***
Умирають площі і майдани...
КеГеБе Московії снує
павутину... жити не дає
і кує то пута, то кайдани.
тим, кого між нами не стає.

***
Ох і розвелося нині гадів!
Перше місце у ОПеЗеЖе...
і у еМВееС... але й у Раді
їх – як генералів на параді...
та й по вертикалі теж... уже.

***
ТееСКа дізналася таки –
«вагнерівці» – це бойовики
бісової нації-приблуди...
а зашухерили їх іуди
із ОПе... які великі люди
ці злодійкуваті козачки!

***
ТеКаГе курують златоусті
і ОРДЛО погавкує як пес,
у ПАРЄ осатаніли тлусті,
голосу лишається не густо,
мало у парламенті ЄеС.

***
У ДеБееР уже не проти,
що юдофіли – патріоти,
еРеНБеО доб’є «малину»...
надія є на Батьківщину,
та Юлю з’їли ідіоти.

***
Попрано святе і все забуто
і ніхто не знає, – що то є?
У СІЗО пакують майданутих...
шізанута ера настає.

07.2021

Задихаюся потроху
І вкорочую свій крок,
Адже довшає дорога,
Віддаляючи мій строк.
А народжена надія,
На продовження ходи, –
Так удавано ясніє,
Що не хочеться туди,
Де закінчити не кожний
Зміг нечуваний похід, –
І стрічає подорожніх
У спокійну вічність вхід…
31.07.21

Таким щовечора концертом пригощають
Мене єрусалимські цвіркуни,
Що, якби змога, стояв і слухав їх
До вранішніх туманів...
Коли скрипки ховають од роси музики.

Р.S.
Воістину – незборний потяг висловить себе.

А яблука доспілі у саду
Біліють, як вночі жіночі груди,
Ті, що на радість в хмільному меду,
Розпалюють вогонь, жагу не студять.

Не гасять зорі поцілунків шал,
Гарячих губ однаковість безмірну.
Неначе ми потрапили в портал
Суцільної любові… Неймовірно

Громи гриміли в горобину ніч,
Від блискавок мечів літали стріли.
А ми торкались губ, очей і пліч,
Неначе всесвіт у собі відкрили.

Від заборон закинуті ключі
Упали у глибокі темні води…
Десь там у світі сміх і крик, плачі…
У нас лиш ніч любові і свободи.

Де-не-де і я іще нівроку
як читаю опуси свої...
помічає всевидюще око
місію поезії високу
і мотиви, схожі на мої.

Видаються генії по блату,
може й чесні, а не навпаки...
не оберігають їх пенати
ні від шельми, ні від плагіату
із чиєїсь легкої руки.

Та нічого. Маю те, що маю
за свої окрадені роки
і на ґуру ще не зазіхаю...
де яка ідея не літає,
а усе ж піймається, таки.

Списані як олівці поети
повторяють фабули й сюжети,
що заполонили небеса,
мрія, накопичена у сфері,
оживає на чужім папері
і рятує світ чиясь краса.

07.2021

Мерхне тихо вечір синій
За відчиненим вікном, –
Несміливо ранні тіні
Просинаються кругом.
Повнить хату свіжий вітер
Ароматом дальніх плес, –
Срібним сяйвом місяць витер
Пелену пітьми з небес.
Під зірчастим небозводом
Мовкнуть звуки в унісон, –
Вечір спокій не знаходить,
Проганяючи мій сон...
30.07.21

1.
Просили быть народа люди
и лично по земле вести,
их странности терпеть не буду
но уничтожу на пути.
2.
Да, Мною избран сей просящий
да, защитил от всех любя,
но план иной Мой настоящий:
привлечь языцы все где Я.
3.
Мой сей народ весьма речистый,
закончит путь закатом дня –
над миром встал, хоть сам не чистый,
об избранности ложно мня.
4.
Судить, народы попирая,
жестоковыйности храня,
элиты с тронов убирая,
тельцом из злата лишь маня.
5.
Да будь в живых Меня любящий!
Да вход найди через Христа!
Хранитель-ангел присно бдящий
молитву даст тебе в уста!

29.07.21г. по Р.Х. странник 4.

P.S.
…Сам не пойду среди вас,
чтобы не погубить Мне вас на пути,
потому что вы народ жестоковыйный.
Исх 33:3

Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
На станції зійшов у перехід.
А там уже, і сам чому – не знаю,
Пішов не у ту сторону, де слід,
І вийшов упритул до залізниці.
Високий насип виднокіл закрив.
Внизу в бетоннім жолобі водиці
Стрімкий потік із шумом десь летів.
Поки я на потік той роздивлявся,
Як він у береги бетонні б’є.
- То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
А я й не бачив, що хтось поряд є.
- Це річка Либідь? Я б і не подумав.
Зовсім її другою уявляв.
Вона ж широка була у минулім
Із кілометр, може…Десь читав.
Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
Її нелегко було перейти.
Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
- Часи змінились. Місто розрослося.
Річки зміліли, зникли геть ліси.
Змін за віки чимало відбулося.
Нема вже тої древньої краси.
А знаєте чому так Либідь зветься?
- Та чув легенду: три брати й сестра…
Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
- Вигадник Нестор. Де він то набрав?
Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
А він то слухав та і записав.
- А ви щось інше про ту Либідь знали?
Тут чоловік ураз серйозним став:
- Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
Тут Кий з братами зовсім не при чім.
Бо ж їх часи тоді уже минули,
Наслідували правнуки вже їм.
Про Дівич-гору чули ви, напевно,
Її ще часом Лисою зовуть?
Там капище колись стояло древнє,
Слідів і не лишилося, мабуть.
Те капище богині Мокош було,
Її там ідол на горі стояв.
Ви, звісно, про таку богиню чули?
- Та, звісно, що доводилось, чував.
- Так от, богиня то була жіноча,
Чоловікам було на гору зась.
Жінки туди приходили охоче,
Коли проблема виникла якась,
Аби богиню чимось задобрити,
Пожертви їй належні принести.
Та і про допомогу попросити.
А Мокош їм могла допомогти,
Бо ж відала водою і землею,
Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
Приходили по п’ятницях до неї.
З собою несли Мокоші було
Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
Хустки і посуд, молоко і мед ,
Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
З надією, бо ж знали наперед,
Що Мокош допоможе їм у всьому.
Йшли породілі помочі питать.
Ішли сюди по ліки від утоми
Життєвої , йшли долю свою взнать.
При капищі жінки одні служили,
Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
В роботі тій для них найпершим ділом
І лиш цнотлива дівчина могла
З богинею єдина говорити.
Тож вибирались кращі від усіх.
Та їм за честь богині послужити.
Але була й найстарша серед них –
Верховна жриця, що всім заправляла.
Вона була не із простих людей,
Її із княжих дочок вибирали
Та й то із них не кожна підійде.
Найстарша жриця із князівських дочок
З малого ще заміну обира.
Бо ж мати час підготувати хоче,
Поки вмирати надійде пора.
Тож ще з малого та князівна знала,
Яка велика честь її чека.
На всіх звисока гордо поглядала,
Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
Так от, була у князя дочка Либідь
Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
Що саме їй пост передати слід.
І потяглися довгі дні навчання,
Бо ж жриці треба так багато знать.
Та загордилась, на сестер й не гляне,
Біля богині мріє швидше стать.
А росла ж гарна, що й не описати.
Чоловіки всі озирались вслід
І мріяли таку за жінку мати.
Але у неї серце, наче лід.
Пішла про неї слава по окрузі,
З’їжджатись стали із других країв
І князю натякали на союзи
Супроти всяких різних ворогів.
Він би і рад дочку за них віддати,
Але ж без її відома ніяк.
Хоча вона іще й не жриця-мати,
Але ж на те готується однак.
І все можливе лише з її волі.
Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
Вона ж свою вже визначила долю,
Тож їм давала гарбузи одні.
Коли ж стара померла жриця-мати,
Настав їй час на Дівич-гору йти.
Усі жінки зібрались проводжати,
До капища хотіли довести.
Та ледь вона спустилася узвозом
У супроводі радісних жінок,
Як парубка зустріла на дорозі
Прекрасного…Аж зупинила крок.
У очі його сині подивилась,
Завмерло серце – чи ж то не мана?
Мов зі своєю долею зустрілась.
А, може й доля? То лиш Мокош зна.
І він завмер, поглянувши на неї,
Немов ступити кроку сил не мав.
З півусмішкою дивною своєю,
Дивився і нічого не питав.
І натовп теж завмер, застиг навколо.
Усе, здавалось, добре розумів.
А в неї сльози на очах від болю,
Бо ж дуже пізно він її зустрів.
Тепер уже нічого не змінити,
Назад уже немає вороття.
Їй треба йти до Мокоші служити
І в тому буде все її життя,
Позбавлене кохання, що раптово
Зійшло у серце і зосталось там.
Вона була до цього не готова.
Та й парубок, також, здавалось, сам
Такого не чекав. А мить тяглася,
Здавалося для них, уже роки.
Вона на слово врешті спромоглася:
- Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
- Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
Вона себе у руки узяла,
Поки він їй у очі не дивився,
Всміхнулась сумно та й униз пішла…
Відтоді не було їй дня і ночі.
По нього лише думала щодень,
А уночі виплакувала очі.
А він…А він стояв, неначе пень
На березі ріки, що протікала
Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
Та все чекав. Та і вона чекала,
Хоч ні на що надій ніхто не мав.
Якось наснилась їй богиня-мати,
Схилилася, усмішка на устах:
- Я можу вас навіки поєднати,
Але не тут – лише на небесах.
І зникла. Либідь напівсонна сіла.
Нема нікого. А уже за мить
Вона спускалась вниз до річки схилом,
Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
А він стояв. Надіявсь в безнадії.
Лише побачив – зразу упізнав.
Ураз всі свої сумніви розвіяв
І їй назустріч до ріки помчав.
Ступали вони, сходячись, поволі,
Не зводячи закоханих очей.
Єдналися в одну гіркі дві долі,
Що щастя досі не пізнали ще.
Ріка спокійна місяцем сріблилась,
Немов доріжку викладала їм.
Десь там у хвилях врешті і зустрілась
Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
І понесла їх течія, помчала
Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
Відтоді річку Либідь і назвали.
Історія так закінчилась ця….
- А що ж із тим святилищем зробилось?
- Воно стояли довгі ще роки.
Аж доки Володимиру схотілось
Зробити Київ центром отаким,
Де б найважніші ідоли стояли
Аж попід княжим теремом самим.
Аби князі жерців контролювали,
Не дали бути незалежним їм.
Поставили Перуна проти Хорса,
Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
Не мало, не багато – вісім років.
А потім князь, як хрещення прийняв,
Великий учинив в Русі неспокій,
Бо ідолів усіх він порубав,
Перуна аж униз Дніпром відправив.
Велів тоді хреститися усім,
На капищі величний храм поставив…
Та, все одно, на пагорбі отім,
Що досі ще Дівич-горою кличуть,
Жінки збирались потай, крізь ліси,
Аби богиню Мокош возвеличить
І допомоги в неї попросить.
Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
Хтось уважав, що відьми то були
І Лиса – на ту гору говорили.
Та в пам’яті, бач, досі зберегли.

Мене забули, наче день
Вчорашній, непримітний, –
Адже не став ніхто з людей
Вітатися привітно.
Стояв зажурено, коли,
Вглядаючись притому, –
Повз мене гордівливо йшли
Знайомі й незнайомі.
Дививсь на них і дивувавсь,
Чекаючи на милість,
Аж поки думка звідкілясь
Мені не появилась
Про власну здатність забувать
Своїх найкращих друзів, –
Що хтось також мені під стать
Вже з пам’яттю не дружить…
29.07.21

Подорожник білявий розцвів
і хмаринкою плив над могилою,
і колискою пристрасних слів:
коли б світ цей розквітлий покинув я,
то б я бачив і з горя згорав
під могильною, сірою брилою:
золотиста ласкава бджола
подорожник білявий опилює.

