Її любили дзеркала –
Стерту і неповторну,
Її невимушеність мінорну.
Вона у дзеркальних площинах зникала,
Затискаючи лінзи синців у неприродно білій руці.
Ухопивши ніч за рукав,
Він на неї чекав…

А вона, розгублена і розбита, росла волоссям униз.
Сходила на карниз, по мережці, що на гардині…
Серед обов’язків і примушень,
Серед розламаних мушень,
Він готував їй суші,
А вона йому – душу…

І сутеніла, і тихо минала,
Пробачала розбиті дзеркала.
У вікні малювала сніг,
Але він вже її не зміг
Зупинити у склі. Трамвай
Мчав туди, де не брав «super-life»,
Де вона задихнеться озоном.
Але встигне ще виносить зиму,
Де давно не було між ними
Тої вільної зони «wi-fi».

І вони розминаються містом,
І стало на світі їм тісно…
Бо кожен нестерпно знає –
Так уже не буває…

Темний, як чорний агат, твій затоплений міст,
Котрий ти спалював і переходив по горизонталі,
Багатогранні провулки його і блатниє квартали,
І піцерії, книгарні, повії, і свист

Що вивертає нутро і шліфує дощем
Слизькі ностальгічні уривки, котрі ще вібрують,
І дівчинку, що – все собою в тобі – інтегрує,
Так хочеться ще.

І ніби касету назад – пунктирами вгору ідеш –
До тих, до яких не прийти і яких не зігріти,
І буде ліхтар у руках твоїх темних ще тліти,
Зі світлом без рамок і меж.

Й ніщо не замінить тобі вечорів мегабайти,
З тією, котра, вже давно не твоєю була.
А місяця жовта й глибока, як видих, стріла –
На губи кладе,
Ніби зраду її,
Копірайти.

Наївність бо є її провінційним соромом,
Вона залітає, за лапу схопивши ворона,
У серпантинові тріщини. Чує надламані крони,
Розглядаючи у вітринах круті смартфони.

А в метро стає проти ночі безлика,
В електричках ворожить на темних вікнах.
І купує на ринку варення липове,
І чує, як речі в сутінках схлипують…

Вона все чекала чогось, чекала,
Когось у когось негадано крала,
Забувала на ранок чужі атрибути.
Чому ж його не змогла забути?!

Шрам розходиться, ніби у хмарах місяць,
Шрам, якому немало б місця…
У її крововиливах, де кінця краю…
Де таких забувають…

Вона вперто молиться за дітей,
Роздає їм цукерки на Миколая.
Любить цитрусовий кальян і нюхає клей.
І має все, що її вбиває.

Любив я трепетно одну блондинку,
І мріяв мать її за половинку...
Лель вчасно дзеркало моє протер –
Віддам йому найкраще все з ужинку.

20.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Мовчи, Софіє, бачу все сама,
З часів Батия…
Мовчи. Дарма.
Дарма кричати, кликати на рать,
Коли сконала Бога благодать,
Та, що прорік тобі Іларіон,
Що опиратись мала на закон,
Такий непевний і такий мінливий,
Щораз новий, облудно-хтивий,
І де не де правдивий…
Бо ж людський…
Відомо, що від Бога благодать,
Та доля, звісно, не така ласкава,
Одного разу оточила тать,
І нанівець зійшла твоя держава…
Твоя краса…
Твоя відрада й врода,
Лишень одна лишилась нагорода…
- Оранто…
Жевріла та вгамовуючи страх,
Тебе тримала на своїх руках,
На тих руках, що пестили Христа…
Гірке відлуння: помста…омста…ста…
Від стін зруйнованих.
Від міфів того ґраду,
Який буяв,
І мав таку принаду,
Що встояти не зміг…
- Софіє, доню…
Рука лягає лагідно на скроню,
- Не бійся, не журись…
- Оранто…
- Що, маленька, молишся?...молись…
За тих, хто не жалів і ще за тих,
Хто не жаліє чорних стін твоїх,
Кому замало тільки змарнування,
Хто вимагає зникнення, заклання,
Нетямущих дітей…
Твоїх дітей…моїх…
Молись, Софіє, знаю що болить,
І не відпустить ну хоча б на мить,
Тримає міцно, цупко, до кісток,
У саркофазі що поставили в куток…
Оце наш князь…
За що ми маємо таке, що ж це за гріх -
Могили бачити прапращурів своїх,
І дивуватись…
Що вони все ж є!…що все було!
Що не омана…
Ці імена…ці лицарі…осанна!
Чи амінь…
А радше слава…
Хто ще не танцював на їх кістках?
Втоптали в землю так, що і хрестів не видно,
Чужі, свої, плазуючи огидно,
Бо прах змовчить, на те то він і прах…

