летка прозорість не дається всім
хвилюється полів липневий батик
в цю пору відлітають карасі
скляніють і самсони й сурікати

у слизнів не запитуєш маршрут
не п"єш на брудершафт не маєш ложі
зелений шелех "зупиняйся тут..."
а ти мурах стриножити не можеш


2015

В сон шерехтіла Груша золота:
– Він вернеться… Ти злинеш із тераси?

Те запитання в серці пророста –
Скеміють незагоєні урази...

Вивищується пагін. Дзвін росин…
За днину-дві запалахтіє ружа.

В ожині стежечки торує син...
Ні, Вітер – дженджуристий, пані Грушо.


2010

Певно, грозам щедрості забракло
Чи припасів дійсно вже нема,
Бо під сонцем вицвіла, й поблякла
Без вологи, трав густа кошма.
Десь поділись життєдайні зливи
І веселок пасмуги круті, –
Лиш вітрів гарячих переливи,
Тільки сонця бризки золоті...
21.07.15

Прийшла пора збирати камені,
Якось будинок укріпити.
Бо на такім хиткім фундаменті
Не випадає довго жити.

Пора б уже пустити корені –
Минулого не наверстати.
Та для прозріння й упокорення
Іще діоптрій малувато.

2015

Про тебе нагадав дощ пообідній,
Легенький дощ із вкрапленням сльози.
…Тепер від всіх умовностей ти вільна.
Затримайся хоч хвилю при межі.

Ще віддаси останній борг безодні,
Яка, на жаль, ніколи не дріма.
Побудь із нами, ще хоча б сьогодні,
Бо завтра, може, вже для нас нема.

І заклопотано спинився червень,
Зітерши піт з чола, на мить притих.
А хтось у засвіти прямує перший.
Ми, на землі, молімося за них.

2015

Літньої пори вечорової
Ясні зорі падали в траву.
Думаю про тебе знову й знову я,
Лиш одним тобою я живу.

Часто я казкові ночі згадую,
Як купались в щасті я і ти.
І моє серденько дуже радує,
Що садам любові ще цвісти.

Що вогонь кохання не згасає,
А яскравим полум"м горить,
Наші душі ніжність зігріває,
З тобою хочу бути кожну мить

Скільки нам залишилось прожити,
Бо вже літо в осінь поверта.
Зуміти почуттями дорожити,
Їх зберегти на многії літа.

2014 р.

Не поле перейти - життя прожить,
Усього довелося в нім зазнати
Тобі,матусю.Хоч не кожна мить,
Не кожен день для тебе було свято.

Ти вже пробач,ріднесенька за те,
Що ми не завжди лагідні з тобою.
Та маєш й справді серце золоте,
Що зігріває нас усіх любов"ю.

Нехай усі наступні твої дні
Освятяться добром,безмежним щастям.
Низенько вклонимось Твоїй ми сивині
І скажемо,що ти у нас - найкраща.

1997 р.

Усе минає.
Як мир на сході.
Як ніч під ранок, коли в дорогу.
Усе минає.
Як все в природі.
І не забудь пожалітись Богу.
За 30 гривень купуєш квітку,
Купуєш моркву за 30 гривень,
За 30 гривень удома влітку,
І що і з того, - не стерся бивень.
Усе минуле – немов янтарне,
Усе минуле – немов із тіста,
Затисло тебе у цій кав’ярні,
І п’єш еспресо від цього міста.
Лікуєш пам'ять,
Годуєш зграї,
Спиняєш руку, хоча не мав би.
Вона проходить,
Вона зникає,
І ти п’янієш від курви-кави.
Збігає літо
По стиглих стегнах,
Муркочуть миші,
Товстіють діти,
І я пишу тобі лиш для того,
Щоб не забула мене любити.
Щоб не воліла мене забути,
І не закохуйся в полісменів,
Це моя фарба, це я усюди,
Тебе малюю, як навіжений.
Я справжній факер.
Я дійсно факін.
Лайно трапляється.
Глянь на мене.
Але не думай, цей милий пес,
Він божевільний, коли без тебе.
Минає літо,
Брудніє блайзер,
Одне й те саме лупцює в скроню,
Сусідка зверху купає сина,
Сусіда знизу купує зброю.
Ніхто не в стані чекати дива,
Ніхто не здохне за 30 гривень.
За 30 гривень купляю пива,
І щоб ви здохли, не стерся бивень.
І щоб ви жили, як літо гріє,
Як серце скаче в її обіймах,
Як все минає,
Десна міліє,
Але ніхто не помре у війнах.
Канає літо, - пусте, безглузде,
Штовхає в спину, шипить і марить:
«На 30 гривень, купи їй квітку,
Вона ніколи тебе не зрадить»

