Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.

Піснею ніч розцвіла солов’їною,
Місто мовчало, притихле на час,
Ґрона духмяні акації білої
Ніч, цілу ніч розум тьмарили в нас.

Зливами сад був умитий весінніми.
Темні яри потопали в воді.
Боже, якими були ми наївними!
О, які юні були ми тоді…

Роки промчали, нас роблячи сивими.
Де чистота гілочок тих живих?
Тільки хурделиці білими зимами
Все ще нагадують нині про них.

В час, коли вітер дме з лютою силою,
Знов, ще ясніше, завважую я:
Ґрона духмяні акації білої,
Ви неповторні, мов юність моя!

03.2016

Гніздила тополя під лемент воронячих криків
У зачіску голу, що звався колись «їжачок»,
Заколками хижі, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітінням не вийшов прикраситись строк .

Розкидала голчасті хатки із першої спроби,
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільність з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх гойдатиме трохи незграбно в гілках,
Як в небо полинуть, теж буде з батьками радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй певно насняться всі злети юнацько-дитячі,
Як пухом летіла з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легка та душею гаряча,
Бо обіч світили так близько осяйні зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати те вічне, здавалось, уміння,
Та певно не може прожити наразі вже без.

У небо полинуть пташата, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт, не спиться їм начебто вранці,
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними все ж краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – вже при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та власне у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».

Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.

Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.

Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.

Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.

Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.

І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.

Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.

Когда сильны, глядите свысока,
Не исполняя то, что ЕЙ обещано.
И вряд ли, озаботит хоть слегка,
Что рядом загрустила Ваша Женщина…

Но если вдруг нагрянула беда,
Или болезнь вцепилась в тело бешено,
То на пути отчаянья всегда
Охранный щит поставит Ваша Женщина.

Она спасет, поможет, не предаст,
В своей любви всесильна, как Богиня,
И о себе забудет ради Вас –
Душа семьи и жизни Берегиня!


08.03.2016

Мокрий березень. Дощить.
Хмари не злізають з неба.
Фарби синьої біжить –
аж сама собі не треба.
Дні вимочують весну,
як розхлюпане ганчірка.
Через дощ і не збагну:
восьме, а чому так гірко?
Восьме березня в соку.
Переберезнево слави.
Гей, кота хоча б в мішку!
Щоб сухого лиш… І кави.

08.03.2016

Метелики злітають в одночассі,
Колують пишнобарвним конфеті...
О, скільки їх, кружляючих у вальсі,
Покраплених, пістрявих...у житті...
А скільки їх, влітають у кватирки,
Нараз відкритої космо-душі,
І проникають у осяйність зірки,
Відлунням досягаючи віршів...
Тріпочуть крильцями у зоні світла,
Хитають вітром порухи думок.
Яка неперевершена палітра!
Політ увись крізь морок...до зірок!
Метелики снують у суголоссі!
Знімаючи нектар тичинок-слів,
Влітаючи у мислі безголосі,
Заманюють нас безліччю світів.
Мені хоча б на мить у їхні мандри
Й не перетнуть екліптику душі,
Учути тихий звук - Псіхеї мантри...
Як Данаїди, путь свою вершить.

07.03.2016

Не переймайся тільки нами –
Онуком, мною та синами.
Аби не сталося біди,
Про себе думай. Не вряди-годи,
Як ти це робиш досі.
Не ті літа вже, бо не осінь,
А зима гучніш нагадує про себе.
Та, мабуть, на жертовність
Тебе послало невмолиме Небо –
Писать отак свою житейську повість.

Весняний день хапається за промінь,
виходить з нір, випурхує з зими.
Струмками голоси влилися в гомін,
говорить все, що бачилось німим.

І марно зір чіпляється за простір –
хитливі риси зраджують собі.
Дивись, весна вилонюється з брості
і світ зазеленіє далебі!

