Обличчя знайомі.За ними - пітьма.
Бетонні пустелі регочуть дарма.
Давно вже забуто всі подвиги щирі.
Якщо ти поцілиш-мішень зіб'єш в тирі.

І фото пожовклі на стінах висять,
ти хочеш у гніві їх всі позривать,
але не змагайся, не вийде... Лише
ти серце сховаєш під зайвим кліше.

Та й сам вже не знаєш - де ти і хто.
Тобі всі говорять: "Ти хлам, ти ніщо"
І нотки протесту бунтують в душі.
Сліди на Планеті змиють дощі.

А як ти хотів? Серед безліч мільйонів
ти не особливий, як всі, з електронів.
Можливо щось пишеш, вночі, чи малюєш,
але тут часи такі - цим не здивуєш.

Якщо ж ти надумав щось феноменальне,
то шанси на успіх зовсІм нереальні.
У вихорі цінних паперів, "бумажок",
тобі вже ніхто не зробить підказок.

2013

Ізнов хмільний від рою мрій
Вбираю в очі барви травня.
Росте рукописів сувій
І тихо меркне смуток мій,
І тихнуть болі нещодавні.

Це творчих втіх солодкий гріх
Весняні грози розбудили, –
І обернули плач у сміх
На всіх шляхах земних моїх,
Натхнень наповнивши вітрила.

Наснаги дух дарує рух
І звідусюди - аромати, -
Я не осліп і не оглух,
І мушу, бачене навкруг,
Уміло словом передати.

Ізнов не сплю, бо так люблю
Зірок яскраві смолоскипи,
І спів пташиний у гаю
З яким я першість не ділю,
Бо, певно, жереб інший випав…
21.05.15

Все, що навколо діється – омана,
неначе це навіяне мені.
Ховається минуле за туманом
і іскрами горять окремі дні.

Їх небагато. Але я не бідний.
Є ще оази, де квітує рай,
і ніжний силует, і край мій рідний,
і козаки, що їдуть за Дунай.

І особисті, й спільні перемоги,
і ангелом обіцяна земля,
і биті у омріяне дороги,
і та стежина перша у поля.

Тумани опускаються на ниви.
Лягає спати сонечко ясне.
А я лишаюсь там, де був щасливий,
неначе це рятує ще мене.

Все, що навколо діється – омана,
яка оповиває, наче сон:
і тьохкає брехнею мікрофон,
і у ефірі більшає дурману,
і оп’янілі зеки-отамани
ще слухають, що хрюкає Кобзон.


                              2015

У вододілі весня́ної повені
за течією у Лету
тихо линяють запатентовані,
нетрадиційно орієнтовані
аполітичні поети.

І слава Богу, що і з лопатами
нас дохороби багато.
І за перо волелюбне не платимо,
і не підемо уже за етапами
у потайні каземати.

Не повернемося, не сповідаючи
істини Божого слова.

Гасне зоря полинова.

Нашими помислами оживаючи,
юності нашої віра палаюча
зійде, до бою готова.

                              2015

Ріки, і озера, і моря –
це малий окраєць океану.
Суша – Магометова гора
за каймою моря і туману.

Синє море грає, як вино,
і солоні рани омиває,
поки не затягує на дно,
де земля вулканом оживає.

Вистачає горя і біди,
де ми є, і там де нас немає.
Тільки повертаємо туди,
де земля водою напуває.

А намиви глини і піску
обійдемо мілиною-бродом.
Все тече на нашому віку,
і усе вичерпується згодом.

Дельти рік і плеса у заток
на очах стають очеретами,
і води останньої ковток
іноді стікає болотами.

Витоки джерел несуть печаль
ручаями по усьому краю.
І колодязь мудрості, на жаль,
у юдолі часу усихає.

                              2015

Совість спала удень, як сова,
Прокидалась вночі та гугикала,
Знаю, пісня оця не нова,
Багатьох вона в темряві кликала.

І червоне вино-сльоза,
Із кришталю фужер.Так до зарева.
Та прийом цей не вартий гроша:
Не позбутися совісті марева.

