Скільки себе пам"ятаю -
Завжди й всюди співаю,
Бо пісень багато знаю,
Вони жить допомагають.

Так, журлива - серце крає,
Жартівлива звеселяє,
Віру в краще теж вселяє,
В дім надію закликає,

Та любов"ю зігріває,
Ще й коханням огортає,
І на творчість надихає.
Як без пісні жить - не знаю.

2016 р.

Тим, кого по справжньому кохаєм,
Нині "валентинки" надсилаєм,
Даруємо їм ласку і тепло.
Хай же день святого Валентина
Всім приносить радісні хвилини,
Щоби, наче сад життя цвіло.

Щирих слів для них ми не жаліймо
І щасливими зробити їх зуміймо,
Сяймо для них сонечком ясним.
Бо ж для цього треба не багато,
Як створити для коханих свято
Хай підкаже серце й Валентин.

2007 р.

А надворі вітер, вітер-розбишака
Нагинає віти майже до землі,
Сипле мокрим снігом та змушує плакать
І ховає очі у сивій імлі.

Шалапут-вітрисько все пісні співає:
То виводить тенором,то басом гуде.
А коли натомиться, спатоньки лягає,
І природа-мати тишу приведе,

Щоб оберігала спокій її сина,
Хай ніхто не сміє його турбувать.
Коли відпочине, набереться сили,
Та й полетить стрімко знов бешкетувать.

2016 р.

Ти казала що
Кров
Яка витече
З моєї рани
То просто погана
Але коли ця кровотеча
Внутрішня
Самому не врятуватися

Казала що байдуже
Як іти
Крижаною чи піщаною пустелею
Бо у мене достатньо гарту
Для обох
Та лише кілька градусів
Підвищення всередині
Ледь не спалили насмерть

Ти ніколи не згадуєш
Що між часом
Коли ти тільки торкалася
Мого тіла
І коли потекла
Його судинами
Різниця в ціле життя


2016

Задивилася під ноги осені...
...
І раптом побачила свою тінь...
?
Осінило: то ж визирнуло сонце!
*-*
Добра вістка може застати будь-де.
:)

(16.10.15)

Ой, потепліло, потепліло
Серед зими, серед зими,
Лагідно сонечко пригріло,
Та із пожухлої трави

На ще блідій зеленій ніжці,
Не боячись холодних днів,
Біленькі пелюстки підсніжник,
Мов оченята вгору звів.

Природа-матінка підносить
Сюрприз закоханим серцям,
На довгий вік, щасливу долю
Їх Валентин благословля.

2016 р.

Обабіч дороги каштани старі,
Їм років із триста.Які вже й посохли,
Котрих розкололи навпіл громи,
А деякі радують цвітом і досі.

У спеку під їхнім тінистим гіллям
Приємно посидіти, тут прохолода,
А восени вкрита всенька земля
Плодами каштанів.Іще таки родять.

Деревам, як людям назначено вік:
Одним довго-довго "скрипіти" помалу,
Комусь молодим відійти в інший світ,
Та встигнуть багато.Добром щоб згадали.

2016 р.

*Початок мудрості – набудь мудрість і всім, що маєш, розвивай розум.
4:7
*Піди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи і стань розумнішим.
6:6
*Не спокусись на її вроду серцем своїм і хай не спокусить вона тебе своїми віями.
6:25
*Розумний син – батькова втіха, а дурний – скорбота матері.
10:1-2
*Зненависть викликає сварки, а любов покриває всі гріхи.
10:12
*Краще страва із зелені та любов, аніж відгодований віл і зненависть.

Шановне товариство!
Пропоную до Вашої уваги музичну інтепретацію вірша Василя Симоненка "Зимовий вечір", покладеного на музику талановитим сучасним львівським композитором Мироном Дацком, у виконанні Галицького камерного хору "Слов'янка" (учасником якого я є) у Львівському Органному залі, на вечорі пам'яті музичного педагога Євгена Федоренка 15 грудня 2015 року.

