В трусах їжак. Сидіти вельми складно.
Але терплю, товпі дарую "Chease".
Тепер в інеті хвалять не безплатно,
Читач крутий, катюга-кісткогриз.

І критики кусають, наче мухи,
Спеців словес розмножилась орда.
Клавіатура мокра від сивухи,
Горюю, зранку трохи поридав.

Прозрів! Із мізків висипалась тирса,
Знайшов рецепт, щоб не лягать під прес:
На картку синув - і....єлей полився!
Возноситься мій настрій до небес!

Але зірвавсь болід із пелетону,
Приходить меседж: "Всьо, скінчився рай!
Останній раз полаю безкоштовно,
А далі - за готівку, так і знай!

04.09.2018р.

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
(спекуляція)
 
 
як воно ~ велемудрий артуре
ллється пиво & раки варяться
далі мерлін із вітром грається

ґвіневера все марить зграями
королівство собі регочеться
ґалагад майорить дівочістю

підмайстри пишаються бздурами
чи венера в пабі сатурниться
над чеснотами із докуками
аквілони крізь хмари хукають

уроборос красно звивається
у жорстокий розкішний вакуум
ватра мре & кволо спалахує
цирк поїхав ~ зостались бахури




 

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Росія повзе, випускаючи щупальця хижі,
Імперською гиддю пустошачи скрізь, як вогнем.
Пришелець із пекла, що всупереч логіці вижив,
Фатально над кожним із нас нависає мечем.

1

Музам - обітниці, туш, компліменти.
Соколам - небо живильне, високе.
Стягнеш докупи крихти, фрагменти.
Кожний ексцес називаєш уроком.

Хмари завихрені. Звиви робусти.
Броколі ріжуть на двох...
Барикади.
Нежить-ангіна, ляк златоуста,
Що колобродив у рунному стаді.

Свиням не треба перлистих сентенцій.
Дам кавуна, докочу огірочок.
Конгломерати чортів, екселенцій.
Битий сірко випозичує очі.

Хоче людва вседержителя, віршів.
Ще до зими далеченько, є нори.
Дід-Морозенко так схожий на Ніцше.
Бавиться голкою вишите горе.

Мойрам не треба ні п`єс, ні сатири.
Досить їм прядки, зеленого шуму.
Хоче ворона за каркання сиру.
Молох війни жне-приплямкує: "...нумо...".

2
...будьмо як діти. Чекаймо на зайця.
Сосни вцяткуємо фантами всоте.
Мариться-сниться звитяжна співпраця:
Сіно складати... рівняти голготи.

2016

Давати кожному своє – це означає: бажати справедливості і досягати хаосу.
Фрідріх Ніцше

Правду мовлю дурну, обсмалю на вогні кабана,
Повитягую з власних очиць шпичаки і колоди:
Люди люблять солодке ( у цьому не їхня вина),
Компліменти і славу - для его цілющі декокти.

Погортав альманах. Загалом - побрехеньки пусті,
Покарлючені істини, дрібка масних краєвидів.
Кожен твір недоладній, як постріл в бою холостий,
А слова - не слова, - збиті в строфи мерці-інваліди.

А в невизнаних геніїв криза - не плеще народ,
Не торкає поезія вишня утомлені маси.
Брат побіг на завод, кум сапає сусіду город,
Їх реалії -втома та піт, не зачовгані фрази.

Гинуть люди від раку, задавнених нейробластом,
Від писні -тільки я: почитаю і лускають мізки.
Просить песик "Погладь!" і вихляє кудлатим хвостом,
Я і гладжу сердегу, у пащу стромляю сосиску.

Пожалію й тебе. Напишу коментар-позитив,
Не казатиму "Більш не твори!" - це жорстоко і підло.
Правда спить? Ну і добре,- не буде халепи-біди,
Люди прагнуть хвали,. Умочаю перо у повидло...

04.09.2018р.

Капець

Розбестила монашка монастир,
Нагодувала братію любов'ю.
А у Полтаві - ніц нема, пустир,
Лише Пегаса дзеленчать підкови.
'
Із дня у день підкрапує сльота,
Мощуся на зимівлю, рию нори.
А жіночка, скажу я вам - ще та,
Опісля неї треба в санаторій.

