Літечко в зеніті,
Липня середина,
Радує нас цвітом
Мальва. мов пташина.

Виросла під тином
Висока-висока,
Ягідки малини
Солодкі-солодкі.

Сиплеться в торбину
Цвіт духмяний з липи.
Липня середина,
Літечко в зеніті.

2018 р.

Пригадалося, як проводжали
На світанні ранкову зорю, –
Як мовчазність зростала помалу,
Навіваючи в душі журу.
Як востаннє узявшись за руки,
Ми задумливо йшли до села,
Відчуваючи близькість розлуки
І далекість любові тепла.
Обпалившись пекучим коханням,
Ми не скніли тоді без пуття, –
Розійшлися без сліз й обнімання,
І без натяку на каяття.
Ніч коротка вкладалася спати,
Довіряючись птиць голосам,
Що повсюди лунали стаккато:
Пора й вам… Пора й вам… Пора й вам…
21.07.23

У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.

І
Я не знаю досі це було, чи ні...
Пригадався вечір в вересневі дні:
Вітерець над ставом, тремтілА вода,
І бузкові очі і твоя вродА.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІ
Зустрічав нас вечір, проводжала ніч.
Слухав з хвилюванням твою милу річ.
Зорі дарували сяйво золоте,
І мені здавалось, що одна впаде.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІІ
Промайнула осінь, і прийшла зима.
Знов я біля ставу, а тебе нема.
Повернусь думками в вересневі дні.
А бузкові очі снились знов мені.

Чом ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг?
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

7 лютого 1992 року.

Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

Мені коханець дивиться у вікна,
Як тільки-но я світло вимикаю.
Сьогодні- повноликий і привітний
Залив мене сріблястим водограєм.

Я так люблю його обійми ніжні!
Легка рука заплуталась у коси.
Мене із ним чекає дивна нічка.
Який він красень! Хоч і безголосий.

А то, буває, жмуриться ревниво,
І виглядає зовсім непомітно.
У ніч таку для мене зірок зливу
КидАє до шибОк блакитним світлом.

Та сердиться недовго, тішить знову
По нОвому, і так щоночі різний.
Нехай і не зігріє теплим словом,
Бринить в мені його срібляста пісня.

Постійний мій коханець- місяць ясний.
ЗрадлИвий, знаю, хоч бува й рогатий.
Але мені таку дарує казку,
Що я за неї ладна все прощати.

"Куди б я не йшов, я створюю світ
Любові, Спокою, Радості".
Так стверджую нині, спасаючись від
Своєї хвилинної слабкості.

І крок не ступив ще, а вже - дивина,
Як швидко сходить насіння:
Та жінка - мені посміхнулась вона
В подяку за світу творіння.

Зранене війною кровоточить,
Воскресає, зводиться, живе, –
І радіють несказанно очі,
Щастя споглядаючи нове.
Чад руїн Вкраїну не покинув,
Ще війна собі шукає жертв, –
Тільки жито пнеться щогодини,
Вкотре попираючи на смерть.
Я також чимало недомріяв
І жінок не всіх перелюбив,
Тож не хочу хоронить надії
І марніти сумно щодоби.
Хоч присутнє відчуття тривоги –
Більшає бажання далі жить,
Бо сіяє сонце Перемоги
І на душу сіється блакить.
20.07.23

Мене убивали за п'ять колосків
В гулагах, в кенгірах, в уранових руднях,
І гасло зірок, як в пустелі пісків
У небі північнім, у зболених грудях.
Гнобили в уралах, зжинали серпом,
Аби не зросло і насіння вкраїнське,
Забравши поживу з найменшим снопом,
Плекаючи злобу в серцях сатанинських.

І вили вовки у казахських степах,
Як з товарняків викидали померлих,
І сльози текли по запалих щоках,
Скупі, наче цвіт у затінених тернах.
Мене називали "бандєровскій край",
"Окраїна" їхніх мокшанських імперій -
Я ж в дітях жила. Мій розтерзаний рай
Світив із сердець, пульсував із артерій.

Мене убивають за те, що я є,
Злі покручі лютим вогнем і водою.
У душах дітей моїх сонце встає.
Цього не спинити мечем і ордою.
Вишиване серце осяє пітьму,
І сила зела, що ясні небозводи
Тримає, розбудить народи від сну,
Збудує любов'ю світ миру і згоди.
19.07.23р.

А літній дощ прийшов, як легінь юний.
Присів на лавці поруч між дерев.
Мелодій рій згадали диво – струни
Дзвінким краплинням щедрим «до-мі-ре».

І будить вікна сонцем недоспілі
Легенький дощик щирий, нерясний.
І вже танцюють з ним каштанів хвилі,
І сяють липи серед барв ясних.

Скрипаль дощу тихенько грає польку,
І ранок між калюж біжить стрімкий.
Плете верба зелений сміх нівроку.
А клен кружляє з небом залюбки.

17.07.2023

Угрузла стежка, вимощена батьком,
Земля її укрила споришем,
Беззахистна під вітром і дощем
Лускою фарбу осипає хатка.

Старезних яблунь витяглося гІлля,
Шкребе лишайник, що заліз на дах,
Трутовиками затінок пропах,
І стовбури кошлатяться струпінням.

