Проєкт «я - жива, я - людина»

Великі душі переносять
страждання мовчки.

Піддатися душевним стражданням
без опору - все одно,
що залишити поле бою,
ще не переможеним.

Щоб зцілити страждання,
потрібно пережити його повністю.

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
А знайшли поле кульбаб,
Що відцвіли, і лишився пух,
З якого майструємо собі одяг
Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
Вічне чекання холодного вітру,
Вічне блукання-шукання себе чужого
Всім.
Мій шлях до грози синьої –
Давно я не бачив блискавок,
Давно танці крапель
Не турбували гострі пальчасті площини
Листя зеленого кленів
(А час червоніти – їм, не заграві,
Час).
Ступив на шлях, яким мрійники
Блукають одвічно –
В черевиках чужих секретів
І міняють сміх на подарунки тіням
Тих, хто блукав намарно –
Не відшукавши жодної маргаритки
Недбалої осені хмар.

https://youtu.be/ceo2QnH9QDk?feature=shared

на задвірках гуляє пліткарка - осінь,
пліткарка - осінь віє, плітки віє,
то вітер осіннє листя - плітки руді -
розносить по світу,
вона розповсюджує листям плітки скрізь,
падають, шумлять ... шепочуться осінні листя,
чути плітки пліткарки - осінь

В кімнаті, де хіба що бракує фрески з кімнат Геркуланума,
І ваза скляна, мов цілунками сповнене серце твоє,
Водою втамовує спрагу пелюсток розгорнутих орхідей,
А хвилі у зборах завіски неначе волосся
Спадає в кімнаті великим потопом нічним.

26.06.2022

Проєкт «я - жива, я - людина»

Розумну людину неможливо образити;
ображаєшся рівно на стільки,
на скільки почуття перевершують розум
Справедливість запанує тоді,
коли кожен сприйматиме чужу образу як свою.
Ворог не той, хто завдає образу,
але той, хто робить це навмисно.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Проєкт «я - жива, я - людина»

Кожен може розізлитися - це легко;
Але розізлитися на того, на кого треба,
і настільки, наскільки треба, і тоді,
коли треба, і по тій причині, по котрій треба,
і так, як треба, - це дано не кожному.
З усіма людьми обережний будь,
Чи не таять злобу у серці своєму
За світлим ликом,
І із чорної душі
Чи не подвійний язик лукавить?
Вчись розгадувати вираз обличчя,
за зовнішнім знакам читати душу.
Розрізняй: хто завжди сміється -
від дурності; Хто ніколи не сміється -
від злості.

Проєкт «я - жива, я - людина»

Коли люди дорожать один одним,
коли хочуть бути разом,
коли готові приймати свого чоловіка
або дружину такими, які вони є -
тоді ніякі кризи не страшні.
Життя завжди чекає,
коли настане якась криза,
перш ніж проявиться у найяскравішому світлі.
Я помітила по всьому своєму житті,
що кризи для мене – найулюбленіший час.
У мене це швидше відчай.
І я люблю поринути в нього.
Воно так поживне. Напевно, дивно,
але я намагаюся повністю віддаватися цьому почуттю.
Не все ж себе зберігати,
є так насолоджуватися.
Розпач стимулює до чогось нового.
Дає думки, емоції, змушує рухатися далі.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

ходить оксомитова пора по землі святої,
взявши фарби в руки осінь золота,
тихо оксамита малюючи оксамитові краєвиди,
Змінюючи з кожним днем осінні пейзажі,
перетворюючись із зеленого на жовтий,
або поморанчовий або червоний.
поступово залишаючи гілки оголені на деревах,
як змивало водою.
так золота осінь одягала святу землю.

смерть — необмежене розчинення
за критичної температури життя
тіло випадає в осад
а душа стає всім
в чому розчинятися любила настільки
що навіть тіло цьому не перешкоджало
лиш постійно кликало додому
як з вікна мати кличе дитину

доля тіла — зотліти
давши волю теплу

12.09.23

Злива тягнула небом грозовий мелос
То виринала китом, що страшно сопів
І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,
То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги
За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,
Але задрапована світлим небом, димкою ночі,
Грозовими хмарами.
Я подумав, що добре бути зливою,
Спалахом, що являючись постає провидінням
Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,
Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає
Залишаючи мене міркувати над цим.
І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,
За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,
Уста, що видовжують шепотом мить,
Котра поволі зникає ховаючись за ширму,
Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи
На залізне коріння вічності,
За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи
У вушко ліричних спогадів,
За картину пристрастей,
За оману монотонного серцебиття,
Що відганяє тінь сумніву,
Котра визирає з тієї мізансцени.
Та іноді, бачте навіть вулкани,
Навіть вулкани...

