* * *

Коли вже та весна, о, йоханий бабай?!
Та це я не про Вас. Помилуйте, сержанте.
Триває між теплом і лютим боротьба –
ну, я рознервувавсь… Ну що мене – саджати?

Коли вже білий цвіт покличе у сади,
коли уже сміття позбудеться перон цей?
За «йоханий бабай» ніхто ще не судив –
ото ж, не варто й вам,
моралеохоронці.

А вітер не стиха. А потяга нема…
У Шармі – штиль і плюс. Від заздрості не тріснути б!
Сумний холодофоб, нещасний травнеман,
чекаю і терплю. Радію святу Стрітення.

мить навчає світ не боятися
умираючи біля скронь
життя першого чи дев’ятого
утікаючи із долонь

молитовного боже праведний
царю вічності що єси
в небесах святих наче каменем
злою карою не виси

не жаліє нас доля кожного
чи не кожного через раз
не знайти когось нетотожного
що не відає горе-час

дочекатися болю світлого
і туман-сльозу на траву
замести гріхи каянь мітлами
і прокинутись наяву

08.02.2017

***Трохи екзотичне***

Із розкішною панною
(хоч голівка пуста)
До Нірвани ми падали
У кружлянні листа

Віртуозного па-де-де
(не зваяє Роден...)
Ти ще вдягнена де-не-де...
Трохи згодом - ніде.

Провалились до рання ми
В матіолові сни
Із розуто - торканнями
Ніг струнких білизнИ....

А за ІНШИХ ОБСТАВИН я
Ще тебе нахилю...
Ах ви ж ІНШІ ОБСТАВИНИ!..
Я також вас люблю...

За пікантними стравами
(ти на блюді курча,
мною міцно приправлене)
Ми проводимо час.

Перелитий у келих сум
Порожніюче зник...
Переконливість голосу -
Видатний показник

Розділитися нАдвоє...
Поєднатися знов...
Ах ти ж гріхопривабливе
Пізнавання основ,

Як наповнений золотом
Розкусити горіх -
Чоловічий обов"язок
(Чи солодкий наш гріх...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117020800987

               VІ(персона із вагона)
А ось поет-громадянин
неміряного віку.
Йому не заважає тин,
але оскільки я один,
охороняє жінку.
У нього фурія слабка
на голову буває.
Мені їх жаль. Судьба така
у відставного вояка,
що я усе прощаю.
Нехай радіє, що живе
і хвалиться даремно,
як пасажира у еСВе
отруював таємно,
як убивав на чужині
людей у спину – на коні
з нагана Кім Ір Сена.
Нехай показує свої
високі нагороди,
за те, що жив на врожаї
таємного сексота.
І як, не маючи душі,
сміливий і відважний,
присвоював пайки чужі,
але писав такі вірші́
о верности лебяжьей.
І як гордилася страна
сібірскімі стрєлкамі.
Яка ціна, кому хана
у бойні між боями.
І як сміливо роззував
убитого солдата,
і як за Сталіна стріляв
у свого лейтенанта.
І як чіплялися йому
заслуги на погони
і за УПА, і за ОУН,
і за «заградзагони».
Йому і нині ще війна
за мать-Расєю – мать родна.
Годує п’яних-ситих.
Медаль у нього не одна
і кожна – за убитих.
Лякає іноді, що є
у нього ще набої,
наган від Кіма за досьє
у ро́ки параної.
Та пасіює лисий пень
і виступає піна,
коли почує, – добрий день!
і, – слава Україні!

………………………........
Надокучаю я комусь.
Усе відомо. Все це всує.
І що я тільки не почую
уже й дивитися боюсь.
Самі дивіться, посполиті.
Немає диму без огню.
І хай ненаситні і ситі,
і срамота у позі ню
мої фантазії у ситі
перевівають на брехню.
І я там був. Меди не пив,
але чував не раз, а більше,
які картини найчастіше
являв совіцький детектив
передовий і найчесніший.

                      але і це ще не кінець.

Він виходив із міста і здалеку не було видно,
Що несе у руках, чи хреста чи дворучний меч,
У повітрі стояв запах свіжого прісного тіста
А зустрічні жінки згадували історію своїх втеч.

Він колись розповів їм про кожний із своїх шрамів
І промовчав про той, що через Неї одну.
На його черевиках пил монастирів і ашрамів,
Хоч ходив він і не по воді, переважно по дну.

Він би може й хотів колись голову прихилити
До чиїхось колін, але Та, що його приняла б
Кажуть досі ще не з’явилася на цьому світі,
Ну а іншим він вічний слуга, але жодній не раб.

Він мовчить у юрбі, і мовчить наодинці з собою,
Бо давно все сказав, не залишилось більше слів.
Є одне, але він береже його для останнього бою,
Аби наостанок промовити, як вижити б не зумів.

Я вдивляюся вкотре у простір, у себе, в тумани,
Шукаючи трасу останньої з його власних втеч,
Поки ниють ночами у серці мені його рани
І ввижається у руках чи то хрест, чи дворучний меч.

Почув якось тетеря солов’я:
– Хотів би заспівати так і я.
А соловей йому: «Учися брате,
але потрібно з гами починати.

Тож прилітай удосвіта в садок:
найперше почнемо із ноти ДО,
а далі – РЕ, МІ,ФА і, без принуки,
до ноти СІ – оце й уся наука».

Назавтра зранку сіли за урок:
за гаму узялись за кроком крок,
але, як не старався тетерук,
не міг і нотки вивчити без мук.

Ніяк не заспіває той мотив,
що соловейко легко виводив:
– Твоя наука – марнота марнот,
майстерніше співатиму без нот!

-----
На сцені теж, буває, безпардонно
глухі тетері мучать мікрофони,
хоч кирпу гнуть – ні голосу, ні слуху:
«зіркам» слони так само топчуть вуха.

