Холод такий, що вмерти.
Світ крізь діряве дно
Витік, а по четвертій
Створений буде знов.
Ще одна ніч безсонна,
Ще за вікном вода
Падає. Ще ікона
Тихо в рушник рида.
Дивишся в скло віконне -
Хто ж ти тепер такий,
А хлопченя з ікони
Тулиться до руки...

Очі чорнії, очі пристрасні!
Ви прекраснії, ви, мов іскри ті.
Як люблю я вас! Як боюсь я вас!
Видко, бачив вас я в непевний час!

Недаремне ви глибини темніш!
По душі моїй бачу траур в них.
Бачу полум’я невгасимеє
Догора на нім серце біднеє.

Не смутний все ж я, не печальний я,
Тішить те мене, що так сталося.
Бо найкраще все, що Господь дав нам,
В жертву я віддав цим очам-вогням.


Е.Гребинка «Черные очи»

Очи черные, очи страстные!
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!

Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей,
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, чт о лучшего в жизни бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.

Не вернусь я в наш дім без проліска.
Не вернуся обіймів без...
Є у мене ділити долю з ким
На цілунки сімнадцяти весен...
Не вернусь я в наш дім без сорому,
Покаянь не вернуся без...
Ми з тобою засуджені порівну
На цілунки сімнадцяти весен...
2010.

Коли Всевишній на горі Морія
Обрав місцину для Святості Своєї,
Не знав Він попервах, як її назвати.
Праведник Шем нарік її: «Шалем ».
Не згірше ймення дав і Аврагам: «Їр’е ».
Котре із них узяти, аби не скривдити нікого?
Як і в усіх звершеннях своїх,
Господь премудро вийшов із цієї скрути:
Узяв та й поєднав обидві назви.
А, глянувши у далечінь століть,
Почувши голоси охочих
Привласнити чи розірвати на шматки
Місце Його Слави, сказав: «Їр’е Шалем!» -
Себто єдиним буть на віки вічні Його місту!
Отак-от і з’явивсь Святий Єрушалаїм.
---------
Старший син Ноаха (Ноя).
Шалем (івритське) – цілий, повний, досконалий. « А Мелхиседек, цар Шалему, виніс хліб та вино (Аврагамові – І.П.). А був він священник «Бога Всевишнього» - Книга Буття, 14:18.
Їр’е(івритське) – третя особа однини чоловічого роду майбутнього часу від слова «лір’от». «І назвав Аврагам ім’я місця того: «Господь побачить », що й сьогодні говориться: «На горі Господь з’явиться».-Книга Буття, 22:14.

Якщо написані вже кращі твори
І все найкраще відбулось,
Тоді цей світ невиліковно хворий,
І скоро явиться Христос.

22.02.12.

Майне забутий спогад, мов примара.
Сяйне – і знов до обрію навпрóст.
Не бачити тебе – найтяжча кара.
Не снитися тобі – найлегша з помст.

Благословлю розлуки ніч безкраю.
Хитне задума відстаней імлу.
О, як це сумно – вже не сподіваюсь…
О, як це дивно – до сих пір люблю…

2012

Живу під забороною писати-
в мені поет не гасне попри все.
Рубоями вирубую загати,
Розплавлюю затягнене кільце.

Іду супроти течій і міцнію.
Думки брунькують слово на душі.
Підводить вірш свою прикриту вію
і колапсує з небом на межі.

02. 20. 12.

Ти цілувалась з вітром на світанні.
Ховались ви обидва серед жита.
І пристрасно так, нібито востаннє,
він плечі обіймав твої відкрито.

Ось бачу гру його з твоїм волоссям,
але чомусь нітрохи не ревную.
Спокусник вміє заплітати коси?
Я в нього цю науку опаную.

І щоб він не казав тобі на вушко,
чи заглядав в блискучі оченята,
чи кликав за коханку чи подружку –
не матиме цей звабник-вітер свята.

Бо підхоплю любов свою на руки,
щоб десь у житі зникнути до ночі.
Послухай, мила – серце вже не стука.
Воно тремтить...
Бо знов кохання хоче...

