Я постійно хотів піднятися вище стелі
Але планкою бачив лише стелю туалету
Я летів але мені чогось не вистачало
Та невидима рука на землю опускала

У мене гарно покладена плитка в туалеті
Я завдячую за це якомусь Моджахеду
Та все-рівно я не міг піднятись
Вище стелі свого туалету

А день за днем все мерехтить-минає
Надію як Ікар у крилах колихаю
Мрія під ранок згасає на очах
У каві гірчить нездійсненності страх

Я потрапляю в одні й ті ж тенета
І поринаю в дежавю розчарувань
Політ лише до стелі туалету
Неначе сон гіркий самообман

Я плюнув на все Я більше не міг
Я плюнув на весну Я плюнув на сніг

Стрибаючи з найвищої точки планети
Все-рівно не зміг злетіти
Вище стелі свого туалету!

*****
Бесаги на горі,
з листви пошиті,
забуло літо й банно-банно вниз.
Горщя ставка впіймало хмарку – квити
повісмо неба і розхвилля зблиск.

Цидулку ворон літові накаркав –
занотувало похапцем, ади,
що гейби потя
вигулькне зимарка
з незнаної вертепами звізди
і звіздарям не схочеться джвендіти
і геци розсипати на стежі,
коли флоєрка гуцула півсвітом
обернеться без їхніх ворожінь.

Услід за літом гезде, генде знову
стрибки норичок,
і тонке билО
здійме востаннє
квітку загадково –
відей, спаде княгині на чоло...

2015р.

Примітка:
бесаги – дві з’єднані одним полотнищем торби;
банно – сумно;
горщя – горня;
повісмо – пряжа;
цидулка – записка;
ади – дивись;
гейби – наче;
потя – пташка;
зимарка – хатина високо в горах;
джвендіти – набридати розмовами;
геци – злі жарти;
флоєрка – сопілка;
гезде – ось тут;
генде – он там;
норички – джерельця;
билО – стебло;
відей - мабуть;
княгиня - наречена, молода на весіллі.

Усе що в тобі відсутнє – тремтить у моїх руках.
Це ніби тримати небо. Не в змозі, але тримаєш.
Слухаєш. Подих. Слухаєш. Ще подих і завмираєш.
Усе що в тобі відсутнє – спиняє мій власний страх.

Я не боюсь нічого. Мій бог на моїх долонях.
Я не боюсь нічого. Окрім його тихих сліз.
Коли відчиняються вікна і звуки усіх мелодій
Німіють, і чутно зверху, як стогне небесна вісь.

Летять зголоднілі метелики у міжреберній коловерті
І втомлений міст-коханець тримає в обіймах вант.
Усе що в тобі відсутнє – створило ілюзію смерті.
Створило і ніжно світиться – зайвою сотнею ват.

Ніжність моя, послушна. Слухай, як все сплітається.
Серце лозою стиснуте - ворушиться і росте:
Це ніби тримати небо. Не в змозі, але тримаєшся.
Усе, що в тобі відсутнє – заповнить собою все.

Переодягнена біда
Зустрілась у житті мені
Не розпізнав її у білому вбранні
Впустив до себе навесні.

Вона жила, вона сміялась,як всі
Насправді, бавилась життям
Для неї ми лише мішені прості
Вона прийде, і ти віддаш все сам.

Нехай живе, нехай сміється,як всі
Нехай приходить знов
Людина сильна,в неї мрії є
Біду поборить любов!

Буває серце плаче й тужить
І душу смуток огорта.
Як усміхнешся,милий друже,
То й забуваю про літа.

Що вже мина життєве літо,
Й до осені всього лиш крок.
Та іще хочеться любити,
Нам же так хороше удвох.

Мені даруй кохання квіти,
Теплом та ніжністю зігрій.
Найщасливішими на світі
Тоді ми будем,любий мій.

2014 р.

Ти не просто жила,ти горіла життям,
Встигнуть прагнула дуже багато.
Непомітно отак пролітав день за днем,
З буднів вміла робити ти свято.

