у неміч кануть сни
 і сяєво на сході
 розвидніється ніч
 понад полями дим
 нездалі та цупкі
 народжені до вроди
 слова усе не ті
 але усе ж ходім
 про безміри ясні
 і величальні дзвони
 я розповім тобі
 або не розповім
 

Казковий світ дитячого життя,
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити видінням.
27.03.26

Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!

Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Серце, що боротися не в силах.

Ми гуляли Маріїнським парком,
Не розгублені в дрібних турботах.
Цілував нас вересень так палко,
Пристрасно, мов травня перший подих.

Поцілунок нас підняв ще вище,
Майже до самісінького раю.
Я тобі читав незграбні вірші,
Щось про осінь. Вже не пам'ятаю.

Тільки день. І знову шум вокзалу.
Висновки зарано ще робити.
Щось мені в дорогу ти поклала,
Я був дотиком твоїм зігрітий.

Знаєш, я тепер пишу про інше...
Зникли всі надії за дверима.
Не зустрілися з тобою більше.
Ми були занадто молодими.

Сам себе запитую з журою:
Ми були? Чи не було нас зовсім?
Ти кудись побігла за весною...
А мене навіки вкрала осінь...

В рожевім кришталі
Сіяють дні і ночі,
"Мій друже, mon ami":
Говорять її очі.
Австрійська лілія
В саду версальському —
Самотня Лівія
На капищі поганському.
Хто ж знав, хто ж знав,
Що за мою любов
Моє життя забрав
Народ мій стрімголов.
Що я зробить могла,
Коли кругом потоп,
Коли кругом імла,
Й Париж мов той окоп.
Розніжена балами,
Ридала в Тріаноні:
Розтоптана ногами
Й сплюндрована в погоні.
Я жінка, я людина —
Марія-громадянка.
Холодна гільйотина,
А я — її коханка.

Ви всі мене цураєтесь
То мабуть є за що,
Може колись відступитесь,
Але тепер — нізащо.

Шляху назад нема,
Злітає голова!

24 жовтня 2023

Це море лупасить хвилями,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.

Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
з усякими там деталями.

А мрія, що вмить розбилася,
такою була жаданою…
У серці твоїм лишилася
болючою досі раною.

Всі смутки твої невдавані
від болю того безмовного
хай линуть в далекі гавані,
до моря твого зимового.

(лютий 2026)

Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.

У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
бовваніють у німбах розмаю.

На хмарині Господь відпускає гріхи
тим, кому не судилося пекло.
Вириває з грудей пирії, реп'яхи
і слідкує, щоб сонце не смеркло.

Топче ряст на околиці ночі зоря,
вітер хилить розніжені верби.
Там немає війни і того упиря,
що п'є кров з милосердного неба.

26.03.2026р.

Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!

Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
Солодких відгуків багато.

Скрізь оприлюднюють рядки
Самі приховані таланти!
Геть граматичні словники
Та застарілі фоліанти!

Запам'ятайте головне:
Щоб стати визнаним поетом,
Сьогодні треба лиш одне -
Підключення до Інтернету.

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – укра́їнський шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.

Моє рідне місто
спалили дочи́ста,
в неволі ворожій лишилась сім’я.
І, сповнений суму,
гадаю я думу:
до чого сплюндрована доля моя!

Кому це розкажеш?
Нікого не вразиш,
бо кожний вже знає, що́ значить війна.
У кожного – горе,
велике, як море,
так само без краю, так само без дна...

Я бачу руїни
і кров України –
і прагнення помсти мене спопеля.
Злощуся до дрожу,
і жити не можу,
допоки не звільнена рідна земля!

(2026)

Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.

Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.

Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
І на багатія нічим не схожий.

Направду це не так, воно інакше -
Побачимось якщо, скажу востаннє:
Багатство - тільки ти й кохання наше,
І сіль життя - у нашому єднанні.

Нам випала на двох єдина участь,
Коли нема тебе, безмірно мучусь.

Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.

Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Минулих болів і турботи.

Так вислизають із-під ніг
Можливості, надії, шанси,
Наближуючи той поріг,
Де не писатимуться станси.

Так розтає пророча тінь,
Яку ми так і не пізнали.
Натомість хижий чародій
Збиратиме роззяв до зали.

Важливі люди проминуть
Повз нас, немов пісок крізь пальці.
Нам лаштуватися у путь,
Як у нові химерні танці.

13 вересня 2025

Зливаєш сотні тонн потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!

Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!

Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!

Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!

20 грудня 2000 р., Київ

А на гіллі верби старої,
Немов на гойдалці-колисці.
Мавка, що схожа із весною
Біля води сиділа близько.

А біля неї Лукаш-вітер
Грав про кохання так натхненно
На чарівній своїй сопілці
І заворожував серденько.

Вона замріяно всміхалась,
Слухала музику казкову,
Про все на світі забувала,
Була щаслива від любові.

2019 р.

