**********
1.«Прости мене, прости, що не дожив,
Прости й збудь усі наші незгоди.
Моя матусенько, я землю боронив,
Прости, і не чекай біля порогу.
2.Знаєш, матусю, лиш тут я зрозумів,
Я зрозумів: нема дорожчої за тебе.
Хотів обняти, так хотів,
Хотів…та відлітаю в небо.
3.І не жалію я про згублене життя,
Помер не даром, помер за Батьківщину.
У нас – бійців, є істина проста:
«Врятую брата – сам загину»
4.Один я був у тебе, рідна мати,
І кожен день про брата мріяв я.
Ти залишилася сама, а я пішов на страту,
Така напевне доленька моя.
5.Ти знаєш, мамо, а не страшно воювати,
Бо є підтримка тисячі бійців.
Кожного з них вважаю я за брата,
Я знаю, що не сам наводячи приціл.
6. Прости мене, прости, що не дожив,
Прости й збудь усі наші незгоди.
Моя матусенько, я землю боронив,
Прости, і не чекай біля порогу.»



12/01/2015р

Моя кохана, де твої мечі?
У землю вгнані аж по рукояті?
Кіньми вривайся, зорями сичи,
вистеблюйся, оманами прим"ята.

Вовчиці воєм душестій ятри,
зализуй, яко сучка, рвані рани
стопродана й нетребна - в шпориші
переховай жалі свої до рана.

Під магією синьої грози,
під іклом навісної блискавиці
артерії свої перегризи
а не зловися у лабети вбивцям.

І вигодуй незрячих вовченят
не молоком зі скровленої цицьки,
а полинами вигірклих утрат -
щоб випекти із них тепління ниці,

бо не зійде калиновий огонь
освяченням на плеса сухостою
і на корчів непроминальний сон,
і на серця, що з млявості покроєм.

Цей чоловік
цілий вік
бив чолом до землі.
Піт у глибокій ріллі
полив не одну картоплину.
Цей чоловік,
у якого чоло в ріллі
зморшок глибоких,
усміхається.
Каже: «Сину,
бачиш он ту стежину,
он ту, через поле, довгу?
Треба втомити ноги,
щоби дійти до себе,
треба любити сонце,
щоби піти за обрій,
тра опалити крила,
щоби дійти до мрії…»
Цей чоловік
із виораним чолом
ріже хліб за столом,
чорний м’якіш товче
єдиним зубом.
І життя не кляне –
любить…

Не закликайте отут помирати,
Лізти на шпиль - і кричати: "крушімо!".
Лики-святенники-бізнеси-дати -
Конгломерат.
А по війнах так німо...

Сотні убитих, спинилися кулі.
Стовчено долі, серця та ксилеми.
Пік.
Роззираюсь... І завтра, й минулля -
Вічні, стожарі для горору теми.

Цілі-надії мусуються плебсом.
Піниться ель у струмках Ельдорадо.
Зроду людва телесується... Плесо
Сили усмоктує.
Діти - відрада.

Жорна, вітрила, питльована пісня,
Стиглі горгопки, вишивані думи...
Тонуть ковчеги...
Спасатися пізно.
Спалено пліт, плащаницю і гуму.

Юди в юдолі.
Черниці побиті.
Кров`ю окроплено пні, медальйони.
Зло надщербило карафку блакиті.
Спрагу тамують отари драконів.

Що Тобі, Господи, пишеться в небі?
Сьома печать відкришилася.
Труби.
Сонм блискавиць.
Принишкають на греблі
Жаби й лелеки - під сяйвом тризуба.

Полум`я гасять голодні сіроми.
Владця Охріма шпиняє Валєра.
Гаспиди всучують всім паліндроми.
Рев.
Квіти зла...
Сад - у стилі Бодлера.

Час відділяти пелюстя від гною.
Фраєри кажуть: є землі, де краще.
Не сподівайся на дядечка Ноя.
В шторм залишаєшся напризволяще.


2015

Намалюю ангела,
Що летить по небу.
Береже від зла мене,
Коли є проблеми.
Кольорів не підберу –
Неземна краса.
Намалюю я йому
Гарних два крила.

Ось веселка перед ним,
Це у рай ворота.
Хор там ангелів святих,
Усі славлять Бога.
Ангел мій там серед них
Білий, наче сніг.
Вірю я: ще прилетить
Він до мене в сні.

Знов зустрінемось, тоді
Попрошу, як друга:
- В рай повернешся, скажи
Що люблю я Бога.
Ангел, ангел світлий мій,
Неземна краса.
Намалюю я тобі
Гарних два крила.
22.01.2013

В моїх літах годилося б дізнатись од Всевишнього
Те, що не вдалось почуть царю Давиду.
Але не можу збайдужніть до того, що діється на світі,
І хоч як кінік Монім із Сіракуз сприймаю його,
Мов сновидіння чи навіжених маячню,
Наважуюсь спитать Господа Бога:
«Допоки зникатимуть не поіменно, а тисячами люди?
Допоки пожежами буде оповито мало не півсвіта?
Допоки триватиме в ООН базікання про справедливість?
Знаю, що не віра в Тебе, а незборимий потяг
Будь-що ввійти в Історію (байдуже, з якого боку)
Править сьогодні світом...
І доки не почую, коли ж скінчиться фантасмагорія оця,
Не спитаю, скільки ж мені лишилося ще жити.
----------------------------------------------------
«Скільки днів у раба Твого?» -Псалом 119:82-84.