Потроху музу ззаду підгриза,
Брикається постійно кінь крилатий.
Сатира виручає! Це - бальзам!
Намазався - і мухи до лампади.
'
Нарешті відкотився колобок!
Свободу удихнув на повні груди.
Побрити варто пахви і лобок,
Планую завтра вигулькнуть на люди.

03.09.2018р.

Відлітали в теплий вирій вже останні журавлі
І прощались з рідним краєм по пташинному в журбі.
Та журба тривожить осінь й відгукається в землі,
Дозріває — зріє зелень, зріють трави польові.

В пізню осінь, щедро сонце віддає землі тепло,
Щоб земля плодоносила й небо синє щоб було.
Тепло кожний хоче взяти і в плоди його налить,
Для всього живого в кожний рік могли родить.

Зелені руна, наче килим, простяглися з краю в край.
Котить хвиля по верхівках, росте гарний урожай.
Напуває дощик землю йде один і другий день.
Ростуть грибочки на пеньочку, так цвіте осінній пень.

У водоймах в кінці літа очищається вода.
В осоці і в очеретах вже не чутно деркача.
Пташки збилися до гурту і подалися в політ.
Павучки на павутинці в мандри рушили у світ.

День за денем все холодніше, вранці іній на траві,
Сонце гріє лиш в зеніті і скорочуються дні.
Тільки гілки верболозу, що росте біля води,
Зеленіють ждуть морозів, ждуть холодної зими.

Подих півночі відчутний, наніч вдарив морозець
І примерзле барвне листя гонить долом вітерець.
Жовте листя, жовте листя опадає на траву,
Осінь кличе, осінь кличе в гості зимоньку-зиму.

Вже зима не за горами й не затримає себе,
На зелені руна скоро снігу нанесе.
Так в природі повелося, пори року в побутті,
Осінь раз у рік приходить, а в людини - раз в житті.

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить - прокидатися мушу.

Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.

Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.

А хмари схилили голівку,
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м'яти
Сповита біленька хата...

1

Мідна маска лицеміра,
цяточки на носі.
Я - жар-птиця - нині "сіра".
Йде, будяччя косить...

Рве петрові батіжечки,
на повійку гляне...
Покотилася у гречку
торба полотняна.

Наскиртує, сяде збоку,
ріже диню... Сумно.
Епігонив... от морока...
Повні шерсті гумна.

Облітала із пегаса,
гнав його скажено.
Гримкотів у тулумбаси,
напинались вени...

2

Не жалію. Пропускаю.
Всі слова на вітер.
Щит Евфорба - Менелаю...
А Єлені - квіти.

........
2018

Бачу тему, аж перо дрижить
Поступово всі одкрию карти.
Ми ховаєм істину в олжі,
А в брехні дошукуємось правди.

У Полтаві скаче кенгуру,
Хвостик дістає аж до столиці.
Може, я чогось не доберу,
Бо пишу про спілі дупки й циці?

Той хвостище лупить всіх підряд,
Розлякав на сайті чорногузів.
Кожному митцеві - міх порад,
Розірвались дружба і союзи.

В кухлі буря і черговий сказ,
На кону словесні викрутаси.
Тут би циган миттю розібравсь,
Лупаками блима на Пегаса.

Без сатири віршик - золотий,
А на світлі - сіро й нецікаво.
Досить. Наберу у рот води,
І піду в садок ловити гави.

03.09.2018р.

Пора

Ряба жона - весела і не злюща,
А з гострим носом, звісно, вереда.
Здиратиме щоденно шкаралущу,
Обсмиканою буде борода.

Нема рябих! Чкурнули до Європи,
Там бум на кирпоносих і рудих.
Тому усе життя ходжу в жалобі,
Амуру чимось я не догодив.
'
'Куди не гляну - діви дятлодзьобі,
Ще й гострі як у тигрів пазурі.
Знайти собі дружину - той ще клопіт,
В метро шукав, на пляжах - аж зопрів.

У фей іззаду камінь, не памушка,
(чоловіків лякають кістяки).
Мій ідеал - струнка, під небо тушка
І в салі куртуазні мослаки.

Вовтузяться давно друзяки в гніздах,
Моя ж пустельна нудиться нора.
...Іде назустріч відьма пломениста,
Знайомитися, братики, пора.

