Де вже рідіючі берези на узліссі вдивляються у велич синіх гір,
і сивих хмар похнюплені обличчя із пиками ведуть бурчливий спір,
довірлива мармизка оленятка проглянула між пишного гілля,
мале і наполохане звірятко на гори милувалося здаля.

Щось мріялось йому на тих далечах, оточених вервечкою хмарин.
У лісі прохолодно і безпечно, у горах тиша і розщілин сплін.
І все ж щось невимовно й сильно надить, щось зве його на різні голоси,
і ні в кого спитать йому поради, супроводу ні в кого попросить.

Чи зважиться? Подружка волоока прийшла і непомітно підійшла.
Теж дивиться на гір шпилі високі, вишукує в них познаки тепла.
Допитливі маленькі оченятка, знайомий та затишний рідний ліс,
і гір велична схмарена загадка дражнить з-позаду лісових куліс.

06.04.23

Захурделило, захурделило,
То дарма, що квітень надворі,
Розквітлі нарциси застелено
Снігом біленьким мокрим.

І листя зелене тюльпанів
Та крихітних ніжних фіалок.
Примчав собі квітень на санах,
Запрягши у них коненяток.

Той сніг незабаром розтане,
Як визирне сонце з-за хмари,
На воза мінятиме сани,
В якого запряжені карі.

2023 р.

Сіяють очі, а вуста
Украй налиті соком, –
І ти, мов осінь, золота
Од мене за півкроку.
Струнка, русява і хмільна
Від шалу спілкування, –
Стоїш незрушно дотемна,
Утомлена чеканням.
Усе насправді, ні вві сні,
Ні в маренні якомусь, –
Не можу вимовити: Ні…
І не маню додому.
Мої сумління й каяття
В щеміння серця злиті, –
Я звичний ритм серцебиття
Безсилий відновити.
Мене медова теплота
Обволікає поки
Ти, наче осінь золота,
Постала за півкроку.
07.04.23

Травами забуяло
навкружжя з мого вікна.
Куди оком кинь –
трави буяють.
Уже бо й сниться,
як босою йду та йду
у гірко-зелені далі,
аж згублюся.
Уже бо й не знаю,
де кінчається сон цей,
як вдаряюся в скло вікна.
Уже б і проснулась,
тільки тут дощ та дощ,
п'яту ніч травня
двадцятого року.

07.05.2020



***



Соул

"Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя" І. Велс

Це те, із чого всі складають-
ся. З атомів.
Не в оксамитах її душа, сльозою вмита.
Переступити?
Лежить розхристана. Стікають
по шкірі краплі мрій та віри.
До забороненої міри
надпита.

02.05.2020



***



Бур'ян

Ви – бур'ян.
Ваша розповідь буйна, пуста.
Ви направду простак, що своїми сухими вустами
налаштовує публіку йти розпинати Христа.
Епатуєте так.
Хто не має себе – той встає руйнувати міста,
завойовує дам,
розграбовує храми, домальовує шрами і подвиги ці,
як хмару, пускає вільно,
хай інші вітрами пліток рознесуть її над немаючими,
хай складаються вірші.
Ви – бідака.
Ви мали себе, та віддали неславі,
негерой за правом.
Вивести з вас культуру – запізно.
Вирвати вас із коренем – рано.

17.04.2020

Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
і чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
Світ вітає тебе веселками і дощем.
Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
як добро і людська душа,
як форма і зміст усіх непростих речей.
Ти – гомін і тиша,
радісна!

05.05.2020

Не говори мені, Боже, що буде злагода,
наче і гріх мій додолу водою стік.
Як на вустах мені висохне стигла ягода –
не розсмакую сік.

Марно, не марно, та ночі минають грозами,
все їхні грона то в серце ростуть, то в ум.
І обриваються, й падають тяжко до́ землі
крокам чужим на глум.

Хочу їх врадити, визбирати, примірити,
дати нажитися кожній із цих ягід.
Боже, кому їх сердешних таких увірити?
Жоден не спинить хід.

Думка моя – блискавиця – наскрізь проноситься
з розуму в серце, як велено, а відтак
з серця – у люди, допоки невинна, проситься
крокам чужим навзнак.

Наче і гріх мій – зі мною повік залишиться
слово, що сказане у грозовиту мить.
Боже, коли на губах мені радість скришиться –
най тільки не болить!

04.05.2020

Хтось про це кричить,
Хтось про це мовчить..
Але річ в тому,
Що серце реветься на шматки, як же хочеться миру,
свободи нашій країні, як же хочеться додому..

