Якби я володів небесним шовком
Із сяйва срібла золотавих зір,
Дня, ночі світу сутінковим шовком
Яскраво-вічних, незабутніх зір,
Я простелив би шовк до ніг твоїх:

Та я – бідняк і маю тільки мрії;
Я мрії розстелю до ніг твоїх;
Обачно йди, мої ти топчеш мрії.

© Володимир Верста
Дата написання: 21.07.17

Оригінал:

Had I the heavens’ embroidered cloths,
Inwrought with golden and silver light,
The blue and the dim and the dark cloths
Of night and light and the half light,
I would spread the cloths under your feet:

But I, being poor, have only my dreams;
I have spread my dreams under your feet;
Tread softly because you tread on my dreams.
Вільям Батлер Єйтс

Моя психіка травмована,
Але далі чогось треба жити.
І це не правда, що тобі на наступній виходити!
Я скоро сама піду...
Ти будеш дивитися мені у слід,
Будеш збирати докупи поломані квіти,
А я просто піду...
Мені немає куди приходити,
Немає куди приткнути свої саджанці.
І невідомо де я зберігаю свої речі.
Це просто свято,
Коли на голови тих хто у відчаї падає сніг.


2017

В мене є горб
На твоїй спині,
Я ношу його кожен день.
А ці квіти рожеві, що на вікні,
Проростають з моїх пісень.
Я збираю слова, ті, що падають з рук,
І докупи під двері кладу.
Я лишаю їх там і кричу тобі в слід,
Що ніколи уже не прийду.
Як ти плачеш - боюсь,
Як сміюсь я - кричиш,
Але все ще на місці стою.
Може краще все так,
Бо якщо замовчиш більше місця собі не знайду...

2017

Блукаю ночами, іду на дорогу,
де вештають снива юначі.
І наче навколо немає нікого,
а я те невидиме бачу.

І ці силуети, і видива, й тіні
живого мене обнімають,
і я не сахаюсь, бо душі не винні,
що юне минуле шукають.

Дурні і розумні, причинні й блаженні –
на прощу ідуть у пустелю.
Пороблено людям, чи ложі таємні
уже зазіхають на землю?

Ночами щезає моє покоління.
Триває очищення краю.
І я на краю, і не марно блукаю,
аж поки почую ще й третього півня.
А п'яти лоскоче тернове коріння
дитячого босого раю.

                                      10.2017

Вже скоро, скоро прийде, „брате“,
заслужена за всі часи розплата
за спалені будинки наші й хати,
за понівечені тіла, життя, серця…
Не буде люті праведній кінця
й не оминуть тобі тернового вінця –
горіти в пеклі тобі вічно, кате!

30.09.2017

І
Не рекрут я, не ректор,
Віддати можу зуб –
Редактор. Мій еректор –
Наталка Лизогуб*.
ІІ
Я - останній поет у місті,
Пасажир заслужений метро.
Я плював тут на комуністів,
Поки Брежнєв не ліг у гроб.
ІІІ
З широких штанів, наче вод дніпровських
Дістаю я метрику у натурі –
Дивіться і заздріть, я – Стас Метровський,
Скромний метр… в літературі.**

ВІТРОМ збентежена ОСІНЬ!
ВІН розпустив її коси!
Щойно ВОНИ одружились,
Раптом чомусь зажурились:
Скільки їм ще панувати?!
Зиму невчасно пускати!

Барви яскраві навколо!
ВІТЕР кружляє у полі.
Листя,зганяючи в коло,
Видно – така у них доля!
ВІТЕР і ОСІНЬ - з лихвою!
В танці вражають красою!

Так і спілкуються радо –
Зустріч ось-ось - з Листопадом!



25.10.2017

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Чудернацька моя серпантинова осінь люба,
Ти кидаєш мене у безпомічний вир багряний.
Ти готуєш мені ароматний глінтвейн духмяний.
І даруєш, як насолоду, солодку згубу.

