Засохле листя у «Зів’ялім листі».
Чернетка з дев’яностих – кілька слів.
Сьогодні квітень у моєму місті,
тоді мій перший жовтень відгорів.
І плакала душа, скупа у римах,
проте емоцій повна – до країв…
Тоді ще юність рипала дверима
і хтось мені дурниці говорив.
А нині жаль і біль – стрункі у строфах.
Засохле листя в томику Франка.
Поезія обох змінилась трохи…
Але чия здригнулася рука?

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Білі птиці свободи на чорній гілці історії
В божевільну грозу подій сіли перепочити
Вже в котрий раз - усе послідовно, як в геометрії:
Знов набирає швидкості все той-таки політичний вітер!

І дме, як скажений, зриваючи з білих будинків дах,
А у будинках - пустка! Все вже розтянуто...
Колись мріяв там затишок у чиїхось снах -
Тепер і не намагаються щось повернути!..

Самотня сліпа хатина у безвісті демократії
Тихо співає на сон втомленим білим птахам,
Яких просто посадили за незалежні ґрати,
А вони... сумно дивляться в небо
і мріють вирватися в свій храм...

24.04.11 22.14

Зійшло сонце любові над обрієм літа.
Окреслена лінія Щастя на небі дощів.
Підсвідомо малюють автографи миті...
По днях... По долі... І по душі...

Тихим шелестом мрій співа надвечір'я,
Зорі здалеку дивляться в очі Віків...
Я не знаю, якого б напитися зілля,
Щоб мій світ перед Ним не згорів.

Задивитися б так у його темно-карії очі,
Не тонути б повік в марноті сірих днів! -
Пише вечір. Впізнаю його авторський почерк!
Пише Щастям... По долі... І по душі!

24.04.11 22.35

Як зоряно! Серпневий подих літа
Куйовдить знову зачіски беріз.

Так, варто жить заради тої миті,
Яку я вчуся згадувать без сліз.

Ми тихо йшли, не сколихнувши тишу.

Мовчання нашого луна тристаголоса
Комусь шептала загадкові вірші...

Та знали ми лиш, про що в них ішлося.

Вони з"являлись з Щастя... Чи то з муки
Будили в серці незабутній час:

Ти мене ніжно взяв тоді за руку,
І ми пішли. Ми танцювали вальс!

Усе сміялось поглядами квітів...
Чекала Вічність казки нетерпляче...

Як зоряно! Осінній подих літа...
Як же давно...
Душа за нами плаче...

29.03.11 21.39

Мене вірші сьогодні не рятують...
Знов на самотність з Часом я приречена.
Холодні пальці не зберуть до пам"яті
Моє життя, розкидане по реченнях.

Вітри подули, звідкись з невідомості...
Відкриті двері - зламано замок!
Як холодно і темно в невідомості,
Як боляче і сумно від чуток!

Як я втомилась, дожидавшись вечора,
Коли мене моя Зоря зігріє!

Так, я - письменник! Я ж на це приречена..!

Спасибі Богу, що мене хтось чує!!!

17.04.11 21.29

Без церемоній увірвався в душу.
Казав, на мить, а залишивсь на вік!
Моє життя, назавжди непорушне,
Без дозволу перевернув той чоловік.
І що тепер? Думки порозлітались,
Душа перелякалась не на жарт!
- А ти й тепер, мабуть-то ним ще мариш? -
А в мене фініш перейшов на старт!
Той чоловік, у долі за плечима
Свою мовчанку більше не порушить!
Хай буде так! Їдким мовчанням диму
Нап"ється Час,
Не сколихнувши душу...

06.04.11 22.47

Блаженна посмішка і кінчик язичка,
Що краєм губ схвильовано крадеться
І десь, всередині, оманливо зника,
То знову квіткою-розпусницею в’ється.

І мре навкруг суєтне і пусте,
Під віями вогненний спалах ночі.
І тихе, безіменне, і ... близьке
Щось нерозбірливо і жадібно шепоче.

А вечір в ніч вітрила розгорта
І губить в снах червоне і зелене.
Лиш знову шепіт полонить вуста,
І язичок всміхається до мене.




Art: Lucien Levy-Dhurmer

"А"нтилопа нині в полі
напаслась трави доволі.
Потім азбуку читала,
з букви А розпочинала.

"Б"ілка сушить на шнурочку
шишки, яблучка й грибочки:
добре все на зиму мати -
так не страшно зимувати!