… і хай село біжить на бійку
і хай не так в старовину
минуле знову ставить двійку
ніхто! ніде! не оминув…
їй-богу, того не відняти:
святі думки глибоких ран
я теж побіг. не першим. п'ятим…
бо маю страх
і стадний стан...
2015.

Хай все менше жінок, за якими нутром тремчу,
і бентежать діоптрії досвіду ті ще речі
на поличках тонких і крилатих колись плечей -
що й не хочеться далі, аніж за одеж парчу,
тільки хмелю в крові, і усохлого глузду течі, -
знаю, глибше, у кожної світиться Божий слід,
і, буває, у блиску Його ані попіл не чутний,
ні лід...

То тут війна... то там війна...
Геть озвіріли. Воїни,
А журавлі не сняться вам
Чи тільки "гради"?.. Боїнги?!…
І відповзає статус - кво
Та все в обійми проситься
Бо там, де горе - гори бомб!
Життя до смерті звозиться
Згортає ковш у пласт земний
Питання, а не відповідь.
Минало все і це мине...
Принаймні я - увірую

Зорями всіяне небо,мов квітами,
А місяченько,як той садівник.
Пестить,леліє,слова мовить ніжні
Тихо-тихенько кожній із них.

Зіроньки слухають,як зачаровані,
Не втомлюються вічно в танці кружлять,
Сяють-виблискують,неначе золото.
В серці теж квітне хай зоряний сад.

2015 р.

На ниві безкрайній юних сердець
Сієте добре,мудре і вічне.
Нехай же здоров"я дає вам Творець,
А подарунком від нас будуть квіти.

Школі та дітям віддали сповна
І не шукали легкої дороги,
Вдячності слово нехай пролуна
На вашу честь,дорогі педагоги.

Незвіданим шляхом Країною Знань
Ви ведете вихованців щоденно,
Навчаєте їх життя пізнавать.
Вам,як батькам,уклін наш доземний.

2015 р.

Любисток ріс і папороть цвіла,
І мох пружнастий не їжачив спину,
Хоч ніч була без світла і тепла,
І оповита запахом полинним.
Розношувана вітром, гіркота
Обачно перелісок оминала, –
Де ти, – єдина грішниця свята,
Мене труїла диханням помалу.
Тіла в ту ніч здригались такт у такт,
А все повз нас полинуло, помріло, –
Давно було, але було все так,
Як ми, тоді закохані, хотіли…
03.10.15

Завербувати б
затишок
(на трьох!).
До простоти,
до таїнства хорошого.
Щоб не наснився
ніби раптом...
мох
як неповага
від отого,
на тебе
схожого.
Старі часи
загорнуті плащем.
Про що?

Ні з ким.
Нема коли.
Нема і що.

04.10.2015

На мерський престол - претендентів парад,
Та я за одного у щирій тривозі:
- З людьми я, - волає оцей кандидат, -
Постійно знаходжуся у діалозі!

Постійно - це значить весь час, кожну мить,
Удень і вночі, без перерви й спочинку.
Бідненький, це ж він і не їсть, і не спить,
Не має часу приголубити жінку.

І щелепу, мабуть, вже зводить йому,
І суша у роті, і в'януть ще вуха -
За вуха його я турбуюсь тому,
Бо це ж діалог - то говорить, то слуха.

Та майте ж ви совість, усі, як один:
Насмажте картоплі, розлийте півлітру.
Коротше, помовчте хоч десять хвилин:
Нехай бідолашний цей сходить до вітру...

Візьми гітару в руки, о візьми!
Візьми її, як хвойду чи коханку.
Лелечим згуком злунить од стіни,
Ввійде, вросте й забудеться до ранку,

Бо день новий. Історія нова.
І що отим розпачним переливам…
Кришталь фужеру виповнять слова,
Згалужуючись бліками і зливами.

Візьми гітару, чуєш, це наказ.
Вилещуй спурхом пальців струнну тонкість.
Бо то не спів, а крик од метастаз,
Двобій, дворух, двоспазм, двобіль, дволомка.

Не ти її… ніколи ти її!
Хай бавишся в самообманне его,
Жорстоких фраз обпалені краї –
Так баглось сліз, а місяць креше регіт.

І ловиш скалки, мостиш поміж нот
Керваві самоцвіти не-любові.
Свічею згасне видиво чеснот
У цигарковій плинності розмови.