Корсет снігів послабило вершині
ласкаве і зворушливе тепло,
і пролісок за виспівом пташиним
до сонця підійма своє чоло.

Між горами, за прядивом імлистим,
рухома неосягненим чуттям,
природа під торішнім падолистом
уже нове вистеблює життя.

Хто запалює зірки –
Це природно, що жінки.

Хто засвітить місяць в небі –
Це жінки, бо так їм треба.

Світло вимкне хто в кімнаті –
Звісно, що вони, трикляті.

Хто мордує нас до ранку –
Звісно, що вони, коханки.

Хто зготує вранці каву –
Звісно, що вони, ласкаві.

Хто з’їдає печінки –
Все вони, оті жінки.

Торішнє листя сподівань стає землею,
Шматочкам ґлею зручно у серцях,
І прах до праху… і останній цвях…
І голоси… і голосіння за ідею…

На волосінь від божевілля сни пророчі,
Немає панацеї у словах,
І жах скорботу водить по шляхах,
Ступає душами зневіра, гаснуть очі.

Зими холодні поторочі тягнуть пащі,
Поживи хочуть, наче яничар
З царату зайвохромосомних чвар.
Та цур потворі потойбіччя! Геть, пропащі!

Уже весніється. Страшаться сірі хмари
Тепла надії й усмішки добра.
Кора земна! Прийшла уже пора
звільнятися від зла північної почвари.

І враз… росте крізь помертвіле свіже листя,
І ніжну силу крапельки життя
Дитя землі здіймає наче стяг…
Це білі проліски розквітли в серці міста.

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.

Коли сади
оазою               буяли,
і  утопало  у  росі   зело,
і так  у світі  весело було,
але і цього видавалось мало,
я бачив очі, що мені сіяли,
і ангели у небі малювали
об'явлене мені
твоє число.
Давно-давно,
але        ще         пам’ятаю
і  білі  хмари,  й небо  голубе,
і    сонце   догораюче,    і   скраю
зелені    шати    гаснучого    раю,
де     я     ішов     побачити     тебе –
таку   чарівну,  як  зелені  шати
і     білі     тучі     в небі     голубім,
таку  мою, що і  не розказати
як   я   і   досі   дякую
тобі.
                               


                     03.2016

Лікую зуби, а на серці – рана.
І не тому, що зуб мій – золотий.
Мене лікує(уявіть!) Оксана
і я радію, що іще живий.

Я слухаю її з відкритим ротом.
І що не каже, я киваю, – yes!
У неї очі, наче із небес.
А я стікаю слиною і потом.

У голові у мене є ще ґлей,
але готовий я віддати зуба,
аби отак прижала до грудей
нехай і не Оксана, але люба.

Буває у житті чудова мить.
Колись із ностальгією згадаю.
Вона мене запитує, – болить?
А я у очі їй відповідаю,

що я стійкий, як укри у бою.
Лежу й не ворушу́ся, як убитий.
Яка вона хороша – не сердита.

Іду – на Ви... на ви-могу встаю
і пенсію нащупую свою.
Пора
         за задоволення
                              платити.

03.2016

Вдалося захопити їм Надію,
Та на спасіння віра є у нас.
Але у мами льотчиці — Марії,
Оцю надію викрадає час.

Приборкати дочка зуміла крила,
Що бережуть країну від біди.
Але Надія, мамі рідна, мила,
Знаходиться в полоні у орди.

Коли ж тепер повернеться додому,
Її дитина, сонечко її?
Сльоза вже пропікає час і втому,
І скоро в лист одягнуться гаї.

І на порозі он спекотне літо,
А в маминій душі живе зима.
Не дай же Бог її дитину вбито!
Але ж у бранки нині дім — тюрма.

Бо викрадена ворогом з Росії,
Посаджена в азійський каземат.
Бездушному народу, їх месії,
Настане час прозріння і розплат!

