А коли відгорить, відгримить, і розвидниться небо,
І засохне колючий бур’ян у донецьких степах,
Бо почуті мої молитви за Вкраїну й за тебе,
Ти здолаєш тяжкий, нереальний учора ще, шлях.

Я не знаю, чи буде то день, чи морозний світанок,
Прибіжу на вокзал, чи постукаєш в наше вікно.
Я відчую, як м’якне земля, упиратись не стану
І до ніг упаду, як нерідко буває в кіно.

І покотиться вниз до твоїх запорошених берців
Невблаганна гаряча сльоза, що весну принесе.
Я в розлуці плекала її, мов дитину під серцем,
Народити завчасно боялася більше за все.

А попереду весен щасливих чекає багато,
Урожаями щедрі, над нами цвістимуть сади,
І народиться син, мов дві крапельки, схожий на тата…
Я благаю тебе: уцілій, доживи і дійди.

Жовтень 2014

П.С. Оскільки учора було оголошено результати літературного конкурсу "Коронація слова", я нарешті маю право (згідно з умовами участі у конкурсі) оприлюднювати роботи, які туди надсилала. Цей вірш - один із них.

По священній цій землі ступаю,
(до сосни зі мною притулись)
де були щасливими з тобою
в осінь пізню, в згаслий падолист.

Ця сосна - мов почуттів основа
(за слабке продовження пробач).
Вишиває тишу веселково
рідна школа, що ганяє мяч.

Все буяє ТУТ. У рідній школі
геніальні творяться голи,
і біжать мурашки мідночолі
по корі у зморшках догори.

Що вони знайдуть на тім верхів"ї,
відшукають що у вишині?
Чи важкі стежки ті, чи легкі їм?
Те вони розкажуть лиш мені...

Я тебе не бачив відучора
і відчув ТУТ, що люблю Тебе!
Де за мить мурашка мідночола
поцілує небо голубе.

25.05.2015

Я пересію крізь жагу кохання, слово...
Воно зімліє, зашаріє, защемить.
Розчахнеться у ніжних кучерях бузкових...
Гарячим гейзером натхненно забурлить.  

Я пересію крізь жагу кохання, думку...
Вона проникне у зіниці тих світів,
Де пахнуть ночі п'янким,  незабутнім трунком,
І де...гойдають мрії...крилами вітрів...

Я пересію крізь жагу кохання, душу...
Вона застогне, заніміє, заболить...
Раптом...сховається у тонкостінну мушлю...
Яку так легко лезом слова просвердлить...

2015

Самум? Ні не самум. То тільки град,
Що прибиває жито до землі.
Чиє життя сильніше? У стократ?
Та тонуть дерев'яні кораблі.

Ті дюни. То не гори - чисте скло,
Що гартувала сонця вогнепіч.
Та тільки грузнуть ноги. То полон.
Він скроєний із вишиття сторіч.

О, звідки? Звідки пролетить той смерч?
І не чекає підступу вона,
Бо у міцному плетиві химер
Не знайдеться вже спокою у снах.

І то морозом обпече, то жар.
І не дає звільнитися сльоза.
Бо не сховатись між усіх примар,
Бо не шукати відступу назад.

Як мені тебе почути
мого братика-кугута,
що гниє із голови?
Ой уміють ренегати
чорні душі продавати
за кадильницю Москви.

Не ганьба у дикім полі
пошукати злої долі,
як уміють вояки.
Ой біда, коли я мушу
завойовувати душу,
що збирає мідяки.

Гріє ваші капітали
у кишені папи Карли
куций ідол у вінці.
Ой пригріли і приспали
гади-змії і шакали,
бронзовіючі дільці.

Раша ратує за бійню,
репетирує катівню,
репетує, як на сказ.
Ой уміє одурити,
експортуючи бандита
воювати за Донбас.

Ієрархія мамони,
попираючи закони,
делегує холуїв.
Елементи кримінальні
стережуть у буцегарні
наших дочок і синів.

Ой злодії із печери,
окаянні ненажери,
одурманені усі.
Називаєтеся – браття
і як Юда до розп’яття
присмоктались до Русі.

