Архаїчні малюнки на вічнобезмежному тлі
непорочного неба... Ми - тіні із палеоліту,
мов скитальці сліпі, наче гості на рідній землі.
Нас штовхнули у прірву, пекельним злорадством прогріту.

За спиною у людства немало перейдених ер,
та чим далі, тим вужчі на честь і відвагу ліміти.
Хто стоптав первоцвіт? Хто сліди первозданності стер?
Що?- серцям не цвісти? що?- ікарам уже не летіти?

Перекраяні душі - статистика? кількість осіб?
що ж ми робимо, люди? осліпли чи позакладало?
Перетворює час наш Едем у пустелю Наміб,
О, який же тріумф - стати (власним!) нещадним вандалом.

Коли слова збираються у зграю,
Це не потік, а мов стрімка ріка.
Що русло вже собі не обирає,
І напролом ідуть її війська.

І все тоді для неї незначуще -
Ламає, трощить, осідає в мул.
У цій словесній зграї, словогущі,
Втопилась правда і цвіте розгул.

І все, чим дорожили ми у згоді -
Добро і ласка, обернулось в пил.
Серед ріки в бурхливій несвободі
Від зграї слів любов тепер без крил.

Ватага ця аж піниться від люті
І виступає в образі біди.
І не тому, що нині місяць лютий,
У серці від удару є сліди.

Вони злітають не в шановнім герці,
Стає за ними пусто у душі.
Та шрами від образ осіли в серці,
Це вороги вже, не товариші.

Безжально б,ють прямісінько у душу
Оці бридкі, зачовгані слова.
Серед потоку їх шукаю сушу,
Бо зграя вбивча, а душа жива.
03.03.16

Уже не мучить, – бути чи не бути,
але щемить душа за сущий світ,
за тим, що є, і за усім забутим,
і тим, що йде за чередою літ.

Природу націй не міняє лихо
і не рятує горе і біда.
І у Йордані, і на Рейні тихо,
але уже тече гірка вода.

Еліті захотілося до раю.
У Лазаря ще є імунітет,
але куди ховатися – немає.
Уже й у пеклі – суєта суєт.

Осліплені ідеями «гіганта»,
шукають долю шахтарі-мутанти
у чорній антрацитовій землі.
Але Європа акціями сита –
немає як, нема куди подіти
макаку і горилу у кремлі.

Іде війна за інтереси Раші.
А умирають волонтери наші.
І нащо це онуку і мені,
що явно починаються із Дону
апокаліпсиси армагедону
у затяжній і пагубній війні?

2016

А мене сьогодні сватали -
І просили: "...борщ вари...".
Спокушали душу хатою,
Прихиляли явори...

Скарб - єдвабний і котоновий
Перетяг амбал у двір...
Вже була пігмаліонова.
Задивлявся ювелір.

Вже згоряла до агатика,
Що в оправі під ажур.
Розмаїта проблематика
Постає між мацапур.

Ну навіщо це спокуснику:
Чорно білий шоко-лад,
Бурштинові ночі-вузлики,
Черешневий мармелад...

Та йому б звичайну жіночку,
Що вареників налі...
Що прийма на свято гілочку
Чи круїз у Сомалі.

...Вельми приязно поглянула,
Подала весло: "пливи..."...
Всі фігурки порцелянові
Викидаю з голови.

2016

Дмитрові Дроздовському

Немає слів.
Лиш димний запах шин...
Холодне світло знизу трав’яніє.
Що проживе народ наш – опиши.
Проговори біль світу, як умієш.

Проговори і виспівай печаль
Травмованих епохою і небом,
Щоб стало легше тим, хто вже почав
Болючий шлях до Господа й до себе.

В поетів просто місія така.
Хоча отут не кожен з нас Месія...
У когось дірки цвяхові в руках,
А хтось любов на камені посіяв.

Я теж сівач болючих слів, я теж...
Слова ростуть до молитов червоних,
Туди, де Всесвіт просить в Бога меж,
Де все – як дзвони.

Ми всі тілами в прірву летимо,
Де душам нашим воздадуть по вірі...

Майданних шин палаючих димок
Нагадує то ангела, то звіра...

4 берез. 16.

Ні, сьгодні я не повернусь-
Не назовеш мене своєю.
Більш не торкатимусь жаданих вуст.
Під співи милого Орфея.

Перон, а далі потяг-відірвусь.
Поки у серці спогад тліє.
Ні, сьгодні я не засміюсь.
І не покину, не полишу тіла.

