Якби я був бібліотекарем
І мене часом просили:
"Дай почитати щось про любов",
Я давав би, принаймні декому,
Праці академіка Патона.
Ви, здивовані, певно, та дарма.
Цей старий краще за всіх знав,
Що буває коли два полюси,
Дві наелектризовані до нестями нескінченості
Сходяться небезпечно близько.
Виникає вогонь,
Спалахує сяйво,
Починається чудо.
Цей вогонь може з'єднати в одне ціле
Щось цілком, здавалося б, несумісне.
Це сяйво здатне освітити
Навіть найпохмуріші хмари.
Це чудо буває навіть небезпечним.
Особливо для стороннього
Невчасного погляду.
І вже не так важливо, як його називають,
Електрозварювальна дуга
Чи якось романтичніше.
Чуду зазвичай байдуже до назв,
Бо воно самодостатньо прекрасне,
Адже це чудо любові.
Ну і ще одна причина шанувати Патона,
Мало не забув,
Саме любов будує найкращі мости,
Навіть через саму Вічність,
Правда ж?

коли я зустрічаюсь з тобою необхідним є третій
і загалом несуттєво хто він чи що робить або не робить
він може бути на розливі може просто курити
чи дрімати схиливши голову на руки вдивлятись розпачливо в стіну
або в дим тютюновий над попільничкою. як бідний родич
розглядатись по сторонах так наче він уперше в такому місці
і чекає чогось надзвичайного від місця або від тебе чи від себе,
розуміючи, що чекати від мене чогось надзвичайного не випадає.
зрештою, можна просто відчувати, що хтось дивиться на тебе,
дивиться згори. інколи цього вистарчає, інколи ні.
самозрозумілим виглядає така обставина, що
чоловіки не декламують поезій принаймні вголос і назагал
і взагалі – якщо вже поет, то нема жодної потреби щось писати
тим більше говорити про це.
присутність третього витворює необхідність дистанції
що доконечно для розуміння про що саме говориш і звісно
про що так промовисто мовчиш.
ну і взагалі

бо поезія то дуже приватно, приватність випирає з неї на всі боки,
як пружини старого дивану, що так безбожно скрипить
і муляє в найнесподіваніших місцях, того самого кухонного дивану
де ти вперше спробував кохатись, здригаючись та завмираючи
почергово від скрипу пружин та її шепоту.
і звісно, що лірика, як і кожен алкоголь, найкраще смакує ввечері.
хоча, якщо тобі дійсно смакує, то воно без різниці.
вживання чогось із них удвох неминуче призводить до торкання тіл,
коли слова тільки маскують, а поезія то є звикло оголення
і провокування, то манливість обіцянок, то віра що вони здійсненні,
причому здійсненні в найкоротший термін, скажімо, вже-тут-негайно.
велике щастя,що обіцянки не справджуються, особливо ті, котрі негайно.
ну от, власне тому

2003р
Так, місяць нагадує казку.
І ніби чуєш музику шаленого нічного оркестру
Хворих дешею музикантів,
Які вміють бачити те,
Чого ніхто не знає
І в що ніхто не вірить.
Під цю божевільну мелодію вальсують розбещені зорі,
Запрошують до танцю ще не здійснені бажання
І падають разом з ними в безодню,
На мить лишивши слід в нікуди.

Коли пан Зузук починає свій ранок, він відкриває очі і дивиться.
Дивиться він на підвіконня, де у глиняних горщечках ростуть бусинкові помідори та цибуля.
“Ви знаєте, я так люблю рослинки. Іноді хочеться кинути все і бути біля самої землі”.
Коли пан Зузук починає свій день, він не думає про роботу: “Дєлам деталі, за станком, для аудіо і таке все, знаєте”.
Він не думає про борги за квартиру: “Міг би й меншу знімати, але, бачите, у мене дві мансарди — тож, можу запрошувати художників”.
Пан Зузук дбайливо готує сніданок для себе і дорослого сина. Іноді лінується і випиває міцного чаю із чеською ковбасою — “досить!”
Ввечері він охоче ходить з друзями на пиво, суботами слухає джаз, музика робить його молодим івано-франківським хіппі.
Пан Зузук любить жіночу компанію і часто закохується. Але про свої любові мовчить — вони всі у ламких, як життя, лініях його полотен. Ще місяць тому у пана Зузука була галерея в центрі...
Дівчина, якій він про це розповідає, уважно дивиться на його натруджені пальці. Пан Зузук перехоплює її погляд, посміхається і ховає їх до теплих долонь.

дівчинка дорослішала
ляльки по ночах плакали
а потім ляльки почали дорослішати із нею
дівчинка по ночах плакала

і був Всесвітній потоп
дівчинка зібрала усіх своїх ляльок
посадила їх у нещодавно куплену ванну джакузі
і вони попливли
(хто не здогадався –
дівчинка новоявлений Ной:
жіноча версія)

приставши до берега
Кени (чоловіки Барбі) стали справжніми ляльковими чоловіками
а Барбі (жінки Кенів) – справжніми ляльковими жінками
і була нова генерація лялькових людей
а дівчинка прожила свої 400 із чимось років
потім її заспиртували
і показували нащадкам
як останній вид homosapiens
у якого з очей ще
накрапав дощ
2012

1.
небесні метафори
томаса еліота
осипаються
попелом на лисі голови
читачів бостон івнінг транскрипт
хоча і самі читачі і бостон івнінг
живуть лише в пам'яті
чорних на жовтому чорнил
і ніхто не озирається ніби прощаючись
з ларошфуко
чи з тобою еліоте —
що читаєш зараз
про що пишеш
які молитви тобі приносить весняний вітер

2.
читаю тебе еліоте
ношу з собою —
незнайомим містом
порожніми площами й вулицями —
коли туристи допивають
останній келих
за знайомство
коли завмирає місяць
над високими вежами
коли засинають півні-флюгери
ні до кого так і недокричавшись —
вимовляю твої слова еліоте
і вчуся слухати

Тілестність має час і простір.

