Почему же так жестоко
Ты ценишь во мне добро?
Почему лишь взглядом ока
Убиваешь ты его?

Предпочтенье колорита
Для тебя – отдельный грех.
Составляешь план гамбита,
Ждешь победный лишь успех!

Да, ты терпишь – я все вижу,
Объяснения ищу.
Видишь, ты сейчас потише –
Разве плохо, я спрошу?!

Ну, пойми, терпенье нужно,
Без него тебе никак!
Для тебя терпенье – скучно,
А поссорится – пустяк!

Я хотела убедиться,
В том, что ты роднее стал,
Но дал волю усомниться-
Ты себе не изменял!..

Мне хотелось тебя слышать
И сильнее ощущать.
Я забыла правил дышло
И осмелилась писать!

Твой ответ и поведенье
Не смутили вновь меня.
Отдала я предпочтенье
Без отдачи для себя…

Пусть та будет – я не против,
Что писала, то прошло.
Оббивая зря пороги,
Не зайду я далеко!..

Не ищу я осужденья
И люблю тебя таким.
Пусть далек ты к очищенью-
Не сравнить тебя с другим!!!
5 марта, 2006 года

Без слов…
Все окончательно прошло,
С горы как камень опустившись,
На дне глубоком залегло,
И все…
Надеждами опять проникшись…
Без слов…
Без суеты, шагов и криков,
Без выяснений вновь и вновь.
И я смогла позволить блику
Закрыть и разум, и любовь.
Без слов…
Ушли мы друг от друга.
Забыли все, ушли…И ВСЕ..!
Настала в наших буднях скука
И чем заменишь ты ее?..
Ничем, никем и лишь собою
Во все года и времена
Ты удаляла запах горя,
Но лишь на время, как всегда…
Без слов…
Его забудь ты поскорее,
Ты долго этого ждала!
Теперь сама ты у причала
И мост уже переплыла!
Без слов…
Ты остаешься и живи,
Владей всей жизнью полноправно!
Ему глазами все скажи
И все прости, но не буквально!
Возьми в кулак все то, что было,
Не вспоминай – себе назло!
И помни, как это случилось!-
Красиво, тихо и без слов…
19 марта, 2006года

Что может женщина прощать,
По тропам жизненным ступая?
Она одна лишь может знать
Цену названия «живая»!!!

Так много боли и потерь,
В руках, несущих ей награды!
Не уставая, словно зверь,
Готова уж на все, но ради...!

Жестока, сильна и мудра!
В ее руках – начало жизни!
Любить не устает она!
И пусть желания – капризны

Ей нет цены на этом свете.
Незаменимая она!
Как двигатель любви столетья,
Готова в жертву дать себя!

За мир, за счастье, за любовь
Она готова пасть собою!
И не пугает ее кровь,
А боль ничто вообще порою!!!

Как может женщина терпеть,
Годами чувства приглушая?
Она же хочет все иметь!
И, потому, не уступая

Убьет любого на пути,
Отдаст себя во имя рая!
И все за то, чтобы дойти,
И вновь любить, и вновь прощая!!!

Она идет, вперед ступая!
А мир ведь ей принадлежит!
Сильнейшей речью всех пугая,
Телам вручает дар «ЛЮБИТЬ»!

Глаголев правду про сильнейших в этом мире,
Мои слова, возможно, и не значут!
Когда мужчины плачут в спины милым,
Я точно знаю, женщины не плачут!!!

11 июля, 2006года.

Вдихаю літо з морем і піском,
Гарячим, білим,
Що так ноги обпікає,
Вдихаю,
Дихаю зерном
І полем цілим,
Що під сонцем достигає.

