Про що це Ви, лікарю?!
Жити б йому ще та жити…
Нехай і не лідером,
без охоронців і джипів;

нехай і не визнаним
і не обтяженим славою.
Порвіть Ваші висновки:
Бог таки більше послав йому.

Відверто скажіть, віртуозе у білім халаті,
чи має він шанси хворобу свою подолати?

Та мовчки світило цигарку бере й запальничку
(бо щирих розмов уникає, боїться панічно).
Виходить. Біжить і сестричка услід за титаном.
І висне в повітрі
наївне
моє
запитання.

Глибокий спокій...
Тонкої різьби дерев
ніжна нагота.

День коротшає,
життя здається миттю.
Невже минає?

Зимова пора.
Зорі як канделябри
У трунній залі.

Ворони крячуть
зграями понад містом.
Погребальний плач.

Ох, вітряниця!
Ховаюсь в чужий під’їзд.
Чи перебуду?

Джерельний запах
Першого снігу вранці.
Чекаєш Різдво.

Саван чи крижмо
сповило місто і парк?
Чисто на душі…

Паморозь міцно
клену руки скувала.
Ховаю свої.

Під полуденним
сонцем іскриться іній –
Весільний вінок

Лютий прощався,
хугою заслав стежки.
Нові прокладу…

Хрон (infernum) - це делікатес,
Чистить чакри творчості шалено.
У сучасних супер-поетес
Вже не кров, а сік із нього в венах.

З'їв кеге - світлішають думки,
Вірші пруть глибокі та охайні.
В мене хрону бодні, баняки,
На десерт щодня даю коханій.

Сік із хрону вилікує сум,
Слізки із поезії - галопом.
Щезне блаж, істерика, трясун,
Звивини прокинуться під лобом.

Мій Пегас - елітний "Порш Кайєн",
А в невдах від " Запорожця" кузов.
Лірика плаксива - не моє,
Вилікував хроном кволу музу.

Віршарам рум'янець до лиця,-
Наче, хтось влупив по морді кедом.
Сила мислі вся у корінцях:
Вік жував і, врешті, став поетом.

11.12.2018. р.




Народження

- Прокинься, коханий! Вже ранок, мій любий!
Зі мною пограй в піддавки.
Під ковдрою шурхіт, дружина голубить,
Пестливо скубе волоски.

Здаюся одразу стрункій генеральші,
Бо мудрий, слухняний зольдат.
Хай коник моторний пасеться на паші,
Зростає із поні гігант.

Вмостилася доля ізверху ловкенько,
Галопом помчала в Едем.
А перса у неї духм'яні, м'якенькі -
Це місце для мене святе.

Всю душу із мене висотує мавка,
Притиснув до ліжка борвій.
В розчахнутій гілці стрибає кульбабка -
Долонею гладжу її.

У променях сонця стелюся барвінком,
Зливаються серцебиття.
У Яня та Іня рождається зірка -
Маленький клубочок життя.

11.22.2018р.

 
що не знайшовши загубив
в перелюбі чи навіть шлюбі
про що уста чи хай там губи
не усміхнулися тобі ~

не знаєш голомозий буддо
простуючи поміж гроби
від боротьби або ганьби
до тиші над усі усюди







 

Чом, каштане, пожовк? Може, ночі вже зовсім холодні?
Чи боїшся, що рине хурделиці білий загін?
Ти так довго стояв у зеленім вбранні, а сьогодні
Уночі пожовтів, мов за сонцем побіг навздогін.

Ніч минула-майнула, немов надломилася доля,
Хоч, насправді, убрання жовтіюче – теж до лиця.
Не зітхай, не сумуй – це під осінь міняються ролі
І пора позументи скидати з міцного плеча.

Ми з тобою, каштане, підемо до осені в гості
З кособоким дощем – сіруватим, неначе полин.
Про гостини оті – різнобарвні та золотокосі,
Попрохаєм у неї на спомин хоч кілька світлин.

З нею будем ходити по ще несходимих маршрутах,
Аж допоки зима їй не вручить свої постоли,
А твої каштанята, позбувшись колючого пута,
Побіжать увсебіч – ти їм листям стежки застели.


10 жовтня 2018р.

грудень на груди впав
снігом… снагою неба…
сон золотого Феба…
спав би собі і спав…
сніг на моїх устах –
тайна… не та… не тане…
сил небесних братання…
доля долає страх…
магія забуття –
сніг… наголо́… готично…
Каїнова дотична…
савана сповиття…
грудень – і день не день –
гру огранює грою
крига ламає зброю
міриться у мішень –
серце моє безсонне…
диво моє бездонне…

маюсь… зимово каюсь…
Голосу сповідаюсь…
сподіваюсь на Бога…
Господова барлога
там де німіє мова…
грудень… день… Книга Йова…

На черешеньці маленькій
Стали гілочки біленькі,
Але ж це не цвіт квітує,
Бо зимонька хазяйнує.

То ж розвішала сніжинки
На черешні та ялинці,
На дубочку і калині,
На горбочку та в долині.

Її ковдра біла-біла
Навіть річечку накрила,
Все довкола притрусила,
В біле царство запросила.

2018 р.

Доста глупства! Посивіли пейси,
Додалося у лобі ума.
Покататися на пікінесі
Ізнадвору гукнула кума.

