На невольничім на ринку
В городі Стамбулі
Продавали українку
У часи минулі.
Продавали українку
З довгою косою
Не було на усім ринку
Гарної такої.
Йшов чужинець молоденький
По ринку по тому,
Обіцяв купити ненці
Прислугу для дому.
Ішов хлопець, придивлявся
До товару пильно,
Із купцями торгувався
По – турецькі вільно .
Аж побачив українку
Гарну, чорноброву .
Став, як пень, посеред ринку
І мовчить, ні слова.
Стоїть хлопець молоденький
Лиш очима лупа.
А серденько в грудях тенька,
А у скронях гупа.
А купці мерщій до нього:
- Купляй, видна дівка.
Глянь, які стрункії ноги,
Гарненька голівка.
- Скільки просите? - питає.
- Та п’ятсот курушів.
- В мене стільки і немає
Взяти вдома мушу.
Ви ж дивіться, не продайте.
Я ще повернуся.
Мене тутечки чекайте.
Та й їй посміхнувся.
Сам помчав мерщій додому
Аби гроші взяти
Поспішає,а самому
Хочеться співати.
Почуття аж розпирають
Молодії груди.
І на нього позирають
Перехожі люди.
Прибіг, матір не питає,
Узяв гроші з скрині
І скоріше поспішає
Назад до дівчини.
Прибігає. Купці склались,
Дівчини немає.
- Де дівчина подівалася? -
Знічено питає.-
- Продали,- купці говорять.
- Як? Ви ж обіцяли.
А в самого серце з горя
Аж тремтіти стало.
- Продали. Приїхав батько,
Викупив дівчину.
Мабуть, мав великі статки.
Не дививсь на ціну.
- А звідкіль же вона була.
Ця гарна дівчина?
- Ну, якщо ми вірно чули,
Десь із України.
Оббіг хлопець пів Стамбула,
Все шукав дівчину.
Чи не бачили, не чули,
Питав безупинно.
Повернувся, ледь не плаче
До своєї неньки.
- Що з тобою, хворий наче,
Сину мій миленький?!
- Ні, не хворий. Може й хворий.
Я і сам не знаю,
В мене, мамо, таке горе –
Дівчину кохаю.
- Це ж не горе, щастя, синку.
А хто ця дівчина?
- Бачив я її на ринку.
Кажуть – з України.
Ні ім’я її не знаю.
Ні ізвідки родом .
Що робити я не знаю.
Хоч із мосту в воду.
А без неї жить не хочу.
Й де вона – не знаю.
Як згадаю її очі.
Про все забуваю.
- Може, синку, ще забудеш!?
Утішає мати,-
Час таке, говорять люди
Вміє лікувати.
- Добре, мамо, почекаю…
Місяць, два проходить,
А юнак не забуває.
Місця не знаходить.
Каже:- Мамо, більш не можу,
Поїду шукати.
Треба, то об’їду кожну
В Україні хату.
- Ну, що ж, синку, їдь, як треба,
Тримати не буду.
Питай людей навкруг себе,
Знайдуть добрі люди.
Кинув хлопець землю свою
І домівку рідну.
За дівчиною молодою
В Україну їде
Вже об’їздив Україну
Від села до міста
Все шукав свою дівчину,
Хоч про неї звістку.
Не жалів ні час, ні грошей,
Почорнів від смутку.
Та все звістки не хороші,
Та сумнівні чутки.
Уже хлопець сил не має
Вже надію втратив.
Навіть дива не чекає.
Що дарма чекати?
Бачить, що знайти не може.
Просить в Бога милість:
- Впусти,- каже,- мене, Боже,
Де вона лишилась.
Яким хочеш, аби поряд,
Аби її бачить.
Бо помру без неї з горя.
А сам ледь не плаче.
Пожалів Господь хлопчину
Впустив квітом синім
У село те в Україні,
Де жила дівчина.
І з тих пір барвінок синій
Квітне і не в’яне
Жива пам’ять про хлопчину
Та його кохану.

                   І
Не до революції... наразі
боїмося іншої зарази...
Є багато цілей та ідей
і критичну набирає масу
армія зомбованих людей.

                    ІІ
Що хвилює автора сьогодні,
те дратує завтра читача:
оди у поезії не модні
ні герою, ні небесній сотні,
тліє реноме у діяча,

слуги біомаси ще у моді,
а Майдану – наче й не було...
телеящик Рашії на сході
популяризує у народі
пугало імперії – Пуйло.

Вчора гомоніла Україна,
ну а нині армія совка
величає свого бабуїна,
а сім’ю велику і єдину
обіймає ворога рука.

Поки ми травили теревені,
ожили поводирі юрми –
агенти Московії зелені,
бігаючи голими по сцені
і маніпулюючи людьми.

                    ІІІ
Буйний вітер напинає парус.
Поки масі імпонує хаос,
голови окутує пітьма.

