Коли на сотнях сонць, допоки безіменних,
протуберанців угамуються вогниська,
десь на Землі, за пів галактики від мене,
торкнеться клавіш опівнічна піаністка.

Пітьма гойдне ледь космодром під зореносцем…
Пітьму гойднуть акорди світла в зміні галсу…
Адже у всесвіті ми є подвійним сонцем,
що спільним полум’ям пульсує в ритмі вальсу.

Проміння інших сонць, неначе в піруеті,
оберне напрямки в сигналі входовому
і я з таверни на закинутій планеті
в скафандрі музики вертаюся додому.

2019

Коли годинник проб'є за дванадцять
І світ навколо порине у сон,
Я згадаю солодкі шістнадцять,
Все, що зникло, як літній мусон.

Я згадаю щасливі обійми,
Якими щоранку будили друзі,
І, звісно, вечірні фільми,
Що дивилися у теплому крузі.

Я згадаю розмови про вічність,
І жарти дівчат про любов,
Про симпатії наші, їх хаотичність,
Що смішили нас знову й знов.

Я згадаю й не скажу нікому,
Все, що маю, залишу в секреті.
Пригадаю, і в стані сумному
Відмалюю ті рідні портрет.

Бог створив людину Божу
І назвав: Мої сини.
І в молитвах назвіть так же,
Божі діти, Його сини.

Чому кличуть: рабі божі!
Чи можливо це прийняти?
Хіба батько сина зможе,
Рабом-невільником назвати.

Раб невільний. Що ж він має?
Не належить він собі.
Його кожний підкоряє,
І розпродує рабів.

Бог- Отець нас оберігає,
Сонцем всьому надає життя,
Дощем Землю напуває
І благодаті Його нема кінця.

Я молюся, Славлю Бога,
Для душі - Отче наш.
І я Бога не боюся,
Він любов, заступник наш.

Як Отця - Славлю Бога,
По людські до Нього йду.
В знак любові до Його порога,
З покірним серцем я прийду.

В лікарні – жодного люстерка,
На себе глянути, а де?
Здається, все минуле стерто,
А що за цим тепер гряде?

Ще не окреслено. І ходять
В минулім тіні, в забутті.
Де із роками в хороводі
Ти йдеш один в своїм житті.

І не поглянути у «вчора»,
Бо «завтра» ще не розцвіло.
Та ненаписаним ще твором
Воно у вічність вже лягло.
31.07.19

Ліси палали...

Дуби правічні корчились в агонії...

Вся покарьожена, земля здригалась...

Світ за очі тікала звірина...

В усібіч розліталось птаство...

Шкварчали голопузики у гніздах...

То як же я, нікчемна трісочка,

Наділена лиш правом на життя,

В пожежі тій вселенській уцілів?

Тільки через півстоліття відкрив,

Як усе те сталось.

То був не просто порятунок.

Непритомного, зносили мене в ночвах з печі.

Мабуть, тоді Він, похилившись наді мною,

Нашіптував про дивний край,

Що Він навічно передав юдеям.

А наостанок ще й назвав ім’я моє справдешнє –

Йоханан. Себто помилуваний Богом.

Інакше й буть не може.

Відки ж би взялись, скажіть на милість,

Перші мої рядки на цій Святій Землі:

«Мені здається – тут я уже був.

От тільки мову дещо призабув?»

Я бачила сон кольоровий:
...Крізь сяйну ранкову блакить
В святім ореолі Любові
До мене матуся спішить.

Зустрітися з нею, охоче
Лечу на смарагдовий луг.
Тихенько струмочок дзюркоче ,
Спокійна прозорість навкруг.

Зустрілись.
Хоч знаю, що неньки
Немає в живих на землі,
Та розповідаю тихенько
Про все, що цікавить її.

У тихім розкриленім небі
Розлита Правічна Блакить...
… Кортить розпитати у нені,
Чи краще в «Тім Світі» їй жить?

Чи править у нім справедливість,
Чи видно їм нас з висоти?
… Та в мене пропала сміливість,
матусю боюсь засмутить

згадавши, що стільки минуло
років, як пішла навесні
у Вічність!
Можливо, забула,
Що стрілися ми лиш у сні?

Вона молода і красива,
(Куди і поділись літа!)
І я поряд з нею щаслива!...

... Аж раптом, матуся пита:
Чому ти соромишся, доню,
Промовити щирі слова
про те, що померла давно я?
Вважаєш, душа не жива?

Даремна та пересторога!
Читаю я душу твою.
Знай: я недалеко від Бога
У благословеннім Раю,

За мною ж ти досі сумуєш.
Себе не картай, не вини,
Про Вічність я звістку благую
Несу тобі, доню, у сни.
, , , , ,

Прокинулась я на тім слові...
...Ніч.
Тиша.
Дощ їм в унісон...

А в пам'яті — сон кольоровий...

... А може,
то був...
... і не сон?...

2018

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в окуляри,
які насунулись на блідо-білий шарф.

А шарф – плече і гострий комір перескочив
його високого весня́ного пальто.
І ти побачив це.

Як чорні арки ночі
стояли нерухомо в чорнім часі –
чим викрили його хвилястий рух;

як він мав випадок наткнутися на тебе,
не встигши замішатись між людей
у переході тьми з минулого твого;

як по́між нерозпізнаних істот,
які водили тінь і змінювали форми,
він розгубивсь.

