Астронавт-шаман.
Вмить почалась злива,
І алмаз у моїх руках.
І до тебе я, додому,
Мчу на всіх парах.

Найвіддаленіший від Сонця —
Крижаний гігант.
Я вважав, що крижане серце —
Найкращий варіант.
Та в коханні — сенс творіння,
А крижаний гігант
Віддасть коштовне каміння,
І я повернусь назад.


2023

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій

Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Як ясен світ в червоних мухоморах…

То спалахи - мабуть від полохливих
У гіллі буків, над гірським проваллям!
Пробуджені ворони не з лякливих.
Оксюморон? Оскома? Задзеркалля?
Чому, навіщо шлях рябі торують?
Як розібратися у сенсі наносному ? -
Явдохи де?! – Вже й мозок реформують
Можливо далі дзен...
в липневих зливах.

Я пові́тряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію́.
Баговиння трясе піді мною
Землетрусами стала* земля.
Кров'ю предків, злобою лихою
Пригощаю свого упиря.
Тугу в серці плекаю, мов квітку,
Зазираю ув очі журби.
І вдихаю пилок первоцвіту
До тієї лихої пори́,
Як накриюся саваном смерті,
Пута білі із ніг розв'яжу
І на дотик відчую безсмертя
Перейшовши останню межу.
Домовину збиваю, натомість —
Не чекаю на милість давно.
Поглинає тілесне свідомість,
Перетворює на порохно.

Стала* — стара, незмінна

28.04.2026р.

Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі він робить акцент на стражданнях цивільного населення та «варварстві, яке приносить війна».

Жан Рено міг би спокійно спочити
на лаврах, чи хоча б на Багамах…
Але не мовчить, бо страждають діти,
яким нІкому сказати:
-Мама…

2026 рік

Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закоханим властиво.
Як легко разом йти, як добре вдвох,
Коли кохання сильне і безкрає, -
Хай почуття оці боронить Бог
І чистоту стосунків вберігає.
02.05.26

Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.

Хоча й навколо згубні холоди,
Тепло зі сну кричить: "Іди сюди!
Не бійся! Настає відрадний травень!"
Моя хода - невпевнена, крихка,
Тримає клюку втомлена рука,
А наді мною - вже латинське "Amen".

Надія - замордована раба,
Її на вила підняла юрба -
Розбещена, базарна, чорнорота.
Я залишився на межі зими
І думаю: яка ж із тих семи
Моя фатальна та остання нота?