Хочеться пташкою вмить полетіти,
У відкрите вітрами мокре вікно,
Та в вирі скажених емоцій згоріти,
Поринувши в роки забуті давно.
Відчути теплий подих солоного вітру,
Дитинство відцвіле знайти у зірках
І знати, що життя щастя не зітре,
Не сховає у загублених снах.
Ось вона я! Ще й досі жива,
Навіть із пораненим крилом,
Лечу, тримаючи мрію, щаслива
Борючись із смутком і злом.
Нехай і двері переді мною закриті,
У світле майбутнє і щастя без меж,
Та все одно зловлю короткі ці миті,
Коли відкрите вікно непідкорених веж!

25.10.15

Так чомусь серце у грудях палає
І закохані очі скувала клята журба,
Я кохала, але цього ніхто вже не знає,
Молилась, вмирала, кидала слова...
Та мабуть відрізані крила згоріли,
Бо душа мертво й налякано тремтить,
Хоч цілувала, та цілунки жити не вміли,
Тільки рана душевна плаче й болить.
Скільки раз я кричала далеко у небо,
Здіймала руки до журавлинних ключів,
Та мабуть долі мої крила не треба,
Знаходить інших вона шукачів.
А осінній дощ наливає більше болю,
У і так повні по вінця келихи життя,
Та я не припиняю молити долю,
Про чарівні миті і палкі почуття.
Можливо не зараз, можливо пізніше,
Ці слова я уже і не згадаю,
Та не хочу іншого, чогось більше,
Лиш щастя у неба і долі благаю...

23.10.15

Зарясніло зорями небо вечорове,
Велика Ведмедиця вийшла погулять,
Розсипає сяйво місяць круглий,повний,
Як в пісні співається,хоч голки збирай.

Купаються в ньому зелені смерічки,
Свої віти-крила вгору простягли,
Срібною здається трава біля річки,
Ніч господарює,кличе всіх сюди.

І,немов русалоньки ті золотокосі
У сорочках довгих линуть до води
Молоді вербиченьки і танцюють босі,
Аж допоки ранок сонце не збудив.

А воно поважно так і величаво
Виплива поволі жовтим гарбузом.
Котиться за обрій ночі дивна казка,
Щоби незабаром повернутись знов.

2015 р.

Одягнувши валянки та сірий кожух,
По снігу глибокому й де до нас дідусь.
З нетерпінням,радісно його зустріча
Весела і гамірна наша дітвора.

Звуть цього старенького святий Миколай,
Кожному даруночки він приносить,знай.
Чемним та слухняним іграшки кладе
Під подушку уночі,як ви всі спите.

Вередливим різочку вчепить на гвіздок,
Бо йому відомо все про наших діток.
Його щира усмішка дарує тепло,
Щоб у домі кожному щасливо жилось.

2015 р.

Золоту розгубивши казну,
Осінь вітром у відчаї вила,
І хандрою, що серцю не мила,
Душу змучила і не одну.

Струменіли по вікнах дощі,
Наче сльози вдови молодої,
Що гіркої куштуючи долі,
Посивіла у чорнім плащі...

Бачу, осене, хвора і ти –
Безнадійне це пізнє кохання!
Мусиш квіти зібравши останні,
Обійняти фантом самоти.

2015

* * *
Біжи, топ-кролику, біжи
у чисте поле, світ широкий,
а Нашу Грядку залиши.
Вона тобі – не Караоке.
Старих музик на інший лад
обридло слухати до сказу,
набив оскому бла-бла-клаб
і трубадур із уні-джазу.

* * *
Пиляють бюджети у поті лиця
трудяги незримого фронту -
аж скапує долу. Немає кінця
тим голубам ладу… і дронту.

Гвинтівки би їм і послати у бій,
та часу бракує на подвиг,
бо пишуть сюжети(у кожного свій),
жадливо тамуючи подих.

12.2015

Горобці влаштували аншлаг за вікном: (грає Ліста,
вимузичує вправно в кімнаті русяве дівча)
...ти живеш у мені,
мов у стінах захмарного міста,
ти гориш у мені,
як жива, непогасна свіча...

А схвильоване серце підспівує (ноти тут зайві)
неймовірне "кохаю!!!" для Нього - у сотню октав-
..ти знайдеш
мої очі (твої вже)- в небесному сяйві,
ти відчуєш мене
у шовковому дотику трав...

