Життя тече своєю чередою,
мелькають роки і пливуть віки.
Все змінюється як і ми з тобою,
тепер у нас уже нові й бики.

Не ті, що степ колись давно орали,
возили збіжжя чинно до млина
чи чумаки за сіллю мандрували
степами Таврії… Ну, просто дивина, –

В тролейбусі, трамвайному вагоні
жінки вагітні й дідусі стоять;
їх обскакали, сумно у салоні,
місця всі зайняті – на них бики сидять.

По зустрічній зі швидкістю ракети
буває мчить собі такий ось бик,
ланцюг на шиї, ратиці у кедах,
а в голові пустій черговий бзік.

Зайдіть в під‘їзд чи у кабіну ліфта,
тут феромони хмарами снують.
Питання виникає в стилі Свіфта –
тварини тут чи люди все ж живуть?!.

У Францію на Євро по футболу
з Росії чартер терміново полетів,
керують всім там ФСБшні кола,
а в ньому ціла партія биків.

Те стадо із тваринним, диким ревом
усе руйнує, трощить і ламає,
з корінням рвуть бики кущі й дерева,
уболівальників калічать і вбивають.

Оглянь уважно рідні ти пенати,
повсюди цих биків багато дуже,
а щоб оте биківство подолати –
із себе починати треба, друже!

08.07.2016

Не кожен хоче працювать,
та кожен прагне слави.
Десь загубилась люду рать
в путі від слів до справи.
Тому не зайве пам‘ятать –
тверде потрібне слово,
а хто не вміє слів тримать –
сволота виняткова.

11.07.2016

Отак і я піду за усіма
Земними, що під сонцем тимчасові,
Що в світ прийшли, народжені з любові,
З якої навіть згадки вже нема.

Не перший, не останній, – як усі
Пройду крізь смуток вічної розлуки,
І за межею стихне серця стукіт,
І слід востаннє згубиться в росі.

Іскрини дотліваючих світів
Означать траєкторію польоту...
Потьмарить час манливу позолоту
Розвіяних вітрами почуттів.

Арешти, відсторонення з посади…
За кілька діб вже тисячі таких.
В Туреччині рішучі дії влади –
лякають дуже і чужих й своїх.

Європа заходилась причитати,
із США лунає знов черговий спіч –
Детально треба нам усе вивчати,
таке не робиться всього за одну ніч!..

Один свою причетність відкидає
і просить США його не видавати.
До путчу він відношення не має?
Якщо не він, то що тоді й казати…

На успіх як надії промайнули –
другі у вертоліт і вже злітають,
та з переляку аж до Греції гайнули…
Вони до путчу теж причетності не мають?!

Частіше все лунає звідусюди,
що не гуманно заколотників стріляти,
але по-іншому прості вважають люди,
вони не хочуть терористів вибачати.

Хоч двічі не ввійти в ту саму річку,
та все ж стає складніше в світі жити –
Останнім часом знову входить в звичку
парламенти обстрілювать й бомбити…

Такі тенденції не до смаку людині,
вони її бентежать і турбують.
Це лише в нашій незалежній Україні
сотнями гинуть й без війни воюють…

Це в нас в нас куми, брати, свати і діти,
що миють руки й навіть лижуть попу.
З своїми розбиратись треба, не радіти,
а потім уже пнутися в Європу!

20.07.2016

Жив на світі Жужа-жук.
Мав багато ніг і рук.
Мав дружину – Жужелину,
Чепурненьку, мов жоржину.
Мав малесеньких малят –
Сім жвавеньких жужелят.

Знали всі, що Жужа – пан:
Він вбирався у жупан,
Брав червоні чобітки
І вивчав усі кутки.

Раз сімейство Жужаків
Повилазило з кутків,
Пообідало нівроку
І гуляло аж півроку.
Посідало на кущі,
Дуже змокло на дощі,
А маленькі жужелята
Застудили ноженята.
Позлітались свояки –
Жу́же-Жу́жо-Жужаки,
Довго думали, гадали,
Жужеляток наставляли:
«Не лякайтесь, жужелята,
Грійте в травці ноженята,
З квіточок беріть нектар,
І нектар погасить жар».

Днів за три, а то й за п’ять,
Ніжки більше не болять,
Жужелята жужелять,
Тата й маму веселять.
Чуєте: жужу-жужу!
Підійдете – покажу:
Ось листок, немов перина,
Тут вся Жужина родина
Цілу зиму буде спати…

Цить-бо, годі жужеляти!


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів: Каменяр,1991)

Дитині міста сниться запах сіна
І теплий дотик кухля з молоком.
Не смійтеся, хоч я міська дитина,
Я так люблю пробігтися селом
Босоніж, легко, по холодних росах,
На пасовище або на город,
Або присісти десь на лавці просто
І слухати, як гомонить народ.
А ввечері, коли притихне хата,
Кує зозуля в нашому садку…
Дванадцята, давно пора вже спати,
А я боюсь прогавити «ку-ку»!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Вона була дівчисько із Подолу
а Він такий… з околиці з масиву
між «а» і «о» їх спільного засолу
різницю віднайшов би ти насилу
Вона була у мами, так, єдина…
а Він ще змалку нишпорив по світу
а люд чомусь до кращого поринув
і вигріб на поверхню скайп і твітер
а тут війна і смерті на конвеєр…
і поцики з екрану наче гусінь
Вони, зустрівшись, вирішили теє
підуть на Схід. І згинули під Осінь…
29-07-2017

Відео-казка

Анекдоти є й без бороди.
Ось, наприклад:
– я гроза поетів;
– я – орел!
– а я такий один...
– ну, а я записаний у метри.

