Кіл осиковий собі увігнала в серце.
Заважкий обрала. Його він зім”яв у кашу.
Залишилась без пульсу, гадала, так буде краще,
Ніж щомиті чекати (шукати?) смерті.

Кажеш, фарсу не треба, кажеш, слова скінчились.
Їх сьогодні вночі підбиратиме пізня осінь.
Захлинаючись втратою, вітер вологу розносить.
А у горлі – шматком, як в дитинстві – життя зупинилось.

Закричати, втекти, розідрати на клапті небо.
Заховатись від болю, що вістрям блокує мозок.
Не навчилась, не вмію, не хочу, не буду, не можу!..
Бракне кисню. І дихати нічим без тебе.

Вже були необачними. Спробуй лишатись відвертим.
Серце тягне ледь чутно: за що так зі мною, милий...
Повернути назад, відродитись – чи вистачить сили?..
Не вбивай мене більше. Бо я все одно уже мертва.

Ця ніч ніколи не скінчиться.
І не відпустить ця любов….
Я думала, що серце вчиться
Без тебе жити й ти пішов…

А ти мене не відпускаєш.
Перепочинок – тільки мить.
Ти знов шепочеш, що кохаєш
І знову тягнеш снами жить…

Летиш до мене через простір
І серце ти цілунком рвеш…
Мій сон – це той далекий острів,
Куди мене ти знову звеш…
23.10.06

Немає поганих планет,
І гарних немає тим більш,
І власний у кожної злет,
І власний у кожної вірш.

І очі ведеш телескопі
За рухом небесних світил,
Та байдуже їм за чийсь клопіт,
Коли горить фронт, пашить тил.

А після небесного бою
Зірками заходяться плакать,
Бо їх притягає любов'ю
Небачена окові планка.

Чекала маршрут до нестями,
Ніхто не засвічує стоп,
Забиті салони серцями,
І вікна обличчями поп.

І ось перевізник спинився,
Тебе посадив поміж крил,
Ти кажеш, тобі не той снився?
І бачився ліпший порив?

І їде водій безтурботно,
Клобук закриває лице,
І здачу давати не модно,
Не модно й питати за це.

Кіном пролітають картинки
Й уривки знайомих картин,
Ти просиш зробити зупинку,
Щоб вийти собі, де завжди.

Та ось ти кричиш про зупинку,
Тобі далі їхать не тра,
Водій розганяє машинку
В тенетах незміряних трас.

Кричить і волає ця жінка,
Маршрут і шофера клене,
Ця подорож вже у печінках,
Та доля її не мине.

Водій трима курс на кінцеву,
Не чує прокльони та крик,
Звик трасу долать міжсерцеву,
Й до різних попутників звик.

Вже скоро добудеться щастя,
А потім вертатись назад,
На землю знесиленим впасти.
Щоб знову вирощувать сад.

Між нашими душами стик -
не зайде і лезо від бритви.
Ми, мабуть, з тоблю із тих,
що наче злютовані брили
в підмурках старих пірамід,
де схована тайна Єгипту, -
ніхто не підважить наш міт,
щільніш від санскриту.

Ти гралась в зорі голубій
Так щиро й дитячо невинно,
А я тільки теплий прибій,
Пісні насилавший невпинно
Тобі, і тобі, і тобі.

А сіль роз'ятрила твій біль,
Вирує нелагідно море,
А я лиш холодний прибій,
З глибин видихаючий хором
Тобі, не тобі, не тобі.

Нема з ким продовжувать бій,
Курортний сезон по прощанні,
А я одинокий прибій
Сліди огортаю піщані
Тобі, по тобі, по тобі.

Між всіх зірок – одна-єдина,
Поміж планет – моя Земля
І десь блукає та людина…
Де ж половиночка моя?

Десь там блукає і не знає,
Що я печалюся за ним…
Кого цілує й обіймає?
Мене він заміняє ким?

Коли ж та доля все направить?
І верне на круги своя?
Коли усі надії справдить?
Ти зрозумієш: я – твоя?!

Чому дороги розійшлися
По різні сторони життя?
Всі помилки в одну зійшлися –
Багато втратив ти і я.

Якби ж ти знав, як я чекаю,
То все б покинув і прийшов.
Якби ж ти знав, як я кохаю,
На краю світу б віднайшов...
23.11.05

Як сильно я тебе кохала…
Як сильно ти мене любив…
Тобі я серце дарувала -
Твій образ ніжний окрилив.

Згадаю знову твої очі,
Хіба я в силі їх забуть?
Недоспані, щасливі ночі…
Слова любові ще б почуть!

Колись разом від всіх втікали,
Щоб бути разом, хоч на мить.
Минув лиш день - ми так скучали;
Як я могла без тебе жить?

Весь день і ніч – думки про тебе
І мрії мої там, де ти.
Шалено серце б'ється в мене
Від божевілля самоти.

Я хочу знов до тебе – хочу!
Як повернутися назад?
Твоє ім'я вночі шепочу
Вернися й все мені пробач…

І щастя більшого не треба,
Як бути разом назавжди.
Вимолюю я в бога з неба:
Верни мені його… верни!

