На небі повний місяць сяє,
І зорі всі у мене за вікном.
Вони далеко і неначе грають,
Коли мерехкотять усі та в унісон.

Так і кохання між людьми буває,
Долає відстані, хоч де б ми не були.
Ти головне будь зіркою, що сяє,
І теплим променем допомагай мені.

Кохання не можливо описати,
Воно живе в середині, в мені.
Воно допомагає жить і працювати,
І надихає творчо, наче уві сні.

2011

Сидіти поруч, очі в очі,
Не помічати все навкруг,
Лиш відчувати теплий дотик,
І ніжний поцілунок губ.

І просто взяти руку в руку,
Де є безмежна тишина,
І розмовляти серця стуком,
Що заміняє нам слова.

Оце, напевно, є кохання,
Яке не хочеться втрачать,
І хто відчув таке бажання,
Той може гори підіймать.

2011

І кожна мить, присвячена тобі,
В мені гарячим сонцем оживає,
І я не знаю, - справді, я не знаю
Як вижити в нерівній боротьбі
Сумних надій і розпачу. На дні
Мої печалі вслух переплелися...
Ти вибач, що всі мрії не збулися,
Які були присвячені мені.
Моя біда – невичерпна блакить
Твоїх очей, не гаснучих і в темінь.
А доля непроламна, наче кремінь,
Гаряче серце болем студенить.
Перегорить чужими день за днем,
Та кожна мить ніким не переквітне.
А зараз тиша манить безпросвітна
У свій печальний затишний Едем.

Музо, повідай мені про милого сина Гермеса.

Він, козлоногий, дворогий і шумолюбний, в лісистих

Хащах блукає, йдучи услід хороводним німфам,

Що по верхівках стрімчастих скель безстрашно ступають,

Кличучи Пана, пастушого бога з кошлатим волоссям,

Що у його володінні – пагорбів сніжні верхів’я,

Маківки дальніх гір, а ще кам’янисті бескети.

Бог цей мандрує повсюди поміж кущів непрохідних,

То він, буває, піддасться на поваб повільних потоків,

То він, буває, заходить на скелі стрімкі і урвисті,

На щонайвищі шпилі, ізвідки всі видно отари.

Часто він мчить поміж урвищ, що ясно сіяють на сонці,

Часто в дібровах гірських він диких впольовує звірів,

Бог гострозорий. А ввечері, ледве вернувшись із ловів,

Грає пронизливо й гарно на очеретяній флейті.

Жодна пташка у співі Пана не перевершить,

Навіть ота, що напровесні на різнобарвних пелюстках

Сидячи, скарги свої виливає у пісні солодкій.

Разом із Паном збираються німфи чистоголосі

Біля струмка темноводого спритні водити танці,

А на гірських верхів’ях плаче у відповідь Ехо.

Бог же танцює повсюди: то скочить посеред гурту,

Зграбний у русі. З рисі накидка у нього на плечах

Темно-коричнева. Співи солодкі йому до душі

На трав’янистому лузі, де крокуси і гіацинти

Пахнуть приємно і квітнуть у травах м’яких упереміш.

Славлять блаженних богів і висоти святого Олімпу,

З-поміж усіх обираючи часто швидкого Гермеса:

Згадують, як він вісником служить богам несмертельним,

Як ув Аркадію многоджерельну, матір отарам,

Він завітав, де шанують його як бога Кілени.

Там він, хоч будучи богом, стада доглядав густошерсті

Смертному мужеві, адже жага пойняла його сильна

Доньку довговолосу Дріопса узять за дружину.

Пишне весілля зіграли – жона народила в палатах

Богові любого сина, що зразу був дивний із виду:

Був козлоногий, дворогий, охочий до шуму і сміху.

Геть утекла годувальниця, вгледівши ледве дитину

Із бородатим лицем, що суворо дивилось на неї.

Щедрий на поміч Гермес, на руки сина узявши,

Радісний духом став несказанно. Тож вирушив швидко

До олімпійських осель несмертельних богів, загорнувши

Сина турботливо в хутро пухнасте із зайця гірського.

Поруч із Зевсом його посадив і святими богами.

Сина він їм показав, і сподобався він несмертельним,

Та найприхильнішим з-поміж усіх був до чада Діоніс.

Паном ­його нарекли, бо усім він припав до вподоби.

Радуйся ж ти, о владарю, я в пісні до тебе молюся.

