Забирає війна найкращих,
Котрі землю боронять свою,
Це рідненькі дітоньки наші
На жаль гинуть в запеклім бою.

Непоправна для нас це втрата,
Бо найвища цінність - життя.
Про всіх будемо пам"ятати,
Хто загинув.Хоч дні летять.

Не забуде нікого Вкраїна,
Хто на захист Вітчизни став.
І про доньку свою, і сина
Пам"ять житиме у віках.

2023 р.

І восени очікує на розі радість.
Туманно-сіра пелена недовго.
Поглянь крізь сум, через скляну віконну раму:
Вирує чарівна миттєвість долі.

Рум*янець листовий і полум*я калини.
Кружляє сухозлітка - вітер грає.
Не клином білий світ зійшовсь, не гострим клином,
У виборі щаслива, ти ж не бранка.

А він не той, яким тобі здавався зразу.
Душа споріднений відчує порух.
Минулого відносить вітер мнимі фрази.
Ти придивись уважно: щастя поруч.

Скільки вулиць, сош і площ
Пам’ятають очі,
Стільки стерлося підошв
(Лиш би не зурочить).
Ой життя моє, життя –
Туфлі і сандалі, –
Бракне коштів на взуття,
А йому все мало.
Стали зношеними вщент
Модні босоніжки,
А життя благає ще
Потерпіти трішки…
18.08.23

/терцина/

Шкода́, та лі́та вік не пожалів:
крихти́на серпня позолотить крону
і відлетить з печаллю журавлів…

Край землеробський нищать люті дрони:
життя руйнують і житло щодень,
та закриває рідне оборонець.

А ти – в тилу – городами ідеш:
з родиною копатимеш картоплю,
від голоду рятуючи людей.

Приліт. Червленим багряни́ться обрій,
та не лякаєшся давно: війна ж…
Не підведеш захисників хоробрих.

Збивають дрон ворожий… Цілься! Вмаж!
Спостерігаєш під кущем розлогим
і подумки читаєш «Отче наш»,

Бо віриш в українську Перемогу,
як в урожай із батьківських полів.
Старіє літо… сивіє… рве стогін:

Війна… ще й лі́та вік не пожалів…
… а ти в синочка віруєш і в Бога,
у дух міцний козацької землі.
Ми – з нього!

А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.

На небі, мов насіяно – зірки.
Ще місяць, певно, спочива в ярузі.
Багаття блима над ріку на лузі.
Легким туманом тягне від ріки.
Навкруг багаття хлопчаки сидять.
По лузі коні спутані пасуться.
І голоси притишені несуться,
Бо хлопці між собою гомонять.
І старші, й менші. Старші, на правах
Досвідчених, малечу поучають.
Ті, як належить, їх слова сприймають,
В очах цікавість світиться жива.
Коли розмова затиха на мить,
Хтось у вогонь паліччя підкладає,
А хтось нове питання закидає.
І знов розмова, як вогонь, горить.
Отож, один з малечі і пита:
- Скажіть, а звідки коні узялися?
Чи то вони одвіку вже велися?
Найстарший на таке зареготав
Та й каже: - Хто ж про те іще не зна?
Хіба батьки тобі не розказали,
Коли і як найперше коні стали?
Той знітився, немов його вина
У тому. Але старший проказав
Повчально: - Такі речі треба знати.
Як же ти можеш коні випасати,
Не знаючи, як перший кінь постав?
Та добре, слухай. Слухайте усі,
Хто ще не зна, де коні узялися.
Події ті давно вже відбулися,
Ще у часи, ледь наш Господь успів
Світ сотворити, а у нім – людей –
Адама й Єву, що в Раю сиділи.
Усе, що можна, вони пили й їли,
Не мали заборон вони ніде,
Окрім, хіба лиш дерева добра
І зла. Адже плоди із нього
Були під забороною від Бога.
Тому ніхто з людей їх і не брав.
Але завівся у Раю один
Підступний чорт. Як він туди пробрався,
Що, навіть, Бог про те не здогадався?
Отож, узявся спокушати він
Адама плід із дерева зірвати
І скуштувати. Та Адам, однак,
На ті спокуси не купивсь ніяк.
Тож чорт узявся Єву спокушати.
А ті дівки, ви ж знаєте які?!
Їм варто гарних слів наговорити
Й словами тими легко підкупити.
Купилась Єва на слова такі.
Давай тоді Адама спокушати,
Зірвати заборонений той плід.
Адам не встояв. Скуштував .І світ
Тепер став по-другому він сприймати.
А чорт дививсь на те і реготав,
Бо ж його хитра підлість удалася.
Бог, звісно, хутко про той гріх дізнався,
Морочитися із людьми не став
І вигнав з Раю, ще й сказав услід,
Щоб хліб свій тепер в поті здобували.
Нелегке у людей життя настало,
Щоденні, й справді, мозолі і піт.
Адам соху із дерева зробив,
Зорав ділянку, сам, як віл тягався,
Засіявся, боронувати взявся,
Щоб птах зерно на полі не поїв.
Тяг борону, напружував всі сили.
А чорт на бороні отій сидів
Й підступним своїм вигадкам радів…
Бог з ангелом тоді якраз сиділи
На хмарці і дивились звисока,
Як потом хліб Адам свій здобуває.
Тож Бог помітив чорта та й питає
У ангела: - Ти бачиш псяюка́,
Який розсівся ген на бороні?
- Та ж бачу, Боже. – Зроби добре діло.
Бо ж бачу, що Адамові не сила,
Що, навіть, жаль зробилося мені.
Зроби із чорта доброго коня,
Нехай вже він ту борону тягає.
Отож, на землю ангел той злітає.
І, поки чорт Адамом поганяв,
Узяв оброть й на чорта враз накинув.
І тої ж миті чорт конем зробивсь.
Говорить тоді ангел: - Зупинись,
Адаме, Бог послав тоді скотину,
Що зветься кінь. Скидай-но упряж ти!
Щоб не самому борону тягати,
Коня цього у неї запрягати.
Йому за тебе все тепер тягти.
Отак-то перший кінь і появивсь.
А, що від чорта… іноді буває,
Що отой чорт у ньому просинає
Й тоді за ним у два ока дивись…

