К-оли туман в ярах, як дим застиг,
В-она приходить босоні́ж по росах,
І-промені її вплелися в коси.
Т-римає Муза в пальцях вітру сміх.
Н-е кличе, а веде за небосхил.
Е-дем і тиша там такі незвичні,
В-она диктує рими фантастичні,
А кожен біль стає зерном для крил.

М-агічне слово, ніби перший джміль,
У-верх злітає й крильцями тріпоче.
З душі вже лине піснею уроче,
А ще - життя солодить, як ваніль.

 валандався усяко шлявся
 та роззирався якомога
 хто у вишиванці а хто у шапці
 де благодать а де знемога
 хто при колясці хто на лавці
 а хто повзе через дорогу
 щоб голубів іще зібрати
 на крихти пиріжка з горохом
 де зрада в чому перемога
 у соціальній мультиварці
 і хто ймовірні потраплянці
 а хто запроданці на бога
 

                    І
Менестрелі є. Вони існують
в цьому світі як мандрівники,
може бути, що не одесную,
та ошую де-не-де кочують
обіруч Господньої руки.
Отже, поки є чим дорожити,
ідемо попутно до кінця
з тими, що уміють обігріти
охололі душі і серця
з будь-якої висоти орбіти.

                    ІІ
Інде кажуть, що аніж іти
пішки у незвідані світи,
чи не легше по дорозі битій
їхати алюром до мети,
можна, крил не маючи, летіти,
а якщо боїшся висоти...
краще із розумним загубити,
ніж із дурнем золото знайти.
Тим і сим уже немає ліку:
мудрі мають свій іконостас,
поміж них лукаві і дволикі,
та і непутьове має шанс
устромити завидющу пику
ще й туди, куди чужому – зась.

                    ІІІ
Як бродяга не спішу у небо
і до зір, що сяють уночі –
то й не приміряю їх до себе,
бо на те є інші діячі,
і плугатарі, і сіячі
вічного і доброго, де треба.
Пішому далеко до гуру.
Не цураюсь місії такої:
перевагу віддаю перу,
зайвої спокуси не освоїв,
поки буду жити не умру,
ігнорую тугу і журу,
що не став іконою живою...
......................................................
всіх чекають неземні покої,
може, із осанною – одних,
інших як музик, само собою,
біля п’єдесталів кам’яних,
ще когось на конях вороних,
на щитах – поетів і героїв...
десь і я літатиму між них
білою вороною, бо їх
цим ім’ям ніхто не удостоїв.

04.2026

І тільки уява є швидша за світло,
і тільки уяві підкорений простір,
як кориться глина- в теплі розімліла-
рукам гончаря - на майстерскім помості.

Як діва паліє під поглядом любка,
під помахом пензля злітають заграви -
так никнуть парсеки - до нестяму хутко -
з одного бажання стрімкої уяви.

І може цей світ, це життя чорно - біле,
стежина строката, ці війни і слави -
це річка думок, що пінóю скипіла,
у непроминальній Творцевій уяві.

Я хочу знов відчути море за вікном,
Не десь…на вістрі узбережжя Криму,
І просто до води, де сонечко зійшло
Крізь сад черешні преспокійно линуть.

Всміхаючись, сховавши в окулярах блиск
Очей, та йти по теплій плитці вулиць.
За стільки років, що майнули, не відвик
І в серці почуття, повір, не вщухли.

І низку віршів написати, як гадав,
Здається часом ― залишився винним.
Взірцем на обрії темніє Кара-Даг,
Чекаючи давно на теплі зливи.

Побачити б ще раз прекрасний едельвейс,
Здіймаючись у гори східним схилом.
Відчути, як потік думок кудись несе
Приємний вітер у безкрайність швидко.

Увечері розпити пляшечку вина.
Щось буде: «Магарач» або «Масандра».
А ніч зірками поступово вись вкрива
І пахне ледве сон-трава духмяна…

Я знаю точно, що колись приїду знов.
Вважай весь час ― це мрія заповітна.
Наш стяг замайорить під гамір рідних нот,
Тому що Крим ― славетна Україна!

Відпочинок, коли всі тягарі
не зводять у прірву,
і крок твій не тягнеться ледь-ледь.
Коли видихаєш і маєш довіру,
що не трапиться щось шкереберть.

У грудях, мов троянди пекучі світанку, –
прагнуть в майбутнє стійко рости,
усміхаючись сонцю щоранку,
дарувати натхнення в цьому житті.

Ти скажеш: «Я сильна людина,
і всі перепони здолаю, авжеж»,
але часом береш відпочинок,
безумовно цінуєш себе й бережеш.