Телевізори белькочуть,
Стогнуть журналісти,
Що нас можуть олігархи
Без гірчиці з'їсти,
Що ті кляті олігархи
Збилися у клани
І плекають бузувірські
Наміри і плани.
І журнал уже в столиці
Нашій видається,
Що, аж страшно вимовляти,
"Олігархом" зветься.
А журнал той по кіосках
Нічого й шукати,
Бо читать його достойні
Лиш аристократи.
Розсилається він тайно,
Щоб суконне рило
Десь немитими руками
Нагло не вхопило.
Всі ми знаєм: є монархи
Й різні патріархи,
А звідкіль вони взялися,
Кляті олігархи?
В олігархів, як відомо,
Є свої газети.
Там друкують їхні фото,
Фізії й портрети.
Олігархи є мордаті
З круглими пузами.
Є між ними й худорляві
З довгими носами,
А, здається, ще такого
Ми не помічали,
Щоб були між олігархів
Інтелектуали.
Дехто каже: то євреї...
Що ж то за євреї,
Як вони не знають мови
Рідної своєї?
Поміж ними, вибачайте,
Є аристократи,
Які можуть виделкою
В носі колупати.
В олігарха може бути
В голові солома,
А він - доктор ще й професор,
Бо купив диплома.
Олігархам книги пишуть
Наймані писаки,
Бо вони дрімучі й темні,
Як печерні раки.
Заграбастали мільйони
їхні довгі клешні
І відправили на сховок
В банки нетутешні...
Але є на Україні
Особливі клани,
До яких прихильні наші
Нинішні гетьмани.
Бувший гетьман Макарович
З дивним кланом дружить:
У Гордона-олігарха
При газетці служить.
Ту газетку не цікавлять
Ні земля, ні люди,
В ній друкують голі дупи,
Стегна, гузна й груди.
Бувший гетьман возсідає
В редакційній раді
І оцінює фігурки
Плоскі й товстозаді.
Забавляється наш бувший,
Як дитя цяцьками,
Розглядаючи портрети
З голими цицьками.
Та газетка жовторила
Досить непорядна.
В ній тусується ледача
Братія естрадна.
Коли грошей намолотять
За ті дупи й циці,
Орендують для бенкетів
Зали у столиці.
Є в Гордона друг Табачник,
Той, що зветься Яном.
Він влаштовує концерти
З персональним кланом.
І самого президента,
Що сьогодні діє,
На гулянку-випиванку
Заманити вміє.
А Данилович натуру
Музикальну має,
Віртуозно на гітарі
Грає-виграває.
Він з Табачником на пару
У бенкетній залі
Як уріже про шаланди,
Полниє кефалі, -
То аж стогнуть олігархи
І олігархині,
І розносить телевізор
Звістку по Вкраїні,
Що баланда
про шаланди
Не умре, не згине.
Ось де, люди,
нині слава,
Слава України!

2003

Часто чуємо у будні,
Ще частіш у свято:
- Україну поневолить,
Пограбує НАТО!
Та задумайся, будь ласка,
Мій земляче-брате:
Невже воно, оте НАТО,
Таке дурнувате?
Та невже ж... ото не знають
Їхні генерали,
Що давно уже до цурки
Всіх нас обідрали?
Уявіть, що Україну
НАТО завоює,
Як одягне голодранців?
Чим їх нагодує?
Скільки тут пенсіонерів,
Скільки інвалідів!
Скільки всяких чинодралів,
Скільки дармоїдів!
Та нехай сюди поткнуться
Натівські машини -
Їх роззують за півночі,
Поздирають шини.
Доведеться інтервентам
Ночувати в танку,
Бо на вулиці задушать
За консервну банку.
Тут на це спеціалістів -
Ой же як багато!
Їм міліція "до фені",
Що якесь їм НАТО!
Не хвилюйтесь, громадяни,
І живіть спокійно.
Нас від НАТО захистили
Міцно і надійно.
Дурнувата в того мама,
Шизофренік тато,
Хто повірить, що нас може
Захопити НАТО.

2003

Чоловік спитав дружину,
Мов кольнувши шилом:
- Викликав тебе директор
Сьогодні на килим?

- Ой, - злякалася дружина. -
Як ти догадався?
- В тебе узор від килима
На спині остався.

Натовпи великих завойовників
розкололи мій череп надвоє
ментальні подоби назгулів
на чолі
кричать
До бою
рикають
гарчать
закликають до зброї

навігатор – сторонній спостерігач
розвідка і контррозвідка
Він буде вбитий за зраду
в брудному застінку моєї свідомості
його прибічники будуть розчавлені
знищені всі до одного
розстріляні на світанку.

Ми здамо Ельдорадо.

прецінь безцінь
я по вінця вітерця
вітру вітру
повну міру
слав отця
слав отця

_підкори небосхил

пришвидшення чи нерухомість – площина для душ
лиш дихання у захлин поглина хвилини

_шурхочи

ага_права_твоя_трава_пісок_земля_там_там

суцвіття міццю
витанцюю
миті віття

_лиш вологий шепіт

це день
цей день

промовлені слова несуть відбиток
жовтавих усміхів ніч-сонячного світла;
у небі (куполі із оксамиту,
що в ньому дірочки зробилися від часу)
луна і місяць
кажани і миші;
промовлені слова – валке каміння
пусті невпинні води океану
медузи мертві на піску
обмилки
проміння, полум’я
чи грані мерехтіння
дим сигарети
пахощі троянди;
я заблукала серед невд’ємних начал, початків,
значень і призначень -
одірваний шматок і липи листя -
звучання слів припорошило пилом
я чую голос крізь шипіння й крики,
твоє «бувай» під звуки «ще не вмерла»

Він сидить на дереві
Бачить життя здалеку
Та свого не має він
Бо живе у снах
В димі снів солодкому
Все для нього правильне
І все те, що бачить він
В дивних кольорах
Огорнувшись ковдрою
Дурману не випустить
Дим той - найдорожчий є
Знає правду він
Кольори і музика
Дивина предивная
І пісні хапає він
З дерева казок
Ноти стиглі в дурмані
Є, лиш руку простягни
І плети з димка тонкого
Хмелевий вінок

Усе крутиться, значить логічно:
Я тебе ще колись покохала
Кожум'якою з русим волоссям,
Скіфом, русичем...Я цілувала
Твої сонячні дужі долоні,
Не цуралась падіння у ноги,
Пісні циклу для тебе співала,
З трав духмяних плекала дороги.
Твій характер - степів. І донині:
Прямота, нетерплячість, бажання
Піддаватися ризику долі
І страждати...Застигле читання
Всього всесвіту підсказало -
Що все крутиться. Значить логічно
Я тебе ще колись покохала...