У юрми енергія буяє,
та у вищій гільдії, буває,
розуму критичного нема.

Параноя піднімає
                             галас,
палубу історії хитає,
пацюки дорвались
                        до керма.

02/20

Коли кохану ктир куса,
ктира коханої коса
кара, кінець-кінцем кара
комаху-кривдника - ктира.

2020

Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
звиваючись, незлякано пливе
по рясту стислому і павутинню скутому
забутому паю́ покинутих земель,
викручуючи кола на піску,
мов по́значки для кубел черепах,
занурюючись у нори для мишей,
малює танці страху у степах.
Два ока жовтих гостряться в норі,
мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
переплітає в шкірочки́ старі
слов’янську книгу гуннових новел.
Він перетягує нові клітини й мертві,
він синтезує земноводну мудрість,
щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
і світ зустрів пристойно цих дітей.
Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
з якою збочував у снах хвилястий вуж,
за кожну ніч давала по алмазу,
блукаючи в поезії щоразу.
Під вечір вуж був схожий на артиста,
який тримає залу три години.
Я бачу, як червона жаба гине;
як їсть лелека той червоний подив.
Коли мільйони жаб листи писали,
хамелеон з меланхолійним оком
зачитував по радіо цитати
шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
Мій вуж – зразок і виняток природи,
він сам є витоком найбільшої уяви.
У нього ввечері росте крило яскраве,
і він повторює досягнення Ікара.
Гнучким є існування невдоволених.
Суха земля, але кмітлива фауна.
До витоків мистецтва вуж пливе.
Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
тому що в ньому інструмент живе –
показувати шлях і різні форми неповто́рені
природно так, ефектно, безсвідомо,
назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

24 серпня 1995 р., Київ

Без взаємокоронації
Відсутня чітка мотивація,
Без взаємобичування
Втрачається сенс існування.
Оманливість незалежності
Блокує інстинкт обережності.
Пильнуйтеся з медведчуками,
Із вірусами та москалями.

Абстрактний вірш


Серед небесних
Чорних громадь
Часу нема,
Каяття не зарадить,
Час,
наче крига,
Скрес.

Без каяття -
Нестача радості,
Не додається
Благості,
Кришиться скло
Небес.

*

Втома не дає
Заговорити
В мовчазному
Монолозі -
Крик німий,
Хвилі котяться,
Їх караван гіркий
Всіх гріховних
Каменів
Не може
Змити.

Привідів-галер
Рульові
Затишок шукають
Серед хмар,
Чайки білі
у безмежжі
Сфер тонких
Відганяють
Безнадійності
Примар.

Весна,коти,і котики вербові,
І вітер. Вітер витер і тепер
Немає сліду і ознак химер.
Лише стрічки шовкові
По них. Вінки з гіркого полину
Й осиротілі шатра верболозу.
Начасі їх на той бік перевозить-
Ні,не Харон- його онук.
Десь тут пташки діру проб*ють у тиші-
Відлуння лясне,наче батоги.
І стане березень із правої ноги
І вірш напише.

Вистава. Сцена. Тінь і я. Кабукі –
Ми в ньому лиш актори. А партер
Вже повний глядачами. Твої руки
Я досі відчуваю їх тепер,

Як і тоді у перший раз... Розлука
Ця роль нова. Зіграємо?.. Простер
Обійми я для тебе і цілунків,
Але немає музики, завмер

В очікуванні – де ж моя Селена?..
І тисячі очей, що на мені
Тримають погляд... Я кричу: «О Мена!»

До Місяця летять мої пісні...
«Люблю тебе...» На стінах гобелени
Ховають таємниці... Сипле сніг.

© Володимир Верста
Дата написання: 02.10.18

Вже сотні літ душа не зна спочинку,
По світу бродить, спокою шука.
Скажи, о Боже, за які учинки
Мені дісталась доля ця гірка?
Хіба бажав я зла народу свому,
Коли з ярма із лядського звільняв,
Зібрав навкруг голоту і сірому,
Бажання помсти у серця їх вклав?
Так, ми чужої крові не жаліли
Та і свою не надто берегли.
Але ж пани самі того хотіли
Та і жиди її із нас пили.
Чого б то ми би мали їх жаліти?
Хіба вони нас жаліли колись?
Мільйони душ звели вони зо світу
І в тіло наше, мов кліщі, впились.
Мільйони душ волали вік про помсту,
Я лиш підняв тієї помсти меч.
Не від жадоби, заздрощів чи злості
Тяв без розбору голови із плеч.
То була помста і нічого більше
Та ще наука ляхам і жидам,
Щоб забирались з України ліпше
Й жадану волю дали врешті нам.
Та ще й Ярема в ненависті лютій
Чи мало крові, як тікав, пролив?
Чи ж можна було про таке забути?
За що жаліти лютих ворогів?
Одно жалію – що помер так рано
Й до Польщі дотягнутися не зміг.
Зробив би з неї я криваву рану
Й до мертвих була заздрість у живих.
Вже сотні літ душа моя блукає
Ніяк не може спокою знайти.
За що ж, Господь, мене ти так караєш?
Хоча б у пекло душу відпусти.

