Плутанина...фантазія? Яв?
Плине Летою чорна гондола.
Ген, над річкою, хата моя,
Під горою - простора стодола.

Я -живий! Не кажи, що вже труп!
Мрій та планів за рам'ями торба.
Сивиною обсніжений чуб
Ліг спочити на крайчик окопу...

Хрест на грудях та камінь важкий,
І почесна шикується варта...
А на березі Лети-ріки
Плачуть зорями неня і тато.

04.11.2019 р.

Ну от не весело мені й усе.
І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
який заліз на високий стілець
і гойдає по тридцять чортів
на кожній нозі,
а не весело.

Мені сьогодні у руки вставляли пензлик,
клали переді мною чистенький альбом,
нагадували про їжачка,
як він колеться,
як зараз у лісі збирає гриби, дикі груші і яблука.
Я зробив математику: три плюс три
і підпалив один бенґальський вогонь,
а от не весело.

Добре, я буду космонавтом
або двірником.
Все одно, НЛО я уже бачив,
тільки-но,
воно пролітало повз нашу кватирку,
схоже на зірку, що впала в тарілку.
А далі знову пусте вікно.
І не весело мені знов.

Я, мабуть, таки філософ,
бо люблю дивитись на шибку,
що пітніє-пітніє, а потім – видніє-видніє;
і я можу побачити в ній себе,
орелю за вікном, вікно чи мутний піт,
або усе, що тільки забажаю.

Єдине, що мене дивує, дратує і тривожить:
чому сиджу я на стільці,
гойдаю стільки різних чортиків ногами,
хапаю п’ятий раз за хвостика котка –
а от не весело мені й усе!?

3 жовтня 1993 р., Київ

Та байдУже мені  з ким ти будеш свій вік доживати,
чи з тією, що крала тебе, чи з тобою пила.
Розлила мертву воду на горе у батьківській хаті,
коліжанкою* звалась - душею, мов чорна смола.
Із тією, що потайки ставила свічі у храмі,
чи лукаво блаженною звала мене повсякчас.
Я так близько  до того безмежжя, що пахне зірками
й так далеко від бруду, олжі і прекрасних всіх вас.

Коліжанка* - подруга

Виходячи із дому, не забудь
Узяти ключ на випадок, якщо
Повернешся, а там уже нікого -
Таке буває. Отже, вимкни газ,
Залиш котові їдло, і про квіти
Подбай - полий, розсунь усі фіранки -
Хай дивляться у світ. На підвіконня
Постав один з вазонків - це сигнал
Який залишиш для самого себе:
Одного дня, дорогою назад,
З аеропорту, порту, чи зупинки
Тролейбуса, вертаючись із мандрів,
Які тривали не один десяток
Років, чи місяців, чи просто кілька тижнів -
Хтозна - та хоч би навіть і годин,
Отож, коли ти будеш крокувати
Через подвір’я до дверей знайомих,
Пригадуючи, як і через що
Пройшов ти сам - і що пройшло крізь тебе
Або повз тебе; як тебе любили,
Як зневажали, як не помогли,
Як врятували - втім, ти ні на кого
Образи не тримаєш, тільки вдячність
І спогади про всі оті місця -
Міста, райцентри, ферми, лісопарки,
Зимові пляжі, приміські городи;
Грозу у травні, або шторм на морі,
Що мало не розбив твій корабель,
Чи дощ, який так гучно у вікно
Тролейбуса гамселив (підтікало
З-під рами на підлогу); як хворів
І думав, що кінець, але на диво,
Наперекір усім своїм прогнозам
Оклигав, от хіба що трохи схуд
І зачіска змістилася у спектрі
З рудого до латунного; так от -
Тепер, своїм крокуючи подвір’ям
Коли ти очі догори піднімеш
І у своєму власному вікні
Побачиш, що рослина у вазонку
Зів’яла, висохла, розсипалась і впала -
Отут тобі і знадобиться ключ
Що ти узяв, коли виходив з дому.
...Якщо замок не поміняли, звісно.

