Я дуже сильна і воодночас легко гасну.
Я плачу, я кричу...
Сміюсь, і знову одягаю маску, в якій зосталося багато нездолáнних слів.

Я не витримую, я слабну. Я падаю, і далі вже не хочу йти,та хто крім мене, зможе шлях тернистий цей пройти. Затям,Життя-не казка,сказала раз колись собі.
Хто як не ти? Збирайся з думкою, старайся, живи лиш так, як хочеш цього ти . Роби все чесно,й не ламайся ,під натиском ворожої душі.

Ці фарисеї будуть тільки зневажати, а ти все далі до мети лети.Вони ж бо схочуть крила твої обтинати, зламати пориви душі, проте не вдасться їм піднятись,на недосяжні бéскиди твої.

Лиш віск легесенько стікав додолу
А я не плачу...
лиш тихесенько кричу....
Душа моя, малесенькая пташка, яка слізьми щебече гімн життю...

Вже може годі душу мою плюндрувати? Кидати в спину тільки наклепи пусті?
Для чого нам самим себе з середини з‘їдати,і лиш шукать недоліки в собі?
Їм завжди буде недогода,і все не так,як робиш ти.
Ти пам‘ятай ,щасливий стане тільки той, хто завжди буде йти.

В душі неначе вітер віє по Сахарі,а ти не оглядаєшся, крокуєш далі, туди де нас не буде більше знов.
І Шлейфом оксамитовим лунає мій тихий сум,який все в‘ється знов і знов.
Бо ж справжній жаль насправді не гучний
А За вікном вирує там безжалісна молочно-заварна зима.
В руках гаряча кава, в думках крихкі слова.
Не знаю я, як буде далі там,можливо, скоро і в моїй душі настане Шантарам.

Романтичне розмаїття зір та тонке сплетіння поглядів, мов гір.
Струменіють вектори душі і тіл, пламеніють вітри відчуттів.
Імпульси вирують, настрої бушують,дотики зникають, подих забирають.
У повітрі аромати, запах кави,хвої,квітки-м‘яти.
Пристрасть рвется,гнів і страх,чи на рівних ми правах?
Посмішки лукаві, а можливо і ласкаві,поцілунки малодушні та безтями неоружні.
І турботи ніжний птах ходить тут на всіх правах.
Серце б‘ється, струна рветься,почуття нестримно ллється.
Наші душі немов тайні,мілдемісти незвичайні.

Сьогодні не прийде ще наше завтра...
не вистачає тями та уміння,
але із покоління в покоління
не гасне у серцях надії ватра.

Душа народу тліє, та іскриться...
у полум’ї нерівного двобою
із дикою ворожою ордою
гартується у герці наша криця.

Над нами нависає дика скеля,
де двоголовий ще довбе печінку
розп'ятого онука Прометея...
але байдужі європейські свідки.

Така нам доля випала у світі,
де вороги скажені та лукаві
украли історичну нашу славу,
яку закарбували у граніті
далекі наші пращури... а діти
сьогодні...
            у бою...
                на переправі.

02.02.2021

Звичайний день січневий. Вранці кава,
Фейсбук, сніданок. За вікном трава
Зелена, ніби восени отава.
Зима немовби втратила права

На сніг і вітер, холод і морози.
Незвично якось – сонце і тепло.
Бруньки уже попали під загрозу,
Повірили теплу. Щось зацвіло.

А пролісок свою біленьку свічку
Підставив у вразливий зимочас.
Неначе втратив ту квітневу звичку
Порадувати першим цвітом нас.

Заплуталось усе у цілім світі –
У Африці сніги, у нас – дощі.
Отак і в долі. Дні є сонцецвіти,
А є важкі, одягнені в плащі.

І я собі вирішую: ні кроку
До тебе вже віднині не зроблю.
Та все умить змінилося нівроку,
Коли почула я твоє: – Люблю.
20.01.20

На темнім фоні купола небес
Ясніє місяць парубком самотнім,
Адже зірниці догоріли десь
Чи заблукали всі безповоротно.
Учора ще так зоряно було,
Що тіні вкупі по ночах біліли, –
І радувало погляди число
Світінь надій навкіл на небосхилі.
А нині місяць, наче каганець,
Сіяє без утоми і вагання
Над згарищами зраджених сердець
Уздовж доріг, покручених коханням...
02.02.21

А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
Приходь до мене в радості
зі спо́кою в принадності.
Ось твій віник. Хату підмети.

Ай, не скигли, як чайка на руїнах моря!
Висохла вода – і почуттів немає.
Я не знаю, навіщо тебе займаю
пеклом долонь і фалосом горя.

Ну що я тобі зробив, заразо?
Що́ ти поглядом з мене знущаєшся?!
Я маю відразу відразу
і більш не з’являюся.

Нас розл(уч)ютив гнів Богів.
Ми звірі з різних таборів.

25 червня 2005 р., Київ

Ото раніше гарно малювали -
Аж плакали розчулені дівки!
А нині у пошані (йолі-палі!) -
Нездари-чорновуси та сушки.

Як щось напишуть - дрижаки по тілу
У читачів. І сльози на очах.
Бо їх віршатка - творчості могила,
Пегаса й музу ріжуть без ножа.

На сайті ґвалт! Під вигуки "Рятуйся!"
Забився, наче миша, до кутка.
Анумо залоскочем Чорновуса,
На нуль помножим клятого Сушка!

02.02.2021 р.

Дише… астралом мертва тиша,
у всесвіті лиш я…
Тиша… Ум запитання пише –
У чому суть моя?

Сокіл… у небесах високо
долає тугу й біль.
Поки… прострація, а спокій –
у практик вища ціль.

Віхи… занурюють у вихор
думок моїх і мрій.
Тихо… пиху́ здираю, з лихом
веду в астралі бій.

П‘єса… Постійні біль і стреси
знецінюють буття.
Престо… лунає неба меса,
як пізні каяття…

Діло… Нове астральне тіло
пливе у товщі хвиль.
Сміло… страху здолає силу
медитаційний стиль.