Парк вечірній. Мрійливий липень
Теплим вітром цілує липи...
Дивна пані із поглядом лані
На ослоні, мов на дивані...
Задивився... Спинивсь подалі...
(Камінець дістаю із сандалі...)
Мила пані,
Дозвольте спитати?
Я дивлюсь, Ви така одинока.
Я бажав би вас поцілувати...
(Щось нескромно... Впадає у око...)
-Як Вас звуть?
-Чи- не звуть?.. Ви самі
Обираєте з ким розмовляти?...
-Пані! Руку!
Ідем, мон амі!..
Я в дорозі Вас буду питати...
...про те, як політичний Вам вертеп?..
...про те, що на вечерю ви п"єте?..
...чи до вподоби Вам живопис НЮ?..-
Коротше, Вам "наботаю фігню",
Що каже кожен, хто бажає познайомиться...
І- фіфті-фіфті... Воля Божа... Мо"й "обломиться"...
О моветон!.. НАЙН! НІХТ! Я ТАК СТРАЖДАЛЬ!..
-Скажіть, ви часом не паризька етуаль?..)))
Отак!.. Немає часу...
Вже йдете...
Пусте...
НЕ ТЕ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115072010095

В обійсті літа порядкує липень -
Готує місце серпню, хоч-не-хоч.
Балюють хмари, часом сонце глипне,
А за хвилину – бешкетує дощ.
Так і в душі – то сонячно, то хмарно,
То ностальгійна нотка забринить –
Життя, мабуть, дарує нам не марно
То полинову, то медову мить…

***
Проминає те, чого немає
у лукавій пам'яті людей.
Клепки вистачає для ідей,
поки вічне полум'я палає
і у патріотів свого краю
в голові не усихає глей.

***
Немає революції довір'я.
Куди не йди – панує сатана.
І заглядає у моє подвір'я
із прерії – «шахтьорская страна»,
із Василькова – штучне бездощів'я,
із Києва – корупції – війна.

***
Вечорами й чорними ночами
бережуть високі небеса
землю, відвойовану дідами
і не завойовану синами.
І немає милості над нами,
і минають Божі чудеса.

***
Минають принади жіночі.
Немає вчорашнього дня.
І діють закони ще вовчі,
і є ще брехати охочі,
яка ми велика рідня.

***
Усе що є, уже не може бути.
Міняються не люди, а часи.
Лишаються забуті атрибути.
Але кортить у полум'я стрибнути
з нової до минулої яси.

***
Любові не рятує Слово,
що пише, – Богові хвала!
Немає братньої любові,
яка можливо і була,
коли любили рідну мову
і Шамбала, і Каббала.

                              07.2015

11.
казатимуть не час… не час… не час
щоранку буде світ цей воскресати
і зірку зможе місяць колисати
і знову дасть митець свій майстер клас
закоханий він в жінку і у слово
все решта то щоденна суєта
ще є земелька рідна мов свята
що дасть водиці котикам вербовим
неначе зерна зрітимуть думки
сховаються під стріху ластівки
впаде роса на квіти у долині
воскресне день і розіллється світ
серед тонких серед правічних віт
зів’є гніздечко птаха на калині
12
зів’є гніздечко птаха на калині
і вигріють лелеки лелечат
народжені співать не промовчать
кру… кру… тужливе в небесах полине
земля людьми не золотом багата
одна вітчизна в кожного не дві
як гратиме у храмі вільно дзвін
дитячим сміхом звеселиться хата
ще бузьки приноситимуть малят
запахнуть липи до зелених свят
жінки на хліб замісять як і нині
і край межі знов задзвенить овес
десь жайвір відізветься із небес
і явір посміхнеться тополині
13.
і явір посміхнеться тополині
і віти обів’ють тоненький стан
лелека облетить широкий лан
високі гори і озера сині
а мисль митця пекуча наче мисль
гризуть думки його чутливу душу
він сушить квіти бузини і груші
настане ж осінь завтра не колись
як загоряться грона горобині
і випаливши глечика із глини
знов ляже сонце спатоньки …бо час
у березні втікає як у грудні
бо час подумать і про дні майбутні
тобі й мені …для тих що після нас
14.
тобі й мені і тим що після нас
прийдуть колись на цюю землю грішну
та вже снігів не лишиться торішніх
залишиться правічний «ОТЧЕ НАШ»
олексів камінь* спатиме в росі
а води чорноморські стануть чисті
і листопад насипле жовтим листом
гаї затихнуть після голосів
засяє в небі місяця озерце
проб’ється в потічок нове джерельце
розкриються йому земні долоні
порине серце в буйний вир пісень
і пробіжить землею знов час-день
на цій землі дітей народять доні
*Скала Довбуша;
15.
на цій землі дітей народять доні
і житимуть на цій землі сини
насипавши на скроні сивини
втікатимуть літа як дикі коні
іще нестимуть в ірій журавлята
свою журбу і материнський біль
і вимолять носивши у собі…
святитиметься хліб… вино… і мати
у пралісах вітри могтимуть спати
і не дозволять деревце зрубати
казатимуть не час… не час… не час
зів’є гніздечко птаха на калині
і явір посміхнеться тополині
тобі й мені і тим що після нас
2015

