1
незці'лена моя талассоманія
судини спаяні алуштинською сіллю
мене забули на чужім похміллю
могó немає тут… мене немає…
із печі не звивається димок…
дім сталлю позавішував Дамокл…
я охоронець мови і вогню
каменепад собою зупиню…

2
той світ… те світло світиться крізь тіло
крізь тлін і Час і морок знавіснілий…
йду шля'хом відкупительної жертви
до радості – своєю смертю вмерти…
смерть-мироносиця, смиренниця сумна
рятує душі – ті що відбулися
що повернутися заприсяглися
посеред них однісінька-одна –
паломниця і схимниця убога –
моя душа задивлена у Бога…
… в мій смертний день – я відаю одне –
у землю закопають – не мене…

Народився 11 лютого 1927 р. в с. Велика Воля Миколаївського району Львівської області в родині хлібороба. У рідному селі закінчив початкову школу. Згодом вступив до Львівської торгівельної школи. Будучи студентом, у 1943 р. вступив у ряди ОУН і долучився до підпільної боротьби проти німецьких окупантів.
Після вигнання німців з України в 1944 р. продовжував боротьбу в підпільних рядах ОУН проти більшовицької окупації. Працював на посаді помічника-референта пропаганди повітової екзекутиви. 22 березня 1945 р. натрапив на засідку військовиків МДБ, був поранений і опинився в Дрогобицькій тюрмі. Звідти етапом вивезений до Воркути й ревтрибуналом засуджений на десять років позбавлення волі та п’ять років позбавлення
громадянських прав. Сидів з кардиналом Йосипом Сліпим, поетом Патрусом-Карпатським. У 1954 р. Р. Петріва звільнено, а у 1957 р. знову заарештовано й Львівським облсудом засуджено за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР (ст. 54 КК УРСР відповідає ст. 58 КК РРФСР 1938 р.) на десять років таборів у Дубровлазі в Мордовії. У 1961 р. визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Постановою ПВР УРСР 1960 р. Термін знижено до шести років. Звільнений 11.01.1963 р.
Каторга, надзвичайно тяжкий фізичний труд у складних кліматичних умовах підірвали здоров’я, але не силу духу й інтерес до життя. Пише про те, що думає, про що болить і співає душа. Тематика різноманітна: окрім написання віршів, перекладає українською Лермонтова, Ахматову, польського поета В. Броневского, з української на російську «Мойсея» Франка.
Пішов із життя 18 січня 2015 р.

Бiлi, бiлi, задубiлi,
Нi шматиночки на тiлi,
А барак — труна.
Дошка в дошку — нi щiлини.
З десять кубикiв ялини,
А труна одна.
Лежать рiвно, штабелями,
Наче знятi з пилорами
Мерзлi горбилi.
Скiльки їх — кому цiкаво?
Ікс — налiво, ікс — направо...
Етап до землi.
А земля тверда, холодна
I прийняти їх не годна,
Каже: ждiть весни.
Вчора зеки, нинi — трупи
Щiльно складенi докупи,
Хтозна-ч’ї сини.
На пальцях фанернi бирки,
Скрiзь нудотний запах сiрки,
Чи, може, гниття.
В грудях вiд пробою дiрки —
Слiд останньої провiрки
На смерть i життя.
Тундра бiла, очумiла...
Нiч на снiжну постiль сiла,
Мiсяць пре в зенiт.
Але сонце править свiтом,
Водить промiнним магнiтом —
Пише Богу звiт.
Воркута, 1953 р.

***
Замерзлий брiд,
Вiд броду слiд —
Кривавий слiд в яругу.
Були бої…
Пройшли свої —
Лишили тiло друга.
Лежить навзнак,
Стиснув кулак,
Напiврозкритi очi,
Немов ще раз
В цей грiзний час
На свiт цей глянуть хоче.
Лежить один —
Чийсь брат, чийсь син,
Надiя й оборона.
Трофейний крiс
Надвоє трiс —
Нi одного патрона.
Вiн тут полiг,
Упав на снiг,
Своїй землi на груди —
I вже нема…
Така зима,
I тиша, тиша всюди…
Лиш вдалинi
По круженi
Злiтаються ворони.
Летять, летять
Псалтир читать,
Справляти похорони.
А потiм нiч
Iз всiх сторiч
Засвiтить в небi душi…
Як вiднайду
Твою звiзду,
Мiй незабутнiй друже?
***
Буває хіть в дозвіллях вечорових
сповільнити ходу, призупинити час,
і в пам’яті поміряти ще раз
на всіх широтах пройдені дороги.
Лінивих буднів каторжні обози
з чужим добром утопій та обман,
пролиту кров, солоний піт і сльози,
гектари цвинтарищів каторжан.
І тут подумаю: для кого
ці дані дикої доби?
Хай час замулює сліди
діяній Молоха страшного.
Хай в пам’яті оптичнім склі
на всіх обновлених дорогах
добрі діла, по волі Бога,
стають оздобою Землі.
Та за хвилину — думка справа
з протестом гнівним: «Схаменись,
мовчати ти не маєш права,
бо суд іде, а ти спізнивсь!..
Твої зізнання в ході справи —
свідоцтво Правди під хрестом,
надійний човен переправи
перед розібраним мостом».
Квітень 1995 р.

***
Летять лелеки, знов летять,
Кружляють над старим потоком,
І горда осінь крок за кроком
Останню косить сіножать.
Дотліли хмари вороні
Та й гаснуть в сонячній пожежі.
Пішли по них лелечі стежі,
За ними — літо по стерні.
Мов по весіллі. Тишина,
Роз’їхались співучі гості...
А на калиновому мості
Чиясь прощається весна.
1969 р.