Умостилась в широкому кріслі-
Дивна панна, розкішне волосся,
І читає думки наші, мислі:
Чи без неї прожити вдалося?

Ну а далі, ледь чутно шепоче,
Та відлуння не має меж:
Не вдалося, а тільки здалося,
Уявлялося,що живеш...

Розбите серце, ті рвані рани,
Хочеться швидше втекти від обману…
Брехня, лицемірство світ полонили,
А у правду і чесність ми цвяхи забили.
Куди ділась щирість?.. нема, закопали…
Наскільки всі люди акторами стали,
А наше життя – новим серіалом.

Ми граєм, вдаємо, виконуєм ролі,
А як не вдається, тоді дубль 2!
Ми пробуєм знову задіти до болю:
Образити, вдарити словом, рукою…
Коли ж розумієм, б’ємось головою –
Навіщо, для чого?.. Пробачення просим,
А потім, як завжди, робим те саме…

Це входить у звичку, стає вподобанням.
Робиться швидко, а у кінці – зітхання…
І знову – вибач – наступний дубль.
Так все життя, хоч ми маємо вибір.
Все ж - не в серіалі, життя – не сценарій.
І нам вирішати, що ж буде далі.
Вистачить дублів, образ і насильства,
Пора зрозуміти, докласти зусилля
Й з нової сторінки жити почати -
Хоча б трішки більше правди вживати:
Щиро всміхатись, за інших радіти
І не брехати… Та як зрозуміти ?
Я це все зробити ? Як себе змінити ?

Безсонна ніч попереду
Позаду тихий день
І сонце впало в середу
А середа в четвер
Бездушні мрії марення
Щоденне каяття
Залишилось у пам'яті
Чиєсь-моє буття
У росах травах скошених
Шукала свої сни
Ховала їх у пазухи
В комори до весни
Збирала сонця промені
І блискавиць вогонь
Втікаючи від поглядів
Від дотиків долонь
Спинити не наважилась
Хвилину а чи мить
Од віку скільки створено
Нехай собі біжить
І крила хоч загублені
Та знайдені у снах
Думок сум'яття рубане
Відтворене в віршах
По вінця вже наповнена
Грааль душі свята
Дитиною всміхається
Стареча самота
Причинно так блукаючи
У вимірах часу́
Спиняюся помо́люся
А потім далі йду

Примітка. Вірш створений у співавторстві з поетесою Уляною Задарма

Облудами біле, облудами
Оплутане тіло, оплутане.
Неначе налякана горлиця
Тремтливо пручається- горнеться...
Воно восьмилапо-залапає-
Не лізь із казенною лапою!..
Як солодко гинути кволою!
Прижмуся до тебе я голою...
Як крівця сиропом стіка
З розбещених вуст... павука


Як солодко тану,як солодко,
Цукеркою... медом ...чи солодом...
І знаю я... марю я з трепетом-
Уже не дзижчать над котлетами...
Мене восьмилапо заплутає
Тенетами сЕрденько ...Путами...
Так спрагло цілуючи ...Милая,
Забудь що у тебе ці крила є...
Забудь про котлети з тефтельками...
І пальці липкі з карамельками...
Тому що настала хвилина
Кохання... Двобій... Павутина...
Ти пульс мій збентежений слухай!
Моя!... Найвродливіша... Муха...


А може, це тільки ввижається Вам,
Мадам?
І дихати Вам заважають тенета...
Корсету?
А може, бажання проникненням в тіло-
Грішило?
І стрази так сяють із-під ``балаклави``
Уяви...

...так ніжно вслухався в дзижчання останнього звук
Павук ...
І МУСІ поблідлій...німій ...бездиханній
В екстазі кохання,
Захоплено шепотів:
-Любив!....

І кров,як отруту,допив...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115052100657

Тремтить Синай,
коли Господь говорить...

Важкі скрижалі. Праведні труди.
"Як і тоді
через Червоне море,
крізь сумніви народ переведи".

Душа,
покірна заповіді кожній,
пізнає смак високих перемог.
Торкнуться чистих плес уста неложні.
І після довгих триз(е)н і тривог
впізнає серце небо Ханаана.