В спілкуванні з тобою так легко було,
З ближнім горе ділила й турботи,
Тебе знало і місто,знало й село,
А тепер ми усі у скорботі.

Добротою осяяний кожен твій крок,
Ти й найменшому вміла радіти.
Полетіла душа твоя аж до зірок,
Плачуть вірші твої,наче діти.

Ти творила добро,ти співала пісні,
Вірно й віддано Богу служила.
Образ світлий твій ми не забудемо,ні,
І трояндами встелим могилу.

2003 р.

Незабутня сторінка історії,
Мов удавлена в аркуш печать...
Я не буду в печах крематорію
Віхтем сажу ніколи стирать.
І не стану копатися в попелі,
Щоб свідоцтва наруги знайти
Тут, де землю сльозами затоплено
Тих, кого умертвили кати.
Хоч нудотне щеміння повинності
З кожним роком сильніше в мені, –
Я безсилий зібрати і винести
Крихти праху в закритій труні.
Йде екскурсія по території
І туристи скорботно мовчать, –
Небуденна година історії,
Мов удавлена в аркуш печать...
17.07.15

Прийшла зваблива ніч, незнано-таємнича,
Мені розповіла казкові знаки снів.
Від губ лишила слід на сонному обличчі,
А душу понесла у безміри світів.
Плила у небуття кудись на її крилах,
В оманливі краї безумства та утіх.
Шаленої снаги ілюзіями вкрила...
А ранок-реаліст узяв мене на сміх!

Бумажки,книжечьки и идолы-плакаты
На право и на лево календарики дают
По телевизору опять рекламы, разные дебаты
Один другому депутаты в "Раде" морды бьют.

В програмке, или в книжке прочитаеш
Что депутат(от лат. deputatus — посланный), который морду бил -хороший ангел во плоти
Да,очень многого о нем не знаеш
Ну а потом за выбор свой неправильный плати

Один из депутатов был на зоне
Другой, ну типа, за народ родной страдал
А третий, вдруг уехал за границу к тете Тоне
Да, интересно, сколько денег он украл?

Политика - она для одаренных
Для тех,кто по уши залез в дерьмо
Для тех, кто любит кучу денег незаконных
И как не мойся все равно останется клеймо

К нам выборы опять прийдут осеннею порой
И все толпой народ пойдет голосовать
Конечно список кандидатов и большой
Подумайте! кому свой драгоценный голос отдавать?

17.07.2015

Смердіти можеш ти до згину,
Чи красти речі в магазині,
Та друга поважай дружину:
Вона - святіша від святині!

В очах у друга блиск довіри,
І усміх, наче їв малину,
Й тобі він, вірячи без міри,
Вруча єдиний скарб - дружину.

Твій друг у справах їде з дому
До Перемишля чи Вроцлава,
Ти проводжаєш до перону,
Цілуєш в щоки - зліва, справа.

А вже як потяг в даль полине,
Вагони стануть як пігмеї,
Не йди до друга ти дружини,
А повертайся до своєї.

Хай навіть добрий маєш розсуд
Тягтнути хрест її на карку:
Купити хліб, помити посуд,
Собаку вигуляти в парку,

Допомогти - роботи ж купа,
Та звідки знаєш, запитаю,
Що кров не вдарить нижче пупа,
Коли вона позве до чаю?

І як оголяться хоч трішки -
Підступні вибрики у долі,
Дружини друга гарні ніжки,
Який тепер мов кістка в горлі.

О, тут не вистрибнути з кола,
Нечистий вже наставив ріжки:
Все розпочнеться мов спроквола,
Спочатку - хихоньки та смішки:

- Ням-ням, яка гарнюня ручка!
А далі знов, по шурхотанні:
- Ой-ой, зіскочила обручка!
Ще мить - і ви вже на дивані.

Та де і візьметься напруга
І відчуття, що гріх огидний:
- О, Боже, це ж дружина друга!
Але ж нівроку - халамидник.

Він там працює, як в угарі,
В готелях замерза по правді,
То дістає якісь деталі,
То виступає на нараді,

Де розкрива суспільні теми.
Та поки він згора в накалі,
Ти, як типовий син системи,
Своє уперто робиш далі.