Це ті, хто вам складали інтерес
і мали зустрічі для вас, яких не буде,
і мали самовари золоті і ложки срібні.

Це ті, посеред кого був і той,
кого твій чорний анґел захотів
так само, як тебе колись прослідкувати.

Але ти викрив наміри його.
Він ухопивсь за тебе.
Бо ти побачив це.

І ось, коли стоїш поміж обох,
і дві руки твої тримають чорне й біле,
що́ можеш ти, коли він озиває?

"Іди сюди!" – і тягне чорну руку.
А той, з ким ти ідеш, кого обрав:
тримає – білу ще, і ще чекає, що можеш ти.

Ти дивишся у чорні арки ночі,
крізь очі "йдисюди́!" –
там кожна тінь складає інтерес для нього.

Ти не роздумуєш,
ти гаркаєш у очі:
"Пішов звідсіль!" і "Відчепись од мене!"

І далі йдеш ти з тим, кого обрав.
Там світло, паузи і сни дедалі довші
без того, хто від тебе одчепився.

Твій білий анґел першим запитав:
"Отак, коли лежиш ти на плечі,
тобі зі мною добре?"

І кажеш ти:
"Звичайно, радосте моя.
Мені є добре."

"А ти мене ніколи не покинеш?" –
питає він крізь перше світло сну.
"Ну, що ти? – кажеш ти. – Ніко́ли…"

"Ніко́ли" ще звучало на плечі,
а ти схопивсь і відчував очима
крізь перше світло сну цей діалог.

"Ніко́ли" ще звучало, а роти –
були німі!
Плече сіяло! через підсвідомість!

І підсвідомим був той діалог,
він був з глибин майбутніх діалогів –
між кращою людиною і Богом.

Ти зацікавився крізь перше світло сну:
чи білий анґел, дійсно, запитався
про тебе щось?

І той, кого обрав ти, – той крізь сон
сказав, що – ні.
Це був для тебе шок.

Це був для тебе шок,
бо розумів ти –
про тебе знати щось він не хотів!

І раптом ти, списавши це на сон,
крізь перше світло сну прокинувсь.
Ти запитав ще більш реально.

А він з тобою ра́зом прокидавсь,
і через силу, ніби у пологах,
він заїкавсь на відповідь тобі.

"Чи ти казав:
Отак, коли лежу я на плечі,
тобі зі мною добре?"

Він заїкався: "Каз…-ка…-каз…-ка…-кк!.."
Він з болем, через силу: "Я…-ка…-зав…"
Він зміг сказати лиш крізь друге світло сну.

Крізь друге світло сну
ти ра́зом з ним радієш,
описуючи Божий дар реально.

Плече сіяло через підсвідомість,
а ви вже говорили через сон,
якими треба буть близьки́ми.

Якими треба буть близькими,
щоб так без слів доносити думки
і спілкуватися з глибин майбутніх діалогів!

Але в кімнаті був, крім них, ще хтось,
хто тінню був раніш, ніж підсвідомість,
у переході тьми з минулого твого.

Це та, хто форми змінює і час,
і має самовари золоті і ложки срібні,
і каже, сміючись: "Вам треба буть близькими!"

І ви лякаєтесь!
Летиш крізь друге світло сну
у цю реальність ти.

І ви лякаєтесь у цій реальності,
коли
ти знов питаєш це спочатку!

Коли тобі відповідають знов,
що не казали,
що не говорили!

Коли тебе втішають
і кладуть на це ж плече,
що сяє підсвідомо!

Сон уві сні.
Але така реальність –
крізь третє світло сну.

28 липня 1995 р., Київ.

А ми іще із тих базік
і слуги у народу,
що зупиняють маховик
за волю і свободу.

І ситуація така
у вашій іншій владі –
пообіцяю п’ятака,
а ви і цьому раді.

Тому підтягуйте штани,
сідайте на дієту...
Ми дуже класні пацани
веселого сюжету.

У вас у шані і село,
і принципова мова.
А нас виховує Пуйло,
бо я на те і Вова.

Скіперіада не засне,
але сидіте тихо,
коли у партері сяйне
міледі Розумиха.

Із-за бугра уже, мерсі,
вертається пальміра.
Реінкарнуємо в Русі
і Яна, і Азіра.

У нас ті самі пахани,
чинуші і злодії,
і гепи-допи зі шпани
Кацапії-росії.

Немає Нестора Махна,
то є йому заміна.
Свобода слова – то мана,
у вашій хаті міна.

Ми зобов’язані орді
і біло-сині, і руді –
усі хамелеони,
але нові і молоді...
із п’ятої колони...
Ось потече по бороді
і поміняємо тоді
«понятія» й закони.

08/19

Було? Чи вже забули ми:
Оманливе… правдиве?
Кохання без минулого
З’являється, мов привид.

Ні доброго, ні путнього…
Зі смутками обида*…
Кохання без майбутнього
Блукає, мов сновида.

То дном нас випробовує,
То небом спокушає –
Кохання, у якого є
Лиш мить, що проминає.