Так, буде тяжко, розірвусь.
На "до" та "після" половини.
Можливо, сумною кажусь.
Але навсе то є своя причина.

Птахів нема, я швидко зупинюсь.
Закохані прощаються. Темніє
Ні, сьгодні я не повернусь.
Чи зможу я від тебе стати вільна?


2016.03.03

1

Прасонце любові яріє впівнеба...
Жінки - звабні квіти під зливами долі.
Найліпша троянда нікому не треба.
Ці принци вальсують круг принципу Оллі.

2

Несе білобока украдене щастя...
Є сховки ілюзій у горніх печерах.
Охриплі папуги мажорної масті
Воюють за вискубні, втрачені пера.

3

Із виру "еt cetera..." вигулькне слово.
Позношу лелітки в циноброві хащі...
Стезю вибирала широку, жертовну.
Не знаю, кому розмотається краща.

2016

Темный хрусталик, завязь воды
Серые камни в трещинах сплошь
Крутит над озером лазерный диск
Дождь, недоспелый как абрикос

Зреет деревьев тьмяный узор
В нёбе как в почке режется лист
Налиты соком хрящи облаков
В небе рентгеновом светится кисть

Город раздавлен, пылен, горяч
Лопнули вены железных дорог
Гулкая кровь, апельсиновый мяч
Близкого лета удушливый стог

2015

Я так хочу тебе... аж до сліз... до "мурашок" по шкірі,
До покусаних губ... до болючої рани-туги.
Та живу, як жила, посміхаючись людям у міру.
І лиш мрію я просто торкнутись твоєї руки.
Я так хочу тебе, ніби жити лиш тиждень лишився,
Ніби кілька лиш днів і нічого уже не змінить.
На межі мої нерви, від цього мій розум втомився,
Легше зразу у попіл, ніж так довго і болісно тліть.
Я так хочу тебе... за тобою я сильно скучаю,
А туга зсередини з"їдає, немов кислота.
Кожен вечір я зустріч тобі уві сні призначаю,
За п"ятнадцять хвилин до світанку, де п"ята зоря.
Ти прийди, нам обом... нам обом так потрібна ця зустріч,
Дай лиш шанс розказати про те, чого вже не скривать.
Я так хочу тебе! І від цього вже час не лікує,
Просто я і сама вже не хочу цього забувать...

січень, 2016

Тюльпановим цвітом,
Весняним привітом,
До тебе я стежки топчу,
Лечу я душею,
Своєю й твоєю,
Про кохання тобі розкажу,
Огорну тебе в квіти,
Весняні й пригріти,
Цілунком своїм зворожу,
Для тебе любове,
Для тебе єдина,
Я зорями стану,
І буду для нас лиш світить,
Щоб наше кохання,
Вірне й останнє,
Не можна було роздарить…..

Торкнусь душі твоєї я руками,
Скажу тобі "Люблю", "Скучаю дуже..."
І не важливо, що буде між нами,
Я вдячна, що ти є, мій милий друже.
А ти мені напишеш, що "Цілую",
"Мала, добраніч" - от і все на нині.
Твій силует щоночі я малюю,
У снах пливу до тебе я крізь хвилі.
Вже зранку відправляю я "Привіт"
І смайлик долітає у віконце.
Ти згодом теж напишеш у "приват"
"Доброго ранку, моє миле Сонце."
І сотні кілометрів зникнуть в мить,
Може для когось зовсім ненормально.
Кохання з мегабайтів може жить,
Хоч і не справді, а лиш віртуально...

18.02.2016

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.
.
Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати.
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
.
Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний.
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»

Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.
Олена Апанович

МИ – ОБРАНІ!

Гідність палких сердець
І велич геройського чину
Нас кличе на вічний ґерць,
До слави без страху загину!

Ми леви – народ-борець,
Що долю творить без спочину!
Ми вічність, ми – люд-мудрець,
Що пише новітню днину!

Палá в нас святий каганець –
Містичний вогонь часоплину!
Про нас сурмить янгол-співець
Й веде в пантеонну царину!

Між націй земних ми – вінець!
Чесноту плекаєм єдину,
Обрав нас із честю Творець
В майбутнє вести Батьківщину!

Павло Гай-Нижник
3 березня 2016 р.

Стриба М`ячик, скік та скік:
-В мене є кругленький бік,
прокотюся, де захочу,
усі ямки перескочу.