Тісно… Меча стискаю міцно
надземного ефес.
Вісті… несу усьому місту,
простую до небес!.

Відчуваю, слова – зайвина,
Не промовлене – дуже дієве.
Ми у раї – така новина,
Ще відомо: у раї ти – Єва.

А промовиш важкенькі слова –
Повернуться реальності міти.
Одуріє тоді голова
І не зможеться сенсів узріти.

То давай – мовчимо, нітелень!
Так ми будемо до понеділка.
І важкий цей означимо день –
Проспіваємо щемну гагілку.

Освіжіють нестримні слова,
Хоч і зайві, але вже інакші.
І ти будеш мадам ділова,
А я горя триматиму чашу.

Недопита вона – теж біда.
Передчасно радіємо нащо?
Отака обопільна вина.
Ми усміхнені, дивно ледачі.

І тому я плече і крило
Не підставив; напевно – пропащий.
Бо і згадки про це не було б,
Та сумнівно, що так воно краще.

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

_______________________
* ц. брама – церковна брама

21 січня 1998, Київ

Подруга і Любий вже колишні,
Чорну в душу врізали печать,
Подруго найкраща, найрідніша,
Як змогла ти любого забрать?

Зрада для Кохання, мов короста,
І якщо спроможен, то не мстись,
Помста - почуття гидке, нудотне,
Спричиняє хворобливу млість.

Ще юнак підступний повернеться,
Буде він метлятись між дівчат,
Та колишнього не сприйме серце,
Не пройти шлях спалений назад.

Хмари зради затягнули небо,
Цю сторінку не перегорнуть,
Зрадника невірного не треба,
Подругу я хочу повернуть!

Не біймося собі зізнатись,
Що нас усіх пече, болить…
Від болю цього не сховатись,
Пожеж його не погасить.

На ті пожарища забракло
Всесвітнього потопу вод…
І ми, нехай повільно, блякло,
Та все ж ідем на ешафот.

Йдемо́ у супроводі чванства,
Свого дволикого єства,
Шляхами самоошука́нства,
Зітерши образ божества.

Та вже й не йдемо, вже несемось,
Прискоривши у прірву лет,
Аж доки вщерть не розіб’ємось,
Святий покинувши намет.

У кожному із нас є іскра
Від благодатного вогню.
Та іскра ця, як в горлі кістка,
І тьма перечить знову Дню…

Нам хочеться страстей напоїв,
Нас ваблять яства зі столів
Новооб’явлених «героїв»,
Туси хмільної королів.

І так пливуть, стікають роки
Мутними руслами примар.
Невпинно множаться пороки,
Душі громадячи тягар.

І споглядаючи руїну
Свого безславного кінця,
Ми далі ллєм гордині піну
На кам’яні свої серця.

Не в Лондоні, чи Відні,
Не десь на Кайзерплац
Відкритий для відвідин
Черешневий палац.
В палаці не вщухають
Бенкети і бали,
Там радо зустрічають
Бешкетників малих.
Від їжі і напоїв
Згинаються гілки.
Спішать сюди юрбою
Шпаки-мандрівники.
Це галасливе панство,
Прибувши на бенкет,
Не дбає про "убранство"
Й придворний етикет.
Гостинні ці палати!
Принаймні раз на рік
Тут мріє побувати
Усякий мандрівник.
Для птаства і малечі,
Відкритий всім вітрам.
Зізнаюся, до речі,
Я теж бувала там.

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

За вікном, зволоженим туманом,
Потонуло в мороці село, –
Чи якась запона білизняна
Заслонила моторошно скло?
Бо в кімнаті зранку не світає
І сіріють смерки за вікном, –
І здається, що не має краю
Ця пітьма, небачена кругом.
Надивився всякої погоди,
Дивувався різному колись, –
Та не бачив, запевняю, зроду
Щоб тумани щільно так плелись.
Виникли припущення й питання
Множаться здогадкам завдяки, –
У густющій пелені туману
Губляться стривожено думки…
01.02.21

В минулому картини малювали -
Таки ж мистецтво справжнє то було.
Чи Айвазовський із “Дев’ятим валом”,
Сікстинської капели Боже тло,

Чи Рафаеля чарівні мадонни,
Куїнджі фантастичні кольори,
У казці Васнецова зором тонеш...
Да Вінчі, Врубель. Що не говори

Бездарна не була робота жодна -
Трудилися митці, як ті воли...
Чи наш Мурашко сотворив полотна -
По тілу глядача мурашки йшли.

Нехлюйство напоказ не виставляли,
Його не вставиш в рами золоті.
У виставкові велелюдні зали
Художники ішли, немов святі.

Тепер чи не на кожному будинку,
У ліфті, на асфальті чи містку -
Побачити ми можемо картинку,
Що викликає посмішку гірку

У кращім разі. Письмена таємні
Заповнюють із низу догори -
Всі світлі вулиці й провулки темні...
Бери собі балончик і твори.

Доступно нині все й демократично...
Поблідли вікна галерей чомусь,
І на портретах постаті величні...
І я також ніяк не усміхнусь.

Обписані і лави, і вокзали,
Здрібніле людство вже не бачить вись.
І те, що в туалетах малювали,
Тепер малюють на будинках скрізь!))))

1 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Розгулялась «дияволиця»,
Та залізні серця не б’ються.
Я лежу посеред столиці -
Люди дивляться і сміються.
...
Наче кров’ю чи молоком,
Я стікаю, як слід, віршами.
Вже завівся, «тік-так» - «бім-бом»,
Механізм, що руйнує храми.

Ниє рана, бурчу на смерть,
Що від неї нема спасіння,
І почалася круговерть -
хто там перший кида каміння?

Я очима веду рядки,
В небесах. Бо настала тиша.
- Закидати? Нести квітки?
- Почекайте, нехай допише.