2023

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

Дрімучий ліс під кронами сховав
Усе живе. Сюди і стрімкий вітер,
Мабуть, не здатен буде залетіти.
Хіба що десь у кронах завивав.
Струмок маленький між дубів тече,
Звивається, мов шлях собі шукає
У суглинках. Далеко не втікає.
Десь з двадцять сажнів пробіжить іще
І вже болото поглина його.
Від нього сморід. Але знайти воду
Напитися, в лісах цих швидко годі.
Бо ж непрохідні зарості кругом.
Тим більше, коли ти в краях чужих,
Де тобі геть неві̓дома природа…
Отож, шлях берендеєвого роду
Спинився, врешті у лісах оцих.
Не так багато в роді і було –
Десятків кілька тих, хто залишився,
Хто в цих поневіряннях не зломився.
Тож серед лісу вогнище гуло.
Чого-чого, а палива в достатку.
От з їжею проблемніше, хоча,
Дичини їм ліс трохи постачав.
Тому то берендеї, у випадку,
Коли їм випадала свіжина,
Спинялися аби поласувати.
Ногам хоч трохи відпочинок дати.
Поки на вогні смажиться вона,
Чоловіки до зброї узялися,
Жінки латають в одязі дірки.
Одні лиш безтурботно малюки
У лісі незнайомому велися.
Один Сазмат по лісу не гасав,
Біля дідуся Караса усівся,
На його руки жилаві дивився,
Якими струни той перебирав.
Старечий голос, хоч іще дзвінкий
Лунав навколо, відзивавсь луною
Від лісу, що навкруг стояв стіною.
І присмак в пісні відчувавсь гіркий.
Співав дідусь про невідомий степ,
Який не має ні кінця, ні краю.
Про табуни, які кругом блукають
По травах соковитих, буйних, де б
Не зупинився. Про широкі ріки,
Байраки і діброви та гаї.
Сазмат не бачив вже землі тії,
Про неї чути довелося тільки.
Не міг він уявити взагалі,
Як то піднятись на курган високий
І бачити навколо на всі боки,
Бо ж він не бачив іншої землі,
Аніж оця, що лісом заросла.
Де між боліт не віднайти дороги.
Тож дідуся сидів і слухав свого,
Поки і пісня до кінця дійшла.
Тоді вже ближче дідуся присів
Та й заходивсь настійливо питати,
Бо ж так уже йому хотілось знати,
Звідкіль їх рід початки свої вів.
Дідусь всміхнувся: - Добре,мій Сазмат,
Уважно слухай, якщо хочеш знати.
Колись онукам зможеш передати.
Іще віки й віки тому назад
Наш рід в степах безмежних проживав,
Отам, де сонце кожен ранок сходить.
Було тоді багато в нім народу.
Рід увесь час степами кочував.
Стада багаті мав і табуни,
Ганяв отари по степах привільних.
Ніхто не смів нас зачіпати сильних,
Бо наші вої порухом одним
Змітали тих, хто на шляху стояв.
Степи безмежні, місця в них багато.
Там можна всім народам кочувати.
А, хто наживи легкої шукав,
То міг до хліборобів зазирнуть,
Міста і села їхні розорити.
Та нам було й без того гарно жити.
Хіба самі князі було позвуть,
Як то зробив був Володимир-князь,
Із торками позвав нас разом битись
Супроти печенігів. Так зустрітись
Із Руссю нам прийшлося перший раз.
Ми печенігів геть побили тих
Під містом руським, під Переяславом.
Князь в тім бою здобув для себе славу,
Ми ж заробили добре золотих
І знов вернулись у степи свої,
Щоб далі жити, мирно кочувати.
Та не дали нам половці прокляті.
Бо ж, як піску у морі було їх.
Ми й торки разом стали проти них
Та не змогли нічого учинити.
З своїх степів прийшлося відступити
У землі отих диких печеніг.
А з ними ж ми ворожими були.
Не стало де нам й голову схилити.
Пішли у Київ, щоб князів просити
Аби нам якийсь прихисток дали.
І руський князь пішов назустріч нам,
На прожиття дав землі понад Россю.
Колись тут росам гарно ще жилося,
Тож звідти й назви залишились там.
Щоправда, роси звідти подались,
Які у Київ, які розселились
По інших землях. А ці залишились
Пустими. Тож наш рід там й поселивсь.
Жили, як перше. Степом кочували
У своїх вежах, як завжди й жили
Та за стадами за своїми йшли,
Що пасовища у степах шукали.
На зиму йшли з добром до руських міст.
Під стінами у них і зимували.
Не те, щоби туди нас не пускали,
Бо ж кажуть: кочовик – поганий гість.
То ми самі не йшли до міста жить,
Бо звикли жити у степах на волі,
Де ніяких немає стін навколо.
Де небо в зорях і ріка біжить.
За те, що прихистили нас князі,
Ми їхні землі брались захищати,
Усяких зайд незваних відганяти,
Які постійно пхались до Русі.
Чи, коли князь збирався у похід,
То наші вої теж із ним ходили
І в полі княжих недругів громили…
Та незабаром зворохобивсь світ.
Князь Мономах, що половців побив,
Занадто круто з нашими повівся.
Чи з перемог отак він загордився,
Чи то з вождями щось не поділив
І повелів він геть забратись їм.
Тож більшість наших, печеніги, торки,
Що київським князям служили поки
З людьми, товаром,скарбом зі своїм
Знялися і на захід подались.
З місцевими, я чув, там воювали
Та землі, що сподобались, займали.
Осіли та й, напевно, прижились?!
Ті, що лишились князеві служить,
Завіти предків стали забувати,
Своєю честю взялись торгувати,
Усе хапати, що не так лежить.
За гроші вони й князя продадуть.
Коли щось вхоплять, спробуй відібрати.
А на Русі вже брат ішов на брата
І, хто хитріший, Київ міг здобуть.
Прийшли Залісські з півночі князі
І вождів наших гамузом купили,
Щоб вони проти Києва ступили,
Дали чимало із добром возів.
За те і стали їм служить вожді,
За те і Київ разом розоряли,
Про давні клятви геть позабували.
І покарали боги нас тоді.
Зманили нас північні ті князі
Земель багатством, службою, грошима
І подалися ми услід за ними
В Залісся з вереницею возів.
А тут навкруг ліси і болота.
Нема того простору степового.
Сюди не зазирають наші боги.
Зі степу лише вітер заліта.
Поміж лісів дрімучих і боліт
Прийдеться, видно й віку доживати,
Бо нам назад нема куди вертати.
Адже для нас уже чужий той світ.
Там інші вже народи й племена
В степах привільних. Славні берендеї
Не спромоглися зберегти своєї
Землі. Тож доля нас чека сумна.
Весь вік свій скніти в болотах оцих,
Які князі нам раєм називали.
Тоді свій вибір ми зробити мали.
Й зробили. Предків зрадили своїх,
Своїх богів і опинились тут…
Найбільше я жалію про єдине -
Тобі степів не бачити, дитино
І вільного повітря не вдихнуть!
А тут повітря з смородом боліт,
Вбиває віру, відбирає волю.
Тут вільним ти не зробишся ніколи,
Бо тут такий гнилий, дитино, світ.
Живе̓мо вік у безнадії свій.
Ідем, куди накажуть, убивати.
Про рідний степ хіба лише співати
Та й то, мабуть, поки ще я живий…

