Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Світання полиски блакитні
Грайливо ластяться на склі, –
Зростають, купчаться і спритно
Зникають в ранішній імлі.
Сіріє швидко в миготінні
Галузок, листя і облуд, –
Уже блукають сонні тіні
Межи дерев і між споруд.
Світає радісно й привітно
На вмитій росами землі,
Хоча ідуть кровопролитні
Бої і множаться жалі…
26.09.22

Лягла у теплу за тобою постіль,
Чекаю, як закінчиться війна.
Тебе чекаю… не на мить, не просто в гості.
Додому - в ковдрі замерзатиму одна.


Лягла у теплу за тобою постіль.
Вона, як я, тримає дотик твій, парфум.
Лежатиму одна всі ночі поспіль -
Минай мене, безладний, сонний тлум.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Своїм теплом триматиму твоє.
Ти ж обіцяй, благай у Бога осінь:
Останню, що з війною заграє.

Лягла у теплу за тобою постіль...
Бодай здалося, хай же марю я!
Чи то лунає в серці моїм Постріл?
Чи то холодна стала постіль вже моя?

І
Вперше ця осінь віща для неї тепер ворожа.
Всюди росте і шириться ненавистю й хрестами.
Що тобі сниться, дівчинко? Що ти, по суті, можеш?
В місті-пустці чорних воронів і смертей тотальних?
Вкотре в її будинок вчора вцілив якийсь снаряд.
«Нічого вже втрачати зовсім – то ж і не бійся втрат».

ІІ

Вперше ця осінь для нього пропахла димом хижим,
Вдруге йому сьогодні, на диво, вдалось вціліти…
Думає він про подвиг? Ні. Думає він, що вижив,
Що перед боєм тихо. З нею б ще раз зустрітись.
Вкотре вона вдивляється в прощену ніч ворожу.
«Все подолати можна - хто з нас себе переможе?»

ІІІ

Вкотре її годинник гойдає підбиту стрілку.
І розриває час на шматки хвороблива тиша.
Хто розбере: перекличка там десь чи перестрілка?
Думає: «Буду, певно, любити його сильніше,
Ніжність зимову кластиму тихо йому на плечі.
Тільки б дожив до зими. Тільки б зустрітись, до речі…»

ІУ

Осінь пропахла смерті солодко-їдким парфумом.
Землю гойдають вибухів мертві глухі акорди.
Зорі падають десь під Лиманом чи під Ізюмом.
Хтось з ними поряд падає й також у вічність входить.
Дівчинка щось читає, потім там десь напише:
"Страшно? Як вперше. Страшно. З ним би зустрітись лише…"
2022 рік

Од цього свята – і до нових свят
Спішу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,
А віршами, що будні прирекли
Безмовними сидіти у неволі.

Сидить в Кремлі московський князь Іван,
Що на престолі Третім рахувався,
А в ті часи Горбатим прозивався,
Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
То ще з дитинства пам’ять назавжди,
Як дядьки батька Василя сліпили,
То і йому тоді хребет скривили.
Єпископ щоб не виручив з біди,
Хто зна, чи досі був би він живий.
Той горб, як пам’ять не дає спокою…
Він тре чоло наморщене рукою,
Спрямовуючи в далеч погляд свій.
Думки його про Новгород тепер.
Те кляте місто не дає забутись.
Іван все дума, щоб його здобути,
Він би, як липку був його обдер.
Його багатства – мрія всіх князів.
Якби Москві усім тим володіти,
Тоді б міцніше на Москві сидіти
Й долати навколишніх ворогів.
Такі багатства в міста у руках,
Багаті землі без кінця і краю,
З Європою торгівлю спільну має,
А в нього, бач оскомина гірка
Від того всього. Не багатство лиш
Заводить князя. Речі є страшніші.
Хвилює князя в Новгороді більше,
І штрика в саме серце, наче ніж
Те, що те місто вільно так живе.
І свою владу вільно обирає,
Перед князями шапки не ламає,
Його до себе у пани не зве.
Який то приклад для холопів тих,
Якими є всі піддані у нього.
Немає влади вище, окрім Бога.
Що схоче – зробить із бояр своїх.
Це для селян своїх вони пани,
Для нього ж – просто віддані холопи.
А тут під боком підлий дух Європи.
Так скоро геть розпустяться вони.
Тож з Новгородом швидше слід кінчать,
Щоб отой дух свободи задушити,
Не дати йому корені пустити
В Московії. Та з чого би почать?
Хоча, насправді, батько вже почав.
Ще з братом як Шемякою зчепився,
Той в Новгород від нього схоронився,
Тоді Василь війська свої зібрав
І, місто звинувативши у зраді,
Повів його, ще і татар позвав.
Хоч Новгорода, правда він не взяв
Та війську новгородському дав раду.
Під Русою у битві розгромив
І став міста одне за одним брати.
Ті мусили його про мир благати.
Він дав їм мир. Та крила обломив.
Позбавив права зноситися їм
Без його згоди з європейським світом,
Велів печатку на свою змінити
І став для них суддею головним.
Ще й добру контрибуцію зідрав,
Забрав великі волості до себе.
Тож починати не було потреби.
Він кляте місто покорити мав.
Не у відкритій, звісно, боротьбі.
Хто зна, війна чим може закінчитись.
Тут хитрістю потрібно наловчитись,
Щоб все саме робилось по собі.
Тож став тихенько убивать клини
Між Новгородом й Псковом, душу тішив.
На боці Пскова виступав частіше,
В свавіллі вільний Новгород винив.
Тихцем всю Вятську волость відібрав,
А в ній багатства всякого чимало,
Тепер в Москву воно все прямувало
І він прибуток з того гарний мав.
А в Новгород суддею приїздив,
Із простим людом вівся панібратом,
Та натякав,що винні в тім багаті,
Що люд простий занадто бідно жив.
Та і судив їх відповідно так,
Щоби для черні «справедливим» бути,
З багатими хотів їх зіштовхнути
Та в жертви обирав не всіх, однак,
А павутину проти тих лиш плів,
Кого в зв’язках з Литвою винуватив.
Зумів ту чернь він так налаштувати,
Що Новгород, немов казан кипів.
Завжди знайдеться поміж люду тих,
Хто ладен батька за мідяк продати.
А у Івана золота багато,
Ще дід Іван набить калитку зміг.
Отож, лише підбурював, купляв
Усякого із тих, хто продавався,
Іван лише моменту дочекався,
Щоб Новгород до рук його упав.
Хто розумів, до чого йде воно,
Став противагу для Москви шукати,
Волів з Литвою краще справу мати.
Хоч на заваді все ж було одно:
Католики там правлять. Із Москви
Простий народ постійно полошили,
Що владу там католики вершили.
Як Новгород пристане до Литви,
То в католицтво там загонять всіх
І до костьолів змусять всіх ходити.
А за таке у пеклі всім горіти,
Бо ж зрада віри – то найбільший гріх.
Вже Новгород надвоє розділивсь.
Чернь в більшості – та за Москвою тягне,
Друга частина буть з Литвою прагне.
На вулицях вже «в кулаки» зійшлись
Та перша кров струмками пролилась.
Москва ж весь час «під’южує», штрикає –
Хай крові більше й більше витікає –
І, дивлячись, радів московський князь.