Чекання
Невидима для погляду
Втікає мить чекання,
Мов сяйво місячне
Розчиниться у сновидінні.
Обудиться із безнадійністю зітхання
У ліхтаря нетлінному горінні.
Зовсім нечутно ніч проходить
У зайнятості недіяння...
До ранку розпинався телефон
Неоднозначністю мовчання

Напливала тінь, догорав камін.
Сплелись імена чарівних потіх.
Ніби дім порожній, ніби й не один.
Свище вітер тихо. Чи зрадливий сміх?

Перший снігопад - сипнуло роками.
Відблиск від вогню освітив стіну,
І на ній пейзаж – полотно без рами,
Раптом нагадав дівчину-весну.

Нащо ж я красу на стіні розп’яв?
Та вона ж жива - я її кохав.
І цілюще пив з джерела тепло,
І з очей сумних ранок малював.

Встромлена у мозок думка - гостра спиця,
Що забути хоче те що не відбулось,
Образів нанизала цілу вереницю.
Скамяніли жили, серце захлинулось.

Доторкнулась посмішка до його щоки,
Повернула враз память з дрімоти.
- “Вибач що збудила, та здалось мені,
Що ти замерзав у вечірнім сні.”

Розлилася кров лавою по жилах.
У раптове з’явлення вірити не міг.
Відтворила казку в зоряних вітрилах
Та що поцілунком розтопила сніг.

Що у ній таке він і сам не знає.
Весело сміється – очі у журбі.
Та його життя – все що пам’ятає,
Поглядом єдиним присвоїла собі.

Дивна ця зима - прощення і дар.
Тихо у кутку тінь незлобна спить.
Падають сніжинки мовчки просто в жар.
Вітер вщух у комині і камін горить.

Вже заблудившись у чужих світах, ходою тихою я повертаюся додому.
Повз паркову алею у багряних килимах
Проходжу і звертаю десь на вуличку знайому.
Будинок рідний, і нестертий мармур ще під кроком.
Направо, другий поверх, вікна в вітражах.
В кімнаті простір й затишок, а за вікном осінній сад.
Мій погляд опинився ненароком
В квітково-золотистій заметілі.
Де через вінця чаша вже перелилась
Коханням у єдинім тілі.
І доля в вічному з’єднала поцілунку.
Тобі не випити душі моєї трунку...

Та напис тут під цим чудовим полотном
Чомусь не можу прочитати...

Ось сонце блиснуло, вже ранок, годі спати.
Пробудження. Інша кімната, інший час.
Хоч за вікном осінній сад й троянди не перестають палати...
З розбитих шкелець поскладала вітражі.
І погляд у улюблене зображення втікає.
Реаліі давно вже вплавились у міражі,
Чи навпаки. Не знаю.
Та тільки я все таж, здається.
І цього разу напис прочитаю

...Та десь перед світанком давня осінь повернеться
У той незримий і чарівний сад
Де подих поцілунком перельється...

Зібралась малювати дівчина Весну
Яскраві фарби й полотно купила.
Питалася поради у людей,
Щоб всім разом й зокрема догодила.
Той голоси почулись звідусіль
Хтось каже – “Заяскраві кольори”
Підтримує ще інший – “Так занадто блище”.
Тому підходить ще мазок до низу,
А тут обурюються – “А чому не вище”.
Старалась, малювала дівчина Весну
Як глянула на полотно – чомусь там яма.
Де квітку написала запашну –
Велика чорна пляма.
Зітхнула дівчина, тоді наново
Білим грунтом полотно покрила.
Фарби і пензлі тай намалювала
Веселі, райдужні вітрила.
Нехай затертий цей сюжет
Й нехитре її вміння,
Та ще б змогти на полотні створити
Єдиний промінь, той що відрізнить
У темноті смарагди від каміння.

Чи ти колись вчилась літати?
Та ні, це не складно – витрати малі
У чисте світло свій промінь вплітати...
І просто навчитись ходити по грішній Землі

Забути надумані пристрасті дивних історій
Позбутись жагучої заздрості й марних теорій
Навчийся брутальної щирості - що була до нас
Не треба шукати зрілості в чепурності фраз

Бо тут ми лише існуємо в єдиному дні
Між “будемо” й “були” мандруємо неначе у сні
Не треба тужити, плакати це вже не для нас
Відбулись уроки ніжності – стирає їх час

Де ті хто судили чи зранили – зникли в юрбі
І ти присягала не раз уже на вірність собі

Тепер притулись до дерева, втопись в пелюстках
Хай світ затанцює чарами в колишніх казках
Немає іншої вищості ніж та що з-за хмар
І стишити душу до дзвінкості - безмежності дар

Не треба цуратись віри в чарівні світи
Зневіреним як знедоленим туди не ввійти
Не бійся тебе не обпалить холодний оскал
І не заполонить фальш нещирих похвал
Бо ти ж сама собі палиця – сама й п’єдестал

Коли здається все валиться - силу собі залиши
На випадок якби хтось виршив вчепити шнур до ноги
Й прибити ржавими цвяхами - тут добре, чого хотіти
Тоді треба сильно шарпнути щоб знову змогти взлетіти

А покищо тихо-тихесенько на пальчики підіймись
І так собі ніжно-легесенько від тягару відірвись...