У лісі, лісі темному
(До сонечка не звик)
Живе собі під деревом
Статечний моховик.
У нього хвацька шапочка -
У тріщинках, руда.
Якщо його побачите,
Гукайте: "Борода!"
Коли ви не з образою,
Грибочок-чарівник
Казок вам нарозказує
Грибоволісових.
Із чемними він знається,
Чекає недарма
Тих діток, що не чваняться
І вірять у дива.

2023

А що тобі душа?
Тендітна, наче квітка,
Що зовсім не жалів
Квітневий снігопад.
Не вартує гроша,
Але дорожча злитків.
І подив в ній, і спів,
І плодоносний сад…

06.04.2о23
(Світлина не моя, але сьогоднішня)

Всім серцем тобі я належу!
Набриднув той "болиголов",
що на золотім узбережжі
отруює нашу любов.

Скупай, милий Лелю, у щасті,
в казкові ліси відведи,
не дай у безодню упасти
на ковзанці греблі-води.

Хай в небі ясні бригантини
вітрила розправлять і ми
нанижемо зір намистини
на темне волосся пітьми.

Наснися мені на світанку,
чутливій сопілці зіграй,
щоб весело безперестанку
бринів у душі водограй.

Хай ллється любові зізнання,
блаженством відлунює звук.
В очах віддзеркалюй кохання,
смакуй плід спокуси із рук.

Аби захлиналися завше
від подиху слів чарівних.
А як же, коханий, інакше,
коли ти мій видих і вдих.

Твої солов'їні рулади —
моєї планиди — дари.
Як любиш натхненно, відрадно —
мелодію в серці твори!

05.04.2023р.

У день тяжкий, народжуючи гнів,
Тобі, мій друже, шлю легкі привіти!
Бо Ти один, хто так любити вмів
крізь сон і втіху, крізь зими на літо…

Хай не мене, а ту обожнив Ти,
хто є Театр, хто честі – вічна злука!
Тепер щезай, як є, однак лети…
і знай, що всю Любов з’єднає мука –

Це Твій великий дар!
А Ти – володар!
Ґротеску цар
й Одвічності господар!