У гірського мольфара навчилась Вона вигравати
Білих лілій піано і форте бордових гвоздик -
... ти - моря у мені,
нездоланно високі Карпати...
(І насправді це ТИ найвправніший для Неї з музи́к!)

Розшукаю ці крила з пір'їнами слів,
Що літають високо-високо...
І позву славну музу з далеких світів,
Де життя - лабіринт...стиль бароко...

Зазирну крадькома в задзеркалля душі,
А у ньому тужба малослівна...
І сіріє світанок...Евтерпа спішить,
Наче зоряно-сніжна царівна.

2015 р.

Голуб - це миру птах,
Сорока - велика пліткарка,
Соловейко - чудовий співак,
Ворона-хижачка все карка.

Лелека приносить дітей,
А лебідь - це красень вірний,
І сірий хвалько-горобець
Розповіда,що орлу подібний.

Ластівка - ніжність сама,
Шуліку усі бояться,
В чуже гніздо крадькома
Зозуля кладе свої яйця.

І думає як захистить
Від лиха пташат перепілка,
А високо в небі бринить
Жайвора вранішня пісня.

У кожного із цих птахів
Своя поведінка й характер,
"Висловлюють" радість і гнів.
Себе можем в них упізнати.

2015 р.

Лунала музика і зал ніби завмер,
Торкалася куточків потаємних
Сотень заворожених сердець,
Наче бальзамом поливала щедро.

І раптом змовкла.Ще кілька секунд
Стояла тиша,аж в вухах дзвеніло,
А потім шквал аплодисментів був
І сцену майже всю встелили квіти.

Так,це аншлаг.Кричали "браво" всі
Шанувальники прекрасного й таланту,
Вийшов "маестро",низько поклонивсь,
І піднялися враз всі музиканти.

Таким важливим став оцей момент:
Душі глядачів та віртуозів
У величезний сплелися букет
Радісних,божественних мелодій.

2015 р.

Втрачала цноту — кричала —
бабу на цвинтарі будила.
З усієї сили у дзвін на дзвіниці
била. Гупала. Калатала у саме серце.

Церкву з усіма святими
до грудей як рідних притискала.
Молила пробачити її —
від сьогодні і на віки вічні.

Розчепіреними руками з жару
котила вранішнє сонце —
за місяць — заки роса не впала.
Стовкла саму себе до крові.

Заледве думки у довгу косу
сплітала — заплітала.
Не змогла зранену дорогу
прибинтувати до хати.

І слово до слова. І ноту до ноти.
І ґудз до ґудза.
Мусіла каменем замовчати
як риба.

Знов літають в небі голуби,
Вони літають високо над хмарами.
У безмежнім небі голубім
Голуби літають парами.

Людей кохання огортає чарами,
Але люди все ж таки не птиці.
Тому голуби літають парами,
Ну а люди ходять поодинці.

2014р.

Знаю, серце, знаю,
Знаю, тихо, серце, цить,
З вуст своїх «кохаю»
Хочеш ти зронить.

Вірю, серце, вірю –
Істина в любові,
Лише вона посміє
Владарювать тобою.

Ти здалось вже, серце,
В її любовні пута?
Вона ж серця полонить,
Розум каламутить.

2014р.

Сізіфе, царику, держись.
Ідуть віки, а ти невтомно
мене викочуєш у вись…
одноманітно і притомно.
А потім кидаєш з гори,
неначе міх в кінці дороги.
Під улюлюкання юрби
кочусь додолу я - під ноги.
І все спочатку: бита путь,
краплини поту і сопіння;
і вище глузду тільки суть –
твоє довершене терпіння.
Хто вміє краще, аніж ти,
пізнати шарварки нірвану?
Твоїх зусиль не перейти
ні геркулесу, ні титану...

Де ти, там я – немов одне.
І хай кепкують в очі трутні -
їх кара неба не мине,
а ми давно уже осудні.

06.12.2015

Так неждано і різко він випав,
З обважнілих зненацька небес,
Що зігнулися злякано липи
І кремезні дуби ні шелесь.
Як акації цвіт прегустющий,
Шурхотів і кружляв сніговій, -
Не вдавалося очі розплющить,
Не здмухнувши сніжинки із вій...
Полежав, посірів і розтанув,
Наче мертвого тінь на землі, -
Лиш наповнив, як повінь весняна,
У низинах озерця малі.
06.12.15

Загляни у темний монітор.
Він живий... Хоч вимкнутий не діє...
Зараз, мов дитя мале, зрадієш
Ти появі друзів... Чи- потвор...
А казав же, "лузер"- never more!..