03.09.2018р.

Повертаю у сни кольорові,
неосяжні у білому світі,
де уява малює готові
як на парті дитячі графіті.

Де ти? Почуй, пригадай
наші ще юні літа.
Кожну сторінку гортай,
не оніміють уста.

І тоді наше біле і чорне
постає кольоровим курсивом.
Пригадається все неповторне
і забути його неможливо.

Через далі і милі розлуки,
поза гавані, площі, причали
ще почуємо душ перегуки,
що ніколи іще не звучали.

Як оцінка за усні уроки
наша доля іще усміхнеться,
і зійдуться усі одинокі
паралелі на лінії серця.

Де ти? Почуй, пригадай
наші далекі літа.
Першу сторінку гортай.
Не затамовуй уста.

2002-2018

І. Г...
Тече в минуле неквапливо
І нашу зустріч довжить час, –
Я п’ю потроху “Львівське пиво”,
А ти вподобав “Квас Тарас”.
І більш міцнішого не хочеш,
Хоч я – завжди напоготів, –
Лиш тільки мрійно мружиш очі
Від плину дум і почуттів.
Ти, друже, зовсім не змінився, –
Поміж кав’ярень і пивниць
Уважним поглядом мисливця
Стріляєш мітко в молодиць.
А я уже, усім на подив,
Не поглядаю навсібіч, –
То ж не скажу, коли виходив
На полювання дивних стріч.
Та що ми все про дріб’язкове,
Про те де був і з ким бував,
А про поезію ні слова,
Немов нема до неї справ.
Вона нас, Друже, подружила
І поєднала, і змогла
Обом додати віри й сили
Із товщ натхнення джерела.
І ти мені читаєш вірші,
І я розказую свої –
Про наші прикрощі найбільші,
Про спільні радощі малі.
Мабуть, змогли б цілодобово
Судить про вірші та дівчат,
Бо слів не бракне для розмови,
Щоби мовчання проганять…
13.08.18

Все ще збереглося: сонечко яскраве,
Печія-спекота сушить береги.
Озеро сміється сяйвом величаво
І лілеї – в танці злотнім навкруги.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Завмирає вечір у чарівнім гаї
І шепоче тихо лагідні слова.
Він мойого серця ласку зберігає,
А воно, зраділе, ніжністю співа.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Де-не-де палають, багряніють віти,
Осінь, ти – художник, вже іди, іди.
Барвами чаруєш дивно, розмаїто,
Та прошу – затримай мряку й холоди!

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

2.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Не так лякає небо крутія
як, може, помогти йому бажає
найти своє утрачене ім'я
і не шукати вирію до раю.

Такі уже закони житія,
що кожен має те, чого немає,
як мила наречена нічия
або дощі нараяні у маї.

Якби на перепутті у сезам
не спокусився яблуком Адам,
які плоди вкусили би онуки!?

На Каїна не був би схожий Хам,
а Мухамед не видумав іслам
і не чекали б на пекельні муки.

09/18

 
Владарю, час. Вже літо відбулось
У тінь сховавши сонячні кадрани
овій вітрами долішнє тепло

Звели плодам налитись по сам край
вділи їм зо два дні з південним гартом
примусь достиглі грона добирати
останній цукор в тьмяний виноград

Тепер безхатченко дім не збудує свій
Тепер самітник більш ніким не званий
З безсоння, книг, по довгім листуванні
бродити по алеях піде він
в поневірянні, в падолисті раннім




 

Життя дається люду задля чого –
невже лише щоб черево набить?
Аби здолати підтюпцем дорогу
чи смакувати щастя і любить?!.

Навіщо в світ приходимо цей грішний
і знову, й знову так же грішимо?.
Дивлюся збоку і буває смішно –
у домовину вічно спішимо…

І кожен риє сам собі могилу –
хто жадністю, хто блудом чи слівцем…
Поглянути на декого несила,
як уявляє він себе співцем.

Співає всяк про віру і свободу,
про цінності духовні та добро,
що славний рід не знає переводу,
але ховає все ж своє нутро.

Скінчається усе, усе минає…
Не обманись у виключеннях ти.
Замри на мить і полюбуйся раєм,
вкуси смаку святої красоти!

