Дочекалися ми благодатної зливи,
Упоїлись водою грунти і без неї масні, –
Яскравішими стали – вдоволена нива
Й незатьмарені житом волошок блакитні вогні.
Враз повищали в зрості зелені посіви,
Забуяли ще більш, у тісняві хлібів, бур’яни, –
Все живе щиро вдячне цій бажаній зливі
За цілющість, яка в літню спеку не має ціни.
03.06.24

Мені у двері серпень подзвонив.
Цей звук - лише йому властива риса.
Я відчинив. Впізнав без зайвих слів.
І бачу у руках його валізу.

У тій валізі - суміш літніх трав,
Там запах яблук, вечори спекотні.
Стояв навпроти мене і мовчав,
Бо бачив, як дивився я в безодню.

Відвертий серпню мій! Дозволь на "ти"!
Якщо прийшов до мене, любий друже,
То підкажи, де затишок знайти!
Відмовою не вбий вже вбиту душу!

Мені із тягарем безглуздих мрій -
Кружляти з жовтнем в дощовому вальсі.
Веселий танець літа вже не мій.
І серпень тихо вимовив: "Збирайся..."

Зачатий ще під Донну Саммер в ритмі диско -
Свою незайманість втрачав під Депеш Мод.
Я динозавр; я із часів, коли не зиску
Чекали від життя – любові та пригод.

Девіз мій: живемо єдиний раз життя ми -
Що нині згаяв, не поверне вже ніхто.
Тому якщо любив, робив це до нестями.
Щось захопило – викладався на всі 100.

Любов\ненависть викликав, та не байдужість.
Я всім життям доводив, що стервозність – міф,
І в найстервознішому серці я знайду щось
Тендітне, що ніхто б збудити не зумів.

Я понадкушував едемські заборони,
Лишивши за собою поле кислих мін.
Я – щось на кшталт співочо-білої ворони.
В молитві до Венери я – палкий «Амінь!»

Якщо писав – то кров’ю начебто востаннє.
Найпотаємніше жіноче розгадав -
Не просто ж так я народився від кохання
Під Донну Саммер – став неначе hottest stuff.

В ідейнім поєдинку ганжі з алкоголем
Я був арбітром - їх розводив по кутах.
Навчав поганого – то від моєї школи
У скріпонутості завжди зриває дах.

Я проспівав весну та прокохав ще й літо.
Ягнят мовчання розумів і мову риб,
Підґрунтя скріп, якщо безшлюбні на чолі там.
Що не сказав би Заратустра, говорив.

Я вивертав для ближніх душу та кишені.
Для прози був – як Геркулануму вулкан.
Думки безумні та бажання навіжені,
Бо я останній із ліричних могікан.

Я у холопів та й у бидла в чорних списках.
В червоній книзі побратимів по перу
Зачатий ще під Донну Саммер в ритмі диско,
У співі жив – Бог дасть, співаючи, помру.

Лебідкою літає літо,
Лимани ллються легко.
Лопоче липень листям липи,
Лещи́цю ловить легіт.

Лугам липневим, лану - лоскіт.
Лаванда любить ласку.
Ліатриси лягають лоском.
Лисиця літня лізе ласа.

Літають лускокрилі лісом,
Лелеки літні линуть.
Лісівникова лу́бом ліса.
Лабу́з линяє ліньки.

Лебідкою літає літо.

Ольга Сімонова, позивний «Сімба". Надзвичайно вродлива, сексапільна, завжди зі стильною зачіскою з підголеними скронями… Росіянка за походженням, родом із Челябінська. Загинула за свободу України. Їй було 34 роки.
Починала парамедиком у добровольчому підрозділі. А в 2017 році Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в армії.
Боронила найгарячіші точки Луганщини, а згодом її підрозділ перекинули на південь. Та навіть під час найпекельніших боїв вона рятувала тварин, вивозячи їх із лінії фронту.
А ще Оля Сімонова добре вивчила нашу мову. Вона - приклад того, що справжньою українкою не народжуються, а стають…


Пливе у небі вінок жовто-синій
на хвилях пекучого суму -
душа безсмертна Ольги Сімонової,
воїна і красуні:

«Прощавайте, песики й котики!
Прощавайте, мої побратими!
Зі мною тепер зоряна готика -
янголи, херувими…

Але я все одно з вами,
ми разом долаємо спротив,
вперед прориваємося з боями…
Чи пам‘ятаєте мій дотик?..»

Як будете часом у храмі, може,
помоліться в куточку за Сімбу -
поставте свічку і тихо промовте:
Олю, уклінне спасибі!..

Пливе у небі вінок жовто-синій
на хвилях пекучого суму -
душа безсмертна Ольги Сімонової,
воїна і красуні…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Той, з ким умовилися стрітись
багато тому ще віків,
лишивши ключ на ґанку
літа,
знамення тайне на вікні;
з ким обіцялися впізнатись
помежи всесвіту шляхів,
перетекти міжсвітні ґрати,
сердець діставшись колихких.

Отой - прийшов прозоро - словом,
а я прийшла маєво - днем.
Земські надтріснули основи,
розбивши марево скляне.
І захотілось відчувати
глибокі поклади душі,
а значить, вивітрились шати,
що світ ділили і криши...

кришили цілісні картини
усіх подійностей буття.
Сіклась межа і тля рутинна,
звільнялась пісня золота.
Ми ізторкнулися, злетілись,
одне крізь одне пронеслись
і знову, мов у леті, стріли
врізнобіч зникли - до колись.

Тоді, як дня стихає накип,
розпелюстковується даль,
(ще тиша не почезла заки,
й не втяла окіл марнота) -
донебно думаю про тебе
крізь хилитання мрійних рож...
і знаю - й ти в цю мить велебну
про мене думаєш також.