Як затишно в твоїм, Софіє, храмі,
Мені так добре в нім, немов у Бога,
Дороговказом – тихими свічками,
До цих могил нехай освятиться дорога.
Щоби мовчання відійшло навік,
І повернулась благодать у храми,
Щоб ти відкрила радості свій лик,
Й заговорила
Спраглими устами…

2011

Мені тебе намалювала ніч.
Із голосу зв’язала покривало,
Чи теплий кокон і на полотні
Пучком наснаги щедро танцювала.

Я з кокона дивився і радів.
Які ж у тебе очі загадкові!
Гірляндами дитинились вогні
Багаттям невгасимої любові.

А десь на фоні в золоті прикрас
Ялинка наближала сяйво свята.
І був коньяк, і хміль, як ловелас,
Схиляв до поцілунків… Небагато

Нам залишилося до того, щоб для нас
Сам Дід Мороз наспівував романс.


2011

розкажи мені на ніч казку
про лялькову смішну війну
у якій не буває жаско
коли віру цинізм хитнув

у казках не буває гірко
ні від меду ні від смоли
і не ліплять нікому бірки
а як ліплять то не болить

розкажи мені на ніч казку
про щасливий ляльковий мир
там не знає ніхто поразки
надто – горді такі як ми

Молодий козаченько крутить вус.
Каже, може в році цім оженюсь
І вродливу дівчину приведу,
А до кралі іншої не піду.

Хай коралі й золото подає,
Хай хоч королівною сама є.
Не піймаюсь, каже, вже на гріха,
Бо зрадлива вдаченька - то лиха.

Підійду до дівчини: - Серце цвіт,
Я тебе кохаю вже стільки літ.
Краще собі пароньки не знайду,
Я повік до іншої не піду.

Дівчина розчулиться, запала,
І запросить старости за стола.
Рушники пов'яже їм, наче цвіт,
І щаслива буде з ним сотню літ.

Молодий козаченько крутить вус:
- Може у цім році я знов женюсь.
Кличе у дружки собі Новий рік,
Хоче спіймать доленьку на весь вік.
20.12.2011

Місяць – снайпер, єдиний вцілілий:
Цілить в хату, у річку і став…
Двох подУшок зруйновані шпилі
Простирадловий вихор дістав!

Двоє з ліжка скотились на килим,
Мов поранені, дихають так,
Ніби вже стопудово безсилі,
Тільки й сили – упасти навзнак…

Безсловесні є свідки - пір’їни:
Тонко лестять, лоскочуть носи…
Вже пора… на «постільні руїни» –
Додивлятись перервані сни…

20.12.2011.

Рибини блискавиць
у рай ідуть на нерест.
Вудкує буревій
в поривах листя. З них
наношує себе
зосінено на берест –
“я тишу оголю
і струм подам гучний”.

Тепер вже не воркуй
мій голубе, зозуле –
ти загубила лік,
а небо – корки з вин.
Пригублюй висоту –
сердешні вінця – чулість,
пий райський скрип воріт
з пересудом травин.

Мільярдний ват – джек-пот
гонитві з гавкотнею.
Їй довшає язик –
віщун лункий дощу.
Під оплески життя,
набравши з хмар єлею,
Мій Боже, охрести
шляхи земні. Прошу!

20 Грудня 2011

Мій дім... Вибачте, котрий...
Котрого ще нема?
Є лист, вітер степовий,
дорога і - зима.

Хоче світ мене зловить...
На доброчинність? Ні.
Злить світ чи не кожна мить,
що не страшна мені.

...Був дяк (у душі - скрипаль),
любив мене за спів.
Мій дар - голос, а не сталь
або сосна плугів.

Батько праці науча,
як повелось в роду.
Та я шляхом орача
в шістнадцять літ не йду.

