Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.

Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
і мають право на авторитет.

Поезія не заважає жити
нікому, та кульгає на ходу,
коли одна богема на виду.

Ідеалісти опусами ситі
і копіями нео-акмеїстів,
а неофіти дують у дуду.

11/26

Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.

Господи, цей ранок спіймав у лещата «тривогу».
Господи, прещедро даруєш в майбутнє дорогу.
Господи, хай милість Твоя осяває шляхи України.
Господи, країна моя… із душею дитини…

Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музиканти, які також ідуть слідом за іншими…

Коли так боляче, що майже нестерпно,
і вже не тримаєш заданого темпу,
коли у душі роздрай…
Лунає Гайдн.

Коли тебе щільно обклали скорботи,
щодня по краплі тануть прозорі ноти,
коли, здається, вже край…
Лунає Гайдн.

Коли всі навколо загасили свічі,
а ти один лише на сцені цій вічній, -
останні ноти дограй…
Лунає Гайдн.

2026 рік

Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.

— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
з вікна видніє Оболонь,
Північний міст і хмарочоси,
Дніпра розлогий маргінес.*
Не усміхайтесь, з мене досить,
цю оповідку чула десь.

Цей чоловік такий зухвалий
і пахне вітром польовим —
я вже такого вибирала,
що розчинився, наче дим.
Уже з таким ділила навпіл
і хліб, і сіль, і почуття,
моря та острови на мапі
свого мінливого життя...

Зелені очі туманіють
в салоні тьмяного авто.
Ховаю враження під вії,
бо він для мене ще ніхто.

Маргінес* — берег

10.11.2026р

Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Де за мить засяяв блиском
Чуб невтомного хлопчиська, -
Не впіймати, ні догнати
Нам оцього хлопченяти.
11.11.26

1

Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.

Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
Небесні сльози праведної Мами.

А може, раптом стануться дива
Усупереч прогнозам дня сумного?
Навряд чи. Тільки вітер завива.

Тепер лунають особливо вбого
Затерті та заїжджені слова.
Без Неї світ не коштує нічого.

2

Самотність нескінченна тягне вниз.
Холодні вечори шматують віру.
А наді мною вироком навис
Міський туман, що лізе у квартиру.

В життя ішов дорогою навскіс,
Душа хотіла внутрішнього миру.
Невже до щастя досі не доріс?
Лягли усі чекання під сокиру.

Колись кохав. Дитинства очерет
Бажав здійснити всі мої прохання,
Але життя дістало свій кастет.

Питання ставлю долі вже востаннє:
Скажи мені: який же я поет,
Якщо живу без музи та кохання?

3

Мене забрали зливи назавжди,
Бо не мені світило щире сонце.
Ловив живильні крихти теплоти,
Одразу розуміючи, що сон це.

Наказували інших берегти -
Крутився, мов травинка у воронці.
На візерунки сірої сльоти
Розплавлений тече ядучий стронцій.

Фігура з льоду за дощем стоїть
І кличе в рідні райдужні пенати...
Згадається щаслива, світла мить.

Для осені я - непомітна втрата.
Життя прекрасне? Краще помовчіть!
О, як набридло вже собі брехати!

Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.

На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
дає себе тому.

Тому, хто з ним, властива
сталева** слова міць,
Земля Того зростила
покласти зайд всіх ниць***.

Та легендарна зброя
без мурів і бійниць
цим часом чи добою
кладе вражину ниць!

* Меч-кладенець — це міфологічний чарівний меч зі східнослов'янського героїчного епосу, билин і чарівних казок, який дарує своєму власнику непереможність у бою і забезпечує перемогу без особливих зусиль з боку богатиря.
** А з Його уст виходив гострий меч, щоб ним бити народи. І Він пастиме їх залізним жезлом, і Він буде топтати чавило вина лютого гніву Бога Вседержителя! Об’явлення 19:15.
*** Покласти ниць — покласти когось обличчям донизу (до землі, підлоги або іншої поверхні), змусити підкоритися, впасти на коліна чи розпластатися на землі, схиливши голову на знак покірності, поваги чи через безпорадність.

10.11.2026р. UA

У Юрковому пеналі учинився бунт, —
не всі речі мають право мешкати отут.
— У цій тісняві страшенній, — криком олівці, —
нам подряпали всі грані зайві камінці!
Ручки кулькові — тієї ж:
— Геть звідсіль, болти!
Нехай разом із гайками в інші йдуть світи!
Навіть ластики подерті скрикнули слова,
захищаючи із денця на життя права.
Лиш лінійка, що зігнулась у круту дугу,
не могла ректи нічого, крім «ага» й «угу».
І фломастер бідолашний вже лишень зітхав,
бо, утративши кашкета, третій день всихав.
Не на жарт перелякався тут складаний ніж —
сподівався ж керувати за царя не згірш.
— Геть, нездари до навчання: жуйки, шпичаки!
Вам, — кричали шкільні речі, — шлях на смітники!

І тріщав пенал нещасний — світові не рад.
Наведи, Юрку, нарешті у пеналі лад!

2017

Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.

Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
і людство при світлі, неначе.

Ховає воно покоління старе,
майбутнє його на погості,
і сяє душа, що ніде не помре
у вічності на високості.

І це не порожня омана, не сон,
що інде дарується всує,
народжена мрією, їй в унісон
навзаєм душа резонує
і внутрішнє я відчуває резон
надіятись, поки існує.

11.2026

Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
Хоча тебе немає поряд,
не обіймаєш, як раніш,
не загортаю в крижму горя
присвячений коханню вірш.
Нехай мене весь люд осудить
за слабкість у скорботні дні.
Допоки пам'ятати буду
світити будеш у мені
любов'ю, що в душі не згасне
у божевільний буревій,
допоки серце бідолашне
плекає світлий образ твій.

8.10.2026р

Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.

Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
А вогонь у яругах крутих.

Він лишав, мов баскі кінокадри,
Світлі спогади в мантіях снів.
Не придумаєш більшої кари,
Ніж вигнання у сяйві вогнів.

Причаїлась у травах високих
Незабутня любов, ніби дар.
Поступово вичавлює соки
Ця печаль, наче літній звіздар.

30 квітня 2026

«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Не всі гілля спроможні зимову пору подолать,
Порепається кора на стовбурищі, та є коріння –
Невидиме його життя, дане Всевишнім на цілі покоління.

