Шкільний дзвінок до класу кличе,
він не мовчатиме і дня,
вбрання святкове тобі личить
та ти подумай про знання.

Бо вересень теплом зігріє
і жовтень золотом вкрива,
а листопад дощем умиє
і ось зими уже пора.

Нас пригостять свята різдвяні,
з коханням Валентин віта,
теплом зігріють дні весняні,
бузок навколо розквіта.

Швиденько рік шкільний проходить
для наших донечок, синів
і на поріг уже виходять -
в дорогу дзвоник задзвенів…

Неба миро.
Саду птахоспіви.
Дня жаринка
у кадилі часу.
Післясмак причастя.
І - о диво! -
післясон
Горіхового Спаса.

Прощення -
росинкою на віях.
Коло каяття.
Псалом прощання.
Літа п(р)оминальна літургія.
Летаргія.
Серця завмирання...

01.09.2015

Спекота...
Дощ пройшов...
Не дощ -
краплини поту...
А далі -
знову сонця позолота...
Коли вже завітає вітерець,
І спека врешті зійде нанівець?
Хмариною небо витерло чоло,
Серветка щезла...як і не було...

А павутина бабиного літа
Вже поснувала трави і кущі,
Милує верес своїм ніжним цвітом,
Мережать землю-матінку дощі.

Пташина зграя піднялася в небо,
Гартує крила в дальній переліт.
Та серцю в осінь поспішать не треба,
Кохання там мелодія бринить.

2002 р.

Життя моє,мов чорно-біла стрічка,
Так промайнуло,наче день один:
І радості текла бурхлива річка
Та болю й втрати був нестримний плин.

Мене любили,вірили,кохали,
І заздрили,ненавиділи теж.
Я намагалась не звертать уваги,
Хоча образа в серденьку пече.

Нині живу,радію та співаю,
І пишу вірші,просяться ж самі.
Таки щось залишу я по собі,
Хай добрим словом хтось колись згадає.

2015 р.

Темучін відійшов до ріки...
Доля зрадила... Військо тікає...
Ти, Джамухо- слабкий. Ти- слабкий.
Нині смерть ти свою відпускаєш.

Він повернеться з помстою, злий.
Знов розбиті з"єднаються в зграю.
Побратима ти кров не пролив-
Та у владі братерства немає.

Ти, Джамухо, у юрті сидиш,
І з кумисом вливаєш у в жили
Переможні пісні... Ти облиш...
Слабкодухість- це крок до могили.

Ще коханки-рабині- твої.
Їхні перса- бальзамом на рани...
Чи баранини ти переїв?
Скоро станеш жертовним бараном.

Це- війна за Світи. У війні
Звичні речі- удари у спину.
Подивись- вже твої курені
Відійшли до руки Темучіна.

Не кумис... Це ти доленьки п"єш
Схлип останній, віднесений вітром.
Ти, Джамухо, в ніщо відійдеш.
Темучін- у Володарі Світу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090100651

Янголи курили і сміялись,
дивлячись в бузкові нетрі світу,
білі крила втомлено зім'ялись,
нервний прояв ніде було діти,
мокре зілля лоскотало руки,
загортаючи в обійми грубий попіл,
вирізняючи із тиші мертві звуки,
вони мороку давали сміхом опір.
Десь в опіллі, наче апельсином,
розкотився вересневий вечір,
янголи сиділи поміж димом
і сміялись із людської втечі.

2015

Панянка осінь чимчикує,
легке замріяне дівча.
Принади літа ще не всує
у ритмі танцю ча-ча-ча.
Прозорі зорі вересневі,
серпанки білі у ріки.
Звичайно, руни не липневі,
але й корити не з руки.

Минає час, вже пані зріла
в оточенні своїх принад.
Там остудила, тут зігріла
і люляє багряний сад.
І літо дідове запросить
(ефірні залишки тепла)
на вальс осінній. Сиві роси
торкнуться сонного зела.

Ще далі час – уже безсила,
іде в убогому вбранні.
Куди дівча поділось миле
і амазонка на коні?
Уста зів’ялі, очі-стріли
нездатні вразити мішень.
Холодні ночі зволожіли,
кульгає служка, куций день.

