Ой, Ганнусеньки-Ганнусі,
Ваше свято на порозі.
Хай же Ангел-охоронець
Вас від лиха оборонить.

Та від злого захистить,
Ви ж у злагоді живіть.
Усі панночки і пані
Відзначайте свято Ганни.

У серденьку квітне ніжність,
Душу вашу не засніжить.
Будьте завжди молодими
Ви, Ганнусеньки й щасливі.

Матінка Діви Марії
Хай здійснить всі ваші мрії,
Радість принесе у хату.
Ще раз, Ганни вас зі святом.

2016 р.

між небом і землею
між миром і війною
тече ріка до Бога
і ти стаєш рікою
накочують на берег
хвилини думи хвилі
а там своє болюче
а там чужі могили

між правдою і лжею
між сущим і марою
на чорно-білих нотах
ранковою порою
хтось грає полонези
хтось марші трубадурів
а безталанні долі
ховаються до мурів

чекати й дочекатись
як зоре-світні далі
піднявшись вище мрії
розвіють всі печалі
і вийти на окраєць
дороги чи безпуття
та перейти у диво
із немочі в могуття

20.12.2016

Як втілення пташиної ганьби,
Якій польоту воля і не сниться,
Вгодовані і ситі голуби
Боками труться біля годівниці.

Їх творчий голод поклику ущух.
Докіль годують- жерти будуть доти,
Усе одно, з брудних чи чистих рук...
Хоч наче ж мають крила для польоту,

І особисто можуть щось знайти
Без “кіпешні” приниження у зграї.
Автівки давлять, ловлять їх коти,
Немов пташиній гідності навчають...

У зграї легше. Невід"ємний дар-
Ця сіра маса... Тільки б не відбиться...
А знаєте... МЕНІ ЇХ НЕ ШКОДА.
Ех ви ж, мої невільно-вільні "птиці"...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122101017

когда - то были молодыми
носили замшу… макинтош…
пешком от Киева у Дымер…
талант, кричали, не пропьешь
из-под пробирки и лекала
пытались вырваться в кабак
где водки было всегда мало
и бармен очень не дурак…
красив и ловок в абсолюте
искусный маг и шкуродер
исчез любой бы на распутье
а он все там же до сих пор…
не обвиняем, мы не судьи
тем паче, нам ведь все равно
где не отнимешь - не прибудет
жалеешь только об одном…
ведь во дворе иль у подъезда
ловили слухи словно мух
а дядьки тетки компартсъездов
нас брали больше на испуг
взамен бузили на асфальте
на дискотеке - все магешь
пешком во сне до самой Мальты…
талант, кричали, не пропьешь

но седины мазок венчальный
хранитель судеб всех времен
и не всегда пусть театрально
писал и вглядывался он…

когда - то были молодыми
держало время нас в узде
и дым не выветренный "Примы"
теперь практически везде…
20.12.2916.

Не укради у ближнього свитинку –
Закон суворий і для всіх один,
Бо враз побачиш небо у клітинку,
Якщо ти рядовий громадянин.

Та не усім в нас писані закони,
Державні люди мало не крадуть,
Хвала рукам, які крадуть мільйони –
Імущі владу сраму не імуть.

Покращення життя уже настало,
«Понятія» вже вищі за закон,
Хвала рукам, що пахнуть криміналом,
Для них немає жодних перепон.


2012-2016

Якщо я ди́шу ще, за-ра-за...
А мо' дишу́?..
Як не пиши –
ваяю і пишу вірші́.
Тому ці вірші – не образа,
якщо комусь не до душі.

Пишу я мовою, наразі,
бо й читачі їй не чужі.

Пишу, – і я її кохаю,
прошу́ і про́шу, – так буває,
коли усе, як два по два –
і поетично, і прозоро,
як у Шевченка – море грає,
а у Луценка – грає море,
як знову пісенька нова...
Але – узять, бува і но́ва –
це суржик, раша і полова,
які жують апологети,
на все готовий піонер,
і світові авторитети,
і академік есесер,
і ...починаючі поети.

Хоча, звичайно, що бува'
ув ослика свої слова,
аби витьохкували рими
та ще й оце, – у-в-о..., у-в-а… –
охайні і неповторимі.
На те і є свої права –
одне у одного і досі
прикурювати папироси,
аж туманіє голова:
«ума і хиби – парадокси».

