Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає,
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить...
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод
Перемагала, вийшовши з двобою.

Моє кохання – кращий оберіг,
Світило всюди, відкривало брами.
На сторінках моїх майбутніх книг
Життя буяло. Хоч кардіограми

Наказували серцю – помовчи,
Затихни, заспокойся! Хай тривога
Не будить серед сну мене вночі…
Бо іншими протоптана дорога –

Це легше йти і видно їй кінець.
Та я завжди чомусь ішла крізь хащі,
Тому й колов до крові мій вінець.
А ворогів осатанілі пащі

Випльовували ненависть-вогонь.
Здавалось їм – без тебе я загину.
Хоча з небес тепло твоїх долонь
Я не відчула. Постріли у спину

Мене не вбили і не вб’ють уже.
Я захистила честь свого кохання!
Вогонь великий свічка збереже.
Моя любов – це порване кайдання.

Є роботящі телепні й пани,
Партійні бонзи й бевзі безідейні.
Не віриш владі? Отже, ти дурний.
А я люблю. Підлещуюсь до неї.

Скупив земельку в лохів Беня Кац,
Сусіди на війні умились кров'ю...
Яку б дурницю не утнув паяц -
Завжди киваю схвально головою.

Вари і ти хутчій хвалебний кляр
Та незручні не задавай питання.
Бо честь і розум нині не товар,
В ціні мовчання і сраколизання.

Жує під тином лопухи коза,
У вуликах гудуть щасливі бджоли...
Хто проти влади? Вся отара "за".
Який же в нас володар мудрочолий!

.22.09.2019 р.

В межені* рік затихають оливкові води,
вітер зганяє у череду чорні  отари.
Із листопадом кружляють нудні хороводи
мавки, літавиці, феї, нечесані мари.
Сирість, асфальтова нічка, хоч виколи око,
ні ліхтаря, ані зірки допоки не видно.
Вигулькне привидом місяць з куліс ненароком,
пудреним пряником у аличевім повидлі.
Грузну у померках кожного дерева, звуку,
тіней жахаюсь сіпнувшись, як зойкне пташина.
Лячно, ніхто не веде через терни за руку,
вдих, видих, вдих,  задихаюсь в ядушній рутині.
Крок за невпевненим кроком - нема переправи.
Боже, не дай же спіткнутися, йду манівцями,
щоб відшукати у темряві очі яскраві
неба свавільного, що так люблю до нестями.

*Межень- обмілілий

2019р

«І знову осінь» – скільки описали,
А осені по осені летять,
Як серії одного серіалу,
Що звично називається – життя.

Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,
і розлука раною здається.

І не знаю, чи переболить,
поки я до неї завітаю,
і побачу, і... не запитаю,
чи зі мною знову полетить
пережити ту єдину мить
магії омріяного раю.

09/19

Гілля вітер хитає, хитає…
Хмара у небі лине, пливе…
Дощ дорогою ритму шукає
І журою омиє мене.

Листя ховає траву у саду,
Узорами щирої смальти,
Цією мозаїкою іду,
Кидаю з гілок діаманти.

Кольору мало, а суму немає.
Осіння минає година…
Золото змите ціну втрачає,
І гаму міняє картина.

Осінь не має більше нічого,
Не шукаю її у собі.
Але волію риси нового
Помічати уже у зимі.
2019

Розсипається дощ, мов крізь сито, над лісом, полями,
Де узліссями синьо у світ поглядають терни.
Де смарагдове жито ще гріється в осені-мами,
Щоби стати зерном і колоссям вже після весни.

Потихеньку остудять дощі літо геть розпашіле,
Вже картопля в льоху і варення чекають зими.
Спілі яблука в сінях і пахнуть, і світяться біло.
Ще один листопад наш - у вирій!, тріпоче крильми.

Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Я забув що таке безсоння, тим більше - гнів,
Мої рими до мене приходили б уві сні,
Але я уже років п`ятнадцять не бачу снів.

І не варто каратись або жаліти себе,
Закидати іншим - вони у тому не винні,
Що колись я матросом пішов на цей корабель -
Переміг соцпакет, і перемагає донині.