Навколо друзі – мов старе вино,
йому десятки, а то й сотня, років;
як вишивки яскраве полотно
зі стразів, що зоріють на всі боки.

Вина того іскристого бокал
мені примхлива доля дарувала.
Один – рубін, а інший мов опал,
але вони – то суть всього загалу…

Із тим бокалом йду шляхом своїм,
роблю ковток як радісно й сутужно.
За смак і колір вельми вдячний їм,
спасибі щире вам за вашу дружбу!

Усім спасибі: поряд хто в цей час,
кого у колі зараз цім немає,
а особливо тим – що від образ
їх заздрість і досада розпирає.

Останнім, як не дивно, вдячний теж,
хоча й завжди тримали у напрузі.
Не має булим моя дяка меж,
що вчили цінувати справжніх друзів!

02.09.2018

Віктор Кучерук

…Щоб сьогодні поміж нами
Порожнечі не було, –
Доторкнись до губ губами
І зігрій сльози теплом.
Поцілуй, неначе вперше, –
Із надіями і в строк, –
І відразу стане менше
Насторожених думок.

Про надії і строки
(пародія)

Без надії поцілунки,
Як в яйці самий жовток.
Хоч відгукуються лунко –
В голові клубок думок.
Вмиюсь теплими сльозами,
Сліз гірких зроблю ковток…
Доторкнешся лиш губами –
Можу не спинитись в строк.
Зникне раптом порожнеча
Через двісті з лишнім днів –
І радітиме малеча,
Що я вчасно не зумів…

02.09.18 © Василь Кузан

1

Щаслива жінка, не красуня -
а розпромінене лице.
На тин схилилась бабця Дуня:
"Куценька сукня... Де кільце?
Де ухажор - отой заїжджий?
Марнієш, сливко у соку..."...
А обіцяв торік на Фіджі,
зривав жоржини на скаку.

2

Жовтіє рай із кукурудзи.
Шипшинку Єва рве на чай...
Душа - в чеканні! Що їй глузи?
Він шле щедротно "вибачай..."...

Село. Хатина. Стеля, столик...
Відбудувати б... жити тут!
Штампує десь деталі Толик.
Пахтять цигарка і мазут.

3

Скрегочуть коники... бджолино.
Ряденця випрані. Четвер.
Хлібинку випече - й полине...
за блюдця вибалків, озер.



2018

Тепер моя жона без целюліту,
Біля сапи ізвечора дріма.
Поїду на роботу відпочити,
Втомився від картоплі - сил нема.

Забитий погріб, усмхнувся гордо,
Кочу до клуні дині, кавуни.
Загнала влада музу на городик,
Пегасик обволочує лани.

Одгарцював і сторч, і на колінах,
У картопляних риючись ровах.
На працю надихала Україна,
Пирій, осот і злюща кропива.

Не мучають безсоння і натхнення,
На диво - навіть гамати не хо.
Одне спасіння. - брага є скажена,
Занюхую зеленим лопухом.

Упав під тин, розслабилися нерви,
Зникає дрож, ясніє голова.
А осінь вже погрюкала у двері,
Росою луг щоранку умива.

02.09.2028р.

«Побудуйте мені
Храм любові, високим до неба!» –

Та ніхто ж не збудує –
І навіть дарма не канюч.

Адже щастя твого
Окрім тебе, нікому не треба,
Ані храму любові,
Готовим для тебе «під ключ».

Тільки сам ти зведеш
Власний храм і палац і фортецю,
І розпалиш вогонь,
І наповниш оселю теплом.

Так призначено всім,
Так оддавна у світі ведеться
На життєвій стезі,
Що провадить між злом і добром.

Звільнившись вперше на світанні
Від неспокійних дум і снів, –
Живу, як діду притаманно,
Хоч так учора не хотів.
Поміряв тиск, вагу побачив,
І, позіхаючи в рукав, –
Уважно, поглядом ледачим,
Порожнє ліжко обійняв.
І тихне день, і вік мій никне,
В тісній кімнаті, без пуття, –
Гардини старості на вікнах
Моє затьмарили життя…
22.08.18

***
лезо літа вирізало острів
з жовтого окрайчика тепла
потекла між листя позолота
тягне плуга туга
в небокрай

пахне прілим листям і землею
діти виростають
як гриби
спогади у кошика збираю
бо любив

загинає пальці невідомість
і курчат вигулює
стерня
ясенами вперлися у небо
дні що їх багато
і нема

гойдалка вигойдує проміння
джерело зажурою дзюрчить
дикими качками й журавлями
до життя вигадую
ключі

01.09.18 © Василь Кузан

Полтава. Ранок. Тиш. Аеродром.
На полі косить дід хазяйновитий.
Мальвіна ж пише вірші. А П"єро
Пішов коханцю дарувати квіти.