Стражденний шлях:
у спокій - зі спокус.

Блаженна мить.
Земля обітована.
Хоч здалеку
на неї подивлюсь...

2015

Не радили мені йти схилом Брізьким,
Хоча й лежить там до Зоару певний шлях -
Бо ж Воткінса повісили там два століття як,
І досі монструозний слід лишився в тому місці.

Відкинув я поради, і на шляху зустрів
Котедж, плющом повитий, що під скелею стояв.
Могутні стіни в'язові я довго оглядав -
Як дім зберігся добре так, я геть не розумів.

Спинившись, щоб побачити, як сонце йде з небес,
Почув з кімнати я вгорі щось схоже на виття:
Останній промінь сонця, перш ніж щез,
Проник крізь плющ до верхнього вікна.
Я зазирнув туди - і втік в страху чимшвидше:
Там вив чотирилапий звір з людським обличчям.

В години певні сутінків вечірніх -
Частіше восени - гуляють за дверима
Зоряні вітри; алеями пустими
Між затишних будинків дмуть вони незмінно.

І листя залишки сухі тоді літають,
І білий дим пічний - у вирах фантастичних.
Так геометрія себе являє потойбічна,
А крізь південну мряку світить Фомальґаут.

В такі години дізнаються схиблені поети,
Як юґґотські ростуть гриби, і відчувають квітів
І кольори, і аромат - тих, що вкривають Нітон:
Таких на нашій не знайти планеті.
Але за кожен сон, принесений вітрами,
Розплачуватись змушені земними люди снами.

Правда - сміялась
Журба - відверталась
Мрія - втікала
Любов - забувала
Радість - ридала
Сльози - летіли
В очі - з минулих
Вітрів - запізнілих
Криком - знімілих
Серцем - змілілих
Життя - залишалось
В очі - сміялось
Зі смертю - браталось

Незмальоване янголятко,
я нічого не знаю
про пісню твоїх очей,
про звої волосся
чи шлях, яким сюди
сягаєш із раю –
в ночвах з росою,
всесвітнім безроссям,
божим розмислом –
повз Чернечу й сапфірні алтаї.

Ти, либонь, манюсінький
хрестик у вишиванці,
чи забута кужіль,
якою тішилась прядка,
гойдаючи хату,
глина чи крейда – на дранці.
Не важливо, звідкіль
вчащаєш у блищик згадки –
важливо, що ти –
не малюнок, а янголятко.

Відвідай спокою міраж
Сховайся у фантомі хвилі
Сам підбери собі типаж
Відчуєш з ним обійма тихі

У переповнених бажань
Дозрівші , соковиті злаки
Заручник власних сподівань
Ти гість у щирої подяки

Твій прейскурант посібник муз
Що знають де твої причали
Готовий залишитись тут
Відволікати пута смути

Тримайся , вороги не сплять
Їх неміч в ній одна причина
Свідомо стій , і захищай
Свої піднесені вітрила.
2015р.

Слідом моїм лягла пелина
Вирує пустелі пісків мілина
Давно я не чую того відчуття
Опало те листя , пропало дарма

І наче жалкуєм , і наче б назад
Усе повернути пустити в каскад
Та холод гуляє , сквозить по вітрам
Тепло не пускає забрать почуттям

Моменти розради , секунди бажань
Все менше і менше звертають згадать
Не хочуть повірить , не мають жалю
Усе їм під ризик довіритись сну

Я буду з тобою , ти будеш в мені
Бо тільки розлука дасть відповідь всі
Розставить всі крапки , научить цінить
Кому і для кого судилося жить...
2015р.

В полях фландрійських, де імла,
поміж хрестами мак пала.
А ми - під маком… І коли
ревма б гармати не ревли,
трель жайвора б чутніш була.

Ми - мертві нині, та жили
ще вчора… вчора ще були
посеред вас… Та ось лягли
в полях фландрійських.