І так далі.
Далі – хто куди.
І одні, буває, у нікуди,
інші «вибиваються» …у люди.
Поки не жаліємо води,
витоку поезії не буде.

Не біда, коли авторитет
у природи списує сюжет
і до дна його експлуатує.
До усіх апелювати всує.
Та коли усох імунітет
і на false пускається поет,
то і true його ніхто не чує.

                              07.2017

У душу глянь, побачиш там багато:
там біль і бруд, і пил других світів.
І те, чому навчили мама з татом,
а ще усе, що сам зібрав в житті.

Твоя душа, як океан безмежна.
У ній вміститься неозорий світ.
А чим вона наповнена сердешна
і з тим усе ще здатна на політ?

У очі глянь, вони все ж менше брешуть,
в наш час цього не можна виключать,
ще поміркуй і визнач свою межу,
лише тобі нести оту печать!

До краю прірви тяжко підійти,
немов лягти до строку в домовину. 
Зроби свій крок в безодню і… злети,
та віднайди лише свою стежину.

Торкнися серця і воно розкаже,
чого його варту́є волода́р.
Воно одно все без прикрас покаже,
коли його господар раб чи цар…

Послухай серця, серце не обмане,
хоча очей та вух не закривай.
Коли йому хтось до вподоби стане –
то і в душі настане справжній рай.

Вона зненацька може заявити,
аби збудить до себе інтерес –
Без тебе я не можу миті жити,
а цілий день – то невимовний стрес!

Душа у неї – сіре попелище,
у епатажі не існує меж:
Як демонів моїх ти, любий, знищиш,
то й ангели усі загинуть теж!.

Прийомів доста у цієї кізки,
такий чого вартує політес –
Ніщо так не почистить ваші мізки,
як недоречний і безґлуздий секс…

Із нею ті дива бувають часто,
сентенцій у запасі рюкзачок…
Пильнуйте, щоб на вудку не попасти
і не ковтнути схований гачок.

Підступність – то вже річ невиліковна,
цинізм людський нажаль межі не має.
Зразків таких з давен повсюди повно,
про це хай кожен добре пам‘ятає!

Настало літо. Вже біля води
у групи люди почали збиратись,
тинятись тінями туди-сюди,
а потім зовсім стали роздягатись…

Відкрилася картина геть невтішна,
як познімав народ свої жакетки.
Поглянеш і стає до болю смішно –
не люди, а якісь там етикетки…

Пливе ось пляжем гарна молодиця,
тату набили їй майстри проворно
китайською, але ж яка дурниця –
не заморожувать, читай її, повторно!

У іншого з грудей кричить реклама,
центнер вагою, пика аж тріщить –
„Довіку не забуду рідну маму!“,
та вічним сном його сирітка спить…

Ось сунуть ще дві мавпи мов з музею,
усі в тату і навіть ноги босі,
все тіло розмальоване дурнею,
а вільне залишилось лиш на носі…

У всіх набиті чорні, кольорові
слова, серця, герби, хрести, ікони…
У юності на витівки здорові,
але носитимуть „добро“ те аж до скону.

05.08.2016

Несподівано життя моє вернулось –
так же, як тоді і обірвалось…
Раптом все, що сталося, забулось,
а давно забуте – пригадалось.

Джерело знайшов води живої,
серце в небо полетіло птахом.
Спраглу душу відновив, загоїв
і поклав поезії на плаху.

Сьогодні дощ періщив уночі.

Він припізнився звечора – задуха

Така була, що навіть далечінь

Обвіювалась в’яло капелюхом.

А на світанні промені-ключі

Порозчиняли світові повіки

І десь у бузиновому кущі

Затьохкав перший соловей-музика.

І хто я тобі? Коротка пряма стежина.

Чотири кути, надійно і тихо в них.

Ти пташкою звеш. Напевно, таки пташина,

Літаю собі низесенько поміж стріх.

А ти мене лю…, ти любиш мене, ой любиш.

А ти мені – все: намиста і сорочки.

Бо як же іще? Нехай не пліткують люди.

Ти вивчив мене на дотик легкий руки.

Чотири кути. Межа, як закон. І крапка.

Ліпити гніздо, любитися сотню літ.

Коріння – в землі. А що, як не вродить раптом?

І небо оце, воно вже не білий світ?

Я, може, тобі – пташина в передвечір’ї,

Угору злечу, у ночі космічне дно.

І стану тоді далеким якимсь сузір’ям

Чи світлом зорі, що згасла давним-давно.

2017

На дух з дитинства не терплю брехні,
а правду говорити звик у вічі.
Бажаю всім, чого бажаєте мені,
з маленькою поправкою – удвічі.
Я друзям й ворогам своїм бажаю,
щоб лицемірству сплутати всі карти –
в житті чеснот рясного урожаю
й всього того, чого ви дійсно варті!