Подорожника вежі дрижать
і від щастя безмежного світяться,
і втішають мене: то б душа,
тільки весноньку витіснить літечко,
в тій розквітлій рослинці б жила,
а не мерзла під сірою брилою.
Золотиста ласкава бджола
подорожника вежі окрилює.

2019

Вивчає риби нині клас,
Річок, озер і моря світ.
Питає вчительку Тарас:
- А як дізнатись риби вік?

Говорить так йому вона:
- Хоч риби, звісно, різні всі,
А це побачить, хлопче, нам
Можливо, завжди по лусці.

- Мене мудріше дід навчив.-
Доводить інше їй хлопчак.
І каже, хитро сміючись:
- Дізнатись можна по очах!

Не знаю, так це чи не так,-
Та він відкрив секрет нам свій:
Чим далі очі від хвоста,-
Тим більш рибини буде вік.

28.07.2021

МОРОК

Завжди знайдеться той, хто перший камінь кине
І сми́кне рани нерв оголений та сіллю заятри́ть
З натхненням сіяча її. Й повчання з вуст полине
Про щирість і святе. Блюзнірством знишпори́ть
Всі закутки всіх душ і кожній з них закине
Гріх не блаженності буття. Аж серце защемить
Від праведної ниці задзеркалля. Й морок згине
З облуду вчень життя й потворну людську хіть
До насолоди з колупання в ближньому і те осине
Кубла безбджілля мари жалення, що у нутрі сидить
Несамовито. Темінь у світанні. Враз тоді поглине
Зла метушню світ зцілення. Прозріння зійде мить.

Павло Гай-Нижник
28 липня 2021 р.

Сільським дітям присвячується

Жнива у Пісках... Пам'ять ожива,
Як дітлахами бігали стернею,
Кололи ноги гостряками з неї,
Збирали колоски у ті жнива.

А гуси розбігались по полях,
Ми в скиртах досипали тихі ранки.
Такі в дітей липневі «забаганки».
Тут Спасівка була уся і Шлях.

А після ми всі разом, пастушки,
Плигали в воду до малої річки.
І днями не вилазили з водички,
Хоч мали ципки, також дрижаки.

Там, де глибоке, там води під пах,
А глею скрізь було нам по коліна.
Та лікувальна всім була та глина,
Для нас, сільських маленьких бідолах.

Щасливими були ми у жнива,
Бо з нами друзі, гуси, тепла річка,
У небесах гаряча сонця свічка
Й зелено-жовта від стерні канва.
27.07.21

***
Та не чіпай ти екс-сексотів,
що на парнасі височать
як булька й жаба у болоті,
а то найбільші патріоти
в еРеМ жалітись побіжать.

***
За істину і нині як учора
змагаються сізіфи й піфагори.
А місія зоїлова проста –
не дуже поетично та прозоро
обрізати у прихвостня хвоста.

***
Майбутнього нема,
минулого не буде,
єдина мить – пітьма,.
Коли ж існують люди?

***
Усе ніяке не лишає сліду,
хоча себе являє у красі
десь у болоті на одній нозі...
нікого не дивує вірогідне,
а в очевидне вірять не усі.

***
Поезія охоплює тотально
і лірику, і... фізику, зате
ліниві винаходять геніяльне,
а геніальне?.. знаємо, – просте.

***
Всяк над собою пнеться і росте
у класі балалайки у натурі
одної і тієї ж увертюри...
Але прощають геніїв... за те
що це, таки, титаніки халтури.

***
Сьогодні кожен чує, – алілуя,
крім ідола, що пнеться у блакить,
принижуючи інших, височить
у тихому болоті, одесную
з кікіморою, булькаючи всує,
що ощасливить і її на мить.

***
І на олімпі є піїти,
яких ні дідько не бере,
ані мара для колориту...
когось потрібно охрестити,
бо носа високо дере.

***
А я не височію й на горбі,
але багатий думкою, буває,
радію невідомому собі
і тому, що в мені мене кусає.

***
Прошкую цілиною і донині
і клопоту ніякого не маю,
що можу не на татовій машині,
але й гарбою їхати до раю.

***
Слава озадачує мислителя
як тяжка оказія життя,
що орієнтує на любителя
майстра і аматора-митця.

***
У обоймі не бути – ні те і ні се...
чи сутяга, а чи забіяка,
чи літає, ніяке, чи раком повзе...
що не лізе на голову, те і несе
................................................
чорнороте або чорно... біле.

07/21

Мово, мово ти Роду основа,
Ти радість несеш до серця, душі.
Де-інде смуток буває від слова,
Іноді спокій знаходиш в тиші.

Слово до слова - Роду мова,
Піснею лине крізь різні віки.
Сила єднання в коді слова,
Лягаєш в ніжні чи грізні рядки.

Мово, мово ти Роду основа,
Вселяєшся з роду ти в немовля.
Слово Мама - немовляти мова,
Це мова з дитиною так розмовля.

Слово до слова в душі світлиця,
Мовою квітів плекаєш дитя.
Мова є мудрість, національна скарбниця
Рід від тебе черпає життя.

Мово, мово ти Роду основа,
Вишиванку вписала узор на канві.
На писанках ти кодове слово,
Воно невмируще в Роду на крові.

Я пам’ятаю вечір той:
заграва, море й ми з тобою.
І хмар задимлених конвой.
І гуркітливий шум прибою.

Котилось сонце й в воду – плюх! –
за даллю скрилося блідою.
І мов крислатий капелюх,
здригнулось небо над водою.

Буяв і пінився прибій,
лизали хвилі берег рижий.
Й заграва в сутіні рябій,
неначе вищир звіра хижий.

А ти сміялась: «Он, дивись, –
мабуть, прокинувсь Змій Горинич…»
І мерехтіла в морі вись.
І насувалась з-за гори́ ніч.