Даю два записи, здійснені друзями: один - на Ютубі (краща картинка, гірший звук, безпосередньо "Зимовий вечір");
другий - за лінком на Фейсбуку (гірша картинка, кращий звук, але тут цільним шматком записаний весь наш виступ - три твори), де "Зимовий вечір" звучить з 3хв55сек по 5хв42сек.

Приємних вражень!

Якого кольору добро,
Хто мені скаже-розповість?
Воно є, буде і було
Таким, що проганяє злість.

Скільки в любові пелюсток,
Що серденька торкнуться ніжно?
Не остудив щоб, не засніжив
Холод байдужості його.

У щастя скільки є тонів
Веселих, світлих та яскравих?
На усмішку міняєш гнів,
Коли в полон їхній потрапиш.

І рясно-рясно так цвітуть
Сади кохання й плодоносять.
Нехай усім вони приносять
Ті почуття, що не забуть.

2016 р.

Диво-мереживом,
Срібним серпанком
Вкрила всі стежечки
Віхола зранку.

Інеєм, інеєм
Білим, яскравим
Дерева обліплені,
Мов зірочками.

Тихо-тихесенько,
Вітер ліг спати,
Вночі Королеву
Літав розважати

У царство Льодове,
Воно ж не близько,
Нелегка дорога,
Втомився вітрисько.

Зимонька чарами
Щедро так сипле,
Не перестанемо
Ми їм коритись.

2016 р.

Шраєр

Він торкається столітньої бруківки,

І бруківка не стукає під обцасами,

без єдиної хвилини готівкою

Важко отак щовечора йти поміж часом.

І хоч він уперше пішов у столиці

Та й бачив світів - ого, вистачить на кількох,

Його завше заносило в Галіцію,

У його споконвічне місто лише для двох.

І він вештається отим своїм містом,

Він все застав - локалі та гасла партії.

І все-таки найбільше хотів би сісти

У польській школі за своєю партою.

Його лице схоже на кільця дерева,

Його сіра постать - майже як тінь грифона.

Сутінь ховає його в своєму череві,

І вулиці навколо здаються сонними.

Його легко можна назвати лицарем,

Можна оркестром чи цілою епохою...

Та з пам’яті геть постиралися лиця

І серцю байдуже, бо воно не тьохкає.

Він завжди (треба ж такому!) був красенем,

А вона - немов зображення на камеї,

Але ж він не розбудить її обцасами,

Він лиш на хвилину заверене до неї.

А потім скрипку візьме знайомим рухом,

Та гру почує хіба що торішнє листя,

Серед живих не наважиться жодне вухо -

Вглухло його галіційське півторамісто.

Отак він щоразу сюди вертається,

Хоча не бачить ніхто і зовсім не чує,

Лиш крони старечі йому вклоняються

і аж до світанку із ним одним ночують.
2016

Укотре подивився на оцінки своїх оповідань і задумався.
Ніби співаю десь у підземному переході. Рідкісні перехожі ... Фальшиво співаю, часто і надовго замовкаю, але в шапку біля ніг все одно заглядаю:
- Знову нічого не кинули!


2015р.

Пустився дощ серед зими,
Умився сніговик слізьми:
-Ой, де ж ти, зимонько кохана?
Рятуй, морозе, бо розтану.

Зроби із дощових краплинок
Прозоре крижане намисто.
Вітрець, ти холодом подми,
Сніжком закутай, обніми.

І подарує хай для мене
Ялинка віяло зелене.
На радощах гопака "вріжу",
Чим вас та дітвору потішу.

2016 р.

День святого Валентина -
Це закоханих всіх день,
Це і вірність лебедина,
І квітучий сад пісень.

Він, вона - дві половинки,
В унісон сердець биття
Не лише на Валентина,
Назавжди, на все життя.

1999 р.