***
Замовкли побілілі солов’ї, зозулі,
Поміж голим гіллям — синя глушина.
Розписом між пнями — свіжий слід козулі
І крізь сон зітхає згорблена сосна.
Біла казка ночі — місячно і тіні.
Іскриться поляна, мов алмазний тік.
І далеко видно в місячнім промінні,
Хтось бреде снігами — звір чи чоловік?
Пахне зріз ялини, а морозна сфера
Освіжа обличчя, мов вода жива.
І яскраво сяє над Дністром Венера —
Новорічна чічка, зірниця Різдва.
Січень 1976 р.

***
Час у поході.
Ідуть віки...
Все боїться часу.
Люди сортують свої думки
На купки, на купки, на купки
Для націй, партій, класів.
І в тім порядку
Понять, ідей —
Кристал людських натур.
А ось і образ: стоїть Антей,
На шиї у нього —
шнур.

***
Ти ще жива, моя стара шептуне?
А я гадав, що пня вже не знайду.
Ти мріяти мене навчила на біду,
Ворушила поволі серця струни.
І, певно, ждеш, що стану на коліна
Під твій густий, пахучий балдахин
І дам тобі, як в притчі блудний син,
Заглянути в своє сумління?
О ні, не жди! Не той я уже нині,
І серце в мене, певно, не брильянт —
Зотліле зверху, з жаром всередині...
На жертовник Свободи свій талант
Я кинув і спалив без ладану і свічів...
За це життя мені сміється в вічі.
Листопад 1965 р.

Вони народжуються кожен ранок знов.
Їм двадцять з гаком. Легкість ще на вістрі,
страх від прихованих побачень та розмов
пліч-о-пліч у забутім Богом місті,

недекларовані биття сердечних м'яз,
прострочені можливості полону.
Вогонь очей метався та не згас
у пошуках майбутнього кордону.

І в рафінованому дотику на знак
німої приязні, узгодженої вище, -
навмисно скопійований вітряк
і спалених листів старе горище.

Вони народжуються в час глибоких снів -
із півнячим розспівуванням зрання
і з видихом ховаються від слів,
шукаючи хвилини для кохання.

Чоловіки не діляться своїми планами, бо сприймають життя, як факт.
Вони наповнюють себе думками і будують в мовчанні фортеці,
забувають про цукор у чай, бачать в снах вартових гауптвахт,
зберігають свій досвід в очах і згорають до попілу в спеці.
Кожен з них поривається в бій із жіночим до мрії чуттям,
оминає мільйони питань і цинічно обходить оману,
планомірно крокує вперед, доручаючи лінощі дням,
не втрачаючи присмак вина в купі з кров'ю торішньої рани.
Вони знають навіщо жінкам парфумовані коси до ніг,
вчать на пам'ять вірші, у яких хтось навмисно спалив всі будинки,
вони кожного разу ідуть, завертаючи сміло за ріг,
сподіваючись там віднайти соромливих ночей поцілунки.

1

У тих півоній на осонні барва біла.
Я позичати мужа-Вітра не хотіла.
Сміявся:"Бджоло, не ревнуй, тепер – не модно.
На твій город вертатиму із Бара, Гродно".

...Тягли плачинди у подолах щедрі хмари.
Ти забарився, бо дощі, тривкі пожари.
Ти ніс в осінній Крим овес, покотиполе...
А проводжала сумота за три тополі.

2

Тобі сподобалися чайки, море, мушлі.
До мене жінка припливла, питала: "Муж ли...
Оставить можно для себя? Возьми цветочки.
Пойми меня, дурёху, будет в мае дочка".

Від тих півоній на осонні вже ні сліду.
А я по тебе не біжу, в Гурзуф не їду.
Пересипаю сіль морську, тасую фото.
Чи й досі схожий на чорнявця Ланселота...

Зотліли пелюстки, обіцяне забуте.
– Прости... – шепчу колишнім Вітра – Риті, Руті...

Гріхи відпущені, пішли прояви мовчки.
А по ріллі – зелений дим... ані слідочка.

Навчала сестронька ушосте чи уп`яте:
"Гладенько стеле, та стежина кострубата".
Я серце слухала, а не поуки мудрі.
Вже, кажуть, Вітер окошився в тундрі.

Саджу дерева грошові, плекаю фікус.
Не варто Вітра припинати – за чоловіка.


2015

* * *
Стікає біль по лезу дня
і гусне на дозвіллі
віршІв, мереж, коментаря –
в дорозі і застіллі.

Сумні чуття, тужні слова…
Та час не повертає
ту мить назад, де кров жива
ще душу зігріває.

Загибель перша – вияв зла.
Всі інші – лік утрати.
Їх розчиняє колір тла
і звичка умирати.

* * *
І хто тепер не ганить цю війну?
Хіба що недолугий чи лінивий.
У маренні, при тямі, напівсну
шепоче Муза: ти такий сміливий…

По суті треба мало духу й сил,
щоби кричати: ти, війно, є сука!
Багато більше на краю могил ,
коли горлянку стискує розпука.

* * *
І допоки живий, ти щасливий.
Просто щастя несхоже у всіх.
Хтось багатий і ликом красивий,
хтось негоди збирає у міх.
Все відносно у світі пізнання
і до банку земних величин
час кладе під процент зберігання
хто є ангел, а хто сучий син.