Шшшш.....
Чуєш як грає музика єдина – твоя
Квітуча, барвиста й радісна - зминілась Земля
Яке все чудове навколо – та ні, ти не спиш
Чому я так посміхаюсь? – бо ти вже летиш

Дивуєшся – швидко навчилася?
Хм... Здається мені
Що ти вже не раз літала, хочаб у вісні

Ти з тих хто уміли жити у злетах чи ні
Тепер ти навчилась ходити по грішній Землі

Приходять люди. І відходять люди.
Із ночі в ніч. Із миті в мить.
Ми ліхтарями встромлені усюди
Спокійно в темряві струмить.

Прийшла? Привіт. Пішла? То йди.
Наздоженеш чи скоро тінь?
По нотах рвійної ходи
Тобі услід світить не лінь.

І знов злітаються хрущі
Лічити гроші й лить вино,
А цілуватись - так в кущі,
А обійматись - так в кіно.

А що нам треба, ліхтарям?
Не за любов і не за гріш
Ми світим поки спить Зоря.
Й розбиті світимо ще більш.

Намалюй мені ніч. Ніч чарівну, чудову.
Зоряну ніч. Ніч сповнену мрій.
Намалюй ту молитву, що листя шептало.
Намалюй пісню ту, що співав Соловій.
Намалюй мені очі. Зорі! Не очі!
Очі кохання, повні надій.
Намалюй мені щастя, що ніжно всміхалось,
Коли пісню свою нам співав Соловій.

Хлопчику милий, чого тобі треба?
Хіба ти не бачиш, що я не твоя?
І прошу,навіщо благати у неба,
Щоб лиш для нас 2х оберталась земля.
У тебе на мене встає кожен вечір,
І бачиш еротику в снах ти мою.
Та я лиш всміхаюсь до тебе безпечно,
Бо про небезпеку я пам*ятаю свою.
Ти навіть незнаєш, наскільки я хтива,
І скільки всього я вже переросла.
А ще ти ввжаєш,що я "вільна мила",
Та я у полоні кохання жила.
Ти хочеш мене до вершини довести,
Щоб я закричала :"Візьми мене сильно!"
Та ти хіба зможеш на плечах пронести,
Усю ту вагу, що мені непосильна?
Давай, милий хлопчик іди собі з миром,
Дрочи на картинку, у себе в кутку.
А я дай собі, та нап*юся кефіром,
І вилечу з світу, кудись у трубу.

Бажання бути неймовірним.
Пересилюють бажання жити.
Відчуття неспокою дитинства,
Ховається десь у сумлінні.
Хист до музики,
Втрачено, а може і не набуто.
Намагання видумувати писанину,
Міцно вчепилось за життя.
Не буду його вбивати.
Правда, можливо колись.
Адже елементарні речі.
Не замінять нам простого кохання

Мені здається, чи ти думаєш про світ?
Облиш думки, воно того не варте.
Так дивно помічать в очах твоїх,
Думки про неймовірне спільне щастя.
Ти навіть не цураєшся всіх їх.
Ти дійсно дуже хочеш так кохати.
А я ніяк не спам*ятаю сміх,
І всесвіт ще німий до "пробачати".
Тобі багато хто писав вірші,
Але такі як я - іще ніколи.
Я більше і не напишу тобі.
Бо в тебе залишаеться мій голос.
А ще мій слід,що я лишила на дорозі.
Тій, що вела серця людей.
Коли їх душі замерзали на дорозі.
Я зрозуміла, що солодкий чай,
Ніколи не замінить нам кохання.
Хоч ми і думаємо так. Як зазвичай.
Лише надасть якогось дивного бажання.
Чогось шукати,кудись йти до майбуття.

Намалюй мені ніч. Ніч чарівну, чудову.
Зоряну ніч. Ніч сповнену мрій.
Намалюй ту молитву, що листя шептало.
Намалюй пісню ту, що співав Соловій.
Намалюй мені очі. Зорі! Не очі!
Очі кохання, повні надій.
Намалюй мені щастя, що ніжно всміхалось,
Коли пісню свою нам співав Соловій.

Я – горизонт, що впав до ніг...
Я - літо, заблукале в осені.
Торкнулось снів теплом непроханим...
І загубилось поміж них.

Я – спогад, що на самоті
У ліжку кішкою згорнувся...
Десь близько серця ворухнувся...
І розчинився в небутті.

Я – небо, що зрівнялось з містом,
Розсипалось дрібним намистом...
Моїми римами безладними,
Щоденними твоїми зрадами,
Тим, що було таким важливим...
Нестримним...Болісно-правдивим.
Було життям непередбаченим...
…Але яке це має значення…

15-18.10.2006

Листок жовтіє на землі...
Чарівна витонченість листу -
Неначе золото в багні
Осінніх смутків падолисту.

Я смуток осені люблю -
Люблю тривожний цей неспокій.
Опале листя не топчу
І роблю пару зайвих кроків.

