Коротка червнева ніч,
Що ніяк не настане,
Бо машина,
Що намагається наздогнати захід сонця
Мчить надто швидко.

Ми їдемо на захід.
Ця дорога -
Це наче нескінченна стріла,
Що шукає серця вічності
А влучає тільки у сонце,
Яке щоразу стікає кров'ю,
Щоб вогняний птах нового світанку
Міг заспівати свою пісню.

Обрій, окроплений червоним сяйвом,
Нагадує мені про рану у моєму серці.
Болючу, але... прекрасну,
Бо вона - обіцянка нового світанку
Для нових мелодій і нових слів ніжності.

Коли хочеш співати про любов,
Коли взагалі хочеш мати право співати,
Ти мусиш бути готовий.
Готовий як сонце на сконі довгого червневого дня
Бути ураженим стрілою
Чиєїсь краси,
Чиєїсь музики,
Чиєїсь дороги, яка проляже просто через твоє серце.

Я можу мовчати.
Дивитися і мовчати.
Бачити, як життя несе твій човен до щастя
(не мого, але яка, врешті, різниця)
І мовчати.
Бачити, як сонце наливає тебе силою і красою
Наче пелюстку червоного маку
(зранку - це особлива краса)
І мовчати.
Бачити, як ніжно море приймає тебе в обійми,
(я теж знаю напам'ять твоє тіло, віриш?)
І мовчати.
Бачити кожну твою посмішку
І кожний з відтінків смутку на твоєму обличчі
(вмирати щоразу та воскресати разом з ними)
І мовчати.
Ця мовчанка триватиме довго,
Але перше ж моє слово...
Спитай у Геркуланума та Помпеї,
Що буває, коли вулкан довго мовчить.

Яблука таки доспіли,
Може, скажуть, ще не осінь,
Та душа тепла так просить...

Вона перчила мені піднебіння,
Доки я звикав до її язика,
Вологого і теплого,
Який віддавав кавою, потім
М’ятою чи іншими синтетичними
Пахощами,
Зважаючи від смаку її жувальної
Гумки.
А потім нашіптувала мені своїми
Губами, що я вловлював її
Присмеркове дихання, а після
Нього слова, які заповнювали цю
Порожнечу:
«Дивись, говорила вона,
Кожен мій чоловік – це моє особисте
Депо на літньо-зимовий період,
Мені з ними або надто тепло,
Або надто холодно,
Але завжди затишно, бо ці
Чоловіки мої.
А ти – це лише проміжна станція,
Через тебе проходять чергою
Жіночі голосні ваговози,
А ти мовчиш, бо серце
Твоє м’яке, напевно, уже переспіле,
Бо в грудях у тебе ніжність,
Бо в пальцях у тебе втіха.
І ти, ніби, нормальний чувак,
Але добрий надміру.
Через те з тобою хочеться бути,
Причому бути назавжди.
І цим ти мене лякаєш».
Вона забирала свої обручки,
І розкидані пасма волосся,
Маленькі стікери шоколаду,
Половину гранату,
І мою юнацьку незайманість,
Таку ж неправдиву, як її
Передчасну вагітність.
Тільки потім вона пересилала
Листівки із своїм сином
І теперішнім чоловіком.
Тільки перший був дуже схожий
На мене,
А другий – ні.


2014.

(шматок неримованого-неправленого тексту)

майклУсю ти якось на громадському сказов жи то не наші єноти жи то путін нам їх наслов до хати – то не так – то не єноти… ну може ті перші де янукович з компанійов то на єнотів було схоже – такі собі милі пухнасті створіннє… в вочі нам сі миленько дивили і брехали жи вони за європейські цінности в таможенном союзє… але ті жи в крим донецьк та луганьськ налізли – то не єноти… то вже скунси - тобто по нашому тхори… що нє що нє – ти послухай як вони по великорОсійськи смердєт… ну точно ніби сам господін путін особисто напшотів… але мені сі здає жи не тілько тхори… але вже й бегемоти в наші хаті є… що нє що нє - а шо то таке по луганську на гусеницях перло люфу в перед…

треба хлопці щось з тим робити… ще бракує би нам в хаті путінові воші та блощиці сі завели…
а-а-а! я нарешті допетров - то така хитра укрАїнська політика є – як приїде до нас пані меркель а ті рОсійські блощиці її покусают… та вона путіна на клапті пірве… ла-ла ла-ла ла…ло

Хлопці! тре щось з тим робити

Якби хто знав
Як я люблю в суботу
Перетинати вулиці:
Оці – з бруківкою,
Коли дощ – піснею,
А я з парасолькою
До землі паралельною
До Космосу перпендикулярною.
Люблю блукати з томиком Евкліда,
Лишивши вдома свого кота Томика
Порожніми вулицями
(Бо дощ і всі сховалися)
Подумки чергову теорему розв’язуючи
(Бо я в Ірландії).*
Парасолька стає барабаном
Чи то литаврами
На яких дощ грає мелодію Всесвіту
(Бо він теж музИка,
Бо тут на острові всі скрипалі,
Навіть домиська і віхоли).
А я такий чорно-білий**
У плащі-сутані з бородою білою
Йду вже століття
З вулиці «сьогодні» на вулицю «завтра»,
А люди помирають і народжуються,
Хворіють і видужують,
Плачуть і сміються,
А за склом вікон жінки,
Що колись були молодими і красивими,
Чоловіки, що колись вміли мріяти,
А я все йду і на це місто
Дивлюся. Навіщо?
Може для того щоб
Сказати людям:
«Вбийте війну у своїй душі!
Просто живіть!»

Примітки:

* - в Ірландії кожне життя людське – теорема. Її треба ще довести…

** - і не тільки зовні. Принаймні тоді.

Авторський переклад з ірландської (гельської).