Тут ніхто нікого не чекав.
"Наівняк" даремно увляє,
Що його насправді хтось чекає.
"Оберти" довір"ю трохи збав).
Тут ніхто нікого не чекав.

Тут ніхто нікого не любив.
Всі оці "i love...", "amore", "liebe"-
Тема для... Та ти ж дорослий ніби...
Знаєш, як собаку піп убив?
Тут ніхто нікого не любив.

Тут ніхто нікого не прощав.
Всепрощення- вигадка для дурнів-
На сьогодні зовсім не "гламурне"...
Краще час розплати не прогав.
Тут ніхто нікого не прощав.

То навіщо ти сюди прийшов?
В віртуал розірваного неба,
Де облуда і п"янка потреба
Душу обпікати знов і знов
У надії віднайти любов?

...Не знайшов? То так тобі і треба!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120701409

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
І переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...
***
Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі сходяться хрести,
Щоб вирішити справи посейбічні.
Смішні прадавні: чи ж то їм збагнуть
Сьогоднішнього світу веремію,
Як ми, живі, нестепні зглибить її суть,
Божі слова втілити у життя не вміємо?
Такої ночі (тільки-но повір)
І полетиш понад заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
...Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

Змели любов шалені заметілі...
Себе у цій пороші не знайти!
Колись твої слова нестримно-білі
Моє життя забрали з чорноти.

І стукали вони у серці дивом,
Несли в щасливі дні Сварожих Кіл,
З'єднали нас у ціле (у щасливе!)-
Та раптом розділили знов навпі́л.

Заплакана (проте ще на узвишші),
Безсила від набридливих повчань,
Любов ледь-ледь жива в полоні тиші...
Відродиться весною? - перестань!

Вже не для нас медові ночі весен,
Польоти двох у далечі́нь заграв.
Ти в чо́вен запросив, але без весел...
Любив мене? -Любив... та чи кохав?

Ще мить, ще мить... Щемить та мить.
Защемлено у міжребер'ї серце.
Щемить, щемить. Пече щомить.
Чи можна жити вічність як у герці?

Озветься крок, упав листок.
Останній, що зостався. Плаче осінь.
Безмежний шлях, безкрилий птах
Збиває об каміння ноги босі.

Дзвенить болить, німить. Чи мить
відчинить браму вічності ключами?
Щемить ще мить. Одну лиш мить.
Зима також прощається із нами.

Уяви, ти йдеш боса по росі
І вітер запашний лоскоче.
Уяви, що все це навесні
Й лелека голосно клекоче

Довгу, розкішну косу
Уяви, оспівує соловей.
Не знайдеш ти гілку суху,
Уяви, що тут повно фей.

Легкість нарешті панує в душі,
Все в гармонії, і ти чарівнà,
Проходиш вкотре калини кущі
І бачиш яка прекрасна весна.

Прозора як небо в річці вода,
Грається з тобою, всміхається.
Про тебе піклується саме вона,
Тобою вона звесиляється.

На пагорбі ельфи і гноми,
А в небо зібрався бізон,
Русалки ведуть хороводи.
Уяви, що все це не сон.

Уяви, саме так, уяви!
Немає фантазії меж,
У Бога одна тільки ти
Й по сходах у небо ідеш.

12/09/15

Добро і зло зустрілися якось
У лісі на галявині зеленій.
Зло в посмішці єхидній розплилось:
"О!Скільки підлості вже на рахунку в мене".

Й давай перераховувати ті
Всі пакості,які воно робило:
То гори обіцяло золоті,
Натомість бруду виливало зливу.

Когось доводило до сліз та до плачу
І тішилося цим,стоячи збоку.
Добро ж сказало:"Краще помовчу,
Нікуди не полізу я високо".

Й пішло собі.Чекав на нього той,
У кого побувало зло раніше,
Так,поспішало вже туди добро,
Щоб сльози витерти та бідного утішить.

І не хвалилося воно,що ось,мовляв
Допомагаю я усім нужденним.
За безкорисливість та чуйність прославляв
Його хтось інший й дякував щоденно.