2012

Ты жизнью праздной одержимый,
Однако- баловень судьбы!
Немного дерзкий, но ранимый.
Ты в искушениях борьбы
Находишь ноты упоенья
И жизни неуемный пыл...
Ты уходил без сожаленья
И независимо любил.
Дарил себя и "брал в подарок",
Не поддаваясь жизни бренной.
Ценою сотни "контромарок"
Платил за блажь свою Вселенной.
Ты той монетой, что чеканил,
Платил долги и брал взаймы-
Нет исключения из правил ,
Как и без лета нет зимы...
Ты- зимний "парубок моторный":
В душе- прохлада, в сердце-лед.
Своей походкою проворной
Уже Весна к тебе идет!
Луч солнца и тепла краюху
Подарит щедрая Мадам!
Звенит капелями:"За днюху!"
И шлет любви и счастья Вам!

А встреча все же состоялась:
С зимою встретилась весна!
В сезон вошла, не постеснялась,
Любовью всех зажгла она!..
Пустила солнца луч туманный.
Пробился через снег росток-
Подснежник, вестник долгожданный,
Весны диковинный цветок!
Окутала дыханьем теплым-
Сугробы тают, льют ручьи,
Развесили сосульки "сопли",
И скоро прилетят грачи.
А воздух, как коктейль ледовый.
И к небу тянутся глаза:
Взглянув на купол лазуровый,
Невольно просится слеза...
Какое счастье видеть это-
Весною жизни пробужденье:
Начало дня, движенье света.
Природы чудные творенья!
Какое счастье быть на грани:
На грани двух сезонов сразу!
Еще сознание в тумане
При переходе в мастер-фазу!
На стыке двух стихий природы
Нас движет сила обаяний,
И, невзирая на погоду,
Она живет в плену желаний!

Вечір цей хижо дивиться –
гірко і сумно знову.
В нього монгольські вилиці,
із матюками мова.
Дим. Телевізор блимає.
Сохнуть бички в томаті.
Знаєш, у нього рима є –
та, де згадає матір.
Тане дешеве куриво,
вкотре півлітри мало.
Білі шпалери бурими
в тому столітті стали.
Хтось понад норму вирветься -
чорні синці на грудях.
В нього монгольські вилиці,
в того, хто вийде в грудні…

Ни на одной скрижали света
Ответа не было и нет:
Что без оценок жизнь поэта?
И что без рейтинга поэт?

Семь долгих дней, когда тебя не было,
превратились в семь обжигающих зим.
И у каждой зимы — особенное небо,
ожог от которого невыносим.

Я его заговаривал, присыпал снегом,
высматривал макушку Эйфеля из окна,
но стекло отражало со звонким смехом
только реки ожидания и вина.

А между днём и ночью приходил вечер
и очень обстоятельно рассказывал о Париже.
Но оттого, что порадовать было нечем,
подобострастно склонялся всё ниже и ниже.

Потом мы препарировали мёртвый ужин
круглыми скальпелями острых ложек,
а ещё соединяли чайные лужи
и пускали в них хлебные рыбки крошек.

До чего же он далеко — ненавистный Париж!
Половина расставшихся уехала в город,
где лягушки капели с промасленных крыш
так и норовят соскользнуть за ворот.

Где в утробах кофеен под видом богемы,
собираются бездельники со всего Парижа
и обсуждают одну-единственную тему:
почему же я так его ненавижу!

Там разговаривают на тарабарском языке,
и забывают друг друга сначала в профиль,
а потом слоняются с чашкой в руке,
запивая тревогу вчерашним кофе.

Но тревога разливается, как Сена-река,
вдоль обоев тумана, по руслам-ранам,
и плывут в этих ранах мои облака,
навсегда украденные у меня обманом.

А ко мне зачастило посеревшее утро –
таращиться в окна расплющенным носом,
но поступает по-здешнему ясно и мудро:
не раздражает меня ни единым вопросом.