Відчуваєш мене, одягаєш яскраві сукні.
Усміхаєшся так іскрометно і сиплеш жарти.
Ти фліртуєш із кожним зустрічним, уваги варта.
Ти приносиш барвисті квіти у тьмяні будні.

Переможна моя, невпокорена осінь сива,
Ти не віриш усім відчайдушно-сумним прогнозам.
Не нашкодять тобі неминучі тривкі морози.
Ти завжди приголомшлива
І щаслива.
25.10.2017

Все желанья угасают!
Смысла нет, чтоб дальше жить.
Тьма и разум поглощает.
Жизни рвется нить - не сшить!
Почва из-под ног уходит.
Слышен судьбоносный зов.
Дима к девушке подходит
И ее спасти готов!

На вершину Фудзиямы –
В горы - страстно он зовет!
Путь, проложенный мечтами…
Может, там - в себя придет?!
Им подняться нужно вместе!
Жизнь, опасностей полна,
Это дело- его чести!
Что-то же поймет она?!

Выше в горы – ветер свищет!
И туман заслал их путь.
Шаг за шагом – тропку ищут,
Жизни постигая суть.
Цель близка – вот Фудзияма –
Дышит с кратера вулкан!
Лава – хищными руками –
Может их завлечь в капкан.

Страшно - жизни нить повисла:
Там -ловушка, здесь – обрыв!
Все теснятся, зреют мысли…
Не допустят они срыв.
Вот еще чуть-чуть – вершина!
Да, взята, покорена!
И для смерти – нет причины!
В горы спряталась она!

Пик мечты – и наслажденье!
Поднят УКРАИНЫ флаг!
Прочь уходят все сомненья!
Смерть – ведь самый страшный враг!
Вот история какая -
Встретились ведь их пути.
И не зря - судьба такая –
Узел смерти обойти –
В жизни новый смысл найти!

Чтобы побороть недуг,
В жизни нужен верный друг!

06.10.2017
Свидетельство о публикации №117101909145

А в осені своя собі печаль:
у краплях сонця не зотліти мрію,
не сплакати в сльозі дощу надію
на днів тривалу ніжну пастораль...
І клопіт про утіклу кожну мить,
про кожну незамріяну хвилину,
про вітрюгів розхристаність причинну
й тремку росу, що памороззю снить.
А осені так близько до зими...
Вона зо сну здригається щоранку -
оголена, в прозорому серпанку,
покинута лелечими крильми...

2017

Останній шанс – і я, й ти теж –
Отримали неждано…
Все менше віртуозних втеч
З недолі, де кайдани.

Вже кожна зустріч – детектив:
І цю – неначе вкрали.
Життя нам – купу коректив
І щастя мить, бувало.

Про спільне мріяли тихцем.
Багато – на кону є…
- Ти не погодишся на це…
- Ти не запропонуєш…

25.10.2017

***
Лежу собі, тай думаю-гадаю,
чому не засинаю уночі?
Аж ось і чую – тихо накрапає.
Засуха у поезії минає,
коли не прогнозовані дощі.

***
Пейзажі, небо, сонце і трава –
усе й без рими: вищого ґатунку,
коли у тебе осінь і жнива.
Але тоді поезія жива,
коли у ній нова дивує думка.

***
Всі поети – люди Божі
і видіння їх урочі.
Та якщо закрити очі,
кожне може, як захоче,
і не хоче як не може.

***
Чужі фальцети, як у серце ніж,
і чуйній лірі, і ранимій музі,
коли, заангажований найбільш,
фальшиві ноти має довгий вірш,
що не тримає душу у напрузі.

***
Ви мене почуєте на хвилі,
до якої я не долетів.
Зрозумійте, юні і похилі, –
очевидні в будь-якому стилі
переваги мовою дідів.

