З дощового "до"-до-"до" – осінній джаз,
з монотонного речитативу – пісня.
Перше "до" – невинне "до" – немає нас,
тільки ластівкам у небі надто тісно.

Кома, "ре" береться ревно за старе,
ретроспективно нас і час римує,
та йому бракує рим, а римам – трем
і вино – єдина для розмови збруя.

Крапок стук, він "мі", мінорний біг а-ля
мегапіксельно-клітинним монітором.
В океані Google – в пошуках земля,
де в Адамовім Ребрі згубився сором,

у тривалім "фа" стиснулася б строфа,
хрест із п`яток заплітаючи на спині
і бажання оковитого мольфар
"фа"-сував би кавово на гущі винних.

"Соль" солила, насолила, що скрипить
знак скрипковий сходинами на крещендо
і рядки із-під Пегасових копит
розпорошуються шляхом хеппі-енду.

Ляля "ля" лямурно ларго п`є думок,
набирає ходу – і вона вже в ленто,
струмом витікає чатовий струмок,
за таке "ля-ля" для лялі компліменти

посилає "сі" зі смайликом до вух.
Сі сеньйоро, Ви так звабно-віртуальні.
І летить зима-чи-літо-білий пух
у приваті в інтернетно-чистій спальні.

А що друге "до" вразливіше за всіх,
бо звучить на тон тонкіше – видно чуле.
В дощовому "до"-до-"до" по клаві збіг
нот у медовитий Bella-Nota вулик.

23 Січня 2009

***
Буде видно
----------
Йду до дідька - так люд благав
та тримав "повсякчас" на думці -
на очах - непомірна love,
за зубами - із буди "гав",
дуля з маком - в дорожній сумці.

Позбирався - як тільки міг,
сон у руку, на плечі злиднів,
з перехрестя - ввімкнули сніг,
щоби слід замести доріг,
аби думалось - "буде видно".

Далі - "якось", бо так нема
щоби стіни - між "там" і "звідки",
щоби тільки до свят - зима,
і давали, та - задарма,
а гачка не було у клітки.

Запах смерті - аби не сон,
хай крім Бога - немає свідків,
alma mater - Декамерон,
terra nova - Новий закон -
ще не ягода, вже не квітка.

Повертатимусь навесні
краєм ока пройдуся нені
не на білому, на коні,
у непевному "так" чи "ні",
але хлинно, мов кров по венах.

25 Листопада 2008

***
З Теребовлi до Копичинцiв
-------------------------
Теребить небо Бог з Теребовлi
до Копичинців - сніжні копиці,
вітром кашляє - кепське здоров`я,
білокрів`ям закутує лиця.

По дорозі, Мшанцеві на шану
повисипував міхами море.
Наче в дюнах сушився піщаних,
Сухостав ледве "cухо" говорить.

А на "став" час настав на зупинці -
зуби-літери виїла ржавість.
І вони з Яблуновом - чужинці,
служби дві, що неділя відправить.

А під панциром льоду Нічлава,
дно у пролежнях, схудла до нитки,
тут приходила літом галява
і роси набирала, де плитко,

де на вудку - ні риби ні часу,
тільки тіло розбите качками,
де дощів розпускалися ласо
і гойдалися ночі зірками,

де моя безровера дитячість
з діжки обруч котила на дроті
і не дбала за ким ворон кряче,
а кого залишає на потім.

І тепер, як років ясла повні -
їсти хочеться стільки - щоб жити.
Теребить небо Бог в день церковний,
б`є у дзвони, вибілює миті,

вітром кашляє - кепське здоров`я,
білокрів`ям закутує лики.
Ждуть Копичинці сніг з Теребовлi,
стільки в пам`яті - стане довіку.

25 Листопада 2008

***
Лежати валетом
--------------
Коли би то усе потасувати -
від збігу точки і до пульсу втрати,
щоб хід пропасувати за думками
де без тузів король і в дамках дама,

котрій валетів підкидають в прикуп,
вино мастите, з виміром не в ликах,
три шістки в знак хрестового нашестя -
покірливі гладильні проти шерсті -

лежать побитими, вниз головою
і десь в колоді чорт, а не з тобою,
парад готує для руки з козирних,
а що у рукаві - питання спірне -

чи дати бубни чи вдавати дурня,
своїх п`ять пальців всунувши до урни
на виборах, де пан - хто більше кине,
де вихід в королі - за добру міну

що вибухне, коли не лихом - сміхом,
або спускатимуть на гальмах тихо
аж поки час не випаде відбою,
а чорт не вийде в карті поза грою -

бо нічим вібиватися, чи карти бито.
Хоч лізь на роги, відкидай копита,
безтузі королі і в дамках дами
укладують валетом їхні драми.

25 Листопада 2008

***
Там де чекають
--------------
Дорога - піт і кров, терпливі тусани,
голодними очиськами прикута до війни.
У крок - то легше біль, убік - і не знайти
ні правдоньки, ні захисту - лиш плахи та кати.

В`язниці - бунтарям, балади - у золі.
А що тобі написано - є пухом для землі.
Як можеш - говори, а мусиш - то тримай.
У пеклі не зігрієшся, а промахнешся - в рай.

(приспів - optional)

Там на нас чекають янголи і сад.
Ах, який сердерчний сипле небоспад.
Там птахам складає крила вирій,
з виглядом на 'я' - душі квартира.

Палацам - королі, корона - у небес.
Кого би не підносили - а ставитимуть хрест.
Люби - то просто так, а спроста - не проси.
Навчився часто тикати - на себе бракне сил.

Де віра - там дійдуть, де світло - там і путь.
На небо задивитися - а камінь тут як тут.
Як можеш - промовчи, а мусиш - то стріляй -
легені повні радості - до неба батерфляй.