Знову кинуся в прірву твоїх почуттів,
звідки справжній мій голос навряд чи озветься!
Я лише прошепчу: «Чи цього ти хотів?»
і за серце вхоплюсь – це аварія серця.

У коханні пройде непоміченим зло,
і покора солодкою за́вжди здається.
Я уже не згадаю, з ким серце було.
Де нікого нема – там аварія серця.

Аварія серця! Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця!
Послухай його – воно вже не б’ється?!

Я у ложі твоєму, у сніжному сні
граю роль мовчазну, ніжну смерть Нефертіті.
Так остання любов відраховує дні
до аварії серця – найбільшої в світі.

Аварія серця. Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця.
Як порожньо тут – воно вже не б’ється…

23 січня 1997 р., Київ

Розлийте мовчання налитого вщерть
Серця тієї, що випила тугу,
Звуками.
Ноти тектимуть під акомпонемент
Рікою журливою,
Ріками, фугою.
Спадаючи вниз водопадом, впадаючи
В море.

Небо
Тягнутиме тугу смичком
Розриваючись громом
Неначе снарядами.
Чуєш? Спитає вона
Звиваючись
Чуєш? Спитає піднявшись хвилею!
Я стала сильнішою,
Стоголосою,
Я стала мстивою,
І голодною.

І вона розхвилює моря океанами
Скипить, завирує
І стане бурею.
Чуєш? Спитає вона востаннє
Я йду за тобою.
І він почує.

18.01.2023

Орхідеєю білою день розпустився.
У саквах залишилася темрява ночі,
І від сонця з небес золотистая грива,
Промінцями торкнувшись, мажорно тріпоче.

Заглядає бадьоро у чай з саусепом,
Його пахощі з літом злились воєдино.
Серпень в ризу вдягнувсь із зеленого репсу,
І спекотно-гаряча його серцевина,

Мов кохання звабливе, що душу бентежить,
Але все ще знаходиться в скрині таємній.
І так хочеться, щоб віднайшло щастя стежку...
Поки це лише спрага якась невтоленна.

Лишаюся повіреним твоїм
у цій земній і неземній юдолі,
наперекір і долі, і недолі,
аби задовольнятися усім,
що є і буде ще у цьому світі
добра і зла, борні і суєти...
А що нам залишається? Іти,
іти туди, де сонце ще сідає,
усе-таки, на заході щодня,
де є надія на оазу раю
та білого у яблуках коня,
якого ще підковує лукавий,
де родять груші-дулі на вербі
і фіґи для спокуси на агаві...
а люди ходять по алеї слави,
яку самі видумують собі.

08/23

Життя дається нам у боротьбі.
Минає час, і ось – пора у вирій
за обрії і запитання щирі
ти наодинці задаєш собі, –
для чого жив у радості й журбі?
Що залишив? Яка твоя дорога?
Які ще не завершені труди?
Адже тобі не хочеться туди,
де на чеку Харонова пірога
на хвилях течії? Усе мине,
але усе одно чекай мене,
як я чекаю нашу перемогу...
щомиті наближаємось до Бога,
аби любити вічне і земне.

Земля розпечена, як деко.
Ні хмар нема, ні вітерця.
Переминається лелека
З ноги на ногу без кінця.
Тупцює, мов на сковорідці,
Півдня на березі ріки,
Допоки плещуться у річці
Дзвінкоголосі малюки.
17.08.23

Із О.А.Галича

Таки вляпавсь я задля Тонечки, –
гарнітур придбав їй горіховий...
Попервах не брав я ні трошечки!
А вже як почав – так поїхало...

Як пішла трясти прірва-згубниця,
й не сховаєшся десь у затінку!
Натрясла мені дачку в Люберцях,
натрясла мені «Волгу»-матінку...

Гроші-грошики, сви́сти-при́свисти,
ви і слуги нам, і начальники...
А у нас товар – поспіль рідкісний,
не ширвжи́ткові блюдця-чайники!

     Блюдця-чайники, фрукти-овочі –
     там будь-хто хапне, правду мовлячи!

А у нас товар – на любителя:
бідермаєри та Людовики;
коли річ яка геть обідрана –
йде у три ціни й має довідки.

І не плутай тут – миттю висміють! –
ранню Швабію й пізню Швецію!..
А на днях до нас на комісію
принесло одну старушенцію.

А у неї крам – не кришта́лина,
не картиночка в медальйончику,
а платівочки: «Виступ Сталіна»,
рівно десять штук у альбомчику...

     Я умить збагнув: встряв у ха́лепу!
     Бережись тепер злого наклепу!