Серед ранкової краси
Різноманітної природи
Я - блиск сріблястої роси
І плавний подув прохолоди.
Я голос чистої води
І ніжний запах конюшини
Отут, куди тебе водив
Та заціловував невпинно.
Я - дотик вірної руки
І серця люблячого щирість, -
Я - жар яскравий і палкий,
Повік живий, як Божа милість.
З дитинства щедрий, мов земля,
І пустотливий, ніби вітер, -
Я - мрія давнішня твоя, -
Твого щоденного пів світу.
26.03.26

Римовано буяють квіти
І не чекають на антракт.
Поезією треба жити,
І з нею дихати у такт!

Давати їй святу присягу,
Коли планета вся - чужа!
Поезія - це не розвага!
Це та беззахисна душа,
Яка крихкий будує панцир,
Що зруйнувати можна вмить!
Нас на земні не кличе танці,
На крилах в небеса летить.

Вона збирає по краплинках
Відлуння полум'яних слів.
Поезія - це не розминка
Для недалеких пліткарів.

Вона - розрада і тривога,
Корона літа і зими.
Не смійте витирати ноги,
Її топтати чобітьми!

Сьогодні квітень синьоокий -
Відвертий, щирий візаві.
Хай у серцях тремтить неспокій,
Який підкаже: ми - живі.

Живе на згарищі кохання
Усупереч глухим світам.
І ставить незручні питання,
Шукати відповіді - нам.

Поезія - шляхетна панна,
Тонка, немов квітнева віть.
До товстошкірих - невблаганна...
Ви нею дихайте й живіть!

І п’є весна солодкий сік берези,
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.

Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
І не знайти для неї точних слів.

Її відчуєш в іскрах мого зору,
У серці, що палає і в душі,
Немов весна — ясна і кольорова.
До мене з чистим серцем поспіши.

Так сон повільно, ніжно тане,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.

У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
Вві сні небачені слова.

Чарівна паличка постане
Вві сні крізь біль і німоту.
Прозріння прийде у тумані,
Впіймавши сутність на льоту.

Вві сні відкриється таємне,
Приховане в золі сум'ять.
Крізь хащі непролазні, темні
Долинуть голоси розп'ять.


12 вересня 2025

Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
"Баю, баю..." - не змовкає
Колисковий ніжний спів, -
Це її любов безкрая
Так долає втому й гнів.
Віє духом тополиним
Від одкритого вікна, -
Пестить приспівами сина
Мати зрана дотемна.
Уникає сильних рухів,
Не зривається на крик, -
Лиш, бува, зітхає глухо,
Геть не змінюючи лик.
"Баю, баю..." не змовкає
Колисковий мамин спів,
Бо її любов безкрая
Так долає втому й гнів...
25.03.26

Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.

Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Відповідав беззвучно білий сніг.

Кажу собі: "Тут вижити не зміг ти!"
Мого дитинства найцінніші крихти
Надійно сон мінорний береже.

У цій життєвій клятій веремії
Мою геть безпритульну душу гріє
Те тьмяне світло. Тепле та чуже.

Як горить у небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!

Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
Де й сиджу від зорі до зорі!

Де за щедрість подякую червню,
За надмірність його посварю,
І народженим віршем запевню,
Що закоханий в кожну зорю!

Народилися б і дифірамби
Для прослави небесних комор.
І метафор ні в кого не крав би.
Я пристойний нічний чудотвор!

А якщо це не дуже вдається,
Для дискусій воно не предмет.
Головне, що від чистого серця,
Як і має творити поет!

2025

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

A cockerel began to sing in Jerusalem
And on morning that thin singing
In memory cockereled cockerow over Supoy.
In distant now, as well as years, Yahotyn.
Not ideas connect us with a maternal edge
Not heroes are on frisky hors,
But sad call of crain, unhurried tap woodpecker
And competition of daybreak cocks
And pain horizon
But grave of friends and my folks
But paths, where hurried small
But lilac with a chestnut in spring..
..A cockerel began to sing in Jerusalem
And me it seemed to - in Yahotyn.

 
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
 
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
 
оу вогневе метіння
улиці без людей
червоний килим жару
бик навіжений б’є
 
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
 
ґвалт убивство за пострілами ей
за пострілами тими
ґвалт убивство за пострілами ей
за пострілами тими
ґвалт убивство за пострілами ей
за пострілами тими
 
лине потоп щоби звести
моє життя у смерть
як не –
як не сховаюся
то зникну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими . . . .
 
о так любов о сестро
за поцілунками ей
за поцілунками
за поцілунками за поцілунками . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

                І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
у вигляді злодіїв у законі,
які спливають нечистю вгорі –
заляпана в історію сьогодні
картина маслом – три богатирі.

                ІІ
Історія утвердила навіки
відомий героїчний пантеон –
і Леонід, і Олександр Великий,
і гун Аттіла, і Наполеон...
а нині це або хамелеон,
якщо не на всю голову каліка,
або потужний поц і недоріка,
якому наплювати на закон.
Минає еволюція людини,
а далі інволюція гряде
і те, що переліплене із глини
кудись іде, та не туди веде.
Здається, не було й нема нічого
хорошого у тому, що «пойняв»
його електорат, окрім одного –
цей неук нереального і злого
накоїв менше, ніж наобіцяв.