"В"овчик нині клопіт мав:
вовченята доглядав -
поки бігала вовчиця
до ставочка по водицю.

"Г"уси гарно одяглися
і у гості подалися -
у газелі іменини:
ґречно просим на гостини!

"Ґ"ава ґудзик пришивала,
потім ґанок підмітала -
не сидиться без роботи
нашій ґаві у суботу.

"Д"иво в лісі небувале -
дикобраза не впізнали:
шубку з гострих голочок
дав помірять їжачок.

"Е"дельвейсами вгорі
світять зорі лісові
і на луки, й на поля:
спить натомлена земля.

"Є"нот від річки похапцем
прибіг із повним відерцем:
він поливає свій город -
збере рясний врожай єнот!

"І"ндик надувся і гелгоче -
прогнати всіх із двору хоче:
самому сумно в світі жити -
вже краще гратися й дружити.

"Ї"жачок ішов у ліс,
він на голках листя ніс:
листя, листячка й листочок
ще й малесенький грибочок!

"Й"оржик плив у магазин,
щоб купити апельсин:
ось який чудовий м’яч -
грайся, синку, і не плач!

"К"оник їде через міст:
пишна грива, довгий хвіст!
Їде коник, їду я -
гарна пісенька моя!

"Л"исичка лісом в гості йшла,
у лапках ласощі несла:
зрадіють левенята -
солодке буде свято!

"М"ишка ділить мандарин:
діток сім, а він - один!
Краще, мабуть, вже зернята
будуть їсти мишенята!

"Н"орка висунулась з дірки -
затишна у неї нірка!
Їздить тільки на авто
в королівському манто!

"О"лень прудконогий граційно стрибає -
один тільки вітер його здоганяє.
Де трави пахучі, де луки зелені
живуть тонкорогі величні олені.

"П"авук павутинку наплів у куточку
росинки на ній почіпляв, мов дзвіночки.
Блищить павутинка, весняна від мрій,
бо сонячний промінь заплутався в ній!

"Р"ак у озері хатину
знай майструє без упину:
сонце зійде - в новій хаті
буде ранок зустрічати!

"С"ова не спить - вартує ніч.
Не можна їй склепити віч!
Усі навколо в лісі сплять
і лиш цвіркунчики сюрчать.

"Т"ермінова телеграма -
народилося теля!
Молочком напоїть мама
нетерпляче немовля!

"У"дав удавано заснув,
кільцями стовбур огорнув.
Уважно: не підходьте -
дорогою обходьте!

"Ф"ламінго над ставом стояли,
фіалки у хвилях гойдали...
Рожева феєрія сну
так схожа на вічну весну!

"Х"оврашок зерно ховає,
у комору все складає.
Золотистий колосок
тягне в нірку ховрашок.

"Ц"уценя несе цвяшок,
пилочку і молоток.
Дошки і цеглина -
песику хатина!

"Ч"апля чардаш танцювала,
чай у чашки наливала.
Черепаха й чайка човен
привезли гостинців повен.

"Ш"импанзе іде до школи
і радіє як ніколи:
вже, нарешті, буде знати
і читати, і писати!

"Щ"едро щука кличе в хату,
в неї ласощів багато.
Щука має зуби гострі -
ви не йдіть до неї в гості!

Півень, заяць й дика рись
до ставочка подались.
Дружать в лісі просто так,
бо м'який у них є знак.

"Ю"рик хвостиком махає,
він усе на світі знає -
і щебече без упину
навесні мала пташина.

"Я"щірка швиденько
перебігла міст -
зачепила гілку
й загубила хвіст!

Эта песню тебе, единственная.
Буйным цветом сирень-небес синева.
Огнем любви сердца,-это весна.
Робкий шаг, нежный взгляд.
Нашей встрече очень я рад.

Твоя вера-любовь моя.
Голубка-жемчужина, радость моей души.
Слава Богу! У меня есть ты.
Любовь Его идеалом в века,
Она-Мудрость и жизни Истина.

2011г.