Ми збирали журавлину
в лісі, на болоті.
Журавлі великим клином
розтинали простір.
Їх «курли» із небосхилу
линуло далеко.
Клин за клином, клин за клином –
журавлі, лелеки…

«Курли-курли» по всій землі,
летять на південь журавлі,
з собою частку України
несуть у вирій на крилі…
А з ними рідна пісня лине
лугів поліських і полів.

На зимівлю відлітають
птахи з кожним роком –
після себе залишають
в грудях щем глибокий…
Та весна прийде і знову
серце звеселиться –
Клин за клином, клин за клином –
повернуться птиці!

«Курли-курли» по всій землі,
летять додому журавлі,
несуть на милу Батьківщину
з собою радощі й жалі…
А з ними рідна пісня лине
лугів подільських і полів.

Ця зима без зими,
Мов би келих на стіл пустий...
Роз"єдналися ми,
Допалили оті мости,
Що з бажаннями чис-
тими щиро пройти хоті-
ли, палили вночі з
Хіті сполохом наших тіл,
Та нові постава-
ли при зустрічі кожен раз,
Як самі ми пала-
ли... Та нинішній перелаз -
Не місток через тин.
Ним світи роз"єднали ми.
Стіл. І келих пустий.
І зима. І нема зими.

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120022103978

Пустіть мене у вільну торгівлю!
Реалізуйте мене за вільними цінами!
Хай повільно.
Хай довільно.
Я стомився стискати рядки між колінами,
як непорозуміння між поколіннями.
Задовольніть моє динамо.
Дами, читайте мій плаґіат
з ваших фантастичних орґазмів.
Ці канти сотає смугастий пірат,
підступно схоплений
за крок до жіночої вітальні.
А ви спіймайте його на гарячому –
не те що щоденники його побачите,
а сядете з ним на один корабель,
звільнений у битві за вічність…
і серед стихійного лиха,
і ув’язненості довкілля
наша мореплавна каравела
набиратиме вузли
і в апоґеї спалахне
волелюбства вольтами!
Так ви здоволите, дами,
моє динамо!
а чоловіки,
придбавши себе за вільними цінами,
екзотично вгамують своє піратство
вами…
Невже це не фактичні переваги
вільного ринку поезії?!
Хай повільно.
Хай довільно.
Але такої ночі запамороченої
мене виштовхують з каплиці
ваші непорозуміння.

28 жовтня 1993 р., Київ

Протягом століть Чумацький Шлях
Сяє й мерехтить зірками ясно
Та піну із парного молока
На кучерявих залишає хмарах.

Тече собі молочна та ріка,
Яка є багатьом дороговказом,
Насамперед завзятим чумакам,
На їхню ж честь сузір"я це назвали.

Тисячоліття мимо нас пливуть
І зупинити час ніхтоне взмозі.
Чумацький Шлях освітлює тим путь,
Хто поспішає, хто завжди в дорозі.

2020 р.

Сліпі не бачать: в нашім краї
страшний не вірус із Китаю,
бо більша є у нас загроза -
зелена неміч вражає розум.

Г. С…
Половіють зорі на світанні
І згасають, наче ліхтарі, –
Пригорнися ще раз на прощання
І вуста устами обігрій.
У досвітню пору якнайкраще
Жовтим цвітом квітнуть буркуни, –
Не лишай мене напризволяще,
Посеред лукавої весни.
Клубочить, як дим, туман на луках,
Хоч гудуть вітрами небеса, –
Про швидке наближення розлуки
Двом чиясь нагадує сльоза.
Стало небо синім і високим,
І іскриться росами моріг, –
Розставання болісний неспокій
У душі збентеженій заліг…
20.02.20

На основі відеокліпу:
"John Powell - Assassin's Tango"

Assassin's Tango,
тобто - танго вбивць -
то назва відеокліпу,
де попри гангстерські війни,
двоє кохають і танцюють
це танго...

***

Як ніч розтане на світанку,
Відкриє злодіїв діла –
Лунає враз Assasin’s Tango -
Суворе танго, ворог Зла…

Де лиходійство не вщухає,
Де злоба, руйнування ніж –
З нізвідки Діва виникає,
Пливе в повітрі босоніж.

