Присвячується українським футболістам

Бентежні емоції на стадіоні!
Запекла хвилююча гра!
Та все ж перевагу бере Україна
З рахунком "два-нуль" на «ура!»
Сміливо вона виграва!

Хоча супротивником є португальці,
(В футболі серйозні знавці )
Досвідчені, вмілі достатньо бувальці.
У світі знайомі гравці,
Та й в справі своїй фахівці.

Вже другий в завершенні тайм... та напруга
Сягає шалених висот!
Рональдо поцілить у наші ворота:
Потужний у грі поворот
Надав хвилювання й турбот.

Когорта славетна зібралась відома:
Ярмоленко та Яремчук!
Євген Коноплянко: легенда футболу!
Відточений П’ятова рух:
М’яча що не випустить з рук!

Бо він воротАр міжнародного рівня!
А для Кропивницька земляк.
Подачі усі відбиває відмінно,
(Одну лиш не стримав ніяк)
Отримує безліч подяк.

Завершився матч! "Два-один!" Перемога!!!
У оплесках чутно запал!
Осяяна успіхом в спорті дорога
Для хлопців успішний фінал!
Тріумфу нестримного шквал!

14.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119101509746

Засуджена довічно до позбавлення волі
Так сказав мені кат і суддя
В голові моїй порожньо,
А в лоні жевріє ледь життя—
Там зростає маленька зернина
Буде з неї колись людина.
І людина ця я.
Народити себе із себе
Треба воля до цього
Треба певна сміливість...
Хоча... я й сама не скажу уже зараз
Як настала оця вагітність.
Як я вирішила, що буду нова.
Ставлю крапку і далі йду.
Не шукаючи, ні, свободу,
Через ріки усі навпростець
Без племені, роду...
Не шукаючи броду....
Може, долю свою знайду.
Може, знову пусті слова...
Я засуджена.
Не до страти,
До неволі,
Де мої грати — розум мій,
Мій кат і суддя,
Я... я... я...
Але це не важливо.
Всі живуть і вмирають ось так...
Чи не всі?
Певно, я занадто складна.
Щось зламалося, так не було.
Але. Я вагітна... собою...

Саджав троянди цілий день на клумбі,
Втомився, сестри, аж немає слів.
Прийшла пора товкти водицю в ступі,
Бо вечоріє й кашу вже доїв.

Інгредієнт один - щемне кохання,
Приправа - серце, сльози і душа.
Годиться для цієї справи спальня -
Те місце, де з Ерато я лежав.

Вона моя натхненниця грайлива,
То підморгне, то сяде поміж вух.
Сокоче "Ах!" коли цілую зліва,
А справа цьомну, то волає "Ух!".

Творю про те, як був ізверху, знизу
Та цілував у музи пишну грудь.
Бо читачі вимогливі до біса,
Не пишеш про кохання - утечуть.

Сьгодні знову мокрощоке просять,
Кладе Пегасик першу борозну.
Умілець я вичавлювати сльози:
Прехтиве геть! Трагедію писну.

15.10.2019 р.

НІч.Ніч.Тиш.
Служки зложили віяла.
Хто ти?Чому не спиш і мерегтиш віями?
Ніч снить сни.
Ти їх гортаєш слайдами-
Знов утечеш від них правдами і не правдами.
Стогін.Совиний страх?Мудра сова-смілива.
Ніч на Чумацький шлях зціджує рештки млива..
Ніч.Ніч.Тиш.
Темінь-у нори зміями.
Хто ти? Чому не спиш і мерегтиш віями?

 
знай що пазл
склався наразі
хіба так як
він сам захтів

хто ми є
у якій ще фазі
при активах
в кредит по тім

ніч не спить її
окликають тіні
музикальні автівки
загулявші мистці

й мисткині




 

Вінок 10. Одкровення від змія

1.
Натхнення-мука до небес горить
І плавляться зірки, течуть в долоні.
У гріх веде магічний лабіринт,
У снах тремтять бажання ніжно-сонні.

Земні тривоги срібний пил укрив,
Та мрії заблукали в міжсезонні.
На обрії фантазій майорить
Праобраз музи, вічний і фантомний.

Вогнями заряснів небесний лан.
Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
Пітьму пробив гарячих слів фонтан.

Нічний дурман вдихну на повні груди.
Палка любове, із руїн постань! –
Зболіле серце свято вірить в чудо.

2.
Зболіле серце свято вірить в чудо,
В едемі слів шукає вічний скарб.
Ім’я йому – любов – п’янка полуда.
Спокуса ж манить у сліпий капкан.
Розбурхані думки течуть в нікуди.
Голодними очима хижака
Пронизує жага. Сумління будить.
Волає вперто розум: «Утікай!»

Кипить в очах пітьми казкове зілля,
Гаптує ніч магічний колорит.
Натхненний біль – моє хмільне безсилля.

Солодка згуба у рядках іскрить.
Нектар оман уб’є мене і зцілить.
Я музу кличу і молю навзрид.

3.
Я музу кличу і молю навзрид –
Прокинулась душа в долині знади.
Спокусник-змій ворота в рай відкрив,
Де шал тече гарячим шоколадом.

Там яблука висять, мов ліхтарі,
Що світяться промінням гріхопаду.
У морі снів жагучий гріх проріс.
Скидає убрання любов-дріада.

У кронах мерехтить густий смарагд.
До згубної краси думки прикуті.
Мовчанням не мори, богине. Грай!

Натхненням розквітає диво-рута.
Вертається жага, мов бумеранг.
Збирає розум почуття-приблуди.

4.
Збирає розум почуття-приблуди.
Сп’яніло серце від пісень лунких.
Безумний вир у забутті закрутить
Розбиті на мелодії думки.

Нехай гримлять плітки і пересуди,
Та хочу я всьому наперекір
Надихатись ним і надихнутись!
Сочиться біль солодкий і тремкий.

О, ніжний шовк спокусливої шкіри!
О, грішного екстазу дикий ритм!
Любов’ю упиваюся без міри.

Натхнення над безоднею зорить.
Пишу коханню оду неймовірну –
Моє життя застигло поміж рим!

5.
Моє життя застигло поміж рим.
Зі слів і нот ми наш едем зіткали.
Ліліт із божевілля ти створив.
Перо танцює палко і зухвало.