30.08.2019

Г. С...
Мигочуть зорі світоповні
На скаламученій воді,
Та хтось пітьмою переповнив
Хисткого човника надій.
Ріка повільної розмови
Шумує й більшає углиб, -
Про що іще, моя любове,
Поговорити ми змогли б?
Бо тільки піняться сріблясто,
Неначе хвилі, звуки слів,
А берег бажаного щастя
Чомусь ізнов подаленів.
Чи стане в нас терпіння й сили
Не скніти й скиглить без ладу, -
Здолать обмов підступних хвилі,
У зір яскравих на виду?..
28.08.19

Постав собі смайлик,
рандомна дівчинко,
в літо хиренне, формальдегідне.
Цей серпень, як ламер,
і він біля тебе флудить.
А ти – понтова, лілова, мідна,
тобі тут нудно.
Заганяєшся макаронами, сленгом,
а між ними так мало нормальних слів,
і менші мати більшими
покалічені.
Ти ж не воюєш на передку,
просто погода не рулить –
і вечір ванільно-банальний
і сум вагінальний,
і вишні висять
еклектично приречено,
майже як губи твої,
перекривлені, спечені.
Зняті на вебку
зіниці потерті,
схожі до нетлі…
Совість лахає, петлями.

Збитий танчик – тобі айфончик,
пригадуєш?
У нього тепер
найліпша снаряга,
висить на плечі
ерпегешка –
усе відлито в граніті
із Коростишева.
Тихше про нього думай!
Світліше!
Плач за ним, плач,
хоч би трохи!
Там
літає шуліка вугільний
і сонце руде стереже.
І місяць над ним – як мітка.
Квіти гільзами пересічені,
квіти – не ти,
їм, як мамам і сестрам,
боляче.
Їм, як і дідові, й бабі, як татові
напівмертвому-п’яному,
з похоронкою в чорних руках,
п’ятий рік дико, рвотно пече…

Жиза в дизлайках –
це хейтерне літо,
рандомна дівчинко.
Хтось тобі пише в лс
і стирає –
вночі зависає меседжер.
Імба і левел,
крафтові зорі навколо,
а ти запускаєш челендж
за челенджем.
Літо штиняє
розтопленим оловом…

Але...
Чого я до тебе вчепилась
і майже
ненавиджу?
Питаю себе, кажу –
гуляй собі!
У тебе ачівка –
інста заселфлена.
А в нього –
земля на грудях,
душа дрейфує,
і тіні убитих найманців –
навхрест,
начетверо.
Ти ще наколядуєш
на все, що захочеш,
попід Варшавою чи за Москвою.
Бог із тобою!
А в нього, бувало,
до хліба нічого
й без хліба нікого…
Воду з калюжі
у спеку, по стужі…
Рвало бліндаж. І…
братка в могилі,
кориш за вітром,
батя в мішку прилетів
сімдесят шостим ілом,
разом
з іловайськими соняшниками...
А старлеї красиві
(по сажні косій у плечах),
замішані ґрунтом…
Їхні… очі… зміїні… сняться…
І досі грається ковила
нутрощами…
Трьохсоті лежали в УРАЛІ,
зеленим коридором їхали.
Не лишилось ні кісточки…
Ти щаслива,
малихо?
Десь у селі,
що далеко від міста,
по трасі Е 40,
Ріддер – Кале,
пересивлена жінка
досі чекає звістку…


2019

У спокою і цноті площина
Заманює своєю чистотою.
Уже художник пензель підніма,
Аби насолодитися тобою.

І дії почина у таїні,
У шепоті з коханою своєю,
Будує виміри на полотні,
Утілює у образи ідею.

І набирає у роботі ритм,
У лінії надія оживає,
Останній рух, акцент і штрих…
Як у оргазмі пензель завмирає…

Була собі цнотлива площина,
Але утілила Творця бажання,
І вже на ній оголена душа
Показує дорогу покаяння.

Ідеєю міняє полотно,
Фіксацією радості і болю,
Нюансами закриє біле тло,
У кольорі дарує нову долю.
2019

*
Послухай, як в серці щемить гойдалка яблунева.
тіниста рука виколисує злети малечі,
угору і знову: за крону-корону, в предтечі,
за доли і далі, де обрію річка рожева,
несе звідки вітер казання водою і травами,
з тридев’ять далекого - синню і суму загравами.

Коли ж то і де це було, знають крила лелечі.

Ти казку любила з метеликами й драконами,
відвагою лицарів, чарами-снами дівочими -
не все замело забуття, перевернуті дати,
о руку до серця свого приклади і торкнися:
цвітіння пахкого по плечі, стежок до узлісся,
таїнь чорнолісу, лиш очі прикрити – згадати!

Гойдається гойдалка, тільки нічого не бійся…

…Жарини багаття. Тремкі світляки бірюзові.
І висі так близько. І стільки тепла і надії
у пісні про крила: лети, моє серце, радій і
здіймайся, як ночі і дні, наче рідні по крові
супутники в зоряних шатах, як витоки коренів, -
о музики сонця тендітна цілителько променів!

Лети переливами, сяйними радуги зливами!