Покарав Господь людину за гріхи потопом,
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
Врешті луснуло терпіння від того у Бога.
Дивлячись на грішне людство, він промовив строго:
- Нечестивий рід, допоки будеш ти грішити?
До якого часу я мушу це терпіти?
Все, жалю мого нема – кара всіх чекає:
Хай зійде вогонь небесний і вас пожирає!
Жив у той час один старець праведний на світі.
Поселився у пустелі та й молився звідти.
Як почув те Боже слово, став його прохати,
Аби карами страшними не став всіх карати.
- Господи, - звернувсь до Того, - змилуйся над ними!
Не карай їх, прошу Боже, карами страшними!
Знаю – вони заслужили присуд твій. Та, Боже,
Чи ж усіх страшною смертю так карати можна?
Жив я довго поміж ними, людей добре знаю,
Знаю, як людина легко у гріхи впадає.
Не карай усіх, хай кара справді грішних знайде.
Послухав Господь слова ті й сказав: - Твоя правда.
Ти праведний, чоловіче. Хіба, ради тебе
Я не стану посилати страшний вогонь з неба.
Але я пошлю хворобу страшну, від якої
Люди будуть помирати з мукою страшною.
А другим, можливо, страшно тоді стане з того.
І, від страху тої смерті, згадають про Бога…
Жила в ті часи в країні жіночка красива
Та була вона при тому страшенно блудлива.
Звабила вона красою не одну людину.
Ті стрічалися із нею у лиху годину.
Одні бідними зробились, багатства втрачали,
Другі, задля її ласки, крали чи вбивали.
Та блудниця у палаці з друзями своїми
Веселилась на банкетах, напивалась з ними.
А, напившись, хулу всяку казала на Бога.
Хвалилася: - Не боюся зовсім гніву Його!
Сказав Господь: - Дам я жити їй до кінця світу.
Та хворобою страшною має захворіти.
Хай пристанища не знайде по світу для себе,
І блукатиме самотньо попід гнівним небом.
А, де тільки вона ступить, хай хворіють люди
На оту страшну хворобу, що у неї буде.
Помирають в страшних муках, її проклинають.
Нехай заповіді мої врешті-решт згадають.
По Божому тому слово все блудниці тіло
Почорніло, страшні язви зловонні укрили.
Хто бенкетував із нею, у страху розбіглись,
А другі, що залишились, утекти не встигли,
Помирали в страшних муках. Блудниця злякалась
І до моря, утопитись у ньому зібралась.
Не прийняло її море, викинули хвилі.
Кинулась вона зі скелі – залишилась ціла.
У вогонь кидалась, але жива залишилась.
Тоді вона світ за очі блукати пустилась.
Бігла вона білим світом. Де вона ступала,
Всіх хворобою страшною людей заражала.
Помирали люди в муках від тії зарази…
І блукає та блудниця десь до цього часу.
Та хворобою своєю заражає того,
Хто прогнівив життям своїм і гріхами Бога.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

Молодецька бравада
І постава струнка
Залишились позаду,
Як і сила в руках.
Поховала їх старість,
Але, бачу, зате,
Що з’явилася скнарість
І зневіра росте.
Невдоволення множу
На недуги нові, –
Тому дуже негоже
Від цього голові…
02.06.24

Ці очі кольору горіха
І губи з присмаком гріха -
Моя єдина в світі втіха.
Хай кажуть, що у ній пиха,
Що легковажна егоїстка.
Що бути з нею – то дурня.
І треба розгубити мізки,
Щоб так терзатися щодня.
Кохаю ці підступні вії,
Волосся чорне і льняне,
Фантазій дикі буревії,
Що з пекла в рай несуть мене.
Колючість слів і ніжність шкіри -
В ній що завгодно віднайдеш.
І хижа грація Багіри.
І ніжність Нали в ній є теж.
Сама не знає, що є сяйвом
Від тіні вій до пальців ніг.
Між нами все є третім зайвим -
Весняна повінь, перший сніг,
Останній дзвоник дитинчати,
Футбол, поезія, кіно,
Мудрі книжки, дебільні чати…
Вона моє пробите дно,
В ній моє сьоме небо тощо.
Це найжиттєвіша з хвороб.
Якщо у неї в серці дощик,
Змиває весь мій світ потоп.
Якщо тремтять у неї руки,
В мені жахливий землетрус.
В ній кайф шаленої напруги.
В ній біль – від нього я дерусь
На стіни, щоб стекти безсило,
Неначе справді без кісток.
В ній лід, що й ангела б збісило.
А гляне – наче кип'яток
На зовсім голу душу ллється.
Піддасть ще правдою назло.
То й у зіркової фортеці
Давно всі башти вже знесло.
Це важче чорної роботи.
Хоч занавішуй дзеркала.
Але вкладу в останній подих:
«Спасибі, сонце, що була!»
Джерельце щастя, вир із лихом,
Де чортеня не затиха.
І очі кольору горіха,
І губи з присмаком гріха.

Натхненно чекаючи світлого літа
Удвох, саме так, як в часи стародавні,
Життя розпочавши, чому б не сидіти
На парковій лавці у травні?

Тримавшись за руки, плекати надію...
Коли ледь за двадцять - це дуже можливо!
Ось сонце за обрієм вже червоніє...
Якщо несподівана злива

Проллється над парком і подихом сильним
Повісить над серцем зневіру та морок -
В нас є парасолька. Одна. Наша спільна.
І мудрість. Бо нам вже під сорок.

Хоч барви тепер вже не дуже яскраві,
У кожного дня все складніші завдання, -
Сапфірові ночі, смарагдові трави
Зрадіють міцному коханню.

Єднання - це опір дощам безголосим.
Удвох, крізь неділі звичайні та вербні
Приміряти старість! Повірити в осінь!
На парковій лавці. У серпні.

В пустелі на порепаній землі
Іду спокійно і шукаю смислів,
Яких не знайдеш у густій ріллі.
Шалена спека розтопила мислі.

У цій пустелі у самотині
Чи станеш ти іще одним пророком,
Який розтане десь у далині,
Пройшовши пекло вже ослаблим кроком?

І марення явилося мені:
Я бачив голих дів на тлі піщанім
Як нагороду за важезні дні,
Які пізнав я в іспиті нещаднім.

Можливо, в божевільності пісків
Знайду я одкровення неспалиме,
Яке приходить раз на сто років
І поведе у вічності долину.

За цими міражами віднайду
Подвійний сенс, що у пісках потоне.
Вогонь пустелі вдарить у біду,
Відкривши силу потайних потоків.

22 травня 2020

В слова раніш банальні "до" і "після"
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .

У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить світанку,
А хто не встиг ще протоптати й слід.

Лишились в тому "до" всі наші мрії.
А в сьогоденні, чорнім і лихім
Розбомблений і спалений сіріє
Між "до" і "після" опустілий дім.

Та буде "далі", буде мир і тиша
І горлиця зів'є собі гніздо
На сонячнім балконі, просторішім.
...
Але не вийде жити, як раніше,
Такими вже не будемо, як "до".
Травень 2022 р.