Закрий вікно, бо дує,
Дує з вулиці самотністю,
Ти з своєю честотністю,
З своєю мінорністю
Нікому непотрібна.
Осінь настала,
Діти граються,
Качелі качаються,
І все потроху забувається,
І так завжди.
Памятаєш як було рік тому?
Як сиділи,
Їли,
Пили,
Це теж забувається.
Нічні тунелі душ,
Світло фонарів,
Ти моє серце з'їв,
Ти мій мозок з'їв,
Ти мене з'їв,
Не запиваючи.
І знаєш, коли б не було так
Я б не була рада
Твій диявол носить Prada
Де моя розрада?
Знайди її.
Вирушай на пошуки
І коли все кінчається,
Забувається,
Прощається,
Помахай папа.

2015

* * *
Я хочу все… і навіть більше.
Ось тільки «можу» не спитав…

* * *
Аби ми всі були здорові,
а бізнес ліків – навпаки…

* * *
Ніхто нікому і нічого.
Хіба що трішечки своїм…

* * *
Ну пий скоріше, чай остигне.
Чи ти холодну любиш їдь?...

* * *
Ходило всує, та даремно.
Ніхто й спасибі не сказав…

* * *
Коли у правді мало толку,
це наче борщ без буряків…

* * *
Натще? Холодне? І не свіже?
Якщо горілку, то давай…

* * *
Усе при тямі: честь і совість.
А все, що поза – сон ума…

* * *
Десь у районі мозочечка
олію Аня пролила…

* * *
Ішов додому, але раптом
на мене стовп у тьмі напав…

* * *
Нічого вічного немає,
крім аксіоми: все мине…

* * *
- Почни із себе – провокують.
Та я устою... я стійкий…

30.01.2016

я - сон, я -ніч...
я вигадка чиясь...
я - епізод маленької новели,
що безіменний автор написав
на стінах піврозвалених фортець.
я - згад вікна...
я - пам'ятка бійниць,
отих бійниць, понад котрими двічі
вмирали горобці в утробі часу,
уперто бавлячи змордовані вітри.
я - тінь пера, що з їхнього гнізда
ніяк не може впасти у канал,
де ще тече жива (жива!) вода...
пробач незмогу сю, невільна пташко!
пробач, мій авторе!
хоч ти, навспак, не мій,
як я - твоя
невдала вигадка...
безвісний сон...

(13.10.15)

* * *
Одного разу в пеклі раю
скінчились фрукти і смола…

* * *
Цей Місяць світить якось дивно:
одним лицем і то вночі…

* * *
Скриплять диван, підлога, кості.
Іржаво плаче вісь Землі…

* * *
Венера кликала до себе.
Я не пішов, такий осел…

* * *
Збирайте водень у пакети.
У Сонці скоро догорить…

* * *
Чорніла дірка над зорею.
Зоря сивіла від жаги…

* * *
Шукав себе у паралелях.
Знайшов заснулим у куті…

* * *
І ти, Плутоне – не планета.
А прикидався довгий час…

* * *
Десь у районі Андромеди
гори, сіяй, моя «звєзда»…

* * *
У тому космосі – парсеки.
У мене – відстань до ларка…

* * *
Нема причини просто бути,
коли є таїни Буття…

* * *
Моргає небо світлом далі,
хоча очей давно нема…

28.01.2016

не лукав
чуєш не лукав
бо лукавство - від лукавого
потім скажеш що не знав
але той
що стоїть перед брамою Першого
тобі не повірить...
бо гадатиме
що
знову
лукавиш...