2015 р.

Я пам’ятаю озеро Хасан,
і не забуті – « ...холода, тревоги».
Веду у бій.
               Жадаю перемоги.
І дідові – « пилюка та туман»,
і бісові Ічкерія й Афган –
« мої сумні і радісні дороги».

І батько знав дорогу не одну
з Монголії рікою Халхін-Голу
і аж до макі* армії де Голля.
Я забуваю пекло на Дону,
але у цьому Дантовому колі
я повертаю
               у його
                             війну.

Як білофіни всипали червоним,
Росія забуває як на зло.
Тоді не до історії було,
коли і він командував загоном,
який до бою був чисельно повним,
а після бою... майже не було.
На перекличці кожен з новобранців
вигукував професію свою :
– Поет!
               Поет!
                          Поети – це уранці...
А ввечері – трикутники-скитальці**
ще понесуть печаль-журу свою.
Їх із походу вже і не чекали.
А на руках принесли трьох бійців...
« Развєдка боєм» – так це називали.
Були поети й безвісті пропали.
І де вони? У воду – всі кінці.

Із краю і до краю еСеСеРу
зібрали їх у чоту-батальйон.
Були це і червоні, і есери,
і українці – знані як бандери,
яких поляже не один мільйон.
Історія забула Маннергейма -
як воював і армію беріг.
Якби і ми по лінії до Сейму
єдналися у націю окрему,
то й нас би сатана не переміг.

А я усе пригадую забуте:
веселий під гітару менует,
і татове суворе, ледь почуте
і риторичне, – що́ із тебе буде?
А я візьми і вимови, – поет.
І зводячи усі кінці з кінцями,
коли за цими сивими роками
і наді мною грянула гроза,
я розумію, чом у мого тата,
який ніколи не казав багато,
одна-єдина
               капнула
                              сльоза.

Ти прости мені, Боже,
Мої безкінечні гріхи.
Жити я більше не можу
Серед людей таких.

Ти прости мене, Боже,
Якщо я була не права.
Більше я чути не можу
Фальшивість в людських словах.

Ти прости мене, Боже,
Врятуй від провин мою душу.
Дивитись я більше не можу,
Як тягар гріхів людей душить.

Ти прости мене, Боже,
Ти порятуй мене, Христе.
Нікому знати не можна,
Що мені в серці тисне.

2014р.

Завиває вітер вовком одиноким,
Замітає снігом хуга всі стежки,
Стоять непорушно лиш дуби високі,
Ліс охороняють вони залюбки.

Бо життя у ньому вирує і взимку,
Не бояться холоду білочки малі,
Запасли ж багато горіхів та шишок,
Граються-стрибають вони на гіллі.

Дятел,наче лікар огляда дерева,
Дзьобом-молоточком недуг виганя,
І лисичка хитра тихенько крадеться,
Вполювати здобич хоче ця "кума".

Ось пробіг швиденько зайчисько вухатий,
Копитом з-під снігу траву дістає
Красень-лось,якого ще зовуть сохатим,
Вичищає сойка пір"ячко своє.

Правил та законів чітко,неухильно
Дотримуються в лісі звірі і птахи.
Забуває часто лиш про це людина,
Страждає природа від її руки.

2015 р.

Для кожного свої рядки:
Бува слова порожні звуки,
Буває зовсім навпаки,
Якнайсильніше в серці стукають.

Для кожного свої рядки:
То довгі, то короткі строфи.
То довгождані є такі,
А то і зовсім є непрохані.

Для кожного свої рядки,
Що в серці створюють ідилію.
Любов’ю спалені лише думки
Найбільшим щастям є наділені.

2014р.

Говорив мені голос вітру,
Що без мене ти жити звикнув.
Говорив мені голос бурі,
Що ти давно вже забув мене.

А мені б ТВІЙ голос почути,
Твоє серце серцем відчути.
А мені б твої очі побачити,
Все б зуміла тобі пробачити.

Не сказав мені голос вітру,
Що ти слова чекаєш привітного.
Не сказали мені урагани,
Як тобі без мене погано там.

А мені б ТВІЙ голос почути,
Твоє серце серцем відчути.
А мені б твої очі побачити,
За любов твою була б вдячна я.

2014р.