Я пробігти всюди взмозі,
вмить промчуся по дорозі,
маю вдачу отаку-
не втону я і в ставку.

М`ячик за село подався,
всю дорогу вихвалявся,
задирає М`ячик ніс,
закотився аж у ліс.

Тут на стежці їжачок:
скільки в нього голочок!
М`ячик біг, надувши щоки,
раптом «Лусь!» - і зникли боки!

2016

Пишу... Іпостасі - павучо-пташині...
У жолудях риються лосі та свині.
Сільські попелюшки усілись на трони.
Макаки присмачують лжемакарони.

У всіх пертурбаціях - втіха щеняча.
Чомусь бабця Єва над яблуком плаче.

Поліпшили все - непомітно, потроху.
Млини укриваються плісенню, мохом.
На плов учорашній плювали верблюди.
Ведмідь потрощив порцелянові блюда -
І знов блюдолизи шукають роботу...
Киває трапляйло на гранти і квоти.

Розлазяться полем руді мишенята.
Десь там за іржею простелена вата.
Біжіть, підмітайли... Нагальна потреба
Служити потомкам Колумба і Феби.

Серця-гекатомби розчавлює Молох.
Банують калічні, обманені, кволі.
Гармидер у парках... паруються суки.
Онук Магдалини заламує руки.
Липкі клептомани сидять на ґорґошах.
Куди ж їх подіти? Свої...то й хороші.

На шахматну дошку наллято чорнила.
Це шушера шпанська штормок ухвалила.
Три ліфти потужні на гору Сізіфа.
Прогірклі прожекти - новенька оліфа.

Ще будуть салати, сезам і десерти.
Вчимося у риб - фільтрувати оферти.
Вода підступає... Весна за порогом.
Хай мирні градації творяться з Богом!


2016

Життя країни і твоє,
як суголосся й паралелі,
де ніч безсоння муку п’є
і зайчик сонячний на стелі.

Такі часи: в руці АКа
і вічні цінності Європи.
Давно помер віщун Лука,
ментів змінили чесні копи.

Плетуть політики зими
масне весняне павутиння
і засівають між людьми
рудиментарне ластовиння.

У варіаціях душі
так мало опції «прощаю»,
коли вторгаються чужі…
Нехай і ангели із раю.

Коли високі хижаки
гукають «Слава Україні!»,
а підпирають їх круки,
усівшись поруч, на драбині.

Коли дволичності сини –
поводирі у сни-тенета,
де гинуть люди без вини
і нівелюється вендета.

Життя країни і твоє –
мазок, Мазох… уже картина.
Лукаву долю з кров’ю п’є
ще не народжена дитина…

02.03.2016

Зарубцевался первый мой порез.
Живого места оставалось много…
Удар был женским, шёл в противовес
моих незлых намерений и шока.

Не придавал значения. Во двор
(как в радиатор) воздух нёс горячий.
Казалось, вновь не вспыхнет глупый спор:
я уступал, я вёл себя иначе.

Но был второй… Четвёртый был… Седьмой…
И что ни повод (всё равно, как прожит!) –
пытают совесть не водой святой,
а тем, чем быть она не может.

Живого места больше не найти.
Зарубцеваться! Нет, не будет больно!
А у неё в запасе (взаперти) -
ещё «на поражение»… Контрольный.

03.03.2016

Не чваньтеся, суржикомовні
Недозмосковщені хохли.
Вже вкотре вас, за ваші ж кровні,
Неначе лохів, розвели.

Ви відцуралися від мови,
І струменіє звідусіль
Той столярово-бузиново-
Лаврово-путаний кисіль.

Кому й навіщо ви потрібні,
Творці словесної іржі –
У краю рідному нерідні,
В краю чужинському – чужі.

Цей вечір став вмістилищем утрат,
Обманутих бажань, нерозуміння.
Нічна бензозаправка—мов театр
В неоновій байдужості цвітіння.

На ній, немов на місячному дні,
Самотній виріст доту - магазину
Ховав вночі за проріззю в стіні
Бліду і насторожену людину.

І більш ніяких свідків не було,
А був рельєф, химерно-нереальний,
Сухотне світло крізь машинне скло
І випадок—холодний і брутальний.

І тиша змієока на землі,
Проваллями чіткими огортала
Бензинові колонки, ліхтарі,
Надію, що без звуку помирала.

І наче анемічний адвокат,
Без права на оскарження й поправки
Засвідчував останній в п’єсі акт
Нічний сюрреалізм бензозаправки.

