Яка печаль, яка краса німа!
Нові пейзажі бачу на природі.
Радію тихо, мовчки, крадькома,
Як добрій справі зробленій – добродій.

Ген барвами осінніми цвіте
Розлогий вигин озера розкішний.
І павутиння сонця золоте
Холодним сяйвом опліта неспішно.

Повітря найчистіше – бо ж сюди -
В найкращих мріях навіть не потрапив.
У повені небесної води
Пливу я поглядом, сп`янілим раптом.

Вже вітер нагулявся, майже стих,
Лиш на поверхні – ледь помітні брижі -
Місця людей і берегів крутих
Легкими навіваннями маніжить.

10.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Київщина, Конча Озерна.

Як зустрілися –
Диво сталося,
Бо влюбилися,
Закохалися.

І вдивлялися,
Прислухалися,
Посміхалися,
Милувалися.

Так хотілося
І бажалося,
Бути назавжди
В щасті і біді.

Дочекалися
Та й побралися,
Повінчалися
І це сталося.

Поєдналися,
Приліпилися,
Разом мріяли,
Разом діяли.

Разом плакали
І сміялися.
Те, що Бог з’єднав –
Не розпалося.

Діти виросли,
Розлетілися,
Як колись, удвох
Залишилися.

Посивіли, давно
Сили втратили,
Та кохання тепло
Не розтратили.

Часто згадують
Як все сталося,
Як зустрілися,
Закохалися,

Як влюбилися,
Пригадалося
І журба уся
Де й дівалася.

Гріють спогади,
Посміхаються.
Що назначив Бог –
Все збувається.
02.11.14

Обліта зелене листя,
Смерть морозом по гілках
І кричать вони:"Навіщо,
Осінь ,зрадила ти нас?

Ми ж хотіли пожовтіти,
Проводжати журавлів...
А де бабине те літо
З павутинням у траві?"

Опустила Осінь очі:
Шкода,їх не вберегла...
І летять ,летять листочки,
Жде в обійми їх земля.

У конвульсіях тріпочуть,
У агонії дрижать.
Відриває смерть листочки
Всі із дерева життя.

Обліта зелене листя,
В жовтні справжній листопад.
Сонечко теплом ще блисне
Та заплаче гірко Сад.
10.2015.

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

Завітайте-но, гості мої на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто я зараз для вас наяву,
Цар небесний простить всі огріхи мої за спокуту...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

В пурпуровому строї для мене співатиме Далі,
В чорно-білім своїм перед нею я мовчки схилюсь.
І заслухаюсь враз, , і умру од любові й печалі...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

І коли заклубочиться захід, в кутки завітає,
Перед зором моїм нехай знову вкотре пропливуть
Білий буйвол і синій орел, і форель золотая...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?
--------------------------------------------------------
Далі Цаава – грузинська поетеса, автор кількох поетичних збірок. Померла в Тбілісі 2003 року.
В грузинській міфології Далі – богиня мисливців, уособлення краси.


Булат Окуджава – «Грузинская песня»

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
И лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
И друзей созову, на любовь свое сердце настрою...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
Говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву,
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
В черно-белом своем преклоню перед нею главу,
И заслушаюсь я, и умру от любви и печали...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
Пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
Белый буйвол, и синий орел, и форель золотая...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Дождь желанный прохладу принес,
Словно Божью великую милость.
Приутихшее таинство слез
На промокших ветвях затаилось.

Птичьи песни умолкли. В леса
Дождь осенний вступает по праву,
И блестит голубая роса
На скорбящих по осени травах.

И уже не окончатся без
Снегопадов осенние битвы,
И дожди, словно руки с небес
Нам навстречу простерты в молитве,

И на сникший седой небосвод
Мы взираем, надеждой согреты,
И приемлем осенний приход,
Сознавая, что кончилось лето.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115101001059

однажды во Львове заморосило
львовян удивило и вышли с квартир
и кто-то промок, смотрелось так мило…
в улыбке застыл вечерний Трактиръ
… а кофе заморский стелился по скверам
томил и дурманил своих и гостей
но радости мало… я кофе доверюсь
среди недомолвок и новостей
10.10. 2015.