Він її любив і хотів дізнатися правду
«Ти любиш мене»? – в неї спитав він.

Вона мовчала.
В мовчанні ховалися звуки:
«Я не люблю тебе» –
Чітко серце вистукувало.

Він відповів: «Я не ображатимусь.
Все зрозуміло. Не було нічого вважатиму».

Вона сказала: «Не буду гніватись тоже,
Якщо після цього ми бути разом не зможемо».

У відповідь чула тільки мовчання.
«Я все зрозуміла» – були її слова прощальні.

Він мовчав.
В мовчанні ховалися звуки:
«Я люблю тебе» –
Серце його вистукувало.

2014р.

Здавалось міжсезоння, тільки між…
Та пада сніг, туман в гаю парує.
І із кущів – як навесні – капіж
Мелодію виляскує дзвінкую.

Вглядаюсь тихо я воді углиб –
Все озеро – як решето чи сито.
І танець чується летючих риб
У плескоті, веселістю политім.

Мов слів зима насіяла собі
Раптово в зошиті моєму хрустко.
А на величне золото горбів
Накинула ясну сріблясту хустку.

29.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Він витягнув з морозу своє серце,
поклав його у човен
і відпустив
за течією мирного міста
у повінь —
зеленого листя, людей і тепла.

З маківок золотих соборів
віями ловив сонце
і довго його складав
у великі кишені й рюкзак —
для себе
й для хлопців.

А потім, в автобусі, всоте
перевірив чи все на місці —
аптечка, тепловізор, телефон, планшет.
І не забув
заховати серце.
Так, знову під бронежилет.

Земля питає збурена—коли,
душа питає зболена—коли,
а ті, хто впали, зраджено мовчать,
не дочекавшись чесного одвіту.
Екран рябіє зранку від новин,
від жовчі і киплячих бризок слин,
зневагу, як розжарену печать,
прикладено до пійманого світу.

І ми співаєм дужче, бо болить,
бо знов чужая воля в нас волить,
співаєм, як співалося в віках,
коли безвихідь в вічі заглядала.
І шовком одягаються світи,
над прірвами здіймаються мости,
й ми хочемо забутися у снах,
що ткалися, як мати колисала.

А в світу є тверде алмазне дно,
а світові, здається, все одно,
чи їх багато, скошених, лягло,
чи ми іще співаєм, чи зітхаєм,
бо в світі помирає кожен сам,
мудрішає й міцніє кожен сам,
віддаючи наївності тепло
за сум прозріння вигнаних із раю.

Без твердості основи-- нас нема,
без стійкості будови-- нас нема.
Нехай шалені кручені вітри
тонкі верхівки, сердячись, ламають,
та дерево тримається за грунт,
у різьблену вдягається кору,
усі нещастя не перемогти--
з них впевнено і вперто виростають.

2015

червень сів на краєчок неба і звісив ноги
і ловить людей на сонце ніби біблійний рибалка
підвішене на гачок воно собі теліпається
золототілим вогником
гаряче й парко

і нас розглядає розморює зіштовхує нас губами
виймає прямо із вікон і кидає у траву
блукаючи там загублено знаходимо собі пари
і проростаємо в яблуню
оголену та живу

і яблука розпашілі дірявлячи кисень хрусткий
зриваються із гілок у космос падають втомлено
ось де беруть свій початок нові зірки...

так добре вдихати літо
у літо пускати корені.

2014

примати богу віддавали душі
обсівши тісно втомлений пісок
були вогкі крилаті і байдужі
пили вино
з надщерблених мисок

і висло небо надто
надто низько
торкаючись похилених голів
лежала на піску приматів низка
із сивих незапам’ятних часів

примати віддавали душі богу
попідпиравши спинами хрести
пили вино з мисок
брудних і вбогих
і шестеро лишалося з шести

і те вино було густе і кисле
а ті примати пахнули старим
і бракувало
бракувало кисню
приматам тим

2015

Поміж нами прірва зі слів,
Недосказаних я тебе люблю
З павутиння ілюзій болю
Дотиків і холодних світанків

Заховатися у найдальший куток
У задзеркалля снів
В країну без назви
У нікуди
Звідти
Звідки нема
Вороття такою
Якою тебе пам’ятає він

Слова тануть терпнуть на вустах
Застигають на півдорозі до поцілунку
Опадають пелюстками зневіри
І шаленіють у танго з осіннім вітром