Грайливі чайки молоді
снували по пісках черінних.
І ти плескалась у воді,
мов Афродіта, в хвилях пінних.

15.05.21

Ох дружино! Хутко в ліжко ляж,
Бо інакше упадеш без пульсу!
Травонувся так, що аж-аж-аж,
А виною - вірші Чорногуза.

Страстотерпеливий я хлопак,
Лірика любовна вельми вабить.
А от візаві, неначе рак,
Повзає по темі цій незграбно.

А писати треба хоч би так:
"Звабнице богів! Струнка Венеро!
Нумо, в ліжку вшкваримо гопак,
Полоскочем еротичні нерви..."

А у Ярослава - сльози, крик,
Що не вірш - трагедія гнітюча.
Строчить гекатомби цілий вік,-
Як же він мене таким замучив!

Має ще подібних пару тем:
Лірику пейзажну й іншу каку.
Годі! Кличе жінка ув Едем,
Будемо кохатися до ранку.

29.07.2021р.

І Україна щось уміє!
Інде допомагає Бог
не оминути пандемії
і досягати перемог.

Ми як усі – одної криці,
та маємо своє лице
і знаємо, що українці
кують бодай одне кільце .

Гартуємось, бо того варті!
Несемо власне знамено
і від олімпу в цьому гарті
не відстаємо заодно.

Уже і небо б’є рекорди...
Такий діагноз у погоди
цієї літньої пори –
дощі не мають прохолоди
і не зіб’ють жару вітри
за олімпійські нагороди.

07.2021

Дзвонив татусь. Повчав синка Олеся.
Сказав яйце варить хвилин із десять.
Не знав: логічне мислення в дитини.
Тож три яйця варив той півгодини.

Крещение+х

Сквозь все эти лайки, дизлайки, тэги и прочую лабуду
Электронных модулей информации, мемов, медиа-вирусов
Проступают контуры Человека. Я верю, что я найду
Душу, прущую через сеть, - нахально, как бюст из выреза.

Размером XL - у людей душа, в эпоху не помещающаяся:
Слишком громоздкая, слишком вещная и тугая.
Кто открыл её - не жилец. Зато перед смертью счастье
Так его накрывает, от боли изнемогая,

Что человек понимает: всё, что истинно надо, сделано.
Остаётся голой душой трясти - грудами молока.
И ему не страшны теперь постмодерна добрые злые демоны.
Душа его кормит землёй и небом: два полюса, два соска.

И человечек, из биполярки выруливая на целостность,
Заново крестится у реки, яблочной и сливовой.
И лежат кроссовки его и майка на камне, что станет церковью,
Ибо нет информации никакой там, где вначале - Слово.

27 июля 2021 г.

Переклад Олександра Сушка

Крізь лайки, дизлайки та іншу дурню-лабуду,
Електро і квантових мемів та медіа-вірусів
Людину узріла. І вірю, що , врешті, знайду
Прадушу, яка визирає з сорочки вирізу.

А розмір у неї XL. Цій епосі, на жаль,-
Занадто велика, обтяжлива, чиста, незаймана.
Її не торкайся! Загинеш від карми ножа,
Накриє від болю, ударить по тімені каменем.

Чи тямить людина: що треба, де істина? Ні.
Лишається тіко стовбурчити груди загрозливо.
І страх вже не страх. Постмодерну всміхається гнів,
І лиже душа із сосків перекисле молозиво.

Тремчи, чоловічку! До віри вирулюй із тьми!
Хрестися усоте між сливами звомпленим стИлосом.
Кросівки та майку лишай на замшілому пні,
Хламиду на плечі - і в Лавру. Вчи Слово... Не хочеш? Прокинувся?

27.07.2021р

Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1.
Китай - безбожна далечінь…
А як на мене, майже родич
І проганяти навіть лінь
У сварці нашій - я за здобич...
2.
Один із шрамів - Божий знак
Десяток інших - еквілібра
А я між ними як мудак
Жаль закінчилася півлітра…
27.07.2021.

Згадайте, хто співав нам колискову,
З пелюшок ще до неї кожен звик.
Я маю на увазі рідну мову,
Матусю, вишиванку і рушник.

І нам вона найкращою здавалась,
Бо пам’ятає дідові казки.
Увечері після картоплі з салом
Їх слухали уважно ми й батьки.

Про нашу пам’ять і велику славу
Прапращурів і вільних козаків,
Що здавна боронили цю державу,
Яка іде з глибин отих віків.

Що зберегли для нас танок і пісню,
Всі звичаї, традиції, слова.
І мові нашій на землі не тісно,
Вона сміється, плаче, бо жива.

Не змішується з мовами чужими,
Вона сама - мелодія і вірш.
У літню спеку і в холодні зими
Нас гріє слово від вогню не гірш.

Його не видно, а воно повсюди,
Передається нам із роду в рід.
Воно завжди у світі жити буде,
Як найдорожчий український плід.
26.07.21

Ярослав Чорногуз (оригінал)

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Парафраз Олександра Сушка

Поети, віршарі - це не кастрати,
А слуги і гармонії, й краси.
Лунають їх пречисті голоси
Аби всім нам подарувати свято.

А графомани - ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
Не варто нам у чорне фарбувати
Своїх колег. Вже краще - в неба синь.

Хай світло рясно крапає з блакиті,
Пощезне непоштивості мара….
Та дехто свій талант втопив у спирті..

Йде мелясовка й брага на «ура».
Вертайся, брате, в рай. Потрібно жити,
Цей світ - не пекло, а сакральний храм.

27.07.2021р.

Ховаються думки несміливі і ниці,
Сердито і спокійно дивиться трава
На соломинки дві, яких несуть синиці
І хочуть мовити прості людські слова.

Чия в оцій землиці пуповина?
До неї ще не час вертатися сюди.
Земля звичайна тут, і сльози, й вина
У тріщинах її, печалях молодих.

А сонечко ряхтить -- ось о! -- собі спокійно
Воно, беззаперечно, рівноваги знак.
І хай життям жонглюють ненаситні війни,
Призначення своє ще пам’ятає злак.