03.02.2017

Дай мені ще життя, й наспіваюсь вволю
в кафе "Рафаелла". Або до столу
сяду. Чи втілюсь у меблі, коли в бувальцях
тих іще побувалій, співанці не завдасться.

Позаяк ні епохи без кави і того ж джазу
не мине, пристосуюсь щомога сприяти часу,
щоб з криївки, з-під лаку й пилу, бодай в шпаринку
бачити літ за двадцять розквітлу мою кровинку.

Знай, що я буду неподалік і май завсяк на увазі.
Бач, і бездушна позірно річ нітиться в позачассі,
надто, як речі з виду крупніші за тебе й старші.
Заваж і жагу очікувань в моїм новім антуражі.

Тож люби їх, не оминай, бодай які вони давні.
А там і неясний абрис, в бентезі, геж, не оманній,
тобі заледь знакомитий, згукнеться на обнадію.
Спішу, Ненсі, вірша дотісую і трішки дерев’янію...
«1994»

Все більш розпливається значення слів і речей,
і тоне у далечі погляд коханих очей.
Позаду лишаються кривди, тривоги, труди,
життя постає ніби символів знаних ряди.
І ти ще за сміхом ховаєш цікавість і страх,
а очі виказують ту найпильнішу з уваг,
що – в гіллі ряснім новозрубаних впалих дерев,
в стрілі антилопи, яку переслідує лев.
Твій зір понад голови лине і понад часи,
в обставинах місця – ні сенсу нема, ні краси,
і тільки одне гріє душу, холодну, як скло,
протяжливе – тих, хто лишається вдома – тепло.
Ти знаєш – доходить до краю ця п’єса чи гра,
щось тихо чекає, а значить – в дорогу пора,
і двері відкриті, і світлими стали труди,
і ти, як лосось, відчуваєш підказку – куди.

Іде вистава і личин
у ній не менше, ніж акторів:
і Вічний Жид, і сучий син,
і топлес неба – юні зорі.

Міняє ролі режисер:
ось ти герой, а ось іуда,
а ще ковбой, а ще тапер…
За «Мурку» плата – два ескудо.

Кишеню часу гріє зло.
Світ поділили частоколи.
Пливе Харон. Суши весло!
У кого нині є оболи?

Відтінки чорного на смак.
Відтінки білого на дотик.
На небо вішають собак.
Із духу виліз нео-гностик.

Іде вистава. Флеш юрби –
"цепна" реакція загалу.
Усе на "Біс!" було б, якби
не вийшов дідько до фіналу…

07.02.2017

Зав'язавши слова
У тугий і заплутаний вузол,
Заховалась душа
Між остатками фраз, мов лахміть.
Відучора ми вже
Не родина,
І, навіть, не друзі.
Мов китайська стіна
Поміж нами зневіра стоїть.

І бажання нема
Подолати столітнії мури,
Збудувати життя
На підвалинах зрадних навік.
Краще плаха на мить,
Аніж довготривалі тортури,
Де прощенням катує
Віднині чужий чоловік.

І само розчинилось
У просторі душ наших коло.
Не розтав на асфальті
Зчорнілий утоптаний сніг.
Не жалію себе,
Розриваю всі пута довкола,
Щоби вийти за межі
Протоптаних нами доріг.
06.02.17

- Якби я знала! Боже, як болить!
Накласти б руки, та немає сили.
Якби я знала цю останню мить.
Ти допоможеш? Ти не кинеш, милий?

Не сподіваюсь, не молю, не я.
Навіщо так болить? Чи зрада Божа?
Піду у вічність, вічне небуття.
А ти один, і Він не допоможе.

Але живи. Не відай тільки як.
Що люди? Різні, кожен на помості.
Ославлять, втопчуть.
Боже,
дивний знак,-
вже не болить,
і не німіють
кості.




07.02.2017р.

Війна у селах,
у містах,
війна у душах...
Яка ж вона...
Чому вона?!.
Я жити мушу!
Боротись мушу,
бо як ні -
впаду безславно.
А ворог
витопче й сльозу...
було так здавна.
Топтавсь по серці,
по душі
і по молитві.
І не було на цій землі
кривавіш битви
ніж та,
що з віри проросла
чортополохом.
А що любов'ю не зійшло -
укрилось мохом...
Старезний світ,
старезні дні
і душі сиві.
І сивий біль
торкає струн
журни'х, плаксивих...
Війна...
Війна, як чорна твань
на полі жита...
Прокинься, Янголе мій,
встань,
не дай мя вбити...
2017

А заримовані рядки -
Поезія не завжди,
І разом прожиті роки -
Не всі назвуть це щастям.

Гарні облесливі слова,
То не усі правдиві,
Брехня ж солодкою бува
І вірять їй, на диво.

Не люблять правди всі, на жаль,
Гірка вона частенько,
Не знать яка душа чужа -
Чи щира, чи нікчемна.

Коли ж в твою полізе хтось
І сипле "сіль на рани",
Не зрозумієш ти його
Ту в"їдливість й цікавість.

Хочеш комусь допомогти,
То запитай спочатку,
Найкраще допоможеш ти -
Якщо не заважати.

2016 р.

від людини залишаються дати…
від людини залишаються діти…
обирає кожен – ридати
чи ридаючи радіти… радіти...

Коли зима скінчиться біла-біла,
зі стріх притьмом закрапає весна -
забуду все, що в серці наболіло
і закружляю вальсами у снах...

Не стану перейматися журою,
Забуду про хвилин чіткий розміт
і стане звичне усього лиш грою,
стрімким акордом вигорілих літ.

Я знову буду юнкою палкою,
і співом солов'їним у гаях...
Коханий мій, побудь отут зі мною,
де зорі понад нами в небесах

немов колись, де ми з тобою юні...
в обіймах ніжних з ночі до зорі
збиваєм роси, що тумани врунять
о тихій передранішній порі...
2017

У проекціях снів,
Де літають бажання фантоми,
П"ються вина міцні
І обличчя фатально-знайомі,

Що поглинув Молох,
Світлотінню тендітно спливають,
Ми з тобою удвох
Від розливу жаги спочиваєм.