хто тобі ворон голубе? хто тобі ворог?
небо – без правил кровить у боях без крил
доки свою висоту набереш і підкориш
хтось дуже добрий візьме тебе під приціл

з ким ти поділишся миром? ніхто не візьме
давно вже не білий світ і не кругла Земля
в кожного другого – сіро-буро-малинова призма
в кожного першого вітер каміння жбурляв

там де порядки і апетити – вовчі
ти не протягнеш довго бо буде труба
скільки не зменшуйся стержня в собі не змовчиш
виб’єш із рук ворожих вакцину раба

Твої кордони знов закриті,
І перелякані пташки,
Зібравшись, знов злетять у вирій,
Доки не змерзли...
Твоя стежина в синє небо
Колючим терном пробива до сліз, до крові
Твоя єдина...
Тобі складають диферамби
Через відчинене вікно
Сказавши поспіхом молитву,
Пішла у ніч,
Вже все одно...
Забракло часу, слів, бажання,
А може віри?..- Десь було...
Твоє розтрачене бажання жити
А може й ні...

Вітаюся.
Бо шапка... Шапка (може) не впаде.
Вклоняюся.
бо (не чиновник - можу (можу) майже все)...
Начальник мій -
директор мій,
підібраний із області можливий із месій,
пасе теля...
Теля пасе, теля...
А хто теля пасе?
А тут його (а тут його),
на біса,
живе прем'єр-міністр -
ані свічі, ані каністр...
Викручуюсь-вітаюся...
Викручуюсь-мовчу.
Якого я
(якого я...)
-на Путіна- мовчу?
Я що?
Купив у Путіна
халву?

05.12.2015

Єдина риска між бровами
каталізує все в момент.
Що перше ляже поміж нами:
слова чи акомпанемент?

Мажор в три чверті – для оркестру,
орган – не тільки для скорботи,
від регента і до маестро –
холодних рук єдиний дотик.

Зв’язок повітря й труб органних,
що трансформується у звук,
не схиб! Співатиме коханий,
а в Неба абсолютний слух.

Дисгармонійність молитов
воно фатально встоголосить
і зробить здатною любов
вже руйнувать, а не підносить.
2004р.

Перебираю твої листи
(ніч підглядає з-під фіранок)…
Хай не зійде сонце в той ранок,
коли вони стануть мотлохом
і спогадом станеш ти!
2004р.

Я втратила давно бажання
перелюбити: хто кого.
Бо двох замало для кохання
і забагато одного.

Перелюбить – двобій для рівних,
еквівалентних самотин,
для двох прямих, неперетинних
в банальній щирості площин.

А, не обмежена дарма,
не здатна лікуватись болем,
самозациклена пряма
обов’язково стане колом.
2004р.

ми знайомі не так
давно -
не відкрили
ще навстіж душі,
та життя
чорно-біле кіно
всі моменти
знаменно-зворушливі
в 25-му кадрі
монтує...
колажує життя...
ретранслює.
ми свідомі того,
що стабільно
мрій рої
відлітають свавільно..
далебі.
ми ще вірні, мій вірний,
собі.
хай війна.
хай труна.
хай рутина.
хай на рауті в "пеклі"
трутина:
пересилимо!
вистоїмо!
під вітрами
раптових подій
ми роздмухаєм свій
буревій,
щоб зірвати цей
вир часовий -
почуттів простір вічно живий.
і за ликом святим
"семи стріл"
помандруймо, мій орле, до зір,
що в колиску
нам доля
поклала.

Вечірнє місто…
Вже місяць мов кораблик випливає.
А зорі-іскри
говорять: –Ти його кохаєш?

Вечірнє місто…
Вже місяць зорі й тиша
Тобі говорять:
–Він тебе залишив.

2014р.

Це поєднання таке незвичне –
Сильний характер і миле личко.
Такий контраст, як чорне і біле,
Але вона в усьому вправна і вміла.
В ній поєднались розум і врода,
Гаряче серце і погляд холодний.
Таке поєднання завжди актуальне,
Бо це класика, а все інше – банальність.

2014р.

Ой не плачте, карі очі
З неба сльози ллються.
Пече серденько дівоче,
Вуста не сміються.

Чого плачуть карі очі,
Плаче небо синє?
Чого серденько дівоче
За кохання гине?