Усе минає - хто не знає,
але щоразу, як огонь
в жіночім серці запалає,
то догорає біля скронь.

30.08.2015

Вечір ласкаво вбивав день
Десь били дзвони йшло відлуння
Стукіт копит танці тіней
Хтось грав Пяцоллу немов безумний

Стоїш навпроти дратуєш погляд
І кучерями маниш з пліч
Глибокі очі з-під окулярів
Шукають в мені шанс на ніч

Щось імпульсивно жестикулюєш
Лиш долинає Claro... Si...
Вдаєш немов мене не чуєш
Що ти не граєш в ігри ці

Вечір ласкаво вбивав день
Десь били дзвони йшло відлуння

Три чверті дня вже влились в вічність
Забрали ніжність й теплоту
Сльозило небо родило спішність
І водночас тягло до сну

Слизька бруківка столітнім горем
Кудись несла бездумний люд
Туман спускавсь мов біле море
Вкривало землю звідусюд

Тебе нема достатньо довго
Вже сниться смак твоїх грудей
Жага нестримна без тактовно
Дає зриватись на людей

Три чверті дня вже влились в вічність
Забрали ніжність й теплоту
Сльозило небо родило спішність
І водночас тягло до сну

Завітало літечко,
землю всю зігріло,
розбудило сонечком,
росою умило.

Запросило літечко
хмари й блискавицю,
зашуміло грозами,
налило криниці,

Посміхнулось літечко
веселкою в небі,
злетіло хмаринкою
наче білий лебідь.

Заплело нам літечко
у коси віночок,
завели метелики
веселий таночок.

Нас частує літечко
медом із горняток
і посипе золотом
з колосків зернятка.

Подякуєм літечку
за врожай багатий
і на нашій вулиці
знову буде свято.

Тетяна Сахно 2014 рік

Галю,Галино,Галинко,
Ти зупинись на хвилинку,
Візьми подивися в люстерко
І сум прожени десь далеко.

Промінчик яскраво засяє,
Це ти усміхаєшся,знаю.
В тобі є зваблива родзинка,
Галю,Галино,Галинко.

А подружка-пісня з тобою
Крокує у радості й горі,
Щоб ти у час лиха й тривоги
Нізащо не збилась з дороги.

Любила життя та співала,
Всевишнього ревно благала,
Тобі щоб послав мир і спокій
Та щастя на довгії роки.

2015 р.

У темряві живе гнітюча темінь,
А сяйво поселилося у світлі.
У темряві все в"яле, в світлі - квітле...
Та де межа, щоб світло не сліпило,
Чи серце в теміні навік не скам"яніло?..
Проникне сяйво в темінь - буде синість,
Небесна, чиста, Божа невловимість:
Всі кольори, яким немає ліку
Закладені в небесному одвіку.
Найвища мудрість темінь розчиняє,
Блакитну Землю в синьості плекає...

(пісня)

В біло-рожевій купелі садів
Потопає воно навесні,
Соловейка чудовий спів
Нині часто сниться мені.

Приспів:

Грушківці,Грушківці,рідне село,
Це дитинства мого причал.
І матусиних рук тепло,
Пирогів з калиною смак.

А джерельна вода криничная
Спрагу в спеку усім вгамовує,
Влітку пахне село суницями,
Яке стало нашою долею.

Приспів:


Пригощає медовими грушами
І старих,і малих восени.
Ой,село моє,милі Грушківці,
В серці житимуть завжди вони.

Приспів:

2014 р.

Дзеркала... Дзеркала... Дзеркала...
Вічний спомин, що сплив у минуле?
Що я бачу у вас, дзеркала?
Мовчите? Чи, можливо- поснули?

Пробудіться! Проходжу крізь вас-
В міждзеркаллі нам зустріч вготована.
Я- з життя. Ти- зі смерті. Ми час,
Що спинився, у ВІЧНОСТІ- вловимо.

Ти холодна. Я теплий іще.
Це приємно обом. Це приємно...
Жар пустелі покрився дощем
Не даремно... Ой, ні... Не даремно...