***
Веселі поетичні забіяки –
це, слава мові, ще не вороги.
Але запам'ятаймо, небораки,
якщо на те не маючи снаги,
печемо вірші, наче пироги,
то не дарма тоді печемо раки.

                                      2017

Ти дивишся так насторрожено,
Неначе боїшся чогось,
Пороблено чи наворожено
Можливо тобі. Мабуть хтось

Хотів тобі злого й недоброго,
Та вір, що погані не всі.
Скажи, тобі й справді пороблено
Чи холодно просто душі?

Не може бідненька зігрітися,
Бо прихистку так й не знайшла.
Дай, Боже любові їй, ніжності,
Добра, розуміння й тепла.

2017 р.

Он, кандидат бреде селом,
Довкола челядь, наче мухи.
Вузьке плескатеньке чоло,
Під ним очиці, наче вугіль.

Украв кондитерський завод,
Тепер скортіло сіножаті.
А вельми жадібний народ
Продасть за гривеник і матір.

Підгодував "коропчуків",
Сипнув і гречки, і макухи.
Сплітають сіті павуки:
Такі у нас "народні слуги".

Я ж хочу з'їсти м'яса шмат
І одягнутися у "Прада".
А в клуні дідів автомат,
І десь валяється граната...

Довкола сумніви, шопта,
В страху людва зубами клаца.
Казала бабця: "Мир хатам!"
А я кажу: "Війна палацам!"

03.10.2017р.

Прокинувся. Замріяна дружина
Мізинчиком покликала у рай...
Нам хороше у сонячній долині,
Тут є садок, веселка, водограй.

До цього меду я ізмалку ласий,
А жінка - буревій! Жаркий вогонь!
Я сам упав без крику під обцаси,
Не випускаю квітку із долонь.

Втішатися навчився у сатира.
Служу Венері. До надгробних плит.
Літаєм в піднебессі, "Майна! Віра!.."
А за стіною лається сусід.

Зустрілася, нещасниця, із катом,
Летять у стелю крики та плачі.
Любов - це радість! Пісня! Усміх! Свято!
Чому ж тоді беруться за мечі?

Які дурні бувають часом люди!
Нема поваги, і нема жалю.
Мої ж вуста цілують пишні груди,
Кохана шепче: - Я тебе люблю!

24.10.2017р.

У мене немає кота,
папуги і злої собаки.
А друзі – єдина шопта
не знаю, якої ознаки.

Моя невелика рідня
розп’ята по білому світу.
Частина її – кацапня,
а інша – боїться сучліту.

Не маю я зайвих прощань.
Співаю і тихо, й печально.
Не хочете розчарувань?
Тоді не читайте буквально.

Історія поїдом їсть
усе, що цвіло і буяло.
Уже і татарин – це гість,
не прошений нею на сало.

Поети уже не чини.
Очкуються сучі сини
на дереві роду Пілата.
Уже й бойові демократи
стомились усі од війни.
А що говорити солдату?

                                      10.2017

Я стомилась гоїти опіки.
Стомилась відновлювати рівновагу.
Тому
Я зійду із Твоєї орбіти.
Ти більше не будеш Сонцем, -
Ти станеш моїм Місяцем.
2017р.

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

Для ворожби потрібно лиш бажання.
Ефект плацебо стигми відкрива.
Стрибає в рот вареник у сметані,
Відьмак Пацюк ожив. І я жива.

Мене спішили поховати люди,
Не так як треба вчинено обряд:
Осиковий кілок, забитий в груди,
Залишив неушкодженим кістяк.

Дрючок зогнив. Устала із могили
(як тяжко продиратись крізь пісок!).
І знов у смертних випиваю сили,
Блищить ножа голодний кровосток.

Звести хотіли відьму з цього світу!
Та плазунам таке не до снаги!
Чекай, підлото, скоро будем квити,
Своєю кров'ю сплатите борги!

На землю насилаю недороди,
А натовпу - бездіття і війну.
Несу в хати печаль, розлуку, шкоду,
У савани зотлілі загорну.

