Липневий ранок місто обійняв,
Кивнув грайливо до солідного мужчини,
Який зухвало вздовж алеї простував,
Горіли в нього очі, мов вуглини...

Пишався, присмаковував життя,
Навколо велич, розкіш і кар’єра
А поруч тінь галерою плила: («Це ж я!»)
Ох, яка постать – як у Гулівера!

Беззвучно посміхнувсь собі під ніс,
Мовляв, природа-мама добре знає,
В яке високе крісло він заліз
І як на ньому вміло управляє...

Піднялось сонце на смачний обід
Над головою сито спочиває
Іде панок наш, жалюгідний вид:
Сумний, понурий, мало не ридає...

За ним біжить маленька сіра тінь...
Про щось щебече, нітися, втішає:
«Збадьорся, друже, гордощі відкинь,
Нова посада вже тебе шукає.....

Не гнівайся, що скромна та мала
Не хнюпся, як ображена дитина...
Примчуся вранці швидко, мов стріла,
Поважна буду, горда, соколина!»

Не заспокоївся примхливий чоловік,
Хоч тінь-подруга лебедем плила.
Вчорашній спогад кропив’яно пік,
Амбіцій лезо вп’ялось, мов пила...


2000

Я тільки дзвін, розхитаний тобою,
Без рук твоїх я тиха і пуста.
Облиш мене – і ринуть до пробоїн,
Немов потоки, люди і міста.

І з їхнім ревом – як у Вавилоні –
Нахлине правда: я з тобою лиш
Самотній дзвін у тебе на долоні.
Облиш мене, облиш мене, облиш…

16.10.2010

Міцнієш в чужих країнах,
Збираєш далекі лаври.
Збираєш та звозиш додому
Свічки, сувеніри, креми…
І пригорщі слів удачі.
(Їх кажуть тобі немало),
Бо вірять у світлий зачин,
Бо вірять у твою щирість.
Медалі взамін ударам,
Цукерки – антибіотикам.
А вдома чекає мама,
А вдома під снігом – вічність!
І кілька котиць улюблених,
Вже статусних, возвеличених,
Які тебе раді бачити,
Які тебе гарно вивчили.
Чергове твоє відрядження…
(Уже й за кордоном визнали)
Однак, все ж додому тягнуться
Всі спогади разом з візами.

Звідки цей гіперборейський вітер,
гострий і дзвінкий сарматський меч,
що зі свистом змушував летіти
всі ворожі голови із плеч?!

Звідки ці стрімкі і влучні стріли?
Борисфен в бою гасив траву:
візантійські стіни затремтіли –
щойно відпустив князь тятиву!

Звідки цей духмяний запах квітів
у безкраїх, золотих степах?
І козацька шабля з самоцвітів,
наче зоряний, чумацький шлях…

Звідки цей гіперборейський вітер?

Так далеко від долі
два ніжні березові пагони.
Тільки місто - те саме.
І місце - те саме...
На вершині терпіння,
земнім лобнім пагорбі
я безсила в прозрінні.
Але Воскресіння - настане!

2001 р.

Наче в павутинні, у липучій тиші
Загрузають пальці, щуляться рядки.
Обдирає вітер вимоклі афіші,
Вогкі крихти літа здмухує з руки.


Мов строкате листя, непотрібне жовтню,
Облітають клапті з театральних тумб
На палітру міста, ніби у безодню,
У масні калюжі поріділих клумб.


Розмиває барви сумовита сутінь.
Вже не роздивитись обрисів, постав.
Проникає в тіло до кісток, до суті
Кислий присмак туги, запах прілих трав.


Тулимось, як тіні, в глибині кав'ярні,
Де ваніль і кава в'їлися в думки.
Ці незграбні рухи; недоречні, марні
Охололі фрази - прісні і глевкі.


Ні шарфи, ні светри не зігріють серця.
Бутафорка-осінь палить свій вогонь.
Папірцем зім'ятим казка обірветься.
Ми - старі афіші в вирі міжсезонь.


2012 р.