Ще примітка: ах, люблю я старі пожовклі фотографії ХІХ століття, не тільки дощ…

Белфаст, 1973

У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.
Були колись в імлі, бо замріяні,
Нині зітхає дощ. Нині війна.
Люди розучились плАкати
Нині плакАти: якщо не на стінах,
То в душах. І кожне серце мішень.
І скляноокі зайди по закону інстинкту
Бачать людей як здобич.
Якийсь юнак
У якого замість думок
Завчені фрази,
Замість почуттів кокаїн,
Приїхав на війну про яку мріяв
Ще з пелюшок, бо країна
У якій його ростили
Хвора на обидві півкулі
Свого черепа гідроцефального.
Він так любив убивати,
А нині їде додому
У тісному ящику
Наковтавшись свинцевих слив.
Якби хто спитав: «Навіщо?»
Він би не пояснив,
Бо думати його ніколи не вчили,
А лише вірити вождю-ерзацу
Та пожованому цитатнику.
Позавчора він був шмаркачем,
Вчора легіонером
Потворної імперії казарм,
А сьогодні просто тіло
Заколочене в ящик,
Яке везуть через кордон,
Завтра його зариють
Глибоко в глину
Таємно, без слави почестей.
А місто так і лишилося синім…
І трохи замріяним – як завжди…

Примітки:
Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?

Моя земля завжди пахла вересом –
Невагомим та оксамитовим,
Квіткою забутого трунку,
Але вже сто років вона пахне полином.
Хоч кажуть, що то євшан-зілля,
Хоч кажуть, що так воно є, бо небо
Теж синє і сиве як і ці листя абсентні,
Але запах гіркий – не п’янить, засмучує,
Бо земля теж сивіє – стає полинною,
Якщо й поростає бадиллям, то чорним,
Але все одно лишається сивою,
Бо руки людей забувають доторки,
Окрім доторків до холодного заліза,
А небо стає мовчазним і німим,
Хоч колись співало і шепотіло
Свої таємниці кельтам-мрійникам –
Колись, як вранішнє сонце рудоволосим
А нині теж сивим. Дочасно.
Бо навіть дим тільки сивий
Клубочеться над моєю землею –
Над Ольстером.

спопелілі
слова
зламані вихором злим
дерева
руїни безкрайні
обвуглені поцілунки
розчахнений світ не зростеться

а де ж пташині гнізда
і росяні ранки

Непросто жити серед суцільної краси,
(А довкола ж її стільки, тільки дивись),
Відчувати її до болю гостро кожної миті
І продовжувати чогось шукати…
Чи чогось чекати…
Але знаєш як буває?...
Це наче ти ходиш
Розкішними анфіладами королівського палацу.
Довкола тебе метушаться симпатичні фрейліни,
Одна краща за іншу
І ти вже наче губишся серед їхніх чар,
А очі вже сльозяться від блиску золота,
Аж раптом бачиш її,
Королеву.
І все стає на свої місця.

Так і я.
Мені здається я краще розумію,
Що Господь думає про красу,
Коли дивлюся на море,
Чи коли бачу море квітів,
Чи коли в моєму серці
Розливається море ніжності
Від одного-єдиного погляду на тебе.

До того ж, знаєш,
У світі є не так багато джерел світла.
Це Божа правда,
Промені сонця
І сяйво твоєї усмішки.
Тому, сонечко,
Заради Бога
Усміхайся частіше.
Усміхайся так,
Як може усміхатися світові сонце,
Як може усміхатися небу веселка,
Якою усміхається життю
Той, Хто його сотворив,
Коли відділив води від вод
І поселив у Едемі Адама.

До речі, знаєш, що може бути бездоннішим
І страшнішим всіх вод на світі,
(Може навіть від вод потопу)?
Крапля солоної води.
Такої, в якій, кажуть, колись і зародилося життя.
Такої, яка знає мене безтурботним дельфіном,
А не засмученим бороданем на березі океану життя,
Крапля твоєї сльози.
Не плач. Ніколи не плач.
Ну хіба що ти колись зрониш сльозу щастя.

І якщо у тому щасті буде хоч крапля мене,
Якщо в книзі твого щастя,
Як у книзі життя
Буде місце для мого імені,
Значить все не дарма…

Пігмей із руками кривавими,
з такенною в мІзках вавою
пірнає у сон мерця
одраз в сорока двірцях
на пишно убраних ліжницях
і видить на кожній із них
окремішній сон – лиця
тьми-тьмущої люду, покійних,
одні – спотворені,
інАкі – суворо-спокійні.
Приходять в його палаци
ночами герої і вбивці,
мізерну душицю промацують,
говорять слова убивчі.
…в холоднім поту прокинеться
пігмей-душогубець-соціопат
і, мо’, заплакати схоче – не вийде.
Не вміє плакати кат.
2014

Твоє кохання – це така своєрідна
Патока
Моєї діабетичної самосвідомості,
Куля пам’яті проходить навиліт
Через різьблені ребра
Залишаючи вм’ятини
На опуклій поверхні серця
Заповненого електронами.
І зовсім не в тому річ, що спогади –
Це тиша навколо кімнати,
Що оперізує по тобі наче по встановлених
Спіну-орбіті,
А в тому, що тиша – насправді голос,
Який розбирає тебе на гайки,
Який пульсує у твоїх ранах,
Періодично неначе жіночі місячні.
Отак кожен, хто носить наплічник
Із простроченим латексом,
І сірою фарбою,
Із вокзальними попелом,
Із прибережним пилом,
Із нічною вологою,
І постільним нерівним диханням,
Носить у ньому
Крішну,
Носить у ньому Шиву,
Носить зародки своєї
Любові,
І маленькі записники.
Виписуючи у них одні і ті ж самі
Імена у хронологічному порядку.
Виписуючи у них одне і те ж саме ім’я
Без будь якої впорядкованості.

2014.