Та все ж «литовці» тоді гору узяли,
Хоч чернь підкуплена супроти колотила,
З Литви для Новгорода князя запросили,
З Москви удільного просити не пішли.
Прибув із Києва Михайло – менший брат
Семена, що був в Києві за князя.
На вічі чернь до нього кинулась одразу:
«Та ж ти католик! Повертайсь собі назад!»
Він посміхнувся: «Православний, люди, я!
У нас у Києві всі люди православні».
Перехрестився на хрести Софії вправно.
«Московські», як обпльовані стоять.

А тут іще єпископ був помер –
Іона, що й порадив князя взяти
З Литви. Прийшлося нового обрати.
Де ж посвятити в сан його тепер?
Раніше то робилося в Москві,
Тепер же в Київ правлять Феофана,
Який новим єпископом і стане…
Москва ж на те озлилася в отвіт
І обізвала зрадниками віри
Та вимагала жить «по старині».
На що сказали в Новгороді – «Ні!
Ми й так терпіли вибрики допіру
Князів московських! Хочем до Литви!
Свободи хочем! Жити без указки.
Залиш собі оті московські «сказки»,
Сама «по старині» отій й живи!»
А із Москви лунає: «Ми ж брати!
Ми православні з прадіда і діда!
Хто під Литву, під католицтво піде,
Того Господь ніколи не простить!»
Іван в похід хрестовий заклика́в,
Зібрав для того військо чималеньке.
Князі удільні згодились хутенько,
Бо ж кожен би від тих багатств урвав.
Прийшли до нього також Тверь і Псков,
Недарма ж з ними так Іван носився.
З Касимова ще хан теж напросився
Аби пустити православним кров.

А в Новгороді все не так іде.
Із Києва прийшли погані вісті –
Помер Семен, що князював у місті,
Тепер Михайла князювання жде.
Тож Новгород покинув і помчав,
Аби ніхто не встиг перехопити.
(Хоча дарма йому було летіти,
Литовський князь князівство скасував
І воєводу правити прислав.
Михайло того ще не знав, одначе)
А Новгород, Москви збирання бачить,
Просити поміч у Литви почав.
Та Казимир відмовив їм у тім,
В самого було ще проблем багато.
Взялися військо власнеє збирати,
Вдалось зібрати чималеньке їм.
І рушили стрічать московську рать,
Яка все ближче й ближче підступала.
Вже на Шелоні над рікою стали,
Рішили тут на ворога чекать.
Московська рать на той бік підійшла
І воєвода Холмський, хоч і бачив,
Що війська в новгородців більше, наче,
Все ж свою рать через ріку послав.
Спочатку бились новгородці та
До річки московітів відтіснили
Та тут татари звідкись налетіли,
Атакували новгородський стан.
А в новгородців військо хто складав?
Та ж сама чернь, що за Москву стояла.
Вона одразу з поля й дала драла.
Багато хто в полон тоді попав.
Вже москалі «потішились» над ними,
Повідрізали вуха і носи,
Щоб в Новгород їх потім відпустить,
Хай настрахають жителів такими.
І московіти в Новгород ввійшли.
Найбільш затятих недругів скарали,
У новгородців вольницю забрали,
Князям московським в вотчину взяли.
Була свобода і нема її,
Іще поки, щоправда, дзвін лунає,
На віче новгородців закликає
Та вже немає вольності тії.
Вже мають дослухатись до Москви.
Без її згоди рішень не приймати.
Вже й чернь, що звикла право якесь мати,
З «московщини» отої стала вить.
Іван же став багатих підкуплять.
Бо ж недругів, кого велів скарати,
Кого в Москву в кайданах відіслати,
Тож залишилась промосковська знать.
Сім літ зі знаттю бавився Іван,
Все чернь оту зломити готувався,
Щоб, навіть, дух свободи не зостався,
Ішов на всяку підлість і обман.
Чекав, поки весь новгородський люд
Поміж собою геть перегризеться.
Тоді уже Іван за них візьметься.
Наготував уже достатньо пут.
Побачивши, що час уже настав,
Купив посла від Новгорода й змусив,
Щоб той при всіх був перед ним зігнувся
І «государем» милостиво звав.
По тому всьому він і повелів,
Щоб в Новгороді віче скасували
І владу всю йому тепер віддали.
Вороже стріли там його послів.
Послухавши нахабні ті слова,
Послів побили й знать, яка воліла,
Щоб під Москвою їх земля ходила,
Знов під Литву піддатись хтось позвав.
Іван «обуривсь», скаржитись почав,
Мовляв, самі ж в государі́ просили,
Людей, що йому вірні – всіх побили,
А він в них брехуном, виходить, став.
Отож, «хрестовий» знов збира похід,
Щоб остаточно Новгород скорити.
Плітки зумів попереду пустити,
Що зрадили ті православний світ,
Що хочуть в католицтво перейти
І новгородців всіх туди загнати.
Коли брехати – то уже брехати,
З брехнею легше їм перемогти.