Прокинувся. А серце аж у п'ятах,
Від жаху тілом дрижаки, трясун!
В столі плямкоче тінь якась кошлата...
Дивлюсь - котяра точить ковбасу.

Кохана спить, незлякана, під боком,
На моніторі - ніж та пістолет.
Бодай сказились відьомські навроки!
В усьому винуватий інтернет.

24.10.2017р.

Не всі революціонери
радіють нині ковбасі
в Русі, а може й – на Русі.
Уже нові легіонери
готуються іти у мери
і депутатами.
                   Усі!
                   Були ми трохи п'яні й буйні,
                   аж поки гепнув істукан...
                   І не дурний валив Іван,
                   а повилазили розумні,
                   які й не бачили Майдан.
Єхидні змії стали наші,
а патріоти не праві.
Глаголять їхні візаві, –
якби не заварили каші,
не мали б зайвої крові.
                   Покликала Вітчизна-мати.
                   Линяють генії юрми.
                   За що й за кого воювати?
                   І де ви нині, маркітанти,
                   і заднім розумом уми?
Воюємо за вищі клани,
але не ми богатирі.
Ще є колона істукана.
І хто є їхні отамани,
якщо не карлики-царі?
                   Міліє річка Геракліта,
                   а переправи все нема.
                   І, кожен у своє корито,
                   ступаємо четверте літо.
                   І не міняється юрма.
Хотіли і живі, і мертві
Богданової булави.
                   А що парафія Москви?
А що робила братня церква,
коли за волю і за жертви
молилися усі церкви?

                                      10.2017

Букварі і зошити, парти в три рядки,
крейда розпорошена, в класі малюки.
Привели до школи нас вперше у житті
і полинув довгий час нових відчуттів.

У рядки шикуються палички криві,
літери чергуються в кожній голові.
Поміж парт учителька повагом іде,
дивиться, малеча як лінії веде.

Четверть непомітно так, друга проплила,
вже на скроні вчительки сивина лягла.
Закінчили читанку, вивчили вірші,
протоптали стежечки в свіжім спориші…

За чотири роки хоч не знайшли руна,
матінкою другою стала нам вона.
Всім життя премудростям вчила залюбки
і в серцях лишилася наших на віки.

Вчителько, вчителько, вчителько моя,
люба неба жителька, пісня солов’я!
Визнанню і вдячності не існує меж,
ти нас, небожителько, по життю ведеш!

Спека подалася за моря
перелітну птицю обігріти
і минає сяюча пора
оксамиту бабиного літа.

Майорять багряні кольори.
Напинають золоту завісу
хащі, косогори і яри
на щетині голеного лісу.

У зеніті догорає день,
падаючи тінями на гору.
На осонні зашарілий пень
забуває, що було учора.

Обсідає діда сивий мох,
бородою виросли губ'яки.
А колись, один із багатьох,
аж у небо піднімав гілляки.

Ну а нині все його досьє –
тирса і украдені колоди.
Та охороняє нічиє
володіння лісового роду.

А на пам'ять – щедрий урожай.
Як уже не раз бувало досі,
чується у небі стоголосе
і її останнє, – прощавай,
забирай усе, що має осінь.

Забувай – як мій хрещений дід –
цю палітру, голоси і тіні.
Та не забувай своє коріння.
Залишаю за собою слід –
золоте і срібне павутиння.

Оглядаю із усіх боків,
де іще ховаються дарунки
лісової мавки і чаклунки.
І сміюся, – не насуплюй брів,
ти єдиний із усіх дідів,
що вважає осінь за онуку.

                                      10.2017

1
Вороння розбиває горіхи...
Шкарлупайки - у жухлій траві.
Дідько листя згрібає до міху.
Новобранців стрижуть... селяві.

2
От би кинути лихом об стежку,
Звоювати роздолля! ...та де...
До цивільних поетів належу.
Чув молитву апостол Тадей.