2015

Воїн - каску. А злодій - касу.
Хто в безсмертя, а хто - у "мерси".
Зла оскал у свічаді часу.
Скалка болю - в Христове серце.

29.02.2016

Похмурий день вже крила опустив,
І сіра сутінь тихо вечір кличе…
Але бадьорий чути птаства спів –
Прийшла весна на пагорби величні.

І хай згори шугають холоди,
Хай омела в гіллі печаллю висне.
Та лину я із радістю сюди –
Почути світлу новоліття пісню.

Немов лунають звуки віщих струн,
І із Дніпра у сріблі і у златі
У сяйві й силі видибав Перун…
І похилилися церкви хрестаті.

Дажбог зійшов у небі на добро
І хмари геть розсіяв сумовиті.
І скинули хрестителя в Дніпро –
Ганьбу минулого тисячоліття.

Розвіялося військо сарани,
І на шматки розпалася Росія…
На віче дочки праведні й сини
Зійшлись обрати справжнього Месію.

2.03.7523 р. (2016)

Літає Муза уві сні
у таїні земного раю.
Та не співаються пісні,
коли єдиної немає.

Лети, омріяна моя,
у сни оманою ясною.
Тебе одну чекаю я
цією ранньою весною.

Піймали пасію мою
тенета бабиного літа.
А я із Музою стою
і не умію обігріти.

Минає літечко моє
і, приморожене зимою,
іде у Лету житіє,
а я – у осінь.
               За журбою.

2010-16

Поменшало чортів у клятім пеклі...
Робіт вгорі чимало - вибирай:
Плести для алкашів міцненькі петлі,
Наобіцяти ледацюгам рай,
Навчити убивати на роздоллі,
Топити починання у смолі...
І ріжеться щодня овечка Доллі.
І виростають бульбашки... нулі.

Стоять у полі стомлені бабери,
Сміються над "ботаном" дітлахи...
Ось Птолемея привид щось химерить,
Гіпоциклоїда несе дахи...

Свояк успішний винен паруботі.
Нема села без відьом і повій.
Кудись ідеш - перехрестися всоте.
Якщо від Бога - то повсюд не свій.

По греблі кіз веде моя бабуся...
Розвалено колгоспи і сарай.
Дитинно-мудра - дурня стережуся -
Та чорт зманив на п`єску "Славограй".

Усі місця розкуплені, тісненько.
Ось лавровишня, приставний стілець.
Стріла-пегас яскріє - на Лютеньку...
І соняхами квітне манівець.

Земні чорти... Повсюдно ваші гроші.
Хизуйся даром чи мовчи-корись...
А немовля - іконне, прехороше.
Три волхви нас обрадують колись.


2016

Це коли небо літеплими вітрами обнімає кам’яну готику Криму
і витрушує з блакитних рукавів на яйлах різнобарвні первоцвіти по снігу.
Напівсонні бджоли насолоджуються люмінесцентним нектаром
і медовіють над квітами аличі та мигдалю стоголосим хором.

Перелітні птахи оповиті снігом хуртовин навпереміш із сіллю субтропіків
у вузликах несуть матриці дітей своїх — до гнізд предків.
А під корою беріз струменіє молоком — гарячий сік
і бруньки суголосно вибухають мирними канонадами у ядерний світ.

Сонце весняне явило зелену траву,
Дні спохмурнілі ховали смарагдовий килим,
А оксамит проростав, аби знову ожити,
Ніби надія – з весною і я оживу.

Птаство щодуху цвірінькало –
Звук розчахнув – вогку, густу і наповнену
Сірістю дійсність,
Стала вслухатися звуків, вдивлятись у лиця,
Стало цікаво, хто ще пробудився від сну.

Бруньки налилися соком весняних дощів,
Груди вдихають на повну збагачений кисень –
Все оживає, і лине життя, ніби пісня,
Радість у кожній хвилині і кожному дні.

Цвинтар. Камені-горили.
Осінь. Листя круговерть.
Добрі люди говорили:
"Зупиніться. Далі -смерть!"

Жах у лісі чеше гриву.
Крик - і напад, як удар!
Хто це? Біси? Може, привид?
Чи старий відлюдник Парр?

Бачиш дім. У ньому чути
Кроки, дивні голоси.
Час промовити забуте
"Боже, праведний єси..."

Тільки друзі вже далеко,
Їхній біль - твоя вина.
Там, позаду - небезпека,
А попереду - стіна.