Колисає Морфей
Наш перформанс із тіл опіковий,
Де я був корифей...
Сон утоми... Ну що ти накоїв?

Ми неначе одне
У одного поновлюєм сили...
Ти мене... Це мине...
Вже минуло... Прокинулась, мила?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117013001469

Її нікому й ніколи не було видно,
Та всі знали, що вона неодмінно тут.
Багато кому було перед нею встидно
І всі робили вигляд, що її не ждуть.

Її голос не переміг би на талант-шоу
Бо і кастінгу напевно вона б не пройшла,
Але вона говорила - і всім відбирало мову,
А очі заступала якась біла імла.

Її портрети не висять у галереях,
Та кожен бачив напевне її у снах,
Скільки народу полягло заради неї,
Стільки ж загубилося на її стежках.

Її не можна назвати, ще немає такого слова,
І забути її так само неможливо ніяк.
Вона слухає тебе і чує, знову і знову,
Без чому, без навіщо, тому що і позаяк.

Може марно я вкотре вінки із літер
Виплітаючи мучуся знову й знов
Та не вщухне у серці незримий вітер
І не згасне до неї моя любов.

06.02.17

Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

               IV(і з іншого боку)
Кацапи з чотирьох боків
мене одного оточили.
І може, що не на віки,
але «похоже» – до могили.
І що то діяти із цим?
Ой не нарають і поети.
Але відомо із Інету,
такі сусіди – не калим.
І ради лінії сюжету
я намалюю й ці портрети,
аби не путали ні з ким.
Він – майже доктор. Самоучка,
усіх наук я не назву,
та ясно, що хороша сучка,
коли погнали з еСБеУ.
Це не про неї. Є обручка
і нібито у дні відлучки
йому не треба Маріул.
І він у неї – підкаблучник.
А оба, – вай! і караул!
Гальма немає у макаки.
Оце і є її ознаки.
І що за диво, як щодня
на Раші казяться собаки,
у Лугандонії – різня,
а за тинами забіяки
і шолудива кацапня,
і всяка братія совкова,
що уповає на юрбу,
і убиваючи, готове
охороняти і на слово
увіковічене табу.
Але обоє – «патріоти».
Буває мовою, – гав-гав!
Вона би – Путіна не проти,
а він би – Няшу обійняв.
Кацапія – нечиста сила.
Завоювали, захопили
і перелази, і тини.
І пасіює тупориле,
не об'являючи війни.
І – начувайся, українець.
Коза накручує бика
і лізе битися ординець.
У нього місія така.
А я старий, а я гидую
уже й дивитись на таке,
де розуму шукати всує,
якщо утрачене людське.
Воно машиною багате,
а їздить по моїй землі.
Ой, виживають нас із хати
несамовиті москалі.
І гонорове, і лукаве
не має совісті і меж,
і на безверхого управи
у цьому світі не найдеш.
Нема поліції у мене,
хоча держава ніби є.
бо наші любі полісмени
шанують того, що дає.
Бо є і відео, що пише
і зафіксовує мене...
Тому – лишається одне.
І я у пам'яті залишу
як аплікацію Мане,
яке із них обох ...тупіше
і на всю голову дурне.

               V(мої АТО)
Нема ума – нема надії.
І як же знають вороги
закони мімікрії.
Як я – із лівої ноги,
то їм уже – не до снаги
мої природні дії.
Я не такий сякий-такий,
як їм, буває, треба.
І що умію залюбки
у ці напружені роки
триматися за небо.
Та не умію, як вони,
судити і пиляти.
І я ховаюсь за тини,
аби подалі од стіни
і дулі не сукати.
Бо, бачите, вряди-годи
у неї щось буває,
а у коханої біди,
аби узяти в рот води
ума не вистачає.
Така натура москаля
із рану до обіду.
То між собою, – ля-ля-ля,
аж пір’ям віє на поля,
то разом – на сусіду.
Вони сьогодні заодно,
але нема терпіння,
і скаче мавпа за тином,
і кидає каміння.
За те, що я, такий, як є,
і іншим не буваю,
і на моє у них досьє
чогось не вистачає.
А є то видумки її,
то брехні на людину,
що я чаклую врожаї
і застую рослинам.
І є догана не одна,
що я працюю дотемна,
марою одягаюсь,
лякаю їхнє кошеня,
буває, стукаю щодня,
а то і …усміхаюсь.
І є у мене не одна
Маруся і Марися...
Але до рівня дикуна,
як ця сімейка ще одна,
я ще не опустився.
Така свідомість у совка,
і біографія така,
що я́к би не учились,
на рівні п'ятикласника
і двієчника-сопляка
були і залишились.
Колись хвалився, як бував
у ролі супостата
і як у еСБеУ украв
психодегенератор.
І опромінює мене
через вікно напроти.
Таке і Путя не утне.
І як же кара омине
такого ідіота?
................................
Усі ми ближні. Селяві.
Веселі і печальні,
і слава Богу, що живі
і за АТО із візаві
не маємо медалі.
Але скажіть, що наяву
бажаючи безпеки,
я не по Біблії живу,
коли почую, – пасть порву!
І не пошлю
                      далеко.

                                             а далі буде

http://makrus-studio.com/node/1371

Помолись за мене, матінко, сльозами.
Світанковою зорею підведись,
На коліна опустись під образами,
Чистим, щирим серцем Богу помолись.

Я не вмію так, як ти, молитись,
Досі праведні звертання не знайшла,
Де мені, таким словам навчитись,
Щоб моя молитва до небес дійшла?

Як за себе грішну Бога попросити?
Зачерствіле серце болем не щемить.
Виплакані сльози важко відродити,
Мертвого зерна землі не воскресить.

Помолись за мене, засвіти лампаду,
Чи, принаймні, свічку, тільки засвіти,
Відведи, матусю, покарання, зраду,
Адже так за мене зможеш тільки ти.