Залит жарким солнцем кладбищенский сад.
Деревья недвижимы, деревья спят.
Вздымается мерно во сне их листва,
Дыханье зеленое слышно едва,
Обмякли затекшие за день бока...
Баюкает сад жужжанье жука
И шепчет трава из могильных щелей
Истории жизни лежащих под ней.
В засохшем букете пристроилась мышь...
Которую ночь ты, старушка, не спишь?..
Не надо, не плачь ты о ближних и дальних.
Смотри - золотая досталась им спальня!
Сад наливается тяжестью сладкой,
И клонится ветка к тебе на оградку.
Ей райские снятся сегодня сады,
Где нету могил и где вдоволь воды,
Где золото льется прохладою поздней...
Сквозь сон улыбнется она красной гроздью,
И ягода капнет на камень-подушку,
Смочившись слезою усталой старушки.
Не надо, не плачь. Посиди, отдохни,
Гудящие ноги в траву протяни.
Чуток потерпи, уж недолго осталось,
Пока одолеет совсем их усталость.
Тогда ляжешь ты в земляную кровать
И будешь, забыв обо всем, спать, спать, спать...
Рябина взойдет из расправленных плеч
И сон твой последний здесь будет стеречь.

Для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо, але занечестилися і розум їхній, і сумління.
Вони твердять, немов знають Бога, але відкидаються вчинками, бувши бридкі й неслухняні, і до всякого доброго діла нездатні.
Послання св. апостола Павла до Тита. 1:15-16

Всем ведомо, что с Богдана Хмельницкого до Скоропадского все гетьманы явились изменниками..., от чего много потерпело государство Русское, особенно Малороссия, и потому надобно приискать в гетьманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора
Ответ Петра Первого на просьбу козацкой старшины Украины

Не два апостоли–юдеї,
Життя яких забрали за ідею,
Стоять передо мною нині,
А знавіснілий ворог України –
Петро, що став великим
На кістяках козацьких. Без ліку
Прорубував він ними «вікно в Європу»,
А Україні завдавав лиш клопіт.
Зрина із небуття і гетьман Полуботок ,
Затягнутий Петром в своє болото.
Так і стоять гетьман і цар в катівні.
Знесилений од сили, цар аж синій.
Кров’ю заюшений, Павло не йде на мирову:
«Лише Вкраїною я дихаю й живу...
З твоєї ласки рабами стали її вільні люди ...
Та знай: Петра й Павла невдовзі Бог розсудить» .

Старий заповіт. Повторення закону. 6:4.
Цит. за: Н.И.Костомаров. Исторические произведения. Автобиография. К., 1989, стор.410.
Полуботок Павло Леонтійович (бл.1660-1723) – чернігівський полковник (1706-1722). Наказний гетьман Лівобережної України (1722-1723). Очолив старшинську верхівку, яка домагалася від царя відновлення гетьманства та ліквідації Малоросійської колегії. Викликаний до Петербурга, був ув’язнений в Петропавловській фортеці, де й помер від тортур.
Цар Петро помер 1725 р.

Тобі сьогодні два десятки...
Тендітна дата у житті
Та надбання твої і статки
Вже ледь вміщаються в столі.
Уже, гляди, і перша збірка
Із рук Небесного Отця.
І шлях торує в небі зірка
Ще зовсім юного митця.

Тобі сьогодні два десятки...
Буремна дата у житті
І щем мистецької лампадки
Яскраво сяє у душі.
Слуга не «славі» і «достатку»,
Співжитель Музі і ЛГ.
Себе даруєш без остатку
Літературному перу.

Тобі сьогодні два десятки...
Магічна дата у житті.
Ти на самому лиш початку.
То ж крил і успіху тобі.
Дозволь мені тебе обняти
І не земних бажати благ
(Ти і без них все будеш мати),
А гідно цей пронести стяг.


25 квітня 2011 рік

…коливається синьо уповні розлита весна
в завірюхах солодкого спалаху білих вишень,
розговійся словами, де видилась мрія страсна
і кохайся зі мною, де губиться в стінах тиша.

Де не варті слова ні причини, ні дії, ні фраз,
де на чорне і біле несіяна в сито доля,
де не буде розмов про мішені й про дикий newдартс,
головні й другорядні призначені кимось ролі.

Наполоханий ранок запізниться в наших очах
і втече на знесилені чорні від вітру віти…
«…а чи любиш мене..?» – запитає між віями жах
і застигне під серцем на довгі німі століття…

Я не хочу ні слів, ні фраз
Просто, щоб ти завжди був поруч.
Я ж казала, зраджую лиш раз
І то, лише собі,в останню пору.

Я пам"ятаю дивний снігопад
І образи затьмарювали небо.
Нам не потрібен світ-це все для нас,
Якби ми тільки знали, що нам треба.

Ось так ми і живем-в полоні мрій.
Кохання чи любов? Та ні-неспокій.
Та я молю,мене ти зрозумій
І постарайся вийти за межу неволі

Твоїх думок, переживань, ідей,
Твоєї стриманості і твого ж -его.
Доводити я не повинна те,
Що аксіомою являється для тебе.