2015

Прислухайтеся,як співає дощ,
На склі майстерно,наче на цимбалах
Він виграє,що в музиканти хоч,
І блискавиця,мовби серця спалах.

Той дощ пройде і пісню одспіва
Свою одвічну.Синя даль всміхнеться,
І сонечка золочені відерця
Гойдатимуться на коромислі веселки.

1996 р.

Списую зошит думками чужих півкуль.
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй...
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Як правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.

Стихотворение написано в соавторстве с поэтессой Ириной Левобережной

Ключи от Рая... Взяты на хранение
Как таинство апостолом Петром...
Как людям дар, как шанс на исправление...
Не помнил мир подобного Спасения-
Спасителя, пришедшего с Добром.

И был момент... Ключи от Рая выпали...
Случайно... Или нет... Из рук Петра...
И где упали- земли росы выпили,
Как слезы, что с раскаяньем рассыпали
Паломники в искании добра.

Так падали… Ключи от Рая падали
С лазурной, поднебесной высоты…
Из слёз потоков появлялись радуги,
Свеченье гроз распространялось нАдолго,
А по земле рассыпались цветы.

Трава любая стала там целебною,
Как дар святой от ангела крыла.
И девушка растения волшебные
Из алтаря земли с благою требою
В страданий мир – спасеньем принесла.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081900533

про що ж ми будем говорити
в далеку пору після зливи
про те що шлях наш перерито
що вже нічого не важливо
про що бринітимуть на вітрі
заплутані зелені вени
про мудрість і безглуздя світу
про нездійсненне і шалене
ми просто сядемо край скелі
торкнеться вітер до волосся
згадаєм як були веселі
запишемо що не вдалося
згадаємо над чим ридали
дофантазуєм наші фрази
і зникнемо і підем далі
спитай куди
скажи чи разом

Я сьогодні не казатиму про біль,
Про безодню не волатиму юрбі,
Моє слово не таке вже й вогняне,
До шеренги не записуйте мене.
Не закличу, на «ура!» не поведу…
Краще яму я копатиму в саду.
Що в ній ляже – чи коріння, чи зерно -
Це сьогодні ще дізнатись не дано.
Хто в ній ляже – друг чи ворог, він чи я –
Бог покаже... Отака історія.

Весна постукала в віконце,
намалювала ясне сонце,
пташок співучих звеселила,
та й земленьку від сну збудила.

І небо хмуре посиніло,
хмарини чорні побіліли.
Розтанули густі сніги,
не має сліду від зими.

Квітки навкруг усі цвітуть,
бджолята де-не-де гудуть,
струмок прокинувся у лузі,
не має місця смутку й тузі.

2005 р.

Правуй хоч просто, хоч уліво,
Тримай для злидня п`ятака...
Проріже човен вовче лігво.
І дятел цюкне: "...не така."

Минай дими від кукурудзи,
Прицмокуй:"Ловкі гарбузи"...
Вільготно жив бідаха Крузо,
Хоч змій кокоса надкусив.

Люби свої меди гречані,
Клеймуй заїжджий тулумбас,
Пивце вари в бездонні чану,
Комарик дзумкне: "...ти не ас...
Немає піни, надто пряно,
От я умів... позаторік".
Іще й вертихвістка устряне:
"Ой, правду струже чоловік...
Люблю гірке, а в тебе солод.
Горнята в півниках..."Модерн"
Тут розливали, біля школи...
І був попкорн... і дзвін цистерн".

Стоїш - між лип, зальотів, танців.
На слоїк падає медаль.
Ягнят фарбують сіроманці...
Негоціант везе Грааль.
Сліпий лящить: "Оце робота,
Я все обмацав, ексклюзив".

І тане в лунці над болотом
Хмарина... репети кози...

Блукає Правда полинова,
Несе дитяточко ясне.
А в тебе знов - меди... обнова.
Глухій луні твій голос - не...

А вколо ніч така тягуча,
Смолою квецяють чорти.
Цикади строчать... Неминуче
Сягнеш свавілля широти.



2015

На черзі осінь. Літню спеку
не остудили ще вітри,
але за чверть… Будує Мекку
сонцеуклінна вись гори.
На хадж ідуть холодні роси
і перша жовта сивина.
Лякають ночі чорні грози,
напившись сонця і вина.
У храмі часу – штурханина,
товчуться дні та місяці.
І вхід, і вихід – горловина
для козенят і для вівці.
Штовхає день собрата в спину
у цій одвічно плинній грі.
Мішає чорну й білу глину
гончар зірковий угорі.
Йде караван, на черзі осінь
і звично вертиться Земля.
Погоничі ще поки босі,
та у стерні стоять поля.
І нас несе кривою кола,
хоча ріка уже не та
і суєта, буденна й гола,
роки міняє на літа.

16.08.2015

Я стану знов під образами,
не буде смутку і жалю ,
коли тремтячими руками
тендітну свічку підпалю.

Коли печаль стискає груди,
коли від щастя я сміюсь,
чи сльози котяться від туги-
тобі я, Боже, помолюсь.

І підніму до неба очі,
і хрест на груди покладу,
Всевишнього просити хочу,
щоб від дітей відвів біду.

Я попрошу з мольбою Бога
і Матір Божу, і святих,
щоб діти знову були вдома
і хліб насущний був у них.

Я стану знов під образами,
не буде смутку і жалю ,
коли тремтячими руками
тендітну свічку підпалю...