Силіконові вірші
Апетитні на позір.
Так і хочеться м’яти
Римам груди тугі.
Забавляюся ними.
Та чомусь в епілозі
Утікає ця зваба
В серця хащі глухі.

29.02.12

ВІК. ОРДА. ЧАД РОКІВ

Амінь! Та рать – німа...
А мене ще нема.

ВІЛ – СОЛО СЛІВ

А винагорода – та дорога, нива;
А віл зліва;
А вил самих сколок – схима-слива.


АННА

Анна – панна,
Анна – канна,
Анна – манна.

І ТІ СІТІ

І ті хати – сита хіті,
І ті сита – лати сіті.

* * *
Мороз узором –
Ворони норов.

ВИД ДИВ

Вір: не розорен рів;
Вид гір – ото ріг див.


AMEN! НЕМА

Кара. Барак.
Кат – сам мастак.
Каре – не рак.
Капут, тупак.
Кате, не так:
Каже – не Жак.

РУЖА ЗАЖУР

Буче, не чуб
Буде, не дуб –
Бугри, вир губ.

НАВІК ІВАН

На віз і луку ліз Іван.
Нам-бо він – сколок снів, обман.
Навіки нуді, бід уник Іван:
Наліво – рокита, хати, корові лан;
Направо – тини, сини, товар… Пан!


БУДЕМ; МЕДУ Б…

Ум’яту тяму –
У мед Едему!

ДО ВОД

Дорога на город
Довкола балок, вод.

* * *
Віктор Марач – чарам ротків:
Нам-бо і нема, а мені – обман;
І не мені,
І не міф імені;
А мені нема,
І нема мені.

А за який сюжет
ховається валет?
Бодай би не зізнавсь...
Старий сюжет зоставсь.

Чотири дами ті ж
плетуть інтриги між
всіма, хто на землі
усьому королі.

І навіть хтось із муз,
хто на сьогодні туз,
не захистить вальта,
як дама з ним не та.

Живе у кожній з дам
весни і квітки храм,
де все-таки в капкан
ще грається катран...


29.02.2012

Не знаю більше що сказати...
Вже ніч не ніч і день не день.....
куди іти ? чого чекати?
А може просто утекти?
Та тільки не втечеш від себе....
І в серці рана ще болить....
Його кусочків не зібрати
Навіть як сильно захотіть....
Я оченятка лиш закрию
й скажу собі що це не я ....
Сама собі я не повірю
що була я така дурна....
та кожен з нас за все щось платить
я заплатила вже сповна
за мить щасливу що на крилах мене до неба піднесла....

17 серпня, 2009
Уляна Л. ( Нью Йорк)

Згадаймо просто, ким були,
поки жили в батьківській хаті.
Топтали все нові стежки
Й спішили все дорослішими стати.
Першу любов ,згадаймо знов,
Як все красиво починалось
В серці й в душі на все життя
ті образ й спогади зостались.
Здавалось,що були дітьми,
а щиро так вміли кохати.
Ах дав б нам Бог хоч один шанс
Такими як тоді знов стати.
Але, так в світі повелось,
що час нас всіх якось міняє;
Життя все ділить пополам;
Й тепер нас океани розділяють.
Та в той же час,в той же момент,
Нам доля вносить свої корективи
Й дає нам шанс знов полюбить
І покохати так же щиро...
Нове кохання мов вогонь,
Який життя все наше зігріває;
Хоч іноді, нам трішки вітдає димком,
спогад про тих кого вперше коханими ми називали.
Пройдуть роки,й вже іншими людьми
Колись зустрінемось ми, за іронією долі...
І зрозумієм, що життя не робить помилки,
А ми і справді, театрів різних є актори...
Тільки тоді ілюзія помре
І дасть народження новій любові,
Що нерозпізнана була в свій час,
і дивом вижила палаючи в ігнорі....


31 січня ,2009
Уляна Л. ( Нью Йорк)

А в мене сонце
З`явилось миле,
Таке... красиве:
Колись, казало,
Був вид русявий,
Та не пристало
Сонцям при силі:
Вони всі сиві!
Тепер же Сонце,
Ласкаво-миле.