Скажи, чому нiяк не можу,
Забути присмак теплих слiв?
Я лабiринтами заходжу
У твоє море почуттiв,

Чому я вiрю у примару,
Якої поруч вже нема,
А два метелики у парi -
Кружляють в головi дарма?

Тобi з’являюся щоночi
I тануть губи крижанi,
Я пам’ятаю карi очi -
Вони наснилися менi…

На вулиці вечір, і тихо на дворі
А в небі сіяють там яснії зорі
І місяць яскраво дорогу встеляє
Своїм світлим світлом
Він ніч звеселяє
Притихли всі птахи
І звірі заснули
Ліс наче у сплячці
Бо тихо вже дуже
А завтра на ранок
З промінчиком сонця
Освітиться ліс цей
Яскравеньким сонцем
І звірі і птахи
Проснуться тихенько
І ліс наче в казці
Оживе там скоренько
Тож люди шануйте
Свою ви природу
Дана нам від Бога
Вона в охорону

Плаче стражданнями
стомлений Рай.
Воля - сваволя від ігрищ.
Скрипкою першою плинний міраж -
Душі бездушні розбіглись.

Мертвими,
мертвими вдихи...
Гіпноз?
Скоро його розвінчають...
Рай всеблаженний.
І вічний.
Пустий...
Душі, вертайтесь до Раю.

1

А завтрашній день - це гілля баобаба.
Обвітрене листя згрібають незграби.
Коріння затоптують поні, осли...
І я - із відеречком прадідних слив.

Куди простувати? До кого на ґанок?
Не чути крізь рейвах-алярм колисанок.
На призьбі м"яшкурить котисько тарань...
І спробуй об шиби перстів не порань...

2

Пройдисвітів юрми, пахотнява синя.
Іду, бо набридла мошиста яскиня.
Стрічайте, мовчіть. Обнадійте - в це літо.
Задимлений медіум шепче:"...фініта...".

Експромти у ситі.
Бджолино, урочо.
Злинаю.
Іти по мурахах не хочу.

Начавлено з айвів терпкущого соку.
Злітати окремо - не менша морока.

Чому баобаб - не вербиця чи липа?
Такі словеса Гонихмарник розсипав.

2015

Повернуся до тебе у зливу –
У тілі сльози упаду.
Я й вона – безпорадна, вразлива.
Як вона – мабуть, теж на біду.

Ти зітри мене рухом долоні.
Хоча б так хоча б раз доторкнись.
У долоні – в твоєму полоні –
Упізнаю омріяну вись.

20 липня 2015

Цей вечір прикрашає самота
Й заповнює собою всі пустоти,
Бере із моїх плеч усі турботи,-
Холодна навіть в спеку - ніби я...

Цей вечір знов напрочуд мовчазний,
І музика в нім губиться як мара,
Й сумних думок парад, неначе хмара
Заполонив мої тонкі світи...

Я п'ю його - цей вечір-оксамит,
Й ніяк не можу вдосталь оп'яніти,
Щоб знову не ходити, а летіти,
Щоб знов позаду крила відросли...

У темряві зникає власна тінь.
І сльози вмить стають лише росою,
Я розмовляю, як завжди, з собою
Про те, що...Власне, річ тепер не в тім.

07.2015

Міліє день і пастухи дощів
Женуть отару схилами в долину.
Останній двір затих і споночів,
Лише вікно горить неопалимо.
Дощі - урозтіч, ринвами дзвенять,
Подвір'ям навпрошки в кукурудзиння..
І тільки найдрібніше дощеня
З долонь твоїх п'є нишком ніч осінню.