Коротка ніч і довгий день,
І угорі - блакить небесна, -
І море радісних пісень
Переповняє світ чудесний.
І я святкую навесні
Всього народження й зростання, -
І рвуться пута на мені,
Щоб розпочав пересування
Поміж розкішної краси,
Посеред ніжних барв і звуків, -
І щось гарніше не просив
Ані собі, ані онукам.
07.04.26

Розстебнула вздовж ґудзики душа моя
Ти не бачиш?
Холодний вітер її обдува.
В серці мов скрипка дитячими руками.
Ти не чуєш?
Рипить як сніг під каблуками.
Думки на колесі огляду зайняли місця.
Ти сидиш?
Чи лякає така висота

 не перевершити себе
 до чого навіть намагатись
 це усміхання де-не-де
 не зовсім позначає радість
 ту радість що усе підносить
 і салютує бозна-чим
 котрій ніколи не є досить
 такий її бентежний чин
 мож пописати графомань
 чому би і не противажіль
 що компенсує біль од ран
 тебе зогріє і розважить
 

 
не торкаться долу
сонця не узріть
анічого тільки
біг біг біг
біжім
біжім
 
дім на пагорбі
місяць припочів
ось дерева-тіні
свідчать бриз нетлінний
нумо бейбі геть ізвідси
біжім
 
геть ізвідси
геть ізвідси
геть ізвідси
біжім
 
теплó обійстя на пагорбові
розкіш уся від паркету до стель
плюш черлений і люксус фотелів
як не зайти то і не дізнаєш
 
там президент мертвий у кадилаку
на двигуні смола накипає
ходи зі мною за ріг оцей не дальше
там де схід царя стрічаємо
 
геть ізвідси
геть ізвідси
геть ізвідси
біжім
 
при озері мирні вигнанці жили
міністрова донька кохаюча змій
котрі у криниці окрай дороги
прокинься гов іще крок і вдома
ей нумо!
 
ми узріємо брами до ранку
ввійдемо у них надвечір
сон-це-сонце
о пали все
зійде швидко
місяць місяць місяць
ти моя бо
швидко!
швидко!
швидко!
 
я – король рептилій
усе в моїй силі
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли я повернусь, перший сніг долетить до землі,
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.

Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так приїжджаю самісінько в бурю.
Хто раніше завжди обіймала, спитає: «Куди?
Милий, вибач мене, я вуста вже тобі не цілую».

Коли я повернусь, друзі зникнуть як ясність у сні
І накотить розбитість, неначе похмілля вчорашнє.
Замість того, щоб далі послати проблеми усі,
Просто сяду й завию, як сіра побита собака.

Коли я повернусь, то згадаю про все, що хотів.
Планував, але більше топив всі надії в стакані.
Що ж зробити, ось збій замаячив в останній строфі,
Але пофіг.., цей вірш у житті в мене буде фінальним.

Столітній парк розорений, розбитий,
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.

Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
І сотворить ненависті ясу.

Лише пустир оголений, сталевий
Залишився від них, як долі знак.
Всі спалені і зрубані дерева
Прокляття прокричать, немов Спартак.

1 жовтня 2025

Сергій Островой (1911-2005)

У лісі наодинці
жила Зима в хатинці;
вона солила сніжки,
поклавши їх до діжки;

замети нагортала,
скрадаючи кути,
і крижані кувала
над ріками мости.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій...

Робила справ чимало:
сріблила все кругом,
а місяць накривала
прозорим ковпаком;

голу́била ялинки,
ведмедів-блукачів,
і потім до хатинки
верталась на спочи́в.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій!

(2026)оооооооо

26 лютого 2026 року в Україну повернули тисячу тіл (останків) загиблих захисників…

В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…

Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?

2026 рік

Весна малює проліски майстерно
У лісах, на клумбах біля дому.
Її художній смак і рішучий прояв —
Усе прикрашати кольором любові.

Мистецтво дивовижних змін триває,
Очей не відвести, така тендітна мить,
Блакитна квітка стільки в собі має
Краси, що серце полонить!

Ці почуття охоплюють зненацька,
Неначе неосяжне синє море.
Від справжніх хвиль вібрує простір.
Блакить квітує глибиною.

Весна заграє радісну симфонію,
Акордами розпустяться бруньки.
Я теж хотів піти до філармонії,
Та в долі закінчилися квитки.

Закрила серце злим чотирикутником
Тверда холодна кам'яна стіна.
Я не завжди був тінню та відлюдником!
В моїм житті колись була Вона.

Не міг я похвалитися ні грантами,
Ні бонусами від свого життя.
Моя любов, обсипана трояндами,
Була, мов пил, набридливе сміття.

Для щирих почуттів могила вирита,
А крик душі - за герметичним склом.
Шлях інший обирав я - просто вірити
І гріти сніг нав'язливим теплом.

Нема над нами більше неба мирного
І молодості пристрасних октав.
Всі залишки тепла свого надмірного
Я в морозильну камеру сховав.

Давно все справжнє треба перекреслити
Цим бутафорським світом опер-буф.