(приспів - optional)

Там на нас чекають янголи і сад.
Ах, який сердерчний сипле небоспад.
Там птахам складає крила вирій,
з виглядом на 'я' - душі квартира.

28 Листопада 2008

***
Димова
------
Зимі - подимне. Лісу крона
зійшла на попіл і за комин
водила теплий струмінь духу,
а вітер поривався й слухав

про те, як серцевина мліла,
коли розрізували тіло,
коли відрубували руки,
як у вогні родились муки

і так до тріскотіння, скону,
аж до солодкого полону,
що волочився десь за обрій.
У нім летілося - задобре.

А скільки висоти під боком -
вросло у землю, тішить око,
бери - не хочу та й не в стані -
бо з вітру поручні в незнане

і ні сходини поміж люди,
ні цяти гіркоти у грудях.
У космосу легких обімах
падіння нескінченно-вільне.

Кінцева всесвіту, а далі -
ні в зуб, ні пари з уст, ні лялі,
ні приступити, ні пилини,
ні тіні подихів у спину,

до ручки списані закони
та відступаючі кордони
в-сто-сонць аморфної оази.
Немає як лежати плазом -

тому ввімкнувши аварійні,
лечу, де галактичні війни,
де сонцем крутить добрий циган -
дзиґар, що бавиться у дзиґу,

де решето - зірки ловити,
носити воду з того світу.
Пройти крізь нього - зрозуміти
себе, складаючи по бітах

у пам`яті в-цю-мить-живущих
і стати богом невмирущим
аж доки спогади не стліють
у напророчених стихіях.

Повернення себе самого -
холодні язики підлоги
вилизують дорогу в сіни,
від світла - проступають стіни.

1 Грудня 2008

***
Пiд заставу
-----------
Давати, вірити на слово,
чи набирати в рот води?
На кожне щастя є підкова,
тепло - бездомне без сльоти.

І псом приблудним в час чекання
виходить сон з очей-калюж.
Стає пір`їною вагання,
коли згори роздався - "куш".

І слід ще теплий - карб везіння
на битім втечею путі,
бо підганяє холод тіні,
а кров здається на постій.

Та голод - не примара, гонить.
У поцілунках смерті - біль,
він розтелепаний у дзвонах
і пересушений - на сіль.

І як не бийся - лід прибавив...,
та що не думай - Бог правий.
Життя дається під заставу,
а хочеш жити - вовком вий.

19 Листопада 2008

***
Вiльне падiння
--------------
Вільне падіння, а серденько - твердь,
неба склепіння на дні піднебіння,
словонароджую. Слово, як смерть -
з уст облітає вірності пір`ям.
Межі почутого - склеп для повір`я,
здогадом в`язнуть у кинутих тінях.
Тіней опалих набралося вщерть.
Груди налиті - під в`язами міх,
згустком підв`язаний - зашморг емоцій,
змінами вітер як біг - не добіг,
а зупинився - то стало колоти,
де калатало, тішилось "потім",
ніби тепло у сигарному коці.
Я відтепер став липкішим за сніг,
ватою з цукру - моє резюме.
Буду ліпити не бабу, а бабку -
звук палатальний повітря займе,
крила прозорі, теплоязичий
спалах вібрацій в темряві тиші.
І набігатиме в здогади крапка,
в межах почутого - легко і гладко,
вільне падіння - думок макраме.

15 Грудня 2008

***
Спокусi
-------
Які у вас, сеньйоро, до мого серця справи?
Що називаю лівим - то вам здається правим,
жада по вінця стегон, а там де зліва - пусто.
Ви те вино із вітру та хтивої розпусти.

В отих устах зимує бажання повне спраги,
в отих руках сумує за ласкою розвага -
майстерно роздягнути словами, жартом, ділом,
неначе скрипку, чути тонкі дотичні тіла.

І ось життя - на сцені, а ми - актори биті,
мандрується нам ласо від пристраті до миті,
де магма вулканічна кору оросить смаглу,
де стане нам нестримно, а потім невибагло.

За добру гру - натхнення, за вийняток - мовчанка,
ми вінчані для ночі, (за)суджені до ранку.
Забудемось, заб`ємо на всіх і вся, озвучим -
О, besame, tu besame i besame muy mucho.

26 Листопада 2008

***
Гасимо вечiр
------------
Гасимо вечір інтимом.
Стигне в устах фіміам -
надто п`яніючим плином,
крадженим щастям, що мимо-
волі тремтливим рукам

хочеться викрасти тяму,
зміями витися з віт.
Хрестики-нулики - драми,
гріє текіла "Tе-амо",
тіні вилизує ґніт.

Цвіт сакраменту і лоно -
любить-не-любить-зривай.
Знаки питання і коми
сором`язливо-зникомі,
де безпілотне highfy -

світло кінцеве тунелю,
поїзд - "Шанель номер пять",
стіни відсутні і стеля,
і не знайшлось менестреля
в пошуках рими на "-ять".

Гасло - "Туди чи не можна?",
відповідь - "Вила й вода".
І добалакує кожне
власну, про себе, безбожність.
Гасне - недогарки два.

28 Листопада 2008

Життя - то є заячий біг...
Ну ж-бо спробуй звернути в снопи,
Геть, від снопу розлючених фар.
Не ловити на спину батіг,
Не валити на груди, не завжди під силу, тягар...
Життя - то автобус нудьги...
А Любов - на зупинках, стрічає навшпиньках,
Та й то, не на всіх.
Потім знову свистять батоги,
Крізь ревіння худоби, та ниций погоничів сміх...
Життя - то пожежа з дощем...
Налива водоспадом згори,
А вона без відради горить.
Хлюпа липко під драним плащем,
П`яне полум`я, серце вилизуючи, майорить...
Життя - то напнута струна...
Не дай Боже порвати до часу її,
Часто без каяття.
Накрива одсиріла труна...
Чи ж тоді починать цінувати це миле, ЖИТТЯ ?!...
21-22.02.03р.