15.08.2016

Чотири колеса, асфальт
і п‘яте рульове.
Перед очами безліч шпальт
й на кожній щось нове.
Що там попереду,
тупик чи є усе ж проїзд?
Чергові вибори й кірдик
чи є безпечний з‘їзд?..

То може з‘їхати, звернуть,
не бити ходову?
Знайти собі пристойний путь
вві сні чи наяву.
Он яма, знову, ще одна…
Об‘їхать, не влетіть!
Висока чом для тих ціна,
хто хоче вільно жить?

Чому хапуг і глитаїв
так розвелось в наш час?
Хто допоможе нам, сім‘ї?
Ніхто, окрім лиш нас!
Чому ж чекаємо, ждемо,
не поскидаєм їх?
Чому ж кермо не беремо
до рук уже своїх?!

21.08.2016

У Життя я нерідко питаю,
що дало те старому мені,
чому зачіпки часто стрічаю
на життєвім своїм полотні.

Чому зморшки чоло моє вкрили,
чому сняться сновиди сумні,
чом із часом все меншає сили
і все рідше лунають пісні.

Чом моє поріділе волосся
сивиною на плечі спада,
чому літ утікає колосся
мов крізь пальці прозора вода.

Та Життя як луна після грому,
міцно стиснуті мудрі вуста,
не промовить поету ні слова
й ця мовчанка його неспроста…

30.08.2016

***
Є наказ – іти на захід
за вєлікую страну.
Їй – нема безвізу. Ну,
а його у пекло аспид
посилає – на війну.

***
Осатанілі зеки лугандона
єдиної й ділимої на сто
міняють Харю, Бєса і Кобзона
на тисячу заручників АТО.

***
Є об'ява, що АТО й війна –
два боки офшорної монети.
Є кому платити аліменти –
розвелися біс та сатана.
Треба обирати резидента.

***
Повія вішає об'яву:
– Шукаю милого собі.
Так і Росія. Кучеряво
бажає жити ця проява.
Але не все їй по губі.

***
Є нова об'ява ідіоту,
а воно обманює себе:
«Санкції – то Пороха робота.
У Гаазі не чекає бота
у клітинку небо голубе?»

***
Має оголошення владика:
– Карла і Людовік не чужі
і йому ніде нема межі.
На усеньку голову каліку
вже не надувають вояжі,
та яке опудало велике!

                              2017

***трохи незвичне структурно. трохи доросле і жорстке)))***

Є бажання, жадана, позбутися спліну?
Накажу невблаганно- мерщій на коліна,
І вогненний екстаз, як бувало не раз,
Ремінцем на тріпотно-оголену спину
Упаде, ніби кара одвічних богів!
Це тобі раз у раз додавало снаги
Жити далі, терпіть битовухи тупло
У реалі... Реальність оголення ло-
на (я "на" виділяю окремо- візьми!-
Наче "на..."- посилання "у темі" людьми)))
Це розпущена квітка, а я квітникар,
Що нерідко зрізає бутони у дар
Щиросердній Венері, богині з богинь...
Бачиш берег? У шалу втіка береги
Річка пристрасті з назвою дива із див...
Громовиця і блискавки... Злива!..
...скінчив.

***для тих, кому тема ремінця аж надто не близька, пропоную заміну по тексту- кошеням (мишеням, цуценям) на оголену спину...))))***


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117072800925

Вшануймо
душі чисті
полеглих
за Вітчизну.
Хай пухом їм всім земля,
і хай в безмежних полях
квітують маки щоліта
на згадку
про подвиги.
Як скрипки серце крають!
Авжеж, достойний раю
всяк, хто на битву піднявсь
й лишивсь у наших піснях,
хто боронив Батьківщину
до останнього
подиху.

...За Бережани й за Держпром,
за Дністер і Дніпро
вмирали кращі,
а світ пропащий
все лякався і блід,
все марнів і малів,
не знаходячи слів.

Полтава й Кропивницький
вклоняються їм низько;
Одеса, Чоп і Слов’янськ...
Країно рідна, не в’янь.
І не забудь їх ніколи,
хто тебе
не зрадили.
Герої невмирущі
на бій кривавий рушать.
Ані вогнем, ні мечем
не можна знищити честь.
І над землею встає
після зливи
райдуга.

За Прикарпаття й за Донбас –
найвідважніші з нас,
оті, що справжні,
свободи спраглі.
Дай же, Боже, їм сил!
Допоможе й Твій Син
їм вціліти всім.

Всім нашим...

Пострічав Олег Пляшко
симпатичну жінку,
ніби з кров‘ю молоко,
біс йому в печінку!

І давно забута стать
в ньому все ж заграла –
Чи могли б ви покохать
просто радикала?

Жінка брови підняла,
щиро здивувалась –
Ради цього у житті
я ще не кохалась…

06.03.2016

               I
Лірою, тихою ласкою,
вірою, сивою казкою
віють гаї і лани.
За позолотою обрію
сяє палітрою повною
літо у небі весни.

Ніччю, і рано, і вечором
чути її голоси.
Арії-оргії щебетом
заполонили ліси.

Це – весна! Це вона
і голосна її луна
мрії несе із колись.
Кинь жалі. Ми одні
на цій землі ночі і дні.
Слухай і не журись.