Я сам на Пирятин шлях
обрав заради знань...
Хто ж знав: сльози на очах -
остання дому грань...

Мій дім? Вибачте, котрий?
Котрого вже нема...
Є лист, вітер степовий,
дорога і - зима.


20.12.2011

Торшер поділить ніч на світлі й темні зони.
І знову прозвучать слова, як у той день.
Щемливі міражі, щовечора повтори.
І сцену бачу, й парк – там царствував катрен.

Вам дякую за все! За чисті, світлі рими!
Що кожен вірш читав на свій цікавий лад.
За душі не черстві, за пам’ять і світлини.
Спасибі, що на «ти» без рангів і посад.

Минув яблукопад. Відзначили Покрову.
Підкрався Рік Новий. І знову олів’є.
Пародії і вірші ввечері по колу….
Читаю ваші рими, щось пишу своє…

А з лікарів таки найкращий час,
Він так усе розважливо тасує,
Що, ніби, вже й вогонь в душі пригас,
Хоч серце ще при спомині вібрує,
Коли у думці ненароком, враз,
Тебе знаходжу…

Відгороди мене від болю і тривог,
Від ницих вчинків «добряків» лукавих,
Зігрій теплом, омий душевний смог,
Надії дай і віри, дай Держави,
Без цих лукавих п’явок і хапуг,
Без торгашів на пам’яті і мові,
Ти можеш все, бо Ти Всесильний Бог,
Що цього світу закладав основи…
Огороди мене від сумнівів і мук…

Ні початку, ані кінця.
Дріботіла по східцях пам’ять.
Я торкалась твого лиця,
ти ловив мої теплі пальці.

Сонце падало між дубів
закульбабленою весною.
Так в очах мені світ рябів,
так яснився тоді тобою…

Ні початку, ані кінця.
Наче плями, чужі картини.
Ти і юна білявка ця.
Я і біла рука по тину,

щоб не впасти серед зими
на кривих тротуарах січня.
Хто пороги востаннє мив?
Хто казав щось нове і звичне?..

Ні початку, ані кінця.
Замітало сніжинки-долі.
Ти востаннє щось обіцяв
і ділив на майбутнє ролі.

Захлинались вночі вітри.
Горизонти білили ранки.
Не на двох – ти ділив на три,
чи на себе і на коханку.

Ні початку, ані кінця.
Сліпне пам’ять, як жінка сива.
П’ю любов із твого лиця,
тобто схожого дуже – сина…

Я приручила журавля.
Я так хотіла.
І мріяти про небеса
із ним посміла.
Та окільцьований не мною
дивоптах мій.
Я приручила журавля,
а він - несправжній...

2004

У Вашій долі я стороння.
І почуттям ладу не дам.
Затисну серце у долонях,
піду назустріч всім вітрам.

І озиратися не стану,
нехай іще душа болить.
Я називала це коханням.
Я помилилася. Простіть...

2004

Засіяли дороги відблиском зірок,
що несли свій вогонь крізь космічні парсеки.
Все готове для тебе – зроби лише крок,
розверни своє серце й прогнози ацтеків.

Ти – людина, твій – всесвіт, божественна суть.
Лише душу наповнює щем і тривоги:
що ж ті зорі назавжди до нас принесуть,
як плеяди складуть гороскоп допомоги?

Протиріччя небес. Ти вглядаєшся в них.
Хочеш зріти знамення, ідилію щастя,
перебравши всі знаки шифрованих книг,
віднайшовши вівтар тайнопису причастя.

Він пройшов крізь туманності зла і облуд,
проникаючи в серце, щоб темінь все ж зникла.
Все готове для тебе. Забути про суд,
розігнати в душі наночастки до світла.

То ж підтримай старання божественних сил.
Розтають як льоди, пролітають хвилини.
Засіяли дороги від сонячних стріл.
Квантопромінь з небес – закодовані зміни.