Підкрадався, мовчки брав за плечі
І ховав твій стан сумний в собі
Мокрий дощ, в якім згубився вечір,
Що зорею мріяв зацвісти.
Не дощем..
А поглядом глибоким –
Чистим, щирим, світло-золотим.

Ти стояв. З рахунку збився кроків
Всіх отих, що мовчки повз пройшли.

Люди йшли.
Не бачили, не чули,
Не могли збагнути суть твою.
А з вікна будинку – чорне дуло,
Постріл у життєву суєту.

Ти стояв…
Скуйовджене волосся
Мокрий светр і пліснява в душі
І життя все вогкістю взялося.
Топляться сніги,
Ідуть дощі…

А вона – веснянки на обличчі
Всім єством закохана у світ.
Зупинилась. Глянула у вічі.
Із коси зняла весняний цвіт
І тобі до серця прищепила.
Він прийнявся…
І стопився лід.
І життя здійнялось у політ
І розливсь солодкий мед по тілу
Світлосяйно-ніжним почуттям.
І перетворились в сонце зливи.
Кожен день веселкою світав.

Підкрадався. Мовчки брав за плечі
Цілував і плечі у уста.
Зоряно-казковий теплий вечір.
Що змінив усе твоє життя.

Гроза по ринвах торохтіла,
вона залилася плачем,
а під дощем – ми всі спішили,
байдужі до її проблем.

Гроза сварилась і кричала,
метала блискавки в безсиллі...
А я – стояла і мовчала,
дивившись на її зусилля,
на її марні намагання
Нас чимдошкульніше вчепити...
А я ...Стояла і мовчала,
сміючись в її обличчя.

Ось так от...ПрО Грози

Тобі і завданим
мною мукам, В.В.

Ти знаєш, я б сказала «пробач»
Вслід образам, і зрадам, і болю.
Зі сльозами скорботи в очах
Крок за кроком ішла б за тобою.
Я просила б тебе тільки погляду,
Що є сумішшю докору й смутку,
Хай зрадливість моя буде проклята! –
Я не варта й на шанс порятунку…
Дай хоч руку. Її цілуватиму
Доки зможу я вільно дихати.
Ти подивишся й, певно, не знатимеш,
Як мене би чимшвидше здихатись.
Знову винна. Я просто нікчема,
І мій жаль вже нічого не вартий,
Як нічого не варта дилема:
Який шлях у житті обрати?
За вагання я маю кару,
І обоє ми маєм страждання.
За одну лиш акторку нездару
Уся п’єса скінчилась провалом.
Я благаю прощення… Навіщо?
Ти ж повинен щасливим бути…
Я лиш вслід прокричу безкорисно,
Що тебе я не зможу забути…
26.06.08

Нашорошено тиша щулиться,
Страшно – поряд блукає крик.
Заглядає у душі вулиця
Та шукає, де спокій зник.

Чому крик той не має голосу?
Бо потрапила Віра в штиль,
І Надія вже тонше волосу,
А Любов – того крику біль.

Крик зіщулився неприкаяно,
Бо безсилий його протест…
Стільки часу на вітер згаяно,
Над майбутнім – зловісний хрест.

Як же хочеться вітру свіжого,
Щоб зробити вже повний вдих -
Вітру з напрямом, вітру хижого,
Щоб вже крикнув той крик…і зник.

І щоб знову зустрічні погляди
Дарували тепло з-під вій….
Але поки що очі - огляди
Епідемії мертвих мрій.

Промовисто тиша мовчала -
заповнила паузу в звуках.
Тут щойно музика грала,
пропливши повз клавішний стукіт.
І пальці тонкі музиканта
танцювали над піаніно:
тут музика щойно лунала,
і світла мрія тремтіла.

Я так і знала, ми не будем поруч
Далекий північ білої пітьми.
По праву руку захід, схід – ліворуч,
Позаду – руки, зігнуті крильми.
Бринить колючим заревом і манить
За горизонтом безкінечний світ.
Ранкове сонце так невинно ранить.
Чудовий день. Сьогодні мій політ.
Я полечу до тебе мій далекий,
До тебе мій холодний і блідий,
На теплім вітрі соколом, лелеком,
На ніжних хмарах краплею туди,
Де біла ніч холодна і волога,
Де світлий ранок стомлений, гіркий,
Де мрія і крилата, і стонога,
А з неба падають дотвоїх ніг зірки.
І ти злови одну, оту яскраву,
Яка освітить стежку. Я прийду.
І візьмуть схід за ліву, захід – праву
За руки. І до тебе приведуть.
Я занесу холодний сніг знадвору,
І він розтопиться у мене на руках.
Я так і знала, ми не будем поруч,
Мій білий, ніжний і пухнастий птах.

смердюча шкарпетко,
брудна і нікчемна,
за що в тобі бачать
лиш сторону темну?
можливо за те,
що ти вірно служила.
встромляючи в тебе
сокири і вила,
навчаючи діток:
«брудної не руш!»,
невдячні оголюють
зло своїх душ.
та ти їх пробач,
пожалій, бо вони –
окрадені, рихлі,
діряві човни.
шкарпетонько мила,
чарівна,єдина,
не має законного
права людина
тебе і подібних
вважати брудними,
оскільки всі люди
самі є такими.