Та мрії пролились дощем жарин
І спопелили золоті скрижалі.
Гріховний плід, що віршами дозрів,
Ми передчасно й жадібно зірвали.

Горіло тіло від жагучих ласк
В екстазі заборонених прелюдій.
Вином гріха моя душа стекла.

Вогнем у ній бурлить солодка смута.
Та вирвалась би я із хижих лап,
Якби мені повідав хтось, що буде!

6.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Не мчала би в едем твоїх зіниць.
Із присмаком зірок щемливий смуток
Ховає шал гарячих таємниць.

Нас Бог простить, але осудять люди.
Зірветься серце криком диких птиць.
У чистих почуттях не місце бруду,
Та в грішної жаги нема границь.

Я створена була з ребра Адама,
Та змій-чаклун мене заговорив
Марі молитись в золотому храмі.

Сумління рани від оман ятрить.
Щоб врятуватись від гріха-цунамі,
Напнула би в душі мільйон вітрил!

7.
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Та мій полон ілюзії – довічний.
Гріховний шлях і вірний оберіг –
Поезія – сумна Її Величність.

Ми – лиш актори у безумній грі,
Що змінює картини еротичні.
На скронях пил зірок – то тільки грим,
Та ця омана нам жахливо личить!

Розбещених богів хмільний каприз
У полум’ї жаги мене погубить.
Навіюють думки солодкий бриз,

Та згуба залишає на розпутті.
Я вітром слів у зоресвітну вись
Втекла б подалі від жаги-облуди…

8.
Втекла б подалі від жаги-облуди,
Та диких почуттів гримить орган.
Хто пристрасть невідмолену остудить
Наперекір нудьгуючим богам?

Мої думки мілкі та каламутні.
Розбити б золотого ланцюга,
Спалити рими, відректись, забути!
Любов моя – солодкий сурогат.

Цей дотик словом осліпив мій розум.
Затяг у лігво ночі ніжний звір.
Катренами жаги загусла проза.

Спокусник-змій гніздо у серці звив.
Брала у нього сотні віршів-позик.
Запізно… Не віддати борг повік.

9.
Запізно. Не віддати борг повік.
Скували рими, мов палкі судоми.
Тобою пломеніє кожен вірш.
Папером розстилається свідомість.

Стікає шепіт, як гарячий віск.
Твоє кохання, ніби невагомість,
Несе мене на райські острови.
А тіло обняла солодка втома.

Я – бранка раю фентезійних втіх,
Де бавиться твоя душа зміїна.
У царстві нерозгаданих видінь

П’янкий обман своє зерно вкорінить.
Квітуча галерея почуттів –
В’язниця без дверей – суцільні стіни.

10.
В’язниця без дверей – суцільні стіни –
Із розуму любов мене звела.
Тримає у мані п’янке тяжіння.
Пірнають сни у бірюзову гладь.

Я віддалась облудному служінню,
Життя і вірші у одне сплела.
Сонети змія про земне та тлінне,
Та голову його вінчає лавр.

Як вибратись мені з цієї вирви?
Спокусник – мій тиран і вартовий.
В ріці безсмертя гріх замулив гирло.

Пегасе, урятуй мене, озвись!
Принада затягла в гріховний вимір,
У пастку чарівний клубок завів.

11.
У пастку чарівний клубок завів.
Малює шал на шкірі візерунки.
Зриваються відверті сни із вій,
Співає згуба пристрасно і лунко.

Твоя душа веде в солодкий вир,
Та не пускає за свої лаштунки.
Сліпучих зір таємний алфавіт
Розгадує тривога семиструнна.

У спогадах палкі слова ряхтять.
Спиняють рими вітер часоплину.
Ми вийшли з віршів у земне буття –

У буднях зблідло золоте проміння.
Лиш муза переповнить всі чуття.
Поезія – крута моя стежина.

12.
Поезія – крута моя стежина.
Зірватися з оман боюся вниз.
Твій погляд у рядках мене розчинить.
Мотив хмільних спокус лунає скрізь.

Спіліє сонце, як пахуча диня,
На серці ж залишає щемну різь.
Ця витівка богів – хитка твердиня.
У вірності лиш музі ми клялись.

Це одкровення змій писав по тілу
Жагучим сном твоїх тремких повік.
Кохання у чорнилі оніміло.

Хитає біль в душі примарну вісь.
Та знову лину я в едем згорілий,
Буяє словом дивний зореквіт.

13.
Буяє словом дивний зореквіт.
Вриваюсь вітром у твоє безмежжя.
Натхнення будить, мов тривожний дзвін,
Мої думки солодкі та бентежні.

І знов у віршах смак нектарних вин.
Спокуса із рядків підступно стежить
І пристрасті пориви грозові
В загубленій душі руйнують межі.

Були ми у раю шалених згуб,
Та окрім муз, нам нічого ділити.
Не допила жаги зі спраглих губ…

Розказують вітри сумні билини.
Віддам я знов і небу, і гріху,
У тернові заховані перлини.

14.
У тернові заховані перлини
Беру я в борг у змія-лихваря.
Збираю у раю плоди й каміння –
Усипана гріхами кожна п’ядь…

Душі своєї грішну половину,
Мов яблуко даю – вона твоя!
Моє кохання у собі зачиниш.
Мостити райський шлях почну з нуля.

Розтанув сон. Уже о-пів на осінь.
Сапфіри погасив небесний звід.
Врожай відвертих мрій спокута косить.

Та заревом жаги палає схід.
Вітри гарячих віршів сушать сльози.
Натхнення-мука до небес горить.

МАГІСТРАЛ

Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Та пізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Зелений дощ і сива далечінь,
Світ кольоровий, різнобарвна злива,
В саду від спеки порятує тінь.
І я від цього усього щаслива.

Бо тут мій дім, і школа, і земля,
І вишня біла, мов старенька мама.
Я так сюди спішила іздаля,
Щоб стати на святий поріг ногами.

Напитися водички із відра,
На покуті вклонитися іконам.
Оселя рідна чиста, хоч стара,
Від бід усіх мені була заслоном.

А рушники її завжди цвіли
Найкращим вишиваним оберегом.
Достойний і любові й похвали
Дитинства дім, що є моїм ковчегом.