30.07.2023

Проєкт «я - жива, я - людина»

Зціли травми, які заважають
тобі бути щасливим,
коханим та багатим!
Ми всі зламані.
І саме в місцях надломів
ми часто найсильніше.
Коли поруч близька людина,
яка готова втішити і підтримати,
травми виліковуються легше і швидше.

частина знає про ціле лиш те
що воно має майбутнє
а сама вона тільки доданок у сумі
незмінній від початку часів

частина шукає спокою
та знаходить красу
руху з іншими серед інших
а ціле знаходить спокій
ставши простором танцю

лопать млина наче птаха
назавжди заручена з небом

10.09.23

У лабіринтах моїх бажань
Танцюючі дивоптахи метафор
І сумні черепахи вечора:
Назавжди.
(Не мрій, не тужи як Овідій:
Ти тут, а не там).
У лабіринтах моїх хвилин неохайних
Сірі миші плетуть гніздо
Зі старих цитат поетів острова вересу
(Трохи вина після треби –
Після офіри бджіл чи джмелів –
Так квітковіше).
Там осінь нетлінна,
І двері в химерне інферно –
У глину трипільську,
У горно ковальське
Епохи заліза і вохри.
Медеє! Поетко зубатих рептилій,
Коханко прозорих безодень
І берега стиглих ілюзій.
Налий мені трунку в кратер.
Сльоза. Doloroso. І все.
Холодний трунок Колхіди:
У світлі холодному білої зірки
Лоза передбачень – п’янка.
Читаю зоряне небо як книгу
Шепочу ті фрази – повторюю,
Ті – писані квантами світла.

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

Проєкт «я - жива, я - людина»

Агресія слабких, спокій сильних.
Істина часто буває нищівною зброєю агресії.
За істину можна збрехати і навіть убити.
Агресія без опір стає заразною хворобою.

час ніби вітер який завжди віє в один бік
але мені потрібно в протилежний
тож долаю його опір і ні на що не нарікаю
навіть дякую
бо тільки на час і можна покластися
спертися на нерухоме пасмо хвилини
що стирчить на шляху мов змертвіле стебло
присісти на уламок року
що вкривається пам'яттю неначе мохом
а подеколи й лягти
на нескінченне шовкове простирадло
забувши про ціну такого відпочинку

якщо час раптом стане
я впаду долілиць

08.09.23

житейська мудрість
це система самовиправдання
без неї сумнів
безперестанку поглиблює провину
а провина перетворює людину на сито
золотий пісок часу просіюється
неначе тане у просторі
змішуючись з сонячним світлом
на ситі ж лишається тільки сміття
яке час від часу кумедно підстрибує
коли сито тремтить

а мудрий на обруч натягує шкіру
книжок й ворогів
майструючи бубон

його мудрість гучна
переконливо-зверхня
аби судді почули

08.09.23

Проєкт «я - жива, я - людина»

На все життя візьміть собі звичку
робити те, чого боїтеся.
Якщо ви зробите те,
чого бійтеся, ваш страх напевно помре.
Я нікого не боюся! Тільки себе іноді…
Сенс не в тому, щоб стати безстрашним.
Це неможливо. Сенс в тому,
щоб навчитися контролювати свій страх
і стати вільним від нього.

головне не злякатися голуба
а решта дасться за іграшку
миршавий загиджений братством
сизий голуб не є символом миру
та все ж дещо означає
він користується лапами частіше
ніж крилами
він не співає
а тільки ласо воркоче до самичок
він талує власну гідність
і плутається під ногами
в очікуванні проханого хліба

я залишаюся в хаті якщо бачу його за дверима
нашорошуюся зачувши скрегіт кігтів на піддашші
вклякаю захищаючи голову руками
коли він злітає віддалік

символ загрожує крахом моєму життю
сизий голуб волочить скалічені лапки

05.09.23

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Літаки - винищувачі,
потрапляючи на її поле не знищуються

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Бойові кораблі,
Потрапляючи на її поле не тонуть

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Ворожі ракети,
Потрапляючи на її поле не взриваються

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Вороги,
Потрапляючи на її поле вмирають

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Усі ми вчимося чекати (кам'яній...)
Кожен на щось своє (кам'яній...)
Один - на підвищення зарплати (кам'яній...)
Інша - на співчуття людське (кам'яній...)

І всяка хвилина чекання (кам'яній...)
Карбує в пам'яті зарубки (кам'яній...)
Як ластівок, що наслухають
Стумні земельні струми (кам'яній...)

Душа - каменюка на дні калюжі (кам'яній...)
Де ж цей режим самозбереження?! (кам'яній...)
І раптом: "Вчися чекати, друже..." (кам'яній...)
Підтримка і застереження (кам'яній...)