Дивиться сонячний зайчик в вікно,
З шибки на шибку стрибає й стрибає.
Колись і мене,(а це було давно)
Теж на побачення так викликали.

Русяве дівча підхопилося вмить,
Поправило кіски,всміхнулось,побігло,
Чекає ж на дівчинку хлопчик сусідський.
Мені ж давній спогад душу ятрить.

Ой,не вернути вже юності пору,
Коли кохання - троянда п"янка.
А сонячний зайчик то вниз,а то вгору,
Когось на побачення знов виклика.

2015 р.

Осіння пора завжди всіх зачаровує,
Як фея,у казку чудову зове,
А там так прекрасно,аж дух перехоплює,
Тоді забуваєш,здається,про все.

Золотом,золотом все тут прикрашено,
А краплі роси,немов справжній кришталь,
Рубінову ватру калина розпалює,
Яка забирає і смуток й печаль.

Листочки кленові,як ті парашутики
Падають долу багряним дощем.
Ніколи-ніколи уже не забудеться
Такої краси неповторний фрагмент.

2015 р.

Дід читає Ладу Лузіну.
Окуляри мінус п`ять.
Оточили сни - медузами...
А надшвидкісні гримлять.

У руці тремтить книженція,
Впав зачовганий ціпок.
Незбагненна екзистенція.
Шерх прижовклих сторінок...

А в Гребінці врівноважено
Пахнуть яблука, дими.
Наворожено всім важелям
Аж до ранньої зими.

Плинуть бабці - хто із пончиком,
Хто з онуком - по нужді.
Сперечаються вагончики...
Зір замилюють вожді.

Бульбашками вкрите около.
Цапи вийшли голяка:
Голосують знов за сокола,
Той шельмує світляка.

Щось намислили, радесенькі...
Так повірити кортить:
До розвою помалесеньку
Всіх веде шовкова нить.

Сонце сліпне над платформою.
На городі гарбузи.
Люд хизується: хто формою,
Хто нагодою - проси...


2015

Це все не важливо сьогодні, -
З ім’ям чи безіменний,
Важливо те, що насподі,
І ті, що стали легендою.
Важливо відкриті рани,
І біль, що ніяк не минає,
Важлива воїна мати,
Яка і досі чекає…
2015

Умліває вся планета,
торопіє білий світ.
Одягає еполети
карла Раші у похід.

Надоїли малороси,
надокучила Чечня.
У Америки під носом
починається різня.

Ублажає апетити,
мочить Сірію й Ігіл.
Чує Сербія бандита, –
викапенний гомофіл.

І заходять азіати
українцеві у тил.
Їм нема куди дівати
накопичений тротил.

Атакує цілі мирні
авіація кремля.
Жандармерія – на цирлі,
Кацапетіє Земля.

Заговіли канібали,
дегустатори лайна.
Олігарха й генерала
вигодовує війна.

Інвазія йде із Дону.
Новороси – у вогні.
На чолі армагедону
їде Путя на коні.

Доля іншої горили
не нагадує йому,
що і карлі у екзилі
є вже яма у Криму.

Перевтілюються звірі
бутафорії тюрми
і есбешнуті азіри
визирають із пітьми..

Миротворці із руїни
у масштабі України –
яничари – відгули.

І на мапі світу нині
соловіють у гордині
двоємислячі орли.

10.2015

Упряжка осені і літа
не поспішає за саньми,
та ранками уже помітна
поява пішої зими.

У позолоті крони клена
узори інею горять.
І сонне сонце п'є зелене
й багряне полум'я багать.

Перефарбована алея
очікує меча Арея
за визиваючу красу.

І сумно заглядає вітер
у очі бабиного літа,
готові на скупу сльозу.

10/2015

У пістрявому келиху змін
обертаються очі турбін.
Відключилися гальма, зроста
незбагненно складна простота.