Чорніють мітлами кущі, колись медОві,
І ранять ноги дотики сухі,
Поріг встелився ковдрою мохів,
Сумує дім дитинства і любові

Вікониці розсохлі цідять світло,
Здається, груба вичахла лишень,
Табак прянИть із батькових кишень,
І вишивки над образами квітнуть.

На діл хододний боса хочу стати
Прощення попросити в білих стін
За морок, пил і неминучий тлін.
Та з покуті взирає Божа Мати.

Між маків дивних осяває ніжність-
Пробився в шибку промінець тонкий
На Нього, хто припав Її руки,
І обіцяє, як завжди , утішить.

Таких, як ти, на світі обмаль:
Глибоких, світлих, загадкових.
Як прикро, що тобі не вдосталь
Співаю арії любові.

А сповивала безупинно
Душею у шовкову ніжність,
Ділила біль наполовину,
У золотому передмісті.

Купала в росах на світанку,
В ромашці, запашнім любистку,
І потурала забаганкам,
Аби тулив до серця близько.

Літали б в сонячнім безмежжі,
Розпочали усе спочатку.
Не став на тім необережно,
Мій волелюбний, жирну крапку.

18.07.2023р.

С.Ш.

Привіт тобі жовтневому з двітисячідев’ятнадцятого.
І березневому тобі із двітисячідвадцятого також привіт.
До тих днів знов збивається з курсу моя чергова медитація
і пороги часу відчайдушно долає убрід.

Що лишилося там у прозорих пластах непрожитого,
що не гоїться досі і так незагойно болить?
У ковточку життя легковажно й недбало неспитому
недопущена зустріч мутиться й сльозою тремтить.

Не питаю чому, не розмінюю болю на докори,
небеса не корю за спустошені, болісні дні.
Долі ходять навкруг незбагненно незв’язними кроками,
на відбитках сухих закладають сади навесні.

Тож привіт через червень двітисячідвадцятьтретього
крізь заломи часові думок й почуттів кришталю.
Ти поранив мене дуже глибоко – буду відвертою.
Я простила тобі. Бо люблю.

10/13.06.23

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові

Так легко як, так просто як птахів
Трима в польоті вільнопері крила,
Почула б тихе шумовиння слів
В якому б власне серце розчинила

І віддалась. Та давні береги
Давно, мабуть, на рифи перемиті
Та й човен той потоплений давно.

На дні лежать покривджені боги
І їх листи в пляшках об риф розбиті
Лягають досі на холодне дно.

30.13.2022

Волошками розквітло небо влітку,
А синь небес окутала поля,
Згубилась в пшеницях волошка-квітка
Ї жайвір піснею її розвеселя.

Який у просторі безмежному тріпоче
Та сипле вниз пісенне попурі
І слухає його мала волошка,
Бо це для неї спів о цій порі.

Блакитноока квітонька-волошка -
Небес краплиночка маленька між хлібів,
А синій-синій той небесний простір,
То віддзеркалення волошок-васильків.

2020 р.

Гарячим сонцем дуже обігрітий,
Пропахлий пилом звіданих доріг, –
Втомився далі мандрувати вітер
І десь удень причаєно приліг.
Тож від задухи неможливо дихать
І рухатися важко кожну мить, –
Від мук земля забулася теж тихо
Та німотою сповнена лежить.
А як принадно починалось літо
І як приємно ніжило тепло,
Коли щодня гойдаючись на вітах
На них і зеленіло, і цвіло.
Засмагле літо струменіє садом.
Сонливо вкрай од спеки і думок.
Отінену листками винограду
Альтанку освіжає холодок.
19.07.23

Ти хотіла бути морем його до останнього вдиху і видиху?
Моя дівчинко, не вигадуй, облиш (то, може він сам тебе вигадав?).
«Бути морем для когось, певно, важливо?» (боже, яке безглузде питання).
Там, де він, немає ні Бога, ні Диявола. І кожен день як останній.

Там не ходить сонце німе навшпиньки понад сонними узбережжями.
Там і час застиг. Він говорить: «Будь же, моя дівчинко, обережною.
Знаю: очі твої, як смарагдове море (уявляє тебе такою).
Тут життя, мала, не вартує навіть смерті і краплини води морської.

Якщо є десь Бог над морями й нами, день у день над живими й мертвими
топче небо, певно, блакитне своїми брудними важкими берцями,
начищає зброю, розкладає пасьянси, пише вірші, багато палить,
розмовляє з тими, які ніколи не прийдуть, як би їх десь не чекали".
2023 рік

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Я тягнулась до тебе душею,
Ніби бризом легеньким торкалась.
Та хіба в шумі чути мій шепіт,
Коли людськості, мабуть, замало.

Я ковтнула твоєї печалі,
І скотилась сльозина у море.
Самота пролягла на причалі,
Десь у темряві жевріли зорі.

Після ночі наступить світанок,
Чайки крила розправлять в польоті,
А журби незагоєна рана
У морському залишиться лоні.

- Море, море, ти волі безкрайність,
Розчиняєш водою журливість,
І виспівуєш сонячну дайну.
Я, мов чайка, крилато полину.

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».