28.08.23

старість має жіноче обличчя
та статуру
тіло піддається часові
м'якшає і розтікається
округлюється і лагідніє
очі сльозяться частіше
і частіше усміхаються до світу
рухи уповільнюються
бо зникає мета
але не сенс
плечі опускаються
бо роки важчають
але не стають даремними

старість
в прозорому лоні
викохує смерть

02.09.23

вічність симетрична відносно розуму
що у ньому як в дзеркалі
відбивається час
тонке та мерехтливе майбутнє
вкриває вертикальну поверхню
райдужною плівкою
наїжаченим промінням
усібіч стримить теперішнє
а минуле псує зображення патиною

вічність росте одночасно в обидва боки
наче дерево
якому аби сягнути висот
потрібно зануритися углиб
наче перлина
яка ховає свого єдиного недоліка
під багатошаровою красою з надією
що її ніхто не наважиться зруйнувати

а розум тремтить на межі
не в змозі повірити в себе

02.09.23

Не бузувір я , хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом
Просто зійшов би на котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

досвід війни робить ближчим
досвід залежності
відбираючи перспективу
заземлює в тут-і-тепер краще
ніж будь-який опіат чи медитація
і нічого немає
окрім цього дня на краю літа
метелика на пучці
смаку кавуна на кінчику язика
відкласти щось означає кинути за край
відмовитися — втратити назавжди
страх увиразнює втіху настільки
що видається своєю протилежністю

той хто не вірить в майбутнє
танцює на власних кістках
а метелик вколисаний повінню ночі
западає у сплячку

31.08.23

упорядкування світу —
занадто велика спокуса
аби їй не піддатися
кубик на кубик на кубик на кубик
і думки виростають в концепції
ті — згромаджуються в доктрини
а філософія — наче орендована квартира
до якої звикаєш настільки
що робиш косметичний ремонт
і врешті викуповуєш у власника
щоб назвати її своєю
тепле кубельце
прихисток від світу
але не від часу
коли життя обшарпує одну
на заміну шукаєш іншої
бо хаос руїн не подібний
до хаосу лісу
його витримати важче
нічне небо викохує в серці свободу
але діра у даху крізь яку видно зорі
стає гніздом відчаю

земля не приймає ідей
після нашої смерті
до руїн прийде ліс

30.08.23

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.

Ви повинні мати цю книгу з тисненням та ляссе,
Коли не можете написати власну,
Чи фотографію в палаці Потоцьких,
Коли не можете улаштувати свій особистий палац,
Слухати чудову музику, коли жодні ноти
Не зможуть розплутати клубок ваших доріг,
Подорожей вашого серця.
Ви повинні стати поетом, коли ревнуєте до поетів
Чи хоча б купити який-небудь натюрморт чи пейзаж,
Як не розумієтесь в живописі.
Врешті привести на світ життя, коли ні писанина,
Ні мальовидло, ні клацання вам не до вподоби,
Чи до слова прийняти позу, аби інші вбирали
Солодкий нектар натхнення.
Все це ви повинні мати та робити, і щось,
Мабуть, все-таки маєте та робите.
Та буває знаходиш минулорічну чернетку
Списану віршами і шукаєш п’ятий кут від сорому.
О так,
Ви повинні мати відчуття сорому.

30.04.2023

Під небом крихким наче скло
Ми ловимо місячних зайчиків,
Наче вони не гризуни вухаті,
А птахи кольору Сіріуса.
Отож одягаймо тоги сенаторів –
Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
Відчиняємо брами – як очі,
Відчиняємо вікна – подиху ночі.
Стіл бенкетовий сколочено з дощок
Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
Чи біловбраного пастуха Заратустри.
Що пити нам, як не трунок,
Чим дихати нам, як не вітром –
Буревієм, що обриває квіти,
Пелюстки, якими встеляють світ.
День – це океан ніжного світла
До хвиль якого дослухаємось
Прикладаючи мушлі вічності
Тримаючи їх пошерхлими долонями
Ми – нащадки орачів-сколотів.
Під небом-тканиною озеро:
Там ловити нам рибу пророцтв –
Форель мудрості.
Доки вода в прозора.
Сім ночей як сім одкровень.
І сім вершників.

Сріблясте мовчання дзвону
Зловісне, як вечір на острові Родос:
Острові вітрильників і хрестоносців.
Персики слів: стиглі і соковиті –
Вони падають на каміння,
На колючі вапняки злої епохи
На яких ми стоїмо ногами босими
І виглядаємо вороного коня часу,
Чорного як сама пітьма,
Як порожнеча між островами зірок,
Баского коня гривастого,
Що так і не був приручений,
Що так і не був під сідлом
Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
(Бо він таки вороний – як напророчено).
Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
І срібні цвяхи недоречних хвилин –
Вже навчились робити важке залізо,
Вже мідні ножі стали реліктами
І раритетами мітів про Мінотавра.
Ми у цілому недолугому Всесвіті
Бачимо тільки пісок білий зірок,
Який засипаємо у скляні клепсидри –
Замість води холодної,
Замість вина черленого,
Замість часу невблаганного,
Якого нам обмаль.
Завжди.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Удар у спину
Овеча шкура вовка
Проявилася.