Пішов Іван знов вільне місто воювать,
Зібрав війська. Та не спішив, одначе,
Бо перемогу не у битві бачив,
Без битви змусить на коліна стать.
По-перше, перерізав всі шляхи,
Якими хліб привозили до міста.
А новгородці свій не мали, звісно,
Тож голоду там поповзли страхи.
Міста маленькі став потроху брать,
Все більше петлю стягував на шиї.
І Новгород нічого з тим не вдіє.
Став у Литви знов помочі благать.
Але «Європам» не до них було.
Своїх проблем було у Казиміра,
Не захотів спинити того «звіра».
А вже московське військо облягло
З усіх боків нещасний вільний град.
Усі замкнуло виходи і входи.
Хай вариво у казані тім бродить.
Їх скоро ощасливить «старший брат».
Іван й татар під Новгород привів,
А ті та й московіти разом з ними,
Околицями розбрелися тими,
Палили і вбивали. Ниций гнів
На людях зовсім мирних виливали.
Одне лиш те, що новгородець ти –
І вже тебе від смерті не спасти.
А в місті люди з голоду вмирали.
Недовго було вареву й бродить,
Бо ж збунтувались «втомлені війною».
«Навіщо нам супроти брата зброя?!»
І змусили ворота відчинить.
Тепер уже не панькався Іван,
А ні з боярством, а ні з черню в місті.
Найбільш затятих пов’язали, звісно.
Дісталось й тим, хто клюнув на обман.
Всіх до присяги князеві тягли,
Але іще при тому вимагали,
Щоб люди рідних і близьких «здавали»,
Як ті «недобре» мовити могли
Супроти князя. Для Москви оте
Давно вже звичним, правильним здавалось.
Самі князі московські тим займались.
А завдяки ж чому Москва росте?

Не лише купи всякого добра,
А й лад, який віками будувався,
Свободи, що їх кров’ю добивався
Іван за час короткий відібрав.
Найперше – віче їхнє розігнав,
Яке йому вже в печінках сиділо,
Аби ніяка більше чернь не сміла
Для себе вимагати яких прав.
Велів і дзвін стягти він вічовий
Та тут же «язика» йому утяти,
Аби не смів більш голос подавати.
Невольником відправив в город свій.
Всі виборні посади скасував.
Тепер лиш той, кого він призначає,
Хай цим свавільним містом управляє,
А він над ними усіма стояв.

Ледь новгородці трохи відійшли
Від тих жахіть, за голови схопились:
У яку прірву всі вони скотились?
Ті, що так далі жити не змогли,
Взялись було повстання готувать.
Знов до Литви за поміччю звернулись.
Та «доброхоти» швидко обернулись
І вже дали Івану про то знать.
Той, звісно, час даремно не втрачав,
Зібрав війська й на Новгород поперся.
Минулого кривавий слід не стерся,
А вже новий топтати розпочав.
Війська московські місто облягли.
І день, і ніч гармати не змовкали.
Пожеж гасити люди не встигали.
Тож врешті місто ворогу здали.
Велів Іван, ледь місто він узяв,
Схопити п’ятдесят найбільш затятих
Й жорстоко і нещадно катувати,
Щоб «винних» більше хтось іще назвав.
Кати ще сотню «вибили» імен.
Їх теж схопили й люто катували,
А потім по звірячому скарали.
І в той морозний, бо ж зимовий день
Прогнали з міста тисячу сімей
На лютий холод. Кілька днів по тому
Іще сім тисяч вигнали із дому.
Без одягу прогнали, без речей.
Не всі й до місця «нового» дійшли,
Де їм Іван дозволив оселитись.
А в їх будинках всілись московіти,
Що за наказом князя прибули.
Чим менше буде тут бунтівників,
Чим більше перевіреного люду,
Тим спокійніше в Новгороді буде.
Москва так і чинила од віків.
А москалям і радісно на те,
Бо ж не вкладатись і не будувати.
Приїхали у вже готові хати.
Живіть та князю дякуйте за те.
Вертаючись до себе на Москву,
Везли добра підвод, напевно триста.
Що не кажи – було багате місто.
Самі із часом нове наживуть.

За десять літ знов вигадав Іван,
Що Новгород зібрався бунтувати.
Чи москалям сподобалися хати
Та й донесли. Але ж то не обман,
То служба князю. А Іван привів
Знов військо в місто. Знову став карати,
Щоб лише хтось на когось встиг вказати.
А вже навіз досвідчених катів.
Когось із них до страти присудив.
Сімей сім тисяч виселив одразу,
Бо його, бачте, Новгород образив.
Не правдою і вірою служив.
А рік по тому тисячу сімей
Теж вигнав з міста, москалям на втіху.
Адже їм радість, коли в інших лихо –
Пусті хати знов московіт займе.

Віками славний Новгород стояв,
Віками будувався й розвивався,
Аж доки варвар із Москви припхався
І все нажите в нього відібрав.
Та змусив жити так, як він велить,
Робити лише те, чого він хоче.
Спустилася пітьма темніше ночі,
В якій тепер звикати місту жить.

Через сто літ уже Іванів онучок
Також Іван, який ще Грозним звався,
З опричниками в Новгород дістався
І новгородцям вже надав урок
Любові братньої – бо ж вирізав усіх,
Кого оті опричники зловили,
Дітей, старих, жінок не пожаліли…
І новгородський вільний дух затих.

Життя або є, або не є.
Є – система любові і еґоїзму.
Люблю – означає беру на одиницю виміру
поцілунок,
і знаходжу
через вірність, страждання і об’єктивні труднощі
найвищий пік любові.
Далі вона рівно пливе,
або зупиняється в одній точці
і спадає, мов спека з полудня,
ще довго вимірюючись поцілунками
до тої межі,
доки вони дієздатні.
Коли поцілунки втрачають силу
і стають автоматичними дотиками губів –
за одиницю виміру ні́чого взяти,
окрім себе,
хто несхитно веде до піку еґоїзму.
Його досягають лише через себе.
У кого ще є хоч трохи любові,
хоч до себе, хоч до кого –
той любить, той є.
А не є –
смерть котиться з піку еґоїзму.

30 січня 1994 р., Київ

З опаскою, як яблука налиті,
ховаєшся в осіннє ти мовчання.
А я з дарунком – із жіночим літом,
в коробці (з-під солодощів прощальних)

зі стрічкою (що зв'язувала душі).
Вона зірветься – журавлиним клином,
щоб на весні, зотлілу та пожухлу,
її знайшов у ваті тополиній

і зрозумів – хай шкіра допоможе
тебе відчути, як то – не боятись,
коли того знаходиш, мій хороший,
з ким більше неможливо розлучатись.

Нарешті душу заспокоїв
Від тебе, сину мій, дзвінок: –
“Нас відвели з передової
Без втрат у визначений строк.
Ще кілька днів і буду вдома,
Й тебе найкращу обійму, –
Розсіє враз стрічання пломінь
Розлуки болісну пітьму...”
Нарешті радо і шалено
Тривожне серце стукотить, –
І легко повняться легені,
І під грудьми більш не щемить.
Постійно вірила і знала,
Що вам поможе весь мій гнів,
Яким я подумки, бувало,
Спиняла з вами ворогів.
Напевно, Бог почув молитви
Мої за вас і уберіг
Усіх під час лихої битви
З потомством лютих печеніг…
25.09.22

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.
Тепер на ньому сяєш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

В житті я був закоханий не раз,
Та між розчарувань мій запал гас.
Безодня горя пеклом обпекла -
Все вигоріло у душі дотла.