Вона була для мене цілим всесвітом,
А я для неї помилкою був.

Втрачені сенси неможливо відновити.
Можна виростити інші – через ціннісне сито
просіяти коштовне зерня від лушпіння та інших видів сміття –
перетворивши втрату на зачин для нового життя.

Сенси, які загинули, мали базові вади:
приховані, замасковані, невиявлені відразу.
Згодом вони проявляються, і за цим викриттям
або життя їх знищує, або вони нищать життя.

Як плевели засмічують грунти,
так бур’янові сенси не рятують від самоти,
від сумнівів та непевностей, зажури і сум’яття.
Вони створюють ілюзію наповненого життя.

Розвіяні ілюзії відкривають безмежний простір пустоти.
В ньому можна посадити квіти, збудувати фортецю, прокласти мости.
Коли неживі сенси втрачено і не хочеться їх вороття,
з’являється шанс полюбити життя.

Березень 26

У квітневім дивограї
Та барвистому вінку
Красна-веснонька співає
Пісеньку таку дзвінку.
Їй граки допомагають,
Вторять в унісон шпаки.
Незабаром з солов"ями
Тьохкатиме залюбки.

Й джерело виводить соло,
Під вербою струменить,
Срібло розсипа навколо
З крапель чистих і смачних.
Виграє музика-вітер
На сопілці з бузини.
Кращого нема на світі,
Як мелодія весни.

2020 р.

Коли поволі повзаю
Угору чи униз, -
Ловлю себе на роздумі
Про неймовірну слизь
Отам, де є залишені
Колінами сліди, -
Де мрії глумом знищені
Мені болять завжди.
06.04.26

Найперше зійшлась грищенецька рідня,
Навіть ті, кого, на жаль, досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не чувана річ)
Чюрльоніс через городи прямує навстріч.
Доносять сусіди, що з Канева йдуть
Шуберт і Малер, про музику тиху розмову ведуть.
Посвятовська і Герберт переказують з Польщі,
Прибуть неодмінно мають у гості.
Через два океани в однім суголоссі
"Щедриком"Леонтович, піснею Цісик тугу доносять.
Івритом з Єрусалиму, нелегко мною добутим,
Рахель і Грінберг телефонують: неодмінно будуть...
...Чимало гостей, та згадалися, звісно, не всі.
Завдячую і тим, хто завітать не спромігсь,
Для них і для себе співать пориваюсь,
Бо в злагоді з радістю серце моє оживає:
«Зеленеє жито при межі –
Хорошії гості до душі».

Мовчазна жура у домі
позбирала ртуть.
Бідолашний, ще не в комі,
я, ще поряд, тут.

Не знаходжу собі місця
для негожих рук.
Це за буревійним містом
благодать навкруг.

Пробиваються тюльпани
крізь ґрунтовий пласт,
викладає з порцеляни
ніч іконостас.

Місяць на шляху чумацькім
розсипає сіль,
і важкі думки бідацькі
гонить звідусіль.

Павуки сплітають сіті
для душі. Ось бач,
садить на погості квіти
мій гробокопач.

Поки смерть не сіла квола,
п'яна за кермо,
все по долі, Божій волі,
далі живемо́...

Кожен день, немов останній
подих на землі.
Сій поезію, коханий,
щоб світ не змалів.

05.04.2026р

Шановні друзі - однодумці! Вибачайте, це мій останій допис в Поетичні Майстерні. Маю вам зізнатись, що був інколи нестримний до ваших зауважень щодо моєї писанини… Огризався на гризотню де-яких… Але я горжусь тим, що прожив свій час, Богом даним, у пошуках свого «Я» достойно. Нікого ніколи не зраджував, допомагав чим міг. І на видавництво книг, на пам’ятник, на підтримку сайта, на церкву… комусь пересилав кошти, щоб дібратись додому ( когось були обікрали )… А перевидаши своїх три збірки, плюс добавлених сотні книг знайомих, на одному із заходів волонтерства, зібравши чималеньку суму, віддав на підтримку нашим Збройним Силам…
Про що я тут… Почуваюсь не дуже… Сьогодні переслав своєму редактору — більш 300 віршів на щосту збірку. Людина знана, авторитетна.

Мрію видати щосту збірку, мрію перевидати свої книги по 20 примірників, мрію стати на ноги і переслати все це у своє село Хролін Шепетівського р-н для школи. 9 травня буде 76. Я своє до-жи-ваю… Допоможіть. Хто як може…
ПРИВАТ: 5168 7456 1062 7702 - Дудар М.М.