Вас нуздає забіяка,
пес із мордою коняки
у містерії-кремлі.
У радянщині затерплі
залишайтеся у пеклі,
горлопани-москалі.

                              2015

Бурлаці фора звідусіль
як фіміам кадила,
і прикладуть до рани сіль,
і кинуть у город кукіль,
аби своє родило.

І прослідкують, чи нема
кебети і кубіти,
аби учився задарма
і усерйоз, і жартома
ридати і радіти.

І заберуть усе своє,
яке собі надбає.
А ще якщо і не проп’є,
ніхто нізащо не наб’є
і кожен обминає.

І сповідаючи усе,
зав’язане раніше,
один – журбу свою несе,
і подарований за це
талан – писати вірші.

                              2004

Вона забирає усе твоє
і каже: «Погано, якщо ідея
дорожча тобі за життя і подих,
за хліб і воду.»
У неї так туго з умінням думати,
що вона пропонує без тіні гумору
стати одним із її бездушних
маленьких
роботів.

Вона заганяє тебе в окоп
з нелегальною батьковою двостволкою,
у подертих кросівках, старій футболці,
вилинялій
на сонці,
і каже: «Ти можеш мене залишити,
проміняти на хату, сім’ю і тишу,
завести собаку, здобути вишку,
навіть влитися
в соціум».

/Ага,
і відстежувати по радіо чи ТБ
всі сюжети і передачі: коли і де
обстріляли, розбили, вирізали до тла,
щоб лиш кров і зола…
Щоб лиш спогад – і погань, що вирвала, мов трофей,
цю не варту нічого, як каже вона, ідею,
щоб лиш совість і сором –
ефект, про який вона не
розказала./

***

Щоб лиш голос і галас, крики у голові –
дякувати богам, що усі живі,
щоб по той бік у трубці звучало знайоме «алло» –
і нічого поганого, втраченого не було,
щоб ніколи не йшла за тобою, як тінь, вона,
ця ненависна, остогидла, страшна війна
зі своїми амбіціями та розмовами.

Ти ніколи не зрозумієш, навіщо і хто вона...
Ти б хотів утекти, та тікати нема куди,
бо такі, як вона, фіксують шляхи і ходи,
бо такі, як вона, щохвилини у спину дихають
обрізають стежки і перекривають виходи.

02.06.2015

У сніг мене веди, у сніг.
Далеко?
Вогонь між моїх щедрих ніг
Запеклий.
На сніг неси мене, на сніг.
На біле.
І біль, і крик, і спів, і сміх
Знесилять.
А сніг чи гріх? Розтане теж
Сніжинка.
Вогонь чи сніг – не мають меж.
Як жінка.

4 червня 2015

Зима. І сонця західного полум'я з-за шпилів
Та з-за піднесених над світом димарів
Величну браму відкриває до років
Бажань божественних й пишнот вже постарілих.

У тому полум'ї дива не знають меж:
Пригоди звуть, і зник кудись вже страх.
Між сфінксів там проходить певний шлях -
Вздовж веж та стін йдучі, лір врешті досягнеш.

Лише сама краса цвіте у тій землі,
Де джерело своє знаходять спогади розмиті,
Де річка Часу починає струменіти
У зоряних годин порожній чорноті.
Сни наближають нас туди, та правду каже міф:
Немає для людей у світі тім шляхів.

Бігають волошки краєм піднебесся
Голос мій охриплий як суха трава
Ти десь поруч де ти знаю поруч десь ти
А сама я теж десь
тут…
і ледь жива
Воля волошкова припинає погляд
Зупиняє шепіт й магму зайвих слів
Коли синька їхня випрямляє щогли
Під вітрилом неба куди й ти злетів
Ти мене тримаєш на струні польоту
Відпусти зненацька у купель без дна
Бо вже цілять в мене волошкові чоти
Й наскрізно ще в леті струмом б’є струна

3 червня реальність

Над селищем старим великий пагорб нависав -
Впиралася у нього головна алея.
Зелений, темний; ліс його вкривав;
Над шпилем церкви височів він величчю своєю.

Селян гнітив вже два століття страх
Від тих речей, що коїлись на схилі:
То олень там лежить потрощений, то птах,
То рідні діти там зникають без надії.