Допоки високі тумани впиваються в щебеті,
і повені лагідні, мрії - тремкі юні лебеді,
смарагдово гусне липневого крою туніка -
бриніти мотивами вдячності вічному літу,
сіяти і жодного іншого більше завіту!
Допоки не зрине тривога неждана, столика,

в пустельного вітру повита обітницю хитру.

І збудеться те передвістя очей і посвята
у зло і добро, і примовкне любов і терпіння,
і стануть в нестямі раптовій стискати каміння
руками безкрилими випалі з гнізд пташенята,
і змовкле минуле відлине розмитими снивами
за миртами сивими, серця гіркими поривами, -

сльози запізнілими згадками незрозумілими.

Сліди загромадить, укриє розгубленим пір’ям,
рясні сторінки у казки перелинуть змарніло,
в метеликів хвилю дракона загорнеться тіло,
обернеться в яблуні, квітом, далеким сузір’ям,
навіки-віків, де лиш небо кружляє і міниться,
і сонячно губиться ранками зоряна китиця,

і лагідна сходить надія, повернень провісниця.

І знову, і знову малеча, захоплена грою,
вертає до яблуні під віковою корою,
і все яскравіше всевишнього гам океану,
і в плюскоти листя і сонця вростають герої –
наснажені гойдалки вершники - мрії одної:
злітати і жити, вдихаючи радість духмяну,

бо світло - вони, і усіх поведуть за собою, -
метелики з крил казкаря, хвилі Сині прибою…

Півтори години літа –
до шептання від пристріту,
до осінньої зими,
у похилість ту, де ми.

Півтори години вітру
рознесуть життя, мов скирту.
Зирять зе́рнятка сумні
з пересохлої стерні.

Півтори години грому
на урочищі старому.
Сновигають блискавиці,
мов підстрелені лисиці.

Півтори години зливи
творять настрій особливий.
Змиє все вода оця,
не добігши до кінця…

Півтори години Сонця,
Бога Світу й Охоронця,
між стихій проя́снять час –
той, який затьмарив нас.

4 липня 2003 р., Богдани́

Поет помирає від прози життя,
каштани і клени запалюють свічі,
бо не до значних поетичних звитяг,
якщо «Київстар» попередила двічі.

Його не тривожить артрозів шантаж,
його не лякають неврозів погрози –
Поет помирає від прози життя,
Поет помирає від побуту прози.

Зів’яли пісні, засихає сонет,
якщо негаразди обсіли всілякі.
Поета обличчя пісне і сумне:
томати чомусь несолоні в салаті!

Проблем завдяки надважкому ярму,
не просяться рими в поему чи в оду,
бо треба негайно зробити йому
у полудень літній гарячою воду.

Поет помирає в страшній німоті,
серпнева краса неоспівана плаче.
Мотив патетичний, токсичний мотив
збудив, засмутив: «Забодав! Я неначе

в пустелі безкрайній!» − Поет закричав.
«О, друзі! – в облозі ворожої прози!»
За Музою і за Пегасом печаль
погаслу рясними сльозами зволожив.

Поет помирає від прози життя.
Щоб дару з нуждою в бою не померти –
пришліть саквояжі взуття і шмаття
і в крупних купюрах валюту в конверті!

Щоб творчість його про квітучі сади
над буднями й нами сіяла зорею –
потрібно державі Поета завжди
в теплиці тримати чи в оранжереї!

2019

боялася себе не знала броду
аби від себе д'собі перейти
все мірилась ступити в темну воду
як дотлівали спалені мости
і не було нікого хто би руку
а чи бодай соломинку простер
аби до злуки знову від розпуки
у світ старий що враз навіки вмер
усохся в ній... зопалу ще хапалась
за шмат буття що в попіл перетлів...
ілюзій крихти густо опадали
в дощ Персеїд поверх чужих голів...
в тій магії розчахнутої ночі
загадувала й щастя далебі
з міжсвіття їй всміхався світу Зодчий
на спроби не втонути у юрбі...

2019

Зело цинічності повзе і кровоточить.
Новини - горобчачі та сорочі.
Тече ручай кукібних, взори щирі.
Безкрилих, доле, не лаштуй у вирій.

Людва куйовдить правд масне волосся...
О, не питай у серця: що збулося?
Ляж на обніжку, там трава цикадна.
Чекай у надвечір'ї Аріадну.
Іди за ниткою, дивись на мокрі фрески.
Сомнабулізм таки розвіє есемеска.

А далі - кава гватемальська, пінна.
Малюєш кактус, обрис цепеліна.

За Кантемирівкою - Осінь, тягне мжичку...
Турботи, клопоти - щоденні, невеличкі.

2019

Знову літо залишило осені
чорнобривців серветки тернові.
Ми по стернях босоніж - зурочені,
розтинаємо душі до крові.

Купіль чиста моя, свіжий вітер надій,
що любові наповнює крила.
Як до тебе віночком пливти по воді?
Доля іншого не присудила.

Не буди в мені звіра, я кішечка -
гострі нігті, а шерстка шовкова,
їх не випущу доки ця нічечка
буде лагідна...більше ні слова.

Наречена, блудниця, свята водночас,
колючки і троянди бутони.
Закружляли на пристані Шуберта вальс.
Роз'єднають лиш армагедони.