***
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.

***
А де-не-де є мода вічна
на вирази крилатих слів,
що екзотичні
й дуже звичні
для спілкування пацаків.

***
А українців ждуть у гості
як не Сибір, то Колима,
де їхні кості
на погості
ще не завіяла зима.

***
А турки, із боліт мобілізовані,
уріжуть дуба. Їхня роль така –
будуть поховані
і пристосовані
до двійника або маніяка.

***
А певна кореляція буває,
коли на полі бою повезе.
Ніхто не знає,
що усіх чекає,
а нам би миру, тільки без ВеЗе.

***
А лис рудий піариться щодня,
та марно через день міняти маску,
як не рівняй
до стінки горбаня –
невиліковне виправити важко.

Мотивація
А нам би жити й жити без росії,
та явно Бог карає за гріхи
і безнадію,
що хороші мрії
збуваються... збуваються, таки,
коли у лету кане час лихий.

11/26

Радію вранішньому світлу,
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Блищить роса, немов намисто,
В саду бринить пташиний спів, -
Блакитне небо урочисто
Цілує золото полів.
Душа летить назустріч щастю,
Неначе пташка у блакить , -
Нехай Господь цей ясний настрій
На день увесь благословить.
Нехай мерщій зове до дії,
Відкриє тисячі доріг, -
Нехай здійсниться кожна мрія,
Коли я вийду за поріг.
10.11.26

Пізньої осені деньки такі короткі,
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє.
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось вирина поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях.
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього сяйво усе сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно -
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

Тобі позичу клаптик моїх снів,
із тих, де небо черпаю в долоні,
із тих, де квітну маком на осонні,
де сад вишневий мій ще не здимів.

Тобі позичу, тільки поверни,
допоки не розвіялись серпанком,
допоки перший сніг лежить під ганком,
мої напівзабуті уже сни.

Вони відснились, маки відцвіли,
я майже їх уже не пам’ятаю,
хоча усе ж я іноді злітаю…
за танучим у темряві «турли».

11.2026

Моєму раєві ангелів не треба
Для того, щоб це місце було раєм.
Я бачу святість у соняхах крайнеба
Та в Бузі, що бурлить на інтегралі.

В душі зосталась Компанійська скеля,
Що воду бачила розбиту, наче таріль.
Блакитне небо — дитинства мого стеля,
Під котрим серце вмочено у травень.

Мій спокій — там, в розливі чебрецю
Та в інших травах, що ростять стезю
Уздовж полів, де колосом ятріє.

Дай Бог, вернусь споглянуть на красу,
А так втомивсь лиш снити крізь сльозу...
Люблю тебе, свята моя Мигіє!

26.10.2026

Бузкова халабуда. (Тепло).
Видніється молочний [серп] —
Дитинства мого ясний герб!
Товариш — другом був. Дотепно…

Та нісся час — за ко- ло- вер- том.
Побачив це — (язик отерп).
Вмить кинувся шукати верп,
Аби утриматись зачепом.

Проте не зміг: пішов за ним,
Без лементу, бо ж був німим.
Смикнувсь назад… А там — ЗАГАТА.

Хоча б залишив молодим…
А як надовго? — То узрим.
> Відцвів бузок… / Забулась. [Хата].

13.10.2026

Ой пливи, ой пливи, кораблику мій,
Подивися для мене на інші світи.
Тримайся терпцем, борти ж бо помʼяті,
Пливи по воді, як мені йти по мʼяті.

Пробач, що поклав на тебе надію,
Тяжким тягарем позавадив вітрилу.
На жаль, не тобі писати сонети,
Не бійсь, як побачиш од моря лабети.

Вертайся, маленький носію душі,
Здобувши коралі, потрібні мені,
Зі скла, що утримує всесвіту сенси.

Без них — не чекаю, пробач і за це,
Хоч серце щемить, ридає, пече:
Чекання мої прошý не підвести.

27.09.2026

Мій цвіт загорнуто в долоні.
Боюсь не зрозуміти світ,
Точніш — не встигнути до літ,
Коли розкриється поволі

Для мого досвіду суцвіт.
А я? Обранець свого лóсу?
Хтозна, чи вирватися зможу
З порослих теренових віт?

Не дамсь! Не буду конформістом
Та знеособленим зі змістом:
«Народжений буть кріпаком!».

На дереві — багато листя.
Хоч створені з одного тіста —
Не поступлюся, впрусь чолом!

25.08.2026

 
Друзі до мене прийшли вчора, надвечір
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бонó зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
 
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
І друга, або двох, іще би, поряд
 
Моя лихоманка зростає до ста п’яти
Росте і росте, далі падає, леле
Наступний день, де ти іще живий
А завтра ти, можливо, під землею
 
Дивись, як воно усе
Йшло до дня цього
Але це такий звичайний день
Не гірше інших
Сонце, що сходить ось
Й заходить потім, звісно
Сяє у вікні моїм
Друзі ходять, чого не ходити
Чого не ходити
Чого не ходити, їм
 
І люди все знають, але байдуже усім
Що хтось нещасний аж настільки
Чуєш, той бідний Петер, у муках лежить
Тож, біжимо і поглянемо
Що із ним
Що там, із ним
Що там, із ним, о що же там, із ним
 
 
 
 
 
 
 
 

Усі шишки на ялинці
Усміхаються хмаринці.
Вітер віти колихає —
Він ялинку колисає:
— Люлі, люлі, спи гарненько,
Чарівнице зелененька!

Та ялинці геть не спиться:
Вже на гілочці синиця,
Он метелик пролітає,
Бабка весело кружляє.
Не вагаючись ні трішки
Біжить білка по горішки!

— Нема, вітре, коли спати,
Гостей буду зустрічати!

Дід в гірському селі під Женевою
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.

На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
Дід на неї нараз
Натягнув протигаз,
Щоб не дуло її в Гонолулу.

У безкраїх саванах у Кенії
Заблукали туристи з Вірменії.
Шлях шукали назад
До гори Арарат,
Але так й не знайшли її в Кенії.

А вже листопад із сумними вітрами,
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
Чи прийде додому та радісна звістка?
Чи вистачить сил нам дійти із сузір'ям.
Чи все, що шукалось розвіється димом.
А може, воскресне очищення злива,
І знов гомонітиме щастям подвір'я.