Лишити нині владу казнокраду –
оте не гірше за оксюморон
чи дати вдруге шанс тому, хто зрадив,
або убивці ще один патрон?

Завтра ітиме сніг.
Спершу повільно, а потім зірветься в біг.
Ти так і не втямив за що боровся,
тому і не переміг.
Бог боронить сильних і молодих,
а в мені, безтілесній, духовний вивих.
І запізно кликати лікарів —
час такий, що й без мене немало хворих.
Самота починається і закінчується в тобі,
саме так зливаються хвилі моря,
починаючи океан.
Кличеш її "коханою" лиш тому,
що так і не поцікавився іменем
досі.
Сніг іде до самої осені.

Коли життя земного половину
Спокійно перетнув я без турбот,
Зустрів раптово знижечку на ціну

Рашистського я джерела скорбот –
То пряник був із яблучним начинням,
Якого разом кинув я у рот.

І був я вражений отим творінням
Режиму Путіна до самих сліз,
Бо пряник за добро воздав злочинням:

До шлунку, клятий, чомусь не поліз,
А зачепився деся у горлянці
І зовсім не хотів іти униз.

Тут почалися в мене дики танці,
За горло ухопився і скавчав,
І тягся до води в своєму ранці,

«Мершій! «Боржомі», де ти? Кхав-кхав-кхав...»
Та більшого не міг сказати потім,
Бо Господу вже душу віддавав.

Я червонів і заливався потом,
А всі довкола смішками ревли
Над «дурником німим» й «порохоботом».

О що би трапилось тоді, коли б
Не виблював я пряник із обідом?
То не знайшлося б трупу похвали,

Закінчився б поет з дебільним видом,
Від пряника прийняв би люту смерть,
І так валявся би отам підкидом,

Роздягнений, обісраний ущерть
Звичайними безхатьками з району,
А в тельбухах би була шкереберть.

Та вижив я, аби самим Законом
Всі тульські пряники заборонить,
Аби соломку їли ми солону,

А не оцю сухляву тверду гидь!

А

Візьму абетку - літер країна.
Які - головні? Які - командири?
Звичайно, У - моя Україна.
Звичайно, М - буква Мами і Миру.

БЕТ

Знову лунає сирени набат -
в темряві ночі ракети летять.
День на захист дітей…
День руїн і смертей?!

КА

Анастасія, Наталка і Макс
знають, що Д - Допомога.
А - захищає нас, це - АтАкмс.
Літера П - Перемога.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Душа закохана світліє
І молодіє від надій,
Що не пустими будуть мрії
В незмінній вірності своїй.
Вони, рожеві та блакитні,
Хмільні й цілющі, як бальзам, -
Тебе охоплюють помітно
Своїм гарячим почуттям.
Ось-ось зітхнеш і скажеш щиро
Мені на тернах самоти,
Що довіряєшся настирі
І бути поруч хочеш ти...
01.06.24

"Прошу тебе! Не помирай!" -
Слова відверті та безцінні,
Коли здається, що каміння
Востаннє вкрило небокрай.

Красива рятівна надіє,
Прошу тебе! Не помирай!
І не потрібен вогнеграй -
Маленький вогник теж зігріє.

Бажанням добрим та поганим
Давно покладений був край.
"Прошу тебе! Не помирай!" -
Казав і я своїм коханим.

Хоч Там, хоч тут - суцільний рай
Мені пообіцяла осінь.
Можливо, хтось мене попросить:
"Прошу тебе! Не помирай!"

Формула щастя в теперішнім світі проста.
Гроші-товар… І з коханням щось схоже, як звісно.
Так, особистого ніц, але це не біда.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
В щире кохання повірять хіба в дитсадку.
То є казки, актуальні, можливо, в колисці.
Потім любов загартує натуру м'яку.
Змусить як істину істин сприйняти колись це.
Звикли в минулому вірні раби почуттів.
І куртуазність пропала в часах феодалів.
Зваблива ніжність – реклама, аби захотів.
Тільки за все доведеться платити надалі.
Всі ці принади – вони капітал, зрозумій.
І конвертуються гірше, коли вже за 30.
Амортизація – далі проблеми самі,
Тануть краса та любов через брак інвестицій.
Ну а без них будь-які варіанти дарма.
Ліжко для двох особистостей надто вже тісне.
Та особистого в цьому нічого нема.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
То інвестуй, не жалій на салони та спа.
Фітнес, звичайно, бо нині спортивність у тренді.
І ні до чого романтика, сльози, журба.
Все дуже просто: душа з тілом наче в оренді.
Формула щастя доволі проста: баш на баш.
Просто прийняти – життя стане легшим одразу.
Все очевидно: ціна за престижний типаж.
Ну а віднайдеться краще – до чого образи?
Бо неустойку стягнути… в якому суді?
Отже контракт розриваєш, коли все набридло.
Лиш пам’ятай: із стосунків виходиш – тоді
Воду спусти, як годиться, та виключи світло.
Формула щастя проста. Обирай із сідниць,
Грудей і стегон де вигідно, доки не пізно
Та особистого в цьому, звичайно, що ніц.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.

Червня полуничний смак цілує сонце,
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.

Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
Гріються серця, мов на осонні.

Червня полуничний смак цілує сонце.
Опинились ми у лоні раю.
Дотики граційні, ніби милий сон це.
Нам дійти б удвох до небокраю.

Обмовитись словом; не більше рукостискань.

Найкраще не знати, ні хто він, ні звідки, ні пристань

З якої відправилось слово у море зітхань
Піднявши вітрило з малюнком сліпучого сонця.

Найкраще не знати яким він насправді був.
І зустрівши його втаємничити зустріч мовчанням,
Словом...

Йому краще за все залишатися за вікном.
...і зникати за сонцем...

Мов тікаючи від розмови.


16.02.2024

Коли я чую: великий русский язык,
то розумію, які ми неповноцінні,
хтось просто, до болю, вторинним бути звик
і тягне у ярмо прийдешні покоління,
нате, їжте Єсеніна, Блока натще,
або ковтайте Бодрова збочені фільми.
Цікаво, що треба суспільству дати ще?
Росія – країна збоченців-некрофілів!
Не віриш? Зайди у мавзолей.
30.05.24р.

Красу весни в обіймах літа
Уже не видно так, як слід,
Хоча продовжує жаріти
З останніх сил весняний цвіт.
Він ще повсюди погляд гріє
І трохи пахне на зорі,
Але менш зроджуються мрії
Біля цвітінь цих у дворі.
Весна занурюється в літо
І розчиняється в теплі
Щоденним сонцем розігрітих
Оздоб щедротної землі.
31.05.24

Софійка. Шість років. Чернігів.
Сьогодні з'явилась нова
Сторінка злочинної книги,
Яку написала москва.