20.12.2016

***вірш може бути прийнятим за взірець при написанні "квітометафорячих" творів***

В оксамито-волошковому тумані,
В терпко-солодко-вершковому дурмані,
Прокидаюсь і виходжу в світле поле
Виглядати, де ж ти бродиш, моя доле.
І бруньковою сльозою умиваюся,
В помаранчеві суцвіття я вдивляюся,
Мелодрамно-світанково мені стало,
Бо квітчасто-пелюсткове небо стало...
Я залюлю-заколишу мрію світлу,
Занесу назад у хату дивоцвітно,
Свічку сльозновосковую запалю,
Бо люблю тебе, люблю я,
Бо люблю...

25.08.2015

Коли ти зможеш зупинити
Незримий і невпинний час
І зможеш до зірок злетіти,
Щоб цілий світ відкрить для нас,

Ми попрощаємось з журбою,
Що проростає з самоти,
I знов зустрінемось з тобою,
Розлучені не назавжди.

2012.05.13

Замерзали думки на скрипучім морозі.
Залишалась, щоправда, одна:
Щоб скінчитись цій клятій дорозі,
Щоб не стала притулком останнім вона...
...Отакою, як нежить, непрохана
Вряди-годи юність моя в старість заходить,
Задубла од холоду, голодна, сумна...
І тому, хто з безвідрадності виводив її,
Я щиру молитву складаю щодня.

не лишилось від тебе
ні сліду ні діла ні посліду
на тобі пів життя 
як в дахау
проводили досліди
помирали птахи на дахах
поза зоною світу
і доступу
помираємо ми
у фортецях
зі власного досвіду

Сни забутого плоду
білий сад виколисує.
Безшелесна природа
ошелешена тишею.

Безголосі кантати:
струни - нервів канатики.
А мені б - заспівати.
А мені б - не заплакати...

12.2016

носить ясновидець окуляри
не вживає ліків рецептар
кодекс честі написали лярви
позичає на дурняк лихвар

цоб цабе візниця наче цезар
депутат на окрузі живе
за роботу агітує ледар
залізяччя по ріці пливе

збіглися докупи всі незбіги
у Сахарі під ногами твань
визрівають у кишені фіги
сутеніє доленосна рань

як у цьому світі жити далі
парадокси хиби і ума
тисни череваню на педалі
навіть якщо ровера нема

20.12.2016

Колихаю тебе, рідна ластiвко,
Люба ягідко, миле сонечко.
Заглядає до хати дрімотонька,
Разом з мiсяцем у вiконечко,

Хай насниться тобi, моя квiточко,
Волошковий рай iз веселкою,
Хай зігрiє цілунками лiтечко,
Хай наспiвує соловейками.

Оченятка твої вже злипаються,
Їм шепоче сон щось тихесенько.
День iз нiчкою розминаються,
Обіймають дитинку малесеньку.

Ось так, життя все в каламуті
Проходить під диктовку зла.
Країна ј люди, все забуто,
В пекельні кола владь звела.
У боротьбі, в смертельніј січі
Зіјшовсь ди*вол із добром,
Тримає б*с в ярмі одвічнім,
Позначив націю тавром?
Четвірка, з царського ось роду,
З одним рефлексом. Лиш бере.
Для себе лиш. Не для народу.
А нарід в муках стогне ј мре.

Така ось влади хижа сила.
Дикунства лють. Печерна мла.
Гидь вузьколоба. Боже Милиј,
За що, за що нам скільки зла?
За що караєш Україну,
За що немилосердно б’єш?
Ще ј насилаєш злу годину,
У душу горя додаєш.
Пошли Ти, Боже, долю людям,
А владцям розуму додај,
Врятуј монарха від безглуздя,
О, Господи, нам волю дај!

          10.10.2015

Сніги летять над Харковом грудневим,
У місті всюди біла круговерть.
Зима впіймала місто в сніжний невід,
Засипані яри і балки вщерть.