(2.10.15)

Кортона
Донна на узвишші
У пагорбі твоєї сукні
Води ще на віки
І лагідного вітру
Під подолом

Корона мурів
Місяць та інжир
Що падає суницями
Під ноги
Де вже зібралося на дощ
Утретє цього літа

Цих теплих ягід на узбіччі
І прохолоди доброго вина
Залиш мені у кошику
На площі
Я заберу
Дорогою на північ



2016

Гармоніями місячного пилу
притрушено мелізми.
Так хмариться забрьоханий бемоль.
Що чуємо з під чорних клавіш?
Білі десь запали.
Порушили порядок серед хроматизмів
і пентатоніки взірець.
Серпанок знаної чаклунської сонати
затнув собою ніч.
Не спить лиман
Мандрує в ірій променем печальним.
А нам куди? Туди?
Де ти? Де сни
світанок розбудив?
А думала безсоння.
Знову днем кінець
Мелодії, що зорі тут складали.
Чи ні?

Дівчинко у срібних черевичках,
куди ідеш золотою бруківкою?
Чи справді із золота?
Час позолоту зіб'є.
А що залишається?
Дівчинко у платтячку зі шлярочками,
заховати доведеться їх під грубими светрами,
щоб не почули стукоту серця.
Скільки шлярок обірвано?
За словами заступиш пульсацію очей,
що гаснуть, та все ж посилають останній сигнал порятунку.
Хто прочитає?
Хтось відшукає сліди загублені. Не самотній.
Прийде полегшення?
Приречення.
Зречення.

Комусь щастить
не бачити як падають всохлі дерева
не чути як виють бездомні пси
не думати як засинають безпритульні діти
не розуміти як виживають божевільні генії
не відчувати як зупиняється рідна кров
не знати як не приходить майбутнє
………………………………………………………
комусь щастить
зовсім нічого не бачити
не чути
не думати
не відчувати
не розуміти
не знати
у цьому сліпому глухому німому всесвіті

За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто? ),
За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
За втрачену жвавість ходи і почуттів,
За сльози, які завжди напоготові,
За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
За вишиті рушники й сорочки,
За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
За «всіх і все», як співають у церкві...
І за ту нещасну кицю...

2015

Раптом
(а усе стається "раптом")
батька запитався син
("ніжний" вік,
дитина прагне
таємниць збороти тин):
- Тату! Тату,
а яка різниця
між тобою й мамою?
- Га? Ага...
А та...
Ну, глянь
на її взуття.
Розмір.
Розмір маминих чобіт -
тридцять сім.
- І що?
- А моїх... Ну, мокасин?
- Не знаю. Та на вигляд - більші...
- Сорок п'ятий... "Лижі".
Ось тобі й різниця (тата й мами):
вся різниця - між ногами.


Доки справжні почуття
(материнські і батьківські)
будуть "розміром взуття",
буде "зношеним" синівське...

21.01.2016

Почула вкотре, і всміхнулась,

Експресо замовляв мужчина,

У слові – усміху причина,

Еспресо!!!, тобто не розчинна,

А заварна, міцна і чорна,

Арабіка, а чи робуста,

А смак насичений так густо,

Сон прожене, й не буде пусто.

Ашраф Фаяд
Такий незручний збіг шиплячих
Як провокація усіх нашіптувальників
Як насмішка з беззубої смерті

Чому твої
вірші такі ж рідні
Чому на твоїй землі
стільки ж невігласів
Чому твої судді
такі ж негідники

Бо жодна віра
не варта страти одного невірного


2016

Поміж космічних струн і стебел всесвіти дивляться в тебе: "Агов, людино! Що там нового на зоряній карті?".

А ти їдеш в плацкарті.

2016

Що це за прозріння, що це за розмови,
Сколихнулось ніби відголоском сну.
Все на цьому світі почалось зі Слова,
Найдорожче із любов'ю пригорну.

Линуть в часі роки, тоне світ прийдешній,
В мареві зникають постаті юрби.
В клопотах, тривогах людоньки тамтешні,
Споглядають в Небо - "Боже, підсоби."

Наздогад подалі сторожко ступають,
Силами своїми борються в імлі.
Час від часу тіні з темряви спливають,
Їх не відпускають спонукання злі.

В боротьбі великій всі ми наче діти,
Без руки твердої губимось в гріхах.
Щире, добре слово й хочеться радіти,
Прославляти Мудрість Божу у віках.