Щомиті про свободу мати мріє,
Та бореться за донечку свою.
І молиться Вкраїна за Надію,
Щоб опинилась у своїм краю.
18.07.14

Посварилися, зачепилися,
Дорікаючи одне одного,
Кожен жертвою став на милицях,
Бо вважав себе з тіста доброго.

Посварилися, розкричалися,
Обмінялися горе-фразами,
Безуспішно все сперечалися,
Кожен думав, як він ображений.

Посварилися, розгойдалися,
Пригадали ще пильне-давнішнє,
Нагнітали й не відступалися,
Кожен в дзвони бив: надто правильний.

Посварилися і розбіглися,
Голосно услід щедро лаючи,
Кожен на своїх довгих милицях,
Хай, мовляв, нехай, ще життя навчить!

9-07-2015 В. Пригорницький

Покотилося з гори наше щастя,
І над прірвою грозилося впасти,
Зупинилося на краю безодні,
Щоб не завтра щось робили – сьогодні.

Подивилося на нас, та й спитало:
Було щастя вам багато чи мало?
Почекало, позітхало, та й впало.
Може, дійсно, забагато ми мали?

Пізнається майже все в порівнянні,
Наше щастя, як мірило останнє,
Чи багато його мали, чи мало?
А тепер його і зовсім не стало…

4-07-2014 В. Пригорницький

Ласкава погляду душа
Мелодія кохання щира
Тебе голубить спів струмка
Твоя весна - в тобі красива

Ти від Адамова ребра
Той рай собою прикрашала
У неповторності творця
Цей світ - вразливості навчала

У гармонійності перлин
Оазис потаємних втілень
Цей геніальний збіг причин
Творив тебе - бальзамом зцілень

Усім відома ти така
Що тільки раз цвітеш - єдина
Любові муза чарівна
Кохання - колискова доля.
2016р.

Фаланги пальців до пера
Тягнутися не перестануть,
Як звично трепетна пора,
Веде тебе на синю паводь.

На крилах мрій лети туди,
Де труд – солодкий відпочинок.
Душі крильми пролепоти
На звуки неземних сопілок.

Бо лиш подалі від землі
Ми з плоті линемо наївні.
Даруй словам низький уклін
У невагомості чарівній.

А світу тишу над усе
Лиши у спокої небеснім.
Поет печаль перенесе
Під сонцем, блискаючим перснем.

Лиш поспіши, бо вже весна
По днях завіяно-буремних.
Брунатним брунькам затісна
Одежа в пагонах деревних.

На лоні вод крилата тінь
Черкне похитуване плесо.
Мов голуб, чисту голубінь
Душа минає безтілесо.

21 березня 2015 р.Б.

Поїв мене, мов кавою, дощем,
Добавивши в горнятко трохи льоду,
А я була калиновим кущем,
Замріяно вмліваючим з негоди.

Усі плоди вже птаству віддала,
Нез’їдене порозсипалось долі,
Холодне небо з вічами зі скла
Сльозило унісонністю поволі.

Я вітами ловила скорбний плач,
Що стиха шепотів мені: «Пробач…»

А після нас лишаються слова,
Що переходять у безмірну вічність.
Не загасити їх, немовби свічі,
Бо сила їх безсмертна і жива.

Від сотворення світу, з перших слів,
Що зібрані у мови, ніби перли,
Несуть в собі джерельну воду й жерла
Всіх воєн і сусідів і братів.

Та, маючи і вроди, і краси
Велику силу, щастя й осяяння,
Що людство називає їх коханням,
Вплітає слово в пісню й голоси.

Тому і править світом всім любов
До матері, до батька і дитини,
До рідної землі, до батьківщини,
Де в кожнім слові зміст людських основ.
03.03.16

Прибудуть стиглі вечори,
з дороги пильні прохачі,
вони розкриють до пори,
за що заплатиш ти і чим.
Вони візьмуть твоє майно, --
ти не оскаржиш їхніх прав, --
в уплату зроблених давно,
в часи безвиході, застав.
І як не боязко душі --
не буде критися ніде.
На білій хвилі пливучи,
час розрахунку надійде.
О необтяженість в кінці!
Відкрились двері, ти ідеш
і щось затиснуте в руці,
зітхнувши, вільно віддаєш.