Повсюди білопінна сніжна зграя,
Мов ковдрою укрила всі садки.
Вже роззимилося на Миколая.
Чекаємо, на носі вже святки.
19.12.16

... Нам так хочеться слів -
їх завжди видається замало…
Але жодні вуста
не замінять очей глибини.
Зазирни і почуй
те, що серце тобі розказало.
У словах многосуть -
забагато у них зайвини…

2016

Пам’яті убитих українців
в ніч з 18 на 19 грудня 2016 року

Чому сніги не білі, а червоні,
А вибухи, немов німе кіно?
У голові дзвенять пекельні дзвони,
Чи я серед зими лежу давно?

То ж скільки не приходив я до тями,
І як далеко звідси вороги?
А смерть мою як сприймуть тато й мама,
За що й чиї я сплачую борги?

Моєю кров’ю плаче Україна,
Моїм життям в донецькому краю.
А після мене – ні дочки, ні сина,
Не лишиться у нашому раю.

Зостанеться єдина і кохана
Самотньою і без мого крила.
Вже не пече, лиш кров’яниться рана...
Немає сонця, дня… Є вічна мла...
19.12.16

Печера (який не який, – а дах!
не гірш дахів на прямих кутах!),
в печері їм тепло було з дитям;
пахло соломою і шматтям.

Солом’яною була постіль.
Зовні молола пісок метіль.
І, уві сні, з дрижаками тіл
на мливо те, щулились мул і віл.

Марія молилась; вогонь гудів.
Іосиф, похмурий, за ним глядів.
Малюк, що за малістю літ не мав
справи нагальнішої, дрімав.

Добіг іще один день – з його
тривогами, жахами; з "и-го-го"
Ирода, зойками війську вслід;
додався ще один – до століть.

Родителі тішились немовлям.
Дим віднайшов собі щіль, жалям
слідом. Лиш віл тяжким духом був
зі снив навісних(або мул) зітхнув.

Зоря дивилась через поріг.
Єдиним у світі, хто знати міг,
все, що погляд той означав,
був Малюк; але Він мовчав.



«1995»

***
Може і думали, може й гадали…
Тільки чому так активно мовчали?
Як не годи, а «кошмарити» слід,
щоб не мовчали, як риба об лід.

***
У полум'я не доливайте масло,
коли палають душі поетес.
Але оберігайте цей процес.
Коли на сайті смаленим запахло,
тоді до нього є ще інтерес.

***
Поезія ніколи не дрімає.
І у стакані буря настає,
коли повіє те, чого немає.
Нічого із нічого не буває,
зате ажіотажу додає.

***
Коли поети, знані поза очі,
уперше в очі глянуть візаві,
обов'язково, хай і проти ночі,
обнімуться розкуто і охоче,
як родичі по духу і крові.

***
Патетика і етика – полярні.
Виконуєш ти правила чи ні –
якщо слова нещирі й фамільярні,
усі аудієнції – нудні.

***
Не поривайся у двері парадні
і не чіпай за анфас.
Поки потуги твої делікатні
і по обличчю нічого не ляпне –
все обійдеться нараз.

                              2016

Попрощався Жовтень,
В дорогу зібрався,
Своє вбрання жовте
Кинув Листопаду.

А той його мочить,
Мабуть хоче прати,
Наступної Осені
Буде одягати.

Бо у Грудня-брата
Кожушок біленький,
М"якенький, пухнастий,
Валянки тепленькі.

З вовни рукавиці
І шапка із хутра,
То ж він не боїться
Морозенка й Хуги.

Він із ними дружить,
Бавиться у сніжки,
Разом вони будуть
Стелити доріжки

Миколаю-діду,
Який прийде хутко
Та маленьким діткам
Принесе дарунки.

2016 р.

Біжить струмком дзвінкоголосим,
Веселу пісеньку співа
Твоє й моє дитинство босе -
Найбезтурботніша пора.

Зелен-весною квітне юність,
Молодість літечком буя,
Усе росте та плодоносить,
А зрілість - врожаї збира.

Підсумки осінь підбиває
Негідних вчинків й добрих справ.
Так непомітно вже ступає
Тихими кроками зима.

Насипле щедро снігу в коси,
Спогади будуть й каяття,
І радості й печалі сльози.
А все разом оце - Життя.

2016 р.

Хата натягує вітер на плечі,
Комин до неба думками росте,
Втомленим звіром вляглася хуртеча,
Снігом занесло кущі хризантем.
Хвіртка чекає господаря звично,
Тиша морозом вбирає усе.
В шибку маленьке втулилося личко:
Татко ялинку із лісу несе.