Тетяна Сахно 2015 рік

Стихотворение написано в соавторстве с поэтессой Ульяной Задарма

Как таинственен глас
Колокольного звона...
Это плачет о нас
В духе буквы закона
Предначертанность дней,
Предназначенность связей...
И от Рая ключей,
Даже падая наземь,
У Петра не спросить,
Книгу судеб листая.
Он не будет спешить
С презентацией Рая.
Нам еще визави
Созерцать катастрофы,
И писать на крови
Разведенные строфы...
Но- пустынен собор,
Не достроенный Светом...
И печаль, словно Вор,
Словно Ночь пред рассветом,
Заползает, сломав
Все замки и преграды...
За ненужностью слов -
Обреченностью правды
В этот призрачный сад,
Напоенный дурманом...
В этот Раистый Ад
Со включенным экраном,
Где за миг до любви
И за шаг до Голгофы
Запоют на крови
Разведенные строфы.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081800670

Якщо на тебе ворог нападає,
Щоб землю захопити і твій край,
То кожен в Україні твердо знає,
Що ворог не пройде! - Народ вставай!

Приспів:
Україно,
Рідна мати,
Ти єдина,
Будь ласка, прости!
Україно,
Рідна мати,
Вірні діти
З тобою завжди!

Козацького ми роду, вільні духом!
Такої світ відваги ще не знав!
Бо передав нам дід до сина й внука,
Щоб кожен свою землю захищав!

Приспів:
Хлопці під Крутами,
Мужній Майдан,
Воїни-кіборги,
Вдячні ми Вам!
Хлопці під Крутами,
Мужній Майдан,
Воїни-кіборги,
Вдячні ми Вам!

Не плачте мамо, і сестра, й дружино,
Хай нелюди й загарбники тремтять!
І мого друга ти не плач, дівчино, -
Готуйтесь переможців зустрічать!

Приспів:
Слава Україні!
Героям слава!
Україну
Бог береже!
Слава Україні!
Героям слава!
Україну
Бог береже!

Пройдемо знову рідними полями,
А ворог, що посіяв - те пожне!
І вірить Україна - Бог із нами!
Вітчизна для всіх нас понад усе!

Приспів:
Слава Україні!
Героям слава!
Україна
Понад усе!
Слава Україні!
Героям слава!
Україна
Понад усе!

22.07.2014

Грабежі, розбої на мільйони,
І плювати їм на всі закони.
Це не гангстери із Голівуду,
Не вгадаєте, повірте, люди.

Це продажні прокурорські тварі,
Щоб наситить ненаситну харю,
Грабували ювелірні лавки,
У кармани, сумки, навіть в плавки.

Ювелірні золоті прикраси
Твердохліб із бандою привласнив.
Обманувши жертву і державу
Прокурор зганьбив закон і право.

Увійшовши у злочинну змову
Коваленко, всупереч закону
«Виконав» обов’язок на славу -
Не порушив кримінальну справу.

В цім, Попович злочин невбачає
Коваленка й інших покриває
На законність знищує надію,
Й горю материнському радіє.

Шакалине серце треба мати,
Щоби жінку-матір грабувати.
Покидьком яким потрібно стати,
Щоб бандитів в формі покривати.

Мародерство і пограбування,
Хабарі й злочинні кришування
Здійснюють продажні прокурори,
Ось вам і нові - «законні вори».

Не реформа їм потрібна, люди,
А гілляка із міцного дуба.
Ось таке народне тварям право,
Це за те, - що зрадили державу.

Та продовжують останні пакуваться
Все їдять, ніяк не наїдятся,
Треба їм, продажним, ставить клізму
Й зробить це - Давід Сакварелідзе.

***
Всі Буратіни дочекались ласки.
Старий П'єро, але з нової казки,
всю сцену у комерцію повіз.
І нині можна плакати без маски,
але сміятись – тільки-но на біс.

***
Єднаються друзі, жиди і укропи,
і ті, кому світить іще у Європу
без ручки тягти чемодан.
Який майданутий тепер пам'ятає,
як фотогенічно
П'єро і Віталій
єднали під себе Майдан?

***
Оживає цирк на дроті –
шапіто із патріотів,
що ведуть народ,
опоясаний і взутий,
зобов'язаний тягнути
до нових висот.

***
На арені ми єдині.
Висимо посередині,
наче Арлекін.
Володімір і русини
об'єднали Україну
із обох сторін.

***
Керують акробати на канаті.
І ролі є, і п'єса не нова.
Суфлери є!
Але – одні слова.
А хочеться рукою показати,
яка кому належить булава
або яка у кого голова.

***
Ніхто Мойсея не чекає
у дельті Дону і Дунаю.
Навін увійде у Сіон.
А поки і його немає,
то є обітована раю,
як цирковий ілюзіон.

                                             2015

Заснула моя неня, притомилася...
І ніжністю серденько моє вмилося:
Підклала під голівоньку долоні,
А сяйво цілувало її скроні.
І уві сні так мило усміхалася,
Хмаринний дотик - ясно на душі:
Наснилася їй я, зі мною віталася,
А я це щастячко плекала у тиші...

...А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних найбідніший той,
в чиєму серці вона не зазвучить,
аби розрадить в мить нестерпну.

Ой, мольфарику, мій ворожбите,
Чи умиєш у ку́пелі чар
Безнадією душу побиту?
Порятуй, повелителю хмар!