 ніч постає
 безрадно
 непідзвітно
 мов зáмок чи замóк
 ненависть продається
 що ходовий артикул
 будь спок будь спок
 жеровисько як є
 і кіна всі дурацькі
 усе ані про шо
 неявно осягни
 зірви наявні маски
 засунь у порошок
 а хочеш у тік-ток
 оскільки й позаяк
 наступний день
 привітний
 ніяк
 не розповився
 покреслений рядок
 а той бузок
 що попід хатою
 садили
 засох
 

Шум вітрів долинає з вікна
В заметілі епох і формацій.
Прозвучить незглибима вина,
Над якою не владний Горацій.

Шум часів у шаленості снів,
В какофонії дикій, нестерпній,
В мерехтінні безжалісних днів,
У думках невмолимо затерплих.

Шум віків у гармонії сфер,
У співзвучності тіла і духу,
Де промовить крізь час Демосфен,
У нестримній могутності руху.

Шум ідей пробиватиме лід
І всілякі жорстокі заслони.
Мов баский нескоримий болід,
Він здолає рови й заборони.

І ніщо вже не спинить цей шум.
Він одвічний великий повстанець.
В тихоплинності штампів і дум
Перестрибне багаття поганець.

30 вересня 2025

Часи лихі і непевні для краю настали,
Коли ляхи погромили козаків повсталих.
Павлюка і Остряниці полки подолали.
«Золоте десятиліття» для ляхів настало.
Навіть, Січ козацьку ляська залога зайняла,
Козаків по всіх усюдах звідти розігнала.
Хто у плавнях шукав прихист, в островах ховався.
А хто плюнув на все теє та й на Дон подався.
Там зібралося багато «черкаського» люду,
Що ходили у походи із донцями всюди.
Чи так було, чи здається та, як запорожці
Між дончаків поселились, то у тому ж році
Підбурили донських хлопців на Азов сходити
Та в турецької залоги фортецю відбити.
І пішли, і захопили. Три роки тримали.
Турки клопоту від того чималенько мали.
Бо, хоч скільки вони військо слали до Азову
Та мусили відступатись від стін знову й знову.
А козаки за мурами надійно засіли.
Та ще й з-під того Азову у море ходили.
Саме тоді і трапилась ця лиха пригода,
Про яку я розказати хочу вам сьогодні.
Поки зима та морози, турки відступили
І до весни у спокої Азов залишили.
А, що далі робитимуть, козаки не знали.
Чи знову за морем турки військо лаштували?
Чи залишили в спокої? Та ж то треба знати.
Тож надумались податись «язиків» шукати.
За два тижні перед Паску струги зготували.
Шістсот козаків у море відправитись мали.
Триста донців та і стільки ж запорожців було.
На дванадцяти всі стругах вітрила напнули.
Та і в море подалися. Погода хороша.
Керував отим походом Яковлєв Тимоша.
Пройшли вони за протоку, під Кримом пройшлися.
Наловили татар собі, які лиш знайшлися.
Ті татари мало знали. Та й звідки їм знати,
Що там турки у Стамбулі можуть планувати?
Та отаману донському чомусь так здалося,
Що тих «язиків» для діла уже буде досить.
Але хлопцям-запорожцям то здалося мало,
Під Туреччину сходити запропонували.
Там-то краще мають знати. Отаман уперся:
- І чого б то я у далеч невідому перся?!
А, як турки перекриють нам шлях до Азову?
Та, коли уже так дуже вам кортить?! Чудово!
Пливіть собі в Туреччину «язиків» шукати,
А я назад зі своїми буду повертати!
Тож донці і розвернулись, у Азов подались,
А гарячі запорожці у морі зостались.
Зійшлись струги, щоб обрати собі отамана
Та й обрали в один голос ним Миська Тарана.
Розвернулись та й на південь за море поплили.
Там біля містечка Різе турок наловили.
Не простих, а тих, що, звісно, дещо могли знати.
Та й взялися до Азову назад повертати.
Дійшли уже до протоки, що моря єднає.
А тут уже флот турецький на них і чигає.
Перекрили всю протоку, що не прошмигнути.
Тож на захід козаченькам прийшлось повернути.
Раз їх турки у Азовське море не пускають,
То вони ще шлях навколо, через Дніпро знають.
Обійшли навколо Криму, до Дніпра помчали,
Та там уже під Очаків їх турки чекали.
Також шлях загородили, аби не пустити.
Що козакам серед моря сердешним робити?
То козаків не бентежить, не первина, звісно.
Поплавали перед турком по морю навмисне.
Вночі берега пристали, щоб турку не знати,
Та й взялися до лиману струги ті тягати.
Турки з моря виглядають струги ті козачі,
Щоби усі потопити у морі, не бачать,
Що козаки вже з лиману в Дніпро піднялися
Та й до Лугу Великого скоріш подалися.
Знаючи про ту залогу, що в Січі сиділа,
Подарунки полковнику вперед спорядили.
Та просили, щоб дозволив в плавнях заховатись,
Коли турки вслід за ними надумають гнатись.
Душинський прийняв дарунки, ласо роздивився,
Але й струги вимагати у них заходився.
Козаки ж на те не згодні. Самим ще згодяться,
Коли здумають до Дону знову добираться.
А Душинський розізлився на оту відмову
Та козакам за відмову дав помститись слово.
Посланця послав негайно до турка в Очаків
Та розказав, де від турків сховались козаки.
Пообіцяв, що закриє далі їм дорогу,
Аби турки розправитись з ними мали змогу.
Турки були здивовані, бо ж не уявляли,
Щоб свої своїх у руки ворогу здавали.
Вирішили, що то пастка. Так і відказали.
Тоді ляхи заручників в Очаків прислали.
Як же тут не довіряти? Тож сили зібрали
І на козаків у сховку над Дніпром напали.
Бились з турком козаченьки із ранку до ночі.
Бачать, що вже смерть усім їм зазирає в очі,
Бо ж тих турок значно більше. Стали відступати.
А ляхи за ними стали, аби не пускати.
Між двох вогнів опинились. Отож шаблі взяли,
Розвернулись і на турка всі разом напали.
Бились, поки і останні в тім бою не впали.
Та з собою воріженьків чимало забрали.
Злі були від того турки. Такі злі зробились,
Що одразу і на ляхів потім напосілись.
Налягли з усії сили, так нагнали страху,
Що втікали без оглядки з того поля ляхи.
Вже надвечір стало тихо. Турки відступили,
Все, що цінного спіткали, собі прихопили.
Залишились лиш козаки на полі лежати,
Наостанок пригортала рідна земля –мати.