Життя пливе в ніщо, стікає час,
Немає ні любові, ані друзів.
А поруч - молодечий мартопляс,
Ростібує рука останній гудзик.

У Ворсклі мавок-лоскотух нема,
Усі в столиці - до ста літ пологи.
Тортиллу тягне в пущу Дуремар,
На старість звеселивсь - ні дня без оргій.

Вставляю у панно останній пазл,
Озвучую фінал в любовній мантрі:
Маріонеток смиче Барабас,
Ніс Буратіно догоря у ватрі.

01.09.2018р.

Я кохаю тебе все життя
А ти збайдужіла й не варта кохання.
Але що поробиш, нема вороття
І серцю не скажеш навіщо чекання.

А розум мій каже, що час проминає
Відходять в минуле роки молоді
А те що малюю, того вже немає
Ніколи й не було, приснилося в сні.

Я вірив у те, що придумав колись
Без мене не можеш ти жити,
Але від любові пора відректись
Не буду я більше любити…

Не буду чекати від тебе нічого
Ні слова хорошого, ні співчуття
В душі я звернусь лиш тільки до Бога
Я винен, караюсь , прошу каяття

Я винен у тому , що вірив в кохання
Що душу свою я віддав всю тобі
А ти все не бачиш , не чуєш, не знаєш
Чого це все варте мені…
01.09.2018

***
Иншої не маємо роботи.
Ирій залишають журавлі.
Чую за индиками жалі,
иклами лякають бегемоти,
чоколаду мало у болоті,
і нема етеру ув селі.

***
Розумаки! І куди вже далі!?
У Содомі панікує Лот.
З точки зору етики й моралі,
поки осягаємо скрижалі,
ми є найлютіші із істот.

***
Не умію як умів донині
оцінити жаб і журавлів.
Жаль, немає, як зоїл хотів,
у «Червоній книзі» України
як і у граматиці – «жабів» .

***
Кусають оси і собаки.
Лікує вкушене краса.
Жаліє скошене коса.
А як боїшся залізяки,
не зазирай у небеса.

***
Не чекай свободи – ані завтра,
ані у майбутньому, щодня,
поки смолоскип нічної варти
задуває, нації не варта,
українофобська комашня.

***
Є іще надійна мімікрія.
У підпіллі, а не у бою
оживає віра і надія...
А вівсяна «зоотерапія»
Юґи й К° угледіла змію.

09.2018

1

Лубочно малює каскади асан,
описує жіночки охи та ахи.
Лиш літери-букви... Шукаю екран.
Жаліти чи заздрити? От бідолаха...

Запевнює: "Я - ого-го!.. Йду в піке..."...
Пахтіє цибулею, салом - від вірша.
Поставлю між нами гінкий турнікет,
без автора штибу такого - не гірше.

2

Три музи, три стежки... Три віяла. Сон.
Словесні скарби шерехтіють, погідно.
Наснився красивий смаглявець Ясон.
І берег дивочний, напевно, Колхіди...

2018

Скінчилося жарке південне літо,
радіємо осінній цій порі.
Ідуть насилу в школу знову діти,
несуть у ранцях перші букварі…

Серпнева вочевидь спадає спека,
вже лагідніше сонце погляда.
До хуги з лютовіями далеко
і кучугури снігу – не біда.

Ще вдосталь часу до дзвінких морозів,
це станеться, як листя опаде.
Яскрава осінь нині на порозі,
в чарівну казку вересень веде!