В поцілунках палких квітну маками,
у очах перламутрово - сірих.
Я - твоїх берегів білий птах, хоч ти
в мого Бога ні краплі не віриш.
2019р
 

І
« Ось то я!» – позаймало висоти
і видурює в нації час...
У етері буває не раз,
об’єднавши по фазі частоти,
резонує енергія мас.

Та лунає у басі фальцету
і слащавої патоки слів
ейфорія епохи Інету.
У дуелі немає дуету,
у війни не воєнний мотив.

Пам’ятаємо міфи і міти
у своїй історичній путі.
Та «кацапіють» неуки діти,
що взялися усім володіти,
не шануючи мову і рід.

Обирали, тай маємо дулю.
Невідомо, куди нас несе
на чолі із ватагою зе...

Ми забули уроки минулі.
Із лайна виливаємо кулю,
і надіємось, що повезе.

ІІ
Очищаємо хати, подвір’я
і поля, і свої береги
од Кощія і баби Яги.
Та утерлись у наше довір’я
комедійні свої вороги.

Не уміємо – око за око,
не кусаються наші рої.
Та розбоєм живуть солов’ї
і наносить нам рани глибокі
ще не вирване жало ЗМІї.

Ще чекає погоди у неба
«войовнича еліта» чужа.
Їй у бучі і миру не треба.

Та дамо і орді одкоша
і «еліту» шлемо до Ереба.
Є у нації инша душа.

ІІІ
Учений дід вичитує осанну
за віру України... І кому?
Не розумію... Може і пойму,
коли зійдуть червоні могікани
зі сцени, пощезають за тумани,
за обрії, за межі, у пітьму.

8/19

Фантазії вплітаєш у любов,
А щастя береже моя підкова.
Химери аж від неба й до основ…
Кохання це для мене – загадкове.

Вже вигадки обплутали мене,
Мов на коня вдягли новеньку збрую.
Чоловіки, веселе і сумне…
І я тебе - до кожного – ревную.

І мчать уяви коні вороні,
Немов птахи з землі – у далі сині.
Ти іншого цілуєш при мені –
Моє так випробовуєш терпіння?!

Зрадливі ці красуні - вчив Хайям.
Замріялась про іншого наразі?
І норовиш наліво йти. А я?
Усіх іще не втілила фантазій?!

Куди ж мене ця доленька несе,
Невже тепер найкращі дні – позаду?
Затуркуєш історіями все,
Немов султанова Шахерезада.

…Чарівні коси пестив я твої,
Неначе наяву тобою марив.
Розвіялися сумніви мої,
Немов у небі тім – химерні хмари.

Посивів я, та ще не облисів.
Вдивляюся в реальний наш ужинок.
Зрадливі є красуні, та не всі.
Й найменше, кажуть, їх – між українок.

Твоя любов – як небо те - без меж,
Як ліки, що сердечні рани гоять.
З болота витягнеш або впадеш
Туди, аби умерти ізі мною.

Коли ми разом – заздрить нам Ерот,
І Афродіта вчиться буть в екстазі.
Найвища з еротичних нагород –
Ця гра розбурхана обох фантазій.

Я в чудеса повірити готов,
Для нас тепер ця справа вже є – звична.
Фантазії вплітаєш у любов,
Бо ця любов насправді – фантастична!!!

28 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Знаю, виснажливо слухати стогони правди,
З рідними душами часто зриваюсь на крик.
Нумо, зі мною в окопи! Ставаймо на варті!
Ляжемо сполом в сніги, ну хоча би на рік.

Може і справді я духом з незламної криці?
А от мій ангел загинув - не витримав мук
Ти ж у садочку вмостився ловкенько на гілці,
Томик віршаток дописуєш, скоро у друк.

Псевдостраждання за ненькою, сум паперовий,
Ллється потворна нещирість олжею з руки.
Щойно із цвинтаря. Клали мужам своїм вдови
Кров'ю забризкані й слізьми надгробні вінки.

Як на очах твоїх брата на шмаття поріжуть,
Тризубом висвятять серце ворожі ножі -
То повертайся з полону в задушливу тишу,
Сядь біля матері й лірику світлу пиши.

28.08.2019 р.

Та ж терпка дорога.
Та ж банальна тема.
Ти - моя тривога.
Я - твоя проблема.

21.08.2019

Окреслені червоним дуги
палають залишками гри.
На небі скупчилися смуги,
На землю дивлячись згори.

Рухливий швидкісний малюнок,
Що перевтілюється знов.
Відтінків скільки, що рахунок
загублений, лише покров

Небес відчутний , та наразі
чорніють фарби – скоро ніч!
Хмаринки, наче перелази:
Зосталась з ними віч на віч:

Мінливість світу - дивна річ!

28.08.2019
Свидетельство о публикации №119082805816

...аж раптом починаєш розуміти:
не вічний серпень, і життя не вічне.
Навіщось ти хотів побронзовіти;
і гроші накопичував. Навіщо?

Минуло в бійках за місця на пляжах
спекотне літо (чергове коротке).
Не став міцнішим – втім, і не охляв же
не юний мандрівник-в-дужках-курортник.

Достиглі дички вже впадають в око,
і календар лякає Третім Спасом.
А ти на нього вибалушивсь вовком:
у погляді – авжеж, не «Ci vis pacem».