Оце вже, виродку, в достатку,
Уже затія не в охоту.
Рука штани шукає й шапку,
А очі - двері, дати ходу.

Ти ще белькочеш щось нездарно,
Нема лиця, нема фасону.
О, ні, це не мине безкарно -
Підступний вдар не по закону.

Але крива у долі смуга,
До світла є і тінь у неї:
Коли був ти в дружини друга,
В ту хвилю був я у твоєї.

2015

Десь там, за небом - ти шукаєш те, що тобі треба
Не розумієш,що воно не там,а поряд, і забий на гордість - руку простягни.
Літати треба, дивлячись на небо!
У іншому випадку ти впадеш,ти винен сам, і не стогни...
11.07.2015

Музика торкається небес
І летить по вулиці крилато,
Гопака відшкварює « Рамзес» −
(дивний позивний) – товариш тата.

Хлопці повернулися з війни,
Та не зовсім, тільки у відпустку,
Бабця славить Бога, що живі
І сльозинка скочується в хустку.

Всі радіють: тато мій живий,
Я запитую, чи гоїться плече,
Та й дідусь сьогодні говіркий,
Мама в кухні пиріжки пече.

Тішусь я, підемо по гриби,
Будемо рибалити ми з татом,
Вулики перенесем в дубки,
Де жоржини зацвіли строкато.

Я не хочу , щоб була війна,
І не хочу татка я втрачати,
Надішлю до Путіна листа
Де напишу: «Годі воювати!

Я малий, але багато нас,
Хлопчаків, дівчаток малолітніх,
Хто нас поведе у 1-й клас,
Хто пораду дасть в роки освітні?»

Музика замовкла навкруги
Ніч ґаздує, полягали спати,
Я не сплю, рахую лишки-дні,
Міцно-міцно пригортаю тата.

16.07.15.

Таке відчуття,що це не той я
Я інший,якийсь не такий,як раніше
Мене не цікавить вже думка твоя
Все сіре,тепер виглядає куди яскравіше.

Сліпим був,став зрячим - це боляче було
Та біль був потрібний, як не крути
Тепло моє серце знову відчуло
І тільки вперед воно буде вести.

А там, попереду,стільки нового
Занадто вже довго був в забутті
Все саме найкраще залишу з старого
Я стільки ще маю зробити в житті...

09.07.2015

Іванович, Васильович –
мої учителі
уже мене очікують
по інший бік землі.
А я усе по-чорному
сапаю лободу.
Чекайте – не очікуйте.
Я ще по ній іду.
Ще і літа попереду,
і не одна весна.
Домовимось у середу.
Я принесу вина.
Тоді і поговоримо
утрьох і віч-на-віч.
І за здоров'я вип'ємо,
і за найдовшу ніч.
І разом посміємося,
як це не раз було,
над нею окаянною.
Хай поле ще зело.
О, я її не слухаю.
Докошую траву.
Не п'ю я оковитої,
то може й доживу,
що ви мене почуєте
і вітром у полях,
і піснею, і зливою
води у ручаях.

                              07.2015

У данину мені нічого не попало.
А спадщина моя – це не одна сума,
і буде у дітей хорошого немало,
якщо на цій землі живу я не дарма.

Але така біда у племені моєму,
що кожен дістає не наше, а своє.
Тікаємо у світ, аби іти окремо
і мати капітал на інше житіє.

І доживаю я ні бідно, ні багато
на власні мозолі і пенсію скупу.
І думаю, що є за все висока плата –
і за пролитий піт, і випиту ропу.

І не таю гріха – що багатію снами,
і правдою не пру на істину одну.
Лишаюся іще, аби іти за вами –
високими людьми на кожному лану.

І Архімед не мав опори отакої –
нової на підйом, готової до бою,
аби хитати світ і не ламати дім,
де і нащадки є, які підуть за мною,
і я іще іду широкою ходою,
і крутиться земля у поступі моїм.

                              07.2015

Трави зелені, трави...
У тобі так багато приправи.
У тобі так багато дощу –
не відпущу.