Пробач за мою надчуттєвість,
За віру у Тіло і Кров.
Люблю я твою "віфліємність"
За те, що не приймеш любов...
Межа пролягла до Синаю;
Пророцтво здійняло моря...
Щосили я вітром жадаю
Дізнатись у чому моя
Провина! Любити безмежно?
Не Бог я, авжеж, не Ісус!
Та тільки у них, недаремно,
Я вчився свобод від спокус.
Не сталось - у тому і горе!
Пробач за мою простоту!
Ну, скільки було тих історій!
Як сиві травинки зростуть,
Не знаючи щастя людини,
Відбитих лише у словах.
Я буду зеленим, віднині,
Цілунком на твоїх губах.

В осінь котиться уже життєве літо
Та у душі співають солов"ї.
Хоча чимало і прожито,й пережито,
Зозуле,не рахуй літа мої.

Роки минають,серце ж не старіє,
У ньому й досі ще живе любов,
Тепло та ніжність,віра і надія,
У молодість думки вертають знов.

Жіноча доля розквіта барвінком,
Іскорки радості спалахують в очах.
Щаслива буде завжди кожна жінка,
Коли вогонь кохання не зачах.

2014 р.

Цілий день вітрище
Грізний не втиха.
Все лютує,свище,
Жалібно зітха.

На шматочки хмари
Люто розрива
Громовим ударом
Срібна тятива.

Кілька крапель впало
Чистих,мов сльоза,
Небо сірим стало
І...шумить гроза.

1982 р.

-Я на кубе сижу.
(не на Кубе! На КУБЕ, лошара!!!)
Ты ведь взрослая. Жду!
Оторвись наконец-то от шара!

Морщу гоблина лоб.
Это шара? Но так не бывает...
Как мне выразить, чтоб
Ты моею была, шаровая???


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071900785

***
Ся днина, заповнена сонцем
колись таки вистигне.
Замшіють, укриються мрякою
теплі стежки.
Застигне рядками
усе заопівніччю писане,
Уляжеться зірка між травами
щастям тремким.
Ні тиші, ні гомону - ночі,
нагі і приречені.
Між часом і вічністю
будні забілені в дні.
І світ збайдужілий
Приймає прощення і зречення,
Як дань за минуле,
Вивершує оди пісні.
А викуті міццю, проз обрій,
Ішли і не падали,
І літо боліло, горіло,
під серцем пекло…
Тяжіє у просинь лелека
Де воля і янголи,
Де зранене сонце
Не скупо дарує тепло.

На межі у полі миші вдвох сидять годин вже п'ять,
Все сидять собі й сидять, все сидять, сидять, сидять,
Все сидять, сидять, та раптом звідки і взялися сили!
Хоч стрибай у синє небо... але миші знову сіли.

2015

З роботи я додому - й на роботу...
А хто не любить – той і не поет...
Ах, несподівано застав мене достоту
Роман службовий... Ні, я не про те!

Таке й Шекспіру не насниться - що ти!
Моя дружина знає її теж!
І з femme fatale мені не розминутись,
Бо в кабінеті - поряд... Ось вам хрест!

Та менше з тим – але ж і чоловіка
Її я знаю – як вам цей сюжет?..
Якби застукав - став би я калікою
Й про наш роман дізнались би з газет...

То ж мовчимо ми з нею, наче кляті -
Жагучі погляди говорять все за нас...
А по роботі - мус' нам розмовляти! -
Бо ж донесуть комусь-таки - на раз!

І я кручусь, як муха у окропі,
Як на пательні смажений карась...
Ні, ну чому ж не стрілись на курорті -
Чудово з нею провели би час!..

Раз уночі ідея фікс наснилась -
Як наодинці всі залишать нас,
То я коханій здамся, як на милість...
Нехай єднає Ерос і Парнас!


19.07.15

янголи пахли плісняво
несвіжими шкарпетками
що пролежали тиждень
в кутку ванної кімнати
а потім їх знов одягаєш
адже решта пахне ще гірше
янголи влітали хмарою
примарою овечою отарою
кружляли навколо світильника
шукаючи вістря голки
щоб станцювати на ньому
спеціально для тебе
щоб спробував порахувати
аж нудить від мерехтіння такого
від виблисків на стінах кімнати
закриваєш очі
якось воно дивно
ачей ти позбавлений стількох
доконечно потрібних речей
а насправді бракує лиш дівки
що звіялась ген за обрій
і навіть тебе не хоче