2 листопада 2015 р., Київ

Як стане мені тісно на Землі,
уквітчаній гірляндами поли́ну,
на якорі не стануть кораблі
і журавлі вертатимуться клином…

Коли піду в незвідані світи,
не перестануть сяяти зірниці,
у небі не поменшає світил
і гуркоту святої колісниці…

Удома квітуватиме життя,
сміятимуться діти і онуки.
На їхній вік ще вистачить звитяг,
без діла не скучатимуть їх руки.

Коли душа полине до світил,
до серця повертатимуся знову,
бо аркушем нестиме небосхил
моє відверте поетичне слово!

Є митці серйозні, наче лосі,
Отакі, як Гундарєв Юрко.
Бо його кусають ґедзі й оси
Під злостиве музи "ко-ко-ко*.

В віршуванні поетичним асом
Стати не вдалось мені. Агов!
Юра ж на ліричнім козобасі
Грає так, що в жилах стигне кров.

Оплесків збирає достобіса,
Епігонів стільки, що капець.
Ну, а мій набуток - дуля лиса!
Від розпуки скоро вхопить грець.

Епілог. Строфу строчу останню.
Не зважай на га-га-га й хи-хи.
Грай, Юрко, на нервах графоманів,
Забивай у гузна їм цвяхи,

06.04.2023р.

Доброю подією
Тішимось нараз, –
Тишею й надією
Ранок розпочавсь.
Аніяких вибухів,
Ні виття сирен, –
Може зайди вибиті
Нашими упень?
Тужимо й радіємо
В довгожданий час, –
Тишею й надією
Ранок розпочавсь.
06.04.23

- Колись на бокс ходив немало.
Не раз я з кимось бився в парі.
Мені практично вистачало
Бува, і двох, і трьох ударів.

Кивають хлопці: - Майстер! Круто!
А потім як там було, друже?
- А потім що? Та падав хутко.
Лежав, бо все боліло дуже.

05.04.2023

Сіє кришталь сутінковий
арфа вечірня дощу.
Часу лунають підкови,
місячний вітер ущух…

На перехресті печалі
сяйво небачених зір
маревом душі вінчає,
кинувши в пристрасті вир…

Темних небес колісниця
гулко несеться удаль.
Може оте лише сниться?
Зоряно сяє кришталь…

Ти все ще лежиш, але подумки в ніч ідеш,
Крадешся стіною, рухомим, чітким силуетом,
Виходиш у двері, у двір потойбічних меж,
У світ недоледі, в сумління недомакбетів.
А двір весь облизаний тінями листя дерев,
І місячний камінь в калюжах лежить селенітових,
Надщерблений молотом в шабаш нічних королев,
Що зорі змітають і хмари роздряпують мітлами.
Тому ти ідеш не торкаючись темних речей,
І подібних тобі, що накреслюють паралелі,
Та в ніч сновигають не взявши з собою мечей,
Чи принаймні кинджалів для першого акту трагедії.
Ти права не маєш, бо право диктує закон,
В лабетах свободи – романи марніють до фабули,
Напарфумлений ти, крадешся рядами в кіно,
Намагаючись не доторкнутись колін сомнамбули.

04.08.2019

Світла стежечка, ясна -
Їде великом весна.
На зеленій кепочці
Квіточка-заклепочка.

"Світла стежечка, ясна..." -
Все наспівує весна.
У танок фіалочки
Стали, наче панночки.

2023

"Не знаю, чи вірю я в Бога, та знаю, що Він вірить у мене і відкрив мені очі, щоб побачив я те, що не кожне око бачить"
Шмуель-Йосеф Агнон «Учора-позавчора»

"Залиш Господа, записаного на сторінках Старого й Нового Заповітів, собі.
А я візьму того, про кого не написано жодного слова"
Річ «Останній кабаліст Ліссабон»

Не бузувір я ,хоч і не в жодній вірі.
Хрещений (як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Жура навколо тебе і страждання…
Усе несе лише душевний біль!.
Як похіть видавати за кохання –
і серце поглинає заметіль.

Укриється воно сердешне снігом,
закуте в кригу, стихне назавжди.
А ти усе гортаєш долі книгу,
лишаючи присутності сліди…

Набридло це все,
а з усім – і ви всі!
Саме існування – безглузда еклектика.
Ча́с сонце це ссе,
а з ним – і месій,
трактуючи Господа як теоретика.