Одного дня поштар там не знайшов села:
Ані людей, ані хатин - одна лиш пустка.
Прийшла туди і з Ейлсбері юрба.
Казали всі вони: поштар той з'їхав з глузду.
Бо ж він розповідав, як в пагорба помітив
Голодні очі та широкі довгі ікла.

Як був би мій – ніколи б не впустила
Як був би мій – тебе би стерегла
А так здалека глянула і відпустила
І наче і ніколи не була

Як був би мій то сонце зустрічала
А так я сплю й воно само встає
Як був би мій тобі б себе віддала
А так само собою перейде

Та ти не мій – і я лиш споглядаю
І день так тягнеться, і вже не йде
Та все одно тебе я не кохаю
Та все-одно чекаю я тебе

Та ти не мій – і цей пожар в очах не втушиш
Та ти не мій – ідякую за те
Що ти не споглядаєш в мою душу
А я скучаю.. ну а вітер рознесе

@ Дівчур Христина 2015 р

Оті, що до рабського звикли життя,
І духу свободи бояться…
Катюга з рукою тризуба відтяв,
А хлопцю – всього дев’ятнадцять…

…У дівчинки-крихітки в погляді даль,
І туга – доросла, без краю.
На платтячку татова сяє медаль,
А тата вже більше немає…

… В тім пеклі Іринку Господь уберіг,
Де навіть залізо горіло.
Буває, герої лишаються ніг,
Та їм не підрізати крила…

… Маленького братика тулить сестра,
Украла війна їхнє щастя.
У різних притулках тепер дітвора,
Тож разом бувають нечасто…

Сльоза за сльозою гірчить полином
За всіх постраждалих невинних.
Колись ми дивились таке у кіно,
А зараз – щодня у новинах.

Я забуваю дихати , коли з тобою
Я забуваю чути і тону в очах
Неначе ми уже сто літ знайомі
А решта хай летить і в пух, і в прах
А я тріпочу лиш з тобою
Як цей листок перед журбою
І перед тим як падать вниз
Хочу здійснити свій каприз
Себе не слухаю, лиш ти
Не відкидаю глибини
О, божевілля так солодке
Що роблю я тебе й лиш фотки
І зупинитись, і не відпустити
Цього не можу я вчинити
А попущу лиш бремінь страху
Й не підпущу ту бурю краху
Та знаю – скоро все мине
А зараз просто – хай живе !
@ Дівчур Христина 2015 р

Місяць такий великий у ньому нині півсвіту
Спрагло тягну до світла руки, лице, думки.
Слухати ніч душею у тебе навчусь уміти
Пахне святошна тиша димом од свіч їдким.

Аве, безсоння, аве! Запівночі томне вето
Смутком офірно-білим вкрило Чумацький Шлях.
Знаєш, де мій неспокій? Смішно! На дні чернеток
Межи рядків строкатих – світ, у якому я

Там чорно-біло-ясно у світі отому, певне.
Крила на фоні лету пишуть печаль живу.
Зірка, що впала з неба світлом вросла у мене,
Тепло стекло крізь пальці небо в густу траву.

ти ступив у гидь
ти ступив у гадь
чорнокінно мчить
промосковська рать

ти тепер між них
ти не друг а брут
серед лютих лих
зрада там і тут

мов найбільша з бід
стигне в жилах кров
не скресає лід
від пустих розмов

сам казав не зрадь
аж душа болить
ти ступив у гадь
ти ступив у гидь

Завулками ми йшли, де цегла сіра
Зі стін проказу злу звільнити хоче,
Юрба ж брудна, огидна, здичавіла,
До своїх бога з чортом щось шепоче.

Мільйон вогнів на вулиці палав -
З пласких дахів лиш декілька злетіло
Пташок - їх небо зяюче манило,
А барабан далекий ритм їм задавав.

Я знав, які жахіття варились на вогні,
Й гостей розгледів потойбічних у птахах.
Та до яких планет тепер лежить їх темний шлях?
І що ж принесли з Тогу під крилами вони?
Сміялись інші, та раптом завмерли в німоті,
Побачивши, що в кігтях тримають злі птахи.