               II
Падає сонце за горами,
а поза тучами чорними
стогне далека гроза.
Бронзою, мідними дзвонами,
громом, новими акордами
б'ють у набат небеса.

Сіє тихесенько
дощик дрібнесенький.
Сонце над кресами
роси уже не зіп'є.
А поза хатами
з рутами-м'ятами
літо співатиме
соло вечірнє своє.

У долині
десь далеко
чую пісню.
Бачу одну
зо́рю ясну.
Лебединий
чую клекіт.
Нічка пізня.
Та не засну.
Ой не засну.

                              2011,2017

Летять ключі над містом,
Летять ключі лелек.
Кружляють урочисто,
Курличуть звіддалек.
Їх путь – «з варяг у греки» -
Відкриті ворота́…
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

Пташаточко чубате
По стрісі дзьобом б’є.
Лелечка біля хати
Студену воду п’є…
Чи холод, а чи спека –
Тут питна є вода.
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

Із зоряного глека
Розливсь Чумацький Шлях…
Летять, летять лелеки
Із ласкою в очах.
Їх путь – «з варяг у греки» -
Де ясна є звізда.
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

Летять ключі над містом,
Летять ключі лелек.
Кружляють урочисто,
Курличуть звіддалек.
Чи холод, а чи спека –
Колосяться жита…
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

*Невикористаний мотив пісні м.Буська у авторських матеріалах ювілейного шоу 900-ліття міста Буська, 1997.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

На болотах праруської землі,
де князь Давид ходив колись на лови,
вродивсь лелека – птахом світанковим –
наш білий бусел з черню на крилі.

Із темних ям, руїн і спориша,
із чорних зерен стовченого хліба,
із крові й поту пращура-дуліба
злетіла в небо буслова душа.

На схили круч, на гребінь висоти –
благословенна путь твоя неблизька.
Неси на крилах юності колиску,
лети, лелеко… Та не відлети!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Скільки у світі існує людей,
стільки ж у ньому витає ідей:
щодо владнання планетних порядків,
щодо режиму і темпу зарядки,
щодо об‘ємів з‘їдання харчів,
використання образливих слів.
Про неможливість всесвітніх проектів,
шкоду страшних парникових ефектів,
що добивають все людство, природу,
та про загальну й статеву свободу.

Спорять про нафту, вугілля і газ,
щиро, по суті, а то напоказ,
як зберегти хоч би рештки довкілля,
заборонити наркотиків зілля.
Спорять про геїв, а то про путан,
про лицемірство, брехню чи обман,
ще про Будьонівськ, Беслан і Норд-Ост,
голодомор, геноцид, холокост,
„Курськ“, про Нємцова, украдений Крим
та про четвертий, примарливий Рим.

Спорять про голод і піцвинків ситих,
сепаратюг у свій час недобитих,
ще про корупцію, влади свавілля
та про загальне й сімейне насилля.
Про міжнародний і свій тероризм,
збоченців ницих, відвертий садизм,
ще про палаци у слуг від народу,
про політичну і власну свободу.
Йде спір про мир і війну на Донбасі,
спорять в вагоні, буфеті і касі…
Не на життя спір іде, а на смерть,
все покотилось униз шкереберть.

Спорять про Ялту і Реймс, Тегеран
та український останній Майдан,
про терористів, фашистів і хунту,
про зітц-директора знаного, Фунта.
Ще механізм розв‘язання дилем,
бо вистачає у світі проблем…
З вуст у вуста ця іде естафета,
в спорах отих скоро втоне планета –
ось що хвилює людину й поета,
але ця тема вже не для сонета…

Немає у Росії дійсно руських,
бо там ніколи їх і не було.
Погляньте ви на вихідців улу́ських,
на очі, ніс, волосся чи чоло…

Жили там завжди ненці і туви́нці,
мордва, буряти, манці, якути́,
евенки, чукчі, чуваші, марійці,
татари, ще башкири і ханти́.

Чеченців і аварців там немало,
лезгини і карели ще живуть,
удмуртів і калмиків вистачало…
Чому ж вони себе слов‘янами зову́ть?!

Чому чужу історію украли,
чужих богів, героїв й навіть віру?
Бо совісті і честі геть не мали,
та все ж хотіли щось явити миру!..

Московія тому і тягне люто
до України хижі пазурі,
що хоче древню Русь собі припу́тать
й втопити Неньки славу у Дніпрі.

Одній щоб безроздільно панувати
і багатіти на чужих кістках –
у грязних лаптях суне все в палати,
віками сіє лише зло і страх.

Але такого далі вже не буде,
минули одурманення часи –
звернуть в минуле не дозволять люди,
що звикли вже до волі і краси!

09.09.2016

На правду ображатися не можна,
на правду ображатися не варто.
Повинна знати це людина кожна,
всерйоз сприймати, не якісь там жарти.

Хоч щира правда часто очі ріже,
а то сердешна ще і серце коле, –
вона немов у спеку вітер свіжий
замкне, а інколи й розірве, коло.

У правді наша сила, українці!
Лише у ній все наше щастя, брате!
Це пам‘ятайте всі і поодинці,
коли між кривдою прийдеться обирати.