Ведь я уже вечность не нахожу себе места,
пока наконец-то не попросят прощения
четырнадцатые числа твоего отъезда
у двадцатых чисел твоего возвращения.

Я споглядаю світ...
Калейдоскоп
Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
Мені його вручив гном-рудокоп,
Коли я провалилася у шахту.

Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
Барвистий рейвах вулиць,
щастя,
згуба…

Ви пам’ятаєте себе – маля,
Що зазирає в таємничу тубу?
У роті – монпансьє, липучі пальці...
Світ фрагментарний,
мов пиріг від зайця.





2007-2012

Я не прошу вас лізти мені в душу,
Лиш попрошу у неї не плювати.
Я знаю, що за все платити мушу:
І за любов, за муку і за втрати.

Я не прошу любові чи наруги-
Усе прийде по черзі, не інакше,
Лише коли собі шукаєш другу,
Нехай вона від мене буде краща.

Я не прошу щасливою умерти -
Для цього я неправильно живу.
Лиш, Боже правий, Ти моєю смертю
Не згашуй сонця вічну булаву.

Нехай воно зотліє наче хмиз -
Тоді лише застигне кров у жилах;
Нехай повісять головою вниз,
Бо іншого собі не заслужила.

6.02.2012р.

Полин не можна просто так зривати...
А він росте, і пахне, і бринить...
А дощ іде: в берези мокрі шати,
і листя жовте прилипа щомить...
Не рви полин – скажи слова урочі,
бо вхопить вітер зілля з рук твоїх...
Ущухне дощ, сріблиться серед ночі
полин-трава, що рвати її – гріх...
А він пішов кудись – блука світами,
зірвавши гілочку пахкого полину...
А вітер на дротах виводить гами,
та все повторює одну й одну...


2007

Щодня,немов ходжу по колу,
під легкий присмак Coca-Col(и)
переглядаю передачі і новини,
та всьому вірю,що там скажуть,
я із наївністю дитини.
Чи то від бульбашок з води,
а чи від “ правди” у ефірі,
боліти стала голова,
щоночі сняться сни жахливі.
“Останній рік”,”Армагедон”-
нам пророкує плем’я Майя;
2012-ий – Кінець ?!
Усьому,що беріг, любив я …
Та годі нісенітниць та новин!!!
Які жахають і життя блокують.
Ніхто не знає дня, ані хвилини,
а лжепророки з нас глузують.
Життя триватиме іще сто літ,
а може й тисячу для Бога вгодних;
крім телевізора багато є занять,
корисних для душі та й нервів – жодних!

Втекла з домівки Лінда – в сяйво зір.
Обридли тумаки... Не чули діти.
На жінку не напав голодний звір.
Як вільна пума, обіймала віти.

Та йшов слідами чоловік-тиран.
Догнав – і хижо засичав: „Спускайся!
Спочило тіло від синців і ран?
Я був господарем – і ним зостався...”.

Муж не приніс голодній калача.
Звірюку зроду ваблять жертви кості.
Тих двох мій співвітчизник не стрічав:
Те діялось посеред Пентекосту*.

Ось-ось торкнеться кіс жаска рука...
З верхів’я
граціозно
впала
Лінда!
Сконав її мучитель – від стрибка...
Втікачка приземлилась на коліна:
Ліани, що кріпилися вгорі,
Від каменя за йоту зупинили!

А я згасаю в житі на зорі.
Ромен і мак – до серця.
Стогне лилик…

„Стрибок вниз головою… Сотні дул…
Ну що – втечеш, левице?” – глузд шепоче.

Втікала я від себе. Упритул.
Тече
небесна
кров
блаваток
в очі…



* острів (архіпелаг Нові Гебріди), за легендою, – батьківщина стрибків „нагхол”


2007-2012

Як неньку-ластівку під руки узяли –
здригнулася земля, схитнулись ковили
і тирса срібна, хоч її давно й нема,
зчорніла в пам’яті німих синів – німа.
Крик болю рвався з серця, бивсь у вікна віч –
в кишенях зрадники ховали підлість свіч:
“Щоб запалити потім, як її не ста...” –
хай навіть подумки замкнуться їм уста!
І очі никали в багнюці між чобіт,
щоб мертвих ницості живий не бачив світ...
А діти?.. Хто мовчав, хто тяжко голосив,
хто став на захист – вистачило сил!
Та оборонців замала була чота –
а більшість, як завжди, підібгує хвоста.
Хтось ніби тільки починав точить ножі...
А мати йшла. І стала на межі.
Стоїть, розхристана, а очі – до зірок.
І до хреста лишився крок.

