Коли горить престол, і ти – на ні́м,
і слуги мчать з палаючого замку,
я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
я́к не купитись на таку приманку?!

Гнівись – хай швидше вигорить усе,
і я нехай згорю дотла з тобою!
Хай вітер наші душі віднесе
на свіжу землю для ново́го бою!

Я залишусь без ніг і голови,
твій меч мене розтрощить на уламки,
але ти сам попросиш: "Оживи",
бо я любов, а ти́ – останки замку.

Знов радо йду од тебе геть та геть,
бо вірно знаю, я́к мене багато,
ще більше стане, бо маленька – смерть,
а все Велике вміло вигравати!

10 березня 1999 р., Київ

Закінчилася в храмі заутреня.
Йдем додому родинним гуртом.
Ріже зір яснота перламутрова
За димами укритим селом.
Хоч лежить, ледве зором уловлена,
Серед поля хмариночки тінь, –
Чарівною прозорістю сповнена
До глибин голуба далечінь.
Мов протнуло завіси туманності
Сяйво світла в просторах оцих,
Де ховається тиша за скляністю
Неозорих прояснень земних.
Тож, говорячи фразу за фразою,
Я, в майбутнє закоханий дід, –
Читачу неуміло розказую
Про побачений здалеку світ.
29.12.20

Скрізь – від Сяну і до Дону
Путінські пропагандони
Побрехеньки рясно сіють
Про «вєлічіє» Росії.

З пітекантропної ери
Тягнуть до «есесесеру»...

Незчисленні ще пеньки,
Що ведуться на казки.

Л.Глібов
"Коник-стрибунець"

У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,—
Одказав земляк йому,—
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,—
Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав.—
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,——
Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!

[1890]

И.Крылов
Стрекоза и муравей

Попрыгунья Стрекоза
Лето красное пропела,
Оглянуться не успела,
Как зима катит в глаза.
Помертвело чисто поле,
Нет уж дней тех светлых боле,
Как под каждым ей листком
Был готов и стол и дом.
Все прошло: с зимой холодной
Нужда, голод настает,
Стрекоза уж не поет,
И кому же в ум пойдет
На желудок петь голодный!
Злой тоской удручена,
К Муравью ползет она:
Не оставь меня, кум милый!
Дай ты мне собраться с силой
И до вешних только дней
Прокорми и обогрей!
Кумушка, мне странно это:
Да работала ль ты в лето?
Говорит ей Муравей.
До того ль, голубчик, было?
В мягких муравах у нас -
Песни, резвость всякий час,
Так, что голову вскружило.
А, так ты...
Я без души лето целое все пела.
Ты все пела? Это дело:
Так поди же, попляши!

Уповаю на путі небесні,
по яких мені іще іти
до кінця зі скалкою у серці
у тонкі невидимі світи
і не повертатися ніколи
у свої минулі міражі...
домовина замикає коло
тої, що чекає як ніколи
гідну епітафію душі.

Наші мрії у свої покої
забирає небо голубе,
а месій релігії чужої
біси ПеЦееР і КаГеБе.
І насправді вибору немає,
поки не стояли на межі
рідного, але чужого краю
на позаземному віражі.
Може гріє тіло комуніста
полум’я катарсису, аби
не горіло у краю журби...
слава Богу, є ще свято-місто,
де не заважають атеїсти
і раби совкової доби.

12.2020

Ой, кружляли лебеді над ставом,
Свою рідну землю покидали,
У далеку вирушали путь.
Забіліли в небі їхні крила,
Що набралися за літо сили.
Хай вони лебедиків несуть

Там, де тепло й не замерзла річка,
Щоби мали затишок та їжу
Перезимувати ці птахи.
Навесні повернуться додому
У місцину близьку та знайому,
На зелені рідні береги.

2020 р.

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я винуватий!
Обнадійнува́тий…

28 березня 2004 р., Київ

Хоч доля щедро частувала
Мене солодким, як і ти, –
Сьорбнув я, подруго, чимало
Печалі й жалю гіркоти.
Стрічав світанки барвінкові
Любові сплескам завдяки, –
І був покинутим, мов човен
Край обмілілої ріки.
Пізнав презирство і повагу,
Жадобу й щедрість відчував, –
Втрачав душевну рівновагу,
Але не плакався в рукав.
Оповідати можна довго,
В повільних смерках вечорів, –
Про те, як я нещасним човгав
І як щасливим бігти вмів.
Ніяк не міг утамувати
Душі жадобу до краси, –
Купався в пестощах, як м’ята
В припливах жданої роси.
В провалля пам’яті упало,
Та непорушно збереглось, –
Чогось поганого чимало
І дуже гарного чогось…
28.12.20

ВІЧНІСТЬ

Яскрий дощ у мряковій чорно-стерні́.
Нескінченний. І вічної прірви вітрила
Заплітають на долі вузли дзигарі
В зашморг лагідно й скубають крила…
Ні, не янголи млосні й чорти-блукані́ –
Рій миттєвостей… Часу чрево й могила.
Ніц навколо й усе… тліє на вівтарі
Коловертями жертв. Непізна́вана сила
У вироку зача́ття, лиш в однім зерні,
Засіяним колись з Любові. Світ – дитина,
А в ній – його ж прадавні сенс і тягарі…
У цяточці: Різдво, Богоподоба, Домовина.