Зараз же пісню інакшу ладнаюся я заспівати.

Переклав Назарій Назаров

Піти туди, де ми ще не були
Бажання і відвага треба-
У тому краю будемо лиш ми,
Один із одним, просто неба!

Вирішуй, чи йдемо удвох
Чи мужність є у тебе-
Звести на виднокраях тих -
навпіл розділені колись-
цю землю й небо!

2008

И сказал Бог: да будет свет!
И сказал Бог: да будет твердь посреди воды...
И сказал Бог: да соберется вода,
которая под небом, в одно место...
И сказал Бог: да произрастит земля зелень...
И сказал Бог: да будут светила на тверди небесной...
И сказал Бог: да произведет вода пресмыкающихся...
И сказал Бог: да произведет земля душу живую по роду ее...
И сказал Бог: сотворим человека по образу Нашему...
2012г.

серце б'ється в шаленому леті
хоче слід лишити на зимовому сонці.
я б може й стала залізною леді,
та хіба це я буду, якщо без емоцій?
оченята зі сторони в сторону бігають,
когось гріють, комусь за пазуху сипнуть снігу.
я б ще могла стати серйозною і терпеливою,
але хто буду я без свого пустосміху?
голосна завжди і поспішаюча,
без пов'язки на збитім коліні.
я б ще встигла щось створити вражаюче,
але куди ж я без своєї ліні?
вибач, братику, так вже сталося.
я є та, хто я є і тут уже не додати.
в моїй маленькій реальності все якось купи трималося
і не настав ще той час, щоб її розбирати.

діряві ночви ночі ллють дощем…
тривожна тиша шурхотить хрущем…
шалене коло місяця довкола
струмить неспокій скрипкою Нікколо…
ніколи я до тебе не вернусь –
у ночі свідченням зароку заручусь…
пручається гнучке фантомне тіло
в твоїх обіймах –
літо пролетіло…
знекровленою мумією – мрія…
ні пам’яті ні снів – лоботомія…
лібрето літа переписане зимою…
мелодія лишилася зі мною
нечутна за банальностями зрад…
Єдинорога сплавив конокрад
на бойню –
у місцевому шинку
криваву шинку подають в соку…

… я сонна риба у лабетах льоду…
природа загартовує породу…

Вечір.Рука в руці.
Тихе мовчання слів.
Теплі слова-промінці
Серцем сказать зумів.

Погляд - не погляд - зойк,
Й серце скака з грудей.
Вечір за рогом змовк,
Вивільнивсь від людей.

Зорі мигтять вгорі
Блискітками очей.
Двоє аж до зорі
П'ють глибину ночей.
2011.

Вечір. Холонуть зорі.
Напосіда мороз.
В чистім небеснім морі
Дивний якийсь прогноз.

Місяць сховавсь в тумані,
Кола довкруж вогнем.
Хто ж планував обмани?
Як ми тепер живем?!

Змовкла синиця знову.
Вдень же співала як.
Сплутує ніч розмову,
Шле Ведмедиця знак.

Човном кружляє кухлик
В хмарах густих небес.
Небо від хмар розпухло
Й впало в сугроби плес.
2011.

*

Перший морозець
нагадав мені, аби
у тепло ховавсь.

Нагло не украдена Аїдом,
Кербером не рвана у путі,
жінко на вершині піраміди,
поклонися власній наготі.
Ти – комета, полум’я і трунок,
зорями розкрилена жага.
Плід життя рятує твій цілунок,
вічносте в сипучих берегах.
Сяйво сміху , зблиски у дзеркалах -
хто такій не вибарвить поріг?

Тільки б піраміда не упала
виродкам обрамленим до ніг...
2012р.

Художник Саландяк Я.

Упала береза. Камінь заплакав.
Загинув десь в горах останній вівчар.
Голос трембіти світ перелякав...
Ой, що це за диво?! Ой, що це за чар?!

Холодно стало відразу на світі,
Сум пустує по голих верхах.
Симфонію смерті грають трембіти,
Вечір приносить з собою лиш страх.

По темних дібровах вітер кочує
І голос Марічки, що кличе: «Іва-а-а!»
На жаль, вже запізно, Іван не почує,
Бо віру втратив назавжди в слова.

Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.

Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..

Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.

Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.

Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.

Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.

А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.

Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.

Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.

Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.

Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...

Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звірю,
Що не звернув з мисливської тропи.