20.12.2011

історія наших взаємин описується трьома словами
і "Поглядом" Грушина.
ти довго вмовляв мене сонцем,дощем і снігами,
що я твоя дівчина.
а я навідріз відмовлялася вірити,
боялася щастя.
дякую за те,що у нас не зневірився,
хоча намагався.
історію наших взаємин допишуть інші -
вони краще знають.
а ми надовго загубимося у власних мріях
так теж буває.
2011

Зима. Вікно. Немає снігу,
а лише дощ в Андріїв день.
Моя душа – розкрита книга, -
як збірка віршів та пісень.
Сьогодні в ній – сторінка суму.
Без тебе я всякчас такий.
Холодний день і крила-думи
несуть у простір говіркий.
Та світлий сум душі поета
завжди веде за грані снів.
Летить у небо зла монета:
орел чи решка. – Що хотів?
Андріїв день. Гадання близько
і час магічних забавлянь,
коли підкажуть зорі блиском,
що ми з тобою – Інь та Янь.
І струм полів нас поєднає.
Все ж в протиріччі є душа.
А дощ іде. Все пил змиває.
Вона ж на прощі вируша.

Розгулялось в Україні пекло бандитизму,
Аж від нього густо пахне дух олігархізму.
В нас сьогодні у державі і жінок саджають,
Бо пихаті можновладці совісті не мають.
Ціни так попіднімали далі вже нікУди
Гребуть гроші олігархи, нащо їм ті люди?
А Гарант усе будує «правову державу»,
«корУпцію розвиває» наліво й направо.
«Схаменіться, люди добрі», - мусимо сказати,
«Чи й забули Ви про совість? – дозвольте спитати.
Із таким «добром» прекрасним прагнем до Європи,
А насправді, до Росії, волочимо ноги.
Отака у нас панове «псевдодемокрАтія»,
Термін кращий підберемо, все це – «Бандократія»

11.12.2011

Люблю старі будинки цегляні
Поміж півоній, чорнобривців, лілій.
Привіт, балконе!.. Зим тобі та літ...
Душа весніє – попри заметілі.
В квартирі нашій є домовичок –
Так стверджує Юрась. Я сину вірю.
На шибі сплів тенета павучок…
Невже їх розірву-змету ганчір’ям?
Вночі в будинку звуків – океан.
На кроки озивається долівка...
Мурмоче у кімнаті ванній кран…
В такі будинки в дощ плавшудить Літо
Із липовим ціпком, галуззям слив...
Тут мишенята шарудять у нірках...
Тепер це не відноситься до див:
Аж три свічі поклала я в комірку.
Полюбиш тут котів і дітлашню,
Що рве листи, підпалює газети.
Зелено-білі стіни – в стилі ню.
Тут благодатний клімат – для поета!
В старім будинку Грім згубив обцас.
Тут вештаються привиди по східцях...
Шепочуть млосно:„Тут жили – до вассс...”.
Цвітуть каштани – і лікують відчай...
Благі кватирки забиває пух раїн.
Бабусі сміттячка не пробачають...
Оселі їхні люблять сиротіть –
Щоб пожильців нових зігріти чаєм.


* мурмоче кран - в авіамістечку (Полтава-4)
проблеми з водопостачанням були кілька років
і світло вимикали ВСІМ - не лише боржникам. )))
Пояснила.

2005-2011

1

Лоза винограду – в чеканні… із лезом руки.
Смарагдові грона – лелітки дощу і проміння.
У вулики – бджоли.
Вже пахнуть медком шулики.
Я вішаю штори – зелені, бузкові, кармінні...
В альбомі підсніжник малює білявий синок.
Нараджую, мовкну...
Душа – ясно-жовтий октаедр.
Ще Літо від мене – за подих, за подив, за крок.
Павітер співає тужливо у межах октави...

2

Із неба зів’ялого Осінь вичавлює мжичку...
Жмутком із пір’їн окропила півсонні кущі,
Небавом його умочає в чорнильницю-річку,
І Вітер-синоптик читає:
„Дощі... мла... дощі”…

Сухим чорнобривцем утерло сльозиночку Лихо,
Гойдливу колиску в дуплі абрикоса зів’є...
Віскривим дитям чеберяє... Із горщичка п’є,
Де гасне бегонія...
Вільго, просвітлено, тихо.

Десь марять остудою страуси, царствені леви.
В безводних пустелях самум вимальовує хвилі...
Я – в царстві осмути, від спеки і прерій – за милі.
Хода уповільнена...
В серці – кигикання меви.