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Змалку мене вчили: «Не дивись під ноги.
Можеш і не вгледіти справжньої дороги.
А то, не дай Боже, спіткнешся об камінь»...
...Як в пригоді стало все оте з роками:
Прикрощі сьогоднішні не застують завтра,
Успіх тимчасовий – така собі забавка...
Вчителі небесні з селянської хати,
Мудру вашу раду хочу передати
Не синам одним лиш, а всьому народу,
Щоб в майбутнє йшов він, як ви вчили,- гордим.

 
та в курсі ви любите більше тексту
& щоб політична справа
інакший прогрес рівноцінний регресу
чи бавить а чи не бавить

звичайно ви маєте більше сенсів
святкові біблійні тарелі
& слово є срібло або vice versa
сентиментальні морелі

я може уїдливий надто пробачте
бувати собою недосить
на варті всяко примхлива обачність
& демони їсти просять

о будьмо запекліше сестри й браття
пильніше щодо контенту
будемо інтонаційно відрадні
при темі чи навіть дилемах

& нас дочекається порозуміння
на тлі розбазарених гасел
хай хтось загубився у модернізмі
а хтось промисловий класик




 

Обоє линули за обрії печалі,
І зорями у небі малювали шлях.
А часу течія накручує спіралі,
І залишає їм цілунки на устах,
Аби дороги долі кроками ставали,
Щасливі миті обертає у роки.
У ритмі їх серця єдиному звучали,
Допомагаючи закоханим іти.
Обоє линути у виміри готові -
Ґерданами нової долі у життя.
І на вершині гір, у таїні діброви
Оберігає небо їхні почуття.
2019

Не мовчи, не мовчи,
Не ламай гілки молодого дерева.
Сонце котиться десь за обрій...
Я не плачу,
Це просто очі такі вогкі.
Я не буду гадати і думати, де ти є
Де б не був, знаю: ти не мій..
Я не плачу,
Лиш не мовчи, не мовчи...

Пам'ятаєш мої долоні?
Вони увесь час холодні й вогкі...
Розум мучить безсоння,
А серце — тахікардія.
Я горю у вогні... розставання...
Це нестерпне пекло лише мені,
Ток по венах тече... божевілля...
Це усе від твого мовчання.

Це не сум, не печаль, не туга...
Не емоція, знаєш, проста...
Ця крига, знаєш, ніколи більш не розтане
І нехай...
Мене вабить зима,
Вічна арктична зима
Вічна пам'ять...
Вічна пам'ять...
Так, мовчи. Не потрібні тепер слова.

Добирає урожайне літо
качани і колос до куля
і Ярило у піке зеніту
сіє павутини на поля.

І Покрова устеляє сіно
пеленою на нове зело.
По озимині її насіння
яриною ниви ожило.

А уже за нею фінішує
у високі сині небеса
кароокий жовтень, що існує
поки є ще в’януча краса.

Уночі замішує пастелі,
а удень малює міражі,
як Марія укриває землю
на краю небесної межі.

У свої сіяючі чертоги
одягає омофори тоги
і міняє опції меню,
та наймає сивого Борея
вимести усі її алеї
і неони магії вогню.

10/19

Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по краплі
весь світ проковтнула.

Оркестр задрижав,
тільки арфа ранкова мовчала,
снували смички,
мов у темному вулику бджоли,
гудів контрабас,
ніби джміль переорює поле,
і сакси, як оси, –
й в усіх інструментів по жалу.

Страшна увертюра,
де ноти струминками меду
в пітьмі обсотали
невдалу поверхню планети.
У хорі бриніли
таємні вселенські куплети,
і в кожній строфі
протилежно мінялося кредо.

Виходив балет,
але гнів стосувався арфістки,
яка серед бурі
у ложі своїм спочивала,
возлігши душею крізь струни
на теплі овали
й щипаючи се́рденьком сни,
мов духмяні любистки.

Пустою литаврою
місяць упав на дорогу.
Нічні чумаки
набрели на карбованець срібний,
сховали на возі у сіль
та й поплентались дрібно
у край,
де любистки духмяні їм вистудять ноги…

Арфістку щасливу
флейтисти сумні розбудили –
в оркестрі розвіялись сутінки
й море гриміло.
Вона здивувалася
й струни вхопила невміло,
й усі інструменти
в орнаменті дня заходи́ли.

Постали в її переливах
високі сюїти,
казки пропливали
на сцені зеленого замку.
У світлій постлюдії моря
спливали уламки
і брались докупи
в нови́й корабель нерозбитий.

Усе поверталось від арфи повз арфу до арфи.
Усе поверталось
від арфи
повз арфу
до арфи.

22 лютого 1996 р., Київ

Зелений дощ і сива далечінь,
Світ кольоровий, різнобарвна злива,
В саду від спеки порятує тінь.
І я від цього усього щаслива.

Бо тут мій дім, і школа, і земля,
І вишня біла, мов старенька мама.
Я так сюди спішила іздаля,
Щоб стати на святий поріг ногами.

Напитися водички із відра,
На покуті вклонитися іконам.
Оселя рідна чиста, хоч стара,
Від бід усіх мені була заслоном.

А рушники її завжди цвіли
Найкращим вишиваним оберегом.
Достойний і любові й похвали
Дитинства дім, що є моїм ковчегом.

Бажаю вам важкої праці,
Щоб піт зтираючи з чола,
Були ви горді, що багаті,
На справи гідні і діла!
Бажаю спокою не знати,
Ввесь час смакуючи життя
Ані хвилини не втрачати,
На сонне і липке буття!
І ще хотів я побажати
У серці віра щоб жила,
А от від заздрощів і ліні,
Покрова хай вас укрива!

14.10.2019

Червоні вишні – біла пелена,
Січеться поле місячним череслом.
Червона смуга пам'яті воскресла
І в ягодах солодких ожила.

Ти не сама, ти знаєш, не сама.
Твоя душа горить і замерзає.
Твоє життя – між пусткою і раєм,
Довірся Богу – міцно і сповна.

Не вір нікому, більше вже не вір,
Мені також не треба довіряти.
Я душу розпростер, ти хочеш? Нате!
Тобі і Богу. Богу і тобі.

30.07.2019

Загортайся у мене, як в хутро,
Я жовтневий твій теплий сон
Божевільна й водночас мудра —
Я захоплю в п'янкий полон.
Шаленій від зухвалих поглядів,
Спокушайся моїми мріями
Я тебе захоплю цілунками,
Я табе залоскочу віями...
Як захочеш втекти, то ноги
Ніби самі вростуть в підлогу
Хоч відкриті усі дороги,
Ти залишишся тут надовго..
Я не tabula rasa, Любий,
Невідомими знаками сповнена,
Я рятунок і твоя згуба,
Я кохана, я terra incognita...
Ти мій грішний невільний праведник,
Не умієш мене позбутися,
Бо тоді ти не зможеш в лагідні,
Обійми мої загорнутися...

Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Пробач мені, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла… Я жива!
Розлукою, буває, і лікують.

Немов звіря для зцілення траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, ніби на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш
за́вжди так!

Так – тільки так
кохання виграє.
Бо все, що є –
моє.

29.02.2008 р., Київ

Хто хоче золота - обряще,
У долі - стражник, злодій, кат.
Тому без мене людям краще -
Без совісті в кишенях лад.

В ціні безжурне vita dolce,
Набитий краденим шалман.
А я дарма мозолю очі,
Кажу що світле, а що тьма.

Так, божество у зомбі -"money",
У хворих - істина в вині.
Та існувати у тумані
Чи личить людям? Звісно, ні!

Пливуть повз мене водопіллям
Шматки обірваних вітрил...
Хіба це щастя - мати крила,
Як поруч братик мій без крил?

Мою кусає длань, як щука,
Від слини мокра борода.
Та я веду сліпця за руку,
Бо поруч прірва: крок - і там...
#

12.10.2019 р.

 
злободенносте
відав я злобу & дно
трохи милості більше гонитви
все було про людей
хоч би їм всеодно
нема над чим туманіти
 
тих людей що придумав
возніс & скарав
розіпнув завалив камінням
хтось би ще гендлював
пильнував навар
от & маємо значить
нині
 
але я
не про це
 
 
 
 
 
 
 
 

Вінок 9. Свято Діоніса

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива німфо із шалених мрій?
Відвертих віршів обступили тіні.
Накрив мене нестримний зоревій!

Та хто наслав це дивне сновидіння –
Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
Бурлить весна, бучна і білопінна,
Оман її не розгадаю зміст.

Розхристані думки вітрами квилять.
Кладу я в рими душу – забирай.
У пристрасть понесуть буремні хвилі.

А погляд зваби – згубний вогнеграй.
Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
Навіщо, музо, маниш на таран?

2.
Навіщо, музо, маниш на таран?
Спокуси грають на твоїй кіфарі.
Жагучий гріх мої думки украв,
Принадами ясну блакить затьмарив.

Та знову душу віддаю вітрам.
Огорнуть серце навісні примари.
Нахлине сон, де ніч, як виноград,
Настоїться на грішному нектарі.

Отож приснився чарівний етюд:
Яскрава та захоплива світлина –
На свято Діоніса хлине люд!

А бог вина веселий та гостинний.
О, він прекрасний! Та гріховний бруд
Сховався під обличчям янголиним…

3.
Сховався під обличчям янголиним
Володар ненаситного вогню.
Майстерно сіті для сердець розкинув,
І без меча пробив мою броню.

І вже моя душа – його рабиня.
У морі божевілля потону.
У пекло манять ці уста-рубіни.
В садах думок спокуси бродять «ню».

Зірвалось небо і весну мрійливу
Спекотне літо замінило враз.
Співає вітер ніжно і ліниво.

Збирати урожай гріхів пора.
І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
Підступний змій, що поневолив рай.

4.
Підступний змій, що поневолив рай,
Із рим і нот у снах плете інтриги.
Строкатих почуттів шалена гра
То кидає у полум’я, то в кригу.

Вирує свято безсюжетних драм,
Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
Та росами спокут заплаче рань
І час підпалить цю абсурдну книгу.

Навіщо ж сон мене сюди приніс?
На душі поглядаючи звіринно,
Фантом гріха регоче з-за куліс.

Пече любов у грудях, мов тернина.
Вином облуди манить Діоніс.
У вирву мрій без каяття порину!

5.
У вирву мрій без каяття порину,
А пристрасть, мов буремний океан.
Захопить вихор забуття і ліні
Дурманом поцілунків і торкань.

Та кличе із душі мене сумління,
Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
Як вирвати оману із корінням,
І в серці розділити інь і янь?

Нектаром розіллється ейфорія.
Сапфірами засяє небокрай.
Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

Пітьма-шаманка вийде із шатра.
Віддамся неприборканій стихії,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

6.
Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
У невідомість відчиняю двері.
Мене заради втіхи покарав
Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

Напише ніч магічний магістрал,
Та чари розжене рожева Еос.
Втече у рими чарівний астрал,
Лиш спогади залишить на папері.

Та я лечу в палкі обійми знов.
Збираю солод з уст його кармінних.
Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

Горить перо в гріховному пломінні.
Від спеки сад поезії пожовк.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.

7.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
Зарити легко в марноту талант.
Спотворилось божественне творіння.
Стремління світле затягнув туман.

Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
І пристрасті здіймаєш ураган?
Відрізалась у вічність пуповина.
У небуття веде мене талан.

Та знову зазвучить магічна арфа.
До крові почуття мої огрань!
Сузір’я розіллють дощі метафор.

Любов залишить невигойний шрам
Не спити щастя із бездонних амфор.
У віршах-снах ятряться сотні ран!

8.
У віршах-снах ятряться сотні ран.
Ілюзій безкінечна галерея
Веде в забутий і щасливий край,
Де лине неповторний спів Орфея.

Та нищить мрії знов колючий град.
Стирає проза ямби і хореї.
Не маю я на тебе жодних прав,
Прекрасний і фатальний Асмодею!

Хмільна омана затягла на дно
В рожевому тумані п’яних оргій.
Фальшиві почуття – гріхів багно.

Крізь первісний обряд пливуть епохи.
Доп’ю пітьму і стане все одно…
Рукописи палають в пічці Бога!

9.
Рукописи палають в пічці Бога!
Слова і письмена ще й як горять!
Я милості не попрошу ні в кого.
Душі не кине доля й сухаря.

В любові та вині втоплю тривогу.
Відчалить серце у хмільні моря.
В обіймах невагомості нічної
Ілюзії ведуть палкий обряд.

Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
Втекти у зоресвітну далечінь!
Мої сонети, як полон тюремний.

Думки, як дикий ураган мечів.
Складає муза надважкі дилеми.
У задзеркаллі німота кричить.