Знову заплачуть верби,
Тужних пісень еліта.
І розпочнеться дербі
Явищ погодних і літа.

Квестія життєдайна -
Хто добіжить останнім.
Інфа - це вже не тайна,
Зможемо взнати - взнаєм.

Переживемо квітень,
Буде ще час говіти -
В колі мирських просвітлень.
Далі - наступні гіти.

Ще сплять ліси в туманному серпанку,
Та вільха вже вільніша без снігів.
Сьогодні сонце випило до ранку
Холодну синь заснулих берегів.

"Не я б’ю — ве́рба б’є!" — лунає нині,
Від хати і до хати летить спів.
Пухнасті котики в дитячій жмені —
То знак весни, що Бог благословив.

Сріблясті гілочки, мов свідки дива,
Несемо ми до храму на зорі.
І віриться: душа стає щаслива,
Коли святяться верби у дворі.

Минає біль, лишається надія,
Змиває дощ тривоги і жалі.
Великдень скоро! Серце пломеніє,
І мир прийде по змученій землі.

Ледь чутно відкрився кімнатний хідник. Одинадцята тридцять.
«Не можу влягтися. Посидимо біля віконця удвох?
Бо хо́джу собі по квартирі нервово та зовсім не спиться,
Збираю світила, що падають з неба, складаю в куток.

Вони несподівано різні: спочатку цікаво-строкаті,
А потім згасають невпинно, та щойно до мене дійшло.
Ось знаєш, що, тато, так хочу на вушко тихенько сказати,
Я схоже кімнату назву кладовищем згорілих зірок.

Тепер ─ це холодне каміння, якщо вже сприймати банально.
Багато людей сподівалось на силу таємних думок.
А знаєш, що в кожній зірниці загадані купи бажання,
Ти впевнений й досі, у світі одне надзвичайне збулось»?

Дивлюся крізь темінь на сонне обличчя, незримо сміюся.
Важливе питання у доньки, тому іще досі не спить.
Сідаю поближче, і дійсно ─ тривога вирує відчутна.
Надійно стискаю за плечі, кажу: «Так, збулося, це ти».

І знову квітень... Зеленіє,
Теплу радіючи, трава, -
Від сну звільнилася замрія
І щастя звабно виграва.
Його будь-де щоденно ловить
Мій зір з появою весни
І водить радісно розмови
З ним про закінчення війни.
Про жаль великий донезмоги
І стан тривоги в темній млі, -
Про час важкої перемоги
І близькість миру на землі...
05.04.26

Ця ніч не зоряна, не ясна.
Відлуння грому. Небо злиться,
як Батько за непослух часто.
Цілиться у мене блискавиця.

Мені не страх дав імпульс в ноги.
Біль спогадів, нестерпна доза.
Втікаючи, замислююсь від кого?
Чи має сенс ховати сльози?

Біжу, без віддиху, щосили, вміло.
Несе мене у простір, невагому,
бо там, під зливою, осталось тіло.
Душа ж, спішить кудись, додому.

Було б до мене небо терпеливо,
за руку сон повів цією ніччю.
Так страшно обернутись, а важливо.
Ще раз побачити своє обличчя.

Історією стали хуртовини,
Виставу грає березень-актор.
Згадай, моє стареньке піаніно,
Адажіо дитинства ля мінор!