Небо синє-синє
Хмаринки ніде не має
Вітерець легенький повіває
Пшениці коси заплітає.

Сади вродили рясно.
І на душі прекрасно.
Лише пташка жалібно співає.
Великий смуток вона має.

Пташко! Пташечко моя!
Чому болить твоя душа?
Яке горе сталося в житті,
Що забути важко тобі.

– “Іди за мною,
Куди я лечу,
Я тобі щось розкажу
Людей вбитих голодом покажу.”

Йшла я темними лісами
Високими горами
На велике поле прийшла
Відпочити присіла я.

До мене жінка підійшла
Красива й молода,
Взявши за руку,
Тунелем темним повелà.

Довго ми йшли
У місто велике прийшли
Ясність надзвичайна там була,
Але сонця не бачила я.

Що це за місто?
Хто тут живе?
Чому плачуть люди,
Що аж земля гуде?!

Наш український народ
Місто це заснував,
Який в 1932-33 рр.,
З голоду повмирав.

Бачила маленькі діти
Руки простягнули догори
Просили шматочок хліба,
Щоби вижити змогли.

Скількі молодих хлопців
І вродливих українських дівчат?
Мечем голоду вбиті були
Чути завжди їхній плач.

Також люди там були
Які книжки в руках тримали
Підходжу ближче і дивлюсь,
Сторінки порожні переготали.

Що то за новина?
Що трапилось таке?
Багато книжок не дописаних
Чия вина у цьому є?

Це-поети і письменники
Геноцидом вбиті були,
Щоби правду не писали
В сиру землю спати пішли.

Наша інтелегенція передова
Також місце там знайшла,
Щоби не змогла процвітати –
Україну хотіли колонізувати.

Це – місто таке велике,
Якому не має кінця...
Голодом мільйони людей були вбиті,
Як лезом гострого меча.

Плачуть усі тут і ридають
Бога щиро благаютъ,
Щоби покарані винуватці були,
Які до голодомору довели.

Встань, Україно-мати!
І до народу йди.
Розкажи про свій біль і рани
Нехай визнають і вони.

… покректує, сопе з закритими повіками: молочну білу Біблію уголос читає Немовля – ссе материнську грудь…

broken дорівнює падати
чимось тобі завдячую
ходять щоденно сходини
висівки на столі
картка зависла в пам’яті
легко тобі здаватися
вулицями бентежними
на легковажнім тлі
дивляться втаємничено
периферійні змалечку
ліки собі добуваючи
на паралелях доби
вартість ціні не відповідь
буде тобі доктриною
вийдеш за межі чинного
трафіку в голові
кілька разів пірнаючи
ти все одно залишишся
коси ростимуть довшими
скільки їх не зрізай
погляд не змінить напрямку
там у куточку квокчеться
агітаційне придане
кожному з того пай
легко тобі здаватися
з погляду виглядати
гіперболічним маревом
тягнешся навпростець
маємо те що маємо
нам не достатньо кожному
нам забагато старості
врешті на сам кінець

Біжи. відколи небо перестане тобі сипати дощі. Мовчи. допоки не згасне на ньому остання зірка. П"яній. відколи життя перестане тобі платити. Цілуй. допоки губи не пектимуть тобі душу. Мабуть, ми будемо разом, коли підсніжник проб"ється крізь асфальт.

Співучий очерет -і шелестливі трави,
Буяння кольорів- збентежені світи,
Ілюзія чи яв, цей соковитий травень,
Ця скраплена краса неписаних картин...
Кипує терноцвіт, тамує подих небо,
І бОрсається Буг, як риба у кімлі*
А я ковтаю тут повітря мов плацебо,
чи ліки від суєт- великих і малих.
Ці сірі валуни – закам’янілі звірі,
Ріку долають вплав, чи переходять вбрід,
І вперто ідучи, вони у чудо вірять,
Хоч стільки вже води спливло повз їхній рід.
А люди з давнини вважають їх камінням,
І пестить їх потік - тремтяча вогкість літ,
Вирує водоспад, шумує ряботиння,
Лиш не пливе здаля легкий козацький пліт.
Лиш не ячать човни згуртованого війська,
І вершник не промчить на доброму коні,
Забули острови сумну козацьку пісню,
І схоронив лозняк забуті курені..
Навіюють вітри цю дивну ностальгію,
Гірчить як сивий дим калинове вино...
А може то всього лиш магія Мигії-
Козацького села, що з Бугом заодно.

Кімля*- сіть
Плацебо*- препарат чи процедура, що не має прямої дії,
але прописується пацієнту для його заспокоєння.
Мигія*- старовинне козацьке село на скелястому березі ріки Південний Буг.

(З Олександра Твардовського)

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Літ із дванадцять. Видно, що бідовий,
Із тих, що верховодять у дітей,
Із тих, що у містечках прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.

Машину обступають на стоянках,
Тягають воду - від душі порив.
Приносять мило з рушником до танка
І пригорщі нестиглих, кислих слив.

Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто,
Заслали все кругом густі дими.
А він періщить - з башти не зирнути
І звідки той вогонь - збагни візьми.

Адже навкруг така стоїть руїна,
Стріляти може будь-яка із дір.
І раптом де не взявся той хлопчина:
'Я знаю, де гармата, командир!

Я підповзав, вони там, серед саду'.
'То де ж таки сховались, на біду?'
'А дайте й я ось там на танку сяду
І дуже швидко й точно проведу'.

Що ж, бій не жде. 'Залазь сюди, дружище!'
І ось уже ми четверо - у бій.
Стоїть хлопчина - міни, кулі свищуть,
Немовби лиховісний буревій.