2004

Іще нам лютий начебто погрожує,
Іще садам гілячки приморожує,
Ще день вкладає в ложе, як Прокруст,
Але почує лиш хвилинок хруст.
А сонце тільки на дахи позиркує
І тішиться, що у снігах вже дірки є.
То не зима – лише її фантом,
Лиш відблиск, тінь, відлуння, льодолом.
Зима іде. Малий горобчик тішиться,
Що хуга-хуртовина не засніжить все.
І хоч зима іще скрипить зубами,
Та сніг розтане в неї під ногами.
Весна іде, її ознаки невловимі,
І небеса стають такі врочисто сині.
Ну потерпіть іще хоч трішки, подорожні!
Недовго ріки будуть льодом заморожені.
І що б там не казала нам зима,
Але її нема, нема, нема!
19.02.2012 р.

відтепер мовчання переповнене
чистої б води та перемін!
всі талановиті, безумовно, ми
бо життя ж ми пишемо самі...
хоч надпий, хоч випий -- не до вибору:
все ж між нами келих, а не меч...
виверну себе до твого виміру...
суть відсутня, тож не супереч
недочасно кимось засекречено
азбукою чисел - протиріч
Господи, притиснемось до вечора
хай вже буде саме цьогоріч...
тільки -- щоб Любові не зашкодити
тільки -- щоб мовчаннячко текло...
тільки -- щоб могло журбу розрадити
погляду беззахисне тепло...

Два роки прем'єр при владі
(народ не впізнав)
для синка у Австрії
будинок будував.

За бюджетні гроші
купив землю у Криму,
Що народ живе у злиднях-
це байдуже є йому.

Після тяжкої праці
треба з народом говорити ,
Не вдалося депутатів всіх
з опозиції купити

Про президента в Україні
нічого сказати,
хто не з ним по поняттям
кидає за грати.

Навіщо їм Європа
з старою демократію.
Побудують новий світ
з кримінальною плутократію.

завірюха прийшла із вітром
вже у парі вони давно
снігом сипали - разом дихали
і, вальсуючи, йшли селом

шепотіли тихо під вікнами
потім чути було слова
раптом сніжками стали кидати
розбудили вночі півсела

вишень руки ламали стужами
"красномовство" жбурляли на шлях,
де недавно ішли, вальсуючи,
все тепер розбивали в прах

та на ранок усе вляглося
біло-біло - із ласк всевишнього

лиш тарілок нема на миснику -
у духовці пиріг із вишнями
2012

Як день незримо охолоне,
Засвітять вулиць ручаї,
Я цілуватиму долоні.
Твої...
А сон чекатиме покірно
Нічним троїстим ліхтарем
І догорить в сузір'ї ліри:
ДО, РЕ...

Поверни мене, білий соколе,
Я останній з Савур-гнізда.
Тут у небі годинник цокає.
Там під крильми шумить вода.
Тільки кігті твої смарагдові
Зав’язали малому світ.
Тільки лучник натхненно вгадує
Ледь окреслений наш політ.
І парує прозорим смородом
З цих гримучих чужинських рік.
І гроза стоїть над Княж-городом,
І одежі змива з калік.
А степи кишать вурдалаками.
А стерня від чуми руда.
Десь зозуля мене оплакує —
Я останній з її гнізда.
Над лавиною над кипучою,
Переплетене золотим, —
Зависає воно над кручею
На довгавості павутин.
В шкаралупах пульсують соки там
В унісон твоїм небесам.
…Не вертаються білі соколи,
Я не вмію вертатись сам…

1998

Присіло сонце на багряні гори,
за перевалом ще зимовий лід:
весняні сутінки мені говорять,
що на тобі зійшовся клином світ.
І день згасав. Здавалося, раніше
була я бездоганною тобі
сорочку прала і варила їжу,
стелила постіль білу, наче біль.
Ховалось сонце за вечірнім шпилем,
і я молилась за твоє тепло…
Гірським потоком розливалось тіло
тобі - чужому, і вітрам на зло.
Зустрілись наших поглядів зеніти,
душа пливла, як магма – у екстаз:
на відстані бажання б зупинитись…
Та клин тримає міцно, повсякчас.