Ухопивши весло, підставляю чоло вітрам,
Ниють плечі і ребра - не страшно, буває й гірше,
Тільки марно чекати, щоб із цих загоєних ран
Коли-небудь іще народжувалися вірші.

Вітер дме обережно і білі вітрила не рве,
І не падає дощ із прозоро-синього неба,
Я пірнув би з корми у піну немов Орфей,
Та на щастя мені до Аїда поки не треба.

Над водою птахи чи сирени - не розбереш -
Баражують низько, тож варто чекати зливи,
Але небо без хмар, і море без хвиль, без меж...
Для поета я, що не кажи, занадто щасливий.

Розчавлено лежала долі тінь
тебе, святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: «Амінь!»
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ

Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.
Ну а я на палітрі душі
вишиваю її біля себе,
поки душі іще не чужі.

Віє осінню із небокраю.
Вітер сіє нові врожаї
і за обрій жене кураї.
А вона і мене відшиває,
і навіяні вірші мої.

Хто покаже, якою стезею
цю ля фаме я можу шерше?
Усміхнеться і буде моєю?
Насолоджуюсь тільки із нею,
а без неї існую лише.

Чи у неї опущені крила?
Заблудилася чи заблудила
ця уявна красуня моя?
Нецілована мною, та мила,
що висоти усі покорила,
а гуляє іще нічия.

09/19

Пробач мені, Боже!
Ця чаша – остання.
І не допоможе
мрій «кровопускання».

Хильнула зневіри,
мов дозу отрути.
Страждання – під шкіру –
частина покути.

Полегші не прагне,
хто рветься на волю.
…Втамовує Агнець
агонію болю.

20.09.2019

Старий Єлєць у день осінній
Убрався в молоді сніги.
І я чекаю на спасіння –
Дитяти крику. О, Боги!

У снах моїх, у породіллі,
Чия свідомість гнана в біль,
Де я неначе у похміллі
Дитя чекаю – вищу ціль.

На цілий світ порвало тишу
Моє народжене маля!
І підсвідомість чітко пише,
Що стала іншою земля.

З’явилася оця дитина –
Моє продовження в світах.
Маленька доня, половина,
Моя і тата. Ніби птах

Злетить колись у синє небо,
Зів’є уже своє гніздо.
У цьому є завжди потреба…
Ти оминай її, бідо!

А нині виросла онука,
Мені вже намело років.
Життя котилось без принуки-
Робота, доня і батьки.

Земля біліє світло, радо,
Роки за веснами спішать.
Моє дитя зі снігопаду,
Тобі вже нині сорок п’ять.

Про тебе думи у матусі,
Які з любові і тепла.
За тебе я завжди молюся,
Щоб ти щасливою була!

Я не суддя і не коп,
Вирок - поблажливий докір.
Жлоб - він і в Африці жлоб,
Знайде причину відмовки.

Перша - катма грошенят,
Пенсія теж малувата.
Ти ж бо, поете,- талант!
Тож підчепи мецената.

Друга - хворіє сім'я,
Кошти ідуть на піґулки.
Спонсором стану не я -
Зловиш фінансову щуку.

Друг мене кріпко обняв
Й черевом випхав з порогу...
Люди як люди. Брехня
Крапає в душу потроху.

Може і я такий сам -
Кручений лжею піїтик...
Книжку про це написав,
Правду бажаєш купити?

17.09.2019 р.

Пітьму жовтаву і німотну тишу,
І супокій удаваний зірниць
Лиш той талановитіше опише,
Хто світ прекрасний бачить до дрібниць.
Він може буть жадливим самоуком,
Нечутним і невидним поблизу,
Та знати міру кольорам і звукам,
І відчувати запахам межу.
Він може бути молодим чи сивим,
Веселим дуже чи украй сумним, –
Та неодмінно добрим і щасливим,
І ледь хмільним, і втомленим від рим.
Колише вітер смерки прохолодні
І дух терпкий доноситься з полів, –
Натхнення не притлумиш чим завгодно,
Коли душа звільняється від слів…
20.09.19

Поглянь, уже ранкові роси,
Сльозою впали на лице.
Стерня колюча, де покоси
Колись були хлібами. Це

Не повернути. Спілий вітер
Поніс твій голос вдалину,
Де яблуня вагітні віти
Схилила вже на ярину.