***
Біда у хату
Вибухи на світанку
Нечесна війна.

***
Велике горе
Україна у вогні
Роки скорботи.

***
У тяжких боях
Ми боронимо наше
Україно, будь!

***
Віра у краще
Допомагає жити
До перемоги!

Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,
Непевне, просіяне перламутровою димкою,
І так хочеться спотикнутися, перечепитися
Язиком за дзвінку літеру любові
А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод
До крові розбивши його, тільки б відчути,
Як стугонить вона у моїх венах-ріках
І хлюпає шумовинням почуттів.
Тільки б відчути,
Променистий вибух
Власного серця
Коли ти оселяєшся в ньому,
Довічною панною
Викидаючи з його вікон крихітні статуетки ідолів,
Даруючи насолоду розгойданого надвечір’я любощів.

27.05.2023

Я навмисно повинен промовчати, щоб ти
Зібрала ці три краплі і почала жонглювати ними…
Здається, так далеко відплили від берега,
Що слова розтріскались на літери і ми
Тепер ведемо нескінченні діалоги що не мають доріг.
Махаємо веслами, б’ємо по воді, глушимо рибу
І шкіримося, регочемо.
Час від часу хтось помирає і ми прив’язуємо до нього
Камені жалю і опускаємо на дно...
Поглянь, кохана:
Місто, чекає на нас теплим каменем ратуші,
Сонцем протоптаних стежок, що никнуть за димкою пагорбів,
Де вони непомітно потягуються із сонливою знемогою хмар.
Кохана,
Ми лежатимемо на березі скуйовдженої постелі
Де на екрані неба, веб-камери недільної тиші
Транслюватимуть місто нашої мрії.

27.05.2023

я народилася наприкінці лютого
вже дорослою
вже вагітною
своїх батьків я ніколи не бачила
свого чоловіка я бачу зазвичай зі спини
скоцюрбленого перед монітором комп'ютера
на якому миготить стрічка новин
ми були купили квитки до Львова
та не наважилися вийти з квартири
квитків не повертали
хтось поїхав на наших місцях безкоштовно
хтось четверо хтось п'ятеро чи шестеро
тепер коли чоловік вряди-годи виходить на закупи
я молюся за нього і заклеюю вікна ізоляційною стрічкою
а сонце малює чорні сніжинки на наших стінах
ще я печу млинці бо масляна
ми снідаємо млинцями обідаємо млинцями
вечеряємо млинцями
робимо на ніч чай в термосі
тримаємо при собі у кімнаті
бо не знаємо чи буде на ранок газ
чи буде вода
чи буде ще кухня на ранок
я вже місяць не виходила надвір
боюся побачити яким стало місто
з блокпостами шанцями
загородженими лісами та парками
людей я теж боюся побачити
ще читаю багато книжок про славну минувщину
щоб нічого не знати
а вдома тепер добре
вдома найкраще
десь поділися галасливі сусіди
тож коли немає обстрілів
стіни бринять від тиші
я ще не знаю
що коли звільнять Бучу
і дозволять продавати алкоголь
їхні п'янки поновляться

коли ж тіло подужало зігнути дугою
сталевий стрижень напруги
коли в продажу з'явилися ліки та яблука
коли весняне небо затріпотіло весело наче стяг
я вперше усміхнулася

і розпочала життя з чистої
але чорної сторінки

24.08.23

з віком все більше розумію котів
що йдуть з дому аби померти
очевидно і їм відоме почуття гідності
бо помирати соромно
ба більше
помирати серед живих непристойно
живі відводять очі
щоб не бачити свого майбутнього
і відвівши
умить забувають
а забувши
зашпортуються знов
вмирущий стає каменем спотикання
його спокій лякає та непокоїть

тож краще піти
заснути з солодкою думкою
що цього не побачить ніхто

22.08.23

Дні коротшають
Листя падає тихо
Літо згасає.