Хоча не думає про це буденна жінка,
торкаючись як завше горлача,
щоб принести води.

Бо тиша і вода,
стирають лінії на тілі горлача,
що свого часу нанесла рука
творця.
Хоча не думає про це буденна жінка,
торкаючись як завше горлача,
щоб випити води.

Бо час і простір — то її рука.

І.
Витяг із протоколу судової трійки № 107/540 від 23 вересня 1933 року.
Постанова судової трійки колегії ДПУ УСРР про засудження письменника М.О. Ялового до 10 років позбавлення волі.

ІІ.
Висновок за матеріалами кримінальної справи Ялового М.О., затверджений заступником прокурора Харківської області М.П. Шандурою про реабілітацію письменника. 25 лютого 2003 року.

ІІІ.
страшно не почути голосу твого
і страшно почути голос твій
синім полум'ям горить
ніч
очікування і втоми
жінки ждуть свого святославича
жінки ждуть свого свято..
губиться слово
і заповідається вітру
Ой, неси, неси, вітре...
синім полум'ям горить
синім полум'ям
голос твій
2014

Олі Лахоцькій, яка дарує ідеї із незворушністю кішки, що гуляє сама по собі

і серпень і спека і радість і молодість і щастя
адже так небагато їм треба молодятам отим
він юний офіцер імператорської армії
такий молодий а вже герой а вже був поранений
а вже вбивав варварів північних вбивав воював
але живий і не каліка і спраглий і хтивий як належить
вона медсестра в госпіталі імператорському
красуня роду шляхетного і цнотлива як і належить
лише б разом бути лише б спільно лише б нерозлучно
пол родом з іллінойсу де віски і футбол і кленовий сироп
і мама що будить зранку і каже вмивайся синочку я насмажу тобі млинців
і співи і танці та знову ж віски і пиво і мерелин яка всміхається звабно
казала що чекатиме свого пілота коханого що мир береже
і захищає вітчизну від варварів вузькооких у кожному польоті
він лицар прекрасний без страху і докору і без недоліків безперечно
казала що молитиметься щоб посадки його вдалі були
і злети успішні як же инакше адже чекає вона мужа додому
і чує як серденько сина чи доньки краще сина звісно
щоб як тато був в лоні тріпотить струною банджо срібною
так так так щасливо видихає японка місяцешкіра
так вам суки за перлхарбор закушує губу пол
заплідни мене як землю запліднює дощ о муже мій небесами посланий
пол натискає гашетку і малюк вивалюється незграбно як немовля з коляски
імени матері його іменем матері його іменем усіх матерів матьвашу видихає пол
у мене буде син видихає юкіо син і живицею лоно жони своєї заповнює
і відчув він світло світло і більше нічого не відчував
так наче сонце лягло на землю спочити і не піднімалось більше ніколи.
і хєр с німи позіхає мій тринадцятилітній син і загортає підручник історії
і нога в сракє подумки продовжую хєр с німі і нога в сракє
саме так хєр с німі і нога в сракє
а ще ця дівчинка що майструвала паперових журавликів числом тисяча
лягай спати синочку хєр с німі і нога в сракє завтра в школу малий лягай спати
хєр с німі синочку і нога в сракє

Шановні ПМ-івці! Щиро вітаю Вас із днем Незалежності України!
Ви своєю талановитою і щирою творчістю підтримуєте віру в нашу перемогу та силу! Слава Україні!

З примруженого ока воїна в пустелі
Він видуває самотню сльозу.
З розшарпаних дверей душі у відчаї
Він видуває рештки спокою.
З розірваних вітрил човна у штормі
Він видуває свист безнадії.
З облупленого димаря хати у степу
Він видуває стогін прощання.

Він регоче над марнотою цього світу,
Він реве мені у вухо щось про близький кінець.
Він мій брат, бо я так само не ладен
Стримувати свого шаленства.
Цей вітер приніс мене сюди
І колись забере мене звідси.

Іноді я уявляю собі,
Що планети, буває, закохуються.
На них і так діє сила тяжіння
Всього до всього на світі,
А тут ще й це...

І хочеться залишити орбіту,
Летіти назустріч коханню,
Назустріч вогню і світлу,
Як метелик.

Уявляєте закоханого метелика
Завбільшки як Сатурн, чи Юпітер?
Зрештою, для катастрофи досить
Навіть меткого малюка Меркурія,
Який вирішить, що не може жити
Без однієї симпатичної планети
В системі Проксіма Центавра,
Або й без самої Проксіми,
Бо ж вона така яскрава й тепла.

Ви ж бачили, як вибухають зірки,
Чи планети перетворюються
На пояси астероїдів?
Просто вони не змогли опиратися
Цій несамовитій силі тяжіння.