Розвіялись дні,
Розвіялись ночі.
На стежці змішалися сніг та пісок.
Хмари сумні
Закрили нам очі,
Забрали надії останній ковток.
Мандрують удаль
Поранені душі,
Шукаючи тіло, думки, свою суть.
Скорбна печаль
Усі сльози осушить
І муки відправить у вічную путь.
Молитва, прохання.
Вода і кадило.
Блукає над полем якесь НЛО.
Немає світання –
Все тьмою покрило.
Блукає над полем істота НІХТО.
Можливо, вона,
Можливо, хтось інший
Сріблястому птаху закрили політ.
Зникала земля,
А страх був ще більший,
Коли в краплях крові тонув увесь світ.
М’ясиво і кості.
Крик і ненависть.
Красень сріблястий безжально все дер.
Біль аж до млості.
А що нам зосталось?
Птах впав на землю – безславно помер.
Хаос, біганина,
Страх, колотнеча.
В центрі уваги згорілий скелет.
Сонячна днина...
Паніка, втеча
Враз змалювали безцінний портрет.
Стерлися дні,
Згубилися ночі.
З горем змішались грязюка і пил.
Хмари сумні
Закрили нам очі.
Душі прямують до свіжих могил.
Розвіялось все.
Змішалось, пропало.
Порвалося тіло людське на шматки.
А вітер несе лише те, що зосталось.
Удаль посилає трагічні гудки.

Ти, сонечко, пролаза і нахаба,
Життя схопив би у ведмежі лаби;
В петлиці орден: Кавалер Амбіцій,
І любиш, все щоб veni, vidi, vici.

Б’єш на ураження в живі мішені,
Peacemaker-кольт – і світ в твоїй кишені,
Вагомі в барабані аргументи:
Для опонентів особливо впертих.

На коліна, клята доле! На коліна!
Сповідаю! Тишу не поруш.
Біль не вірить у святенність душ,
Коли спрагу не тамує власна слина.

Підповзи! Щоб очі страхом обпалило.
Що ж із тебе, зречена, візьмеш?
Нащо рвуться в небо понад меж
Твої, зранені пречистим світлом, крила?

Не ненавиджу, та як, повідай, жити? –
То кидаєш в прірву, то в блакить...
Висікаю батогами мить –
І вважай, що ми з тобою квити.

Сповідаю. Каюсь. Причащаю... Словом.
Втяти віку здригнулась рука –
Не всесильна, але й не слабка.
Біль минувся. Піднімайся, доле, знову!

Що є наша мова?
Мова калинова,
Мелодійна, звучна,
З глибини віків?
Звідки узялася?
Хто творець невтомний?
І в якій майстерні
Він її створив?
Це народ-художник
Фарби-акварелі,
Чорні, жовті, білі,
Сині, намішав, -
І словами стали
Кольри-відтінки.
Цю палітру дивну
«Мовою» назвав.

Осяває благодаттю
нашу землю сонце ясне,
вітерець цілує гору,
ніжну пісню навіває.
У мені росте бажання
бігти радісно до моря,
подивитися, як хвилі
мчать до білого фіорду.

Біля пляжу візьме барка
у своє затишне лоно,
і полину пустотливо
я до острівця поета.
Барка плине, ніби корок,
на гладеньких круглих хвилях
і причалює нарешті
біля тихої лагуни.

Я на березі вдихаю
аромат п’янливих віршів,
що тремтять, як в лихоманці,
у пестливому зефірі,
заколихують піснями
і шумлять, неначе піна.
Б’є по струнах бард небесний
для свого земного гостя.

Поетична амальгама
мою душу надихає,
линуть радощі до неба,
ну а серце тужно плаче.
Слово втішне супроводить
всі мої палкі бажання,
дух спокійний осяває
ляк могильної безодні.

Я зворушений ступаю
по землі, де більше волі,
І в блаженстві неземному
чую гімн і в шумі моря.
Осіняє думка в трансі:
Грудочку землі цієї
ти візьми, щоб дух не падав
у житті, що залишилось.

І до дії думка кличе,
набираю повну жменю
я землі із пахом віршів,
йду із радістю у серці.
Якщо знов до мене в гості
хтось нагряне без запросин,
частування пропоную:
порцію духмяних віршів.