Трави зелені, трави –
чекаю нової заграви.
Гаряче спокійне кохання.
Шкіри здирання.
Серця вбивання.
Зоре моя ти вечірня і рання!

Трави зелені, трави...

2015

Ні, ніколи не буду твоїм віршем,
Твоїм ребром
Не Єва для тебе і не Ліліт я

Ти лиш не клич
Од солодко-в’язких уз
Звільнюсь сама
І випурхну
Нетлею у вікно відчинене давно


Ти ж не станеш для мене гріхом моїм?
Лиш тіла млосний клич
Чи міцна ця в’язь
Навряд чи...

На крилах у мене ще один візерунок
Прозорий і простий
Красивий переливчастий орнамент
Залишиться тепер аж до кінця


Лу Саломе
Не твое ребро
Нет, никогда не буду я твоим стихом,
Твоим ребром
Не Ева для тебя и не Лилит я

Ты только не зови
От сладко-вязких уз
Сама освобожусь
И бабочкой ночною в давно открытое окно
Я упорхну

Ведь ты не станешь для меня моим грехом?
Лишь тела томный зов
Крепка ли эта связь?
Едва ли...

На крыльях у меня еще один узор
Прозрачный и простой
Красивый переливчатый орнамент
Останется теперь до самого конца.
----------------------------------------------------
Лу Саломе (1861-1937) - легендарна постать, за якою упадали всі, хто знайомився з нею, а Ніцше навіть хотів одружитись.

Назавжди на Землі настала ніч,
Навіки опустилась вічна тьма
На світ.
І в темряві сказав мені один старий:
«Сідлай свого гривастого коня!
Бо стільки літ
Ти мовчки споглядав весняний цвіт
І осені холодний вітряний привіт,
І білої зими прозорий лід,
І літа теплого прозорий мід.
А нині ніч: і байдуже яка пора.
А нині ніч: назавжди тьма.
І ти в цій тьмі, в оцій імлі
Коня женеш прямуючи на зорі –
Оті, що в жмені затискає Водолій,
І блиск меча і дзвін копит,
І посміхаєшся недолі злій...»

Стара домівка - згублена душа
Сумною впала в ропачі додолу.
Раптово стала всім вона чужа,
Вже не збере родину біля столу.
Не заколише вітер її сон,
Забули хату навіть вітровії...
Старенька лампа - зношений кулон
Не подарує вогники надії.
Зі стін бадилля буйно пророста,
Печаль укрила тінню вікна-очі.
Та ще вона, наївна і проста,
У самоту́ повірити не хоче.
Жила бабуся з мудрістю сови ,
Любила груші, доглядала квіти.
Нема її -зови чи не зови,
Лише жаліє хату з того світу.

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

Все ти знаєш.
Добре знаєш.
Час такий,
і ти вважаєш:
гідність
за умов сучасних -
ГМО.
Перекрикуючи інших,
втратив ти не ритм у віршах,
всіх, хто прози -
хресне дно.
Креативний,
не це_брате,
ти себе вважаєш вартим
благ і цінностей
земних.
"Роботящий" -
геть не кращий,
а "гарматне м'ясо" пащі,
революція
для книг.
"Що ж ти, Боже!
Світ
хороший.
Дай мільярд -
згадаю,
може,
гідність.
Або те,
що там було..."
А стосовно
"безкоштовно" -
гречку дали.
Гречки повно.
Горб - не янгола крило.
Бог далеко.
Бог д а л е к о...
А людина - не лелека.
Очі бачать і мовчать.
Доки хаос
(жодних пауз),
у душі завівся
страус.
В чергах
ще тобі стоять.