18.12.2016

На яблуню ще молоду
Дивлюся… Вітер дме щосили…
На гіллі яблука в саду
Іще із осені лишились.

Іще тримаються вони,
Хоч по одному опадають,
Неначе крапельки весни,
Укриті сніговим розмаєм.

Вони - як спогади – мені
(Привиділося так тепер це!) –
Про дні кохання осяйні…
Лишилося - замерзле серце…

Немов би яблуко висить.
На вигляд ще рум`янощоке.
Та лиш торкнись його на мить –
Відчуєш омертвілі боки.

Краса, краса… і мерзлота.
І тільки спогади-есеї…
Немов любов замерзла там –
В лабетах черствості твоєї.

18.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Жіночі портрети.
Її силуети,
яка і тобі не чужа.
Лукава усмішка,
оголена ніжка...
І хай пропадає душа.
Буває чарівна,
буває – наївна
у щирій своїй простоті.
І раптом, здається,
торкається серця.
А ми, як усі – не святі.
Омана надії.
Опущені вії
ховають агат мигдалю.
Русяве волосся
і очі розкосі,
які я і досі люблю.
На що таке щастя –
коритися ласці,
минаючи файні місця?
.........................
А ми – непутящі,
тупі і пропащі
не чуємо їхні серця.

12.2016

Жінка – не казка,
Жінка – не повість,
Не повсякденність,
Не випадковість.

Жінка – то вище,
Жінка – це ближче.
Очі – ув очі,
Обличчя – в обличчя.

Серце до серця
Доля злучає,
Тіло до тіла
Броду шукає.

Все, що стається –
Не випадково.
Жінку пізнаєш –
Тільки в любові.

Слухавку тримаю біля вуха,
Очі не відвожу від дверей, –
Цілу ніч шумує завірюха
Голосом недоспаних ночей.
Дідусю самотньому не спиться
В мороці сріблястої краси, –
Незабутні бачаться обличчя,
Чуються знайомі голоси.
Спогадів лишилося чимало,
Радощам й утіхам завдяки,
Раз дівки до болю цілували
І до гаю кликали жінки.
Сипався іскринками додолу
Цвіт і лист з обтрушених дерев,
Хоч і не хотів у дружнім колі
Рахувати кількість королев.
Їх було, як шерсті на лисиці,
Як в старого спогадів у снах, –
Та нема потреби, щоб різниця
Виразно відтворювала шлях...
Слухавку тримаю біля вуха,
Очі не відвожу від дверей, –
За вікном вирує завірюха
Голосом недоспаних ночей.
17.12.16

Словами ніжними і поглядом ласкавим
обволікаєш так, що плівку хочу
віддерти чимось, змити із обличчя,
з душі своєї.
Як і любов твою,
котру приймаю
антибіотиками,
лікуванням -
від більшої хвороби.
Та верне вже від млосного терпіння,
від осаду стійкого піклування
(тепло ще більш посилює нудоту).

Як вийти із безглуздого двобою
твоєї муки і мого безсилля?

17.12.2016

…і ця радість живе на губах
хто розбещений наскрізь вітрами?
не торкавсь, не чіпав, а пропах…
і не кішка пробігла між нами
і ця радість солодкий наш гріх
віднесуть на поталу як здобич
ледве стримує сльози крізь сміх
не Одеса, не Львів, не Дрогобич...
і цю радість не стерлась з лиця
заховалась назавжди в підручник...
якщо пішки дійти Трускавця
чи звернути ліворуч від Бучі -
і ця радість вже буде з гори
абрикосовим цвітом дражнити
як мурахи - з кори до кори
як волошки і мед, і як жито…
17.12.2016.

Я тут, Інезілья.
Я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Як вітер я вільний.
І хто мені рад?
Гітара – у лівій,
у правій – булат.
Тебе під гітару
розбудить мій спів.
Єдиним ударом
поб'ю ворогів.
Тебе я сховаю
під чорним плащем,
суперників зграю
відваджу мечем.
Я тут, Інезілья,
я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Шовкову драбину
додолу спускай.
Інакше загину –
і з вітром шукай.