Мамо моя рідна,нене золотава,
Я для тебе вірш цей,з радістю пишу
Розказати в ньому,хочу я для тебе
Як тебе, я люблю,і тобой живу.
Богу завжди вдячна,я за тебе буду
І молитись буду за твої літа,
Що би ти прожила довго, ще у мене
І оберігала мене в молитвах.
Бо молитва мами,найцінніша в світі
Лине вона з серця,чиста, як вода
І у Бога завжди вислухана буде
Ця твоя молитва,мамо дорога.
Знаєш,як буває,тяжко так на серці
Туга серце стисне і болить душа
Но тебе згадавши,мамо моя рідна
Туга відступає десь у далечінь.
І на серці легко, стане так від того,
Що на цьому світі,ти іще жива,
Бо для мене мамо,найцінніше зара
У житті моєму те, щоб ти жила.
Молишся за мене,думаєш за мене
Ось це мені мамо,зара головне
І у Бога завжди,я просити буду
За твоє здоров'я,люба ти моя
Бо на склоні років,зара у твоєму
Здоров'я моя мамо,це є головне.

Життя складне,воно одне
І жити треба нам в любові
І цінувати кожну мить
І дякувати за життя-БОГУ
Він добре знає,що дає
Всі ці терпіння,муки,біди
Після нещасть,які пройдем
Побачим,що нам жити краще буде
Тягар ми свій,нести будем
І будуть взлети і падіння
Но віра в БОГА не мине
Як не мине наше життя безцінне...

Я не вижив з ума
і цієї зими, а зима
і кінчилася. Шум льодоходу,
а деінде і ряст
замічаю – і буцім гаразд.
Користаю нагоду
потепління сповна
на Фонтанці, й, зіницею на
ній, сліпую стократно.
Пісну фізію тру
п’ятірнею – еге ж, не в яру
наст осів і не тане.

Ось дожив до сідин,
і дивлю, як буксир між льодин
путь подолує в устя. Не нижче
вікопомного зла
паперові покути козла-
одпущенця зі скрух. Не гнівись же
за врочистий пролог;
не минає година тривог,
не кінчаються зими.
Добігає і день,
у товпі, в перепалці Камен
на пиру в Мнемозини.

квітень, 1969

Вже давно оспівують поети
Руки материнські та красу жіночу.
То ж про тебе,жінко слово тепле,
Щире і правдиве я сказати хочу.

Все,що наймиліше нам на світі,
Іменем жіночим називаєм.
Жінка - це сестра і мати дітям,
Це чиясь дружина та кохана.

Хоч в самої горе - допоможе
І розрадить словом у скрутну хвилину.
Вона сильна,мужня, -знає кожен,
Хоча кажуть:жінка - слабша половина.

Віддавайте доброту і ласку,
Не тільки в свято їй даруйте квіти,
Усміхніться ніжно,це ж не важко.
Будуть хай щасливими всі жінки на світі.

1981 р.

Виплакала мати
Свої ясні очі,
Пішов захищати
Вкраїну синочок.

Та й від зайд проклятих,
Які зазіхають
На її простори,
На її багатства.

День у день матуся
Молиться за сина,
Щоб його ворожа
Куля не скосила.

Щоб живий,здоровий
Був її рідненький,
Повернувся скоро
До сім"ї,до неньки.

Захищає сина
Від усіх напастей
Мамина молитва -
Оберіг найкращий.

2015 р.

Чому красуня горда й величава?
Всесвітня слава – цілковитий тлін:
Вона у тіні смерті, наче саван.
Для вічності усі ми замалі.
Красивий ідол, гордий на землі,
Колись тілесне убрання відкине,
Немов не існував узагалі,
Хоч викликає захват щохвилини.
А забуття – безжальне і невпинне,
І врода не залишиться тобі,
Але у вірші образ твій не згине,
Тебе увічнить мій невдячний біль,
Бо навіть з плином часу не згаса
У творчості оспівана краса.

І знову я вдивляюся у тінь...
Тінь заблукалих, сивих ранків у нагір'ях.
Тінь...зазираючи у височінь
Наднових зір, що спалахнули у сузір'ях.  

І знову шарудять німі рядки....
Впиваються шуліками у рвані рани.
І знов думки...непевні та хисткі,
Вином ігристим заливаються у чани.  

Шукаючи у просторах буття,
Гармонії душі, вібруючі акорди,
Я додаю у долі вишиття
Палітру літніх мрій. Знов подмух насолоди...

2015 р.

Хай на всі заставки гудять невісток,
А я, зізнаюсь, кращих од своїх не знаю.
В усьому, що не стачає їм од синів моїх
(Ну, там щось полагодить в господі.
Не кажучи вже про змайструвать),
Себе виню :не спромігся дать те,
Що мав би дати батько їм у дитинстві .
Нічим поділитися було: сам ріс без батька...
І все ж я дав їм те, що ладне перевищить і ремесло:
Навчив відданості вам, їх любим господиням.