Це - надприродна Танцівниця
Шліфує найдрібніший рух…
Вона – Срібляста Чарівниця,
У храмі Танго – Танго Дух…

З вогню Синьйор і Сеньйорита
Танцюють, наче уві сні,
Вони, це Діви-Танго - свита,
Добра вогненні носії…

Це «Танго вбивць» для Зла – фатальне:
Щоб землю гріх не полонив,
Щоб не відбувся крок останній,
Щоб грішник душу не згубив…

Щоб Світ Добра не вмер, не вщух,
Пильнує Діва – Танго Дух!

Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свою волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»

Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?
Вже не потрібні воля і свобода?
Віддати землю під чужий леміш!.

Розпорошили ми духовні сили,
всього шість років, а яка зима…
Як швидко нас лукаві одурили –
Ні гідності, ні честі ні ума?!.

Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.

Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здеруть і шкіру, як луску із риби.

Розплата, супостате, б'є в набат,
настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,
для домовин нових погостів мало.

Бог не прощає смертної вини,
вже гільйотину буревій полоще.
Твій прийде час знімати ордени,
ковтати хлипи каяття на площі.

Кривавої душі, страховище війни
не вдасться оправдати  в потойбіччі.
За Україну ти воістину
горітимеш в геєні пекла вічно.
Бог не прощає смертної вини!

18.02.2020р.

Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –
а музика мовчала і звучала!

І розмір був: марш тріумфальних труп –
і голос був: дух тихих туб і труб –
і вітер знявся цвітом над землею –
з обличчя, що нагадує лілею!

Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

23 листопада 2006 р., Київ

Запалю лампадку знову на вікні,
За НЕБЕСНУ СОТНЮ ці скорботні дні.
Роковини шості...шості...та не в снах,
Це - болюча рана, думка голосна.

Не палають шини на майдані скрізь,
Але плинуть ріки, не води, а й сліз,
Не стоять намети, не буде гуде майдан,
Та сліди зостались від довічних ран.

На майдані склали голови усі,
Не пройдуться садом у своїй красі,
Та співають пісню десь на Небесах,
Лиш у снах їх бачать рідні на стежках.

Про НЕБЕСНУ СОТНЮ думка защораз,
Насміхання лине, безліч є образ.
Їм не світить сонце, їм нема вітрів,
Не почуєм більше з вуст героїв слів.

Запалю лампадку на своїм вікні,
Знов думки рояться, але всі сумні.
Голову схиляю в молитвах за них...
На майдані голос їх навіки стих.

19.02.2020 р.

Вітер немов балерину
в небі хмарину кружляв,
в танці до сонця він линув,
принцом себе уявляв.
Раптом зітхнув, в ліс повернув,
ліг у гаю відпочити –
маяли сни серед весни,
тихо гойдався на вітах.

Хмариночка, хмаринка,
красуня-балеринка
і усмішка перисто-золота.
Хмариночка, хмаринка,
легка немов пір’їнка,
а сцена їй – небесна висота.

Вітер хмаринка приспала,
сумно їй стало, до сліз.
Дощиком срібним упала
сизо на вранішній ліс.
Поле і луг змокли навкруг,
сиплються з неба кришта́лі.
Краплі роси, цятки краси
як діаманти в кора́лі.*

Нарешті! Ура! Алілуя!
Грипозна минулась халепа!
Давай я тебе поцілую,
Щоб настрій піднявся до неба.

Заскніла любов без обіймів,
Втомилася слухати чмихи.
Чахоточний вірусняк здимів,
Готуйся, кохана, до втіхи.

На вустя начіплює маску
Закашляна хвора столиця.
А я на перинонці панській
Стрибаю в кубельці жар-птиці.

Бо я до хвороби нечулий,
Здоров"я титана - не діда.
Врожай часнику та цибулі
Лежить попід вікнами з літа.

Добра цього маю півтонни,
В стаканчиках - пір'я зелене.
Сніданок - головка до хрону,
Обід - повна зубчиків жменя.

Такого навчався в Обами,
А, може, у Буша...не певен.
Парнусем лехайм, милі дами!
Парнусем лехайм, милі єви!

Парнусем лехайм - здоровенькі були (ідиш).

18.02.2020 р.

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже…

Дівча ласкаве, красуня мила,
Твій образ чистий - кохання цвіт,
Як ти світилась, як ти любила,
Згубив кохання родинний гніт.

Пішло кохання, мов хтось наврочив,
Душі нестяма, душі надрив…
Безмежжя ночі, нещадність ночі,
Чому, коханий, ти так вчинив?

Враз діаманти душі здиміли,
З’їдає очі алмазний дим,
- На серці пустка, і світ немилий,
Пішло кохання, я йду за ним…

З Коханням поруч іде Дівчина,
Сміються. плачуть поміж Світів,
Допоки разом – Любов не згине,
Хоча за хмари нелегко йти.

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже

Яка стратегія, навча́ння де з-під палки,
де на роялі – тільки без трусів,
де президент не може без шпаргалки...
Діждалися покращення часів?!