Де ті духи що дрімають,
Духам вічним спати треба?—
У надриві зволікання
Їх нетлінне — не від Неба!
Хто відчує — буде вільним
Від зневіри і шляхетства,
Буде плавати в ефірі,
Називатися мистецтвом,
Буде казкою витати
В незабутні дні осінні,
Аж до крику від пологів
На холодному камінні,
В темних закутках морозу,
Де замерзлі руки й ноги —
В сивих косах верболозу,
Колом давньої знемоги…

Жовтіють вікна, рожевіє обрій,
Кричать ворони - все, як і раніш, -
Мені сьогодні невимовно добре
Отут, де досі краєвиди ті ж.
Мене сюди завжди ведуть дороги,
І тільки тут душа моя - своя, -
Зникають зразу болі і тривоги,
Коли знайоме роздивляюсь я.
Притихлий сад з'являється з туману,
Сріблиться перший іній на гілках, -
Укритий трохи листям полум'яним,
Мене до себе звично кличе шлях.
Ступаю мрійно по палітрі листя,
Бо запахів знайомих - досхочу, -
Душа моя, мов білий світ пречиста,
Усе образам і рокам прощу.
Тут кожен подих, ніби лікування,
А кожний крок - зціляє від недуг, -
Домівка завжди шле такі вітання,
Що сам вітаюсь із усім навкруг.
09.11.26

Ввімкнулась думка — позелень і спалах:
Залишив познак аличевий лист —
Дитячий сміх, струмок що поміж щебня, —
Там човники гальмують об поріг.

Зродився спокій із пера й багнюки.
В землі коріння — буде і стебло.
Бордюр — квітник — прорізалось люпиння,
Дай час — цвістиме — вʼяжеться бутон.

На небі присмерк — зоряна портʼєра…
Почувся гавкіт — бабця — цвіркуни.
Укрита постіль з відлиском пастелі.

Душі куток — іконостас — молитва.
Повисли груші при нічній барʼєрі.
Здійнявся пил — промчались жигулі.

20.07.2026

Цікава, все-таки, картина:
Наш світ перевертом іде.
Холуй за гроші люд гребе,
Керманич ввів нове свавілля...

Та думав — дно вже не пробʼє.
Диви, іде проста людина.
Чека на нього десь дитина,
Як хтось хапнув і в клітку пхне.

(p.s. натомість здирника помре).

А той гребе! Гребе і далі!
У саквояж, кишень, сандалі...
Хотілось дати б по рукам!

…Даруйте прощення, панове,
Я так хвилююсь — бракне мови…
Не суперечте…
Холуям!

10.07.2026

Зійшов з дарованого шляху,
Пішов за іншим, там згубивсь…
Лиш Богу знати, як дививсь,
Та вистачило дати маху,

Для того щоб підʼюдив біс.
Піддався я його ж обману:
Спиною повернувсь до дару,
А він схопив, шахрай, поніс!

Отак й проґавив, от і бовдур…
І як тепер сказати Богу,
Що я дарунок проміняв?

А проміняв! Та ще й на гроші!
Хіба ж вони будуть дорожчі
За те, що я при собі мав?

07.06.2026

В будинку, що навпроти мене,
Життям світилося з вікна.
Малює небо навмання —
скоріш, пенсне якесь рожеве.

Якби ж пірнути в небеса!
То б я дивився в них: на себе,
дитячий регіт по оселі
та як збирається рідня.

Але я маю щось на серці,
немов продав ото… ось це все!
Та вже навряд чи повернý.

Хоча зробив так, бо потрібно, —
мій мозок виразив: «Ну ж їдьмо!»
Своє ж
життя
в вікні забув.

22.04.2026

Жалоба стелиться на спогад,
Котрий потішливо ятрів.
Немає більше кольорів —
Мій час посипався на пропад.

В горнилі дірку розкубрив.
Реальність інша – ось мій осад,
Із ним не йтиметься навпровад,
Бо ж він і мій притис язик.

Отож мовчу, мовчу про цілі.
Нема, мабуть, таки на ділі
Чогось по-справжньому – мого.

Тепер і я боюся часу.
Не хтів зганьбитися одразу,
Та ось, дивіться! Я – ніхто.