Оригінал (мовою есперанто):

La insulo de l' poeto
de Baldur RAGNARSSON
(laŭ antikva islanda ritmo)
Norda Prismo, 57/4, p. 187

Verŝas benon brila suno
sur la teron tra l' aero,
kisas monton dolĉa vento
blovetante zuman kanton.
Al la maro mi deziras
gaje kuri por plezuro,
vidi ondojn laŭe randi
blankan bordon de la fjordo.

Ĉe la strando bark' atenda
prenas min en sian sinon,
kaj mi celas en petolo
insuleton de l' poeto.
Dancas barko kiel korko
sur la ondoj glate rondaj,
albordiĝas por rifuĝo
ĉe kvieta laguneto.

La aromon de poemoj
mi ekstare ĝue flaras,
versoj vibras kvazaŭ febre
en zefiro dolĉe spira.
Lulaj rimoj ade zumas
kaj murmuras ŝaŭm-susure,
frapas kordojn brila bardo
senprokraste por la gasto.

La poema amalgamo
klare diras pri inspiro,
saltas gajo haleluje
dum la koro ĝeme ploras.
Vort' serena akompanas
deziregon sentosegan,
mens' trankvila aŭreolas
pesimisman tomb-abismon.

Kortuŝite mi ektretas
sur la teron plej liberan,
en ekstazo paradiza
himnon aŭdas eĉ en plaŭdo.
Fulmas penso el la transo:
Prenu eron de la tero
por ekhavi mensan levon
dum modesta vivoresto.

Tuje agi penso logas,
mi elprenas manan plenon
da poema ter' aroma,
iras for kun' ĝoj' en koro.
Ĉiam poste kiam gastoj
min vizitas sen invito,
mi regale ŝtopas ilin
per porcio poezia.

А не спиться сьогодні тверезій.
Рій думок і розкриленість мрій
Я танцюю словами по лезі
Історично вчорашніх подій.
А безсоння – кігтявий кошара
Гострить нігті в обличчя жалю,
Надягаючи ризу кошмару,
Перехрещує слово «люблю»,
Перезмішує акварелі…
До світанку триває бій.
А не спиться сьогодні хворій
Вечір струшує з неба біль
Кажанами літають вірші
Спроби втечі втрачають зміст
Бракне, чуєте? Ніби вперше
Алкоголю під знаком «ІКС»!

Дно клепсидри , стіни - скло,
Як ілюзія свободи .
Із миттєвостей струмком
Зверху - вниз
Час нелічено повис.
Нам від нього нагорода -
Лиш година під смерком -
Парадиз !

Смілість рук...Незграбність слів,
Як ілюзія кохання.
А від штори пів на пів -
Світлотінь.
І , напевне ,річ не в тім -
Перша зустріч,чи остання...
В тім,що я тебе зустрів
На путі.

Блискавично-вічний гріх...
Нагорода він, чи кара ?
Прочитати я не зміг
По очах.
В них на мить спинився час-
Пристрасті вогонь примарний...
...Перший півень на зорі
Прокричав.

Персона нон-грата,
Людина без мрії -
Думки не логічні,
Слова, що повії.
Закусює чаєм
Дешеві цукерки.
Плітки додає
У чужі табакерки.
Табу анонсує
З позиції Бога.
Указує пальцем
На вірні дороги.
Персона нон-грата,
Доречна робота.
Початки бере
За часів Геродота.
Сміється з мистецтва,
Засуджує розум.
Свята забуває -
Персона неврозу.
Середнього роду
Її вподобання.
Людина без мрії -
Факір сподівання.
Хреститель історії,
Свідок контексту,
Сьогоднішній фавн
Наказового тексту.
Людина байдужа,
Цукерки вершкові.
Впусту роздає
Побажання любові.

Таких людей не важко відрізнити:
В очах вогонь, і дивляться кудись
У далечінь,
Чи то в небесну вись,
У неозору синь.
І їх думок політ не зупинити.
Для них життя - в рядках,
У пошуках ідеї,
У вирваних в пориві сторінках,
У творах, невичерпному натхненні,
В словах і римах, строфах…
У віршах.

І, врешті, згори сяйнуло, немов із гармат пробило
нашарування печалі, що латами вкрила небо.
Радію тобі, Світило! немовби аж так важливо
приймати не чорно-біле, а в колір блакиті Кредо.

Я вірую, очевидно, у дуже складне, уявне, -
наприклад у те, що радість простого буття можлива,
три крапки, тире, і витік із драми “Моє недавнє”
не впадає в трагедію, і далі є перспектива.

Прикмети старі, знайомі – ті ж води, птахи, феміни,
до кави із цигарками, і поглядів на розпусту,
хоча все і йде, як завше – розбиті дороги й міни
красунь, лід яких не тане від танення мого глузду.

Зминаючи розсуд, мрії виважують вміст кишені,
як забобонна античність зібрання трудів Мінюсту,
і я тверджу собі знову, вбираючи світ в легені,
що видихи, там, в блакиті, відтворюють сутність бюсту.