Пародія

Облиште Ви – я накінець
Прийшла до тями…
У Вас, о мій Mon Молодець,
За вушком плями…
Кричала, певно, “не люблю”,
І що “нє нáда”?
Ви не послухали – хвалю…
…А то – помада.
Яка там кішка? Ледь жива –
Напухли губи.
Де руки, ноги, голова
Mon Cher мій любий?
До самозгуби, Друже… Ах!
Сніжúло зрання…
Ви прочитали по губах
Моє бажання?
Ні-ні, пробачте, то не хіть…
У Вас те сáме?
Ну що ж – Ви певно не спішіть
Із співчуттями...

15.01.2012

Маленький Світ,-
Так і котиться довкола,-
Тільки він тобі,-
Не додасть нічого...

Тільки забере,-
Твої цінні роки,-
В порошок зітре,-
Те, що так глибоко...

Тільки розіб'є,-
В інститутах-школах,-
Все, що є твоє,-
Зітне до нічого,..

Змусить зароблять,-
На життя копійку,-
Поки усі сплять,
Забере все світло...

Так у роботáх,-
У чужих проблемах,-
Пролетять літа,-
Без того, що треба.

Без твоїх надій,-
Щастя мрій шалених,-
Є маленький Світ,-
Зветься він Система.

Та, яка усім,-
"Розписала" цілі,-
В цей маленький Світ,-
Змусила повірить.

Змусила піти,-
Дріб'язковим шляхом,-
Щоб ти міг "знайти",-
Те, що їй до смаку.

Щоби ти боровсь,-
Тут за гроші ревно,-
"Мріяв" щоб збулось,-
Те, що світу треба:

"Щоби ти пішов,-
В інститут і в школу,
Дім, сім'ю знайшов,-
І повірив в бога.


Щоби ти просив,-
Милості за вчинки,
В страху щоб прожив,-
Всі свої хвилинки..."


Може б я і жив,
У такому світі,-
Але він тісним,
Став мені в ці миті,-

Став Світ замалим,-
Повним тут абсурдом,-
І у ці рядки,-
Я уклав, що думав.

І у ці рядки,-
Я вписав, що бачу,-
Може й після них,-
В світі стане краще...

Може полетить,-
Десь-кудись Система,-
І в щасливу мить,-
Ми себе знайдемо...

Дякую:-) 8.01.2012р.

В пригорщах солоних скресле сонце,
наче котика, до кошика несу;
місяць учепивсь, мов колотОвця*,
ледь зірвавсь розпечений в росу;

править синьозора Милость Божа*;
очеретяні псалми; бджолиний дзвін!
День стоїть, як у сметані ложка;
небо чисте, мов Новий Завіт…

Цвіт з дерев стікає, мов жентиця;
розпашіле божевілля надовкруг;
сонце, мов Євангелія цицька,
випало із пазухи на пруг…

______________________________
колотОвця – подмаренник цепкий (льновый) (Galium aparine);
милость Божа – незабудка болотная.

І. Г…
Це не кінець, Іване, а початок,
Отож ти не суди про довжину.
Про неї хай розказують дівчата,
Бо я кінця початкам - не збагну!..
Як, серцю, друже, весело з тобою
Було колись і буде двом не раз…
Готуються позиції для бою, -
Я жду на об’єктивний арбітраж.
Соромлюся свідоцтва поєдинку
Твого небезпідставно, завгодя.
Ще в Умані запитувала жінка -
Чи буде Гентош в Ірпені суддя?..
Я – не дурний, і добре розумію
Вагу й ціну жіночого слівця.
- Допоки тут втішаюся у мріях,
Мій Друг не знає дійсності кінця!..
15.01.12

...Настануть зміни у житті, що не роби:
поллють дощі, листком пожовклим пурхне серце,
запахнуть щастям відкриття нові гриби,
і знов насупиться, і знов засяє обрій,
і знов проклюнеться надія з-під снігів,
і знов настануть зміни, – добрі чи недобрі,
такі чи не такі, як ти собі хотів...
Хтось тяжко так прокляв цей світ веселоокий,
так по-китайськи щось сказав без зайвих дум,
що все живем в епоху змін... І доки? Доки?
Стабільний рух, стабільний гам, стабільний шум...
Стабільні зміни! Парадокс із парадоксів.
Нуртує, риє береги стрімка ріка –
тече у вічність... без керма і лоцій...
А де ж та пристань? І яка вона? Яка?