Але частіше планети,
Хоч і не перестають палко кохати,
Лишаються на орбітах, допоки не охолонуть
І не перетворяться на космічний пил.
Тому коли я дивлюся в зоряне небо
Я бачу ніжний,
Освітлений сяйвом зірок,
Нескінченний танець небесної любові.

На тому кінці мережі,
Між небом і тінню прощання
Стоять одинокі вожді
І віжки тримають.

Дороги
Ведуть їх у різні світи,
Де світяться цінності вбогі,
Порожні скарбниць міражі
Й красуні із гуми.

Для глуму
У них є натхнення і сила.
Стікає гидкий силікон
На кон…

На зелене сукно
Лягає і правда, і воля…
Межа незагойного поля –
Це шрам на шарманці життя.

…На білому стязі війни
Просвічують плями зими.

21.08.14

Боже, хай не буде в Тебе спокою.
Не мовчи і не будь байдужезний, Боже,
Бо ж вороги Твої галасують,
Підняли голову ті, хто Тебе ненавидить.
Проти народу Твого в таїні вигадують бридні.
Сказали вони:
Підемо й знищимо їх, щоб перестали бути народом,
Щоб щезло навіки вічні саме Ізраїлю ім’я!
Одностайні вони в нарадах своїх,
Укладають союзи проти Тебе.
Намети едома та ісмаїлтян,
Моав та Агрім, Гевал і Аммон,
Амалек, Пелешет з мешканцями Цура,
А ще й Ашшур прилучився до них.
Стали всі вони підмогою синам Лота . Села!
Зроби ж їм те, що зробив Ти Мід’яну та Сістрі,
Явіну, що при потоці Кішону.
Знищені всі вони в Ейн-Дорі.
Стали гноєм землі.
Вчини з ними, з вождями їх,
Як це сталось з Орейном, із Зейвом,
Із Зевахом, iз Цалмунною –
З усіма князями їх, що казали:
«Заволодіємо житлом Господнім!»
Мій Боже! Зроби їх перекотиполем,
Соломою проти вітру.
Як вогонь поглинає ліс
І як полум’я обсмалює гори,
Так і Ти переслідуй їх своєю бурею
І своїм вихором настрахай.
Ганьбою покрий їхні обличчя
Аж доки не стануть шукати
Імення Твоє, Господи!
Нехай присоромлені,
Настрахані будуть довіку
І в соромі згинуть!
Хай знають, що Ти – єдиний,
Ім’я Твоє – Господь
І ти Всевишній над усією Землею!
--------------------------------
Нумерацію подано за івритським оригіналом.
«І завагітніли обидві Лотові дочки від батька свого. І вродила старша сина, і назвала ім’я йому: Моав. Він батько моавів аж до цього дня. А молодша – вона вродила також і назвала ймення йому – Бен-Амі. Він батько синів Аммону аж до цього дня». Біблія. Книга буття, 19:38.

Коли я бачу, як вітер
Грається твоїм волоссям
Кольору крила ворона,
Я починаю розуміти
чому кольором жалоби
Колись був білий.
І називаю тебе –
Чорна радість.

Коли я дивлюся
В прохолодні колодязі твоїх очей,
В затінку яких ховається
Якась немислима для мене таємниця,
Я перестаю розуміти,
Чому ці слова позначають
Щось надто матеріальне,
Коли я називаю саме тебе –
Чорне золото.

Коли я роками не бачу тебе,
А потім небо вирішує
Що воно давно не бачило іскор
З горнила мого серця,
Я згадую, що читав ці слова
У когось із богословів.
Зрештою вони теж писали
Тільки про любов.
І тому я називаю тебе –
Чорний вогонь.

напередодні хрестових походів
у Господа
починалася епілепсія
і Він
проклинав їх в дорогу
усіма богами

бо
відав
що

Терези
вирушають у походи
без меча
корогви
і поодинці

і
світло
сходить на тих воїнів
що продерлися
в саме серце темряви
а не тих
що у білих обладунках

у Бога своя Голгофа
тому Він
взагалі недолюблює
хрестів
окрім як на грудях
могилах
і червоного
а кого любить
обов’язково
в и п р о б у є




2014

І скільки б я ще не писав фальшивих віршів –
В них буде одна правда: любов.
Допоки це почуття житиме в мені –
Доти писатиму про нього.

Якось проникла в душу і так прижилася любов…
Гріється, часом плаче, періодично болить.
Кілька разів пробував її абортувати,
Та вона як ящірка – відростає.
Довелося змиритись. Прийняти. Пробачити.
Дати шанс, останній шанс….
Хоча, останніх шансів не буває.
Буває новий початок:

Скільки я ще напишу правдивих віршів –
Ніхто не знає.
Та буде у них одна правда й любов!

алича
багато аличі під ногами
за яблучним законом
падає на асфальт
меншість її оминає
більшість її чавить
тому оминути
неможливо
навіть на мінному полі
легше не наступити

можна повернутися
і піти іншою дорогою
можна розігнатися
і спробувати перескочити
можна мати крила
і перелетіти
можна обійти
потоптавши газони
можна навприсядки
віддирати аличеве м’ясо
від асфальту
не вийде тільки
не зазнати
аличі




2014

Сонячне
Сплетіння
Пальців?
Крил?
На сплетених крилах
Далеко не полетиш,
Впадеш у пил.
Сонячно
у моїх думах,
хоч день похмурий
як соняшник
повертаю голову
до твоєї туги

він спитав мене чим я сприймаю книги

я відповів – очима

він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
зсипав їх на чистого тонкого папірця
скрутив з нього щось на кшталт косяку
підпалив і затягнувся

так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
і думав:
слова на оболонці кришталика
слова на стінках легень

а глибше?
як погнати їх ще далі, ці слова?