слова - 2006р. музика - 2014р.

Робити світ добрішим - єдина моя мрія.
Писати такі вірші - де жевріє надія...
Терпіти пересуди та гордим не коритись.
Вони всього лиш люди - не варто їм молитись.

Мельничук Орися


Щастя є...воно в тобі,
ти вір, що все можливо.
А написані тобою вірші-
це твоє маленьке диво!
Це твоя перевага і кара
бо самотність диктує слова.
Вона щастю звісно не пара,
але в неї є своя краса.

Мельничук Орися


Згубилася віра ,пропала надія ,
солодка любов полином поросла!
Лишилась одна заповітная мрія
та високо в небі літає вона...

Мельничук Орися

Укрила землю пелена, немов сутана.
Регоче в небо сатана, від крові п’яний.
А там, у висі, душі тих, що мали крила…
А на згорьованій землі ростуть могили…
Та світ ледачо не прокинувся зі сплячки:
Єлеєм – тільки за балачкою балачка,
Не чує вперто сопуха Армагеддона…
А духи демонські злітаються з-за Дону…

06.02.2017

Поле моє, полечко,
Восени ти зоране,
Весною засіяне,
Влітку колосилося.

Врожаями щедрими,
Золотими зернами
Поту хліборобському
Віддячило повністю.

Руки працьовитії,
Душа добра, чистая,
Радісна й щасливая,
Бо будемо з хлібом ми.

Коли його зібрано,
Тоді можна й піснею
Гарною веселою
Потішити серденько.

2017 р.

Безглузда витівка якась -
отак лякати!

Душа по тілу розтеклась,
в_текла у п'яти.
Не вісь обрала і не вись -
ганебну втечу.

...А Бог ще дивиться кудись
у порожнечу.

06.02.2017

Прощання

А сонце виміряє оком
церковний купол і сумні
ремінісценції бароко
на сволоках та на стіні,
притуленій до гір, до горя.
Триперехресними хрести,
бо як інакше до покори
гуцульське лихо привести,
що з голосами дзвону вільно,
де «Плине кача*…». Боже мій,
життя без обручів – надійне,
якщо пусте воно, в пітьмі,
але осонценим і в леті –
назустріч кулі. Зблиском тут,
а в засвіті… бійців намети
посеред раю і покут…
Найважче мірку з гореплину
знімати сонцеві, відей**,
коли волає мати: сину,
на кого ж ти мене… Збудись!!!
По колу сльози, біль – по колу
давно заблудлої війни.
Святі барокові – додолу,
хоча ні кроку зі стіни…

2017р.

*Пісня, з якою проводжають у засвіт українських героїв;
*мабуть.

ІІ(еволюція завойовників)
Усі реалії і міфи
однакові у всі віки.
Раніше воювали скіфи,
а нині укри і совки.
І Одіссею, й Енеїду
вигадували не дарма,
тому видумувати біди,
коли у тебе є сусіди –
у цьому логіки нема.
Але, куди її подіти,
коли зурочені судьбі?
Це не заручена кубіта,
яку підсунули тобі.
Але, куди його дівати,
коли у рідній чужині
оце опудало пархате
себе нав'язує мені?
Як не крути, одна зараза.
Лихе скаженому – рідня.
А лікуватися од сказу
не хоче клята кацапня.
Воно і мумію усушить,
а почувається праве,
гадюкою залізе в душу,
аби вкусити за живе.
То кров дурна у ньому бродить.
То епідемія така.
Але моя вина яка?
Ачей, коли дурне городить,
в мої обов'язки не входить
укоротити язика.
І що його переконає,
коли воно ні, – бе, ні, – ме
у «завойованому» краї
тебе ніколи не пойме?
Нехай воно і миє лапи,
і ріже сало до стола,
або співає, – о-ла-ла,
але людини із кацапа
не буде, як душі – у цапа,
або кумису – у козла.
………….................
Коли це вигадки, танцюйте
і далі під його дуду.
Якщо не вірите, почуйте,
а я вам приклад наведу.
Нема сугестії такої,
що ласе на чужі покої,
не уявляє там себе.
Її фантазія відома.
Коли тебе немає вдома,
усе у лапи загребе.
Немає і такої рвані
з Рязані і Тмутаракані,
яке тебе не обніме
а далі кості перемиє,
а потім вилиє помиї
і на ім' я, й на реноме,
і у полон тебе візьме
або усядеться на шиї...
І   т о́ г о    буде: сума є!
У москаля – усе своє
і на Алтаї, і у Ризі.
Який не буде сабантуй
і скільки вовка не годуй,
а буде вити, як у лісі.
Ні, я не злий і не сміюсь
із героїчної натури.
Але за націю боюсь,
яку іменували Русь,
а захопили самодури.
Найодіозніша – орда.
Її чекаєш із далека.
Із нею горе – не біда,
і поки не побили глека,
і ллються вина, як вода.
І ця оказія єднає.
Мої сусіди – не гарем,
Які там ваші, я не знаю.
А у моїх є купа тем:
є оковита, як тотем,
і, як тверезі, то немає
ніяких поки-що проблем.
І поливають матюками
велике Пу і …еНеЛО,
якого поміж москалями
неначе зроду не було.
Але минає мало часу
і чую: «ей, давай, налєй...»
І як бувало, й цього разу –
спочатку, – пєй, а потім, – бєй!
Нема питання у матроса,
коли є півнячі бої.
І хто кому розіб’є носа,
усе одно, аби свої.
Аби за шкіру – наше сало…
Вони наїлися немало.
Аж лій лисніє на губі.
І родичалися, і крали,
і за ідеї воювали
у помираючій добі.
Та не бажаю я собі,
аби життя моє минало
у цій запеклій боротьбі.