10 січня 2016 р. Неділя.

Що невинні знають про підступність ?
В чистім серці не буває зла.
Сад Едену - гармонійна сутність.
Та чомусь гадюка заповзла.

План зміїний - влада над Землею,
Не було на Небо вороття.
Володіння зажадав Душею,
Найцінніше - наші почуття.

У саду ідилія достоту,
Яснобарвне листя, вітерець.
Чорний Ангел - заздрісна істота,
Звів Закони Божі нанівець.

Соромом запаленіли двоє
І заклякли в муках від гріха.
Довгий шлях ошуканим в двобої,
Нарікання запізніле не стиха.

Манівцем до світла, до Едену,
Зниклий сад ще з'явиться. Творець
Знає наші сумніви до щему,
Довготерпеливий Бог - Отець.

10 січня 2016 р. Неділя.


Книга Буття 2. 8 . І насадив Господь Бог рай ув Едені на сході
2. 10 І річка з Едену виходить, щоб поїти рай

Люцифер насправді досконалий,
Має неабияку красу.
Піниться шампанське золотаве,
На десерт миндаль, терамісу.

Знов наповнить келихи лукавий,
Насолода, посмішки, вино.
Поміж нас, невидимий, блукає
Безталанних натовпом на дно.

Вже не має усмішок та блиску,
Сіється роздратування, гнів.
Що ж, у чорта повна торба зиску,
А в дітей нема солодких снів.

Навісніє бісів дух, лютує
Кидає безвольних в темноту.
Особистість змучену катує,
Перетворить серце в пустоту.

Де жила надія світла, чиста
А кохання вічним буть могло,
Як і Єва, необачні, звісно,
Там тепер все нанівець зійшло.

"Господи, помилуй грішні душі."
-Жеботіють губи знов і знов.
Відгукнувся милостивий Сущий
- Сина розіп'яли за любов.

01.01.2016 р. П'ятниця.

Зустрічала у дванадцять свято - Новий рік.
День дванадцятий і місяць знають про мій вік.
Покотилось сонце знову обрієм навкруг.
Вже рахує людство новий величезний круг.
Опоясаний зірками, солом'яний сніп.
Срібно місяць розсипає білий-білий сніг.
Новий рік із Богом разом - благодать небес.
Їх багато, всі одразу - чудо із чудес.
Опускалися сніжинки, дивували всіх.
Ніжні, тихі - Божа ласка для істот земних.

01.01.2016 р. П'ятниця.

Я знаю одного поета,
який цю історію
описав би краще, аніж я.
Але його проникливі очі
дають мені знати, –
напиши її сам.

У глибині часу
на острові дитинства
я пам'ятаю,
за нашою хатою, за дорогою,
на болоті під лісом
зеленіла мохом стріха моторошної садиби,
яку на той час наймав один бідака
по імені Афанасій
у родичів самогубця,
якому те подвір'я
перепало від інтернованої сім'ї
(казали люди) людоїдів
темної доби великої голодовки,
якої(казали деякі вчителі у школі)
в Україні не було.
(І оповідали мені невіруючому
моя мама,
як її запрошувала Маройка Косогориха
провідати хоруючу доню,
і як вона «давала драпака»,
коли побачила у дзеркалі
відображення німого Косогора
із сокирою в руці).

І казали сусіда Афанасій татові, –
ти пройшов три війни,
тричі тікав із полону,
і тричі тебе розстрілювали
і німота і сталінські трибунали,
і лише один раз був поранений,
і ніякої бісоти ніколи не боявся.
Якщо ти такий герой,
то переночуй у моїй хаті
бодай одну ніч.
Може і Маройки не побоїшся?