І там на нас імла лягла…
Та, брате, не хили чола!
Від маку світоч запали!
А не подужаєш імли,
то встанем ми, де мак пала
в полях фландрійських.

2015

гаплик

В поритих зморшками долонях
Твоїх незмінно добрих рук
Прилаштувалося безсоння
Між суєтою вічних мук.
І біль, спотужений душею,
На них гніздиться та щемить,
Як нагороди й привілеї,
Котрі не стерти і не змить.
18.05.15

Сміялося у вічі незнане й безіменне,
Викручувало руки відсутністю прогнозів.
Бліде далеке сонце дивилося на мене,
Повітря затаїло приховану погрозу.

Уже не дивували стійкі метаморфози:
Легка покора долі і віра у знамення,
І цій містичній хвилі не опирався розум,
Думки ішли назустріч, пророчі й незбагненні.

Блакиттю розливався привітний теплий вечір
І на скептичний погляд накидував серпанок,
Моя душа хотіла надійної утечі

І не було важливим, якщо вона удана.
Утомлене сьогодні не вимагало зречень.
Ішов наступний день – з майбутнього вигнанець.

2015

Спогади будуть легкими
колись.
А зараз богам уночі –
не молись.
Удень не молися ніколи нікому:
розум замінить три крапки –
на кому.

Доля безвільні мільйони несе,
природа долає у людях людину…
Спинися на хвильку.
Подумай годину.
Думка долає
на світі
усе.

2015

Стою у травні по коліна!
Пливу по вінця у весні,
де в океані стебелиннім
ромени млостяться рясні.

Червоні лодії маківок
гойдають зоряну пергу,
а я до тебе йду скрадливо
крізь розволошінь колихку.

Злетить із мене птахом льоля,
із тебе - рваний камуфляж...
Ти пахнеш димом, сонцем, болю
зашитим шрамом, пахнеш баж...

бажанням вичеканим ревно -
такого, люди, - Бог боронь!
росте любисток в неба древні
із -під огню твоїх долонь.

Чи місяць мамонтовим бивнем
гепоче в ночі шкарлупу?
Чи то так серце б"ється дивно,
як в сіті зловлений шипун?

І паде збруя в темний паділ,
утома висохне на жмих,
сльозу сховаєш у лататті,
в моїх - у косах золотих.

І будe прим"ятa отавa
стогнати солодко...дурман.
Під знаком Регула зоставим
назавше полюбовний бран.

Ми ще у травневі обоє -
дарма, що згірчиться весні,
Щo зв"яже лентою набоїв
війна маркітна - перший сніп.

Тіло моє – вода. Тіло моє – вино.
Тихо і навмання світом сим проросло.
Пийте його. Я – біль.
Їжте його. Я – радість.
Довго і наосліп
В собі
шукаю
самість.

Друзі! Тут автор читає "Абетку натураліста". Приємного перегляду!
http://youtu.be/vN4mDVFAdUA

Яскраво сонце виграє
За шибкою вікна, –
Нехай все буде так, як є,
До завтрашнього дня!
Хмарками піниться блакить,
Неначе цвітом гай, –
І хай замріяно летить
Душа за небокрай.
Пташиний щебет навкруги
З дерев збиває цвіт, –
Мов досі березень сніги
Жбурляє брату вслід.
В духмяних райдугах весни
Печалі не стає, –
О Боже милий, зупини
Хоча б на мить мене!
Щоб не прискорював свій біг
Бездумно навмання, –
Щоби в житті усе я встиг
До завтрашнього дня.
17.05.15

В очах багато мудрості і болю,
В руках рюкзак, пакет і каремат,
Ще пам"ять відчуває запах бою
І як в руках тріскоче автомат.

Зайшов, поставив біля себе палку,
Без неї вже не зможе він ходити,
Та каже : " Руки маю дужі, вправні.
Ще Україну буду боронити."

Ураз в автобусі юнак піднявся,
До нареченої поспішав за мить.
Раптово він до виходу подався,
Бо стало соромно за спинами сидіть.
Іще з коханою зустріне зорі-ночі,
Та зможе не приховувати очі...