А всюди – народ!
Під чужі небеса
звертає хрести й запускає супутники.
З убогих щедрот –
скрізь сама ковбаса,
трикутники, кола і чотирикутники.

Чужі небеса.
Ой, чужі небеса
стоять над душею, на щось сподіваючись.
Мертовна краса –
і жертовна краса.
І я тут чергую, слізьми умиваючись.

1 жовтня 2008 р., Богдани́

ІПарафія убога має рай,
де є вовки, ягнята, божі вівці,
попи... владика й нелюди-убивці,
звільняють їм обітований край.

ІІВертаються каліґули й нерони
із ядерною бомбою в руках
і кожному бажається корони,
хоча тоді усіх чекає крах.

Всі люблять... або Богу помолитись,
або мамоні... знає піп і дяк,
кого, чому і за що трафить шляк...
від мене може й легко відхреститись,
а від своєї совісті – ніяк.

Все очевидне легко подолати.
Імперії роковані щезати...
не визначені тільки-но часи,
коли усі дебелі супостати
потоншають... позбудемось яси
і піде в ад черговий імператор.

ІОстанній бастіон – улус... увесь
уже окупував один балбес
і з ним його оточення огидне:
воєнні, штатні і церковні гниди,
гундяй – під боком, сатана небес,
а в Києві у лаврі – мерседес,
насильники, злодії... і не видно
нікому атріцатєльний прогрес.

04.2023

Величні храми та собори,
Поділ... дніпровські крутосхили —
крокую на низьких підборах
по місту, де мене любили.
Знайомі вулиці, бульвари,
заковані в залізні брами.
Блукаю, дух бентежно марить
золотоверхими дворами.
Барокко стомлених будинків
упізнаю, благоговійно
змахнула із очей сльозинку,
тепер у серці лебедіє.
Вікно на поверсі дев'ятім —
гарячим променем лампади,
за хрестовиною розп'яття
до себе спогадами вабить.
Ворушаться нові фіранки...
Чому ж раптово біль проймає?
Тієї жінки у веснянках
давним-давно вже там немає,
лише герані на балконі,
як і тоді цвітуть красиво.
Хоч доля на моїй долоні
малює стежечку курсивом,
вдивляюся в карниз домівки,
в минулі миті, й ненароком
душа спіткнулась об бруківку
і полетіла в даль високу
гранітними щаблями в злеті...
Не чути за дверима плину.
Від дня народження до смерті
життя стікає по краплині.

04.04.2023р.

Невже ми помилилися обоє,
що різними дорогами пішли,
і снитиметься лише запах хвої
та журавлине жалібне «курли»…

Уява малюватиме волосся,
що хвилями спадало до плечей.
Жалітимемо – щастя не збулося,
серед безсонно-місячних ночей.

Невже ми розминулися у часі?
Направились у різні полюси,
серця закривши на сталевий засув,
у пошуках примарної яси…

Хоч ще не стало на погоду,
Але, хотінню завдяки, -
Уже тягне гнійком з городу
І сизий попіл вкрив грядки.
Уже з хліва граблі та заступ,
Відчувши снам зимовим край, -
Готові кинутися в наступ
За цьогорічний урожай.
Копати, сіяти, саджати
Невдовзі радо розпочну,
Бо вже заводить біля хати
Веснянка пісню голосну.
05.04.23

Розцвілі проліски до сонечка тягнулись,
Десь поблизу струмочок дзюркотів.
Але зима знову чомусь вернулась,
Мабуть хотіла налякати їх

Та показати свою силу й владу,
Мовляв усі ви бійтеся мене.
Але весна уже не за горами
І грізну зиму скоро прожене.

2016 р.

Знову надкушене ябко висить над містом.
Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка,
все підсипає зірок у небесне тісто,
аж застрягає ложка.

Хто відкусив з нього – райського, що поблідло,
соки пустивши в простори надземних тіней?
Хто його тут догасати покинув підло –
сонця собі не стріне!

Вийде людина під небо прогнати смуту,
стане, мов камінь, що ріки його не зрушать.
Скаже: допоки ти тут, то і я пробуду.
Роси мій жаль потушать!

В ночі на п'ятницю вісники носять вісті,
сни сновигають, де тільки постелить Віста*.
Двоє нас, місяцю, в цьому нічному місті
із кам'яного тіста.

01.05.2020

*Зоря-Віста – небесна Богиня, на світанку відмикає небесні ворота, випускає Сонце на небо, а ввечері стелить йому постіль.

Любов як світло – згасне і нема.
Очей зоря не вийде попрощатись.
За світлом цим не встежити, не вгнатись.
Не наслідить, відтак – була дарма.