Київ, 2011 р.

Манлива незнищенна далечінь
Подовжує і простір, і уяву.
Думки мої – свавільні втікачі –
Летять вперед, не знаючи угаву.

Майбутнє віддаляє час лукавий,
В прозорий безмір кинувши ключі.
І розум наш не осягає явищ,
Які, на жаль, завершились нічим.

Страхи підступні полюбляють морок,
Затемнення уяви і думок.
Тоді зневіра, на розправу скора,

Прийдешнє замикає на замок
І уповільнює собі на користь
Такий близький уже наступний крок.

2016

Витає кімнатою кави міцний аромат.
Надламаний місяць пливе у віконний квадрат
До столу малого, де зріють бокали з вином,
Де вогник свічі ділить спогади з темним вікном.

Де смак шоколаду ще бродить на спраглих губах,
Де вічність і шал пломеніють, немов на вітрах,
Де музика сфер долинає до нас з висоти,
І нота висока в оголених грудях тремтить.

Хмелію тобою, пірнаю в нестримні світи,
Де все розчиняється, лиш залишаєшся ти,
Де очі навпроти і ми, наче знову в раю,
І де невагомо лунає, як сповідь, - люблю...

14.02-22.02.2016р.

Даруйте, лицарі відваги,
і не омиті бідолахи,
що ви лежали горілиць,
коли одні не впали ниць
перед атаками убивць
і розбишаками ватаги.

Даруйте, роти і полки,
і українці-командири,
що не ганьбили честь мундира,
коли пішли бойовики,
а от у Раді – навпаки,
позасідали дезертири.

Що ви зі смертю візаві
утримали Савур-могилу,
у камені окопи рили,
робили рейди бойові,
і поверталися живі,
коли «орлу» карнали крила.

Коли кубанські «кізяки»
(і аж ніяк не козаки)
явили Каїна уміння
і відтяли своє коріння,
рубаючи у дві руки
живої нації насіння.

Коли виходили з «котла»,
а вас «перемагали наші» –
херої-найманці із Раші
із автоматами ор*ла,
і убивали з-за вугла
«шахтёры»-урки із параші.

Чекайте кари, парвеню,
кубло московської зарази,
що облапошило Чечню.
Ніхто тобі і за платню
уже не вилікує сказу.
Кирдик – опудалу Кавказу,
що заведе і цього разу
«велике Пу» у западню.

* – відомо кого. 2015

Світло прямує навально крізь темінь,
Чемно торкає: "Ти в сонячній темі?".

Злива попрала євшанні кошулі.
Синьоволоска взуває ходулі.

Душе дитинна, очікуєш дива.
Нічка постукає - тітка поштива.

Сиплються крихти на швабське зерцало...
Спіть, не воюйте за нафту і сало.

Мамонти наські могутні та добрі:
Наобіцяли зайчат мегакобрі.

У Добраничівці шатра з маїсу.
...де б нам шукати знавців компромісу...

2016

1

Огульні оцінки. Мовчання і тиша.
А муза дитя світляне заколише...
Присяде на лаву, де руно і парка.
...вже йдуть на чайок Анабелла, Одарка...

Про що їм казати?
Всі дні - паліндроми.
Відкриті закони омани і Ома.
Загачені соти, заквашене тісто.
Любила село. В місті тлумно-двоїсто.

Сімсот парадизок, плоди червонясті.
Без каски чужою лишаюся в касті.
Всі спуски відзначені сіллю і злетом.
Проскаче ніщота, назветься поетом.

2

Мандрівка до Львова. Левиці край ложа.
Столітники літні. Зима-листоноша...
Натхненно шукаю халву чи халепу.
Хитаються бонзи, кілочки вертепу...

Замажуться тріщини маслом оливи.
По всіх землетрусах вцілілим щасливо.
Окукляться черви під шерхоти звітів.
Немає нового у ветхому світі.

У кожному яблуці - трійло, зачаток.
Вагони у осінь довозять курчаток...
Жахтіє світило. Жирує сторожа.
І знов провесніння... й наївне: "А може...".


2016

* * *

До ніг твоїх все небо прихилю
Й короною зірковою звінчаю
Тебе єдину. Світ свій розфарблю
Пензлем краси і барвами із раю!