Пілігримом
донкіхотом
кабальєро
і джекпотом
а під гримом
ось сльозинка
дай-но витру
тихо синку
казка хитра
правда злюка
грають з нами
в «туки-стуки»
чаклунами
бути можна
бо душа душі
тотожна
скрипни трішечки
на кутні
йдуть дощі
а ми присутні
є думки
пустеля-сито
дві руки
і треба жити
зліва чорне
справа біле
неповторні
твої крила.

Ви вгадали - недоспала...
Ніченька без сліз
Зором ясним будувала
Свій життєвий зріз.

Літо злинуло у осінь,
Та нема ще меж,
А вишнева тиха просинь
Гріє серце теж...
14.00. 20.02. 2012

Класса брюхоногих
Скользкие улитки.
У природы строгой
Счастье таки зыбко.

Жизнь у брюхоногих
Спрятана в спирали
(У моллюсков боги
Время не теряли).

Не драконов* роли
Исполнять улиткам,
Но, в вопросе воли
Все улитки прытки.
***
Помасштабней крыша
И с двумя ногами,
Только к цели высшей
Мы ползем годами.

* Казахский 12-летний календарь отличается от китайского 12-летнего животного цикла наличием улитки вместо дракона.
2012

А до весни -- усього тиждень,
І зійдуть проліски бажань.
Барвінок, для годиться, вижде;
"струмки" травички побіжать.

Не будуть вже на мене тиснуть
недобрі погляди прощань.
...А до весни - ще цілий тиждень,
я маю право на печаль.

2009

О дивная лоза - любимая, моя Единая...
В переКресТкЕ соединила нас СУДьБА!
Наш удел - Царство Небесное,
МЫ ХРАНИМ ЕГО ВНУТРИ СЕБЯ.
ЛЮБОВЬ - Источник жизни, РАДОСТЬ благодати,
Узок путь к ней и тесны врата...
А каждая вершина, дстигнутая, достойна того,
Чтобы она тут же была забыта...
Радостью сияя - Господа благодаря,
Душою, отзывОМ на ПРИЗЫВ откликаясь,
МЫ, с Тобою, выбираем путь нескончаемый
И цель высочайшую - Божественную любовь,
Совершенствования в которой нет предела и оков.
2012г.

Морозу дотик –
на дарах осінніх –
блищить зловісно
інеєм брунатним…
Сахнеться розум,
по заціпенінні
прикине шкоду,
підсумує втрати,

у смутку,
де склепіння
замість неба.

Душа ж –
чудна! –
сльозину потай втерла
(всі яблука померзли –
от халепа!):
«Яке нещастя –
яблука помер(з)ли…»

2012

Вже підняли безгрішні
Кинутий в мене камінь.
Мабуть, уже для інших –
Камінь-віки той самий.

Я на шляху, в дорозі
З цілодобовим світлом.
Йду. Сатаніють грози
і плодоносять квіти.

Тут мені, рідні, тепло,
Тут мені поки місце –
Треба, буває, з пекла
Винести Божих істин.

Треба себе здобути
Понад усі утрати,
Вгору – це завжди круто,
Мушу не обертатись.

На роздоріжжі – прямо,
Просто ітиму піший.
Я повернусь, той самий,
Навіть якщо вже інший.

2012

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!
Стрижень часу береже
кільця ер, епох і діб –
наштрикнулися – і вже!

Кожна мить – одна у трьох;
те, що буде, – вже було:
якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –
знай: уже здійснив ти зло.