Що це- Лімб*? Ми сюди надійшли
Мов на страту... Останнє побачення...
Поцілунок гірчить, мов полин...
І все інше не матиме значення

В час без часу, в буття без буття...
В тліну цвілі пожухлих лілей
Ти прийшла, і холодне тертя
Об щоку... Мов на рану єлей

Протіка з дорогої руки,
За життя що була зацілована...
Ще не час... Зупинись, допокИ
Дзеркалами нам зустріч дарована...

*Лімб- Чистилище


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115083100174

вмуроване каміння «ти моя!»
витесується долею в скрижалі...
отрутою на змієвому жалі
засохла кров солодкого дання
розчинені в твоєму молоці
руді шматки божественної глини…
усі шляхи зійшлися воєдино
у лінії на Євиній руці…
пече у місці взятого ребра
душа десь там – де брат катує брата
губами з рідних рук беру стократно
плід врожаюʹ новóго зла-добра…
давай присядемо – я казку розкажу
як я летів з орлом і гладив лева
а ти – блакитнокрова королева –
ішла за Богом, креслячи межу…
… завмерла пустотою висота
заціпеніло воїнство вселенське…
і я зрубав те дерево едемське –
зробив собі голгофського хреста…

Прикрасивши лавровим листям одяг,
На співчуття дала надію ти.
Для мене це таємний знак відтоді –
Засвідчення твоєї доброти.
Спромігся я зміцніти й осягти
Твою тендітну душу незлобиву.
Солодкий щем у серце умісти,
Сповита листям лавра юна діво!
Від шалу Феба Дафна полохлива
На фесаліський берег утекла.
Боги її уразили гнівливо,
Перетворивши на зелений лавр.
Ти Феба оминати не спіши,
Любов і лаври виплекай в душі.

А правда, що осінь фригідна
і бабине літо – обман?
Фліртує… На більше не згідна.
Пологи псуватимуть стан.

А хто залицяльники? Вітер –
проноза, Спіноза, штукар.
Шукає листочки для літер
і в’ється, бабій, біля хмар.

А ще стукачок, вуйко-дятел,
зі струсом кебети на ти.
Ну що із болящого взяти?
Піднести гарбуза: лети!

А може, у Ра, бога Сонця,
до осені є інтерес?
На огляд прислав охоронця
і кілька земних поетес.

А ще є… не варто гадати.
У марах блукає вона.
Тасує підпалені карти.
куштує терпкого вина.

29.08.2015

В черевичках зозулиних фея присіла на тин.
Розглядає малюнки, намистечка, вишиті мальви.
Підбігає до черги окроплений дощиком син.
Не приніс їй нічого, общипує китицю сальвій...

На столі між гайок - недоліплений палевий кінь,
Олівець Н-4, блокнот, недописана казка.
Хилитається черга...
Бракує нетлінних творінь.
А у феї лиш усміх. Ні місць призових, ні підказки.

Похвалила усіх, роздала вісім жмень кукулі.
Змій таркатий просив політати до ранку над плесом.
Бились нетлі об шиби... Балакали з вітром кулі...
Чорт вигадував бомбу, хтось - вічний двигун, хтось - колеса.

Притомилася фея.
Зів`янув зелений роброн.
Чорний кіт перейшов три дороги й одну автостраду.
Все принесене відьма сховала у кований схрон.
- Аж до сьомого поту... - сказала... Чи, може, до граду.


2015

Тебе народили - живи.
Ніхто не питав, чи захочеш.
Під натиском слів і трави
Годуєш мишей, тамагочі.

Виходиш у перший тираж
Крізь лавром уквітчаний вилом.
Не люблять за модус і раж
Лошата, безгриві кобили.

Рахуєш на вигоні пульс,
Летиш на вогні-перепони.
Не знає тебе Ліверпуль.
Диканька вшановує поні.

Хапаєш гірлянди сяйні,
Зупинить ластата проява.
"Ти наша?.."
Чекаєш на пні,
Бо звичніша моськи уява.

Вже й лави нема - для таких,
І келих тобі не підносять.
І селезень пройде "ках... ких...";
І вкаже місцину трьом осам.

Спочинеш - і знову політ,
Досмаживши сирник у манці.
А нижче - між тирси й боліт -
Ягняток ведуть сіроманці.