Зерно поллється, збільшить радості удвічі
І світло цим обілить зимну темноту.
І щирі люди заглядатимуть у вічі,
Торкатимуть щемливо хмаринку золоту,

Яка вгорі, без горя, є і завжди буде.
Нехай думки про неї ще такі глевкі…
Захмарна радість крокуватиме усюди,
Різдвяна мовби, і дзвенітиме довкіл.

Це значить нібито, що більше світла, міці.
Але мені здається: знову щось не те.
Бо важко вірити в суцільній хитавиці,
У ній – оці слова мої усі– пусте.

Аніде не сховаюсь від тебе
І нікуди уже не втечу,
Бо знаходиш кругом, а перебіг
Лиш утомить обох досхочу.
А якщо ні бажання, ні вміння
Заховатися чи утекти, –
Примощусь біля тебе сумлінно,
Щоб про грішне не думала ти...
27.07.21

Дорогі колеги!
Відомий майстер поетичного пера - Ярослав Чорногуз - завершує цикл "Перлини Соівївки". У мене питання: що Вам подобається в цій праці?
Буду радий почути Ваші думки з цього приводу.
З повагою, Олександр Сушко

1.
Дозвольте Вам передзвоню?
Хай зачекають підписанти
Ніяких заздрощів і нюнь
Доб’ю себе і піду спати…
2.
В твоєму списку насолод
Одне ім’я під шаром пилу…
То краще вже на стіл під шкло? -
Ну як-не-як музейний силос…
3.
Звичайне явище, це - кльово
Під патронатом підсипальні
Шукаєм втрачену підкову
Щоб схоронити під копальню…
26.07.2021.

Став ліщиновий — у цих низинах,
Грекової балки тальвег тут.
Розмаїття бачимо рослинне.
Лиш на лівім березі цвітуть:

Стефанандра, таволга, бузкові,
Ялівець, ліщина, бузина,
Верби, хеномелеси чудові,
Жимолость, форзиція сяйна.

Правий берег на початку вкрили
Самородки дивовижні гір -
Нагромаджені гранітні брили -
Величчю вони милують зір.

На камінні темнім -- білий лебідь --
Чистить ніжне пір’ячко своє,
Прихилив до себе синє небо...
Качечка з качатами тут є.

Як людину віддалік побачать -
Стрімголов до неї попливуть
Там, де оглядовий є майданчик,
Годувати кличуть їх: “Вуть-вуть!’

Мають птахи ніжні свій будинок.
Як на острові, живуть у нім.
А надвечір — хор із жаб зустріне -
Гімни все стрекоче він чудні.

А на правім березі, де туї -
Гроно грунтопокривних рослин.
Круглий рік по черзі всі квітують -
Різні види флоксів, ковили,

Айстри є тут, арніка і м’ята,
Проліски, полин і деревій.
Півники, фіалки — просто свято! -
Орлики, барвінок, звіробій...

За каскад озер оцей преславний,
Галузі архітектури — плід. -
Присудили премію державну
Групі будівничих. Їх це — слід.

Їх турбота про наш парк отецька,
Ними ми пишаємось тепер.
Бо садово-паркове мистецтво
Має нині ще один шедевр.

Нашу він екскурсію вінчає,
Ми завершуємо свій політ
Між перлинами земного раю,
І йдемо на вихід — до воріт!

*Тальвег - лінія, що з'єднує найнижчі (найглибші) точки дна річки, долини, яру, балки та інших витягнутих форм рельєфу. 

18 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Повелась на генерала -
В генерала не "співало"...
Вийшла заміж за майора -
Той дівчат возив на море...
Заручилась з капітаном -
Приповзав на рачках п'яний...
Лейтенанта полюбила -
В шлюбну ніч угріла в рило...
Побувала за сержантом -
Муштрував, був справжнім катом...
А зв'язалась з рядовим,
Переїхала у Крим,
Там зустріла генерала
У якого не "співало".
Не щастить... військових повно,
Де ж подівся мій полковник?

Теперь ты - мой враг. Жестокий и черствый.
Я не испугаюсь тебя. Никогда.
В тебя я не выстрелю, хоть руки не дрогнут.
А ты вот пристрелишь. Такая судьба.

Сквозь годы прошли мы суровые будни
И разного было... да, я оплошала.
Теперь ты - мой враг и Бог нас рассудит.
В том что ты жесток, давно уже знала.

Я буду стоять за всё то во что верю
И пусть за то "к стенке" и пусть расплачусь.
Готова открыть эти к смерти я двери.
Ты враг мой. Конец нашей повести. Грусть.

2021г

Тьху!

Я не поет. Таке собі, ледащо.
Пишу неначе, наче, гейби, мов.
А пан Сушко над головою кряче
І каже: - Ти - опецьок! Пень! Їй бо !

Хотів куснути гада в зад. Та де там!
У нього дупа - сатирична бронь.
У ліриці я звомплена амеба,
А він - титан у гуморі. Либонь

Одчепиться від творчості зараза
І дасть мені творити казна-що.
Але сатири ширяться міазми,
А муза виє між подертих щогл.

Тікаю. Бо інакше буде "кришка",
Його слова - це яд, гідропірит.
Тягтиму між дубів ліричну кишку
В патьоках сліз пейзажної мури.

26.07.2021р.
.

Моё слово среди людей имеет силу
И я могу ещё пока его сказать.
Да, рано или поздно я погибну,
Но это время я не буду приближать.

Я буду драться сколько будет силы
Возможно что я выиграю бой...
Война проиграла давно, читатель милый.
И смерть ползёт шипит и рвётся вслед за мной.

2021г

Нельзя оправдывать насилие,
Нельзя насильника жалеть.
По всей строгости наказание
За поступки они должны терпеть.

И на протяжении всей жизни
Они могут это преступление повторять.
Социум нужно от них сберечь.
Социум своих врагов в лицо должен знать.