Сіріє далеч позаду -
Хто зна як довго буду жити?
Ось дощ іде... Ось я іду -
Чи варто з прикрощів тужити?

Кружляє листя навкруги...
І на щоці сльоза зависне -
Невже й моє життя в багні
Ніколи золотом не зблисне?

Так пахне осінь.
За відсутності новин
Зелений чай
І
Невідомість.
Ти один.

Так пахне осінь:
Глухне телефон,
Напівзабутий присмак втрати...
Дивний сон.

Це пахне осінь.
Вигаданий ти
І
Жовте листя –
Сутність самоти.

Я висказала все… Я все сказала…
Тепер три крапки поміж нами…
Свою любов навіки зруйнувала,
Я відпускаю – йди світами…

Я більше не тримаю – ти вже вільний.
Що треба було в тебе - взяла…
Життєвий темп занадто божевільний.
Пробач… тебе я не кохала…

Сторінку цю я вже перегорнула,
Не повернуся більш до неї,
Ніколи не згадаю… все забула…
Не стукай більше в мої двері.

Я стала егоїсткою… напевно…
Ти вибач, що потурбувала…
Не силуйсь повернути все так ревно –
Створила я... Я й зруйнувала.

Сніг зникає. Шлях звикає. Все невічне.
Дні полічать. Неохоче. Не повірять.
Зупиняюся. Питаю. Знак окличний.
І вдихаю слід зимовий, сніг з повітря.
Дочекаюсь. Не зречуся. Стане духу.
Повні груди несвободи, мов зникаю.
Краще чоботи шукайте, білі мухи,
проминаючи не серце і не камінь.
І не сердься, і не зманюй. Є прикмети:
зустрічають при дорозі хлібом-сіллю,
куштувати пропонують кашу з медом.
Подорожню наливають — забудь-зілля.
Діжка швидко спорожніла — лопнув обруч.
Хто ти, постать? Невідома, пересічна.
Шлях розмоклий. І ліворуч і праворуч.
Сніг забуде, як він падав. Все невічне.

Шкода, я не ділилась цим з тобою:
Сідало сонце за Михайлівський собор,
І скрипки захлиналися від болю...
Тремтіли звуки... в них губився хор.

Там все сплелося - пристрасть, щастя, відчай...
Шкода. Але ділитись більше нічим.

Осінній дощ...
То чому ти дивуєшся?
Дощем характерна осінь.
Чи може тобі цей дощ
Нагадує знов про когось ?!
Словами мінорних звуків
В вечірній глибокій тиші,
Нагадує про розлуку,
Про недописані вірші?

Вітер думки фільтрує
Самотні – усі до решти.
Цей дощ візьме й заночує
У тебе. Роззує мешти.
Поставить біля порогу,
Із шаром осіннього бруду,
Помолиться тихо Богу,
Тебе цілувати буде.

А далі – усе як завше,-
Прокинешся десь під ранок,
І дощ, за вікном розтавши,
Залишить туман фіранок,
І слід під дверима темний
Вчорашньго мокрого бруду.
Знов скажеш « усе даремно ».
І підеш мити посуду.
(25.09.2004р.)

І паркер, як жезл громобійний,
І тиша, немов по покійних,
І скрегіт зубів авторучок,
І блиски нервові каблучок.

І тонуть, й зникають стандарти
У вирвах води й ахінеї,
Дівча підглядає під парту,
А я підглядаю за нею.

Розписані ноги й долоні
У бісер означень та цифр.
Хто каже, що цифри холодні?
І хто розгадає твій шифр?

В сутані вершителя долей
Заношу блискуче перо,
І у залікової поле
Впікаю автограф тавром.

Веселий, впевнений, дотепний,
Усмішка грає на устах
(Для когось, може, ти й нестерпний),
Витаєш богом по світах.

Ніхто не бачив твою слабкість,
Не знав сльозинки на очах,
Не чуєш ти ні в чому важкість –
Любов, кохання при свічах.

Тебе нічим не здивувати –
Все знаєш, звідав ти не раз…
Когось захочеш "покохати" –
Уже у спальні грає джаз.

Якщо пильніше придивитись,
Уважно в очі зазирнуть –
Туга і сум змогли вповитись,
Смієшся ти, щоб не втонуть…

За силою – сховалась слабкість –
Вона з'їдає вже тебе…
На серці каменем лиш важкість…
Ти хочеш захистить себе.

В словах жагучий ти коханець,
На ділі – страх заполонив?
Твій дух чомусь не йде у танець –
Такі слова палкі ронив…

За ніжністю ховаєш болі…
Свою журбу, свій сум, свій страх…
Бажаєш вирватись на волю
Й шукаєш щастя у світах.

І б'єшся знов в чужий ти берег,
Свого ж не можеш віднайти...
Не щастя це, а – димка, мереж…
Ти прагнеш в гавань вже зайти.
20.10.06

Я вздрагиваю от холода –
Мне хочется онеметь!
А в небе танцует золото –
Приказывает мне петь.

Томись, музыкант встревоженный,
Люби, вспоминай и плачь,
И, с тусклой планеты брошенный,
Подхватывай легкий мяч!