16.07.2015

Во тьме за окном притаившись, Луна,
Впитав за века откровений вина,
Исполнясь любовных признаний во лжи,
Плеснула мне в комнату ревность- держи!
А ты, отрешенно к окну подойдя,
Купаясь в лучах неземного дождя,
Свое обнаженное тело
Задела! Задела! Задела!
И голая сцена. Лишь ты в ней и я.
И с мертвой Элейной причалит ладья...
(...как холоден в теплых широтах
Лед древних камней Камелота...)
И как объяснить? Ведь ОНА умерла.
Исчезла. Умолкла. Сгорела дотла.
И путь к НЕЙ сокрыт. Только мглы пелена...
Как призрак стоит между нами она...
Но... В лентах спирали тела обвились...
И чувства, как звезды с орбит, сорвались...
И болью с тропическим жаром
Мы вылечим лунные чары.
Вопрос без ответа- совсем не вопрос.
И так до рассвета... И снова взасос...
И мимо ладья проплывает...
Не время... И ревность стихает...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071600627

Скільки в лісі стало зойку:
Запросила білка сойку.
Швидко гостя прилетіла,
Галаслива і примхлива,
Що, здається, це не птиця,
А якась диво-цариця.
Бідна білка упадає:
Догодити як – не знає.
Гостя ж та ще витівниця!
Їй на місці не сидиться.
Бо як тільки завітала,
То запаси всі покрала.
Довго білка голосила:
Не ту гостю запросила.

8-12 липня 2015 р.

Ця любов непрошена,
Цвітом припорошена,
Квіткою барвистою
В серці розцвіла.
Зорями уквітчані,
Місяцем повінчані,
Вітерцем обвіяні,
Тонемо в обіймах ми.
І ногами босими
Підемо ми росами
У далеку даль.
Там тобі, коханая,
Милая, жаданая,
Небо прихилю.
На руках носитиму
Все життя любитиму
Лиш тебе одну.

9 липня 2015 р.

і юним і малечею
ходив я проти течії
по суші і воді
і нині на печалюся
що мало я стараюся
зарадити біді
і я усе дорослію
і чумакую досі я
по морю і землі
якби я був художником
то був би послідовником
у Рєпіна Іллі
і от лежу і маюся
і марно намагаюся
придумати слова
аби і у дорослого
до року високосного
п'яніла голова
чекаю на вакансію
поета і не каюся
за витівки свої
як горами і долами
палкими і свідомими
шугають бугаї
писатиму чудовою
як тужить за коровою
один старий осел
або у серпентарії
усі свої симпатії
отарою пасе
як укра опечалює
що СеШеА Італії
здає металолом
я тішуся Європою
Ітака Пенелопою
а Рашія ослом
і я не заколисую
і рівно стільки пишу я
що не надокуча
є лівому і правому
глухому і лукавому
рубаю із плеча
за волю лугандонії
і за її агонію
до самого кінця
і каятися п'яною
сучасною Кассандрою
мені не до лиця

                              07.2015

Слова, слова - а істини нема.
І серце менше й важче щохвилини.
Від слів - біда, а сил уже катма.
До втечі - залишається хвилина.

У спеку - сніг, і сонячно - в метіль,
на серці віють всі вітри утоми.
Я залишаю для хвилини біль,
я залишаю на роки мій спомин.

Розбився глек, посипались рови.
Нема кому тримати оборону.
Я втратив тіло й порухом сови
Лечу у темінь, вічну й безборонну.

***
Одне й те саме є і буде знову.
Життя таке, що відбирає мову.
Реалії за межами всього
розумного, здорового, а слово
уяви не пояснює його.

***
Європа – найсучасніші атланти
у списку недосяжних ойкумен.
Але ніяк Європа не пойме, –
наука не уміє воювати.
І Рашію пора бетонувати.
Її інакша зброя не візьме.

***
Теорії радянських аглоїдів
і пролетарський сентименталізм
обстоюють романтику сусідів.
І африканське плем'я людоїдів
ще побудує власний комунізм.

***
Все довкола – явно чудасія.
Не тому, що п'яні без вина.
Страчені і мрія, і надія.
Бестія усе ще багатіє,
а убогим гепає війна.

***
Усе виношує природа:
і споживання, і ліміт,
і виживання, й ...геноцид.
І люди іншої породи
для інших – корму дефіцит.