Озвучений переклад

А на Луганщину летіли журавлі,
Щемливу ніжність несли на крилі.
Селилися обабіч хат й доріг,
Вітались:дзьбом стукали в поріг,
Щоб їх зустріли радо як завжди.
Та раптом зупинилися:зажди...
Порожні хати вікнами дивились,
А в них ікони, що до них молились...
Там на господаря чекає липа,
Й розвіяна туга несамовита...
Знесилена трава росою плаче
І приховати рани прагне наче...
Й крізь сльози вперше усміхнулася земля-
Побачила кружляння журавля...

Горі долу, горі долу -
Лем грива й хвуст видніють,
То чортуватого коня Татоша
Люди днись не взріють.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Десь вун стратив свою лабу,
Ще й підкови прибиті криво,
Но типірка шукайте коня
Де ’го крилатого носило.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Файно му жилося в ґазди
Не битий, нигде не голоден,
Та сяк хтів вун тотої волі,
Через паланки був скакати годен.

Прийшов на буркут, на поток
Води студеної ся напити,
Ніхто ні в лісах, ні у горах
Не годен ’го нияк імити.

Літать татош попуд хмари,
Біла фана, кунь сиринчі
най'го люде нараз спузнають
по крилах в динь ай зночі.
20.02.12

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

…і вдихаючи запахи нам
безнадійно чужі

та сніданок з'їдаючи десь
в Монреалі чи Відні,

ми постійно шукаємо звичні
коржі –

ми шукаємо запахи рідні.

2015

Я писала й раніше про діряві дороги,
що губились у мріях мого небуття.
Заживали порізи, розставили тривоги
і щирішим ставало моє каяття.

Йшла узбіччями болю, втрачала надію,
повертаючись знову в наївні світи,
підливала у полум’я тиші олію,
мов похована й вбита палила мости.

Знов стирала усі дорогі телефони,
не знаходячи місця палила й листи
і кричала душею, немов з мікрофону,
але винний у цьому звичайно ж не ти!

Я ховалася від вашого клятого завтра,
від утопій, ілюзій та правильних слів
та ніколи моя покалічена правда
не потоне у мареві ваших світів.

(27.05.2015 р.)

Іспити, заліки, тести і сесії...
тане мій світ в безкінечній прогресії.
Не залишаючи шанс на дисперсію,
знову, як всі, поринаю в депресію.

Ще одна книга і зірвуться струни,
вже слово - не слово, а древнії руни.

Хочеться бігти від себе самої,
ховаючи душу за ранковою мною.
Щоб більше не бачити вічного бою,
котрий замість крові стікає журбою.

О ні, я не стомлений зброєю воїн,
я просто боюся... боюся воєн.

Так страшно утратити всі відчуття,
жалітися тільки на своє життя,
проклясти і бога, і книгу буття,
і знати, не буде уже вороття.

Як раптом побачите, що я сміюся,
не вірте, боюся. я просто боюся...


(31.05.2015 р.)

Іноді так хочеться заснути,
І проспати неприємні дні,
Кілька сторінок перегорнути,
Тих, які важкі або нудні.

І відкрити очі вже у свято,
Як проблем закінчиться потік,
Та, напевно, хочу забагато -
Ще ніхто від прикрощів не втік.

Тільки після них душа чистіша,
Та не всяк збагнути те зумів.
Лиш тоді солодка серцю тиша,
Як воно наслухалось громів.

…і радій що ти можеш цей кисень вдихати навмисне
що ти можеш його відчувати з азотом чи квітами
бо настільки багато це тільки немертвий умітиме
він інакше лише зогниє
чи наскрізно прокисне.

…бо і жити і дихати найнеймовірніші речі
це як бачити небо і пити вино з апельсинів
це як той діамант що учора зненацька поси́нів
це неначе старому відчути себе
у малечі.

…ти не злися на місто що має задавнені стигми
йому в'ївся у душу навіки вольфрам і неон
по планеті мандрує четвертий еон
і життя у тобі
все ще встигне.