Так вот она – настоящая
С таинственным миром связь!
Какая тоска щемящая,
Какая беда стряслась!

Что, если вздрогнув неправильно,
Мерцающая всегда,
Своей булавкой заржавленной
Достанет меня звезда?

Я пью за военные астры, за все, чем корили меня,
За барскую шубу, за астму, за желчь петербургского дня.

За музыку сосен савойских, Полей Елисейских бензин,
За розу в кабине рольс-ройса и масло парижских картин.

Я пью за бискайские волны, за сливок альпийских кувшин,
За рыжую спесь англичанок и дальних колоний хинин.

Я пью, но еще не придумал – из двух выбираю одно:
Веселое асти-спуманте иль папского замка вино.

Золотистого меда струя из бутылки текла
Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела:
– Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла,
Мы совсем не скучаем, – и через плечо поглядела.

Всюду Бахуса службы, как будто на свете одни
Сторожа и собаки, – идешь, никого не заметишь.
Как тяжелые бочки, спокойные катятся дни.
Далеко в шалаше голоса – не поймешь, не ответишь.

После чаю мы вышли в огромный коричневый сад.
Как ресницы на окнах опущены темные шторы.
Мимо белых колонн мы пошли посмотреть виноград,
Где воздушным стеклом обливаются сонные горы.

Я сказал: как старинная битва, живет,
Где курчавые всадники бьются в кудрявом порядке;
В каменистой Тавриде наука Эллады – и вот
Золотых десятин благородные, ржавые грядки.

Ну, а в комнате белой, как прялка, стоит тишина,
Пахнет уксусом, краской и свежим вином из подвала.
Помнишь, в греческом доме: любимая всеми жена, –
Не Елена – другая, – как долго она вышивала?

Золотое руно, где же ты, золотое руно?
Всю дорогу шумели морские тяжелые волны,
И, покинув корабль, натрудивший в морях полотно,
Одиссей возвратился, пространством и временем полный.

Кинематограф. Три скамейки.
Сантиментальная горячка.
Аристократка и богачка
В сетях соперницы-злодейки.

Не удержать любви полета:
Она ни в чем не виновата!
Самоотверженно, как брата,
Любила лейтенанта флота.

А он скитается в пустыне –
Седого графа сын побочный.
Так начинается лубочный
Роман красавицы-графини.

И в исступленьи, как гитана,
Она заламывает руки.
Разлука. Бешеные звуки
Затравленного фортепьяно.

В груди доверчивой и слабой
Еще достаточно отваги
Похитить важные бумаги
Для неприятельского штаба.

И по каштановой аллее
Чудовищный мотор несется,
Стрекочет лента, сердце бьется
Тревожнее и веселее.

В дорожном платье, с саквояжем,
В автомобиле и в вагоне,
Она боится лишь погони,
Сухим измучена миражем.

Какая горькая нелепость:
Цель не оправдывает средства!
Ему – отцовское наследство,
А ей – пожизненная крепость!

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.

Как журавлиный клин в чужие рубежи, –
На головах царей божественная пена, –
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?

И море и Гомер – все движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

1915

Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що плачу
за тим, що тепер вже ніколи не стане моїм.
Сльоза обпече мокру душу й без того гарячу.
Ти – друга, кому я таке взагалі розповім...
Той сон був про Тебе...Гарнішого сну я не бачив...
За вікнами ніч прострочила повітря дощем...
Якби я тоді зрозумів – відпустив – і пробачив...
Якби я тоді зупинився і спробував ще...
Злощасне „якби” не стирає із серця світлину.
І рамку її не вкривають сніги голубі...
Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що гину...
А першому я зізнаюся самому собі.

***

Мовчу...Тримаю дощ за нитку...
Вона вже рветься де-не-де...
Я не чекала, що так швидко
сльозами небо опаде...
І не чекала слів зізнання.
Змирилась – звикла – прийняла
усе, як є. Тоді – прощання,
а зараз – спогади тепла...
Коли втрачаєш – знаєш втрату,
але вже пізно...Час пішов...
Я, наче свідок, бачу страту.
І, наче снайпер, в ту любов
холодну кулю направляю.
Бо їй судилося піти...
І поміж тим благословляю
цілющу тишу самоти
за те, що всесвіт мій змінила
і небо в руки віддала...
За те, що навіть не просила –
короткий дотик до Крила.

І рана зажила…
Лиш біль, приглушений сльозою,
Ще тліє спогадом-росою
В забутім серці десь на дні.
І вже минув без тебе вечір,
Вже інший руку покладе на плечі
Й поведе в країну мрій.
І північ ратуша пробила,
І ніч зірками личенько закрила
Щоби не бачила тебе...
Там десь на небі засіріє -
Сонце зійде і зігріє
Тобою зраджену любов.
Так рана заживає важко,
А мрія все летить як пташка
До тебе з підбитим вже крилом

Людська суєта забувається
Коли потрапляєш у світ
Де із тиші на тебе вдивляються
Безмежжя далеких століть.
Дивним вихором в серці зриваються
Незнане таке відчуття,
І спів музи чужої вдаряється
Об грані земного життя.
У темних кутках думки причаїлись,
Забуті на грані віків,
І тільки в невпізнаних лицях зігрілись
Відтінки незнаних часів.
Задумані ангели на світ задивились
І сумно, так сумно мовчали...
Вони до Бога за світ цей молились -
І по камені тихо сльози стікали...
Відбитки й відтінки в душі залишились
Криками мертвих скульптур.
Й не хочеться зовсім щоб спогади змились
Хвилями нових культур.