У ній ти відродила щастя стан -
На небі мов бушує океан.
Між долі злетів і падінь крутих
Кохання наше шаленіє в них.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

24 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі
Не буде клятого сусіда.
Як воші, щезнуть москалі,
А з ними українські гниди.

Отака тобі, Вкраїно, випада планида:
Біля кожного героя причаїлась гнида

Москва. Червона площа, мавзолей.
Мобілізація! – усюди лине вістка…
Наряд в військовій формі і «старлєй»
вручає «насєлєнію» повістки.

– А воювати з ким? – питає хтось,
не вірячи у братню допомогу.
– З фашистами! – відповідає «лось».
– Це зрозуміло… Ну, а проти кого?

Намагаюся не писати, мовчати,
здаюся собі незграбною, невиразною.
Муза не дає гарантій і професорських мантій,
і тільки Осінь муркоче, шепоче,
простягає руки тонкі в золотих перснях,
розриває полотно міжсвіття,
народжує міжсезоння і божевілля,
і я торкаюся її оксамитової шкіри,
її полум'яної віри, аби відчути оте "між",
між любов'ю і ненавистю, між пурпуровою жагою
і чорнотою падінь, між хвилиною і століттям,
між дитинством і повноліттям.
Осінь зітхає, розсипає легкі обіцянки,
лише торкнися золотої приманки,
і відкриються слова потаємні, та даремні
мої сподівання, без зобов'язань її кохання,
і я знову, немов жебрак, шукаю серед
осінніх скарбів дорогоцінних слів
слід найменший, та недосяжна мрія крилата.
Багата Осінь дивами, та залишаються снами
слова потаємні, десь на межі народжує Осінь
міражі, і портал у міжсвіття
лише декорація, між чорного віття омана,
обманом, туманом розстелилася Осінь,
і Муза сховалася в тінь сновидінь.
Здаюся собі незграбною, невиразною,
блукаю золотими стежками, немов храмом
богині печальної, і смуток огортає і жаль.
Болить аркуш словами незнайденими,
несказаними, здригається білим тілом,
шукаючи, чекаючи коханки умілої,
та Осінь зітхає, а Муза відводить очі,
даремні його сподівання,
без зобов'язань осіннє кохання.

28.10.2019

Давно вже отам у куточку
Старесенька скриня стоїть,
Бабусині блузи й сорочки
Вона зберігає роки.

Уже відлетіла на Небо
Бабусина чуйна душа.
Але викидати не треба
Все "придане" те поспішать.

А навпаки - зберігати
Багатство оте - вишиття
Та внукам своїм передати
Любов до прекрасного.Час

Стерти у нас не повинен
Усе, що творили колись.
Ти як вишиванка, Вкраїно
Тіш наші душі й цвіти.

2022 р.

Знову холодно і сиро
Від невпинної сльоти, –
Гостролистий клен поширив
Розмальовані листи.
Переповнені калюжі,
Мов озерця навесні, –
Так мутні зіниці мружать,
Що розплющують – скляні.
І прозоро, й каламутно
Перед зором навкруги, –
Стало з радощами скрутно
Від безгрішшя і нудьги.
Плине час мій у потоках
Неспокійної води, –
Я кремезний ще нівроку,
Та веселий – не завжди.
Адже холодно і сиро,
Спозарана восени, –
У нетопленій квартирі
Розганяти час журний.
24.09.22

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

І
Були ми наївні у давні роки,
майбутнє своє будували
і добудувалися... нині, таки,
усе, що ішло на броню, літаки,
на голови наші упало.

ІІ
Не хоче звільняти від себе орда,
хапає за ноги, за душі...
і тінями часу вирує біда,
і ріками крові цілюща вода
тече по опаленій суші.

Приймає усіх українська земля,
вогнем пригощають укропи.
Якщо захотіли, то нате... здаля –
хороший москаль удобряє поля,
поганий – ще риє окопи.

Іронія долі, – «не май ворогів...»
люби їх, не смійся, живи як хотів,
аби не урізати дуба...
але випадає самому мені,
аби.. почувати себе на коні,
хапати удачу за чуба.

ІІІВсе буде Україна і ночами
засяють тихі зорі над полями
сузір'ями неумирущих душ,
а днями – як неопалима пам'ять
у золотій блакиті не зів'януть
червоні маки... мовою, – не руш!

09.2022

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

17 липня 1995 р., Київ

У давній час, десь край села,
мала хатиночка була,
а в тій хатинці братик Ох
і братик Ах жили удвох.

Прийшла весна, радіє Ах:
- Нарешті зійде сніг в ярах!
Бурчить на це сердитий Ох:
- Додасть весна нових тривог!

Все квітне і співає Ах:
- Злетів би в небо, наче птах!
- Лети-лети, - буркоче Ох,
- та не впади в чортополох!

Вже й літо скочило на дах,
і з двору вже лунає: - Ах!
Яка краса, яке тепло,
здається, так ще не було!

- Ох, вірно, так ще не було,
і спину й плечі попекло!
Минають дні, тече вода,
прийшла вже й осінь золота.

- Ах, цей багрянець неземний!
Та Ох, як завжди, мовчазний,
лиш зрідка скривляться вуста:
- Тепер погода вже не та!

Минула й осінь, й на поріг
лягає перший білий сніг.
Радіє Ах: - Гуляти час!
Зима казкова йде до нас!

- Ох, змерзли в мене руки й ніс,
хоч я під ковдру весь заліз,
я краще почекаю тут,
поки дерева зацвітуть!

Були ці братики, чи ні,
це невідомо геть мені,
та іноді приходять в снах
і братик Ох, і братик Ах.

03.05.2019

Отже, потреба є.
Вона для тебе, моя Україно. Вона для тебе.
Здихатись тієї наволочі,
зажити спокійно на власній землі.

Вона для тебе і має велику ціну.
Найбільшу з можливих – людські життя.
Ти мусиш сплатити, моя Україно.
Нема варіантів. Нема вороття.

Вона і для них. Вони будуть платити
за кожну краплину твоїх крові і сліз.
Встановлює всесвіт безжалісне мито
на маніакально плекану злість.