                ІІІ
Найлегше залишатися сліпими
і далі прикидатися тупими
істотами, яким дали урок,
аби не забували помилок,
які вони свідомо учинили,
коли ще надривали свій пупок
від сміху ідіоти та дебіли
і меркантильна мафія – совок...
......................................................
а це – шеренга на путі руїни
зі злої волі чучела пуйла,
якому Україна не дала
поставити Європу на коліна.

03.2026

Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.

Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
А на дні відкриється вина.

Я ворота відчиню для духу.
Лиш би не прийшов лукавий біс.
Розрізню пророка і злодюгу
В мерехтінні в'язів і беріз.

Я відкритий для проміння сонця
І для мороку могутніх слів.
Відчиню у світ новий віконце
Для свободи юних берегів.

10 вересня 2025

Спи, дитиночко кохана, засинай,
Поринай в казкові дивні сни.
Мирні зорі нехай сяють з висоти,
Я люблю тебе, синочку, ти це знай.

Рада бачити я усмішку твою,
Як приємне сниться щось тобі.
То ж щасливими хай будуть усі дні,
Посила благословіння Бог.

Виростай і набирайся сил, мужній,
Тішаться за тебе всі близькі.
Хай не буде зла у доленьці твоїй,
Лише світла-світла радість на віки.

2020 р.

Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Розчиняється безслідно
Сніг, як цукор, у воді,
Бо на сонечку подібний
Краплям на сковороді.
24.03.26

Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)

Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!

І поціливши з нальоту
у ворожий цеп густий,
розпочне свою роботу
кулеметник молодий.

    Ех, тачанка-ростовчанка,
    вороженькам на біду!
    Конармійська ти тачанка
    на ресорному ходу!

Ех, за Волгою, за Доном
в степ широкий золотий
увірвався невгомонний
кулеметник молодий.

І летіла невдержимо,
гриву кучмлячи коню,
грива вітру, грива диму,
грива бурі та вогню.

    Ех, тачанка-київлянка,
    вороженькам на біду!
    Комсомольська ти тачанка
    на ресорному ходу!

Гуркотять на суші танки,
в небі кружать літаки;
про будьонівську тачанку
ми співаєм залюбки.

Й ворогам донині сниться
той свинцевий дощ густий,
бойова та колісниця,
кулеметник молодий.

    Ех, тачанка-полтавчанка,
    вороженькам на біду!
    Кулеметна ти тачанка
    на ресорному ходу!

(2026)оо

Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.

Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Батьки небачені мої.

Питання зайве чи не зайве,
Вже не важливо так чи ні.
Неси мене, фатальний драйве,
Або забудь на бистрині.

Хай вибір буде не за мною,
А кожна втрата – незначною.

Допоки є мама у сина,
він ще дитина.

Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.

…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
влітає променем мамин голос:
«Аве Марія» Баха-Гуно…

Як маму забрали у сина -
важка, мов плита, хвилина…

Жодних відтепер прощень.
Маятник вічний - щем.