Чиж цей, голуб, в'юрок (на фіґ - їх!), їм, що ліпш є, здаються.
Чи ж це й голуб-в'юрок, нафіґ, їх їм, що ліпш є, здаються?

2020

- Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
Чи тебе зродила справді Україна,
Отакого злого невдячного сина?
Як же ти на матір підняв свою руку,
Залишив по собі стогін, плач і муки?
Чи ж того хотіла твоя рідна мати
Щоб ім’ям Ярема діточок лякати?
Чи ж забув ти, князю,
своїх предків славних,
Що від злих напастей берегли державу?
Ти продав державу, заодно і віру
І як тать бездомний блукаєш допіру.
- Я не тать і віри не продав своєї,
Бо я народився з вірою цією.
І свої для мене не якісь схизмати,
А Річ Посполита – то є моя мати.
Якщо чернь бажає її погубити,
Хто, як не я, зможе її захистити?
Ви за Україну печетеся,наче,
Та від вас, панове, вона гірше плаче.
Я карав на горло,відправляв на муки,
Але то для черні найліпша наука,
Бо простого слова їм не зрозуміти,
Вони все навколо ладні спопелити.
Ви мене взивали катом України,
Але хто інакше ребелію спинить?
Краще вже згубити сотню душ невинних,
Ніж навік згубити рідну Україну.
Кажете, що люду я замучив силу.
А ви, може, менше його погубили?
Всякі Кривоноси, Небаби й Нечаї
Жидів та поляків вирізали в краю.
Я орду татарську не пускав до хати.
Чи ж то я дозволив їй тепер гуляти?
Чи ж то я за поміч плачу їй ясиром?
Хто ж тоді, насправді,
є тим лютим звіром?
Не я Україну втягнув в колотнечу,
Не я її кинув в бійку проти Речі.
Чим то все скінчиться,
лиш Господь то знає,
Але Україна котрий рік палає.
За що українці б’ються проти ляхів
Та заводять дружбу з слугами Аллаха?
Вони ж люблять вашу
цю схизматську віру,
Мабуть,тільки лише в вигляді ясиру.
Давно на Вкраїну поглядають ласо.
А я дике Поле заселяв, тим часом.
А ви, святі люди, де ви тоді були?
По Січах сиділи та горілку дули?
А тепер зібрались все добро нажите
Все собі забрати, все собі лишити?
Ні, повірте слову, що того не буде,
Я із бунтом хлопів миритись не буду.
Знаю, яка буде ваша Україна:
Дуже скоро стане вона на коліна.
Бо сусіди люду не дадуть прожити,
Кожен схоче в неї пазурі встромити.
Лиш одна надія на Річ Посполиту.
Лиш вона Вкраїну зможе захистити.
Зараз іще цього ви не зрозуміли,
Бо вся Україна від Хмелю сп’яніла.
Але час настане, ви мені повірте –
Буде з того Хмелю голова боліти,
Будете жаліти, долю проклинати,
Тоді не забудьте і мене згадати.

З несамовитою швидкістю потяг,
не зупиняючись, мчиться вперед.
Брами йому відчиняють, ворота.
Тільки й бажає про зоряний злет.

Потяг час`у в неймовірному русі
лине в безмежність, зупинок нема.
Десь там, далекий перон його змусить
долю послати, зійшла щоб сама.

Кроки відчутні її, зрушать струни:
ті, що в душі задрімали колись.
Подихом теплим нарешті врятують
від самоти. Хтось прийшов, придивись!
Двері до щастя відкрий, не барись!

18.02.2020

Прийду до тата, сяду на порозі
І все я розпитаю про життя,
За мене він в молитві і в тривозі.
Дорослий я, та для батьків – дитя.
Пройдуся залюбки батьківським садом,
Нап’юсь води з криниці досхочу,
Торкнуся до лози із виноградом,
Думками у дитинство полечу.

ПРИСПІВ

Таточку мій, тату дорогий,
Я щиро тобі вдячний за науку,
Уклін доземний ,любий мій, низький,
Я тисну по-синівськи твою руку.
Таточку мій, тату дорогий,
Для мене ти – взірець в житті назавжди,
Обов’язок свій виконав святий:
Навчив іти дорогою лиш правди.

Я вийду з татом у широке поле
І пісню, як в дитинстві, заведу,
Колише вітер жито, наче море.
В шовкові трави в росах упаду.
А сонечко зійде’ за небокраєм
І поцілує потайки мене,
Вівчар овець поведе в гори плаєм,
Й зозуля з гаю в ліс кудись майне.

ПРИСПІВ

17.02.2020 р.

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогонь у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого номер – Ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..

6 лютого 1996 р., Київ

Без тепла у травні втішно -
плоду не рости.
Як смаку не знаєш вишні, 
то і не кортить.
Скільки вишняку довкола
зваблює вуста.
Кисло, солодко, розколеш -
кісточка пуста.
Спробував - п'янка дозріла,
сумнів поборов.
Вишивав на шовку тіла
хрестиком любов,
гладдю почуття багряні -
плетиво мереж,
а на вишньому коханні
ти поставив - хрест.