Софійка. Чернігів. Шість років.
Ракетний удар. Тільки мить.
Вивчати багато уроків
Потрібно усім, хто мовчить.

"Вайна аднаво чілавєка"?
Та щоб вже язик ваш відсох!
І щоб в холоди та у спеку
Скорішим був ваш епілог!

А тих, хто так хоче "прощати"
І хрестить поганий свій рот,
Нехай прокляне рідна мати
І наш український народ.

Дитина маленька, що просто
Збиралась піти в перший клас,
Нехай і про лють, і про помсту
Нагадує кожному з нас!

І після кривавої бійки
Чернігів, Ізюм чи Дніпро
Поставить залізом "СОФІЙКА" -
На пиці російській тавро.

Він інший. Він - мачо. А я – звичайнісінький хлопець.
Він впорає бізнес; розкрутить занедбаний блог.
З ним точно не в'яжуться «дурість» або «вузьколобість».
А в мене життя – послідовність дурних помилок.

У нього душа - наче Оз, там суцільні смарагди…
А в мене – сухий, запустілий і сірий Канзас.
Він знає, коли та кому показати характер.
Кого запросити до серця, кому туди зась.

Йому легковажне й віршоване не притаманне.
Тому і байок не побачиш у нього в меню.
То він не повівся, б як я, на любовні омани.
Навряд чи серйозно повірив би в ту маячню.

Він раціональний, насправді прагматик від Бога,
Бо розум із мріями пильний, як поліціянт.
Він не ностальгує, бо знає, що будь-який спогад -
Це співи померлих птахів, дух зів’ялих троянд.

У нього в очах майоріє таке незбориме,
Що всі розуміють: змагатися – просто дурня.
Він досить рішучій, то голосно грюкне дверима,
Де я б на порозі ще товкся, напевно, півдня.

Усе необхідне за мить обере та підкреслить.
Позбудеться зайвого швидко та геть без жалю.
У нього в душі не почнеться розслаблений безлад
Відлуннями неактуальних давно вже «люблю».

Він точно не влипне в кохання - воно павутиння
Скоріше для різних дівуль, ніби для комарні.
Його ідеал є простим: де інстинкти газдині
Та матері, а не потрахатись, все ж основні.

Він знає: комфортність – це те, що розсудливу суму
Самотностей зацементує в пристойну сім'ю.
То дивно, чого це він із розчарованим сумом
Із дзеркала заздрісно зирка на долю мою.