Как жаль мне жертв насилия всегда.
Нельзя их с грязью смешивать. Нельзя.
И так к ним подкралась вдруг беда
Их нужно защищать всегда, друзья.
2021г.

Більченко Євгенія

БЖ. Настоящее

М.А.

Оригінал

От братской руки твоей чем-то таким повеяло, чего я ещё
Не в состоянии до конца прочувствовать и постичь.
Когда я познала твой светлый мир, оказалось, что настоящее
Явилось мне поздно, но я к нему шла, раздирая дичь

Тьмы несусветной - орущей, адской, пытающейся доказывать,
Что она есть я, что она - моя сущность и мой удел.
Свобода, когда она - подлинно богопомазанная,
Никогда не кричит, но стоит в углу и ждёт, чтобы ты созрел.

А когда, выхолащиваясь, всё лишнее падает, ночь агатовая
Экзаменирует чёрным оком, тыча лучом стиха.
И я вспоминаю детство. И вот эту строку Ахматовой:
"Настоящую нежность не спутаешь. Ни с чем, и она тиха".

От братской руки твоей никуда не деться и, как бы пафосно
Ни звучало это, но братство наше будет пускай святым.
И уже ему не до паруса. Пусть уводит своих тропа в леса.
Я стану точкой. Последней точкой, подчинившейся запятым.

26 июля 2021 г.

Переклад Олесандра Сушка

Від братської длані війнуло таким незвичайним,
Чого ще не взмозі відчути і втямити. Ох!
Коли ж осягнула твій світ у промінні печалі -
Явилося пізно прозріння: вів чорт, а не Бог.

А тьма несусвітня, волає крізь морок Ереба,
Доказує: "Пекло - це ти! Його сутність і рок!"
Та справжня свобода помазана Богом і небом,
Очікує, доки ти визрієш, знімеш наврок.

Коли ж упаде зайвина, як агатова нічка
Під поглядом пильним буття у промінні віршА -
Згадається юність, і перша із парубком стріча,
Коли той вганяв, свій пра-корінь, неначе ножа.

І пафос тут зайвий. Від брата сховатися годі,
Та хай так і буде. Земляк він. До того ж - поет.
Вітрило наповнене. Мчу крізь діброву рапсодій
Остиглою крапкою. Кому ж пущу наперед.

Грубощі втопились
у берізки ласці.
Спопелили милі
блискавки кулясті.

Павутою вража
задушилась пошесть.
А повійки зразу
зупинити зможе
цвіт рожевий, білий
відчаю вал чорний.
Виробляйте вирій,
ватри і валторни!

У негоду грійте,
у недобру грайте!
Ви ж натхненню – лійки,
а катрену – лайки!

2021

Я не сумую за стежиною
і за мелодією теж:
«кого чекала і любила я,
уже ніколи не вернеш».

Один, блукаючи пустинею,
і ти нікого не найдеш
порою нашою осінньою,
якій ніде немає меж.

Гойдає літо наші купелі
на синій Росі, у росі,
на плаї літ «у небесі»,
за азимутами на румпелі,
за хмарою на бані-куполі,
де ми потонемо усі.

Усе не випите – на сльози.
Ясніше – видиме здаля...
Минуле викосили коси,
п’янить отавою земля,

якою бігаємо й досі
то за синицею в поля,
то залишаємо на осінь
у небі свого журавля.

Але уже немає краю,
де є найвища висота
і сяє липа золота
свічею біля того гаю,
де пізні зустрічі, буває,
вертають молоді літа.

07/21

А чи правда це, а чи неправда -
Хто зна. Тіко луснув навпіл світ.
На Печерську бевзь у царських шатах,
А у храмі православний піп.

Там і там є золото і паства,
Влада і окови-ланцюги.
Словеса висіює душпастир,
Гетьман з тилу трощить ворогів.

А громада вірить і киває
Головою. Схвалює дурню.
Голим добіжить народ до раю,
Та його у цьому не виню,

Бо і сам затюканий законом,
Вірою. Про правду - ні гу-гу.
Звично обціловую ікони,
Горбака згинаю у дугу.

От і п'є поспільство із калюжі
Не водицю чисту - калаиуть.
Там, де воля - ні рабів, ні служок,
Там, де правда - гноми не живуть.

26.07.2021 р.

Моя ровеснице привітна,
Мій праведний і грішний світ, –
Твоїх очей вогонь блакитний
Горить манливо з юних літ.
Яка ж то сила має бути
В яскравім полум’ї отім,
Що я, давно теплом закутий,
Лишаюсь вічно молодим?
Існує, певно, таємниця
В горінні сяйного вогню,
Бо з ночі в ніч мені не спиться,
Мов імпульсивному коню.
Тривожу серце надпоривом,
Як прагну в очі зазирнуть, –
І вуркочу, мов голуб сивий,
Про те, чому ніяк не буть.
Моя ровеснице привітна,
Чи пояснити я зумів
Про те кохання беззавітне,
Що палахкоче між рядків?..
26.07.21

Не довелось нам збирати весною
Квіти в росі. як в намисті.
Хочу я осінь зустріти з тобою,
Іти по опалому листю,
Довго дивитись услід, як лелеки
Там десь за обрій зникають,
Їм же дорога нелегка далека,
У вирій вони відлітають.

І, захмелівши від щастя блукати
Удвох лісовими стежками,
Взявшись за руки, пісню співати
Ту, недоспівану нами.
Цілюще, на травах настояне влітку
Осіннє повітря вдихати.
Я вірю - не раз золоту нашу осінь
Зможемо ми зустрічати.

1980 р.

НЕНАЧЕ цвяшок, в серце вбитий,
Оця Марію я ношу”.

Тарас Шевченко “Марія”

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
НЕМОВ криниці дно студене?

Іван Франко “Чого являєшся мені у сні?”



“Ніч обгорнула біленькі хати,
НЕМОВ маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
НЕМОВ діток тих до сну колише.”