Що безтілесне?
Це не цікаво!
Враз захотіло -
Явило тіло…

…А біля хати
Як же тримати?
Секрет відкрию:
Тепер животик
На нього тисне!

Сидить,сумує,
Про грішне мріє...

Ах, Сонце-Сонце,
Таке ти в тілі?
Ану на небо,
Яке у ділі?!

Ти, може, створена з ребра,
але які були то ребра!
Ти до каструль і до пера,
в город, політику, як треба.

Ти доня, любка і сестра,
і мама. І буваєш тато.
Ти, кажуть, тільки із ребра,
мовляв, ну що із тебе взяти.

Але ж беруть і день, і ніч,
і вік, і вічність безупину.
Бо чоловік – відома річ! –
без нас жінок... лише третина.

Пресує сніг мучителька зима,
Стиска його шаленим вітровієм,
Ця дута біла куртка землю гріє
Позірно сердячись і палко обніма.

Набрякли сумом снігові покої,
Та в голубих проталинах небес
Веселий вогник сяєвом воскрес,
Немов передчуттям весни легкої.

Розкрий, розкрий свої обійми, весно,
Зведи печаль вечірню нанівець,
Поет безмузий - місяць-удівець -
Плекає мрію про любов чудесну.

28.12.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Знову погляне
Твоїми очима
на мене світ...
Зв'яжу перевеслом
серпанкові печалі
у сніп...

2012

1.
рухнули плани
рушили полки
і вену перерізали
ріки

2.
вічність курганна
полем незнаним
ходить за вітром
для душ
лава застигла
ні руш

в перших колонах
фиркають коні
страхом пригнічені люди
в збруї важкій
з лиском луски

звідусюди
поле оточене гнівом
справа
край раті
і зліва

3.
справа недобра
серце хоробре
скроні
частує мов хлист
мов недописаний
лист
тиша в три крапки
кордоном

4.
сурми
немов камертони

шоломи ховають
гало
щити прикривають
божницю
а там
лиш надія
іскриться
із криці
що вкрила
чоло

5.
крок нагодують
литаври
руно ковильне
у таврах
позалишає галоп
йтиме
крило на крило
летітимуть
груди
на списа

6.
ще браття пірнате
розпише
кому
і за ким
до небес
нести
не знамена
а хрест
причасника
дій божевілля
і кров
ще гарячу
довкола
спече
посипатиме болем
неначе
насушний хліб
сіллю

7.
нап’ється
біль
поля
себе втихомирить
і вляжеться
в долях
точитися
миром
аж знову
покличуть
до сідел
походи
і вічність курганна
у полі незнанім
дві лави
народить

28 Лютого 2012

О, як це боляче, як дивно
Гілкам, заплетеним грозою,
О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно,
Проллється полум’ям смоли.
— Ми будем разом, — чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, — чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила,
І тіні трепетно-нєзримі, —
З тобою буде добра сила.
Яку колись нам дав сам Бог.
— Коли ж мені укритись нічим?
Коли там світ, немов могила?
Коли ж мені укритись нічим
Від холоду і темноти.
— В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом — я і ти.
— А якщо я беззвісно кану,
Як відблиск променя сумного?
А якщо я беззвісно кану,
Як цей зірчаний сивий дим?
— За тебе я молитись стану.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись стану,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став бездомним і смиренним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли над вирвищем бездонним
Зігнувся поїзд диким креном,
Коли над вирвищем бездонним
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у століття.
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі.
І ні душі не захистила
Далека зустріч заповітна.
І ні душі не захистила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь.
Всією кров’ю в них вростіть, —
І кожен Раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Коли лишаєте на мить.

1998

Терпко - в"язко... Не вибратись звідси...
Зась - угору, не хочеться вниз...
Ми усі добросовісні, звісно...
Щось не чути нічого про Приз?!..

...

Якщо тобі не плачеться, дивись
Як дикі гуси тягнуться у вирій...
У світі хмар рядочками сплелись...
І ми так само нині будем щирі...

Сльоза-- листок пожовклий на вербі.
Його у невідоме манять хвилі...
Ми згодні опиратися журбі.
А гуси вже від пострілу за милю...