01.09.2018

Хоч багрецем укрила осінь
Навколишні сади рясні, –
Ми ще цілуємося досі,
Як молодими навесні.
Немов посклеювали губи
Обом закоханим дощі,
Бо розлучитися до згуби
Ніяк не можуть дві душі.
Байдуже нам про що розмови
І хто як дивиться услід, –
Ми не втомились од любові,
Вона одна серця ріднить…
01.09.17

 
минай сезоне привідкритий
чого тобі шукати меж
екзистенційні безпросвіти
прострації супроти решт

бач квіт розвіяв вітер
& хмарини дме в
неплинні небеса сторонніх візій
обронзовілі контури дерев

щоденне сновидіння те ж
меланхолійне & довільно
пустелю ночі перетнеш
не ущухають війни

& знов у злотім у модерні
зоріючих усяк бентег
лови хвилинне одкровення
хай недовірливо просте

пливи
кораблику
люби




 

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

Помер гравець чужого поля -
співак засмічених епох
пиріг святковий... краєць-доля
а кажуть що, єдиний Бог…

І знову й знов приходить сумнів
не десь, під боком гам… Ордло
ізрешетили бризки клуні
а кажуть що, единий Бог…

Заплівся світ із несенітниць
хіба мечем, хіба баблом?!
а Сонце - сонечко все світить
на правду схоже - єден Бог…

Помер сьогодні песик, кролик
вовчиця, птах, єдинорог
уп’юсь нарешті антиболем
хіба Душа - і є той Бог…
31-08-2018

Після втіхи - хропаки, нірвана...
Але я ще ласки не наївсь.
- Постріляй очицями, кохана!
Кінчик носа устроми увись!

Он, сусід щодня стрибає в гречку,
А мене вважає люд святим.
Ніжки на плечах? Тримай вуздечку!
Відпочила? Ну, тоді летім!

Ох і гарно попід небесами!
Пташечка співає "Ох!" та "Ах!".
Тричі поспіль здав важкий "екзамен",
Розкошую, наче падишах!

Лінюх повза із радикулітом,
Ззаду відгодовує м"яке.
Натомились. Треба відпочити,
На фінал заходим у піке.

31.08.2018р

Підійшла Японія до краю.
Закуріли їхні острови.
Все, що Будда нації бажає,
в руцях православної Москви.

Від Кремля до самого Китаю
все гниє з одної голови.
Явно клепки їй не вистачає,
а на пласі – піки й булави.

Рашею керують поторочі.
Кожному і кожній – по керму.

По кормі парафія не хоче.
Їй – місток у пекло – у Криму...

Самураю мало тамагочі,
харакірі хочеться йому.

08/18

Спускається стежиною в долину
Золото-серпень в жовтому брилі,
У вирій з журавлями він полине,
Залишивши свій слід на цій землі:

Червонобокі яблука і сливи
Та груші соковиті й виноград,
А на столі на білій скатертині
З нового урожаю коровай.

За ті дарунки, що він нам залишив,
Подякуємо серпню від душі.
Йому у спину вересень вже дише
Між осінню і літом на межі.

2018 р.

Ти приголомшливо красива,
тобою марив все життя!
Утриматись мені несила –
зробив для себе відкриття…
Я зупинитися не можу,
назустріч подумки несе!
Немає в світі огорожі,
що спокій мій тепер спасе…

Твоя чаруюча усмішка
умить мене в полон взяла.
Свою побачив Білосніжку,
що дарувала два крила.
Твій погляд ніжний і привітний
вражає щирістю навік!
Пройти не має шансів вільно
повз тебе жоден чоловік…

Уже очей піднять не смію,
та серце лиш тобою снить.
Чаклунко із моєї мрії,
благословляю я ту мить,
як сонце визирнуло знову
і небо стало голубе,
як задзвеніло кожне слово –
коли побачив я тебе!

Якщо поезія не та,
не тими пишеться словами,
не ті озвучують вуста,
то перечитую Хайяма.

І даленіє суєта.
А десь за синіми морями
веслує наша самота
і чує опери ті самі.

Лукаві зорі із небес
перемовляються зі мною,
віщують ласку поетес
бодай ліричному герою...
А за широкою рікою
        луною –
                арії із мес.

08.2018

Позасихали мальви крй дороги,
В яру за лісом висохли струмки,
І нікому прийти на допомогу,
Бо у селі самі лиш пияки.

Пересихає все, що серцю любе –
Емоції, бажання, почуття.
Помалу літо котиться до згуби,
Як і життя.