2003

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!


2003

всю довгу ніч мело мело мело
і біла шкіра злазила з небес
а ранок розливав тонке мерло
і спав під снігом баскервільський пес

в пахучій хвої починався час
і ялинкові ангели з фольги
просили кілька днів у Сіяча
аби простив задавнені борги

і сонно дихав сіном теплий дах
і ми дрібними рибами були
коли бриніла перша коляда
над світом для любові замалим

„Я” виросло із льолі з ієрогліфом.
Позадкувало від когорт черниць…
Ліврею голубу, розшиту золотком,
Жбурнуло під копита кобилиць.

– Вдягнуся у червону сукню з треном! –
На шмаття рве зелений сарафан...
І рветься ввись…
Блиск ретязів – над кленом…
– Хвороба росту... – мружиться бур’ян.






2007-2012



Автор картини "Червоне небо" - Алєксєй Азаров

Думок моїх незрілий виноград.
Ніч вимальовую три грона,
Черлене листя, равликів – у ряд,
Ошатну кучеряву крону...
Вже пагони
основу
обплели…
Лілові грона – стиглі… Дивина!
Зірву свій урожай.
Джмелі гули…
Сама скуштую пінного вина –
І… сяду на банкетку в листі:
Напій, що друг назвав „чудовим”, –
Терпкий,
рідкий,
брунатний,
кислий.
Рік сходить піна – з чаші мови...




2006-2012

Туманіє все навколо…
Тільки скрипка грає соло.
Та,насправді,грамафон
Мене вводить в тихий сон.

В сні усе бува чудово:
Молода тепер я знову,
Знову хочеться любить
Всіх навколо, й вічно жить!

Знову скрипку чутно дуже,
А моє серденько туже
За минулими деньками,
Де ми всі були як камінь.

Як любили – то навічно,
Як учили – то всебічно,
Як робили – то для всіх…
Але молодість, як сніг, –
Промайнула – і немає…

Та в сімнадцять, хто це знає?

Є у мене "Пломбір",
на підвіконні сир,
навіть сметани - тьма!
Ось така-бо з и м а ...

15.01.2012

*

На пероні люд.
Виглядають потяга.
Рейки аж гудуть.

Хлопці - один менший від іншого,
Як горобці, цвірінькають засівалки.
Тільки ті - клюють зерно,
А ці - засіяли всю кімнату -
Невидиме поле -
На здоров'я.

17.01.2010

Сумують повідомлення непрочитані.
Розбитися б на загони літер –
Чи по одній –
Добігти до адресата.
Переродитися б у звуки –
Почутися йому.
Наснитися.
Збунтуватся.

З місця зірвалися –
Білий простір по собі залишили:
Хай терплячіші його займають.

Цигарка за цигаркою…
„ - Юначе!
Вам скільки років?”
„ - Вже під шістдесят.”
” - Помрете ви, ніхто і не заплаче,
А ваші діти стануть рівно в ряд.”

Нема дітей, та й нащо кому плакать?
Бо ж очі ще горять, і є ще цигарки,
І плівки десь залишився ще клапоть,
І в небі ще пливуть легкі хмарки.

Я ще живий, і вільний від усього,
Життя і смерть – примарнії поняття.
Я ще живий, я ще псую дорогу,
Що встелена старої плівки шматтям.

Напевно, шмаття те – мої гріхи,
Напевно вже розплата недалеко,
І хоч я сам колись роздув міхи,
Здувати їх буває так нелегко.

Знаю слово чарівне – бабуся.
Чарівне? Ото ще дивина!
Та промовлю – й зразу усміхнуся,
Бо любов посіяла вона.

Різні види є бабусь у світі,
Різні руки, очі та думки.
А кого найбільше люблять діти?
Зараз ми розставимо крапки.

Є такі бабульки, що тримайся!
То бабухи з прізвищем «Яга».
Навіть Змій Горинич не сховався –
Всюди віднайшла стара карга.

І запаси невичерпні злості,
Знає слово гостре, наче ніж.
До такої не підеш у гості,
Тільки обминеш її скоріш.

Є такі мадами з манікюром,
Що куди там – памперс помінять!
Горда й неприступна ця натура,
Краще на шляху їх не стрічать.

Там пихи багато й самолюбства.
Те – не руш, а те - і не чіпай.
Але не таких шанує людство,
Та уже живуть собі нехай.