2015

Моменти що тривожать стрес
Всі піднімають хвилювання
Поставлений під біту прес
Твого таємного плювання

Говориш те що хочуть чуть
Насправді думаєш інакше
Мутна у социуму суть
Усих хвилює тільки власне

Ми так приучені збирать
Свої невизнані надбання
Бо як верхи не можем брать
Калічитись об дно цькування

Тому й руйнуємо старе
Щоб справедливість керувала
Щоб не дивились на блотне
А розум був у русі права.
2015р.

Ветви, как руки, за окна хватают.
Звезды, как в проруби блики, мерцают.
Свет- он внутри? Или- вне? Рассмотри-
Едет автобус под номером ТРИ.

В очередь! В очередь! В двери пролезем
Меж недописанных прозопоэзий.
Лунной дорожкой асфальту не быть.
И не доехать. И не долюбить.

И на приборной доске виновато
Стертые цифры пятна циферблата
С боем отмерят минувшие дни.
Место водителя пусто- взгляни.

В тему "дожить бы теперь до рассвета"
В спешке кондуктор не продал билета.
-Платим, пустая твоя голова!-
Гривна- за вход. Но за выход-то два.

В тесном салоне маршрута ночного
Сын на руках у отца- тоже... Бога... ,
Место деля с кособокой старухой,
Держится поручней силою Духа...

Фарам в тумане не выследить- чтО там?
Там впереди, за ночным поворотом?
Медики? Ангелы? Грустный мотив...
Кто-то - доехал. И кто-то - в пути.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115060100334

Колись вже я вступав у того міста межі.
Старе воно і струпом вкрите - там юрба безрідна
У гонги грішні била, і богам незнаним гімни
Співала в склепах на брудному узбережжі.

Немовби очі риб, гнилих будинків вікна
Напівживий і п'яний звели на мене погляд,
Та з вулиці звернув я на подвір'я чорне поряд -
Можливо, хоча б тут когось зустріти міг я.

Там, серед чорних стін, я у пітьмі заголосив:
"Як можна було увійти в цей мороку барліг!"
Коли ж вогні не знати хто у домі запалив,
Крізь скло побачив силуети я танцівників:
Шалене та беззвучне свято трупів, що скакали -
Хоча, тіла ті ані рук, ані голів не мали.

Поховаймо її. Припадімо усі на коліна.
Ця земля – ледь жива. Почалася остання хода.
Заховаємо вглиб теплий спогад про ключ журавлиний
І про те, як тече в її венах Дніпрова вода.
Нас розтягнуть за мить, як непотріб розтягує зграя.
Нас зацитькають знов, батогами зашиють роти,
Ми побачимо, як Батьківщина від пустки згорає
Через те, що ніхто не відважився прямо іти.
Заголосимо ми, що, мовляв, не змогли-не зуміли
Повернути собі безконечно родючі ґрунти.
Пропадемо навік над її пошматованим тілом,
Не зумівши синам давній спадок отців зберегти.

Позаростали споришами
весною ходжені стежки.
Вже червень босими ногами
покоси топче навпрошки.

Пустує вітерець крилатий -
у квітів запахи краде.
Хмарин білесеньке латаття
цвіте в блакиті де-не-де.

Шумлять пророче і безкрайньо
увись задивлені поля.
І знов осанною осяяні
Сади, смарагдові здаля.

Сам Бог у сонячній крисані
трудом освячує плоди
на цій землі обітованій...
Блаженна Радосте, гряди!

2009

гаплик

Немає часу без роботи
у каторжанина життя.
І маємо одні турботи,
або на виході – сміття.

А ти караєшся, шуруєш...
То у городі цілий день,
а то у холоді ночуєш,
а то і рук, і ніг не чуєш.
І вечором – не до пісень.

А ніччю... Ночами живеться,
коли буває не до сну
і прислухаєшся до серця,
що б'є мелодію сумну.

Кує своє таке далеке,
що не угледіти уже,
чи то ворона, чи лелека
його на муки береже.

Тоді й видумують поети
свої мелодії сумні.
Немає нам коли померти,
допоки маємось одні.

Ні обійти, ні зупинити
цю веремію суєти
на перепоні до мети.

І мусимо платити мито.
Аби себе таким любити,
немає часу. Треба йти.