І вечір заповзає в очерет.
Зірчасте плесо. Неба тінь на ньому.
Сипнула Осінь пригорщу монет,
Щоб гуси поверталися додому...
2005.

дыхание чудесного великолепия колышет струны
которые вибрируют жизнью
она настолько чиста
что ожидающая тишина замирает
и внимательно прислушивается
ладони Великого в вас прикасаются к вашей руке
с медлительной мягкостью и
звучит вечный голос
расказывающий вам
о великой и восхитительной любви
2012г.

Віл. Хата. Хлів.
Віл. Сажа слів.
Віл міг. І млів.
Він – дата днів,
Він – гулу гнів,
Він – сколок снів,
Він – пара пнів.
Від арф радів;
Від оводів,
Від орд родів,
Від ярм рядів,–
Вір: біг і брів;
Вір: зими зрів;
Вір: губу грів.

В інтернетний простір
потопаю
вимір
oстигає постіль
чай
і чоловік

хтось якщо поріже
кіборгові вени
я відкрию
візу
у вишневий
вік

де в зеленім гаю
мазанка-хатина
там навишиваю
сонце
оберіг

буде вже не з компа
а з живої
ночі
трелить
соловійко
любий ти би зміг

телепортувати
аж мені
у серце
силою
кохання
влитися
y жбан

творчости моєї
ріжу кібер-вени
падаю у сіно
гаситься
екран
2. 27. 12

На світанку ти пахнеш медом
І мускатом, країно омріяна.
Ніби дівчина з довгими віями,
Вкрита вірністю замість пледу.

Не важливо, що дощ грайливий
Змиє пудру з обличчя вродливого.
До волосся твого посивілого
Пригортаюсь, країно мила.

Оповита квітневим небом,
Незабутня з дитинства далекого,
Україна, з піснями й лелеками,
Пахне медом.
28.02.2012

Душа самоти просила:
набрид театральний сміх,
поранила білі крила
до буднів дзеркал кривих.
Плекала троянду віршем,
Дюймовкою спала в ній…
Надпила ковточок тиші
із амфори давніх мрій.
В античності заблукала:
до Музи - на горде дійство.
… Лунко сльозу ковтало
дзеркал кривих королівство.

Кохаю. Cлово це хрипливе
Сьогодні більше за усе,
Що я тобі сказати мушу.
Перлинкою в кімнатній мушлі
Тебе до рук моїх несе.

Льодяникове I Love You
Облизує лютнєва хвиля -
Така потужна і безсила.
Я шепочу тобі люблю,
А ти не чуєш за припливом.

2012

Одинак завжди без повноважень.
Перевтоми статки переспілі...
Голова тріщить від суми вражень,
Але сни і досі чорно - білі.
День за днем зникає в круговерті.
Хочеш, Світе, стань мені співзвучним!?
Березнева синь така відверта!
А квітневий цвіт такий сліпучий!
Надлишки Весни віддам пінгвінам -
Всеодно зостанеться багато...
З косовиці - кілька днів до сіна!
На гніздо лелекам. Нам на хату...

щокою мами горнеться вода
сонливо заколисує піснями
така ж як мама – вічно молода
і голосом таким же як у мами
співає про муркотиків рудих
я з них найперший – добрий і хоробрий…
в моєму горлі зупинився вдих
і вирвався борвієм поза обрій…

де садиш ти тепер свої сади?
на скельних берегах якої Лети?
ти стала мамо мовою води…

відносить течія мої верети…

Його минуле вкрите мохом.
Сто літ він áхав. Стільки ж óхав.
Коня продав. Дружину поховав.
А люльку - пакає потроху.

28.02.12.

про любов не забувають - пам*ятають завжди.
перплини з небес осяють твої сни
Розчинюся в тобі подихом тепла кохана моя...
в радощах весняний трепіт пісень оголеной душі
2012р.

Откроешь узкие врата Альфа и Омега,
Если владеешь ключами Великого поста.
Мы находимся на шахматной доске жизни,
Важно держать центр - стоимость высока.