10.
У задзеркаллі німота кричить.
Едем у протиріччях збожеволів.
Душа тремтлива, як вогонь свічі,
Коханням снить, але бажає волі.

Нестерпний біль моє перо точив,
Тепер жага сердечні рани солить.
Поет блукає вільний і нічий
У просторах казкової юдолі.

В мені звучить симфонія без нот.
В магічне коло завела дорога.
А муза – мій тиран і ляльковод.

Глузує Воланд із творінь убогих.
Я не прийму диявольських щедрот –
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

11.
Ніхто не прийде і не дасть нічого,
Лиш долями побавиться Ерот.
Не втримаю я знов його облоги.
Не вивчить серце черговий урок.

В ілюзіях відвертих і медових
Сп’янію від нектару стиглих грон.
Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
У пекло повезе мене Харон.

Чарує Діоніс жарким дурманом,
Солодку згубу забуття таїть.
Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

Жага у серце ллє червону мідь.
Та чиста юність від спекоти в’яне.
Тяжіє над душею тінь століть.

12.
Тяжіє над душею тінь століть.
Складаються сузір’я в орігамі.
Незаймана краса в мені звучить
Казковими й палкими солов’ями.

Та світ, де править лиш вино і хіть,
Розродиться отруйними плодами.
Небесну чистоту не прихистить.
На почуттях моїх чорнильні плями!

У Хаос долі та роки пливуть.
Античний сад ядучий дим заповнив.
Пірнає серце в сизу каламуть.

Охопить грішну ніч омана-повінь.
Втекти не можу із облудних пут –
Поезії молюсь аж до знемоги.

13.
Поезії молюсь аж до знемоги,
І слово я возношу на престол.
Душа, у римах вільна від усього,
Вітрами пише безкінечний том.

Приймає муза і гріхи, і сповідь.
Сріблить жагою стріли Купідон.
Із марева завіси золотої
Звабливо визирає Ерато.

Спокуса напряде шовкові ниті
І зоряним промінням причастить.
Зірками в оксамитовій блакиті

Цвіте любов, мов яблунева віть.
Прорізавшись безсмертям із граніту,
Натхнення-мука до небес горить.

14.
Натхнення-мука до небес горить.
Чорнило від жаги стає багряним.
Красою переповнює огидь
Хмільне вино мого самообману.

У дзеркалі душі вина дрижить.
Фантом пера – примарний мій коханець –
Оманою утішить мимохідь
І срібним димом у рядках розтане.

Мов дикої троянди аромат,
П’янить мене шалених мрій цвітіння.
Бентежить серце дивний віршопад.

Застигне у небесному склепінні
Палка любов і біль важких утрат.
Чому ж така жорстока ти, богине?

МАГІСТРАЛ

Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

У захваті вдихаю небо: «Чи ж не…»
Усе таке нове і дивовижне!
Усе таке прекрасне і знайоме.
Дивлюсь на світ, як вперше – після коми.

…Душа пізнала безміри і міри,
Летіла крізь «тунелі», «чорні діри»,
Блукала в лабіринті, рвала пута –
Щоб раптом, як від струму, стрепенутись.

Щоб врешті повернутися до тями,
Заповнити любов’ю «білі плями».
І ніби знову дихати й ходити –
Учитись… жити.

13.10.2019

гаплик

В окопі плаче дощ, спинився час,
Шинкує ворог лютий душу сталлю.
А небеса упали в чорну грязь,
Накривши землю зоряною шаллю.

Ніхто мене в це пекло не просив,
Я сам прийшов, без зброї, добровольцем.
А кров горить у крапельках роси,
В обіймах смерті звично сходить сонце.

Пливли повз мене ангели в гробах
Туди, де світ уквітчано барвінком.
Я вижив. Та поламана судьба
Догнала вдома воїна-каліку.

Пішли дружина, донечка, онук,
Лишилися зі мною тільки рими.
А самота - це плата за війну,
Яку я затулив грудьми своїми.

11.10.2019 р.

Я не годен слухати
Кума Путіна
І без нього все у нас
Переплутано.
Він посланець від орди
Кагебовської,
Промиває мізки нам
По-московському.

Я не годен слухати
Рабіновича,
Він із кумом путінським –
Наче родичі.
Із натурою обоє –
Зміїною,
Приторговують вони
Україною.

А ще більше не люблю
Я Мураєва,
Він, як виплодок совка –
Збіса правильний.
Розповзася нечисть скрізь –
Їсть нас поїдом,
Всі вони на кшталт один –
Путіноїди.

Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де за монбланами надмірного майна
Ракети шкіряться, націлившись в колиску.

– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожачи коханців з ближніх місць,
коли це трапилось – я зрадила тобі.

– Ти правильно вчинила..,
що зізналась.
Тепер візьму я з більшою любов’ю
тебе,
щоб зрадити могла ти ще страшніше.
Щоб ти чекала зради
і боялась
мого кохання, більшого за неї.

Коли я вранці, привітавши сад,
проходив мимо нашого фонтану,
я не почув, щоб він водою грався –
фонтан завмер, мов на твоїх малюнках;
струмки висіли і не розкида́лись,
вода застигла, ніби лід в очах.
Я зазирнув на дно – і все розгледів:
що і за чим було, і звідки жах
такий,
що все заклякло…
Тому ти правильно вчинила, що зізналась.

– Тепер що буде нам?..
Якщо я можу з іншим..,
то, мабуть, з іншою ти вчиниш так, як є,
так само, як і я, фонтан зупиниш?


– Я швидше серце зупиню своє,
або тебе спиню в своєму серці…
Я почекаю.
Хай наступна ніч
покаже ранок нам чи лиш мені одному.
Мені цікаво, я́к покинеш ти мене,
коли я не засну
й не задрімаю.

– Я обіцяю, любий, бути поруч.
Але чи зможеш ти любити так,
як той,
хто сірий сад зробив зеленим,
коли з очей моїх, в яких був тільки страх,
фонтан салютував жіночим щастям,
жіночим задоволенням злетів…
і лиш тому повис і заспокоївсь,
що я тебе згадала –
чи ти спиш…

– Я сплю.

13 січня 1996 р., Київ

Жовтнева пора має шарм особливий.
Дивує палітрою щедрою барв.
Багрянцем оздоблена, золотом трав.
До статусу прагне володарки-жінки!
Красуні Осінній нема відпочинку,
Та все ж потребує кохання й підтримки!
Засвідчить про це перехожий: вродлива!
Одне запитання у нього: щаслива?