Між вас полин, і болість, і обман.
І терня обладунків недомовок…
Візьми гітару. Бо таким був план:
Зіграти і забути. Вкотре знову.
3.10.15

Хоч як не банально вчитися читати по букварях –
Не кожному у житті насправді так пощастило.
А дехто вивчає цифри по датах смерті й життя
І вчиться читати по епітафіях на могилах.

Куди не підеш – усюди колюча стерня,
І зерно від полови без тебе уже відділили.
Хтось зібрав урожаї на безмежних твоїх полях,
І ловити тих злодіїв безглуздо та не під силу.

Ні, не банально втрачати цнотливість у шлюбну ніч,
Де він і вона, і між ними лише кохання.
А буває і так: із злочинцем ти віч на віч
І неможливо уникнути зґвалтування.

Постукай у двері. Чекай. А відчинить хто?
Як за дверима не просто пусто. Порожньо!
Втекли всі – хто пішки, хто на авто…
І ти розумієш: лишатися тут неможна.

І як не банально було б і тобі тікати.
І справді - це ж найпростіша штука є.
Ти сідаєш біля закритих дверей чекати –
А раптом хтось подорожній у них постукає?
03.10.2015 р.

Прошу тебе: безмежжям свого чару
Не відпускай, допоки я живий.
Спокус потуги всі минуть задарма.
Як оберіг – коханням оповий.

Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.

Але навчи не зловживать надміру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим

Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна

3.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Взаємини жовтня із вереснем досі безвізові:
Природа на митниці чесна. Не жде хабаря.
Хоч літо затрималось, бавило сонця ескізами,
Та нині цитринова пані фартух приміря.

Мисткиня від Бога. Дерева слугують мольбертами.
Щоправда, невічні картини. Живуть до зими.
Застукала осінь напів-непристойно-відвертими
Когось із натхненними душами. Певно, це ми.

Чи то вже збіг обставин,
Чи мало бути так,
Зустрілись на галяві
Дівчина та юнак.

Вона тримала квіти
Духмяні лісові,
Не знала де подіти
Ті очі голубі.

Зрум"янилась,мов рожа
Поміж зелених трав.
-Дівча на Мавку схоже,-
Так хлопець їй сказав.

-А ти,що Лукаш,може,
Коли мене впізнав?
Дивись,бо заворожу,
Щоби не жалкував.

Отак пожартували
Й не зчулися самі,
Коли прийшло кохання
До них серед весни.

Минуло тепле літо
Та осінь не одна,
Любов зорею світить
Закоханим серцям.

2015 р.

Богородице-Матінко,Діво Маріє,
Припадаю уклінно я до Твоїх ніг.
Ти від зла захисти нашу рідну Вкраїну
І від куль вбережи малих діток її.

Скільки сліз пролили матері за синами,
Скільки сиріт уже наробила війна.
Зупини ворогів,вони ж теж християни,
Та нічого святого в серцях їх нема.

А із статків,нажитих на горі людському,
А ні їм,ні родині не буде добра.
Хай вертають солдати з окопів додому,
Бо за мирную працю їм братись пора.

Руки їхні так хочуть обняти кохану,
Поскоріше на трактор свій танк помінять,
І пройтись рано-вранці по хлібному лану,
Найщасливішим в світі себе відчувать.

Богородице-Діво,проси свого Сина
Хай на злагоду й мир усіх благословить.
А ми дякувати Йому будем щоденно
І Господнє Ім"я прославляти щомить.

2015 р.

Відійшла напередодні Різдва Богородиці.
Греблею золотаві мрії-сонцята котяться...
Кіт сусідський лапу обпік, спинився на кладці.
Байдужі їй перегони, юрба можновладців.

Йде Шура повз човни, доярню, заглядає в стійла.
Не треба вже її синам ні лозинки, ні пійла.
Одежина тепер навічно, хустка хрещата.
Побачить когось отам, пожаліється тату.
Нарешті сама-самісінька, пенсія ціла.
Борщ варити навчилася, а суп не зуміла...

Знасилував бідну Шуру молодик жонатий.
Благовірний стерпів, порадив "таких оминати".
Була Шура поштаркою, в сумці листи, "Мурзилка"...
Менший син Микола - невиправна помилка.
Старший помер на Уралі, дружина - в монашки...
Судити покійницю - гріх, розуміти важко.

Дивлюся вслід – полотно буття сіре, вузлисте.
На чорну старість відклала болячок із триста.
Хтось викликав міліцію, пес її винуватив.
Нащо сину-п`яниці на оковиту давати?

Ходила-плавшудила, спала під чужим тином.
У шістдесят - палиця, пахла димами, кмином.
З матір`ю моєю молилася, втрачала масу.
А я бурчала: болотом - боса, внесе заразу...

Їла, мовчала-нишкла…померла в бабдомі вчора.
Усохло тіло, зів`яла сільська мандрагора.
Хата її в бадилинні, невістка пригляне.
Сіється сім`я крізь тини - просяне, конопляне.