Літо. зачекай,
Не біжи за край,
Не ховайся поміж верболози
Ще одна доба
Й осені пора
Заснує туманом твої грози.

Сонячне тепло
Вітром розмело,
Тихими дощами позмивало...
Літо зачекай
Не тікай за край,
Мало мені було тебе, мало.

Може відновлюсь знову,
жити уповні схочу,
збагну життя писати,
чи як у юнь цвісти...
Пустка запала, Боже,
аж не розвиднять очі
ані межі, ні краю...
жодної хоч мети...
Може оце навічно?..
Може лиш на часину?..
Пройдено так багато,
спалено без числа
докорів, суду, кпинів,
заздрощів без причини,
поміж штормів, негоди -
човником без весла...
Може захочу, Боже...
Може... А може кину
виклик своєму серцю -
в собі чуття зітри!
Стомлено усміхнеться
світло що згорі лине:
Тішся, допоки студять
жар твій пругкі вітри...

2018

Прийшла квітуюча весна
І пам’ять колихне оте далекеє життя
Як я малим хлопчиною страждав
Тому що ласки материнської не знав

Від горя й праці мама на той світ
Пішла залишивши маленьких двох сиріт
За них віддала все своє життя
І з думкою про них навіки зникла в небуття.

І знову біля могили матері стою
І рідну матінку свою молю
Пробач мені, пробач мої гріхи
Що може я тобі колись зробив
О матінко я половину вже прожив…

Але мовчить матуся у могилі
Й змінити це ніхто не в силі
Лиш чорний хрест, червоні квіти
І смуток в серці ніде діти

Але весна не знає злого горя
Й не дивиться кого яка спіткала доля
Цвіте, буяє і радіє ,
Бо сумувати й плакати не вміє

Людина ж серце має, що болить
Від лиха й втрати у вогні горить
Горить поволі та й згорає
Лиш попелище після себе залишає

Я ж біль через усе життя несу
Й тому сумний у цю веселую весну
Могила й квіти крають мою душу
Але життя іде, я далі жити мушу

Мої роки минають наче дні
І все ввижається мені
Що матінка жива і молода
На мене дивиться, лиш посмішка її сумна

Чого ж ти зажурився сину ?
Тебе в біді і горі я не кину
Я ж мати і тобі я не чужа
І з вами діти вся моя душа

Я її голос чую і бачу добрі очі
І краще на душі і не страшні вже ночі
Вона зі мною її ласка і тепло
Зі мною щирість, мудрість і добро…

Прощук Михайло Степанович
Дубровський В.В
Березень 1997 р.

***
дзень
дзенькає монетою крапля роси
падаючи з листочка у порожнє відро
біля ґанку

дзен
достигає під серцем
наче яблуко
під ранішнім променем

день
вилуплюється з чорного яйця тиші
і тулиться до руки
тонконогим курчатком

дум
ніби бджіл довкола
меду шукають
у квітах сивих

29.08.18 © Василь Кузан
 

Ой, радянські православні,
вам лише відомо,
що є зле, а що погане
і яка кому догана
у своєму домі.

А мені казали гуру
(і м'які, і терті), –
не міняй свою натуру
на овечу, вовчу шкуру
і не будь упертий.

Ні закону не порушуй,
ані заповіту,
не бери гріха на душу,
оминай брудну калюжу,
не одурюй світу.

Не шукай собі пригоди
на вино і гроші.
І не думай при нагоді,
що еліта у народі.
Де вони, хороші?

Залишай усім на спомин
усмішку привітну,
не клени, не бий поклони,
обціловуй не ікони,
а свою кобіту.

Май усе, що є найкраще:
і сім’ю, і хату,
і немало, й не багато...
А якщо тебе нізащо
заперечує ледащо,
є куди тікати.

08/18

Одчепилась мара аж під осінь,
Надто довго химеру терпів.
Довелося влупити по носі
Та скрутити млинця на губі.

- Все не так! Все не те! Не до ладу! -
Верещала, неначе пила.
То на шию ловкенько присяде,
То пір'їну скубне із крила.

Скреготнула об стелю корона,
Дощ із іскор в обличчя війнув.
Залящало: - Не мацайте трону!
І шануйте! Шануйте! Шану...