2024

Зимова ніч спустилася на ліс.
Сніг припинився, але що від того?
Усе біліло навкруги від нього,
Лежав на гіллі сосен і беріз.
У верховіттях вітер завивав,
Дарма старався між дерев сховатись.
Ліс не збирався вниз його пускати.
Тож він сердито голос подавав.
Внизу ж стояла тиша. Буревій
Усе живе загнав у дупла й нори.
Чого його й блукати у цю пору?
Хоча…Ген на галявині одній
Багаття хтось велике розпалив.
Навколо люди, гріючись, розсілись.
Чого вони у лісі опинились?
Скидаються скоріш на втікачів,
Бо з клунками, що навкруги лежать.
Що похапцем устигли прихопити,
Із тим тепер доводилося й жити.
Чи часом не із Києва біжать,
Який орда монгольська узяла
В тісні лещата? Сивий дід між ними.
Червоні очі, певно, що від диму,
Чи то від горя, що пережили.
Всі дослухають, що говорить дід.
А він неспішно так веде розмову,
Немов усе переживає знову
За ті десятки ним прожитих літ:
- Нема Мстислава! Жаль, що вже нема.
Був би Удатний, він би стрів навалу.
З-під Києва орда б та утікала.
Бо ж недарма він прізвисько те мав!
- А вам його доводилося знать? -
Спитав хтось. – А чому б мені не знати?
З ним довелось разом повоювати…
- А можете що-небудь розказать
Нам про Мстислава? – А чого б і ні?!
Про Липицю, напевно, що всі чули?
- Коли і чули, то уже й забули.
- Так от, тоді то й довелось мені
Із князем вперше разом воювати.
Я з Торчеська був родом. Певний час
Йому там князювати довелося.
Я, хоч малий був, пам’ятаю й досі,
Як здибався із князем перший раз…
Та то таке… Як вже дорослим став,
Князь знову в Торчеськ зазирнув проїздом.
Ну, я до нього і звернувся, звісно,
Щоб він мене в дружину свою взяв.
А був міцний я парубок тоді.
Підкови гнув, мечем умів махати.
Чого б було такого і не взяти?
В той час без діла князь якраз сидів.
Сам винен був. Із Торопця його
У Новгород покликали на князя.
Він, звісно і погодився одразу.
Бо що ж, насправді, Торопця того?!
А Новгород – то Новгород. Якраз
Чудь землі новгородські діставала,
Спокою ніякого не давала.
Тож треба був для Новгорода князь
Відомий. А Мстислав якраз із тих.
Не раз ходив з ордою воювати.
Перемагав. За що й прозвавсь Удатним.
Та ще і тим підходив князь для них,
Що прямодушний був, не інтриган.
Порядний, чесний – де такого взяти?
Тож і пішов Удатний князювати
У Новгород. Дав чосу ворогам
Так, що вони про Новгород й забули.
Примусив чудь ту данину сплатить…
Так десять літ вдалося просидіть
У Новгороді князю. Правда, були
Там чвари між бояр – одні із них
Були за нього, а другі, одначе
За суздальців. І гадили добряче.
В князі хотіли з суздальців отих.
Ну, звісно, те робили не за так.
Їх суздальці грошима споряджали
Тихцем. А ті за гроші і «бажали»…
А князь інтриг тих не хотів ніяк.
Оскільки він наївним трохи був,
Вони його на тому й підловили:
Чутки брехливі нишкові пустили,
Що Галич «вільний». Князь про те почув
І кинувсь в Галич, щоби князем стать.
Та по дорозі вже про те дізнався,
Що Галич сину короля дістався
Угорського. А вже куди вертать?
Тож цілий рік він півднем проблукав.
Заїхав якось в Торчеськ по дорозі.
Був при дружині вірній, при обозі.
Там до його дружини я й пристав…
А в Новгород за князя узяли
Із суздальців одразу ж Ярослава.
Не довго він у Новгороді правив,
Бо суздальці одразу ж почали
Нахабно пхатись в новгородські справи.
Бояр то зачепило, бо ж вони
І кликали князів зі сторони,
Щоб воював за них князь, а не правив.
Отож і «закоторилось» між них.
Князь залишив намісника й подався,
Робити шкоди Новгороду взявся,
Шляхи всі перерізав, по яких
У місто хліб та і товар везли.
«Печаль і вопль» у місті піднялися.
Голодні смерті з часом почалися.
І новогордці на поклон пішли
Знов до Мстислава: виручай, мовляв.
Не став князь собі ціну набивати.
Велів свою дружину піднімати
І в лютому на Новгород помчав.
Йшли по річках, по кризі, навпрошки.
З’явились, коли нас і не чекали.
Зненацька ми на Новгород упали
І змусили посадника-таки
Тікати з міста. Сів у нім Мстислав,
Став до походу сили набирати.
Союзників під прапори скликати,
Кого нахабством Суздаль той дістав.
Прийшли зі Пскова в поміч нам полки,
Прибув смоленський князь також з військами.
І в березні ми подалися прямо
На схід, поки не скресли ще річки.
Йшли на Ростов… Тут слід іще додать.
Що суздальці все ж єдності не мали.
Брати поміж собою не ладнали.
Все через батька. Всеволодом звать
Його було. Та ще й Гніздом Великим
Прозвав народ. Бо ж купу дітей мав.
Синам ще за життя князівства дав.
А, як вмирати став, тоді покликав
Найстаршого, що Костянтином звавсь,
Щоб йому стіл свій в спадок передати.
Його ж Ростов велів віддати брату.
А той уперся, вже ж тут вкнязювавсь.
Або Владимир, каже, і Ростов,
Або не хочу, батьку твого столу!
Той розізлився на таку крамолу
І тут же сину відповідь знайшов.
Хоч по закону старший править мав,
Та стіл віддав він Юрію. Між ними
Котора почалася. Не підтримав
Ніхто з братів найстаршого. І став
Той врешті у своїм Ростові править.
Хоч на братів він зло і затаїв.
Мстислав послав таємних посланців
В Ростов отой, щоб Костянтина звабить.
Пообіцяв йому батьківський стіл,
Як допоможе Юрія здолати.
Того ж зовсім не довелось вмовляти,
Погодився додати своїх сил.
В Великдень ми Ростова досягли,
Де з Костянтином радісно зустрілись.
Князі хрест цілувати заходились
Й на Переяслав військо повели,
Де і сидів той клятий Ярослав,
Який цю кашу заварив. Одначе,
Той дременув, загрозу ледь побачив,
Скоріш до брата Юрія помчав.
Той, склавши рук, звичайно, не сидів,
Усіх братів на поміч став скликати
Аби Мстислава разом подолати.
Збирати ще й ополчення велів.
Отож, по селах всіх і по містах
Чоловіків до війська заганяли.
Чи хочуть, чи не хочуть – не питали.
З тим військом Юрій Юр’єва досяг.
Туди ж ми і небавом підійшли.
Полоненого наші упіймали.
Тож скоро ми про військо враже знали
Усе, що тільки визнати могли.
Зайняв князь Юрій гору на той час,
Яка найвище вгору тут здіймалась,
Звідкіль уся округа проглядалась.
Тож звідти йому добре видно нас.
Крутезний схил кущами геть заріс,
Який вони й тинами укріпили,
Й кілками. Та й за тим усім засіли.
Дивилися презирливо униз.
Не всі, звичайно, прагли до війни,
Багато хто в похід рушати мусив.
Отож, частина з них була не в дусі,
Не надто битись мріяли вони.
Тож Юрій на бенкет усіх зібрав
Та і хутро ведмедя ще живого
Ділити взявся – в разі перемоги,
Роздати землі всім наобіцяв
Братам, із тих, хто вийшов з ним на бій:
Тому Смоленськ, той Новгород отрима.
А там і Галич буде взятий ними,
І Київ… Бач, не жадібний такий.
Мстислав дарма теж часу не втрачав.
Зайняв сусідню, хоч і нижчу гору
Та і до бою зготувався скоро.
Та спершу посланців своїх послав
Аби вороже військо розділити:
Мовляв не прагне битися з всіма,
Він зло на Ярослава лиш трима,
Отож і з ним одним і прагне битви.
Та вороги не клюнули на те.
Ще намагався ворога зманити,
Щоб на рівнині дати йому битву.
Те намагання теж було пусте.
Отож, квітневий ранок наступив
І наше військо вже було готове
Пустити залішанам трохи крові.
Князь у стремено бойове ступив,
Об’їхав на коні свої полки.
Спинивсь перед смолянами і нами,
Що йшли із новгородськими полками
І голос пролунав його дзвінкий:
- Мужайтесь, браття, ворог перед нами!
Ми на чужій, ворожій нам землі.
А вороги могутні всі і злі,
То ж маєм битись, я скажу вам прямо,
Хоробро, лиш на Бога уповать,
Забувши і про сім’ї, і про хати.
Готові, браття, ви до бою стати?!
- Готові, князю!- стали ми кричать.
- Що ж, обирайте: битись кі́нними,
Чи пішими із ворогом схопитись?!
А всі ж уже шалено прагли битись.
Тож поголовно спішилися ми,
Та чоботи свої мерщій зняли,
Аби на гору легше підніматись.
Смоляни стали також роззуватись
І пішими із нами в бій пішли.
Спустились схилом, який мокрим був,
Бо ж уночі ще трохи накрапало,
А далі схилом підніматись стали.
Йшли мовчки, важке дихання я чув.
Слідом за нами кінний полк ішов,
Смоленський князь послав нам помагати.
Та помочі з них поки не багато.
А в нас гаряча нуртувала кров.
Там попереду стяги Ярослава,
Що сала всім за шкуру так залив.
Він нас неімовірно розізлив.
А далі Юрій із полками справа.
Поки долали ми крутезний схил,
Поміж кущів і кілля продирались,
Ми не цікаві ворогу здавались.
Вони лишень кричали з усіх сил.
Чи криком нас хотіли налякать,
Чи свого страху заглушить хотіли?
Та сулиці в нас скоро полетіли
І довелося нам до бою стать.
Стикалися сокири у бою,
Кров полилася – наша і ворожа.
Кіннота десь відстала наша, схоже.
Та ми на лють поставили свою.
І суздальці злякалися, мабуть,
Від натиску шаленого такого.
Не вірили вони у перемогу
Та й як воно інакше може буть?!
Спочатку задні кинулись втікать,
За ними і передні подалися,
А ми рубати втікачів взялися,
Тілами їх всю землю устилать.
Хтось підрубав був Ярославів стяг.
Тут і кіннота наша нагодилась,
З кіннотою ворожою зчепилась,
Посіявши між них ще більший страх,
Як ще один ворожий стяг упав.
То, мов яким сигналом послужило.
Вороже військо кинулося схилом,
Князь Ярослав найпершим утікав.
Нам зоставалось тільки гнати їх
Та тим нездарам голови рубати.
Обоз смоляни стали грабувати,
З возів бігом хапали, хто що міг.
Мстислав же кінних чимскоріш зібрав.
Та й ми на коней підоспілих сіли,
Добити, врешті, ворога хотіли.
Він безоглядно у страху втікав,
Встеляючи всю землю на шляху
Тілами вбитих. Юр’єва дістались.
Які у місті хутко заховались,
А хто знайшов у річці смерть лиху.
Кінні – ті в Переяслав подались,
Хто у Владимир. Коней не жаліли.
А князі їхні перед всіх летіли.
Дізнався я, як вже вони здались,
Що Ярослав аж трьох коней загнав,
Поки до Переяслава дістався.
А Юрій, щоб ніхто не здогадався,
Свій обладунок миттю поскидав
І у одному спідньому втікав.
На те, що холод, не звертав уваги.
Забув про військо і забув про стяги.
Той, кажуть, чотирьох коней загнав.
Примчав у місто стольне піднімать
Народ на бій… А тим нема охоти.
Раз боягуз – то вже твоя турбота.
Прийшлося князю голову схилять
Повинну перед братом Костянтином.
Той стіл батьківський врешті-решт зайняв,
А Юрію на Волзі град віддав.
А той і радий, що хоч не загинув.
Звідтіль до Переяслава пішли,
Щоб Ярослава також покарати.
Той відчинив ворота перед братом
І на колінах прощення молив.
Так і скінчилась смута вся ота.
Князі в Заліссі врешті помирились,
На кров людську пролиту не дивились.
Що кров людська, тут головне – мета:
Здобути стіл, а там хоч всім вмирай.
Мстислав героєм в Новгород вертався…
А скоро й Галич князеві дістався
І той подався в свій жаданий край…
Задумавсь дід: - Нема тепер князів
Мстиславу рівних. Все якісь ледачі.
Отож орда й гасає краєм нашим,
Нема того, хто б кляту зупинив.
А скільки люду в прі тій полягло
Через князів таких та їх амбіцій.
Не утікали б нині від чужинців
Якби таких от липиць не було.