Любов як сміх – дзвенить з грудей навкруж,
Заглушує чужі тихенькі схлипи.
Любов приходить з ароматом руж,
Відходить – із задушливістю липи.

Любов – переказ, завжди на слуху,
Пробуджує уяву заповзяту.
Її вживають, як пахучу м'яту,
Від заздрощів, скорботи і страху.

Любов направду поміч від нудьги,
Але не кожному лукава до снаги.

29.04.2020

Вони підлітки, грають по вечорам у футбол
А після ділять цигарки
Вони не самотні, але для інших ніхто
Великого горя маленьки уламки

Вони різної крові та всі з різних міст
На них одне й те саме прокляття
Їх не поєднує тваринна злість
Напроти, люблять друг друга як браття

Я один з них,а вони всі зі мною
Навіки залишиться, так було і так буде
Я не знаю чи можна назвати судьбою
Але ці життя ніхто не забуде

Ніхто ніколи не скаже про важливість іншого
Ніколи не визнає цей безперечний факт
Але я впевнений, що не замислюючись
Віддасть себе,а не інших до страт

-вони різної крові та всі з різних міст
-на них одне й те саме прокляття

1 квітня, 2023

Уже середина весни,
а небо досі хмуриться.
Через минуле чи нове
воно сьогодні журиться?

І плаче. Є мільйон причин
для траура у неба.
По-перше – сотні домовин
з війни, що нам не треба.

Ми не хотіли цю війну –
заручники обставин.
В ту мить реальності страшну
все вийшло, як навзаєм.

По-друге – сироти малі
без батька чи без матері
по волі клятої русні
залишені зростати.

По-третє – знищені міста
і села, змішані з землею.
Допоки балом править сатана,
мир не засяє нам зорею.

Не буду далі рахувати
жахіття, що несе війна.
Та прийде час
і сльози проливати
вже за ордою буде сатана.

Тоді і небо нам всміхнеться веселково,
життя пірне у вир чудових змін,
і мир до нас прийде не випадково –
здобутком перемоги буде він.

04.04.2023 р.

Бог заплющує заходу око червоне
і чоло Йому хмарами густо йде,
аж землі соромлива щока холоне,
аж у грудях їй вітер чутки гуде,

що, відомо, здимався із уст Господніх
ще коли тільки слово було і тьма,
і летів із ніколи в оте сьогодні,
де плітки виникають поміж трьома,

де палають то з сорому, то від люті,
де любові безчестя дають клеймо,
де життя оминають, у осуд скуті,
де ми всі, що посіяли – те жнемо.

І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
як гора свій тягар до небес несе,
всю незвідану неміч, відому Богу,
і землі повідає про те, про се.

І цілує їй щоки, і пестить вуха,
і втішає за звичаєм: все мине!
Моя змучена сестро, лишень послухай, –
бог за вісника правди призвав мене!

А коли надавав мені Духом змісту –
з ока заходу в хмари пустилась кров.
Обирає тебе за Свою невісту,
не соромся прийняти таку любов!

27.04.2020

Блаженних митей повнота
сповняє слух.
Це Бог відкрив свої вуста
чи світ ущух?

Як слів перелік добіжить
свого кінця –
Так з рук моїх втече ця мить
і тиша ця.

Зостануться лишень пташки,
пташки і я,
і нитка темної ріки,
і течія.

24.04.2020

Й нізвідки – музика, як вічності удар
по скронях несвідомої в любові.
Любове, а чи ти – священний дар,
чи це тобі збудовано вівтар,
чи палиш ти вогнем на клятві крові?

Лиш тільки музика! І я у ній тону.
В її глибинах враз – церковні співи.
І пальці труться по самому дну.
І їй – один, йому – оцю одну...
Колишуть вічність у подолках діви.

Нетлінна музика. А все-таки – в мені!
Хай чує Бог і світ, вітри і люди:
не зрину, ні, підноситись в огні,
коли любові в дар – любові дні!
Ця музика – нехай хоч вічність буде!

19.04.2020

Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема.

Вже й зима відступила, з гордині а чи за звичкою.
А весна – несвідома причасниця, як тюрма,
розмежовує сонце старе і дитячі личка.

Це прихований ворог чи надто відвертий друг
накладає тавро на лице – білосніжу лілею?
Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
народила людину і нині вмирає нею.

А природа, як янгол зі сну, дослухає Господніх слів
й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
аромати дерев порозквітлих, ярких полів...

Горобці розлетяться й мені вже себе не треба.

12.04.2020

Як хочеться прокинутися
та у твоїх обіймах.. тонути..
Я готова тобою захлинутися,
завжди поруч бути.
Бо ти моє життя,
дякую, що поруч - це щастя!