ІІІ(найближчі через тин)
Ой надоїли короїди
і неотесані сусіди,
що називаються – совок.
Пора би цьому імбецилу
забити цвяха у могилу
або осиковий кілок.
Або у вигляді подяки,
якби то – кожному своє:
його – на хи, її – у с-у,
а комуняку – на гілляку...
Але культура не дає.
Воно командує! Єфрейтор!
І цей порядок не новий.
Пародія. Нікчема – ментор,
а я у нього – рядовий.
Дурної сили завше більше,
і на нейтральній – на межі
її комедія не тішить.
Надоїдають вояжі.
Вона та сама, що й учора –
нахабна люта кацапня.
Немає ради. Люди хворі
і не лікуються щодня.
Хоча болячка і відома.
У яйцелобих яничар,
коли не всі, буває, вдома,
то б'є у голову моча.
Їм, як євшан марихуани –
зело напою алкаша
і лисі клоуни екрану,
якими тішиться душа.
Кіно формує урку МУРа.
Але зате, – яка культура!
Вино, лайно, авто і кіт.
Самодіяльна агентура
його юродива натура
її душа навиворіт.
........................................
Не знаю, що із того буде,
але виписую наган.
Усі сусіди, наче люди,
а в мене – Чіта і Тарзан.
Якби примати мали тяму,
то може й не було б війни.
Але за їхніми словами –
я дурью маюсь, а вони
усе великими ділами.
То риє межі-рівчаки,
то по чужому бетонує,
і уявляє, що воює.
Мої дерева – вітряки:
то всушить вишню залюбки,
то пообрубує гілки,
то по готовому фарбує.
То має час на рандеву –
пагаваріть(поговорити),
то сипле щебінь у траву,
там, де мені її косити.
Організовує содом
і у злобі, як сука, виє
жива сугестія Батия.
І як же чешеться обом
на мене вилити помиї.
Вона цнотливість береже
і не ручається за себе,
що не поїду я на небо.
Бо Чіта ще у негліже!
Вона у ролі Мельпомени
ще у обіймах супермена,
а я мантачу щось ножем
і посягаю на чуже…
І от – у імбецила сказ.
Коли уговтатись не може,
воно пиляє загорожу
і вирізає перелаз.
Немає міри параної.
Неперевершений дует.
І кожен день один сюжет,
як шимпанза із шимпанзою
несуть себе у туалет.
І ця споруда по межі
мені приставлена до носа.
У дії – плани Барбароса.
Ідуть бої на рубежі,
де є пейзажі ностальжі.
Але зате – одпочивають!
І їм кагати не воняють,
і нюхають або їдять
свій екзотичний виноград,
а ось, як запах убиває,
то екскременти поливає
вона Шанелью номер п'ять.
Екзотика і аромати,
як у Європі! Що й казати,
коли вино і щі воно
переробляє у лайно.
І у вікно мої примати
мені показують кіно.

                              далі буде

Пливe кача, пливe кача,
Та в небо злетіла,
Заплакала стара мати
Біля сина тіла.

Захиталась дружинонька:
Потемніло наче,
Бо ховає чоловіка,
Він зовсім юначий.

Лиш малятко белькотіло-
Дитинка не знала,
Що село туга накрила,
Бо тата ховали...

Пливуть качі, пливуть качі,
Та крила здіймають,
Зграї кач над Україною
Вже в небі кружляють...

Стелиться туга полем,
Падає небо чорно,
Душі лелечим болем
Вічність до себе горне...

Сиплеться попіл сиво,
Лихо бідою подвоєне...
Чаєчка квилить: Си-ну...
Болю мій незагоєний...

2017

До біса все: і суші, й шопінг-мол,
Спортзали, танці, весь цей рок-н-рол,
Ток-шоу, бокс, новини і футбол
Срач у коментах, фейки... "fuck them all".

Ніж відрами ковтати корвалол,
Мастило в руки й нумо чистить ствол,
Шукати десь трінітротолуол,
За ворогів молитись: "kill them all".

Набриднув пошук меншого із зол
І тать оплатить кров'ю кожний фол,
Горить у серці стомлений глагол:
"Хто не дожив, мій Боже, save them all"...

05.02.17

Твого волосся водоспад
По тілу твому дико грає
Гарніший сонця у сто крат
І глибше за перлину сяє.
Твоє волосся, довжина...
Мій подих перехоплює вона!
І най росте на заздрість всім
Най вічна сила буде в нім!
24 жов 2016

Прелюдія
Усі ми, наче юні піонери,
готові і на ворога іти,
і плюнути у морду еСеСеРу,
І поки Україна «ще не вмерла»,
воюємо за неї, як брати.
Бої не оминають ні подвір'я,
ані за огородами межі.
Воюють ближні, миряться чужі,
І як би цього нині не хотів я,
але обороняю рубежі.
Уже й поети обирають теми,
коли поема, ода, сага, сюр
описує, як потайні дилеми,
вирішує Арей або Амур.
Але не доганяють Божі люди,
чого нас у «безбожіє» несе,
коли до Бога моляться усюди.
То я собі записую есе,
як лютий сатана мене пасе,
а я чекаю, що із цього буде.

І(їхні апетити)
Ділили землю у селі.
Постановили збори:
«Усі яри і бакаї
нехай беруть багатії».
А я хотів на море,
в якісь музеї, у кіно,
у оперні театри…
Але – земля! Це все одно,
що батьківщина-мати.
У чергу стали москалі,
а от хохли ледачі,
що народились у селі,
бажали їм удачі.

Моя удача – загула.
Усе дається по заслузі
і за учинені діла.
Ще у великому Союзі
майбутні вороги і друзі
отримали паї села.

І «доходяги», і ходячі
у перманентній боротьбі
(аби усе було собі)
усі хотіли мати дачі
на белебені і горбі.

Головували комуністи.
Тому займали той город,
який тулився до висот.
Під ними – діючі чекісти.
А унизу, де свято місце –
як не нувориш, то сексот.