На фоні безчинств недуга - пусте
Диван простирадло із шкіри
А десь у савані ящір росте…
Із древнього саду не вірю
Все розбазарено до поколінь
Десятки нулів… переоклик
На сон поклонило думати лінь
Хочеться вніч… і пива і вобли
Дзвінки ні про що… де "порох" де "зе?"
Одна із автівок захлохла
Стоїть мерседес іржа їсть газель
І вітер розгойдує воблу
На фоні безчинств історії слід
З’їдає і душу і тіло
Знову на сон... вимовляю привіт
Шматками про все наболіло…
03.11.2019.

Алкоголь не допоможе -
навіть швидка смерть.
Всі мої думки про тебе -
чорта коловерть.

Осінь звично опадає -
котиться життя,
і ніхто вже не благає -
нащо каяття?

Кожен має і тримає...
Мені ж того - зась.
Я гордині не плекаю -
глянь-бо, не зазнайсь!

Місяць бігає по колу -
світить - не таїть.
Він щоночі якусь хвору
обламує віть.

Скапують до долу зорі -
що вже? Я - не я.
Помолюся. В ля мінорі
крутиться Земля.

Мй візаві потрапив на Парнас,
Підкинули по блату (справа звична).
Був графоманом. Нині супер-ас!
Палітра майстра - сонячна, лірична.

Повірте, друзі,- як же гарно тут!
Веде у вічність місячна доріжка.
І все б нічого, тільки ліліпут
Поміж титанів, мов на кішці блішка.

Пощезли захват, мрія-бірюза
І висохло чорнило у каламі.
У велетнів чуприни в небесах,
А підкидень воює з тарганами.

До чого я розмову цю веду?
До того, що у кожного є карма:
Поставив геній не туди п'яту
І з "майстра" залишилась мокра пляма.

Куди біжиш? Затримайся на мить
Дослухати розважливу пораду:
Як маєш крила - сам туди лети,
Без преференцій, хабарів і блату.

04.11.2019 р.

Укрився день журливою габою,
Терзає душу всю осінній щем.
Рахую дні до зустрічі з тобою,
Сповитий меланхолії плащем.

І знову, знову - ці удари долі…
І знову, знову - це несприйняття…
В лабетах чи лещатах у неволі
Без вороття туди… Без каяття…

Німа печаль скувала наші лиця
І розпач закрадається в серця.
Та спогадами радості іскриться
Історія зворушлива оця.

Й вітрила напинає, мов сталеві,
Й зустрічна не зупинить течія.
І не дає втонути кораблеві
Ця сила щастя! В ній – і ти, і я!

Ця віра, що підносить понад світом,
Одвічні істини переверта.
І дозволя без сорому горіти
Стрімка гріхопадіння… висота!

Усі оті обов`язки рутинні –
Од них втікаєм, наче із тюрми.
Вітрила – ніби крила в небі синім –
І там – у вільному польоті – ми!

І не спинить до щастя цього руху,
В серцях не знищить вічної весни!
Дві половинки з плоті ми і духу –
Святу любов несем у віщі сни!

1 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

гаплик

Згубилось ім’я серед будівель
В одному із міст… адреналін? Не-
Падали зорі зправа наліво
З усіх чотирьох видимих стін...
Душі блукалих - їхня основа
Так оселялись зорі з небес. Не-
Переймайтесь ще буде розмова
Ім’я того хлопця? Ще не воскрес…
03.11.2019.

Світ став сторчма. В ціні - душевні вади,
За ніж у серце - оплески, медаль.
Гріхопадіння, як на мене, - зрада,
Смердюча яма, а не висота.

Не знаю, люди мертві, а чи хворі,
Утіху мають на чужій біді.
Окрадена любов - не чисті зорі,
А їхній відблиск у мутній воді.

Один лиш крок - і вже розверзлась прірва,
Кричало небо: - Зупинися! Стоп!...
Тепер мара утраченого дива
Шугає над зруйнованим гніздом.

Які ж солодкі вустоньки медові!
Чуттєва шаленіє заметіль!
Але я квітку вірної любові
Плекаю у сяйливій чистоті.

03.11.2019р.

У примусі з Примусом випав похід
Шлях по рівнинах, по горах
Ненавиджу весь нав’язаний світ -
І це Аpriori…
Екватор знайомий якихось півкуль
Враз перетнули… теж саме
Одна в аритмії, в іншій інсульд
Вогнем… переварим…
Господи, наче, загубився в пісках
Щлях у зворотнє… страхіття
Зорі вивчатиму вже у ночах
У небі над світом…
03.11.2019.