Простота.
Проміжний результат не такий.
Віддаляється фініш - він чий?
Не до скарг і жалю: шашлики -
ось і все з відпочинку роки.

Шашлики.
А душевність проводить дуель
ледь не з зашмаргом вище плечей.
О, прискорюється карусель
все нових, все комфортних речей...

Вище плечей.


09.10.205

Всі пустелі не в нас. Всі пустелі холодні – навколо.
Їх пустельно-болотна волога втопила серця.
Не шукай тут живих, бо вони продалися мерцям –
тільки големи бродять із написом: "Істина гола".

Хоча в оці його тільки теплий світляк ледве же́вріє,
хоча в небі отруйні тумани і протоптахи,
хоча цей горизонт небогів до землі прихилив –
кожен голем надалі мандрує і вічністю жертвує.

І щоразу шляхи заплітаються важчими й вужчими.
Він повинен іти, хоча в юності хмари долав.
Його серце із каменю, шкіра – титановий сплав…
Він прямує собі до мети. Всі провини
відпущені.

2015

Цвіт папороті не є облуда –
Закоханим священний дар.
До тих приходить світла Муза,
Хто віддано на неї ждав.

Лелеками не стануть чорногузи,
А пива ріки не замінять джерела.
Втрачають всі таланти боягузи –
Мій любий геній вже без тягаря…

09.10.2015

Вітаю!
Ти мене позбувся!
Тепер і день і ніч вплітаю
У вільні шелести безумства.

Одвічна сила
Не скосила
Мене до тебе,
То й тепер
Я буду мила
Синьокрила
Над сивим подихом дерев!

Лечу…
Туман тут не завада –
Й сльозинка навіть не впаде.
Мій Київ!
Ти моя розрада
У щасті й горі
Попри все!

09.10.2015

Затрепетали ресницы,
Грустный, рассеянный взгляд.
Ярко идут выпускницы -
Время пришло улетать.

Выпорхнет с лёгкостью юность,
В вальсе отвесив поклон.
Чистая радость проснулась,
Свято хранима потом.

Пять лет прошло в универе,
Дивных и жёстких пять лет.
Каждый, взрослея, уверен -
Лучше студенчества нет.

Лето, июнь, восемнадцать -
День, когда вручен диплом.
Станем кружиться, смеяться
И вспоминать этот сон.

18 июня 2008 г. Среда.

У куточку душі, де дрімає закутавшись Бог
Ще нескоро світанок, ще темно, неначебто у
Материнському лоні: ніхто не запалить свічок
І не знає табу.

Де твій Бог поки спить, зачаївшись у мороці, без
Діадем світлових, не розбуджений ще у церквах
Твоїх мрій і думок, поки ще не поставлено хрест,
Не забито ще цвях.

Поки Бог твій не йде на паломництво в сірі піски,
Поки бачить у снах коси дів, на захованих під
Чорні крови тканин, поки меч не наточений і
Поки місяць не зблід.

Де твій Бог ще не вигнав себе пізнанням антитез
І де ділить на нуль, безкінечності лічить вві сні,
Не бажає пожертв, олтарів, ритуалів, аскез
І не терпить постів.

У куточку душі, де дрімає закутавшись Бог,
Ти його розбуди і себе розбудити зумій.
Він - ще первісний, з небом в очах і без тривог
І з думками про мир.

Він ще поки не знає смаку безнадійності, смут,
Як іржавіє дух, бо гартований гірше, ніж сталь.
Але знає одне - у куточку душі, саме тут
Починається рай.

В нашій країні триває війна.
А на війні – атеїстів нема!
Ті ж, хто хизується: «Ми – атеїсти!»,
лиш відпрацьовують гроші на «їсти»…

Грає на скрипочці вітер-маестро,
Осінь запрошує на карнавал.
І на душі так привітно і тепло
Від дивовижних звуків та барв.