В її душі запалена свіча,
Із уст злітає пошепки молитва,
Надія й відчай в стомлених очах
Злились в одне після тяжкої битви.

То гріють серце, то жахають сни...
Якою буде зустрічі хвилина?
Чекає мати сина із війни.
Своїх дітей чекає Україна.

2014 р.

- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.

Там, де щирості – біля відсотку,
а любові до ближнього – zero,
я ніякій мані не повірю.
Маю пам'ять не дуже коротку.

До піїтів пошани – без ліку,
та у мене характер поганий,
як побачу між лицями «лики»
чи гяура на задньому плані.

Хоч убий, оминаю совкову
від людей ізольовану касту,
де – зачепиш священну корову,
будеш клячу на вигоні пасти...
Вибачайте, що зовні, панове,
ви таке недоторкане панство.

01.2021

Листя покручене, сіре, останнє
натиском зносить чимдуж буревій!
Пристрасть шалена, не чує прохання.
Віти шепочуть, згинаючись: стій!

Ну, й розходився, завзятий бешкетник!
Плани важливі мерщій скасував.
Далі накручує швидкісні метри!
Отже, сьогодні уже не до справ.

Швидше б додому! Там затишок, спокій.
Кроків залишилось кілька! Вперед!
Почервоніли, замерзлі вже щоки.
Доберемось до оселі ледь-ледь.
***
Лютий від Січня візьме естафету!
Трішки лютує, йдучи до Планети.
Мріє, мабуть, до високого злету!
Тільки боїться Небесного «вето».

31.01.2021 11.00 - 12.15

Имея пару «фаберже» -
Нужна и курица-наседка!
И между-ногий неглиже
И чисто убранная клетка….
31.01.2021.

Теше дошки, а сам -
Неотесаний хам.

31.01.21

Маю сотні речей непотрібних, але дорогих;
Всі позначені часом, який не вмирає ніколи.
Може, після відлиги стече, відбіжиться зі стріх,
Врівноважиться тихо у травах до Свята Миколи.

Чом думки появляються саме про це? Не скажу.
Що відкинути важко – у часі ймовірно зависне.
За селом за моїм он чортяки проводять межу,
Зафольклорений дідько заводить оновлену пісню.

Пісно, голодно буде мені, та не дінусь ніде.
Учорашнє зі мною і, знаю, воно не на жарти.
Та не маю жаги, одкровення для добрих людей,
І вина чи біда це – не думаю, бо і не варто.

Непотрібних речей позабути хоча би на рік –
То минуле моє відпочити змогло б і радіти,
Що я був і ще є – отакий, не пустий чоловік,
Інтернет мені пише, приносить окличні привіти.

Так, це тільки бажання, воно пропаде.
У життя увійду, як заходять у космос відкритий.
І якщо – уявіть – отоді не впізнають мене, –
У минуле заглиблюсь, на більше не матиму сприту.

Вийшла з тільця білої кицьки
душа інша.
Мудрість її невимовна
зачаїлася, наче миша.
Розпливлися зіниці –
й немає різниці,
чайне перш?.. чи блакито́вне?..
згасло вічко моєї киці…

Снігом падай – і не лякайся,
і не кайся.
Ще раз, хоч як, повернися,
пригорнися – й зостанься.
Замурчи біля серця –
й на мене не сердься…
Хмарко біла, ген, у висі!
На цій грі зосередься!..

19 липня 2006 р., Київ

Зимовий день!
Мій інієвий день!
Яка прикраса для людського ока!
Ба,цілу ніч викрешував олень
З-під ратиці сніги в обидва боки.
На кожну гілочку
І голочку дзвінку
Скрипаль підвісив на промінчик ноту-
Я чула тиху гру березняку,
Так схожу на снігів лискучу цноту.
Ні лапок птиць,
Ні хвостиків куниць -
Лише тремтіння на морозних струнах.
Ось упаду в замети горілиць...
А олень ,десь під вечір, сурмить в сурми

Боротьба у протиріччі:
сонце, зливи, снігопади.
Найзапекліші до влади!
Ще й бувають пересічні.

Завітає дощ у січні.
Потім – сніг та хуртовини.
Змінюємо одежину.
Бо ж не вперше – справа звична.

Зараз сніг мете в обличчя!
Ковзають по кризі ноги
до безпечної дороги!
Не впадаючи у відчай,

вкотре в пошуках стежини
пройдено шляхів багато.
А часу ж бо не здогнати!
Знов завершується днина.
***
Вечір, ніч, втомились очі.
Відпочити дуже хочуть…
Вечір, ніч, наступний ранок.
То ж готуємо сніданок!

Далі у життєві зливи!
Всі вони такі мінливі!

30.01.2021
Свідоцтво про публікацію №121013007263

Возлетіла птаха
сама
не у вирій.
Розгойдала крила
і лягла на небо.
Возлетіла птаха…
Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу плаху…
Під снігами вітер
коси травам чеше,
за мої пристріти
ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде –
де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі,
вирви мені серце –
сам пісень наврочив
серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо:
сам не заспіваю,
як немає птахи –
то й пісень не маю.

11 листопада 1992 р., Київ

***
осінні коти
линуть
до рук
мов риби
при березі
мілкої річки
шукають
ласки
хвостами зачіпають
щоки і ніс
ти як вони - безпритульний
і не вписаний жодними рамками
в місто
будуєш для них
дім зі своїх долонь
а коти
пухнасті
і теплі
муркочуть
муркочуть
муркочуть
тобі
на вухо
цю розмірену симфонію
осені
мур-р - жовтопад заливає обличчя
мур-р-р -пожухле сонце звалилось на віття
мур-р-р-р кричиш у водостічні труби у відчаї
мур-р-р-р-р - співаєш під мелодії покручених дерев.
і коли ти ідеш
двійко котів біжуть перед тебе
плутаються між ногами
чорний і білий -
Михайло
Габріїл

- 1 -
Кричат: - Хана! Орут: - Капец!
А сами жрут икорку ложкой.
На подлеце сидит подлец,
Играя нами, словно с кошкой…

- 2 -
Напев.
Пусть говорят что, мол, кошмар:
Столб на столбе - одна реклама,
Но застолбиться - божий дар -
Мне напевала еще мама…
29.01.2021.