20.03.2026

Московський карлик світ увесь ляка,
Що ядерну він зброю в діло пустить,
Свої ракети ядерні запустить.
І кінець світу всіх тоді чека.
Всі москалі відправляться у рай,
А вороги згорять в огні пекельнім.
Ну, звісно, перспективи невеселі,
Від москалів найгіршого чекай.
І, справа в тому, що не перший раз
Вони конфлікт подібний затівають.
«Карибську кризу» й досі пам’ятають
Усі, хто пережив трагічний час.
То все в шістдесят другому було,
У жовтні. Світ стояв уже на грані.
Минали людства дні тоді останні,
Бо все до війни ядерної йшло.
Зчепились СеШеА й еСеСеСеР
В смертельнім клінчі. Вже тоді здавалось,
Що варіантів зовсім не зосталось,
Щоби вогонь світ людства не пожер.
А все тому, що вже і ті, і ті
Змогли собі ракет набудувати,
Які могли планету облітати,
Нести в собі заряди не прості,
А ядерні. Хоча Союз і мав
Ракет тих мало, на весь світ хвалився,
Що переваги він у тім добився.
Хрущов з трибуни на весь світ кричав,
Що «кузькину» він всім покаже мать,
Ракети, як вареники ми ліпим.
То, як завжди, була звичайна «липа».
Та хто ж міг за кордоном про те знать?!
Отож, усе із Куби почалось.
Великий острів у Карибськім морі.
Про нього світ узнає досить скоро.
В кінці п‘ятидесятих удалось
Фіделю Кастро острів захопить.
Свою там диктатуру влаштувати.
Кубинці звідти почали втікати
В Америку – не так далеко ж плить.
Фідель спочатку мирно намагавсь
З Америкою справи «порішати».
Та його не схотіла визнавати.
Навіщо він такий під боком здавсь?
Сама встрявати в справу не хотіла,
Кубинцям дала зброю, хай візьмуть
І Кастро із Гавани проженуть.
Невдачею завершилось те діло.
Тож плюнула Америка – нехай
Той Кастро Кубу спробує підняти.
Країна ж була зовсім не багата.
Тут кризи уже кожну мить чекай.
Бо ж Куба – то багатий був курорт,
Куди американці приїздили.
На гроші ті кубинці досі й жили.
Тепер курорт закрився. Від щедрот
Гостей нічого не перепадало.
А жити якось треба? Кастро став
Шукати світом – хто б підтримку дав.
А москалі того лиш і чекали.
Америка уже змогла в цей час
Ракети в них під боком розмістити:
З Італії й Туреччини пустити,
Вони Москви дістануться нараз.
От би під боком у Америки і їм
Поставити ракети?! Та ж хто схоче?
І раптом Куба втрапила на очі
З тираном доморощеним своїм.
Він, коли бунт на Кубі піднімав,
Як далі буде, ще не мав уяви.
А от тепер, коли дійшло до справи,
Він, очевидно вибору не мав
І згодився у відповідь на поміч
Від еСеСеР, який із шкіри ліз,
На Кубі будувать соціалізм.
Отож обоє і зійшлись на тому.
На Кубу зачастили кораблі
«З продуктами», щоб острів «годувати»,
Насправді, щоб ракети доставляти.
Америка не знала взагалі,
Що там ракети й двадцять тисяч тих,
Хто пускові візьметься будувати,
Щоб звідси до Америки дістати.
А Кастро був готовий взяти гріх:
Нехай вся Куба у вогні згорить,
Але щоб і Америки не стало,
Так та його Америка дістала.
Все йшло таємно… Та настала мить,
Літак американський пролетів
Над Кубою, щоб сфотографувати,
Чи довго іще Кубі гарувати?
І бомбою зробились фото ті.
Бо ж чітко там виднілись пускові,
Які ракети мають запускати.
Тож Кеннеді дали одразу знати,
Як президенту – надтаємний звіт.
Одразу ж генералів він зібрав
Порадитися, що із тим робити.
Ті, звісно ж, закричали: «Розбомбити!»
Та Кеннеді робить того не став.
Бо ж розумів: стоїть на грані світ.
Невірний порух і він запалає.
Тоді спасіння світові немає.
Велів усе продумати, як слід.
А, перш за все, блокаду влаштувать
Навколо Куби і не пропускати
Ті кораблі, що будуть прямувати
На Кубу, їх ретельно обшукать.
Бо ж кораблі з ракетами пливли
З Союзу, ще не всі туди дістались.
У світі миттю паніка піднялась,
Країни всі шоковані були.
Як тільки-но відомо стало все,
В Союзі усю армію підняли
І наготові увесь час тримали.
Ніхто не сподівавсь, що пронесе.
Америка теж військо підняла.
Години у напруженні минали.
Противники погрозами кидали,
Війна щомиті вибухнуть могла.
І не проста, а ядерна. Тоді
Хто зна, чим би усе то закінчилось?
Кубинці від ненависті бісились.
Здавалося щомиті – буть біді.
Літак американський пролетів
Над Кубою і раптом його збили.
Кубинці, мабуть руку приложили,
В Москві ніхто такого не хотів.
Там вже злякались, що зайшли далеко.
Та ж москалі – нехай положать всіх
Та відступити – то великий гріх.
Як ото нині Путіну – нелегко.
Упхався в Україну, думав, що
Він за три дні управиться. Та дзуськи!
Застряг на роки в Україні «руський».
Хоч скоро перетвориться в ніщо,
Але назад щоб відступить – ні-ні!
Бо ж москалі назад не відступають.
Їх же свої у землю закопають,
Якщо вони програють в тій війні…
Повернемось до Куби. Кораблі
Американські острів блокували,
Туди ніяких суден не пускали.
Найперше, звісно, судна москалів.
Хоча підводні там товклись човни,
Які ракети на борту тримали
Теж атомні, у хід пустити мали,
Коли наказ отримають вони.
Один з таких в Саргасовому морі
Днів декілька вже без зв‘язку стирчав.
Що там у світі робиться – не знав.
Боявся підніматися нагору,
Бо ж там американські кораблі,
Які про нього, звісно, уже знали.
Сигнальні бомби вниз йому скидали,
Щоб піднялись нагору москалі.
А в москалів заряд від батарей
Зовсім мізерний, духота в каютах.
І капітан не знає, як їм бути.
І розпач у полон його бере.
Як бомби вибухати почали
Навколо, він рішив – пора настала:
Війну американці розпочали.
Тож на поверхню москалі спливли,
Щоб дати залп. Вже капітан готовий.
Тоді війну вже точно не спинить.
Один із офіцерів у ту мить
Сказав найважливіше в світі слово:
«Ні!». А без того капітан
Не мав би права кнопку натискати.
Світ вкотре удалося врятувати.
Ви тільки уявіть Хрущова стан,
Як він про новину оту почув.
Не він, а хтось - якиїсь капітан
Міг долю світу вирішити… знову.
А поміж тими і його- Хрущова.
А перемога – фікція, обман.
В обох країнах добре зрозуміли,
Що до тієї грані підійшли,
Ще мить – і вже б спинити не змогли.
Отож і домовлятись, врешті сіли.
Бігом між Білим домом і Кремлем
Прямий зв‘язок по телефону влаштували.
Два лідери перемовлятись стали,
Як би скоріше зупинити те,
Що світові загрожує. Змогли
Доволі швидко справу уладнати.
Хрущов ракети мусив прибирати,
Вертати ті, що ще не прибули.
Америка з Туреччини також
Свої ракети прибере. А Кубу
Лишить в спокої. Тому й тому любо.
На тому й розійшлись вони. Отож,
«Карибську кризу» подолать вдалось.
Хоч можна було і не допускати
До того світ. Та ж москалі прокляті.
В них все йде через дупу, на «авось».
Улізуть десь, тоді уже гадають,
Як відповзти і зберегти лице.
Вже скільки було прикладів про це,
Та москалі уроків не вивчають…
Додати слід, що Кеннеді того
Десь через рік у Далласі убили.
Хрущова із посади теж змістили
Й на пенсію відправили його.

Чи буду далі я писати
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
Я напишу поему ночі
І сагу любощів палких.
Так спогади закровоточать.
Вогнем палатимуть думки.
Я допишу романи болю
І првість сумнівів, страждань,
Пройшовши грані мимоволі
У царство ночі і жадань.

30 квітня 2026

Довіра близиться до тебе.
Зіхóдить каламýть з нутрá,
Коли, приніживши вуста,
Розписуєш моє зелене

Юнацтво доторком тепла.
Та висвітли думки на певне —
Хотів би знати, чи доречне
[Узятись разом до весла]?

Що догребе до океану,
В купель святу, багатогранну,
Де бовванітиме вінець,

Котрий на помилку укаже,
Як жиється удвох, покаже —
Чи варто ставити кінець?