Тим ораціям – рівно гріш ціна,
чорт її дери геть на атоми!
Чи відмовити, є, мов, тріщина,
чи вивчати їх вже за ґратами?!

Це ж історія для затятіших,
а мені – не в масть їхні ігрища!
Тож, і взяти – жах, і не взяти – жах:
чи то геній він, чи то ні іще?

Он, і в пресі є варіації,
там – полеміка та дискусія...
А з практичної ситуації
як виходити – геть не в курсі я!

     Їхнім диспутам – оптом гріш ціна,
     ну, а я – приймай, бачте, рішення!..

І з усмі́шкою трохи збляклою
я платівку взяв за платівкою,
і кажу старій: – Красно дякую!
Заплачу за них вам готівкою!

І даю свої, а не касові...
Продавці навкруг всі дивуються.
Чесно кажучи, сума – так собі,
та в кишені все ж не марнується!

Примирюсь, гадав, із затратами,
хоч ощадливість потім гризтиме...
Ой, були вони недостатніми!
Почалося тут щось немислиме!

     Я ж зарані знав: встряв у ха́лепу!
     Хоч сідай, пиши чорту жалобу...

Чи помітив сам ту стару народ,
чи базікала зі знайомими,
тільки зранку я мав юрму́ заброд, –
всі з платівками, всі з альбомами!

І росте гора, і у скруті я,
бо готівка вже геть кінчається.
Хоч якась була б десь інструкція!
Та інструкції в нас не мається...

Нанівець пішла дачка в Люберцях,
«Волгу»-матінку – вітер висвище...
Й тільки сумніви ще коцюбляться:
чи то геній він, чи то ні іще?!

     Я ж зарані знав: встряв у ха́лепу!
     Й хоч втопись тепер у михайлику...

(2023)

Не писав би опусу, бодай би
не узрів нечему з конопель.
Та не бійся, не відіб’ю зваби,
на яку полює як на жабу
інтелектуальний журавель.
Та не пхайся до чужої теми,
адже маєш кодло і своє.
Правда очі коле... так і є –
ваші це, а не мої проблеми,
хто себе у мене впізнає.
Є на світі не один лелека
з чорною ознакою на зло,
а повії... наче й не було.
То навіщо ти про неї мекав?
До такого лицаря далеко
кожному, хто чує це тріпло.
Та нехай як хочуть ображають
і себе, і нас такі мужі,
у яких корозія душі...
тема інша... і поети знають, –
самозвані генії щезають
як в сухій пустелі міражі.

08/23

Була таємниця у Льолі і Гриця,
та стала відома для Джері і Тома.
І вже через тиждень у Зіни і Наді
з’явилися дивні жучки у помаді.

Жили таємниці: одна – у копиці,
одна – в гарбузи́нні, одна – в жабуринні,
а друга – у торбі, а третя – у стрісі,
і всі призначались для тьоті Орисі.

Цілком таємно ставлять гриф
на справах тих і справах цих.

Була таємниця у Льоліка й Гриця
та стала відома для хитрого гнома.
І вже за годину у Ніни та Наді
з’явилися дивні сліди на помаді.

Цілком таємно ставлять гриф
на справах тих і справах цих.

Жили таємниці в забутій темниці…

Легенько, наче серпантином
Вітер кружля листочками,
Які лягають попід тином
М"якими килимочками.

А угорі іще зелені
Тримаються на гілочках
Березових та яблуневих.
До фінішу йде літечко.

Воно покошені отави
Залишить всім господарям,
Вдаль полетить із журавлями,
Передасть владу осені.

2023 р.

В-іками невмируща мова,

М-оя вкраїнська серцем мовить.
О-крилена і животворна.
Є-лей тече у кожнім слові.
Ї-ї душа глибинно-щедра

М-ережить пісню, ніби щебет.
О-здоблює та інкрустує.
В-олодарка життя крокує.
И(І) сонячне проміння диску

С-ягає думкою і змістом,
О-азисом квітчастим в полі.
Н-езламна, бо дана їй воля.
Я-скрава, милозвучна, мирна.
Ч-асописів овид обширний.
Н-ащадкам спадок, мудрість цінна,
А-би лиш берегли цю силу.
О-мріяну, живу, стокрилу.

П-ривабливу і перспективну.
Р-ясну врочисту, експресивну...
А все це - сонячна оправа
В-иблискує, іскрить, як ватра.
А- журність мови вчити варто.

Не утішити ні чим
Материнське серце, –
Не лишився син живим
У запеклім герці.
Вправний майстер мирних справ,
Що донині зримі, –
Героїчно воював,
Кажуть побратими.
Честь і славу заслужив
У лиху годину, –
Не ховався за чужі
Тулуби та спини.
На передньому краю
Нищив супостатів
І загинув у бою
За Вкраїну-матір.
Удостоєний відзнак
Та на вроду гожий, –
У труні лежить юнак
І звестись не може.
Він лишився молодим
В пам’яті і серці, –
Тільки втішити оцим
Матір не вдається…
16.08.23

О, магіє тих слів,
Що значать дуже мало,
В осаду беручи твої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

Таке жагуче тло
Ховає суть тернову,
Солодкая нуга речей гірчить.
Жадаємо її
Ми відчувати знову,
І мріємо подовжити на мить.