Тінь доганяти весело і легко.
Під гору лізу, із гори біжу,
а де нема протоптаної стежки,
виписую фігури Ліссажу.

Кигиче чайка голосом плаксивим
і ґелґає своє гусей табун...
вітаючи мене, велеречиво
віщує щастя птиця гамаюн.

Воно десь є між трьох високих сосон,
заблукане у лісі, безголосе
вороною пікірує на лід
або здіймає лебедині крила...
а от Мороза-діда не зустріла
і білий іній замітає слід.

Мені сьогодні і вітри попутні,
і голоси манять із висоти...
гайну по лісу і мороз не стукне,
і є надія пасію найти.

Дуби і сосни розпрямили плечі
і явір, каланчею у снігу,
звикає до зимової хуртечі,
а я – до завірюхи... на бігу.

Але за нею гнатися абреку
як і за тою, що піймати легко,
немає сенсу, бо куди не йди,
усе одно не відаю, куди
веде лижня... за обрії далекі,
а на снігу лише її сліди.

01/21

Ні, я не Джон і не Хуан,
Не син єврейського народу,
Я лиш безпам’ятний бовван,
Без мови, племені і роду.
Я малорос, я дьогтемаз,
Я п’яте колесо у возі,
Я розпродажний пі***ас
В борделі при чужій дорозі.

Біліють знову кручі і яри,
І на морозі терпнуть верболози, –
І лунко в’ються біля ніг вітри
На зледенілій ранішній дорозі.
Блищить на сонці інію кришталь
І верб похилих видовжились тіні, –
І посвітліло у пітьмі проваль
Від білизни і сяєва проміння.
Гармонія пори і кольорів
Зродилася красою перед зором, –
І я душею знову подобрів
Межи зимою зітканих узорів.
30.01.21

Як графоман тебе повчає,
І в очі заздрістю плює,
То знай — показує з одчаю
Він істинне лице своє.

Ну а коли бездара нищить -
То високо тримай свій стяг!
Це означає — ти найвищих
Висот у творчості досяг!

30 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Що не вбиває, робить те сильнішим –
колись повідав геній Фрідріх Ніцше.
Теорія ця не уникла краху –
не став сильнішим ще ніхто від страху…

Читаєш, чуєш: - «постарілий…»
І випрямляєшся по швам.
А шви, прибрежне твого тіла,
Який не є, а Instagram:
Свої турботи… фото - звіти.
Свої невдачі - штамп життя.
Своє відлуння… словом, звідти -
Листай, зови - ніц вороття.
Хіба зупинить ненароком,
І відмотає Пам’ять час…
І споглядаєш тихо, з боку,
Що робить Він, безбожний, з нас…
29.01.2021.