Павло Гай-Нижник
27 грудня 2020 р.

У темні часи ковідні,
Що світ тримають в напрузі,
Ріднішими стали рідні,
Дружнішими стали друзі.

Нам відстані не відомі,
Спустились й планети нижче,
А ми як в одному домі,
Коли завірюха свище.

Дарма, що все віртуально:
Цілунки, обійми, квіти.
Не все таке вже й печальне,
І є чому порадіти.

І навіть віриш у вічний
Зв'язок у космічній сфері:
Ми поруч - це фантастично! -
В ефірі (або в етері)!

22.12.20

Хоч ламалось проміння потрібки,
Та не зникло воно звідтіля, –
Приласкалося сонце до шибки,
Як до матері втішне маля.
Приросло і засяяло міддю
В прямокутнику теплім вікна, –
Потекло у кімнату повіддям,
Обпікало вогнем дотемна.
Бо пітьмою запнулася шибка
І холонула в тиші нічній, –
Тільки попелу срібного дрібки
Непривабно блищали на ній...
27.12.20

Підморгнув бабій до бабійки
і заледве уникнув бійки.

2020

Життя летить і «Пошук!» – твій девіз.
Мелькають дні, події, кілометри,
а ти сама його волочеш віз,
мажу буття свого у стилі ретро…

Сумбур думок: колажі, вітражі,
рожеві хмари, гойдалка до неба,
кохання потайки, картинно, на межі…
Але чи є ота межа у тебе?!.

Стереотипів спекатись? Табу!
Цього уже позбутись неможливо
і ти авто міняєш на гарбу…
Вже парасолі не пасує злива?

Емоцій злива, вражень, почуттів,
новий, незвичний, креативний стержень –
щоб вистачало образів і слів,
і музики без будь-яких обмежень!

Не вбий в мені любов мою,
кохання пристрасне до тебе.
Я над обривом, на краю,
а ти про нову знову требу…

Не убивай мою любов,
як це раніше намагалась.
Ми наламали доста дров,
навіщо був увесь цей галас?!.

Хоч почуття іще живі,
та в серце линуть суму гами…
Причина в тебе в голові –
гора, напевне, не між нами!

***
не будь залежною від інших:
Люби. Пиши. І відкривай
титанів битви в піднебессі
Сатурн з Юпітером онлайн
Щоб навіть Зевс не був би
над тобою Паном
Щоб Хронос твій не задрімав
І в час Правителів останніх
І в Споглядальні
твої умовні дні
коли тебе нема
у тих просторах де
колись була
Бо все відносно:
і дорога й зустріч
І дім не за зорею - ні
він зовсім близько -
у зорі полину
коли ізгіркнуть вірші
і схолонуть рими
коли перегорить в тобі
здавалось економний
ґнотик
на всі
Слова і мрії -
вічні побажання
із року в рік
по колу й навпаки
Коли в тобі
Мов нерухомі зорі
Абетку з кришталю складуть
як Кай у царстві Снігокоролеви
Розкришать твій коли
із Емпірею
Німб
немов пісочне тісто
І все почнеться знову
Із глибин
Твій De Profundis
виникне із кисню
і в кисень перейде
Коли
Сатурн Юпітеру віддасть
Ключі
Цю скриньку ти замкнеш коли
в галактиці Пандори
І побіжиш услід
Ловити наплутонені ім’ям
чужі свічки
З орбіт..

(нап. 21.12.2020)

Лелійте квіти у собі.
Лелійте пуп'янки і натяки,
Дощі сизонні і вітри-всі їхні напрямки.

Цінуйте вранішніх себе.
Цінуйте спалахи і промені-
Як надвечір'я надійде,
А ви ще Є,хоч трохи стомлені.

І хай темнішають світлА,
І вітер все частіше в спокої,
Якщо весна у вас жила-
Не страшно і зими глибокої.

Мольба - це квил безсилих мишаків,
Марнотна зброя проти зла трутизни.
А я чиню супроти, навпаки,
Мій дух - не драглі страху - цвях залізний.

Колінопреклоніння - акт ганьби,
Підміна свята на робочі будні.
Вимолюють, випрошують - раби,
А вільні -завойовують майбутнє.

Так легко й безпечально у тилу,
Ні вибухів, ні пострілів у спину.
Одна робота: Господу хвалу
У висі посилати безупинно

І їсти. Вранці, вдень і уночі,
А потім жир качати ситим постом.
Тож дезертир обпльовує мечі,
Вояку бачить - на обличчі острах.