***
Яке мурло на нас не заробляло?
А їм все мало, мало...
Мало?
Мало!!!
І невідомо, що воно з’їдає,
та знаємо, йому не вистачає.
Коли ці вепрі – тлусті і здорові
уже не зароблятимуть на кро́ві?

                              07.2015

Ця дівчинка дивна, - сказала Іринка,
- у неї в торбинці пожежна машинка,
а в книжці - дракони й жахливі пірати,
а в синій коробці маленькі солдати!

Ця дівчинка дивна, - сказала Світланка,
- у неї на майці зображення танка,
в кишені не лялька, а два пістолети,
пластмасовий ніж і частина ракети!

Дивачка, та й годі, - сказала Оксанка,
і дружно кивнули Оленка й Тетянка.
Я зовсім не дивна! - образилась Ната,
- це просто у мене є старших два брата!

2015

Ще пам’ятаю звіддалік
Зимові дні сонцевороту,
Ще не утратив я їм лік
І пам'ятаю всі достоту.

І їхня низка чимала
Складалася отак помалу -
Тих днів єдиних, що здаля
Здавалося, і час тримали.

Я пам'ятаю кожен з них:
Зима іде до половини,
З дахів тече, струмки з доріг,
І сонце тане на крижині.

Закохані, як уві сні,
Тілами зближуються вміло,
І на гілках у вишині
Пітніють літеплі шпаківні.

І стрілки, що дзелень-дзелень
Повзуть повільно циферблатом,
І за століття довший день,
Як обіймаємось в кімнаті.


15.07.15

Вчувай. Не покарання і не шана це
за нерозумно витрачену тишу –
тобі нічого більше не лишається
у сутінках посеред бездоріжжя,

окрім як дослухатися до коників,
замлілих вечоровою росою,
що вимирає, як силабо-тоніка
чи залишкове листя мезозою.

14.07.2015

Виблискують-срібляться куполи соборів
І золотом сяють на церквах хрести.
Щосвята й щонеділі збагатитись духовно,
Господу вклонитись ми йдемо сюди.

Лунають піснеспіви і благодать Господня
Зійде,неначе сонце із Небес на всіх.
Бога у молитвах завтра і сьогодні,
І на віки вічні славимо.Амінь.

2014 р.

Люблю…
ну що ж поробиш?
страждаю
інколи терплю
радію
плачу від жалю
до себе
інколи до тебе...
що серце маєш молоде
та зморене уже таке
що і любить і вірити боїться...
і тільки вітер вовком свище
коли зелені твої очі
сіріють від густої ночі
що часом ти впускаєш в себе…
багато знань
ще мало змісту
у такій світлій голові…
щораз вишукую в собі: чому мені?
чому??
мені??

28.05.2015

Мій Острове, світе безлюдний,
На мапі глибокого сну!
Лягли йому води на груди
І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –
Розмита-розмилена мла.
Був Острів – зробився недійсним.
Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.
Не йде череда у луги.
Омиті рамена від солі.
Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,
Теленькають клямки ледь-ледь…
Моє родове! Моє зникле!
Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…
Село – проти сили ідей?
Складались пожитки у клунки
На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,
У жменю сховали жужмом
І слізно прощЕння просили
У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –
Край світу раптово настав!
Обійсть незагоєні соти
Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,
Сховав у глибини село.
Було воно світлим і світом.
Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,
Утратило свій оберіг.
Бо склалося так історично,
що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно
Гойдає услід течії
Покинутих спогадів ношу,
Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,
Рачкують у сховок раки.
А човен гладь лагідно ріже
Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні
Лоскочуть одвірки чужі,
Пірнають в глибини звитяжні
Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,
Що в неї в утробі лежить.
У неї душа – від калюжі,
Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу
Зробилася з часом своя.
Епохи минулої риси
Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди
У світ звідтіля побрели.
Мій Острове! Де твої люди?
Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015

Таж і хочу лиш це:
Позабуть мить гірку,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить, як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
-----------------------------------------------------------------------------------
Рахель Блувштейн – класик івритської поезії. Народилася в Саратові, дитинство та юність поетеси минали в Полтаві.

На схилі блакитної річечки
Живуть невеличкі прикрості.