Оманливе тепло,
Що зігріває наче.
Але наснага на короткий час.
О, магіє тих слів,
Які так мало значать,
Вогонь, що не горів, колись погас.


О, магіє тих слів,
Що означають мало,
В осаду беручи мої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

5-15 серпня 2023 року.

Як у коханні щось не йдеться,
Занур його в гебрайську мову,
І силою тоді озветься слово.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях скоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш і в мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не у вікні твоєму тільки.

Місто світла й троянд… Не схиляй голови —
Не зламати сміливців нізащо.
Любий Харкове, наш! Розквітай і живи,
Бо у світі для нас ти — найкращий.

Знов потонеш у спалахах сонця та клумб,
Поновивши будинки і школи.
Не здавайся… протився насиллю та злу,
Бо таких не зневолиш ніколи.

Зеленіє альтанка, джеркоче трамвай,
Розкошують петуній розливи.
Тільки дуже прошу: оборону тримай,
Стрій бо твій — бойовий та сміливий.

Відбудуємо… будеш в ошатній красі…
У сучасних обновах, герою.
Тож тримайся, за тебе ми молимось всі
І пишаємось, рідний, тобою!

Читаю вкотре вірші Ліни,
а відчуття - неначе в храм ходив.
Її душа бринить у кожній римі,
а образи такі, що берегів
не видно в океані поетичному.
Ну а простіше кажучи, вона
серед сучасних поетес
та їх прибічників
як Еверест з туману вирина.

15.08.2023

Насправді не ти, а обрій за сірим вікном,
І чорні птахи, що летять, мов обгортка книг,
Можливість додати до бляклого неба крик,
Написати для кількості енний, любовний том.
Нарікаю на світ, за яким невідомий з числа,
Голосом публіки кпинить трикутник Венер, та
Саме тоді видається весь світ пласким,
З одітими в тогу, що фекають на екран.
Даліла готує ножиці, вірніше тример, е-е-е
лектробритву. Голить, оголює пах, косу
Стриже. І врешті зникає природа, зникає усе,
Та тільки не крик, що охоплює пустоту.
До чого ж паскудно. Все поспіхом, криво, так
Мов справді магічне волосся згубив Самсон,
Чи все-таки вірність, як символ, якого і цар,
Буває, що втратить, віддавши комусь на сон
Майбутній.

07.11.2020

всі коти врешті-решт опиняються у мішку
і ти не виняток
знайшла тебе у фіолетовому з-під картоплі
а зараз хтось вирішив що твоєму нявкоту
більш пасуватиме джутовий
в таких мішках інкасатори перевозять гроші
твоя цінність на схилі літ очевидячки
сильно зросла
тож тепер ти в безпеці
гладжу тебе через цупку тканину
ти шипиш
маєш чимало причин дратуватися
обмежений простір
задушлива атмосфера
світло насилу проштрикує щільне плетиво
своїми тонкими шпицями
тож я завдаю твого мішка на спину
і виходжу надвір

чіпляю на сонячну гілку
розгойдую
гой-та-та
гой-та-та
сонцю
втиш мені кота

люди чують
рятуй
та я знаю
співаєш від втіхи

15.08.23

***
Сліпим душею я не ескулап.
Соромити глухе немає часу.
Якщо воно уперте, наче цап,
одного разу, то й черговий ляп
цієї шельми – це ознака сказу.

***
Не маю я емпатії рідні
тієї, що чужа мені по духу,
то й – ну її... іду в самотині,
бо візаві мої тугі на вухо
до істини, яка... не у вині.

***
Як не пнись, а чмо не буде гуру,
так було і є... але повік
у юрбі совкової культури
і партійної номенклатури
балакун – великий чоловік.

***
Чи то електорат зеленуватий,
чи то еліта нації не та,
що, наче, є із кого обирати,
а потім неможливо угадати,
хто є король на троні у шута.

***
У гамівній сорочці санітара
у всьому винен – винний без вини.
А пацифіста не чекає кара
за те, що закликає, для піару,
до миру із ордою сатани.

***
Кожен день історії імперій –
це насилля звіра над людьми.
Лютувало до нової ери
і конає у новій печері
бункерне опудало пітьми.

Осадок
В усі часи, коли юрма не проти
людиноненависницьких ідей,
на сцені появляється Арей
у вигляді шута... а ідіоти
і божевільні у бою істоти
вирізують «кинжалами» дітей.

08.2023

Бере початок дерево з коріння,
Життя його буяє в зелен-листі.
Росте, цвіте, дає плоди осінні...
Аж раптом - лихо - переміна змісту.

І задихається в димах, згорає
На ложі вогнянім осіннє листя.
І тягнеться той дух до небокраю,
Жалю невидимого давня пісня.

А інколи й любов горить в багатті,
Бо кидають. Яка ж зневіра з болем!
Розчарування, мов нікчемне шмаття.
Мабуть, свої зіграв хтось в масці ролі.

Не назавжди осіння гіркість димна.
Весна ввійде у серце знов розмаєм.
Любов, що є в душі - то справжнє диво,
Яке не знає часу, меж і краю.