Це - твій портрет, в патьоках чорноти,
Обарвлений у віру та лукавство.
У храм сховався? Щуре, не радій,-
До парадизу втрапити не вдасться.

25.22.2020 р.

Картина впала на підлогу,
на друзки розлетілось шкло…
Волає серце – Допомоги!
А розум каже – Не було.

Ні грама не було любові,
ні йоти щирих почуттів…
Манірність, гра у кожнім слові,
а у поступках – поготів.

Душа попала у облогу…
Чому усе пішло не так?
Картина впала на підлогу –
то долі неспростовний знак.

Якщо змінити час трагічний
на – фантастичний,
якщо спокійно осягти світи,
де ти – міфічний,
незвичний
для науки тих істот,
які тебе знайдуть серед пустот;
чи архаїчний,
чи навіть той, якого не знайти –
ти, –
тоді цей апока́ліпсис потрібний,
і необхідний.

Бо плідно знати щось
про нас, безплідних.
Бо слід не йти туди,
куди сліди
(а поки так велось,
що до біди).
Бо по одній
розплавленій піщинці
вони складуть ціну́ мені –
людинці.

Яка зі смертю наодинці стала...
Яка від смерті наодинці впала...
Якої пів ребра чи пів монети
упали в космос з нашої планети...

Лиш антропологи по вивченню сердець
не зможуть пояснити наш кінець.

28 листопада 1994 р., Київ

Маленький огріх - Новий рік.
А що за ним, ти не підглянеш…
Можливо й спробував, та вік -
Ще не туди візьмеш і всядеш…

І понесе вас… понесе
Різдвом погребувати? Дзуськи,
Ти не Брюс Лі, не Джо Дассен,
І не монгол татароруський…

Осідлий, мирний… споживач!
Такий собі… декор-здобуток,
Мініатюра ближніх дач…
Горбань чужих, і власних муток…

Маленький огріх - Новий рік.
Не зупинути Неба обіг…
І зустрічатимеш повік.
Це запиши собі на лобі…
26.12.2020.