2016

Ще борюкається зима,
Мов наждаком, повітря лиже
Морозом ударя по крижах,
Хоч снігу вже давно нема.

І щуляться дерева жаско,
Бо вчора дощ осінній лив,
А нині – холод лютий, злий –
Міняє мов погода маски.

І думка пробива чудна –
То, може завтра раптом літо
Прийде, спекотою сповите? –
Дай Бог, аби прийшла весна.

28.02.7523 р. (2016)

Марнослівні дифірамби
Промовляються дарма.
Лопотять словесні штапми:
Тут би, там би, їм би, нам би –
А державності нема.

Заплутане розплутати незмога...
Слова - не лезо,
тиша - не ножі....
І все тобі ні в чім і ні до чого
У тьмянім полиску холодної іржі.

Байдужа ніч клякає на порозі...
А ти сама давно, давно, як ніч.
На дзеркала дивитися не в змозі
У тьмянім вилиску невідболілих свіч.

Віддай сю мить, останню на сьогодні,
Лиши йому - чужому, не питай...
Думки тобі коритися не годні
У тьмянім відблиску, що падає за край.

(2.11.15)

Хто людям дав ці кляті почуття,
Емоцій вир без краю, без кордонів!?
Рослина он стоїть усе життя,
Хоч сніг, хоч дощ, а не кричить, не стогне.

Хто наділив свідомістю людей?
Якщо вже вклав, чому не всім сердешну?
Чому в одних - аж пломінь від грудей,
І синій лід відсвічує - у решти?

Хто воскресив з тієї мерзлоти
Притомний люд із пам’яттю мерзоти,
Якщо є шанс згубити цей почин,
Сповзти піском в відкриті ешафоти?

7-12-2014 В. Пригорницький

У полі жито вишивала,
Дозрілим колосом вела,
Родині кожній дарувала
Хліби до пишного стола.

А щоб удосталь всім стачало,
Старанно брала я врожай,
Несла в подолі та й співала,
Про теплі роси, про розмай.

Як я люблю ось ці хатини
У свіжій глині та вапні,
І огорожі із модрини,
І айстри в ніжному вбранні,

І диких трав зелені шатра,
І хлюпіт чистої води,
І на сухих кілках горнята,
І від качок мілкі сліди,

І щиру посмішку дитини,
Й криничний поскрип журавля,
Пишаюсь я, що Україна,
Що це моя свята земля!

21-12-2014 В. Пригорницький

Ми – українці, і споконвіків
ми арії, і скити, і поляни,
і наша Русь – земля пра-пра-дідів,
як і була ще за часів Бояна.

Московія рече, що ми хохли
і зрадники імперії і віри.
Але такі «погані» ми, коли
не вистачає крові у вампіра.

Була Кубань. Є Таврія, Донбас,
та українців там лишилось мало,
бо наша Раша у боях за нас
кров нашу християнську проливала.

І ми уже ніякі не хохли,
а малороси рашеської мапи,
тому що нас очолюють козли,
недожиди, нацмени і кацапи.

Качає м’язи карла бойовий
і пуп землі у пролетаріату.
Тому що Путя не такий дурний,
і Лєніна уміє шанувати.

І вояки у Раші не дурні.
Грабують, убивають і – додому,
тому що це бойовики Чечні,
а от Росія й досі ні-причому.

І думають гібридні барани,
що ми усі петлюри і бендери,
тому що ми сьогодні – це вони
учора ще есери еСеСеРу.

Тому що мова нації – язик,
тому що комуняки захотіли
не жовте і блакитне, а навік
чуже рядно криваво-синьо-біле.