Нагучи забуття на флоярі,
Різнотрав'ям-жагою напій,
Нехай дні зненавиджено-ярі
Заблукають у гущі глухій!
Поцілунки роздмухай у ватру,
Повишарпуй з корінням жалі,
Щоб і не спом'янути їх завтра!

Пожалій ти мене, пожалій...

Неприборкана магії сила
Здатна гори звернути круті,
Тож тебе, чарівниче, просила б:
Поможи не зітліти в куті,
не згубити себе до останку,
відшукати назначену суть ...

...Я твоя до наступного ранку,
Ти зі мною, мольфаре, побудь...

Я залишаю без причин
Мною оплакане причастя
Я вже давно живу не з ним
Було відібрано зненацька

Зійшло до ранньої зорі
Змінило віщі сподівання
Так довго дорікав собі
Зарубцювались ті картання

Змиритись зміг , і переміг
Ця боротьба була на грані
Біль довести любові зміг
Ті звони не були каральні

У долі обрані шляхи
І доведеться , і прийдеться
Там одягаються вінки
Де від кохання серце рветься.
2015р.

Осінній вальс під роверанс
Колише кучеряві крона
Дерева в золоті прикрас
Готують вересню полотна

Він намалює свій портрет
Плодів налитих натюрморти
Збере всю гамму у букет
Щоб пам'ятати ці сюжети

В цій філософії - життя
Природи мудра настанова
Дивись в майбутнє крізь літа
Тоді й віддячиться від бога.
2015р.

Характер жінки,мов навесні погода:
То дощ,то сніг,то сонечко ясне,
То без причини лиє вона сльози,
А то не хоче й думать про сумне.

Бува ненавидить із усією люттю,
А то кохає аж до забуття.
Але без жінки все ж не може бути
Ні дім,ні чоловік,а ні дитя.

А ключик підібрати хто зуміє
Чарівний до жіночого серденька,
Та струн його торкнеться він легенько,
І забринить мелодія надії,

Добра та віри,ніжності й любові,
Візьме в полон і не відпустить більше,
Звучатиме в душі знову і знову.
Народжується так кохання пісня.

2015 р.

Чи чули ви мелодію грози?
В ній голос грому,блискавиці спалах,
І дві дощу краплини - дві сльози,
Що на обличчя ненароком впали.

Прислухайтесь,як вітерець-скрипаль
Смичком пройдеться по прозорих струнах.
І лине музика у синю-синю даль,
Чарує серце,мов солодкий трунок.

1984 р.

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

                                             2015

Зважніли Осені подоли.
Над огудинням - голоси.
Ти прислухайся до віоли,
І слів пастельних попроси.

Ось теракоти повен глечик,
Насипав зерняток осот.
Пульсує десь гора Чернеча -
У вирі лайок, нечистот...

А ще - якраз на Маковія -
Коржі бабуся принесла.
Загадуй щось, упала ж вія.
У сні розчула: "слава...сла...".

Спідниця фалдна, жовта хустка.
Сухим безсмертником - у ніч.
Були свічки, сорокоусти.
Тепер лиш зорі зусебіч.

І так запахло - не ваніллю,
А рідним тим Яготином,
Де воля - думці, рибі, зіллю,
Де на дровині - "казино";
Де тітка лає бідну Олю:
"усе танцюєш... йди у саж".
Парує сизо бараболя...
У півня скльований плюмаж.

Усі хати веселі, рідні.
Пливу над балкою у рань -
По хвилезблисках часоріні
В ясу навернення... мовчань.

Ось - пірамідами - кагати.
Коти окублюють город.

Др-р... - по асфальті коліщата.
Везе побиванки народ.



__
17 серпня 2015

Я зречуся останнього бою
І піду там, де соняхи світять,
Щоб нарешті побути собою,
Пригадати слова Заповітні.

Заберу навіть рупор і фами,
Щоб не муляли очі ворожі,
Й заблукаю старими стежками
Так далеко, як тільки спроможу.

Й буду пити небесну невинність,
Буду їсти бджолині нектари.
А навкруг розіллються первинні,
Ще не торкані лжею гектари.

Ще не биті ненавистю тучі
І не спалені заздрістю душі.
Ба, високі, по-істині, кручі!
Ба, по-правді, родючі несуші...

А напившись нефальші доволі,
Може й вернусь до світу на мову,
Несучи в собі квітку любові,
Наче сонце, палку, пурпурову.

Несучи в собі світло, не жало,
Вічних соняхів теплі обійми -
І нове спуп'яниться начало,
І, надіюсь, закінчаться ві́йни...

(8.05.2015)

ПРО ЧОРНЕ І СІРЕ

На тлі занадто чорного –
і брудно-сіре
Може набути білих барвників...


Тріумф родже́нного –
як свято світло-щире,
Веде приречено до смертних кольорів...


Павло Гай-Нижник
20 липня 2015 р.

О, як не скористатися випа́дком
і ціле коло рубрик осягти?
Нехай же узаконеним порядком
залишиться на спомини нащадкам,
до кого я звертаюся на ти.

Чого червоне й чорне, а не біле
асоціює ко́льори́ німі?
Чому тобі раніше не кортіло
заглянути у себе, в наболіле,
де білого немає у пітьмі?

О, як мені від тебе відчепитись,
коли чарує ню, а не краса,
і є ще пієтет у небесах,
коли люблю, якщо уміє злитись
уже не пчілка, а таки оса.

Коли асоціації існують,
якщо ремінісценції ще є,
чому й чого вони тебе лютують?
Радій, що може і тебе почують,
а не позичить те, що віддає.