В упряж "левів" пакую попарно,
Трохи сала стоплю з ненажер.
Пси могутні, потягнуть титана,
Я ж манюній - із пудом центнер.

В мудрих пустощах треба терпіння,
Від утіхи вигукую "Ах!".
Їздив, браття, учора на свинях,
А на тижні літав на слонах.

Батожищем вперіщив кусючок,
Щоб "Хюндаєм" помчали на схід.
Бо вважаю - для справи так лучче,
Надто тлустий в блохастиків вид.

Зледащіли! Не тягнуть корита!
Під ногами калюжки руді.
А котиську накручують діти
Пишні вусики на бігуді.

P.S:

Крики болю втонули у жартах,
Завтра іграшки будуть нові.
Вчиться син катувати у тата:
Буде гицель. Такий як і він.

10.12.2018 р.

Зміни

Від оглядин стигне кров у венах,
У дружини форм таких нема.
Чоловічий клуб, шесток, арена,
Танцівниця ногу підійма.

Бо щодня качається в спортзалі,
Випадає з топіків, тунік.
А у жінки моцний торс у салі,
Дві філейки, наче кавуни.

Задрижали у спіралях гени,
З дівою в уяві мартопляс.
Прикриває листячко вербени
Сексуально-еротичний паз.

Пік оргазму. Ми - країна вільна!
Геть моралі фіговий листок!
Вдома ж тихо. Під вікном дружина
Вишива Ісусика з хрестом.

Хай до Відня їде працювати,
Лоном торгуватиме щодня.
Шлюб сьогодні шеляга не вартий,
Долар у кишені - ось рідня!

10.12.2018р.

Знову

Нежить у поезії - це норма,
Стримувати чмихи сил нема.
Вчитель каже: - Тут потрібна кома,
Там поставив крапочку дарма.

На папір стрибають закарлюки,
Хутко січку хрумає читач.
Кожен твір народжується в муках!
Від душі! Пегасику, не плач!

Мастурбую музоньку щоденно,
Руки утомилися, їй бо!
Та канцони лізуть із глютеном,
А сонети загриза грибок

Ну то й що? У кожного є вади!
Тож до біса критику дурну!
Заздрісник шепоче: - Кинь писати,
Краще цвяхи забивай в труну.

У читців перехопило подих,
Вирячили очі о-го-го!
Це у мене вичмихнулась ода,
Геніальна! Звісно, про любов.

10.12.2028р.

У Творчості Байдужість запитала:
Навіщо гарувати у житті?
Уже добутого тобою мало,
Чому не утішатись марноті?

І Творчість тихо їй відповідає:
А Сонце зупинялося? Коли?
Без сяйва і тепла усе щезає…
Габою укривається імли.

Не маючи енергії світила,
Загине філософія буття.
Людина утрачає мої крила,
Коли марную течію життя.

Буває, що і Я відпочиваю,
Це називаю кризою Митця.
Усе іде... Я нове починаю –
Людину обертаю у ТВОРЦЯ.
2012

***
У тимчасовому житті
Усе крихке і тимчасове.

Міняють обриси світи
І деформуються основи,
В літописанні літ і сфер
Міняють межі континенти…
Ментальне прагнення рости
Міняє напрям.
Букви стерто
На вицвілих вказівниках,
Що не ведуть уже нікого
До тих омріяних висот,
Де сходяться в одну дороги.

Тремтить кришталь святкових мрій,
У марних планах на століття,
Всихають усмішки очей
І машкара до серця липне…

Усе висить на волоску,
Усе гойдається над прірвою.
Лиш чути холод унизу
І темрява шепоче: «Вірую…»
І відголосить глибина
Мінливим голосом минулого.
Немов з могили потягло
І в душу вогкістю війнуло.
І в ноги холодно чомусь.
І день ховається за вічністю.
А я занурюю у ніч
Із маски зроблене обличчя.

06-09.12.18 © Василь Кузан

…зійшлися до лопат своїх понурих
Шкребли той сніг, що падав кілька днів
Ячіли горобці на мерзлих фурах
Невимкнутий ліхтар ніяковів…
Неначе світло денне знову зайве
На поручні обпершись лаяв пес
Ось-ось і баба Нюра вийти має
У неї давня хартія - Собес…
Вона там прибиральниця давнІшня
Вона там наймиліша із усіх!!!
Шкребем і задивляємось на грішних
Котрих цей сніг докликатись не зміг…
07-12-2018

Польоти мрій – у снах і наяву,
Польоти мрій крізь ночі до світанку,
Коли туман лягає на траву
І сонце зазирає у фіранку.

Польоти вище зради і брехні,
Обмов, лукавства, підступів і скверни.
Фантазія ще оживе у сні,
Але любов – ніколи не поверне.

Я вишню посаджу поблизу хати
І почекаю доки зацвіте
До неї, може, знову вийде мати
І щось розкаже стиха й обніме.

І білий цвіт нестиме вітер
Навкруг все знову оживе !
Додому повернуться діти !?
Я вишню посаджу, нехай росте.

Нехай росте поблизу дому
Щоб біля неї сісти всім за стіл
Нехай росте , не знає втоми
Я вишню посаджу, щоб була всім…

09.12.2018р.

Час минув еротичних поез,
Їх чимало писалося літом.
Дощ - це сльози богині небес,
Восени їй завжди сумовито.