Налиті кров’ю очі у биків,
і зиркає колонія рабів
з екрану теле-ящика на себе.
І не гіпноз, і не телекінез,
але їм легко залишатись без
історії, якої і не треба.

2015

Що досі про тебе знали,
Згорьована пташко Надіє?
Що донедавна літала В мирному небі Вкраїни.
Що опустилась на землю,
Як круки московські з’явились.
У мішковині рядняній тебе відвезли
У рабський звіддавна свій вирій.
Гадали: заспіває одразу ж
Для бранців скроєну пісню:
Про милість благатиме слізно,
Щоб тільки лишитись живою...
Та не діждались страхаючи
Витязі колорадського роду?
Відки було їм, брехунам, знати,
Що в серці красуні – мужність?
Не заспівала в неволі
Уярмлена пташка Надія,-
З голоду ладна вмерти
За гордість і честь України.

Безлюддям дихав невесняний ліс,
Зійшли сніги, відкривши ржу підніжжя,
Дощі вмивали стовбури навскіс,
Розмивши всі стежини в бездоріжжя.

Ще пріле листя пахне, наче мед:
Гречано, терпкувато та гірчисто,
Земля укрита у листвяний плед -
Такий буденний, більше не врочистий,

Пранням і катанням все збулось позолот,
Побите живністю, як палантини – міллю,
Ще днів ясних та сонячний цейтнот,
Потроху серце поростає цвіллю.

Одна сосна лиш різнобарвить фон
У цілорічнім хвойному убранні,
Не мінить барви на верхів’ях крон,
Зневірою обтісуючи грані.

Торкнеш таку – і хвоя засніжить.
О, сосно люба, ти хоча б тримайся!
Пройде цей стан душевний, наче мить,
Дістанеш теж від щастя ще окрайця!

Що думаю – те говорю.
Моя віра здолає втому.
В Росії нікому не вірю,
Не прошу, не боюся. Додому,

В рідну свою Україну,
Повернуся – жива чи мертва.
Душу таку зміїну
Хай рятує суддя. Я – жертва.

В серці моїм Україна
Зорею завжди сіяла.
Слово своє останнє
Я вам усім сказала.

Біль у моєму тілі
Рішення не зламає.
Не торкайтеся, скам’янілі.
Воля ціни не має.
05.03.16

Якщо табу, то … хто ж його порушить
(сферичний ямб хорею докуча?).
Життя таке, що гривня весла сушить,
бо долар вбив якогось «Ілліча».
Ну, менше з тим… А як узгодить серце,
яке любові прагне і життя.
Контрацептиви в продажі. І все це –
не менше ніж «значуще здобуття!»
Зробився світ таким відповідальним:
увесь ТАБУ «ЖІНОЧИЙ ТУАЛЕТ».
Один лиш день у році, що, буквально, -
«жіночий» день… Дозволено. В кювет.


05.03.2016

Архаїчні малюнки на вічнобезмежному тлі
непорочного неба... Ми - тіні із палеоліту,
мов скитальці сліпі, наче гості на рідній землі.
Нас штовхнули у прірву, пекельним злорадством прогріту.

За спиною у людства немало перейдених ер,
та чим далі, тим вужчі на честь і відвагу ліміти.
Хто стоптав первоцвіт? Хто сліди первозданності стер?
Що?- серцям не цвісти? що?- ікарам уже не летіти?

Перекраяні душі - статистика? кількість осіб?
що ж ми робимо, люди? осліпли чи позакладало?
Перетворює час наш Едем у пустелю Наміб,
О, який же тріумф - стати (власним!) нещадним вандалом.

Коли слова збираються у зграю,
Це не потік, а мов стрімка ріка.
Що русло вже собі не обирає,
І напролом ідуть її війська.

І все тоді для неї незначуще -
Ламає, трощить, осідає в мул.
У цій словесній зграї, словогущі,
Втопилась правда і цвіте розгул.