***
Кроки осені
Умиротворення.
Дихається легко.

***
Мрія матері -
Щастя її дитини.
Тепло на душі.

***
Віє холодом
Скоро настане зима
У світі, що змерз.

Людські бажання інколи мене дивують, а то й викликають дрижаки.
Сусідка хоче мільйон. Питаю:
- На що витратиш?
- Потрібно купити новий комп'ютер, кавомолку, круту машину. А вона якраз і коштує майже мільйон.
- А, може, варто купити трактора з плугом та косилкою? У тебе ж три гектара землі. Чоловікові буде легше її обробляти.
- Нє! Хочу "Феррарі"!
А інший сусід хоче... вічного життя! Не менше і не більше!!
Питаю:
- Нащо тобі вічне життя, якщо ти і земного толком прожити не взмозі? Город забур'янений, у хаті, окрім сивухи, нічого немає.
- Хочу жити вічно. Щоб ніде не працював, а їсти було вдосталь. І чекушечка щоденно на столі б стояла.
І ось оці прохачі вічного блаженства оточують мене з усіх сторін, бурмочучи про вічне царство Спасителя. Ще й Біблію під носа підсовують, аби переконався, що Бог так і задумав: всіх нагородити вічним життям. І не тільки живих, але й мертвих...
"І устануть з гробів...".
Коли я таке уявляю, то жахаюся. Не хочу дожити до того часу, аби трупи покійників швендяли вулицями Києва. А Ви цього хочете? А, може, не варто мріяти про таке страхіття?
Жінка питає:
- Чоловіче! Чому переважна більшість фізиків, хіміків, інженерів, істориків та лікарів до храмів не бігають і у богів не вірять? А гуманітарії, люди з низьким рівнем інтелекту та торговці - навпаки?
- Питання складне. Але і просте водночас. Перші звикли працювати з точними науками, кожну свою дію чи думку перевіряють. Другі - вірять. І куму, і свату, і брату. На слово. А перевіряти не хочуть, бо це дуже важко. Який притомний вірянин кинеться вивчати першоджерела чи первісні мови, якими були написані святі письмена? Та ніхто!
З християнами узагалі все запущено. Яке відношення до істини має символ? Символічне, звісно. Але у вірян - це істина. Тобто, форма підміняє зміст. Стає єдиноправильною.
А дружина не вгаває, допитується знову:
- Прийшов піп з дуже болісним чиряком на філейній частині. Каже:
- Лєчі мєня, раба божья. Тебе на том свєтє зачтьотса.
- А що "зачтьотса" - не второпала.
- Розумієш, божа людина вірить у загробне життя. Там уже гробів не буде, звісно, але буде суддя, який визначатиме за кількістю та якістю земних вчинків, що тобі присудити. І священник вірить, що навіть тобі - казковій істоті - берегині, буде прощення за гріх невіри, якщо твої земні вчинки будуть корисними для рабів божих.
А лікування священника списує одразу десять грішків: скотоложство, брехню, крадіжку, зґвалтування тощо. Тому жартувати не варто. Лікуй добре, чародійські мазі накладай густим шаром, не жлобися..
- А гроші за витратні матеріали та працю брати?
- В жодному разі! Уся робота піде свині під хвіст!
А це минулого тижня прийшли, здається, Свідки Єгови. Запрошували на збори їхнього шановного товариства. Жінка поривалася, але я не пустив. Сказав:
- Ти непідготовлена до битви з титанами віри. Знань та відповідного досвіду немає.
- - То що ж робити?
- Піду я.
І пішов. Взяв з собою ножиці коновала,, одягнув вишиванку, на голову насунув ярмулку, на шию повісив хрестика. В лівій руці затиснув Біблію, а в правиці Коран..
- Чоловіче! А священникам щеплення від сказу роблять?
- Ні.
- Чому?
- Бо щеплення роблять працівникам лісгоспів, оскільки ризик бути інфікованим цією 'хворобою - надто високий. І процедура ця неприємна та відносно довга. Он, скажена лисиця вкусила за сідницю Петра, коли той присів за нуждою. Він на це не звернув уваги. Помазав місце укусу йодом і все. А за місяць околів. А попів віряни, як правило, не кусають. Тільки дають десятину. І моляться, звісно.
Жінка ходила до вечора зажуреною, сумною. Мабуть, я її чимось образив чи зачепив, знічев'я. Бо мої убогі прострорікування про віру доводять до сказу навіть свідків Єгови. А жінка - надто чутлива істота. Гірше свідків.
Щось не так - одразу мене кусає. Тому моє праве плече - суцільне поле бою. Кров не висихає ніколи. Але в ліжку.....
Прости мене, Господи, грішного!
21.08.2023р.

Сутінки відтепер приємніші.
Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,
І можливо тому відвертаєш від променів очі,
Аби не бачити гострих ребер,
Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,
Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,
Так і не закотившись ядром зіниць у глибини пам’яті.
Чимраз дужче хочеться обрости тишею старих портьєр,
Багряним спокоєм на якому гойдається задумливий погляд
Малюючи віями повік марево стиглої натури
Жінки,
Фруктовницю з помаранчевою спілістю абрикосів,
І нарешті фортепіано, струшує її погляд у моє серце
Зернятами яблук де їх пригортає рука вічності.