Пішов, не озирнутись стало сили,
Але відчув - його благословили.

І називають совість... рудиментом...
Ні, еволюції вона є елементом.
Немає совісті - немає простору для руху,
немає запитань для діалогу духа.
Що, видається совість марний комплекс?
Але вона - це життєдайний компас:
Мигає стрілка -іспит на гуманність,
Плекай її, бо то від Бога даність..

Не маючи прописки у раю,
не знаю еволюції із глини,
а вірю в телепатію людини.

Як інші громадяни, визнаю
єдину, неділиму Україну –
нехай мою, так само, як твою.

Об’єднані духовно і незримо,
тримаються на лінії вогню
одноосібні душі-побратими.

Це є коріння нації моєї,
яка іде дорогою своєю,
виконуючи місію свою.

Нас є багато і не подолати
ніколи і нікому силу мас.
Гуртує душі і гартує час.

Уміння наодинці виживати
у боротьбі супроти супостата
у дні пришестя об’єднає нас.

                              2015

у безлюдді провалля мерклого
у безладді із каменюк
не дивись Медузо у дзеркало
не роз’ятрюй гляди гадюк
сльози трути з’їдають вилиці
Посейдон у морях відмиється
досить битися головою
дай убити себе герою…

А чи писала ти листи?
Думки вкладаючи в конверти
Це дивно але так відверто
Забули як це так нести
Свої думки на кілометри
Годинами чекати слів
Від рідних чи то від коханих
І так обачно берегти
Як пам'ять...

А чи казала ти слова...
Не ті слова що повсякденно
Що не говоряться даремно
Так необдумано й раптово
Що потім відбирає мову
І так незручно на собі
Тримати зашарілий погляд
Для когось це єдина спроба
А далі поряд..
Чи то спогад..

А чи тонула ти в очах?
Хтось скаже може це банально
І роковий він чи фатальний
Цей погляд викликає страх
Це як душевний альманах
Говорить завжди тільки правду
Він більше ніж мільйони слів
Скажу, цитуючи поета
Ні відстань в сотні кілометрів,
ні навіть спогади в конвертах,
Для когось зовсім не питання
Було б бажання...

Як не буде, так і буде,
поки горе – не біда.
Проминуть і час, і люди,
наче у піску вода.

Те, що нило і боліло
відійде у лету снів.
Одягнемо чисте тіло,
перепране від гріхів.

І як ангели, літати
буду я, а може, й ти.
Будуть юди і пилати
наші душі берегти.

І повірують у себе
від Хоми і до Луки,
як апостоли на небі,
одинокі козаки.

І од Ноя чи Адама
не п’яніючі діди
як до раю і сезаму
будуть ходором іти.

Буде все, що ми хотіли,
поки ще не зрозуміли,
де кінчається межа.
Поки ми не відлетіли
і до Єви, грішним ділом,
усміхається душа.

                              05.2015

                              

Уранці за вікном безлисті віти,
Тремтять, як мерзлі доста голоси.
За ними ти. Аби не скаменіти,
До сонця пнешся. З темної коси
Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша
Огорне снігом самоту й довкіл.
Проляже зморшка на чолі, бо глибше
Мовчання стане... Аж забракне сил
Подати голос на пустім узвишші.

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
Заворожені тишею, вже не повернем назад,
Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
Я імення твоє на пергаменті неба напишу.

Он повагом ранок на пашу займає корів
І сонячні линви у церкву впинає в заріччі,
А дід Миколай, розколошкавши хмари вгорі,
Вудильном рибалить у небі і рибу не лічить.

«Пощо забарився?» - Параска на березі жде,
Бо ніч розпилила вже сяєво зір, наче обніж.
Не чує Микола, пливе у човні туди, де
Господь прочиняє йому райську браму нарозтіж.