Всім серцем люблю беззавітно завжди,
За те, що дають мені силу і вроду, -
Поля золотисті й зелені сади,
І небом у синь пофарбовані води.
Коли невеселе вганяє у сум,
Чи жити у спокої мило й погідно, -
Люблю України природню красу
І створену нами - корисну й потрібну.
За те, що наснагу для серця знайшов
І очі мої не заслала полуда, -
Любимій вітчизні синівську любов
Я шлю без вагання щомить звідусюди.
18.07.23

Скажи, що насправді думаєш ти.
Світ навколо тебе прекрасний,
повний безлічі дивних речей.
Та чи віриш ти в його дива?
Тобі так само, як і мені, хочеться вірити.
Думати, що всі події випадкові.
Досвід — лиш спогади про помилки.
Віра — одна з тих речей, яку легко втратити.
Вона поруч, але через мить вже далеко.
Ти віриш, що життя — момент?
Все, що відбувається зникає
і більше не повертається.
Всі думки — лиш вигадки фантазії.
А знання, набуті за життя, лише уявні.
Я не думаю, що хтось вірить у безодню.
Проте не можу стверджувати цього.
Кожна людина бачить світ
крізь призму свого світогляду.
Якщо ж і справді все уявне,
то навіщо намагатись вразити інших?
Я впевнена, що нікому немає справи
до ТЕБЕ і ТВОЇХ думок.
Людей цікавлять вони ж самі.
Зазвичай, вони байдужі до оточення.
Кілька слів про зневагу до тебе
не зможуть завдати тобі шкоди.
Лиш пам'ятай, що світ не уявний.
Цінуй і відчувай все, що навколо тебе.
Світанок колись не настане,
але чи варто думати про це?

13.07.2023

Далеко по той бік добра і зла,
на пагорбі, засіяному сонцем,
гуляла ти, а яблуня цвіла,
й легкий серпанок плив то тій сторонці.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

Казали всі: даремно йти туди,
бо то ж не рай, а марево та й годі.
Але бажання раяло: піди
і знову все віддай дівочій вроді.

Ти уривала ніч – я довжив дні,
щоб у коханні довше бути разом.
Твій райський сад сподобався мені.
Але чогось не вистачало ча́сом.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко стало серцем і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще солодко й досі?

– А яблуко рубінове – то гріх, –
призналась ти і зникла загадково.
І я його знайшов та вже не зміг
своє життя переробити знову.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

14 серпня 2000 р., Богдани́

Іди під міст де шум автомобілів зливається у шум ріки,
І шумовиння вод стрімкими берегами
Твою задуму тягне в далечінь,
Немов здирає шкірку помаранчі
Твоєї спілої самотності. Я йду
З розхристаною книгою на серці
Старого міста, видавництва болю
І там тріпочуть сторінки птахами
Слова людей покинутих колись.
Можливо, там в міськім убранстві вулиць
У парках, скверах – шелестом куліс
Збігає час у сценах лицемірства,
І лиш коли пірнаючи під міст
Ріка тебе піймає в тінь мережі
В холодні води між отим «колись»
І сьогоденням, що пливе шумливим
Потоком нерозплутаних «але ж»...

04.04.2023

Трави цілувались стеблами шовковими,
І горіли зорі на небесній сукні.
Місяцем грайливим очі зачаровані,
Молодість яскрава і сердечний стукіт.

Вітерець ласкавий повівав між травами,
І тепло у грудях, і обійми крилець.
Поцілунків перших час перед загравою,
Аж шарівся місяць, як серця любились.

...І тепер... яскраві зорі, сяє місяць теж.
Пухом сивочолим час летить невпинно.
А думки бентежать душу: спогадів кортеж,
Запахом медовим з присмаком полинним.

Маленькі ангели, незримі,невагомі,
Злітають в небо на зачатках крил.
М'яку постІль ніхто їм не стелив,
І їхні ноги не пройшлись по дому.

Вони, нелюбі, стали на заваді .
Їм не співали лагідних пісень,
І ні один не розпочався день
Життя того, були б якому раді.

Бо не дозволив хтось у світі бути.
Тамують спрагу з Божої роси.
Хто перед ними прОщення просив?
Без імені , і майже всі забуті.

Та хто їх взмозі до кінця оплакать
Молитвоколисковою для сну.
Пелюшкою назавжди огорнув
Їх неба синій невеличкий клапоть.

У садочку поміж трав
Виросла гвоздика,
Кажуть, що то дика
Непримітна і мала.

Крихітні ті зірочки
Різнокольорові
Ніжні та чудові
Доторкнулися руки.

На тоненькім стебельці
Зверху примостились
Червоненькі й білі
Та рожеві квіти ці.

На зеленім килимку,
Наче вишиванки.
Із самого ранку
Бачимо красу таку.

2023 р.

Із О.П.Охріменка

Жив-бу́в біля древнього Рима
Гай Сцевола Муцій¹ один,
людина іще несудима,
Вітчизни турботливий син.

Він був від природи лівшею,
за справу всіх правих борець,
готовий лягти за ідею,
усім громадянам взірець.

Був схоплений він ворогами,
вони розпалили вівтар,
та він без надмірної драми
поклав свою руку у жар.

Всіх вразив моральною міццю,
хоч виявивсь трошки махляр, –
бо ж він не шульгу, а правицю
засунув хоробро у жар.