'Ось тут'. Заходимо по кругу,
Із тилу набираємо розгін -
І цю гармату, заодно й обслугу
Втоптали ми у землю, наче тлін.

Він витер піт. 'А танк ваш добре топче!' -
Усмішка промайнула по лицю.
І, знаю, я сказав: 'Спасибі, хлопче!' -
Й потиснув руку так, немов бійцю.

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

В печі соснова пнина догорає,
Розморена...в дим! Пахне глиці піт.
Вогонь чорнилом ляду посипає,
І пріє смачно, в чавунцях, обід.
А за віконечками - в дві долоньки,
Чотириокими - тріскун-мороз.
І радіоредуктор з оборонки,
По хаті пре "генсека" розголос.
В кутку, ще допотопна, з янголАми,
Тріпоче зінгерівська швейна річ.
Бабуся, вкутана трьома платками,
Прострочує на ній рядно на піч.
Кіт вайлуватий знать не хоче миші!
(За що був битий віником не раз),
Його, котове, серце, просить тиші,
Між поглинанням шинки та ковбас...
...Мені у снах бабусі сниться хата,
(Дитинства клапоть добрий промайнув)!
На припічку, бабуся, колихати,
Й співати вміла, щоб онук заснув.
Граття було в дворищі, й на горищі,
В ярку, Зяр`я зветься той куток.
Давно вже в небі, високо, ще вище,
Бабуся пальцями обсмикує
платок...

(з невимовною любов`ю бабусі присвячується...)

07.01.2002р

Зашпортнутись за слово так просто -
слів є багато, але
ніколи -
вдосталь.
Слова лагідні, теплі, колючі і гострі,
відверті, хворі, неправильні - мандрують простором,
метушаться в кишені, я - тону у мові...
Слова лікують серця і вирішують долі...
Слово схоже на ту отруту зміїну,
Воно душу ятрить і водночас вселяє надію.

Ти заковуєш в слово емоції - чи звільняєш?
чи потрібні слова завжди з легкістю вмить відшукаєш?
Слово не скориться думці, його в лещата не взяти...
На словах, як на нервах, можливо навчитися грати.

Мов вавилонську вежу - будую словостовпіння.
Це не марудна робота, а все ж потребує терпіння.
Рими калічать строфи - відкину гірше,
Ампутую рядки недолугі - здається, дрібниця.
Я відкрию вам лікарську таємницю:
тахікардія - діагноз у моїх віршів.

Як сумно, що моя надія –
той Президент в чужій країні.
Не мій, який як ворог діє
в моїй убогій Україні.
Як сумно – що у двобою
звичайний хлопець чорношкірий
повести прагне за собою
і мій народ до Правди й Віри.

2009-01-21

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Тому не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Шляхи, шляхи, затиснуті дверцятами машини.
Не відпускають. Напрямок—Содома і Гоморра,
Що гідом заплановані в щоденнику на вчора
І перекреслено—рушаємо за дві години.

Дитяча гра: один—
два—
три—
Завмри. Не піддавайся
Спокусі наректися посланцем небес чи пекла,
Не оглядайся. Соляні стовпи зрослися в стебла
І дико крутяться між нами у відлунні сальси.

Завмри. Шляхи погрузли у піщаній позолоті,
Потоками зсипаються в кишені горизонту,
Їм байдуже, чи виступлять міста єдиним фронтом
Чи впадуть попелом. Сірчаним присмаком у роті

Запам’ятається маршрут. Вказівкою згори
Запам’ятається, щоби спровокувати сполох,
Бо згодом нам запропонує Бог (тонкий психолог!)
Згадати гру: один—
два—
три—
Завмри, завмри… (умри?)

З небуття... по тюрмах і борделях…
Все життя – по серце у снігах –
Рахував, мов міражі в пустелях,
Шрамні кільця в долі на кругах.

В цім житті,
Де щастя плоть диктує,
Голоси із пекла пінять кров,
Тільки той блаженний, хто кочує.
Тільки той безсмертний,
Хто пішов...

Шляхом шляхти шляються шалави.
Час такий – ні жити, ні вмирать.
Ні за кров, за гроші
Можна й славу,
Як дешеву лампочку,
Придбать.

Можна утікати за кордони,
Можна в себе...
Можна – у траву.
І порожні пляшки, як патрони,
Рахувать...
Мов предки татарву.

Хто б не був ти на базарних ловах,
Де б не був ти –
В ямі чи вгорі,
Міряй сум дохристиянським словом,
Посилай політиків «на хрін».

А набридло – пропадай...
Не перший...
Мов йорданську воду,
«Водку» пий.

Якщо геній – гени перевершуй.
Якщо ні –
Лягай собі і спи...

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…

Да, пусть жизнь не сказка, но ведь смерть - это не выход тоже.
Алое пятно от крови на красивой белой коже,
Три последних слова, и прощальное письмо готово:
"Жить, любить, мечтать..." хотела но ушла и не успела.

Что же ты творишь, девчонка! Как же мама, папа, парень?
И о них подумай тоже, ну и что, что не в ударе!
Ведь они прошли с тобою все несчастья, неудачи.
Ты о том подумай! Ведь для них ты очень много значишь!

Ушла... Навсегда, безвозвратно, навеки от мира ушла.
Никому ничего не сказав, ты себя отдала.
Небесам отдала и дождем к нам на землю пришла.
А вчера ведь еще жизнь красиво прожить ты могла!
Но решила, что так будет лучше и проще. Ушла...

Ці щасливі сніжинки кохаються просто неба,
Замість неба сьогодні – озеро лебедине.
Їх розсипле згори пустотлива богиня Геба,
А в пониззі збере у рими поет. Людина.