04.09.2016

Любов і розум – речі несумісні,
хто б там вам що і як не говорив.
Кохати можуть лише дурні злісні,
бо розум не одну любов убив!

І недарма говорять у народі,
що зазвичай вона буває зла –
якщо кого застане у городі,
той щиро покохає і козла…

Закохана людина майже сліпне,
їй очі застилає пелена,
листом язик до піднебіння липне,
а в голові – що ядерна війна!.

Не бачиш, що учора добре бачив,
не розумієш вже простих речей,
а погляд твій, як прикував хто наче
до губ її, до стану, до плечей...

Готовий ти на подвиги і жертви,
які учора ще би не робив,
і часто все оте – заради стерва...
Ото халепа – дійсно полюбив!

Говорять правду нам бувалі люди –
хто любить щиро, завжди то дурак,
розумний – нізащо́ кохать не буде.
Але у світі без любові – як?!

Думки існують вельми протилежні,
питання вічно мучить кожну стать –
Прожити дурнем, люблячи безмежно,
чи умним без кохання існувать?.

Ви ще не знаєте кацапа.
Літає мухою цеце,
а обнімає косолапо
і вічно має, як у цапа,
незадоволене лице.

Воно полює за чинами,
аби завоювати світ,
але відоме матюками
або махає кулаками
із малечку до сивих літ.

Воно людей не помічає
і визнає єдине – прес,
яким і давить, і повчає.
І у юрбі їх підла зграя
пильнує вовчий інтерес.

Його нема чому учити.
Усе відомо наперед.
Той буде оковиту пити,
цей мать і партію любити,
а решті треба пістолет.

Воно затято риє яму,
аби глибокою була
і ненавидить до безтями –
нахабне, люте, сите-п'яне –
америкоса і хахла.

А те, що нібито еліта,
богема, «барє» і шпана –
шурує гоголем по світу,
із мракобісами у свиті,
а їх ведучий – сатана.

Оце і є союзний Чомбе
серед опричників своїх
і хрюш у рясі – між святих.
Усі диктатори і зомбі
вилуплюються із таких.

У них ума – на дві палати.
У шостій – Дума й ковбаса.
Із Києва – колона п'ята,
і гастролююча попса,
і опозиція уся.

Не всі Андрії. Є й Остапи –
наємні рупори Кремля.
На всій малоросійській мапі
немає гірше за кацапа
із укґаїнця-москаля.

Відоме плем'я це пархате
не тим, що і нікчема – пан,
а тим, що заміняє ката,
коли тебе попре із хати
і поламає твій паркан.

Питається, а може досить
кататись на чужім горбі?

Та видно пана по губі.
Усе одно очима косить.

І як земля по світу носить
таку мерзоту на собі?

                              07.2017

Ти написав мені листа:
«Я все іще про тебе мрію»
Короткий лист і неспроста,
Плекаєш на любов надію.
Ну що мені відповісти?
Щоб не образити, мій друже,
З тобою ми давно на ти,
Знайомі наче добре дуже...
Мов пишна ружа я цвіту,
Мені твоя увага, чесно,
Приємна, ніби у меду,
Купаюсь в сині піднебесній.
Ти написав мені всього:
«Я все іще про тебе мрію»
Палає приязні вогонь,
Вогнем сим тихо пломенію.

… в ночі – густе волосся, день – потойбічно сивий,
дім – теорема ляльки, змоченої вві злі.
тихо шурхочуть сови, дряпають зелень зміїв,
в пазуху мостять кігті, гріються до сльози.

на божевільній кулі – опіки страта-сфери.
у блідошкірій скрині – вакуум, порох, цвіль…
між кораблів гомера спи, мишеня мізерне!
мряка ввійде під ранок із лантухом могил.

ти не дивуйся, звірю, – зварений дощ не пада,
у маріанській склянці стікс не тече з руки…
хай тобі скажуть мертві, що в них – чи кривда? правда
на перекислім небі? ловляться хробаки

на незабуту пам’ять? на перестиглий хрестик
гострить кропива шуфлю? чи там нема кропив?
…ходять поважно хмари, начебто стюардеси.
носять вино з печаллю тим, хто ще з чаш не пив.

ти там, звіря, не думай, хто з них наступний сьорбне,
де там прозорий речник виріже реченці…
ми – цьогобічні звірі, з видами на безодні.
ми тут – промоклі вівці, стрижені у ченці.

ми ще – затерплі вої (як не здають – здаються
тим, хто полює в полі – смуткам, зіркам, вовкам…)
дні нам лоскочуть вії. ніч нас бере на руці.
тіло – легенька скринька. кришка її – тонка:

вирізьблена димами, викохана ножами,
витерта без ганчірки, виношена в гріхах…
церква, корчма, розпродаж – де вона не лежала!
що вона не ховала в поросі! (світ – це гра)

хочеш, – доставку піцци під голубами риму?
хочеш, – пекельну діжку, барбі з сухим айк’ю?
поки годинник б’ється, поки когут не гримнув,
поки метелик молі шерстку твою м’яку

дірочками малює – сивими чи густими,
білими чи з червоним, зубками чи чолом, –
пахни! – вогнем осіннім чи корабельним димом,
щоб невмируще сонце грілось твоїм теплом…

грайся летким промінням, вівці лічи і тварі,
нетлю годуй і твані, коси стрижи землі…
миші на цьому світі ходять поводирями,
носять сову на шиї, лущать зерно у злі.