Евклиду
не снилась
твоя
многомерность

нейронного
царства
скупа
достоверность

охватишь ли
мысленно
мира
безмерность

27 февраля 2012

Мы будем долговечны, как печаль.
А может, долговечнее печали.
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Нас только двое на твоём причале.
Ещё тут ветер – в спину и в лицо,
Пески гремучи, дики, непролазны,
И в длинных, тонких прядях деревцо
Изогнуто оазисообразно.
Мы будем долговечны, как печаль.
А с нами: прайдом – львы
и пчёлы – роем…
Причаль, причаль, Телесик мой, причаль.
Причалил бы – и было бы нас трое…

2012

Слова – туман
а там
за ними
йде караван
думок
без гриму
єдиний крам
струна самотня
і кожен крок
це скалок сотні
у серця м’яз
на дні безодні
з відлюдних фраз
з очей байдужих
про «все гаразд»
і «дуже-дуже»
бо не лікує
ніяке слово
коли тавром є
журба зимова
і вже відомі
можливі ролі
і аксіоми
й кінцева колій.

Ми будем жити довго, мов печаль.
А може трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер — в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що вигнулось ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви — прайдом,
бджоли — роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив — нас було би троє…

1998

Журналіст на площі людям задає питання:
-Що змінилося на краще за роки останні?
Дід Степан послухав збоку, усміхнувся вкотре:
-Та не можу я сказати щось про владу добре.
Журналіст своє «торочить»: - Є ж відомі факти.
Економіка росте, доходи і зарплати…
Дід Степан не хоче й слухать, вперся дядько рогом:
-Ні у мене, ні в сусідів не росте нічого!
-Щось же мусить все ж рости! Подумайте, дідулька.
Дід подумав: -Так, росте … під дахом в нас бурулька…

сьогодні прокидалася весна
потягувала плавно сонне тіло
мов ящірка на сонці млосно гріла
зелену шкіру

чорна і масна
земля лягала в довгі ручаї
які ставали простором довкола
і оживало виоране поле
з холодних алебастрових руїн

між скибами дзвенів торішній сміх
а сніг облазив клоччям і безсило
від злості ник - тепло його бісило
але нічого вдіяти не міг.

Очима сяйнула
за звичкою,
для порядку…
Щоки натягла,
мов гнилу скатертину
на поверхню хиткого стола.

Бачили люди:
все добре, все добре,
все гладко!..
Такою щирою
усмішка в мене була!


1991р.

Цвяхи вбивались чужими очима,
Ніби артерії рвалися з них –
Тільки ж мені всі здаються пустими,
Бо не стає лиш зелених твоїх.
Ніби ж сьогодні таке як і вчора –
Відчай, хрущовка, невиспаність з мене –
Побут кімнатний життя запроторив
Знову прожите в мені за даремно.
Вкотре виразність веде на канати,
Щоби зірватись камінням з обриву –
Я ж тебе хочу завжди відчувати –
Хочеш, прийди і штовхни мене в спину.
Більше мовчання і очі іржавить –
Водять за ніс прижиттєві замути.
Ти мій знаменник, пророк і держава –
Значить тобі лиш я зміг присягнути.
Серцю не зрадив, душі не продав,
Пил не пускав через сни приурочень.
Знай, що для мене ти ніби свята,
Знай, що люблю, ну, а власне, як хочеш…

09.02.12

Зцілила я тебе від самоти і суму,
від пасом павутинь на ніжності. Люби!
Ще почуття не раз дасть похибку. І зуми
розмиють нас і фон. То все пусте. Аби
ніхто не плів печаль, як пасма павутинні…
Зцілила я тебе. Довіку і віднині…

тепло безформне, як земля
у перший день свого творіння,
ще спить вагання ручая –
текти на південь чи на північ.
і день заснув між темних віт
сосни, в її духмяних лапах –
ти затамовуєш зеніт,
я затамовую початок.
для дійства сонця і води
нема ні сполоху, ні схлипу,
усе життя між "я" і "ти" –
ніяк не звикну.