Ці примхливі сніжинки не знають своєї долі,
Що чекатиме їх у любощах сівер*- вітру.
Затанцює-завіє, а потім з полотен витре,
Чи розтопче із рипом: швидко, або поволі.

Ці пір’їнки з крила побілілої в ніч Жар- птиці,
Безпорадним цілунком торкають чужі обличчя,
І сідають, мов білі янголи на оплічок,
Щоб востаннє Святому Духові помолиться.

Лиш на ранок - засніжені вії втомлених сосен,
Нагадають про це шалене снігопадіння,
І дерева, які роздягла збанкрутіла осінь,
Переплутають часом реальність і сновидіння.

сівер*- холодний

Із нас вичавлюється час.
Мов паста з тюбика.
Повільно
архітектуриться каркас
подій довільних і доцільних
для препарованих життів
модифікованої дерті,
для силіконових мозків.
Для трансплантованої смерті.

З нас кожен –
часу катаклізм.

Розщеплений на краплі-вчинки,
дощів сумний сюрреалізм
небес очищує скоринки
до первісної висоти,
де чуйно сплять фотонів спори,
де світлом точаться світи,
де рух проточує мотори,
де вже для вогників свічок
все менше, менше, менше воску...
І от
на чистий плин думок
перетворилась грудка мозку.

Із нас вичавлюється час.

Як дивно змінює все час:
Надії, мрії, сподівання,
Що вчора вабили так нас
Сьогодні нам несуть страждання.

Зима минає, і весна
Похмуру землю прикрашає,
Снігів змарнілих сивина
У ніжних пролісках засяє.

І оживає все живе –
Цвіте під сонцем насолода,
Щоб листопадова негода
У серце впала знов моє.

Незмінна неба лиш блакить,
Що над Вкраїною летить.

Натхнення іскра у душі
Живі народжує вірші,
А муки творчості для нас
Приносить іноді Пегас.
Летить, мов вітер, дивний кінь,
За ним ти думкою полинь,
Він за одну-єдину мить
На крилах землю облетить.
Коня, поете, осідлай
І повода не послабляй!
Хоч би куди Пегас не ніс,
Лети у гори, в дикий ліс,
Через поля, через моря,
Де прокидається зоря,
І свіжий ранок золотить
На сході сяюча блакить.
В майбутнє полетить Пегас,
Чи поверне в минуле час –
На крилах мрії ти лети,
Лети, поете, до мети!

Коли Творець виліплював людину,
О, Господи, прости раба твого;
Мабуть, Він користав не зовсім глину,
Було в тій суміші сповна всього.

Суворість олов`яну в форму вилив,
На скупість дерева потроху взяв,
Із скла - байдужість, а брехня - то з мила,
Та ще піску, щоб очі засипав.

Позоставалось щось і для Любові,
Самопожертви чистий діамант,
В лабети заховав з Любові асбестові,
Вгорі єлеєм клеїв щастя бант.

Тоді дмухнув - і ожило творіння,
(А серце - з пороху, геть не забув),
Та щоб миттєвим не було горіння,
На порох той водички Він хлюпнув.

Дощі земні все порох заливають,
Вогонь заледве тліє, не горить,
А я вже бачив, як святі палають,
Змогли, зуміли серце запалить.

Згора, спочатку, дерево у попіл,
Що мило википа і скло тече,
Олив`яні довкіл блищать потоки,
Душа радіє, хоч вогонь пече.

Аж от - ураз... алмаз, та як засяє!
І відчиня асбестовий футляр.
Це дійство бачить той, хто очі має,
Не треба там ніяких окуляр...

... Коли Творець виліплював Людину,
Та годі недолугих порівнянь.
Ось, поруч, хтось горить вогнем, поглянь!
Ні, рук не опечеш - хапай жарину!..

11.03.02р.

Сонце встало за полями,
за горами, за морями,
докотилося до нас
в цей ранковий гарний час.
В білу хмару закрутилось,
щоб воно не простудилось,
бо як чхати сонце стане,
то світити перестане.

Залишили мені одні кпини
і посмішки злі у спину,
плітки, обмани, «гарячі новини»,
вважаєте, цим ви мене зачепили?
Я не викажу свою втому,
на зиму вкриюся снігом…
Не турбуйте мене даремно,
Бо я – голка у стозі сіна.

Я учора, ви знаєте, з Робертом довго
Говорив. І раз-по-раз гукав: „По одній!”
Розумієте, ця проклятуща знемога
Вже дістала – ніяк не освідчуся їй!

Він сміявся, що Джин теж була зацна штучка.
Потім злидні заїли, болячки, сім’я...
І з любові зостались самі лиш каблучки,
Тож не треба, мовляв, хвилюватись, як я.

Він казав: пий любов, доки ще вона тепла,
Наче пиво, дігнав? Я кивав і мовчав...
Він казав, а в вікно рвались хужані нетлі,
Коло нас на столі задихалась свіча...

А на ранок вона тихо дивиться в очі,
Ледь відкриті вуста запитально дрижать.
Я кажу (хоч мовчу), що не можу (не хочу),
Що не маю на те права! Що мені жаль.

Може ви поможіть із бідою моєю?
Ви ж для неї герой, ідеал! Чи ж не так?
Пане Ред’ярде, ви б побалакали з нею...
Я б і сам, тільки слів не знаходжу ніяк...

18.01.09

Поглянули очі –
Все так, як я хочу:
На скатерті ночі
Ти крапля вина.

І тиша навколо…
Припали додолу
Два серденька голі
Й споїлись до дна.