хай там – сама полова! хай там щоніч – то повня!
хай там ікру червиву в зморшки накидав час!
може, до завтра манна в чорній ріці потоне.
може, – надкусить землю, і порятує нас…

Безвітря. Штиль. Затишшя. Німота.
Усе пройшло, і біль не млоїть груди.
Стернею наїжачились жита -
Вона м'якіша за людську огуду.

Розвіялися мливо, остюки,
Удосталь нашепталися сусіди.
Любов із серця вирвав я таки,
Не стерпіла вона тяжкої кривди.

Я був сліпак. Незрячий. Сліпорід.
Немов битюг тягнув важкого воза.
Мені її краса заслала світ.
Вона ж чуттями грала віртуозно.

Для неї - гуща, бульбовий навар.
Мені - сироватка, усохла костомаха.
А навзаєм отримав я удар,
Зазнав поразки, катастрофи, краху.

Вона пішла від мене навесні,
А літом у мою самотню хату
Сусідка принесла у пелені
П'ятьох малих пухнастих кошеняток.

У неї повно жирних мослаків,
А я картоплю запиваю квасом.
Людина може їсти й павуків.
Оселя ж кицьки там, де є ковбаси.

27.07.2017р.

Брехню ненавиджу я в людях,
хоча вона й різниться дуже:
у вигляді ножа чи ружі,
пусту, майстерну, в свято, будні…

Брехню я в людях не приймаю,
підступну, з посміхом, невинну,
нахабну, з натиском невпинним,
що серце в шмаття розриває.

З дитинства не терплю брехню я,
обурююся і страждаю,
в душі брехливих зневажаю,
бо почуттями не торгую.

Брехня від зради лиш за крок,
не довіряй брехливій лесті.
У брехуна немає честі –
це аксіома, це урок.

Брехню ненавиджу я в людях
і виправдань не жду, пояснень…
З брехливим і без слів все ясно –
людини з брехуна не буде!

Своїх ви не ховайте почуттів,
якщо вони до того ще й хороші.
А щирих – не ховайте й поготів,
бо їх не купиш ні за які гроші.

Нехай вони хлюпочуть як вода
чи квітами із ваших вуст струмують.
Не вистачає квітів? Не біда –
у справах ваших хай вони квітують!

Хай погляд ваш завжди мов блиск зірок
несе в собі тепло, яскраве світло,
щоб кожне ваше слово, кожен крок
перевертали світ, кохання квітло.

Із нього починається усе,
нічого не буває без любові.
Вона на крилах кожного несе,
за хмари підіймає знову й знову!

Вона – душі то лет і серця спів.
Любов – блаженство і безсонні ночі
а то наповнені сльозами карі очі.
Живіть, кохайте, не стидайтесь слів,
своїх ви не ховайте почуттів!

Жив так, що нібито й не жив,
все будував на завтра плани…
Отак весь вік і пролетів,
майнув в минуле окаянний.

Що залишу нащадкам я,
що після себе людям лишу?
Могуче слово бунтаря
чи цілковиту, мертву тишу?..

Та опановуючи суть,
усе частіше, бідний люде,
мене вагання все ж беруть –
чи взагалі те завтра буде…

грудень 2016

Щастям, люди, щастям дорожіть!
Помічайте, мрійте, бережіть
сонця промені у світанковий час,
бо вони лише для вас, для вас, для вас!

Якщо ж казкове чудо пропустити,
тоді на білім світі як нам жити?!
Усе, що мимо серця пролетіло,
назавжди віхола вкриває біла.

Трепетне коли почуєш слово –
радуйся, не вимагай другого.
Не спіши і час не підганяй,
порадій, полинь за виднокрай.

Скільки пісні випало тривати?
Вже давно пішла на небо мати,
лист спадає під могутній в‘яз...
Та чи ж буде все те сотні раз?!

В сутінках палахкотить у вічі
стрій тополь, немов вечірні свічі.
Насолоджуйся, постій і помовчи,
як заповнити вже пустку нічим.

Грім гримить, немовби канонада,
дощ періщить по верхівках саду.
Душу що теплом не зігріває,
облетить додолу листопадом.

Хворі й суперечності облиште,
ви на потім все оте залиште.
Постарайтесь в цей нелегкий час,
щоб вони не хвилювали вас.

Вслід бубнять хай скептики уперті,
не губись в життєвій круговерті.
Радощів, ну як там не крути,
злим очам, хоч лопни, – не знайти!

Добрих і привітливих очей
не торкають заздрощі і муки.
Радість вам сама простягне руки
і вантаж спаде з сумних плечей.

Хто красу розгледить у звичайнім,
в ручаї розлив побачить рік.
Хто радіти вміє, як востаннє –
дійсно той щасливим буде вік.

Хай співає птах над головою,
ліс квітує і волошки в житі.
Не дружіть з проклятою журбою.
Щастям, люди, завжди дорожіте!

Щастям, люди, завжди дорожіть!
Помічайте щастя кожну мить:
ранки, зорі, роси, весен час.
Радуйтесь, цінуйте – все для вас.