2001-2011

Замоталося небо безкрає
В поріділій перуці беріз.
По осінньому грудень ридає,
Мов дитя витираючи ніс.
Одинокий соліст у діброві
Сиротливо співає пісень.
Не знаходжу утіхи у слові,
Міць натхнення потрухла, як пень.
Що це сталося з лірою нині, -
Ні акорду тобі, ні щипка.
Мов петля хмари вузяться сині.
Поступ глина гамує липка.
Дайте снігу мені, мов спасіння.
Дайте інею в коси беріз.
Доки буде ця мертвість осіння
Душу ранити сумом навскіс!

19.12.11.

Сторінки кн.Кольорами серця.Самвидав.2010р.
Художне оформлення Ольги Карої.

Можеш не писати - не пиши
Не тули слова горбато в душу
Заримованонещире — не вірші
З дерева сухого плід не струшуй

Можеш не писати - не пиши
Бог не дав і це не пересилиш
Не торгуй великим за гроші
Не тягни з душі останні жили

Можеш не писати - не пиши
Вірші не складаються без Бога
Це не праця — таінство душі
А якщо... народиться убоге

Можеш не писати - не пиши
Вірші — це коли душа у небі
а коли вона у спориші
іноді кричу я сам до себе:
Можеш не писати - не пиши!

ти мене рок-н-ролл
загуби і забудь
між попсових цицьок безголосих
де твій драйв
твоя суть
загуби і забудь
хай за мною у блюзі струни не заголосять

Напружені груди й розслабляючий розум,
серветка від жиру прибуткових удач,
фуршетний ковток "ні коньяку ні глюкози" -
а значить, і не талановитий читач.

Читач на кону. Прес наворотів реклами
та преса болюче голосистих новин
штовхають читать сто порожнеч між словами
на клаптику "вау!", "вау!" плюс... плюс один...

І все ж таки є, є в Україні потреба
читати про щастя як натхненнішу річ!
Скажу читачеві: коньяку і за тебе
я вип'ю чарчинку в новорічну цю ніч...


20.12.2011 :)

Зітхнуть знайомі непомітно,
Щоб не завважила на те,
й ковтнуть співчутливо-привітно.
Снування слів для них – пусте…
А ті ж слова – дзвінка цеберка,
Що дзенькає об зруб думок…
Але її новини меркнуть
На фоні цих мужчин, жінок.
Через хвилину й не згадають:
Чим вона все-таки живе?..
Щось наче пише… чи співає…
Намалювала щось нове?..
«Чудна!» - махнуть услід рукою
І пожаліють, як щеня.
Себе хоронить молодою,
А ще б її любить щодня…
«Вона, здається, пише вірші! –
Дзижчить іронії комар. –
А коли їх складати більше,
Чи буде більшим гонорар?..»
…Вона несла відро з криниці –
Ні, не пусте, а повне слів.
На завтра спраглим дасть напиться –
Тим, хто поетом буть не вмів.

6.11.1998.

Вечори побіля Диканьки нудні та довгі,
Коли снігу бракує, навіть глінтвейн – безглуздя.
Анемія в повітрі, в неї холодні ноги
І життя безстатеве, як кімоно чи смузі.
На нейтральній смузі давно не бракує кітчу.
Полетіли в Манчестер, він як завжди Юнайтед.
І суддю на мило, і миле таке обличчя…

Ой, не можу, тримайте.

Як озимі у полі тужать за хлорофілом,
Як сіртакі танцює криза, убрана в тогу
Меркантильні мрії, таке несміливе тіло,
Бо тілець у крові немає крім золотого.

Безпардонні протяги шастають у кватирку,
Дні до свята збігають, нудяться в шафі туфлі.
А бджола прокинулась раптом.
Бджола в клітинку.
Як підлога на кухні.

19.12.2011

Сповивала вчора на світанку мрію,
сірооку, дивну…

Я її зігрію,
це дівча маленьке. Співаночки-вірші
напишу для неї… Спи, маленьке, тихше…
Заколишу, ніби дитятко на грудях.
Спи, моє солодке.
Буде,
буде,
буде
завтра і майбутнє, сповнене по вінця
здійсненням і часом.
Мріє,
мріє,
мрійцю…

Сповивала вчора мрію дитинчатком…
Цілувала,
колисала
потерчатко.