я спитав його про це

ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
як один чувак намутив десь підходящого шприца
заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
і пустив їх по вені

воно вдарило йому в дитяче серце
серце облилося кров’ю і зупинилося

інший після нього теж спробував
не вмер, але закам’янів
загубився десь у холодних загрубілих пустелях
і лишився таким назавжди
але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
потім він крутився серед палестинських повстанців
долав манівці Тибету, які оминав Реріх
і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
маючи за товаришів лише ящірок та флягу

а той, перший, жив з батьками
писав пафосну громадянську лірику
і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
зарозумілий ідіот

не можна, коротше, катати у ширку такі слова
звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

01.08.2014

В дитинстві ми бавились в хованки.
Ми – діти старого Дубліна.
Ми ховались від самих себе
У закоулках минулого
Потім виросли і ховали Дублін
У закутках свого химерного Я.
Ми бавились у буття –
Не знаючи, що воно насправді.
Ми думали, що гра це гра –
А воно насправді. Підросли і виявили:
Життя – це лише пуста гра.
А тоді ж – у дні радісні
Гра була змістовною.
Бо сповнена безпосередністю.
Нині ж ховатись нікуди –
Бо ми на острові:
Хіба сховаємось разом з ним –
Від очей заздрісних.
Але ж той бородатий –
Не Бернард Шоу, ні –
Отой, старіший, серйозніший
(Хоча він теж жартівник,
А може він теж ірландець?
Бо хто ж такий світ придумати
Пришелепкуватий та безглуздий
Міг ще?)
А поки що ми – діти:
Бавимось собі і не здогадуємось,
Що життя сумне то насправді
І забагато в ньому сірості…

Сіре місто кульгавим сухотником
Шкандибає на цвинтар вигадок.
У цьому місті живуть художники –
Але вони малюють картини Танатосу
Тільки відтінками сірого фарбами сажі
На полотні асфальту.
У цьому місті іржі та заліза
Таксисти дивляться
Порожніми зіницями черепа
На світлофори немигаючі
В яких всі три кольори сірі.
У місті гудків паротягів
Всі дороги ведуть на кладовище
Де ховають думки та мрії
У мідних саркофагах прокламацій.
Дощі тут падали в часи Езопа –
Краплі кольору фінікійського пурпуру
Зі смаком пасльону марення,
Тому втомившись чекати дощику
Місцеві колаборанти шаманів
Виготовляють хмари з нафти
Спаюючи її у гумових чоботях.
Тут кожного пса звуть Рокфелером
Чіпляють на нього ошийник ностальгії
За старим божевільним безхатьком,
Що подарував аборигенам ілюзію:
Нібито вони ейфорію
Відчувають від кожної оди
Своєму меру-параноїку.

Діти старого Дубліна:
Я теж колись з вами босоногими
Жив у країнах ліхтарних
Жовтого світла містовечора,
У часи не дуже електричні,
Бавився в буття казкове,
Світ міряв провулками і під’їздами,
Двір між кам’яницями вікторіанськми
Бачив Галактикою поснулою,
Гадав, що завтра буде через тисячоліття,
Рік уявляв вічністю,
Цукерку мрією,
А дерев’яного паровозика
Таємницею таємниць і сенсом буття.
Всі люди здавались добрими,
Всі казки правдою,
Всі годинники таємничими,
А батьки вічними:
Бо думалось,
Що дитинство не закінчиться,
Бо до юності ще безодня часу,
А місто це просто колодязь,
Де люди звикли діставати відрами
Свої маленькі й великі радості.
Вулиці були затишними,
А коти мурчиками.
Де ж той клубок закотився,
З якого бабуся в’язала мені
Не светр – долю –
Ірландця дивакуватого…

Залишилось тільки мовчати
Словами ти не доб’єшся нічого
Ми тут зостаємось знову, як давній Атлант –
На плечах ми тримаємо небо –
Й птахи звідусіль стоголосять

Але я знаю, ти не залишишся осторонь
Пліч-о-пліч завжди, скільки світу цього
Тому що ми бачили безліч облич
Тому що торкались стількох долонь
Безмежно довіряли свої надії й страхи
Адже вірили, що нас порятує Любов

Це стало враз вогнем, що все знищив
Заплющено очі, але не втрачено зір
Крізь те попелище ми знову зросли, вітаючи зорі -
Небесних сторожів

Довіритись вкотре комусь було страшніше цілунку вогню
Вогонь по собі не залишає нічого, на відміну від зрад
А ми? Що залишається нам?
Небо тримати на тендітних плечах
Стояти на своєму, що затвердилось у віках
Але на Сонце поглядом не переможців ми дивимось

Заглиблюючись у власні страхи, головне не забути повернутись назад
Ось тобі воля, зрости її у собі, немов у землі – злак

24(07)2014

Звернувся Путін до ...
лукавого.
Жалівся, щось бубнів.
Шукав собі розради.
Лукавий знавіснів:
- Не кайся!
Звертайся...