Віршомазики їй не рідня,
Тільки пишуть, показують розум.
Ну, а я її звично обняв,
Укриваю од вітру й морозу.

Спи, кохана, спочити пора,
На сторожі закоханий любчик.
Бо Венера для хтивців - це гра,
Мрій багато, а руки липучі...

Випий чаю, тут м'ята й лимон,
Це, насправді,- цілюща віагра.
Скільки років удвох живемо,
Люди кажуть - мені ти не пара.

Нині зимно, а бачу весну,
Розцвітає квіткова долина.
Не цілуй! Бо ізнов не засну...
Що ж ти робиш зі мною, богине?

09.12.2018р.

Запрошую всіх охочих, котрі шпацируватимуть центральною частиною м. Львова
у п’ятницю 14 грудня 2018 року, на презентацію моєї чергової збірки поезій «Повінь осолоди» на 18.00 за адресою: м. Львів, вул. М. Грушевського, 5 (поблизу пам’ятника М. Грушевському).
Для загального ознайомлення подаю передмову до книжки

ПОЕЗІЇ ОБПІКАЮЧА ДЖЕРЕЛИЦЯ
…Полишаю у зазимованих львівських домівках барикади-стоси космосів книг-душ й серед них – ошатний книжковий острівець Мирослава Артимовича, взолочений теплими барвами літа-осені та ще й передзимової срібла просині, який нещодавно виріс-виокремився повабним острівцем на столі у робітні.., тут годилося б душі заякоритися.., але ж довкола – літа літо – й Пегасові крила бринять заклично-вільно, – кличуть у путь крізь вродливе українське велелюддя містечок, сіл – у золоту ясу волинського піднеб’я, зачесану на хвилястий проділ шаблистою Стир-рікою, кличуть до безобрійних лук-ланів, до втаємничуючих нашу постигмовану пам’ять крутих урвищ-берегів, до замріяних пагорбів, тисячоліттями людьми люблених, дарованих Богом-Україною… На одному із таких острівців, щоб ближче до неба, у селі Більчі – мого дідуня Івана по татові, та ще й дядка по бабуні – поета-мучня Поліщука Валеріана, – тут мого роду пуповина – зупинився небесно-синій ковчег ще козацької дерев’яної Дмитріївської церковці, що над вічним спокоєм прихистилася… Намолена й наболена Лодія ся невтомно у космосі-часі лине-маятникує, – як нам сущим-ідущим, так і минуло-минущим, які вже у Стіксі давно усамітнилися…
Розривають-рвуть мої Пегаси упряжі-припони, осоружну вуздечку розкусують, – лину-линемо спрагло-нестримно у свою казку омріяну, лиш коло серця при боці тріпоче довірливим білокриллям – голубино-розпіреними сторінками – верстка душі майбутньої книги Мирослава Артимовича, обіцяючи «повінь осолоди»… Як нам разом буде там – у літеплах лук, у лісах, у річкових небесах?!.. Як буде там нашим світам?..
…Моє вимріяне Більче зустрічає величним спокоєм пропахлого медами перестигаючого літа… П’янію слізьми-сльозами-росами… Знаю, що заностальгую тут за словомузикою, врізьбленою у папір – й тоді покличу на побачення душ білоптаха в чорному букв мереживі – майбутнє дитя-книгу, – розгорну-вслухаюсь, занурюся-порину у повінь осолоди, у справжність слова любові, що поезією зоветься…
…Так і відбувається: розчиняюсь між небом і травами й розтуляю довірливо пелюстки книжкових сторінок майже навмання – і чую музику, і розумію, і разом із поетом співтворю1 душею:

Люблю самотність… Лоно тиші…
Коли розмашисто думкам…
Тоді душа слова колише…
І я в самотності не сам…

Або вслухаюсь в ось ці нелукаві відповідальні рядки:

Бог дав Тобі талант народжувати слово,
Огранювать думки різцями диво-рим,
Глибин старовини сягати до основи,
Дивуючи не раз поривом осяйним.

Чимало із поетичних дітей пана Мирослава – легкі, майже грайливі.., деякі, на перший погляд – гейби тривіальні, допоки не всмакуєшся у закодовану в їх словах-нотах пісню, в енергію любові, – автор кожне слово своє вилюблює-виціловує – розчулює-зворушує до катарсису… Прецікавий поет у пошуках пластики слова й в архітектоніці своїх поезій, оригінально експериментуючи зі словом, – він якось уміє наповнити його життєдайною енергією, або й творить нераз дуже доречні авторські неологізми… Поет віртуозно володіє словом (він – майстер виразного поетичного мазка!), поетикою (можливо, що й на інтуїтивному рівні)… Його любові у слові – віриш, багатшаєш нею, вслухаєшся у його ностальгії своїм серцем…

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає.
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Із нот його поезії складаються пісні (чимало його творів справді пісенні, як вірш «Я світлію душею, коли усміхаєшся ти…», строфа з якого наведена вище), думка-настрій, форма – в усьому – суголосність… А ще він – й поетичний сміхотворець нівроку, доброокий … Його слово - звукальне.., поет дорожить кожним своїм творінням, він осягає філософію і сенс життя через слово й у слові – повчальному, мудрому слові!
Узримлені його рими.., лаконізм-густина – у кожному виваженому слові.., пошук й знаходження найоптимальнішої форми для висловлення чуття-думки, він – віртуоз акровірша, майстер вінковиплітання сонетів, який спромігся поєднати форму вінка сонетів з формою акровірша. Так-так, кожен з 15-ти сонетів (включаючи магістральний) є акровіршем! А як цікаво «змайстровано» подвійний акровірш «Люблю тебе одну – Одну тебе люблю», розкодуймо-прочитаймо його:

Люблю тебе, одну тебе люблЮ,
Юначі почуття спалю на попіЛ,
Бо я не вітрогон, а однолюБ:
Любов тобі до ніг кладу своЮ,
Юрлива птахо, я твій вірний сокіЛ.