Раз хамло ведмідь, на луках наваливши купу,
Взяв підтерсь нахабно зайцем, що попав під руку.
По обіді вихвалявся заєць той дружині:
- Чуєш, бабо, я з ведмедем співпрацюю нині!

2015

Ти запитай ,а я не змовчу
Ти промовчи , а я скажу
Ти не шкодуй бо я не втрачу
Ту мрію до якої йду

Все квітне , у душі співає
Моє натхнення чарівне
За нас обох рясне буяє
По різним сторонам пливе

Одне на двох , на дотик різне
Моє в житті , твоє сумне
Я десь над райдугою сонце
Минуле не поверне вже

Я подивлюсь а ти заплачеш
Я зрозумію в чому річ
Так тільки ти мене і чуєш
Між нами довга років ніч

Ти не мовчи , і я не буду
В розмові втішимо себе
Ти загадай , і я забуду
Можливо це нас і спасе.
2015р.

У подумках тайна храниться,
Озвучить її тепер пошепки
Березових віт перекличка,
Захоплені листя оплески.

О сонце, твори, не спинися,
Помічу я кожну родзинку.
І профіль крізь листя – обличчя,
В очах заблистить павутинка.

Пропаща від усіх та власна
Стрімка , бурхлива , і чудна
Все підставляла свої крила
Для всіх доступною була

Її манила манна неба
Безкрая , чиста висота
І так із молоду вся щедра
Для ласих квіткою цвіла

Одні цінили , інші жартом
Хтось пригортав , а хтось звикав
Та пліткували що із статком
Той підбирався персонал

Як всі , як інші , як прийшлося
Десь помилявся , а десь в ціль
Ніз ким так вільна й не зійшлася
Позаздрили , загнали в тінь

Любов моя , любов пропаща
Так не сумуй , так не жалкуй
В душі моїй ти будеш вічна
Живи у серці і пильнуй.
2015р.

Пішло чомусь усе не так,
Як на Майдані ми хотіли –
Заліг під куполом козак
І стихли в Раді сотні смілі.
Забувся клич, який єднав
Близькі міста й далекі села,
Коли в оточенні заграв
Нас убивали біля стели.
Криваві відсвіти тих днів
Померкли нині на обличчях
Людей, яких народ не вів,
А лиш тягнув, як трактор причіп.
І ось тепер, з усіх ознак,
Вони забули наші цілі, –
Бо йде чомусь усе не так,
Як на Майдані ми хотіли!..
18.07.15

Не відпускає часу плин
Хвилин останніх за тобою
На місці став курант годин
Стоїть курганом над горою

Ти так каралась за життя
Ті рани сочаться і досі
Тремтіла трепітна душа
Сполохана стигматом долі

Ми з цим змирилися давно
Змінити щось ніхто не взмозі
Не маєм зцілення того
Яке розлучиться в любові

Кохання згарища зола
Вся поросла у мальві дикій
Так на землі горить свіча
В своїй подяці мальовничій.
2015р.

6.
свою журбу і материнський біль
бо матерів не може не боліти
коли в гнізді чи то делеко діти
в сумну годину чи у час весіль
хоч на стежки местиме хуртовина
у крим ми ще поїдемо по сіль
прилетимо птахами звідусіль
не литимуться сльози вже а вина
свою вину впізнаєм – не провину
не землю продаватимуть а глину
воскресне воля та що на гербі
за неї кровця лилася віками
десь грішні гріх впізнають між гріхами
і вимолять носивши у собі
7.
і вимолять носивши у собі
за гріх отих хто впав уже раптово
тут не доречне осуду і слово
одна з причин замислитись тобі
все ж мислячий не кине камінцем
у яблуню що вже багата плодом
ще віддадуть за чуйність нагороди
столітній дуб й маленьке джерельце
лишатиме літак на небі шов
за тих крізь кого час уже пройшов
знов вітер в полі сіятиме маки
зозулі спів розтане в небесах
і на житах світитиме роса
святитиметься хліб вино і мати
8.
святитиметься хліб вино і …мати
знайде дитині справжній чистотіл
обрусом з льону застеливши стіл
присипле чебрецем і листям м’яти
джмелі меди збиратимуть з кульбаб
всміхатиметься сонцю материнка
і стронцій не лякатиме сніжинки
домівкою для білок стане граб
у колір неба вишкіриться льон
потрапивши у рідний свій полон
в ліщині зяблик зможе захватитись
поцілувавши трави всіх долин
росу зібравши з молодих ялин
у пралісах вітри могтимуть спати
9.
у пралісах вітри могтимуть спати
накрившись віттям вікових смерек
закохані чекатимуть лелек
шукаючи барвіночок хрещатий
ще чаруватимуть то душі то серця
духмяно білі дзвоники конвалій
калина роздаватиме коралі
що осені глибокій до лиця
як визріє листочок на стеблі
віддаючи цілющий сік землі
берізоньки вбиратимуться в шати
бодай сльоза впаде із їхніх віт
сороки зацоркочуть на весь світ
і не дозволять деревце зрубати
10.
і не дозволять деревце зрубати
лиш побажавши сонця і дощу
щоб корінець пив воду досхочу
в обійми рідні гори зможуть взяти
вітри… які не раз приносять згубу
нестимуть зворам віковим життя
нестимуть людям і без вороття
вестимуть явориноньку до шлюбу
сніги зігріють на найвищім плаї
найменший потічок ізнов заграє
а промінець не згасне як не згас
навчившись говорити до ялинок
почуєш як проситимуть дитинно
казатимуть не час… не час… не час