Регочуть: "До щастя оаз...
Їм буде ситніше, пухкіше".
Брели кавалькади, щораз
Оплакані співаним віршем.

І жодна із вибраних правд
Не кинута напризволяще.
Підходить - нарешті! - Синдбад.
Цілує. Підсовує ящик.

"Ти вибери мегакорунд!"

...покотиться камінь у вирву...

Вступала у мишачу гру.
Побила туза й даму чирву.




2015

Намалював на полотні
Бездонну ніч, безсонну ніч,
Подивував на кольори:
Блакить зорі, бурштин зорі.

"Лети, твори" кричить та ніч
Мене заклич, таки заклич.
За мить та мить мов оксамит,
Коли зоря ще пломенить.

Малює ніч безкрая ніч
Мені навстріч, вітрам навстріч,
У тиші снів без зайвих слів
Чекає злив холодних злив.

Я одразу впізнати тебе не змогла,
Хоча було знайоме обличчя твоє.
Нам відведена мить для любові була,
Але мить неповторна.Кохання своє

Пронесу я назавжди крізь терни років,
Не забуду той час,коли щастя цвіло.
Хоча так випадково мене ти зустрів,
Прошу:інколи згадуй усе,що було.

1981 р.

Душу гріє вогонь горобиновий,
Стиглих яблук такий аромат!
Це прощальний мотив наспівує
Літо краснеє котрий раз.

Квітники зарясніли айстрами,
І помітно поменшав день.
Про цю пору приємно згадувать,
Як холодна зима прийде.

Смакуватиме чай малиновий
Та й із яблучним пирогом.
І здаватиметься,що прилинуло
Тепле літечко до нас знов.

2015 р.

А ми усе ще онучата голі
і мріємо найти яйце-райце.
І я до ночі вештаюсь у полі,
а до зорі описую про це.

Часи інакші. Але ми ті ж самі,
якими і були, і не були.
Бики іще впрягаються у ярма.
Немає рала, але є воли.

Немає часу глянути угору.
І мало індульгенції за це.
І жаль, що і у цю буремну пору
одні пани висиджують райце.

Одні пани, а люди-недоріки
не мають ні уміння, ні снаги...
Тому не п'ють свої молочні ріки,
і не їдять кисільні береги.

Очікуємо золотої квочки,
яка яйце-райце знесе сама.
Засі́ки є, але нема ума.

Гуляємо неначе у садочку,
і ніби й досі маємо сорочку,
якої у гулящого нема.


                                             08.2015

Назбирала кислиці у кошики.
Йшла пасльоном...ти - вересу кИлимом.
Я закохана в тебе, мій хлопчику,
світлодухо, міжзірно, немислимо.

В огнедихання, в нашепти айстрові,
у торкання колін - лиском колосу;
у дозвілля в дощі - та й у стразовім,
в одчайдухе кружління - у голісне.

в надимання твоє реальгарове,
над садами моїми доспілими,
в легку тугу в перистому мареві,
y крило за сосновими шпилями.

Дихай вітряно в коси схвильовані,
із плечей - упадай ми у ніженьки...
дикі ябка - як чари, як повені
розкотилися з кошиків лишених.

Сі бурхливі, жоржинові розчерки
по землі - як по льолечці первісній.
Я закохана в тебе,о, хлопчику,
потаємний, хупавий мій, вересню.

Маскувався обрій неба
Холодним став ранок
Фарба зелені померкла
Змінив фон світанок

Над полями , і ярами
Річками , ставками
Покривалами тумани
Думки загадками

Тішать душу краєвиди
Вражає цей спокій
Ці багряні колорити
Мій лагідний обрій

Ключ курличе журавлиний
В спілкуванні осінь
Відлітає час невпинний
Зливає дощ повінь

Я до тебе , ти до мене
Єдина , і вірна
Залишаю біля себе
Цю мудлрість - що вічна.
2015р.