19.02.2020р.

Сатири плуг, як масло правду оре,
Нявчить котом розрізаний апломб.
На пасовиську хмар поетів море,
І з ложкою не менше за столом.

Упроголодь любов така нервова,
Поезія - дешева, наче гріш.
Устав із ліжка - каша же готова!
Жона старалась - не соромся, їж.

Не бійся, салом важко подавитись,
Сміливо жуй! Зніми тягар із пліч!
Натоптаний живіт - це необхідність
Для музи, що працює день і ніч.

Нема в анорексичних поетесок
Вогню. А у опуклих - навпаки.
Дундук і я, бо змалечку - аскеза,
Суворий піст, без м'яса мослаки.

Голодний плач Ерато б'є по нервах?
Діймає знов Евтерпина гнівба?
Всі генії вагою від центнера,
А вам від голодухи - швах! Труба!

18.02.2020 р.

Гілка калини у білому цвіті,
Ніби віночок дівочий весільний
Гарний, пахучий, чистий і ніжний,
Що прикрашає юну голівку.

Гілка калини у літнюю пору,
Наче маленький стібок пречудовий
На вишиванці зеленій природи,
Значить калинонька рясно зародить.

Гілка калини під час падолисту,
Наче червоне перлове намисто
На жовто-багряній довгій сорочці,
Яку дарувала калиноньці осінь.

Гілка калини зимовими днями -
Солодкі цілунки палкого кохання.
Минають роки, буде їх іще скільки -
Не зітруть красу калинової гілки.

2020 р.

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Там,помежи хмарин,
Наче промінь надії-
Чистий аквамарин-
Боже небо синіє.

Поміж шалу юрби,
Де втопитися більш вірогідно,
Посміхнеться тобі
Перехожий.Чужий,наче рідний.

Поміж темних рядків,
Де світлінь опановує розум,
Досить яду віків-
Лише б не перевищити дозу,

Лише б хмари - у дощ,
Лише б серце- у віру й свободу,
Покаяння-для прощ,
Чисту думку-для мудрості плоду.

Глибока філософія на мілині


Як для мореплавця важлива
лоція,
так само архіважливо
не діяти під емоціями…

Емоції, почуття,
пристрасті полум’яні,
такі жадані,
різки, зухвалі,
такі небезпечні,
Що грішні, що ґречні…

Який жалюгідний будь-який
розсудливий
арбітраж,
краще – п’янкий, шалений
кураж!

Нічого не буде до пуття
без куражу,
це зрозуміло
навіть
їжаку та моржу.

Емоцій шал - це буря,
це вихор,
без розгулу емоцій -
жодної втіхи.

Такі емоції здатні
створити пустелю,
якщо раніше
тебе саму
не застрелять.

Та я не можу крокувати
стежкою обережною,
бо від емоцій цілком
залежна я…

Емоція - пристрасть,
пристрасть – емоція…
Де мій дороговказ,
де моя власна лоція?
Де моя стежка,
де моя лінія?

Що краще: Пристрасті
Буяння,
чи індивідуальна
Бастилія?

Не має сенсу приборкувати
власні жадання,
бо я -
це Персоніфікована
Емоція:

Любов та Кохання!


2019 рік

Мы будем думать о своем -
О мимолетном, неизбежном.
А мимо пронесется мир
И упоительный, и нежный.
И страшный, буйный, как сирень.
Но в чьем-то смехе, чьем-то крике
Предстанет вдруг такой великий
И невозможный Судный день.
И все, что мы хранили молча,
Что нас терзало по ночам
Предстанет перед Божьей Сенью,
К Его сияющим очам.
1989


Переклад

Ми загадаєм щось своє,
Щось швидкоплинне та не грішне.
А повз, дивись, несеться світ,
Цей вічний світ, п'янкий і ніжний.
І страшний, буйний, як бузок.
Допоки в чиємусь сміху, крику
Предстане день -
Такий великий і неможливий –
Судний день.
І зрозумієш: таємниці, ті,
Що сховав, про що змовчав,
Поставиш раптом перед Богом,
Відкриєш все його очам.
2020

Тільки вийду за поріг –
попереду сто доріг,
а на кожнім перехресті
світлофори угорі.
Мають гарні кольори,
та всього їх лише три:
жовто-, зелено- червоні –
майорять для дітвори.

Всім це правило відоме,
не піддамся куражу –
я до школи вранці з дому,
я до школи вранці з дому
йду спокійно, не біжу!

На «червоний» – зупинюсь,
вліво-вправо подивлюсь,
приготуюся на «жовтий»,
не спішу і не барюсь!
Підморгнув мені в упор
мій порадник-світлофор
і «зелений» загорівся –
я крокую мов сеньйор!