2015

Знаєш коханий,
Я дуже щаслива,
Що в мене такий
Чоловік є,як ти
Я кожному дневі
Радію з тобою
Провівши з людьми
І на самоті.
Ти думки мої
Полонив безвідмовно
І в серці любов
Поселив назавжди,
Я дякую Богу,
Що, ти є у мене
Й прошу в нього завжди
Щоб ти довго жив.
Бо хочу, я бути
З тобою довіку
І в радості й в горі
В достатках чи ні,
Лиш тільки б з тобою
І тільки довіку
Як клятву давали
Один одному ми...

всі ми хотіли колись стати пілотами
підкорити небо підкорити світ
підкорити сміхотунку з сусідньої парти
всі ми стали переважно алкоголіками
і тепер при зустрічі нам ніяково дивитись
одне одному в очі незграбно обнімаємось
так само незграбно торкаємось щоками
а сміхотунка стала серйозною і сумною
вона дуже розповніла до речі
все ж троє дітей від різних чоловіків
і жоден з них не був пілотом

О ця хода із легкістю харити!
В очей розумних сяйві розчинивсь.
Я можу з Вами лиш поговорити,
Ну ще у щічку цьомнути колись.

І почуття, як стиснута пружина –
Табу на нас накладено навік.
Бо Ваша подруга – моя дружина
І Ваш чекає вдома чоловік.

В одному колективі - ми та свято
Тримаємось в напрузі віддалік.
Я можу з Вами лиш потанцювати,
Як є корпоратив під Новий рік.

На вулиці зустрінемось, яка ти
У нас печальна доленька лиха!
Не будемо там довго розмовляти,
Тікаємо – подалі від гріха.

Женем думки про зустріч, як не в тему,
Як мухи, змахуєм і так і сяк.
Та раптом в коридорі перетнемось
І Ви мені засвітитеся вся.

І я назустріч рвуся, мов до раю,
Рожевий очі застеля туман…
Та у житті продовження не має
Нездійснений службовий цей роман.

Туман розвіється, немов у гаю,
До праці бігти кожен з нас готов.
Лиш в гамівній сорочці знемагає
У закутку залишена любов.

18.07.7523 р. (2015)

До тебе, Отче, руки взношу
І молю лиш,я про одне
Оберігай мою родину
Від злих очей і злих людей
Наш світ жорстокий і огидний
Тут зависть,злість і злі думки
В них серце черстве і без віри
Що буде кара за гріхи
До тебе,я щодня приходжу
В своїх молитвах день і ніч
І прошу за свою родину
Що би її,Ти оберіг
Я знаю,Ти ласкавий, Отче
І буду вислухана,я
Тому і віра в мене сильна
Хоча і грішна тоже,я
Нема людей котрі безгрішні
Но вірять в Бога,так як,я
І моляться до Тебе, Отче
Щодня...Щодня...Щодня...Щодня...
І вислухав молитви їхні
Ти зробиш так,що би у них
В житті все було якнайкраще
І з вірою в житті жили

Впали краплі вогню,
Наче кара небесна із неба,
Просто на сухостій,
І траву поглинає вогонь...

Кластер нашого НЮ-
Споконвічної хіті потреба,
Цей аншлюс, твій і мій,
Опікаючих тіло долонь.

Присмак наших ночей-
Як кориця на сотах із медом,
Мов малиновий сік,
Що під сонцем бродити почав...