У нотній збірці, після сонатини,
Для мене одного співає хор
Ту давню пісню, наче лебедину...
Вбиває та рятує цей повтор.

Тепер - інакше. Посмішки брехливі,
Суспільство - те, що тоне в примітиві -
Все не вартує навіть мідяка!

На згарищі довічної скорботи
Я серцем чую незамінні ноти
І лагідні, мов мамина рука...

пригадай собі єврею
час світової війни
як нацист писав ідею
під покровом сатани
убивав вас як тварини
завдавав тисячі ран
таке нині і ти чиниш
нападаєш на іран
де є заповіді божі
не вбивай і не кради
ти збагнути їх не можеш
судиш що над богом ти?...
у34.48

Н.Лабковський (1908-1989), Б.Ласкін (1914-1983)

Через гори, рі́ки та долини,
крізь пожежі, крізь югу та сніг
ми вели машини
й обминали міни
на шляхах-дорогах фронтових.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

Довгу путь від Волги до Берліна
перед нами жереб наш простер.
Нелегка година,
йшла війна неспинна,
та кермо не полишав шофер.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

Може бути, невійськовим людям
добре пояснити я не зміг,
та ніяким чудом
ми не позабудем
фронтових наїжджених доріг.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

(2026)

Так люди відпускать не хочуть
Це літо, що лишає нас.
Вони вовтузяться, мов оси,
Шукаючи убитий час.

У метушні і марнославстві
Шукаєм залишки тих днів,
Які минули так безславно,
Немовби дідько-лиходій.

Минулі дні не повернути,
А пристрастю не стане те,
Що згасло у облудних путах
І що снігами замете.

28 вересня 2025

Нами правлять владолюби
та корупціонери.
Пошесть ця країну губить,
виснажує нерви.
Цим вона Майдан приспала,
ще й приспала правду,
що колись-то владу знала
за козацьку Раду.
Як нам правду ту збудити
на шляху до зміни,
в славі ворога розбити
і приспати війни,
щоб коса жита косила,
не косила зла героїв,
щоб воскресла правди сила
святою горою.
До гори підуть молитись
всі народи світу
і забудуть як-то битись
за брехню невмиту.

1-4 квітня 2026 р.

За вікном інсценівки похмурі,
Де серпневе убрання пройшло.
У степу золотисті козулі
Шурхотять пересохлим листком.

Налетіли небесні фіранки.
Ось виднівся і щойно пропав
Ілюстрацій відбиток квітчастий
Зник водойми дзеркальний овал.

Все продовжує далі темніти,
Із вагона ніяк не втечеш.
І здається, життя — переміни,
Що спадають із божих одеж.

А затримку зробити не в змозі,
Так задумано дійство земне.
То й несеться на станцію «Осінь».
Згідно з розкладом, мокрий експрес.

А вербові гілочки
Вже складені в букети,
Із ними кожен поспішить
В неділю цю до церкви,

Щоби усі їх посвятить,
Це ж бо заслін злим духам.
А далі пасочки пекти
Всі господині будуть.

Приготувати писанки
Також слід неодмінно.
Стрічатимемо залюбки
З молитвою Великдень.

2025 р.

 
Холодна гірська ріка і торгівцева донька
Місяцеві гори Ілектро уклонись мені
Хай-хо закрукає ворон теревені-терни
Хай-хо закрукає ворон уклонись мені
 
Хей Томе Банджо
Хей о лавре
Більше лавра аніж сіяв би
Більше лавра аніж сіяв би
Хей о лавре хей містечко під дощем
Хей хей хей пшенице що хвилює вітер
 
Двадцять градусів самоти двадцять градусів далі
Танцюючі королі та жінки зібралися у залі
Довгий і найсамотніший час і літа Сивіла-фея
Усе є уподовж удовж місяцевих гір
 
Хей Томе Банджо
Є час на сенси
Земля тебе пізнає через час
Земля тебе пізнає через час
Близ води дочка боліт чи знаєш ти?
Усе вона в лахмітті Томе де о ти ходив?
 
Місяцеві гори Ілектро місяцеві гори
Усе є уподовж удовж місяцевих гір
Хай-хо закрукає ворон теревені-терни
Хай-хо закрукає ворон уклонись мені
Уклонись
 
 
 
 
 
 
 
 

Зірвався вітер і здійняв
Пилюку догори, -
І довгі стебла пишних трав
Хитанням уморив.
Тепло розвіялось умить,
А темінь налягла,
Щоб млою вдень насторожить
Одразу пів села.
Ширяли всюди вихорці,
Як дим, курився пил, -
І цвірінчали горобці
У куряві щосил.
04.04.26

Ти все здолаєш на шляху:
хвороби, заздрість, ві́йни!
Майстерно підкуєш блоху,
крізь мури про́йдеш вільний.

Хай не ятрять старі борги
твої сердечні рани.
Воскреснеш з пороху трухи
вогненим, легендарним.