Позакривано наглухо двері,
Сів писати любовні рядки.
Глип в вікно - знов напружились нерви -
В хату світять чиїсь лупаки.

29.08.2018р.

В садку

Вимуркує під боком кіт Баюн,
Хитається калини всохла парость.
Розтанула безслідно мила юнь
І силою веде до шлюбу старість.

Мій друг поважний, в салі, запанів,
Рохкоче паця, мукають корівки.
Я ж сивим став, а мудрим - досі ні:
Ані землі, ані майна-готівки.

Є хрестик, ліжко, ложка і жона,
І домовина з дуба на горищі.
Обходить стороною дім варнак -
Нема чого украсти, окрім віршів.

У світі, кажуть, сіро без митців,
Сяйнистого бажають, меду, шарму.
Та на слова немає покупців -
Товар дешевий, не беруть й задарма.

Засумував. Мокріє борода,
Не лізуть геть у голову рулади.
Захлипав дощ, кульбаба обліта,
Із саду хутко човпаю до хати.

28.08.2018р.

Насолода

О, читачі! Од вас, сумних, іду я -
Зовуть на поле бульбові рядки.
А сонце пражить! Спека аж лютує,
Комарики встромляють хоботки.

Хрустить у попереці, крапле з носа,
Від куряви почмихує жона.
Од лінощів рецепт - похила поза,
А стане млосно - з"їжте кавуна.

Вганяються в ріллю стрункі лопати,
У небо настовбурчились задки.
Поете! Покажи чого ти вартий!
Помни добряче кволі п'ястуки!

Моя найкраща поза - на колінах,
Коли встаю, копита аж дрижать.
У возиках, на роверах, машинах
Бурундуки цургенять урожай.

Він цьогоріч, скажу вам, знаменитий:
Є крупна, є мілка - на всі смаки.
А трутні вдома пишуть тинди-ринди
І шпетять працьовитих селюків.

Мішок на горбака з розгону "Опля!",
Аби не впав - підтримує кума.
Коли, братва, копається картопля,
То на дурниці часу геть нема.

30.08.2018р.

 
фортепіанна анна не відмічає
зміни на ліпше чи краще в
сучасній содомський гоморрі
симулякрів & тавтологій
котрі теж за п’ять хвилин вірші
дошкульніші або глибші
 
на вогонь сама ставить кавник
квітуючи мовби звичайно
& музика літургійна
крізь рухи її лине
ліниві немов думки
 
це ніякий не психоаналіз
аніяка не псевдореальність
ані заздрість ані навпаки
 
 
 
 
 
 
 
 

А хочеш – залишимось разом?
Не місяць, не рік – до кінця!
Лише не сприйми як образу,
що зараз не зву до вінця…

А хочеш – лічитимем зорі
до ранку з тобою удвох
в безмежному дзеркалі моря
і свідком нам буде лиш Бог!

А хочеш – щоб мрії ми наші
сплели у барвистий вінок
й пили із бездонної чаші,
смакуючи кожен ковток?

А хочеш – здолаємо спільно
самотності чорну біду?
Себе відчуватимеш вільно,
а я за тобою піду!

Малюю перехожим крила
На склі маршрутного таксі,
А ті скидають їх безсило,
І ось уже дорожнім пилом
Лягають крила у руці.
Там за вікном серпнева спека,
Парує спечений асфальт,
Дощать слова рекламних шпальт,
Кріз їх набридлий їду гвалт
За місто пасербом хай-теку.
Тікаю з міста, місто, прощавай!
На пару тижнів, днів, чи дві години
Немає щасливішої людини,
І не шукаю іншої причини,
я просто хочу бачить небокрай.

08.2018

Все ще не вірю, лише розумію
Що відбулося:
Я вже ніколи(!) не чутиму
Запах твого волосся.
Ми вже не питимо чай
До глибокої нічки,
І не тектиме розмова
Тихенька, мов річка.
Та на твоєму плечі
Глядучи на тополю,
Не шепотітиму
Ясновсміхаючись долі.
Поруч з тобою у цьому житті
Вже ніколи не буду...
Братик єдиний,
Я твого "люблю" не забуду!
Душу солонить сльоза,
Кровоточить рана..
В небо здійнялись слова -
Помолилась старанно...