Щаслива! Ось тільки миттєвість природи
Окреслена подихом Вищих Небес.
Запрошує й зараз у казку чудес.
На жаль чи на щастя, життя швидкоплинне!
Події, новини очікують, зміни.
Бо час не стоїть, а крокує невпинно:
Позбавить панянку чарівної вроди.
Прохання йому не потрібні та згода.

Жовтнева пора – у красі її зрілість!
А скільки тривати – на все Божа милість!

12.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119101204561

Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.

Прощальний клин. Жура моя небесна.
Не дописати – не перебрести –
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.

2019

Багато маємо зла,
Опарою воно виростає,
А доля стає сумна,
У бокалі на дні засинає.

Чи поряд багато зла ?
Як геометрична прогресія.
У ями немає дна,
Висушує душу депресія.

І нами керує зло,
А коли ми його породили?
Куди щезає добро,
Яке радо і щиро робили?

Зло і утворює зло.
Я бажаю ланцюг розірвати,
І омиваючи тло,
По-новому усе малювати.

У мрію роблю ривок
І подяки її не чекаю,
Закрию зло на замок,
А у ньому ключа поламаю.
2019

Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише натхнення,
рожеве письмо і голубе.
Знічев’я вітер читає себе.

Картини й скульптури дерев березневих
з гілками оголеними, як нерви,
щодня прописані моїм вітром,
я страчу цим набоєм літер!

Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!
Ні слова правди в цей світ з імли
не дам, бо барви на ні зійшли!

Стирчатиму опудалом на городі
віршами зодягнений по древній моді,
якщо не вивітрю протест
через меланхолійно перенапружений ґротеск!

Якщо не стешу короткий анекдот
десь у вузькому коридорі –
то й щастям не вп’юся від творчих щедрот
і не спіймаю свій вітер надво́рі!

9 липня 2008 р., Київ

моя неприкаяна кримського неба горлице...
мій погляд до Ваших зелених очей горнеться...
орлѝце віща неупокорена... неприкаяна...
Ваші кохані – Фоми... Іуди... і Каїни...
божественну глину на чорній кро̀ві замішано
такою безслізною Ви стоїте на суді... невтішною…
палає життя як ягня на вогні жерто̀вному
і мова Вас виправдовує... самі̀ Ви стаєте мовою...
на кримському вітрі стою я розвіяний на всі сторони –
і чорні крукѝ і чайки над морем зморено
кличуть-гукають-чекають слідів на піщаній паперті…
і ні садів... і ні слів... і ні навіть пам’яті…
Ви зазирнули в аїд Карадагу – вижили
ношу доріг і порогів чужих винесли…
ми ще із Вами о ранній порі воскреснемо
десь на краю ойкумени… в Криму – небесному…

Піввіку не вилазив я з-за парти,
Став асом пишних од, а був профан.
Нелегко мудрагелю гарувати,
А хто сказав, що дурнику лафа?

Він теж людина! Любить ситну кашу
І сивіє так само як і ти.
Повага ж між братами більше важить,
Ніж інтелект і зверхності понти.

І взагалі - розумні нині дурні,
А я - тупак, бо не з команди "ЗЕ".
Окупували дезертири юні
Печерський з грошенятами клозет.

Командує брилем тепер ярмулка,
Прикрила тяму й глузд на років п'ять.
Життя було раніше - суща мука,
Ну, а тепер настала благодать.

Зорав город, складаю дрова в клуні,
Зловила жінка півника на борщ.
Крім мене у селі усі розумні...
Не згоден? Пазли розсипом? Отож!

11.10.2019 р.

Я пішла собі геть.Потонула у дні,і замовкла.
Не заходжу у ніч , не відводжу від сонця очей.
Ти повісив свій меч,що за міфами зветься Дамоклів,
Ув одну із ночей.


І туди я не йду...А ти вмієш кохати придні?
Коли тіло землі не приховує ран і рубців?
Ти підвісив свій меч ну прямісінько в серце мені
Чи,скажи,не тому,що не втримав його у руці?

Ти підвісив свій меч...А на стелі ідуть кораблі.
Ти набив їхні трюми скарбами і м*ясом форелі.
Я кохала тебе.Ти не вчився кохати при дні
І розбився об скелі.

На листі зеленому сніг…
Так дивно, бо осінь навколо:
Сумної мелодії соло…
Подекуди вранішній слід:
Поночі утворений лід,
Холодний,торкнеться долоні.
Тримає в своєму полоні.

На листі зеленому сніг…
Руйнуючи юність поволі,
Життєві придбались мозолі.
На скроні упевнено ліг.
Чи буде доречним цей збіг?!!!
Чи може змінити він долю???
Окреслює кожному коло.

На листі зеленому сніг…

27.09.2019
Свидетельство о публикации №119092709313

 
та бо всі ці абстракції так розумію наївні
пляшка портвейну на двох шеррі бренді нете
хай не магнум ~ нехай пара беллум тт
полишати бажання & відкидати провинне
 
ось бадьорий тайм~ плен трохи віршів на ритм вар’єте
трохи прози яку не любити настійна задача
все у мізках твоїх недоконаний старче~ юначе
метафізика чинно недійсна просте і т.д
 
 
я віршую собі вогкий жовтню незрячий
тихий вайн & дазайн цеї ванни
уламки снив про любов
я віншую тобі як ти вмієш привносити вдачу
 
& оце при сході світання
неповторне за инших умов
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато

Вінок 8. Танго із маскою

1.
Закутій болем, ніби Прометей,
Мені наснився маскарад шалений.
Проміння, золотаве і густе,
З нічної чаші розлила Селена.

О, музико жаги! Магічний тембр
У танець ночі захопив буремно.
А муза нишком зайняла фотель,
Нектар смакує під мотив Шопена.

Спокуснику, забудемось удвох,
Допоки в небі не зійшла Аврора.
У казку в’ється чарівний клубок.

В зіницях вибухають метеори.
Та крізь тумани марень і тривог
Душі так важко споглядати зорі.

2.
Душі так важко споглядати зорі,
Коли земля для щастя затісна.
Боюсь відкрити таїну Пандори,
Пізнати мову грішних серенад.

Уста ж твої горять, немов майори.
Із місяця стікає лимонад.
Граційно спокушає Терпсіхора,
Пашіє серце від солодких знад.