Релігія моїх прохань
Потужна сила самосуду
Мов загнана граційна лань
Я вікупляти гріх цей буду

Між тим що буде , і було
Ті зорі серед дня не сяють
Черпаю долі ткане зло
За солод тіні сіль збирають

І томить , хилиться до сну
Зусилля віддаються марно
Я з цим умовами живу
Де з осудом , де бездоганно

Я виставлю на продаж все
І щоб мені не говорили
Віддам на користь тільки те
За що так віддано любили.
2015р.

Надії -
на дії!

2014

Як раз дасте старому фельдшеру вати,
якраз дасте старому фельдшерувати.

2015

Все необрізане, природне
Лежить на таці, жде ножа.
І плямкотить, гуде Безодня,
Зринає бульба... лев-хижак...

Ненатла пелька. Скопом - бранці.
В землі чаїться пастернак.
Пахтить вино у мірній склянці.
Ти розпаковуєш рюкзак.

Багряна тиш... Мотоциклети
Везуть вітрисьок із весіль.
Дзвенять циганські бранзолети.
Рушає літо за Стасі...

У храмі квітного пелюстя
Почався млявий парастас.
В саду чужому пряно, густо.
Фізаліс - перша із прикрас.

Це яв осіння. Осіяння.
За мить до в`ялості живеш.
І споглядаєш завмирання,
Стирання стрілок, рисок, меж.

Нав`яже вересень цибулі,
Продасть цибухи за п`ятак.
Розкошуватиме в Стамбулі
Між навіжених днів, гуляк.

Напишеш сьому оду Сонцю,
Заляжеш рибою на дно.
Тремти. Новітні кроманьйонці
Петарду жбухнуть у вікно.

Розсунеш водорості сині -
Зринай на цей солоний сніг...
Де вже по долару хлібина,
Бо Хам нарешті переміг.



2015

Слишком много в жизни соли,
Избыток криков и мелких ссор,
Маловато будет счастья, воли
И не понятно кто хам, а кто вор.
Но как бы ту обиду потерять,
Отпустить на свободу всю боль,
У кого бы храбрости занять
И умножить ложь на ноль?
Но мир весь до корня такой,
Каким мы его сделали сами,
Стал злобный и какой-то чужой,
Смотрит на нас косыми глазами.
Нету волшебства, детской сказки,
Сладкого ванильного аромата,
Кончились чувства, стоны и ласки,
Остались волнующие вопли заката.
По телу пошла лёгкая истома,
Почувствовалось горькое послевкусие ,
Жизнь как будто-бы невесома
И полна шлейфов иллюзий.
А мне всего лишь пару слов
Нужно, чтоб просто сойти сума
И я избавлюсь от тягостных оков,
Да прочь уйдёт холодная чума.

27.08.15

Як земля приймає тризну.
"З праху взятий -
прах".
Харизма.
Чи подобається їй:
хоч негідник, але свій.
Ну, прийшла до нього смерть,
золота чи золотиста.
Жінка народила дерть -
не хотілося
садиста.
Все одно земля -
земля.
У відпустці - не могили.
Нежить і...
і немовля.
А які в руках активи!
Як земля приймає прах?
Цей - святий,
а той - не
ах...
І морочить голос душу:
ким померти?
Адже мушу.


29.08.2015

Відтоді, як мій світ осяяв Максимко,
питаю принагідно в юних матерів,
скільки їх любчики на цьому світі.
І як почую, що онук мій того ж віку,кажу:
«Який же гарний та розумний ваший хлопчик!»
«Відки про це знаєте?»- питають,
а відповідь, бачу, заздалегідь відома їм самим.
«Та все ж бо на личику написано!»
І світлом якимось неземним
спалахують очі материнські.
І тої миті так прикро, що поруч не стоять
Рафаель чи Леонардо да Вінчі.

Співає вітер про кохання пісню
Берізці білокорій,кучерявій,
У відповідь тріпоче вона листям,
Сором"язливо віти нахиляє.

Берізку обніма вітрець легенько,
Огорта теплом струнку красуню.
Таки він полонив її серденько,
Любов"ю забриніли його струни.

2015 р.

А під вікном розквітли мальви,
Дитинства квіти осяйні.
Вони нагадують про маму
Йому і їй,тобі й мені.

Вона ж бо їх тут посадила,
Плекала й берегла як слід.
І на світанку нас будила,
Щоб зустрічали сонця схід.