Вона і для сих – обережних, сторонніх
«Тож все далеченько, до чого тут ми?»
У пароксизмах пекельних агоній
чи вдасться купити спасіння грішми?

Розчахнуті брами. Чия в тім потреба?
Хто їх відчинив та кому зачиняти?
Моя Україно, завдання для тебе.
Тобі світоустрій новий будувати.

20.09.22

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Лелеча тінь за небокраєм
У хмарних сутінках мереж.
І літо бабине згоряє
В багрянім полиску пожеж.

Життя втрачає жовте листя —
Невтішна охра навкруги.
І ми удвох не спромоглися
Знайти безжурні береги.

Нарізно дихаєм дощами,
Терпким пагіллям хризантем.
Залистопадило над нами,
А чи гербарії зберем?

Чужі думки читати складно,
Як власним ради не даси.
Вбираю в серце безпорадно,
Птахів прощальні голоси.

Гублю в безмежжі білу зграю,
Вдивляючись в небесне тло.
Та у негоду сподіваюсь,
На лагідних очей тепло.

22.09.2022р.

Гухнув вибух нещадимо,
Хилитнувся тротуар, –
Запах пороху і диму
Там, де попіл, там, де жар.
Бризки крові, частки плоті –
Лиш життя сумні сліди, –
Як душі перебороти
Жаль від видива біди?
Стало бачити несила,
Вкрай заплаканим очам, -
Щойно вирослі могили
І тужити біля ям…
23.09.22

Самотність – філософія душі,
витримують її лиш дужі люди.
Картини пише хто, а хто вірші,
та часто там герой один – іуда…

У самоті бувало ті не раз
знаходили від шатії розраду,
хто натерпівся глуму і обра́з
чи підлість пережив і ницу зраду.

Кому посікли душу зла ножі,
зневіри стріли зрешетили спину,
хто зупинявся лише на межі –
свідомо обирає самоти́ну.

Збирайся, сину, вже сурма зове
і кличе небайдужих у дорогу.
Гуртується сьогодні все живе,
аби Вітчизну боронити. З Богом!
На схід тобі дорога пролягла,
щоб серце України захистити.
Уже немає міста чи села,
де б не чекали оборонців діти,
батьки, дружини і простий народ,
якому доля Неньки небайдужа.
Коли нарешті вигонять заброд –
вони чекають ту годину дуже!

«Яблуко від яблуні пада недалеко».
Істина, відома всім, не нова давно.
Але так буває ще у житті воно,
Що те кляте яблуко переплюне легко
Оту саму яблуню, хай яка крива,
Хай яка потворна та іноді буває.
Олександра Невського іще раз згадаю,
Щоб прислів’я оцього ствердити слова.
Скільки горя батечко наробив для краю,
Як на брата рідного був орду привів,
Військо погромив його, землі розорив.
Довго «рать Неврюєву» народ пам’ятає.
Та куди там батечку до синка Андрія,
Той, за його прикладом, тільки що – в Орду.
Щоб не голословити – факти наведу,
Як Андрій той в боротьбі з родичами діяв.
В Городці Андрій сидів, що отримав в спадок
Та великим князем буть дуже вже хотів.
Старший брат Дмитро якраз боротьбу повів
З Новгородом, де сидів заодно по «ряду».
Тут Андрієві взялись бояри шептати,
Що пора б уже ярлик в брата відібрать.
А тому не треба то, навіть і казать.
Велів тут же у Орду скрині накладати.
Кому треба – проплатив, перед ким – поплакав,
Що, мовляв, життя йому брат той не дає
І що гроші у Орду не всі віддає.
Тож, отримавши ярлик від хана в подяку
Та ще військо чимале на Залісся рушив.
Біля Мурома його князі уже ждуть,
Що своїх же грабувать з охотою йдуть
І рідню роздягнуть вмить за милую душу.
Навкруг Мурома пройшлись, усе розорили,
Що «свої», що татарва не жаліли сил,
Лише попіл залишавсь від містечок й сіл,
А татари стрічних всіх живих полонили.
По Ростовщині пройшлись, Тверь не оминули,
Юр’єв, Суздаль, до Торжка, навіть, підійшли.
Прихопили геть усе, що лише змогли,
Церкви та монастирі також не забули.
Сам Дмитро, як тільки взнав про таку навалу,
З Переяслава утік аж за море десь.
Тож Андрієві діставсь його край увесь.
Рада здобичі орда додому вертала.
У Владимирі Андрій влаштував бенкет їм,
Мурз як слід обдарував та і відпустив.
Сам ще й Новгород тоді собі прихопив.
Сів на стіл та порадів з перемоги тої.
Що пів краю сплюндрував – то усе дрібниці,
Баби ще народять – їм то не первина.
Але раптом приліта йому новина,
Що Дмитро вже знов сидить у своїй столиці
Та полки нові збира. Що робить Андрію?
Мчить щодуху у Орду помочі просить,
Мовляв, знову той Дмитро данину платить
Не бажає у Орду. Треба з тим щось діять.
Веде орду князь Андрій разом з Кавадиєм,
Знов з Ростовської землі набіг почали.
Врятувались лише ті, що в ліси втекли,
А всіх інших потягли з зашморгом на шиї.
Переяслав узяли і ущент спалили,
А всіх жителів його вирізали впень.
Від пожарищ ніччю став тоді білий день,
Не лишилося кому й викопать могили.
Знов Андрій на стіл усівсь, у Заліссі править.
Та, два роки не пройшло – знову йти на рать,
Знову старший брат Дмитро став полки збирать,
Щоб на полі бою їм вирішити справу.
Та Андрій не дурень же – мчить в Орду скоріше,
Знову падає до ніг хану і блага,
Хай ордою той скоріш йому помага,
Не жаліє, посила хай орди побільше.
У Заліссі села ще не відбудували,
У землянках ще жили, боячись орди.
А вона вже в котрий раз наліта туди,
Де уже у який раз все пограбували.
Рознесли весь бідний край, нахапали люду
Та й до себе у орду раді подались.
Князь Дмитро на ту біду, правда, не дививсь,
Він на південь дременув від брата-іуди.
Там степами володів хан Ногай з ордою,
Він Тохті не покорявсь, свою силу мав.
Тож Дмитрові теж орду у підмогу дав.
Той в Залісся повернувсь швидкою ходою.
Налякавсь Андрій тоді, столом поступився.
Мовляв, я давно хотів вже його віддать.
Але ж треба тій орді у степ повертать,
Тут Андрій знов у Орду їхать підхопився.
Хан, щоправда, розіливсь і не дав нічого,
Та знайшовсь якийсь мурза, рішив пособить.
І на той нещасний край знов орда летить,
Хоч минулої орди видна ще дорога.
Люд подався по лісах, по ярах ховатись,
Щоб життя хоч зберегти, що там вже майно.
Бо ж ординці тягнуть все, їм усе одно.
Як без здобичі назад з походу вертатись?
А Дмитро, коли орда отак розбрелася,
Враз на неї налетів та і порубав.
І Андрій знов одкоша доброго дістав,
Мрія – брата підсиді́ть знову не вдалася.
Але ж він затятий був. Чи ж його зупинить,
Що народу вже й нема, по лісах сидить.
Йому ж тільки ярликом аби володіть,
А там хай хоч увесь люд в бійні тій загине.
Отож, трохи почекав, ще князів підбурив,
Та й подались до Тохти, що в Орді сидів.
Стали жалітись князі, що вже хто хотів.
А Тохта лише сидів, свої брови хмурив.
Не повірив одному, та ж їх ціла купа.
Повелів своїм братам у похід іти.
Узяли орду велику ханові брати,
Нехай спробує тепер хтось, їй шлях заступить.
«Рать Дюдєнєва» пройшла землі сараною.
Суздаль впав, Владимир впав, впав Переяслав,
Волок Ламський, Дмитров теж проти не встояв.
Від Батия ще біди не було такої.
У руїнах всі міста, спалені всі села,
Хто загинув, хто в полон до татар попав,
Жах над всім Заліссям в час отой панував.
Наче хвиля пронеслась і все живе змела.
Лиш дрімучі хащі люд трохи врятували.
Сам Дмитро, як те почув, то утік у Псков.
Зрозуміло, ту орду він би не зборов,
Тільки б вої задарма десь на полі впали.
Андрій, всівшися на стіл, на Тверь задивився,
Захотілося до рук землі ті прибрать.
Через рік привів на Тверь він ординську рать.
Край спустошений по ній тверський залишився.
Коли брат Дмитро помер, ратився з Данилом,
Що в Москві тоді сидів – його менший брат.
От такий він був – Андрій – той Залісський кат,
Бо ж стараннями його скільки люду вбили.
Як казав ще Карамзін: ніхто з князів роду,
Для Вітчизни не зробив більше його зла.
Та , здається, вся рідня в них така була,
Як то кажуть між людей: то така порода.