Іще не пожовтіло листя,
Стоять узліссями терни.
І горобинове намисто
Горить, як завжди, восени.

Свята Земля...
Свята для тих, кому вона -
Ісус, Єрусалим,Віфлеєм,
Назарет, Йордан, Гінасерет...
Та тричі святіша вона тим,
Кому заповідав її Всевишній.
Просто земля, охоча до робочих рук,
Щоб зводить житло, сіяти, садить...
…Незвична доля судилась їй.
Немовби удова, вона страждала,
Як усі зайди залишали їй
Болота, терни, колючки, руїни...
Слізьми пророків зрошена сповна
І кров’ю в рабство гнаних поколінь.
Тепер пшеницею колоситься вона,
Оазами зеленими серед пустелі
І світ притягує, наче магніт...
…Навдивовижу Свята Земля ще й тим,
Що призабута мова Божа - іврит
Із старожитних книг на вулицю
Вже як державна повноправно вийшла
І навіть турист хоче нею заговорити.
І все ж прибулець знайде щось «не так»
І подумки (а чи й уголос ) господарів осудить:
Хто за надмірний гвалт і крик,
Хто за штани в чоловіків, опущені надміру...
І це, і ще багато що в око впаде,
Бо, як-то кажуть, збоку воно видніше.
Так, є за що народ цей твердошиїй гудить
(Хоча без нього не було б i праведника Йсуса.
І хтозна, чи названа була б оця Земля Святою),
Та тільки не за те, що лібералам любо:
Віддать її тому, кому вона ніколи не була святою,
Хто ще століття тому в найми йшов сюди,
Тепер же заповзявся нею володіти.
Ізраїль слухає «спеців»Близького Сходу
І віддає сади квітучі, добуті мозолями й потом,
На ще одні для терористів полігони.
Бо ж бачиться їм, як юдеї у нове вигнання йдуть...
...І все ж є що поставити ізраїльтянину на карб:
У намірі буть, як усі, почав він забувать,
За що його обрав Всевишній –
Взірцем для всіх народів стать
І Боже слово людству донести пречистим...
...Хто віда, може б, і світ тоді інакшим став.
P.S.
«Простив Всевишній Ізраїлю ідолопоклонство,
Блуд і пролиття невинної крові,
А зневажання Тори - не простив»

«Вікно» мерехтливе…
І вогник зелений…
Ти, мабуть, щасливий.
І сниш – не про мене.

Чи, може, похмурий?
Та… знатиму звідки?
На клавіатурі –
Тривоги відбитки.

Нервові тиради.
Думок само-страти…
Тож я навіть рада,
Що вмієш мовчати.

Душа – понад краєм.
Бог дивиться строго…
…І тиша стирає
Мої монологи.

20.09.2019

Щось тихенько жебонить
У траві високій,
Це струмочок там дзюрчить
І втрачає спокій.

Взяв початок з джерела
Того, що в долині
Й далі далі вже помчав
Собі безупину.

Те джерельце стільки літ
Без кінця і краю
Б"є фонтаном з-під землі,
Срібло розсипає.

2019 р.

Смолоскипами жовтими кленів,
Освітляючи зміряний шлях, –
Наближається осінь до мене,
Як нещастя незборного жах.
Наближається осінь до краю
Отієї сумної межі
За якою зими не буває
Й будуть квітнути весни чужі.
Наближається осінь щороку
До моїх похололих країв,
Та щоразу минає їх боком,
Щоб жалітись на неї не смів.
Наближається осінь безкрая,
Повна щастя прийдешнього днів, –
І майбутнє моє освітляє
Смолоскипами свіжих вогнів.
19.09.19

Рожевий капюшон насунула на сум,
гадаючи, що відвернула зливу.
Пішла, помірно стримуючи струм,
ще не закохана, вже не щаслива.