20.04.2011р.

Чи знайдемо сміливість розказати
Про те, що так давно у нас живе?
Чи будемо надалі так мовчати
І думати: "Переживем..."?

Два друга, долі так сплелися,
Пробач, що зрадила я нас.
Я не могла із цим миритись,
Щоб цей вогонь ураз погас.

Я сподіваюсь, зрозумієш,
Та я ніколи й не скажу
Тобі, що маю дивну мрію
Сказати: "Я тебе люблю..."

20.04.2011р.

Як опаде сакури останній цвіт,
Ти у моїй душі залишиш слід.
На довгий час: на рік чи два
І, можливо, на усе життя.

І у ночі останній спогад мій
Ти назавжди залишишся лиш в сні.
І ти-останній,кого кохала я,
Тепер навіки я тільки твоя.

24.04.2011р.

Куплет 1
Твое дыхание… взмахнешь ресницами,
Так смело подошел…остановиться бы,
Опять история – чуть дружбы, но не вечная,
Опять мелодия- без слов, но все же вещая.

Прикосновения, и пальцы вновь опущены,
Твои глаза, как волосы распущены,
Нарушены… все правила затертые,
Любимые…и имена подчеркнуты.

Припев
А может быть на ТЫ,
Но прошлое обидится,
Твои грустны черты,
А может нам увидится?
Но ты слова бросаешь -
Похоже, что на ветер,
И номера стираешь,
Ведем себя, как дети.

Куплет2
На улице так тесно… вдвоем, но мысли давят,
Нам соли не прибавят, и в душу не заглянут.
Давай без виноватых, любимая, простимся,
Давай без глупых статусов, в обратном убедимся.

Полночные желания, на зло мы снова вместе,
«Ведь я люблю тебя» - слова- дурные вести,
Опять мы поругаемся, руками пыль сбивая,
Опять мы поцелуемся, обиды забывая.
Припев

А может быть на ТЫ,
Но прошлое обидится,
Твои грустны черты,
А может нам увидится?
Но ты слова бросаешь -
Похоже, что на ветер,
И номера стираешь,
Ведем себя, как дети.

коливається синьо уповні розлита весна
виполіскує простір cвої зазимовані коци
розпускається брунька життя у зеленому оці
і рушає земля за теплом до нового млина

від усіх чотирьох вітряків торохтить гомонить
і відталу дернину крилом бистрий жайворон оре
«телегіз-телегіз» - повиполює смуток і горе
щоби сіявся хліб щоби рунь пробивалася з нив

а коли загартується колос в лискучу латунь
хто б не йшов не просив не тулився душею до лану
з ним поділяться небом утішним вербово-весняним
і покотяться писані сонця із тесаних клунь

квітень 2011 р.

«Зеленотрав’я, навшпиньки, вище!
В оксамити милі деревчата!
Чи знаєте, що треба говорити,
Як любу мою буде стрічати?»
«Знаємо, знаємо, друже,
Та ж не перший рік тут мандруєш...»
«Спинись, поточе-хлопче, хоч на мить!
Вгамуйтесь, легені вітрилі!
Чи знаєте, що треба говорить,
Як йтиме милий?»
«Знаємо, знаєм, красуне,
Cтільки літ ходиш з сумом....»
...З деревами, із травами говорять,
Вітри гамують і потоки...
Ніяк не заговорять між собою...

Ось ранок вже Нового Дня.
Іде Марія до Христа.
Увійде в гріб, Його нема,
І закричить: Верніть Христа!
З’явиться Ангел
Білий ввесь
І скаже їй:
-Христос воскрес!

Ось вже Петро й Іван біжать.
І очам вірить не хотять.
Де Він лежав, труна пуста.
Лиш білий згорток полотна...
І засіяє
Світ увесь.
І сповістить:
-Христос воскрес!

І ось зберуться учні всі.
Через стіну пройде як в сні.
І скаже радо: Мир всім вам!
Чого злякались? Це ж Я сам!
І засіяє
Білий ввесь.
І скаже їм:
-Ось Я - воскрес!

І голос цей полине до небес:
-Христос воскрес!
Христос воскрес!
Радійте, люди, світ увесь!
Це наш Христос!
Навік воскрес!

травень 2002р.