Я вишиваю (смійтеся!) невміло,
не майстер я (куди мені до них!),
лягала нитка, як сама хотіла,
у схемах вишивання непростих.

Завмерла я, милуючись красою
з бабусиної скрині рушника,
і він мене покликав за собою,
немов майстрині вправної рука.

Не хрестики там вклалися рядками –
це дні й роки на Дереві Життя,
це Пращури говорять тихо з нами
із полотна старого вишиття.

Галопом скачуть коні Світовида,
Ярило колом ходить над Дніпром,
Ховається у темряві Обида,
Й Перун ганяє хмари батогом.

Кохану пестить Лель широкоплечий,
Марена дні із хати виміта,
Мокоша-Пряля сіла біля печі
І нитку долі вправно випліта.

Узори роду шепотіли стиха,
хтось наче час на полотні спинив,
старий рушник, немов прадавня книга,
до мене крізь віки заговорив.

20.05.2022

Лише дві сотні… На мертвечука!
А тисячі на кого залишили?
Для зе чи пе, а може ярмака?!
Як антураж для братської могили
в Оленівці, де міни рвуться знов
і вибухають краплені ракети?
На ваших лапах кров, одна лиш кров,
а в шафах ще не знайдені скелети…

Ой, на дубі, на високім
Сидів чорний-чорний ворон,
Пір"я своє чистив.
А під дубом козаченько
Лежав собі, склав рученьки,
Ніби спати ліг він.

Але сон той став вже вічним,
Бо за Україну згинув
Син її хоробрий.
Спи спокійно, спи, козаче,
Ворон все на дубі кряче,
Береже він сон твій.

2022 р.

Де ти, Боже пильновитий,
Захисник невинних, –
Чом не хочеш зупинити
Племена злочинні?
Мо' не чув ще наший стогін
І не зрив вандалів?
Жалем вкрито всі дороги,
Де вони ступали.
Чом з небес до нас не сходиш
У годину скрути? –
Урятуй рід від заброду
Мли, знущань і люті.
Чи не бачиш, чи не можеш,
Чи вагання мучать?..
Помагай негайно, Боже, –
Прояви рішучість…
22.09.22

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.

Прощай, любов моя, прощай,
Нам знов судилося страждати.
Вже не повернеться той рай,
На щастя й пестощі багатий.

Прощай, любов моя, прощай,
Невже ти канула в минуле?!
Осіння темінь ув очах -
Боги од мене одвернулись.

Прощай, любов моя, прощай,
Радійте, заздрісні невдахи,
В моє життя прийшов одчай -
Хоч голову клади на плаху.

Прощай, любов моя, прощай,
Де чар твоїх могутня сила?!
Як швидко днів минув розмай...
Душа від болю скам'яніла.

18 вересня 7530 р. Від Трипілля) (2022)

Не спиняй… Не тягнися… Не змушуй
Притулятись плечем до плеча, –
Не розчулюй більш ніжністю душу,
В якій спів почуттів відзвучав.
Відгоріли… Схололи… Зашерхли
Нещодавніх піднесень вогні, –
Не огранити вугля, мов перли,
Аніяк ні тобі, ні мені.
Прощавай… Не журися… Кріпися…
Не сиди в хатніх стін заперті, –
Як в повітрі невидимий кисень,
Розчинюся в твоєму житті…
21.09.22

У тілі моєму оселилася осінь
Схожа на свято
Сонце сміється й малює весну
Соснам кирпатим.

Липі фарбує листя. Жовто-зеленим.
Жовто-гарячим осиці.
Оранжевим - кленам.
Жовто-лимонним вербам-сестрицям.

Айстр фейерверк кольоровий
Зорями сипле просто в серця.
У них кохання. У них любов
З присмаком вітру, свободи і чебреця.

Вересень. Так зухвало цвіте каштан.
Ніби попереду ще все літо й він дасть ще плоди.
А під ним зацвіла кульбаба. Ніжний стан.
Якщо подивитись на них уважно. Ми побачим: це я і ти.

Осінь зруйнує плани. Вітер висушить стан.
Листя й цвіт облетять, і зіпріють в росі.
Але байдуже друже. У мене є план.
Бути щасливими вічно і так, як не можуть усі.