2026 рік

Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
23.03.26

1
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи випили й уголос тепер розмовляють.
На те, що їх усім чути, навіть не дивились.
Говорили все про долю неньки-України,
Про москалів, що все більше народ утискають,
Про татар, які із того зиск чималий мають.
Та про ляхів, що надії ніяк не покинуть
Знов загарбать Україну, козаків здолати.
Старі часи повернути, панувати знову.
А вже скільки пролилося в Україні крові,
Що, напевно б, море вийшло, як усю зібрати.
Та все більше те, що нині усім дошкуляє –
Москалі, неначе воші кожуха вчепились
Та встановлювать порядки свої заходились.
Кожен гетьману Богдану про те закидає.
Дарма він, мовляв піддався на москальську ласку.
З тої ласки Україна скільки горя має,
Бо москаль усе сильніше в обіймах стискає.
Та затягує на шиї шкіряного паска.
- Дурний був Богдан. – говорить один із козаків.-
Нащо він із москалями підлими злигався?
Краще би на власні сили уже сподівався.
Та ніколи б не здолала нас Польща ніяка?!
А він москалям повірив, здав їм Україну.
Тепер через його дурість мусимо страждати.
Розділились українці, пішов брат на брата.
Тепер через того Хмеля Україна гине!
Поряд за столом сусіднім сидів козак сивий.
Що козак – по його виду добре було знати.
Слухав мовчки він до часу козацькі дебати
Та не втримався і каже: - Ви, хлопці, можливо,
Мало знаєте про Хмеля – його ж не застали.
Десь почули слова чиїсь – маєте за правду.
Вам би, може, старших думку почуть не завадить.
Усі голови до нього враз поповертали.
Хоч і була кров гаряча та знали з малого,
Що слід старших поважати, тож і не скипіли.
Один каже: - Може б ви нам про те розповіли?
Бо ж і, справді, не застали ми вже часу того.
Може, краще будем знати, краще розуміти.
Може й, справді на Богдана дарма намовляли.
- Так. Так. – молоді по тому разом закивали.
- Що ж, - зітхнув старий, - чому б нам й не погомоніти?!
Я тоді був десь такого, як ви нині, віку.
Мав сяку-таку освіту. Але ж не сиділось
Мені вдома. Шабля батька якраз знадобилась.
Він у мене бойовим був, хлопці, чоловіком.
Згинув десь під Берестечком. Одну лиш шаблюку
Передав його товариш, що живим зостався.
Отож я узяв ту шаблю й до Хмеля подався,
Щоби досвіду набратись і набити руку.
Військо Хмеля, пам‘ятаю під Жванцем стояло.
Облягало в місті ляхів, вже от-от дотисне.
Аж тут москалі з‘явились й, думаю, навмисне
Про союз наш з москалями на весь край волали.
Чи просив у них Хмель того, чи так їм схотілось?
То не знаю. Та татари, як таке почули,
Всю орду свою одразу на Крим повернули.
Ми один на один з ляським військом залишились.
Ще й татари погрозили ляхам помагати.
Що Богданові робити? Де шукати поміч?
Тож Богдан звернутись мусив до царя по тому,
Бо ж у кого зоставалось помочі питати?
Так, що у Переяславі не з власної волі –
Через підступи москальські мусив підписати
Ті статті, де обіцявся цар нам помагати.
Хоч Богдан, що то надовго, не думав ніколи.
Йому треба було часу, щоб з тим розібратись,
Знайти того, хто Вкраїні буде помагати
І зверхності понад нею не буде шукати.
А поки він із Москвою мусив був «брататись».
Я то знаю усе добре, бо ж служить прийшлося
У Виговського, що писар генеральний звався.
Він забрав, як про освіту про мою дізнався.
Тож не з шаблею вправлятись мені довелося,
А з пером. А він, як писар генеральний мусив
Усі зв’язки закордонні у руках тримати.
Звідти і мені вдалося про те усе знати…
Але… до подій тих давніх тепер повернуся.
Хоч раділи москалі, що шмат ласий вхопили
Та вже зразу то їм боком виходити стало,
Бо, як про свободи наші москалі узнали,
То одразу ж тої волі й вони захотіли.
Стали до нас утікати та тягти родини.
Влада переполошилась та стала писати,
Що ми маємо ловити тих, назад вертати.
А чого ми їх накази слухати повинні?
Звісно, до нас утікали не ледарі всякі.
Тим і в кріпаках, напевно, жилось непогано.
Як без людей працьовитих Московщина стане?
Отож, вони нам грозились скоріш з переляку.
А ще ж треба воювати. Бо ж зобов‘язались
Нам у війні помагати. Дивно помагали.
До Смоленська учепились, в Білорусь попхали.
У Прибалтику до моря, було видно, рвались.
Не подобалось то шведам, які у ті роки
Ніяк землі поділити не могли із ляхом.
Тож рішили: як не словом, то узяти страхом.
Раз із ляхом на ту пору менш було мороки,
Бо ж ми змогли за ці роки сил їм підірвати.
Та й магнати польські надто голови підняли,
З королем за привілеї ледь не воювали.
Тож і рішив король шведський із них і почати.
А, раз ми воюєм з ляхом, то ми йому друзі.
Прислав він до нас посольство, щоб в союз вступити
Аби з двох сторін тих ляхів могли з нами бити.
Звісно, що було б то ляхам за все по заслузі.
Хмель ідею підхопив ту, бо ж вигідна була.
Москалів було можливо вже скоро відвадить
І самим у Україні собі раду радить.
А Москва аж побіліла, як таке почула.