15.07.2023

поети не вигадують метафор
вони знаходять їх на березі розуму
вже відшліфованими до блиску
колективним несвідомим
бракує тільки гідного обрамлення
з вічнозелених слів
мені ж метафори малює сонце
своїми відбитками на споді повік
яскраві наче ліхтарі навпроти вікон
вони проганяють сон
сліпі немов кроти
вони проривають світлові тунелі
і темрява розсунувшися на їхньому шляху
видається твердішою за ґрунт
реальнішою за світло
масивною та прохолодною

покладаю на неї надії
спираюся спиною
щоб відпочити

21.08.23

час безтурботний мов хмара
вільний нічийний
плине самохіть змінюючи форму
що її прагне скорити уява
кажучи
ця хмаринка схожа на котика
а ця на слона
ця на хвилину
а ця на вічність

прагне скорити уява
та насправді підкорює біль
що залізними пальцями
пряде з часу цівку дощу
замикає в обмеженому просторі
натягує мов нескінченну струну
від підлоги до стелі
від стіни до стіни
заплітає одвірки й віконниці
як це робить павук
в покинутому будинку
тепер кожен часовий проміжок
під певним світловим кутом
оприявнюється
звучить
і здається що то комар
заблукав у вусі
тепер кожен часовий проміжок
липне до тіла
від найменшого поруху
лоскоче
та від цього не смішно
а страшно
і душно і гидко

біль суне небом
я тепер — час

20.08.23

I

Я повинна написати тобі листа,
Довгого, темного на смак, як попіл,
Навмисно чорнилами. Чорнилами шкрябають вдумливо
І пишуть повільно без зопалу. І тому
Коли опускаються руки —
слід сідати за власний літопис.
Послухай…

Все переплуталось: виссю пливе замшілий матрац,
Перевернуті хмари мавпують міські фонтани,
І тікає з-під ніг небесами прозора земля,
А зорі мов мушлі виблискують в океані.

Мов квіти в травах – арабська в’язь
І щоб не загубитись у цьому світі,
Серед дикості образів я повертаюсь до
Зав’язаних вузликів власної пам’яті.
Пам’ятаєш...

Ти зрізав квіти і набравши води
У порцелянову вазу залишив букет на столі.
А тепер, я не розрізняю де квіти із саду,
І арабська в’язь почерком насталік.
Я ходжу по сухому листі перекладу перських поетів,
І серце моє, наче самотнє яблуко знічене осінню,
І тіло моя наче яблуня, що скинула шати,
І робота моя недописана. «Ґулістан» так і не розквітне,

Я більше, здається, не зможу перекладати.

І моє «здається», як арабське in šāʾ aḷḷāh,
Що так мені подобалось в кінці кожного речення,
Залишаючи можливість, на іншу можливість,
Особливо в маршрутах подорожі, а частіше в маршрутах любові.
Ти пам’ятаєш, як пожартував?
Мовляв, що я на бенкеті наїлася слів,
Немов верблюдИця, що власних горбів не бачить,
Що я неуважна, і соте ім’я б нерозчула
Із уст пророка. А я посміхнулась:
- То значить — я горда?
І ти закивав головою: - Горда.


Я ви-па-ла…ла-ла-ла… язиком забиваю цвяхи слів від дощок
Які згоріли, скла-ла-ла-дами, що осточортіли та все ще на язику,
Крутяться, і щезнуть вже тільки тоді коли виговоришся, виплюнеш їх із слиною,
Що наче чорнильна отрута, яку висмоктуєш із серця.
Осточор-ті-ло все. Змішалося, перевернулося догори дриґом.
А тому, здається, що й мої слова наповнені вщерть безглуздим криком.

ІІ

Гордості більше немає. Стільки всього вивчила, стільки всього прочитала,
Що наситилась і більше нічого достовірно не пам’ятаю.
Хоча залишились руїни мого неуцтва і нестерпний сморід диму.
Я помилялась, а гірше, що ти помилився. А ще,

Я впевнилась в тому, що більше не стану перекладати і читати твою поезію.

Я б хотіла зірвати квітку і просто вдихнути її аромат,
Щоб сідаючи за стіл, за спиною був ти, на столі порцелянова ваза,
У вазі свіжозірвані квіти, а за вікном — чуйний пейзаж.
А головне — ти-ша. Ти.
Боже, як усе надумано! Страшно, страшно, безповоротно.