                              05.2015

Мені хотілося палать
Пархать метеликом над цвітом
Мені хотілося згорать
У почутті що править світом

Те невід'ємне розділять
Давать із надлишком в дарунок
У тиші подиху шептать
Про наболіле із стосунком

Ти з розумінням пригорнись
Стеблом навколо огорнися
Уважно , пильно придивись
Назавжди загадай іскриться

Не будем думать , і гадать
Дорослі наші сподівання
Доручим долям благодать
Хай орошається коханням.
2015р.

Прохолодою ранку видінням зоря
Залишає безодні безкраї края
Забирає від мене твої почуття
Віддає на спочинок на довгі літа

Я побуду ще трохи у променях дня
Ненадовго забуду , прийму за життя
Я все знаю , я бачив , відкрила душа
Неповторних каскадів відрад визнання

Ми ще будемо разом та тільки не тут
Ми ще більше відчуєм сирітство розлук
Ми ще зможем літати , повернемо сни
До яких ми так довго торкалися тьми

За самотність мою мене повертай
Я той самий колишній квітучий розмай
Пригорни моє серце , мерщій оживай
Я в тобі , ти в мені , хай хоч пекло чи рай.
2015р.

Питай за все , питай про все
Відкрий мене з усих позицій
Кажи за все , кажи про все
Не приструняй своїх амбіцій

Потрібно спільне умножать
Знаходить плюси компромісам
І не судить , і не роптать
Допомогти розквітнуть квітам

Давай хоч спробуєм зібрать
За вітром ставити вітрила
Усе відкинуть , і кохать
У цьому й є любові віра.
2015р.

Де взялася вона проклята?
Чом не щезла колись навíки?
У війни не буває свята
Перемога – то крові ріки.

У війні не буває правих,
Кожен власну несе провину:
Хтось напився чужої слави,
Хтось був братом наполовину…

А дитина чекає тата,
Тільки тато вже там, де зорі…
А війна – ненажерна шмата –
На чужім заробляє горі.

Заплатили ми вже нівроку
За майбутнє надмірне мито.
Тільки б крові стрімкі потоки
Не даремно було пролито…

Світ зомлів,
Бо нестача йому тепла.
У імлі
Розплодилось безмежжя зла.
Це часи,
Що не вмариш в кошмарнім сні.
Божий Син,
Ти дарма на хресті пітнів.
Світла путь
Тим, Вітчизну хто боронив.
Проклят будь-
Хто в відстійній калюжі гнив.
Прийде час-
І відродиться Віра в нас,
Мов алмаз,
Міць і світло- НА ВІЧНИЙ ЧАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115053100876

Я не мовчу, коли душа ярить.
Але моя вага така маленька.
То слухаймо. Це віче гомонить
із глибини віків-тисячоліть,
якщо недочуваємо Шевченка.

Якщо зняли кайдани і ярмо,
не варто знову муляти коліна,
аби на лобі ставити клеймо.
Якщо не на котурнах стоїмо,
то слухаймо, що говорила Ліна.

А скільки закатованих було
у казематі рашії-союзу...
А скільки не знялося на крило...
Якщо забули морене село,
згадаймо, за́ що убивали Стуса.

Але не марна доля ця гірка.
Партійне «чмо» кладемо у могилу,
і юність піднімаємо на крила,
в бою загартували вояка
і волю українця-козака,
і на Майдані Землю освятили.

                              30.05.2015

живучи в цьому світі читаю фантастику
і прокинувшись зразу ковтаю пігулку новин
неприємність і спогади мию й замінюю пластиком
із усіх залишаю вже тільки один

і мандрівка у душ то неначе в душí експедиція
то неначе бажання спалити кільце саурона
(бо волосся тепер як холодна корона)
і між ним та собою не бачу різниці я

всі страждання покинуто вже зі старим оператором
а живий я тому що лиш маю бажання ще дихати
бо у мультиках в мене були і пірати та ром
і тітки що казали забудеш про лихо ти

2015

огорнений тобою
докронений до верші
зростаю знову вперше
вкорінююся вперше

знеможений у скерцо
прохромлений до стигми
гортаю парадигму
стікаю в парадигму
життя...