Леся Українка “Вечірня година” (коханій мамі”)

Солов’єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
НАЧЕ… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
НАЧЕ… мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.

Олександр Олесь “Солов’єва пісня ллється’

Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
МОВ золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.

Павло Тичина “Гаї шумлять”

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
МОВ квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

Максим Рильський “Поцілунок”

Над далиною голубою
віків гармонії печать,
і НАЧЕ крила за спиною
в просторах світових шумлять.

Володимир Сосюра “Іду я стежкою дзвінкою”


Здається, НАЧЕ просите пощади
В історії, що горда і німа,—
Вона ж однак без вашої поради
Вам вирок винесе сама.

Василь Симоненко “До суєсловів”

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застрягло серце, МОВ осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Ліна Костенко “Пісенька з варіаціями”

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
МОВ завмер, затамувавши вдих.

Ярослав Чорногуз “Тиша”


Апофеозом несмаку у віршуванні вважається вживання прямих порівнянь: НАЧЕ, НЕНАЧЕ, МОВБИ, НЕМОВБИ, МОВ (виділення моє - Я.Ч.) тощо. Їх узагалі притомні поети уникають, бо вони знижують вартість твору до нуля. Прямі порівняння - показник безсилості віршаря. Чим їх більше - тим менше поезії. 

Олександр Сушко

В печерах лаврських побувавши з сином,
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.

Заземлитися, притулитися,
прилюбитися до трави.
В ковиловій пухнастій китиці
мавки вкоськались польові.
Тіні сумрачні, мов збиточники,
ловлять кігтями світляків.
Підставляють під зорі кошики
духи степу, ще ніч поки.
І пером по річкових звилинах
протекти у минулий час,
де ще «правди людські» та «істини»
не знайшли, не розвели нас.
Лежимо проти сонця голісно,
легковажим життя човном,
волошкові пелюстя з колосу
рвем до осені – на вино.
Ні про що, ні про що не журимось –
легкі хмари пливуть гуськом.
Під житейськими змокли бурями
наші перші й останні «цьом».

Чи довбали ви дірку в залізобетонній стіні? І не перфоратором, а довбачкою та молотком? Довбали. Отже, знаєте наскільки це важко і неприємно. Та ж сама халепа вас чекає, якщо спробуєте дати пораду нашому колезі - Ярославові Чорногузу
А чому? А тому, що у віршуванні він знає все, а ви бевзі несусвітенні. Недоріки-криворучки, які не розуміють краси поетичного слова та не знаєте правил граматики. І я разом з вами.
Проте наберуся нахабства і спробую ляпнути генія ляпачкою по носі. Бо мій терпець урвався.
Цей благородний муж знає наскільки гострі мої сатиричні зубиська, тому завбачливо заблокувався, аби під його віршами колеги писали тіко схвальні коментарі без жодної критики та конкретних пропозицій поліпшити твір, який виглядає збоку скаліченою мухою. За останній рік жодного зауваження, жодної незгоди з написаним, жодної слушної пропозиції. Невже усе гаразд? Думаю, навряд. Так нащо тоді існує сайт "Поетичні майстерні"? Щоб хвалити авторів? Тоді його варто перейменувати на "Поетичні компліменти", аби назва відповідала змісту коментарів.
А якщо серйозно, то на сайті пора ввести систему штрафів: за приємний коментар - мінус сто гривень, за критичний - + 100 гривень. За мовчанку - мінус 200 гривень, за розгром твору - + 200 гривень. Свій рахунок я дам, можете надсилати туди готівку завчасно. І побільше, бо гризтиму і пилятиму регулярно, кусатимуся глибоко, і спасу від мене не буде нікому. Ну, майже нікому.
Відсьогодні на сайті на рік діє правило:: не вживати слів сльози, душа, серце, бог,любов, кохання. За порушення - штраф 1000 гривень.
Але ми трохи відволіклися від Ярослава Олеговича. Ось його останній твір.

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
Мов завмер, затамувавши вдих.

Легкі хвилі на спокійнім плесі
Праскою мов згладжено умить,
Посумніле листя й не шелесне,
До землі притулене лежить.

Огортає темрява нечутно,
Свічку затуляючи зорі,
Вечір прикриває струни лютні,
Наче робить паузу у грі.

30. 11. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

В останніх ста його віршах слово кущі фігурує 95 разів. Не вірите? Так підрахуйте самотужки. Ці кущі, а заодно дуби кочують з твору у твір як циган Лісовим цвинтарем на гробки. Якесь сакральне слово, закляте. Викорчувати неможливо.
Дивує наполегливість, з якою автор переносить граматично правильний наголос у слові легкИй на перший склад. . Пише лЕгкий. Підстава: автор вважає, що так звучить природніше. Згідно з такою логікою давайте писати не важкИй, а вАжкий, не м'якИй, а м'Який і так далі до безкінечності.
Чи, може, авторові кортять лаври Андрія Малишка, який переніс наголос у слові вишИванка на вишивАнка і зробив його літературним? Не знаю. Може й кортить. Але Малишко - це Малишко. І зробив він це тому, що так просила логіка пісні, яка обезсмертила його ім'я. Зробив це грамотно і зі смаком.
Апофеозом несмаку у віршуванні вважається вживання прямих порівнянь: наче, неначе, мовби, немовби, мов тощо. Їх узагалі притомні поети уникають, бо вони знижують вартість твору до нуля. Прямі порівняння - показник безсилості віршаря. Чим їх більше - тим менше поезії. А шо маємо в цьому конкретному творі?
"Мов завмер", "мов згладжено", "наче робить".
Чи можна виправити? Звичайно. Але лінується. Діє за принципом "І так сойдьоть".
Почитаєш Чорногуза і сам починаєш вквецювати ці прямі порівняння де треба і де не треба.
Про інші помилки не кажу. Вони технічні. Стилістику не чіпаю - це особисте.
Якщо мої поради виявилися слушними - гоніть бабло. Номер картки вкажу в приваті. Хто хоче, аби його погриз - заходьте в месенджер. І повірте - нікому не відмовлю, бо я людина чутлива та добро.
І найголовніше: буду вельми вдячний, якщо і ви, дорогі друзі, гризонете мою поетичну дупу. Це справа благородна і вельми вдячна.
З повагою, вуйко Сашко

Із неба зорі прямо на крило
Старій розлогій і привітній груші.
Стоїть моє посивіле село,
В якім живуть і спомини, і душі.