Бо із шведами давно вже Балтику ділили.
Шведи москалів до моря просто не пускали.
А, коли б ще Україну від них відірвали,
То москалі іще б довго в болотах сиділи.
Тож і палиці в колеса почали вставляти.
Посланців перехопили, Богдана лякали,
Що без їхньої підмоги ми би вже пропали.
Хоч Богдана не так просто було налякати.
Все ж воєнного союзу ми не заключили.
Не хотів Хмель раніш строку з москалями рвати.
А ті ревно узялися з ляхом воювати,
Мовляв, бачите, вам в поміч кинули всі сили.
Хоч війська свої послали знов не в Україну.
Вирішили, поки шведи почнуть наступати,
Вони встигнуть шмат добрячий в Польщі відірвати,
Тож пішли з Золотаренком громити литвинів.
Козаки взяли їм Вільно, за Німан забрались.
Але тут взялися й шведи Польщу воювати.
Воювати, то, напевно, голосно казати.
Видавалося, що ляхи битись не збирались.
Бралися міста без бою, дійшли до Варшави.
Король утік зі столиці, за кордон сховався.
Ряд магнатів попід шведську булаву подався.
На погане повернулись тоді в ляхів справи.
За тим часом і Хмельницький не сидів на місці.
Зібрав військо, на Кам’янець з полками подався.
Бутурлін зі своїм військом слідом ув‘язався
Та цареві слав постійно із походу вісті.
Боялися, що із шведом Хмель договориться
І поженуть їх в тришия бігом з України.
Як то москалі говорять: «всадить ніж у спину».
Та завадить він не в силах, тож мусив мириться.
Вже під Кам‘янцем і ляхи посланців прислали.
Обіцяли ледь не гори золоті, одначе,
Хмель всі плани їх підступні дуже добре бачив:
Відірвати нас від шведів й москалів бажали.
Посланцем був, поміж іншим, менший брат Івана
Виговського. Тож на це ще ляхи сподівались.
Але в своїх розрахунках все ж прорахувались.
Бо Богдан на їх умови тоді не піддався.
Москалі тим були раді та рано раділи,
Шведи, що уже на південь Польщі просувались,
На Богдана і на поміч нашу сподівались,
Тож помогти проти ляхів його попросили.
Хоч москалі були проти, Богдан їх не слухав,
Бо ж хотів оту залежність від них розірвати.
Чому б з Шведським королівством нам справу не мати?
Вони, хоч не православні та близькі по духу.
Тож він Кам‘янець покинув і на Львів подався,
Аби бути ближче шведам та їм помагати.
Бутурлін же мусив слідом за ним шурувати.
Ні натякам, ні погрозам Богдан не піддався.
Не маючи сил, щоб Хмелю завадити якось,
Москалі розор страшенний навкруги чинили,
Міста брали, людей били, будинки палили
Та знущалися над краєм тим багатим всяко.
Залишалася пустеля по їхньому сліду.
Це така була в них помста за непослух Хмеля.
Хоч для москалів складались справи невеселі,
Вони з гетьманом мирились, але лиш для виду.
Обложили Львів, нарешті. Хмель не спішив надто.
Хоч Бутурлін дуже злився, велів штурмувати,
Потім змусити все місто царю клятву дати.
А Хмель про те домовлявся, щоб лиш викуп взяти.
Та, поки ми попід Львовом в облозі стояли,
Ляхи майже піддалися шведам, подалися,
Клятви королеві шведів давати взялися
Про підданство, а при тому жалітися стали,
Що Хмельницький їхні землі собі забирає.
Якщо хоче, щоби ляхи клятву ту тримали,
Хай велить козакам, щоби назад відступали.
В Карла Густава виходить й виходу немає.
Став він Хмелю натякати, щоб залишив Львова,
Відступив у Подніпров‘я, щоб ляхів не злити.
А що було Богданові із тим всім робити?
Тож, як бачите, не вийшла з шведами розмова.
Богдан, мабуть, відчував то, отож іще з літа
Слав від москалів таємно посланців в Молдову,
До Волохів, до Ракоці – слав знову і знову,
Намагався про насущне з ними говорити.
І про те, попили ляхи скільки із них крові.
Із правителями тими хотів домовлятись
Щоб в союзі проти ляхів з ними об‘єднатись.
Мовляв, з шведами у нього все уже готово.
Якщо разом вони стануть, то ляхів здолають.
Та господарі там хитрі, все прагнуть під себе.
Їм і в ляхів прихопити шмат добрячий треба.
Але також недовіру до гетьмана мають.
Бо ж в кожного в пуху пика – Тимоша ж убили.
І кожен із них до того руку прикладали.
А про мстивість Богданову дуже добре знали,
Тож потрапить під гарячу руку не хотіли.
А найперший князь Ракоці воду каламутив.
Ляхи йому королівський трон пообіцяли.
Хоча, королем, звичайно, його не обрали.
Але ж він то сподівався, як індик надутий.
Тож Молдову й Волощину від Хмеля відмовив.
Не вдалось тоді Богдану союз той створити.
А восени і від Львова прийшлось відступити,
До союзу з москалями повернутись знову.
Хоч і бачив: москалі ті гребуть все під себе.
Людей змушують цареві клятву всіх давати.
Цар велів великим князем себе називати
І Литовським, й Біло Русі. Скоро схоче, же би
І царем на Україні повноправним стати.
А в Богдана нема досі з ким бути в союзі,
Бо ж навколо України лиш «закляті друзі».
Тож не став поки союзу з москалями рвати.
Сподівався, час настане і він все поправить.
Але доля йому дала всього лиш два роки.
Не встиг. Мусив відбиватись весь час на всі боки.
А по смерті не знайшлося, хто б завершив справу.