Твоє кохання – це така своєрідна
Патока
Моєї діабетичної самосвідомості,
Куля пам’яті проходить навиліт
Через різьблені ребра
Залишаючи вм’ятини
На опуклій поверхні серця
Заповненого електронами.
І зовсім не в тому річ, що спогади –
Це тиша навколо кімнати,
Що оперізує по тобі наче по встановлених
Спіну-орбіті,
А в тому, що тиша – насправді голос,
Який розбирає тебе на гайки,
Який пульсує у твоїх ранах,
Періодично неначе жіночі місячні.
Отак кожен, хто носить наплічник
Із простроченим латексом,
І сірою фарбою,
Із вокзальними попелом,
Із прибережним пилом,
Із нічною вологою,
І постільним нерівним диханням,
Носить у ньому
Крішну,
Носить у ньому Шиву,
Носить зародки своєї
Любові,
І маленькі записники.
Виписуючи у них одні і ті ж самі
Імена у хронологічному порядку.
Виписуючи у них одне і те ж саме ім’я
Без будь якої впорядкованості.

2014.

додивляюся розлогий сон
як старезного друга
у домі для немічних

зголюю обережно час
що наростав щетиною

впускаю у домівку
протяг
мов пса від морозу
рятуючи

вітер сонячний
сповзає шторами
наче відталою координатою вітрил
на шляху бригантини

слово народилося
аби колись померти
у вогні
у блідій фарбі
на пожовклій сторінці
віддаючи останній
спалах тепла

тиша
така ж недопустима
як і недоступна
душа миті
яку проґавила радість

я виховую у собі
птаха

крила мої
важкі як дійсність
міцні
мов ознаки життя

проби
розмаху
і помаху
одночасні виплески
сміху з плачем

смішно оплакувати
відірваність від світу

несу зварити те
що ніколи не стане
на ноги

злетить
шкарлупа
як штукатурка
а розріз
розмалюється
кольорами
прапору Ватикану

заварюю
пустелю
яка обезводнила
листя м’яти

додаю до горняти
працю
померлих бджіл

чайна ложечка
вирує у суміші
пустелі
з колишньою принадою цвіту

смакую торішнє літо
з неопіреною осінню

вікно
ненажерливе на образи

спостерігаю за течією
одягу і взуття
у якому пропливає
золото
і сміття
сенс
і порожнеча
світло
і багаж тіней

мої чорти
діляться кпинами
мов останніми крихтами хліба
мої янголи
набирають до рота води
і обливаються нею
бракує
і крихт
і води

шукаю совісті
аби мати себе
не лише для себе

гойдаюся
мов цей вірш
на волосинці
терпіння
і розумію
що пора
відірватися
мов атом від атома
не руйнуючи настрій
не викорінюючи зиму
довгу
як повернення Христа

15 Січня, 2014

Десь там далеко в Африці,
Чи то десь в Трансільванії
Є дві химерні республіки –
Луганда й Домбанія.
Там правлять одні iдiоти,
Там зачиняють музеї,
Але всім наркоманам
Там роздають автомати.
Там убивають священників
І просто людей чесних.
Але в сусідній країні
Чомусь про них пишуть,
Що не вбивці вони
Й не садисти,
Не зграя тyпих бандитів
А, виявляється, «ополченці» -
Полку самого диявола.
Коли ж ти, нарешті, Боже
Оцю зграю негiдників
Забереш якось тихо до пекла.
Інакше самим доведеться,
Нам, людям землі нещасної
Отих туполобих придyркiв
Назавжди туди відправити…

Чорний народ Луганди
Вилазить з глибоких нір,
Чорний від пилу Плутона
Скам’янілих дерев пекла
Чорний народ Луганди
Знову співає осанну
Бородатому Бармалею,
Знову вивішує «Веселого Розжера»
Над кам’яним одоробалом
З вибитими шибками.
Чорний народ Луганди
Кричить цинічним людям
У дорогих смокінгах:
«Ми хочемо бути рабами,
Хочемо у копальнях
Для вас добувати золото!»
Чорний народ Луганди
Будує свої піраміди
З чорних і рудих каменів
Во славу своїх олігархів,
Во славу фараона півночі –
Лисого й злого карлика.
Чорний народ Луганди
Розфарбовує вітер
Смугами колоради
І хоче вбивати і грабувати
Всіх хто інакше думає.
Пригостіть їх кавою –
Тою, високого сорту
Вирощенною в Руанді…

Писалося скромно, як завше,
Чорним по білому.
А так вже хотілося нового –
Білим по чорному…
Та біль історії овдовілої
Пече нас у тілі, під серцем,
Вогнищем дихає.
Над нивою пустопорожньою
Круки літають,
Немов над могилою тихою…
А так захотілося сонця
В душу щоб зиркало.
Щоби заясніли навіки
У житі волошки
І небо розшите низинкою…

***
Хлопець з сусідньої вулиці
Ніколи не вітається
Коли проходить
Або проїздить повз…
Мене завжди цікавило –
Невже у школі і вдома
його не вчили
Вітатися зі старшими,
Сусідами?
Для мого покоління –
Це звична,
І навіть дуже приємна річ –
Сказати людині:
«Доброго дня чи ранку»,
Перекинутись кількома
Словами про те і се…
Але у сусідського хлопця
Дуже круте авто,
І йому не до сентиментів…
Ніколи не міг второпати
Де вони беруть
Гроші на такі речі?
У чорних окулярах
Від сонця
Він сідає за кермо
З виглядом мачо
або ковбоя
Чи якогось
Голлівудського супергероя…
Шини його «Мерса»
Так м’яко стелять,
Аж заколисують.
Він повертає голову
Напівоберту
І ти очікуєш, що він
От-от бодай кивне
У твій бік головою,
Але ні – це
не у його стилі…
Та й навіщо
Робитися рівним
З отими невдахами,
Котрі за все життя
Не доробилися
До гідного авто,
Власного будинку,
І ще купи іншого
Добра…?
У нього свої
Життєві пріоритети
Та принципи,
І поступатися ними
Він не налаштований.
Бідна дитина…
Він ще не знає,
Як гарно зробити
Комусь приємне,
Просто промовивши:
«Доброго ранку чи дня».
І тоді ранок і день
Дійсно стають добрими
Для людини…
Може колись
Ще навчиться?...
А я втішився,
Що якихось двоє малих
Незнайомих дітлахів,
Котрі бігли до магазину
За морозивом,
Радісно привіталися
Зі мною вчора,
І ми посміхнулися
Одне одному…
Ні, таки не все
В нас втрачено.
Надія є…
А ще є
Та чудова молодь,
Котра мерзла
Під дощем
Та снігом
На Майдані
І жертвувала собою
Заради того,
Щоб одного
теплого літнього ранку
Коли проміння
Щойно торкнулося
Напоєної росою трави,
Ми могли вийти на ганок
І промовити:
Життя – прекрасне!