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні зволікання,
невчасні першоцвіти
щасливого осоння,
мов блискавка, розквітлі –
а далі знов безсоння.

Такий стрибок форелі
у потічку гірському
чи мокрі акварелі
на небі геть сухому,
необережний трунок,
чи порух, яко порох,
раптовий поцілунок
на офіційних зборах,
чи навіть мить скорботи
без явної причини –
повторюється вко́тре
і невмолимо гине!

А світ сидить закутий
поточними думками,
ковтаючи секунди
роками і віками,
а ти бредеш по світі,
вивчаючи закони,
переступаєш миті,
найстисліші ікони,
найширші голосіння,
найско́рші перельоти,
найвищі воскресіння,
не допитавшись: хто́ ти…

26 липня 2002 р., Богдани́

В бабине літо, у шаль міжсезоння,
кутає землю рудий листопад.
В ніч тет-а-тет розмовляю з безсонням.
подумки - йду, повертаюсь назад.

Речі збираю,  складаю у шафу.
Двері зачинені, навстіж - балкон.
Ранок не стримати, птахою з даху,
він все одно перетне рубікон.

Місто прокинулось, мабуть,  о п'ятій,
Спалось йому, чи мені те здалось?
Небо спросоння на обрус зім'ятий
знов розілляло малиновий морс.

Хмари ховають за обрієм зливу,
ти у душі оковиту також.
Наскрізь пронизую чорну, зрадливу,
тільки її не очистить цей дощ.

Постріл очима, шаленство одчаю.
Книгу життя дочитала, авжеж.
Надто багато про тебе я знаю,
рано чи пізно за те мене вб'єш.

2019р

Перемірюю дні убрід,
наче листя, згортаю ночі.
Лісом бродить старезний дід,
сині зорі знайти охочий.
Стежка тулиться до країв,
переповнених дум і листу.
Той дідок у росу заплів
юним солодом сни імлисті.
Перерепаний ввесь, як світ,
мохом біль полатав навмисно…
Як мурашка, шурхочу вслід
тим верхів’ям, що небо тиснуть.
Перемірюю дні убрід,
горну листя, як ніч, таємне.
Давній жолудь — кремезний дід…
Я частинка його, напевне.

2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Чи може здогнати летючого пса
летяга стрибуча, що в лісі гаса?

Чи здогнана буде в польоті над кручею
летюча лисиця - мишвою летючою?..

Дурниці злітаються й сипляться кучею,
й навіщо себе я дурницями змучую?

Я мріяла стати летючою тучею,
а стала - й терзаюся мислю гнітючою:

а може, так звані летючі коти -
це ті, що звалились, було, з висоти?..

(2018)

Не доживу до тебе.
Просто у шторм відчалю
до Островів Печалю,
не підкоривши неба.
Не доживу до тебе…

Крига майбутнє вкрила.
Зовсім тебе не видно.
Марю, як плачеш, бідна, –
бо загубила крила.
Крига майбутнє вкрила.

Дивно цей світ почався.
Я – непоправно раніше.
Ти – набагато пізніше.
Ми розминулися в Ча́сі.
Дивно цей світ почався…

Сльози солоні і теплі
крапають просто зі стелі…

11 липня 2007 р., Богдани́

Мамо, скажіть, а що таке страх?
І що таке тінь безсердешна?…
Випав з кубельця без пір’ячка птах
І все ще…
Мамо, скажіть, а що таке смерть
І звідки чекати на зустріч?
У неба за небом хмарами твердь
Будь, учне…
Мамо, скажіть, а що таке пих
І як подолати різницю?
Порівно сили на видих і вдих
Як птиця…
02.11.2019.

Очі, забудьте! - почую відразу..
Геть з мого серця! - і в серденьку стужа.
З пам'яті щезни! - ні, цього наказу
наша взаємна пам'ять не подужа.

Тим довші тіні, що впали здалека,
Тим ширше коло трагічної ночі -
Так моя постать вдалині померкне,
Окликом втрати пам'ять заморочить.

На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався,
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик душі моєї зостався.