Прийшов онучок до бабусі й діду́ся.
- Ти нині не надто веселий чогось,-
Питає бабуся,- Чи щось не вдалось?
Скажи-но, онучку, чого ти не в дусі?
- Та в школі завдання таке задали.
Я вже всі книжки переглянув у себе,
А досі не можу знайти чого треба.
- Так, може би ми тобі допомогли?
Кажи, не соромся, онучку, ну-ну.
Ми ж знаєм таке, чого й в книгах немає.
- Та вчителька з нас на урок вимагає,
Щоб кожен знайшов про рослину одну
Легенду. Мені ж найскладніша дісталась,
Що в книгах про неї нічого нема.
- А як саме зветься рослина сама?
- Спориш… - Ну, таке,- знов бабуся озвалась.
Чи ж мало на світі легенд про спориш?
Дідусю, легенду онуку повідай.
Ти ж розповідав – чув від власного діда.
Дідусю, агов, ти там часом не спиш?
- Чого розкричалась? Не сплю я, чого?
Пригадую просто, щоб не пропустити.
Бо ж ми тоді бу́ли маленькі ще діти,
Як чув я легенду від діда свого.
Тож слухай, онучку. Було це тоді,
Як ще Україна під Польщею бу́ла.
Багато століть з того часу минуло,
Багато пройшло з того часу подій.
В селі проживала вдовиця одна.
Козак-чоловік десь в поході загинув,
А в неї лишилась маленька дитина,
Сама її мала підняти вона.
Та дивного в тому нічого немає,
Бо ж час був такий, вдів багато було.
Ще кілька десятків таких на село
Самотньо своїх діточок піднімає.
Дочка ж удовиці Настуся росла
Красунею, кращої годі й шукати.
Вже й хлопці юрмилися побіля хати,
З сусіднього, навіть, ходили села.
Микола-сусід вже також задивлявся.
А парубок ріс козаком, хоч куди.
З Настусею ще із дитинства ходив.
І грались разом. І, як кажуть…догрався,
Без неї не може і дня вже прожить,
І він їй, здається, також не байдужий.
А чому ж? Він парубок статний і дужий.
Чому б їй такого і не полюбить?
Здається, уже й до весілля ішло…
Аж якось селом пан зі свитою їхав.
Й побачив красуню Настусю на лихо.
І, хоч йому за сімдесят вже було,
Та все ще із себе вдавав молодого.
Побачив красуню і мов онімів.
Привести дівчину до себе велів.
Метнулися пахолки через дорогу,
Схопили за руки Настусю без слів.
Вона ж виривається. Стала кричати.
Микола почув, миттю вискочив з хати,
Із тину добрячий кілок прихопив
Та взявся тих пахолків розуму вчити.
Вони з переляку розбіглись ураз,
Забули від пана суворий наказ,
Бо ж можна кілком по спині заробити.
Побачивши це, пан страшенно озливсь,
Схопив пістолет і в Миколу поцілив.
Уп’ялася куля смертельна у тіло
І парубок тут же на землю зваливсь.
Настуся до нього, упала, ридає.
А пан знову слугам схопити велить.
Від крику ті посміливішали вмить
Та і оборонця вже в неї немає.
Схопили Настусю, на коней мерщій
Та й хутко з села по дорозі помчали.
Настуся молила, ридала, кричала,
Сльозами кропила шлях відчаю свій.
І там, куди падали сльози її,
Зненацька трава-мурава виростала,
І килимом густо дорогу встеляла,
Якою в чужі її ве́зли краї…
Тим часом селом подорожній ішов,
В житті довелось йому бачить чимало.
Нарвав він трави, що зі сліз виростала,
До рани приклав. Зупинилася кров,
А потім і рана умить затяглась.
Відкрив хлопець очі, пита: - Де Настуся?
Я клятому пану за неї помщуся!
- Та зграя туди по шляху подалась,-
Сказав подорожній,- Шукай по траві.
Трава-мурава ця – то сльози дівочі.
По ній і знайдеш людоловів, як схочеш.
Юнак, що удруге родився на світ,
Умить на коня свого білого скочив,
Взяв шаблю до рук і по сліду помчав.
Вже аж біля Чорного лісу догнав.
У викрадачів ледь не вилізли очі,
Як «мертвий» козак знов на них налетів.
Короткий був бій, лише шабля мигтіла
І голови вражі у порох летіли.
Пан стрелити вже на цей раз не успів.
Коли порубав ворогів до ноги,
Настусю свою посадив коло себе
Й поїхали разом закохані, де би
Дістати їх примхи панів не могли.
Кінь мчав по степу, залишаючи слід,
Копита неорану землю кресали,
Насіння цілющих тих трав розсівали,
Засіяти ними хотіли весь світ.
От з того часу й розрослася трава
По всьому відомому білому світу.
Вона собі право виборює жити
У спорі з негодою, вітром. Жива,
Не гине, копитами стоптана зовсім,
Палаюче сонце теж не спопеля.
Підтримує сили їй матір-земля,
Тож гордо «спориш» свою назву і носить.
Ота боротьба саме повнить її
Цілющими соками. Тим і багата.
За що люди мають її поважати,
Лікуючи нею недуги свої.
Ну, от і усе, наче… - Діду, зажди,-
Тут знову бабуся з куточка озвалась,-
Я якось з Горпиною тут спілкувалась.
Отою, що з висілка ходить сюди.
Так от що вона мені розповіла.
Спочатку всі знали спориш, як бур’ян,
Що здатна одно лиш засмічувать лан.
Тож справжня «війна» проти неї була.
Угіддя усі розорали кругом,
Вже нікуди бідній траві і подітись.
Зживають постійно із білого світу.
І от розізлилась трава із того
Й рішила назовсім піти від людей,
Податися в гори і там далі жити.
Там камені килимом то́встим встелити,
Де жадібність людська її не знайде…
У горах тих ста́ра ворожка жила.
Там трави збирала, в печері сушила,
Як треба, людей лікувати ходила.
Якось до печери із травами йшла,
Аж бачить: повзе невеличка трава.
Питає ворожка: - А як тебе звати?
- Трава-мурава. Можеш так називати
Або ще спориш люди кличуть. – Овва.
Так я ж тебе знаю! Куди шлях тримаєш?
- У гори іду, геть аби від людей.
Від них вже споко́ю немає ніде.
Усе розорали кругом в усім краї.
- Вертайся травичко, в горах пропадеш.
Селися, рости там, де є лише змога:
В садах, на городах, в дворах, над дорогу.
А, щоб менше шкоди було від людей,
Я їм розкажу, що природа заклала
Цілющії сили в тобі… З тих часів
Спориш лікувальної слави зажив
І люди зі світу його не зживали.
До речі, спориш – бо він споро росте.
Де би не засіявсь, там стелеться скоро.
У нас он встелив своїм килимом двору.
Ти ж, мабуть, звернув вже увагу на те?!

Напівраби, напівтубільці,
Напів – прислужники Москви...

Ніяк не витрясуть вкраїнці
Полови рабства з голови.

Я знову чую голос твій тужливий
на пустирях, і гавкання бульдогів,
і рідний слід шукаю в млі околиць,
і знову бачу скрізь різдвяну хвою
і вогники, шипучі у заметах.
Ніщо твою не викаже адресу
точніше зойку, що блукає поніч,
як чиста, кришталева крапля трути.
Тепер і я стрічаю рік Новий
на пустирі, в німому хороводі,
і гаснуть свічі давні у мені,
і по устах біжить вино Трістана.
Уперше я на зов не озиваюсь…
Я віднедавна бачу і без світла.