Обрали один з чотирьох сценаріїв - «Розпад»
Імперія зла в руїнах...
Таке уявити можеш?
І під нею підірвали міни
І бомби підірвали також.

Ну, правда, вже дістала…

Тепер – лише Царство світла.
А зло, якщо є, то мало –
ошмаття від інтернету.

Чого б торкнувся поглядом –
і лад, і добро суцільне,
де парами тварюки стадом
та йдуть за воскреслим Ноєм -
і гідним і найкращим.

Наважимося на цю витівку…

Але як би так зло зруйнувати,
щоб тільки добро лишилося?

Струмки шукають виходу із ринв,
збігаються до склепу річки Либідь,
не чує небо молитовних злив,
якщо не чує, певно, і не треба.
Почайна обернулася на Стікс,
ріка Монашка всохла у скорботі,
скоро й Дніпро поверне не в той бік,
стає тісніше і душі у плоті.
Ми всі прийшли у Божий світ людьми,
глянь, янголята розгорнули крила.
Та у безвихідь десь звернули ми
і нелюдами нас життя зробило.
30.05.24р.

Вам тут сподобається. На вибір багато міст.

Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.

До пари – поети, злочинці, верховні правителі,
Посадовці із міністерств,

Чи хтось із демократичної більшості.

У вас є можливість любити того хто вас
Любить; піти в монастир чи влитися у спектакль,
Де в залах,
Сидітимуть ті хто мав вибір на власний час...

...де чекають дзвінка...

Як актори на власний вихід.

16.02.2024

Хоч мав безліч інших справ, –
Лікувальний душ прийняв,
Адже мав надію,
Що волосся відросте
Кучеряве та густе,
Й чорне, як на віях.
Потім дощик – кап-кап-кап
На відкритий мій пікап
І на мене, звісно, –
Хоч, як вітер, я попер,
Дощ був сильний у четвер,
Мов Бог плакав слізно.
Після дощику в четвер
Я чекаю дотепер
На густу чуприну,
Бо на лисій голові
Волосинок тільки дві,
Поміж трьох морщинок.
30.05.24

Моє терпіння стегнами її,
Здається, спокушає сам диявол.
Спокійна зовні, хоч веде бої
З собою без пощади та без правил.

Де битий шлях в нікуди з усіма,
Їй ближче одиноке бездоріжжя.
Яскраве світло, затишна пітьма…
Можливо, є гарніші чі мудріші.

Та тільки в ній одній добра і зла
Гармонії не шкодить їхній розлад.
Хтось скаже – в ній Офелія сплила.
Хтось скаже – в ній Джульєтта вже доросла.

Вона давно не вірить у дива.
Але сама як справжнє восьме чудо.
Щоб описати, заслабкі слова -
Цю ауру можливо лиш відчути.

Девіз: «не вчіть, непрошені майстри -
І я, куди піти вам, не пораджу!»
Де тільки чорно-білі кольори,
Сміливо обере безбарвне радше.

Не так цікавий їй автоескорт,
Як просто влітку йти в обнімку пішки.
А щодо форми… специфічний спорт -
Від себе довгі, стайєрські пробіжки.

На те і я – щоб знову віднести,
До себе, запобігши втомі ніжок…
Пробачить ці сізіфові труди.
Та не підозру, що вона сильніша.

Без неї я неначе ліліпут,
А з нею сили - начебто в Колосі:
Не втомлює бодай терниста путь
Без огляду на те, що не збулося.

Для неї слів бракує у чортів,
У ангелів від неї долу крила…
За ласку більше дасть, ніж я хотів –
Під тиском – наче непохитна брила.

Дитяча безтурботність до лиця.
Дратує все дрібне та бруднувате.
І там, де скрізь собачії серця,
Їй легше безсердечність відчувати.