2006

Модератор дискусії
в офісному кріслі
з підлокітниками,
задерши ноги на стіл,
задає тон,
задає всім,
щоб мало не здалось.
Є питання?
Нема питань,
є відповіді.
Модератор дискусії
сканує очима
чиїсь непідняті руки,
непідняті очі,
модератор дискусії
знає все,
падає на підозру.
Модератор дискусії
супить брови,
форсує темп,
викликає на дуель,
не має бога в серці.
Вікна зайшли інеєм.
Руки в рукавах,
пара з носа,
з уст ні пари.
Модератор дискусії
помилився,
допустив промах.
Гаєчка в одному
з задніх крісел
розкрутилась.
Поскакала пружинка,
друга, третя.
Тихенько розвалилась
піраміда натиску,
машина серйозно поламалась.
Один, два, три,
чотири, п’ять,
затиснений кулак.
Ми пішли шукать.
Ми йдемо.
Влада міняється.
Всі кидаються бити
модератора дискусії.

Щось негаразд у нашім королівстві.
Забагато кляпів у чесних ротах.
Забагато постатей у мартирологах.
Забагато вуглекислого газу
в інформаційному просторі,
який колись називався вільним.

Набатом, брате, будь!

Непрозорість трудових угод
і антикризових коаліцій,
недомовки в очах -
бігаючі болотні вогники.

І що за режисер
знімав це дурне кіно,
і де адміністрація цього вебсайту?

Набатом, брате, будь!

Часом важко доводиться воїнам,
навіть і нетендітним,
стояти на позиціях
по горло в зацвілій воді.
Війна вимагає сил,
але воно того варте.
Нас єднає присяга
на вірність.
На віру і правду.

Завелика розкіш
дозволити собі захлинутись.

Набатом, брате, будь!

Першим, чи другим, чи третім,
але вдар на сполох.

Моя література
творилася не в салонах,
а в катакомбах, окопах і цитаделях.
Моя література є, є, є,
є партизанкою мирного часу,
є пробоєм,
є новизною,
є позицією,
є революцією.

Така моя література,
і іншої мені не дано.

В моїй літературі відкриті
двері довіри своїм.
Товариш Ліна
подає свою міцну руку
блідому інтелігенту
товаришу Жені,
і заодно,
скоординовано,
в ногу
йдуть великі штабісти:
товариш Коля,
товариш Володя,
товариш Сергій.

Моя література стоїть
поза далекими вокзалами
і поза ворогуючими націями.
Часом товариш Едді,
просто з далекого потяга,
читає вірші мені
і ділиться задумами,
і просить поради.
І я кажу: Едді,
братчику, не здавайся,
окопайся
і тримайся
до останнього червоного крику,
до останнього!

Така моя література,
і з місця їй не зійти.

Література пострілу,
література впертості,
література великих змін.

Вона не п’є прогнилої води.

всередині у них попсовані сосиски
тупі важкі предмети
виразки виразів
начинені розмовами про погоду
і сусідів
і велику гармонію

підмоклі попсовані
чалапають по вулицях міста
щоб трава не росла
і брешуть
і пхають у все свої вірменські шнобелі

проходять по проспекту
кишкового тракту
від початкової точки до кінцевої
не лишаючи по собі нічого
начинені хімією запозичень
на відміну від деяких інших страв
завжди мають дорогу назад
і виглядають при цьому мабуть
напрочуд естетично

тому що нестравні

< Янголе Крішни >
"ти відкинся, Янголе, насправді це не страшно
просто те - чому не вчать у хмарковій школі
та за один раз не впадеш.
і знову щось біле та гаряче..."

Природа
І знову це - щось біле та гаряче.
"Тепер ти справжній ЯНГОЛ" - звабна, ніжна,
муркочу в мікрофон тобі юначе:
"Відкинься, Янголе, розслабся, - Ха-ре Крі-шна”

ангели вічні і прекрасні
всередині кожного сім’я любові
і вони так швидко плинуть
може сантиметр за століття
а я закохалася в янгола
ТИ знаєш - - - - - - вони навіть не цілуються
так непотрРібно
прикинь!
ти відкинься, Янголе, насправді це не страшно
просто те - чому не вчать у хмарковій школі
та за один раз не впадеш.
і знову щось біле та гаряче
але чи мають янголи сік?
розслабся, от тепер ти справжній ЯНГОЛ КРІШНИ
ХАРЕ крішна тобі Янголе...........

Там, де сонце зустрічає землю
(за лінією небокраю),
напевно, поля з роммену
і холодно не буває.
Там, ймовірно, всі ходять веселі,
усміхнені карамельно,
там у всіх найсвітліші оселі,
інтереси лише паралельні.
Там всі люди грають на скрипках,
там ліси непролазно-зелені
і приходить кохання нізвідки,
і ніхто незнайомий з брехнею.
В тому місці всі мають крила
і працюють не задля грошей.
Їх життя - це бразильське "мило -
всі красиві, люб'язні, хороші.
Там ніхто не лічить години,
що лишаються ще до смерті
і у них найміцніші родини,
щоночі - розмови відверті.
За лінію небокраю
я б побігла уже негайно,
проте чудес на землі не буває,
а горизонт лише візуальний...