Тьма жінок-нещасниць в реаліях, літературі.
Гвалтують, цитькають...
Царство небесне - Шурі.
Хронічне затуркання, серпантини-депресії.
Махну пером з Полтави - тихій жертві агресії.


2015

Від самодостатності до самогубства -
Шафа з кардамоном, перцем, ваніллю.
На шардоне виброджує чиєсь глупство,
Геніальність, мов рис, укрилася цвіллю.

Дивочне коїться з моїм-чужим світом.
Осінню не втішене, млоїться серце.
Засихає фізаліс, мруть неофіти...
Даленіє зозуля: "хто ви... де це..."...

В ашдвао кинеш пігулку, помолишся...
Полоще горло муза - десятий вечір.
Стомилася білка в мідному колесі.
Плети з вовни петлі - тамуй словотечу.


2015

Біля хати вишня зацвіла
Бджілки-працівниці при роботі.
Знаю: Україна вже не та,
Вірю в процвітання і добробут.

Біля хати вишня зацвіла,
Аромат весни п’янить до болю.
В пам’яті залишиться Майдан
Залитий кров’ю і любов’ю.

Біля хати вишня зацвіла.
Одна з тих, що оспівав Шевченко.
Україно! Мила, люба – уставай!
Воскресай і процвітай, рідненька.
2014

Добрий ранок, Україно!
Помолюся Богу нині
За наш край, за рідні землі
Щоб були благословенні.

Щоб не знали ми більш горя,
Щоб були усі здорові.
Хай цей гарний новий день
Починається з пісень.

Добрий ранок, Україно!
Помолюся Богу щиро
За діток, що йдуть до школи,
Щоб навчались вони добре,

За батьків в селі стареньких
Хай їм не болить серденько,
Хай насушний буде хліб
В кожнім домі на столі.

Добрий ранок, Україно!
Будь навік благословенна.
Боже, дай нам процвітання,
В добрий справах дай єднання.

Боже, кращу долю нині
Дай моїй Ти Батьківщині.
Краю мій, свята земля!
Помолюсь за тебе я.
19.01.2014

Пензликом рудавим
Фарбувала Осінь
Павільйони, лави,
Чайники безносі...
Зупиняла кішку -
Невимовно чорну,
Розсипала фішки,
Слухала валторну.
Листям прикрашала
Зонт, каптур монашки,
Майталала шалі,
Пильнувала свашку...

Стомлена, голодна
Втислася в автобус.
В лісі - хата, бодні,
Містечковий глобус.

Дочки дрібнозубі
Не чекали мами,
Вішали на дубі
Грибників панами,
Насушили глоду,
Стригли зайця, білку.
Їм у лісі зроду
Вузько, прісно, мілко.

Старша хоче в Суми,
Менша на Хрещатик.
Обступили: "Думай,
Як нас вдовольняти...".
Розіслала Осінь
Давні адамашки,
Середульша просить
Светрик, як у Дашки...

На осонні сіла.
Думала з годину -
Чи продати діло,
Позолоть, хатину...

Їжачиха чмиха:
"Ти не плач, не варто.
Он у мене лихо:
Загубилась Марта".

Висохлим осотом
Осінь йде до ставу.
Візьме під відсоток
Всі багатства ґави.

2015

Я видихаю млосно твоє ім'я.
І довгоного хочу іти назустріч...
Та ноги вростають у землю, немов коріння.
Яка дурнувата й крихка, як лід, є доля моя...
Яке нестерпно-вологе бажання дати відсіч...

Облишити боротьбу і здати свої позиції
Так просто і так зухвало з жіночого боку...
Тому покладаюсь на милосердя інквизиції,
І затамовую власні ретроспекції...
А ти ж став напрочуд сміливий! Що ж, нівроку!

Можна стояти і створювати затори,
А можна мчати назустріч квітневому вітру.
Із жовтня, із листопада, просто в карпатські гори.
Стояти і гальмувати -нестерпне горе,
В той час як довічно скасоване червоне світло.
01.10.2015