День і ніч над виднокраєм,
Понад Бугом - день і ніч! -
Проступіться! -
Січ гуляє,
Запорозька,
Бозька
Січ.
Хиже гульбище під хмари,
і корчмарський балаган.
Наче море - шаровари,
Кармазин,
Єдваб,
Сап'ян.
Дим із люльок - вище хати,
Мов султани ковили...
Сохрани нас, Божа Мати,
Щоб ми Січ не пропили.
Щоб не нас настигла кара
За часи гріховні ці,
Порятуй, Свята Варвара,
На Синюсі, на ріці.
Щоб не кинулись до рала,
І до сала,
Й молодиць, -
Так, як раїть нам од ранку
Маладой Нечоса Гриць.
Казарлюга одноокий,
Він одбув козацький спит,
Він давно забув про спокій,
Хоч і певний московит.
Не забудете до смерті,
Що то є за скурвий син...
Буде він ще шкури дерти,
Козаки, із ваших спин.
Але поки гарна днина,
Добрий світ,
Коли сп'яна...

Пропадає Україна,
Та гуляє Січ одна.
Там циганська скрипка грає,
Там в одно -
І день, і ніч...
Пррроступіться!
Сссіч гггуляє!
Запорозька
Бозька
Січ.
Вінграновські реєстрові,
Січові Антонюки!
А вже турки в Богополі,
А в Мигії - русаки.
І Суворов на Кінбурні
Ходить темний, аки ніч.
...Догуляла,
І пропала
Запорозька
Бозька
Січ.
Але доки гарна днина,
Ти налий мені вина...
Пропадає Україна,
Догуляє й Січ одна.
Україна богорівна,
Ти столиця край села.
Ти була вже як царівна,
Та була, була, була...
Так буяло, так гуляло,
Так скажено загуло.
...Але все таки бувало!
Але все-таки було!
І відбувши вічну кару,
І відбувши довгу ніч,
Випливає із пожару
Запорозька
Бозька Січ.
І шикуються примари,
І салют мортири б'ють,
І жупани, й шаровари
Із музею видають.
Грає крівця, -
І не п'яна.
Та чому ж, така сумна,
Знов гукає Роксолана
Із гаремного вікна?

Щовечора бачу з вікна:
Далека й легка, мов пір'їнка,
По колу,
по колу,
Одна
Біжить стадіоном ця жінка.
Довкола снігів намело.
Такого не бачилм снігу
...Ну, що вас сюди привело,
Богине спортивного бігу?
А личко від бігу бліде...
Вона ж і не вздрить: перед нею
Зоря на коліна впаде,
І зблисне сніжинка зорею.
А вечір - у сяйві комет.
Сусід увімкне радіолу...
Ми стільки відбігли вперед,
А тільки... пробігли по колу.
По колу за нами - само
Відлуння: куди ж ви, маестро?
Куди ми усі біжимо,
Кохана, ровеснице, сестро?
Сміється добродій-вахтер,
Немовбу побачивши голу...
Нащо ці забіги тепер, -
По колу, по колу, по колу?
Клене чоловік, бо - рідня,
За ніч нахолоджене ложе.
Кого вона тут здоганя
І що наздогнати не може?

Це не любов, - я знаю, -
А ще чудніше відчуття:
Я не скажу тобі „кохаю”,
Але без тебе вже нема життя.

Ти пробудив у серці ніжність,
Теплом наповнилась душа.
Якби це був вогонь кохання,
Згоріла б я уже до тла.

Повір у чистоту моїх думок,
Бо лиш любов прощає гріх.
Перечити ж собі я не готова,
Навіть заради губ твоїх.

Розумний, милий і красивий –
Таким тебе я, Сонце, знаю,
Проте не вірю, що люблю.
Ще менше вірю, що уже втрачаю...
(20.02.2004 р)

VII Управління

Ну і хто там грозиться, по-перше,
У коханні мене перевершить?
Ну і хто там божиться, по-друге,
Осідлати й накинуть попругу?

Смак поразок мені не відомий,
За моїми здобутками стеж.
Знаю всі доброчесні прийоми
Й забороненим навчений теж.

Моя зброя у щирім коханні,
Що проймає до диких глибин,
Й солов'ї ще далеко не вправні
Перевершити мій піснеплин.

Я кохаю безмовно і ніжно,
І торкаюся порухом вій,
І автограф впишу в білосніжний
Твого тіла безцінний сувій.

Я кохаю межею при згубі,
Ліплю сонце із зоряних крихт,
І любові моєї Везувій
Не лиша непрочитаних криг.