Не забуду...
.
Валерий Гребенюк
.
Холоднішає, ввечеірі, рано-
Сумна осінь, до нас підступа.
Не бродити нам разом, у травах
І суниця, тепер, відійшла ...
.
Догоріли, вже ватри поліна,
Що колись зігрівали, вночі...
У коханні тобі, на колінах,
Зізнаватись, на жаль, не мені...
.
І холодна роса, на світанні,
Багровішає листя, в гаю...
Одна посмішка миттю, остання-
Та й облишу я мрію, свою...
.
Я тебе не забуду, ніколи...
Не мені усміхнеться, краса...
Є напевне, що ти моя доля!
Твої очі ... Та руса коса...
.
Я ніколи, тебе не зустріну,
Не з тобою кохання - мені...
У ві сні, я тебе, ще зігрію,
Та в житті, не зустріну вже - ні!..
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104140264

Нехай звучить Всевишньому хвала !
Душа сьогодні співом ожила,
Врочистим співом…
І ліси, і гори,
Усі Його величні дивотвори
В мелодії священній зацвіли,
Переплелись у сонячні узори…

Щебечуть ранки, росами дзвенять,
На зустріч Дню букетами летять
Оркестри цвіту…
Зеленаві віти
Горять, іскряться – справді самоцвіти
В листочку кожному свій притаїли блиск…
О вічна Провесінь, твої не в’януть квіти !

Куди не глянеш – звучно полились
Псалми життя, сяйну пройнявши вись
Одвічним смислом…
В білому хітоні
Буйніє вишня… В ніжному полоні
Щезає безшелесно цілий світ…
О Вічна Юнь, моря твої бездонні.

Священні плеса Духа… Преясні,
Пречисті Мислі, ви земній весні
Даруєте снагу…
Без вас не виростає
Травинка жодна… Серце не співає
Пісень веселих… Благодать Свята
Усю Вселенну Духом напуває.

Одиночество. Как много в этом слове-
И утешение и жизнь сама, и горе.
Когда оно в судьбе-не избежать,
Иначе зря себя цепями ограждать.

Ведь птица в клетке вовсе и не птица,
Всего лишь инструмент для умиленья.
Если жива она-то будет яро биться,
А если нет, то крылья-украшенье...

28.09.2010
11:49

Любой заметит неспециалист,
Что женщина - давно не чистый лист.
Она тебя использует умело
И скажет: "Сам ты на руку нечист".

Благая весть из палубных кают,
Что бабам типа ласка да уют.
Отдай ты им Босфор и Дарданеллы -
Они Цейлон и Фландрию возьмут!

Одной жеманной женщины полёт
Подобен "томагавку". В свой черёд
Накуролесив яро, тем не менье,
Она вам снисхожденья не даёт.

Пусть это способ женского нытья, -
От них уже ни воли, ни житья.
Мне говорят - имей, мол, уваженье.
Мол, бабы - это родина твоя.

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юлии Шешуряк, г.Киев


я - пленница ожиданий твоих горячих.
верблюдов разрозненных в сторону отведи.
не стану я ждать, далека ещё ночь, а значит,
не стану просить я ни милости, ни воды.

я щедро целую сахару желанной кожи,
и сахаром плавленным губы вбирают рай.
я только мираж, я не вечна... ты любишь тоже?
твой пот на меня опадает, не вытирай.

лишь только остынет желанье под паранджою,
поднимется буря, твоих не жалея дум.
песок между пальцами, в горле - песок... не скрою -
не мне подчиняется этот лихой самум.

слепым скорпионом коснёшься меня. едва ли
все раны залечишь потом. предвещая крах,
прокатится прямо по нам разбитное ралли,
и я, торжествуя, погибну в твоих песках.

2011

Гризіться між собою, червоноокі миші,
Лише прошу - залиште мені хоч трохи тиші!
Довкола горизонту хай марево багряне
Колишеться й нутрує, скипає поміж вами.
Хай місяць тихо сходить над попелястим полем,
Над покривалом тіней, давно вже непрозорим.
Гризіться між собою, всі дні і всенькі ночі,
Вам не потрібна тиша - а я її так хочу!
Не знати вам , як звуки спадають на повіки
Свинцевим своїм пилом, як прогризають тіло.
А тиша мої рани цілує, ніби ліки,
Помалу замовкає усе, що так боліло.
Гризіться між собою, червоноокі миші,
А я уваших тільцях кривавий шум залишу,
Ви ж навзаєм віддайте мені хоч трохи тиші...

1

Я помню ту весну: с друзьями
На дачу, с пивом, шашлыками
Спешили праздник отмечать.
И небо ясное над нами
Вдруг тучи стали заслонять.