Печально рука догоряла,
зомліло гетер кілька штук...
Тоді медицина не знала
протезів для ніг та для рук.

П’ючи валер’янку спроквола,
я вам розповів не зі зла,
яка неймовірна сцево́ла
колись біля Рима жила!

(Квітень 2023)

Хоч іще зриваюся на ноги
І долаю вибалки й горби, –
Визначена долею дорога
Вужчає й маліє щодоби.
Добігає фінішної стрічки
І німіє звивистий мій шлях,-
Тільки завтра я здолаю вічність
У байдужих свідків на очах.
17.07.23

Ялівцева душа, що буятиме завжди – зарівно яка пора
І її платонічне кохання до ницого, голого тіла -
Як обплетена хвіртка з колючих рожевих троянд
для зневірених,
Як уявний друг Вістен Одена чи для когось - Бог Віздома.

А вона набагато вища од нас усіх:
Релігійних фанатиків, скептиків, атеїстів
Поки ми гриземо себе із середини та других
В наукових і просто безсенсових квазі диспутах.

А вона як хлопчисько, що дуже уміло сховався
І тепер як довкола нього рояться уперті діти,
Він сидить спокійно у діжці і втримує свій хизуватий сміх,
Позаяк мудрість, як щастя притриматись любить тиші.

І душа ялівцева, до того ж, усепроникна,
І витає в тумані питань і у містиці часу,
Бо не їй затушувать світло
перед раптовою істиною,
Бо не їй заплющувать очі від ласу дикого джазу.

Тож нехай підноситься вільно над нами, мов дужий птах,
Бо з висот ліпше видно місця для звитяжних прагнень,
І якщо до етеру не дано доторкнутись нам,
Хай у душах наших безслівно світить
таємна правда.

5.VII.MMXXIIIp.