Тендітними росинками скроплю
Вуста сумирні, день заколихаю,
Розбуджу ніч, блиск сонця ухоплю
І дам серцям. Вони живуть, я знаю,

Тобою й мною! Янголам звелю
Розніжувати ніжність аж до краю,
Аж до межі… Я й темінь засвітлю
Суцвіттями вогню та водограю

І чарами тебе у собі розстелю.
Нас в оберемок долі повплітаю…
До смерті і по ній ти є моє «Люблю»,
Між Богом і людьми я є твоє «Кохаю».

Павло Гай-Нижник
1 березня 2016 р.

Ветеранам Великої Вітчизняної Війни

На руїнах забутої слави
За похмурими злиднів стінами ,
Небо чисте а сонце яскраве ,
То на землю весна полинула
••••••••••••
Прилітали птахи із вирію
Поверталися вранці завидно ,
Не впізнали країни милої
Тут поплутали грішне з праведним
••••••••••••
Ворожнеча і зло затлілися
Не почути і слова ввічливо ,
Що-ж напевне птахи забарилися
Розминулись пернаті з вічністю
••••••••••••
Ті забутої слави перлини
Ветерани лиш вік пам"ятатимуть
Як у Празі Вашаві Берліні
Зустрічали весну сорок п"ятого
••••••••••••
Як сміялись раділи і плакали
Освятивши життя перемогами ,
Як фашистів знамена падали
На бруківку сміттям під ноги їм
••••••••••••
Як в боях у шалених наступах
Розбивали ворожі полчища
Лиш не всім посміхнулося щастя
Полягли на полях урочищах
••••••••••••
Ветерани війни-визволителі
Ви Європу від рабства позбавили
Обеліски усипані квітами
Імена Ваші вічною славою


Олександр Квітень
25 квітня 1995 року
м.Харків

Ветеранам Великої Вітчизняної Війни

На руїнах забутої слави
За похмурими злиднів стінами ,
Небо чисте а сонце яскраве ,
То на землю весна полинула
••••••••••••
Прилітали птахи із вирію
Поверталися вранці завидно ,
Не впізнали країни милої
Тут поплутали грішне з праведним
••••••••••••
Ворожнеча і зло затлілися
Не почути і слова ввічливо ,
Що-ж напевне птахи забарилися
Розминулись пернаті з вічністю
••••••••••••
Ті забутої слави перлини
Ветерани лиш вік пам"ятатимуть
Як у Празі Вашаві Берліні
Зустрічали весну сорок п"ятого
••••••••••••
Як сміялись раділи і плакали
Освятивши життя перемогами ,
Як фашистів знамена падали
На бруківку сміттям під ноги їм
••••••••••••
Як в боях у шалених наступах
Розбивали ворожі полчища
Лиш не всім посміхнулося щастя
Полягли на полях урочищах
••••••••••••
Ветерани війни-визволителі
Ви Європу від рабства позбавили
Обеліски усипані квітами
Імена Ваші вічною славою


Олександр Квітень
25 квітня 1995 року
м.Харків

***
Єпархія
зріла
паяца
Кирила
не знає і знати не хоче,
які у Московії кадять кадила,
кого
оточили,
кого замочили,
у кого виколюють очі.

***
Вожді і боси –
нації біда,
коли нема
у голові
Христа.
Їх істерія вірних ублажає.
І не бояться Божого суда,
і ладану…
І мріє тамада,
яким його
історія згадає.

***
– Уже нічого
не дарую,
не позичаю, не даю...
Такою Україну чую.
І я за неї
голосую,
а матюки –
за мать твою.

***
Уже конвої
не везуть
«бабло»,
тому що п'яні битої багацько.
Уже Союзу, наче й не було,
уже і Білорусії
дійшло,
що є у неї
Пуцька,
а не бацька.

***
Нема чого
на сонце
нарікати,
а уночі
на темряву пеняти.
Якщо немає Бога у душі,
не помагають і свої пенати.
Тому
нема
надії
на чужі.

***
Що
за утопія?
Не у Європі я.
А на амвоні – чужі барани.
Йде дегустація – п'ємо за націю,
а оп’яніла
гієна
війни.

                              2016

Тихо-тихо в мені.
Мов розмова свічок.
Радість хвора.
Печаль медова.
Хто аз грішний у світі?
І де?
І що?
Вмерти й жити готовий.

Я потрапив ще в юності,
Ще тоді,
У солодкий полон печалі.
І тонув у вогні,
І горів у воді,
Йду в глибини і далі.

І кохання моє
Вже забуло мене.
Лиш хрести пам’ятають.
Відчуваю усім,
Що не все промине,
Мов сніжинок завеснена зграя.