13 червня 2014 року

Напишу слово «абстракція»
На сірому акулячому асфальті
В Донецьку на Ільмовій вулиці.
І скажу машиністам тролейбусів:
«Президент вашої «республіки»
Нині зветься граф Дракула –
Приїхав у броньованому саркофазі
З Мокшанської Трансільванії.»
Пані Абстракція! Товаришу Арманд!
Я знаю, Ваше ім’я походить від слова
Тан чи то «мік ан тойшіх»,
Бо місто в якому ви поселились –
Оця чарівна тополина Юзівка
Заснована скрипалями-ірландцями:
Х’юзом з веселою компанією.
Тому читайте Іммануїла Канта
Його рукописи просякнуті Кенігсбергом
Під впливом мистецтва барочного
У вівторок, коли повний місяць,
Коли абажур з квіточками,
А стеля біла. Танцюйте свої
Рожеві танці, таксисти аеропланів,
Тут – під хмарочосами кукурудзи.

* * *
Йому просто
треба було
якусь дещицю
тепла і ніжності –
обійняти її
за плечі,
пригорнути
до себе,
покласти голову
їй на коліна,
заплющити очі,
і бодай на мить
стишити
невгамовний біль,
котрий щоночі
роз’ятрював рану
безсонням,
безжально
шматуючи серце
і душу…
А їй видалось,
що це надто
нахабне залицяння
і все прораховано
вже наперед…
Втім, цього разу
інтуїція її
підвела –
не кожна жінка
може бути
сестрою милосердя…

12 червня 2014 року

Навіть квіти здійняли бунт
Супроти хана Батия,
Навіть троянди шипами
Проти наруги орди.
Наша земля світла
Квітуча земля горицвіту
Нині іде війною
На зграю чорних
Песигологвців.
Нині земля квітів
Стогне під їх копитами,
Нині зайди зі сходу
Нищать мої храми,
Нині зграя чужинців
Нищить мою землю
Мою шипшинову долю.
Та нині кожна пелюстка
Кожна стеблина й квітка
Чинить запеклий супротив
Зграї східних вандалів.
Бо це земля квітів!
Бо це земля нездоланна!

а до бога
якщо промовляти
чітко й виразно
він усіх неодмінно почує
бо звук іде вгору
завжди

певно тому
нас ізмалку привчали
до виразного читання
і культури мови
щоб уміли за потреби
правильно припасувати
приголосні й голосні
за всіма приписами милозвучності
щоб мова наша
і в молитвах
і в голосіннях
була ідеально зладженою
для його старечого вуха

і співи
мабуть
теж не даремні
щоб голоси ми мали
чисті й виразні
як наша мова
що нею зладжено
досконалі наші пісні
які мов навмисно
зростають угору
щоб сягнути його старечого вуха

нам також дано
чимало джерел і струмків
річок і ставків
і повні крани води
щоб ми ретельно
вмивали очі
й язикаті свої роти
щоб були вони чисті й виразні
як наша мова пісенна
що нею зладжуємо
свою ідеальну промову
що як звук
іде завжди вгору
до самого старечого вуха
щоби бог
нас урешті почув

Коли якось дивно торкаються вії
Глибин тих душ, що завжди завмерлі,
Як жуки невеликі повзуть по дереві,

Коли якесь слово виростає у сварку.
За тюлем його не сховати - велике
І люди – пінгвіни чекають на їжу,

Коли хтось бере і складає речі,
Виймає шкарпетки з шухляд і їде,
І вам ніби дзбан паде на голову,

Тоді ви не йдете до невропатолога
А маєте власну ілюзію радості
На голубому небі моніторів.

Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

Цей острів ми хотіли назвати Едохас,
Хоча слід було б назвати Ар Аш,
Але назвали його островом Сокола,
Чи то самотнім островом Горм,
Бо бачили ми там ірландського птаха,
Що летів до берегів милої серцю Ерінн,
До якої ми марно шукали шлях,
І вже не вірили, що повернутись можливо,
І вже не вірили, що вона десь є в Океані –
Цьому темному Океані Неповернення
Є наша зелена Вітчизна, наша земля трави,
Зілля ніжного спокою і тихої радості,
Не вірили, що в цьому Океані Зневіри,
У Морі Вічних Блукань є наша земля радості,
Земля пісень вогненних свят і сумного вересу,
Земля мовчазних монахів і гомінких скрипалів,
Земля дзвону молитов і безглуздих жартів,
Земля квітки Нонін і дерева Кранн Кулінн –
Наша Ірландія…

Примітки:

Якщо стояти на березі Океану в графстві Клер, точніше в графстві Конте ан Хларь (Contae an Chláir) то хвилі інколи співають: «Ná teacht ar ais!» Не вірете? Тоді постійте і послухайте…

Коли нереальне одягається
в одежу реального,
реальному дуже легко
стати нереальним.
Боляче лише
за нестверджену істину.
Але на все є
свої причини. Виправдані
чи невиправдані.

До 2005р.