Накрила нас жага дев’ятим валом.
Утішився підступний Асмодей.
В цій бурі не утримаю штурвалу,

Та віддалю безумний епогей.
Коханням закує себе в кайдани,
Жадаючи небес, німий Орфей.

3.
Жадаючи небес, німий Орфей,
Пробудить у душі тривожні дзвони.
Втекти я хочу, та нема дверей.
Спокуси ж оточили легіоном.

Володарю недоспаних ночей,
Слова твої, мов крила махаона,
Вогнем злітають і згорають вщент.
Гарячий дотик розбудив дракона.

Блаженним божевіллям повен зал.
Звабливим оксамитом гусне морок.
Зірками муза розсипає шал.

Та розум шепотить мені докори.
Бентежне серце, як сумний скрипаль,
У ноти переллє любов і горе.

4.
У ноти переллє любов і горе,
Розхристана душа, що рветься ввись.
Лани моїх фантазій неозорих
Покрив липких оман дрімучий ліс.

Устами музи хитрий змій говорить,
І наш едем п’янким гріхом обріс.
Навколо маски. Тут усі актори.
Тіла пильнує пристрасть, ніби лис.

Спокусливих ілюзій піраміди
Заповнять в серці потайний музей.
У пахощах нічного дивоцвіту

Облуди на яву снує Морфей.
Не можу ні втекти, ні відпустити.
Моя жага – театр і Колізей!

5.
Моя жага – театр і Колізей:
Вертаються омани бумерангом.
Вона у царстві масок, як плебей,
Ні титулу не має, ані рангу.

Та п’ю до дна хмільного сну коктейль.
Мов грім раптовий, зазвучало танго.
Зімкнулись пальці – пелюстки лілей.
Ти – вигнаний з едему грішний янгол.

Кружляє муза, загубивши шаль,
Плете у мріях чарівні узори,
Святкуючи солодкий ритуал.

Сріблить шибки Селена мельхіором.
Пливе у зорях, як тонка вуаль,
Імперія римованих історій.

6.
Імперія римованих історій
На зоряних просторах простяглась.
Поезії палаци і собори
Тримає на собі душа-Анлант.

Та вибухне вулканом непокора,
Любов помчить у пастку, ніби лань,
А муза п’є пітьму, забувши сором.
Тлумачить серце суть нічних послань.

Цей танець, ейфорійний і трагічний,
Лиш розділ із любовних епопей.
Сипне Венера в очі пил космічний.

Та нас не обвінчає Гіменей.
Возносити омани буду вічно.
Талан мій і талант – чужий трофей.

7.
Талан мій і талант – чужий трофей,
А мрії заціловані вітрами.
Любов же – то найкращий корифей,
Що творить незабутні мелодрами.

Із вирвища співає Лорелей
І землю я втрачаю під ногами.
Блукає серце, ніби Одісей,
У грішних кольорах нічної гами.

Спокуснику, відкрий своє лице!
Для мене ця жага – солодкий ворог,
Що душу продірявлює свинцем.

Кричить бажання, мов голодний ворон.
Та пристрасть муза вип’є, як абсент.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

8.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.
Чому ж богине, ти несеш пітьму?
Моя душа жагою важко хвора,
Слова, зірки і ноти – все йому…

Облуду навісну на біс повториш,
Та пишний зал умить затягне муть.
Замкнуться лабіринти й коридори
Моїх даремно-сказаних «чому?»

О, скільки ще губити і губитись?
Не знаю, хто він – привид чи мольфар…
І знов у римах несвята молитва.

Під масками – огидь гріхів-почвар.
Не можу більше я в оманах жити!
О, музо! Забери сумнівний дар!

9.
О, музо! Забери сумнівний дар!
Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
Чорнилом ночі зафарбую даль
І грішний образ покажу без гриму.

Віддам усе за губ його мигдаль –
Жагучий трунок із вогню і диму.
В саду моїх надій цвіте сандал,
Та в дзеркалі душі ридають міми.

Врятуй мене, Авроро, від спокус –
В обіймах Терпсіхори я загину!
Ужалив змій, і так пече укус.

Тече гаряча спрага по судинах.
Упасти в море почуттів боюсь.
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!

10.
Зніми з очей полуду, хай прокинусь,
Залиш мене, богине, назавжди.
Колись одвічних істин берегиня
Тепер підступна і розпусна ти!

Та знов мене несе тонка крижина
На перехрестя чарівних світів.
Моя душа – немов бліда картина,
І книга, що зачитана до дір.

Ти віршами поїла, ніби трунком,
Здіймала пристрасть навіжений шквал.
Ізнову в рими утекла, хитрунко.

Обкрала серце, мов скупий лихвар,
Принадила смертельним поцілунком –
Отруєний прокляттям твій нектар!

11.
Отруєний прокляттям твій нектар,
Твій дотик, музо, ударяє списом.
Ще мить і спалахне жага-стожар.
Куди ж ти утікаєш? Повернися!

Пронизав душу золотий кинджал,
Та хай триває ця абсурдна п’єса!
Розбите серце, мов тонкий бокал.
В пітьму меди фантазій розлилися.

Поріже вітер ніч на мармелад.
І дика пристрасть, ніби шторм, нахлине.
Юшиться янтарем любов-гранат.

Спокуса накриває, мов лавина,
Бо змій гріхом засіяв райський сад.
Краса – лише оманлива личина!

12.
Краса – лише оманлива личина.
У римах заблукав мій корабель.
Роню у вічність почуття-сльозини,
Фатальна ніч несе мене до скель.

Ти згубиш, та довіку не покинеш.
Ілюзії безжальна карусель
Життя розтрощить на сипкі хвилини.
Моє кохання – навісна дуель.

Бринить у серці золота кіфара –
То ніжністю захопить дивний вальс,
То блискавками нот жага ударить.

Обвуглиться палітра світлих фарб,
Тобою, музо, надихатись марно:
Твоя прихильність – заважкий тягар.

13.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
І все ж благаю: «Зупинись, гульвісо!»
Катренами мощу нічний бульвар,
Зірви ж, фантоме, із бажань завісу!

Бушує пристрасть, мов дев’ятий вал.
Мотив жаги лунає сміхом біса.
Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
Під маскою – обличчя Діоніса…

Торкнулась лиш на мить його руки.
В очах палали кольори індиго.
Та вмить погас магічний смолоскип.