Чом не зна серце спокою,
Плачуть карі очі?
Чом любов бува такою,
Що і жить не хочеться?

Ой не плачте карі очі
Так в житті буває.
Любов серденько дівоче
На кусочки крає.

2014р.

Ти так близько, як ніколи,
Щем у серці не стихає
І здається мимоволі,
Що я давно тебе кохаю.

Ти так близько, як ніколи.
Від тебе погляд відведу,
Та здається мимоволі,
Що я давно тебе люблю.

2014р.

Сіє і сіє холодна мжичка,
Листя намокло,капа з дерев,
Пізньої осені вона сестричка,
У свій полон всю округу бере.

Так непривітно,що й сонце сховалось,
Вже із-за хмар воно не визира,
Плачуть осінні квіти останні,
А слізоньки нікому їм витирать.

І вгамувавши спрагу,умившись,
У сон поринає мати-земля,
Щоб з першим весняним теплом пробудитись
Та ніжними сходами світ звеселять.

2015 р.

Вічно кохання в душі є
І ніколи воно не згасне.
Коханням серце хмеліє,
Ти моє незвідане щастя.
Озвися до мене, коханий,
Розкрий навстіж двері до раю.
І скажи ну чому до нестями
Я тебе так щиро кохаю?

2014р.

На перехресті чотирьох доріг
Зупинюсь і замислюсь над прожитим,
Ніхто в житті й подумати не міг,
Що виявиться шлях таким тернистим.

Хоча кохання брало теж в полон
Хвилини щастя дарувала доля,
Та смутку і розчарувань більше було.
У таку мить зверталася до Бога.

Його просила,щоби допоміг,
Мої молитви щирі чув Всевишній,
Вселяв надію і завжди беріг
Від кроків необдуманих,поспішних.

Хвороба відступала,коли я
Наперекір їй прагнула творити,
Любить людей і душу звеселять
Гарною піснею та повноцінно жити.

Нині у мене вірні друзі є
І справа,у якій себе знаходжу.
Усім їм слово вдячності моє,
Щоденна від душі осанна Богу.

2015 р.

Відблиск місяця на скло
Ліг відпочивати, -
І крізь шибку потекло
Срібне сяйво в хату.
Розбудило без причин,
Як завирувала
Між вазонів і гардин
Світляна навала.
Заясніла, зацвіла
На стіні й на ліжку,
Мов роздмухана зола,
Сяюча доріжка.
Білокрила і прудка,
Вештала повсюди,
Наче фарба по кутках
Мокрого етюду.
Іскри падали на тло
Сонної кімнати, -
А крізь шибку все текло
Срібне сяйво в хату.
04.12.15

І узяв він сопілку...
І заплакали Карпати джерелами,
Й потекла музика ріками й озерами
Аж до самої Тереблі,
А там мостилася на греблі,
Ставала птахою, летіла знову до вершини...
І так щоднини...
Допоки не угледіла здалеку
Чарівну смереку.
І оселилася у її вітах,
Наче подих у мітах...
Тепер, як вітер теє дерево гойдає,
То чується, як сопілка грає...
Бо там музика жиє,
Є.....

Я пи́шу, наче скачу гопака.
Це тема для пародії. Чекаю.
На інші теми версія така:
як те більмо на оці у совка,
«богемія» мене не помічає.

Відразою до пошлості бере.
Та ба́йдуже. Але мені цікаво,
що буде, коли все моє старе
для молоді звучатиме на браво?

Нехай собі гуляє шантрапа.
Глухі до Ліри – Музу не почують.
У них і поні дома не ночують.
Апологети бані і клопа
нехай самі собі поаплодують.

А що мені лишається тоді?
І у Одесі: скука – нє рєклама.
Рубаю танки хоками Хайяма!
Коли своє, як мед по бороді,
то і чуже шануємо так само.

А я усе отримую сповна –
і воду п'ю, і зілля на скажене,
і не міняю синє на зелене.
Звичайно, я нє полная луна,
але як на якогось пацана,
хоч інколи полайтє і на мене.

                        *
Я пишу як рубаю напоказ.
Минає час. Реакції немає.
Ну що там ще заклинило у вас,
мої дотепні? Я не докучаю,
але цікаво, хто мене цей раз
исподтишка таємно покусає?

                              12.2015