На молодик наснився Колізей -
Монументальний.
Жертви - у фалатті.
До них із клітки мчав рудастий лев…
Жона ридала…
Муж підняв розп’яття…
Прозорий віри щит. Але за метр
Хижак ошкірився і... зупинився.
Орли летіли…
Може, їхній клект –
Це все, що міг послати парі Вишній?
Він мав їх захистити – християн,
За щиру віру провести крізь вилом.
Бог міг наслати хвищу чи оркан.
Послав орлів – і лев укляк на хвилю.

Раб, вдягнений Хароном, ніс клевець…
Чи звіра розлютили чорні шати,
Чи молот у руці? Звар’ятів лев
І кинувся на нього – пелехатий.

Не врятувала зброя – раб сконав…
Мав „милосердно” добивати - в груди.
Ганебну роль убивці мовчки грав,
Впивалися залассям звіролюди.

Кістки раба
зубища-жорна труть…
Вирує люд: не виконав лев примхи!
А раб за мить позбувся вічних пут.
Млу ночі крають ненаситців крики:
„Убити християн!
Вони живі!..
Немає в лева апетиту?! Ницьма!
Боги жадають жертв...
Офір... Офір!!!” –
Веселий раб веде худу левицю…
Вона стара. Її знав Телемах.
У неї відбирали левеняток.
Їй невідомо, хто малечу крав,
Їй остогидли палиці і грати.

Мов одомашнений заброда – кіт,
Левиця облизала жінці коси.
Напружилися м’язи лучників…
І міріади стріл - у пельки злості.

Ще ситий лев гарчав:"...числа им...несть...";
З Порта Сана Віваріа я вийшла.
І мій повійкою обвитий хрест
Прийняв пісок...
І стік гам-рейвах в тишу...

Забути б той маркітний сон мерщій!
Консервувала до світання вишні,
У шкіру в’ївся їх кривавий сік –
Наснилося жахіття.
Боже...
Вишній...



2004-2011

солодкі руки випитої кави
нічні обійми стомленої мрії
майбутній смак минулої забави
нестерпні муки справжньої надії

нестримний біль останньої образи
в житті слабка для смерті надто сильна
таким як я прощають не одразу
я вірю в сон це. мабуть боже вільна.

зустрілися душі. задовго до зустрічі тіл.
і довго в собі сумнівалися - раптом не ті?
усяке трапляється тут у земному житті.
усяке, частіше не диво.

і спинами ставши, – не певні спокуси, ану ж –
вони попрощались, та жодна із них аніруш.
і падало листя, і осінь ходила довкруж,
і всесвіт валився правдиво.

коли озирнулись – тілами відчулись вони.
їх образ невидимий внутрішнє сяйво змінив,
щоб знову земля оберталась і бачила сни,
щасливі. і тільки щасливі.

Коли слова самі ідуть до рук,
Обставини - назустріч у штики.
О скільки різних ти зазнаєш мук,
Коли усе виходить навпаки.
19.12.2011

Замість будь-що сказати - помовчіть.
Вгамуйте каламутну склянку з болями.
Немає слова, рими. Є лиш суть.
І тільки їй промовити дозволено.

Не викладайте гори сторінок.
У них - таке, що вже колись читалося.
Інакше не приміряти вінок,
Який пасує тільки досконалості.

Нести, плести, кроїти той рядок
Задля забави, звички або жарту,
Допоки він від суті не намок,
Повірте, і повторювать не варто.

А те, що надиктує в вас творець,
Ви зразу розпізнаєте. Це точно вже.
Бо тільки суть торкається сердець
Не баговинням, а ножем відточеним.
2010

Знаєш, насправді важливо дуже,
Люди щоб поруч були небайдужі.
Надто привітні, люб’язні казково –
Все це не так вже й обов’язково.

Лиш небайдужі прямують туди,
Де тебе крутить в лещатах біди.
Лиш небайдужі тішаться щиро
Разом з тобою злагоді й миру.

І продукують духовний контакт –
Серце до серця б’ється у такт.
Взявши на себе чиюсь провину,
Часто страждають.
І все ж…
Їхній любові немає меж.