----------------------

Зима так поспішала через поле,
Через горбочки та байраки йшла,
Доводилось їй піднімать подоли,
Щоби не замочить своє вбрання.

Морозу ж то нема і скрізь калюжі,
На краплі перетворюється сніг.
В сльозах зима, але йому байдуже,
Хоч вона просить аби допоміг.

Щоб підморозив річечки й озерця
І сніг, що вона сипле не розтав,
Тоді і звеселиться її серце,
Готове до веселощів й забав.

2020 р.

Щодня він ходив на край світу
і щоразу запізнювався.
?

Щодня на 12:00
він поспішав на край світу
і щоразу не встигав.

Учора він вийшов з дому
о пів на дванадцяту –
і запізнився!

Сьогодні він вийшов
без однієї хвилини дванадцять годин –
і встиг!

Просто край світу
з кожним днем –
наближався.

1 лютого 1995 р., Київ

Сніг уночі побілив тротуари
І запорошив узбіччя доріг, –
Тільки пухкий нетривалий нездара
Нас налякати блищанням не зміг.
Спішно підхоплені вітром сніжинки
Вперто тулились до шерсті пальта, –
А ми раділи й сміялися дзвінко,
І поцілунками гріли вуста.
Ніч проводжаючи аж до світання,
Слухали шурхіт сніжинок чи спів,
Адже ставали хмільними з кохання,
А не від свіжості ранніх снігів.
Боязко тріскали десь верболози
І захололі тремтіли сади, –
Двоє щасливців на мерзлій дорозі
Марно хотіли лишити сліди.
Сніг уночі побілив тротуари
І запорошив узбіччя доріг
Там, де відбитків лишалася пара
Подувом сніжним припудрених ніг.
26.12.20

І

Дванадцять лап, шестиголова,
І в три ряди зубиська — рот...
Це Сцілла мореплавців ловить,
І тут її похмурий грот.

Плив корабель колись повз неї
Ахейський в нещасливий час.
Шість кращих воїв Одіссея
Чудовисько ковтнуло враз.

Печера у великій скелі,
На захід звернена в Ереб -
Аїда царство невеселе -
Там Сцілла все живе жере.

На відстані стріли польоту,
Куди людський сягає зір,
Живе Харібда там навпроти -
Чудовисько, і крутить вир.

Ковтає воду й вивергає
За день по тричі аж воно.
Той вир доводить до одчаю,
І корабель іде на дно.
ІІ
Грот Західний чи Роздумів ще зветься,
Про нього кажуть отакі слова:
Хто був хоч раз в подвійній небезпеці -
Між Сціллою й Харібдою бував.

6 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Заглянемо нарешті до театру?
Подивимось «Кохання на межі»!
Шаленою прихильницею арту
тебе зробили не мої вірші…

Ми найдемо в антракті вільний столик
подалі від куліс і мізансцен,
а замкнуте обставинами коло
горням еспресо, може, розірвем…

Лежать квитки у портмоне самотньо,
летить неумолимо-стрімко час
і зупинить його не можуть жодні
події, сили, люди…
окрім нас.

По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

викинь свій календар суїцидальних справ
нас чекає
мила моя сестра
вода і сонце
вітер та сіль
і білі слова дитинства
і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

плаття китайські — твоє
з качатами моє
червоне
жаба якою ми годували
бабу
Галю
пиво на кучері
рожева каністра з вином
терновим
та дикий
нестримний шал
липневого
першого
балу

викинь свій календар суїцидальних справ
скоро тобі поверне його медсестра —
грузнемо-грузнемо —
вгрузаємо у пісок
ось тобі полюси —
ставки-луг
ти допаси свою
я на росу встаю
хлопчик чорнявий нам принесе грушок

що у сухому залишку? —
сніг-трава
липи які не мовчали
шовковиці-драми

і звідусіль — твоя кудлата
мною підстрижена
голова

і спогади що
перетворились
на храми

2020

Кинув чоловік? Кинь
чимсь в спину йому й ти.
Щоб знав він, гад, як йти
геть від чоловікинь.

2020

– Засмучений, приречений,
занурений бездонно,
безсонням забезпечений
без Вас, моя Мадонно!

Зіллюсь дурними винами
над злими напівснами.
Дітьми́ дорогоцінними
не тішуся, як Вами!

Не втішу я, не вбачу вже
зорею оповиту
в п’янкий та золотий дюшес
Любов мою блакиту.

Скрі́зь титул невимо́вний Ваш –
на канделябрі кожнім,
на кожній книзі, в кожній з чаш –
і скрізь думки безбожні!

Коли хоча б одну сльозу –
полегшало б на вічність!
Але коли б на цю грозу –
Її Високу Світлість!..