Краплі дощу - намистинки прозорі
Падають-котяться десь у траву,
Сріблом виблискують там,наче зорі.
Красу відчуваю,а значить живу.

2015 р.

Це ті жінки, яких не долюбив,
В яких залишив скалкою провину,
З’являються раптово серед черг,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

І все пливе, - мовчанням серед шпальт,
І все стоїть, - питання і годинник,
Строкатість шаликів і різнобарв’я пальт,
І рук її підступне павутиння.

В руках – усе, відкрите, напоказ,
Рахунків незчисленне задзеркалля,
І всі твої, - за світло, воду й газ,
За неувагу і роки чекання.

І ось вона підходить до касира,
Виймає гроші, дивиться крізь скло,
І у відображенні раптово помічає
Усе твоє, що з нею вже було, -

Порожні ліжка й лабіринти слів,
І погляд в мить затемнює світлину.
Це ті жінки, яких не долюбив,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

Не корися сліпо нікому й ніколи
І не прогинайся ти ні перед ким.
Не маєш здоров"я,коли важко хворий,
Кидай виклик долі ти до боротьби.

Ти молися Богу,Він Всемилостивий,
І не посилає труднощів таких,
Яких би здолати не змогла людина,
Витримки й терпінню кожного з нас вчить.

Вмій перебороти падіння й невдачі
І не май же звички іншого судить,
Нехай твої очі з радості лиш плачуть,
Завжди вір у краще і до нього йди.

Вмій не існувати - повноцінно жити,
Радіти,любити,слухать спів птахів.
А за наполегливість дасть тобі Спаситель
Все,до чого прагнув,все,чого хотів.

2015 р.

Якби не жив я з іменинником в один і той же час,
Воістину годилося б спитать по-пастернаківськи:
«Панове, а яке тисячоліття сьогодні в нас?»
Не Калігула він і не Нерон...Не Іван Грозний...
Зо Сталіним в амбіціях є певна схожість ...
Не кругла дата, аби в єдиному пориві мільйони
(ті, що майже до ста відсотків його рейтинг підняли)
Захлиналися: «Vivat, президенте наш незамінимий!»
Можна було б просто шайбами в хокеї обійтись,
Які дозволили забити імениннику.
Але навіщо було із Каспію аж в Сирію
Ракетами крилатими салютувать?
Надивившись на дивні іменини ці,
Світ лише знизує плечима з острахом:
«А що ж то буде, як президентові краю,
Що ще нікому не вдалося обійняти розумом,
Сповниться шістдесят п’ять чи й сімдесят ?
Які ракети, відкіль і де салютуватимуть імениннику?»

Мандрівка на захід

Нині не певна чи їду додому
Рідне це місце, чи знов не моє
Сердце підказує тую дорогу
Де поруч із бідністю щирість живе

Гостинність та посмішка там без натуги
Проста зрозумілість всiх істин життя
І незалежно від чорної смуги
Ти світлі вмикаєш в собі почуття

Нужда, як та пані, що ходить по світу
Збирає останнє, лишає без сліз
Та щоб лихоліття разом пережити
Ти маєш підтримку посіяти скрізь

Не злість, як жалобу вбирати на себе
Не гордість, як саван, що тхне небуттям
А милість – прикрасу, яскраву, як небо
І прощення, як найцінніше шиття.

Ивано-Франковск, 2009

Львiвський вечiр

Не вулиці створили магію у місті
Не вулики будинків диво зберегли
То бачення моє та серця добра звістка
Перетворити попіл на живе змогли

Не вулицям зраділа хоч вони чудові
Не вікнами кав’ярень тішиться душа
То почуття в мені тендітні, щирі, нові
І жити хочеться… хоч смуток не лиша

Не вулиць давніх знову полонянка
Не вогник розпалив багаття у мені
То погляд! І від нього гине бранка
І безпорадна, мовчазна…не годна ніц…

Журюсь лише за тим, що доля лине
Минає днями стрімко все життя моє
І все ж цілую та ціную кожную хвилину
Так, дяка Богові за все що в мене є…

Тут на увазі мається не “шмото-одяг”
Не механізми “пристрої для спрощення буття”
Я дякую за промінь. Літо. Подих
За погляд ніжний. Шлях до забуття…

Не вулиці дають натхнення посміхатись
З колін вставати після болісного “Ні”
То виклик, від якого не сховатись
То виклик ЖИТИ, кинутий мені

Він прийнятий. Бій буде неодмінно
та я готова до випробувань лихих
Екзамен скласти намагаюсь навідмінно
Бо годі з мене помилок своїх-чужих.