З нами всміхнуться, з нами поплачуть.
Все вони чують, все вони бачать.
Хай поруч з нами (хоч би єдина)
Буде така – небайдужа – людина.
2009

Ми вперше зустрілись по смерті в Вероні
У тебе ще й досі холодні долоні.
Там лінія долі веде до любові,
А далі не видно - все стерте до крові.

Мабуть ми боялись повірити в щастя,
Бо грішне одразу ставало причастям.
Молились і змилились на мелодраму -
Ікону з екрану останнього храму.

Хоч встигли таки досапати цю party
Для тих кому за... боронили кохати.
У відчаї серце розхитує ребра -
Нікому, нічого, ніколи не треба.

Твоїм, кохана, полоненим став
Відтоді,
Як в заручники взяла
Мою жагучу душу.
Й тіло також.

Із посмішкою Монолізи
та бойовитістю тетері
у мить складу твої валізи –
і виставлю мерщій за двері.

іди живи собі із миром,
не думай слати телеграми,
хоча канапки твої з сиром
я пам'ятатиму роками.

ІІ

не Жанні д’Аарк – звичайній жінці
ці тарарами недоречні
давно вмостився на печінці,
і краплі випито сердечні…

десь твоя барбі зачекалась –
шукай її в гламурних барах.
моє терпіння увірвалось.
дай, відпочину на Канарах.

Вона каже - усе, відпускаю тебе на волю.
Я люблю тебе, каже, люблю - тому й відпускаю.
Не тримаю, не контролюю, бажаю щастя.

Відпускає мене, відпускає мене, відпускає.
Випускає, як рибок у туалет зливає.
Ну, пливіть,золоті, лиш свободою не захлиніться.

Відпускає мене, як собаку надвір в негоду.
Відпускає мене, із шиї ланцюг знімає.
Що ж, біжи, любий друже, веселим будь і не кашляй.

Відпускає мене, мов пташку у ліс, де лови,
Де мисливці в руках вогнепальну зброю стискають.
Випускає - лети і не бійся, подякуй гарно.

Я тебе приручила, і я тебе можу вбити.
Але ж я відпускаю, дарую тобі свободу.
Отака доброчинність, такий от прояв любові.

триває в календарі
зима, ця велика смерть.
у вирій летять квитки
невиграних лотерей,
у космос летить вві сні
колишній столиці мер,
сусіди столичну п"ють
під вигуки "будьмо гей".

от начебто рік новий,
оновлення сил і мрій,
а дні все такі ж пісні,
немов дієтичний стіл.
єдине рятує - ти
так само коханий мій,
і гріються горобці
у ніжності наших тіл.

зима це земля невдач,
засилля бульварних тем.
колишніх твоїх вождів
розтерзує звір-донбас.
весна переможе, та
які ми туди прийдем?
вмикається гімн про смерть -
і гіпнотизує нас.

Ти сядеш зі мною вночі в останній трамвай.
Ти ввійдеш до моєї кімнати, хочеш, чи ні – доведеться.
Скільки рук рознімали тебе і мене! Не зважай.
Ти оселишся поруч з моєю квартирою, шкірою, серцем.
Поцілуєш чи ні, доторкнешся чи ні – суєта.
Не важливо, чи будуть між нами дотики, погляди, спогади.
Ти уже відчував, як буває без мене пуста
Вулиця, засніжена і людьми переповнена.
Спускались до низу, стрибали в траву,
На розігрітий пісок падали горілиць.
А якщо я прийду, я ж усе розірву.
Одним рухом змету все, що ти так любив, з полиць.
Ти знаєш про це й не противишся,- тільки прийди.
Я знаю про це й не спішу, хоча так спішу!
Я спрагла, хоч майже весь час біля води.
Як раніше ти. Я вже довго собі брешу.

Втратити все, щоб щось почати з нуля.
Вийде чи ні, не важливо, головне - трать.
В вікнах трамваю – засніжена коліЯ.
Коли зайдеш, мовчи і тихенько сядь.

випав під роздачу повен білих бліх
зляканий котячий хитромордий сніг
паморозь у вусі в животі вода
на бруднім кожусі лисина руда
злиплися шерстини миршавий худий
бродить без упину нюхає сліди

Як ви в кіно підете в наші дні,
на бойовик, комедію чи драму,
вам окуляри видадуть чуднІ –
з червоним і блакитним кольорами.