2023

Складність буденних речей.
Вся заплутаність невагомих,
іноді дратівливих думок.
Хто зміг би чекати,
не маючи майбутнього?
Хто встиг би на потяг,
що їхав у протилежному напрямку?
Женучись за часом
не фокусуєш очі на головне.
На те, без чого не існує самого життя.
Чому ж гадаєш про перспективи?
Уявляєш дороги, їх розгалуження.
Вони здаються вірними й такими
жахливо правдивими.
Дороги твого життя.
Стійкі жердини на тихій воді.
Іноді думаєш, що одна з них
вкаже правильний напрям.
Допоможе знайти вихід
із самісінького небуття.
Вона подасть руку допомоги
крізь сяйво нічної зірки.
Затьмарить ніч світлом,
схожим на сонячне.
Шкода, що часто вони
вводять в оману.
Обдурюють,
чаруючи блиском в очах.
Тільки їм властива
сила впливу на біль
в ображених людських серцях.

03.04.2023

Із Федора Достоєвського (1821-1881)

Звідкіль всесвітня скрута враз прийшла?
Хто винний тут, хто перший починає?..
Народ ви спритний, це усякий знає;
та слава йде про вас доволі зла!
Подумайте: можливо, вам би слід
приводити до ладу вла́сну хату?
Не варт на злам випробувати світ,
під небом місця – для усіх багато!
Та й смішна нам фантазія така:
французом – налякати русака!

Знайома Русі низка чорних днів,
було їй те, що не бувало з вами.
Татарин під п’ятою нас давив,
а опинився він же під ногами.
Та Русь далеко з тих часів пішла,
їй тісно поряд з вами, боязкими!
Заморський зріст вона переросла;
хто стане в ряд з богатирями цими?
Окиньте зором розмір наш увесь,
якщо звихнути ший не боїтесь!

Страждала Русь у сварах безґрунтовних,
спливала кров’ю ледве не дотла
у боротьбі братів єдинокровних;
але свята й живуча Русь була!
Ви розумніші – вам і книги в руки;
чесніші ви, бо честь вам так велить...
А ми зате – терпіти гідно му́ки
навчились у перебігу століть!
В минуле гляньте, – свідок вам воно:
союз ваш – не страшний для нас давно!

Ви кажете, що винні ми в нашесті,
що росіяни – зрадники присяг,
що в нас замало лицарства та честі,
що вас прикли́кав ваш союзний стяг,
що вам шкода країн – сусідів наших,
що хочеться загарбань різних нам,
що те і се... В нападках цих і дальших
вам відсіч дана, ніби школярам:
вам щось не те? – прийдіть самі до тями,
не бриль же нам ламати перед вами!

Росії дії – важити не вам!
Призначення її – від вас укрите!
А Схід – її. Усі народи там
в її обіймах мріють відпочити!
Царюючи над Азією зроду,
вона усім нове життя дає,
й відродження притаєного Сходу
(Так Бог звелів!) із нею настає.
Це владна Русь, підданство це царя,
майбутнього це сяюча зоря!

Меч Гедеонів візьмемо як зброю,
є в Ізраї́лі сильний Судія!
То, Боже, цар, збережений Тобою,
помазанець десниці Твоєя!
Де два чи три для Господа готові –
Господь між них, як сам нам обіцяв.
Мільйони нас чекають тільки слова,
й нарешті строк Твій, Господи, настав!
Звучить сурма, і наш орел двоглавий
на ворогів несеться величаво!

(2023)

Ти живеш в перевернутім світі,
де ногами усе догори,
а на щоглах розвіює вітер
полинялі надій прапори…

Де колишуться думи в затоні,
повні ревнощів, суму і мрій,
що як яхти стоять на припоні
і чекають на тишу завій…

Де висять кажани-сподівання,
головою схилившись униз,
а між ними примара кохання
видуває з валторни каприс…

Ти існуєш у схибленім світі,
де за люстром лише пустота
і спустошує сумнівів вітер
власну душу. Свята простота…

Барви небосхилу
Знову затопили
Вишгород ізнизу догори, –
Кетяги бузкові
Світлом світанковим
Наповняють вулиці й двори.
Буйне трепетання
Цвіту серед травня
Видиме і чутне звіддалі, –
В сонячнім промінні,
Хвилі білопінні
Котяться по збудженій землі.
Запах дивовижний
Зупинивсь нездвижно
І п’янить приємно день у день, –
Хочеться літати
Людям, як пташатам,
І співати радісних пісень.
Полонили місто
Кольором барвистим
І ряхтять сузір’ями бузки, –
В час цей, безумовно,
Гарно невимовно
Їхньому цвітінню завдяки.
04.04.23

Присядь, Не стій, Господь з тобою…
Ти що надумав, хлопче мій?
І ця стежина є святою,
Хоча й мостивсь тут лиходій…

Приліг? полеж, не плач, запізно.
Затримай гнів свій… зимний вік…
І загорнися у валізу
Й відсторонися від базік…

Вони повсюди тут і тамо…
З околиць пруть як дощ з гори.
А пам’ятаєш в серці: "Мамо…"
Згадай її, поговори...
4.04.2023.