Я завжди маю план. І у мене усе зазвичай виходить.
Суниці зріють. Діти ростуть. Дерева родять.
Але там де план не спрацює, де можна згубити надії
Там точно і влучно все зроблять за нас твої мрії.

Не до кохання зараз - йде війна.
Молися й бийсь - такі "метаморфози".
Харон вже не прив'язує човна, -
А ти - плаксиво - про осінні сльози.
Забудь.. Негоже...
Як здолати тьму,
Не потіснивши у собі людину?
Коханням щирим душу обніму,
Немов на плечі оберіг накину.
Щоб почувався у безпеці ти...
Воно і справді здатне рятувати.
Кохання, що сильніше від біди,
Йде поза часом. Тож не варт спиняти...

Отруйну залозу хто вклав
до твого рота?
В теорії, нема підстав
що бу́ла цнота.
Із твого язичка салат -
рідня кураре.
Впустив у вуха цей снаряд -
душа на хмари.
Зі смерча швидкістю проніс
повз твої вікна
Марусю Попінс, диво-міс,
цей змінний вітер.
Граф Дракула і Франкенштейн
з тобою поряд,
Як двійко зляканих дітей,
ховали б погляд.
А грізна тета фрекен Бок,
мов купідончик,
Для нас би спорожнила двох
зі стріл вагончик.

2009

Людина тягнеться до світла.
Завжди. За будь-яких умов.
До доброти, що в серці квітне,
переростаючи в любов.
До чуйності, що дозволяє
почути іншого думки.
До щирості, що відтісняє
підозри, підступ і страхи.

Якщо ж людина губить світло,
вітаючи в собі імлу,
стає байдужа, непривітна,
потроху піддаючись злу,
чи це провина неспокутна,
чи слабкість у скрутні часи,
чи може вирок, що, отрутно,
виносять ревні голоси?

Як повернуть в людину світло?
Чи кинути її в пітьмі?
До чорно-білої палітри
додати кольорів чи ні?
Лише на Бога покладатись,
чи кожен сам для себе бог
і може мороку пручатись
до світлотворчих перемог?

Людина тягнеться до світла,
бо світло – житло для душі.
Осяння – то її повітря,
все інше – діяння чужі.
Затьмарення невідворотні
та, опинившись в темноті,
ми робим вибір – що сьогодні:
лишитись в тьмі чи к світлу йти.

17.09.22

Задощило, задощило, вересень заплакав
За синами України і доньками також,
Котрі свою Батьківщину мужньо боронили
І за рідну землю їм довелось загинуть.

Ще він плакав і за дітьми, яких орки вбили
Та за літніми людьми, котрих привалило
Під руїнами будинків, в яких проживали.
Скільки ж то життів забрала ця війна проклята.

Проливає краплі-сльози вересень за тими,
Котрим би багато літ ще жити і жити.
Та на небо полетіли їхні душі світлі,
Зорями ясними будуть нам сіяти звідти.

2022 р.

Я бачу, осене, як ти ідеш
І швидко шириш власні володіння,
Немов тобі уже замало меж,
Щоб поселити пустку й безгоміння.
Я чую, осене, як ти стаєш
Під вікнами спітнілими щоночі,
Та шурхотиш весь час одне і теж,
Мов маячнею голову морочиш.
Я знаю, осене, на кого ждеш,
Але з твоєю примхою не згідний, –
Мені в холоднім полум’ї пожеж
Зарано ще губитися безслідно…
20.09.22

Переклад

Коли вночі її чекаю з'яви,
Немовби передсмертні миті ці.
Що шана, воля, юності забави,
Де мила гостя з флейтою в руці?!

Ось увійшла. Чадру зняла недбало,
Мені уважним поглядом сія.
Питаю: Дантові ти диктувала
Із "Пекла" сторінки? І чую: Я!

18.09. 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Щонайжахли́віше – визначеність,
визначеність себе.
Коли вже сам знаєш: вистачить,
ось – це і є твоє.
Ніби всіма вже й визнаний,
нібито й пізнають…
Стане твоєю тризною –
до тупика путь.
Краще вже ки́датись в крайності,
краще знайти кінець,
чим заливатись од радості,
знаючи, що молодець.

23 березня 1989 р., Київ

Дощі холодні — сивина
в березовім волоссі.
Її біда — чиясь вина —
то плаче пізня осінь.

Шугає звіром по щаблях,
у кут загнали вправно,
забили в домовину цвях,
з душі виймати рано.

Збіг день, як молоко з плити,
на стоптану підлогу,
і хочеться мерщій втекти
від муки у барлогу.

Втопити біль, мов кошенят,
у пляшці самогону.
Хто п'є страждання із горня,
від кривди сліз не зронить.

18.09.2022р.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Колаборанти-зрадці,
найманці «руzького світу»!
Ви як великій цяці
кланялись московиту:

це ж бо - часи кар’єр,
ще і з чима́лим зиском!..
Що ж, біжите тепер
разом з ворожим військом.

...Ваших батьків - з Рязані
          перли сюди прокволом, -
наш розвести чорнозем
          вашим пісним підзолом.

Й чутно було: «Хохли!» -
й горда така гримаса...
Гребали ви, не могли
вивчити мову Тараса,

вам до смаку - єдина
давня брехня Олександра:
щось про «слов’ян родину»,
й інша ота пропаганда...

Досить! Живіть десь там.
Плюньте в Дніпро з порога,
і - скатертиною вам
та рушником дорога!

Їдьте в свій рай імперський,
там вам підтягнуть мутри;
там і народ братерський,
а не зловісні укри...

Їдьте вже самохіть,
доля вам лижви мастить!
Тобто - нехай щастить
(в значенні - «нех#й шастать»).