Селище гірких суниць
Справляє свято одновухого вовка.
Половина дороги до неба
Сховалась у торбу гори
Колючих кущів терену –
Дерев клаповухих зайців.
Кожний святий мріяв
(Якщо не човном плисти) –
Топтати траву байдужості
Нескінченним кроками неспокою
Подорожі до неіснуючого –
Омріяного, як мріють про
Захмарне і світле – як оці самі
Квіти суниці, що не стануть
Гіркими ягодами світу,
Які мусимо їсти жменями,
Бо не вистигли інші,
Які мусимо ковтати
Примовляючи: «Так треба!»
Бо в самому селищі все прогіркло
І молоко корів з сумними очима,
І недопечений хліб чадної печі,
І масна юшка сліпих господинь,
І зелені яблука проклятого саду.
Я минаю це неохайне селище:
Босими ногами торую шлях*
У темний ліс глухоти (не тиші),
Повз луки де не співають птахи**
(Бо жайвори без слухача німіють),
Мимо висохлої криниці***
З якої вдови вичерпали всю живу воду
І навіть жаби не заглядають
У її темне нутро.
Я мандрівник. Моя доля – минати…

Примітки:

А оті суниці (що на світлині) я зірвав саме там.

* - якщо шлях проклали воли, то не торуйте його – просто йдіть. Особливо якщо цей шлях Чумацький…

** - я вже бував неодноразово на луках, де не співають ніякі птахи – тільки метелики шурхотять там своїми крилами. Коли вітер мовчить… Але якщо не мовчить…

*** - Айвазовський ніколи таких криниць не малював.

Дні мої світлі в синій сорочці:
Дарую вас туманному світанку.
Літо прийшло суничне
У мою осінь бересклетову:
З того часу черлені світанки
Кожного ранку полуничного*
Гасять голос дзвону старого храму
Чи то в сліпоті туману «минуле»,
Чи то в кислуватому присмаку
Недозрілих ягід радості**.
Пахне трава – як пахне тільки тут –
На вологих росяних луках Ерінн,
Де тиша тільки червневої ночі,
Коли птахи-поети сплять
У верховітті дерев буття.
Хтось одягнув сині шати неба
На ці зелені пагорби Керрі***,
Хтось поселив чорноту ночі
У кинутих замках Голуей****.
А я – сивобородий мандрівець
У сивому тумані «сьогодні»
Розчиняюсь…

Примітки:

* - колись в графстві Роскоммон колишній поштар Даніел Догерті вирощував дуже смачну полуницю. Казали, що цей сорт полуниць він сам створив, але це неправда. Це сорт «Джорней» - він привіз розсаду з Вірджинії у 1959 році.

** - а радість завжди кислувата на смак. Ейфорія не рахується – це інша пара кльошів. Я це зрозумів, коли в свій час після п’яти днів блукання в тайзі на Юконі ми раптом вийшли на селище індіанців. Давненько то було…

*** - до речі, в графстві Керрі в мене є хороший знайомий – Ронан МакНейлл. Крім того, що він хороший скрипаль, він ще знає на пам'ять купу давніх ірландських скел, в тому числі скелу «Руйнування дому Да Хока» («Togail Bruidne Da Choca»). Він живе в місті Дінгл на вулиці Ан Гарран. Колись він мав власну крамницю – що там тільки не продавалось, але і чудове віскі «Тірконелл». Це віскі з моєї маленької батьківщини – з Донеголу (Дун на нГаллу)…

**** - правильно все таки казати не «Голуей» і не «Голвей», а Галлів. Старих кинутих замків там багато, але є один особливий – замок Фіддон біля селища Туббер. Там місцеві жителі бачили привид О’Фіахраха Айдне – чесне слово!

Село

Село моє стоїть на горі,
підперезане поясом річки,
і видно його звідусіль.
Взимку в білім кожусі
з довгими рукавами доріг,
аж до горизонту –
село обнімає землю.
Весною
пахне медом
і молоком,
і клеєм вишні,
що виріс на стовбурі
кулькою –
у ній видніється світ.
Влітку на чотирьох вітрах
шелестить
в оксамитовій сукні,
вишитій спілими плодами,
які трусимо
у пелену сонячного дня.
Восени село сіре,
як дощ,
або дим,
коли бур’яни на городі палимо –
і пахне печеною картоплею.
Тоді село
вище від самого себе.
Село гордиться
висотою своєю і величчю.
А коли ніч настає
безмежна і непроглядна,
село вростає у ніч –
і ніччю стає.
Лише вогні не згасають
і – зорі.
Чим далі від них віддаляєшся,
вони ближчають, ближчають,
наче любов,
від якої хочеш втекти.

Виникає дивне відчуття
Наче я струна на грифі гітари,
Чи на деці рояля, наприклад.
А сам інструмент у руках Того,
Хто причина всього на світі.
Коли Він грає класику,
Все ясно і прозоро.
Дні календаря миготять
Альбертієвим басом
А ти знай собі
Виводь соло гобоя
Над прозорою фактурою життя.

Виникає дивне відчутя,
Наче останнім часом мною грають
Прог-рокову сюїту.
Ударна установка серця
Пульсує на межі можливостей.
Добре, що без аритмії.
І календар - вже не легкий перебор,
А пасажі Мальмстіна
Зіграні так, наче Паганіні
Дали в руки "стратокастера"
І сказали, що в нього три хвилини
(Радіоформат, що ж робити)
На всі 24 каприса.

Виникає дивне відчуття,
Що Господь, увівши тебе в моє життя,
Захотів посеред всього цього шаленства
Зіграти ліричне соло.
Таке як ніколи,
Десь у стратосферних висотах почуттів,
За межею розуміння свідомістю,
Граючи, і дивуючись від власної гри.
Я давно знаю, як це -
Слухати власну музику
І дивуватися разом з тими, хто сидить у залі.
Але я знаю також, що струни іноді рвуться
І тоді їх просто змінюють на нові.
Зрештою, це гарний привід для смирення.

Мені судилося зіграти це соло.
Все одно Композитор всього світу
Зробить так, як замислив
З нами обома,
З нами усіма.
А хтось дістане потім з полиці платівку,
Чи завантажить файл,
Знайде улюблене соло,
Послухає і посміхнеться.
Нехай навіть це буде посмішка
Просвітленого смутку за недосяжним.