А я стерплю всі вередливі «ні»,
Бо гірше – де вона мовчить байдужа.
Хоча й тоді здається, що мені
Бог дивиться її очима в душу.

2024

Зелений оксамит... Він міг би стати
Обкладинкою, сутністю та змістом,
Настільки неспаплюженим та чистим,
Що налякав би злодія чи ката.
Нав'язливий, оманливий туман
Перемогла б нечувана прозорість,
Коханням міг завершитись роман.

Зелений оксамит, життєва смуга,
Пофарбувала лісові стежини.
Зненацька стала квіточка шипшини
Трояндою, яка не знає туги.
Здавалося, то звук нудних годин...
А то співало непомітне щастя,
Таке постійне, без болючих змін!

Та співи заглушив базарний побут.
Зав'яли чарівні серпневі квіти.
Хто ж знав тоді, що довго їм не жити?
А від пісень лишився тільки спогад.
Неначе став безбарвним цілий світ!
Слова перетворились на відлуння,
І чорним став зелений оксамит.

Вічне повернення, вічне повернення.
Бог покладе на ті ж самі місця
Атоми гніву і атоми ствердження.
Атоми серця в долонях митця.

Вічне повернення в обрії вічності,
Де розпадається вся марнота.
І на полях первозданної вірності
Заколосяться розлогі жита.

Вічне повернення в подвиги й злочини.
В тих же личинах відновляться знов
Лицарі, генії, блазні та злодії,
Щоб розпочати усе із основ.

Вічне повернення в магію вибуху,
Де народився в стихії сліпій
Всесвіт палаючий волею випадку
І пробудився пошуку змій.

Вічне повернення з сяєва зародку
В смог небуття, у безчасся затон.
В темряві вічній народиться марево,
Ніби величний космічний бутон.

Вічне повернення… Чи не однаково
Де опинитись із сотні світів?
Небо окреслилось вічними знаками.
Хлюпає в пам’ять спокій морів.

21 травня 2020

                        І
Ідуть одні за одними роки
і плентаються у майбутнє люди,
якого і немає, і не буде
у течії усохлої ріки,
де ми ще доживаємо, таки,
до перемоги і бодай – до суду.
                        ІІ
Наснилося, що нібито, живу
у тому неіснуючому світі,
де, наче, знову є чому радіти
але не уві сні, а наяву.
Повірити у це немає тями.
Малюємо себе. Нема вини,
що нині час маніпулює нами –
раніше дні тягнулися роками,
а нині укорочені й вони.
Щомісяця, щороку, своєчасно
повторюємо пройдене щодня,
і багатьом стає, напевне, ясно,
що наші мрії – повна маячня.
Нема уже надії на майбутнє,
не знаємо, яка йому ціна
і не минає націю мана –
у поведінці логіка відсутня
і досі ще регочимо на кутні,
хоча десятий рік іде війна.

                        ІІІ
Європа запрягається повільно.
Її паралізує «цап-царап»
і хижі пазурі таємних лап.
Америка у величі... не схильна
освоїти комедії етап –
у влади зайва ноша. Шолудиві
готуються підпільно. І не диво,
що гільйотина – їхній ескулап...
........................................................
Поклавши душі і невинне тіло,
не тільки Україна зрозуміла,
що означає ядерний кацап.

05.2024

Я не знаю, де ночує день,
Чи проводить ніч яскраві дні.
Ниций кат винищує людей…
Хтось шукає в цьому праведність…

Може сонце сходить уночі?
Чи щасливе в темряві життя?
До причастя черга покручів,
У багні сумління й каяття.

Чи потрібні в Часі полюси
Виміру людських чеснот і вад?
Чи ваги набудуть голоси
І дрібних народів, і громад?

В сутінках тьмяніють кольори
Та світанок прийде хоч би як.
Поєднають сенси прапори,
Бо майбутнє не веде навспак.

Ми в новому просторі думок
В невідчутнім вимірі речей.
Невідомість, ступор, острах, шок…
Попри що - не відвертай очей.

Навчи мене, моє Крислате Древо,
висотувати з прірви цятку тверді,
як ти черпаєш зо земського чрева -
глибокі сили – тайності одверті,

як тягнешся коріннями цупкими
до втаєного в надрах водочару,
хай і мені – поміж сухої рими –
живло сочисте диво розкимарить.

Тече в тобі мосяжна плазма неба,
у гніздах причаїлись пташі трелі,
і що тобі суєття і наклепи –
коткі піщини на плиткій тарелі…

Навчи, навчи прошпилювати хмари
і протинати гіллям чорні далі...
колоти смоги гострим оком карим
і підіймати обрії запалі,

провідчувати тропи неспізнанні,
й шалений танець річкового виру...
Крислате Древо - мудросте остання,
зелений храме – гласе потаймиру.

Розлітався білястий пух тополиний -
Повівав літній вітер-пустун.
Серед квітів бджолине чулось гудіння,
Джміль мохнатий над ними чаклун.

І світилась душа від літньої днини.
Ти "кохаю" сказав уперше.
Незабутнього дня щаслива хвилина,
Тріпотіло пташкою серце.

А любов, немов літо, тепла, ласкава
Зігрівала, пестила сонцем.
Бо у неї, звісно, медова оправа -
Ніжні дотики і долоньці.

А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люляло спокій.

Ось так, легковажно зірвавшись, він буде літати,
Забуде про те, як лежав у лискучих долонях.
На те він і вітер - бездумний, міцний і крилатий!
Та зміниться настрій - поверне в гіллясті пенати,
Під небом безхмарним, в якому лиш слід купідона
Пір'їною білою, й листя ворушиться сонно.

Нехай сьогодні пахне миром
війною зранена земля
і сонечко орієнтиром
з небес ясних слугує для
натомлених сердець звитяжців,
які рятують білий світ
наразі труд бійців найтяжчий
і найпотрібніший з усіх.
29.05.24р.

Я люблю береги придніпрові
І дніпрові глибини люблю
За натхнення оце загадкове,
Що підкорює волю мою.
Вздовж ріки ідучи обережно,
Й позіхаючи ледь після сну, -
Я вслухаюся в шум прибережний
Та вглядаюся в далеч ясну.
І радію щомить краєвиду,
І новому піднесенню сил,
Бо зі всюди лунає: Добридень!
І чманіє усе від краси.
29.05.24

Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -

Однакового сірого відтінку.