Завоювали й патріоти
свої законні ари-сотки
і вид на озеро та ліс,
поля і луки, де достоту
буяли зарості осоту,
полин, пирій і серпоріз.

На косогорі – дикі хащі.
Оази квіту й мурави
толочать кози й корови,
а там, де купи непутящі,
то запасалися трудящі
органікою із трави.

І поки сонце не сідало,
усе що мукало й іржало,
бувало, задирало хвіст...
.............................
А кізяки облюбували
майор запасу і сєкіст.

У конкуренції удача
велике діло для обох.
Коли один чатує клячу,
то інший – партію конячу.
А ЗОЯ* запасає мох.

Іде худоба чередою.
За нею – і мої герої.
Ось чути, – ляп! Ура! Ривок.
Один орудує мітлою,
а інший порції нової
чекає прямо у совок.

Не бачили такої сцени?
Кацапувата мельпомена
облюбувала карусель.
То – виживати, їх модель.
Це ожили скажені гени
у «собіратєлєй» земель.

Чека і партія єдині!
Але керують не вони,
а плоть од плоті – їх дружини.
Козі бракує половини.
На те й даються барани.

А я сміюся. Ні – регочу!
Давно минуло...
               З тих часів
такої дачі я не хочу.
І до лопати не охочий,
я наживаю ворогів.

А їх навколо із лихвою,
хоч греблю бісами гати –
моторизовані ковбої,
злодії, миші і кроти,
пащеки чорні і роти
дегенерації нової.
Ця кавалерія розбою
не має іншої мети,
як пакувати і тягти
усяку всячину в покої.

А їх натикано чимало.
Немає ходу до ріки.
Усі угіддя позаймали
пани середньої руки.
Озера – приватизували,
а у гаю... Повирізали!
Лишились тирса і пеньки.

У кожного своя Помпея,
коли у всіх одна біда.
І не обійдешся без неї!
Яка там Раша і орда?
Ми завойовані землею
і у полоні у тієї,
з якою нерозлийвода.

На те і є домашня баба.
Але яку не тисне жаба,
що у сусіди є усе?
І як вона перенесе
твою копицю із кульбаби?

Усе нічийне – це своє,
але і цього мало буде,
якщо не добачають люди,
що, де, у кого зайве є.

Їй ненависні одинокі,
за те, що мають нічиї
хороми. Завидюще око
шукає промисли свої.
Через яри і бакаї
іде, як пава – руки в боки,
а особисті холуї
плекають помисли високі –
як не боятися її.

Які баталії бували,
коли нічого не було,
а туалети будували,
аби сусідові на зло.
А як за межі воювали,
за воду у велику бочку,
за те, що дині не росли,
коли ростили їх осли
біля ожини у садочку,

Саділі жито і овес,
на зиму сєяли квасолю,
а поміж нею – бараболю,
аби буяло до небес.

Які були експерименти!
І хімія, і екскременти...
Палали прерії, мохи...
Які родили реп'яхи
на клумбі фізика-поета!

На те і ро́ки молоді
і файне завтра попереду,
аби у щасті і труді
кохатися у лободі,
що називається фазенда.

Усе минає, наче сни.
Немає того, що чекали.
Натомість – заздрісні пани.
А перелази та тини
усіх надвоє роз'єднали.

Багатії і глитаї
сховались за високі мури.
Запанували самодури.
Пасуть урочища свої
самодіяльні буржуї
і діячі номенклатури.

А «пєрвопроходімци» дня,
і спекулянти, і хапуги –
або нечистому рідня,
або оплакують щодня
недооцінені заслуги.

Ой зажурилися совки,
що їх затюкали усюди.
Еліта вибилась у люди
на плесі тихої ріки.
А їм за подвиги минулі –
як не коржі, то матюки,
плюватися на всі боки,
або показувати дулі.

..............................
Повільно тешеться кілок.
Часи незримої руїни
у душах, в ясності думок.
Палаци, будки, домовини –
моя строката Україна,
яку доконує совок.

                              Далі буде
* – абревіатура змія особливо ядовита.

Вона сиділа на даху
І то було їй до смаку,
Вона сиділа та дивилася на сонце.
В її очах був сум і щем
І задихалась від проблем
Давно вже мріяла стрибнути у віконце…
Щодня виходила на дах,
Щоб обернутися на прах,
Та не наважившись ридала у хустину.
Так тривало який час,
І узрів її в анфас
Художник,що мріяв про шедеври та картини.
Він малював її у профіль,малював її в амфас,
Малював її він довго,
Малював її не раз -
Художник,що був родом із Монмартра.
І поки той там малював,
Митець пісні пером писав,
Щоб їй їх заспівати,як Синатра.
Повернувшись один раз,
Вона побачила в той час:
Біля дверей лежали лист і ще картина.
В листі не було інших тем,
Окрім «позбутися проблем»,
Зізнань і пісень про вічнеє кохання.
Душа її вмить розцвіла,
Сльоза від щастя потекла
І подивилася вона на ту картину.
Так їй сподобалась вона,
Що її голос застогнав,
І закортіло народити собі сина.
І вийшла заміж за митця,
Вродила сина від творця отої самої чудової картини…
Один її все малював,
Митець вірші їй все писав
І ревнував її скажено, як Отелло.
І ось урвавсь терпець митця
Та відправив к праотцям
Коханця та порубане на друски її тіло.
Ще її сина порубав
І ту картину розірвав -
Померла дівчина — здійснилась її мрія.
Митець плакав і ридав,
Волосся своє він зривав -
Бо вперше сильно покохав,
Та з'ясувалося, що дівчина — повія.

Ти, як завжди, мелеш казна-що –
Як з тобою можна говорити.
Краще б я із хлопцями пішов –
Це серйозна річ – горілку пити.

З хлопцями розмова завжди є –
Хто, наприклад, краще пити вміє.
В хлопців широченний інтерес –
Від пивної аж до бакалії.