ти стояла і слухала музику
ледь рухалася в такт
так діти бавляться хвилями моря
яке бачать вперше в житті
але це не заважає їм точно знати
природу вічності вод

ти стояла посеред життя
самодостатня як чудо
а світ просто домальовував себе
довкола твоєї краси

хмари пропливали над тобою і музикою
дев’ять білих лебедів
як дев'ять ангельських чинів
летіли охороняти спокій неба

а ти стояла між заходом сонця
і сходом зірки мого натхнення
живим свідченням невід’ємності
музики від життя
і життя від любові

Заїхав сьогодні до майстра,
Щоб зробити копії ключів.
Подумалось,
А гарно було б десь взяти ключі від твого серця
І скопіювати собі.
Якого лиха, спитав я себе потім,
Як тобі не соромно?
Чи тобі стане совісті відчинити її серце чужим ключем?
Власне, нема нічого страшного в тому,
Щоб копіювати ключі. Від кімнати. Від сейфу.
Особливо, якщо тобі дозволили.
Але... Є дві такі речі,
Тільки дві,
Які, по-перше, зовсім не речі.
А по-друге...
Не можна відчинити чужими ключами двері до раю.
Не можна відчинити чужими ключами твоє серце.
І ще.
Кажуть, хто стукає - тому відчиняють.
То ось я,
при твоєму порозі.
Чи почую поворот ключа?

Війна намагалася вбити мене
не тіло, ні,
його можна врятувати
або не врятувати
і це мало що важить насправді
війна намагалася залити мене чорнотою
сказати мені, що всі мої способи жити - недоречні

а я не вмію жити
і не творити музики
і не писати віршів
і не ходити світом
закоханим по самісінькі вуха
і не бути при цьому вільним

і хоч я не апостол
але любов у цьому ряду
на першому місці
бо без неї
ні музики, ні поезії
ні свободи

Любов, музика і свобода -
три необхідні умови для життя.
Любов, музика і свобода -
це нероздільні сутності мого серця.
Любов, музика і свобода -
те єдине, без чого я перестану існувати.
Чуєш, Господи? Ось я!
Чуєш, любове моя? Живу!
Чуєш, смерте? Любитиму й після тебе,
бо любов сильніша за все!

Ти і я
Наче на двох маленьких островах посеред океану
Подивишся здалеку –
Дві цяточки на синій поверхні води
Зовсім поруч одна від одної

А зблизька
Між нами провалля, хижі риби та підводні течії
І кілька коралових рифів
Об які можна роздерти все на світі
Якщо спробувати переплисти цю вузьку смужку води.

Якщо ми безсмертні,
То можна почекати поки океан трохи всохне,
Чи станеться землетрус
І між островами проляже тонка смужка суходолу,
Якою ми підемо назустріч одне одному.

А якщо ні?
То чи не все одно де загинути, і як саме:
На березі від туги за недосяжним,
Чи у безумстві намагання подолати нездоланне
І сягнути твого берега не лише мріями, а й тілом?

Не все одно.
Бо вічність не для тих, кого цікавить виживання.
Скажи мені крізь цю далечінь,
Чи скніти нам у смутку чи горіти у життєдайному вогні?
Ми приречені на смерть чи вічно живі у любові?..

Чи це можу сказати собі тільки я сам?

Час від часу я роблю відчайдушні спроби
Подивитися на себе й своє життя
Серйозно й відповідально.
Щось проаналізувати,
Зробити якісь висновки,
Щось вкотре собі пообіцяти.
Щоразу це закінчується однаково -
Реготом двох бороданів,
Одного у дзеркалі, а іншого перед ним.

Ну що, крім сміху, може викликати
Чоловік, який намагається втулити у одне життя
Кілька біографій дуже різних людей,
Замішуючи в цей коктейль несумісностей
Хронічне безсонне безумство поета
І стихію під назвою "любов",
Яка пронизує і заплутує всі ці лінії життя
Своїми ніжними імперативами?

Цей сміх - не істерика відчаю.
І, тим більше, не божевільне гиготіння
Пацієнтів з буйної палати.
Це Небеса кидають мені рятівне коло
Що складається всуціль із самоіронії.
Але все ж таки...
Колись я читав, що Бог сотворив Левіафана
Просто для сміху, Він так пожартував.
А я, Господи, навіщо Тобі я?

Іноді розумієш, що життя -
Це щось таке настільки химерне і нетривке,
Як поверхня мильної бульбашки.
І почуваєшся жуком водоміром,
Що ковзає цією поверхнею у безупинному танці.

Іноді розумієш, що жити далі,
Це обов'язково прискорювати цей танець,
Бо життя - наче дзига, яка падає,
Коли обертається надто повільно.
І те, що голова вже йде обертом - нікого не парить.

Іноді здається, що цей танець
Не назовні, а всередині мильної бульбашки.
Ти все бачиш, милуєшся тим, що назовні
Але не можеш не те, що вхопити,
Навіть доторкнутися чогось там, бо потонеш у небутті.

Іноді відчуваєш, що живий,
Не завдяки, а всупереч всьому на світі.
У смерті ж бо є мільйони причин,
А у життя тільки одна -
Любов і Божа ласка до тебе нікчемно слабкого.