**********
1.Рік жаху й смерті щойно промайнув,
Й ніби відбувся в нас «ремонт» у владі.
Великою ціною народ перемогу здобув,
Й, здається, побороли ми корупцію і зраду.
2.Та ні, українці, ми тільки на старті,
Й ще довго нам до фінішу брести.
А хабарі як брали, так і будуть брати,
Щоб систему цю змінити – треба довгий путь пройти.
3.Уявіть собі, мої добрі люди,
Що хабарництво в нас більше вже як 20 літ.
І в тому плані в нас довгенько змін не буде,
Й це тільки ще початок наших бід.
4.Верховна Рада – це велика родина,
Суцільні друзі, куми і брати.
Крісло в Раді по династії: від батька до сина,
Й ми самі в цьому винні, як не крути.
5.Чому «вершки» від колишньої влади,
Ще й досі покарання не зазнали?
Чи для того знов народ має повстати,
Щоб про обіцянки ви свої не забували?
6.Чому ще й досі штани у кріслах протирають?
Хіба вміють щось крім крадіжки робити?
Через їх вчинки люди кров проливають,
Через них звучить страшне слово «вбити».
7.Та як відомо, є дві в медалі сторони,
Друга – це ми, прості українці.
І кожного разу йдучи на вибори,
У кандидатів було по сопілці.
8.Й ми танцювали, сліпо вірячи в слова,
Плекаючи надію на краще.
Та з кожним роком все більшою була стіна,
Й здавалося б, що стали ми пропащі.
9.Стіна, що ставала нам на заваді,
Й все більше й більше руки зв’язувала нам.
Стіна, за якою купувались посади,
Стіна, за якою не було місця нам.
10.Своїми руками ми її збудували,
Й дали Їм шанс на розкішне життя.
Та ми збудували, ми й зруйнували,
Й загнали їх в кут, звідки нема вороття.
11.Раптом прокинулась наша свідомість,
Змінили владу ціною життя.
І що отримали ми натомість?
Один крок вперед й два кроки назад.
12.Ремонт цей в владі тільки косметичний,
Чи готовий знов наживку проковтнути народ?
Всі помічають, що поки що все знов проблематично,
Й не дай нам Боже, щоб знову були біда й потоп.
13.Потоп від крові українського бійця,
Потоп від крові простого селянина.
Біда, коли уже не повернути до життя,
Маленьку дворічну дитину.
14.Я розумію, що не можна все змінити одразу,
Я знаю, що потрібен для цього час.
Цілий рік ми викорінюємо заразу,
Заразу, що згубила всіх нас.
15.Кожного з нас страх обіймає,
Коли вкотре нам обіцянки дарують.
Та надія у серці в нас не згасає,
Що вірою нашою вже не торгують.


15.03.2015р

**********
1.Спи спокійно, наш герою,
Спи, бо ти своє відвоював.
Мужньо ти бився з московською ордою,
Й у битві з ними ти життя віддав.
2.Приїдеш, брате, в домовині,
Вже не обнімеш матусю свою.
Не мине від сьогодні і днини,
Щоб не згадала мати дитину свою.
3.Спи спокійно, наш вічний герою,
Мужньо ти віддав своє життя.
Ти не підеш вже більше до бою,
Хто зна, чим завершиться ця боротьба.
4.Мунили ночі, пройшли тривожно дні,
І ось ти на порозі рідної домівки.
Ти вдома…в цинковій труні,
Останній раз мати цілує у голівку.
5.Вже не відчуєш материного тепла,
Не будеш знати ніжності обіймів.
Для тебе вже закінчилась війна,
Ти помер за вільну Україну.
6.Спи спокійно, мій шкільний друже,
В останню путь тебе сьогодні проводжають.
І кожен щиро за тобою тужить,
Та кожен знає, що герої не вмирають.

27.02.2015р

Про маму.
1.Сірі очі, що випромінюють любов,
Усмішка, що нагадує промінчик сонця.
Ніжні обійми, що дарують тепло,
Й вічно страждальне материне серце.
2.Завжди усміхнена, незважаючи на біль,
Знайде слова підтримки у важку хвилину.
Одна-єдина у мами є ціль,
Захищати і виховати свою дитину.
3.Ніжні руки, що вічно у трудах,
Спітніле чоло, бо в роботі зранку до ночі.
Й ніколи не минаючий страх,
Й сльози, що затуманюють очі.
4.Страх за дитину, що зараз в дорозі,
Страх за маля, що безтурботно спить.
Страх за бійця, що встати не в змозі,
Страх, щоб не втратити радості мить.
5.Матуся, ніби справжній хлібороб,
Де полем є душа її дитини.
Любов і щирість – таким засіває зерном.
Й не забуває про добра зернину.
6.Й вірить неня, що скоро вродить урожай,
Що дасть плоди душі засіяне поле.
Й сподівається бідненька, що бодай
Один разочок за життя відчує за дитину гордість.
7.Щоб швидше проростали паростки зерна,
Кожен день роками обробляє поле.
В душі ж самої ведеться боротьба,
Чи це поле не затопить жорстокості море.
8.А ти ростеш даруючи надію,
Що зможеш залишатись «на плаву».
Й боїшся, щоб не розтоптати мрію,
Щоб не розчарувати неньку свою.
9.Та якось ненароком так буває,
Що не помітиш як завдаш матусі болю.
Вона обличчям усміхнеться, а душею страждає,
Й ні сльозинки не ронить, та серце обливається кров’ю.
10.Сиджу і згадую ту колискову,
Під яку в дитинстві засинала я.
І хоч на мить так хочеться вернутись знову,
В світ дитинства, в світ безтурботного життя.
11.Бо ще тоді я безтурботно засинала,
І гадки не мала, яким буде завтрашній день.
Світом казок я в снах мандрувала,
Й не думала про те, що все колись пройде.
12.А зараз засинаю з думкою одною,
Щоб завтра знов побачити її живу.
Нехай вже сивою, нехай не молодою,
Та найріднішу – матусю свою.
13.Я рідко говорю слова любові,
І рідко кажу дякую тобі.
Та чомусь не забуваю причиняти болі,
Й від мене рідко чуєш ти «Прости».
14.Страшно, мамо, уявити цю картину,
Що одного ранку не обнімеш мене.
Не пригорнеш до свого серденька дитину,
Хоч вже доросла, бо час невпинно йде.
15.Пробач, кохана, за те, що стала я доросла,
Прости, наймиліша, за неслухняність мою.
Жаль, що повернути час назад не можна,
За тебе щиро Богу я молюсь.