Не варт на долю нарікати
І захлинатися слізьми,
Коли квітують біля хати
Жоржини з літа до зими.
Якщо тебе лякають грози,
Чи вітровій навіяв ляк, -
Поглянь, як стійко гнуться лози
І не ламаються ніяк.
І не кричи несамовито,
Коли тобі пече й болить,
Адже стражданнями розбитий
Ти можеш скорчитися вмить.
Нам краще кривду вже терпіти,
А не чинить її самим,
Щоб довше бути в лоні літа,
Щоб віддалитися від зим.
15.08.23

А це кодло чемних подонків,
Ох не любить воно матюків.
Носить маски, як ті іконки -
Ну й фальшиві споконвіків.

А це кодло подонків чемних —
Мов з облуди зіткане слів.
На душі у них справді темно,
Це - різновид в.о. віслюків.

На красу вони так охоче
Задирають хвости кожну мить,
Це не лицарі. Просто хочуть
Чемно любку в когось відбить.

А мегери “закалки” тої!
Ох не треба, їх чемних, злить!
Зроблять курву вони з святої,
Пересудами втопчуть в гидь.

Ріже слух ПРАВДИ кожна з’ява,
Уп’ялися в неї — кліщем.
Важко генієм буть між козявок -
Це - Раневська казала іще.

14 серпня 7531 р. (Віж Трипілля) (2023)

Ну, зізнайтесь уже, громадяни,
що з усіх – вам найбільше усмак
не обираний, а – богоданий
Керівник презедента Єрмак.

Хто у Раді згуртує «зелених»?
Хто натхне головкома на бій?
Хто звільняє у нас полонених? –
Керівник презедента Андрій!

Він і суддів вітає презентом,
і послів посила́ за кордон,
і розучить слова з презедентом,
супроводить в ЄС та в ООН...

Він гада́, що Сибір завоює,
уявляє, що він – криголам;
і не згадуйте вибори всує,
бо тоді – накерує і там...

А отой презедент України –
сам у шоці, що досі не зник...
Це – тому, що робити повинен
тільки те, що́ звелів Керівник!

(2023)

Хіба не бачили його:
Сердитим, чуйним, романтичним,
І поетичним, і скептичним?
Ой там намішано всього —
В тонкій душі, як в океані:
Корали, рифи і цунамі.

Чи ви не знаєте, що він
В судомах корчиться від болю,
По мінному крокує полю,
Щоб вдарити востаннє в дзвін?
Його душа немов криниця —
Напитись можна і втопиться.

Ми звикли ганити за гріх,
Красиві зріти феєрверки,
А він, як чортик з табакерки,
Нестримністю дивує всіх.
Та я люблю таким, як є.
Від п'яток до очей — моє!

14.08.2023р.

Твої слова тепер нулі -
нулі великі і маленькі,
криві і виключно кругленькі
та не цікаві взагалі.
Твої слова тепер нулі.

14.08.2023

Стікає літо в полив’яний жбан
густим прозоро-золотистим медом.
Ріку серпневу укриває пледом
уранішній, як молоко, туман.

Десь шарудить уперто макогін,
гуляючи макітрою по колу,
гудуть завзято працьовиті бджоли,
летять за теплим літом наздогін…

Святкове сонце лине у зеніт,
та і його чекає ночі скриня,
але лишиться у городі диня
з яскравим сяйвом сонячних ланіт.

Гуртуються лелеки у клини,
розтанути аби за небокраєм.
Серпневий вечір тихо догорає,
та знов сирена навпіл серце крає –
гірчать гречаним медом дні війни…

України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.
Кров гаряча тече, ніби злива.

А байдужість, байдужість точе іржею.
До прозріння тягнися, до світла.
Захищай! Дорожи, народе, землею -
Це душа українська довічна.


2020 р.

Озерця синяви п"янкої
В очах твоїх,
Краплини течії стрімкої
В очах твоїх.

Волошки голубі - не в житі,
В очах твоїх.
Ти даруватимеш щомиті
Для мене їх.

1983 р.

Певно, тому, що вже видали
Спритним всілякі призи, –
Досі лишаюсь без титулів,
Пишучи краще в рази.
Знаючи форми поетики
Я, звіддалі від відзнак, –
Бачу відсутність естетики
В творах невдалих писак.
Бо забувають про людяність,
Творячи щось навкося, –
Незрозуміла заплутаність
Їхня поезія вся.
Вроджені з гримом дволичності
Й бистрі, немов скакуни, –
Прагнуть лишитись у вічності
Знаними всюди вони.
Пруться вперед і штовхаються
Нагло кругом, як на гріх, –
Тільки торбини і палиці
Вічно присутні при них.
14.08.23

Яке-то щастя – вірити у щось,
У диво з див, що виміру не має.
Нехай воно із мріями сплелось
І поміж снів стежинами блукає.

Коли сльоза стікає по щоці
І дивосвіт спалахує зорею,
Просвітлюються сяйвом і сліпці,
Засвічуючи іскри Прометея.

Хай кожен здобуває свій вогонь
І зберігає диво, як уміє,
Від повсякденних втрат, нічних безсонь,
Свою любов, і віру, і надію.

Благословляю вас, єрусалимські хмари,
Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
Благословляю вас, єрусалимські хмари.
Пропливаючи понад Єрусалимом,
Ви парасолькою гігантською стаєте.
А блискавки й громи, й дощі з вітрами
Поки що чекають настання зими.

Сідає сонце злоточубе,
І чути ніжний спів цикад --
Мов розливає диво-сад
Тепло душі твоєї, люба.

Мені здалося, тінь твоя
Десь між деревами майнула...
На мить занурився в минуле,
І все воно мені сія

І навіває щастя миті,
І спогади прекрасні ті,
Що в нашому були житті --
Плоди кохання соковиті.