Львов, 2011

З небом бронзовіючи під старість,
жив фантаст, що вигадав Соляріс –
без материків, без очерету,
в океан занурену, планету.

А на ній, хоч без материків,
все ж чекав під бурунами слів
штормовий розумний океан
побратимів інопланетян.

Світлові роки зоріли чудно
та фантаста вже чомусь не чутно…
Й вирішив Соляріс до знайомця
самому летіти. Ген до Сонця.

Наче крапля, кинута у вир,
він прямий тримав орієнтир,
поки втрапив край Сатурну у
пастку сил тяжіння гамівну.

Злива відстаней ставала градом.
Скрижанів Соляріс Енцеладом:
це ім’я – усе, на що з утоми
спромоглись розумні астрономи.

Тільки океан волає змін.
Гейзерами в небо рветься він,
вірячи, що друг його фантаст,
врешті, німоти зламає наст.

2015

ОСІННІЙ ТРИПТИХ

1

За вуаллю дощу
поховалися лики церков.
У повітрі повисло
непрошене тихе «Чекатиму».
Допиває земля
винограду розбавлену кров,
І калюжі загачено
яблунь
плодами
щокатими.
Саме зараз, у жовтні, кортітиме жити і йти
У такі не близькі – та, напевно, потрібні – світи…


2

О кленові багаття!
Я – ваш. Розумієте? Ваш.
Через вас і у небо холодне
тепліше дивитись.
Ще повернеться літо.
Ще буде блискучий реванш.
Ще згадає щасливі роки
почорніла вдовиця;
Під новий календар приміряючи зігнутий цвях,
Саме в нього, у жовтня, проситиме світла і свят…


3

Обережно: твердіший від каменя
може зректись.
І його не зупинять
ні бог, ні сполохані півні.
Потемніли ікони,
зносились натільні хрести;
Помарніло без сонця
принишкле у серці трипілля.
Саме жовтень розсудить: quo vadis, і з ким, і коли.
За серпанком дощу
знеяскравились ґрона калин…

Від землі до чистої блакиті,
Свіжістю осінньою налита,
Далина, безмежна і прозора,
Широчіє ніжно перед зором.
Мов зродилась влітку і розквітла
Восени прозорість оця світла, –
І стоїть довкола мене колом,
Ледь прогріта сонцем прохололим…
07.10.15

Додому...
з болю і тривог,
із безнадій і чаду...
Стоїть
у балаклаві Бог,
мовчить услід...
Позаду
криваві сходи на ланах,
нерваний крик - луною.
І перемир'я пелена,
зрешечена війною.

2015

ах эта Осень… снова у порога
из ниоткуда мчится в никуда
не надо слов, молчите, ради Бога
она лишь приложение к годам…
как седина, усталость… как улыбка
как вздохи… и как воздух среди трав
изменчиво, и впрочем - как ошибки…
где босиком… с настойчивостью вплавь…
и рвешь зубами плод ее поспевший!
ведь сладок день, дороже всех мастей
под занавесь сыграть успеть бы сэйшен --
неважно где и как, но лишь бы с ней…
2015.

Осінь!.. небо синє, Сонце ясно сяє!..
Біле павутиння Між беріз літає...

...Про кохання пишуть, В більшості, весною...
Я ж - у Осінь вийшла, Й стрілася з тобою!..

Очі загорілись!.. Серце запалало!..
Погляди зустрілись!.. Ну... і все пропало!...)))