Тебе люблю одну, люблю тебЕ.
Елегія чуттів – єдиний жереБ.
Без тебе сонця сяєво слабЕ,
Едему розкіш – ти. Я ж – ніби велеТ.

Одну тебе люблю, люблю однУ,
Дарунку долі! – я тобою повеН:
Нема тебе – мене долає нуД,
У парі ми – на серці світанковО.

Або ж подивуймо, як у вірші-посвяті «Дружині» буквально перетікає із серця у серце поетичне слово, в якому нуртує високий сенс любові:

Ти – мереживо з ніжності й ласки,
Ти – настояний трунок років,
перемога моя і поразка,
й заспокійливий серця мотив.

Я кохаю Тебе, як ніколи,
і молю невгамовні літа:
«Зачекайте!.. Мої видноколи
ще в пахучих покосах отав!..»

У віршах-освідченнях Мирослава Артимовича живеш, а читаючи його громадянську поезію – бачиш-переживаєш не раз дуже болючу любов до України.., аж раптом – вдарить обпікально у серце краплина козацької крові – й словом народиться - запече, болючим словом обов’язку – й покличе на варту України:

Я не був на війні… Не отримав цілунку від кулі…
Не вгризався у землю під залповим щільним вогнем…
Хоч немало років накували для мене зозулі,
та не вірив, що підлий «сусід» на мій край посягне.

Я не був на війні… Нині там – наші діти і внуки…
І усі, як один – України незламні сини…
Захлинуться в крові із московської псарні злі суки,
бо не відають ще злодіянь дорогої ціни.

Я не був на війні… Не вертався трьохсотим, двохсотим…
Не вкарбований іменем і у звитяги скрижаль…
Але доки ще слово в мені зарождається, – доти
не минатиме бою й моя поетична стежа…

….Мирослав Артимович в особистому спілкуванні… Привітний, усміхненодоброокий, з іскринкою іронії… Він сканує своєю усмішкою людей і зігріває, а поезією-словом – гоїть, своєю поетичною підказкою він вчить рівноваги на хисткій гойдалці життя, його наука – в слові-любові, в характерника Енея гостро-прозірливім слові…
…Мій лет-наближення до слова Мирослава Артимовича (не картаю себе і не каюсь, бо ж завше предорогі для мене довговимріювані літні дороги-дні!) – все ж притишили до піано нові дороги, бо ж кликали, чекали і повели мене до Риму-Вавилону, до казкових піднебних, мало не до овиду, каскадів водограїв, мов із раю, – довкола палацу у середньовічному італійському місті Тіволі… А потім був спекотний модерно-балаганний Неаполь, від якого потяг ще 25 кілометрів протупотів й повів-провів до станції «Circo Vezuviano».., а від неї – зачудовано й тривожно крокувалось мальовничим розмайним південним італійським містечком до занімілої двадцять віків тому античної Помпеї..,- й місто-легенда мовби розчахнулося навстріч незбагненною далиною давнини, повело принишклими безконечними німими вулицями із будинками-фортецями, благаючи вслухатися у патину закам’янілого крику-зойку, на усьому прикипілого.., місто, короноване Везувієм на безсмертя, мовби ділилося зі мною своїм даром безсмертя…
І ось нарешті – поверненя до Матері, – неспокійні дороги літа привели до рідних порогів, до ясних зір і тихих вод, до росянистих цілющих мурав, до Богом даного підсоння і душі рідного слова, де з поміж інших голосів сердець виразно закамертонував поетичний голос Мирослава Артимовича… Й збагнув я, усвідомив, що його слово скрізь ходило за мною навзирці – просилося у душу й не відпускало… Й знову про Слово несуєтно подумалось: до нього наближаємось, у ньому живемо-раюємо, з нього черпаємо живлющу вітальну енергію, любові енергію, разом із ним приходимо до себе і возносимось до Бога…
…Знаю, що моє пізнання слова-душі-слова поета Мирослава Артимовича обов’язкого продовжиться через сторінки його нової книги, певний, що його слово даруватиме кожному із його читачів Свято… Повірмо-довірмось йому! Й не ганджуйте, що так мені розмріялося, лірично розспівалося.., виною тут, мабуть, не лише елегійна казка проминаючого літа, а й непроминальна енергія Слова у «Повені осолоди»!
Отож, зуміймо почути й наслухаймо велемовну молитовну тишу слова у піано-музиці поезії-любові-пісні Мирослава Артимовича.., – вдихнімо її, візьмімо і увійдімо душею…

Жартує осінь: «Ждали на дощі?
А я вам – літом бабиним: дзелень!..»
Тож сонячно хай буде на душі
І з миром хай народжується день!

Багатшаймо поезією-любов’ю, йдучи з Україною у наш новий день творення!