Після синяви неба і моря,
Після сталевих вечорів півночі
І сірих хмар вітряного неба,
Після темного дерева весел
І чорного кольору одягу
Старих волоцюг, вбраних
В шкіру биків та плащі,
Що нагадуюсь ряси монахів –
Ягоди – великі червоні ягоди
На острові , що загубився
Серед пустелі солоних хвиль.
Після холодного розуму
Північного суворого вітру,
Після солоного присмаку
Бризок нескінченного Океану –
Напою вічних номадів
Пустелі води кольору криці –
П’янкі солодкі ягоди.
Їх густий сік розтікається
Зашкарублими пальцями,
Він так болісно нагадує
Нашу ірландську кров,
Що так само хмільна і весела,
Яку ми так проливали легко
У тій війні нескінченній,
Що зветься «Буття Ірландії»,
Як і цей сік п’янкий черлений
З водою його розмішуючи…

Ти якось сказала мені:
– Ти ж поет? Ми давно знайомі,
А ти досі не спромігся написати
Хоча б коротенького вірша про мене!
Я промовчав тоді….
Зім’яв чимало аркушів усередині себе,
Перш ніж щось народити.
Однак, довго не виходило так,
Як я того хотів.
І справа не в тому, що розбігалися слова.
В іншому.
Про тебе не писати, тобою – жити треба!
Насолоджуватися,
Коли ти сонна в моїй футболці
Йдеш умиватися;
Обіймати і гладити,
Коли почуваєш себе
Маленькою дівчинкою;
Благословити й відпустити,
Коли хочеш завіятися з подругами.
А по поверненні – міцно стиснути в обіймах,
Щоб відчувала: як же я скучив!
І повір мені, скільки б я ще
Не списав усередині себе паперу –
Не зможу передати інакше,
Як саме й чому я тебе люблю…

а люди йшли та йшли
на прощу на гору Хом’як
очі їм вицвітали
від гострого сонця
і губилося зерно
з дірявих кишень

зупинилися і змовкли бо
гора сягнула до неба
коли вдарив грім
коли спалахнув хрест
коли розсипалося каміння
під скаліченими ступнями України

Острів, який виринув з туману «нічого»,
Який з’явився на видноколі ранком,
Що називався в календарі осені «можливо»,
Ми побачили млин з крилами приречення.
Похмурий мельник з поглядом «бути»
Сказав голосом глухим як обкладинка
Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
В його глухих стінах святого Кіарана,
У круглій вежі сліпого короля,
Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
Сказав словами, гідними літер огама,
Говорив, наче кидав слова-каміння:
«Тут мелеться половина хліба
Вашої сумної вересової Ірландії,
Що дивиться очима повними сліз
На похмурий обрій майбутнього,
Тут мелеться все, що горе чорне
Приносить на ваш острів сумних пісень,
Візьміть цього сірого борошна,
Наповніть ним ваші трюми,
Цього корабля – чорного пса вітрів,
Може відвезете його кудись за море,
А не на вашу землю неорану,
Де скорботи більше ніж очерету
На болотах Монтех Хларай,
Тільки не просійте його крізь пальці
Бо море і так скорботне…
Ви – блукальці одвічні…»

У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…

Вони очікували – але не нас.
Вони теж – орачі холодного моря,
Вони теж дивляться поглядом безнадії
На нескінченну вервечку хвиль,
Вони теж думали, що хвилі це гори,
Тільки солоні, прозорі та сині,
Вони теж просякнуті запахом риби
І майструють човни, як колиски,
Вони закидали сіті в безодню легенд,
Вони теж ловили рибу «майбутнє».
Але вони чекають – вічно чекають,
Марно вдивляючись в ультрамарин:
Людей на човнах – але не нас!
Людей вісників – але не нас!
Людей-блукальців – але інших!
Ми залишимо їх – в очікуванні,
Збирати слова
В подерті мішки спогадів,
Будувати свої хижі
З важким каменів надії.
Бо ми не ті , ми завжди не ті…
Ми лише шукаємо…
Ми лише віримо і сподіваємось…
Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде…

Острів, де жили лише вільні птахи
На сліпих скелях сірої зневіри,
Де лише птахи кричали чи то молилися
Богу прозорого повітря,
Богу польоту й свободи,
Співали свій нескінченний псалом
На мові пташиної Біблії
Пророка сивокрилонебесного –
Чайки снів сумного ірландського моря.
І лише ми – хто ховав друзів
У глибині води, хто плив незбагненним
У пошуках острова мрії – лише ми
Зрозуміли, що це молитва
А не крик обтятої порожнечі.
І ці витерті епохами скелі –
Не громада німого каміння,
А храм предковічної віри
Давнішої, аніж клан Мак-Артур.*
І не птахи це, а душі монахів,
Що кинули нудний рай
І моляться за скорботну землю
Залишену там – за хвилями,
За нашу святу Ірландію…

Примітка:

* - у ірландців є така приказка: «Є три речі найдавніші у світі: диявол, оці пагорби і клан Мак-Артур.»

Епона – богиня коней
Пасе на острові табуни вітру,
Коней високого неба, коней часу,
Що летять вихором крізь повітря вічності.
Епона в травні – місяці коней і перегонів
Жене табуни островом буття
Серед Океану Небуття – жене вихором
Божевільних календарів «завтра»,
Жене крізь хмари днів і тумани ночей.
Ми, гели, ми, нащадки людей моря
Славимо коня неба, що несе
Срібноруке сонце над островом мрій
І смарагдів зела. Ми, гели,
Славимо тебе, Епона,
І твоїх велетенських коней
З вітрилами копит – коней синього неба.
Ми – вершники пагорбів,
Ми – діти Сонця, пастухи років,
Століть і тисячоліть
Пливемо нині
Здійнявши вітрило віри
По морю життя.
Ми, ірландці, роковані
Вічно плисти в пошуках острова –
Острова істини…

Всі слова, що в собі зберігала віки, вже давно стерлись у попіл
Берег моря. Маяк
Віддають маяки своє світло у ніч заблукалим у морі
Заблукалим, що втратили шлях свій земний
Ніч сховає, як завжди, від допитливого ока
І ти стиха розкажеш, як пливуть кораблі
Як магічно у відкритому морі

Знову багаття потріскує
Безліч імен промовляють вуста
Я вся у твоїх історіях
І пісок так нечутно утікає, неначе вода, поміж пальців
Жести й погляди стали німою грою