Знаю... трохи пізно... Але ж - ще не вечір!
Тепла шаль барвиста Огортає плечі...

Я іду до ТЕБЕ! і душа радіє!..
Осінь!.. синє небо Золотом зоріє...
2015

твій мозок, ще досі не випитий часом,
сприймає світанок губами нейронів,
хоч темінь мінорить іще контрабасом
по вулицях міст і безлюдних перонів.

ще сходи німують підошвами вітру,
рахуючи кроки торішнього листя,
і жовта трава, упиваючись сидром,
зриває із себе прозоре намисто.

сьогодні ще буде, ще буде і завтра,
ще небо освітять віконні очиці,
і серцебиттям підгодована ватра
ще грітиме гордих, ще грітиме ницих.

Лягли жита у золоті покоси,
Останні маки тліють на межі...
Вже й павутиння заплелося в коси,
А ми з тобою стали, мов чужі...

І це тоді, коли вже холод в небі!..
Коли душі так хочеться тепла!..
... Мені здавалось - я жила для тебе!..
Тепер здається - зовсім не жила...

... Як сонячно!... погожий день надвОрі,
Мов храм святий - у позолоті сад!..
І, як печально в цю осінню пору
Шукати стежку, що веде назад...
2015

* * *

Дайте побути з осінню наодинці.
З вами щодня я, а з нею... Отож. Ідіть собі.
Любить/не любить – це вже окремий диспут.
Я – до нестями. Й тут недоречні диспути.

Дайте побути з осінню наодинці!
Грудень-зануда поки не народився,
листя в траві зеленій – то скалки сонця.
Дайте побути з осінню, майте совість.

Я й помолюсь їй, і піднесу їй келих,
я притулю до губ
горобини кетяг.
Краще я – сам. Залишіться, шановні, осторонь.
Дайте побути
в обіймах
п’янкої
осені...

Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер сюди не навіює звуків
строєм військовим плачучих труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти котиться зоряний Жуков.

Воїн, оруда чия долала
стіни мечем, їх тупіш упень,
звіявши в згадці про Ганнібала
волзького дим степових епопей.
Глухо дожив, як спіткала опала,
як Велізарій або Помпей.

Скільки пролив у землі чужинній
крови своїх він! Що ж, горював?
Кликав котрого на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? "Я воював".

Правому ділу Жуков десниці
не докладе тепер у бою.
Спи! Удостояться аркуша в Книзі
Часу і ті, хто у пішім строю
сміло ходив на сусідні столиці,
боячись кроку зайве в свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
кілько цих слів і твої прахорі.
Кажучи вголос – мізерна лепта
шани полеглим у праведній прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
нумо висвистуй, як ті снігурі.

Щастя жіноче - це коли легко на серці,
Діти здорові,кохає тебе чоловік,
А в домі злагода,завжди добро там ведеться,
Ніколи-ніколи літам не ведеш своїм лік.

Якщо в п"ятдесят почуваєшся так,як у двадцять,
Коли із донькою вас сестрами зможуть назвать,
Дружнє,надійне плече є кому підставлять.
Оце й воно є,справжнє жіночеє щастя.

2015 р.

Курли,курли,курли,курли,курли...
Кидають клич прощальний журавлі
Рідному краю,тій святій землі,
Де їхні гнізда,де вони зросли.

Не хочеться так покидати дім
І луг,і поле,річку та озерце,
За ними плаче-тужить їхнє серце,
Летіти треба все ж у вирій їм.

Хоч не звивають гнізд на чужині,
Там не з"являються у них малі пташата,
Їм би лиш до весни перечекати,
Щоб знов прилинути до рідної землі.

Птахи долають довгий-довгий шлях,
Хоча в дорозі їх немало гине.
Та знають,що чекає Батьківщина,
Летять додому з радістю в серцях.

В людей же все виходить навпаки,
Шукають кращого життя десь за кордоном.
А чи сумують,як птахи за домом,
Чи вміють,як вони свій край любить?