Ні країв, ні погостів
не піду обирать.
На Василівський острів
я вернусь умирать.
Твій фасад темно-синій
уві млі не найду,
межи вицвілих ліній
на асфальт упаду.
І душа, над устами
коливаючи тьму,
промайне за мостами
в петроградськім диму.
І сльота наоколо,
і квітневий сніжок,
і почую я голос:
– до побачень, дружок.
І побачу розбіжну,
ніби долю, ріку,
і холодну вітчизну,
і припалу щоку.
І майнуть наостанок
ще не трачених літ
хусточки острів’янок
хлопчакові услід.




------------------

І
Осінь посіяла зерня,
йде у поля і гаї
і пересаджує зелень
у зоопарки свої.

Нація вміє радіти
миру, тайзі і війні.
Будемо і зеленіти,
і засихати на пні.

ІІ
Арії орють і сіють.
Поки вертає весна,
їм восени зеленіють
вруна, ялина, сосна.

Хамелеони і юди
не помічають краси –
як прикрашає усюди
ива зелена ліси.

Ще ідемо по барвінку
і по межі золотій.
«Матері вашій ковіньку!» –
вийся, буяй, зеленій!

Та не ідеться людині –
риє й копає на зло,
зелень міняє на гривні,
а кумачі – на зело.

ІІІ
Люди не дуже і темні:
є таємниці воєнні,
а на Русі – ідіот.

І розуміє народ:
є чоловічки зелені ,
а на границі – «развод» .

11/19

гаплик

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії,
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.

26 квітня 1994 р., Богдани́

Зима сніги несе
І дивиться пророче…
Зміню в собі усе:
І зачіску, і почерк.

Пальто і шарф новий.
Підбори. Аж присвисне
Сусід: «Мадам, це Ви?»
Не озирнусь навмисне.

Пухнасті килими
Дорогу вкрили рівно…
Я по слідах зими
Пройдусь, немов царівна.

31.10.2019

Над тишею висне імла,
зими павутинка срібляста.
О, скільки б в раю не була -
не вистачить миті для щастя.
 
Любов запалила цю ніч -
розлука свічу загасила.
Штовхає нас урізнобіч
повинності туга безкрила.

Ти більше в очах не губись,
там тісно відлунню сонати.
Неважко злетіти  увись,
а ніби навіки прощатись.

В шибки заглядає ліхтар,
будівлі напроти поснули.
Та зумер ввімкнув - Київстар,
зв'язок відновив із минулим.

Зоря в небувалій красі
фарбує небесні атлАси.
За кілька хвилин до таксі,
нам не розминутись у часі.

2019р

Безпремінно і так цікаво
дні світають в горнятку кави.
Листопадових снів морози
попід ноги тобі, чорнозем…
Хризантемно іще одначе,
але шиба тихенько плаче.
На одвірках — листи-пташата.
Мабуть, хтось іще зміг писати.
Ми, закохані в наше літо,
будем вчитися тут любити,
де відмінно і надцікаво
сходить сонце горнятком кави.

2019

Вип'ю трохи кон'яку "Шабо"
І відкрию цікавезну тайну:
Графомани - пишуть про любов,
Геніїї - шкрябочуть про кохання.
.
Ну, а я - Ерот - ні те, ні се,
Хоч і не пишу, але кохаю.
На руках лежить струнка газель,
Шепче: - Віднеси мене у спальню!
.
В радості взаємній бачу смисл,
В парадизі - злочин бити бомки.
А поета грішна точить мисль,
Розпинають видива солодкі.
.
В поетеси аж посинів ніс,
Строчить день і ніч - усе їй мало!
Щоб вона не гигнула колись,
Нагодуйте це нещастя салом.
.
Шепче муза: - Любий, поспіши!
На ніч подаруй любові казку!
...Заховавсь у затишок душі,
Упірнув під жінчину запаску.
.
01.11.2019р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Коли провалишся крізь землю від стида,
чи побожишся здуру: «Щоб я провалився!» -
тебе сюди зведе доріжка нетверда,
й тоді вже нашому режиму не протився!

Ми антиподи, ми тут живем!
У нас тут - анти-анти-антиординати.
Стоїм на варті ми, хоч сунем за вождем,
а хто не з нами - ті антипати.

Але чомусь новоприбульці всі нові
ногами вгору намагаються стояти,
і навіть в лавах - хочуть йти на голові
всі антидіти, антимами, антитати...

Ми антиподи, ми тут живем!
У нас - антипки, антиквари, антилопи...
Стоїм на варті ми під сонцем та дощем,
а тим, хто проти, - ціна півкопи!