Світ іде у небуття,
вичахає, вистига;
вироста витрат стаття,
легшою стає вага.

Ентропія з ентропій:
час не вічний, як не дмись!
Відійти красиво вмій –
не в безодню, а у вись.

В шорах Всесвіту галоп
переходить у алюр:
у дірках весь хронотоп –
C’est la vie a la nature.

Fines de siecles один за одним
переламують навпіл
нескладним космічним кодом
зрівноважений довкіл.

Час скінченний? Ну й дурниця!
Парадокс, абсурд і кич!
Тільки ж Сальвадору сниться
день покривлених облич.

Циферблат тече і капа,
і цьому не скажеш “стоп!”.
Простягає Кронос лапу:
хронотоп-топ-топ –
і в лоб!

2003

А небо грустное такое,

В нем тайны дальние. Былое

Не мучит. Просто лишь томит...

Как жаль, что в прошлом

Уж не быть -

В нем хорошо:

Оно без боли,

Понятны все его пути,

Их вот бы взять и обойти,

Но нет уже ни глаз, ни истин:

Они растаяли в искристом

Далеком зареве... Увы!

От их туманной синевы

Уже не веет холод даже.

А мы на прошлое все машем.


23.04. 2011

Живу як у вигнанні — звідусюди

така байдужість душу облягла!



Вигнання нам бува завжди з причини,

Ми можем не відчуть - тяжка данина

Раптово падає на плечі,

Ми думаєм, за що? до речі?



Нам просто все здається часто:

Сказав лиш слово -

Сонце гасне,

можливо, в когось на душі...

***

Йдемо з герцю

Розумні вже...

Як сивина ляга на сонце...

***

Подеколи і захід сонця

Ще не забрало ...

***

Скиньте жало.

2011

Дурні вітри - нема їм більше діла -
Як заганяти Сонце до води...
А Сонце - блись! На гойдалці злетіло...
І залишилось в небі назавжди...

Вони пройшли усю війну
Від Москви і до Берліну
Усе здолали й перемогли
Та визволили Батьківщину

Що тільки не бачили вони,
Як цілі села палили
Та вивозили людей
В кати ворожої вкраїни

Скільки полягло людей
За землю свою рідную?
Під Сталінградом, Єлизаветградом
За Крим та під Дніпром

Скільки сліз було пролито?
Стільки ж ллється зараз
Над братерськими могилами-
Вічна їм пам’ять!

світло падає на стежку
що біжить порожнім полем
до зеленого порогу -
там прощається зима

тліють білі головешки
за магічним вічним колом
де ніхто не судить строго
за минуле та обман

де весна там і похмілля -
простір дихає чуттєво
і притягує до себе
обіцянкою небес

у адамовому гіллі
сіє сонце ніжна єва
щоб зібрати поміж ребер
знов народжену себе

Опівночі неждано випав сніг.
Прокинувсь Ван Цзию і вже не міг заснути.
Налив вина і з келихом тинявся по господі.
І чи лапатий сніг, чи хміль навіяли й передали вустам,
З дитинства любі рядки Цзю Си:
«До відлюдника в гори
Я з посохом пішов»...
«Стривай!.. А якже там мій приятель Аньдао?
Відлюдником він оселивсь біля гори Яньшань.
Одвідаю його, як це зробив колись Цзю Си».
Сідає в човен опівнічник, і весла, начебто самі,
Без будь-яких зусиль уже вкорочують дорогу.
А, може, то рядки, немовби складені про нього?
«Пустельною стежиною
Деруся на вершину
Не видно жител у міжгір’ї.
Наспів чарівний лютні
Долинає з височіні.
На північних схилах-
Білосніжні хмари,
На південних – кущі багряні.
По яшмовій гальці
Розсипала бризки ріка.
Граються рибки,
Злітають на мілині.
Нащо сопілка й цитра
В далекій путі?
Чистіша й чарівніша
Музика в краю оцім.
Таких виконавців
Не знайдеш на світі,
Щоб, наче вітер,
Пісню зажурну отак повели.
На денці моєї чаші
Лист хризантеми.
Я весь в орхідеях,
Що розквітають
В гірськім безгомінні.
О, якже хочеться
Од суєти мирської втекти.
І щонайдалі закинуть
Лаштунки чиновні оці».
Світало, коли Ван Цзию дістався до гори.
Ось і печера. Підходить до дверей...
Але не одчиняє, а повертається раптово в човен.
«Ну, як там Аньдао?»-за питують сусіди.
«Сказать по правді, що не знаю».
«Якже так? Ти ж тільки повернувся відти...»
«Бути був, а от стрічатися перехотілось.
Бачте, податись в путь мені звеліло почуття.
Та біля печери якось раптово зникло.
А без почуття чи ж варто зустрічатись?»
-------------
Сюжет вірша запозичено з передмови І.Лісевича до книги «Китайская пейзажная лирика» (Издательство Московского университета, 1984). За оригінал поезії Цзю Си «Одвідую відлюдника» прислужився переклад Л.Бєжина.