2010

ФІГУРКИ НА СЕРВАНТІ

Ковзанка. Вікторіанські часи.
Личка з тендітної порцеляни.
Всі троє сповнені лагідної краси,
жіночні капелюшки в дочки і мами.
Хлопчик сидить і дивиться, як
мама сестричку підтримує ніжно.
Стільки турботи в його очах!
І ручки склав він утішно.
В нахиленій позі його—порив
допомогти, коли треба.
Дікенс їх, певно, такими творив
дивлячись в сіре небо.
Він з ідеального їх полотна
кроїв у мрячнім тумані.
Раю загубленого луна—
в музиці, книгах і порцеляні.


CЛОВА
«Ну що б, здавалося, слова?..»
(Т.Шевченко)

Слова—ніщо, лиш музика за ними,
лиш дивно розтривожена печаль.
«Іди за нами», -- прошепочуть рими.
«Почуй мене», -- озветься стиха даль.

І в їхнім потаємнім діалозі
звучатиме бездонна таїна,
і стане лиш єдина в допомозі
нервова і вібруюча струна,

що між чуттями змішано-складними
озветься і покаже тобі курс.
Слова—ніщо, лиш музика за ними:
короткий схлип, і дихання, і пульс.


ДВОЄ

У неї є його дитячий голос --
      дзвінкий, настійний,
любов'ю довгожданою — обручка
      з його обіймів.

Йому ще тільки сім, і їй належать
   усі одразу
і відкриття його малого віку,
      й гіркі образи.

До загадки життя у неї виник
    безцінний ключик,
і подарунок цей дивує, тішить,
   лякає, мучить.

Тікає сон вночі, щемлять повільні
    світанки сині.
Вона одна із ним в цілому світі,
   в чужій країні.

Якої помочі в кого питати?
   Вона не просить.
Не поведе їх в путь від небезпеки
   розважний Йосип.

Сім літ — перлинами з дитячих вуст,
   пухнастим скоком.
Дорослішання мчить назустріч
   тунельним оком.

Ти десь далеко в світі моїх мрій.
З тобою прокидаюсь я і засинаю.
І в голові я чую теплий голос твій,
І дотик ніжний добре пам'ятаю

Приходь щоночі хоч би у ві сні.
Ми будемо триматися за руки,
Ми будемо тонути у красі
Яку в житті могли би ми відчути.

Весняний дощ, прошу тебе
Ти лий так сильно, як ніколи.
Хай твій потік усе знесе,
Усе сумне, що в моїй долі.

Без парасольки я піду
Хай краплі по щокам стікають.
Якщо нічого не знайду
Я вірю мрії не зникають!

(казка)

А художник-Дощик
Пензлем малював,
І собі у поміч
Вітерця узяв.

Порозводив фарби
Яскраві і гарні,
Та з Вітром загрався -
Все порозливав.

А вони змішались
В різні кольори,
Дощик став, заплакав:
-Що ж мені робить?

Фартушком яскрави
Сльози витира
Йому Сонце Ясне
І його втіша:

-Ти не плач, мій брате,
Швидко подивись
Які ж бо прекрасні
В картини тони.

Все, немов у казці
Сяє-виграє.
Дощик усміхався
Задоволений.

2016 р.

Ікону святої Варвари
Священник мені дарував.
-Щоби зло та біди минали,
Так щиро й сердечно бажав.

А церкву Варварівську нашу
Відвідувать часто могла,
Молитися, свічку пооставить,
Здорова й щаслива була.

І радісна вийшла із храму,
Аж серденько "било у дзвін",
Дарунок отця пригортала
Дорожчий всіляких скарбів.

2016 р.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Де твоя правда, друже? Там, де чужа олжа
ходить нага по світу, просить на хліб гроша.

Де твоя втіха, друже? Там, де земна біда
тоне у морі щастя без берегів і дна.

Де твоя мрія, друже? Там, де весни розмай
конику шепче палко: грай, мій скрипалю,грай!

Де твоя воля, друже? Там, де свята любов
поміж ганьби і воєн все ж обирає кров.

Де твоя віра, друже? Там, де зоря небес
мовить устами Бога: мужньо неси свій хрест.

Де твоя доля, друже? Там, де земля батьків
вкотре стає до бою з ігом лихих років.