Зиновій Суходуб
Заслужений журналіст України
член Національної Спілки письменників України

Поцілована полум'ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку-
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає до тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе:
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину -
Сонцесвічки яскраву жарину,
Принесе диво-птаха на ґанок.:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!

Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що живемо в країні, де людина
Привільно так і дише, і росте!»
...Од страху ще й тому відходимо поволі,
Що повсякдень одне нас непокоїть:
Не потребує зло ні дозволу, ні прав,
Щоб вислизнуть зі сторінок Історії,
І потай задушить таку ще кволу волю...
І станеться, як мудрий Соломон казав:
«Все знову вернеться на своє коло».

я пізнав тебе по жесту…
я пізнав тебе по звуку…
у глибинах палімпсесту
у гущавинах бамбуку
тихе-тихе бурмотіння
виливається віршами
в моє ледве животіння
долітає голос мами…
дух літає де захоче
і веде куди не знає…
піднебіння залоскоче
пісня – ні кінця ні краю…
я і мучусь… я і мушу…
ні дихнути… ні відняти…
дивляться мені у душу
дивні очі оленяти…
обійняти кожне слово…
сонцем висушити сльози…
моя мамо… моя Мово…
це все грудень… все морози…

 
Витримуй екзамен
Із кимось бути до кінця
Вір тому хто позаду
Не задержуйся
Тримайся задля вірних
Бо це правдива честь
Дотримуючись правил
Хай інші грають без
 
І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз
 
Дотримуйся темпів
Вкладаючись у строк
Якби не встигав хто
Тоді сповільнюй крок
Ми — погляди ваших вічей
Підтримка ваших рук
Серця небезгрішні
Та в них огневий струм
 
І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз
 
В нетрях цих всяк одинак
І скрут чимало звідусіль
І природно що за смаком
Синь морів суцільна сіль
 
Хай там хто гадав би
Що б тільки захотів
Триматись є щастя
Триматися наш стиль
 
І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз
 
В нетрях цих всяк одинак
І скрут чимало звідусіль
І природно що за смаком
Синь морів суцільна сіль
 
І в катранів сліз не бракне
Що так само ллються з лиць
Та в катрановому царстві
Годі роздивиться сліз
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли погляд -
пружиною скручений нерв.
Коли твоє мовчання кричить,
Поступово дорешти втрачаю себе,
Розчиняючись у тобі.

Твої хмари - червоні, і скали морські
Доторкаються стоп твоїх.
Я тебе роздягаю в уяві своїй.
Всю тебе з голови до ніг.

Ти богиня: міфічна і неземна,
Таємниця прадавніх рун.
І мовчання твоє - тільки серця луна,
Перекладена мовою струн...

19-07-2018

***поетичний сюр***


Пробився совиний клич
крізь сплетіння дерев і тьму-тьмущу...
О час неймовірний! Ніч
і трамвай, що прямує із Пущі.
"записано вірно", хоча у квит-
ку і місця вже майже немає...
...хтось їде останнім трамваєм
і вІрші в дорозі складає
із роздумів клаптів зимової темної ночі
про тіло і душу... Про очі всілякі дівочі...
Про те, що попереду буде
і те що лишилось позаду,
Про те, що від світу корисно
уміть будувать барикаду
і нею відгородитися
(а краще на ній народитися
ну просто отут таки...)
-То іди вже ти, сядь
на місце кондукторське
(бачиш, звільнилося)
і вірш запиши у мобілку
про тіло і душу, про...
...проїзд вже вартує стільки...
Кінцева! Ось і метро!
При виході скаже у власному стилі мені
- ти також поет, чи ні?
Я не повчав оракулів дебільних.
Свої каракулі писав я у мобільник.
А ти ото, бува, їх не читав?
...спитав...
...Трамвайні рейки... Мов би думки звивина...
ТА ІЗ ЧИЄЇ ГОЛОВИ ВОНА?..)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118120809500

Туманом сірим все заволокло:
І небо, і дороги, і дерева.
І простір весь – як потьмяніле скло,
Його укрила курява сталева.

І сіється, і сіється, і сі…
Крізь туманець іскринами пороша.
І падає завіса… Й у красі –
Вогні дніпрові в золотий горошок.

Вони немов підпалюють туман,
Розносить вітер дим червонуватий.
Жар-місто відкриває ця зима,
Пошматувавши посивілу вату.

І ця неону дивовижна гра
Наводить різкість, як у телескопі.
І розквітає сяюча гора,
Долаючи зими холодний опір.

8.10.7526 р. (Від Трипілля) (8.12.2018)

Хтось подзвонив. Питаю: «Хто ви?
Без імені нема розмови».

І чую: «Не впізнали друга?»
Дочка злякалась: «Це злодюга!»

«Та хто ви, хто ви, як вас звати?» –
Тривога в серці, йду із хати…

А чоловік: «Це аферисти,
Що все з рахунку можуть з`їсти!»

«Не розмовляй!» – шепочуть в спину.
Та дайте спокій на хвилину!

Спішу я в сад нічний, у тишу…
Впізнала, хто у трубці дише.

А вже на виручку за мною
Моя сім`я крокує строєм,

Їм неспокійно і тривожно.
Ні, усамітнитись не можна!