Червоне Сонце скочується в прірву,
і осінь
вже запрошує
у прийми.

Фіолетова істота
у салатовій сутані
несла в пригорщах щедроти
чорні й білі, пізні й ранні.

Йшла, сутана сутені́ла,
довгий шлейф зелено-сірий
був причалом запустілим,
був Дніпром глибоким віри.

Ніжна о́діж хвилювалась,
мить виказувала жінку;
ніч над храмом підіймалась
з кожним місячним відтінком.

Сни Успенського Собору
скрізь навколішках стояли,
в снах було в ту темну пору
фіолетового мало.

На руїни на соборні,
де були колись руїни,
сіли кру́ки білі й чорні,
і без жодної пір’їни.

Клали квіти пізні й ранні
сни на паперть і під браму.
В оксамитовій сутані
вийшла Матір Божа з храму.

У серпневому серпанку
між каміння сни хрестились,
видихалися до ранку
і мені з тобою снились.

Як лягала, мов до ґроту,
в ложе жертвоприноше́ння
фіолетова істота,
фіолетове успення.

25–26 червня 1995 р., Київ

Знов муза на софі зібралась тішить,
Та я утік подалі від гріха.
Бо на природі пишеться ловкіше,
Не чавить носа хатня пилюга.

Ерато в плач! Та ну її до біса!
Від хлипання підвищується пульс.
Розкрилюся у шелесті берізок,
У пущі одинокістю уп'юсь.

Галявину зі шурпаком пригледів,
Обперся мудрим лобом об сосну.
Неначе доторкнувся до безсмертя,
Пером на стеллі вічності писнув

Розчулився. Ув оці зріє нюня,
Вогнями страсті скрапує талант.
Ви ж горбитеся за столами в кухнях,
Вдихаючи котлетний аромат.

Упрів. Але, колеги,- ось вам ода!
Пегасик заіржав: - Аз зохен вей!
Натхненням обдаровує природа,
Тож не баріться! Ноги в руки й гей!

28.8.2019р.

Ніхто не зміг
Цей світ змінити досі,
Жили у нім
І риби, і трава...
Як не фарбуєш
Сивину волосся,
Із часоплином
Виросте нова.

Хоча збудуєш
І фортеці й мури,
Війна розіб’є,
Суть її така.
У вічності
Немає коректури.
Не висохне
Її життя ріка.

Листок зелений
Визирає з бруньки,
І колос
Наливається зерном.
Незмінний світ
Із солодом і трунком,
Де ми на мить
Відкрили в нім вікно.

Втрачати пізно, чи прийшла пора
триматись за обставини  вагомі?
Останній подих вересня - жура,
клубочиться гадюкою у домі.

І місця не знайти, кута хоча б,
іржею, теракотом лист зіпрілий.
Вже догорає осені свіча,
а зберегти у душах не зуміли

Її тепла - намолений вівтар,
з минулого сльозою відізветься.
Збирає небозвід вервечки хмар,
туманові сніги на денці серця.

Не клич біду, з собою розберись.
Ти птаха, чи буття смугаста зебра?
Брунькують небеса  бузкову вись
для тих, хто не втрачає віри в себе!
2019р

Із Осипа Мандельштама (1891-1938)

Ми живем, ніби щезла країна з-під ніг,
нас дочути - ніхто і за крок би не зміг,
а коли хтось рече з гучномовця -
то згадає кремлівського горця.

В нього пальці, як гусені, білі й слизькі,
і слова непогрішні - як гирі, важкі,
і тарганські сміються очища,
і халяви лисніють зловіщо.

Вколо нього - юрма тонкошиїх вождів,
він милу́є того, хто йому догодив.
Хто - мекече, хто - кряче, хто - хниче,
він один всім бубоче та тиче.

Як підкову, дає за указом указ -
кому в пах, кому в лоб, кому в око якраз.
Кожна страта у нього - малина,
й міцна постать, аж як в осетина.

(2019)

Г. С...
Сумління
Скажи мені - невже не щастя, -
Невидне, крихітне, моє, -
Якщо можливість маю красти,
Але сумління не дає?
Оце, легке й вагоме, слово
Запало в серце не чомусь, -
Воно мого життя основа
І гарний засіб від спокус.
24.08.19

Я поскрипую в такт,
Упіймавши мелодію вітру,
Наче сивий вітряк,
Що хапає потоки повітря.

Ляжу в трави навзнак
І сльозину непрохану витру.
Зауваживши знак,
Що фінальні нашіптує титри.

Все у світі не так –
На похмілля не стане півлітри,
У країні бардак –
Розкошують брехливі та хитрі,

Крізь кагал злодіяк
Неможливо здолати цю гідру,
Бо не здатні ніяк
Осягнути мелодію вітру.

Тече, тече у вир людська ріка,
А все від того, що немає клепки.
Гнітюча думка розум обпіка,
Що мій народ і справді недалекий.

Казали друзі: "Ну ти й баламут!
Чи є хоч хтось тобою ще не битий?"
То, може, досить гавкати на люд
І дати дурням трохи відпочити?

Зубці життя не входять у пази,
"В сім'ї великій..." кожен другий бражник.
Бо головою думають не всі,
Замісто мізків - шлунок неосяжний.