Геркулесові зайві поради,
Змізернілим творцям - поготів.
Чи притихли за Ворсклою гради?
Хтось до прірви нестримно хотів,

А теперечки віточки просить,
Простягає кашкетика, длань.
Помирають освячені оси
Над сітками чужих безталань...

3
Шерхочу... золотава стежина.
На узбіччі кондоми і скло.
Журавлинно мені... журавлино...
...ось і сонце - чоло обпекло...

............
2017

Коли славетні Греції сини,
Уперто через гордощі скублись,
На арфі грою їх Орфей спинив,
Хоча й по Золоте Руно він плив.
Мене - вражає дух усобиць злих,
В яких я сам себе не поборов.
Допоки вільно пристрасті лились,
Згасити їх не міг ні хист, ні схов.
Коли ж безладну арфу я знайшов,
Розширилося коло ворогів.
І біль, і запал оживають знов
Зі зброєю завжди напоготів.
І поміж тих, з ким миру прагну я,
Лише зростає злості течія.

Хуртеча витинає викрутаси,
Ланіти пропікає морозець.
Дірки в снігу просвердлюють обцаси -
Біжить творець у хату навпростець.

Скрекоче в тиш сорока-балакуха,
Лушпиння дум шерхоче в голові.
В собі відчув я раптом деміурга,
Рояться рими-фрашки не нові.

Душило німотиння дні і тижні,
Тепер ліричні ризи одягнув.
Пощезла кушпела. А барви ніжні
Збудилися урешті оді сну.

Я – модерніст. Майбутнього предтеча!
Моє стило – мольфарський троакар.
Поезії пішла камедетеча,
Із істини знімаю пеньюар!

Дивочний шелех тішить власні вуха,
Насіює перо словес ростки.
Отак живуть прості титани духу,
Гармонії збираючи жмутки.

Мій пишновусий кіт дрімає тихо,
На ніс присіла муха навісна.
Казала мамця «В тебе їде стріха».
А, може, це в душі співа весна?

24.10.2017р.

Йди, кохана, на руки до мене,
Притулись до моєї щоки.
Слово "літо" нараз однойменне
Із коханням... Це здогад такий...

Посивілі розпущені коси
Помережили неба блакить.
Так, кохана. Це осінь. Це осінь
У віконце твоє стукотить.

Ще палають вечірні заграви,
Сублімована пристрасті суть,
Та нічні наполохані трави
Набирають осінню росу,

Щоб уже не зайнятись вогняно,
І очікують холод зими...
Йди на руки до мене, кохана.
Притулись... І мене обійми...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102400769

Мені набридло музикувати осінню
з іі маленькими деревами
у великих кишенях
і навіть барви
видаються якимось комічними..
Може, це впливи гуманістичні!?
Коли очима пантагрюелівського художника
бачиш декораціі туги - пласкими
і шаленство і галас
вимовляють речиталі
роландівським стилем...
А може, ти просто хочеш іншоі туги-
Туги за іншим містом
чи храмом-дорогою
коли тобі бракує на шаленство
Трохи часу і більше каштанів в кишенях
На подорож якоі ніколи
не відбувається вдосталь
На подорож від якоі і в яку
Втікаєш
Як від тебе вчорашньоі - слово воском

🆕15.ж.2017

Хлипає дитина. Цяцю хоче.
Їй купує неня літачка.
Ще мала, але великі очі,
Та ціпкуща як реп'ях рука.

В гаражі у хлопчика машина,
Є на Марсі придбана земля.
Виростає лобуряка з сина,
Тільки рота вправно роззявля.

Хоче доня в хату вовкодава,
Шубу з рисі, діамант коту.
Дуже модно стало на халяву
Утішати молодь золоту.

І доросле чадо цмулить соки,
Татко ж паше навіть уночі.
Ще й онука надимає щоки,
Не даси - миттєво загарчить.