Не райський плід належав цим вустам.
Вони грішили ві́ршами три роки.
А я позаду відбувався сам,
складаючи несиметричні кроки.

Не знаю навіть, я́к я не помер?
І, взагалі, невже кохання – траур?
Така ти є для мене на тепер,
меланхоліє, втілена у мармур!

Від теплих рук, шалених і легких
скресають ріки, воскресають лики!
А ти бажаєш холодно втекти
і розчинитися в чужих жіночих криках?

Тебе розбавлю барвами в олії –
і розфарбую всі меланхолії!

9 липня 2008 р., Київ

Я пам’ятаю юного хлопчину,
душа якого рвалась у політ.
Спіткала доля у лиху годину
і рано полетів у інший світ.

Малі герої гартували тіло.
Хотіли жити подихом одним.
А от ризикувати не уміли,
аби лишитись цілим і живим.

Розбігтися по насипу до броду
і відірвати тіло від землі,
летіти як у небо журавлі
за мілину і на широку воду,
явитися у пам’яті народу
і канути навіки у імлі.

09/19

У тебе достатньо сили. Ти тільки вір.
Зійдуться усі дороги, затихне вітер.
І стрічкою будуть бігти фінальні титри.
Розтане зима, що нагадує вічний тир.

Останні акорди заграє чужа війна.
Не будуть влучати кулі. Заляже тиша.
І вранці у школі на дошці твій син напише:
У нас перемога! У нас за вікном весна!
16.09.2019

Доторкнися пелюсткових вуст
і метеликом забийсь в троянді,
в трепетних руках і я озвусь
чарівною скрипкою Вівальді.
Щоб єлейний почуття мотив
поліфоній, пристрасної румби,
душу вивертав і золотив
оксамитовим цілунком  губи.
Завібрую в верхній ноті соль,
відчиню ключем скрипічним серце.
Упливе з під ніг земна юдоль
і розчиниться в любові скерцо.
В пазуху збирає ніч зірки,
стрибунці влаштовують спектаклі.
Мій, Мартіні - солодко гіркий,
ще тебе не випила  до краплі.
2019р

Шеляга не вартий опус цей,
Про кохання в ньому ні словечка.
Бгає в руки сатиричний цеп
Муза. І памфлет на вухо шепче.

В зомбоящик вирячивсь дурко,
Ловить кожне слово владоможця.
Вілла в пана в стилі рококо,
Плигають дівчата юні в постіль.

А давай піддакну цій орді
Ненажерних і брехливих орків.
Ще в тюрмі за правду не сидів,
Не стріляли в спину. Та це поки.

Строчить шпарко кляузу сусід,
Бо живцем мене бажає з'їсти.
Завтра пси підкинуть динаміт,
Вліплять десять років "терористу".

А в інеті зомбаків десант
Висадився на мою сторінку.
Кличуть цілувати владу в зад.
Я ж - гидливий. Плюну краще в пику.

Може знову гавкаю дарма?
Й істину повторювать обридло:
Хто дірвавсь державного керма -
Є і буде скотиняка підла.

17.09.2019 р.

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Наче музики розливи
Цілий вечір за вікном, –
Дощ вирує галасливо
Й заспокійливо притьмом.
То прискориться привабно,
То утомлено зітхне, –
Та потому знов не слабне,
Присипляючи мене…
18.09.19

Здрастуй, осене! Втішливо бачити знов
Твій шикарний наряд. І минулий урізався в пам'ять...
Отже, знову дощить, я для мрій прочиняю вікно -
Хай сідають на плечі та зоряну пісню співають.

Ні, не марно тебе цілий рік, наче дива жадав,
Бо тебе лиш люблю. Ну, а літо вподобує більшість.
Під вуаллю багряною зимна уже нагота,
Крихти інею раннього плаття обарвлюють пишне.

А із хмари...крупа! Геть не сонячно. Ось так сюрприз!
Осокори розтуркані гнівно балакають з вітром.
Я прошу - не мовчи! Листом жовтим востаннє торкнись!
І під щемне "курли" подаруй мені бабине літо.

.18.09.2019р.