Дочка присвічує смартфоном,
За нею батько – охорона,

За ним собака скаче радо,
Задерла хвіст, біжить з веранди,

Замкнувши стрій (це справді фішка!),
Проворна кривонога кішка…

«Та ну вас!» – регочу відверто.
Такі смішні, що можна вмерти!

«Пробач мені, – благаю слізно, –
Сім`я, мій друже – це залізно…»

2018

Байдуже - бомжак ти із трущоб
Чи владар, гартований у битвах:
Не врятує світ уже ніщо -
Ні краса, ні розум, ні молитва.

Смерть впаде уламком із небес
(сірка та вогонь - шикарний посаг).
- Лиш один Ісус Христос воскрес!
Людям - тьма! - реве мара безноса.

Патріархи, папи та святі
Розлетяться купами молекул.
Сатана трагедій не хотів,
Бо із раєм зникне також пекло.

Гомонять мужі в ООН, ПАРЄ,
Сіють мудреці коноплі й маки...
Трохи часу у людви ще є -
Можна учепитись у горлянки.

08.12.2018р.

Я возьму твою боль
Это боль, несомненно
Застилается коль -
Буду грошей разменной…

Я возьму твою боль
Разолью по стаккато
Выбор смелый не столь
Буду вновь снегопадом…

Я возьму твою боль
Эта боль мне знакома
И спасибо за роль
Я иду... ты ведь дома?…
07-12-2018

А вітер знов заграв на саксафоні,
Мелодію ту слухав ліс увесь,
Зелені простягла сосна долоні,
Щоби впіймати сонця промінець.

Під вітру музику сніжинки танцювали
Та сріблом тихо падали униз
І землю ним повільно накривали,
Виконували всі зими каприз.

2018 р.

 
Cвіт переповнений чуттями
згадаю я про це тобі ~
коли ми будемо котами
& обтікатимемо всі

Cкладні матерії нерівні
безвинні бильця & кути
неначе витончені тіні
ачей романс як не крути

Віконні рами з протягами
& небо ~ зібганий сувій

Коли ми будемо котами
згадаю я про це тобі




 

іду за дітьми… світлими путями…
вбираю мову вільної води…
не відаю – навіщо і куди
кочую непрожитими життями…
у тишини навчаюсь забуттю
у світового дерева під тінню…
любов моя старцює попідтинню
віддаючи себе передчуттю…
іду за дітьми… весело і жахно…
співає арфа – рветься із руки…
і розлітаються зажерливі круки
по норах розбігаються арахни…
мене тримають руки золоті…
мені співають голоси іскристі…
пишу листи на скинутому листі
осінньому… мої слова прості…
прости мене, любове, що роздав
тебе усім хто рвав мене на шмаття…
тобою розбивав усі прокляття…
до ран тебе смертельних прикладав…
ти все терпіла спалена дотла
і феніксом здіймалася у небо…
мене чудесним дітям віддала…
і вибору немає… і не треба…

Якщо поезії немає у душі -
Нелегко жити, серце в онімінні.
Тому Пегас щодня ірже: - Вставай! Пиши!
Коли жуєш чи робиш омовіння...

Найголовніше - ухопити олівця,
Заглибитись у думах в потойбічне.
І - бац! Лопух перетворився на митця,
А графоман уляпався у вічне.

А соловей співа про небо голубе -
Спинися та послухай голос Бога!
А знизу кіз гурточоч в противагу "Бе-е-е!",
Рохкоче аріозо сита льоха.

Квакочуть жаби тлусті хором у ставку,
Ропуха голос подає з калюжі.
Прийшов у гості знову з дримбою мій кум -
Оглух я, друзі, одягну беруші.

07.12.2018р.

Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

де небокрай
по стежці журавлиній
іде зима
по опіки розлук
опалий рай
кривавить у калині
і вже нема
солодких мрій і мук

скажи мені
про що вітри говорять
коли несуть
по осені сніги
душа у ній
моя примхлива зоре
любові суть
де щастя навкруги

скажи мені
де наші дні погожі
і не шукай
у промені тепла
у серці ніч
на тебе мало схожа
де зараз ти
де місяця зола

скажи мені
як сонечко сідає
на тій землі
покинутій святій
мої думки
ясним вогнем палають
кричать жалі
у сивій самоті

скажи мені
куди журбу подіти
вона без крил
важка мов мокрий сніг
немов у сні
у бабиному літі
не розгуби
чим дихати би міг

10 Листопада, 2016

До гавані далеко кораблю.
Вітрило не біліє, а линяє,
тому що довго плавати люблю,
і ліпшого нічого не буває.

Каюту драю, люльку не палю...
На палубі ночей не коротаю.
Я запрягаю вітер, а рулю
іти автопілотом дозволяю.

Не варто опускатися на дно
і не міняти курс на повороті.
Я засинаю юнгою на флоті,
а просинаюсь... О! Яке кіно!
Ні. Я не крейсер, та усе одно
не буду загрузати у болоті.

12/18

Лице закрите - жінка в полоні,
Вона стає нічим без очей,
Принади гинуть смаку ночей,
Коли зору замкнені лона.

На Сході вірних подруг колона
За мужем тягне сто речей.
Лице закрите - жінка в полоні,
Вона стає нічим без очей.

Твій погляд дужчий за оголені
Тугого тіла засмаги печей.
Мене не гріє жар оцей -
Коли заховані очі зелені.
Лице закрите - жінка в полоні.