(2022)

Передзвони вишгородських
Храмів і церков, –
Змалку слухові солодші
Від всіляких мов.
Повнозвучні гами дзвонів,
Тисячі годин, –
Християнські душі повнять
Безліччю новин.
Звуки дзвонів – кличі Божі
І серцебиття
Усевишнього так схожі
На людське життя.
Мідно-срібні передзвони
Вдалечінь летять,
Зазвичай, мажорним тоном
Релігійних свят.
Час від часу плине краєм
Дзвонів переспів, –
На життя благословляє
Дочок і синів.
Передзвони вишгородських
Храмів і церков, –
Пропагують благородство
Родових основ.
19.09.22

У московітів винні всі кругом
Та не вони. Їх там, як кажуть, «нєту».
Готові всю загадити планету
Та і до себе вшитися бігом.
Та Бог все бачить, про усе він зна
І кара винних, все одно дістане.
Про що це я? Ах, так – про річку П’яну.
Хтось знає, де знаходиться вона
І що на ній такого відбулось,
Що і донині люди не забули?
Усе то у часи далекі було.
Москві під ігом жити довелось.
Життя їй не давала татарва,
Весь час набіги люті учиняла,
Хати палила, а людей вбивала.
Нещасною була тоді Москва.
Історія ж із чого почалась?
Якось один московський воєвода
Напав татар та наробив їм шкоди
У їх же землях. Чи направив князь,
Чи сам пішов аби «дєньжат зрубати».
Чимало сіл місцевих попалив,
Своїх «даруг» на митницях всадив,
Ще і п’ять тисяч викупу зміг взяти.
Звичайно, хану то не до душі.
Хто це надумав тут розбій вчиняти,
За те нахабу треба покарати.
Велів з тим розібратись Арапші.
Той Арапша або Араб-паша
Лиш нещодавно ханові піддався,
Тож виконати гарно постарався,
Щоб про те слава ханові дійшла.
Якесь в отвіт князівство розорив.
Князь у Москву жалітися подався.
Дмитро московський із полком зібрався,
Допомагати князеві повів.
Тут ще полки і другі підійшли,
Зібралась чимала у князя сила.
Татари вже напасти не посміли,
Десь у степах сховалися були.
Як не шукали московіти їх,
Ті, кляті, мов крізь землю провалились.
Полки уздовж кордону находи́лись.
Дмитро московський вже й забрав своїх
Та і в Москву подався. Залишив
Лиш п’ять полків – теж не маленька сила.
Іванові полки ті поручили -
Ще княжич молодий. Щоб не підвів,
При нім були досвідчені князі,
Та і бояр теж знаних купа ціла.
Ті ( на словах) так воювать уміли,
Що ворогів набили сто возів.
Тож військо те ішло собі, ішло
Та все орду татарську виглядало,
Поки на річці на Пієні стали.
Туди до них сповіщення прийшло,
Що Арапша на Вовчих Водах десь.
А туди звідси й в кілька днів не скочиш.
Ніхто нікуди вже іти не хоче.
Рішили – військо тут татар зажде.
А це, до речі, не Москви земля,
Не Новгорода Нижнього – мордовські.
Мордва в тих землях ще живе і досі.
Мабуть,тим й досі серце звеселя.
Так от,спинилась на ріці орда,
Пробачте, військо, хоч різниці мало.
На марші зброю на вози ще склало,
Щоб легшою була його хода.
Як стали, воєводи узялись
Себе у різних іграх потішати
Та по лісах навколо полювати.
Ніхто там за порядком не дививсь.
А прості вої думають – чого
Ми маєм службу караульну нести,
Не краще час за келихом провести?
От, тільки де б узяти тут його.
Та ж звісно – де. Мордовські села скрізь,
Пішли горілку в селах відбирати
Та за сідниці жіночок хапати.
Сміялися, як та кричить: «Не лізь!»
Так то вони тверезі ще були.
А в таборі усі понапивались,
Сиділи круг багать та вихвалялись:
«Хто проти нас! Ми б всіх перемогли!»
Як пійло вже кінчалося, ішли
Знов по мордовських селах відбирати.
А там жінок взялися ґвалтувати.
Та ж переможці, як не як, були.
І так воно тяглося кілька днів.
Князі собі з боярами гужують,
А вої також часу не марнують.
«Дим коромислом» від тії гульні.
Князі мордовські злі були на те,
До Арапші за поміччю послали.
Коли татари чимскоріш примчали,
Спиталися: «Ви нам проведете?»
Чого й питати? Злі такі були.
Князь Алабуга викликався перший.
«Хай боги кару на тих, клятих, звершать!»
І лісовими стежками пішли .
На п’ять загонів розділив орду
Той Арапша, щоб обійти зусюди.
Не думав, що усе так легко буде.
Аж ось московський табір на виду.
Хоча то важко табором назвать,
Повсюди п’яні, без броні, без зброї.
Бери, в’яжи… І дав сигнал до бою.
Вона й не опиралась – ота рать.
Ледь крики, улюлюкання знялось,
Усі схопились, до ріки рвонули,
Про зброю, про броню свою забули.
Сказати важко, що тут почалось.
Татари легко різали усіх,
Не розбирали - воі чи бояри.
Здіймались їхні шаблі, наче кара
На того, хто сховатися не встиг.
Вся ота рать на березі лягла
Або у річці п’яна потонула.
Нікого майже кара не минула.
Вода на дно й Івана потягла –
Того самого княжича, що був
Над тою раттю головним, неначе.
Живим вже його батько не побачив,
Хоч, мабуть, серцем смерть таки відчув.
Орда ж, набравши здобичі, знялась
До Новгорода Нижнього. У тому
Не було й захищатися нікому.
Бо людність по сусідах розбрелась
Або ще поховалася в лісах.
Два дні татари в місті «гостювали»,
Тоді ще всю округу обібрали
Та й до Рязані «на усіх парах».
Рязань теж хутко штурмом узяли,
Ледь п’ятами устиг князь накивати.
І тут набравши здобичі багато,
Нарешті у степи свої пішли.
Мордва й собі, побачивши таке,
Пройшлася слідом та пограбувала.
Вона на те, вважала, право мала.
Але похмілля їй було гірке.
Татари – сила, їх злови, піди,
Мордва ж під боком, села її знані.
Прийшли туди полки уже не п’яні,
Щоб викоренити племені й сліди.
Пройшлись вогнем по селах, по лісах
І тільки пустку по собі лишили.
Вважали таким чином, що помстили
За ту Піану і за власний страх.
А річку П’яна стали називать,
Казали, що «на П’яні усі п’яні».
Мордва у результаті вийшла крайня.
Ну, що ж іще від москалів чекать?

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

Уже пуйла не звеселя
Спецоперація кремля.
Вже бункерний затямив дід,
Що вліз туди, куди не слід.

А те ще буде, підожди, -
Іще отримаєш звізди...
Зариють бункерне пуйло,
Аби і сліду не було.

Пошлють медведєва й шойгу
Сніг прибирати у тайгу,
Скабєєву і симоньян
Потурять десь за магадан.

Їм, з жириновським в унісон,
Услід співатиме кобзон...
І буде празник на землі,
Як пощезають москалі.