Натопили ми лежанку у чужій хаті
тай лягли на ній переночувати.
Ніч темна, непроглядна.
Тато дрімають,
а я бісоту слухаю.
А може то вітер
на горищі зубами клацає?
А може то коти у комині шарудять?
Я умію хреститись,
для зручності піднімаю голову,
а у вікні – дідо косматий
дивиться пильно,
палець до уст приклав
і наче чую, – мовчи.
Киваю головою, – згода.
Не чую, а відчуваю, –
іди до мене.
Ні, – мотаю енергійно
запамороченою головою,
– не можу. Ноги не ідуть.
Усміхається, – спи…
Наразі крізь чорне хмаровиння
чи то блискавка оперізує нічне небо,
чи то проливається марево місяця
і вихоплює у пітьмі силует у накидці
із торбою через плече,
із костуром у руці,
і пильним поглядом зірких очей
із-під косматих брів.
Бачу його блідо-воскове обличчя,
обрамлене білими пасмами до плечей
і бородою зеленавого відтінку.
Ще раз прикладає палець до рота
і зникає у згасаючому мороці ночі..
Я ще пам'ятаю,
що це був дуже і дуже хороший
дідо Вій,
якого боїться і слухається
усяка нечиста сила.

Уранці мене – ніякого
тато принесли додому.
А наступного дня,
коли дорослі пили могорич,
і коли хмільні сусіди прощаючись,
погодились, що немає чого боятися,
окрім однієї людини-нелюда,
мій тато тверезо уточнили:
– як переживемо генералісимуса,
то й дідька переживемо.
Я хотів і свій п'ятак додати
про волохатого, але не злого дідо.
Але тато заперечили мені:
– це тобі наснилось.

Може так і є,
що нічого цього не було,
як і великої голодовки,
за яку мене(надто допитливого)
учителі ставили у куток…
Але запитую і донині із року в рік,
із дня на день, поки минає час,
поки триває і досі те,
що не може бути,
тому що такого не буває, –
куди щезає наша пам’ять?
То пощезали – і хата у чортополосі,
і дурна її слава
за дорогою на болоті
із безоднею-трясовиною,
по якій ночами
блукають вогниками
убієнні душі.

Я багато чого не знаю
і не все умію пояснити,
і я не знаю чому,
коли одного разу
я побачив Аватар із ніком –
Шон Маклех,
я по-новому вірую у цю історію
і у те, що точно знаю того казкового дідо,
який описав би її краще,
аніж я.

01.2015

у Дніпро крокують когорти душ
сохне документів китайська туш
сльоза вибухає в оці...
мої полководці!
врятуйте Китай!
врятуйте Китай! ви потрібні Китаю!
мої полководці, благаю!
давайте наказ. кожен із нас тут готовий померти.
колись ми боялися смерті.
тепер же ні. ворогів женіть, мої полководці!
за вами Китай!
драконе, літай!
повітря, гори!
чужинцю, помри!
пиши, перо!
крокують когорти в Дніпро!

2015

Після кривавих боїв та критики,
Я прийду, і ти залікуєш всі мої рани.
Я тобі розповім про те, які всі слабкі та нитики,
А потім вип'ю чаю, встану
І піду геть. Геть настільки далеко,
Що сам заплутаюся там.
І знаєш, навіть за Стоунхеджем чи біля Мекки,
Я б абсолютно все віддав,
Щоб просто так усіх покритикувати та побити,
Щоб отримати серйозні травми,
Щоб мене знайшли десь у лісі чи полі жита,
Щоб ти знову залікувала мене та напоїла чаєм,
Щоб я вже вкотре розповідав про слабких,
Про те, як я десь біля Месопотамії чи Індокитаю
Тихо помер, народився, зник
І прийшов знову попити трішки чаю,
Трішки полікувати старі рани,
Трішки наблизитися до раю.
А потім знову піду. Ніби-то занадто рано,
Але мені байдуже зовсім,
Бо потрібно встигнути ще побити кілька пик,
Поки не настали весна або осінь,
Поки ти ще забуваєш мій лик.
Я піду і не повернуся, можливо.
Буду десь в буддистському храмі пити пиво.
Але ти й надалі так само
Наливатимеш мені чаю й лікуватимеш рани.