І все, чим дорожили ми у згоді -
Добро і ласка, обернулось в пил.
Серед ріки в бурхливій несвободі
Від зграї слів любов тепер без крил.

Ватага ця аж піниться від люті
І виступає в образі біди.
І не тому, що нині місяць лютий,
У серці від удару є сліди.

Вони злітають не в шановнім герці,
Стає за ними пусто у душі.
Та шрами від образ осіли в серці,
Це вороги вже, не товариші.

Безжально б,ють прямісінько у душу
Оці бридкі, зачовгані слова.
Серед потоку їх шукаю сушу,
Бо зграя вбивча, а душа жива.
03.03.16

Уже не мучить, – бути чи не бути,
але щемить душа за сущий світ,
за тим, що є, і за усім забутим,
і тим, що йде за чередою літ.

Природу націй не міняє лихо
і не рятує горе і біда.
І у Йордані, і на Рейні тихо,
але уже тече гірка вода.

Еліті захотілося до раю.
У Лазаря ще є імунітет,
але куди ховатися – немає.
Уже й у пеклі – суєта суєт.

Осліплені ідеями «гіганта»,
шукають долю шахтарі-мутанти
у чорній антрацитовій землі.
Але Європа акціями сита –
немає як, нема куди подіти
макаку і горилу у кремлі.

Іде війна за інтереси Раші.
А умирають волонтери наші.
І нащо це онуку і мені,
що явно починаються із Дону
апокаліпсиси армагедону
у затяжній і пагубній війні?

2016

А мене сьогодні сватали -
І просили: "...борщ вари...".
Спокушали душу хатою,
Прихиляли явори...

Скарб - єдвабний і котоновий
Перетяг амбал у двір...
Вже була пігмаліонова.
Задивлявся ювелір.

Вже згоряла до агатика,
Що в оправі під ажур.
Розмаїта проблематика
Постає між мацапур.

Ну навіщо це спокуснику:
Чорно білий шоко-лад,
Бурштинові ночі-вузлики,
Черешневий мармелад...

Та йому б звичайну жіночку,
Що вареників налі...
Що прийма на свято гілочку
Чи круїз у Сомалі.

...Вельми приязно поглянула,
Подала весло: "пливи..."...
Всі фігурки порцелянові
Викидаю з голови.

2016

Дмитрові Дроздовському

Немає слів.
Лиш димний запах шин...
Холодне світло знизу трав’яніє.
Що проживе народ наш – опиши.
Проговори біль світу, як умієш.

Проговори і виспівай печаль
Травмованих епохою і небом,
Щоб стало легше тим, хто вже почав
Болючий шлях до Господа й до себе.

В поетів просто місія така.
Хоча отут не кожен з нас Месія...
У когось дірки цвяхові в руках,
А хтось любов на камені посіяв.

Я теж сівач болючих слів, я теж...
Слова ростуть до молитов червоних,
Туди, де Всесвіт просить в Бога меж,
Де все – як дзвони.

Ми всі тілами в прірву летимо,
Де душам нашим воздадуть по вірі...

Майданних шин палаючих димок
Нагадує то ангела, то звіра...

4 берез. 16.

Ні, сьгодні я не повернусь-
Не назовеш мене своєю.
Більш не торкатимусь жаданих вуст.
Під співи милого Орфея.

Перон, а далі потяг-відірвусь.
Поки у серці спогад тліє.
Ні, сьгодні я не засміюсь.
І не покину, не полишу тіла.

Так, буде тяжко, розірвусь.
На "до" та "після" половини.
Можливо, сумною кажусь.
Але навсе то є своя причина.

Птахів нема, я швидко зупинюсь.
Закохані прощаються. Темніє
Ні, сьгодні я не повернусь.
Чи зможу я від тебе стати вільна?