Є між нами такі люди – молоді, амбітні,
Що до влади і до слави зовсім ненаситні.
Ради того, щоб піднятись сходами нагору,
Ладні будь-кому служити – хай то буде й ворог.
І розумні, і умілі, але безпринципні,
Продадуть і продадуться, навіть і не кліпнуть.
Та то, звісно, їхня справа, якби їх діяння
Не завдали Україні незліковні рани.
Отаким був і Петро, що Суховієм звався
І до гетьманської влади молодим дорвався.
Був він родом з Полтавщини, хоча батьки знялись
Й до Московщини поближче скоро перебрались.
Де він вчився – невідомо, проте, добре знався
І на польській, і московській, латинській, татарській.
Тож, коли ще молодим він до Січі прибився,
То одразу ж товариству, як слід і згодився.
Його писарем обрали, а то вже чимало,
Не всі, звісно, в його роки так стрімко злітали.
То були часи нелегкі – москалі і ляхи
Розділили Україну по Дніпру. Як плаха
Став Дніпро. Та українці того не сприймали,
Проти поділу отого усі виступали:
Й правобічний Дорошенко, і на лівім боці
Брюховецький. Та не було ні у кого моці
Поділу протистояти. Дорошенко кинувсь
До султана, щоби поміч надав Україні.
Та на Січі товариству то не до вподоби,
Посланців рішили слати в Крим до хана, щоби
Поміг скинуть Дорошенка – ненадійний, наче.
Хочуть гетьманом другого когось вони бачить,
Щоб і їхні інтереси міг він врахувати.
Довго думали-гадали, кого би послати.
А тут прямо перед ними писар, хоч і ранній
Та розумний і амбітний, до того ж старанний.
Ще й ідею дуже гарну зумів підказати,
Що раніше лиш на Січі могли обирати
Гетьманів. То чому б зараз те не відродити?!
І зумів на тому руки гарненько погріти.
Бо його ж і одіслали з посольством козачим.
А він в тому собі Божий промисел побачив.
Як утерся товариству хутко у довіру,
То й за хана із диваном узявся допіру.
Так зумів себе поставить, хана «облизати»,
Що той його і до Січі не хоче пускати.
Але вмовив Петро хана гетьманом зробити,
Щоби міг на Україні ханові служити.
Хан пішов йому назустріч, гетьманом призначив,
Ще й печатку свою ханську видав йому, наче.
Бо ж на гетьманській печатці також лук і стріли.
Він прийняв і мусульманство в Криму, говорили,
І його Ашпат-Мурзою татари прозвали.
Хоч тоді іще козаки нічого не знали.
Їхав писарем до Криму – гетьманом вернувся.
От, як гарно у Криму тім Петро провернувся.
Й на Січі його, до того ж, радісно зустріли,
Бо ж того вони, здається, саме і хотіли.
Ставши третім вже гетьманом. А слід ще додати,
Що тоді вже Многогрішний став гетьманувати
На Лівобережжі. А́дже на раді козачій
Брюховецького убили і казали, наче
За наказом Дорошенка. Січ ще більш озлилась
І скинути із гетьманства того заходилась.
Правда, Суховій, як його стали прозивати,
Не збирався з Дорошенком зразу й воювати.
Він хитрішим був, аніж ті козаки наївні,
Розумівся, як потрібно вигравати війни.
Тож подався знов до хана помочі прохати.
Повернувся із ордою й пішов воювати
Та зовсім не Дорошенка. Якраз на ту пору
Ромодановський із військом упхався «до двору»
Дорошенка покарати. От супроти нього
Суховієнко й направив всього війська свого.
Тут би, може, й Дорошенку було підключитись.
Разом би було спідручніш обом боронитись.
Таж прорахував нетяга Дорошенка вдачу –
Не пішов сам Дорошенко – небезпеку бачив,
Що татари його схоплять та й на смерть скарають.
Отож, брата Григорія в похід посилає.
Роздовбали московітів знов під Конотопом,
Злякалися московіти, що знову їх втоплять
В болотах та й відступили до свого Путивля.
Суховій же, ледь відчувши в руках своїх силу,
З військом за Дніпро подався, раду став скликати ,
Щоб, як кажуть, «всім народом» гетьмана обрати.
Та не клюнув Дорошенко на хитру принаду,
Тож без нього довелося проводити раду.
Звісно, рада Суховія гетьманом й обрала.
Хоча, більшість полків того визнавать не стала.
Щоб утвердитись при владі уже остаточно,
Шле послів він до султана, просить того хоче
Визнати його гетьманом , замість Дорошенка
Та і хану веліть, щоби поміг хорошенько.
Вже в руках у Суховія Чигирин, Черкаси
Та чимало міст й містечок. Не втрачав він часу.
Та не визнав Дорошенко рішень ради тої,
Велів людям не ділитись нічим із ордою.
Поховали від ординців добро своє люди
По лісах і по яругах. Орда лізе всюди –
Нема здобичі – озлились мурзи голомозі
На гетьмана, покарали б, але той проноза
Передбачливо у поміч Сірка взявся звати.
Не схотіли із Шайтаном мурзи воювати
Та й до Криму подалися. Суховій - до Січі.
З Дорошенком воювати стало йому нічим.
Отож, виграв Дорошенко від того усього.
Вже й на Січі Суховію тепер не до того,
Щоб змагатись з Дорошенком - хто із булавою.
Не хочеться запорожцям дружить з татарвою.
Дорошенківці до того теж руку приклали,
Мовляв, рідну Україну ханові продали.
Вже й прибічники Петрові скоса позирають,
Дивись, скоро Суховія й у Дніпрі «скупають».
Не став тоді неборака спокушати долю,
Узяв загін однодумців та й рвонув у поле.
Знов подався в Крим до хана помочі шукати,
Тепер вже умови ханські прийдеться приймати.
Бо ж у хана свої плани на гетьмана того.
Як в Петра із Дорошенком, так з султаном в нього.
Хоче бути незалежним Аділь від султана,
А для того Україну мати б непогано.
Коли є вже «гетьман ханський», як він величався,
То вже б з ханом у союзі, мабуть, постарався
Вигнати із Криму турків. Поки сил ще мало,
Бо ж козаки Дорошенка тому заважали.
Не став гетьмана за хитрість хан тоді журити,
Дав орду, щоб Дорошенка врешті-решт розбити.
Пішла орда полем-степом аж до Чигирина
Та не змогла, правда, взяти високії стіни.
З Суховієм Сірко також в похід спорядився.
Але гетьман Дорошенко все-таки відбився.
Більше того – з Суховієм підписав угоду,
Щоби разом бити ляхів – тих обом не шкода.
Та побили Суховія побіля Вільшанки,
А тоді й орду татарську потовкли козаки.
Суховієві козаки до Сірка побігли,
Канцелярію гетьманську прихопити встигли.
Залишившись геть без війська, той на Січ вертає,
Звідти знову поміч хана собі закликає.
Знову пише Дорошенку та кличе на раду,
Хоче-таки відібрати в нього усю владу.
Дорошенко знов відмовивсь, став пропонувати
Суховію свою доньку в дружини віддати.
Той і той плели тенета один на другого.
Та страждала Україна постійно від того.
Вже, мабуть, й один, і другий козаків дістали,
Вже до кого притулитись вони і не знали.
Дорошенка довше знають, тож до Суховія
Стали полки переходить – там більше надії.
Вже і синок недолугий - Юрій Хмельниченко
До отого ж Суховія втік від Дорошенка.
А той бачить – не в його бік справи повертають,
Сам тепер почав казати – хай раду збирають
Козаки та й обирають гетьмана одного,
Поки ще є ті, хто буде стояти за нього.
Уже ж, наче й домовились стрітись на Росаві
Та козаки поламали гетьманам всі справи.
Заявили Дорошенку, що із Суховієм
На одному полі й стати, навіть не посміють.
А тут прибули татари Суховію в поміч,
То ж на тому й закінчились про раду розмови.
Стрілись вже на полі бою під селом Комончі.
Один одному, нарешті, подивились в очі.
Не витримав Дорошенко татарського шалу,
Ледве його на тім полі у полон не взяли.
Якби чауш був турецький не зупинив бою,
Хто зна, може й заплатив би тоді головою.
Суховій на посланця був страшно розлютився,
Що той чауш у темниці, навіть, опинився.
Та татари йому того, звісно не простили
Та й до Криму подалися, самого лишили.
Козаки під Чигирином ще мури штурмують,
А хан Аділь за тим часом каверзу готує.
Поки козаки із Січі воюють столицю,
Він вирішив, що на Січі гарно б поживиться.
Налетіла орда люта на Січ серед літа,
Сподівалась дуже швидко її захопити.
Та, хоч мало залишилось козаків на Січі,
Все ж, змогли, як слід татарам влаштувати стрічу
Ті вернулися до Криму рани зализати,
Та від того розлютились січові козаки:
Що за гетьмана такого вони в себе мають,
Коли його союзники на Січ нападають?
Залишився Суховій той взагалі без війська,
Хоч на Січ знов повертайся та кланяйся низько.
Та чи приймуть козаченьки, чи у Дніпрі втоплять,
Чи на Січі його кров’ю землю врешті скроплять?
А тут якраз попід руку Михайло Ханенко,
Що його на полк у Умань послав Дорошенко.
Такий самий же мисливець був за булавою.
Вертав в Умань, Суховія позвав із собою.
Ще й Юрась з ними подався – три чобота пара.
Суховій, хоч булавою гетьманською марив
Та погодився Ханенку все ж її «віддати»
(Колись зможе якимсь робом назад її взяти)
У Ханенка ж є козаки, а в нього – нічого.
Та ж попереду ще довга життєва дорога.
В Умані зізвали раду і Ханенка того
Собі в гетьмани обрали. Писарем у нього
Суховій став. Нове коло треба починати,
Під Ханенка того яму глибоку копати.
Сам Ханенко більше в ляхів підтримку шукає,
Суховій же досі з Кримом зв’язки не втрачає.
Тож взялися з усіх боків Дорошенка скубти.
Аби з гетьманського столу врешті-решт зіпхнути.
Потіснили Дорошенка, кілька міст забрали
Та під Стеблевом добряче від нього дістали.
Бо за того Сірко з військом січовим вступився,
Хоч до того у Ханенка на стороні бився.
Вже, здавалось, брали гору, от-от і здолають,
Аж тут козаки Сіркові на них нападають.
Розігнали орду полем, полки порубали,
Ледь самого Суховія у полон не взяли.
Дорошенківці не взя́ли, так взяли татари,
Повели, неначе в’язня степом до Чонгару.
Та Суховій – хлопець битий, тож зміг раду дати,
Скоро знову у Ханенка став писарювати.
Але бачить, що у того перспектив немає,
Скоро його така ж доля, як в Петра чекає.
Тож не став того триматись, вкрав єфимок купу
Та й послав того Ханенка, як то кажуть, в дупу.
Сам подавсь на лівий берег москалям служити.
Многогрішному дорогу до Криму стелити.
Він же був «спеціалістом» в татарськім питанні,
А тоді такі уміння були не останні.
Проте, скоро вся старшина на гетьмана вз’їлась
Та дорогу до Сибіру стелить заходилась.
Нажалілися цареві, а той, звісно, згодний
І поїхав Многогрішний у Сибір холодний.
Поміж тою старшиною й Суховій крутився,
Біля гетьмана нового поближче мостився.
Самойловичу ж, одначе він не до потреби,
Тож відтіснив Суховія подалі від себе.
От на тому й закінчилась кар’єра невдахи.
І не знати, чи до Криму подався від страху,
Чи осів в Лівобережжі – грошики ж нахапав.
Дав якомусь полковнику із того «на лапу»
Та й осів, купив землиці. Хто там знає нині?
Скільки таких пройдисвітів було в Україні.
Ті до ляхів, ті до турків, ті із москалями,
Розтягли ту Україну, як на «дибі» прямо.
Не було б їх, може б, врешті, Україна встала,
Ворогів усіх нахабних тоді ще здолала.
А так геть її роздерли між сусідів клятих,
Не змогла вона синів всіх заодно зібрати.
Є такі от «суховії» в Україні й досі.
Прагнуть булави тієї, аж крутить у носі.
Нахапали по дурному грошей та купляють
Тих, хто в гетьмани такого звідусіль волають.
Але «пшиком» закінчиться та їхня затія,
Буде доля пройдисвітів, як у Суховія.