І на службі голесі амури
Не шкодують набої у бій,
І під янголів радісні сурми
Розгортаю білесий сувій.

Я люблю нестандартно й нетлінно
З прохолодою в пасмах пожеж,
І в молитві стаю на коліна:
У коханні мене переверш!

VIII Ув'язнення

Ми з Тобою закохані бранці,
Спільним цепом озміяні руки,
До якої нас зведено праці?
До якої закуто нас думки?

Доля крила дала для польоту,
Та ще важчі набила нам ранці,
І не просто злетіти пілоту
Коридором в маленькій фіранці.

Днів кінноту нам не зупинить,
В найсутужнішій зболеній миті
Ми постанем спина до спини
Чи поляжем ув огненній битві.

ІХ

Та коли проминаєм горнило,
До польоту здіймаються крила,
Над найвищі злітаємо гори,
Ми з Тобою неначе богове,
Нас Венера в собі оповила.

Ми запалюєм сонце і місяць,
Ми посланці божественних місій,
Темний всесвіт викохуєм садом,
Розливаєм по квітам розраду,
Квітне сад нам словами у пісні.

І сколисуєм віру в кохання
У колисці дрібній океання,
Ти молитву ведеш колискову,
Я легенду співаю казкову,
Й нам над обрієм сходить світання.

Х

А Венера дає розпорядження,
І не просто сприйняти-відмовитись,
Коли все альпіністське спорядження
Каменярським замінює молотом.

А Венера дає директиви,
Спробуй тільки богині відмов,
Як згасає вогонь реактивний.
І спадає на градус любов.

А Венера дає настанови,
І виконуй, як взявся в танок,
Тож до танцю запрошую знову
Свіжі партії свіжих жінок.

Не горить вибірково і сонце,
Ми усіх зігріваєм любов'ю,
Гублю губи в солодкому соці,
Хоч запалений тільки Тобою.

ХІ

Та іду, не натрапивши броду,
В незліченні тісні хороводи,
Як Венера пустила в танок,
Маю гідно прикрасить вінок.

Хай заб'ються серця колективів
В естетичному танці-пориві,
Хай співають егрегори груп
В екстатичному порусі губ.

І танцюють, й злітають колеги
Під Венери ясним оберегом,
І сузір'я танцюють у небі,
І з сувоїв пашіють у требі.

ХІІ Кульмінація

Я іду від солодких і гарних,
Вас полюблять, полюбите й ви,
Я ж іду до постійно непарних,
Бути парою збавленим звик.

Полюбити гарненьких не штука,
Цілувати солодкі ланіти,
Полюбити, то є не наука -
Щире прагнення змерзлих зігріти.

Ти зреклась ловеласів без ліку,
Я зрікаюсь губних мерехтінь,
Ти взяла чоловіком каліку,
Я у сонце вбиратиму тінь.

Дерева і квіти -
Літописи світу.
Довершеність листя -
Пейзажі барвисті.
І гори гіганти збирають галантно
сріблясте і ніжне небесне тепло
в прозоре богемське омріяне скло.

Відверте свавілля,
Чи це божевілля?
В яскраві валізи
Складаю ескізи,
премудрість природи,заплакані води...
Іду відкривати світанків тумани
й таке відчуття, як колись в Магеллана.

Хто створив тебе, чоловіче?
(Лише Богу одному відомо)
Хто вдихнув в тебе смак любові?
І чи сталося те свідомо?

Чи стояв ти на перехрестті,
Вибираючи шлях в реальність?
Чи пішов за покликом серця,
Проявивши свою геніальність?

Хто створив тебе, мій чоловіче?
Доторкнуся устами до рук...
(Лише Богу одному відомо)
Хто ти: син, чи отець, чи Дух?

тільки яблучний сік так пливе по долоні,
вибирає святу траєкторію вен,
і здіймаються в темряві тепло-солоній
дві краплини очей, що прожили ще день

зеленіють хрести від живучого моху,
позбуваються ангели важкості крил...
і траву переспілу, туманну і мокру
сивий смуток покори обняв і накрив

ти зриваєш колюче незаймане зілля
щоби скласти пожертву готичній красі
той вінок буде німбом твого божевілля,
сік прорветься із вен і спливе по руці

Щось є вже, назви ще немає,
П’янке і дивне почуття
Мене то манить, то лякає,
І ти не ти, і я не я.
І тільки ми, і тільки тиша,
І блиск очей, прихований невміло,
І тільки ти і я – нічого більше,
І поміж нами щось лякливе…

Я на порозі самоти
Спіткнулась об ганчірку болю,
На ній мережані хрести
Із спогадів про нас з тобою,
Старі потоптані нитки –
Добряче їх пошматувало.
Ганчір’я, дірки і складки…
Я тут спіткнулась й ледь не впала.

Сучасний темп збиває з ніг.
Постійні зміни декорацій,
вистави демонів і грацій –
Театр Земної Суєти...
Від нього хочеться втекти
кудись, де небо гладить гори
і де не гаснуть монітори,
а гаснуть зорі. І вогні.
Я далі граюся думками,
а білий і холодний сніг
(чомусь тепліший, аніж ти),
стирає сумніви і втому.
Звучать приглушені акорди.
Зникають гори і фіорди,
весь світ зникає під руками...
Я повертаюся додому...