Здіймешся Феніксом у даль
з трампліну сьогодення,
пригубиш радість і печаль
із келиха натхнення.

Спроможний, любий, спроквола́
здолати смерть ядучу,
і витягти із прірви зла
свою безсмертну душу.

І запалити в темні дні
тремку свічу надії,
і поцілунком кам'яні
змахнути сльози з вії.

Скарбів безцінні молитви́
не омивай журбою!
Твори, наснажуйся, живи
заради нас з тобою!

03.04.2026р

Сходить Сонце України,
це і є той Божий Схід.
Хто в любові до людини –
той тримає Духа плід.

Чую дотик, Східний вітер
чулить душу неспроста,
бачу тему далі літер,
Сонця Правди Схід – Христа.

Любі мої, молю слізно
наші села і міста,
долучайтесь, ще не пізно
стать спільнотою Христа.

Коло плине горизонту,
де б не був, та Схід сюди.
Поверніться живі з фронту,
бо не треба вже туди…

Боже, дай нам відчувати
Радість і Любов Твою,
надихни як панувати
між своїх, а не в бою.

03.04.2026р. UA

Інтригами доводити до сліз,
Не підпускати до близьких відносин,
І відмовляти в сексі навідріз,
Коли нічого лишнього не просим.

Закоханість - це саме той засіл,
Де сіль кохання, цукор і гірчиця,
Часник образ... Збираймося за стіл,
Помолимось і вип'єм, як годиться.

"Кагор" - одне з усіх найкращих вин,
Солодке, не гірке, неначе "Херес".
Кохання суть - як журавливий клин,
А в хитрощах низька - ну чисто верес.

Шукаймо відповідностей в житті,
Ми всі однаково і грішні, і святі.

Коли руйнуються думки,
А аксіоми, як повії,
Коли керують хижаки
І сіють хаос ентропії,
Коли помер здоровий глузд,
Спливло гидке і осоружне,
З чиїх почуємо ми вуст
Хоч щось виразне і потужне?
Ми майже звикли до руїн
І невгамовного багаття.
Чи не по людству лине дзвін?
Чи є живі ще люди, браття?
Повинні буть! Я знаю – є!
Прислухайтесь, розплющіть очі!
Чи так ми бачимо своє
Майбутнє? У оковах ночі?
Хіба бракує волі й сил?
Хіба без сонця людство звикло?
«Ні!» – чути павших із могил,
Тих, хто життя віддав за світло.
Від пращурів лунає: «Ні!»
«Майбутнє збережіть нащадкам!»
Брехні не дайте і війні
Новим здаватися порядком.
Ще промінь сонця на чоло
Впаде негоді в протидію,
І даруватиме тепло
Вогнем нескорена надія.

19.01.2026р.

На незайманій кухні не вариш під музику добрі обіди.
У вітальні навпроти не чути відраду маненьких дітей.
Не дрімає на бильці дивану розніжена кішка спокійно.
У кутку підвіконня кімнатна фіалка ніяк не цвіте.

На засніженій вулиці змерзлі машини по трасі не їздять.
На відвислих дротах не горланять про холод тривожні круки.
Із кав’ярні «Сузір’я» не лине приємно записана пісня,
Де відчинені двері, щоб зварену каву в дорогу купить.

Не вертаюсь додому опісля важкої нічної роботи.
Не сміюся на жарти, що зранку в під’їзді говорить сусід.
Не чекаю спокійно на ліфт, що людей на «дев’ятий» довозить.
Не заходжу у тамбур, де стіни тримають картини чудні…

То буває таке, що утримати важко страждання шалені,
Бо як щойно у місто спокволу приходить холодна зима.
Намагаюся й досі ключі відшукати в дірявій кишені
Від квартири на сьомому поверсі дому, якого нема.

2025.

Не віриться, що листя жовте
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.

Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
Завершить неповторний том.

Останній крик, як птаха помах,
Нам прозвучить у далині.
Цей крик пронизливий, без помпи
Обірветься в піснях земних.

І знак магічний і пророчий
Побачимо в сумних листах.
Відкриються небесні очі,
Закриті об семи віках.

25 вересня 2025

Туман розвіявся, мов дим,
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
Та гострі леза осоки
Перешкоджали йти,
Щоби на відстані руки
Вдихати дух густий
Тих білих лілій на воді,
Що ніс лоскоче так,
Що я уже з того зрадів
І втішено закляк.
03.04.26

Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
А як йому, скажіть, було рости,
Як його треба спершу посадити
Та біля нього добре походити.
А їм же лінь. Тож вихід був простий.
Трава навколо і сама росте.
Скоси її та висуши і маєш.
Продай і уже грошики тримаєш.
Чого б не заробляти так? Проте…
Його ж до міста ще доправить слід,
Аби комусь на ярмарку продати.
Але баюра на дорозі клята.
Лише узимку, як візьметься лід,
Проїхати можливо по дорозі,
На ярмарок відвезти сіно те,
Продати його вигідно…Проте
Аж до зими чекати ті не в змозі.
Звичайно, можна було всім зійтись,
За два-три дні засипати болото.
Та ж москалям то зайвина роботи –
Цілих три дні, як проклятий трудись.
Ніхто того робити не збиравсь.
Тим глитаї місцеві й користали.
Вони задурно сіно купували –
По п‘ять копійок. Клали у запас.
А взимку на той ярмарок везли
І там уже по сорок продавали.
Селяни ж швидко гроші пропивали,
На глитаїв тих, звісно злі були.
Хоч лаялися заздрісно на них,
На другий рік знов те саме робили:
Скосили, продали і все пропили.
Напевно, то влаштовувало всіх.
Воно б, мабуть і далі так було.
Але якось якийсь начальник їхав,
Застряг в баюрі тій собі на лихо.
Страшенно розізливсь на те село.
Велів, як вибравсь, сипати дорогу.
Москаль же, поки не ударить грім,
То і не перехреститься. Затим,
Як повелів начальник злий і строгий,
Вони лишень усім селом взялись
Й баюру ту засипали. І, звісно,
Могли тепер возити сіно в місто.
Лиш глитаї у накладі були.
Такі вони у всьому – москалі:
Усе життя в болоті будуть жити,
Поки начальство змусить щось зробити.
Ото як в тому давньому селі.

Я ще відбиваюсь у дзеркалі сонних калюж,
Чомусь прикидаюся сильним та зовні здоровим.
А хмара на небі підтягує ношу важку,
Що схожа частково на сиву примару ворони.
І навіть якщо у минулому сенси вбачав,
То зараз уже розгубив притаманну гостинність.
Мені не зігрітись від подиху свіжих багать.
Не треба журитися, справді цей біль вже колишній.

Скінчилась війна? Та натомість лишилась зола.
Латати без сил самостійно пробоїну вічну.
А мати старенька робила усе, що могла:
Молилася тричі щоденно та ставила свічку.

І плакала гірко, ковтаючи в ніч анальгін,
Втираючи очі зажурені шматкою марлі.
Я винним себе відчував та постійно жалів,
Розірваним серцем, говорячи речі банальні.
І вже розумію, що час до воріт підійшов.
У цьому сезоні зима наближається махом.
Закохана смерть неквапливо цілує в чоло.
Не знаю, чому, та так …холодно…й солодко, мамо.

На тижні весна,
холоди відступають,
розкривається
скована льодом земля,
і маленька пташина вже знає,
що тепло враз летить у поля.
Скоро все зацвіте,
душу й голову сонце зігріє. -
Розчохлімо всю зброю,
та вперед до завітної мрії!
День настане – це так,
у теплі, у добрі,
у знемозі
все затихне на мить,
щоб співати тріумф перемозі.
2026р.

Коли квітень тільки почався і дні неочікувано стали холодними і дощавими мене запросив у свою самотню хижку старий хайдзін, що підписує свої прозорі хоку іменем Ейєн-но Котокутобіто (永遠の異邦人) і вирощує в своєму саду ожину. Ми пили чай, заварюючи заміть традиційних зелених листків каорі такай отя (香り高いお茶) сухі листя ожини (ブラックベリー) і сухі плоди лохини (ブルーベリー), з горняток які виготовив в часи Сенґоку майтер Фуру Хайро-но Цуру (古い灰色の鶴). Ми слухали кото – мелодію «Генкію сінай» (言及しない), яку виконувала запрошена гейша в блакитному кімоно з візерунком у вигляді бамбуку, що хилиться під вітром. За вікном серед холоду і сирості зацвіла слива, тому вирішили віршувати на тему «Сумна квітуча слива» (悲しい梅の花) і я написав таке:

* * *
У пустку дзвінку
Повертаюсь додому.
Квітучі сливи.

呼び声の荒野へ
私は故郷へ帰る。
梅の花。

* * *
Цвітасті вишні.
Білий ранок запашний.
І думки про смерть.

桜の花。
芳しい白い朝。
そして、死への思い。

* * *
Серед квітучих слив
Кричать нездари сойки.
Я загубився.

満開の梅の木々の間で
カケスが泣いている。
私は道に迷った。

* * *
Білої квітки
Торкаюсь холодними
Пальцями. Квітень.

冷たい指で白
い花に触れる。
梅の花が咲く季節だ。

* * *
Мовчазна слива
Про нетутешнє шепоче.
Боривітер. Крик.

梅は静かに、
死後の世界を囁く。
鷹は叫び声をあげる。

Почувши мої хоку гейша припинила грати і її рясні сльози падали на струни кото. Я перестав розуміти: чи то дощ за вікном чи то сльози падають лаковане дерево старовинного інструменту.