2015 р.

Бережи мене, чуєш, попри все бережи,
де б не був і в які б ти не ринув дороги,
не руйнуючи даль від межі до межі,
помолись ти за мене тамтешньому Богу,
розкажи, що де я, небо падає ниць
і чорничним смерканням лякає будинки,
що зірок збляклий відблиск торкає зіниць,
оминаючи безліч поштамтів і ринків.
Скільки літ світових, скільки літер і нот
не пройшло б поміж тим, як зануришся в коси,
бережи мене, чуєш, бо я - весь народ,
що з піснями у серці викохує роси.

2015

Це улюблена гра -
«Головний патріот»,
У якій переможець
«Уграє» країну.
Не одразу помітно,
А тег «ідіот»
Ідеально римується
З тегом «руїна».
Передвиборний спіч -
Над зеленим сукном
Карти пурхають, мічені
Жовтим та синім.
А за вікнами – ніч,
І народ перед сном
Споживає отруту
Що зветься «новини».
Ця спаскуджена гра -
Не моя. Не гравець,
Не букмекер, хоч мушу
Тинятись між ними.
Подивлюся на жадібну
Стрижку овець,
І удвох з Діогеном -
Шукаю Людину.

Я перестала підганяти час,
Нікуди не лечу, не поспішаю...
І світ відкрився безліччю прикрас,
Мов двері прочинилися до Раю!..

І так спокійно стало на душі,
Коли нічого зайвого не треба...
Моя порада - Люди!.. не спішіть!..
Цінуйте те, що вам дарує небо!..

Любіть, мов перший і останній раз!
Радійте сонцю, і дощу, і квітам!..
... Я перестала підганяти час,
І тільки зараз починаю жити!..
2015

Торкнулась осінь берегів ріки
ЧарІвним пензлем з фарбами густими...
Пливуть на хвилях вдаль мої роки,
Я ж не встигаю й подумки за ними...

Короткі дні у довгому житті,
І кожна мить тонка, мов павутиння...
Пливуть листки, мов зорі золоті...
Чи то пливе печаль моя осіння?..
2015

Вже ліси золоті-
Дорогі декорації драми...
..............................
Нам з тобою летіть
На вітрах над нічними ярами,

В наш осінній політ...
І такого в тебе вже не буде...
І бажання тремтить,
Мов живіт в екзальтації блуду...

Ми- пілоти удвох-
Терпим креш у останнім польоті...
Пить жадання дівок-
Це тобі не" зашорені" тьоті-

Запалися жаги
Розіп"ято-дівочого тіла,
Від цнотливих огид
До солодкого слова "грішила"!..

Ми в польоті одні
Всі відтінки кохання пізнАєм.
Я тобі, ти мені
Зміни всіх відчуттів докладаєм,

Про заплющеність віч,
Про здригання оголене тіла,
Як смарагдова ніч
В центрифузі екстазу крутила,

Мов летіла душа
Макрокосмом по тілу до низу...
Як звільнялась від шат
Ти, в себе відкриваючи візу

Для польоту мого
У світи, де мистецьки сприймала
Мій Небесний Фагот...
Чималий... Та тобі усе мало...
...............................
Час невпинно тече,
Нас штовхаючи в прірву ласкаво...
Ранок очі пече,
Мов долоні заварена кава.

Ми з випробувань тих
На глісаду виходим додому...
По стежках золотих...
Потаємного... Аеродрому...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115100600996

Не босі ноги,
бо – осінь трохи.
А осінь, знаєте, -
на сон чомусь «свербить».
А тут подія –
немов олія…
Хоч що там варите,
а шкварка вже шкварчить.

Забуто тости,
бо гасла просто
так несподівано
підкреслено - «Є-є!»
- Вчорашню муху
(за груповуху)
комар омріяно
за себе заміж зве.

Ой що то за шум учинився?
То комарик та й на мусі оженився.


06.10.2015

Коли він чекає її,
Завше їй скаже,
Повторить знову й знову:
«Яка ж бо вона божественна!»