2
- Ще ж два роки в нього було?! – молодий озвався, -
Чи ж не міг він за два роки щось-таки змінити?
Знайти нових союзників, щоб ляхів розбити?
Може би йому вдалося, коли б постарався?
- Може…Може… - старий козак на хвильку задумавсь. –
Та не все було так просто, як то вам здається.
Бува, й прагнеш щось зробити та не удається…-
Мовив стиха, а в очах же стільки того суму.
- Справа в тому, що за зиму все сильно змінилось.
Якщо раніш москалики так сильно бажали,
Щоби вони разом з нами ляхів подолали,
Тепер вони рятувати ляхів заходились.
Тепер Швеція їм стала ворогом найбільшим.
Щоб ослабити їх, треба з ляхами зладнати.
Проти шведів захотіли з ляхом виступати.
А то гетьмана, повірте, вже не надто тішить.
Невдоволені в Москві вже, що козацька влада
Не дає, щоби з литвинів царю клятву взяти,
Що утікачів московських не хочуть здавати.
Між козаків з москалями геть немає ладу.
Вже й до сутичок доходить. Москалі тим часом
Воювати проти ляха зовсім припинили,
З ляхами про перемир’я вже заговорили.
Гетьман було своїх в Вільно посилати взявся,
Де велись ті перемови. Москалі, одначе,
Їх туди не допустили. Хоч в Переяславі
Дали слово, що рішати закордонні справи
Будем разом. Та про теє москаль забув, наче.
Богдан просив, щоб і наш там інтерес зважався.
Але ляхи на своєму усе ж настояли.
І цареві трон варшавський знов наобіцяли,
Той, таке почувши, миттю від нас відцурався.
Просив Богдан, щоб по Віслу кордон встановили
Там, де люди українські здавна проживали.
Москалі тоді ж у Вільно нас ляхам продали,
Договір Білоцерківський з ними відновили.
Тож на Київщині тільки козацтво лишалось
Та і то під королівську руку повертали.
Ми ще й ляхам з москалями помагати мали.
Отак «дружба» з москалями боком поверталась.
Порушивши всі умови «Статей Березневих»,
Москалі нас знов під ляську корону загнали.
А у нас про те і думки, навіть не спитали.
Богдан тоді страшно злого нагадував лева.
Але що він міг зробити? Де поміч шукати?
Тож чекали нас непевні часи попереду.
Москалі оголосили скоро війну шведам
Стали одне по одному міста здобувати.
Динабург, Кокнес упали, Рига у облозі.
Щоб її порятувати, шведи війська зняли
З Польщі…Москалі виходить ляхів врятували.
І тепер, мабуть із нами їм не по дорозі.
На проблеми, як буває і «друзі» злетілись.
Кожен прагнув нас до себе тоді доєднати,
Щоби силою козацтва вільно користати.
Посланці від хана скоро до нас нагодились.
Умовляли помагати ляхам проти шведів,
Ще й грозились, як не станем ляхам помагати,
То вони на нас ордою будуть нападати.
Але гетьман небезпеки у тім не угледів
Та й відмовив. Довелося вже самим татарам
Йти та помагати ляхам. На нас не напали.
Тут і шведи, й трансільванці умовляти стали:
А давайте проти ляхів знов разом ударим.
Гетьман довго опирався, бо ж розумів добре:
Як порве із москалями, то з ким тоді буде.
Бо ж і шведи, й трансільванці ненадійні люди.
Замість проблем невеликих матиме їх торбу.
Знав він, про що домовлялись трансільванці й шведи.
Король шведський обіцявся Ракоці в уплату
За ту поміч українські землі віддавати.
Тож чекала ще і з тими війна попереду.
Та, коли вже зрозуміло Богданові стало,
Що москалі нас продали, з ляхами злигались,
В Прибалтиці проти шведа воювати взялись,
Тоді уже варіантів других ми не мали.
Стали з шведом домовлятись спільно воювати.
Шведи, звісно ухопились, бо ж поміч їм треба,
Правда, договір складали тільки лиш під себе,
Сподівались, щоб із нами їм не прогадати.
Тож ми мали з москалями договір порвати,
Своє військо направити, щоби ляхів бити,
Самі його утримувать та усе робити,
Що король шведський накаже. На себе ж багато
Шведи брати не хотіли, то й так прописали
Все у тому договорі. Що було робити?
Як не хоче Москва разом з нами ляха бити,
То ми іншого союзу відшукати мали.
Москва, звісно, розлютилась, бо ж дуже хотіла,
Щоби й нашими руками шведа подолати.
А ми, бачиш, не схотіли з шведом воювати.
Самі ж вони проти шведа були геть безсилі.
Вже у січні трансільванці до Польщі вступили.
Ракоці про королівство уже польське мріяв.
Перейшов через Бескиди, маючи надію,
Щоби землі українські найперше скорили,
Ті, що згідно договору, шведи їм віддали.
Бач, як легко вони нами торгувать взялися!
Галичани ж взяли зброю, їм не піддалися.
Тож безславно трансільванці звідти відступали.
За тим часом і Жданович привів своє військо –
Двадцять тисяч, скажу чесно, то сила немала.
Під Самбором із Ракоці війська об’єднали,
Воювати польські землі разом подалися.
Взяли Ланцут, взяли Тарнів, Краків захопили.
Не жаліли ніде ляхів, жорстоко вбивали.
Бо ж про похід на Поділля ляський пам’ятали,
Як вони над мирним людом там чорне творили.
Більшість ляхів саме звідси ішли грабувати,
Тож тепер і мстились наші, вини не питали.
Трансільванці – ті ж від злості просто лютували,
Намагалися від наших аби не відстати.
Що ж, жорстокість на жорстокість. Що ляхи творили,
То тепер на їхні землі назад повернуло.
Щоби ляхи ту жорстокість на собі відчули.
Звісно, що вони тим ляхів тільки розізлили.
Взяли Люблін і Замостя, Брест та і Варшаву.
Вже здавалося, що ляхам спасіння немає.
Швед, щоправда Ченстохову довго облягає…
Але скоро іншим боком повернулись справи.
Стали ляхи підніматись та за зброю братись,
Доєдналися сусіди і війська послали.
Скоро ми уже Варшаву залишити мали.
Як ведмедю від собак злих прийшлось відбиватись.
А Чарнецький – отой самий, побив трансільванців.
Наші полки теж добряче ляхи потріпали.
Тож із втратами поволі наші відступали.
Вважай, нанівець звелася уся їхня праця.
Хоч Богдан велів нізащо їм не відступати.
Послав їм Юрка у поміч з полками новими.
Та ті вже аж на Поділлі були зі своїми,
По квартирах козаків всіх взялись розпускати.
Богдан сильно розізлився, говорять із того.
Був і так вже дуже хворий, ще більш розхворівся.
Зліг небавом він від того і вже не підвівся.
І вся справа розвалилась вже скоро без нього.
Як бачите, хоч багато «союзників» було,
Але кожен прагнув власну вигоду в тім мати:
Комусь нашими руками ворогів долати,
Комусь наша земля дуже-дуже очі муля.
А ті в цім стовпотворіння здобич добру мали,
Бо не було кому клятих в тришия прогнати.
Хотів Богдан – та не було з кого вибирати.
Бо усі, неначе круки над нами кружляли,
Доки, врешті і порвали Вкраїну на шмаття.
Землі наші розорили, народ розігнали.
Та найбільше шкоди, мабуть, москалі завдали
І тепер ще й величають себе «старші браття».