16.12.2016

З року в рік зростає ворожнеча
Між людьми, як повінь весняна, –
Як під вітром висвисти хуртечі,
Як туману мутна пелена.
Наче хтось, невиліковно хворий,
У недугах морщачи чоло, –
Густо сіє поміж нами горе,
Щоб усім несолодко було.
І нема ніякого рятунку
Від його гріховних намагань
Недовіру вкрапити в стосунки
Насолоди й радості братань.
Затіняє шкода добрі речі,
І німіє правда рятівна, –
Поміж нами зріє ворожнеча
І міцніє розбрату стіна...
16.12.16

Відлунюють мотиви пережиті
і почувань веселкових розмай.
Життя дарує незбагненні миті
і час від часу грається: «Згадай…»

А не було ні фальші, ні лукавства,
ні присмаку здобутих перемог ˗
лише пташино-солоспівне царство
і небосинь, розділена на двох…

Та мудрий час означує фарватер
і контури реальних берегів…
А незнищенні пам’яті пенати
ще бережуть сліди минулих днів…

2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

Втрачає пам'ять дати і події,
Географічні назви й імена,
Та поки думки русло не міліє,
Душа іще не висохла до дна.

Життя нас переповнює ущент
В усій своїй трагічності й комічності.
Та кожен з нас у будь-який момент
Висить на волосинці перед вічністю.

Маємо, що маємо, – забудьмо.
Хай наснагу інше додає,
наше буйне стоголосе, – будьмо!
Отоді і маємо своє.
             А ми такі, що нас не подолати.
             У рідній хаті воля – над усе.
             Ми козаки. Вітчизна – наша мати,
             а віра перемогу принесе.
Як у лузі зацвіте калина,
оживає пісня голосна.
Залунає мова солов'їна –
заквітує і її весна.
             А ми такі, що нас не подолати,
             бо Україна-мати – над усе.
             Ми козаки, атланти і таланти,
             а рідна мова націю спасе.
І далекі велеси-бояни,
і мої діди із могікан
вийдуть ще сухими з океану.
І заграє море-океан.
             А ми такі, що нас не подолати.
             І поки Україна – над усе
             ми маємо її обороняти,
             а шабля нам свободу принесе.

12.2016

Вона купує нову сукню,
Аби змінити щось в собі,
Аби наліт суми у грудні
Лишився снігом. Ні – журбі!

Вона купує нову сукню,
Аби подобатись собі...

Вона кидає шаль на плечі,
Аби зігрітися теплом,
Його тепло було б доречним,
Та загубилось під вікном,

Вона кидає шаль на плечі,
І шаль потрібна їм обом...

і на високих на підборах –
вона завжди на висоті,
і без підборів – в капцях милих –
луна на власній частоті,


і без підборів і мейк-апу –
луна на власній частоті...

У недосяжнім піднебінні
Пасуться вівці у отарах
І хвилі котяться невпинні,
Які сягають вище хмар аж.

І, наче Сцилла і Харибда,
Помножені на два і вісім,
Із гуркотом здорові брили
Одна об одну б’ються вміло.

Течуть річки і водоспади,
Димлять вулкани, землетруси
Догори дриґом розкидають
Все, що потрапило під вуса.

А вище є хребет високий
З двома печерами гірськими,
А далі зовсім не два ока -
Озера це сталево-сині

З чагарниками, наче дуги,
Перед якими два провалля,
І поле, зоране не дуже,
І ліс густий і непролазний.


16.12.2016

Кожному автору – по коліщаті.
Сни пелехаті. Горять сіножаті.
Баба Зима відморозила носа.
Зося моя не боїться Мороза.

Кульмани кляті поїли зефіру.
Чує Мальвіна – П’єро у ефірі.
Нюхає Сян аромати модрини.
Жовто-блакитні снують пелерини.

І, як чопи, біля Чопа – таможня.
Грають у покер. У дурня – не можна.
Рейк поміняю на шпали і рейки.
Вірю безбожно у вірус ремейку.

І протираю я очі вологі:
"буду як діти..."... "мережу еклогу"...

Хочу зубами гарячу пампушку.
Фалди кусаю... А де Попелюшка?

16.12.2016

- Немає часу – кажуть вчені.
То все ілюзія, мара,
Ненаукові теревені –
це усвідомити пора.

Тоді і вічності немає,
одна лиш мить і є жива,
та хто у сіть її впіймає,
коли ось є і вже нема.