А́дже́ воно, як явно ти вважаєш,
не окаянна бестія імли.
Словесні ляпи в кожного були.

О, Клеопатро, ти іще не знаєш,
що Цезаря, якому не прощаєш,
хапають і за по́ли, й за поли́.

                              16.08.2015

Бачу в снах я рідний край
і причал нічний.
Віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Зрозумій, що в цій імлі –
ані рідних, ні близьких;
що нещасних на землі
більше від усіх…»

Чи в дитинстві знали ми,
люблені всіма,
що від торби та тюрми
зарікань нема?!

Тільки птаха загука,
і здригнеться в далі тій
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Уяви життя без сліз
в царині новій.
Ти повір – і помолись
о душі моїй.

Є недовідома даль,
що для віри – не межа.
Є любов і є печаль,
а все решта – лжа».

Спомин давній не зника –
сниться в час нічний:
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

…Від промінчика з небес,
що проливсь на грішний світ,
свічка ця з далеких плес
в темряві горить…

08.2015

Дуже я люблю свята
і причина тут проста,
бо на свято є сальце -
й підростає черевце.
Занесу сальце до хати:
гарне в мене буде свято.
Сало їсти – це наука,
ти лише мене послухай:
сало з перцем - до обіду,
на вечерю - сало з хріном,
з рум`янесеньким бочком,
ще й натерте часничком,
а м`якесенька шкуринка -
гарна мабуть була свинка.
До сніданку - сальтисон:
салу змінено фасон.
Для гостей - сальце в духовку:
не давати ж їм перловку?
Щоб сальце їм подавати,
треба ще й чарчину мати.
Салу гості раді будуть:
вас ніколи не забудуть!
Навіть сплю і сало бачу:
я до сала не ледачий,
бо завжди сальця до свята
не буває забагато.
Правду люди ніде діти-
салу треба нам радіти,
коли сало на столі
значить в нас хороші дні.

Душа радіє, як зоріє
у світі шоу хист її.
Тримає долу зваби-вії
і рвійно гляне: Це – тобі!

Читаєш, може й невмируще,
не гра престолів – гра ума,
де красотою сяє суще
і хиби явної нема.

Тож не щади свої коліна
у храмі грацій і краси.
Підуть чутки і зійде піна.
В хоралі – чулі голоси.

Але, о душе, в лоні слави
така сумнівна зоре-мить.
У гожий день, у ніч заграви
вона однаково тремтить.

Ти знаєш, душе, – війни, сльози,
і нагла смерть, і трупний дим,
останній путь, криваві рози
не мають потягу до рим.

А ще, о душе, все минає…
Цю мудрість персня знає світ.
І вершник-час летить над гаєм,
несе подалі від софіт.

А втім, як маєш голу босу
свою затяту правоту,
неси на суд (осанну? осуд?)
надії вічної тату…

2015

люди руйнують систему
система ламає людей
вчора затиснені клеми
а завтра фонтани ідей

люди блукають у житі
мокро словесна вода
на макрозйомці нажите
жовтень... зимова слюда

знають чимало маршрутів
хочуть повсюди ураз
люди кричали в Бейруті
люди кришили Кавказ

люди хитають систему
система ламає хребти
плазмою в міць кремнезему
переливаєшся ти

що тобі снилося душе
пошуки звізд у траві
вибух... спотворення суші
шрам на Господній брові

від сотворіння від спраги
натовпи хочуть вина
мерхне турецька чепрага
люд посилається на...

над гелготінням і вище
плине заверблена твердь
виламай хлопчику свищик
хай налякається Смерть

йдеш за колюччя акацій
ти деміург чародій
прагнення мандрів санацій
і вірулентність надій

2015

ця планета зубожіла жебрачка
що місця не знаходить собі на посмітті
міжгалактичному
такому облюбленому куточку теплозвичному
ця планета до стоту ущент переповнена
чужими атрофованими візієфізіями
що нестерпно печуть венопорізами
ця планета крихка вже утретє слюною
Всемогутнього Бога склеєна посудина
піпле зри отакі от паскуди ми
ця країна моя і твоя та не наша уже є
відмерлою ДНК клітиною
нікому вже не трібною огидовидною
ця країна плодом абортованим помирає на
узбіччі розпеченому травою порослому
і нікого не обходить як йому
а народ цей навіть не мурахи бо вони одне за
одним не зважаючи на статеву ознаку
не сходять з обраного шляху
я не знаю чи горда чи ні вже тим фактом що
вкільно існує надвільна країна
я ненавиджу тих через кого моє покоління
безжально так гине...
2015

Народилася 6 грудня 1940 р.у Львові. Після закінчення середньої школи два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов’янському відділі філологічного факультету Львівського університету припав на хрущовську «відлигу». Отримавши диплом, викладала на підготовчих курсах Львівського політехнічного інституту. Публікувала вірші для дітей у періодичних виданнях. Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на захист переслідуваних діячів культури 1970 р. звільнена з роботи. 12.01.1972 р. заарештована.
Слідчі не змогли довести її причетність до групи В. Чорновола та участь у виданні нелегального журналу «Український вісник». Але у липні 1972 р. Ірину Калинець було засуджено за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. Через півроку такий самий вирок отримав її чоловік. Їхня маленька донька була розлучена з батьками на 9 років. Ув’язнення відбувала в таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Брала участь у всіх акціях жіночої політзони. Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області. Повернувшись до Львова у 1981 р., почала виснажливу боротьбу за прописку і працевлаштування, одночасно бере активну участь у пробудженні вільного культурного та громадського життя Львова. 1990 р. її обирають депутатом Верховної Ради України. З травня 1990 р. працює начальником Львівського обласного
управління освіти. 1992–1994 рр. — голова підкомісії в Комісії ВР з питань освіти. У 1998 р. за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер), 2000 р. нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Померла внаслідок тяжкої і тривалої недуги на 72-му році життя 31 липня 2012 р. у м. Львові.