В нас розмова груба і пряма,
Для проблем серйозні є причини:
Де знайти рубля, коли нема,
І кому іти до магазину.

Зранку ти мені приносиш квас,
Як тобі це краще пояснити?
Інтелекти різні, бач, у нас –
Час тобі підвищити освіту.

ІСПИТ ЖИТТЯМ

Щомить – твій вчинок сіяча, що залиша стерню́,
І кожен день – іспит життя, незримого турніру.
Ми в світ прийшли не тя́гати каштани із вогню,
А розпалити іскру правди й полум’яну віру
Посеред темені. Набат згадати дзвонарю
І з серця вирвати ще розголо́су ліру,
Прозрінням вмити лик сліпцю-поводирю
Й подати руку спраглим на довіру
Та й до душі… Буденної полови маячню
Розтерти в порох. Зерном зануритись в офіру.
Усі на черзі… В пам’ять, в гній, в борню…
На стежці до зірок чи у пащеку звіру…

Павло Гай-Нижник
5 лютого 2017 р.

Тяжкі часи,багато що змінилось,
А Україна помирає у вогні,
Скільки невинної крові пролилось,
А материнський голос сліз не спить ще,ні.

Молюся я до Тебе, склавши руки,
Прошу Тебе помічі у війні,
Зроби, щоб закінчились дні розлуки,
І українці все ж перемогли.

Пошли яскраву долю для солдатів,
І пам'ятю згадай померлих тих,
Що знають, як землю оберігати,
В яких стукіт серденька давно стих.

Тим матерям, що ждуть свого синочка,
Не дай в сльозах й в чеканні тяжко гинуть,
Щоб хлопець не згубив життя платочка,
І зміг додому скоро вже прилинуть.

Раніше з книги про війну ми знали,
Не розуміли повністю це слово,
Країну, звичаї не шанували,
А зараз дорогая, навіть мова.

Пошли нам миру, Отче наш єдиний,
Щоб перепоною не був і камінь,
І не роби тяжкими ці години,
Дай долю для Вкраїноньки,Амінь.

Ось іще один рік замітає сліди
На моїй посивілій стежині.
О роки, ви у чвалі несетесь куди? –
Зупиніться на мить хоч би нині!

Бо зринає у пам’яті ваш побратим,
Що зробив мене батьком уперше.
Він також поспішав у минуле втекти,
Та забіг подарунком завершив.

Той безцінний дарунок – жадане маля –
Голосисто про себе звістило
Новорічним «У-а», камертонним, як«ля»,
І зорею мій світ освітило.

Не поблякло нічого відтоді, ачей –
Ні дрібненьке смаглявеньке личко,
Ні вуглинки живі бісеняток-очей,
Ні тоненькі шовкові косички.

І любуюсь донині малятком отим,
Що з роками красунею стало…
Не даремно міняли ви упряж, роки.
Та прошу вас, міняйте помалу…

29.12.2016

Ну що ж скінчилось все і не почавши,
Ти вибрав тьму, а я іду у вись,
Я тут жила, щодень свій біль ковтавши,
Молила лиш, на землю опустись.
Признай, у світі цім були ми двох чужими,
Не врятувала стан і далина,
Й шляхи життєві не були чужими,
Тому й сказали тихо «Прощавай».
Щодень з тобою були тяжкі муки,
Хоча і не бажав гірких страждань,
Щоразу підіймав до мене руки,
Коли летіла крізь сумних чекань.
Ну що ж скінчилось все і не почавши,
Ми намагалися сховати ту печаль,
Але тому, хто почуття продавши,
Не вибратися з смутку, прикро й жаль.
2017

П’ю тишу і не напиваюсь.
А ти – у видиві беріз
І зачарована розмаєм.
То чом же сльози …на корі?..

Обійняла сестру берізку…
Вона спроможна зрозуміть?
Весна між нами, як доріжка,
І нині наша кожна мить.

А я – не зайвий і не винний.
Тому неспокій у мені.
Підставиш устонька-жарини –
І я згорю в отій весні.

Проблема – час. Все інше є.
Найбільше слів – ілюзій, луди…
У чергу втискуєш своє –
поміж людей мудріше буде.

Але тіснява – не урок,
бо там усе – лукаве й бите.
По колу ходить – кроком крок,
цілеспрямоване і сите.

У самоти – свій діалог.
Кричи у пустку, хто почує?
Громаддя зоряних епох
ніч обертає небом всує.

Або не всує…, але мрій
завжди для візій вистачало.
Хтось поучав, хтось йшов у бій,
вписавши правду у лекало

отих потрісканих дзеркал,
де світло й тінь стоять навпроти,
і нескінченний луно-зал –
дитя їх спільної марноти.

Проблема – час. Все інше є.
І єврохіт, і караоке.
Посеред ошуків – своє,
таке вселюдно-одиноке…

04.02.2017

Приголомшена мати,
В закривавленій хаті,
Як вовчиця самотня, зайшлася виттям,
Бо лежить на долівці
По-незвичному тільце,
Хоч про хворість чи муки мовчало дитя.
Дитинча розпростерте
Посміхається смерті
І здивованим поглядом дивиться все
В недалеких розривів
Феєрверк блискотливий,
Що, міцніючи люттю, смерть і мамі несе…
04.02.17

Спить солдат,
поволі догоряє свічка,
лиш дрижать метеликами вії
Золота коса
і жовто-синя стрічка.
А на дворі вітер снігом віє.

Все пройшла -
і заборону військкомату,
всупереч сльозам в очах родини.
Як змогла
вона у руки зброю взяти -
дівчинка, недавно ще дитина ?

Спить дівча,
сирий бушлат і чорні берці,
камуфляж в зелених візерунках.
Зазвичай
їй біле плаття би до серця,
туфлі на високих закаблуках...

Що вона
юнацьким серцем відчувала,
як в заграві бойового пекла,
на плечах
посеред вогняного шквалу
рятувала хлопця з небезпеки?