***
То не біда, коли поезій – вал,
з якого неотеса виринає.
Біда, коли шукають кримінал,
якого і у себе вистачає.

***
І двійники являються таки,
аби чужу охаяти сторінку.
Це наші дорогі епатюки,
які трояк дають за поведінку.

***
Ячить неугодоване маля.
Гірку соплю йому втирає Лана
і ахінею Недожуравля
координують неохристияни.

***
Не зачепи ніяке ненароком,
яке літає іноді високо.
Не наступи на босі мозолі,
бо вилізе така подія боком.

***
І жартома, а іноді й серйозно
кусає ще опудало безбожне.
Нічого особистого, але
сміятися і над собою можна.

***
І ябеди училися у школі.
Не зайві їм пілюлі та уколи.
І не зійде полуда із очей
або лише на мить, або ніколи.

09/19

Мій Телемаку,
прі за Трою край
покладено. Хто горував – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
на чужині лишають тільки греки.
І все-таки той самий шлях назад
у часі затягнувся непомірно,
неначе Посейдон, поки ми там
загаялись, щомога п’ялив простір.
Ніяк не втямлю, де я опинивсь,
з чим навіч. Ба, угадується острів,
чагар, будівлі, рохкання свиней,
сад кинутий, така собі цариця,
трава та камінь.
Телемаче мій,
всі острови один на инші схожі,
як утомила подорож; і ум
збивають з ліку неугавні хвилі,
і око, стерте горизонтом, плаче,
і м’ясиво водяне застить слух.
Забув і я, чим кінчилась війна,
і скільки тобі повних літ забув я.

Рости, мій Телемаку, підростай.
Велять боги, то випаде нам стріча.
Ти, далебі, тепер не те хлоп’я вже,
перед яким я осадив биків.
Коли б не Паламед, разом жили б ми.
У дечім він і правий: без мене
гризот себе Едипових ти збавив,
і сни твої цнотливі, Телемаче.


--------------

Він хотів стати сонцем для неї – і гріти вічно.
Грозові розганяти хмари, стирати смуток.
Заховати усі тривоги в рахманний жмуток.
Малювати добро на полотнах своїх неспішно.

Тільки двері вона зачиняла від нього міцно.
На ясні почуття не звертала уваги зовсім.
Бо писала для себе коротку, як спалах, повість,
У якій він не був головним персонажем, звісно.

А роки пролетіли, як вибух, як потяг, стрімко.
Він лишився один. І вона – без надій на диво.
Не судилось удвох розділити життя примхливе.
Він хотів стати сонцем. Він просто чекав цю жінку.
30.06.2019

Виспівує соловейком,
Чайкою кигиче
Ідзвінким струмочком ллється,
За собою кличе.

І бринить на серця струнах
Та змушує плакать,
Ще - веселощі дарує
Й світлу-світлу радість.

Бо сестрою є для когось,
Комусь - рідна мати.
То ж лунає її голос
В поході з солдатом.

На весіллі як без пісні?
Навіть в часи смутку
Її, нашу українську
Повік не забути.

2019 р.

Г. С...
Напевно, снив тобою знову,
Якщо у пам'яті зберіг
Я течію швидку розмови,
А на питань порогах - сміх.
Ним просто подих забивало
І клало подив на лице, -
Аж поки сонце не злякало
Видіння долі промінцем...
Ми зустрічалися, напевно,
Цієї ночі уві сні,
Раз до цих пір іще приємно
Душі і радісно мені.
17.09.19

Створив адамам Бог тендітних єв,
Тож не бурчи. Люби свою і крапка.
Для жінки неважливо хто ти є -
Поет, монах чи в орденах вояка.

Буває, доля скине у кювет,
Від негараздів, наче пес побитий.
Замало грошей? Видом не атлет?
Це все пусте. Умій лише любити.

Горілки чарка - ворог, не рідня,
Ні дня не буде без образ та сварки.
Себе дружині вихлюпни до дна
І не очікуй за труди подяки.

А зрада - це не подвиг, а біда,
В стосунках - ніч, зима, не теплий квітень.
Впаде за це на груди самота,
На стелю від безсилля будеш вити.