Я ж синочка витурив із хати.
Вчиться добре. І працює вже.
Треба йти собаку годувати -
Пес майно хазяйське стереже.

23.10.2017р.

Усі мої творіння знає кіт.
Коли читаю - слухає уважно.
За це йому натоптую живіт.
Товстезний став, дивитись навіть страшно.

За вірш даю крильцята з гусака,
А за поему - палицю ковбаски.
Невтомно шкряботить моя рука
Аби жилося котику по-царськи.

Звалити зможе скоро бугая -
До вуха дістають кігчасті лапи.
Харчі ковтає швидше, аніж я
Вибризкую у світ сонетів залпи.

Злякав Пегаса кіт. І кінь утік
(лапищами обмацував огуззя!).
Позаду ж вухо чує дикий рик -
З голодним тигром ми уже не друзі.

Бурмилові ув очі не дивлюсь,
По хаті переміщуюсь навшпиньки.
Мене чигає Дракули укус,
Бо чисті, без поезії сторінки.

Мораль цієї баєчки проста:
Якщо мізки лишились у кебеті -
Годуй як треба власного кота,
А читачів шукай у інтернеті.

23.10.2017р.

Життя Його було важким -
рано батьки повмирали,
та Він був сильним і таким,
що рідко плакав, щоб ви знали.

Сидів маленьким в бур'яні,
писав вірші і малював,
на долю не жалівся, ні!
Та людству кращої бажав!

Простий народ любив Він сильно,
і так ненавидів панів.
Він бачив Україну вільну,
і щастя Їй завди хотів.

Сьогодні Україна рідна -
Демократична, незалежна.
Народ наш хоче жити гідно,
по-європейськи, як належить!

Вірш моєї матусі присвячений Кобзареві (до 200-річчя з Дня народження Т.Г.Шевченка)

Моє ліжко - люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені "люлі-люлі",
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях
на моїх вустах...
Щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…

І беззахисне листя опале – без тями люблю…

У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -

Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…

Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна… яскрава… мов спалах… мов зірка…

Мірка щастя людського у золоті років-одеж…

Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –

І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.

…Опадає-паде листя втишене – долі… під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…

Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…

23.10.2017

Як бадьорими залишимось: бордовими
затужили явора листки.
А кульбаби кущик між бордюрами
навпаки задумав розцвісти.

Усміхнулося ві сні весна йому,
цвіту, що препишно-золотий.
Що за тиждень буде ми не знаємо?
Що - за місяці? Що - за роки?

І яку державу - ми збудуємо?
А кульбаби кущик збудував
дім розкішно-світлий між бордюрами,
є майстерня там, є будуар!

26.09.2017

Класне місто San Francisco
І Hard Rock Cafe,
Класне здалека і зблизька,
Суперське таке.

Там є пальми - і трамваї
Ходять попри них...
San Francisco не бажаю
Жодного із лих.


22.10.17

Щедрий вечір добрим людям,
хай добро панує всюди!
Щедрим людям добрий вечір,
хай Різдво зігріє плечі!

Хай Христос панує в душах
і добро панує в справах!
Згине хай ворожа туша,
щезне вся орда лукавих!

Хай Любов наповнить серце
і тягар покине душу!
В грудях залунає скерцо…,
а іще сказати мушу:

Хай пощезнуть кровососи!
Кріпне хай мета єдина!
Хай сконають різні …роси
і розквітне Україна!

07.01.2016

Хвилюється – сумна «Калина»!
Завмерла – саме в цей ось час.
Ім’я засновника і сина
Згадалось – кращого із нас!

Колеги по перу зібрались –
Небайдуже – в полоні дум…
Багато дечого–згадалось:
Скорбота й вдячність,біль і сум.

Зірвалося життя поета–
Зненацька– в потойбічний світ!
Тому й звучить мінор куплету,
Невичерпної туги звіт.