Коли буревій любить хмаринку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо тендітна ти...
Така ж бо на подив ніжна!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли ґедзь любить муху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«З-поміж усіх ти найкрасивша!»

Коли слон кохає слониху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ходи ж бо до мене, кохана!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли янгол коха янгелівну,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо ти справді красуня!»

Коли апостроф любить крапку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ніщо я перед тобою!»

І тільки я мовчу од надміру любові...
---------------------------------------------------------------------------
Йосі Банай (1932-2006) – ізраїльський актор, співак. Лауреат Премії Ізраїлю.

за квадратом квадрату
квадрати бруку
липень лип позлипався
у липовім вальсі
маргінали по бруку
рука у руку
за вікном моїм
вперто розрісся
ігдрасіль
пролинають хмаринок лини
над ігдрасілем
і панянок швабри
пролинають по друку
ну які цервікальні підцвілі
консонанси
декаданси від стансів
данс макабру докука
спам сполук і сполучень
прескриптів і скрипторів
писк поетів що несуть
поетизну гнилу
задовбали давно ці
збивання із ритму
піснеспіви про смерть
олігархів війну
линуть думи мов швабри
квадратами бруку
липне лип і поетів
що рука у руку
не несімо о людство
давке безнадійне
данс макабру кобра
те що тлінне
відійде!

Приховаюсь у осіннім листі,
Заховаюсь у роси краплині,
Я сховаюсь від усього міста
І думками до зірок полину.
Обійматимуся з небозорем,
Цілуватиму я місяць ясний,
І на згадку зорі подарують
Спогади чарівні зорещасні.
Тихо стану на кленове листя
І жаринку - неба подарунок
Понесу я усвоє помістя:
Для свічада - ночі візерунок...

На лист осінній,ще подекуди зелений
Впали сніжинки перші,мов метелики.
Чомусь так сумно на душі у мене,
Шкодую за теплом,що вже не вернеться.

Прийде зима з вітрами-вітровіями,
Із віхолами,сніжними заметами,
Та буду все ж про весну-красну мріяти
Із килимом квітковим,соловейка трелями.

А серденько моє й пори зимової
Не впустить зла,байдужості та холоду,
Зігріюсь ніжністю та щирістю,любов"ю я,
Що випромінюють очі твої так молодо.

2014 р.

Блакитні волошки і маки багряні,
Ромашки біленькі,дзвіночки бузкові,
Ще й колосочки тугі,золотаві
Вплелися в яскравий вінок обжинковий.

Врожай уже зібрано.Будемо з хлібом.
Вродили на славу жита й пшениці.
Ми - хлібороби із прадіда-діда,
То ж знаємо ціну цій праці важкій.

А в короваї з нового врожаю -
Тепло літнього сонця та свіжість вітрів,
І присмак солоний,мов піт трударів.
Їм,як і хлібу святому вклоняюсь.

2015 р.

Місячне сяйво
тче для осені килим —
срібно-росяно.

Росяно-срібно
манить досвіток мене —
я ж закохана.

(6 жовтня 2015)

Я просила у млу не впасти.
Перспектива була - на пік.
Ми відкинули всі баласти.
Залишився мій сердолік.

Вже були нічні перельоти,
Крила мали міцний каркас...
Ти ладнав щось уп`яте... всоте...
Чийсь гамак від каміння спас.

Тут за прихисток просять зелень,
І дрібніші, чужі слова.
Їхній млин чудернацько меле,
Ось робота для нас нова.

Ми у птиць відрізаєм крила.
Сотня чучел - є суп і хліб...
Тут не сходить сяйне Ярило.
Ти від лампи за рік осліп.

Я шептала: гора - ліворуч,
Ти повірив у рій... компас.
У печеру несеш знадвору
Тушки тих, хто упав на раз...

Сердолік я кладу на серце -
І злинаю у віщий сон.
Знову рідне село-кубельце,
Стіл дубовий на сто персон.


2015