Любов - це чудо! Дар, а не обман,
Амріта щастя! Океан із прани!
Мене крильми дружина обійма,
Вигоює усі душевні рани.

17.09.2019р.

Упала зірка з небосхилу –
Чи від розпуки, чи з нудьги,
Чи лет її перепинили
Підступні друзі-вороги.

Упала зірка, та й по всьому...
Лиш вітерець прошелестів.
Вона не вернеться додому,
До ненайкращого з світів.

А в небі зорі вечорові
І не завважили оте,
Лиш не землі краплина крові,
Немов троянда, розцвіте.

Чого муляє у душі,
І серце у полоні б'ється?
Немає долі у імлі,
Омана за ногами в'ється.

Що заховали у слова,
Якої думки там немає?
Їх оминає голова,
У гаслі мозок помирає.

На голку щирої брехні
Людину тихо підсадили,
І ми бажаємо самі,
Аби її у вуха лили.

І ця мелодія липка
Ховає істину реальну.
Не бачимо, але вона
У суєті стає банальна.
2019

Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,
а далі ця п’єса – для інших акторів.

Як вітер не вхопиш, (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.
Сьогодні я знову найзліший нехай,
а згодом – не зможу без тебе заснути.

Кохання – це розкіш щоденна твоя
та мій раз у рік рознервований почерк.
Хіба не тому розливаюся я
у схованках з фарб і лише через очі?

Малюється світ тим, хто весь перед ним.
Увесь розвернуся від нього до тебе
і йтиму назустріч найвищим святим.
Я звістку пришлю – ти подивишся в небо.

25–26 липня 1996 р., Богдани́

Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить. Я б вкусила.

Хоча б відчути, що жива,
І кров ще струменить у жилах.
Але до ранку всі слова
Мені бойкот оголосили.

За сніговії і дощі
Втекли, мов зрадники, до тебе.
Мовчать і трави, і кущі.
І в самоті нема потреби.

Ти де? Озвися-озовись,
В яких світах ти там літаєш?
Хотіла я й сама увись,
Та не змогла, ти все це знаєш...

Яка коротка й довга ніч,
Незоряне чорнюще небо.
Вже гасне полум’я у свіч...
Як важко жити після тебе.

Як гуляв, аж гай гудів від хіті,
а співав, то мліли солов'ї.
Очі голубі - волошки в житі,
вистачало їх на дві сім'ї.
Щедро дарував любов, усмішку,
кошти не жалів на Божий храм,
міг пригріти безпритульну кішку,
випити із другом по сто грам.
І життя текло, як річка в море -
скільки не дивися - все тече.
Ще всього достатньо в щасті, в горі
є кому підставити плече.
А спіткнувся, озирнувся - віхи
за спиною пройдено доріг -
перехрестя, магістралі, ріки,
втрат безповоротних, гречних втіх.
Злетів і падінь, гріхів, покути
від весняних до осінніх злив,
щоб в останнє на землі збагнути
інші животіли, а ти жив.
В серці порожнеча, чом не плачу?
Тільки небесам немає меж.
Дві сльози лишилося від мачо
і на кладовищі чорний хрест.
2019р

Був колись я, братику, дискант,
Згодом тенор, пам'ятаєш виступ?
Осінь у душі наводить лад,
Шерехтить багряним падолистом.

Бо весною ще відцвів тюльпан,
В літні дні - ромашка буйногрива.
Думав, що митець в мені пропав.
Сталось диво: восени ожив я!

Як же гарно нині на душі!
Виповнився радістю по вінця.
Горнеться майора до жоржин,
Айстра поклонилась чорнобривцям.

Над очитком рій гуде джмелів,
Це - мій рай. А іншого й не треба.
А дружина вже на помелі,
Кличе політати вдвох у небі.

Що ж - цілую мавку у вуста,
Відірвавсь на хвильку - знову просить.
Я ще юний! Ти ще молода!
Нум, летімо, зустрічати осінь.

16.09.2019 р.

Не відсохне в тебе пучка,
Сієш брехні позаяк?
Вєрко ти пихосмедючко,
Доносучко Шапокляк?!