ІІІ

Згадую вечір, наповнене шумом тарілок кафе.
За сусіднім столиком, якась жінка ледь не плакала
Розповідаючи, що втомилась бути актрисою,
А навпроти сидів, здається, римо-католик —
Якийсь семінарист, — пахло лілеями, душно.
Ми підслуховували їх. А тепер на тому місці я
За столиком. Та раптом: «клац» — і одна у своїй кімнаті.
І матрац просідає, наче тягне мене в свою,
Пружиною розпорпану кролячу діру
Напхану ватою. І все довкола летить шкереберть за мною у безодню:
Плаття з безголових вішалок, кружляють
Пружини і ніжки постелі, що вдягають
Прозорі панчішки, пустившись у вихорі в тан,
Лиця коханців покриті і потом, і смертю,
Шумить піаніно партитурами в круговерті
І клацає світло... даремно. Хтось бавиться з бра.
А за вікном кімнати, бачиш – дівчинка подібна мені,
Гойдає ніжками в молочних гольфах,
На гойдалці і не дивиться у моє вікно, але на озеро
Де птахи рухаються за подихом вітру.

Тепер я працюю поблизу того кафе.
Будеш сміятися — у крафтовій пекарні!
І мої бездріжджові круасани куди кращі
За твої бісквітні кремом перемащені мадригали.
Я сміюсь, бо згадала твій голос, джмелю.


ІV

Немає виходу. Небо згорає топазом,
Та кажучи правду не знаю якого кольору небо,
Ані імла, чи бронза води — сіро-зелено-жовто-коричневе щось, —
Я ніколи, по-справжньому і не вдивлялась;
Наче полюси слів раптом втратили вісь
І злетіли, як колеса старого велосипеда.
Ось — м’яч, що ганяють надворі хлопчаки.
Світ уявний, придуманий, перекладений і зовсім недосконалий.
Тільки я поза грою, а тому хто «за полем» —
Залишається тільки аналіз.
Та з моєї точки не розсудиш чи точний удар
м’ячем залітає в дев’ятку у’явних воріт.
Та щоб розпочати гру потрібні правила, ілюзія, фантом, міт.

V

А міт — це осмислене минуле теперішнього,
гербарій між сторінками книг, і самі сторінки.
Те листя, мов сухі скибки серця, що залишила я
Читаючи якось в саду, кольору осені,
Кольору плаття в якому сиділа тоді
І волосся моє колихалось послушно за вітром.
І тільки тепер, пригадавши, я створюю міт,
Збагнувши, що він, це можливість відчути повітря часу
Забути про книгу, яку бездумно гортаєш в одному напрямку,
Ковзаючи тягучими літерами наче вузькоколійкою історії,
Що змальовує мене в саду за тією книгою.
Можливо там говорилося, щось про можливості інших світів,
Бо пригадую — щоразу поверталася на початок сторінки.
Можливо, виною тому спів сусідки
З її захаращеного виноградом саду,
Що колихалась на широкій гойдалці у величезному солом'яному брилі.
І я оторопіла.
Я думала про головний убір тієї панянки,
І про те, що можливості інших світів — це бажання торкнутися міту,
І жити в солодкому маренні, а насправді вони серед нас,
У вертепі несправжніх масок, зі співом сусідки-іншопланетянки.
Хіба я не знала, що станеться із Саломеєю?
Хіба не підтвердить ту історію Офелія і тисячі тих, хто читають,
Як і я, в саду, навмисно відволікаючись від суті свого життя?!
Дивно. В котрийсь із днів батьки збиралися на покупки
І перед тим, як піти до саду і зануритись у читання, я почула від них:
- Не захоплюйся. Дивись, не забудь про відчинені двері, - і додали:
- Бо немає нікого вдома.
От, що прибило мене на берег роздумів тоді.
Я так і не змогла прочитати книгу.
Немає нікого.
Я стала немов картиною, придатком для їхнього дому,
Персонажем непрочитаної книги. Тоді я подзвонила тобі.
Я сказала: - Приходь, нікого немає вдома.

Поезія — це занадто страшний будинок
З чудернацькими вікнами, дверима
Іноді без дверей, без даху, фундаменту,
Тому я боюся тебе, розумієш?

VI

Що стало крапкою? Мабуть Один поет.
Він написав вірша, якого я переклала.
І так полюбила його. Я читала тобі:

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі
І списуються на папері витканому з павутини сну.

Я заридала від його слів.

А коли зустрілася із ним, він сказав мені:
Цей вірш більше ваш ніж мій. Сказав, як ті, що
під кінець століття розплітають волосся автора
вплітаючи лиш вітер публіки, її аплодисментів.
Тоді все прояснилося. Відкрилися очі, любий, що
Я, як перекладачка прийшла туди куди змогла прийти,
Як жінка, як людина, що шукає початок шляху,
Як та актриса в кафе.
Здається, я намацала ту нитку, що виведе мене із лабіринту.
Тому дозволь спитати:
Чи не відкриєш двері, що ведуть до тієї,
Що перестала перекладати і марити поезією,
Де безліч дверей можливих світів,
В якому ти не поет, але все ще існує поезія?