На морозі і вітрі дозріває нектар.
У акації серце – сховище чар.
Пригорнись до листочка і відчуєш: за мить
Повертається спокій, знову сили є жить.
А розквітне, запахне – на землі нашій рай.
Дуже хочеться в небо, до зірок, у безкрай.
Впала крапля на скроню з квітки, крапля дощу.
Я в минуле без болю в насолоді лечу.
Ту акацію бачу і мрійливий лісок,
Крапелька на обличчі має з ними зв'язок.
Юність, радість і квіти, дощик стука в вікно.
Полетіло все в небо і недавно й давно…
А колючки в акацій, бо колюче життя .
Там, на кінчику голки шифр: «НЕМА ВОРОТТЯ».
На морозі і вітрі в сонних чарах зими,
Ще в ідеї листочок, за замками й дверми.
Через те я й не плачу, вірю в даль, не журюсь.
Прийде день і… щокою до листочка торкнусь.

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

Як ми за мрією женемося своєю,
Забувши все - обовязки, людей,
Яких раніше так любили. І даремно
Ми біжимо невпинно ніч і день.

Ми біжимо - не лічимо години,
Крізь сірий наповп, топчучи усіх.
Вхопивши ВЛАДУ, біжимо невпинно,
Сміємося над тими, хто не встиг...

Скажи мені: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Схвильованих пояснень.
Нас тільки двоє. Ти — понад усе.
А я — лише огидний демон-в’язень.
Ми на арені щастя. Ані руш.
Вкидає в серце стріли хтось з верхів’їв.
Я програю. Та не віддам я куш.
В мені є серце, навіть в безголів’ї.
Ти все чекаєш. Стомлено тремтиш.
Самотньо чуєш голос з кілометрів.
Я так далеко... Шелестить комиш.
Мій голос наче скиглення всіх вепрів.
Ти підійдеш на ранок до води.
І в ній побачиш очі мої сині.
Не бійся мене, люба, не тремти.
Ти відстані двох серць одна рабиня.
На постаменті завтрашнього дня
Ти знов почуєш голос підземельний.
Це голос з прірви, де немає дна.
Це зойк страждань самотнього в пустелі.
Але я є, я поряд. Ти почуй.
Та ти не бійся відстані і смутку.
Я прилечу до тебе. Обійму.
Ми злетимо над містом тіней хутко...
...Але без мене ти не полетиш.
Крильцят немає. Я забрав з собою.
Лиш про одне благаю: не залиш
Мене на вістрі часу без конвою.
Скажи тоді: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Знесилених пояснень.
Я відійду. Лети! Понад усе,
Ти королева. Я — самотній блазень.

Як іноді нам хочеться вернутись,
Щоб виправити помилки життя
І, щоб, хоча б на мить, але позбутись
Ганебного провини почуття.

Та не судилось долю виправляти:
На все у нас єдиний тільки шанс.
І не у праві ми майбутнє знати,
І нікому "підстрахувати" нас...

Без вад, сестричко, - я не маю вад,
прозоро-цілісний, як діамант.
Як небо і старий Атлант,
як сад, сестричко - твій розкішний сад...

Вперед-назад зробивши променад,
переломивши промені собою
в союз веселки з втіхою земною
очей-ночей, відіб'юсь у намисті
на шийці ніжній - у новий карат.
О, він залишиться з тобою.
А я залишуся без вад.

Пустунко, я не маю вад...


2001

Життя - найкапризніша річ,
Від різкого галюциногену
Підкрадається спрагло ніч,
Як підступна і дика гієна.
Поцілунки відверті в метро
Непізнанні і пагубні - жах!
Для суспільства ми хижаки,
Ми спілкуємось на ножах.
Наші страхи - делікатес,
Несподівані сенс-електроди.
Імпортовані наші серця -
З непридатної світу породи.
Оголяйся! Душевний стриптиз
Емоційно-тяжка недостача.
І розкішних додай почуттів
Божевілля - належна здача.
Що соромитись? Краще зривай
Максимальні безвинні овації.
Бо життя - це рідкісна річ,
Це яскраві галюцинації!

Назустріч біжать дерева
І невідомі станції.
Триглава сокральна дорога
Фінал дистанції.
Нам осінь вже грає джаз
В багряній сукні.
І згадують тихо про нас
Липневі будні.
Назустріч біжать озера,
Води прозорі.
І потяг через життя -
Повз зорі.