І знову — ніжний спів цикад
Шепоче: радощів тих мало...
Нехай би вічність це тривало,
Й теплом нас пестив диво-сад!

13 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Щоб морок не забрав твоїх очей
Вдивляйся серцем в тих хто книги вартий,
Складаючи життєписи людей
В архів свого маленького театру.
Таким і буде світ твого життя, –
Що більше книг прочитаних зі сцени, –
Почує хтось твоє серцебиття
І забере до власної майстерні.

08.12.2022

У кри́хту неба – волошкову синь –
Заплівся міцно сонях золотавий.
Бузкова материнка щебетала,
що жмут поли́ну – квіти заросив.

Мовчали обереги вікові:
і м’ята, й грона ранньої калини,
Голівка маку мовила єдина:
«Йде шляхом осінь. Завтра – Маковій…

Букет освятять, воду, стільники –
Магічну силу понесуть в оселі.
Війна... Так Україні важко… леле!
Бо лізе зло, нестримане ніким.

Та вірмо: нечисть забереться геть.
Повернуться додому оборонці.
І моляться віряни до ікон всіх
За мир… допоки гратиметься смерть?!

Не роси – сльози впали між суцвіть,
Бо стільки душ полинуло у Вічність.
…Вкладають люди мрії в маковійчик
і просять небеса: б л а г о с л о в і т ь!»

Маленький Дмитрик в Києві живе
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.

Візьми! Візьми мене за руку
і поведи за небокрай,
аби минулася розлука,
скінчилася нестерпна мука,
пізнала я нарешті рай!.

Візьми в долоні моє серце.
Візьми і вже не відпускай!
Нехай забуду я про герці,
втону у міріадах терцій
і увійду, нарешті, в рай!.

Полинемо із літа в осінь
і не злякаємось зими.
Через літа́, жнива і роси,
через недолі сінокоси…
Візьми. Прошу тебе, візьми!

Життя єдине тільки, іншого нема.
Не транспорт це, хоча і швидкохідне.
Весна квітуча, літо, осінь і зима, -
Пройти б усі його етапи гідно.

І сонячно буває й прохолодно нам.
То п*ємо сум із чаші, то - самотність.
Але ж важливо не скоритися вітрам,
Добром наповнити, мов медом соти.

Складаєм щастя пазли рідним і близьким.
На жаль, є втрат, розлук болючі точки.
І кригою вкривається душа від зим,
Або проймає її сила току.

І дружби кришталеву вазу зберегти,
Не зрадити любові світ почварно.
Життя - така щедротна неповторна мить,
То ж не втрачайте Богом дане - марно.

Із О.А.Галича

У минулий понеділок, прямо звечора
(голова була – якась обважнена)
заявляюсь у гараж я, до диспетчера:
в рейс, кажу, мені відбути бажано.

Ти давай, кажу, путівку випиши
десь куди подалі, геть світ за очі...
Ти мене не нюхай, я не випивши,
це я з туги ніби замерзаючий.

Я в неділю з ю́рмою численною
на весіллі був, знайомство справджував;
та не пив, коли вітали Ксенію,
взагалі не пив, а так... зображував.

Я ні шкалика, ні хоч півшкалика
протягом застілля нескінченного,
а дививсь на ксенькиного карлика,
як із себе корчить він «ученого».

Він, між іншим, навіть не по атому, –
робе в НДІ десь під Каширою;
бреше, що працює з автоматною
чи́ то електронною машиною.

Начеб, та́к рахує плюси-мінуси –
просто не машина, а пророчиця!
Ніби, каже їй: «Помнож ікси́ на синуси!» –
і сидить, а вже вона́ морочиться...

Слухав я все це́, як заворожений,
й раптом в голові неначе бамкнуло,
я підвівсь: «Привіт новонародженій!»
Може, хтось не втямив, – Ксенька втямила!

І пішов, ще не було дванадцяти, –
перед ким там викидати коники!
І в якійсь немовбито прострації
я дійшов до станції «Сокольники».

Пхнув п’ятак на вході турнікетові, –
маємо під їхню хіть гацати ми;
ну, а він – такий собі кебетливий –
взяв, подрав штани мені дверцятами!

Далі – не питайте в мене хроніки;
пам’ятаю, бив його штиблетами,
дехто реготав, лунали дзвоники,
та мені було вже фіолетово...

Будь же, чоловіче, за союзника!
Пороблю до вироку на трасі я...
Ех, до чого ж капосна ця музика,
вся ця електронна катавасія!

(2023)

Місяць з’явився на овиді,
Вечір – тихіше води, –
Тільки, неначе на сповіді,
Тьохкають чорні дрозди.
Сутінь струмить прохолодою
І ароматами трав, –
Зором беру з насолодою
Все про що в книгах читав.
І розкошую, і дихаю,
Спершись плечем на стіну, –
Поночі, сповнений втіхою,
Довго лишаюсь без сну…
13.08.23

Не хвилюйся, моя нене,
Маємо їх збити,
Он татусь вже поспішає
Небо боронити.

Ось літак його летить -
Я це серцем бачу,
Пам'ятаєш, він казав:
"Я їм не пробачу".

Мамо, чуєш, збили дрон,
Влучили в ракету,
Збережемо Україну -
Вбережем планету.