Два кольори мої, два кольори
дають ефект «3D» (кажу вам, таки да!).
Два кольори мої, два кольори:
червоне – як вогонь, а синє – як вода.

Якщо начальство нагорі – не те,
немов непотріб, скинутий з Росії,
погляньте знов на нього – у 3D,
й побачите, що там – самі месії.

Два кольори мої, два кольори…
Це не атракціон, але прозріння мить.
Два кольори мої, два кольори:
червоне – від «совка», а синім – газ горить.

Якщо з бюджету гроші хтось краде
чи там в офшори заховав активи,
ви подивіться на все те в 3D –
відкриєте й для себе перспективи.

Два кольори мої, два кольори…
Якщо ваш гаманець застряг на мілині, –
хай стереоефект помножить все на три
і зробить вам життя – неначе у кіні!

2011

Душа моя, как яблоко в снегу
Без нежных чувств так тихо умирает.
Я сок-тепло ещё в ней берегу,
Но мне его едва уже хватает.

Найди, скорей, согрей своим теплом
То яблоко, что в стуже увядает,
Пусть сладость сока вновь забродит в нём
И нежный вкус лишь избранный познает.

Как много на Земле тех душ-плодов,
Которые судьба снегами кроет,
Упавших из небесных к нам садов,
Они в Любви согреться, правда, стоят.

Но нужно души-яблоки искать,
Пока их не взяла навеки снежность,
Чтобы успеть согреть и обласкать
И дать понять им, что такое нежность.

Чтоб зимним соком сладостным своим
Они сердца слепые опьянили,
Как будто говоря: «Благодарим,
Нас никогда ещё так не любили!».

Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

Дощ-як-закоханість, дощ-як-криваве-танго,
що ритмом тамтамовим лупить у скроні,
що коханцем-котиськом у шибку шкрябає,
спати не дає,
дихати не дає,
пристрастю душу вимотує,
ніжністю тіло бавить –
гуп!
Гуп-гуп-гуп по блясі, бляха-ж-ти-муха,
Сни, як мишва налякана, хатою (головою) розбіглися –
Годі зловити –
Дощ!
…а на ранок – так тихо-тихо,
ніби Бог одягнув капці,
і навшпиньках, і килимами перськими….
Кілька градусів плюс чи мінус –
і танго дощу-пристрасті
переходить у колискову
Любові Білої.

ні
КАЛИНІ

Я б тобі, калино, коси розчесала,
Я б тобі вінок свій віддала.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів:
Там доспіле жито низько похилилось,
Там волошки сині зажурилися.
Бо небо зірками ввечері покрилось,
А в душі те світло не відбилося.
Там розлука бродить полем вечоровим,
І тремтять від болю змучені серця.
Тільки ти, калино, цвітеш серед поля,
Наче наречена до вінця.

Я б тобі, калино, пісню заспівала,
Я б тобі, принесла води з джерела.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, казку розказала,
Я б тобі, наснилась, як рання весна.
Тільки б ти щовесни біло розцвітала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Я б тобі, калино, всіх пташок зібрала,
Щоб співали пісню про життя.
Тільки б ти щовесни мене зустрічала
Біля мого шляху, що веде в жита.

Приспів

Скупатися в зорях хотіла,
Мріяла гори здолати.
Ворог підрізав крила,
Упала, не вспіла літати.

Впихув у вошиві вагони,
В мордовські відправив ліси.
Там падали зрізані крони –
Юності буйні роки.

Линули будні і свята,
Біль у душі не згасав.
Сумно співали дівчата
Про край, що в недолі конав.

Про Україну й калину
Пісню співала щодня,
Чекала щасливу годину
Вхмеліти та не від вина.

..Як у вирій летіли птахи,
Клекіт їх слухала з болем.
Стратила юні у тюрмах роки
За України щасливую долю.

Втратила час, але віра – жила:
Сонце не згасне у душах,
І кожна родина, спільнота, сім’я
Тайну життя не порушить.

Відбула мордовські штольні,
На старість – собаче життя..
Блискавично літа достойні
Злинули у небуття.

А на Україні – донині
Не дбає ніхто про людей..
Згасає цвіт на калині
Раніше аніж одцвіте.