Я тобі казначей,
Що коханням заплатить як треба
За шаленство утіх,
У яких незбагненне вивчав.

Опритомній на мить!
Подивись- з неба падають зорі,
І вогонь їх летить
Просто в руки- лови їх, лови!..

Нам кохати й горіть
В лаві ночі сріблясто-прозорій...
Просто бути в цю мить
Оберемком сухої трави.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071800435

ось так лежиш собі
під подушкою трофейний австрійський зауер
з рукояттю полірованого горіху
підібраний з убитого офіцера
за мить до того фатального спалаху
на якому війна скінчилась
для тебе
в сусідній палаті медсестричка іра
кажуть дає потрогати себе заголюється
якщо дуже просять
плаче сердешні куди вже вам страждальці
а в твоїй медсестра марина
колишня вчителька народних шкіл
вузьколиця й короткозора
читає вголос кобзаря мружачись
так наче взяла тебе й твою хіть
на приціл
шалено болить ліва нога
хоч гарно пам’ятаєш
як самотньо вона виглядала
у відрі поміж інших ніг і рук
як кривився на твій крик хірург
як потім він закурив
розбав нам трошки чистяку машо
цей ювілейний
святкуємо
вночі сниться марина
яка гладить по обличчі
мій герой шепоче
а потім довго танцює
притискаючи твою відірвану ногу
до своїх оголених грудей

1.
на цій землі дітей народять доні
продовжуючи свій і предків рід
там можна річку перейти у брід
де все знайоме наче на долоні
ось тут відкриєш серце рідній пісні
коли рядок торкнеться до душі
вона не знає що таке гроші
пісні мов люди і водночас різні
життя не любить іспитів екстерном
відібрані у землю кинеш зерна
з надією з любов’ю без вини
час не стояв й не стане на припоні
і знову на землі народять доні
і житимуть на цій землі сини
2.
і житимуть на цій землі сини
вперед ітимуть берегом надії
втікатимуть роки як воронії
на пів-путі не спиняться вони
хтось на свій лад змінити схоче світ
та шлях до світла все ж таки крізь терен
подбай щоб берег твій зостався зелен
між зеленню все ж забуяє цвіт
і бігтимуть між берегами води
бо світ цей твій ти часточка народу
і корінь роду аж із давнини
а час спинити і тобі не вдасться
свої сліди залишив він на щастя
насипавши на скроні сивини
3.
насипавши на скроні сивини
покотиться вітрець услід за часом
ступивши на стежину до парнасу
збагни що час не має множини
наступна мить – дорожча за минулу
непросто там світитиметься світ
де плід дозріє замінивши цвіт
господар на землі ти – не прибулець
ти син її і сином відлети
а це маленька часточка мети
зостанься вільним і в її полоні
і як було іще до наших днів
побачиш що в найдовшім сні
втікатимуть літа як дикі коні
4.
втікатимуть літа як дикі коні
крізь чорноземи… і чумацький шлях
покаже як дійти до коваля
що викує об рученьки червоні
бо ж знає як кується щастя мить
чому у душу западає скерцо
що зігріває і тривожить серце
як слід лишить що часові не змить
не слід бездушних – мудрого сліди
дасть джерельце чистенької води
говерла зможе небо підпирати
народиться для світу другий ліст
коли пожовклий яворовий лист
іще нестимуть в ірій журавлята
5.
іще нестимуть в ірій журавлята
мої печалі і твої жалі
одне життя живемо на землі
навчімося із нею розмовляти
травинку запитати: що болить
і як їй не зів’януть – зеленіти
вона прийшла з епохи неоліту
бо воскресала поміж лихоліть
ще зронить пір’я біло-біла птаха
летітиме до сонця і без страху
і шлях її – безмежна кількість миль
як в першім віці так колись в тридцятім
вона нестиме на своїх крильцятах
свою журбу і материнський біль

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Горобець до нього: "Шана,
Що на комірі у пана?"

"Колючки ті в мене гострі,
Горобці не втяли досі!"

Йде їжак, йде їжак,
Як уколе - буде знак!

Щиголь теж пита завзято:
"Нащо так голок багато?"

"Колючки ті, гострі котрі,
Для нечемних щиглів добрі!"

І сорока теж до нього:
"Наїжачились для чого?"

"Колючки ті гострі - сила,
Буду з них робити вила!"

Наче вітер здув сороку:
"Скільки вил! Запас нівроку!"

І за мить в село гайнула:
"Що я, людоньки, скажу вам:

Відчиняйте двері всенькі,
Будуть вила всім новенькі!"

2015