4 жовт.”02

Ми давні друзі із тобою,
Ідем-бредем поміж юрбою,
Зустрінемо когось: «Привіт»,
То знов для двох нас цілий світ.
Удвох лишень з тобою ми
Ідем-бредем поміж людьми,
Кладем непевно свою путь –
Тебе самотністю зовуть…

І Ув'язнення

Ми з Венерою в танку одному,
Що за танк, невідомо нікому.
І розмазано туш і помаду,
То Венера розпачливо плаче,
Що її в нім ніхто не побачить,
Не радіє Венера параду,
Бо ніхто не прозрить крізь броню
Її серце з кохання вогню,
А вона віддалася б заради
Просто квітки упалої в траки,
Та хто хоче в коханні вмирати
На узбіччі богів автостради.

І вбирає наш танк у рожеве,
І вбирає його в мережеве,
І береться сама за штурвал,
І заходиться танк наш у танку,
І уже то не танк, а альтанка,
І не трави довкіл - сіновал.

ІІ Управління

Напуває Венера любов'ю
І квітки, і дерева в садах,
І милується ними до болю,
Й насинається їм в теплих снах.

Між садами квітує лілейно
Скільки років! А все молода!
І співає між квіттям єлейно,
В їх артеріях чиста вода.

Затріпоче на вітрі листочком,
Як вразлива і ніжна душа,
Обізветься прозорим струмочком,
Як ігристе і буйне лоша.

І зібравши всі чари до купи,
Наливає бажаннями фрукт,
І солодкими робляться губи,
І магічними доторки рук.

І в садах безкоштовних Венери
У суцвіттях закоханих губ
Ветерани сердець й піонери
Розквітають між ніжних клумб.

ІІІ

І Венера у бальному платті
Йде між роб, сюртуків і піжам,
І летять ореолом пернаті,
І пухнасті кортежом біжать.

І Венера ступає без плаття
На проспект, в універ, у метро,
І на місячнім плесі латаття
На серцях випікає тавро.

Але сумно до болю Венері,
Що вбачають її, а не мед.
Вбита квітка всміхнеться в гетері,
Й затихає очей кулемет.

IV

Йде Венера в глибини геєни,
Й перетворює біль на любов,
Зводить оленя з трупу гієни,
І до клумби підносить кубло.

І цвяхи покривавлені в тілі
Розквітають невинними маками,
І розбиті серця знову цілі
В тихій радості тепло заплакали.

І вогонь не руйнує, а створює,
І смола закипає вином,
І страшні лиховісні історії
Обертаються теплим сном.

V

І вбирає в підкреслені фраки
Своїх вірних прибічників й слуг,
І сама зачинається грати
У виставах й захоплювать дух.

І являє себе у ста масках,
І являє свої сто облич,
І гойда глядачів своїх в ласках
Між ста небами власних велич.

І я бачу Венеру в театрі,
І на вулиці зваблену ніжку,
І замріяну на першій парті,
І заснулу в жаданому ліжку.

Я радію Венері вітально,
І гравцем пристаю до вистави,
Всі дороги ведуть не до спальні,
До звеличення божої слави.

І хай шириться плескіт долонний,
І хай шириться плескіт губний,
І колодязь кохання бездонний
З моїх губ, найясніша, надпий!

VI Падіння

І Венера несеться в падінні
В осоружнім сумнім тетрастінні
Між камінням і буднів, і дат,
Ой не просто між ними злітать.

Ой не просто Венері з граблями,
Перти плуга земними полями,
Чорнозем білоніжно копать,
Хліб насущний кайлом добувать.

О богове, за що ця покара
Скакунові впрягтися в мажару,
І на пар випрасовувать пари.

Але я обернувся назад -
І де зорано, стелиться сад.
І нудної роботи кульбіти
Обернулись в небачені квіти...

як завше просто
і як завше скупо
цілунки "ми побачимось іще"
сьогодні жовтень...
чуєш?
бачиш жовтень?
і скнарить сонце
скутавшись дощем
маршрутки їдуть в
пункт чужих призначень
останній шлях...
ти вкотре запізнивсь
бо пункт любов вже зайнято.!
пробачень
не чує вітер і не бачить зміст
конверти повернулись
зміна ролей
цілунки "ще зустрінемось"
й "бува"
а небо сипить
з своїх андресолей
ніким й нікому сказані слова

Я кричатиму доти,
доки зможу кричати.
Знавіснілі хмарини
хай почують мене.
Я питатиму, хто ти?
Але буде мовчати
в сяйві неба-цитрини
божевілля сумне.
Небо жовте й високе.
У польоті згорають
всі самотні Ікари
покалічених мрій.
До Рятунку – два кроки,
та вони завмирають
і приховують хмари
мертві душі надій.
Біль затисне зап’ястя
і вуста оніміють;
хмари небо поорять
і посіють громи.
Ті троянди нещастя
кров`ю плакати вміють,
відчуваючи поряд
сивий попіл зими.

17 трав.”00