31.01.2026

Перевертом струсилась памʼять:
Ввижається малечий вік.
Нуртуються світанки в бік,
А мозок — в пристрасті змагання

З мистецтвом бавитись хотів.
Але зумовилась невдача,
Бо зрадив долю музиканта —
Талант грошима придушив.

Померкло все, укляк і розум —
Поставила в конфузну позу,
Нікчемно вицвівши, мета.

Наразі більш не ваблять злоті,
Мету змінив, тепер це — розріст.
Копичу інше надбання.

04.01.2026

 політ нормальний
 чим би не політ
 знайти слова
 в обіймах
 із незримим
 тобі до снаг тонкий
 осяжний світ
 сяйливий часом
 у сезоні плиннім
 енергії
 та спалахи рядків
 апокрифи стосунків
 і відносин
 хто там кого хотів
 і як хотів
 писав книжки
 читати їх приносив
 шукав
 чорнила осені дощу
 вина дешевого
 і чимсь вино заїсти
 розказував про небезпеки
 як почув
 соціалісти
 націоналісти
 зникав над ранок
 пропадав на рік
 поневірявся інде хуторами
 судьба як є
 вже думаєш
 що втік
 а хрін оце тобі
 зализуй рани
 

Кохатися між тривогами,
наче крізь дощ між краплями, -
до останнього стогону,
між ночами і ранками.

2026 рік

Въ полε выиду зо свѣтломъ дεнниці
Пошукати краснои молодиці.
Нε ѥдну однаиду та нε двѣ –
Тилко пташεк осихъ и лови!
Дыкъ хутчѣи жо узнаіуть кокεтки,
Ижε ловчикъ досталсіа имъ прεдкыи,
Жεбъ въздиханна отвεрзнуть свіи зѣвъ,
Кгди зачнεсіа живильныи посѣвъ.
Іако джмεликъ упорныи з квіатками
Потѣшатися буду зъ дѣвами:
Лобизати чървлεни уста,
Упиваіасіа проти поста,
Одкидати на зεмлю мъіакуіу
Слодкім боѥм узіатую збрую,
Тиснуть пεрси тугіа въ руцѣ,
Ѡ спаситε, свіатыа отці!

ІІ. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ: Тріумф і трагедія людського Генія

4. «ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ: Сфумато, або Серпанок для Мони Лізи»

(Драматичний есей-містерія в голосах на три дії)

Дійові особи:
Леонардо да Вінчі – геніальний італійський митець, учений та мрійник. У першій та другій діях – зрілий Майстер на вершині своєї творчої сили, у третій – виснажений, але незламний старець на порозі вічності.

Ліза дель Джокондо – земна флорентійська жінка, дружина торговця шовком, яка стає живою моделлю, а згодом поступається своїм місцем безсмертному образу Мони Лізи.

Голос Сфумато – метафізична стихія, «задимлене знання» Майстра. Невидима сила, що розмиває межі між світлом і тінню, життям і мистецтвом, реальністю і сном.

Голос Полотна – одухотворена душа старої тополиної дошки, яка через біль і дотики пензля перетворюється з мертвого дерева на вічний погляд Джоконди.

Голос Музикантів – багатоголосе відлуння лютень і флейт, що уособлює плинність часу та миттєвість земного звуку, який Майстер намагається затримати у фарбах.

Дія відбувається у Флоренції (початок XVI ст.) у французькому замку Кло-Люсе (1519 рік).


Майстерня Леонардо. Вечірні сутінки.
На сцені – напівтемрява. Світло падає лише на чисте дерев'яне полотно на підрамнику. Леонардо стоїть осторонь, тримаючи в руці сухий пензель. Повітря здається густим, майже матеріальним, наче в кімнаті стоїть легкий сизий дим.

ЛЕОНАРДО: (говорить тихо, у простір, ніби прислухаючись до власного голосу):
Дураки... Вони шукають у малюнку ліній. Вони креслять жорсткі кордони між цим світом і потойбіччям, між світлом і тінню, між Богом і людиною. Вони думають, що око – це ніж, здатний розрізати буття на шматки.
Але підійдіть ближче... Подивіться, як вечір огортає Флоренцію. Хіба є межа у пагорбів Тоскани? Хіба річка Арно має чіткий контур, коли над нею встає ранковий туман? Ні. Все живе дихає єдиним простором. Усе перетікає одне в інше.
Я назвав це… «Сфумато». Моє задимлене знання. Мій серпанок, крізь який я дивлюся на світ. Щоб побачити істину, треба розмити кордони. Треба дозволити тіні м’яко поцілувати світло, так, ніби вони – коханці, які прощаються на світанку. Коли лінія зникає, починається таємниця. А там, де таємниця – там живе душа.

(Підходить на крок ближче до полотна, торкається його пальцями):

Я шукаю Її... Вона приходить до мене у снах, у шумі крил птахів, яких я випускаю на волю на ринкових площах. Вона – сума всіх моїх анатомічних розтинів, усіх моїх математичних пропорцій, усіх моїх невдалих спроб злетіти. Прекрасна, невловима Постать. Жінка, яка ще не має імені, але вже має обличчя в моїй уяві.
Вона прийде сюди, сяде в це крісло, загорнута в темний шовк. Вона принесе з собою запах земного життя, сміх і сльози, які мені, старому самотньому Майстру, вже недоступні. Я заберу її обличчя і розчиню його в моєму серпанку. Я накладу сотні, тисячі мікроскопічних мазків – товщиною в людську волосину, прозорих, як повітря.
Я знаю... Я знаю, що це полотно забере мої останні сили. Воно стане моїм сфінксом. Я возитиму його з собою через гори, я старітиму поруч із ним, моя права рука німітиме, а її обличчя залишатиметься молодим. Вона прославить мене. Вона переживе моє земне життя, мою плоть, мої креслення і моїх королів. Я помру, розчинюся в диму часу, а вона... вона дивитиметься моїми очима на нові віки й усміхатиметься моїй поразці перед безсмертям.

(У темряві майстерні починає тихо звучати Голос Сфумато, наче шелест вітру).

ГОЛОС СФУМАТО: Я вже тут, Майстре... Я вже розмиваю твої контури... Чекай на неї... Вона йде...

ДІЯ ПЕРША. Спалах і Серпанок.
Звідкись ззовні долинає звук флейти, але він звучить дивно – наче луна з глибокого колодязя. Напівпрозорі тканини на сцені починають повільно рухатися від уявного протягу. На порозі майстерні з'являється силует. Це ЛІЗА. Вона загорнута в темну накидку, але з-під неї проглядає сукня глибокого шафранового або смарагдового кольору. Вона не йде – вона немов випливає з темряви.