Щойно вітер свіжий
Завітав з-за рогу,
Я свої печалі скинула сама.
Стелиться обніжок,
І ляга під ноги,
Спокій ненадовго душу обійма.

Лагідно та ніжно
Відігнав тривогу.
Хоч, у когось поряд є вона, дарма.
Гіркоту полишив
За моїм порогом,
Щастя у долонях миті потримав.

Літо щиро тішить
Липень босоногий,
Трави, обважнілі у дощах, лама.
І чуття колишні,
Без перестороги,
Палко огортають барвами всіма.

Стоголоса тиша.
Ти така недовга!
Тільки но бриніла, і тебе нема...
Звук повітря ріже,
То сирена стогне,
Ворог смерть крилату вгору підійма.

12-16 липня 2023 року

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану я для неї

А він жадав прозорості небес,
Ранкової тендітності її пелюсток.
І сильних хвилювань бентежив прес,
І сонячне видіння доторкалось бюсту.

А він жадав очей нічну зорю,
Щоб душу сяйво золотаве лоскотало,
І шовком шелестів від сукні рюш...
Принади вабили, і знов - думок коралі.

А він жадав, жадав її усю,
І ніжно називав трояндою з шипами,
Але ж охоплював нещадно сум:
Заміжньою була жадана серцю пані.

Коли збирають краплі хмари сині,
І думають, куди їх варто злити,
У неквапливо невисокім плині
По них дорога в небеса відкрита.