***
І я бездомна, любі побратими,
душа моя гірка, як чорна їдь.
Я заздрю вам — оцій малій могилі,
що одиноко правдою стоїть.
Куди я йду разом із світом хтивим,
рабиня відчаю і власної скорботи?
Мій добрий друже, друже мій єдиний,
під зорями чужими і жорстокими
до тебе ще приходить Батьківщина,
якої тут віддавна вже не маємо...
З чиїх же рук ласкавих нині
землі своєї кров’ю запричащаємось?

***
Василеві Стусові
Ще того віку вистачить. Ще того
життя полинного, щоб вік перебрести,
лишивши цю пустелю, як хрести
лишають на могилах... Злого,
найзлішого не вигадати дня,
ніж цей, розп’ятий на дротах ослизлих...
Як тільки вечорова тінь забризне
на обрій неба, я твоє ім’я
повторюю в молитві. Шепіт гасне,
як гаснуть зорі в світанковій млі.
Ще того віку вистачить для щастя
прийти і вмерти на своїй землі.

Інтерпретація сюжету Айвазовського:
Солодкі персики і літня жінка.
Не вистачає принца їй заморського -
Ласує персиком вона самітньо.

Чабрець і м"ята, персикове дерево -
Духм"яне і спекотне дежавю:
Пригадує солодкий присмак ніжності
Та бархатисте " Я тебе люблю..."

І як митець - засновнк маринізму
Колись намалював її портрет,
Ховаючи у персиковій м"якоті
Навіки нерозгаданий секрет.

Сонна жінка – розплавлена патока щастя,
Перманентна любов, уповільнена, цільна.
Острівець, до якого пливуть пілігрими,
Натхнення – палке і нестримне,
Та найперше - приручена дика кішка,
Тільки час її вижене з ліжка.

Сонна жінка – смачнюща розчавлена сливка,
Потягусі – солодкі такі і тужаві…
Навіть сонце вгрузає у зібгану постіль,
Так немовби всі ночі поспіль
Сон-мисливець зникав у вікні без улову,
А сьогодні – все так раптово….

Сонна жінка і до болю спекотний ранок,
Латентне кохання, ілюзія дикого саду.
Невідточена магія зникне у чашці кави,
Як скельця в яскравій оправі.
Сонна жінка – розсипаний бісер ночі…
Та ну його… А давайте трусити сливи! Є охочі?

16/08/15

Мандруємо і близько, і далеко.
Знайомимося – він, а он – вона:
як одинокі бузько і лелека,
освоюють пейзажі із вікна.

Знайомі теми:
вчителі і школа,
дитячі роки,
пізні віражі
і одиноке
перекотиполе...
Не вивідає більшого ніколи,
як візаві у іншої душі.

Йому пора.
І їй пора дізнатись,
чого так поспішає чоловік.
Така жара.
Нема куди податись.
Коли не дуже хочеться прощатись,
то швидше розлучаються на вік.

Він ще побачить, що зійшов раніше,
аніж повинен у чуже село.
Вона ще буде героїня вірша,
але переживатиме найбільше,
що він такий, якого не було.

Ось так і розбігаються дороги
у незворотні на шляху стезі́.

Куняє бузько на одній нозі,
лелека у болоті миє ноги.

Бурлака вітер тихий і убогий
у лузі щось нашіптує лозі.

                              08.2015

Вже й Маковія... Вибраний часник.
Плететься хміль, пишається квасоля.
Кого сховали, хто безслідно зник.
Така вже доля.

Пливе хмариння, бо не зна межі,
Лелека облітає попелища.
У сало устромляються ножі.
А крівця хлище...

На ганках принишкають матері.
Батьки зголили оселедці, вуса.
О як пекельно-спечно угорі...
Війни боюся.

Не те, щоб я ляклива у товпі,
Була на сценах, віддана галерці.
Міксуються премудрі, надтупі.
За що ці герці?

Розкремсаний над полечком літак.
Вини ніхто не взяв, а сенси - пір`я...
Жахливе жниво, все росло не так.
Пік маловір`я.

Посеред коки, вишкірів лакуз,
Небесних водопадів та маїсу
Жере, сценарій строчить Джек чи Круз,
Служака біса.

Затихли жорна, звітрені млини.
Можливо, нам несли бісквіти Щастя.
Охоче їли... Тиша цілини.
Цвяхи - в зап`ястях.

Ну що скажу поетці, що клепа
Дзвенючі вірші? Муж - у батальйоні.
Що принесе в долоні до попа
Нуль медальйона...

Оті шрапнельні видива-рядки,
Шкарпетки неколючі, рукавиці
Сховаються в кагат, як буряки.
Бо крези - ниці.

А я ж - за глузд, засіяні поля,
Шумок весіль, а не вінки соснові.
Хтось прочитає, скаже: "Ой-ляля...
Віз - чумакові,
Ми - осучаснені, споряджені. Броня...
По вишколі - гопак на автострадах.
Хто пацифіст, отой не доганя
Сюїти "градів".