ГОЛОС ПОЛОТНА: (сухий, ритмічний шепіт, схожий на шурхіт натягнутої струни):
Вона ступила на мій поріг. Мої дерев’яні жили здригнулися. Майстре, чуєш? Її кроки віддаються у моєму серці. Ти привів мені жертву. Або... ти привів мене в жертву їй?

ЛЕОНАРДО: (не повертаючи голови, дивиться на полотно, але рука з пензлем завмирає в повітрі):
Тихіше, старе дерево… Ти просто суха тополя, яку обтесали людські руки. Але зараз ти станеш плоттю. Лізо... ви прийшли вчасно. Сонце якраз сідає за пагорби Сан-Міньято. Саме в цю хвилину світло перестає кричати. Воно починає шепотіти.

ЛІЗА: (скидає накидку, залишаючись у простій, але витонченій темній сукні; її рухи м'які, земні):
У ваших підвалах холодно, синьйоре Леонардо. Мій чоловік каже, що ви надто довго шукаєте пропорції. Мої служниці бояться вашої майстерні – кажуть, тут пахне сушеними травами і розітнутими тілами. Але коли я заходжу сюди... мені здається, що я заходжу в храм, де ще не вигадали святих.

ЛЕОНАРДО: (повертається до неї, його погляд гострий, він вивчає кожну лінію її обличчя):
Святі вже померли, Лізо. А ви – жива. Сідайте. Отут, у кріслі з високою спинкою. Покладіть праву руку на ліву... О так. Не напружуйте пальці. Нехай вони відпочивають, наче птахи, що сіли на гілку перед бурею.

ГОЛОС СФУМАТО: (пропливає між ними, легке мерехтіння світла на сцені):
Дивись на її руки, Леонардо... Вони теплі. У її жилах тече тосканське вино і материнське молоко. А ти хочеш зробити їх з олії та лаку. Я сховаю їх. Я накину на її пальці тонку вуаль вечірньої тіні...

ЛІЗА: (посміхається – тією самою ледь помітною, загадковою посмішкою):
Чому ви так дивитесь, Майстре? Ви бачите не мене. Ви дивитесь крізь моє чоло, наче там, позаду моїх очей, схована якась інша жінка.

ЛЕОНАРДО: (підходить до підрамника, робить перший, майже невидимий мазок сухим пензлем – звук мазка звучить як зітхання):
Я шукаю не те, що є, Лізо. Я шукаю те, що залишається, коли все інше зникає. Не рухайте губами. Ваша посмішка... не тримайте її силою. Нехай вона тікає. Нехай вона буде як відблиск сонця на воді, яку сколихнув вітер.

ГОЛОС ПОЛОТНА:
Перший штрих... Лінія лягла на мої груди. Але Майстер відразу стирає її пальцем. Він не хоче ліній! Він хоче, щоб я плакало разом із ним...

ЛЕОНАРДО (працює швидко, але плавно; його рухи схожі на танець чи заклинання):
Немає ліній... Лізо, ви чуєте? Немає меж. Ваша шкіра переходить у повітря, повітря переходить у тінь скель за вашою спиною. Мистецтво – це не копія життя. Це його розчинення у Вічності. Я малюю не ваше обличчя. Я малюю туман, у якому ваше обличчя стало безсмертним.

ЛІЗА (її голос звучить трохи сонно, заворожено атмосферою):
Мені здається... що з кожним вашим подихом я втрачаю частину себе. Мої думки стають легкими, як цей дим у кімнаті. Хто я тепер, Майстре? Дружина торговця шовком Франческо дель Джокондо... чи просто тінь на вашому дереві?

ГОЛОС СФУМАТО (огортає крісло Лізи, світло навколо неї стає м'яким, контури розмиваються):
Ти – моя, Лізо! Тепер ти… – Сфумато. Ти – розмита межа між днем і ніччю. Ти – сон Леонардо, який ніколи не закінчиться...

(З глибини сцени, наче з-під води, проступає новий голос. Це не одна людина, це багатоголосе відлуння струнких лютень та ніжних флейт. Воно звучить у лад із подихом Леонардо).

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Ми тчемо повітря, Майстре... Ми беремо звук, який живе лише мить, і віддаємо його твоїм рукам. Дивись, як наші ноти злітають до стелі й падають на її плечі. Кожна струна – це нитка павутини, що прив’язує її душу до твоєї майстерні. Ми граємо для того, щоб Час зупинився.

ЛЕОНАРДО (його пензель рухається в такт невидимій музиці):
Чуєте, Лізо? Музика – це сестра живопису. Але вона вмирає тієї ж миті, коли народжується. Останній акорд згасає – і залишається лише тиша. А я... я хочу затримати цей акорд на століття. Я хочу, щоб ваша усмішка звучала навіть тоді, коли всі лютні Флоренції замовкнуть і перетворяться на порох.

ЛІЗА (напівзаплющивши очі, гойдаючись у такт звукам):
Ця мелодія... вона пахне сумом. Наче хтось плаче за тим, що ще не відбулося. Мені здається, Майстре, що ваші музиканти грають не для мене. Вони відспівують мою молодість.

ГОЛОС СФУМАТО (пролітає над струнами, пом’якшуючи звук):
Колихайтеся, звуки музики... Розчиняйтеся, ноти... Нехай усе стане суцільним плетивом. Леонардо, дивись на куточки її вуст. Музика торкнулася їх. Тінь піднялася вище. Лови цей порух, поки він ще не розтанув у повітрі!..

ГОЛОС ПОЛОТНА (глибоко, вібруючи від уявного звуку струн):
Я приймаю цей ритм. Фарба лягає, як музичний такт. Олія сохне, затискаючи звук у своїх прозорих обіймах. Я стаю німим співом. Тепер кожен, хто подивиться на мене через сотні років, почує цю флейту... Почує і заплаче, не знаючи чому.

ЛЕОНАРДО (робить різкий, але точний рух пальцем, розтираючи фарбу на губах Лізи):
Є! Замри, Лізо... Не дихай!..

ДІЯ ДРУГА: Тріумф і Освячення імені
Майстерня тоне у вечірньому золоті. Леонардо робить останній мазок. Музиканти беруть фінальний, найвищий акорд, який раптово обривається і переходить у дзвінку тишу. Ліза повільно підводиться з крісла. Вона підходить до полотна, щоб уперше побачити себе.