Нічого не видно –
Скорилася гідно
Ця дика й нерідна
Між нами стіна…
20.01.2009

вип’ю я зелений чай,
скаже світ мені: «прощай».
я погляну у вікно,
знову біле там лайно
сірі вулиці вкриває.
треба ще горнятко чаю.
мозок мій напівпорожній,
шлунок, мабуть, теж не можна
геть наповненим назвати.
чаєм це не подолати,
треба випити вина,
відвернутись від вікна,
подивитись на підлогу,
на шкарпетки і на ноги,
на лакований паркет,
адже я тепер естет
після чаю і вина,
після ночі, після дня,
після всіх прожитих днів
на яву і уві сні.

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...

Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Блюз... Плюс і мінус
гітара... Нічні чари...
Перформанс. Мозку струс.
Рухаюсь - дорога в хмари...

Дімедрол. Коловорот. Укол.
Тут втратити свідомість просто -
Від передозування. Карвалол.
Химери-тіні. Плетиво думок. дорослість.

То колій паралель, то мій кілометраж
І міжміський асфальт ше пам"ятає кроки
То не утопія, і навіть не міраж
У капсулі самотності я заховаю спокій.

У кольорових снах я знову наркоман
Нічними мареннями полечу до мажень
в розчаруванні мороку, я напилась оман -
І - за новою дозою, за трунком вражень...

Так мало цього життя...
Народжені лишити слід...
А потім...У небеса злетіти...
охрещені катарсисом каяття...

І чиста Твоя душа, -
праведними сльозами омита
Оплакана, спогадами зігріта...
У небо акордами вирушає...

Вона розпластає крила
Їй буде легко у невагомості
лишитись назавжди свідомості
І вирватись із кайданок тіла...

Тане сніг і тане тихо вечір
З собою вдаль бере допитий день
Я п’ю чай(ОК), похилі в думах плечі
В кутках кімнати тиша спить лишень
З колиски падає остання безтурботність
Так важко все спалити раз ( назавжди?)
Перемотати плівку ще не надто довгу
Та вже достатньо щоб забути хто ти…
Заґратувати свій порив дитячий
Загнати в рамки та чи варто, люди?
І побувати у норі звірячій?
Та якось буде якось воно буде…
А я дитина, я таки дитина
У світ шалений не готова йти
Затримайте мене, лишіть на зливу
Хай вимучить зі мною мої сни
Страшні…

Я підхопив тугу неначе нежить
Життя минає і це не бентежить
Ще сміх є який мене звеселя
Мій друже забери мене звідсіля

Бо з кожним кроком втрачаю нитку
На небі сірім вже зір не видко
Обов'язок пильний за мною стежить
В житті випадковім неначе нежить

Як спогад про ранні двори споришеві
В тобі не загинув як дихає ще він
Мов мрія що мчить у блакитні поля
Мій друже забери мене звідсіля

За мить до Свята
помолитись мушу:
Натхнення Вам!
Колядок і пісень!
Нехай Різдво
очистить Вашу Душу!
Хай виповниться Світлом
кожний день!
***
Хай завжди щедрим
буде Щедрий вечір
На ніжність,
на тепло і на Любов!
Здавалося б –
такі нехитрі речі,
Але від них
пульсує в жилах кров.
***
Знайти себе
у цім холоднім світі
Бажаю в день
Святого Василя!
Нехай душа
купається у цвіті -
Хоч трішечки
зігріється Земля.
***
Вже час Вечері,
час твого Йордану –
Очищення
від скверни і гріха.
Хай вечір цей
для тебе Чистим стане,
Хай Божий голос
в серці
не стиха.

вона вплітала
зорі у вінок
та й пускала
по Чумацькому

та, що прокидається
не від запаху кави
і заходить на безлюдний
e-mail

вона б розбудила
і просінь
але вікна погляду
виходять
лише на північ

… Біблія складається з шістдесяти шести книг: тридцяти дев’яти книг Старого Завіту і двадцяти семи книг Нового Завіту…
… отак і Микола Хвильовий прожив тридцять дев’ять років, а Богдан-Ігор Антонич двадцять сім…

Мой кот Никита тихо спит,
и даже не мурлычет.
Он не храпит и не сопит,
он без дурных привычек.
Когда же холодно ему –
хвостом укроет лапы.
Он – домовой в моём дому,
он даже лучше папы.

2002 г.

I

«Залиш мені, у блідності лекіфа,
Що вміщує дорогу, сон і прах,
Тіней зникання в мирті і у міфі,
Тополь підземних срібляних руках.

Там розростеться стрункість кипариса
Твоїх дверей пелюстками троянд,
З блідим чолом у тирличі, ірисах
Остання ця увінчаність твоя.

П'янлива тризна, фіміам і ладан,
І цих дерев тебе оплів вінок.
Ось флейта, що оплакує Цикладу: -
Та звуки не перейдуть Ахеронт».


II

Одна долина в сріблі Академу,
Магнолій, що скидають білий сніг,
вони мовчать, не знають навіть «де ми?» -
Бліде цвітіння у холоднім сні.

Деметра - де?, не знайдеш Кору нині.
Пуста земля, біліючий пирій
Жде часу, як зустрінуться богині
у Екстерштайні нових містерій.

Ось ранку жар, виходячий із моря.
Твій, місте, карнавальний хід.
Це стукає у браму серця доля,
З речей буття стираючи наліт.


III

Левкея! Білий острів, сім вітрів.
Нечастий спів Ахілла у горах.
Цю тишу лиш тривожать по ночах
Вологі крила втомлених птахів.

Вони приходять з моря, і без слів,
Із сумом дивляться на давнього героя -
Між кипарисів він забув Елладу, Трою,
Бо кипариса срібло - смерті сніг.