Вже від сорому Полтава
Ледь не падає навзнак.
Бо ганьбить її лукава
Доносучка Шапокляк.

В'яне вже калина в лузі,
Бо не віриться ніяк,
Що доноси шле на друзів
Доносучка Шапокляк.

Всім, хто їй добро зробили,
Злом віддячила ця тля.
Покарай же, Боже милий,
Доносучку Шапокляк.

Милий Боже, покарай ти
Шельми їй постав ти знак!
Геть з ПМу, геть із сайту,
Доносучко Шапокляк!

17 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

***андеграунд, новословоутворення, "перелив теми" (авторське ноу-хау, як у ряді інших моїх творів. Трохи експериментую)))

Осінь літо бере, як Отелло
Дездемону... Собі в па-де-де
Танцівниці шукає метелик,
Мов нектар випиваючи день,
Цей дурману наповнений келих
(чи Макбетів відьОмський настій...)
-Не губи Дездемони, Отелло!..
...невразливий і вічно живий,
Прилітаючи з іншої драми
Паралелеісторієснів,
День, що буде одвіку той самий
Існувати довіку-віків,
Протанцюємо парою, need love,
Літніх барв-замальовок крильми,
Ніби залою, повною світла!..
Не губи її!... Краще візьми,
Мов метелик метелицю ніжно...
Наче звабник цнотливицю... Не
Недовіроревниве заміжжя,
А кохання за жменю монет,
Прораховано-солодко-щире
Задоволення денне на час!..
...час, коли поєдналися миром
Літо й осінь...
Театр.
Трагіфарс.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119091600407

я знаю, коли ти сердишся у тобі штовхаються неземні сили
з любові, що тобі дісталася і ти не знала, що з нею робити
і злості, коли зрозуміла що зовсім не вмієш любити.
я знаю, блискавки у твоєму погляді спопелять мене ще до того,
як я підійду, щоб тебе обійняти, хоч ти мене й не просила.

я бачу, коли ти дивишся на місяць ти думаєш про свою планету
і ніяковієш від того, що я зриваю для тебе у дворі квіти.
ти дивишся на них і зовсім не знаєш, що з ними робити.
я ставлю квіти у вазу, ти наливаєш у неї холодну воду
і жалієшся мені на сусідку, яка сказала щось про тебе і твої сигарети

я знаю як ти, не здогадуючись що я дивлюсь і все бачу
одягаєш своє найкраще плаття, занадто відверте для цього світу.
як вдихаєш свої нові парфуми і повертаєшся на свою орбіту
а потім приходиш до мене і забираєш мене у ліжко.
я дивуюся, що ти досі зі мною, і ніколи не бачив як ти плачеш.

жінко з попелястим волоссям і темними, як небо вночі очима!
я вихопив тебе у долі випадково, майже наприкінці літа.
ти знала, що я надто закоханий в тебе щоб тебе відпустити
але думала, це пройде і ти зможеш повернутись.
не знала, що мені вистачить розуму не приборкувати твої неземні сили,
а просто любити тебе, любити тебе, любити.

2019

Вели коня старого на забій
крізь ранній сон байдужого села.
Цвіла ще памороззю ковила
над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,
ще промінь пробивався крізь туман.
День у село заходив крадькома,
ступаючи нечутно по полях.

Хвилини-кроки кованих копит
стискали тишу обручем тривог.
Буденно починався епілог
по-зимньому холодної доби.

Ворота. Повід, кинутий на цвях
і коридор, що вів у темний хлів.
Розумний кінь зненацька зрозумів,
куди привів давно знайомий шлях.

У ніздрі вдарив крові терпкий дух,
стиснув свідомість жах передчуття.
І над селом, як заклик, прозвучав
протяжний крик і на леваді вщух.


Лишився ремінця обривок на гвіздку,
галоп по вулиці - як волі гімн!
Лиш вітер листям кинув навздогін,
мостом пробарабанив за ріку.

Шукали попід лісом допізна.
Знайшли, коли зійшов останній сніг.
Знемогою виснаги збитий з ніг,
лежав і, наче насміхався з нас!