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Круглий-круглий хлібний бік.
Він від зайчика утік.
Бабі клопоту завдав.
Дід сердитий: "Бабо, ґав
Наловили ми в обід.
Буркотун тепер живіт.
Буть голодними, повір!
І куди подівся він?"
Круглий-круглий хлібний бік
Ще від декого утік.
А хитруля лісова
Гам! бешкетника, й нема.

2023

Свою притомлену строку
Навряд чи вже переіначиш
Й не підставлятимеш щоку
Бо ненароком ще заплачиш
Словник стидливо з шафи зник…
А ні адрес… ні фотографій
І терпне з голоду язик
Комусь пора до епітафій…
Квітневий промінь крізь вікно
Чомусь без слів усе розшторив
Таке воно своє кіно…
Незмінний лиш судьби кошторис
3.04.2023.

Досіває як на рану солі
завірюха іній і сніги...
певно, як розтане моя доля,
вийде навесні за береги.

А коли навіяна розлука
стороною омине мене,
розіллється повінню по луках,
ручаями-бродами мине.

Поміняємо одні на інші
у далекім вирії краї...
але Богу все одно видніше,
де, кому, куди, коли раніше
йти і йти у засвіти свої.

І запам'ятається надовго,
і не буде мучити нікого
те, що ми у світі зажились,
і не залишається нічого
як пливти до берега чужого
у обійми осені... колись.

04/23

Ти жінка-вамп, ти просто унікальна.
Такої іншої нема і не було,
а на обличчі усмішка фатальна,
що вкоротила не одне крило…

Ти – жінка-фікс, уява невичерпна,
і спокою оточенню нема…
Тобі б зимою у спекотний червень,
на тепле море, а мороз – дарма.

Упевнена в собі незаперечно,
на все у тебе власна думка, план…
Та запитаю, може недоречно –
Чому кленеш омріяний талан?

Ти діамант у золотій оправі,
із кожним днем росте твоя ціна…
А може те усе лише в уяві?
Чи не тому і досі ти одна?

Неба кран протікає, з сифона — крап... крап...
не дратує глуха послідовність.
Ні про що не питай, розірвати не квап
поміж нами поспішно безмовність.

Неможливо розкроїти вірно думки,
коли дощ дістає кастаньєти
і періщить навкруг, висипає в струмки
з жмені вічності срібні монети.

Не заплющила б очі сумні назавжди,
щоб втопити печалі у зливі,
бо вона це: життя, дивний клекіт води,
фантастичних прелюдій мотиви.

Тиша тільки в мені, за вікном водограй
розправляє пагілля зелене.
Я всотаю краплини... воскресну... бодай
райські яблучка зріють для мене.

31.03.2023р.

Є у людей –
мавзолей:
з дверима в темний рай,
на стінах якого зорі –
заходь, вибирай.

– Скільки їх хочеш?
– Скільки завгодно!

Ти арґонавт –
з Моря Шахт:
і номер твій є – 6,
на шкірі твоїй – вугілля,
під шкірою – не́-на́-ви́сть.

– Скільки ти хочеш!
– Скільки завгодно?

А угорі –
журавлі:
довічний ключ на ніч,
цей траур для когось правда –
ти з Сонцем же віч-на-віч.

– Скільки захочеш?
– Скільки завгодно!

Весь вільний час –
це Екстаз,
чи право на ривок –
у горах є квітка горда –
сніг тане, а з ним – твій строк!

– Скільки ще хочеш?
– Скільки завгодно!

Д Е М О К Р А Т І Я !!!

1992 р., 4 березня 2003, Київ

Коли згасне зоря світанкова.
Знову ранок заблимає в шибку,
Золотий візьме сонечко ковшик
Та черпатиме ним росу чисту,

В якій вмилися квіти весняні
І напилися трави зелені,
Босі ноги вербички купали,
Ще й намистечко срібне із неї

Одягала калинонька в лузі,
Красувалася ним перед квітнем,
Усміхалася щиро й привітно,
Вони ж з місяцем цим давні друзі.

2023 р.