16.01.2017

* За мотивами твору Едуарда Асадова „Дорожите счастьем, дорожите!“

На Землю знову я колись вернусь,
як паросток через асфальт проб‘юсь,
Любов нехай панує над Землею,
я вірю, що свого таки доб‘юсь.

Ми переможемо чужих і своїх ланців.
Життя – немов вода в прозорій склянці:
хоч з часом рідини стає все менше,
та будоражать кров все ж дикі танці.

Але воно усе розставить по місцям,
а вірність стане запорукою всім нам.
Нехай це почуття як нитка Аріадни
романтиків завжди приводить в храм!

січень 2017

Втікає ніч на синьому коні
безмісячним ноктюрном «SÉNZA LÚNA»…
Чого блукаєш, вершнице фортунна,
семивідлунна в снах, в самотині…
Чи ж є той сенс з безмісячних блукань?
Чи випливе в туманнім альбіоні
пахучий лист фіалки на осонні
та дрібен дощ любисткових зітхань
про над’яркіший пам’яті відбиток:
у нетрях часу збитих колісниць,
триоких свіч, окреслених зіниць,
і безлічі зелених свіжих віток,
що виринають з ночі на льоту,
і виростають в безвість, в висоту!

Там на семи горбах тріпоче кінь –
І тінь моя в сліпучім ореолі
Веде двобій з могучим знаком Долі
мечем семивідлунних поколінь…
Я всюдисуща… я уся з відлунь,
в мені постава вершниці, о верше!
Втікає ніч… Туманно, як і вперше,
той самий сон – безмісячний ноктюрн.
… Не сон, о Сіне… - зірка покотилась.
У чому сенс? – не знаю… Я втомилась.

… Світає… Я народжуюся в муках,
вертає світ, тонований у звуках,
та сама синь – безмісячний ноктюрн…
І я, в семи фортунах безпритульна –
над звуками ноктюрна «SENZA LUNA»…

… Натомлений ноктюрн…
чи сон…
чи сум…

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Ти котись, котись, кибитко...
В’ється ночі золотава нитка,
(б’ється серце, ой та не дається –
палахкоче, не згаса!)
Понад плинною рікою
пущу повід, коників напою,
і тебе захланною рукою
поманю у небеса...

Ти лети, лети, голубко...
(Б’ється серце, ой та схлипом смутку),
рветься нитка золотобагря́на,
як жаринка, догоря...
Серед степу спозарана
з ву́тлих трав росте кривава рана,
що дорога – то жага-омана,
то незаймана зоря!

Ти веди, веди, дорого...
(Б’ється серце, ой та до знемоги),
де ж мені подітися від болю
у любові на устах –
на вітрах циганську долю
переллю я перекотиполю,
і розтану... стану... пересто́ю –
в неземних нових світах.

Ти... зореносно так світи,
поведи мене в світи – на край...
За прив’язаність прости,
як лошицю запусти
у привольний дикий рай!

Ти розкинь небесну карту
(б’ється серце, ой та не до жарту!),
а чи варто жити, чи не варто –
у циганки не питай...
Розведи у серці ватру
з болю, крику, схлипу, а чи жарту...
Чим жаркіше – тим рідніші шатра,
ти гори... гори... палай!..


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

***
Буває, і мініатюрні катрени
не лише образи, але і ...поеми,
і п'єси, і оди ...дощу.
Які то скажені путі Мельпомени,
якщо випадкові сюжети і теми
доводять когось до плачу!

***
І зоїли протирають очі.
Месники і месниці навколо.
Зрозуміло, що кусати хоче,
та не ясно, що воно мололо.

***
У всьому винні москалі.
Ця істина відома.
Надії є. І не малі.
Чекаю миру на землі,
але воюю вдома.

***
Я не живу на Україні,
а в Україні їм і п'ю.
Не важко уявити нині,
що чую соло солов'їне
не на краю, а – у краю.

***
Усе, що надбали у час есесеру
на смерть і життя в боротьбі
за мир і свободу майбутньої ери,
«працюючий жулік» у пенсіонера
на щастя здирає собі.

***
А ми живемо на початку
як є і було за дідів.
Корупція, кража, подачка
і каса, собі на «заначку»,
освоєні з юних років.

***
Замайоріло усе
у бойовий «Первомай».
Нація гасла несе:
«Банду – долой!
Путю – домой!
Хунту – ?
А Пєтя – good bye».

                              2017

Вона солодка з виглядом на всі…
Йому повзти і дертись крізь кордони
і кожен з них ще мріє по росі
це право їм дісталось за купони

і боляче і смішно - хеппі енд
він не турист, а хто? заробітчанин
найкращий із усіх сьогодні тренд
чому ж не віддіслати їх у Кани?!..
27-07-2017

Господнє хрещення – це міф,
хоча й тисячолітній;
його не знав сармат і скіф,
чи половець самітній.

Ми пам‘ятаєм чудака,
що все махав руками,
феномен мага Чумака –
заряд води банками.

Цілющі якості води
у кожен день незмінні,
то все придумали жиди
про цінності нетлінні.

Не довели б нас до біди
оті христини слова,
нема різниці для води –
йорданська чи дніпрова.