Привчала змалечку до праці,
Любить людей,красу творить,
Щоби літа не змарнувати,
А їх із гідністю прожить.

Ой,ті роки канули в лету,
У нас вже внуки підростають.
А квіти мамині щоліта
Голівки сонцю повертають.

2015 р.

«Парус, порвали парус…»
Вип’ємо ще вина.
Хто тепер скаже: каюсь?
Навіть, якщо війна.

Навіть, якщо Іуди,
ідоли та мара,
і божевільні люди
вірять якомусь "Ра..."

Ще не горять континенти,
але вже тліє шнур.
На ніч п’ємо абсенти.
Душу терзає бур.

Знову порвали парус.
Зшиємо інший. Ні?
Хто там рече: не каюсь…
Добре йому на дні.

28.08.2015

Вокзал... Цей устрій
Транзитолюду...
Вже наша зустріч
Невдовзі буде.

-присісти можна?
"WC"..."До пошти"...
В руці квиточка
Папір тріпоче...

Вже поїзд їде...
І у віконці
Думки, мов діти,
Біжать за сонцем

У незабуте...
...а на пероні
Забутий смуток
Склюють ворони.

Шляхи, мов руки,
Злились у герці...
Колісний стукіт
Відлунням в серці...

Вночі в вагоні
Думки поснулі
Летять, мов коні,
В твоє минуле...

А у минулім
Кохання квіти
В"юнком поснулим
Лягли на віти,

Пророслі в ранок
Дороговтіхи...
-привіт, кохана!..
Я вже приїхав...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115082900947

Молитва про хліб і псалом за убивцю
Зустрілися в черзі, та й слово за слово...
Лягли на одну піднебесну полицю.
Там тичба - дзвінкуча і цілодобова.

Голубки рівняли претензії черні.
Сороки хорали дробили на згуки.
Творець обійшов буцегарні, майстерні...
Поглянув на зброю модерну, перуки.

Людва менжувала - між куль і костриці.
Низали намисто прогнозів незрячі.
У топах смолистих леліли чортиці.
А діти в шоломах вивчали шиплячі.

Три відьми шукали шляхів з Конотопу.
Вмертвили в дорозі каргу "неімущу".
Так завше буває за день до потопу,
Коли роздаються пігулки цілющі.

Хлібець засихав на полиці сільмагу.
Свиней годувати ніхто не збирався.
Я б ще написала, жалію "бумагу".
Просила позичити аркушик Тася.

А десь понад плесом о пів на четверту
Майнула лілово закохана зірка.
Її зупиняли, обранець той тертий.
Упала не зойкнувши. Скрипнула хвіртка.

Щось дійде таки до сяйних канцелярій,
А туск розпадеться на вранішні роси.
Побачити важко. Туман в окулярі.
Ширяють сталеві чайки, альбатроси.

За матір молитва - осонцена ружа.
Уже відцвітає.
Страхи-павутини.
А я не встигаю сказати, що мушу...
Сховавши жаління під очеретину.


2015

Усе дається у роботі,
у сьомому, буває, поті
або кебетою гряде.
А терміноване до раю,
кубітою не повертає.
І не зови, бо не прийде.

Майбутнє наше – забобони
у карамелі негліже,
яке уява береже.
Все, уподібнене канону,
лишає Муза Робінзону,
якому солоно уже,

коли ще П’ятниці немає,
коза у горах не гуляє,
і на городі – цілина.
Нема солодкої любові,
коліна зідрані до кро́ві,
і лиш на обрії – мана.

І вимальовує уява,
що доля наша нелукава
ще подарує чудеса.
І віруємо, як у суще,
своє немислиме грядуще,
як-то дешева ковбаса.

Немає ні душі, ні плоті
у тому, що дає на потім
іще не п’яна голова,
яка уміє солодити
усе, що має забродити,
коли слова – одна халва.

08.2015

А літо іде – так у море пливуть кораблі,
керовані вічним у вічності колом Сварога.
На прив'язі – сонце, в кишені – ключі журавлів,
у теплій руці – путівник по осінніх дорогах.