10 грудня 1995 року

Вмикаю ніч, натиснувши на вимикач.
Вмикаю сон, залізши під перину.
Старий годинник цокає… стукач,
рахуючи невиспану годину.

А я слонів рахую. Гайна річ –
немов скажені, не стоять на місці
(ще й хлопають вухами увсебіч).
А хом’ячок посопує у клітці.

Приходить кітка, муркає «не спиш?»,
живим теплом лягаючи на ноги.
І огортає тямку чорна тиш.
Я падаю в Морфеєві чертоги…

05.12.2018

Ще не вели Ісуса на розп’яття…
Ще в снах дрімала річка-каяття
Тримались берегів своїх ще "браття" -
Сказав мій Бог: - Дружище сядь, затям
Бо все оте, що вбите і забуте
Пройдут віки, воздвижеться на Хрест
І буде вам всім боляче, ох буде
І буде вам замало слізних Мес
06-12-2018

І
Ну й заварили! Аж валує дим.
І не поймеш: чи п’яні, чи бандити?
І як забути, що немає з ким
у цьому казані куліш варити?

Що Раша, що Малі, що Сомалі...
віщає і показує у сіті:
герої епопеї москалі –
«Пірати ХХІ-го століття».

ІІ
Лякає Україну «сучій мір»
і дістає у всі кінці планети.
Жадає раю чокнутий вампір,
націлює на ближнього ракети.

Бо «ядерного православ'я» біс
вселився в душу карлика-гіганта.
У нашій акваторії – безвіз
для армії і флоту опупанта!

Доктрина діє, тактика така:
де чути мат – усе диктує Раша,
захоплює по ходу «язика»...
У дії – операція «Параша»!

Триває не об’явлена війна.
Чого немає, будемо ще мати.
Очікує іще одна «весна».
Ґарантії немає у ґаранта.

Куди нас ця оказія несе,
не відаємо. Маємо на це
реагувати українно-ґречно.
Але одне відомо безперечно –
родитись, виживати й мати все
на цій землі смертельно небезпечно.

ІІІ
А що на суші? Арки і мости...
А ми чому не риємо каналу
Азов-Одеса? Нам до себе йти,
а їм по горло вистачить Байкалу.

Є що робити. Каламуть своє
і затикай свої великі діри.
Але не зазіхайте на моє.
Не зачіпай історії і віри.

Будуй собі іще один «Потік»,
або качайте воду із Дунаю,
нехай Амур тече у інший бік
до Криму із Японії й Китаю.

Хай повертають ріки на Арал,
заллються єнісейською водою
і нафтою своєю дармовою.

Нехай беруть на абордаж Ямал,
і хай накриє їх дев’ятий вал,
і захлинуться хай своєю кров'ю.

12.2018

Украдено щастя. Підмінені ліра і міра.
Загублено зернятко істини. Втрачено суть.
Здалося чи справді – в імлі похитнулася віра:
Куди це її, ще притомну, під руки ведуть?

Сполохана думка. Сльоза очманіла – на віях.
Майбутньому винна. Минулого не поверну.
Як тяжко і довго в мені не вмирає надія,
А час, як навмисне, по ночах їй теше труну.

Зоріють світанки за шторами, наче за гранню.
В отерплому горлі німують важливі слова.
Доп’ю цю розпуку: усе має краплю останню.
І тільки любов – терпелива, всесильна, жива…

06.12.2018

Є в оркестрі скрипки та валторни,
Вік учились грати недарма.
Та свистулька внадилась моторна:
Гвалту - доста, музики - нема.

Нині моду правлять недоріки,
Чисті ноти - фарс, не той фасон.
Моцарт на роялі хай не тринька,
Є "маестро" з Диркіна-Фасо.

Плетиво крикливо-какофонне
Свердлить мізки чемним слухачам.
На додачу - пищик епігонить,
Бо погано музику вивчав.

Зве на поміч дримбу й козобаса,
Бубон у квартеті - диригент.
Гримнула прелюдія до "вальса",
Відень онімів і Будапешт.

Поспливали дохлі раки й риби,
Від музик перелякався й сам.
Дикунам наставник непотрібен,
Можна вити й так у небеса.

06.12.2018р.

Впала зіронька на ялинку,
Засміялася лунко-дзвінко.
І від сміху такого яскравого
Гілоньки вигравали загравою.
У святкових перлинах-сережках!
У шовкових сніжинках-мережках!
Сині мрії з відтінком лаванди
Утворили намисто-гірлянди!
Сріблоясно вона усміхається-
З хмельничанами радо вітається!

А сніг усе падає, падає,
Не видно стежок і доріг,
Але лиш одним нас порадує:
Надійно посіви укрив.

Бо від морозів захищені,
Вони проростуть навесні,
Зеленим густим своїм килимом
Потішать і душу мені.

Радітиме й серце господаря,
Який ці поля засівав,
Тугим золотим хлібним колосом
Віддячить йому у жнива.

2017 р.

Ще свіжий сніг манив своїм завзяттям…
Ще вітер
Сніг
До ніг
Старанно клеїв -
Ви одягли своє найкраще плаття
і ми пішли крізь місто по алеї
Вгибався кожушок у пружне тіло
І рухались у такт дві рукавички
І я…
Чомусь
Поводився невміло
Ну де
І з ким
Набрався тої звички?..
06-12-2018

Ворожи мене , дівчино мила, чи не ворожи –
Збудить півень зорю і розвидниться ніч на світанку,
Перші промені сонця несміло одхилять фіранку,
До наступної ночі заснуть чарівні міражі.