Найперша велика прикрість -
Малий ланцюжок у песика,
Друга - вода не суха,
Третя – муха якась,
Четверта - в кота кігті гострі,
П'ята - курку зловити не просто,
Сусіда за ногу не вкусиш,
Із неба ковбаси не впустять,
Найбільша ж прикрість у тому,
Що люди їздять, а песики ходять.

Наллємо песику молочка,
Щоб прикрості ті наче змила ріка.


14.07.2015

Ця коронована осінь, задивлена ввись...
Ця позолота років, і думок, і приречень...
Тиша вагоміша...Просто спивай і дивись,
Слухай життя, як основу для рим і для речень...
Слухай себе, розчиняйся у світлі, щоб знов
Цвітом душі пломеніли сузір`я високі...
Щастя - це світло, а світло - незгасна любов,
Що для душі і блаженство, й розмірений спокій...
Слухай цю тишу. Вона у тобі і в мені...
Вірші - також заримована магія тиші,
Пам`ять сердець, надчутливі космічні вогні,
Подихи наші - прискорені і сміливіші...
Гонять вітри каравани барвистих думок.
Творить печаль наших мрій кольорове графіті...
Трепетна музика кожен озвучує крок
В ніжній клепсидрі, крихкому дзеркальному світі...
Наше кохання - нестримний космічний потоп,
Музики слів і думок неодмінна предтеча...
Ловимо зорі в невидимий свій телескоп...
Осінь.
Печаль.
І окрилена пісня лелеча...

14.07.2015.

У пам`яті - між зим своїх
Сонцестояння дні – як піки.
І неповторний кожен з них
Й повторювався теж без ліку.

Вони усе тяглись, текли,
Предовгу склавши вереницю.
Єдині дні оті, коли
Здається, час мов зупинився.

Всі пам`ятаю досі їх -
Зиму до середини близять.
Дороги мокрі, краплі стріх
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні
Дедалі в пестощах нестримні.
Й пітніють у височині
Зігріті між гілля шпаківні.

Годинник мов – анітелень,
Ліниві стрілки крил не здіймуть.
Триває довше віку день
У нескінченності обіймів.

Розтятий надвоє,
зближаєш журбу,
закований воїн.
Життя – як табу,
а світ – перелітний,
живи – не живи.
Відходиш од світу,
собі йдеш «на ви».
Лети, чорногузе,
дорога – літа.
Всіх чорних нагрузять
хрестами. Спліта
павук домовину
прозорих лещат.
І щастя на спину
закинеш, дівчат
зустрінеш в дорозі,
плетуть-бо вінки.
А ти, чорногузе,
легенький такий.
Стожала – у грудях.
Ти знаєш, хто ти.
Півсвіту розбудиш,
хоти – не хоти.
І линеш не криком
од замкнених крил,
а поступом тихим
нетлінних могил,
а леготом серця
в незвіданий біль.
Чи тяжко найпершим?
У вирій – тобі
призначено летом
провадити хід.
Чи білим лелекам
важкий переліт?
У вітер холодний
удариш крильми.
Заради свободи
Ідемо «на ми»,
на снайперські кулі –
беззахисно. Там
у небі зимовім
над нами літав
твій стишений голос
з дороги доріг.
Змордованих вирій
покличе. Усіх
під «Градами» градом
потятих. Сурма
котра прозвучала?
Рахунку нема?
Жнивує прийдешнє,
остання страда.
Рятує від смерті
смертельна хода.
2015

Роса на пальцях в кришталевих переблисках,

Зітхає сонце в хмарах диво-ранку,

І ангели плетуть в барвистих нитках

Майбутнє світло вже погаслого світанку.

Струнка панянка босоніж ридає,

Збирає власні сльози у відерце,

А Бог природу знов благословляє,

Й здіймає стомлене від ночі серце.

Так форс-мажорно поєдналась віра,

Планета, простір і людина світу ,

В молитві ранішній, коли здіймалась сила

На ореолах райського повіту.