Хочуть ідоли жертв.
Хочуть жертви жратви,
Хочуть крила коріння!
Хочу битись, як серце, я,
Доки живий.
А по смерті хочу
Спасіння...

Хай страждання вино
Тут п’янить і п’янить –
Очищально і горньо.
Від зорі до росинки
Червониться нить,
Що струмить через горло.

Я період пустині своєї пройшов...
Ці рядки – наче шрами.
Лиш останній рядок –
Наче шов, наче шов...
І сльозина по мамі,
Чиї груди в дитинстві
Я марно шукав,
Як шукають лиш Бога...
Потекла через мене
Велика ріка –
Мов до нього дорога.

Далі доля поета
Чекала мене...
Далі – доля монаха?..
І я світлий, я радий,
Що хрест не мине,
Хоч мине, може, плаха.

То ж радію, що був,
І радію, що є.
Що пульсую, плюсую.
Що минули мене сотні зміїв і єв...
Я не згадую Бога всує.

Тихо-тихо в мені.
Мов розмова зірок.
Радість хвора.
Печаль медова.
Хто аз грішний у світі?
І де?
І що?
Вмерти й жити готовий.

27 лют.’16.

Намарно лютий тужився погрозами:
Не зміг-таки «полютувати» всмак,
Востаннє розродився не морозами –
Сніжком ріденьким сипонув, бідак.
Моє обійстя острівцями ніжності
Усіяне мереживом рясним –
У сніжному обрамленні – підсніжники,
Розбуджені валторнами весни.

29.02.2016

Проз тінь безсилля -
вістрям золотим.
І мус мовчати,
бо інакше - страта.
Притримуєш напівзотлілі врата,
А я вже не збанована за тим!

А я вже відгоріла,
тільки луг
Лишився десь у венах почорнілих.
Осіннє сонце ластиться невміло,
Як пес бродячий, до нічийних рук.

Шкода його,
та вето протиріч
Сьогодні ще не введене у дію.
І я тобі перечити не смію,
Стікаю долі з непритомних пліч.

Стікаю на підлогу,
крапля-друга...
І стіни розступаються вгору.
Лиши мені сей простір на пору,
Коли все тіло сковує недуга.

Коли свідомість печена тавром,
А відступити вже немає права...
Проз тінь безсилля бестія лукава
Втикає у плече їдке перо...

(2.11.15)

О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Я весь час один ходжу з ранку і до ночі,
Бо дружить зі мною щось у дворі не хочуть.
Не жадюга, не скупий- можете спитати!
Це у мене "мрія мрій"- мільйонером стати.

Та ніхто не скаже, як ним ото ставати...
Може, волю я свою стану тренувати?
Я морозиво не з"їм- краще хай розтане,
Та ділитися я ним ні за що не стану.

І не буду щось дарма я робить хороше.
Задарма- дурних нема! Є для цього гроші.
Дай цукерку, не жадій. Чи солодку вату.
Я, як виросту, тоді буду продавати.

От ми виростемо, вас- льотчиків, танкістів,
З ким учився- весь свій клас, навіть програмістів,
Як Рокфелер, я усіх запрошу на каву!
...І чому зі мною всім грати нецікаво?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116022900751

(Переклад з португальської)

Якщо це не любов,
Чому твій погляд забирає спокій
І робить безлад в серці одинокім,
Як тільки чую ці знайомі кроки?

Якщо це не любов,
Чому так довго в бік твій споглядаю,
Нашвидкоруч прощання не сприймаю,
Йду геть, а у думках тут залишаюсь?

Якщо це не любов,
Чому мої думки не покидаєш,
І розум мій нічого не сприймає,
І на душі неспокій відчуваю повсякчас?

Якщо це не любов,
Чому ніщо не дасть мені розради,
Мої старання не знаходять ладу,
І все життя немов уже позаду?

Якщо це не любов,
Чому я в цім придуманім чеканні,
З тобою прокидатись на світанні,
Як в той далекий день, що став останній?


Якщо це не любов,
Для тебе чом мої відкриті двері,
Чому свій сум лишаю на папері,
Чому не забуваю я тебе?
21.02.2016 м. Київ

Смуток осінній, вже й листя опало
промінчики сонця затихли на мить.
Дивно, здається, тебе вже немає
в моєму серці... ти просто десь зник.

Душа не тріпоче і серце дівоче
занурилося знову в осінню печаль,
ковток гарячого чаю... мимоволі тебе я згадаю
так тихо, так ніжно, ковток за ковтком і тебе забуваю.