– Без паніки… Вона вже тут…

12 лютого 1999 р., Київ

Десь у небі іноді літає
моє друге невловиме я,
уночі на Бога сподіває-
ться, а днями сповідається,
дістає до місяця рукою,
падає в обійми моря пір-
їною у піняву прибою
і зринає парою до зір,
а коли вертається додому,
зависає на земній орбі-
ті і не нав'язує нікому
те, що довіряє лиш собі,
що луною музики полине
із небес у поле зору дій-
сної історії подій і
маю ту надію, що єдина
ця моя незрима половина
ще існує у душі моїй.

12.2020

Розтанув день у сизій далині.
Вечірня мла густішає помалу,
Хоча уже зірниці вогняні
Над хатою принишклою постали.
Холодні, біловиді, мовчазні
Поблискують прискорено даремно,
Бо їхнє світло гине у вікні
І бродить по кімнаті морок темний.
А я боюся змалечку пітьми
І самота завжди мене лякає
Холодними обіймами зими
Та тишею, що впевнено зростає.
З кутка в куток вимірюю свій дім,
Наповнений вкрай смутком безпросвітним, –
Прийди, мій друже, і скажи: Ходім
Удвох крізь тьму до бажаного світла…
25.12.20

У кожного свій світ, своє життя,
Своя дорога і своя оселя.
І висота своя і небуття,
Комусь — до неба, а комусь — до стелі.

Біжу назустріч вітру і тобі
І холоду від радості не чую.
Скажи мені, любов моя, в журбі
Чи в щасті наша доля заночує?

І як навік з'єднати два світи,
Щоби в розлуці бути найвірнішим,
Щоб поряд до останнього іти?
Життя,скажи,скажи мені скоріше.

Щоб видавалось горе святом
І зменшить ступінь гіркоти, –
Терпіти вчили і чекати,
І віру в краще берегти.
Хоча солодшим і не стало
Життя для сотень поколінь, –
Покірно віримо і далі
У світ без мук і потрясінь.
А час іде і тільки множить
Відвічні поклади надій,
Бо вже й онуки бідні вхожі
В підпертий вірою наш стрій…
24.12.20

Колись були сніги, морози,
Була хуртеча навісна.
А нині небо цідить сльози
За тим, що згадується в снах.

Було – розхристана стихія
Владарювала на землі,
А нині мжичка мляво сіє
В несвоєчасному теплі.

Уже згубилася надія
Діждати снігу від зими...

Наразі – в душах сніговії
І холоди межи людьми.

І каюся, і ні... у ці короткі дні
усе одно вигадувати мушу,
що ніби я не їй і не вона мені
пообіцяли не ятрити душу.

Усе не проминають міражі,
у голові – чорти у табакерці.
Коли дрімають ангели душі,
то бісики розгулюють у серці.

Навіщо ця інклюзія мені?
На те і є надія в далині,
яку не завіває завірюха.

Гасає пандемія по землі...
Немає Санта Клауса в імлі...
взаємоізоляція – по вуха .

12/20

У карантині я уже не та
і важчає тягар цієї ноші...
Усе коротші осені літа...
мабуть тому пора ця – золота,
а от роки у юності найдовші.

Ярило повертає до весни
і вищає орбіта у зеніті...
як мовиться, – на носі яре літо.
І видяться такі пророчі сни,
що хочеться в обійми полетіти.

А в декого одне у голові –
намилив лижі і гайда до лісу...
Не доганяю я цього гульвісу.

Раніше – що не день, то візаві...
а нині... видно небеса праві,
коли між нами нап’яли завісу.

Свята Варвара ночі ввірвала,
А дні добавляти буде.
І знають в народі цю приказку здавна,
Бо у природі так є.

З цієї пори мине іще тиждень
І меншатиме кожна ніч
Та день добавлятиметься по хвилині,
А вогники різдв"яних свіч

Грітимуть душу і радість нестимуть,
Народження славлять Христа.
І тепло так стане, хоч надворі зимно,
Смакує святкова кутя.

2020 р.

Печально і тривожно затрубила
погорблена земля Кавказьких гір –
аж злякана луна, рятуючись, влетіла
у наш спокійний дім через ефір.
Струснулось десь невидиме каміння
незнаної підземної гряди –
і ніби у раптовім безгомінні
побито вікна меншої біди…
Вірменіє, твоя душа в руїнах,
в уламках болю, долей і епох –
вона загоїться, бо зараз вся родина
країни нашої – з тобою вдвох.
Ти ще розквітнеш цвітом неповторним,
ясним і пречудовим – як раніш.
Тебе – такої – не обніме горе,
бо ти стоїш – сильніш його і більш.
Бо кожен твій камінчик буде бити
у дзвони неперервного життя –
ще буде по твоїй землі ходити
дитя надій – майбутності дитя…
Аби людська любов не обміліла,
Вірменіє, це горе з місця зруш –
аби від землетрусу наших душ
ще довго та свята луна гриміла.

грудень 1988 р.