То як забути? Чи можливо?
В душі щось дзенькало, лилось.
Твій шепіт доторкавсь сяйливо,
Аж соняшник підняв чоло.

Жагуча спрага розбирала.
Сховався вітерець легкий.
Пташина лопотіла зграя.
По шкірі бігли дрижаки.

Ця павутинка-сон чутлива.
Прокинулась - і зникло все.
Дивилось сонечко грайливо.
Чи був у зустрічі тій сенс?

Колись в осінній глибині
Захочеш літо повернути
І в осені на самім дні
Знайти печаль від м'яти й рути.

В терпкій осінній глибині
Тобі відкриються прозріння
І у мутній нічній воді
Окресляться сумні видіння.

Ця глибина не омина
На світовому перехресті,
Як випита до дна вина,
Мов з попелу думки воскреслі.

В туманній сизій глибині
Тобі відкриються картини
Майбутнього, де паладин
Співатиме пісні дитинні.

Впаде із осені листок
Перепусткою у майбутнє,
Як неоплачений квиток
У Лету чи в безсмертя сутнє.

7 вересня 2025

-Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
-Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...
-І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...
-То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...
-Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?
-Любив її головою,
А тебе – всім серцем.
-Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна.
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір”ї в “жмурки” грала
Безжурна малеча.

Я сонцю вклоняюсь нині,
Йому, як тобі раніше.
Між нами найдовші милі,
Любові моєї ніше.

Не виберусь, певно, звідти.
Замкнуся, щоб не відкритись,
І буде собі сидіти
Самотності ненаситець.

Ти зглянься на в'язь письмову,
Як вийде, а ліпше зблизька,
І спробуй забути знову.
Бо доля моя сирітська...

Хоч ще приморозки зрана
Срібло сіють на вали, -
Жебонять струмки весняні
Й первоцвіти зацвіли.
Соком вже поналивало
Стовбури, гілки, бруньки
І оспівують помалу
Час пробудження пташки.
22.03.26

 
Глянь о сюди – Китайський Кіт Соняшний
гордий звуковилиск у нічному сонці
Мідний купол Бодхі і кімоно срібне
що зоряне убрання
у вітрах ночемрій
 
Крейзі Кет зирить із мережива бандани
то Чеширець одноокий
а чи дзвінковоокий Джек
Листок із кольорів грає
струнами золота
двійному водоспадові за спиною моєю
 
Барви коміксів на скрипковій річці
ридають Леонардо
із шовкового тромбона
Я дзвоню у німотні дзвони
під дощем із перлів
у палаці крил орлиних
Королеви Чайнì
 
 
 
 
 
 
 
 

                  І
Вертаюся в часи нічні
у нереальні сни,
коли були щасливі дні
і не було війни,
аби забутися на час
або відволіктись
від потойбічного колись
і, наче, перший раз
сміються зорі у вікні
і кличе далина.

                  ІІ
Щось гомінке у далині
відлунює луна
і увижається мені
містерія чудна –
перемовляються поля,
і шепотять гаї,
що їм співають солов’ї
удома і здаля,
де і джерела є мої
і лісові струмки,
але немає течії
за дельтою ріки.

                  ІІІ
Течуть і ріки, і роки,
клубочиться туман...
то палить люльку отаман,
чи варять козаки
гарячу юшку на обід?
Минулося, либонь,
та жевріє іще вогонь,
рятуючи від бід.
Усе минає в плині літ
і це... і це мине,
у задзеркаллі не мене
відображає Вій...
......................................
палає сонце неземне,
лютує буревій,
який не згарище жене
історію подій,
де я не турок, а козак,
не тону у воді
і просинатися ніяк
не хочеться тоді.