ГОЛОС ПОЛОТНА (урочисто, наче орган у соборі):
Я завершене! Я більше не дерево, я не фарба. Я – погляд, який дивиться на світ. Майстре, ти викрав Її у смерті.

ЛІЗА (заворожено дивиться на картину, її рука мимоволі торкається власних грудей):
Це... я? Ні, це не дружина торговця шовком. Синьйоре Леонардо, ви забрали моє ім'я і віддали його іншій Жінці. Хто вона?

ЛЕОНАРДО: (опускає пензель, його обличчя бліде, але очі сяють тріумфом)
Ти думала, що ти просто Ліза дель Джокондо? Ні. Віднині ти – Мона Ліза. Моя Пані Ліза. Мадонна мого серпанку. Твій чоловік думав, що купує твій портрет за флорини… Наївний смертний!.. Твоє справжнє ім'я тепер належатиме не йому, а людству.

ГОЛОС МУЗИКАНТІВ:
Подивіться на її вуста... Вони не сміються, але вони співають без звуку. Це радість, яка пройшла крізь сум. Це гра життя і тіні.

ЛЕОНАРДО:
Вони зватимуть тебе Джоконда. «La Gioconda» – Та, що несе радість!.. Вони шукатимуть у твоїй усмішці гріх, таємницю, підступність, святість... Вони збожеволіють, намагаючись прорахувати геометрію твоїх зіниць. А ти просто мовчатимеш, бо ти… – Сфумато. Ти – істина, яку неможливо схопити руками. Це мій тріумф, Моно Лізо! Я закрив двері перед Часом. Твоя мить триватиме вічно!..

ЛІЗА: (повільно задкує до виходу, її голос звучить як відлуння)
Прощавайте, Майстре... Мені страшно залишатися поруч із тією, яка забрала мою душу. Я йду у свій земний дім... до своїх дітей і свого шовку... А Вона... нехай залишається з вами.

(Ліза зникає в темряві. На сцені залишається лише Леонардо і Картина, яку починає огортати сизий дим).

ДІЯ ТРЕТЯ: Останній серпанок Кло-Люсе
Минає 16 років. Простір розмивається. Замість флорентійської майстерні – спальня замку Кло-Люсе у Франції (1519 рік). За вікном шумить чужа річка Луара. Леонардо, старий, із довгою сивою бородою, лежить у ліжку. Його права рука нерухома, паралізована. Але біля його ліжка, повернута до нього, стоїть Вона – Мона Ліза. Світло свічки вихоплює лише її незмінну усмішку.

ЛЕОНАРДО (говорить важко, хрипко):
Холодно... Франція така холодна навесні, Франциску... моєму королю, передайте, що я... я образив Бога і людей, бо моє мистецтво не досягло тієї вершини, якої прагнуло... Хоча... ні. (Повертає голову до картини) Я брешу. Я досяг її. Ти тут, моя Прекрасна Жінко.

ГОЛОС ПОЛОТНА (тихо, ніжно, як колискова):
…Я тут, мій Майстре. Твоя права рука вже вмерла, але мої руки, які ти створив, усе ще тримають твій сон. Я грію твою старість своєю молодістю.

ЛЕОНАРДО:
Шістнадцять років... Ти подорожувала зі мною через Альпи. Ти мокла під дощами, ти бачила королів і брудних солдатів. Я міняв світ, я будував канали і креслив крила для людей, які так і не злетіли... Усе перетворилося на попіл і чернетки. Тільки ти... ти стала живою. Хто ж із нас справжній, Моно Лізо? Ти, яка дихає фарбою, чи я, який став порохом?

ГОЛОС СФУМАТО (повільно піднімається від підлоги, огортаючи ліжко Майстра і низ картини):
Час виходити за межі контуру, Леонардо. Ти так довго розмивав межі на моїх полотнах. Тепер я розмию межу твого життя. Немає смерті. Є лише перехід Світла в Тінь.

ЛЕОНАРДО (простягає ліву руку до картини, його пальці завмирають за міліметр від обличчя Джоконди):
Там... за твоїми плечима... зелені скелі й космічна вода... Я йду туди, Лізо... у твій пейзаж... сховай мене у своєму тумані...

ГОЛОС ПОЛОТНА:
…Іди, Майстре. Тепер я дивитимусь на світ Твоїми Очима!..
(Свічка гасне. Повна темрява. Лише на секунду спалахує промінь світла, який вихоплює з сутінків обличчя Мони Лізи. Вона посміхається).

ЗАВІСА

Вітер видмухнув з-під тину
Поруділий лист, -
Я дивлюсь на цю картину
І шукаю зміст.
Небо хмарами провисло,
Далина німа, -
За оцим останнім листом
Вже іде зима.
Шепотить листок опалий
Тихі молитви,
Щоби ми не забували
Мертвих і живих.
Кружить лист останній зрана,
Падає до ніг,
Та надію не поранить
Навіть перший сніг.
Хоч снігами шлях засипле
Лютий сніговій,
Ми продовжим рух до світла
Заповітних мрій.
І крізь білу завірюху,
Через холоди, -
Стане в наших душах духу
Далі для ходи.
08.11.26

Мені часу постійно бракує.
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.

Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
Лезом в сяйві провісницьких свіч.

Мені часу постійно не стане
Прокричати на вістрі сум'ять
Ту поему глибоку, жадану,
Як відлуння далеких заклять.

Так спадають краплини, години,
Відраховують нам реченець
До Великого Суду, до днини,
Де зійдуться початок й кінець.

29 квітня 2026

***
Тарган вусатий б’є усі рекорди
і певно-що радіють бульбаші,
що їхній незамінний держиморда
вже переплюнув Мао й Чанкайші,
але мабуть, не знає навіть ШІ,
що бригадир колгоспного городу
не має ні моралі, ні душі.

***
Юрба людей освічених і темних
перебирає спіле і зелене,
аби обрати схожого на них
любителя «поржать»... але напевне
і очі повилазили у тих,
що осквернили пращурів своїх,
клейноди їхні, булаву, знамена.

***
Немає де проштампувати знак
на пиці міжнародного бандита,
в якого карта мічена і бита,
але відомі кожному і так
імення проросійських забіяк –
ковбой, баран і рижий лис Микита.

***
Із підворітні нікого любити
як ворога в угоду заповіту.
Які не є потвори москалі,
а й ті готові гея у кремлі
котлетою по-київськи місити,
водичкою святою окропити
і смажити у пеклі на смолі.