2016.03.03

1

Прасонце любові яріє впівнеба...
Жінки - звабні квіти під зливами долі.
Найліпша троянда нікому не треба.
Ці принци вальсують круг принципу Оллі.

2

Несе білобока украдене щастя...
Є сховки ілюзій у горніх печерах.
Охриплі папуги мажорної масті
Воюють за вискубні, втрачені пера.

3

Із виру "еt cetera..." вигулькне слово.
Позношу лелітки в циноброві хащі...
Стезю вибирала широку, жертовну.
Не знаю, кому розмотається краща.

2016

Темный хрусталик, завязь воды
Серые камни в трещинах сплошь
Крутит над озером лазерный диск
Дождь, недоспелый как абрикос

Зреет деревьев тьмяный узор
В нёбе как в почке режется лист
Налиты соком хрящи облаков
В небе рентгеновом светится кисть

Город раздавлен, пылен, горяч
Лопнули вены железных дорог
Гулкая кровь, апельсиновый мяч
Близкого лета удушливый стог

2015

Я так хочу тебе... аж до сліз... до "мурашок" по шкірі,
До покусаних губ... до болючої рани-туги.
Та живу, як жила, посміхаючись людям у міру.
І лиш мрію я просто торкнутись твоєї руки.
Я так хочу тебе, ніби жити лиш тиждень лишився,
Ніби кілька лиш днів і нічого уже не змінить.
На межі мої нерви, від цього мій розум втомився,
Легше зразу у попіл, ніж так довго і болісно тліть.
Я так хочу тебе... за тобою я сильно скучаю,
А туга зсередини з"їдає, немов кислота.
Кожен вечір я зустріч тобі уві сні призначаю,
За п"ятнадцять хвилин до світанку, де п"ята зоря.
Ти прийди, нам обом... нам обом так потрібна ця зустріч,
Дай лиш шанс розказати про те, чого вже не скривать.
Я так хочу тебе! І від цього вже час не лікує,
Просто я і сама вже не хочу цього забувать...

січень, 2016

Тюльпановим цвітом,
Весняним привітом,
До тебе я стежки топчу,
Лечу я душею,
Своєю й твоєю,
Про кохання тобі розкажу,
Огорну тебе в квіти,
Весняні й пригріти,
Цілунком своїм зворожу,
Для тебе любове,
Для тебе єдина,
Я зорями стану,
І буду для нас лиш світить,
Щоб наше кохання,
Вірне й останнє,
Не можна було роздарить…..

Торкнусь душі твоєї я руками,
Скажу тобі "Люблю", "Скучаю дуже..."
І не важливо, що буде між нами,
Я вдячна, що ти є, мій милий друже.
А ти мені напишеш, що "Цілую",
"Мала, добраніч" - от і все на нині.
Твій силует щоночі я малюю,
У снах пливу до тебе я крізь хвилі.
Вже зранку відправляю я "Привіт"
І смайлик долітає у віконце.
Ти згодом теж напишеш у "приват"
"Доброго ранку, моє миле Сонце."
І сотні кілометрів зникнуть в мить,
Може для когось зовсім ненормально.
Кохання з мегабайтів може жить,
Хоч і не справді, а лиш віртуально...

18.02.2016

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.
.
Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати.
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
.
Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний.
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»

Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.
Олена Апанович

МИ – ОБРАНІ!

Гідність палких сердець
І велич геройського чину
Нас кличе на вічний ґерць,
До слави без страху загину!

Ми леви – народ-борець,
Що долю творить без спочину!
Ми вічність, ми – люд-мудрець,
Що пише новітню днину!

Палá в нас святий каганець –
Містичний вогонь часоплину!
Про нас сурмить янгол-співець
Й веде в пантеонну царину!

Між націй земних ми – вінець!
Чесноту плекаєм єдину,
Обрав нас із честю Творець
В майбутнє вести Батьківщину!

Павло Гай-Нижник
3 березня 2016 р.