Та повертатись в ніч пора прийшла.
Лиш голуби, Єлена, знову море...
Чи тінь почує, там вона говорить
так тихо: «яблуко, Паріс, стріла»

--

GOTTFRIED BENN

V JAHRHUNDERT

I

«Und Einer stellt die attische Lekythe,
auf der die Überfahrt von Schlaf und Staub
in weißen Grund gemalt die Hadesmythe,
zwischen die Myrte und das Pappellaub.

Und Einer steckt Zypresse an die Pfosten
der lieben Tür, mit Rosen oft behängt,
nun weißer Thymian, Tarant und Dosten
den letztesmals Gekränzten unterfängt.

Das Mahl. Der Weiheguß. Die Räucherschwaden.
Dann wird ein Hain gepflanzt das Grab umziehn
und eine Flöte singt von den Cykladen,
doch keiner folgt mir in die Plutonien».

II

Das Tal stand silbern in Olivenzweigen,
dazwischen war es von Magnolien weiß.,
doch alles trug sich schwer, in Schicksalsschweigen,
sie blühten marmorn, doch es fror sie leis.

Die Felder rauh, die Herden ungesegnet,
Kore geraubt und Demeter verirrt,
bis sich die beiden Göttinnen begegnet
am Schwarzen Felsen und Eleusis wird.

Nun glüht sich in das Land die ferne Küste,
du gehst im Zuge, jedes Schicksal ruht,
glühst und zerreißest dich, du bist der Myste
und alte Dinge öffnen dir dein Blut.

III

Leukée - die weiße Insel des Achill!
Bisweilen hört man ihn den Päan singen,
Vögel mit den vom Meer benetzten Schwingen
streifen die Tempelwand, sonst ist es still.

Anlandende versinken oft im Traum.
Dann sehn sie ihn, er hat wohl viel vergessen,
er gibt ein Zeichen, zwischen den Zypressen,
weiße Zypresse ist der Hadesbaum.

Wer landet, muß vor Nacht zurück aufs Meer.
Nur Helena bleibt manchmal mit den Tauben,
dann spielen sie, an Schatten nicht zu glauben:
« - Paris gab dem den Pfeil, den Apfel der -»

1944-45

Немов босоніж по стерні,
Слова, як осінь навіжені
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні,
Ідуть – ступають на ножі,
І розтинають навпіл вітер,
Зодіакальні знаки літер
У безкінечному вірші,
Що написався, далебі,
Ще випадковіше за осінь,
Чиї дощі золотокосі
Так довго снилися тобі
На тій затоптаній межі,
Поза якою білим-біло…
…Слова летіли і летіли
У карколомнім віражі,
Немов босоніж по стерні,
Неначе осінь, навіжені,
І безнадійні, як мішені
При перехресному вогні…

Не бійся почуттів,
Випусти на волю
І як повноводна ріка
Понесуть вони за собою.
Це життя без життя
І любов, що втекла.
Повз минають лиця,
Здається заблудилась.
Ці перегони, хто є кращий,
І вічний вибір
Бути чи не бути?
І сум незваний,
Забути чи не забути?
Титри в серці,
Яких не повернути.
Мовчати-кричати.
Не бійся почуттів.

Cлова твої,
Слова мої
Німі.
І ріки сліз
Гіркі,
Великого міста
Вогні
Вдивляються у вічі
Мені.
Дихає в плечі
Заметіль
І він.
Турбує сердце
Дзвін,
Не стає ближчою
Кохання
Далечінь.
Тож хай буде
Поміж нас Господь
Амінь.

6.01.2009

Зустрівся Світ із Всесвітом; потисли,
Згрубілі руки, мов кремезні мужики.
Та так упевнено, що зорі скисли,
І в баби Катрі в діжці огірки.

От Світ і просить Всесвіт: - Всевеликий!
Ну що робить із людством, підкажи!
Ти знав таких світів, як я, без ліку,
Що скажеш, людям жить, а чи не жить?

Творець наш, Велемудрий, звісно, знає,
Але його страхаюсь турбувать.
Він також рішення мого чекає
Я ж непостійний, щоб його приймать.

Дід-Всесвіт кашлянув, всміхнувся в вуса,
Що аж комети врозтіч шугонув:
- Дай мікроскопа, зараз подивлюся.
Що ж там таке землянин вже утнув?

Ти глянь, він що собі в кишені пхає?
То ж золото, нас хоче пережить?
Мабуть; кого ж то він вбиває?!
Таких як сам... Йому що, не болить?

Про що той бреше, я його не чую,
Щось обіцяє він братам своїм,
Дивись тепер, куди то він прошкує?
Ховається від них - не буду з ним!

Я - Всесвіт правди! Що вони здуріли ?!
Так тупнув злісно, що аж Світ знітивсь...
- В цих душах скельця розуму змутніли...
Дай гляну ще раз, хоч і надививсь.

Стій! Он - сіяч, і в нім себе я бачу,
З високого чола солоних крапель піт.
Та ж він працює правдою! Живи, сіячу!
Малий, ти чуєш? Поки хай живуть, не слід ...
2002р.

Пусті слова ти говорив мені,
Що не могли залишитись зі мною,
Що пливли вдаль,мов човник по воді,
Що шепотів злий вітер по діброві
Пусті слова, без пауз, без надій
В яких немає й слова правди
В яких лиш гнів на щастя, на життя
В яких щомиті серце замирає
Пусті слова, як крапля в морі слів
Я пам’ятаю кожну хибну нотку
Я пам’ятаю тихий спокій сліз
Я пам’ятаю злий голос долі
Пусті слова… Пусті мрії… Пусті надії…
Пусті, як твоя хибна думка
Пусті, як мої сльози самоти
Пусті, як і твоє серце…