***
У православ’ї наймані туземці
і їхній цар, емір чи падишах
позалишали світ без індульгенцій...
ну, був такий собі п’яниця Єльцин,
та на очах у натовпу зачах-
нув, як закінчилися оселедці.

Узагальнення
Єгипет ще віншує фараонів,
та мумії нікого не страшать
як нині узурпатори на троні –
міньйони і вожді-хамелеони,
опудало і коротенький клоун,
і кін-чен-ий кореєць, твою мать.

11/26

Тумани смокчуть хмарне вим'я,
міліє сивий небокрай.
Як хочеш, любий, душу вийми,
але журі не віддавай.

Цей листопад, мов битий щебінь,
під чобітками шурхотить.
Згубив пір'їни чорний лебідь
у павутинні самоти.

Та знаю, що у верболозах
за мною стежиш крадькома,
цілунком витираєш сльози,
як туга лезом розтина.

Втішаєш словом в час розпуки,
і смуту розганяєш ти.
Чому ж на березі розлуки
між нами спалені мости?

Немає більше переправи,
щоб відшукати в час біди
на лівім березі чи правім
твої загублені сліди.

07.11.2026р

О, як повільно рухається ніч,
Коли не спиш в очікуванні світла, -
Коли пітьму розсіяти невміч,
А туга в серці, наче терн, розквітла.
Судомить щемом душу самота,
Коли пітьма тримає у полоні, -
Молитвами вже втомлені уста,
Слізьми украй зволожені долоні.
Годинник лічить серця кожен стук
І оживають застарілі болі,
Та вранці світло визволить із мук,
Яких за ніч зібралося доволі.
07.11.26

Нехай в піску ховають очі страуси,
Нехай рожевим їм здається шлях.
Втомився я заповнювати паузи
У недотичних та чужих життях.

Гидую компліментами убогими -
Порожні звуки. Пухне голова.
Я нехтую скляними діалогами,
Викреслюю пластмасові слова.

Не буду більше я слухняним човником
В чиємусь океані ні на мить!
Яким я можу бути співрозмовником,
Коли душа втомилася й мовчить?

Розсипалися мрії на молекули,
Невидимі у келиху вина.
Не хочу більше голосу далекого -
У тиші є цікава таїна.

Коли дощі на мене пишуть кляузу,
Знаходжу я поезію в дощах...
Набридло вже заповнювати паузи
Та бути фоном у чужих життях!

 хмари навіть і не сунуть
 смугами лежать оце
 вітер листя трусить сумно
 ще поцілює лице
 що пригоди що нагоди
 ні до чого і нема
 осінь при небесних водах
 ексклюзивна і сама
 день звичайний серед тижня
 макарони вінегрет
 у житті немолодіжнім
 зовсім не кальянний реп
 аж ніяк не монте-карло
 ну хіба що через ґуґль
 казино із кегельбаном
 там де не шкодують куль
 пожбурляють і скипають
 далі попивати брют
 поки ти зі своїм чаєм
 що з трави натурпродукт
 салютуєш монітору
 можеш цокнутись авжеж
 щоби справи та й угору
 безнадійний щирий жест
 

На душі не затишно одному
у часи великих перемін
цього світу. Може, хоч на тому
не побачу на шляху додому
моторошне капище руїн.

Як не буде, тільки б не конати
при електораті сатани,
бо його єдині результати –
бути при кориті біля влади
слугами скаженої «страни».

Як не є, а вижити у пеклі
явно – це не те, що у раю...
підемо за обрії далекі
як бійці, що у бою запеклім
виконали місію свою.

Доля не лишає наодинці
кожного, кому душа велить
захищати золоту блакить
неба... ще побачать українці
найяснішу неповторну мить –
як на відвойованій границі
прапор перемоги майорить.

11.2026

Текст:
-------
1.
He’s one of those warlocks,
who rummages through souls
in temples.

How many strange souls
weigh the heart on a scale
in grams…

He’s a master of change,
of transforming
from fish into bird.

He plays with a sea
full of words,
drinks his fill of fear
in the dark.

When he gets to your core,
he won’t ask you
for permission.

Boredom? Jules Verne.
Kusturica?
Chicken feed in the yard.

Pre-Chorus:
And the loser of losers
still worships himself
and goes strutting

through Wi-Fi worlds,
through smoke-filled bars,
begging:

“Give me more likes,
one more time” —
and thoughts
that burn the sacred down…

Chorus:
You would know him
by his soggy,
tear-stained manners —

there’s a soul inside him,
wild as war,
a white panther.

A white panther…
A white panther…

2.
He would live inside you,
baptize his whole life
in Cain’s name.

He would make himself sleep
with the night
as a collar.

He would pour out the wine
and talk down
every winged thing
that flew by.

Pre-Chorus:
And the loser of losers
still worships himself
and goes strutting

through Wi-Fi worlds,
through smoke-filled bars,
begging:

“Give me more likes,
one more time” —
and thoughts
that burn the sacred down…

Chorus:
You would know him
by his soggy,
tear-stained manners —

there’s a soul inside him,
wild as war,
a white panther.

A white panther…
A white panther…
His essence grows smaller…

And the black
meets the black
that is darker…

And he holds up his scythe
over a crime
not yet done —
Silence.

Chorus:
You would know him
by his soggy,
tear-stained manners —

there’s a soul inside him,
wild as war,
a white panther.

His essence grows small,
and the black
meets the black
that is darker…

And he holds up his scythe
over a crime
not yet done —
Silence.

A white panther…
A white…
Panther…
Silence.

Переклад тут:
https://maysterni.com/publication.php?id=184175

Нехай мене засиплять листям
І вкриють мулом забуття.
Осяє істина столика
Мої шляхи в нове буття.
Приїду в сонячну столицю
Для перемоги й каяття.

Нехай це листя заговорить
Із небуття, з тісних полиць.
Проллються невідомі твори
Із сотень благородних лиць.
Вони прорвали заборони
У сяйві збуджених зіниць.

Слова прорвуться крізь толоку,
Крізь глей і глицю, вартових,
Здолавши ґрати і мороку,
І увірвуться до живих
Неждано, ніби жест пророка,
До строку невідомих лих.

27 квітня 2026

Осені день останній
Плаксивий плаксивий такий.
То дощик, то сніг пролітає,
Стіною туман густий.

А завтра зима-господиня
Свій посох візьме до рук,
Кожухом сліпучо-білим
Закутає все навкруг.

2015 р.