2014

Моє море висихає останні кілька декад.
Воно, як і я, самотнє в собі назавжди.
Жило собі й живе відлюдно, без порад,
Хоч має безліч людей у собі.
Хоч до нього багато хто хоче,
Хоч про нього багато хто говорить,
Жити із кимось, як і я, море не зможе,
Жити взагалі не може море.
Моє море висихає останні кілька декад.
Воно, власне, ніколи не було повним.
Так собі, заповненим лише на кілька десят
Мілілітрів. Зовні.
Йому, як і мені, набридло все і вся,
Він, як і я, хоче спокою тільки.
Зникли і його гордість, і моя,
Але їм і взятися, власне, немає звідки.
Моє море висихає останні кілька декад.
І весь цей час надзвичайно важкий.
Важчий, ніж 25 років для солдат,
Яким лиш те й наказують "Піди й убий!",
Які лиш те й роблять, що сподіваються на відпочинок —
Єдине, чого їм насправді треба.
Звісно, якщо вони до нього встигнуть;
Звісно, якщо зашвидко не підуть до неба.
Звісно, якщо в них буде не існування,
А життя. Та ніхто так не живе.
Для кожного це — по землі пересування,
Чортове пересування, допоки не вмре.
Моє море висихає останні кілька декад
І не може висохнути воно.
Море так довго старається, однак
Його й досі багато все одно.
І я намагаюся змінити хоч щось на світі,
Та це у мене не виходить ніяк.
Я не можу нічого не зробити.
Моє море висихає останні кілька декад.

2014

Шлях дощу стікає небесними краплями,
жебонить дахами, бруківками, вікнами,
відбиває зорі тисячами свічад.
Як ступити на дощовий шлях?
Загубився його початок.
Не видно закінчення.
Протікає своїми струмками.
Такі крихітні краплі плюскочуться закликом.
Куди закликають? Чи почуємо?
Течуть потоки стіною. Зливою.
Несуть за собою хвилини, прощання
безмежним шляхом дощу.
І забуваю спеки від повені,
І здіймаються хвилі повнею.
У моря стікаються ріки,
У морях сльоза розчинить біль.
Понесе у безвість шляхом дощу.

Тепла колиска моїх снів
Несе мене до твоє хати, кохана,
Щоб я причарував
Чорну хмару твоєї печалі.
Але коли я зайшов до тебе,
То не міг знайти
Ту хмару,
Бо вона розтанула.

2002

Коли ти йдеш і розхлюпуєш
Свою вроду направо і наліво,
Я йду за тобою,
Припадаю до землі
І спиваю розлиту вроду.

2002

Я висадився о третій ночі
На безлюдний автовокзал.
Ось я стою з торбою
У велетенському залі очікування.
Навколо ― ні душі.
Ангели на павутинках
Спускаються з високої стелі.
У тому пустельному місці
Шепотіла тиша,
Огортаючи снігом і кригою.

10 липня 2015

Ми з тобою стоїмо
По різні береги океану темної ночі.
Я намагаюся кинути квітку
На протилежний берег,
Але вона не долітає до нього
І тоне в бурхливих водах.
Хто розсуне води,
Щоб ми могли дістатися
Один до одного?
Переплести широкий океан
Мені бракує сил.
І мій голос тоне
У ворожому просторі,
Ніби знеможений птах.

29 червня 2013

Ти – моя чорна кішка.
Маниш і ведеш у глибини
Незайманого лісу,
Де причаєно сплять
Небачені папороті
Далекого щастя.
Ти здатна
Перевтілюватися
На істоти
Потойбічного світу
І впитися в мене
З космічним голодом
На моє кохання.