А вітру подих свіжий прохолодний
Підхоплює- ставай бо, не барися!
Он звішено легкі прозорі сходи,
І опустилась висота імлиста.

Наважуйся, злітай дощу напроти!
У сяйво блискавиць, в розкати грому!
.....
Чекаючи казкового польоту
В дорозі завмираю нерухомо.

Раптові краплі лунко, як горіхи
Поодиноко об дорогу б'ються.
Та мить одна- і їх летить без ліку,
Іще одна- й вони в калюжах- блюдцях!

А поблизу немає і навісу,
Із дерева така дірява стріха.
Ллє дощ ,на плечі довгі цівки звісив,
Холодний і важкий, і не до сміху .

Стихає... Чутно, як він землю поїть.
Повітря- нарізай ножем на скибки,
Смакуй, як воду хмар смакує поле,
І слухай грім, що десь лунає хрипко.

Між листя буйного і трав
Я усміхаюся дитинно...
Хмелію тим, що Бог послав --
Прекрасна літа середина.

Немов коштовний камінець --
Переливається у слові,
Вдягнула сонячний вінець,
В смарагді блиску, як в обнові.

У співі птаства звук є свій --
Немає в голосі металу.
І сила — слабкості ясній
Тут віддана вся на поталу.

У душу щастя намело,
Гойдають хвилями легені.
І розчинилось люте зло
У вітру подиху зеленім!

15 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Схололи пристрасті минулі,
Прийшла байдужості пора, –
Одноманітним, рівним гулом
Уже сердець стихає гра.
Ні почуттів несамовитих,
Ані красою милувань, –
Твоєю зрадою невбитий,
Усе ж оговтуюсь від ран.
У снах зринає півзабуте
Лице усміхнене твоє,
І в час нестерпної осмути
Душі печалі додає…
16.07.23

вона не вірила словам
слова на мить , а не навіки
і поміж тисячі світів
бажала той , де буде гірко
бажала так , що небеса
щоразу дивлячись на неї
вкривали хмари та імла
вкривав туман , а сонця промінь
дарма щосили намагавсь
до неї хоч на мить торкнутись
вона -
чужа і самота
тікала в темряву щодуху

і там , під тінями дерев
спинивши кроків своїх швидкість
вона -
приблуда і мара
мов забувала , що є дика...

2022 рік

ІЩезають по одному давні друзі.
Літа не виграються у лото,
та я ще розраховую на сто...
і тисячу ночей служити Музі,
бо це уже не те, що у Союзі,
якого не витримує ніхто.
І, може, то вона наворожила,
триматися тієї із доріг,
де, нібито, ще є один за всіх
в поезії... але лукава сила
фантазії мої похоронила
у пам’яті сучасників моїх.

ІІРіка життя не оминає мулу,
який не висихає, і тому
своє болото ми ще не забули.
Оглянуся, буває, у минуле
і, ніби, пам’ятати є кому,
якби про мене іншого почули
у самвидаві іншої доби...
і є кому жалітися так само,
і червоніти чорними ночами,
гадаючи, – а що, якби? Аби...
аби ми повернули юні роки
і не дивились на чотири боки,
а прямували до своїх джерел,
коли були обідрані і босі,
та не ридали всує... бо і досі,
куди не подивися – новосел,
куди не плюнь – кацап або орел,
кіно і німці, юди й малороси...
і ось... остання серія на носі,
якої не побачив Оруел.

ІІІМиритися – немає ані сили,
ані причини зайвої нема,
бо де мене по світу не носило,
усе одно бере мене на крила
душа, що зачекалася сама...
...............................................
Зорять із фото паперові друзі,
яких у мене час відвоював.
Одна даліє, завдяки спокусі
лишитися і догодити Музі,
але... її обурює Майдан,
непійманий Бандера-отаман...
аби не сумувати, я сміюся, –
О! Де ті оригамі між отав?
і, пійманий у відчаї і тузі,
журу своєї юності порвав.

07.2023

Мисли без меж,
Але знаходь межі для придуманого світу
Там,
Де розпуститься колір твоїх фонем,
Переливаючись з променями сонця
І теплим вітром,
Де присутність твоя
Ляже тінню величних веж
Закликаючи взяти в облогу
Змальоване місто
Майбутніх спогадів.
Тож
Уперед,
Ходімо зі мною
Торкайся долонями стін
Шерехатої вежі,
По сходах її спіралі
Відчуваючи важкість і любу знемогу колін
Піднімайся нагору
В розкішний старий бельведер,
Де сонце промінням розкидує шпичаки
Такого приємного
І такого теплого болю.

28.03.2023

Зоря вечірня плещеться усюди,
Позмочувала щедро кумачем
По всьому небу, де не мала й бути-
Охрою схід до обрію тече.

Ховаються за тінню, що вповзає
З чиєїсь ночі, ніби сірий кіт,
Жовтаві хмари, й котяться возами,
Достиглі гарбузи везУчи в схід.

По сірій та запиленій дорозі
Їх тягне ряд утомлених волів.
І в дивному вечірньому обозі
Брилем чиїмось місяць забілів.

Кохалися, а потім розчинився,
Мов цукор в чистоті води ураз.
Десь скошена виднілась в липні нива,
Збігало сонця світло в темний час.