2015

Благословенна Дева света ясноликая,
Нагой ступившая в ночную сладость тьмы,
Не возбоясь пройти меж тайнами великими,
Собой губившими светлейшие умы.
Благословенна заколдованным сознанием
Пройти по тонкой кромке звука верхних нот,
Возъединясь со мною телом и желанием,
Звезде внимая, что ночную песнь поет.
Благословенна стоя ты у края пропасти,
В нее влекомая схизматами души,
И испытав паденье сладостною робостью,
И в упоительном экстазе согрешив.
И аз воздам. И чувств томление изведано.
И пред очами Нимф воздушный хоровод.
И Дева света в обнаженьи тела бледного
Благословенная в объятиях уснет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051610047

Коли ти уб’єш надію
Почнеться нова епоха.
Ти більше не будеш просити
Ні в чорта її, ні в Бога.
Ти більше не будеш благати,
А тому, що є, радіти.
Ти більше не будеш вмирати…
Твій шлях лиш один: це жити.
«Надія вмирає остання!» -
Вважають духом убогі
І несуть хрести сподівань,
Щоб звести їх на Гологофі…
Та тільки на тій Голгофі
Вмирають дарма нараз.
Воскреснути можуть боги -
Людина живе лиш раз.
Насправді є більш важливе,
Ніж сотні пустих надій.
Щоб бути в житті щасливим
Ти краще надію вбий!
14.05.2015 р.

Середньо-пересічний українець
до мови української не звик
і як неперевершений умілець
її кусає, ну, і як тубілець,
з’їдає і прикушує язик.

Ха-ха, – російськомовна українка.
Хо-хо, – байдуже: він, вона, воно,
але усе це – Елла Людоїдка
відомого роману і кіно.

А у цієї й нації немає,
і нібито існує, чи живе,
і заодно помиї виливає
на неї. І себе не забуває,
любуючись у дзеркало криве,
яка вона учена і лукава
у челяді ворожої держави
і як їй все одно – і Крим, і Рим,
і те, що у війні за діло праве
її рятує воїн-пілігрим,
віддаючи за неї душу й тіло.
Але на це її душа плює,
а осоружне, підле й оголтіле
у неї, – православної, – своє.

Одна нудьга дивитися на неї,
упоєної місією тлі
присвоїти собі чужі трофеї
на ще не завойованій землі.

Московія її благословляє
і миром, і єлеєм умиває,
якщо вона, чи він, або воно,
не відаючи Божого закону,
ступає у чуже церковне лоно,
не бачачи, яке то є лайно.

Духовний сан ворожого владики
приховує, що то брехун великий.
Спокушена, не відає вона,
які вони нулі без одиниці
оці парафіяльні українці,
оця нудна затята сторона.

                              04.2015

З досвідченим старим котом
Зустрілось якось кошенятко,
Що гналось за своїм хвостом,
Ніби за мамою дитятко.
Воно то падало, то вмить
Зривалося і далі мчалось.
Старалося хвоста вловить,
Але йому це не вдавалось.
– Скажи мені, малий артист,
Нащо тобі по колу гнаться?
– Мені сказали, що мій хвіст,
То є моє найбільше щастя.
Тому і хочу я зловить,
Щоб щастя завжди поруч мати.
Всміхнувся старий кіт на мить
І молодому став казати:
– Коли я був таким як ти,
Хочу тобі, малюк, признаться,
Мені казали, що хвости,
То є в житті вершина щастя.
І я ловить його почав:
Не пив, не їв, весь час крутився.
Безсило падав, знов вставав,
Аж поки врешті не рішився
Просто піти, як і ходив,
Піднявши голову до неба.
Я відкриття тоді зробив,
У той момент, малий, для себе:
Щодня відтоді знов і знов
Став помічати за собою:
В який би бік я не пішов –
Мій хвіст завжди ішов за мною.

Втікає день бозна-куди
Згорає ніби
Там де «не вбий», «не осуди»
Криваві німби
Вже чорним янголом проз млу
Регоче вечір
Запеленали долю злу
Гріхи-предтечі
Жертовна тиша крок в ніде
Немов по лезу
Видать оспіваний Едем
Не всім належить
Ця ніч безглузда і німа
Не випадково
Коли ні сліз ні сил нема
Рятує Слово

Аби не пекло – читай беззмістовні мантри,
І бреди по воді, кругляками травмуючи литки.
То із душного минулого стоп-кадри
гвалтують пам'ять. І стан, немов напідпитку.