Тоді чому ж уперто ми
щоразу ще спросонку,
в морози посеред зими
шугаем в ополонку?!

Моя позиція тверда,
омита древнім хистом –
очистить душу не вода,
бажання бути чистим.

19.01.2017

Чому, скажи, ридаючи, ти мрієш,
коли вже знаєш, що любов жорстока?
Страждати від кохання все ж волієш,
ніж залишатися без нього одиноко…

Давно ти мовчки плакати навчилась,
за посмішкою тугу й біль ховати.
Просити Бога, потайки молитись –
у клоччя серце зболене не рвати.

Чому ж воно так плаче по ночам?
Чи завжди буде так? Ні, щиро вірю –
діждешся згодом вірного плеча,
десь вже на обрії кохання і довіра!

листопад 2016

Є у тебе, шпигуне, душа?
Чи її розміняв ти на розділи
Циркулярів, доган і пошан,
Чи на вірші, що пишуться прозою?
Світ подій у твоєму житті
Очі випалить нам, непосвяченим,
Мов мета, до якої іти...
І стороннім, того не побачити,
Як ти був у житті чим не є...
Як коханок кохав не кохаючи...
Як тебе за усердя твоє
Поважали... Навряд поважаючи...
Ті країни, де жив, ти "зливав"
За наказом... Чи просто з огидою.
"Прогинався"... І в очі плював...
Мов сновида ти йшов за сновидами,
Що весь світ унікуди вели,
Ніби ввечері курку на сідало,
Часоплином життя розділив
На служіння трухлявому ідолу,
Що розіб”єш, як час надійде,
Мов зневір”я, прикрите молитвою...
Де сховалась душа твоя? Де,
Під якими могильними плитами,
Що й самому вже не підійнять?
Чи під смокінг залізла бомондовий?..
Що питати?.. Життя, твою мать.
Світ сумує за Джеймсами Бондами.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117072700923

Твоя пісня мінлива…
То кохання,
то злива…
То в печерах німих каяття…
Ти – повітря моє,
Ти – як диво…
Але пише апокриф Життя…

Ти - мій біль,
Ти - пожежа,
Що спалила мої відчуття…
Ти – прокльон,
Ти – дитина примхлива,
Що не знає святі почуття…

Вдалині від кохання стежини
Ти живеш серед зради та сліз…
Ти-гидкий, ти-єдиний…
Але замість душі ти є біс…

Що продався до темряви в руки
Та закликав магічне буття….
Все це знаєш…
Та ще… твої ж стерви
Загортають тебе в небуття….

4.09.16

Пора вже стати злегка цинічною...
Життя показує - є потреба.
Не бійся тих, хто киває на вічність -
У кожного власне небо.

І праведність кожна лише до часу,
і благоговійні моління...
Не віриш? Впади або оступися -
заплатою хліб? Каміння...

Любов не має нічого спільного
з жертовністю, що без потреби.
Даруй собі ласку, зробися вільною -
у тебе є тільки небо.

2017

Немає без сьогодні майбуття,
як берега без річки не буває.
Життя, життя, життя, життя, життя…
Немов пісок крізь пальці утікає.

Вже скроні густо вкрила сивина,
розруха й голод – то найбільше лихо.
Війна, війна, війна, війна, війна…
Для бідних горе, для багатих – втіха.

Братерства й дружби спалено мости,
що будувалися народами віками.
Хрести, хрести, хрести, хрести, хрести…
після боїв з братами. Ні – з катами!

Свій шлях торуємо уперто крізь туман,
сміємося, заходимося плачем.
Обман, обман, обман, обман, обман…
Ми часто вірим в те, чого не бачим.

Як без повітря не прожить і дня,
без медитацій не відкрити чакри.
Брехня, брехня, брехня, брехня, брехня…
Вона вбиває душу й віру в завтра.

Можливо нас чекають сотні літ,
а може це уже останній крок.
Політ, політ, політ, політ, політ…
Одних в безодню, інших – до зірок.

Віками нас „брати“ гнітили,
все мордували, розпинали,
та віру в майбуття не вбили –
лише сильнішими ми стали.

Стинали голови нам, крила,
у небо душі відлітали,
і голодом народ морили,
та лиш сильнішими ми стали!

Нас у лихий мороз і вітер,
етапом до Сибіру гнали,
дали нам букви замість літер,
та лиш сильнішими ми стали!

Ми не ламалися, не нили,
боротися не покидали,
в кулак свої збирали сили
й насіння наше не пропало!

Любіте Неньку-Україну,
не залишайте на поталу.
Від злості вороги загинуть
і стане щастя до Уралу!

Щасливий той, допоки хто не втратив
захопленість і заздрість переміг,
хто здатність любуватися не розміняв на злато,
безпосередність й щирість хто зберіг.

Щасливий той, хто молодий душею,
життям крокує, не бреде в імлі,
не тяготиться долею своєю
і добрий слід лишає на землі.

Щасливий той, хто вірності не зрадив,
любов і щирість не жбурнув у сніг,
хто ні далеких, ні близьких не ранив
і звіра лютого в собі збороти зміг.

Щасливий той, хто годен говорити
у вічі правду без обиняків,
хто научився так у світі жити,
щоб пломеніти з глибини віків.

січень 2017