Дождю весеннему мы рады:
Только посажен огород.
Полить его конечно, надо.
Земля дождинок влагу пьёт.

2

Готовились мы к Первомаю.
Дождь с тёмной тучей набежал.
А власти истину ведь знали:
Только упорно всё молчали:
«Народ чтоб не паниковал…»

Тот дождь - не был весенним чудом.
Смертельно цезием кропал…
На травы… И на плечи людям…
Так щедро стронций отпускал.
Реактор атомный взорвал.

Страшнее мы беды не знали.
Отравлена в реке вода.
И люди город покидали
Что стал вдруг мёртвым навсегда.
А тучи с ветром убегали
Вдаль. Отравляя города.

І осінь пізню і брудну весну
Співати я люблю: вони ведуть до сну
Мій дух змарнілий. Мозок вітер таїни
Туманом криє, саваном пітьми.

Поля безмежні, падолисту гра,
І вітру пісня і вологості пора
Дорожчі за весну, про вас і мрії, й сни
Вони крилом ворони навісні.

І крижана крупа, і снігу сивина
Мій дух накрили, о, моя тюрма,
Мій споглядання світ, і ночі далина

Княжни блідої, сутінків труна.
Або у ніч безмісячну нудьгу й тривогу світу
З повією якоюсь заглушити…

(переклад 2011 р.)

Потоки сліз у сні. Долина сну.
Реальність, що у серці новизну
знайшла. Шліфуємо перлини.
Чому зникає це щоднини?

І вже не я з-під водоспаду сліз
іду в народ, поміж людей, поміж,
а сам від блиску сліз моїх посліп.
Чи мій це болі і страждання сніп?

До чого я? Чи інший – той? Чому
той ангел нас приводить на яву?
І ранок як гербарій: в ньому бачу
для снів моїх і квіти, і траву.

(Переклад 2011 р.)

Заливай же синє небо
В мою душу.
Саме те,що треба.

Я напюся, захлинуся,
Упаду і розібюся,
Шкірою ледь-ледь торкнусь
До тебе.

Саме те, що треба.

Засипай у мою душу
Сіру ніч
Із перелітними птахами
Впереміш.

Хай мандрують між світами
Між далекими... Між нами.
Й не старіючи літами,
Засипають нас листами
Не до Бога й не від мами,
Не від родичів з Панами,
Тільки з чистими листками.
Щоб зайвий раз тебе й мене
Не зранити словами.

Хай краще небо голубе
Стікатиме із них
На твоє тіло
І припікатиме не гірше слів.
Це я торкаюся тебе!
Я ж так хотіла.



А чи ти хотів?...

Скупу сльозу благань вечірніх
На запорошену траву
Пускає небо, м’якнуть тіні
І співом вмощуються півні
На горизонту тятиву.

Скупий мій спогад , невеселий
Про нашу юність золоту,
Про квітку радості на скелі,
Якій померкли акварелі,
Зазнавши часу прикру мсту.

Скупе життя на щиру втіху.
Печаль, притуга і журба.
Не заздрю я чужому сміху,
Бо й там є повно смутку в міху,
Добра й недолі боротьба.

О щедрий ранку, сонця з’яво,
Яку ти радість душам шлеш!
Наліво глянь, піди направо -
Скрізь когути голосять право
Життям втішатися без меж.



22.04.11.

Cвітлій пам’яті
П. Г. Дворніка

Ховались малими від рідних у стіг
На лузі духмяному вчора, -
А нині в нікуди там безліч доріг
Навкруг рукотворного моря.
Вдивляюся з кручі у хвилі брудні,
В глибини німі, ненажерні.
Лишились навіки лежати на дні
Сваром’я, Завалівка, Чернин…
Мене переповнюють смуток і лють,
Як зводиться користь над збитком.
Зі мною незримо у вічність пливуть
Мої Старосілля, Ошитки…
Неначе дитинство на синій ріці
Гукає в густі верболози, -
Де гілочка кожна в зеленій руці
Трима не “зозулині сльози”…

22.04.11.

Не судилось удвох.
Не судилось.
Доля нас розвела на роки,
Але довго ще вабили, снились
ув очах твоїх теплі зірки.

І твій шепіт,
хмільний і гарячий,
І засмагле округле плече...
Вже давно моє серце не плаче
Лише зрідка чогось запече...

Квіти, квіти... ранять душу.
Сонце, сонце, серце умліва.
Трави, листя... Заберіть спокусу
покохати глибоко, без дна...