В натхненні зріс цей «Цвіт калини"!
Багато здібностей і сил
Вкладав він, як в свою дитину,
Йдучи в здобутках - до світил.

Життя дороги незбагненні–
До кращих прагнучи часів,
Вразливу душу дні злиденні
Вели у пошуки шляхів.

Блукав від «тину і до тину» –
Сумна історія життя…
Як світ в вікні була «Калина»
Для нього - далі - небуття…

Сумує, плаче «Цвіт калини» -
СЕРГІЙ ПЕТРЕНКО-хто він був?!
Поет – пісенник України!
Щасливу долю не здобув!

Поет,невизнаний сьогодні–
Його переживуть віршІ!
І втілені в пісні народні–
Торкнуться й нашої душі!

Не згасне полум’я «Калини»!
Бо щирість, пристрасть в ній живе!
Вона - як рідна Україна,
Зростає,втілює нове!

14.10.2017

Раз садівник троянду посадив
в своїм саду, на самім чільнім місці.
Навколо неї день і ніч ходив,
все поливав, носивши воду в мисці.

Завітну мрію він плекав роки,
яка яркіша сонячного світла –
зануритись у ніжні пелюстки
троянди, що у всій красі розквітла!

Вдихати пахощі у прохолодний час,
насолодитись виглядом чарівним…
Старий останніх сил своїх запас
поклав, щоб справжню виростить царівну.

І довгожданий час таки настав,
у всій красі розквітла біла квітка.
Знов ночі садівник і дня не спав,
все поливав і поглядав на хвіртку.

Та не встеріг… Одним негожим днем
підступно в сад забрався підлий злодій.
Це порівняти можна лиш з вогнем,
нема страшнішого за цапа в огороді…

Трояндою недовго молодик
позабавлявся, вельми ж був убогий.
Зустрів невдовзі новий він квітник
й змарнілу ружу викинув під ноги.

23.10.2017

Троянда помаранчева,
Мов сонечком налитая,
Красива, оксамитова,
Так пізно розцвіла вона.

Та не боїться холоду,
А ночі тепер зимнії,
Виблискує, як золото,
Росою вранці вмитая.

Погожі дні осіннії
Її так пестять лагідно,
Їхнім теплом зігрітая
Троянда помаранчева.

2017 р.

Туман зника і вранішня роса,
Ласкає сонце землю обережно.
Душа летить мов птах під небеса
Щоб подивитись край землі безмежний.

Приходить час і в грудях знов болить,
Під небом думка доганяє хмари.
Чи знала ти, чи знала ти коли?
Що все життя душа тобою марить.

Були надії більші і малі,
Та все в цім світі то лиш Божа ласка.
Душа тебе любила на землі,
А ти хотіла неземної казки.

Цей милий світ був раєм для життя,
Ще спомини постійно душу тішать.
Та вже назад немає вороття
І складно все. Хотілось би простіше.

З тобою поруч бути так пишавсь,
Та ти на все дивилася тверезо.
І навіть той малий останній шанс,
Так обережно клала на терези.

Парище.
2017р.

Ну ось і ти, мій затишку ясний.
Немовби задрімало все довкола…
Багряно-золотаві бачу сни,
Їх розвіває осінь світлочола.

Тривога зникла, тільки холоди
Із сутінками разом наростають.
О ніченько, на хвилечку зажди –
Хай намилуюся красою гаю.

Ген обрій тихо плавиться здаля,
Вогні осель спалахують, як зорі,
І місяць – у колисці немовля –
Його колише неба сонне море!

22.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Стрілою вдаль летить життя дорога!
У ньому має все свій день і час…
Скінчили мить у раковині ноги –
і молодість закінчилась у вас.

У поглядах я – ярий холостяк,
мене життєвий безлад не турбує.
Порядку потребує лиш дивак,
а геній же над хаосом – панує!