Поповзли чутки по краю, що Москва із ханом
Литву скоро воювати, руйнувати стануть.
Що під Білгородом, наче вже хан із ордою,
Дяк московський перед ханом трясе бородою.
Скоро вирушить те військо степами, полями
І найперше Україні дістанеться саме.
Та не став Ружинський того нашестя чекати,
Бо надумав, як до краю його не пускати.
Зібрав гетьман усе військо, що мав під рукою
Та й подався до Білгорода ходою швидкою.
На Дінці, де вже роз’їзди татарські гуляли,
Козаченьки на березі високому стали.
Стали там, де річка бистра по степу петляє,
Із трьох боків стан козацький вона прикриває.
А з четвертого Ружинський вози свої ставить,
Бо ж орди повадки вивчив, знає свою справу.
Війська в нього зовсім мало тягатись з ордою.
Але знає, що робити з тією бідою.
Як дізнався хан, що військо козацьке під боком,
То розправитись надумав із ним одним скоком.
І посунула орда та, кількістю лякає.
Козаки ж уже готові, вже її чекають.
Як посунули татари на табір щосили,
Стріли хмарами знялися та й сонце закрили.
Та у відповідь озвались козацькі мушкети.
От де смерть улаштувала криваві банкети.
Куля здобич не шукає, що її шукати,
Тісним полем орда суне прямо на гармати.
Сам татарин свою кулю знаходить у полі,
В тісній юрмі дуже важко оминути долю.
Мчать татари, мов отара, назад відлітають,
Вдають, наче злякалися та і відступають.
Виманюють козаченьків за вози у поле,
Щоб там тісно обступити, дати шаблям волю.
Та Ружинський калач тертий, та й не поспішає,
Всі у нього козаченьки з мушкетів стріляють.
Ніхто, навіть не думає на коня сідати,
Хоче гетьман якнайбільше орди постріляти.
Цілий день отак кидались на табір татари,
Але спроби усі їхні виявились марні.
Вже надвечір велів хан їм в поле відступити,
Щоб до ранку почекати, трохи відпочити.
Бо ж нікуди ті невірні не дінуться за ніч,
А вже зранку орда знову пантрувати стане.
Розляглася орда в полі, зализує рани
І готується почати свою справу зрана.
Та на ранок зовсім інша справа почалася.
Уночі козацька сила тихенько знялася.
Всю сторожу ворожую розвідники зня́ли,
А тоді коней татарських бомбами злякали.
Бомби ті татарським коням шкоди не завдали,
Бо ж стрибали, наче зайці, та все вибухали.
Полякалися від того табуни ординські,
Кинулися в кіш татарський, прямо всередину.
Потоптали, промчалися, паніку підняли,
А тут уже й козаченьки з трьох сторін напали.
Шаблями татар рівняли, сили не жаліли,
Мало які з того пекла татари вціліли.
Поверта козацьке військо назад переможне,
Веде здобичі багато, все, що взяти можна
Із татарського обозу разом з табунами
І полоненими топче на захід шляхами.
Скоро-скоро уже військо козацьке зустріне
І уклониться низенько ненька-Україна.
Вже й козаки відчувають близькість свого дому.
Та орда буджацька хоче завадити тому.
Як дізналися буджаки про кримського хана,
Що вся здобич, яку орда збирала старанно,
Тепер в руках у козаків уся опинилась,
То ж ту здобич відібрати дуже захотілось.
От і рушили буджаки навперейми швидко.
Адже знали куди саме військо йде і звідки.
Та одного лиш буджаки не урахували:
Що козаки степ навколо добре пантрували.
Лише вийшла орда в поле, а вже гетьман знає.
І як саме орду стріти думає-гадає.
Тож, відправивши всю здобич до Умані шляхом,
Сам Ружинський рушив з військом назустріч без страху.
Доки ото ще татари до Бугу дістались,
Вже козаки через річку усі й перебрались.
Добре знаючи, де саме орда буде мчати,
Гетьман вирішив над річкою Кодимою стати.
Там місцевість болотиста, обійти нелегко,
А обходити, то треба кружляти далеко.
Заховавши усі сили в ярах над дорогу
Й в очеретах, стали ждати суперника свого.
Тож, не відаючи пастки, буджаки промчали,
Поки в оту мишоловку козацьку попали.
А, коли усі втяглися вони між болота,
То ударила з мушкетів козацька піхота.
А буджакам розвернутись і місця немає,
Попереду і позаду також смерть чекає.
Майже всю орду козаки там і положили.
Ті, що вирватися встигли, помчали щосили.
До самого Аккермана козаки домчали,
Поки гостей тих непроханих назад проводжали.
І сікли їх, як капусту, дорогу встелили,
Щоби більше в Україну вони не ходили.
Повертався славний гетьман із походу того,
Переможне славне військо ішло позад нього.
Відібрали і в буджаків здобичі багато,
Тож було їм в Україну із чим повертати.
І співали козаченьки Ружинському славу.
А він мовчки попереду конем своїм правив.
Веселилися козаки, є привід для втіхи.
Лише гетьман попереду чомусь сумний їхав.
Радів кожен козаченько, що живий, не згинув,
А от гетьману боліла доля України.