20.07.2014

наче вже у плащі подорожнього
тільки ще у домашніх капцях
наче з друзями йдеш у кіно
хтось вже в залі а хтось забарився
причісується перед дзеркалом
чи годує кота
наче у страшному сні
коли біжиш а не рухаєшся з місця
і ось він - поріг
а не тямиш коли ж його переступиш
висиш тупиш
і навіть не знаєш де краще
тут наче тепло і навіть буває радісно
попри жах що забиває пори душі ненавистю
а там - найкращі вже сидять у залі
навряд чи з попкорном
вони й за життя його навряд чи любили
як і будь-яку пластмасу
і чекають останнього кіно
яке триватиме вічно
коли мій сеанс, Господи?
тільки не кажи мені,
бо як тоді жити....

Там – за хмарами – тиша.
Там – над хмарами – тільки небо.
Високе і синє.
Може тому воно так нагадує
Вічну дорогу у нескінченність.
Ви назавжди полетіли в небо –
Чисті й прекрасні люди.
Ви залишили нас тут –
На цій Землі божевільній
Серед істот,
Що ходять між нами, людьми,
Що так нас – людей нагадують,
Але, які не мають душі.
Які одним натисканням
Кнопки на залізній почварі
Знищують мрію
Радіти сонцю і людям.
Ви лишили нас тут –
На цій хворій Землі,
Заповідали сказати
Негідникам, що вони негідники.
Сказати вовкулакам,
Що вони вовкулаки.
Сказати, що не можна
Землю перетворювати в пекло.
Але не тільки…
Ви нас лишили домріяти
І дорадіти.
І сказати правду.

Коли гинуть діти, такі
безборонні
і рученятами навхрест
обнімають землю. Землю, яка
була чужою, а стала
рідною. Навіки, місцем
вічного прихистку
місцем, де душа здивовано-болісно
відірвалася
від зболеного і змасакрованого
тільця

У мить цю світопростір
розривається наполовину
омивається кров’ю
замість сліз
аби грішні покаялись
і зупинились
аби не повторити гулаги і бухенвальди
аби діти, що хрестами,
обіймаючи землю руську
землю, щедро окроплену кров’ю
антів, сарматів, древлян

достукалися, докричалися
до кожного
ЖИВОГО

Не убий!

Заради тих, хто топче ряст
Заради тих, хто має надію
Заради сущих

"Кравчучка" наша!
Турбо"кучмовоз"!
А зараз - БТР
(в Донецьку кажуть "рейсовий")!
А що ще нас напитує,
щоб знову - у занос?
Хай геть ідуть агресори!
А не ідуть агресори...
Агресори - лжерашен "новорос".

Тече "під дахом" -
весла трощать тин.
І хочеться, і колеться...
і Путін - фантомас.
До Меркель залицяється
(бо є холестерин)!
Ах, Карабас ти Барабас!
Не всі ляльки (в Європі) - газ.
Із вибухових газ
є речовин.

16.07.2014

Рай_дугою літо впало
і заснуло тАк невдало.

криків футбольних фанів
клацання клавіатур
голосіння матерів
нічого
не чують хлопці без бронежилетів
тільки
як сивіє волосся від металу касок
як липнуть пальці під ранами незнайомих побратимів
як світ навколо застигає
як желе
і як желе
хитається під тобою

їм сняться
матері молодими
крики на футбольних матчах
майбутні дні народжень
і вітер що куйовдить волосся без каски

поки навколо
кружляють вовкулаки у бронежилетах
що чекають на десерт
із желейної крові
що тримають цілі футбольні клуби
що вміють робити воєнний бізнес
вміють робити війни
і видавати розриви куль
за клацання клавіатури


2014

Полгода нежизни -
полгода войны,
на улице лета
немые следы.

Морщины на лицах -
нам всем лет по сто,
нам это не мнится -
нам так "повезло"...

10.07.2013

Я теж язики полум’я
Здіймав, як вітрила
Над кораблем своєї душі
(З тобою, старий магістре!).
Я теж знемагав від спраги
В камінній землі прочан,
Серед піску, що тікає з рук
(Як час). Я теж
Був серед монахів, що замість хреста
Прикладали до вуст руків’я меча
І слухали шум хвиль Кіприди,
Зрікаючись радощів буденності,
Шукаючі обрій і слід корабля на воді.
Я теж снив Безансоном –
Уривками спогадів, перерваних
Дзвоном щитів залізних блукальців.
І на площі в Парижі
Посилав крізь дим прокляття
Сребролюбим матійоносцям
І здіймався з гарячим повітрям
У височінь Ніщо.
Я теж вогняне вітрило
Порівнював з тим –
Конопляним, шматованим вітром,
Що несло нас – позначених знаками
До Землі Святої.
Але розчинившись в небі,
Ставши жменею попелу,
Збирав потім мозолястими руками
З вільними каменярами
Важкі сірі брили
Для злету у височінь
Ґотичної вежі…

Якби я жив в маєтку Пауерскорт ,
Я був би тоді джентльменом,
Я дивився б на пагорби Віклоу* –
Такі романтичні і так всім нагадують
Про щось і про святого Патріка,
Злегка примруживши очі –
І то зранку, коли туман
Ще солодкавий, ще нагадує молоко,
Кликав би слугу Джеймса
Та лисого каштеляна Брауна**,
Питав би чому в них імена
Такі як в сасенех – англо-саксів клятих,
Нагадував би їм про обов’язки
Та велів би приготувати чаю***.
А потім дивився би на дерева,
І думав: «О, які ж вони старі!
Старіші, певно, клану О’Ґара!»
Але я ніколи не буду жити
В маєтку розкішному Пауерскорт****
І гуляти господарем
Помпезними його алеями,
Може тому, що я не джентльмен*****,
Не маю чорного циліндру******,
Не вмію дивитися снобом в далечінь,
І взагалі мені не подобається
Жити в маєтку Пауерскорт,
Бо не та епоха і мені хочеться
Грати на скрипці і вештатись волоцюгою
Пагорбами Віклоу,
І слухати як море зле
Б’ється хвилями в чоло скель*******
Майзен Хед або знаходити в літописах
Ім’я короля Коннахта
Домналла мак Гарда,
А це не сумісно з титулом
«Володар маєтку Пауерскорт».