А я біжу, бліда роса на пальцях,

Дощем вчорашнім ллється крізь покоси,

Душа кружляє в молитовних танцях,

Забувши зло і вітряні морози.

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Веселка світу не безбарвна,
Веселка кольору вітрів,
Мінлива, чуйна, сильна, славна
В тумані ілюзорних слів.
Промінчик сонця не блискучий,
Він проникає крізь пітьму,
Цей колір по-зміїному гримучий,
Всі бачать в ньому неприховану війну…
Слова пророків не пророчі,
Циклічність кола карми й завитки…
Сьогодні було співано щоночі,
І злу єхидну замели сухі піски…
Й не по-веселому все стало сумувати,
Сміятися над горем кольорів,
Серпанок чорний вимурував грати,
Колись дитячих веселкових снів…
Веселка світу не безбарвна,
Вона відтінку віри і надій,
Ми є ніхто у вирі слова й карми,
Але ми - все, у світі синіх мрій!

Обриси мляві дороги
Тонуть, пливуть, виринають –
Бігти вночі ні до чого
Поміж вибоїн безкраїх.
Мостяться тіні довгасті
На порожнини глибокі, –
Можна спіткнутись і впасти
Мандрівнику ненароком.
Зором обмацую кожну
З’яву примарну і сущу –
Всяка деталь подорожня
Наслідки має значущі.
Доти виважую кроки,
Поки не втратив уважність, –
Поки нехитрих уроків
Ноша ходу не обтяжить…
14.07.15

Чайок гудіння. У сутінках - погляд.
Думками тяжію до тебе, а ти?
У цих маяках, ну, можливо, це здогад,
Я бачу всю сутність душі та мети.
Чарує прозорість - здіймається хвиля.
Виднілась турбота - спокійна коса.
І, знаєш, найкраще, коли ми безсилі,
Бо саме з любов'ю виходить сльоза.

Я думками полину
Та й у даль журавлину,
За птахами далеко кудись.
І десь там,в піднебессі
Ожило і воскресло,
Пригадалось,що було колись:

Поцілунки,зізнання
У палкому коханні,
Клятви вірності на все життя.
Відпливло із роками
Все,що було між нами.
І немає йому вороття.

2005 р.

Як добре мати гарних,вірних друзів,
Які з тобою в радості і в тузі,
В скрутну годину та щасливу мить.
І руку дружби простягти готові,
Зігріють ласкою,розрадять щирим словом,
Спитають де і що тобі болить.

Як душу маєш лагідну й відкриту
І прагнеш завжди й скрізь добро творити,
То милостивою до тебе буд доля.
Коли ж ти заздрісний та злий,ще й скупердяга,
То не чекай же від людей поваги,
І друзів ти не матимеш ніколи.

1999 р.

На наших могилах не буде дощу, бо ми помираємо в космосі.

2015

Чи треба мовчати,
А, може, кричати,
Що надто солона
У морі вода?
Чи треба кохати,
Щоб віру зламати.
Молитись іконам.
Мені Вас шкода.
Чи треба співати,
У тиші гукати,
Забуте минуле,
Книжковість життя.
Навіщо брехати,
Якщо не кувати,
Любові-зозулі
Нове почуття.
Коли не здійняти.
(Для дурника - жарти)
Квітки аметисту,
Палка бірюза.
Йому не впіймати,
У слові "кохати"
Таємність барвисту,
Яку б не впізнав.

На березі синьої річки
Смутки живуть невеличкі.

З усіх них найперший в рядочку -
Що не можна гуляти в садочку,
Другий - вода не стає сухою,
Третій - що муха літа за тобою,
Далі - що пазури є в кота,
Що курка весь час втікає ота,
Що не вільно хапати за ноги сусіду,
І з неба не пада ковбас до обіду,
І останній зі смутків той самий,
Що людина їде, а песик має бігти ногами.

Та дай песику моні до будки,
Повтікають з над річки всі смутки.

2015

Він може пестити високим штилем слух,
А може лайкою брудною потекти.
То хто ж тобі язик твій? Ворог? Друг?
Ні той, ні інший: твій язик - це ти!

2015