А москалі стріляють із гармат,
Стягнула шию нації гарота.
І сил нема, і часу вже катма
Себе за чуба витягти з болота.

У вишиванці новій мудрий Кац
Вкраїні забиває цвях у деко.
Багатих зайд припрошує паяц:
- Прийшла пора! Скуповуйте земельку!

27.08.2019р.

Чи наснилось, чи здалося,
Чи привиділось мені,
Що уже невчасна осінь
Тихо стигне у вікні?
То туману хвиля сиза
В’ється вихором у вись, –
То опуститься донизу,
Із вітрами борючись.
То сяйне на видноколі
На світанні сонця жар, –
То йому не стане волі
Пропікати товщу хмар.
То старію, мов солома
В стіг спресована, на схов, –
То неначе в молодому
Закипає хутко кров.
То чи сниться, чи здається,
Чи вже бачиться мені,
Як торкає старість серце,
А воно говорить: Ні!..
24.08.19

На Парнасі багнеться погрітись,
В безвісті сумній аж мерзне чуб.
Довбнею погрюкаю у вічність -
Лірики побільше настрочу.

Як із рими випадають кусні -
На руладу накладу бандаж.
Каші про любов утьопав музі,
Для Пегаса - із вівсом пейзаж.

Хоч мене сатирик люто ріже,
Вирватися марно з його пут.
Чуєш стогін у вечірній тиші?
Муки творчі спасу не дють!

Сіло сонце, зойкнула зозуля,
П'ють кровицю з вуха комарі.
Голова гуде, неначе вулик -
Йду в інет до гурту віршарів.

Ніч ворушить китиці у спальні,
В очі ллється світло від зірок.
Я - король в отарі графоманів,
Лайків - сотні! Відгуків - огром!

28.08.2019 р.

Від безділля люди пишуть вірші,
В голові клубочиться туман.
Та в гробу лежати нині ліпше -
Жити важко! Грошенят катмА.

А в куми добро не лізе в пельку,
Бідняків заковтує живцем.
Закортіло, сестроньки, земельки
Чи заводик вцупити тихцем.

На удачу лиш одна надія,
В лотерею виграю таки!
Про скарби думками багатію
У країні мудрих жебраків.

Папуас на пальмі їсть банани,
Бомж заліз у ящик для сміття...
У раю усе іде за планом:
М'ясо- пану, дурнику - кістяк.

Зняв би з музи ліфчика та капці
І возліг, як з Євою Адам...
Чимчикую згорблений на працю,
За копійку мозолі продам.

28.08.2019 р.

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

28–30 серпня 1989 р.,
Богдани́ – Київ

Сумніви стриножу,
смутки перелущу...
Ти без мене можеш.
Я без тебе - мушу.

21.08.2019

В люду уривається терпець,
Рвуться з ланцюгів, як пси таланти.
Бо сатирі й гумору капець -
Про паяців зась тепер писати.

Сміх і регіт не злітає з губ -
Заховався в поетичнім лоні.
На гаркавих клоунів - табу!
Гномик-веселун - у забороні!

Бо вони сьогодні - королі!
А народець винесли за дУжки.
Геть з чубів картузики, брилі
І віншуйте владаря-петушку!

Буде нам вистава " Тру-ля-ля!" -
Покотьолом ляжемо від "щастя"...
Нишком з молотка іде земля,
Справедливість - видумка фантастів.

26.08.2019 р.

Поміж обставин, вітрин і книгарень
вперто ведем на забаву м’яча…
Осінь — простецька, та курить сигари,
хвацько вбирає мале горіша.
Потім провадить неспішно і чинно
хай і куценьких, та з мудрим зерням.
Листяний шурхіт — правдиво-причинний
натяк на мірку і втіхи, і дня.
Бігають зрання гурти і вокзали,
перебирають десь віхи старі.
Осінь кепкує — багряні скрижалі.
…Бамкають мирно її дзиґарі.

2019

Пульсують океан і суходіл –
від них нічого в себе не втече,
ховаючись у оболонки тіл,
бо небо по артеріях тече,
на узбережжя гадок і речей
випліскуючись інколи з очей.

І я – не я, і всі ми є не ми:
ми плутаємо погляди й слова,
сплітаючись думками і крильми,
неначе біла піна хвильова
з тим, що погойдує під вітру спів
у морі світла тіні островів.

2019

Старанно в небо дивилась ялина,
Ковдру зірок виплітала хмарина.
В сяєво місяць сповив полонини,
А на смереках блискучі хустини.
Вітри у горах тихенько блукали,
Мрії на вітах дерев колисали.
Лагідний ранок підкрався навшпиньки,
Й замилувався: як хороше ниньки...

Кружляють надії, вкриваючи плечі.
Теплом уповільнюють тугу й страхи.
Обійми жадані, як завжди, доречні:
Колишні розвіють тривоги, жахи,
Зникаючи зграями, наче птахи.

Кружляють надії, народжують мрії!
Пошкоджені крила підвладні часУ.
Піднятись до Всесвіту задуми зріють:
Таємність пізнати його досхочу.
Достатньо отриманих сил – полечу!

Кружляю з надією, в захваті, знову!
Колись приземлюсь: твої плечі знайду.
Повіриш, нарешті, цілющому слову:
Відгонить воно і від тебе біду.
Кружляють надії, шепочуть: знайду!