Примітки:

* - а там не тільки пагорби – там ще водоспади гарні є...

** - такі прізвища давали ірландцям в часи англійського короля Генріха VIII – замість ірландських, заборонених.

*** - Шеймус О'Калаган мій старий знайомий, був великим поціновувачем чаю. Він жив в графстві Віклоу, хоч родом був зовсім не звідти. Він знав купу цікавих історій про озеро Глендалох – більшість з них він сам і придумав. Наприклад, про барона О’Данні, що в тому озері потонув, а потім щороку кожної Скорботної П’ятниці приходив у паб «Волоцюга Роні» і сидів між п’яних відвідувачів.

**** - якщо чесно я ніколи і не збирався в тих краях жити. Навіть якби мені сказали: «Шон, поживи трохи в маєтку Пауерскорт, ми тобі за це заплатимо!» Я би все одно відмовився!

***** - а кого нині в графстві Віклоу можна назвати джентльменом?

****** - насправді чорний циліндр у мене є. Але я його ніколи не одягав. Ні, брешу! Одягав один раз – у 1954 році на весіллі в кузени мого доброго приятеля Сема О’Махоні. Але вигляд тоді в мене був дуже старомодний і придуркуватий.

****** - а воно таки там гуркоче! Це в Манстері, біля Бантрі, в графстві Корк. З там бував три рази з Джонатаном мак Кленсі.

***
Від сурогатних матерів
Найчастіше вимагається:
Бути практично здоровими,
(підтвердити це аналізами),
Не мати шкідливих звичок,
Дотримуватись
Правильного харчування
(звісно, за кошти замовника),
І режиму дня,
Стресів – якнайменше.
А ще –
Не нервувати,
Не перевтомлюватись,
Якнайчастіше
бувати на свіжому повітрі,
Вчасно відвідувати лікаря
І повідомляти про перебіг вагітності,
Список можна продовжити
(відповідно до статей угоди).
Однак мене завжди непокоїло інше –
Яким народиться і виросте
Дитя, котре вже в лоні
Нерідної матері,
Позбавлене правдивої
Материнської любові,
Коли все жіноче єство
Переповнене щастям і радістю
Теплом і ніжністю
До того невимовного
Божого дарунка,
Зачатого від великого кохання,
Приголубленого думками і словами
Задовго до його появи на світ?
Якою нещасною є дитина,
Виношена без любові!
Як багато потрібно
Дати їй любові,
Щоб вона, коли виросте,
Могла сама любити
Нелукаво та щиро,
Бути ніжною, милосердною,
Доброю і незлобливою.
Новітні технології
Дедалі більше
Втручаються
В Божий промисел,
І ставлять перед людством
Чимало складних питань,
Від котрих, загалом,
Залежить його існування…

8 липня 2014р.

Доки пагони стиглої плоті
Мовчки плетуть втіху
Довкола,
Доки жінки відчувають
Перепади температури
І річкову течію,
Доки туман, який стелиться,
Осідає не вище щиколоток,
Доки синусоїди внутрішніх
Вибухів залишаються
Пунктирами й точками,
Доки любов осідає у глотці
Льодом і джином,
І тане на твоїх піднебінних
Мигдаликах,
Доти триватиме січнева
Порожнеча,
І соціальна сегрегація,
Площинний кубізм
Як елемент синерезису
Твого серця,
Перельоти маленьких
Птахів із одного човна
На інший.
Повертаються лише ті,
Кого очікуєш,
Бо минуле – це постійна
Трасологія карданових
Осердь на ґрунтовому
Манжеті твого
Теперішнього життя,
На простріляних жилетах
Твоїх спогадів,
На внутрішній стороні швів
Твоїх пульсуючих ран.
Життя вимірюється
Глибиною вдиху.
Смерть – кількістю
Потопельників.

2014.

Красу форм кришталевого келиха
Невагомо-напівпрозорого,
Майже незримого, допоки він порожній,
Найкраще видно тоді,
Коли його заповнює червоне вино.  

Краса і свіжість твого обличчя,
Наче висіченого генієм з мармуру,
Особливо зачаровують,
Коли ти трохи хвилюєшся
І кров, гарячим припливом
Додає до цих снігів
Трохи вечірнього сонця.  

А красу цього нестерпно безглуздого життя,
Цього шаленого, нестримного лету
З народження і у смерть
Починаєш розуміти і відчувати лише тоді,
Коли здається, що все летить шкереберть.
Коли здається, що божеволієш,
Бо порожнечу і холод серця
Заповнює і запалює своїми хвилями
Всемогутня любов.