VII

Я наче дивлюся у дзеркало хаосу.
Усмири мене, приборкай, припни,
Але ти приходиш і розповідаєш про можливі світи,
Про які я не дочитала і яких так боюсь.
Твої правила гри фатальні.
Я не хочу танцювати під льодом, чи співати за течією ріки,
А зіграти в ту гру, що закінчиться звично із зрозумілими правилами,
Не вигадуючи любові, жахливого порозуміння і всепроникнення.
Раніше я б і не подумала вірити вигадкам моралістів,
Що придумали сюжет та літературу і кинули на берег голову Орфея,
Тепер я більше вірю і менше хочу знати.
Мене розпишуть фарби твоїх слів, і вип'є горло твоє поцілунком,
І я впаду засохлими пелюстками у вогонь покірності, та я не хочу цього!
Я хочу мати можливість сказати:
- Нікого немає вдома, тому, хто читатиме в саду.

2021 - 19.08.2023

Якщо хочеш дізнатися істину
про себе,
шукай її у ворогів —
вони тобі скажуть.

Наші вороги в судженнях
про нас набагато ближчі до істини,
ніж ми самі.

Не зводьте з істини ока.
Не переставайте з нею йти.
Якщо застилає погляд сльозу,
Не сходіть з правильного шляху.

Не зводьте з істини ока.
Безліч підмін запропонує ворог.
Їм увагу приділяти не можна.
На шляху нам дорогий кожен крок.

Стривай! Не вбивай ворога - словами,
Зупинися, не бий його - руками,
Не варто, не вбивати - зброєю,
Примусь, коритися поглядом.

Не зводьте з істини ока,
Погляд тримайте, як на маяку!
Щоб наш скромний шлях
Не зникла десь далеко.

Ах, світ жорстокий і сповнений зла,
і болю,
Фальшивої гордості, зарозумілості,
Але ти не бий, навіщо вся ця кров,
О, прояви та подаруй, своє - кохання!

А якщо дурного, не зможеш навчити,
Не варто руки, репутацію бруднити,
А краще дурість, мудрістю покрити,
Вчися, ворога лише поглядом – вбивати.

Не зводьте з істини ока.
Хто б проти істини не встав -
Голосуйте сміливо лише «ЗА».
ЗА Святе Слово. ЗА Христа!

Не зводьте з істини ока.
Потрібно погляд на істині тримати!
І коли страждань смуга
І важче Бога розуміти,

Не злість править – милосердя!
Друг - важливий, але корисніше - ворог.
пристрасть обпалює, гріє - ніжність...
світло відкриває, ховає морок!

Вчись у собі спалювати образи,
але їхній образ - запам'ятай...
і відрізняй "долі флюїди"
від каркання воронячих зграй!

Просувайтесь через біль, друзі!
Та не завадить вона нам!
Не зводьте з істини ока.
Все це окупиться сповна.

Будь сміливий, мій онук, але обережний;
слова, як кулі, бережи...
і меч не виймай з піхов,
поки не вийняли вороги!

І знай, рідний, що сила - у правді,
але, правда - в оточення брехні...
ти Розум не зберігай у ломбарді,
ти при собі його тримай!

продаю себе вроздріб —
так вигідніше
впевненість віддаю тому
хто вміє хвалити
спокій тому
на кого можна покластися
розум тому
хто може оцінити
час тому
хто йому тішиться
наче дитина

яка я багата
стільки спродала

та буває що мій покупець
ще не знає що він покупець
і просто радіє дарунку

скоро йому
бідоласі
доведеться за все заплатити

18.08.23

Війна, страх прірви,
залишила в морі,
Реальність життя на війні,
Тих двух світів,
що назавжди сперечаються
Народжують істину в вині ...

І життя зараз пливе безстрашно,
Реальність знесе в пух і порох.
І лише в руках порожня чаша
Нагадає істину і страх

І бачить світ несправедливість ту,
Але мовчить і навіть не зітхає.
Та ж зрозумійте істину просту,
Росія клята плани певні має.
Вона на нервах людських заграє,
Щоб власну перевагу показати.
Не має розуму, та зброя в неї є,
Щоб вибухами землю всю зорати…
Та знищити націю з лиця землі

не маю нічого окрім слів
прямокутних дощок
різнодовгих різнотовстих
з них я будую хату
а виходить щось схоже на сарай
чи сільський туалет
замість фундаменту —
зелена поросль мого часу
на землі що здригається від вибухів та трамваїв
краї дощок наїжачені перетятими волокнами
вкриті брунатними плямами моєї крові
з неї на цвях добуваю залізо
за методом Рауля
та поки маю лиш вістря
подібне до жала бджоли

воно сяє незмигно
на дошці що вкопана сторч

17.08.23