Всім це правило відоме,
пам’ятай його як слід,
що зі школи і додому,
що зі школи і додому –
на «зелений» перехід!
Що до школи вранці з дому
і зі школи знов додому –
лиш по «зебрі» перехід!

Пітьма казала: «Не плач, дитино.
Углиб не видно. Ховай огидне
У серця прірву.
Я там незримо. Воно не зрине.
Воно зі мною неначе рідне.
Ніхто не вирве.
Розправиш крила – лети угору.
А ми у серці, на самім денці,
Завжди з тобою.
Люби, дитинко, плекай потвору:
Як ніж у берцях, як гострі скельця
Вона для бою.
Поглянь навколо. Одне будяччя:
Куди не кинь ти – самі імпринти.
Ти – королева.
Мізерність мріє знайти нестачу
На дні у пінти, у лабіринтах,
у пащі лева.
У тебе ж - велич у кожнім кроці,
Чутливі нерви доньки Мінерви,
Політ- орлиці.
Дрібним ти наче більмо у оці
Могли б - то зжерли, нікчемні черви,
Бо заздрі й ниці.»
Дивлюсь у очі – а там на троні
Криві дзеркала, а в них лекалом
бундючні риси.
Кажу: «Відкрий-но свої долоні.
Що там сховала?» А там овалом
Клеймо нарциса…

Світ мене ловив, та не спіймав.
Не схотів. Такий я не потрібний
Світові, де очі всім застлав
Полиск грошей золотих та срібних.
Все моє багатство – голова,
Палиця й торбина за плечима.
А ученість світу – то слова,
Мудрість визначається не ними.
Скільки неотесаних стовпів
Підпирають царськії палати.
З деякими, власне, говорив.
Краще б їхню вченість нам не знати.
Кажуть, я злидар і бунтівник.
Ні, до бунту я, якраз, не кличу
Та для мене простий чоловік
Рівний, як сама Її Величність.
Ні, не бунт потрібен для людей.
Праця, простота, порядність, чесність.
Не заради влади чи грошей
Світові Господь дарує вченість.
Я пройшов Україну усю,
Істину шукаючи по людях.
Бачив і потворність, і красу
Та неправда й зло панують всюди.
Щастя на землі, на жаль, нема
Та його немає і на небі.
Жадібність й багатство, як чума,
Світом йдуть, де кожен сам за себе.
Кажуть, я сліпих й глухих учив.
Ні, вони на певний час поснули
Та колись прокинуться зі снів
І згадають, що від мене чули.
З тим, мабуть, і буду помирать.
Час прийшов. Господь зове до себе.
Не вдалося щастя тут впіймать,
Пошукаю ще його на небі.

Мовчить вгодована Європа,
Лишень подекуди бурчить,
Тимчасом Раша-Азіопа
Не оминає жодну мить
Аби урвати якнайбільше
З пожару вкрадений покров.
Про це колись напишуть вірші,
Але сьогодні ллється кров.

Скреснула крига і луснув терпіння пухир!
Люди - увага! Attention! Вніманіє! Ahtung!
Нерест у лірика! З вирію линуть птахи,
Буслик дзьобатий націливсь на жабку булькату.

Отже, весна. Сумніваєшся? Ну і дарма,
В кицьки линяє потроху ковтунисте руно.
Кум настрочив за добу про природу роман,
Навіть і я на пейзажну патетику клюнув.

Багнеться Пасхи, горілки, вуджених ковбас,
Зораних нив під картоплю, капусту, цибулю.
Вітер із півдня, у прози міняється галс,
Рання весна льодоставу показує дулю.

Чом же не радісно? Котяться сльози рясні,
Світлий і сонячний день починається з мряки?
Сходять без жартів та гумору оди пісні,
Аби спіткнувся читач об печалі кавалки.

Чуйна другиня у шоці! Ковтає бромід,
На дорогущі піґулки витрушує "мані".
Годі! Погибельне чтиво отруює світ,
Лагідне слово - вигоює різані рани.

18.02.2020 р.

Вона кигиче чайкою над морем,
Підпадьомка перепілкою у полі,
В степу шугає яструбом, як горе
Ввірвалося у материнську долю.

Єдиного синочка-соколонька
Війна проклята у неї забрала,
Хоча була б невістка - мала б доньку
Та що таке бабуся - не пізнала.

Болить її душа та кровоточить,
Не аживає з часом в серці рана.
Що жінка від життя сьогодні хоче?
Щоб матері синочків не втрачали.

2020 р.

Тебе породили в Бедламі,
ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
своє і твоє волосся рвуть,
свої і твої кістки заламують,
і сльози купують, і сміх продають
у Бедламі.