(2018)

 
віршуючи тимчасом ні про що
такий веселий цей поецький бізнес
де починати надто пізно
катма наживки ~ хай жиє гачок

за вікнами нічними блудить чорт
він теж поет & в нього кволі груди
він зна усе чого не буде
гачків у нього ~ не один мішок

на святі розпіарених ніщот
з емалями камеями дозвільно
буть клоуном чи арлекіном
зухвалим роджером із черепа й кісток

над прірву перекинуто місток
за вікнами нічними чорт заблудить

о ці етюди про етюди ~
прощань прощань про все гадати щоб




 

Ну, як йому ти віддала
Себе нараз – і душу й тіло...
Мене ж ти, спраглого, спинила
На півшляху до джерела.

Та я усе запам'ятав –
Твої принади неозорі
І очі, сяючі, мов зорі,
І міражі амурних справ.

Допоки пам'ять зберіга,
Допоки біль іще проймає,
Усе на світі заступає
Непотамована жага.

Ощатне вбрання скинуте вітром
Якихось два дні Жовтню капець
Мені все одно примха за віком
Де не цікаво я не борець…

Краще за фахом і полюбовно
Краще навшпиньки… осторонь стріл
Без гостюків але із бавовни
Десь на палітрі кинутих сіл…

І щоб Вона… з минулим коректно
Так як уперше ще до імен
Хамство - мечем… ніякої секти
Тільки Весна омріяних тем…
31.10.2019.

І я не лох, і ви не лохи,
Усі ми, кажуть, о-го-го!
В паяца почались пологи!
На руки люду монстрик "Гоп!".

Це - економіка держави,
Від коломойщини байстрюк.
Тепер майбутнє - цвях іржавий,
Спокійній старості -каюк.

І дезертири - патріоти,
І уклоністи - сіль землі.
А добровольці - ідіоти,
Нехай вмирають на війні.

Собаки гавкають на варті,
Ще мить - і вчепляться у карк.
Бо заважаю продавати
Земельку зайдам за мідяк..

Хотів пожить як бог хоч трохи
Та марно мріяв - цуцик здох.
Напевне. ми і справді - лохи,
Бо Президент у нас - не лох.

31.10.2019 р.

Я пригадав, як ти на соколі висіла,
на беркуті, на ґрифі, на орлі –
чи то на коршуні?
А може на мені?
І як хотіла.

Я пригадав, як ти не бачила землі
і як зомліла,
коли притихли крила і пісні,
а хвиля океанська
голосніла.

А хвиля океанська навісніла,
і світ тонув,
а ми – летіли,
мила,
північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

Я чув тоненький голосок,
що різав параною і шизу на спині птаха.
Я чув тонки́й ісландський фольк
чи рок,
який нагнав на мене страху.

Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
як хороше вкусила, мила Бйорк,
як боляче
ти крила на вітрила замінила,
щоб на плаву дісталися Європи ми.

Весь континент пройшли дрібними кроками,
коли дістались на плаву твоїх думок
Європи ми,
коли ми Африку промчали антилопами,
коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

Я пригадав, як ти любила сніг,
як ми лавину осідлали в квітні,
Ісландіє, прощай!
Прощайте, гори рідні –
ми летимо, позбувшись ніг!

Ми різні люди, Бйорк.
Какофонічний шок
у музиці ти розвиваєш всує –
на шиї сокола,
який давно сумує…

Сумує, що не скинув горду Бйорк.

29 лютого 1996 р., Київ

Цей смуток — пригода осені.
Картавлять глевкі тумани…
Берези — воронам гостели,
на жовтім чорніють зрання.
Цей смуток на денці голосу…
Ваш погляд змигну старанно.
У нашому мегаполісі
осіння блукає драма.
І сонячних пір обочини,
вчорашніх затій омани —
під листям опалопрощеним, —
цей згусток сльозу туманить.

2019

Так швидко листя падає додолу,
я не встигаю мовити "прощай".
Кружляє осінь по тремкому колу,
вже половина, трохи ще - і край.

Вже недалеко та межа прозора,
коли згори, з розвітрених небес
не листя буде сипатись, а зорі,
в дорогу дальню кличучи тебе.