Самотньо загорнулась в мої тіні.
І прокляла назавжди у собі.
Навіщо я, якщо мене не спинить
Ні смерть, ні ти, ні полум’я доби?
Я — одинак, і відгризаю миті
Своєї спеки; не живу, горю.
Твоє ж волосся, райдугою врите,
Сміється й каже: як я Вас люблю...
Ми розійшлись на сходинках утоми.
Ми перейшли крізь ями і рови...
За келихом міцного чаду рому
Від мене крихту себе відірви.
Моє життя — в штиблетах чи босоніж —
таке одне, пекуче і гірке.
Ми — острови, палкого світу розніж,
Але нарізно... двоє нас... Por que?
Ти все у вальсі, я сиджу на скелі.
Ти на мольберті, чиста і свята.
Твій поцілунок — ніжний рух форелі,
Ти неповторна, але ти — не та.
Моя рука — огонь і сила світу.
Мої слова — солодкий спів химер.
Я не виношу часу неоліту,
Я у прийдешнім, ти ж — моє тепер.
Не розчиняйся в солоді і муці.
Не наближайся, бо спалю навік.
Не поверну Тебе осінній злуці.
Я — сатана, що спалює свій вік.
Навіщо в діжці розбивати кладку?
Там не вода, не мед, не еліксир...
У діжці — прірва, чорна, без початку.
Там тільки пекло... пекла поводир.

Контркультура рідного краю

Пейзажі- вінки розсипляться кольоровим сміттям,
запітніють дзеркала,що цілий рік зберігали проміння
І онімілі м’ячі,мов рибини, заплутаються у нервових сітях.
Людський організм складається наполовину із тіні.

Не знаходиш світла у темних ліфтах опозиційних сердець,
перепади струму,мов п’яний лунатик на даху електрички.
залізничник - місяць по рейках всім відмірює любов і смерть.
Висячі осінні сади десь крайсвіту,мов шкідливі звички.

Твої заблизькі горизонти – креслення їхніх аварійних ходів.
Що всередині пусток туманних яруг і прокурених під’їздів?
жали женці комбайнами зорі, срібну росу, пташиний спів.
Тепер бачу попереду сміттярів і тишу, прорізану лезами листя.

лише коли стихне музика
ми зможемо вийти на волю
вислизнути із власних тіл
розкодуватись із звуків психоделії
і зникнути в тишісвоєї музики
скільки ще пісень? чекай!
у платівки є дві сторони
а у нас ще ціле горище старих вініл
та пожовклих чорно-білих фотокарток
і наші з тобою серед них мрії
нам не пощастило
народитися вчасно
ми трохи спізнилися
ми все пропустили
і нам залишили лише право на ностальгію
право віддати себе минулому
але натомість ми хочемо повернути минуле собі

не вимикай музику, давай ще трохи побудем на волі

в тобі перетинаються дві вічности
що завжди борються за першість
і коли ти переможеш їх обох
ти станеш собою

всесвіт замикає в собі дві вічности
одна з яких завжди починається
інша - лише закінчується
та коли ти пройдеш їх обох
ти станеш вільним

дві вічности завжди розривають тебе на шматки
даруючи тобі то життя, то смерть
та коли дві вічности зіллються в одну
ти сам станеш вічним

Останній лист. І я уже німий.
Самотньо граю в Тебе на роялі.
Цвіте мімоза. Захід тут блідий...
А ми перед безоднею стояли.
Одна така. Ні світла, ні вогню...
Лише вода, мов океан причастя.
Мене ж ти осліпила. Я молю:
Побудь зі мною трихвилинним щастям.
Вчахає жар. Відчинено вікно.
Ти залетіла бабкою нічною.
Упало геть старезне кімоно.
Ти вже сама. Побудь два дні зі мною.
Не прилетиш... самотність тільки й я.
Ми два солдати згубленої долі.
Я — то пустеля, стомлене дитя,
Мої бліді чуття слабкі і кволі.
А ти — вогонь, і град, і ураган.
Торнадо болі і торнадо дії.
Моя стихія — то тяжкий уран,
Твої слова — то лоскотання вії.
Ми перейшли... кордони і Тулон.
Взяли акорд полону і страждання.
Я наче шкіру зняв — хамелеон,
Без віри у ніщо і сподівання.
Доба німих. А ніч стискає час.
Ми — два сліпці на конях божевілля.
І знову грає вічний падеграс.
А ми на гострім лезі у свавілля.

Сп’янілою вишнею стукаю в душу –
У двері домівки, де кров пролилась,
Сп’янілою вишнею з дерева-груші –
На сміх прищепили, а я прийнялась.

Захмелена болем любові-отрути,
Загублена світом в чужому саду,
Шукаю-страждаю в невинній спокуті
Я щастя, та знов наштовхнусь на біду.

Почуйте! Пустіть мої сльози на сушу!
Бо я ще жива – мною живиться страх.
Прогнати б цю долю! Так мрію про грушу...
Та поки я – вишня в сп’янілих віршах.