2019 р.

Хтось непомітний і терпкий як вишневий глей
ходить по вулицях міста і слухає
випадкові історії випадкових людей,
що віддають гіркотою і різкими рухами
чи сковзають шовком з засмаглих плечей

а потім котяться з гуркотом міськими мостами
і вночі, неодмінно, розбиваються десь
за рікою.
Або засинають в обіймах і туляться животами
один до одного та завжди один-на один із собою

Історії пливуть, як туман по вогкій бруківці,
стеляться і переплітаються в місцевих барах.
Хтось льодом їх вміє викалатувати, хтось видушує по цівці
а інший бере і видихає з димом чи іноді з солодким паром,
чи взагалі мовчить і не чути його слів.

Такі історії живуть в особливий спосіб:
між бровами, у зморшках, на кінчиках пальців, у розплетеному волоссі
яке вона зазвичай накручує на палець
і думає, що він не бачить цього зовсім.

Той хто ходить і слухає обережний з тими,
хто мовчить і ховає таємниці в тонкому мереживі.
Не в льоді чи в полум‘і, чи у ванільному димі
а на кінчиках пальців і цим себе трохи обмежує.
І не бере і не віддає, і дивиться в душу очима безмежними,
тримає натягнуті струни що тремтять від напруги.

Той хто слухає всіх і нічого не каже - той обережно
видихає майбутнім листопадом чи навіть груднем
і натякає, що буде холодно тільки тим,
хто один на один залишився з любов‘ю.
Хто вміє любити, але чомусь залишився один

2019

Якась вона непевна, дивна:
То експресивна, то пасивна…

То мить розмінює на центи,
То нараховує проценти

На кожну краплю: смутку, болю…
Ніяк не визначиться з роллю:

То головна, то другорядна.
То поневолена, то владна.

То щиросерда, то цинічна.
То гострослівна, то обтічна.

То всюдисуща, то таємна.
То богорівна, то богемна.

То непомірна, то манірна –
Любов, що мала бути… вірна.

16.09.2019

І знову бій. Повсюди вороги,
Свої, чужі...не бачу вже різниці.
Кацапів хочу знищить до ноги,
А хохлаків повісити на гілці.

Одні стріляють точно межи віч,
А інші - чорним байдужем у душу.
Зірвати б їхні посмішки з облич,
Покласти б у могили жирні туші...

Учора - похорон, хрести, вінки,
Лежить мій друг в землі холодним трупом.
Для миру - вівці, для війни - вовки:
Я був піїтом. Стану живолупом.

Уже не повернутися назад,
До пекла мойри завели далеко.
Лиш на папері розцвітає сад,
Витьохкує у вітах соловейко.

15.09.2019 р.

Відспівав уже гай березовий
Пречудову пісню весняну,
Тепер теплому літу зеленому
Кучерявії віти махають.

І маленькі листочки, мов бантики
Прикрашають їм довгі коси,
А хустинки, розшиті багрянцем
Золота подарує осінь.

Прийде зимонька біла-білесенька,
Все навкруг запорошить снігом,
Знов чекатиме гай березовий,
Звеселити щоб весноньку співом.

2019 р.

ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,
випиває за тебе, на згадку,
і за мене, за хори наяд,
що лунають із ночі до ранку,
і за мій потолочений сад.

ІІЩо було, на нове не міняю.
У минуле усе потекло
і не меркне ідилія раю
як весною квітуче зело.

Пригадаю роки ейфорії,
заясніє пора золота,
і мені усміхнуться уста
не одної моєї надії.

Аріадна снує житія
і не відпочиває природа.
На любов не міняється мода.

Не міняюсь напевне і я:
то щороку – єдина й моя,
то навіки – остання пригода.

ІІІІ донині усі при мені,
наче сяючі зорі урочі,
заглядаємо очі у очі,
коротаючи ночі і дні.

А вони як отой зорепад,
що сіяє і сіється доти,
поки є ще... дай, Боже, не сота.

Зависає у небо десант.
І немає дороги назад,
і летіти униз неохота.

09/19