мій тихий доме
це я... і біль-утома

І знову плаче дощ, весняний як осінній,
Знаходять свій вогонь в калюжах ліхтарі.
Чи зламана печать сувою до спасіння?
Малюнки на вікні офірую журі.

То мокрі кольори заклякли у чеканні,
Співає менестрель під музику дощу,
О, скільки по воді відпущено літаній,
Почує той каштан, що запалив свічу.

Минає вже весна і відбігає травень,
А дощ усе шумить, не випустить, дарма,
І спогад пролетить як вишукана страва,
Лоскоче лише мить і от уже зима.

Парк вечерний. Эдемский сад
С неухоженным колоритом.
Нет. Сегодня маркиз Де Сад
Не нагрянет с ночным визитом...

Ты сегодня опять одна,
Как желанье одно у лона.
"эта девушка голодна"!-
С пониманьем кричит ворона...

Эксцентрично спустилась ночь,
Проецируя холод вечный,
И едва ли тебе помочь
Остановится каждый встречный.

Холод взгляда насторожЕн.
Интеллектом либидо сдавит.
Слов пустых холостой патрон
Упадет у твоих сандалий.

Дух и тело всегда в борьбе.
Ты готова... И не готова...
Ты не избрана, и тебе
Не избрать этой ночью снова.

И в квартире пустой одна,
Обнаженно кончая "в тему,"
Зачерпни и испей до дна
Эту чашу девчонки- Эмо.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115053000002

Мало не до крові тремось щодня,
а дізнаємось одне про одного
найчастіш по смерті.
Заздрість, ревність, безпричинна ворожнеча
відштовхують нас у світі цьому.
Байдужість зводить нанівець найкращі наміри...
Трибом яким увійшли в наше єство сили відчуження?..
…Нічого не навчились од батьків,
вигнаних із Раю, Авель і Каїн.
Од них все почалося.
Простує світ з безглуздя в безглуздя.
Як надприродне щось усмішка сприймається,
подив виклика навіть «Добридень!»
Присипані піском тисячоліть лежать Скрижалі.
Настанови Божі, не загніздившись у серцях,
злітають у верховіття церков, мечетей, синагог...
...Чужі одне одному,
тремося мало не до крові поза ними.

Півонія пахне лячно.
Півонія пахне гостро.
У цвіт вибухає м’ячик
Бутона – на цілий острів –
Незвіданий острів духу.
На ньому тебе чекаю,
Допоки стихія вщухне.
Я, може, твоя Навсікая.
У пам’яті сплять циклопи…
Гаразд, повертайся в Ітаку.
Хоча я – не Пенелопа,
Хвилююсь за тебе однак я.
Хвилююсь від тебе, від цвіту.
Дух цвіту з тобою схожий.
Півонія – вибух літа.
Назовсім весну стриножує.
Півонія квітне. Піна!
Мій Одіссею! – кличу.
І то нічия провина –
То просто півоній звичай.
Будити-п’янити щедро
І островом полонити
Поки трутизна не щезне
Й настане ненаше літо.

29 травня 2015

То як, панове? Відгорнемо тло
І суть торкнемо тонко й небрутально.
Прибрали зло? Мо’ розстріляли зло?
Воно ж варіативне й невбивальне.

Ще більш гнітюче, бо патріотизм –
Його обкладинка і прапор верховодний.
Оте - блюзнірство, а оце – стриптиз –
До наготи: знеславлення народу.

Знеславити озлобленістю мас –
Оскаженінням натовпу. За «правду»!
Продай «Цукерку»! – заклично «атас» –
Зі сходу ж чуємо оскаженіння «градів»…

Отож розстріляно – видовище! – «Рошен».
Неначе щедро в очі нам насцяли.
Який народу в страті є хосен?
Оці вандали. І тамті – вандали.

Мені нехай би штампували їх
Мільйонами – цукерки й шоколадки.
Не то є ціль, щоб Пєтін зрити гріх,
Не втрапити б до тих, хто грає «в прятки».

У шоколаді не видать г...на!
На тому тлі й розводять кукловоди.
Вождь відповість сам за своє сповна.
Але ж не пхайся у г..но, народе!