Скільки, мила, не шкірся до дзеркала,
Не в’яжи губенята бантиком,
Не фліртуй із красунчиком-днем –

Вісь земна не тобою розкручена,
І в нещирому мареві полудня
Вже сотається холод з-за пліч…

А кольчуга, на сміх курям сплетена
З істин хитрих, із пальця виссаних
Мудрецями ворожого племені,
Не врятує – хоч маму клич,
Прийде кат з ятаганом надщербленим:
Прийде ніч.

І покотиться серце розхристане
По вчорашньому небу повнею,
А під ребра – окраєць впаде,

Косо-криво відкраяний поспіхом…
І хоч лайся, а хоч вий по-вовчому –
Гіпнос нині глухий, наче пень,

Бо твій сон – за п’ятьма печатями.
А іти за ним лабіринтами
З мінотаврами білохалатними,
Щоб упасти вже – й нітелень…
…Слідом за сурогатною ниткою
В білий день.


Ілюстрація: Евелін де Морган, "Місяць"

Шоб народ голови не ламав, дещо поясню:
- "...за п'ятьма печатями" - коли виписують рецепт на снодійне чи транквілізатори, з тим бланком треба добряче попобігати по кабінетах, бо там має бути аж п'ять печаток (правда, зараз уже, здається, "лише" чотири);
- Гіпнос - у давньогрецькій міфології бог сну;
- "за сурогатною ниткою" - бо ж сон після отих таблеток ненатуральний...

Обережна. Але - зриваюсь.
І не клею чашок розбитих.
Оце вперше собі дозволяю
із чужого бокала відпити.

Не пишаюсь. Але й не каюсь.
П'янить ягода переспіла.
Я солодким вином торкаюсь
кришталевого твого тіла.

2011

В здоровом теле - дух здоровый!
А дух и есть начало слова!
Энергия, её обмен -
И есть источник перемен!

И настроенье в том порука,
Верней сказать, - "злодейка-скука".
Движение - вот жизни путь!
Смелей иди, здоровым будь!

Жестокой жизни бег нам не остановить...
Приятно быть друзьями и отчаянно любить...
Приятно знать что сбудутся заветные мечты -
В них главным персонажем, конечно, будешь ты!

Сплету я сети дивные, чтоб чудо зачерпнуть!
И пусть "друзья" наивные не смеют отпугнуть
Мою непринуждённость и мой порыв души,
Ведь я - сама влюблённость (ты спорить не спеши).

А ну-ка вспомни, милый, как заглянул в глаза,
В которых растворилась вся неба бирюза...
А нежные лобзания, "качанья по волнам"!
И чувств "перемыкания" - всё это мнится нам!

Я поиграю в прятки с родимою душой,
Сплетусь в объятиях сладких, умчусь в мир неземной...
Не знаю: возвращусь ли - оставлю добрый след,
И свет его струящийся на много-много лет!..

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

finita la commedia

Волосся твоє розвіває вітер
Сльози стирає зі щок
Ти одягнула мій светр
Чому в очах твоїх шок?

Я не бачу більше нічого
Тільки очі блакиті твої
Я хочу позбутись всього
Що боляче робить тобі

Давай розчинимось в полі
Стебла льону сховають нас
Крапля роси на твоєму чолі
Я боюсь що це якийсь знак

Твої руки стискають мої
Ти кидаєшся в мої обійми
Я від щастя на сьомому небі...
Адже в тобі частинка моя.

2011

Словно окно в твоем Эрмитаже, слово упало
Треснуло, хрипло рассыпав узор на асфальте
Летним дождем было вымыто слово,
В книжке любимой давнишней оно танцевало.

Вскользь пролетело над ливнем беззвучно
Село на камне, душе безымянной
Плакало слово ночами, наутро -
Снова стучаться к тебе собиралось.

Снова совою старой корявой
Ухнуло букв сочитание смелое,
Малым ребенком мудрость картавила,
Сизой голубкой Любви ворковало.

Березень. Весна надходить,
і коти співають.
Кошеня похмуре ходить,
з вікон визирає.
Мріє підліток пухнастий,
що піде до кішок.
Вже набридло м’ясо красти
і ловити мишок!

…Та не визнали за брата
котú його старші
і завдали кошеняті
смачне-е-нької каші!
…Важко бути першим всюди.
Се ля ві, брати!
…Важко людям вийти в люди,
а котам – в коти.