Коли хочеш написати справжню музику,
Чи коли хочеш сказати справжні слова -
Ти мусиш пірнути у море вогню,
Що зветься сонцем любові.
Only lovers left alive...
Якщо ти хочеш музики чи поезії,
Якщо ти хочеш бути з ними єдиним цілим -
Ти мусиш розплавитися у вогні любові,
Не маючи за душею лукавства,
Бо сонце любові - це ще і сонце правди.
C'mon baby, light my fire...
Пірнаючи у цей вогонь,
Мусиш знайти саме ту глибину,
(Чи, може, висоту?)
Яка є межею між тягучим буттям скам'янілої криги
І миттєвою смертю у вогняному вихорі.
Триматися цієї межі - найскладніша задача на світі.
Це важче ніж наосліп виборсуватися з лабіринту Мінотавра.
Mission imposible,
Якщо не тримати тебе за руку,
Йдучи мостом через Вічність.
Якщо не бачити тебе,
Прикрашену солодкою знемогою весняного ранку.
Якщо не кохати тебе всім серцем,
Навіть якщо ти нестерпно далеко.
Жити на цій межі, раз у раз зазираючи за неї...
Too much love will kill you...
Ось чому багато хто йде так рано...
Тримай мене за руку, кохана,
Нам є що сказати світові
Стоячи на межі...
I still love you...

Коли ірландці у дірявому човні надії
Вирушали скорботної п’ятниці
У нескінченність океану порожнечі,
Між ними і холодною водою днів
Була тільки шкіра бика – чорного,
Як наші ірландські ночі
(Бо не завжди у нас були дні –
Не все ж коту масляна,
Як говорять веселі анти),
І все ж ми пливли (не знаючи для чого),
Замість вітрил здіймаючи віру,
Але зустріли за морем тільки
Негостинний острів Оєр Талун,
Що годився хіба для відлюдників,
Що не родив навіть трави вівцям,
Що гірчив як ненависть.
Там ми знайшли свій олтар
Для молитов відчаю,
Там ми тікали від суєтності
Світу цього грішного,
Там замість хліба ми дякували за камін,
Там замість радості ми вітали буття,
Там ми вчилися цінувати тепло,
Будувати не хижки – келії з каменю,
І ловити рибу слизьких років…
Аж доки не прийшли вікінги.

Заснуло місто,тістом спить,
тихенько,- знаєш, ще бабуся,
казала, - тісто геть не в дусі,
коли постукують дверима...

Та є одна межа незрима.

Не зломити справжній український дух
Ми – народ, що виграє повстання!
Ми вище всіх парламентських недуг,
Ми переможемо, нас чекає процвітання!
Проженемо російських ми папуг
Ми не знаємо, що таке розчарування
Після чорних димних смуг
Нас, панове, ждуть вітання!


Не зломити справжній український дух
Люди, ми йдемо до перемоги!
Доки вогник надії в нашім серці не потух
Ми, народе, не помремо від знемоги.
І я вірю, що з сьогоднішніх розрух
Ми в майбутнє збудуємо дороги
Дороги, де не буде грошевих показух
Дороги, де до уваги будуть прийняті наші вимоги
Наш український дух не вщух
І ми, звісно, здобудем перемогу!

2014р.

Коротка червнева ніч,
Що ніяк не настане,
Бо машина,
Що намагається наздогнати захід сонця
Мчить надто швидко.

Ми їдемо на захід.
Ця дорога -
Це наче нескінченна стріла,
Що шукає серця вічності
А влучає тільки у сонце,
Яке щоразу стікає кров'ю,
Щоб вогняний птах нового світанку
Міг заспівати свою пісню.

Обрій, окроплений червоним сяйвом,
Нагадує мені про рану у моєму серці.
Болючу, але... прекрасну,
Бо вона - обіцянка нового світанку
Для нових мелодій і нових слів ніжності.

Коли хочеш співати про любов,
Коли взагалі хочеш мати право співати,
Ти мусиш бути готовий.
Готовий як сонце на сконі довгого червневого дня
Бути ураженим стрілою
Чиєїсь краси,
Чиєїсь музики,
Чиєїсь дороги, яка проляже просто через твоє серце.

Я можу мовчати.
Дивитися і мовчати.
Бачити, як життя несе твій човен до щастя
(не мого, але яка, врешті, різниця)
І мовчати.
Бачити, як сонце наливає тебе силою і красою
Наче пелюстку червоного маку
(зранку - це особлива краса)
І мовчати.
Бачити, як ніжно море приймає тебе в обійми,
(я теж знаю напам'ять твоє тіло, віриш?)
І мовчати.
Бачити кожну твою посмішку
І кожний з відтінків смутку на твоєму обличчі
(вмирати щоразу та воскресати разом з ними)
І мовчати.
Ця мовчанка триватиме довго,
Але перше ж моє слово...
Спитай у Геркуланума та Помпеї,
Що буває, коли вулкан довго мовчить.

Яблука таки доспіли,
Може, скажуть, ще не осінь,
Та душа тепла так просить...