Відсутність глузду - горе для гаманця. Укотре переконуюся в цьому, спостерігаючи, як люди клюють на дешеву рекламну приманку товарів та послуг, і передвиборчі обіцянки майбутніх горе-керівників держави. А скільки тих забобонів у царині релігії! Скільки дурного, перекрученого, такого що на голову не налазить!
Підбив кума піти до церкви на всеношну, оскільки завтра Пасха (не плутати з паскою, бо це кондитерський виріб, а не свято, як дехто вважає).
Я у вишиванці та брюках, а родич - у драних джинсах з діромахами та у сорочці з написом “Fuck you”.
- А нащо дірки на штанях? - питаю.
- Зараз так модно. Увесь брендовий одяг нині в таких от оздобах.
- Тю! - одказую. - В трикотажній промисловості є котонові машини. Часто нитки рвуться, і тоді полотно тчеться з проріхами та забоїнами. Раніше це вважалося браком, таку тканину викидали на собачі підстилки. А нині, аби не здавати брак у вторсировину - шиють для неохайних дурнів отаке от як ти носиш. Подивися - чи ходить британська королева у такому? Га? А Зеленський?
- Нічого ти не розумієш у новітніх віяннях моди,- одказує кум і скрегоче зубами.
Я й справді нічого не розумію в ковбасних обрізках та вбранні для опудал. Та це ще півбіди! Кум ще й сина з собою взяв, аби долучався до святих обрядів. У того на голові дибиться різнокольоровий ірокез, губи та ніс обцяцьковані пірсінгом, а на футболці золотистими нитками вишито “ Vivat, lesbians!”. І картинка на спині вельми двозначна: гола сідниця якоїсь красуні, на половинках якої блимають очі.
Але мовчу, готуюся до божої молитви, не бажаючи відволікатися на бздики своїх сусідів.
Чалапаємо потроху до храму. Кум і каже:
- От скажи,- чому у тебе завжди так гарно поголене обличчя? Я, наприклад, шкребуся все життя, використовуючи апарати для гоління провідних світових фірм. Сьогодні оббрив писка електробритвою “PHILIPS AquaTouch”. І так вона легенько ковзає мармизою, наче жінка цілує! І все одно виходить не так, як у тебе.
- А кіко коштує цей диво-апарат?
- Три з половиною тисячі. Може, ти користуєшся якимось ще крутішим заморським агрегатом? - питає.
- Егеж, Називається “Big crome planinium”...
- Ой, якщо з платини та хрому, то я такої ціни не потягну. Мабуть, під 10 тисяч!
- Та нє, Штампують це диво у столиці, на Борщагівці. Коштує сім гривень за пачку. Голитися можна півроку.
- Тю! А якою пінкою користуєшся? Я, наприклад - “Wash N'Shave”, коштує також три з половиною тисячі..
- А я дитячим милом,- одказую, посміхнувшись у вуса.
Кум аж зупинився і розчахнув рота від здивування.
- Не може бути! Ти ж людина елітна! Знаний в усьому селі віршосплітач, а користуєшся такими дешевими засобами!
- А яка різниця? - перетипитую в ошелешеного Миколи.
- Е-е-е-е, бе-е-е-е, у-у-у-у, тьху! - сплюнув кум у придорожню калабаню, не знаючи що бовкнути у відповідь.
Вийшли з завулку на центральну вулицю. Пройшли якихось двісті метрів, а кум уже втомився, хекає так, наче довкола земної кулі тричі оббіг без зупинки. Воно й не дивно, бо одній руці несе двадцятилірове цебро крашанок, а в іншій - кошіль, завбільшки з виварку, в якому з верхом натоптано вуджених ковбас, суліяк з чикилдихою, вареників зі здором, круг сиру, ананаси та ще бозна що. Вся та гора їдла засипана зверху цукерками та печивом.
Синок теж не відстає від батечка: за плечима майталає копчена свиняча нога, а з кишені у джинсах визирає свічка, завтовшки з моє передпліччя і довга, як рука злодія. Одним словом: “підготувалися”.
Мені ж набагао легше: маленька опалка з кількома яйцями, паляниця домашньої випічки та чекушка з водою, яку хочу освятити.
Ніяких ковбас, ніякого сала, бо Христос сала не їв, а от у свиней бісів виганяв регулярно. Там вони і досі вештаються. Наче.
Заходимо це до церкви. А там море люду. В основному старі баби та діди. Воно й не дивно: нині молодь вечорами любить бігати по генделиках, на танцюльки в нічні клуби, або висиджувати геморой біля телевізорів чи ноутбуків, втюпившись в екрани.
Прилаштувалися поближче до аналоя, аби добре було чути бубоніння попа. Опустив смиренно голову і чекаю початку проповіді. А кум збоку бурчить:
- Так ладаном надиміли, що аж паморочиться в голові. Ні, щоб додавали якихось інших ароматичних масел: трояндових чи лавандових. І нахекано так, що хоч сокиру вішай.
- Куме,- сіпнув його за лапате вухо,- годі бубоніти. Ставай смиренно у позу грішника і думай про Бога.
Почалася утреня. Я слухав святкову літургію, співав в унісон з вірянами, клав хрести, молився.
- Воскресення Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити.
- Слава святій, і єдиносущній, і животворящій, і нероздільній Тройці, завжди, нині і повсякчас, і на віки вікі! - гримів голос священника. А люди в унісон відповідали:
- Амінь.
Загримів тропар: “ Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!”
- Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги його, і нехай тікають від лиця його ті, що ненавидять його...
- Як іщезає дим, нехай іщезнуть, як тане віск від лиця вогню...
- Так нехай погибнуть грішники від лиця божого, а праведники нехай возвеселяться...
- Це день, що його створив Господь, возрадуємося і возвеселімся в нім...
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Урочисто задзвенів голос священника:
- Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав!
А віряни в один голос відповідали: - І тим, що в гробах, життя дарував...
Ось і диякон долучився до проповіді, затягнувши ектенію:
- В мирі Господу помолімося...
Не витримав кум, Стало йому нецікаво, крутить головою навсібіч, в носі копирсається, а синок вийняв з кишені жуйну гумку і заплямкав на всю церкву.
Чесно скажу: розгнівався я. Замість того, аби зосередетися на святковій літургії думав про те, як би вигнати кума утришиї з храму. Але вирішив не псувати святкового настрою і відійшов від нього подалі, аж під носа попові. Той не прогнав, з розумінням кивнувши головою.
Ось уже прозвучав іпакой, кондак, сихира, світильний, хвалитні псалми, ектенія усильного благання, прохальна ектенія, і, нарешті, - великий відпуст.
Священник окропив їжу, яку принесли люди. Правда, затримався хвилин на десять біля кумових лантухів з їдлом: таку гору освятити кропидлом за секудну - справа немислима.
А як закінчив - заліз я до кумового кошеля і давай перекладати звідтіля гастрономічні дива у цебра, які ніс за священником диякон та кілька вірян.
- Ти нащо мою їжу віддаєш?- гнівно запитав родич.
- Так треба. Бог наказав ділитися. Всі твої смаколики підуть нужденним та монастирській братії. А вони за тебе помолятся, аби чорт тебе не вхопив,- одказую.
- Синку, віддай свинячу ногу дяку, а то ще надірвешся,- кажу кумовому дитяті. - Хай поласують монахині та одинокі старці в будинках скорботи. Вам і так вистачить на місяць. Ще й залишиться.
І цап! з рук опецька тридцятикілограмовий хамон, і геп! його на дякові плечі, аж той присів.
А кум на мене, чомусь, злий відтоді. Учора перестрів на вулиці і запитав, чи не піде цієї весни разом зі мною освячувати паски. А він блимнув на мене, мов середа на п“ятницю, перейшов на іншу сторону вулиці і дав драла.
І вас запрошую, шановні друзі, скласти мені кумпанію. Після служби розговіємося добряче. Є у мене чекушка вина домашнього, від жінки заховав. Вистачить на душ двадцять, не менше. А ковбас з собою та сала не несіть: сусід кабанця смалить, обіцяв дати рило та вуха. Отже - голодними не лишимося.

29.01.2021 р.

Останній день своєї злої долі
ти на пустій панелі провела,
в старім пальті в дірках від молі
одеколон прострочений пила́.

Собаки грали, бились поліцаї,
всі ліхтарі електрику дали,
твою трясучку в млосному розмаї
мільйони ламп до ранку розтягли́.

Сопіло місто носом через труби,
двірник мітлою в урні шарував,
у моргу вранці розкладали трупи,
ти ще лежала трошечки жива.

Двірник газету зняв з твойого лоба
і наказав: "По-доброму, давай!.,"
а ти не йшла, а він мітлою дзьобав –
твоє хирляве тіло добивав.

Спустила дух о шостій на алеї,
де сорок літ назад цвіла, мов мак,
коли додому йшла на всі легені,
затискуючи гроші у кулак.