Зерном зорепадів засіявши спраглі лани,
дбайливо ховає від холоду збрую і рало.
Як п'ята стихія в містах – запах меду і вин.
А літо іде не прощаючись, ніби й не знало

нікого, нічого... І збудеться осінь, коли
заледве живу і прозору, немов павутина,
жертовно, без тихого жалю, березовий лист
її воскресить рятівним ритуалом жовтіння.

2015

Обрізані слова немов би іудеї
І вибору нема коли нема ідеї
Чи ода чи хула доречні і не дуже
Не сип на рану сіль о красномовний муже
Баюри без доріг на ягідних полянах
Луна дитячий сміх і гоїться вже рана
Тримай життя за ріг воно таке жадливе
І юно-говірке і постаріло-сиве
Навколо слів слова обрізані крилаті
І для простих умів і для бучної знаті
28.08.2015

Якщо мене читають – це хвала,
та не мені, а істині, і слову,
і читачеві, що шанує мову.

Моя аудиторія мала –
якраз, аби продовжити розмову
у руслі теми круглого стола.

Коментарі – це явно не дебати.
Про се і те читач повинен знати,
але воно на жаль – ні се, ні те.

Глухонімому ба́йдуже. Зате
поети не міняють на карати
одне почуте слово золоте.

Його не буде, залунає скверна.
«Забембає» кімвалами мізерне
луною од серпа і молотка.

Імперія упевнена напевне,
що українська нація поверне
голоблями до нації совка.

Не запрягай дохлятину у воза,
або таке, що теж – ні те, ні се,
а їде попере́ду паровоза.

Не ясно ще, куди його несе
ця явно не поезія, а проза,
хоч рима є і мова – над усе.

Великому далеко до смішного,
якщо його не викотять на сміх,
заради дутих успіхів, утіх.

Є істина, що варта дорогого,
як сльози у Великого Німого,
де тільки Чарлі утішає всіх.

Не уявляй, що ти великий мачо,
коли поїдеш тачкою на дачу.
Нехай до Магомета йде гора.

О, читачі! Наївна дітвора.
Не осуди!
                      Писаки не ледачі,
коли писати –
                          не дитяча гра.

08.2015

Терпіння, радіння, осоння...
Ні осуду, ані гримас.
Була за душею погоня.
Ніхто не спинився, не спас.

Тепер ти сама, як вітрисько.
Кричи на ворон чи мовчи.
До гір, де божки, наче й близько.
Шаліти - чимало причин.

Виблискуєш...
Крила не вічні.
Видніші залізо, алмаз.
Десь там, над хмаринами Ічні,
Спіткає піїт-свинопас.

"Атож, занесло ураганом...".
Покаже медалі, книжки.
Ти спинишся, душе, поганиш.
І знову лишишся ні з ким.

Не хочеться множити лесток.
Оглянеш байрак, ватерпас...
Крокують мучителі - престо -
До самітів, байдиків, баз.

Кури фіміам на привіллі.
Спускайся, міси на коржі...
Нав`язано клечання-зілля.
Марчіють жалі, міражі.

Віншовані бісом шерепи.
Від шавок - ні зиску, ні шкод.
Приземлено.
Квасиш халепи.
І чистиш блокнотик, ренклод.

Стискаєш долоні міцніше...
Хлоп`ят пробачаєш - за мат.
Утішишся виссю та віршем.
І Бог тобі - цензор, собрат.



2015

Примерхає літо.
Огортає сплін.
Чук іде в еліту,
Гек встає з колін.

Різні трактування
Вигадок, легенд.
Трафік існування
Плине в Діснейленд.

"Менше перцю й солі,
Більше доброти..." -
Пише автор Долін,
Перейшов на ти.
"Ти правдива, рвійна.
Лайкни мій сонет.
У байраках війни.
В небі пил комет...
Я винце смакую.
Аркуші сушу.
Речі допакую...
Не поміг фен-шуй.
Утечу подалі.
В Катманду жара.
Я вивчав непалі.
Ближче там до Ра...".

Згодна цілковито.
Розчахну вікно.
Псам - на місяць вити.
Пням - винить вино.

Пришерхає соя.
Радощі малі.
Я і муза. Двоє.
Котим картоплі...