ЛЮБОВ

У щирої Любові – серце Бога,
Нектарний смак і пульс із феєрій
У зореквітті почуттів. Без некролога
І без свідоцтва смерті. В ній – напій
І спрага творення, із полум’я волога,
Журби глибінь і неозорість мрій
У просторі безмежності – облога
Цілунків милості, звитяги та надій.

Любов – є рай, книга волінь розлога,
Спокута доль, жнива життя й сувій,
Що пише шлях незримого порога
Між Небом і Землею в світовій
Грі Розуму у вічнім: де дорога
До миру душ і благочинних дій?
Буття – рух вій, Любов – є перемога
Над тлінністю його! Бог – в Ній!

Павло Гай-Нижник
22 жовтня 2017 р.

Захотілося їсти нестерпно,
Пожувати хоча б вермішель.
Нині травень. Далеко до серпня.
В хаті лиш оковита і ель.

Дочекатися би урожаю,
Та до цього іще о-го-го!
Я "зеленого змія" ковтаю,
Ллю у черево зранку його.

Повсихали у погребі миші,
Там давно вже нічого нема.
Лютий голод як вітер колише,
Треба випити хутко вина.

Кум, утомлений, спить на дивані,
У барилі сивухи відро.
Він сумирний коли в дупель п'яний.
Як тверезий - зриває шатро.

Ображає сусід, каже "ватник".
Я ж - господар! Хазяїн, таки! -
Хоч усохнув давно виноградник
Та вирощую хрін, буряки.

Розбавляю пивко недогоном,
Три ковточка - і вже у раю.
Сумно дивиться Бог із ікони.
Він - тверезий. Йому не даю.

З рота запах гнилої безодні,
Перегару густющі клуби...
Йду трусити сусідів сьогодні,
Тра помацати їм погреби.

Зорі. Темінь. На вулиці глухо.
Я у засіках. Вліз у діжу.
Все по честі: півлітру сивухи
За картоплі мішок залишу.

03.10.2017р.

Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Зімбабве здатись у полон,
Але прогнали геть ледачу пику.

А винуваті - "кляті москалі".
Навчили "боженят" брехати-красти.
Тому в господі ми не королі,
Ще трохи і посклеюємо ласти.

Хто може - мастить лижі за кордон,
Лишаються убогі та нездари.
А, може, це лише жахітний сон,
Наведені мана, полуда, чари?

Ми - діти ворохобної доби.
Дорвалися, нарешті, до свободи.
Почовпаю до лісу по гриби -
Ще безкоштовні ці дари природи.

22.10.2017р.

Лечу у даль, мов вітер, я сміливо,
І байк несе, де вулиці сумні,
У скверах ліхтарі горять ліниво,
Про себе, вітре, розкажи мені.

Сідає сонце тихо і зрадливо,
Сховались вже останні пломені,
Дорогою все мчуся я стрімливо,
О вітре, ми з тобою тут одні.

Укрила ніч з небес шляхи дбайливо,
Ніде не чутно навіть метушні,
Стрілою в тінях линемо мінливо,
О вітре, вже горять коліс вогні.

Творили ковдру сутінки примхливо,
Кінця шляху не бачу я в імлі,
Це – безкінечність, стало так щасливо,
Я вітром став і плину між вітрів.

© Володимир Верста
Дата написання: 31.07.17

Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...
Доле-доленько, рідненька,
Не порань мого серденька,
Подаруй любов святу в осінній рай.

Полинами стежка бродить за селом,
Осінь тихо вихваляється добром,
А за обрієм високо
Вже чатує одиноко
Та, що думку оповиє вічним сном.

В зневірі в завтрашньому дні
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати
В хмільній знемозі вільгість пліч.

Тобі я мила не була.
Обрид і ти. А пря тривала.
І, мов злочинниця, страждала
Любов, що виповнена зла.

Мовчиш, хмурний. Мов брат мені,
Та як зустрінемось очима –
Клянуся висями земними,
В огні розплавиться граніт.

A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці одинадцять миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!


21.10.17