6 квітня 2012

У мені ростуть дерева,
У мені ростуть
Сотні тисяч дерев.
Навесні вони вкриваються
Голубими квітами.
Я хотів би роздати
По одному кетягу квітів
Усім людям,
Які проходять поруч.
Мої дерева
Простягають руки
До людських вікон,
Вони хочуть бути
Потрібними людям,
Хочуть сповнитися
Теплим диханням.
Вони хочуть
Подарувати себе
Величним озерам,
Які прокинулися
Після летаргічного сну.

6 квітня 2012

Телефонні дзвінки пронизують мене
Середньовічними кинджалами.
Я намагаюся додзвонитися до когось,
Але ніхто не бере слухавку.
Мої дзвінки летять приречено
У космічний простір
І розчиняються у безкінечності.
Мої дзвінки вдаряються об кригу
Чужої байдужості.
Мої дзвінки, ніби планети,
Летять по орбіті
Недосяжності незримого ідеалу.
Мої дзвінки — як волання
Спраглого в пустелі.
Мої дзвінки — як свіча
У натовпі сліпих.

13 грудня 2011

Перша вчасність задовго.
Перше зізнання причетності.
Вікна смутяться вологими шибками,
нудними очима поглядів назовні.
Черствіє постіль, облишена вранці,
залишена в грудневому безтінному світлі дня.
Перше відчуття спокути,
спокуса зайвої посмішки.
І ти, така доречно бліда
дивишся на мене
з іншого краю спокою.

Спрагла земля схожа на камінь -
людські сльози її не розчулять.
Бо й сльоза - то спасенна крапля вологи,
яку жадно всмоктує порепана шкіра
в часи великої посухи.
Однак сіль, проникаючи у лоно зашкарублих брил,
випалює їхнє нутро ще глибше.
Сохне коріння високих дерев.
Натомість ряди хрестів зачинають буйно зеленіти.
Бо мають надмір материнської скорботи,
котра найсоленішу муку залишає собі.

(31.08.15)

Я не вірила в те, що серце таке незахищене,
що можна витирати черевики об душу, як об ганчірку,
я не вірила в те, що можна словами знищити
мрію, любов, надію, що помирають останніми.
Ти мені показав, що таке зустрічається і можливе,
що на кожному кроці – назустріч ідіотів, як зливи,
і вже нічого й ніяк не можливо
щось виправити…

Я не вірила в те, що сон, це солодке, із присмаком цитрусу, щастя,
і його не буває багато, коли пригубив ковтком невинним…
Дивно…
Бо воно – ось, воно – є, і лишилася ще половина.
А вже треба йти і кличуть тебе
летіти лавиною…

Сніг. Зима. Грудень сніжкою в груди, а серце відкрите!
Холодно, зимно, камін іще не готовий, і в кресленнях
виросли трави,
чомусь відцвілися квіти,
а ми із тобою і нарізно й не окреслено…

А ми із тобою – люди, що натовпом ходять вулицями,
Де сумно, самотньо і вже не почуєш сміху.
А хмара, вагітна снігом, ув очі супиться –
не чути голосу, не видно вчинків окрилених..

А люди натовпом просто блукають вулицями...

Я не вірила в те, що можна бути самотнім і в тренді…
Просто так – з оголеним серцем. І не я, а аби хто…
Все.
Завіса.
Не буде аплодисментів...
Тихо…

12.12.2015

Чим приваблює незнайома жінка?
Поглядом, ходою, поставою,
тим, що проходить повз?
Незнайома жінка, як далека свіча,
як картина, яку не забути і не збагнути,
як дощ, що не торкаючись одежі,
падає за комір і дістає тіла.

2011

Коливаннями маятник
виміри визначить світу.
Прокладено межі
пунктирною стрічкою,
складено карту.
Маятник стукотом серця
кому зупинити дано?
Схоплено волю в полон
нескінченного ритму.
Одвічно повторено рух.
Запитання: «навіщо?»
Тільки зупинка страшна,
як потьмарення морок.
Стрімко запустимо маятник.
Знову і знову.
Доки є сила, і воля , і знак,
не спинити.
Ніколи.