Заворожений я дочекаю наступної ночі
І повториться все, як найперший розбурханий сон.
Нам так добре удвох, що ніхто розлучатись не хоче,
І ущухла війна, як потрапило серце в полон.

Не зайве обійматися. Найшло –
реалізуй веління свого серця.
Якщо даруєш іншому тепло,
то це тобі сторицею вернеться.

Цілуймо наймиліше на землі
у той момент, коли душа жадає.
Її лікують радощі малі,
коли тебе велике оминає.

І не жалій. Соромитися гріх,
що у людині чуємо людину
і тягне до своєї половини...
Плекай самоіронію і сміх.
Ми любимо, жартуючи, усіх,
та не на жарт кохаємо єдину.

Уночі поети нині сплять,
Перевірив - ніч сидів у неті.
Я ж бо настругав сонетів п'ять,
Муза виє: - Боже! Дай померти!

У Пегаса вперто мняв дійки
(він лошиця - це відомо точно!).
Я - творець! Сучасності акин!
Пре і пре поезія дивочна.

Мляво люд працює, більш жує
Чи ліниво бевзям ставить лайки.
А читає, загалом, своє,
Чи про себе розбира каряки.

Енцелад сховався за Сатурн,
Деймос підіймається над Марсом,
Ранок. Поетичний болботун
Твір озвучив у фейсбуці басом.

Червоніє від напруги чат,
Піниться як пунш словесне мило.
Гримнув після ночі водоспад
І цунамі віршик мій накрило.

Ніц уваги! Постику каюк!
Напирають табуном таланти.
Шаурму хутенько дожую
І усядусь одоньку писати.

05.12.2018р.

ой правдонько мила
ой правдонько люба
куди ти ходила
по гріх чи по згубу

ходила де звірі
ходила між люди
де дні ще не сірі
і легко у грудях

блукала очима
голодними світла
між крил за плечима
по сідлах і мітлах

дороги питала
водиці і хліба
і сонце вітала
у проблисках німба

на тебе чекала
в порожнім вагоні
у місті-вокзалі
у Божій долоні

чекала хотіла
тобі розказати
про все наболіле
і болем багате

чекала прохала
у вітру погоди
свічею згорала
до рані приходу

купалася в зорях
що мерзли в криниці
в полях що говорять
плекала пшеницю

в боях гартувала
відвагу і силу
та сліз не ховала
і горем не вбила

вмирала благала
у небо вростала
молитвою стала
і листям опалим

ой правдонько люба
ой правдонько мила
знекровлені губи
обрубані крила

31 Жовтня, 2016

мрійна міна… зміна кадра…
наливай по вінця чарку…
ми з тобою, друже, надра
у культурному проша̀рку…
хвилі… піна… сіль губами…
золоті золу молотять…
і торнадо… і цунамі…
дрантя латаної плоті…
для віршів сміття доволі…
зони… авгієві стайні…
королі голодні й голі…
тернами шляхи астральні…
і перкусій… і перверсій…
і сфуматно… і пастельно…
діти вірусних поезій
інфіковані смертельно…

І правда і неправда, і межа
Від хрещення були твоїм партнером
І скапує в твій сум чомусь іржа
Як оплески з балкона до партера

Гарантом виступав завжди Пегас
Він спину підставляв напрочуд швидко
І цокали копита наче квас
Коли його ковтало горло з криком

Судами ще не пахло, лише меч
Запихував охоче враз за ґрати
І зерна проростали з кровотеч
Коли їх цілували серцем Мати…
04-12-2018

Іде, кружляє, стелиться
Шумливо навсібіч, –
Роняє сніг метелиця
Невпинно день і ніч.
У білу млу похований,
Невелемовний світ
Од мене абстраговано
Пустелею стоїть.
То щулиться в приниженні,
То вирне пів-на-пів, –
Лякаючись наближення
Нещадних холодів.
Хуртечею обвинутий
До темноти в очах, –
Боюся сам загинути
В морозах і снігах.
02.12.18

Щоб написати вірш стовпцем,
Папір потрібен з олівцем.
Настороживши вуха,
Своє серце й душу слуха.

Тоді душа твоя співає,
В серці муза класно грає.
Слова самі летять струмком
І на папір лягли рядком.

1

Що сьогодні - добрі справи?
Відкидання спаму-бруду...
Сяду з котиком на лаву.
А скраєчку лялька вуду...

Золотавеньке волосся,
очі витріщила - злюща.
Голку витягти вдалося.
Хилитається гладущик...

У кафе "Політ" - безхатьки.
Може, їм віддати пледи?
Лементить на хлопця батько,
мати курить... кида недо...

2

Знала я казок тьму-тьменну.
Ой, реалії жорстокі...
Долюляю сокровенне,
відведу чужі мороки.

Хочуть рибоньки - не вудки -
суємудрі, недалекі.
Вітровій по насту - прудко,
на листочки рве Сенеку...

Доброта не гандж - чеснота.
Передбачення зловила.
Снився Гонта на банкнотах.
Залізняк стогнав - на вилах...

2018