28 вересня 1994 р., Київ

Двадцять перше століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє, побачивши в небі комету,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Пролетіло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах розлетілися діточки-квіти,
Від трудящих років полиняла краса.
Доживають самотні, ніким не зігріті,
Часто з їхніх очей випадає роса.

Не збулось! Не для них золоті небокраї,
І заморські краї не для наших бабусь.
Без уваги й любові самотні згасають,
Ті, що мають дітей, говорить не берусь…

У різдвяні свята приїздіть до матусі,
Обніміть і посидьте за рідним столом…
Ті, що вже в небесах, я за них помолюся,
Бо по долях стражненних пройшов бурелом.

Він на зморшках обличчя записував радо -
Всі ГУЛАГи з війною і голодомор.
А тепер їхня старість є здобиччю влади
І вона влаштувала стареньким терор.

В безгрошів’ї, безхліб’ї, покинуті світом,
Доживають батьки і бабусі дітей,
Що розбіглись від рідних узимку і літом,
Бо забули, не чути від них і вістей.

Поможіть добрим словом і голосом тихим,
Без жалю витрачайте ви гроші на них.
Бо не знаєте, що вас чекає, як лихо
Сивочолому вам пригадає ваш гріх.
04.01.21

Зимовий день. І вітряно у парку.
Повітря аж пронизує тебе.
І зазирає вітер в кожну шпарку,
Неначе нишпорка із КаДеБе.

Навіяв снігу. І прасує свистом.
І сад у білім смокінгу. Дива.
З трави зелених гудзиків намисто
Півколом на піджак понашивав.

Зима вернулася і порядкує -
Січе, завією все холодить.
І щуляться берези, сосни, туї
Від коренів самих до верховіть.

І затремтів ясний і збліднув обрій.
За хмару ухопив мороз його.
Розтікся Велес ув усмішці добрій,
І сивиною огорнув обох...

28 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Коли в залі погаснуть вогні,
Коли врешті притишеться свято
Так тривожно, так тужно мені –
Чом у буднях так горя багато…
Чом у світлих своїх почуттях
Ми такі нерішуче стидливі.
Чом на стомлених наших устах
Не витають слова гордівливі
Про найближчих до серця людей,
Про житло, повне тихої втіхи.
Про деревце, про ранок отсей.
Краплі снігу відталого з стріхи…
Про життя – як звичайне життя,
Нас – і в буднях налитих любов’ю…
Про наповнене серцебиття
До країни, залитої кров’ю…
Ми такі, як усі на землі –
Відчайдушні в бажанні звитяги.
Тож спішім у засніженій млі
Підіймати окрилені стяги.
Ми, хто духів батьків і дідів
На Різдво прикликали до столу –
Не шкодуймо сердець і голів
Крутоверхи долати із долу.

Ми такі… як усі на землі –
Тільки ж духом дідів – немалі…

28.01.2021.

ІЯка різниця – яники чи зелі...
І ті – козли, і інші – не орли.
Одні блудили у чужій по(у)стелі,
а другі їли, (к)рали і пили.

Оба відомі слуги Ліліпуті,
які ще лижуть всі його місця
і заглядають в очі-зуби-дупу,
чекаючи подачок до кінця.

Вертаються на циркову арену
шиплячі змії-лу́каші, гієни
і рицарі ножа і тесака –
опора невмирущого совка.

Місця казенні позаймали знову
авакови, шкарлети і портнови,
загавкали шакали шарії,
на горизонті – швондєри-царьови,
в ефірі – розбишаки соловйови
і шарікови – наші і свої.

ІІАле яке кому до того діло,
що у пуху і єрмакове рило,
і каються дубінські й деркачі...
на митниці ідуть потоком гроші,
общак охороняє прокурорша,
на цирлі судді й інші діячі.

Як мовиться, знаходяться усюди
і в Україні, й на Росії люди
свої у дошку вівці і вовки,
і коміки кварталу криворожців,
і довбануті ківопезежопці –
і бойки, і живі мертвечуки.

ІІІПитається, – куди ж ідуть потоки?
Якого біса і з якого боку
усього цього парламентарі?

А їм розподіляється по чину...
працює гарно змащена машина –
перпетуум-мобі́ле... упирі.

01.2021

Не перша я і не остання,
за мною руїни століть.
На маківці неба світання
у білих одежах стоїть,
розправивши крила надії,
мій янгол, як святість ікон -
престол милосердя месії
і демонів злий легіон.
Я поміж землею і небом
на тлі рубікону вагань,
де кривди дорога ганебна
веде до палацу бажань,
а правди до сліз і страждання.
Яким же маршрутом іти?
Не перша я і не остання.
Світи мені Боже, світи!

23.01.2021р.

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я пасочку з снігу зліпив
і свічку купив за мізер.

Попльовує віник з відра
водою святою в обличчя.
Собору справляти пора
своє чотирьохсотріччя.

На цирлах жебрачка стримить,
рублі засмальцьовує в жменях.
Невже це не трепетна мить –
скупатися в благослове́ннях?

А я розпізнав тебе сам,
моя викривальнице й строгість.
Але поділити не дам
на всіх параф’ян нашу совість.

Мій стаціонарний візок
везе мене тільки до церкви.
Купіть паперовий бузок –
наш цвіт у гроба́х не меркне!