Місцевість розпорота на урвища й капища.
Ногами правиш втомлені хребці узвозу.
Вітер в підворіттях розкрадає звалища
сміття, жонглює різнобарв'ям целюлози.

Ти легка й німа балерина. То твоє опудало
шукало течію, в застояній воді стосунків
в те давнє літо. Руки твань брехні обплутала
І ти зламала грифель, залишивши рисунок

лиш начерком. Без об'єму і тіней.
Долай ще метр! Топи взуття в калюжах!
Минай розбиті ліхтарі й липуче павутиння.
Остерігайся велелюдних вулиць і байдужих.

Ані брудна фіранка неба, не ляпаси дощу
Не вимкне опцію ходьби шляхами спогадів.
Покотить пом'яту бляшанку ворон-віщун
і здійметься верх, крилом розсікаючи опади.

травень 2015

Культурної люстрації
ніхто і не чекав.
А декомунізації
великий час настав:
іти на ідолів-мамон
і буржуазний клас,
і узаконити закон
за інтереси мас.
І настає така пора –
за біди і війну
валити льоню* і петра**.
Для чого – бузину?
Чого не батю янека,
і дядю рибака,
і тьотю інку-анєчку
зміїного клубка?
І інші хай помучаться
на пенсії, як ми,
і може щось научаться,
як Юля між людьми?
Таке ніщо і нічиє
косити не з руки.
А пацифістові дає
уроки на роки.
Перевиховуйте його
атаками поем,
і може, чого доброго,
від совісті помре.
І може і у рашії
просвітяться уми,
і сядуть на парашу і
кумасі, і куми.
І буде у колонії
великий сракопад.
І впаде у агонії
Москва і Ленінград.
Валяли дурня пацани,
сугестій кам'яних.
Але у владі боввани
живіші за живих.
І їх не викуриш, зараз,
із іменем таким,
але на те і є указ
по шапці дати їм.
І опустіє п’єдестал,
оглянемось назад,
а там від Сяну по Урал –
увічнений солдат.
– І де комунізація? –
Не скаже отаман,
герой моєї нації –
останній з могікан.
І я побачу місто-сад
в сімнадцятих роках,
що називалось Падоград
багато літ назад.

                              16.05.2015

До прозорої бухти причалить натомлене літо,
І з надпитого дзбану поллється струмина вина.
Тут закинувши якір за обрій, що витканий з квітів,
Наберемо у сонячні глеки дзвінкого зерна.

Лісостеп, як прибій, перекочує хвилями вічність,
А ми прагнемо тиші, закуті в броню моряки.
Кукурудзяні стебла блищать, як запалені свічі,
І кургани вростають у небо, немов маяки,

Що біліють у серпень. За древньою щоглою в морі
Підіймається хвиля і гребінь кладе на уста.
Ще вина не допито… а дні даленіють за обрій,
І зникає вітрильник, немовби неспійманий птах.

Іще птахи тріпочуть біля уст,
І пробудившись, обважнілим тілом
Усі видіння, мов сніги, пливуть
У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,
І голос трав замре в гортані гірко.
Із рук твоїх дерева, мов дива,
Ростуть на білім березі сторінки.

І під глиняним небом залитої сяянням хати
Почуваюся деревом:
Руки пульсують пагіллям
І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
І важко стояти,
В круговерті землі обертаючись.
Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
Що мали б вростати в заокруглений день.
Та лиш сяяння входить
У потріскане дерево тіла мого –
Понад води й глибини.
І прокинувшись, чую полегкість –
Тепло відчуваю.
Ні на мить у мені не минає
Любов первозданна.

З голих пасем води ти у мене зориш,
Як легенда сарматська
Про щастя.
Крізь віки і вогні
Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

Я з тобою пішов би, але через край
Уже витекло світло і змеркло.
Я б тебе зачекав,
Та печать надважку
Хтось поклав над розіп’ятим степом.

Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
А ми ще невіри… За нами останній месія.
За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…

Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.