0сінь 2015

У мене є ровер, такий пречудовий,
незвично прудкий і всебічно кремовий.
Він має дзвіночок, рожеве сідельце.
Для нього цю пісню вистукує серце.

(Приспів)
Я знов налягаю чимдуж на педалі,
на ровері мчу щораз далі і далі.
Мелькають дерева, доми, перехожі,
і в небі хмарки кучеряві та гожі.

Ну що мені вітер, у мене ж лосини,
вони мене гріють за всякої днини.
І заміж мені, ну повірте, не конче,
Лише б мати ровер, і літо, і сонце.

(Приспів)
Я знов налягаю чимдуж на педалі,
на ровері мчу щораз далі і далі.
Мелькають дерева, доми, перехожі,
і в небі хмарки кучеряві та гожі.

(2014)

Пече за всі, за всі свої помилки,
За непрощенні Господом гріхи;
Стирчить сосни золою вкрита гілка,
Немовби кістка мертвої руки.
Закляклий ліс дарма життя шукає
У попелі. А вітер пролетить,
Здригнуться сосни, ніби оживають,
І нерухомі стануть через мить.
Зима навкруг, розколоте склепіння
Святого неба, храмів порожнеча.
Немає сподівання на спасіння,
Під тягарем гріхів стомились плечі.
В ті дні, коли ще іскорка жевріла,
Завзято ми вітали шахраїв,
Хлебтали кров та обжирались тілом
Під поглядом глумливої змії.
Ми знали про добро і зло багато...
Ахейці будували кораблі,
Благаючи для ворогів розплати,
Собі безкарності і слави на землі.
Що згадувати, — в кожнім рикав звір.
Палають закривавлені долоні.
Недоля наша пише сумний твір
І сивиною засипає скроні.

Як добре написати й стерти
Як гарно знайти і любити
Як вільно вродитись і вмерти
Як прикро тобою не жити

Як гірко мов смак полину
на шмаття душу дерти
Тебе виривати з серця
У порох тебе розтерти

Як солодко знати напевно
що ти гіркуєш також
Із дум вириваєш невпинно
Троянди солодку м’якоть

Як вільно тебе чекати
Посеред шумного люду
І добре знати що завтра
тебе серед нас не буде

Выключив радиостанции ,
Приняв последний бой ,
Мы выходили с Дебальцево
С гордо поднятой головой
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Дым и огонь с копотью
Крики и лязг гусениц
Тени надежды крохотной
Что наши надежды сбудутся
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
А грады с небес падали
Крыли с высот танками
И воронье армадами
Над мертвецов останками !
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Врозь небольшими колоннами
Через Донбасса прерии
Уходили непобежденными
Чтобы вернуться первыми !

Олександр Квітень
23 березня 2015 року
М.Мукачево

Ілюстрація ґвалту - люстрація.
Глузду вибрики і вихиляси.
Писк Феміди: "...закон... констатація..."
Кров дзюркоче. І точаться ляси.

28.02.2016

Коли ж ви наїстеся, глитаї,
Коли на пиках виростуть обличчя?
Коли ж ви маски скинете свої –
Надворі ж двадцять перше вже сторіччя.

А ви все ті ж – ні сумніву, ні страху.
Не каєтесь – чи ви такі святі?
Вам завелика шапка Мономаха.
Отямтеся – часи уже не ті!

2011-2016

Немов на день вернулась осінь…
І дощ занудний капотить.
І стукіт крапель стоголосий –
Одноманіття ненасить.

Piano*, forte**, mezzo voce*** –
Шум, шелест, шамотіння чуть.
Вгорі виспівує охоче
Пташина соло досхочу.

Лише повітря радість горне.
І пробивається вгорі
Потужний гук труби мажорний,
Мов грає гімн весни порі.

* Piano (муз.) – тихо.
**Forte (муз.) - голосно
*** mezzo voce (муз.) – помірно.

26.02.7523 р. (2016)

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми.

Так буває в дні війни:
Нам на фронті сняться сни,
Сняться нам довоєнні домівки,
Де горять у віконцях вогні…
І в землянках на війні
Віють миром наші сни.

Наперед дізнатись як
Про важкий солдатський шлях –
Хто до дня переможного дійде,
А хто ляже в сусідніх полях?
Наперед дізнатись як,
З чим зустрінеться вояк?

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми…

02.2016