Ніч, як легенда літа,
Лягає без тебе спати…


2008

Коли раптово виникає
Ще невиразний голос труб,
Слова, мов яструби нічнії,
Зриваються з гарячих губ.
Мелодія, мов дощ зненацька,
Гримить і бродить між людьми
Останній приступок надії -
Оркестр з любов’ю на чолі.
В роки розлук, в сум’ять годину,
Коли свинцева заметіль
Лупила так по наших спинах,
Що милості чекати - нізвідкіль,
І командири всі охрипли,
Тоді командував людьми
Останній приступок надії -
Оркестр з любов’ю на чолі.
Кларнет тріщить, трубу зім’ято,
Фагот зітерся на ніщо,
На барабані шви розлізлись,
Та файний кларнетист, мов чорт.
Флейтист, мов юний князь,- прегожий,
І в змові вічній із людьми
Останній приступок надії -
Оркестр з любов’ю на чолі.

Булат Окуджава
Когда внезапно возникает
Еще неясный голос труб,
Слова, как ястребы ночные,
Срываются с горячих губ.
Мелодия, как дождь случайный,
Гремит и бродит меж людьми
Надежды маленький оркестрик
Под управлением любви.
В года разлук, в года смятений,
Когда свинцовые дожди
Лупили так по нашим спинам,
Что снисхождения не жди.
И командиры все охрипли,
Тогда командовал людьми
Надежды маленький оркестрик
Под управлением любви.
Кларнет пробит, труба помята
Фагот, как старый посох стерт,
На барабане швы разлезлись,
Но кларнетист красив, как черт
Флейтист, как юный князь, изящен,
И в вечном сговоре с людьми
Надежды маленький оркестрик
Под управлением любви.

О ні, диявол – не чортя
З хвостом і копитами
І не в аду його буття,
А десь помежи нами.
То він у рясі і з хрестом
Відводить люд від правди,
То б'є з екрану напролом
Розпусним жаром знади,
То із провладних крісел він,
Втаївши кривдні грані,
Швидким приходом перемін
Електорат дурманить,
Який собі й не дме у вус,
Бо знає - біс рогатий!
Якби ж то так, тоді б Ісус
Не мав так постраждати.

Диявол все ще маскарад
Провадить у вселенні.
Іще пустує райський сад
І ще не всі спасенні.

19.02.12.

Сонячна дівчинко більше не плач
Сльози - це вирій яскравих емоцій,
Серце на ключик закрий і пробач
Серцем танцюй у кожному кроці.
Сонячна дівчинко більше не плач
Щастя - як помах пір’їнок по тілу,
Просто всміхнися йому, ти пробач
Ти не врятуєш любов погорілу!

Мне снится зимою зима:
Засыпано снегом полмира.
Полна у метели сума
Печалей.
Мне грустно в квартире.
Я утром сажусь у окна,
Смотрю на угрюмых прохожих,
Смотрю – и не вижу...
Похоже,
Зима – продолжение сна.
И кажется: город – во сне,
На дне ослепительной чаши,
И кажутся белыми даже
Слова, что роятся во мне.
Печально всё это.
Унять
Рукою ли, сердцем ли слово...
Из окон не видно былого,
В котором всё просто понять,
Лишь мир,
Где у белого сна
Таинственно-святы законы.
Где шаг – от окна до иконы,
И два – от окна до окна.