Рябопері птиці.
Жар чужих жоржин.
Прехороша киця...
Здрастуй, Яготин!


2015

Навіщо взагалі в країні копійки?
Я
не зарплати маю на увазі
й пенсії.
У магазині винен.
І таки
пізніше занесу.
Написано
в "конвенції".

Тривожний скарб не позичай
"для бороди".
Росте,
неангельська,
"на віру"
так нав'язливо.
У неї,
продавця, -
копійка не ходи;
У гаманці ж
у тебе
копійкам
образливо.


28.08.2015

Ні, це не я, а просто аватара:
Акцент поставлено на сонцезахисних
Чи на ста баксах, мо', і на сигарі -
Тa хочеться якоїсь новизни!..


27.08.15

Ось ти живеш усталено роками,
а десь у далині іде війна.
Зриває ім’ярек себе у храмі –
за вічний рай заплачена ціна.

І гинуть безневинні, винні знову
керують і наказують: Іди!
Корися заповіту, владі, слову…
Ще не біда, ще тільки півбіди.

Але буття несе свої мотиви,
чуже «болить» ховає в суєті.
Копаєш бульбу, обриваєш сливи,
і пишеш оди власній доброті.

І забуваєш, що усе відносно:
і спокій твій, і праця, і любов,
бо біль живе із горем суголосно,
щодня собі шукає свіжу кров.

Рука війни, кістлява і пекуча,
дістане мир і на твоїй землі,
і тихий день розвіє чорна буча
із Каїном на тлінному чолі.

Тримаймо кулаки за Божу кару,
яка колись збере лихе в одно
та й упакує у нетлінну тару
і відішле прямісінько на дно.

У тартарі нехай себе мордує
уся та негідь, покидьки і зло,
Є інші люди, їм життя не всує.
Чи буде так? Хотілося б зело…

28.08.2015

Хоч здоров"я слабке,душа добра і щедра,
Нерозтрачена ніжність у серці твоїм.
Покохай мене палко,я стану твоєю
Та любитиму щиро тебе навзаєм.

Насолоджуймось щастям усупереч долі,
Не страшні ні плітки,ні людський поговір.
То ж радіймо життю удвох із тобою,
Свято буде на вулиці нашій,повір.

2014 р.

Мы жизнь свою растрачиваем зря
На разные ненужные моменты,
Поскольку забываем: она – одна,
А мы – не ангелы, не боги…Все мы смертны.

Мы совершаем тысячи бессмысленных вещей,
Затягивающих нас в паучьи сети,
Погружаем разум свой в мир призрачных страстей,
В мир зависти, безнравственности, лести.

Мы лжем другим, стараясь обмануть,
Всех вокруг – от мала до велика,
Утрачиваем совесть, с ней – былую суть
Понятия «дружба», становясь безлики…

Мы убиваем просто, чтоб убить
Себе подобных ради развлеченья,
Талантливых стремимся погубить,
Лишая мир его мировоззренья…

Мы все воруем просто, чтобы украсть
«Благие» деньги у больных и неимущих.
Пусть умирают…Нам лишь наплевать…
Нас не коснется…Жаль, что так тщедушны…

Частенько мы хамим, браним, дерзим,
«Ебать» и «трахать» - это наша норма.
Язык литературный оскверним;
Мат и сленг – для нас святая догма.

Кидаем мусор там, где загодя живем,
Попутно отравляем нимб природы.
Притворно тешимся: «Ну пусть…Пройдет…»
Да только вот, не тот уж писк свободы…

Грехи все наши до конца не перечесть…
Этому и без того уделено здесь время.
Пока все выводы не сделаем «як треба»,
Так о каком спасенье может идти речь?

На струнах бабиного літа грає вітер,
Багряний лист кружляє у танку,
Сонце не дуже гріє,хоч і світить,
Люблю осінню пору я таку.

Поволі йду стежками лісовими,
Пригадую дитинства дивний світ,
Усе до болю рідне,серцю миле,
Хоч промайнуло вже немало літ.

Не повернути днів отих далеких,
Лиш осінь плаче золотим дощем...
Дитинство на крило взяли лелеки
Та залишився в серці теплий щем.

2008 р.