Є такі бабусі, як кульбабки.
Мудрості у них – на всі віки.
Спину їм зігнули вічні сапки,
Зморшки малювали їм роки.

Що ж, такі бабуні – для онуків.
В них в кишенях яблука ростуть,
І теплом налиті ніжні руки,
Колискові у серцях живуть.

Дай їм, Боже, і здоров`я, й сили
Й праонуків жвавих доганять.
Щоб любов посіяну зростили
Й дочекались вдячності збирать!
13.01.2012 р.

Світлим словом засіваю,
З Новим роком всіх вітаю !
Щоб були у цій оселі
Всі щасливі і веселі.
І здіймався літпроцес
До самісіньких небес.
Щоб вам сонечко світило,
Сподівались ми на диво.
І могли ви, як ті діти,
Ратним подвигам радіти.
Щоб давав Господь вам сили,
Щоб зростали дужі крила.
Доброзичливі рядки
Проростали у лани.
Щоб добірним цим зерном,
Коровай світив Добром.
Щоб привіт цей Василів
Теплим словом всіх зігрів.

Я вернусь к тебе наваждение
И к тебе, черноглазый мой сон
Безо всякого предупреждения
Так же тихо как звезд перезвон.

Я войду в нашу гавань бесшумно,
Храму Феба отдам поклон,
Ясной ночью шафрановой лунной,
Так же тихо как звезд перезвон.

Я не стану общаться с прохожими,
Пусть глядя на меня из окон
Обменяются фразами схожими,
Так же тихо как звезд перезвон.

Я неслышно пройду мимо мрамора
Белоснежнейших стройных колонн
И мой шаг унесет ветер за море
Так же тихо как звезд перезвон.

Я найду среди лиц знакомое,
Про тебя буду спрашивать, он
Назовет едва слышно искомое
Так же тихо как звезд перезвон.

Я увижу вверху над тобою
Как на синих шелках Орион
Теребит томной ленью прибои
Так же тихо как звезд перезвон.

Я не знаю сего языка
Пусть меня вразумит Аполлон!
Мы общаемся взглядом пока
Так же тихо как звезд перезвон.

Я коснусь твоего плеча
Мой возлюбленный, юный Ясон,
И слышна в моих песнях печаль
Так же тихо как звезд перезвон.

Я не верю твоим глазам,
Пусть увидит с небес Скорпион
Как, не веря, отдамся слезам
Так же тихо как звезд перезвон.

Звуко́пис лопавсь в піснях високих,
на криці зцíлимо кров монархам,
Веселий Цвинтар тамує кроки,
торішній сонях на сніг потрафив;

моли́лась ни́ва, коло́ла ко́ла,
весільні співи лягали стосом,
розбіглись діти (мовчав Єгова),
прийшли на свято, на славу, Йо́сипе!

Книгарня гарна з вкраїнським словом,
вкраїнську мову покрали трави…
рілля м’язиста духмяне соло
співає сонцю, цвіт розгортає;

землí зіниці чорніють кров’ю,
налився небом клинок запізно;
зійшов Святий Дух: співа’ зі мною
Ісус Христос українську пісню…

Я хочу віднайти саму себе
У надвечір’ї осені ласкавому…
І дивно, що не кличу вже тебе,
І наші полудні спекотні так віддалені…

У надвечірнім затишку життя
Не хочу вже розводити багаття,
І тільки з справжніх почуттів
Зроблю собі камін в кімнаті…

Я подумки перекладу свій кожен спомин,
Журбу й печаль нездійснених бажань
Закину ген за комин…

З полегкістю я вигляну в віконце –
Яка краса навкруг, коли сідає сонце!

Вберу всі фарби цього надвечір’я
Всю силу радості і віри,
Щоб із любов’ю поєднати!
Бо ще не вечір! Ще не спати…
2005

Як зберуться Василі –
Веселішає в селі.
Причащаються чар-зіллям,
Починається весілля:

Анекдоти, приповідки,
Хто вночі був у сусідки,
У коханки, чи на п’янці –
Все закінчується вранці.

Аферисти, музограї…
А дівчат довкола – зграї!
Всі, на поступки м’які,
Роблять висновки такі,

Що якби не Василі –
Звідки б діти на селі?!

14.01.12

* * *
Я мить чудову пам`ятаю,
Явилась ти, мов з небеси –
Як непорочний ангел* раю**,
Як геній чистої краси.