Чекай! У осінньому зустріч саду:
З берізкою поряд стою у ряду.

26.08.2019
Свидетельство о публикации №119082604449

Спочатку виростуть гриби. Після
підуть дощі. Дай Боже, аби хтось,
дощами тими тішачись, та вимок.

Принаймні, за оказії не раз
тут, в матовім серпанку півпідвалу
кав’ярні, де пітні молодики
казна-чого очікують од юнок,
а чоловічий хор на стертій плівці
похабно розголошує ім’я
тієї, що її уже вовіки
сюди ніхто не верне, – я не раз,
принаймні, користатиму нагоду
в кутку своєму сидьма, без жури
метикувати, чим воно кінчиться.

------------------

Із цицьками на Ви, бо кохання - це штука шалена,
У пошані м'які, виопуклені форми богинь.
Не утішиш як тре, то кусає краса, як мурена,
Душу Яневу рве розлютована нехіттю Інь.

Лихо ти не буди, не розкручуй нещастя самуми,
А берися до справ і Венеру персисту погладь.
А опісля цьом-цьом на папірчику виклади думи
Про любов неземну, незбагненну дівочую стать.

Все що маєш - віддай: гроші, сили, роки і жаготу,
І заначку на смерть, депозити, свій час і талант.
Ніч живи у раю, зранку хутко біжи на роботу,
Щоб світилася жінка, мов лампочка в тисячу ват.

Про коханку забудь і коханця жени якнайдалі,
Ревність, наче вогонь, впень попалить спокійне життя.
Ти ж її - не тривож, фіміамом обкурюй, сандалом,
Мовчки хрест свій неси і за це не очікуй подяк.

Спить під боком жона, не скінчається місяць медовий,
І ніяких "якби" - виростають у роті гриби.
А троянда цвіте, коле руки в мозолях до крові,-
Хочеш мати красу? Дбай про неї, незгоди до гроба терпи.

26.08.2019 р.

Аби мене ніколи не забув,
твоє я серце кутаю у ніжність,
бо день без тебе, то марудна вічність -
стелю у маках золоту габу.

Печаль марнує час у молитвах,
та вулканічна ніч сльози не зронить,
вдихатиме любові феромони -
молозиво  кохання на губах.

Розхлюпає мільярди світлячків
тернистий небозвід на Божі луки,
та не знайде на пристані розлуки
сліди відлуння наших голосів.

Ми тонем один в одному, тримай,
на гребені морськім у вир не впасти б.
І пробуєм на смак життя контрасти -
жага заварює  імбирний чай.

2019р

Не застує едему біднота,
якої і раніше вистачало.
Бурлаці, що не будень, то свята,
а як багато, то і цього мало.

Ще дехто помічає і росу,
і чує соло солов’я у гаї,
і на щоці непрохану сльозу,
ховаючи жалі, не витирає.

Вони не уповають на людей,
щасливі у таємному нещасті,
коли, не піднімаючи очей,
очікують на маслаки собаці.

Є й ті, які ламають вітряки:
блукаючі ідальго у пустелі,
мольфари, відуни-кочівники,
юродиві, паяци, менестрелі...

Попереду – невидима імла,
позаду – три дороги од села
у райські кущі та у буєраки...
у небеса... або на манівці,
у люди, а у самому кінці
усі – як не герої, то бурлаки.

08/19

Із Сергія Єсеніна (1895-1925)

Знов тут б’ються, пиячать і плачуть
під частушку докучну якусь.
Проклинають невдачливу вдачу,
проминувшу спогадують Русь.

Тут у кожного - втрати та хиби.
Зелень травня! Та червня блакить!
Чи не з того - мертвотою ніби
над цією гульбою чадить.

У очах - навіженість юроди,
у речах - бунтівне сум’яття...
Їм до болю самих себе шкода,
що знічев’я згубили життя.

Ні! Не впустять забави своєї, -
їм безглуздості дано сповна.
Ех, Расеє моя... Расєя...
Азіатська - як є - сторона!

(2019)

Знов печаль, але така пресвітла
До душі моєї припливла.
Наче сиво-білі хмарні мітли
Вичистили небо для тепла,

Що на землю сходило і мліти
В ньому починало все живе –
Зорі й трави пестощами літа
Тішилися й з ними – світ увесь!

Ніби з охололої плавильні
Подих увостаннє обігрів.
Ласки ті – прощальні, ностальгійні…
Скоро осінь стане на порі.

25 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С...
Не шукай у дальнім світі
Від осінніх днів рятунку, -
Я тобі продовжу літо
Шквалом теплих поцілунків.
А коли, немов дитину,
Стану пестити старанно,
То дух осені відлине
Чи розчиниться в коханні...
17.08.19

В ряди вдивляюсь поріділі,
І смуток серце обійма:
У когось - наостанку сили,
А в когось - їх уже нема...
А десь далеко лиш маячать
Хто марафон здолать не зміг:
Розрахував його інакше,
Лиш півдистанції пробіг...
«Не озирайся!- голос сина ,-
На крок повільний перейди!»
...Біжу, вдивляюсь в його спину,
І озираюся вряди-годи.