Дзуміє муза...
Вишию панно.
В Ісусика малого - Батька риси.
Хтось поклада надію, хтось - вапно
На трупи лисі.

Світ - серпентарій.
Струджений павук.
У оберемках - павутиння, мухи,
Меди оману, пилюга розлук,
Посмітюх слухи.



2015

Мені б не вискочкою бути,
а титулованою ню.
Я та поезія забута,
що у бомонду – парвеню.

Але, буває, ходжу риссю,
ну, тобто, зразу обома.
І Еверест мені корився.
У мене хвостика нема.

Ну, тобто, є, але куценький,
як у Узала борода,
коли у юрті – не їзда.

Нехай на наші посиденьки
не ходять чукчі і евенки,
а то поезії – біда.

16.08.2015

Гнітить мене ще за минулим ностальгія,
Ще відчуваю присмак гіркоти.
Я так давно про справжнє щастя мрію,
А може подаруєш його ти?

Душа жіноча завжди прагне ласки,
Теплом і ніжністю хоч ти мене зігрій.
Як Попелюшка хочу я у казку,
А справжнім принцом ти щоб був у ній.

2000 р.

Отак і будеш парвеню –
між тими, хто на фото ню.
І не втискайся у бомонд,
там править сьомий Сигізмонд.
Там хилитання опахал...
Впаде виделка чи кинджал.

Навіщо – батли, штучність поз,
тусівок-війн, метаморфоз?
Тебе розрадить арлекін.
Від сколіозу – лет... ослін.

З нірвани виринеш – у дзен.
І тішся, віршику, – спасен.

І хтось розгляне, мов кота:
чи та порода-чистота,
чи не гіпсований – стрибучий,
чи не занадто злий, блискучий…
Мо`, заслуговуєш медальки
Чи камізельки бабці Гальки.

Отак під рампами й заснеш.
То ж не для тебе – туші, креш.



2015

На бабиного літа павутинку
Осінь нанизує росинки-намистинки,
Показує усім свої обнови:
Вінок вдягає із листків кленових,

І плахту помаранчево-багряну
Ще й калинову блузу-вишиванку.
Обходить всі сади,поля,обійстя
Дивна красуня - осінь українська.

2015 р.

Жили ми якось і без кро́ві.
І, може, Богові хвала,
хотіли чистої любові
і мали ту, яка була.
А я забув уже, яка ти,
моя найперша із дівчат.
І як найкращу, упізнати
уже не вмію, як солдат,
що повертається не з бою,
і не у світовій війні.
Не закривали ми собою
ще амбразури у Чечні.
Ми повертались одинокі,
не мали глею в голові.
Щипали модних і високих
і українські рядові.
І повертали не до неї
стезею пішого бійця
з полону армії своєї
і гідного її кінця.
Ішли ми на чолі планети,
неначе сукині сини,
коли під Пітером ракети
чекали Празької весни.
І не одна тоді під кленом
любила воїна за те,
що був і юним, і зеленим,
наївним, бравим...
                              А проте,
таким, як мати народила.
І не ікається мені,
що може й ти мене любила,
як окупанта на війні.
Ми не уміли оцінити
свої минаючі літа
у ті роки несамовиті.
Тоді і ти була свята,
і милосердна, і лукава,
і наче видиво ясне,
ще не чекаючи, чекала
і забувала не мене.
Ми брали те, що заслужили
і те, що партія дала,
і те, що інша не могла.
Але не забували милу.
І навіть честю дорожили,
якщо така тоді була.

                              2002-2015

Ховає ніч зірковий талісман
в імлі думок захмареного неба.
А може, все – ілюзія, обман
і кожен лиш слуга, по суті, его?
До вічного немає запитань,
але до миті: бути чи не бути?...
У сенсі невмирущих сподівань –
шукають долю між «ніде» і «всюди».
Не осягнути світлої мети,
блукаючи у марах «перемоги».
Безвихідь там, де люди і світи
будують на чужій біді чертоги.

2015

В ставку де купався Івась,
жив не звичайний Карась.
Був дуже добрий співак,
знав його спів кожен Рак.

І якось той хлопець Івась
почув як співає Карась.
«Невже щось зі мною не так»,
– тривожиться бідний хлопчак.

Поближче підкрався Івась,
співав голосніше Карась.
Вправний же рибний мастак,
йому б ще метелик і фрак.

Слухав би й далі Івась,
та угледів хлопчину Карась.
«Давно, ти стовбичиш отак?»
– питає в Івася співак.

«Недавно», – каже Івась.
«Ти любиш співати?» – питає Карась.
Хлопчина каже, що так,
значить хороший з тебе козак.

Співає і далі в ставочку Карась,
йому помагає хлопчина Івась!
2015 р.

Якби мені дістати крила,
мене б матуся не зловила.
Я полетів би до Китаю
і пив би там багато чаю,
знайшов драконову печеру
І з’їв би рису на вечерю.
Прийшов в покої до палацу,
розбив би фарфорову тацю.
А потім: «Ой! І що ж робити?»
PS: Прийдеться мамі подзвонити!

2015

Ступайте слід у слід
За мною по воді,
Не стишуючи хід,
У впевненій ході.

Без сумнівів ідіть,
Дивіться вперед себе.
Життя – це лише мить,
Лиш крок один до неба.

Лише любов - так просто,
Тримає на поверхні,
Рятує від погосту,
І від пустої смерті.

По морю ідучи,
Не всі дійдуть до краю,
А дійдуть лише ті,
Хто страху не знає.

15.08.2015 р.