Чуєш, матінко,відбій,
Тато прийде скоро:
Он літак його летить,
Подивися вгору!

Щойно виросту, матусю,
Теж пілотом стану -
Пильнуватиму свій край
Я безперестанно!

запроси на мій похорон диригентів
німих і у білому.
нехай стоять між чужими могилами,
між віджилими,
мов на сцені.

засмикані палички десь там у повітрі,
ці червоні промені
літатимуть свистами пурпуровими,
не промовами,
щоб зігріти.

запроси на мій похорон музикантів
сліпих і з гобоями,
а яма нехай буде оркестровою,
хай основою
декаданту.

нехай грають коломийок сороміцьких –
всміхатимусь, чутиму.
відчуватиму, коли з псевдомуками
в шию хукають,
так по-світськи.

дратуватимуть йойками і сльозами.
але навіть мертвою
цих лестощів удаваних не стерплю я:
в лиця - мештами,
в їх маразми.

Невловимо проминає час,
безупинно тіні наші довші
і тому, що дні усе коротші
і, що осінь доганяє нас.
А пора би кулею летіти,
поки не очухався ізгой,
поки захищає наше літо
український воїн і герой,
поки є надія і на Бога,
і на остаточну перемогу,
поки не настали холоди,
і немає іншої дороги
до кінця агонії орди,
поки є коріння мого роду,
поки не прийме моя земля
іродове плем’я москаля,
поки зазіхає на свободу
мого волелюбного народу
всюдисуща гадина кремля.