04.04.2015р.

Мертві окопи першої світової
З космосу видно й досі,
Бо ж не буває шрамів без воєн,
Шрами – платня за досвід.
Сітка траншейна густо побита
Вирвами на Донбасі.
Поки це небо ще привідкрите,
Ми оминемо пастки.
Може, зрадієм колись з тобою,
Тільки от плаче осінь:
Мертві окопи першої світової
З космосу видно й досі.
2015

1.

у сніжно-крилій
у круговерті
блукає світло
помежи смерті
шукає серця
що шви згубило
і розійшлося
вогнем
по тілу

мандрує снігом
а сльози
сміхом
думки минає
мов ласка
втіху
і припадає
на ґанок святом
на примхи
бідне
людьми
багате

2.

то зірки листя
що облетіло
озолотило
хрести й могили
мости і вікна
морозом скуті
окопи
ями
підвали ртуті

не пожаліло
волоссю срібла
дитині
казки
про рать у сідлах

3.

то військо бите
глухе неначе
плететься краєм
між сном і плачем

збирає сили
лякає тупіт
тримайся враже
не глипай
тупо

за нами правда
одна
єдина
в проміння травах
тремтить країна
тебе не шкода
де дівся сором
на милість пізно
у яму
скоро
тобі негідний
тобі стоклятий

відкриєм пекло
гарматній ваті

4.

війна не глипне
душа не хлипне
а сніг цей липне
неначе в липні
до крил бджолиних
цвітіння липи
прозорість вікон
бог криги випив

і день не рушить
і ніч не втішить
ці білі душі
що вкрали тишу

умовні грані
між сном і шалом
немов кохання
якого мало
чи неміч тіла
у час падіння

ці душі білі
до посиніння

5.

до неба
видих
землі подушка

і вже не видно
що кров
не юшка
душі не чути
між голосіння
ні слів отрути

ви мов насіння

гостинність тиші
два метри росту
не треба глибше
лягайте гості

нехай насниться
рай журавлиний
хай ворог вчиться
тут Україна

6.

дев’ятий місяць
життя в утробі
лети не бійся
неси у дзьобі
родині щастя
лелеча доле
там світлу впасти
де Бог дозволить
розраді бути
маляті зріти

молитв почутих
і світла квіти
нехай полонять
тінь розворушать
чи син чи доня
яса у душу

26 Лютого, 2015

1.

усе
що має відболіти
нестерпно прикре
і нудне
ситніше
ближче до корита
в помиях рило
день за днем

2.

таке
що має облітати
просохло
до останніх жил
сказати є що автомату
коли у серці засніжить
і кулі
з дикістю стрімкою
шукають місця
для вини
кривавою спливе рікою
це бісоявлененя війни

3.

це переповнення емоцій
і недоживлення подій
ти на якому
правдо
боці
найнепідкупніша з судів
тобою
їздять миротворці
латаюсь хрестиком
діла
то їхня шия
вік у шворці
без опочивки провела

4.

кров
на пагонах генерала
цвістиме липою
й вогнем
чого ти
правдонько
шукала
між тьмою вічною
і днем
кому ти долю дарувала
з короною
і кумачем
той зняв твій лик
із п’єдесталу
і блазня виставив
з мечем

5.

паяц в палац шмигнув
і щиро
роздав капусту паяцні
коли б то я
собі так вірив
на Боже ‘так’
порожнє ‘ні’
на п’яне ‘стій’
тверезе ‘тупни’
стисни скрути
і відіжми
загостення
проходить тупо
між дичиною
і людьми

6.

та світлий той
у кого свічка
від вітру вільна
і задух
несе мене венозна
річка
у море кисню
упаду
насолоджуся
кругозором
багатим стану
на сльозу
і небо
у душі прозоре
опеленаю
у грозу

7.

давися владою
паяце
лякай проказами
вогнем
ти вклав багато
сил
і праці
аби приборкати
мене
але любов
росте не з кусня
не з крихти
з царського стола
давися
поки сам не луснеш
ла-ла ла-ла
ла-ла ла-ла

8.