Я туманію в тиші ночі.
- Не цокай, враже, на стіні!
Ач, розвелося вас, неточних,
у кожній хаті на селі.

Та й у містах їх, галасливих,
теж не бракує, вибір є.
Нема на те альтернативи,
хоч кожне тікає своє.

Немає часу, то і добре.
Залишусь вічно молодим.
Мої літа такі хоробрі,
але й бояться разом з тим…

А крім усього, всі щасливі.
Не помічають – ось секрет.
І лиш годинники-дурила
уранці будять на омлет.

Встають із ліжка напівсонні
і, позираючи на час,
до праці люди, наче коні,
рушають всюди й повсякчас.

А часу байдуже до того,
чи він є сущий чи фантом.
У світі яви і живого
злилися Хронос з Кайросом...

16.12.2016

А пам’ятаєш, зрадив ти мене?
Відмовився так просто, так буденно.
Я змовчала, я не пішла вогнем,
От тільки світло стало наче темним.

… Дивлюсь на тебе, у очах тепло,
Радію, що ти є, - душа не зникла.
Пробач, що аж сьогодні запекло -
Чекала, що і ти до зради звикнеш.

15.12.2016

Колесо вічності. Купелі-страти.
Скирди розкриті, сніжок пелехатий.
Діда Мороза відставка - на носі.
...їде з дарунками Зимонька-Зося...

Сотня конструкторів, тонни зефіру,
Маски Мальвіни, П`єро - брудно-сірі,
Снива-стрічки з ароматом модрини.
Жде сніговик голубу пелерину.

Десь біля Чопа зупинка - із рейку,
Строчать шестірки розлогу статейку.
Внуки Варавви плямисто-ікласті
Вірять безбожно у віруси щастя.

Носить хурделя серветки вологі:
"будьте як діти..."... "мережте еклоги"...

Клацає дрібно зубата вертушка.
Трен закусила... Пройшла Попелюшка.


2016

Отака хрумка палітра біла,
Що сьогодні вистелила ніч.
Відлетіла осінь, відлетіла,
Відлетіла всім вітрам навстріч.

Поскидала золоті одежі,
Що би ними грілася зима.
Відлетіла за незримі межі,
Відлетіла осінь і нема.

Білим снігом куриться дорога,
Холод заповзає до душі.
Осінь залишила тільки спогад,
У якому ще січуть дощі.

Відлетіла осінь, не поверне,
Вже зимі віддала всі права.
Щоб земля очистилась від скверни,
До Святого Божого Різдва.

2016р.

                              І
Лікує час, коли даємо відсіч
і маємо окрилене перо.
Але літа, помножені на вічність,
у результаті все одно – зеро.

Усе дає сіяюча надія,
а забирає віковічний Вій.
Лобами б'ються біси і месії.
А біль у тебе буде – головний.

І що із того, що міняєш пера
і нальоту міцнішає крило?
Од піонера до пенсіонера
усе уже у Лету утекло.

Ніхто до раю не малює візи.
І небеса очікують дарма
і тих, у кого долари й валізи,
і тих, у кого й шеляга нема.

                              ІІ
І що тобі дає маестро-майстер?
І заратустри, і еклізіасти
не відали самі, куди іти
і як іти, не маючи мети.
Кому ти не світи, кому не застуй –
свічею догораєш лише ти.

Ніде немає і не буде Феї.
Феєрією, казкою, зорею
куди не йди – очікує Аїд.
Ілюзія цієї епопеї
у мене, і у тебе, і у неї –
лишити по собі яскравий слід.

Не зупиняє колесо магічне
коловороту часу. Далебі
усе існує у новій добі:
реальне і уявне – утопічне.
І поки уповаємо на вічне,
то нащо епітафії собі?

12.2016

Мелодій давніх і сумних
Ловлю журбу нову,
І повертаюсь знов до них,
Їх спогадом живу.

Лишився спогад тільки... Сни
Розтанули, як сніг,
Вони забули ці лани,
Цю широчінь доріг.

І лиш далекий небокрай
Відчує їхню суть,
Лиш він згадає їхній край
І зможе їх забуть...

Відгомін стихне назавжди,
Коли зійде зоря.
Ти не шукай його сліди –
У них журба моя.

2006.06.01