В тобі помру... Заклеюю конверт.
І клей манжетом горя витираю.
Відправлю лист, неначе давній ферт
до мене він всміхається. Вмираю.
Колись давно блукав на самоті,
у вільнім нежиті болів і мріяв.
І ти з’явилась. Ти була в мені.
А я конверти взяв усі й розвіяв.
Що не злетіло, те спалив і стер.
Я перетер свій біль в папір у пеклі.
І залишився вижатий етер.
Етер конвертів. Я поїду в Берклі...
Куди завгодно, в пекло чи й у рай.
Адресу ж витру і забуду вчасно.
А ти мене хоч подумки згадай.
Твої думки — цілунки губ атласних.
А я не вмів відчути самоту.
Й тебе розгледів — після самоспалень.
Хотів вампіра, а знайшов святу,
Хотів морени, вийшовши з копалень.
Така одна. Чума. Смертельний вир.
Самотній жук із дерева кохання.
Я ж помилився, бо поклавсь на зір.
Чому не прочитав я заклинання?..
Чому така? Очиська із вогню.
Одне зелене, інше — жовто-чорне.
А я тоді, мисливець, не збагнув,
Що ти з води, і попелу, і вовни...
Я ж був зі скла. Холодний і німий.
А ти — вогненний вихор і пустеля.
В мені акорди гнилі і помий.
А ти шукала в нотах акварелі.
Так і помру. Заклею свій конверт.
І клей манжетом горя постираю.
Відправлю лист і рознесу у шверт
Усе, що в мене спомин забирає...

Сиджу і думаю про тебе
Мої думки, як вітражі
І серце б'ється, б'ється в мене
Кохаю!, - чуєш? Ти - в душі!

Ніхто не зможе зруйнувати
Мою любов, як біль, міцну
Ніхто не зможе так кохати,
Як я тебе у ту весну.

Нехай говорять хай сокочуть,
Сприймають все, без доброти…
Я знов до тебе, знову хочу
В моїх думках і в серці – ти!

Прости мені, що я зробила…
Прощу тобі, що ти зробив…
Ти пам’ятай, що я любила,
Так, як і я, що ти любив.

Я відчуваю, як стікає час
По моїх жилах і на мої скроні.
Не руш, не руш мої долоні!
Ця гра закінчилась для нас.

А час піском мені шепоче,
Що ти підеш у жовті дні.
О ні, ти не брехав мені...
І кров на стінах не лоскоче.

Тепер я дерево у снах
І моє гілля - твоя пісня
Мені затісно, мало місця...
... Я відчуваю, як стікає час...

Твої квіти стали запізнілі
І мовчання вже не варте сліз,
А квітки уже давно відцвіли.
Ти спізнився. Не дивись наскрізь.

Мої пальці не торкають неба.
І коралі мої схожі на печаль.
Не цілуй мене. Спізнивсь. Не треба.
Усе дароване сьогодні забирай...

Літо. Темно стає надвечір.
Замовкають тривожні трави.
Дивні речі впадають у вічі –
В росах променів пізніх гра.

Чути – вітер спинився в кронах,
Тріпотить розмлоєним листям,
На ставку брижі рунами, гронами
Занотовують вісті з міста.

Звісно. Небо згорає, танучи,
І моє вікно тане в ньому,
Пізні нетлі на шибі стануть
Сірим роєм нічної втоми.

Відкриваю вікно – хай вихор
Сірих крилець мене закрутить.
Підвіконня – єдина втіха
І єдиний вихід. Життя суть.

Лиш ступити б у спориш росяний,
Загорнутись вербовим пухом,
Тамувати сльози. Мрії непрошені.
І з тривожним сподіванням слухати

Небеса, де єдина зірка
Ледве держиться, щоб не впасти.
Відчувати на обличчі зрідка
Пух вербовий тремкого щастя...

Я була жінкою-перцем,
я була жінкою-сіллю,
я була з тобою відверта,
я тебе осліпила силою.

Ти завжди був майже зі мною,
ти завжди був майже гарячим,
ти вважав мене майже дурною,
бо для тебе ніколи не плачу.

Ми з тобою були недопарою,
ми були недозакокохані,
про спільне майбутнє не марили,
за вітром себе розпорошили.

Ми не будем з тобою бачитись,
ми не хочем одне одного чути,
ми не будем у піджмурки бавитись -
ми не хочемо НЕДО бути...

Там ялинки ростуть на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть у теплих пригорщах,
Там горить по свічці в усіх оселях
І тому там зовсім немає прикрощів.

По кутках заметами лежать сутінки,
На ялинках опівночі оживають іграшки.
Простягають зірки тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки, хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом, всі уважно слухають,
Притлумивши подих, старі історії
І одні лиш годинники гучно стукають,
Та ще в темному небі пульсують зорі.

Та ще дивно торкається подихом тихим,
Тулиться до серця, зазирає у вічі
Невеличка мрія, невеличка примха
Нова мить,
новий день,
новий світ,
Новоріччя.