Непомітно в життя увійшла,
Полонила і серце і душу
І про Вас зараз думаю я
І любити і мучитись мушу.

Вже спливають у вирій роки
І ні що цей політ не зупинить,
Але як зупинити ту мить
Коли ти була зовсім щаслива.

Чи коли ти сестрою була,
Чи маленькою донею з татом,
Чи в кохані щасливо жила,
Чи як ніжна і лагідна мати.

Знаю все це було без мене
Та я бачив твої щирі очі
І палали вони добротою
І палили красою охоче.

А коли виливали журбу
Чи ставали такі невеселі,
Значить взяла ти ношу важку
Берегині сім’ї та оселі.

Непомітно в життя увійшла,
Полонила і серце і душу
І про Вас зараз думаю я
І любити і мучитись мушу.

Вмирає цілий стиль – епістолярний.
Його емейл не може замінить.
Чи то він за гріхи якісь покараний,
Чи то йому в минулому лиш жить?

Бо як листів чекали всі закохані!
Поштарку виглядали раз у раз.
Молитвами намолені-напрохані,
Слова ті рятували повсякчас.

Тепер же у всесвітню павутину
Так лячно відпускати щирість душ.
Бо там же і незатишно, і зимно,
А душу не одягнеш у кунтуш.

А то, було, візьмеш того конверта,
І наче хто тебе озолотив.
Відкриєш – і слова такі відверті
Поллються просто в серце. Диво з див!

Читаєш – перечитуєш – зітхаєш -
Відписуєш – закреслюєш ізнов -
Хвилюєшся – очікуєш – кохаєш
Плекаєш і несеш свою любов.

Ну а тепер… Нема того чекання.
Натис на кнопку – відповідь отут.
І якось так, як виростає камінь,
Так холод заповзає, наче спрут.

…Папір вбере той свій конвертик-свиту,
Сховає запах слів, і нот, і рук.
Напише лист маестро композитор,
Зашифрувавши свого серця стук.
19.02.2012 р.

Тихо. Підозріло тихо...
Лихо. Прилетіло лихо.
Небо. Спохмурніло небо.
Треба. Затремтіти треба...
Лю-ди! Озовіться, люди!
Буде. Довго-довго буде...
Може. Помолитись може?
Боже,чи не Ти це, Боже?!
Води. Почорніли води...
Годі! Не лякай нас! Годі!
Гори. Похитнулись гори.
Горе. Ти ж - не наше, Горе?!
Очі. Розтулились очі...
З ночі. Упізнав я Злочин...

І.
Легким трепетом рук накрапає самотність
розгорілись маки на прощання
Нині стає хтось ніким, таким одиноким
ні тіні, ні слова, ні навіть бажання

а може… а може це втрата свідомості
за мороком завжди світання?

ІІ.
Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
бо трави пахли надто сильно й млосно,
гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
червоних маків рана відняла нам голос

слова рояться як москіти
і жодне з них не викреше веселки,
невпевнені, що книга ся закрита,
хоча прочитані усі її сторінки.

10.2011

В павутинні гілок зачепились останні плоди...
Переплетенням днів давні спомини вмить заболіли.
Це ж отут наші предки лишили по собі сліди.
А за ними - сніги..а за ними сніги забіліли.
І тремтить передзвонами сивих далеких доріг
кожна ягідка,кожен маленький камінчик...
Наші предки не вернуться більше на отчий поріг,
лиш звідтіль,із небес,перешлють нам останній промінчик.
Чи зуміємо ним освітити прийдешньому шлях?
Чи впізнаємо стежку,покриту всуціль полинами?
Пригасає,щемить тихий гомін у рідних полях.
І лиш Бог Милосердний ще й далі пильнує за нами...

2012