Менша доня радо
слуха татків спів
й почина благати:
– Заспівай-но, тату,
пісню «ПРО КАЧКІВ»!
– Важко пригадати…
Зможеш наспівать?
– «Че-рез на-шу ха-ту
вже кач-ки ле-тять»…

Освітляючи темінь небесну
Поміж хмар, наче душу людську, -
Понад обрієм місяць воскреснув
І повис, як ікона, в кутку.
У яскравих зірниць позолоті
І принаді своїй молодій, -
Намагався всю ніч побороти
Моїх дум невтихаючих рій.
Бачив я, сизим сяйвом залите,
Відображення власне на склі.
І нестерпно хотілося жити
У затишному храмі землі.

21.04.11.

Ведуть на страту, а Він йде, немов Дитина .
Ось вже Голгофа, де Твій край, Твоя вершина.
Ніхто не знає, у чім є Його провина,
Ведуть розп’ясти на хресті Людського Сина .

Довкола люд, холодний піт, байдужі спини .
Ну не мовчи , скажи Ти їм , що Я - не винен.
А поруч учні, і брати, і рідна Мати,
Їм не дозволять, щоб Тебе навіть обняти .

Ти сам один, Ти сирота, і в цю годину
О, навіть батько із небес не скаже: „ Сину... „ .
Сміються з Тебе і глузують темні люди:
Видовищ хочуть, хочуть бачить ці наруги .

Ось кинуть хрест, приб'ють до нього Твої руки,
І піднімуть Тебе уверх терпіти муки.
Вінок терновий - голові Твоїй прикраса,
Таблиця зверху „Цар Юдейський" - як гримаса.

Хто цей народ, ці люди є - вони ж потвори .
Невже на це Ти їх обрав, о горе , горе!
Ніхто не кинувся Тебе з них рятувати.
Для них прийшов Ти, щоб Тебе отак прийняти.

Йому так важко цих людей порозуміти ,
Та Він - Син Божий, і повинен все стерпіти .
Тече із рук Твоїх на хрест благословення,
І кров оця для грішних них стає спасінням.

Закрилось небо, Бог в тривозі, а чи в смутку?
Злякались люди, повернувшись до розсудку.
Благально очі Син до неба підіймає :
„ Прости їм, Отче , що творять вони - не знають!

Я все вчинив, як Ти хотів, сльоза остання -,
Спаси Ти їх , що дав Мені, Моє прохання „.
Чи зможе хто любов оцю Твою збагнути,
Чи здатен світ Твою цю жертву осягнути?

Білі крила яблунь туляться до скроні
Запахом медвяним, подихом тепла.
Плаче квітень садом. Білим простирадлом
Мить зловити хочеш, аби не втекла.
Ще весна минула так не відчувала
Щемко, аж до болю, безбережжя мрій.
Рій думок високих селиться в тополях,
А краса сакральна – у душі твоїй.
Голосом ілюзій повниться майбутнє,
«Бути чи не бути?» – відійшло у ніч.
Нічия в театрі, що життям озветься
У цитаті вічній, та не в тому річ.
Просто ти наснилась нині на пероні.
У вагоні білім їхав я на Січ…

2011

Пародія

За кóмір лий – не можеш в рот
(Бо вийде як в відомій байці),
Купуй своє – ти ж патріот,
Та і сусіди не китайці.

Тут головне – збагнути суть…
Здоров’я тратить на бридóти?
Жень-шень, тритон – то чиста муть,
А з самогоном – знаєш, хто ти!

Відчуєш запах буряків –
“Шумел камыш, ревела вьюга…”
То й що, як поперéду рів?
Як “тигр” німецький… козарлюга…

На ранок зле – хоч вовком вий…
На гілці три змії балáмка.
Який там запах степовий –
Дожити б до обіду… клямка…

Ех, загубилась Долі нить –
Що “оковита” поробила…
Моя вже навіть не кричить –
Чужим цікавитись несила…

То що ти там про корінець?
Без дотику? Та каюсь… каюсь…
Тритон – свиня, мені – капець.
Допивсь. За рідне ось… тримаюсь…

21.04.2011

Десь сьогодні гуляла посмішка
Щирим сміхом гуляла радість,
Поселилась в серці квітонька
і розквітла з ранковим запахом

Зеленіла трава барвистая
По невинній пробігли коні,
А вона проросла пшеницею,
а вона чарувалась лоном.

А вона при місяця сяйві
Колисала вітрів розбещеність
Колисала щастя в запасці,
Розсипала радість перлами...