евклідовий простір
склади
в триб
ми
вектори росту
хочеш
стри
хай перестрибує
нейронною рибою
він у світ
де нас немає
а є
політ
і паралелі
стін і стелі
підлоги
скрип
не той

ой

курсивом
накидаю
масиви
раю
де за все
питають
мене думки
глухі й дзвінкі
масні й тонкі
і на кульбабок
схожі

а може
просто
крайнебом
снів
пливи
в мені

бо там
на дні

намулено
світу
що пролітав

нанесено
міток
де є вода

густий
цей осад
бджолиний мед
що вкрали оси

під ним
зрослося
моє земне
тяжіння
вміння
тримати бій
цвісти терново
в золі зорі
тобі
горіти словом
сплавляти текст

дорога й серце
душа і хрест
чотири сторони
в одному я
на них розп’ята
любов моя

27 Лютого 2012

В перекрестке Огня - благословение Матери Мира.
Дети Бога излучая свет дали обет,
Глас его такой:
Священный меч Его любви сохраним,
Будем рядом, взявшись за руки идти за своей мечтой...
2012г.

Ранок...
казково заумовлена
із ночі налаштована
юрба біжить не я
думки приквартировані
роки пронумеровані
неголосно луна
і світ, як сніг: скоринкою
де скойка*... де хустиною -
різниці тут нема
най зтішишся хвилиною
від спадщини волинкою
і враз все ожива:
юрба стає приваблива
ранковий подих звабливий
ти віриш у казки...
і гелевою саблею
як Велетень
за краплею
засмокчешся туди...

скойка - молюск, вкритий перламутом.

я чужої
відчуженої породи
постираю паролі
позмиваю штрих-коди
позриваю знамена
пожбурляю штандарти
вирву крила з рамен і
переплутаю карти
розтлумачу підтексти
дешифрую тайнопис
розчахну перехрестя
розгалужу синопсис
роз’ятрю мою мову
намалюю відтінки
заґрунтую основу
і тоді
тоді тільки
відрощу нові крила
й полечу до Ярила…

Як у зливу холодну горнусь до грудей –
не дозволь на пів-кроці спинитись!..
Ми полинемо в небо, забувши людей,
бо судилося мріям здійснитись.

Я тону в океанах блакитних очей,
що мене надихають, лікують.
Ти торкаєшся ніжно покірних плечей,
а вуста щось шепочуть, цілують…

Пасма гір, з тобою стоїмо у підніжжя.
Із щоки гірської - срумочки джерела.
Кришталевою піснею дзвенять вони ,радісно,
і подихом пелюсток перехрестя Божі серця - розчиняємся...
2012р.

В нашем теле Его святой сосуд - Дух Истины.
Мы не машины для поглощения пищи
И исполнения похотливых желаний.
Необходимо хранить источник Живой воды.

Мы плывем в неведомое, парусом правят знания...
Жизнь без путишествий смысла лишена.
Для тебя, мне хочется стать тихой музыкой
Наполненой нотами ясности и света.

Твоя мысли для меня, как солнца лучи,
А во взляде - океан зеркальной чистоты.
Они, словно ключи нежных родников,
Радостью наполняют кувшин жизни - песней любви.
2012г.

Мені до вподоби
медитувати з філіжанкою чаю.
Пара-хмари.Літаю.
Беру слова.Їх з медом мішаю.
Додаю до напою.
Одкровення з собою...
День почався-
зефір в небо піднявся...
А на вечір знову,
чай,сироп кленовий.
Та пожагливо- квапко
упірнаю в горнятко..

Весна ще спить.
Їй млосно під снігами,
ще сняться білі сни,
прокинеться і стане берегами
нестримної ріки...

Ріка-життя нас понесе з собою,
ще на нові й нові причали...
Нехай. Якби ж мене з тобою
не полонили їх печалі!

Пародія

А в мене Сонце сивоýсе,
А бýло русе,
Шикарну
Шевелюру мало,
Та все пропало…
Пивний животик,
Небезгрішне,
Таке потішне!
А ніжності які запаси –
До ласок ласе!
Та щоб трималось
Коло хати –
Тре’ присипляти…
Бо вдалося на витребеньки
Моє дурненьке…

27.02.2012