І на струні дзвінкій заграє вітер
щось невідоме й знане водночас.
Ми - наче діти, мов наївні діти,
допоки осінь не підхопить нас.

Допоки лист останній на долоні
ще кольорами грає без межі,
багряна осінь обпікає скроні
і зашкарублі кінчики душі.

15.10.19 р.

Чего добились люди
За все прожитые годы?
Повязли только в блуде
И теперь считаем лишь свои доходы...

То війне теплим спомином,
То діткне мертвим холодом…
(Найсолодша оскомино,
Невтоленний мій голоде!)

Сивий шлейф загадковості,
Ореол ефемерності…
Чом нахмурені брови ці?
Усміхнеться? ВідвЕрнеться?

Ні прогнати, ні втримати:
Ні чар-зіллям, ні чарою.
…Закохалась у привида,
Ледь не стала примарою.

31.10.2019

Я чую дощ, -
То гірко тужить осінь,
Між полину красується дурман,
Я бачу сніг,
Що впав на русі коси,
А у душі прокинувся туман...

Навіщо сніг,
Навіщо осінь пізня,
Чому вогнем палає гострий біль...
Чи зацвіте
Весни чарівна пісня,
Коли в душі панує заметіль.

 
& життя підсуває шаради не хочеш віриш
ось і ми зустрічаємся врешті біля рошену
зусібіч гепіенди задовге червоносвітло
небо хмари за хмарами блідо~ рожеве
 
що казати що мислити що обіцяти на вибір
кожен сам собі критик у пошуках ще клієнта
агонізуюче листя зринає але не в ирій
& ми остовпілі прозрівши ~ начебто себто
 
нас не обходять поразки й тиражність
не та що нáклад
шле своїх бистрих гицлів
через нічні пустелі
 
& ми переважно справжні
нам ще довіряють
адже
кахельні п’єци
всяко високі стелі ~
 
без караваджо
 
 
 
 
 
 
 
 

Мов у вирій, поринули сни...
Впали долу оголені квіти...
Я кватирку у світ причинив.
Ми у колі. Окремо від світу.

Зауважу тобі, мон амі,
Перед тим, як поринуть у сни ці-
Надто гучно кричиш у пітьмі...)
Таємниця не є таємниця

Для сусідського наміру спать,
Замінивши рухомість на сталість,
Павичів, що хвостами тремтять,
Най і тіні уже не зосталось

Від минулої птахокраси
І польотів еротикоюні,
Чий уділ, чи вечірній ясир,
Місце творче у теплім гальюні,

Мудрагеля, що вчив уночі
Апологію "хоч би закляк ти"...
Пара беллум із ними! Кричи,
Мов Ліліт у первинному акті

Розголошення трендових знань!
...як сприймає оголене боді
Килимами із квітів кімна-
ти прикрашене соло свободи!..)))

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119102909193

Замовк,укляк і більш не воскресав-
Пощо йому сезонні хитросплети-
Ба!Тут береза посеред планети
І Землю гріє й світить Небесам.

А він її благає-"Ну схолонь!
Зійди з орбіти,сну дай і спокою.
Хай це вмирання всититься моквою,
Туманом всититься і сивиною скронь."

Ні!Все горіла.Байдуже тепер,
Що сірому довкруж немає міри,
Бо грала в ній глибокозвучна ліра
Аж доки жовтень в музиці помер.

Останні тихі Жовтня кроки
відходять в шепотінні трав.
У золоті грайливих барв,
Які для кожного листочка
яскраву виткану сорочку
подарували всім на втіху,
як застереження від лиха.
Не встигнемо «моргнути оком»,
ось-ось відійдуть Жовтня кроки…

Відчутні рухи Листопада
в пер`ебігу кошлатих хмар.
Чи це від них густий туман
заполонив усе навколо?
Зімкнувши в своєрідне коло
кущі, дерева та будинки,
думки невтішні, навіть вчинки.
Шукаємо мерщій поради
тепер наразі в Листопада!