3 листопада 1996 р., Київ

Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
Тож татари ледь почувши про нього – тікали,
А татарки ім’ям славним діточок лякали.
Син сенатора із Польщі, зять князів Острозьких,
Свояк князя Литовського – Предслав Лянцкоронський,
Міг би жити й не тужити у маєтках сво́їх.
Чому ж йому важить було в бою головою?
Чого йому бракувало? Не злата, звичайно.
Бо ж мав досить того злата аби жити файно.
Мабуть, прагла душа бою, за свій край боліла,
Бути його оборонцем найперше воліла.
Ще в юнацькі, кажуть, роки батьки спорядили,
Щоб його по закордонах різних знань навчили.
Де лишень не удалося йому побувати:
Між французів, італійців знання здобувати,
У Німеччині, Волощині, Угорщині бувши,
Гартував він своє тіло, а з ним разом душу.
Перше, вчився воювати, бо ж знав долю краю,
Скільки в його бік сусідів заздро позирають.
Скільки вже крові пролили і полів стоптали,
Бо ж добрячий зиск із того вже одвіку мали.
І нема ж кому тих заздрих було зупинити.
Пани звикли по фортецях по міцних сидіти.
А сусіди за тим часом народ полонили,
Грабувати всю маєтність рік у рік ходили.
Повернувшись в край свій рідний, він за справу взявся
Та так міцно – ніхто, навіть, і не сподівався.
Бувши старостою, кажуть, в Кам’янецькім краю,
Взнав, що кримський хан орду вже у похід збирає.
Зговорився з своїм тестем із князем Острозьким,
Аби ту орду розбійну стріти ще в дорозі.
Не чекав хан Кримський того, що будуть стрічати,
Сподівався, як звичайно, прийти, грабувати
І, обтяжені ясиром й товаром здобутим,
Без поспіху в своє ханство назад повернути.
Йшла орда татарська степом та пил піднімала,
І, здавалось, чорна хмара на півдні вставала.
Уставала чорна хмара, вгору піднімалась
І спасіння вже не буде від неї, здавалось.
Та на хмару чорну вітри, наче, налетіли,
То Острозький з Лянцкоронським орду в полі стріли.
Налетіли та й взялися її шматувати,
Розірвали геть на клоччя ту орду прокляту.
Утікали геть татари, хан поперед війська.
Лиш в Криму за Перекопом, кажуть, зупинився.
Поверталися козаки із походу того
Горді, бо ж ущент побили і хана самого.
Значить,можна орду бити, можна зустрічати,
Тільки славних отаманів на чолі слід мати.
І не тільки зустрічати. Чом би не ходити
Та у логові самому тих ординців бити.
Зібрав згодом Лянцкоронський ватагу козачу
Та і вирішив у гості навідатись, значить.
І не тільки до ординців у їхні аули,
А й до турок, що в фортецях поміж татар були.
Перейшов Дністер сміливо та бойовим станом
Підійшов аж до самого міста Аккермана.
Тут в татарських володіннях турки і засіли.
Про виправу про козачу вже їм доповіли.
Тож і вийшла вся залога турецька стрічати.
І татари підкотили їм допомагати.
Зібралося того війська чимало у полі,
Блищать дзеркалом на сонці їх голови голі.
Метушаться, щоб скоріше битву розпочати,
Якомога більш ясиру з козацтва набрати.
То не сокіл на яструба стрімко налітає,
То козаки на ординське військо нападають.
Узялися за шаблюки, тільки іскри крешуть.
Помсту, мріяну віками за розори вершать.
І не втрималося військо вороже, злякалось:
В степ татари, ну, а турки в фортецю пода́лись.
За міцні сховались стіни, за ними замкнулись,
Бо у чистім полі доля від них відвернулась.
Хай козаки лиш полізуть на ті міцні стіни,
От тоді вже турки гідно ворога зустрінуть.
Та козакам оті стіни на що і здалися.
Взяли полон, взяли товар й назад подалися.
Як озлились тоді турки: та ж їх одурили!
А татари, те узнавши, зовсім знавісніли.
Як то можна? Та ж віками вони грабували.
А тут їх пограбували, маєтність забрали.
Гвалт! Зібрали вони військо ще більше, ніж бу́ло,
Ще і турки із пашею у поміч прибули.
І погнали битим шляхом козаків гонити,
Аби всіх їх порубати і здобич відбити.
Сподівались, що козацтво, як тільки-но взнає,
Що таке велике військо їх наздоганяє,
Кине здобич та й помчиться життя рятувати.
Аби мертвим чи ясиром для татар не стати.
Та не той був Лянцкоронський, щоб отак втікати.
Став над озером Овидов ворога стрічати.
Накопали собі шанців, за возами вкрились.
Налетіла орда разом і не зупинилась.
Зразу кинулась козачі «мури» штурмувати.
Та козаки узялися кулями стрічати.
А тих, хто дістався близько, шаблями стрічають,
Ще одну, здається, стіну трупом викладають.
Цілий день орда кидалась на козацькі шанці.
Смерть вертілася у полі в своїм дикім танці.
Ледве-ледве-но встигала душі прибирати,
Як доводилося знову й знову повертати.
Утомилися татари, на спочинок стали,
А козаки їх зненацька та й атакували.
Налетіли, коли ті їх зовсім не чекали…
Гуртом турки і татари з поля утікали.
Утікали, залишили добра цілі купи
Та ще воронню встелили шлях відступу трупом.
З того часу в степу, наче, ролі помінялись.
То татари за ясиром степом відправлялись,
А тепер до них козаки у степ зачастили,
Ту орду пограбували, а ту попалили.
Не татари в Україну за ясиром ходять,
А козаки на аули страх уже наводять.
Мурзам вже не до набігів, своє б врятувати.
Хто зна, коли тих козаків можна в гості знати.
Не татари з України ясир уже гонять,
А козаки голомозих у ясир поло́нять.
І зітхнула Україна врешті від розору,
Хоча бачив Лянцкоронський, що татари скоро
Усвідомлять, що козаки малим числом ходять
І, насправді, лише страхом, а не ділом шкодять.
Тож збереться орда знову з силами, наскочить.
А він же її зупинити на час довгий хоче.
А для того треба сили усім гуртувати
І татарам у їх краї спуску не давати.
Тож зібрав усіх козаків своїх подністрових,
Позвав в поміч Дашкевича, його подніпрових.
Та й рушає на Очаків, турків турбувати,
Бо ті з часом про козаків стали забувати.
Була дуже здивована турецька залога,
Як під стінами з’явилось військо, мов з нічого.
Не було і раптом – нате, маєте турботу.
А тим туркам воювати уже не в охоту.
Вже відвикли, у фортеці сидячи, і битись.
Звідки ж можна тому війську було появитись?
Проте кликнули татарських «братів» на підмогу
Та і вибрались на битву проти війська того.
Як ударили татари й турки разом з ними.
Їм здавалось, що розтопчуть конями своїми
Все вороже військо. Наче, хмара налетіли.
Та даремно сподівались на ту свою силу.
Розтоптати вражу силу дарма намагались,
Бо від них самих на полі мало що зосталось.
Хто лишився, утікали куди бачать очі.
Самому ясиром стати з них ніхто не хоче.
А козацтво, хоч і здобич вже чималу має
Та вертатися додому все не поспішає.
Розбрелося по улусах аби мурз ганяти,
Із маєтності, що можна, у них відібрати.
А тим часом ті татари, що чимдуж втікали,
З переляку половину Криму в ґвалт підня́ли.
Збилася орда докупи, хороброю стала
І помститися козакам на північ помчали.
Ледве вигулькнули з Криму, до Дніпра помчали,
А козаки їх маневри, мов, зарані знали.
Ті, що степом розбрелися, повернулись миттю.
І готове знову військо орду вражу бити.
Мов буремна хвиля моря орда налетіла,
Бо на порох стерти військо козаче хотіла.
Налетіла, накинулась, трупом шлях встелила…
А тоді із переляку назад повалила.
Знов з орди лишилось тої ледве половина.
Врятувати власну шкуру – бажання єдине.
Провели їх козаченьки аж до Перекопу.
Та до Криму не ходили, щоб не мати клопіт.
Знов по степу розбрелися вже з другого боку
Мурз ганяти, грабувати та чекати, поки
Хан збере ще більше військо. Гуляти гуляли,
Та усі шляхи із Криму гарно пантрували.
Ледве тільки піднялася чорна хмара з Криму,
Знов загонами з’єднались козаки своїми.
Знов чекають на орду ту, щоб добре провчити.
Щоб не пхались в Україну, гарно пояснити.
Налетіла орда знову у ще більшій силі,
Навкруг сили козачої танок закрутила.
Стріли хмарами злетіли, шаблі замигтіли.
Налякати та здолати татари хотіли.
Але одкоша такого від козаків мали,
Що і втретє, куди бачать очі, утікали.
Поверталось військо славне назад в Україну.
Ішли череди, отари степом без упину.
Гнали коней табунами та ясиру силу.
Степ розорений татарський позад залишили.
Мов нагадування клятим, щоб сиділи тихо,
Не ходили в Україну, бо буде їм лихо.
Отак провчив Лянцкоронський і татар, і хана,
Сподівався: в Україні врешті мир настане.
І не будуть злі сусіди землю плюндрувати…
Жаль, таких, як Лянцкоронський було не багато.