Не з добра
надворі злий донецький вітер
дівчині співає про Поділля.
Про той край,
жаданий, мирний, добрий, світлий,
про садочок з вишнями на гіллях...

Може в снах
прийде закоханий хлопчина
і насмілиться її поцілувати,
як весна -
запалить очі-намистини,
через кров, вогонь, болючі втрати!

По війні
іде дівчина крок за кроком,
затаївши страх, забувши втому.
Хай у сні
примариться їй мирний спокій
в маминих долонях біля дому.

Біль і гнів,
переплавляючи у силу,
піднялась вона над божевіллям...
...На війні,
поки що, спить дівчина мила,
дівчинка з далекого Поділля!

Півсвіту січень хугою завісив,
Насунув хуги аж до самих брів.
Прийшла зима навшпинячки до лісу,
А ліс у зиму вже давно забрів.

Вогонь і дим погойдуються в риму.
В колибі тихо, сонно. Ми самі.
Ходили в ліс - потрапили у зиму.
І як тепер нам жити в тій зимі?

А сніг летить. А ліс зимі туркоче,
Пригрівши в серці пташку молоду:
- Чи підеш ти зі мною світ за очі?
- У світ за очі? Звісно, я піду.

А ти? - І я... А знаєш?.. А коли б ми!..
Примарне щастя. Човник берести.
Спинилась хуга. Стала край колиби.
Куди ж у тому човнику плисти?..

берестà - діалект. - кора

2016

Пішов би дощ, та небо ще холодне.
Від райських брам загублено ключі.
Не кожне серце виплакатись годне
На першому зустрічному плечі.

Не кожна зрада - блискавка червона.
Не завше в поміч другова рука.
... Весна прийшла - дитина безборонна.
Ніхто не знав, що вирветься така

З її грудей спокуси хвиля тепла,
Аж зупинився вражений Господь.
Таємні двері, що ведуть до пекла,
Ніколи не зачинено. Заходь...

2017

Обминув. Чи таки не побачив?
Янгол очі крилом затулив,
Уберігши тебе від побачень,
Помилок, зайвих рухів і слів.

Не скупиться на труднощі доля.
Скільки в неї таких горопах!
І життя... воно, звісно, не поле, -
Не засієш його абияк.

По чужому не варто й ступати,
Бо завищена буде платня.
...А про те, що пора забувати,
Я собі нагадаю щодня.

2017

Не розумій мене, не розумій.
І рви на шмаття цей рожевий люрекс,
в який убрала чорне кодло змій,
від злоби і нелюдськості аж буре.

Кажи мені, кажи, що я дурна,
чого рушаю темне і кусливе,
коли на спротив істинний нема
уже ані бажання, ані сили.

Тоненьким пальцем біля голови
крути, давай, хіба ж я опираюсь?
На лови день пішов, іди лови
оте, що я не вмію і не маю.

І хай гримить, хай лускає довкруг,
то певно Бог товче собі горіхи...
А ти ні ворог мій, ні теплий друг -
гірка вода, що капає зі стріхи...

30.01.17 р.

Нічого не мінялось у людей
від пе́рвіснообщинного укладу.
Немає віри у міфічну правду
про перемоги у борні ідей,
як все ділити й годувати владу.

Текли тисячоліття і віки,
явилися свободи ембріони
і «прогресивних сил» виразники,
і номінанти «сильної руки» –
гундяєви, …калігули-нерони.

Од Візантії аж по «третій Рим»
наперсники на тім’ї Буцефала
імперії валили, будували…
А нині що? Не Сирія, то Крим,
не канібали Пу, то генерали.

І як учені – маєте клеймо,
і як поети – «сі ву пле» за ґрати
навчатися читати і писати...
І знову на порозі стоїмо
до хрестиками міченої хати.

І знову «ченчик»* лізе із кубла,
аби запакувати Україну,
яка «...не вмерла», хоч і не жила.
І на таке не вистачає зла.
Самійленка б на тебе, вражий сину.

.................................
Усі ми грішні. І були святі,
що вибороли волю і свободу.
А на арену вилізають ті,
що торгували …іменем народу.

Нові отці із рилами в пуху –
куратори історії й культури,
агенти, виконавці і цензура,
нувориші й злодії …на слуху.

Очолюють і віче, і громаду
за долари і «мать твою таку»
не перший раз на нашому віку.
Компрометують націю і владу,
яка і досі демонструє зраду.

А ніби не судилося совку
ступити двічі у одну ріку?

                              02.2014,02.2017

Ти живеш всередині інею
і не йолопам розуміти
переваги дому твого
грайливо-красивого.

Живеш неприкрито зимовою
лінню створіння земного,
переваги якої здебільшого
неоціненні, не оцінені.

Всередині у тебе затишно:
страшно тихо, аж голосно
промовляють теплі думки,
танучи, підігріваючи.

Інею терпкого красивого
мало виростає на рік,
але він щораз буде мріяти,
аби ти лишалася з ним.

2017

Два осколки в серці, наче близнюки –
посланці від смерті, чорної ріки.

Без кровинки, біле – юності чоло.
Причитання сиве: Сину мій, за що!?

Два оболи – плата. Два осколки – ні.
Полежи ще трохи в трунному човні.

Поховають завтра в рідному селі.
На колінах люди… і Харон у млі.

Два осколки – плата. Іншої нема
Опустіла хата. У душі - зима…

04.02.2017

Ти вже помолилась за онука й синів, щоб Господь благословив і оберіг їх, був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро. Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла, та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки, щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні з усією родиною й друзями сонячної днини десь на узбережжі моря чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами, чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,і як щось зайве для тебе, відсторонить снотворне.

Нерозтрачена ніжність ізнову
нагадала з гарячих грудей
про кохання майбутнє в діброві
з отією, хто каже, що жде
і вмирає, в стражданнях і муках,
без цілунків й обіймів моїх,
як лоза без вологи на луках,
наче я без любовних утіх…
03.02.17