08.2023

Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

Кожна людська спільнота - нація чи релігійна община чи, навіть мафіозний клан, висувають претензії на виключність, істину, правильність. І...непогрішимість. Не менше і не більше.
Мені подобаються Свідки Єгови, бо вони справді вірять у те, що проповідують. І якщо дехто, не розібравшись у суті їхнього віросповідання, кепкуючи, зневажливо махне рукою - це не змінює тенденції. А тенденція така, що прихожан цієї церкви стає більше та більше. Є ще одна потужна гілка християнства, яка претендує на роль всепланетної Але ще не розібрався як слід у доктринальному вченні, аби робити свої поверхові висновки. Можливо, згодом. Тут поспіх зайвий.
Свідки Єгови сповідують віру в єдиного Бога – Єгову, який сотворив світ за шість днів (один день міг тривати кілька тисячоліть). Категорично не приймають теорії еволюції. Світ був сотворений через Ісуса Христа, який не має вічного буття, а згідно з доктриною Свідків Єгови з'явився в певний момент по волі Єгови.
Православна, католицька, греко-католицька та протестантські церкви заперечують приналежність релігійної організації Свідків Єгови до християнства, тому що ті не приймають основних релігійних догматів загальновизнаного християнства. Західні релігієзнавці вважають Свідків Єгови християнською деномінацією реставраціоністського напряму.
Свої вчення Свідки Єгови засновують на Біблії, вважаючи її натхненим Божим Словом за посередництвом праведних вибраних людей. Вони різко відрізняються від загальновизнаних християнських церков у таких моментах:
використання в поклонінні ікон, образів тощо:( згідно з Біблією, це є ідолопоклонством та суперечить волі Бога (Вих. 20:4‚ 5 та Іс. 44:10-18).
Поняття Трійці: На думку Свідків Єгови, єдиним і правдивим Богом є Єгова (Ів. 17:3; Мр. 12:29); (Вих. 15:3), Ісус Христос — йому підпорядкованим (1 Кор. 11:3), а Святий Дух — діючою силою Бога (Буття. 1:2; Дії 2:18).
Святкування Різдва та Великодня: На думку Свідків Єгови, Ісус народився «не 25 грудня‚ а десь 1 жовтня‚ коли пастухи ще залишали свої отари на ніч просто неба» (Лк. 2:8—12), «ніколи не наказував християнам святкувати день його народження», а лише «вшановувати пам'ять про його смерть» (Лк. 22:19‚ 20).
Якщо взяти дату смерті Ісуса Христа, яка записана в Євангеліях (це сталось навесні, в кінці березня або на початку квітня), коли Ісусу було 33,5 роки і порахувати пів року назад, то ми будемо мати місяць, коли народився Ісус — кінець вересня — початок жовтня.
Хрест: На думку Свідків Єгови, «Ісус помер не на хресті‚ а на палі чи стовпі. Грецьке слово „стаурос“, що в багатьох Бібліях перекладається як „хрест“‚ означає тільки один брус дерева. Символ хреста походить зі стародавніх фальшивих релігій. Хрест не застосовувався й не вшановувався ранніми християнами» (Повторення Закону 7:26; 1 Кор. 10:14).
(Моє власне уточнення: розбишак того часу , і навіть раніше - таки хрестували. Усіх без винятку. Але хрести робили не з дорогоцінного кедра, а з сосон та дубів. Воїнів Спартака у 71 р.д.н.ери стратили саме так: прицвяхували до хрестів. 45 тисяч людей росвісили обабіч дороги, яка вела до Риму. І дешево, і сердито).
Крім того, особливими для Свідків Єгови є також:
Переконаність у близькості «Армагеддону»: На думку Свідків Єгови, «Війни‚ голод‚ пошесті‚ зростання беззаконня» є знаком наближення кінця (посилаються на Матвія 24:3‚ 7‚ 8‚ 12; Луки 21:10‚ 11; 2 Тимофія 3:1—5)
Хоча мушу зробити зноску: засновник церкви Свідків Єгови - Чарльз Рассел, - напророкував, що Ісус Христос прийде на землю вершити суд у 1872 році. А він не прийшов. А далі - пішло-поїхало. Якщо бог не хоче виконувати мої прогнози, то я змушу хоч людей вірити в мої передбачення.
Рассел оговтався від потрясіння. І став дуже моторним та послідовним, бо отара мусить мати поводиря. А отара була вже чимала...
Згодом виникла Віра у воскресіння і заперечення догмату про безсмертну душу. Посилаються на Єз. 18:4 і Дії 24:15
Ще згодом - неприйняття святкування днів народжень: на думку Свідків Єгови, ці свята мають язичницьке походження; їх святкували люди‚ котрі не поклонялися Єгові, і ніколи не святкували послідовники Христа (Бут. 40:20—22; Мр. 6:21‚ 22‚ 24—27). Християни першого століття теж не святкували, як засвідчують історики: «Ідея святкувати день народження була чужою тогочасним християнам» (Август Неандер, «Загальна історія християнської релігії та церкви» ["Allgemeine Geschichte der christlichen Religion und Kirche"], 1842, т. I, с. 518). «Євреї, котрі жили в пізніші часи, дивилися на святкування днів народження як на частину ідольського поклоніння; такий погляд опирався на численні спостереження за тим, як люди звичайно святкували ці дні» («Імператорський біблійний словник» ["The Imperial Bible-Dictionary"] за редакцією Патріка Ферберна, Лондон, 1874, т. I, с. 225).
Неприйняття крові, як у формі вживання в їжу, так і у випадках переливання, навіть у разі гострої медичної необхідності[31]. Тобто - переливання крові - святотацтво. Певні пошукові роботи Свідків Єгови та наукові дослідження[які?] державних установ[яких?] показують, що переливання цільної крові не має жодних переваг над вживанням відповідних замінників, а часто має масу недоліків. (Посилаються на Бут. 9:3‚ 4; Лев. 17:13‚ 14; Дії 15:28‚ 29)
Погляд, що Михаїл є єдиним архангелом і що це Ісус Христос у періоди до і після його сходження на землю (Посилаються на Мт. 13:41; 16:27; 24:31; 1 Сол. 4:16; 2 Сол. 1:7; 1 Петр. 3:22)[32].
Я робив черговий переклад з арамейської глав Буття. Поруч сидів професор Гарвардсьського університету сер Джнонатан Беллоу.. Вуйко серйозний, знаний у світі, кусючий як ґедзь. Але, чомусь, до мене вельми прихильний. А чому? А тому що постійно гавкаю на професора, але поштиво. Тобто, суперечу.
- А що скажеш, юначе, про першу глпву Біблії,- питає.
- Перекладаю дослівно, професоре:
Буття (1.1): БРАШІ’Т БРА АЛЄIМ А’Т ЄШМІМ УА’Т ЄАРЦ.
З арамейської цей текст слід перекладати тільки так: «Спочатку створили боги небеса і землю», оскільки слово АЛЄІМ - множина від АЛ (бог).
- Вірно. Але за такий переклад тебе заб'ють камінням і християни, і іюдеї. Ти хоч розумієш наслідки?
- Розумію. Усі ми смертні . Хтось помре раніше, хтось пізніше. Хтось від келиха з отрутою, хтось від авіабомби, а хтось від адептів віри. Таке життя.
- А наступна глава? Ану ж бо - переклади!
«УЄАРЦ ЄІ’ТЄ ТЄУ УБЄЮ УХШК. ЕЛ-ПНІ ТЄУМ УРУХ. АЛЄІМ МРХФ’Т ЕЛ-ПНІ ЄМІМ”. ( І Земля являла собою хаос і порожнечу, і темряву. Над поверхнею - розгул хвиль і вітер. Боги ширяли над поверхнею вод).
А що маємо в сучасній Біблії? «Земля ж була пуста й порожня, та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами».
Ось що зробили: перше ЕЛ-ПНІ (над поверхнею) безглуздо перекладено «над безоднею» і віднесено до першої фрази, так що вийшло «тьма над безоднею». Друге ЕЛ-ПНІ взагалі з тексту викинуто, як і «розгул хвиль» - ‘ТЄУМ. При такому перекладі залишилося кудись прилаштувати слово РУХ - вітер, натхнення. Думав дядя, думав… і написав: «Дух Божий».
- А от за це уточнення тебе точно розіпнуть. Не варто ділитися такими точними знаннями з товпами. Дехто розсердиться і встромить ножаку в пузо. Ти мене зрозумів, нещасний?
- Та зрозумів. Але брехати не хочу. Не бачу жодного сенсу.
- Ну, тоді, беру тебе на свій факультет студентом. Але за однієї уови: доки я не прочитаю - нічого не публікувати. Собі шкодити, як приватна соба - будь-ласка. Але всьому історичному факультетові- табу. Ми університет хоч і державний, але фінансуємося, переважно, з кишень вірян. А те, що ти пишеш - це удар під дих релігії. Ти мене зрозумів?
Та зрозумів, тому став архіваріусом Ватиканської бібліотеки. Читаю і мовчу. Мовчу і читаю. І нічого крамольного вже не пишу. Заціпило навіки. Бо правда - це отрута.
Чи, може, я помиляюся?
12.08.2023р.