Не видно, а вúдко – гуцульська у цім висота,
Бажання собі задивлятися вище і вище,
А потім із гір – у долину, легка простота,
Але це не все, бо на світі незатишно, хвища.

Рвонути в Европу – найближче, де злóті й пани,
Гуцульському пану вони ж то не рівня іздавна,
І навіть отам, на Мазурах, де щедрі лани,
Гуралі * свої – яко пасерби дикого фавна.

Спуститися з гір – це потреба, рідіють ліси;
Вовки по-колишньому теж завивати не можуть,
Вони за гуцулами з давньої горе-краси
Пішли у Европу, де лігвище є і сторожа.

Я можу сміятися: диво, ганьба і абсурд!
Гуцулу і звіру від цього ні жарко ні парко.
Бо цінять майдани, поета – не слухає гурт,
А влада – звичайна: усістися хоче на карку.

Я з тими гуцулами в Польщі, – о нене моя! –
Відчув: Україна про нас усвідомлено бреше,
І цінять не вдома, а на чужині, у краях,
Де ми – тимчасові, птахами присіли на шлях,
І шлях той, не наш, пообступлено знаками верші...
А далі – хрести. Це, можливо, не зле. Бо уперше.

Дощ та сніг у суперечці???
Чи у згоді, навпаки?
Їм змагатись недоречно.
Кожному – свої шляхи,
вподобання, пори року
вже поділені більш-менш.
Явище ж поодиноке,
коли з’єднанні з Небес,

падають разом на землю,
покриваючи дахи,
огорожі, все навколо…
Поховалися птахи.
Був мороз, тепер – відлига.
Всесвіт втілює думки…
Де ж знайти таємну Книгу?
Мудрих задумів рядки???!!!

Вчора, завтра та сьогодні:
у очікуванні змін.
Не сприймаємо? Чи… згодні?
Відчуваємо лиш вплив
від природи, від погоди,
від обставин, негаразд.
Не підписана угода
не виконується враз!
***
…Дощ та сніг злились у пару.
Небо сіре, навіть хмари
зникли геть, ось тільки вітер!
Помічник несамовитий!

27.01.2021 14.35- 17.30

Троянди зібрані в саду
в букет, і я за руку,
дорогою життя веду,
у перший клас - онуку.

Шкільний дзвінок, щаслива мить,
школярики веселі.
У серці спомин шелестить
буквариком в портфелі.

Пенал і зошити нові,
шовковий бант у косах.
Всі сни мої жоржинові -
каліграфічний опус.

Брунатна дошка в класі тім,
і вчитель, добрий, строгий,
огризком крейди - "мама", "дім",
зворушливо виводить.

І тридцять милих оченят
гризуть складну науку.
Це на перервах гомонять,
а зараз ані звуку.

У старших класах, інша річ,
могли бешкетувати.
І зізнаватися щорік
в симпатії дівчатам.

Ще й досі веснами живе
у споминах минулих
наш дружний клас - десятий - В,
плюс... мінус...крапка... нулик.

22.01.2021р.