Тебе смиряли уколами і рубахами –
для них: ти бішений;
тобі гормони давали жіночі,
щоб ти не збочив,
а ти просто дружив з каліками і бідолахами
і зі мною, коли я був помішаний.
Ми катались, катались на ламі
у Бедламі.

Ти один, хто не вірив,
що світ цей увесь є Бедлам.
Ти залазив на ґрати,
на люстри, на стелю, на небо.
Ти хотів возвести́ божевільню –
у звільнений храм;
Богом звільнений храм
нам, скаженим, був треба від тебе.

В ніч, коли ти прочах,
твоє ліжко ми винесли в хол,
і у кожного був на очах –
жах довічно лишаться в Бедламі,
у димах дімедролових
підбадьорив усіх мюзик-хол,
де пара́ліч юродивих
танцювальними звавсь номерами.

Було вити весільно нам,
радісно вити було.
У смугастих піжамах
метелики хворі літали.
Не на світло,
а в похорон світу цього́,
Де ми Бидлом Бедламовим стали.

Стали…
І стояли.
І не знали, куди тебе закопати.
Потім тіло ховали від медперсоналу,
і стали щодня по туалетах тебе
ховати-ховати,
і щоночі у холі тебе виставляли,
поки ти не зник,
поки тебе не вкрали
ті, із медперсоналу.

Співаймо ж, блаженну свою панахиду
за́вжди у Бедламі!
тільки у Бедламі!
Боже Бидлий, як остогидло Такій Мамі
через тягучих дев’ять місяців
народжувати гниду
при Адамі.

1 червня 1994 р., Київ

Ти – поте́ря.
Ти – тетеря.
Ти не тямиш.
Прешся в двері.
Набридаєш вічно
зично і мімічно.
Лізеш, наче крокодил,
на маленький мій поді́л.

13 квітня 2004 р., Київ

Не треба, друже, сумувати
За отією, що пішла, –
Котра дала тобі багато
Надій, натхнення і тепла.
Бо я, зістарений, вже знаю
І маю право говорить,
Що блискавиця не сіяє,
А лиш спалахує на мить…
17.02.20

Славослів"я звитяг...
Смерть героя - усім еталон.
- хто поверне життя,
Що в одвічноминуле пішло?..
...не повернуться зні-
жені таїни серцетепла,
Поцілунки рясні
На коханих дівочих тілах...
При пологах не пла-
че дитя, по майбутньому дзвін...
...бо таки довела
Крізь пророчу кіптявину стін
Стежка слави туди,
Що зоветься повік забуттям...
Світ трухлявий. -Іди,
Ризикуючи власним життям!..
...чи не власним... Бо є
Розробивший під долю твою
Відповідний проєкт -
"ЦЕЙ ГЕРОЄМ ЗАГИНЕ В БОЮ"

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120021709804

Не зогледівсь - промайнула осінь,
Через тиждень зиму вхопить грець.
Я ж люблю тебе, мов курка просо
Чи як січку тлустий кабанець.

Лине з неба музика органна,
Всотую душею кожен звук.
Бо живу лише одним коханням,
А без нього зовсім не живу.

Люба, мила! Прокидайся! Здрастє!
Подивися - я уже нагий!
Рало оре видолинок страсті,
Пульс галопом скаче від жаги.

У моєї музи вічні гони,
Є для неї еротичний план...
Завесніла лірика любовна,
Попід руки в пущу повела.

16.02.2020 р.

Мухи на стелі, як зорі на небі
Виснуть. Та мухи не мріють про вись.
Мухам для щастя багато не треба,
Досить їм того, що з'їли колись.

Не зазіхають на нашу свободу,
Не зловтішаються в бідах чужих.
Скромні трудяги, що завжди з народом –
Треба у владу обрати таких.

Напередодні двадцятого року - дощі,
У кабаку клієнти піднесено-п’яні -
Певно, з нагоди зимового сонцестояння.
На вішаку біля входу - мокрі плащі.

Бал-маскарад, караоке, вертеп, декаданс,
Пунш, ананас і танці like nobody’s watching,
Хочеш - до ранку, чи до наступної ночі,
Поки є час, бо далі візьмуться за нас.

Знову епоха свого добігає кінця,
Óбрази ніби знайомі, та дещо примарні -
Хто це у савані й масці із вати і марлі,
Що закриває нижню частину лиця?

Так переважно й буває в часи пандемій -
Все за каноном готичної літератури:
Очі блищать, піднімаєтється температура,
І екіпаж коло входу - ймовірно, мій.

Маска і гель-антисептик, причастя святе,
Руки помий і молись, покладайся на віру,
Адже сліпий і божественний коронавірус
Передається, як Слово, через етер.

Йду до дверей, з вішака знімаю пальто.
З неба вода, у Антарктиці тане крига,
А у кишені - з готелю поцуплена книга,
Та, у якій у кінці не вмирає ніхто.