Пробив розлуку чарівний годинник,
Посіяв у душі сумні казки.
Чому ж така жорстока ти, богине?

14.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Спокуси в’ються у палкій душі.
Погнила у коханні серцевина.
Мені шепоче темрява: «Гріши!»

Та музика жагу мою поглине,
Чорнилами стече небесна шир.
Слова плетуться диво-павутинно,
Втікай від мене, та прошу, пишись…

А поки задрімаю я в зажурі.
У колі цих ілюзій-ворожей
Зомліле серце викликає бурю.

Зоріє між рядками Елізей.
Повік любові розбивати мури,
Закутій болем, ніби Прометей.

МАГІСТРАЛ

Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?


Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Повертають воїни-сини
в Україну, «із Дону додому»,
де немає нібито війни,
хоч і не упевнені у тому.

Сонце України у диму,
автомати не дають осічки
і у Раді, наче у Криму,
бігають зелені чоловічки.

Не поможе на межі стіна,
поки сатана уріже дуба.
Нація обрала пацана,
а Росія знову має зуба.

Овоч поміняли на зело.
Ну і що? Америка не знає.
Раша хоче мати, що було,
та у неї формули немає.

Невідомо, що іще клопу
заманеться у лиху годину
і чому гундяєву-попу
маємо платити десятину?

І таке було уже не раз –
є свобода, та немає раті,
отамана обирає час,
а у нього – шоу на шпагаті.

Ясно, що готується тюрма
і нема уже у тому толку –
поміняти Бобіка на вовка.

Полонених у Росії – тьма,
а у нас диявола нема
реалізувати рокіровку.

10/19

Всі слова – не ті…
Слава – самоті.
Лаври – до борщу.
Смуток – відпущу.

Суджене – прийму.
Геть – усі «чому».
Геть – усі «якби».
«Їж, молись, люби»*




10.10.2019

Доли долі сумні омиває дощова (про що ви?) сльоза.
Безбілетно птахи відлітають і їх до весни не вернуть.
Ясночолі мужі га(о)ла(о)сують довкола... Хто- "проти"... Хто- "за"...
І земля ціпеніє від думки- невже продадуть?.. Продадуть...

Продадуть!.. Не вертайтесь, птахи, у гостинні весняні гаї!..
Продадуть разом з вами і гнізда, і ваших майбутніх пташат!..
Продадуть!.. Бо не ви і не ми тут одвічні уже хазяї...
Продадуть!.. Не летіть у неволю!.. І тіло то ще не душа...

І шерхоче в incognita тerra інтимно пожовкла трава
Про цвітіння весни у неволі чужинській оманливу суть,
І листами паперу хмарки, мов розірваний Білль про права,
Вкрили небо юдолі. І долю читаєш у них- продадуть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119101000674

жартує жовтень листям золотим
закрутить вгору й кидає додолу
прикинеться невинним і святим
пускаючи із ніздрів сизий дим
і мружачись завдасть нежданно болю

не бався з ним він битий мандрівник
пройдисвіт що таких на світі мало
він зводити й на спір дурити звик
закрутить час і голову навік
і ось тебе неначе й не бувало

і сонце вже відтоді не твоє
і литок вже тобі не лижуть трави
і лиш павук останні сни снує
і сліпнуть вікна в близнах рішельє
що світяться в недосвітку кривавим

 
сади розквітлої доби у млості пишній
квіт маковий торкне горби яскраво ніжним
у небесі на голубій каніфолі

тебе розрадить інший хтось десь у ролі
і ти звичай майнеш собі манівцями
не буде вечора егеж & нестями

не буде — бо нема чого нема звідки
на що вам понт & мірабо — хто

свідки




 

Ця кучерява абрикоса
Вже меліровочку зробила -
Тепер така, пістряво-модна,
А інші поглядають скоса
Від заздрощів позеленіли
Під жовтня подихом холодним...
10.10.2019

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
і плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти
Слово,
таке випадкове і рятівне?

"Осінь," – промовила ти
і кинулася до дерева.

І тиша, якої стояло багато,
на менті одному
тріснула,
викотивши стиглий каштан
із колько́ї мембрани.

Не рано – не пізно, а так вчасно – "осінь".

І от у таку суєту
я почув
мелодію білого лебедя:
з дерев позлітали
пернаті партитури "осені",
ніби для оркестру;
але був єдиний кивок голови
білого лебедя,
це значить, що в нього під горлечком
глибоко є:
"я вдячний, послухайте серце моє".

Воно калатало.., і ти – відгадала
мелодію білого лебедя.

22 вересня 1993 р., Київ

У кам'янистих пустелях,
де ніч - нібито відпустка
В арктичні сніги, у пеклі
Щоденного сонця мангусти

Навряд чи дрімають. Замість
Обідніх фієст розкопки
Проводять, і лапками камінь
Все котять кудись, аж поки

На древню споруду схожий
Трикутників грані разом
Зійшлися - і вже безодню
Пустелі прикрасив замок

Велично, пірамідально
Здіймається - з манускриптів
Нащадкам іще не знане
Обличчя старого Єгипту

Обвітрене трохи часом,
У зморшках із битв і воєн
З очима, немов оази,
Із величчю рис фараонів

Ще досі непізнане попри
Усі експедиції світу...
Щоправда, десь там у норах
Живуть фараонові миші

Єдині на варті сакральних
Містерій і перероджень
Все котять і котять камінь
У першопричинні води

P.S.
Кінець - уникаю спокуси
Багато ділитися з вами:
Бо пообіцяла мангустам
Тримати язик за зубами.

Так без тебе мені погано,
Як будинкові - без тепла.
Так без сонця сумний світанок
Сповиває безлика мла.

Так погано мені без тебе,
Ледь від розпачу не кричу.
Спохмурніле від туги небо
Все здригається від плачу.

Так без тебе мені недобре,
Висихає душі ріка.
Відлітає кудись за обрій
Птаха щастя моя легка.

І здається все мертвим, тлінним,
І минулим, як слід епох,
Я благаю долю уклінно -
Дай нам бути частіше вдвох.

Ти - епоха мого кохання,
Ти для мене в цім світі - все!
Ти - бажання моє останнє!
Хай без тебе - в той світ несе!

10 жовтня 7527 р. (2019),

гаплик харківському правопису від Саннікова.

Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

2019