У пам'ять, ніби у провалля, лячно заглянути. Краєм ока
Пам'ять на сторожі
Адже все це не триватиме довго
Вогонь догорить
І торкаючись словом, ти розтанеш вночі
А я залишусь на березі моря, танцюючи разом із хвилями
У пітьму вдивляючись, як відпливають твої кораблі

Дивись, я п’яна від самих лише очікувань любовного голоду
Але шлях од берега до берега тобі вкажуть все одно маяки


21(05)2014

Я останній з супутників Брендана,
Останній, хто лишився у світі людей,
Останній прочанин країни Високих Хвиль,
Останній охоронець давніх календарів Ерінн,
Останній носій забутої істини знаків Фаль.
Я так давно жив на цьому острові Орла,
Що сам час став єдиним моїм сучасником,
Тільки вітер простору лишився мені другом,
Свідком моїх омовінь в озері історії.
Мої супутники стали супутниками тіней,
Наш корабель став тліном минулого,
Спогадом зашкарублих старечих рук,
Трухою років, пилом минувшини.
Їжте цих овець, що блукати приречені
Разом зі мною – відлюдником одкровення,
Цих кудлатих громадян забутої республіки,
Цих волохатих підданих давно зниклого короля,
Імення якого забули навіть червоні зорі Ведмедя,
Навіть краплі туману не згадають його голосу.
А ще виглядайте величезного хижого птаха,
Подивіться на диво з див – озеро молодості,
Перш ніж вирушити у нескінченне море сучасності
І лишити мене тут – чекати на одкровення –
Століття, а може й вічність. На одкровення
Яке ніколи не прийде на цю землю руїн…

Ми їдемо з тобою в ніч.
В напівмороці авто на темній трасі
Я тебе практично не бачу,
Тільки знаю, що ти дрімаєш поряд зі мною.
Іноді світло фар зустрічних машин
Вихоплює з темряви твоє обличчя
І тоді твій спокій і твоя краса
Освітлюють моє серце ще сильніше.

Ми їдемо з тобою в ніч.
Сірі лінії автобанів креслять щось нове
На наших долонях і в наших серцях.
Це тільки здається, що дорога – просто інженерна споруда.
Дорога – це ріка, якою життя несе свою кров у майбутнє.
Особливо вночі, коли звук двигуна і удари серця
Це найкращий саундтрек до фільму під назвою
«Ми їдемо з тобою в ніч».

В напівмороці авто на темній трасі
Є тільки два джерела світла –
Фари авто і моя любов до тебе.
Втім, ти ще ні про що не здогадуєшся
І тихо дрімаєш поряд зі мною.
А я мрію тільки про одне –
Щоб це тихе щастя спільної дороги
Тривало якомога довше.

А оскільки ти ні про що не здогадуєшся
І я гадки не маю,
Чи скажу тобі вголос
Бодай половину з цих слів,
Коли ти прокинешся,
То дозволь мені стати
Тихим янголом твоїх снів.

Божевілля – намагатися це описати…
Буває, просто роззираєшся довкола
Чи просто обертаєшся на звук і бачиш…
Я ще подумав, (коли стало можливо думати)
Що ти схожа на лук. На прекрасну досконалу зброю.
Ти стояла, майже як Єва, спиною до мене
І трохи нахилилася вбік, щось роздивляючись на собі.
Ця плавна дуга, від ніг, що нагадали мені щось
Чого я не знав про античні еталони краси
І до водоспаду божественно легкого волосся…
Цей лук – його сила більша за будь-яку зброю світу,
Бо здатна не вбивати, а народжувати нове життя.
Я згадав про Одіссея.
Скільки років його лук прочекав господаря
І його сильної та ніжної руки?
Тільки така рука здатна натягнути тятиву як струну
І видобути звук, той єдиний звук,
Що кличе, пробуджує життя.
Взяти б цей лук впевненою рукою,
Втішитися його досконалості,
Відчути пружність і силу,
Вкласти стрілу і довго, довго…
Затамувавши подих, видивлятися ціль.
А коли ми обидвоє будемо готові –
Відпустити струну і почути дзвінкий звук.
Чи то стогін, чи то зойк, чи то таємничий посвист –
Чуєш? Іще раз. І знову. І…
(Я згадую про Арджуну, у якого
Ніколи не закінчувалися стріли)…
Ти запитуєш мене, чи чую я пісню?
Так! Так! І ще раз так!
Це наші струни співають про Любов,
А політ наших стріл – це політ самого життя
Десь туди – де все тільки народжується
І ніколи не вмирає,
У Вічність.

Острів, на якому ми знайшли блідий затишок,
Острів, на якому ми знайшли безбарвний захист,
Острів, на якому ми хоч трохи спочили
У нашій нескінченній синій подорожі
По океану життя – у подорожі кудлатих мрій,
З якої майже ніхто не вертається,
В якій навіть залізні фенії широкого меча*
Стають розбійниками подертих вітрил.
На тому острові були кам’яні двері
Між одним людським буттям та іншим –
Тим, що пахне гілкою горобини
Чи то листям крислатого дерева Карханн.
Ці двері відчиняють міцні руки,
У ці двері входять потріпані вітром,
Що несе брадахів і скоттів хвилями крику,
Від берега високих трав Альби до берега сили,
Вітром, що грає на сопілці скель,
На чорному оргАні гір Каледонії,
На божевільній флейті Ойлєнь Фаро**,
Вітром, який регоче почувши бажання
Жити спокійно на березі світанків.
Відчиняємо ці важкі кам’яні двері –
Ми звикли йти в невідоме…
Ми – люди ірландського моря…

Примітки:

* - а був такий король в Ірландії - Еохайд Айлтлехан — (ірл. — Eochaid Ailtlethan) —Еохайд Широкий Меч (роки правління 285 — 274 до н. е.).

** - Ойлєнь Фаро (ірл. - Oileain Fharo) – це справді не острови, а якась божевільна флейта північного вітру… Недарма племена Богині Дану припливли в Ірландію саме з північних островів – може саме з Ойлєнь Фаро…