Стриба М`ячик, скік та скік:
-В мене є кругленький бік,
прокотюся, де захочу,
усі ямки перескочу.

Я пробігти всюди взмозі,
вмить промчуся по дорозі,
маю вдачу отаку-
не втону я і в ставку.

М`ячик за село подався,
всю дорогу вихвалявся,
задирає М`ячик ніс,
закотився аж у ліс.

Тут на стежці їжачок:
скільки в нього голочок!
М`ячик біг, надувши щоки,
раптом «Лусь!» - і зникли боки!

2016

Пишу... Іпостасі - павучо-пташині...
У жолудях риються лосі та свині.
Сільські попелюшки усілись на трони.
Макаки присмачують лжемакарони.

У всіх пертурбаціях - втіха щеняча.
Чомусь бабця Єва над яблуком плаче.

Поліпшили все - непомітно, потроху.
Млини укриваються плісенню, мохом.
На плов учорашній плювали верблюди.
Ведмідь потрощив порцелянові блюда -
І знов блюдолизи шукають роботу...
Киває трапляйло на гранти і квоти.

Розлазяться полем руді мишенята.
Десь там за іржею простелена вата.
Біжіть, підмітайли... Нагальна потреба
Служити потомкам Колумба і Феби.

Серця-гекатомби розчавлює Молох.
Банують калічні, обманені, кволі.
Гармидер у парках... паруються суки.
Онук Магдалини заламує руки.
Липкі клептомани сидять на ґорґошах.
Куди ж їх подіти? Свої...то й хороші.

На шахматну дошку наллято чорнила.
Це шушера шпанська штормок ухвалила.
Три ліфти потужні на гору Сізіфа.
Прогірклі прожекти - новенька оліфа.

Ще будуть салати, сезам і десерти.
Вчимося у риб - фільтрувати оферти.
Вода підступає... Весна за порогом.
Хай мирні градації творяться з Богом!


2016

Життя країни і твоє,
як суголосся й паралелі,
де ніч безсоння муку п’є
і зайчик сонячний на стелі.

Такі часи: в руці АКа
і вічні цінності Європи.
Давно помер віщун Лука,
ментів змінили чесні копи.

Плетуть політики зими
масне весняне павутиння
і засівають між людьми
рудиментарне ластовиння.

У варіаціях душі
так мало опції «прощаю»,
коли вторгаються чужі…
Нехай і ангели із раю.

Коли високі хижаки
гукають «Слава Україні!»,
а підпирають їх круки,
усівшись поруч, на драбині.

Коли дволичності сини –
поводирі у сни-тенета,
де гинуть люди без вини
і нівелюється вендета.

Життя країни і твоє –
мазок, Мазох… уже картина.
Лукаву долю з кров’ю п’є
ще не народжена дитина…

02.03.2016

Зарубцевался первый мой порез.
Живого места оставалось много…
Удар был женским, шёл в противовес
моих незлых намерений и шока.

Не придавал значения. Во двор
(как в радиатор) воздух нёс горячий.
Казалось, вновь не вспыхнет глупый спор:
я уступал, я вёл себя иначе.

Но был второй… Четвёртый был… Седьмой…
И что ни повод (всё равно, как прожит!) –
пытают совесть не водой святой,
а тем, чем быть она не может.

Живого места больше не найти.
Зарубцеваться! Нет, не будет больно!
А у неё в запасе (взаперти) -
ещё «на поражение»… Контрольный.

03.03.2016

Не чваньтеся, суржикомовні
Недозмосковщені хохли.
Вже вкотре вас, за ваші ж кровні,
Неначе лохів, розвели.

Ви відцуралися від мови,
І струменіє звідусіль
Той столярово-бузиново-
Лаврово-путаний кисіль.

Кому й навіщо ви потрібні,
Творці словесної іржі –
У краю рідному нерідні,
В краю чужинському – чужі.