У безнадійнім умліванні,
Тривог шумливій суєті
Твій голос ніжив, мов зітхання,
І снились обриси святі***.

Минулось. Шал років бурхливий
Розвіяв чар минулих мрій –
І голосу твойого диво
І вроди риси осяйні.

У глушині, у тьмі злиденній
Минали дні без вороття,
Без божества і без натхнення,
Без сліз, любові, без життя.

І ось душа мов оживає –
Ти знов зійшла, мов з небеси,
Як непорочний ангел раю,
Як геній чистої краси.

І серце б`ється, мов шалене,
Для нього воскресають знов
І божество його й натхнення,
Й життя, і сльози, і любов.

грудень-січень 7519 р. (Від Трипілля) (2011-2012 рр.)

Мені від Вашого жалю –
аж терпнуть губи.
Я вже казала –
не люблю
до самозгуби.
А Ви до мене вкотре вже –
із співчуттями.
Облиште Ви, о, Mon Amiе,
Й на сонці – плями…

Сьогодні кішка –
й не одна –
Гострила кігті…
Нема кіна, відсутні ЗМІ
і – сніг на віхті!
Мені від вашого жалю…
Ах...! Терпнуть губи…
A, Mon Amiе, Mon Cher Amiе...
Який Ви..!
Любий..!

У мене – птахокардія.
Жодна пігулка не діє.
Птаха вільготності просить.
А понад вербами – осінь…

Ніч не зімкнулися вії.
Крила над кавою грію...
Неміч, мов юнь, – незнайома,
Кличе у юрмище з дому...

Серцем ловила сніжинки…
Боже, коли ж ті обжинки?!
Аркуші білі… Пречиста.
Падає
граду
намисто…

Гілка бузку. Тин. Лелеки…
Неміч, ти згинеш до спеки?
Так обіймав сором цноту
За дві сльози до польоту.

Літо.
Пахотнява.
Груші.
Ближні, скликати вас мушу.
Рань. До середини Ворскли
Птаха свавільна доносить…

Осінь.
Обжинки.
Радіти б!
Вжинок очима зігріти б…

Так, воріженьки: я – хвора.
Рік за грудиною – сорок.




2006-2012

Весело гасне ніч в березах
І тане в небі зір заграв,
Світанок родиться в вертепах
Й симфонії шовкових трав.

І мої дні – пісок клепсидри, –
Із неба спогадів падуть,
Коли доля теше жарти,
Що калачі у плотах ростуть.

Чекаю я кохання й смерті,
Мій сум украли явори,
Я все чекаю в круговерті
Прихід нічийої пори.

Впали роси на мовчання,
В райдугах сп’яніли кольори,
А місяць захмелів до незнання
І оглядає землю з небесної пори.

І півні кличуть зір у танок,
І в карти місяць ніч програв,
У вертепах родиться світанок
І у симфонії шовкових трав

Помого в немочі моя, моя, в немозі,
шлеї непірваній потуго в жилі,
куди побідкатися на ярмо і
кому повідати бо, яко жúві?
Як повні поночі зі сірничиною
шукав лупатої з-за штори, палячи,
вручну просіюючи пил причинної
зі сколів жовтого оскалу в аркуші.
Як писаниною тягучіш патоки
те не розмазуймо, з ким у коліні б ці
і лікті навпіл міг вділить, бодай таки,
скибинки вкраяні, окрім чорнильниці?


1975 - 1976

Ой ти моя доле, не сварись зі мною!
Відчепи причеп Несапун-гори.
Заблукав я, мабуть, як гуляв з тобою
ще стежками, мо', раю дітвори.

Десь не в тій я хащі заховавсь від інших,
як в дитячу всі посвятились гру.
Не почув, як кличуть, і дістався тиші -
тишею й живу. Чи, мо', то так мру?

Час від часу, доле, нерв защЕмить всує
в'їдливе "чому?" чи байдуже "ну..."
Ну хоч ти зі мною не сварись - іду я
за тобою слідом в спеку крижану.

Он висить портрет твій в золотій кімнаті
власного життя кожного із нас.
Відчепи причеп. Завжди причеп на варті,
змушуючи двох шкодувати час.


14.01.2012

Старушка-осень скоро на часах.
Её предувядательный госстрах -
За все грехи достойная расплата.
Реальность норовит слежаться в клип.
Всё к одному, на улицах гип-гип,
А речь слепа и чуть шероховата.