Вона перчила мені піднебіння,
Доки я звикав до її язика,
Вологого і теплого,
Який віддавав кавою, потім
М’ятою чи іншими синтетичними
Пахощами,
Зважаючи від смаку її жувальної
Гумки.
А потім нашіптувала мені своїми
Губами, що я вловлював її
Присмеркове дихання, а після
Нього слова, які заповнювали цю
Порожнечу:
«Дивись, говорила вона,
Кожен мій чоловік – це моє особисте
Депо на літньо-зимовий період,
Мені з ними або надто тепло,
Або надто холодно,
Але завжди затишно, бо ці
Чоловіки мої.
А ти – це лише проміжна станція,
Через тебе проходять чергою
Жіночі голосні ваговози,
А ти мовчиш, бо серце
Твоє м’яке, напевно, уже переспіле,
Бо в грудях у тебе ніжність,
Бо в пальцях у тебе втіха.
І ти, ніби, нормальний чувак,
Але добрий надміру.
Через те з тобою хочеться бути,
Причому бути назавжди.
І цим ти мене лякаєш».
Вона забирала свої обручки,
І розкидані пасма волосся,
Маленькі стікери шоколаду,
Половину гранату,
І мою юнацьку незайманість,
Таку ж неправдиву, як її
Передчасну вагітність.
Тільки потім вона пересилала
Листівки із своїм сином
І теперішнім чоловіком.
Тільки перший був дуже схожий
На мене,
А другий – ні.


2014.

(шматок неримованого-неправленого тексту)

майклУсю ти якось на громадському сказов жи то не наші єноти жи то путін нам їх наслов до хати – то не так – то не єноти… ну може ті перші де янукович з компанійов то на єнотів було схоже – такі собі милі пухнасті створіннє… в вочі нам сі миленько дивили і брехали жи вони за європейські цінности в таможенном союзє… але ті жи в крим донецьк та луганьськ налізли – то не єноти… то вже скунси - тобто по нашому тхори… що нє що нє – ти послухай як вони по великорОсійськи смердєт… ну точно ніби сам господін путін особисто напшотів… але мені сі здає жи не тілько тхори… але вже й бегемоти в наші хаті є… що нє що нє - а шо то таке по луганську на гусеницях перло люфу в перед…

треба хлопці щось з тим робити… ще бракує би нам в хаті путінові воші та блощиці сі завели…
а-а-а! я нарешті допетров - то така хитра укрАїнська політика є – як приїде до нас пані меркель а ті рОсійські блощиці її покусают… та вона путіна на клапті пірве… ла-ла ла-ла ла…ло

Хлопці! тре щось з тим робити

Якби хто знав
Як я люблю в суботу
Перетинати вулиці:
Оці – з бруківкою,
Коли дощ – піснею,
А я з парасолькою
До землі паралельною
До Космосу перпендикулярною.
Люблю блукати з томиком Евкліда,
Лишивши вдома свого кота Томика
Порожніми вулицями
(Бо дощ і всі сховалися)
Подумки чергову теорему розв’язуючи
(Бо я в Ірландії).*
Парасолька стає барабаном
Чи то литаврами
На яких дощ грає мелодію Всесвіту
(Бо він теж музИка,
Бо тут на острові всі скрипалі,
Навіть домиська і віхоли).
А я такий чорно-білий**
У плащі-сутані з бородою білою
Йду вже століття
З вулиці «сьогодні» на вулицю «завтра»,
А люди помирають і народжуються,
Хворіють і видужують,
Плачуть і сміються,
А за склом вікон жінки,
Що колись були молодими і красивими,
Чоловіки, що колись вміли мріяти,
А я все йду і на це місто
Дивлюся. Навіщо?
Може для того щоб
Сказати людям:
«Вбийте війну у своїй душі!
Просто живіть!»

Примітки:

* - в Ірландії кожне життя людське – теорема. Її треба ще довести…

** - і не тільки зовні. Принаймні тоді.

Авторський переклад з ірландської (гельської).

Ще примітка: ах, люблю я старі пожовклі фотографії ХІХ століття, не тільки дощ…

Белфаст, 1973

У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.
Були колись в імлі, бо замріяні,
Нині зітхає дощ. Нині війна.
Люди розучились плАкати
Нині плакАти: якщо не на стінах,
То в душах. І кожне серце мішень.
І скляноокі зайди по закону інстинкту
Бачать людей як здобич.
Якийсь юнак
У якого замість думок
Завчені фрази,
Замість почуттів кокаїн,
Приїхав на війну про яку мріяв
Ще з пелюшок, бо країна
У якій його ростили
Хвора на обидві півкулі
Свого черепа гідроцефального.
Він так любив убивати,
А нині їде додому
У тісному ящику
Наковтавшись свинцевих слив.
Якби хто спитав: «Навіщо?»
Він би не пояснив,
Бо думати його ніколи не вчили,
А лише вірити вождю-ерзацу
Та пожованому цитатнику.
Позавчора він був шмаркачем,
Вчора легіонером
Потворної імперії казарм,
А сьогодні просто тіло
Заколочене в ящик,
Яке везуть через кордон,
Завтра його зариють
Глибоко в глину
Таємно, без слави почестей.
А місто так і лишилося синім…
І трохи замріяним – як завжди…

Примітки:
Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?

Моя земля завжди пахла вересом –
Невагомим та оксамитовим,
Квіткою забутого трунку,
Але вже сто років вона пахне полином.
Хоч кажуть, що то євшан-зілля,
Хоч кажуть, що так воно є, бо небо
Теж синє і сиве як і ці листя абсентні,
Але запах гіркий – не п’янить, засмучує,
Бо земля теж сивіє – стає полинною,
Якщо й поростає бадиллям, то чорним,
Але все одно лишається сивою,
Бо руки людей забувають доторки,
Окрім доторків до холодного заліза,
А небо стає мовчазним і німим,
Хоч колись співало і шепотіло
Свої таємниці кельтам-мрійникам –
Колись, як вранішнє сонце рудоволосим
А нині теж сивим. Дочасно.
Бо навіть дим тільки сивий
Клубочеться над моєю землею –
Над Ольстером.