Найкращий друг, заплакана вдова
Могли б сюди прийти - а їх немає!
Навіщо сподіватись на жнива,
Очікувати дивного врожаю,
Коли не сіяли? Не рік, не два!

Та не було від марень відпочинку.

Молитви заспівав байдужий хор
Без натяку на людяність та віру.
Привласнена остання нота ліри...
З байдужих вуст гуде не свій мінор.

Романтик вмер. І мрії теж забрав.
Рутину всіх своїх нехитрих справ
Фантазією так і не прикрасив.
Бо влітку не для нього цвів жасмин,
Не зігрівав увечері камін
На тій родинній затишній терасі.

Тут - всі сторонні, кам'яні. Чужі.
Та навіть їх не так вже і багато.
Провина романтичної душі -
Вразливість. Отже, сам він винуватий.

Прагматики сказали: "Досить слів!
Жалоба, сльози - це лише отрута!
Він нам нічого і не залишив!
Лежить собі, увагою прикутий
До квітів весняних, осінніх злив...
Розходимось! Його не повернути!"

У цей момент підходить до труни
У чорній сукні жінка загадкова.
Їй не були цікаві ті розмови.
Вона кладе покійному букет
Червоних айстр. Від неї - ані слова.
Мовчання, про яке писав поет.

Навколо - галаслива безтурботність.
Порожні погляди, пусті думки.
Для когось - шанс, для когось - незворотність.
Романтику вклонилась залюбки
Супутниця єдина крізь роки -
Таємна жінка на ім'я Самотність.

Коли про нас напишуть книжку,
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
На знову здичавілім полі.
Як переводили вони
Чужу насправді кількість болю
В елітну якість сивини.
Як по полицях все експерти
Розклали (крім своїх зубів)
Щодо питання що й де сперти…
І щоб обкрадений терпів.
Що скрізь є збоченці – не гола
Правдивість збуджує, а кров.
Від неї площі – наче кола
Під оченятами церков.
Що «завтра» може і не бути,
А буде – то суцільний сум.
І що «шістсоті» - то добуток
Із вантажівок круглих сум
Під номерами 300 й 200.
Мовляв, вмирайте та й терпіть
Зривання з петель вічних істин
Та зрив з усталених орбіт…
Людиносвині та –шакали,
Немов на острові Моро,
Добрячу нішу відшукали
Екологічну – ще й добро
Усім несуть оті гібриди.
Ото й сміття – ціна життів.
Про все це тяжко говорити,
Але мовчати – поготів.
Бо вже не вірим на війні ми,
Що чує Бог серцевий кнок.
Коли про нас блокбастер знімуть,
Нехай це зробить пан Хічкок.

2024

Це для тебе усе зрозуміло і тхне банальністю,

Та для неї — світ заходиться радістю...

Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...

Це тобі набридли поети та романтизм...

Це для тебе культура, як звичай, знайомі лиця,
Та для неї,
Ти пальцем ведеш по пітьмі і обвугленим тицяєш,
І тицьнувши в небо...

Хто-зна куди...

10.02.2024

Вагітні музи плодяться щодня,
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.

У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Він знахідка для кожного поета.

А на додачу дивочуд - шульга,
В роду кентаври і єдинороги.
Гарцює так, аж небом пилюга,
Метляє вітер гриви пасма довгі.

А хтось у бока бгає пуф м'який,
На ніжки - коц ворсистий (шерсть собача).
Вкриває в'яззю прудко сторінки,
Чаює, пише й одночасно плаче...

Пегасику! Та ну їх цих писак!
Давай усіх покинемо їх скопом.
О, як же добре нам у небесах!
Нехай невдахи горбляться за "компом".

Віч-нà-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.

Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
ця ніч поминальна вдягає мені.

Смиренну сорочку на душу шалену,
аби заспокоїти серцебиття.
Знеболені ліки уприскує в вену —
пригадую юність, щасливе життя.

І перше побачення в тихому сквері,
дзвіночки конвалій, такі запашні.
Безсмертна любов вперто стукає в двері...
а я все вагаюсь відкрити, чи ні?

28.05.2024р.

14 червня відбудеться 190-й показ легендарної вистави «Швейк»
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!


Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі - яблуку нІде впасти.
Справжні яблука і шампанське.
Справжня посмішка і справжній сум.
Пронизуючий енергетичний струм.
Поручик Лукаш і вояк бравий…
Матеріалізована вдячність:
«Браво!»

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Каждый день новая страница – мир замечательный!
Солнца лучики, облака на Небесах, Матушка Земля!
С горами, полями и лесами, изобилие растений и плодов!
Водные просторы океанов, морей, озер и рек – рыбный мир!
Пенье птиц, звуки животных, шелест трав…
Уникальный каждый человек, созданный Творцом!
Улыбки на лицах взрослых и детей, вдохновляют!
Двигаемся, видим, чувствуем, дышим, можем говорить,
Трудиться, заняться любимым делом, дружить, любить,
Всевышний подарил все, не требуя ничего взамен.
Швец Тамара

Кожний день нова сторінка - світ чудовий!
Сонця промінчики, хмари на Небесах, Матінка Земля!
З горами, полями та лісами, різноманіття рослин та плодів!
Водні простори океанів, морів, озер та річок – рибний світ!
Спів птахів, звуки тварин, шелест трав…
Унікальна кожна людина, створена Творцем!
Посмішки на обличчях дорослих та дітей, надихають!
Рухаємось, бачимо, відчуваємо, дихаємо, можемо говорити,
Працювати, зайнятися улюбленою справою, дружити, любити,
Всевишній подарував все, не вимагаючи нічого натомість.
Швець Тамара

Коли стогне Дніпро за Шевченковим словом, зневіра
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине, журливе – курли…
Хтось придумав дурницю, що люди із Богом тотожні,
ми вбивати б не стали, аби не вбивати могли.
Кровожерні створіння жадають без приводу смерті,
для таких неважливо хто поруч впаде від ножа.
Замотають мерця у сатин, або навіть ліберті
і спливає до Бога безвинно убита душа.
А убивці живуть і без остраху пнуться до церкви.
Гріх проститься усім. А життя? Не повернеться, ні.
Вже до страти тирани ведуть підготовлену жертву.
І моя Україна горить у новітній війні.
28.05.24р.

Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.

Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Сонце цілує і цвіт, і листок.

Півники, мечики, косатні ніжні,
Віяловидне суцвіття -декор.
В кожнім тендітна строката маніжка.
Дивишся, дивишся - настрій-мажор.