Живе мого кохання тихий сплеск,
Де у Сейму об берег б’ються хвилі.
У нього інших вже нема адрес,
Часу хмарини там, на небосхилі.

Попід тинами звична кропива,
З цікавості аж тягнеться угору.
Тут подорожник і спориш-трава
Заходять, не питаючись, до двору.

А самосійні мальви стережуть,
Стоять на охороні, наче військо,
Минулого життя щасливу суть,
Що утекло між хащами котиськом.

Кудись далеко у стрімкі віки,
Де пам’ять залишає тихий спомин.
Де ще живі бабусі і батьки,
Де ще між берегами є пороми.
24.07.21

Серпневий заплив, виспіли сливи…
Дощі позникали, висохло, злість…
Вітер по полю шатко, ліниво
Завечоріло, оглядини скрізь…

Ось вона радість без громадянства
Небо. У небі життя без ознак…
Зляже будь-хто в нім по-радянські
Виверне душу до тіла навспак…

Чули б ви люди як бідно ридає
Серпня заплив добігає кінця
А може і ні, і хто його знає
Кому і коли, і що обіцяв…
24.07.2021.

Вживати горілку можна, і навіть корисно. Але не так як це робить сусід Іван Москаль: без закуски, чаркуючись х власним відображенням у дзеркалі та ще й серед білого дня у тридцятиградусну спеку. Та й різниця між тим, що уковтує сусід і я з кумом - колосальна. Москаль, як і двадцять років тому, глитає калапуцянку, виготовлену бабою Гарбузихою з прілих онуч та мухоморів, а ми - цілющу мандрагору, створену з житнього зерна та лікарських трав. Ще й потрійної ї вигінки.
Москаль знайшов собі підходящого кумпана - Миколу Кацапа. У того ніс має зизуватий колір, обличчя зеленавого відтінку, руки трясуться від столітнього будуна, а матня завжди розстібнута.
Що головне у вживанні оковитої? Музика, дорогі друзі! Тому на лаві у нас під час цієї благородної справи завжди напохваті баян та бубон.
І з закускою повний ажур: смажені карасі, малосольні огірочки, тушкована капуста з чорносливом, хрон, оселедці, квашені яблука, перлова каша, варений буряк та чавун з картоплею. Оце закусь! Оце райська благодать!
Москаль випиває пляшку за п'ять хвилин і біжить до Гарбузихи за новою порцією пійла, а ми з кумом години за чотири. Утомимося співати - вип'ємо, закусимо гарненько, і знову граємо та співаємо. Жаль, що такі посиденьки трапляються нечасто - раз на півроку, а то й рік. Бо ми , в основному, тіко працюємо як воляки стожильні. А тієї роботи стільки, що йой!
Корова - це не авто. Її треба напувати водою тричі на день. І кізяки прибирати щодня. Свині завжди голодні, тому годувати їх доводиться п'ять разів на день, інакше верещатимуть як на пуп. Кури не будуть нестися, якщо про них не турбуватися, собака здохне, а кіт втече. Тому доводиться цілодобово крутитися, як муха в окропі.
А про жінку узагалі окрема розмова: не поцілуєш де треба - крик і сльози, не обнімеш палко стонадцять разів за день - істерика, не купиш цяцю - спатимеш у суміжній кімнаті сам. І боронь Боже перечити будь у чому, бо інакше прицургиче теща і настане Судний день.
Але ми трохи відволіклися від теми, тому вертаймося на проторену стезю оповідки.
Так от... починає застілля жінка. Наливає нам по три чайних ложки цілющого самжене і каже:
- Вітаю тебе, мій чоловіче, з Днем народження. Після застілля помиєш посуд, нагодуєш кабанів та кота, наквасиш огірків, які я сьогодні зібрала, пилосмоком позбираєш комарів, що налетіли в хату. Посиджу з вами годинку і піду відпочивати, бо втомилася страшенно, доки вам картоплю варила в мультиварці.
Обчаркувалися солідно, поплямкотіли квашеною капустою - і нумо грати!
Я вхопив баяна, кум бубна, і господою розлилася божественної краси пісня:
"Ой очі, очі, очі діво-о-чі..."
Сльози супружниці грімким водоспадом скрапували в її накрохмалений поділ, бубон вибивав шалений барабанний дріб, а мої руки дрижали від розчулення.
А потім були "Летять, ніби чайки...", "Лебідко", "Пагін кохання"...
Увесь репертуар - виключно про любов, ніякої політики, бо це ж день народження, а не партійні збори.
А коли гармонь затихала, то з Москалевої хати чулося: "Ти мєня уважаєш?"..
А потім жінка знову уливала в наші келишки по три чайні ложечки нектару, а кум проголошував тост на мою честь.
Отак проходило наше бучне, шалене застілля, де не було місця матюкам, батькуванню, мордобою та погрому в хаті.
А у вас, шановні читачі, такі самі посиденьки чи є ще олів'є та ковбаси?
А коли нагодований цюцько заснув у своїй буді, остання вимита тарілка стала на своє звичне місце - ліг спочити і я. За півроку, на день народження дружини, повторимо застілля. Готуватиму страви я, додам крабів, омарів, устриць, шашликів, балику, марципанів та анчоусів. Останні вельми пасують до любовної лірики.
А якщо хтось має оригінальні рецепти - надсилайте в приват. Жінка любить несподівані приємності А. оскільки віншувати дружину доведеться у листопаді, то куплю їй шиншилову шубу. Можливо, вона змилостивиться і буде розливати наливку не чайною ложкою, а столовою. Отоді гульнемо!!!

25.07.2021 р.