Вот походя какой-то мотылёк
То крылышек своих не уберёг,
То песнь орёт во всё воронье горло.
По плану, по компактному уму
Ему поползновенья ни к чему -
Он просто выражает, что напёрло.

Старушка-осень влёт по всей земле,
А у меня ренклоды на столе,
В мой бивуак заходят похмелиться
То девочка с глазами гранд капут,
То заводной духовный лилипут,
То проводник, то фермер, то царица.

2011

Однажды в чужое окно сгоряча
Хвостатый Василий проник без ключа.

Носился по дому, ломал всё на свете,
Но так никого из хозяев не встретил.

Быть может, видал его кто из ребят? -
Василий усат и слегка полосат.

Сорвал занавески и живопись в раме,
Шутя опрокинул он вазу с цветами,

И рылся он долго в хозяйском белье,
И скушал он всё, что нашёл на столе,

И много чего ещё сделал Василий,
Которого в гости совсем не просили.


2011

Пародія

Мій добрий бісику,
Як класно, що прийшов!
Ну, не мужчина, але… теж немало,
І знову в кроні літ бушує кров!
Іскрить – нехай! Я ледве дочекала…

Так еротично!
Босий… з батіжком!
А глянув як – аж затяжіло тіло!
Непевна у ногах – ну хоч повзком…
Не підганяй – колиба задиміла…

Таке невтомне,
Що спаси господь!
Ще й вдачу має хитру і лукаву…
Удень – “ні-ні”! Вночі, вночі приходь,
Моє чарівне чýркало… на каву…


14.01.2012

Чи слів його погасли звуки,
Чи звукам тим забракло слів,
Але, немов надії мука,
В мою оселю він забрів?
Присів навпомацки навпроти,
Відбитком тіні на стіні.
Його запитував я – Хто ти,
Чому з тобою ми одні, -
Такі байдужі й охололі
В житті на радощі та злість?..
Але сьогодні, як ніколи,
Ніхто на це не відповість...
13.01.12

Допоки майбутнє в уяві
Моїй неспокійно бринить, -
За крок до пошани та слави
Присяду спочити на мить.
Не в бронзу, а спокій закутий,
Самотнім побуду між вас.
Радію тому, що не чути
Ніяких прохань повсякчас.
Ніхто не канючить автограф,
Ніхто не бере інтерв’ю.
Байдуже минає фотограф
Натуру безцінну мою.
Не хоче впізнати кумира
Красуня свого у мені
Й обходить увага задири,
Звичайно, мене день при дні.
Сьогодні являється плюсом
Прихований потенціал, -
Розкрию його і примусять
Піднятися на п’єдестал.
А поки немає причини
Для втілення згаслих надій,
Дозвольте – я ще відпочину
В багатій уяві своїй.
05.01.12

русалка* забавлялася у житі
де літо синьо_води розлило
плелися замовлянням ніжно квіти
...чур, роки пройшли. оте зело

хоч розум відкидає, серце кличе
засохлі - не зітлілі пелюстки
і легіня в сорочці волошковій -
із небо_квіту, грому і води.

а пам'ять шарудить поміж сторінок
не змили сльози, не розсипав час
отой букетик спогадів із жита
без зайвих слів, обітниць і прикрас


*є народні повір'я про русалок, жито,
волошки і гарних легінів
*волошки - рос. васильки

*

Знову забуття.
Клепки в голові скриплять –
Заржавіли ж бо.

дружба міцніє між ними
два серця скоро зіллються в одне
і кожен зрозуміє тоді
що любов дорожча за все

любить тебе той хто любий тобі
життям стануть найкращі мріїї твої
пісня дзвінка хай виграє на твоїх вустах
а радість щастя бринить сріблом снігу в очах
2012р.

…корозія тіла –
молекули чорної осені
і – хмари
розбиті вітрами в абетку німу
і погляди-ножиці
навпіл розламані зопалу
на радощі
заздрощі
сльози
і сум.
…мені – не збагнуть.
Тебе не збагнути ніколи
твого божевілля, твоїх божевільних ідей
Я – спрагла в пустелі,
Я – прагнула! Прагнула… та…
Чи осінь завадила…
Осінь.
Твоя, нерозгадана.
Чи літо,
якого замало,
щоб спрагу мою
втамувать…