03/26

Продираюсь крізь сон, мов крізь ліс несходимий і вічний,
Крізь шторми, і буран, і прозрінь запізніле вино.
Між дерев прокидаються зрілості вигаслі свічі,
Як біблійні волхви, як зупинене давнє кіно.

Продираюсь крізь ліс із його чагарями й кущами
Там, де папороть світить в ясній і п'янкій далині.
Продираюсь крізь спогади, вмиті рясними дощами,
Де народяться твори в гіркому сумнім полині.

Продираюсь крізь час із тернами і дротом колючим,
Крізь туманність доби і спіралі лихих протиріч.
Я шукаю епох і світів гармонійне співзвуччя,
Поєднання в мелодію звуків далеких сторіч.

25 серпня 2025

Загасли зірки за холодним вікном,
Зажевріла обрію смужка рум'яна.
Будильник ось-ось – і озвучить підйом,
Сьогоднішній день зачинається зрана.

Панує пронизливий ранішній бриз,
Упорали небо пошарпані хмари.
Святкує сімейство моє Науриз,
А де, невідомо, і хто там без пари.

Про щастя: арії, пісні,
тремкі балади,
та вітер виє у мені
гучним торнадо.
Йду по стерні до забуття
дороговказом.
Навіщо вірні почуття,
коли не разом?
Нас розділяють береги
ріки-розлуки.
Невже насназі до снаги
солодкі му́ки?
Хоч опові́дка не нова —
жури чекання.
Навіщо ж нам гіркі слова,
що душу ранять?
Життя гойдає терези
в мінливу осінь,
та під вінчальні образи́
не кличе й досі.
Зітремо порох з підошов
і все минеться.
Навіщо ж нам така любов,
що крає серце?
Та біжимо на зустріч мрій
по круговерті,
хоч між обіймами надій
лиш кілометри,
а, може щастя дивний сон,
безмежна вічність,
щоб тріпотіли в унісон
жага та ніжність!

20.03.2026р.

Усіх, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Усіх, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Усіх, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Співучими струмочками
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
Вода і не спиняється й на мить, -
Слідом за веселухою
Іду бігом і слухаю,
Що в просторі весняному звучить.
21.03.26

Вечір палко вдивляється в очі весні,
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.

Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торосами далі.
Віднаходячи себе в зимовім кришталі,
підійматися кличуть по млистих щаблях.

Вона поки вагається – путь неблизький.
Через лід, через ніч, через лячну безодню
сумнівається, може іще не сьогодні,
розглядаючи оддаль закличні зірки.

Вечорове безвітря їй вклалось до ніг.
Зобов'язана квапність обом непотрібна.
Він чекатиме свою весняну царівну
у таємнім саду серед залишків криг.

початок березня 26р.

Михайло Голодний (1903-1949)

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

Відомо з донесень:
він йшов на Одесу,
потрапив у засідку він.
Наліво – застава,
махновці направо,
і десять гранат на загін.

«Ну о́т що, хлоп’ята, –
промовив завзято
матрос-партизан Железняк. –
Херсон перед нами,
проб’ємся штиками,
й гранати ще є, як-не-як!»

І хлопці сказали:
«І гірше бувало,
і зброя ще є, як-не-як!»
Багнети, гранати...
Пробились хлоп'ята,
в степу залиши́всь Железняк.

Виспівують нині
пісні в Україні,
над соняхом – неба блакить,
і сонце, і зливи,
і юність вродлива,
й літак понад степом летить.

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

(2026)оооооооооооооооооооо

Земле предків, Правіри, ти свята є по праву.
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерза́ц-суверенний анахте́мський гарми́дер?

Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброго грунту предковічному Слову.
Нема де наливатись золотому колоссю,
Храми душ заті́́нили промислові Коло́си.

Запоганено у́клад старожитній, сакральний,
Поля всі трансформовано в електоральні.
Там бездушні чужинці жнуть і сіють на благо
Метрополіям власним і тілесним розвагам.


У серце стукає, мов попіл, предків слава.
Риторикою гідність надрива і нищить...
Свята земля - та супостатова держава.
Допоки дисонанс оцей, Всевишній?!

2009

То – двері з очком,
зле старе призволяще,
яке мертві гноми зіжруть.
То хворе на все!
Не простиме ні за́ що –
крадіжками суще! Хай мруть
його осоружні думки небувалі
і стогони після розлук.
Що мислить воно?
Що давно в самозвалі..,
й нікчемно розмножує пук.

24 липня 2003 р., Богдани́

Зазирни в мої сни, ти побачиш простори безкраї,
Де цвітуть анемони і родить калина густа.
Зазирни в мої сни, ніби в очі самого розмаю,
Де відкриється совість та істина зовні проста.

Зазирни в мої сни, у буремні, бурунні століття,
Де зіткнулись у битві добро і небачене зло.
Опадає з дерев, ніби спогади, жовте поліття.
І я сам поринаю нечутно у ніжне зело.

Зазирни в мої сни, там побачиш ти пристрасні ночі
З ароматом кохання і стогоном дивних діачат.
Зазирни в мої сни, і відійдуть лихі поторочі.
Корабель відпливе з берегів невмолимих мовчань.

22 серпня 2025