...Коли запитував про шанс, тремтіла
Від вітру хвилювання, чи журби.
І знала, знала, що його любила,
Адже це він знайшов її в юрбі.

Відшелестіло, відцвіло. Змирилась.
А він тепер запитував про шанс
Потрапити в любові певні ритми.
Розклала доля на шляху пасьянс.

Осокою й очеретом
Луг поріс широкий,
Дика м"ята пахне терпко,
А ще синьоока
Малесенька незабудка
На стеблі високім,
Її крихітні пелюстки
У небо високе

Вдивляються літнім ранком,
Немов у люстерко,
Згори сонце посила
Промінчики теплі,
Які бавляться-стрибають,
Наче малі діти,
Трави й квіти зігрівають.
Як тут не радіти?

2023 р.

Пам’ятаю кольори і звуки,
І медові запахи садів
Отоді, як щастя взяв на руки
Та йому нестримано зрадів.
Не підвладні забуттю усмішки
І долоні зрошені слізьми,
Хоч змінились зовнішньо вже трішки
Від утоми любощами ми.
Не забулось ніжне, а суворе
Не зотліло в пам’яті на прах, –
То безмежна світлість перед зором,
То гірчить холодність на устах.
То солодка згадка заспокоїть,
То холодний спомин сколихне
Серце знову мукою терпкою
І наповнить радістю мене.
15.07.23

Не пиши мені віршів сумних,
У житті цім нещастя багато...
Я так хочу почути твій сміх,
Твоє личко ясне цілувати.

Не пиши мені віршів сумних,
Не ридай же у душу рядками...
Віджену я від тебе сім лих,
Звеселю тебе, люба, піснями.

Не пиши мені віршів сумних,
Хай журу твою легіт розвіє,
Зі страхів покепкує твоїх,
Ніжно сонце загляне під вії.

Не пиши мені віршів сумних,
Йди в обійми мої, моя зоре.
В зливі пестощів, ласк і утіх
Розчинилось надумане горе.

14 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

ной ходив по воді
і пускав голубів,
ті шукали дахи замулені
затонулих домів,
що живими були.
не закликані гулі-гулями
голу_
билися в піну
і носили насіння
недозбираних соняхів
з чорних мінних полів.
ніби огріхи. о_гріхи!
перший гріх полетів –

ной ходив по воді
і топив голубів,
обернувши на воду вітряне.
ной палкий молодий
зазирав у дзьоби:
чи у волах застрягло вірою.
і чи матимуть сили
плазувати на крилах
дном піщаним,
барха_
намисти_
намитих кісток,
чи постанусть озябрені
в араратський херсон.

ной ходив по воді
і ловив голубів
гарпунами, на вудку, вершами.
мілиною бродив
і пірнав у глибінь,
та розмиті сліди, бо стерли їх
переламані пера.
нанизавши умер_
лихословити господа
за порожній ковчег,
тихо славити гаспида
за пожертви зі жертв.

ной ходив по воді
і сушив голубів,
почепив їх собі за спиною.
і немов золоті
видавались юрбі,
і здавалися знову мир_
ними врешті пишався
той, хто порухом пальця
на одвірках замулених
залишає фетиш.
і закликані гулі-гулями
голуби висихали в хрести.

ной любив голубів.


14.07.2023

Коли вже вуста твої стали ромбами,
І в коробки «Брілло» спакували повітря пронизане
Духом часу в якому відбилось тривогами
Двадцяте століття на руїнах античності та класицизму.
Я,
Приміряю часом маску навмисного варвара
В середмісті культур, в поетичному парку юності –
Там, де стоять, призабуті скульптури в патині
Між лавами, ночами, тінями в травах загублені.
Я
Танцюю свій танець і тільки тому, що дозволено
Глумитись над місяцем, сміятись у парку і падати
І бути між стінами міста і в стінах оголеним
Хамом. Блукати в історії десь між її п’єдесталами.
Заходитись сміхом,
І вдавано, вдавано плакати.

13.03.2023

Гей, ви дні неупинні, нестримні роки!
Так багато лишИлось позаду.
Мені ж хочеться ще навесні пелюстки
З польової ромашки зірвати .

Дуже швидко промчався буланий табун,
Несучи жовту осінь на гривах,
Зупинивсь недалеко в зимовім степу,
Білим став і чекає зрадливо.

Та я знаю, що варто лише підійти,
Й понесуться солОві у весну.
Але вірю, між ними знайдЕться один
Щоб мене до ромашок довЕзти.

День прошмигнув, ніби миша прожогом.
Ніч-одиначка - володарка світу.
Сон десь блукає за хатнім порогом,
Зорі на мапі небесній розквітли.

Місячне сяйво на шибах, як фольга,
Тиша з безсонням у парі зійшлися.
Чом у думках несподівані вольти?
Не вистачає його у світлиці.

Осінь притихла в нічному полоні.
Серце тріпоче листочком багряним.
Вчора пішов у воєнній колоні,
Туга скрегоче - роз'ятрена рана.

Рідну Вкраїну йому захищати.
Осінь шепоче: живим повернися.
Тиша...Безсоння...Утомлена мати.
Віра й надія в молитві злилися.

2019 р.