весна в любов
а та на серце
лягає наче там сніги
немов холодний світ
помер цей
а з ним душа
і вороги
і виросло
в безхмар’ї небо
що жоден постріл
не візьме
мені би трішки сонця
ще би
і покурличе в мандри
смерть
і роздаватиме надію
тепло і радість
той кого
так легко
розпинати вміють
прикрившись іменем
його

24 Грудня, 2014

В графі надія - поставлю прочерк.
І там де віра - т.д., т.п.
Моя любове, до гурту хочеш...
А може, зразу - у ДТП?

Моя любове, у тебе з трійці
Нехай примарний, а таки шанс.
Ну що ти робиш на цій бруківці?
Доволі гніву. Ну ж, підіймайсь!

Надія, віра і трохи щастя...
Нехай для когось, чи про запас.
А ти, любове, прошу, зостанься.
Тобі, любове, іще не час.

2015

* * *

Порятуй, Богородице, Україну!
Більше, мабуть, нема на кого надіятись.
Бо Спаситель – довірливий і наївний
і, здається, крізь пальці
на біль наш дивиться.

Бо в шикарному храмі (метро „Кропоткінська”)
просять зовсім про інше Кирил і компанія.
Розумієш, Маріє,
Його заклопотаність!
Стільки різних прохань...
Переповнення пам’яті.

Світ іще не оговтався від Волновахи –
а свічки вже шикуються
в „Я – Маріуполь”.
І горить.
І кровить.
І триває навала
на упертих укропів,
нескорених укрів.

Так явись,
не злякавшись вогню і диму –
захисти нашу землю,

Цінуймо кожен день,проведений з коханими
І пам"ятаймо мить,коли любов цвіла
Трояндами,ромашками,тюльпанами,
В серці запалила іскорки тепла.

Життя таке коротке і час швидкоплинний,
Літа біжать так стрімко,мов бистрая ріка.
То ж бережім,шануймо кохані половинки,
Нехай лунає щастя мелодія дзвінка.

2014 р.

Як мені поетом стати?
Як ті віршики складати?
Каже мама:"Треба, сину,
підібрати гарну риму!"
Каже тато:"Треба зміст!"
а бабуся каже:"Хист!"
А дідусь додав:"Учення!
І краплиночку натхнення!"

2015

В парку міському вічний вогонь
Палає,мов серце солдата
Того,який ворожий дзот
Собою закрив.Врятувати

Вдалося йому побратимів своїх,
Про це вони всі пам"ятають.
Вже їхні онуки приходять щорік
Сюди,щоби вшанувати,

Вклонитись могилі героя-бійця,
Подякувать за перемогу.
Повторюють подвиг діда й отця
Нині вони там,на Сході.

2015 р.

- Тату, розкажи-но казку,
Розкажи мені, будь-ласка.
Хоч одненьку, хоч маленьку,
Щоб заснула я швиденько.

Про лисичку та ворону,
І бичка, що із соломи,
Й хлопчика Котигорошка
Розкажи мені хоч трошки.

Розкажи про рукавичку,
Чи про редьку і про мишку.
А ще краще про поросят
І про маленьких козенят.

Розкажи якусь ти нову,
Що мені ще не відома.
Знаєш ти казок багато,
Ти ж у мене добрий тато.

- Знаєш ти, моя маленька,
Всіх казок вже чималенько.
Обніми міцніше тата,
Буду я розповідати.

Розповім я про Адама
І про Єву, першу маму,
Про осличку, що говорить,
Про дорогу серед моря.

Про хлопців, що не згоріли,
Про левів та інших звірів.
В Біблії чудес багато,
Буду їх розповідати.

Слуха тата моя доня,
„Ще історію” – спросоння
Тихо шепче й посміхнулась.
От і все. Уже заснула.
04.06.2012

...Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

Мало спала,
Рано встала,
Мила, прала, вишкрібала…

А вона не відпускала…

Щось читала, щось писала,
На листи відповідала,
Телефонувала,
Все розмови розмовляла…

А вона сильніш тримала…

Погуляла, пострибала,
З Дао кісточки рівняла,
Все вдихала й видихала…

А вона «впусти!» кричала…

Як пустити?
Ти ж стискаєш,
Ніби морок закликаєш,
Серце в шмаття розриваєш…

Рана, рана…
Ким ти дана?..
Спи, дурненька,
Не здолаєш.

02.10.2015

Поміж зорями нам скитатись
З незрозумілих для них причин
Чи інфузоріями прикидатись
Пустившись за течією в плин

Кожен сам добуває долю
Обирає свої шляхи
А потім отримує ролі
У спадок від своїх страхів

30.07.2015

Заполонила ніч симфонія безкрая:
Алегро шумовиння – без паузи й на мент.
Мелодія дощу колише... Засинаю...
За пультом бездоганний небесний диригент...
Прокинуся, а ніч – мовчанкою зустріне,
Наслухавшись фінальних акордів досхочу,
В подушку позіхну й відчую ностальгійно –
Закінчилась, на жаль, мелодія дощу…

25.09.2015

Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу

У образі божественому яро,
В полон віддавши чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.

Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.

Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Та каже голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.


30.09.7523 р. (2015)

Тепла жовтнева сльоза листочка.
Тільки душа і зорі...
Всесвіт мовчить, наче винна бочка,
Чи хробачки підкорі.

Я ж у собі, як в дуплі старому,
Тихо чекаю щастя,
Хоч відмовляюсь від чаю з ромом.
Частіше йду до причастя.

Борюся з кров’ю своєю, брате,
Учу історію світла:
Побільше давати, поменше брати
Від цього світу.

Оце дивитися і любити
Сусальне золото клена.
Чим ближче до Бога, –
Тим більше битий
Будеш отут скажено.

Це вже я знаю не з книг прадавніх.
Життя мені показало.
У долі рухи різкі, а плавні
Рідко –
Як сало...

То ж коло-сальних
Мало у світі,
Де гуляє страждання.

Вітер глибокий.
Зламані віти –
Як дороги останні.

1 жовт. 15.

У ніч ми стрімко падали
на сонце, міддю сплюснуте,
крізь небо, навскіс деколи
по космодромах тріснуте.

Крізь полум’яні тріщини,
задимлені від старту,
розплавлені площини
текли в небесні карти.

Об’єми же розплавлені,
краплинами зірок
були у простір вчавлені,
мов у бархан – пісок.

І правилось повітря
у променя пряму,
аби звільнити світло,
загорнуте в пітьму.

2015

* * *

ЮНЕСКОмістке місто,
вітаю тебе, вітаю!

...Я множу на нуль відстань,
вимірювану літами.
І знов – кам’яні леви
та сходи Будинку Вчених,
і знов – золоті клени
та цей ревізор
нечемний...

І знову на Площі Ринок
співають гуцули „Ксеню”,
а біля Каплиці Боїмів
чарує „Червона рута”.
Правиця шукає гривень,
пірнаючи у кишеню
(ну де ж ті червінці, Боже мій:
співцям позлотити руки).

Цукерні,
церкви,
кнайпи...
Від них величезна користь:
вони ж не дадуть стомитись
ні духу, ні, звісно, тілу.
... І крає серця навпіл
мінорний маестро
Скорик
в ЮНЕСКОмісткому місті –
у Фебовім
побратимі.

Чи пізнє літо зніме цю напругу
гарячим полуденним зойком
чи зі світлини хвацький бойко
по-змовницьки моргне мені з-за пругу,

розвіє ялинову сиву тугу,
відкіль готичні манять вежі,
де на витоптинах ведмежих
зустріну долю - файну волоцюгу.

Колись таки воно буває варто, -
підемо нищечком у парі
гарячі, молоді, зухвалі
станцюєм танго під заграву ватри

і вереснево теплим зорепадом
як ковдрою укриєм плечі,
ніхто не спинить нашу втечу
допоки ранок не озвучить радо

тишу в рапсодії карпатських гір:

і скажеш ти мені повір,
і я скажу тобі повір, -
колись зустрінемось ще знову
і знов продовжимо розмову
в світах, що ваблять позачассям,
бо зустріч ця була дочасна
бо зустріч наша не у часі,
а в гомоні гінких лісів,
у водоспадах і потоках,
притишених травою кроках
і зморщечках нових між брів.

Чи рання осінь визріє в мовчанні
чи пустить нас Чумацьким шляхом
і дим від ватри стане дахом
над цим задавненим прощанням…

Щось змінилось в мені –
І змінився весь світ,
Я себе віднайшла –
І себе загубила,
Мені вкотре хотілось
Сказати «Привіт!»
Новим людям в житті,
Новим сонячним змінам,
Мені вкотре хотілось
Віддячити всім:
Ворогам, вчителям,
Рідним, близьким і друзям...
Розуміння, що все
Переважно є – тлін,
І що вище існує,
Душа з ним в союзі.
Ледь відчутний,
Приємний,
І вічний зв’язок,
Навіть з Тим, Кого я
ношу в серці своєму...
Поміж нами один лиш
малюсінький крок...
Та не час ще, не час...
Але єдність взаємна.

Вже вітер-костюмер
явив свою личину.
А в тебе ще тріумф.
А ти - і досі та:
мереживна хода
під шурхіт криноліну...
беззахисне зап'ястя
і маска золота...

Холодний блиск очей
і посмішка незмінна:
в оваціях дощу
купаєшся на біс.
Ще приймеш дар Небес:
не успіх, а - успіння.
А поки що ти - Прима.
Продовжуй бенефіс.

01.10.2015

Я - коханням окрилена,
Моя думка розкрилена,
Що у простір безмежний летить.
Ти,мій любий козаченьку,
Серце маєш гарячеє,
Мені щастя даруєш щомить.

І в похмурий день сонячно,
Коли знаю,що поруч ти,
Зізнаєшся в любові мені.
А якщо душі радісно,
Вона бачить прекраснеє,
І народжує вірші й пісні.

2015 р.