29.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102904976

казковий жовтень – гномики в саду
пасуть в опалім листі череду
вогниста вовна тронки дзеленчать
нудьгу погрітись кличуть між багать

кирпатий гном не знати і коли
весільне древко витесав з імли
а інший виткав скрипку із роси
що має три осінні голоси

заграє перший – горе не біда
за другим йде до неба череда
а третій голос – ледь помітна нить
що до весни гойдаючись летить

2019

У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по пів кабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

21 липня 1995 р., Київ

Ти знову хочеш
мене здолати
і посадити
за темні грати,
і закувати
в міцні кайдани,
клеймом пекучим
ятрити рани.
Щоб помарніла,
з колін не встала,
перекувала
мечі на рала.
Та не безвільна,
безкрила птаха,
що добровільно
іде на плаху.
Ти не підріжеш
свободі крила,
нікому в світі
не підкорилась.
Вогонь і воду,
і труби мідні -
блаженним серцем
долала гідно.
Пила із неба
тумани сині,
плекала весни
я журавлині.
Свічу молитви
несла смиренно,
сльозу причастя
у сокровеннях.
В тремких долонях -
любові зерня!
Красива, горда,
відважна, вільна.
Я українка,
я - Україна!

2019р

У дідугана всохлася кабака,
Бажання є, а сили ніц нема.
Тому на жінку безупину гавка :
Нещасний муже! Чиниш так дарма!

Весь вік вона тобі варила каші,
Під носом витирала сопляки.
А ти її за це смолою мажеш
І здуру розпускаєш моцаки.

Зубів немає, голова як бубон,
Від немічі хитаєшся як дуб.
Забув, коли казав востаннє "люба"
І припадав до полум'яних губ.

Тиран для жінки хоче бути паном
І гнобить до могили, п'яний в дим.
Тому піди і гигни під парканом,
Звільни цей світ від люті-чорноти.

Стають дурними у поважнім віці
Нерідко. Я ж чуття пустив в алюр.
Ласкаво гладжу ладу по голівці,
До серця стиглу ягідку тулю.

30.10.2019 р.

У тумані сіріють алеї,
серед осені кряче печаль.
І ворона сумує за нею,
і мені її мало, на жаль.

То завіється з гаю у поле,
то фарбує сурмою ліси
і у лузі неначе ніколи
не було ще такої краси.

То пишається горобиною,
то калиною біля ріки,
по габі за цією рікою
вишиває собі полики.

Завітає ця фея й до мене,
і кота подарує мені,
що примружує очі зелені,
і мурликає щось уві сні.

А сама помандрує у гості
у хороми хуги і зими.
Поки з нею прощаємось ми,
сіє росами із високості
подорожню імлу на погості
за журбою, що їде саньми.

10/19

Рабу юрми аби лише ім’я
із ящика, по радіо почути
і вже уся юрба – одна сім’я,
аби й собі у веремії бути.

Були і ми у тому ще віку
і юні, і до себе нещадимі,
і за догани совістю судимі,
ходили у терновому вінку.

Згадаємо, які то є орли,
коли літали голубами миру,
а далі і лисицею були,
й вороною, що має пайку сиру.

А нині забуваємо ціну,
яку за безголов’я заплатили.
Отак і доживемо до могили,
на рок перекладаючи вину.

Але не забуваємо паради
не ради цілі, а ідеї ради,
якою б злою не була вона.

У досвіду одні й ті самі вади:
недопалок, допущений до влади,
як догорає – сущий сатана.

10/19

Дивом собі дивуюся
З того добірного розсипу,
Що зворухобився в обрії
І пересипався в яр,
На позмійковані вулиці -
У перелітнені спохлипи,
на перевернені лодії,
В успані атоми трав...

Чаром собі чаруюся...
Словом зашіптую промені -
Буде землі під голівоньку
Злоте провиддя і сни.
На перетлілім папірусі -
Вузлики часу покомкані...
З крони вичісую вироки:
Вроки, сніги, буруни...

Жовтня фантоми туляться
Неба - гілками сторукими.
Квантове стерня підкошене,
В листі тривога гірчить.
Ладом собі ладуюся
В далеч гінку - віадуками.
Йду собі боса повз осені
З чорним котом на плечі.

Крапку поставлено до і після…
Осінь прийдешня втомлений слід
Листя опале мамина пісня…
В кожному кроці - Захід і Схід

Втрачені сни піратські посади
Словом усе в облуді дзеркал
Мамо чекайте ваші поради…
Осінь найкращий в світі вокал

Я ще залишусь пізнє кохання
Аркуш прозорий літери сейф
Потяг річний купе предостаннє
Внутрішній поклик мій Одіссей...
29.10.2019.