І як оті сади шуміли,
І як оті шуми текли,
Як пасма вижухлі Сивілли
По морі утлім ковили.

Як випаровувалась тепла
Душа побитих стебелин,
І меркнув ліс, і балка меркла,
Хлипкі стежки і кроку стин.

Земля, мов рана незагойна,
Запрагла снігу й забуття...
осінньо ж було - було щойно...
Ач, тільки спогад по кутках,

ач, сни над сивим дахом хижі,
ач, лише місяць над чолом...
Висока ватра біль залиже -
Так, наче зла і не було.

ІКоли немає того, що колись
було, то я не відрікаюсь
від нього. Мушу виговоритись,
коли один за всіх ще залишаюсь.

Перебираю в пам'яті душі
обличчя, імена і клички, очі
і до зорі не вистачає ночі,
аби зійшлись усі товариші.

Згадаємо із хлопцями дівчат...
з дівчатами...(як іноді ведеться)
про їхніх завойованих солдат
у пам’яті обманутого серця.

ІІОсиротіли пам’ятні місця...
у вирії дорогою чужою
летіли поодинці до кінця
а розлучались парами, по двоє.

Щезали, наче плем’я могікан...
всі як один «виходили у люди»,
аби одного разу на екран
проектувалося «Російське чудо».

Не дочекались кращої пори...
Ішли на поруби і дуб, і явір,
аби соціалізму табори
іменувалися – совковий табір.

ІІІНемає їх... неначе й не було...
Єдина втіха віку золотого
напевне-що полинула до Бога...

У пам’яті – дорога за село
та усмішки веселі... повезло...
бо ще учора... наяву – нікого.

12.2020

Шкода, що тим, чим надило мене
твоє буття у світі цім, не стала
моя у нім присутність для тебе…
…Укотре на старому пустирі
дротами посилаю я у космос
і свій мідяк, увінчаний гербом
у суто безнадійній забаганці
єднання мить звеличити…Та ба,
тому, хто підмінити не зумів
собою світ, лишається намарно
щербатий обертати знову диск,
як стіл на спіритичному сеансі,
аби примара зголосилась ехом
останнім зойкам зумера у млі.


-----------------------

Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.
А Чоловіку чи Жінці –
нічого не винен я.

Нехай розтану в сніжинці,
десь на стежинці
серед чужинців.
А Чоловіку чи Жінці –
не дам я своє ім’я.

3 серпня 2003 р., Богдани́

- Привіт!..
- Привіт!..
- Ти як?..
- Нічого...
- І в мене добре все...
- Бувай!..
Таким коротким діалогам
Радію мовчки зазвичай.
І щиро дякую удачі
За те, що хоч не досхочу,
Але стрічаю, чую й бачу
Оту про кого промовчу...
23.12.20

Ти говорила, ніби знімала шкіру-
Так слово за словом по клаптику.
Чому ж він дививсь на вершини Паміру,
Чи ,навіть,у інші галактики?
Ти забоялася правди й прозорості-
Так захотілося вкритися скелями,
Вперто достукатися свідомості
Його легень,що стали пустелями.
І коли на загаслім заключнім слові
На гак начепила себе колишню
Зрозуміла-твоєї не варте крОві
Нічіє самозречення, окрім Всевишнього.

Я пророк, синодові - Бабай,
Замість крові - правдонька у венах.
Пророкую: "Воїнові - рай,
Праведнику в рясі - тьма, геєнна".

Поросло Писання пирієм,
Істина спаплюжена, дірява.
От мольба нічого й не дає,
Десятина церкві - марна справа.

Там, де мир - вирощують рабів,
Грішні всі - апостоли й миряни.
А Ісус неправди не терпів,
Вмер за тебе, служко окаянний.

У тилу не віра - каламуть!
Ти ж, служитель Бога,- що тут робиш?
В парадиз один веде лиш путь -
Вмерти за Вкраїну ув окопі.

І тобі спастися до снаги!
Йди на фронт! Отам безгрішних кузня!
Бий кадилом пики ворогів
І хрестом лупи кремлівські гузна.

23.12.2020р.

1

пробок дорожніх здолавши пунктир
в анестезії чекання не гинучи
рух розпочну на енергії зір
зібраної в час опівночі

паморочиться світлова
істота розгублена в невагомості
хоч знає верх там де її голова
в стані розбурканої невідомості

2

залиште дороги дроти павутини
залиште аорти та інші судини
залиште благаю лампади й кропила
людина це пам’ять що точиться з тіла
і світлом тече у зірок океани
так річища вулиць впадають в майдани
так зоряний пил вдень злипається в сонце
щоб рух пульсував у небес оболонці

2020