Не хочеш шоколаду – не частуйсь,
Не замасти непотребом свій писок.
Ви, г..ноїди! Руки геть, ату!
Брись, хижаки, перевертні і криси!

Не тіштесь-бо! Ми проминем і це!
Не множитимем зло ще злу на втіху.
Чи лусне зрештою цукерковий концерн
Від надприбутків? Є чорніше лихо…

На Оболоні розстріляли вщент
Солодощі Петрової контори –
Ті, хто хотіли, утяли акцент,
Щоб знову зрили ми у пень, а не у корінь.

29 травня 2015

Miłość ofiarowała mi się,..................Любов об’явилась мені,
lecz ja cofnąłem sięod jej oszustwa;...........але я відсахнувся.
Bog zapukał do mych drzwi.............Бог постукав до моїх дверей
і przestraszyłem się;.......................і страх мене огорнув.
Wołała mnie ambicja...............................Амбіції манили,
lecz bałem się ryzyka.........................та я ризику боявся.

Mimo to pragnąłem............................. Попри це я прагнув
dać sens mojemu życiu...................надати сенс своєму життю.
Teraz już wiem,................................І зараз я збагнув:
że trzeba podnieść żagle................Потрібно підняти вітрило,
i dać się zanieść wiatrom............віддатись вітру призначення,
przeznaczenia........................куди б човен мій не занесло.
dokądkolwiek zaniosłyby moją łodz.

Nadanie sensu życiu...........................Надання життю сенсу
może doprowadzić do szaleństwa,............може довести до сказу,
ale życie bez sensu.........................але життя без сенсу –
jest torturą niepokoju..........................це велика тортура
i prożnych pragnień,..................неспокою і марних прагнень,
jest łodzią pragnącą morza...............це човен, що прагне моря
i jednocześnie bojącą się go............і одночасно боїться його.

.......Edgar Lee Master.....................переклад ...Н.С... ....

вони сидять притулившись спинами
карл дрібно труситься
гладить стару потерту книжечку
сімейна біблія
все що залишилось від сім`ї і дому
франц читає майн кампф
це братова книжка
брат залишився десь в полі під псковом
афольф найстарший
тридцять першого року народження
того йому й видали фауст-патрон
приклад якого гордовито погладжує
ще в них є гвинтівка маузера
зразка тисяча вісімсот дев’яносто шостого року
з шістьома набоями
і гострий кухонний ніж
з вулиці чути лязкіт танкових траків
сміх і крики «пабєда-ура-впєрьод-скарєй»
адольф вперше закурює
цигарки видали разом з фауст-патроном
і плиткою шоколаду яку з’їли відразу ж
карл похапцем хреститься і виглядає у вікно
він повинен дати сигнал
франц пересмикує затвор маузера
і починає плакати
орда не пройде
фюрер доручив захистити останній рубіж

Білі галузки – їжачиться іній. Зима.
Чорна шипшина, торішня листва під ногами.
Хмариться снігом. Ти нині з’явився дарма.
Все відгоріло, засохло давно поміж нами.
Стільки не сталося! Добре, що час пролетів,
мрії колишні взялися льодами, як ріки.
Ти не зі мною – я рада! У цьому житті
разом було би нам тісно – занадто великі.
Кілька іксів перед ельками – може й вони
вбили надії, які помирали у муках.
Білі колючі галузки. Бувай! І дзвони!
…Ти остовпів ненароком і вицідив: «Сука…»

Хто каже, що любов
вмирає з смертю тіла?
О ні, вона жива,
її основ
неподоланна міра
росте вкорінена в серця,
у спомин, у природу,
у буття,
у вічних берегинях-матерях,
у колискових і п’янких піснях,
у мудрих закодованих казках,
у прадідівських вічних молитвах
і в дітях…

Як у прощанні ми прощаєм милих,
як думи й душі линуть в ирій,
як стогне кров у жилах,
як гусне подих…
мліє тиша німо –
любов болить...

Любов болить
печально і незримо,
пече утрата рідних,
забутий нерв
давноминулих днів,
кохання запізнілий віддих
і втрати відчай
і одчай незораних полів,
утім
отой відгомін щастя,
що цвіло колись
в тобі
там пломенітиме –
до віку.

О, Вічносте…
Амінь!